1. Мистецтво Київської Русі — це
складова частина світової культурної спадщини
країни. Руські митці за короткий проміжок часу не
тільки опанували найкращі світові мистецькі
традиції, а й внесли чимало нового, власного у
світову художню культуру, стали не лише її
учнями, а й творцями. Це мистецтво розвивалось
на основі художніх традицій давньоруського
народу та його споконвічних навичок художньої
творчості. Значну роль у формуванні
мистецтва Київської Русі відіграла
давньослов'янська мистецька спадщина. Створені
в період Київської Русі всі види мистецтва мали в
основному релігійний характер. Радісне і піднесене
почуття новонаверненого народу, що причастився
до віри Христової, знайшло свій вияв у архітектурі
та образотворчому мистецтві. Мистецтво Київської
Русі розвивалося в загальному руслі
середньовічної європейської культури і було
нерозривно пов'язане з церквою і християнською
вірою. У той же час слов'янські майстри мали свої
стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва.
Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони
виробили самобутній, неповторний стиль і
створили справжні шедеври архітектури, живопису,
прикладного мистецтва.
2. Архітектура Київської Русі
Протягом сторіч у східних слов'ян
нагромаджувався багатий досвід архітектури,
складалася національна традиція містобудування.
Довгий час як головний будівельний матеріал
використовувалася деревина, що була в достатку
доступна. У центрі поселень знаходилися «гради»,
які служили для захисту від ворогів, проведення
племінних зборів і культових обрядів. Більшість
споруд у слов'янських«градах» споруджувалася зі
зрубів — колод, укладених в чотирикутні вінці.Зі
зрубів будувалися і прості хати і 2-3-поверхові
тереми, зруби закладалися в основу кріпосних
валів. В Україні архітектура як вид будівельного
мистецтва виникає у II ст. до н. е. Високим рівнем
відзначалася архітектура колишніх грецьких
колоній на українському узбережжі Чорного моря.
У часи становлення Київської Русі формується тип
давньоруського міста, складовими якого були:
«дитинець», або «днешній град», у якому жили
бояри та дружинники, чисельна князівська та
боярська челядь і ремісники, які обслуговували
княжий двір та боярські хороми; «окольний град»,
який складався з кварталів простого люду,
ремісників, торговельного майдану, подвір'я купців,
численних церков та монастирів; околиці —
«посади», «кінці», заселені ремісничим і торговим
людом. Система планування міста переважно була
лінійною, тобто вулиці йшли вздовж шляхів,
струмків або річок. Такою, наприклад, була
первісна забудова стародавнього Подолу у Києві.
3. За призначенням архітектура поділялась на
житлову, культову та оборонну. Пам'яток житлової
архітектури не збереглося, але археологічні
знахідки свідчать про багатий архітектурний декор
будинків заможних верств населення. Археологічні
дослідження та літописи дають певні уявлення про
особливості міської забудови. Споруди будували із
дерев'яних зрубів. В основному, це були
двокамерні будинки з житловими приміщеннями,
що опалювалися глинобитними пічками, та з
холодними сінями — перед входом. Більшість
таких будинків мали нижній господарський
поверх — підкліть, що трохи заглиблювався у
землю. Перші давньоруські храми були
дерев'яними, і тому жодної пам'ятки не збереглося.
На зміну дерев'яному будівництву у кінці X ст.
прийшло кам'яне монументальне зодчество.
Цьому сприяли вихід Київської Русі на міжнародну
арену, вплив візантійської культури і поширення
християнства.
Кам'яні собори в Київській Русі були великою
рідкістю і будувалися строго за візантійськими
зразками. Візантійські майстри приїздили у
Київську Русь і здійснювали тут будівництво.
Культові муровані споруди будувалися за
системою давньоруської мішаної кладки:
чергування цегли-плінфи на вапняному
цемяночному розчині з шаром дикого каменю.
