В Україні, як і в багатьох країнах світу, 8 та 9 травня згадують події Другої світової війни, найкривавішого глобального конфлікту в історії людства. Понад 80 мільйонів людей постраждали тоді. Ці дні присвячені пам’яті тих, чиє життя було обірвано насиллям світового масштабу, воїнам і мирному населенню, усім загиблим та усім, хто вижив і пройшов через кола пекла. Пропонуємо вашій увазі добірку віршів про Другу світову війну відомих українських письменників. Більшість із них захищали свою вітчизну зі зброєю в руках.

1. До Дня пам'яті та примирення

2. Олесь Гончар
* * *
Мене війна веде все далі
Просторами чужих земель.
Де й наші птиці не літали,
Іду, мов давній менестрель.
Я вірю в пісню, як в молитву,
І смерть, здається, на війні
Щадить мене в найтяжчих битвах
За... недоспівані пісні.
Коли при спалахах заграви
Вночі, ввірвавшися у дзот,
Я дістаю із-за халяви
З піснями вольними блокнот
І на трофейному папері
Лягає туга і печаль, –
Я наче відкриваю двері
У рідний дім, у рідну даль...

3. Ліна Костенко
* * *
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум’я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик — як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком —
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.

4. * * *
Поранений лежав я у роздоллі
На корені крилатому сосни.
З небес зірки котилися поволі
І гасли в хвилях чорної Двіни.
Стихав далекий бій. В бори незримо
Ішла печальна осінь, як вдова.
Не міг я ворухнутись і очима
Стрічав її. І чув, що кров жива.
Густіє в жилах, терпко холодиться
І землю вже не напува гірку.
А в вишині тремтить моя зірниця,
Ладнаючись канути в ріку.
І канула б, немов сльоза солона,
Та встало повне сонце з-за села,
І Білорусь натруджені долоні
Над сином України простягла.
Михайло Стельмах

5. * * *
Я скільки раз у смертному бою
Проніс як прапор молодість свою.
Я ран своїх в походах не лічив,
Я землю власним потом омочив:
Я знав: мій шлях лежить через вогні,
І тим шляхом пробитися мені,
Тому й пробивсь крізь тучу грозову.
Я єсмь. Я сильний. Я живу.
Григорій Тютюнник

6. БАЛАДА ПРО ДРУЖБУ
Загін ішов у Чорний ліс,
Пораненого ніс.
Бійці, голодні і худі,
Підбилися в ході.
В загоні – вісім партизан:
У старшого наган.
Та по гвинтівці у бійців,
Та душі з кремінців.
Загін ішов чотири дні
В пилу, в диму, в огні.
Платон Воронько
На пятий день заліг в житах.
Кружляє ворон-птах.
І чути – жито шелестить...
Загін принишк на мить.
"Хто йде?" – І блиснули
стволи.
"Ми друзі! Не пали!
Ми галичани, ми брати,
Прийшли допомогти..."

7. БАЛАДА ПРО КОМВЗВОДУ
Вечір. Небо – бірюза.
Білий жар вогню.
Куль розпечена сльоза
Опіка броню.
Танки лізуть по прямій,
По передовій,
Зачиняє башти люк
Молодий водій.
І на тому ж полі бою, за рікою голубою,
Двічі ранений комзводу на холодному піску
Піднімає камінь в руки,
до танкіста грима в люки:
– Ти стріляй, – говорить. – прямо,
там два "тигри" у піску. –
І танкіст стріляє з ходу, піт втирає із чола.
І горять два "тигри" справа чадним димом,
як смола.
Андрій Малишко

8. Микола Бажан
КЛЯТВА
В нас клятва єдина і воля єдина,
Єдиний в нас клич і порив:
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою фашистських катів!
Ми сталлю з гармати, свинцем з карабіна
Розтрощимо вщент ворогів.
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою фашистських катів!
До бою звелась богатирська дружина
Радянських народів-братів.
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою фашистських катів!
Вкладає меча в руки вірного сина
Наш край, щоб цей меч пломенів.
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою фашистських катів!

9. СЛОВО МАТЕРІ
Мене тривожить рокіт літаків,
Він серце наче обсипає приском.
І знову бачу я себе дівчиськом
Пожежами затьмарених років.
Все нижче небо нависа нічне.
Все ближче гуркіт і виття зловісне...
Лиш мить – і небо, оглушивши, трісне...
Вростаєш в землю, – вцілить чи мине?
І обминало... Та не всіх, не всіх...
Зайди в моїм краю у кожну хату.
В кількох немає сина, батька, брата!..
Чи рідні знають, де могила їх?
Тамара Коломієць

10. Грицько Бойко
НЕ ЗАБУТЬ МЕНІ
Я бачив хлопчика із спаленої хати.
Серед каміння, попелу й сміття
Так тихо-тихо плакало дитя
І звало маму... Та не чула мати,
Не озивалася... З дочкою на руках
Її спалили німці на тих днях
У рідній хаті... А воно, мале,
Втекло до лісу і тепер одне
(Бо рік тому фашисти вбили тата)
Зосталося на світі горювати.
Я сів тоді, на руки взяв дитину.
Мале дрижало з холоду. Його
Прикрив шинеллю я і від пайка свого
Відрізав хліба. "Сину, милий сину!" –
Стривожено твердив я раз у раз.
Пройшла година. Вже в дорогу час.
В шинель вгорнувши, я поніс малого
В село, що мріяло за першим перелогом.