Інтер'єр культових споруд прикрашали
мармуровими колонами,
капітелями, мозаїками та фресками. Древньоруські
майстри удосконалили візантійський тип кладки.
4. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, які
чергуються, і плінфи (плоска цегла, близька до
квадратної форми). Будівельники застосовували
метод так званої «утопленої плінфи», коли ряди
цегли через один були заглиблені в стіну, а
проміжки, які утворилися, заповнювалися
цем'янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У
результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і
червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим
кольором плінфи та рожевим відтінком цем'янки
надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка
виконувалася на високому художньому рівні і була
однією з головних прикрас будівлі. Пізніше київську
кладку запозичила і Візантія.
Для покращення акустики робили голосники —
порожнину всередині стіни, у яку закладали
глечики. Перша мурована церква
Богородиці (Десятинна), була зведена
візантійськими майстрами на
замовлення Володимира Великого у 989–996
роках. Вона збудована за загально-
християнськими правилами в пам'ять про
мучеників-християн. У плані це п'ятинавна,
хрестово-купольна споруда, інтер'єр якої був
прикрашений мозаїками і фресками та оздоблений
мармуром. Десятинна церква, особливо її
центральна частина, була взірцем для багатьох
давньоруських культових споруд XI–XII століть. У
1240 році Десятинна церква була зруйнована
ордами Батия, тому, до наших днів зберігся лише її
фундамент.[1]
5. Унікальним явищем у тогочасній світовій
архітектурі став собор св. Софії у Києві (близько
1011-1018 рр), зведений Володимиром Великим,
оздоблений в часи Ярослава Мудрого.
Споруджений грецькими майстрами на зразок
Константинопольського собору Святої Софії. За
типом це п'ятинефний, хрестово-купольний храм з
хрещатим підкупольним простором та анфіладами
бокових нефів. Собор увінчаний тринадцятьма
банями. У другій половині XI ст. культове
будівництво поширюється у багатьох
давньоруських центрах. Засновуються монастирі, у
яких будуються нові кам'яні храми. Це Успенський
храм Печерського монастиря (1078 р.),
Михайлівський Золотоверхий храм
(1108 р.), Михайлівський собор Видубицького
монастиря та інші.
Перший період
6. Кінець X — 30-ті роки XI століття, коли під впливом
візантійської будівельної техніки і архітектури
зароджується і починає свій розвиток кам'яна
монументальна архітектура. Це був час
будівельної діяльності Володимира Великого у
Києві та його сина Мстислава у Чернігові.
Другий період
Охоплює 30 — 50-ті роки XI століття. Це був час
будівництва Ярослава Мудрого. Розширюється
територія міст, зводяться міцні укріплення,
створюються ансамблі князівських центрів,
будуються палаци, гридниці в Києві, Новгороді,
Полоцьку, зводяться великі собори. Головною
особливістю споруд стає об'ємнопросторовий
центричний характер їх композицій і
багатоповерхове завершення.
Третій період
Друга половина XI — початок XII століття, коли
будуються храми, які найбільше відповідають
потребам і канонам православної церкви та
з'являються місцеві архітектурні школи. При всіх
технічних і художніх особливостях, архітектура
Київської Русі в ці часи мала вплив традицій
середньовізантійськоїархітектури, так само як і
інші країни Східної Європи. На межі ХI-ХII ст.
7. недалеко від храму Святої Софії був споруджений
собор, присвячений архангелу Михаїлу, який
увійшов в історію під назвою Золотоверхий.
Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і
війни попередніх епох, зруйнували за часів
радянської влади в 30-ті роки ХХ ст. Незалежна
Україна відновила свою святиню. тогочасна влада
причину руйнування Михайлівського собору
сформулювала так: «у зв'язку з реконструкцією
міста». Зараз український уряд здійснює ряд
заходів для повернення унікальних мозаїк
Михайлівського собору з Росії, куди вони були
раніше вивезені.
Четвертий період
Охоплює 20-80-ті роки XII століття. У цей період
остаточно формуються місцеві архітектурні школи,
простежується певний відхід від візантійських
традицій будівництва. Споруди будуються у
романському стилі. П'ятий стильовий етап —
кінець XII ст. — 30-ті роки XIII ст. В цей час у
композиціях споруд зодчі звертаються до традицій,
що йдуть від народних джерел. Пізніше ці традиції
відіграють значну роль у формуванні національних
рис української ренесансної та барокової
архітектури. Церква стає не тільки храмом, а й
окрасою міста. Розвивається будівельна техніка,
виникають нові конструктивні прийоми. Найкраще
архітектура XI–XIII ст. збереглася у «стольному
граді» Сіверської землі — Чернігові, мальовничо
розташованому на березі Десни. У головному
8. Спасо-Преображенському соборі можна побачити
риси, близькі до західноєвропейського романського
стилю: масивність об'єму, вузькі вікна, кругла
сходова вежа. Подальша переробка візантійської
системи знайшла своє вираження в однокупольній
церкві Параскеви П'ятниці. Існує припущення, що
ця будівля зведена видатним архітектором того
часу Петром Милоногом. Він уперше застосував
«сходинкові» арки, які набули надалі значного
поширення. Петро Милоног також побудував у
Києві складну інженерну споруду — кам'яну
підпірну стіну під горою, яка розмивалася водами
Дніпра. Літописець пише, що кияни дуже любили
це місце, де вони «немовби ширяли у повітрі».
Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві
Західної Європи, архітектурі належало провідне
місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє
лиття перебували у залежності від архітектурно-
художнього задуму
Живопис
Провідними жанрами образотворчого мистецтва
Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та
книжкова мініатюра. Жанри монументального
живопису — фреска і мозаїка — складалися на
основі візантійських шкіл. Фресками — розписами
водяними фарбами по сирій штукатурці —
вкривалися стіни православних храмів. Така
техніка вимагала від художника високої
9. майстерності, швидкого і точного нанесення
малюнка і фарб. Відповідно всю композицію
необхідно виконати протягом одного дня. Зате
фарби добре вбираються, висихають разом з
штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не
вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у
суворому секреті, передавалися від майстра до
учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки
давньоруські розписи витримали випробування
часом. Значною складністю не тільки у художньому
плані, але й технологічному відмічене мистецтво
мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі
смальти — кубиків спеціального кольорового скла,
секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був
втрачений під час монголо-татарського ярма.
Колірна гама смальти нараховувала безліч
відтінків (наприклад, зелена — понад 30, червона і
синя — по 20 і т. д.) При виготовленні золотої
смальти тонку металеву пластину вміщували між
шарами прозорого скла.
Поява мистецтва книжкової мініатюри збігається з
появою найдавніших писемних пам'яток. Рукопис з
кольоровими ілюстраціями називався «лицьовий».
Зображенням трьох євангелістів — Іоанна, Луки і
Марка — було прикрашене Остромирове
Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матфея,
немає, але для малюнка був залишений чистий
аркуш. «Лицьовим» є знаменитий «Ізборник»
Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги
багато орнаментувалися. Про мініатюри Київської
Русі ми можемо скласти уявлення по так званому
радзивілівському літопису XV ст., який є списком з
10. рукопису XIII ст. Його 617 мініатюр — своєрідна
художня енциклопедія історії і культури того часу.
●
Богоматір Оранта (мозаїчний з
використанням смальти образ з собору Київської Софії)
● Волинська Богородиця, злам XIII–XIV ст.
●
Оранта. Києво-печерська школа. Приблизно кінець ХІ ст.
12. ●
Сторінка з Молитовника Гертруди. 1060-ті
Іконопис
Разом з будівництвом храмів розвивався і такий
вид мистецтва, як культовий станковий живопис.
Якщо мозаїки і фрески втілювали тріумф
християнства, то ікони насамперед були
поклонними. До них молилися, у них сподівалися
знайти зцілення і допомогу в житті. Ікона підносила
святого, зображеного на ній, над повсякденністю,
підкреслювала його харизматичність. За
уявленням вірян, освячена ікона не замінює
святого, а свідчить про його присутність, має
властивості благодаті, захищає і зцілює. Образи,
втілені в іконах, вважалися взірцем моральної
чистоти й одухотвореності.
Ікони, як специфічний вид релігійного малярства,
виникли дуже давно, і найраніші уцілілі твори
належать до VІ ст. Ікона як художній елемент
займала головне місце в інтер'єрі церковної
споруди. Культура ікони була офіційно прийнята на
сьомому Вселенському соборі 787 року у місті
13. Нікеї. Ікони становлять органічне ціле з храмом і
підпорядковані його архітектурі. У храмах ікони
розташовувалися над передвівтарною
перегорожею, що пізніше перетворилася на
іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з
Візантії і Болгарії, а в кінці XI ст. з'явилися власні.[3]
Першим твором іконопису другої половини XI ст.
вважається ікона Дмитра Солунського. Вона
написана на замовлення великого київського князя
Ізяслава Ярославича, коли він відстоював своє
право на великокнязівськийстіл. Саме тому святий
на іконі зображений з напівоголеним мечем,
символом вручення влади. У Києві сформувалася
іконографія перших руських «святих» — Бориса і
Гліба, уявлення про яку дає ікона «Борис і Гліб»
Традиції Києва були поширені в іконописних
школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича
та Володимира-Волинського. (Іл. 15, 16).[4]
Видатним явищем у давньоруському мистецтві,
цінним джерелом історії Київської Русі є мініатюри
Радзивилівського літопису (XV ст.) Книга містить
618 кольорових графічних мініатюр, що ілюструють
життя княжої доби. Мініатюри дають цінні відомості
про архітектуру Київської Русі, одяг та зброю, речі
домашнього вжитку. Розвиток ремісничого
виробництва стимулював розквіт декоративно —
ужиткового мистецтва у якому проявилися риси
давньоруської естетики та багатовікових художніх
традицій східних слов'ян. Разом з тим у
декоративно-ужитковому мистецтві знайшли
відображення риси світового мистецтва тих часів,
оскільки з торговельним обміном до Київської Русі
14. потрапляли численні мистецькі вироби з інших
країн.
Візантійське мистецтво — стиль
в образотворчому мистецтві й архітектурі, що
зародився в 4-5 століттях у Візантії(столиці Східної
Римської імперії) і поширився в Італії,
через Балкани, в Київській Русі, де він існував
впродовж багатьох століть.
Візантійський стиль характеризується важкою
стилізацією, надзвичайною виразністю ліній,
використанням сталих художніх стереотипів і
багатих кольорів, зокрема, золота. Візантійські
художники відзначилися у мозаїчних роботах і в
ілюструванні книг.
Історія
15. В розвитку світової цивілізації візантійська
культура займає видатне місце. Для неї характерні
урочиста пишність і внутрішня шляхетність, це
своєрідний синтез культурних традицій греко-
римського світу і християнства, а також
елліністичного Сходу. Візантійський тип культури
не подібний ні на західноєвропейський, ні на
східний. Візантійська імперія виникла на рубежі
двох епох – загибелі пізньої античності та
народження середньовічного суспільства.
Столицею її став Константинополь, заснований
імператором Константином І у 324-330 pp.
В 330 році через міжусобиці й смуту, що охопили
величезну Римську імперію, імператор Костянтин I
Великий переніс свою столицю в місто Візантій (з I
століття н. е., що входив до складу Римської
імперії) і перейменував його на Константинополь.
У середньовіччі Візантія називалася Романією,
самі візантійці називали себе ромеями, а свою
культуру — ромейською. Імператор —
«Басилевс ромеїв» — оголосив себе також і
верховним жерцем. Це знайшло відбиття в
офіційному мистецтві Константинополя, який
виражав ідеї культу «басилевса ромеїв» як
пантократора (від грец. Παντοκράτορος—
«вседержитель»). З тих пір вона була центром
цивільного й духовного життя греко-римського
миру. Візантійська імперія породила особливу
культуру, названу в науці візантизмом.
Перші сторіччя існування Візантійської держави
можна розглядати як найважливіший етап у
формуванні світогляду візантійського суспільства,
16. що спирався на традиції язичницького еллінізму й
принципи християнства. Формування християнства
як філолофсько-релігійної системи було складним і
тривалим процесом. Воно вбрало в себе багато з
філософських та релігійних вчень того часу.
Християнська догматика склалась під сильним
впливом близькосхідних релігійних
вчень: юдаїзму, манихейства. Воно було
синтетичною філософсько-релігійною системою,
важливим компонентом якої була антична
філософія.
Першого розквіту візантійське мистецтво досягло у
VI столітті при Імператорі Юстиніані. Величезна
імперія була найбільшою і найсильнішою
державою Європи. Тут існувала величезна
кількість ремісничих майстерень, безліч купців. В
одній лише столиці в цей час було споруджено
тридцять церков, які сяяли золотом, сріблом і
різнокольоровими мармурами.
На зміну непримиренності християнства з усім, що
несло клеймо язичництва приходить компроміс між
християнським і античним світоглядом. Найбільш
далекоглядні християнські богослови зрозуміли
необхідність оволодіння всім арсеналом
язичницької культури для використання її в
створенні філософських концепцій. Такі мислителі,
як Василь Кесарійський, Григорій Ніський і Григорій
Назіанзін, закладають фундамент візантійської
філософії, яка сягала коріннями давньогрецького
мислення. У центрі їх філософії перебуває
розуміння буття як досконалості. Народжується
нова естетика, нова система духовних
17. і моральних цінностей, змінюється й сама людина
тієї епохи, її бачення світу й відношення
до всесвіту, природи, суспільства.
З перемогою християнства провідне місце в
системі знань зайняло богослов’я. Надзвичайний
розквіт переживає логіка, як основа побудови
богословської догматичної системи.
З X-XI ст. в розвитку богословсько-філософської
думки можна простежити дві тенденції. Першій
притаманні інтерес до проблем зовнішнього світу
та його будови, віра у можливості людського
розуму і прагнення протистояти різним формам
аскетизму. Найвидатнішим представником цього
напрямку був Михайло Псьол (XI ст.) – філософ,
історик, філолог, юрист. Його «Логіка» стала
відомою не тільки у Візантії, але й на Заході.
Представники раціоналізму і релігійного
вільнодумства були засуджені церквою, а їх праці
покарані вогнем. Друга тенденція, що знайшла
своє вираження у творах релігійних аскетів і
містиків Сімеона Нового Богослова (949-1022) та
Григорія Палами (1297-1360), в основному
скеровувалась на внутрішній світ людини, способи
її ; вдосконалення у дусі християнської етики,
смирення і послуху.
З усіх країн Середньовіччя Візантія особливо
славилась досягненнями в історіографії. Праці
відомих візантійських істориків за характером
викладу матеріалу, багатством міфологічних
образів гідно продовжують класичну грецьку
традицію Геродота, Фукідіда, Полібія.
18. Паралельно з історіографією існував специфічний
середньовічний жанр історичного твору –
хронографія. Основоположником її став
кесарійський єпископ Євсевій (260-340), який
зробив широкий огляд історичних подій.
В мистецтві Візантії панували узагальнено-
спіритуалістичні принципи, які ґрунтуються на
відриві від реальності і перенесенні у сферу
вищих, абстрактних ідей. Ідеальний естетичний
об’єкт перебуває в духовній сфері, описується за
допомогою таких естетичних категорій, як
прекрасне, світло, колір, образ, знак, символ. У
художній творчості переважали традиціоналізм,
канонічність.
Значний вклад Візантії в розвиток середньовічної
архітектури. Візантійські зодчі створюють нові
принципи забудови міст: у центрі розташовується
головна площа з собором, від неї, довільно
переплітаючись, розходяться вулиці. Прекрасним
зразком церковного будівництва є храм св. Софії в
Константинополі, споруджений у 532-537 pp. за
наказом Юстініана.
19. Періоди візантійського
мистецтва
● ранньохристиянський період (так званої
передвізантійської культури, 1—3 століття)
● ранньовізантійський період, «золоте століття»
імператора Юстиніана I — до цього періоду
належить архітектура храму Святої Софії в
Константинополі й равеннські мозаїки (6—7
століття)
● іконоборський період (8-початок 9 століття).
Імператор Лев III Ісавр (717—741), засновник
Ісаврійської династії, видав едикт про заборону
ікон. Цей період одержав назву «темний час» —
багато в чому за аналогією з подібним етапом
розвитку Західної Європи.
● період Македонського Відродження (867—1056).
Прийнято вважати класичним періодом
візантійського мистецтва. 11 століття стало
вищою крапкою розквіту. Відомості про світ
черпалися з Біблії й з добутків прадавніх
20. авторів. Гармонія мистецтва досягалася за
рахунок суворої регламентації.
● період консервантизма за імператорської
династії Комнінів (1081—1185)
● період Палеологівського Ренесансу,
відродження елліністичних традицій (1261—
1453).
Візантійська архітектура
Докладніше: Архітектура Візантійської імперії
Докладніше: Церква святої Ірини
Докладніше: Софійський собор
(Константинополь)
Інтер'єр Собору святої Софії
21. Церква святої Ірини, інтер'єр.
Живопис
Докладніше: Живопис Візантійської імперії
Візантійські майстри, з одного боку, зберегли
складну техніку образотворчого мистецтва
античності, з другого – наповнили її новим
символічним змістом. Стиль їх живопису
характеризується поєднанням плоских силуетів з
плавною ритмікою ліній та благородною гамою
фарб, де переважали пурпурні, лілові, сині,
оливково-зелені й золоті тони. В IV-VI ст. у
візантійському живописі ще панували античні
традиції, що знайшло відображення в мозаїці
Великого імператорського палацу в
Константинополі; згодом, у IX-X ст., формується
строгий іконографічний канон, складається
цілісна система декору храму, певний порядок
22. розташування біблійних сцен на його стінах і
куполах. Одна з вершин мистецтва цього часу –
мозаїка храму св. Софії у Константинополі.
На кінець XIII й середину XIV ст. припадає ще
один період розквіту візантійського живопису,
зв’язаний з поширенням гуманістичних тенденцій
у культурі. Живописці намагаються вийти за
рамки встановлених канонів церковного
мистецтва, звертаються до зображення не
абстрактної, а живої людини. Прекрасними
пам’ятками цього часу є мозаїка і фрески
монастиря Хори. Однак візантійське мистецтво
не змогло піднятися до реалізму італійського
Ренесансу і надалі залишалось у формах старої
канонізованої іконографії.
Іконопис
Іконопис Візантійської імперії був найбільшим
художнім явищем у східно-християнському світі.
Візантійська художня культура не тільки стала
родоначальницею деяких національних культур
(наприклад, давньоруської), але й впродовж усього
свого існування впливала на іконопис інших
православних країн: Сербії, Болгарії, Київської
Русі, Грузії, Сирії, Палестини, Єгипту. Так само під
впливом Візантії перебувала культура Італії,
особливо Венеції.
Найважливіше значення для цих країн мала
візантійська іконографія та виникаючі у Візантії
нові стилістичні плини.
23. Скульптура
Рельєф з грифоном. Візантія, 1250-1300 рр.,
мармур.Музеймистецтва Метрополітен, США
Для релігійних цілей ліплення із самого початку
вживалося помірковано, тому що східна
церква завжди неприхильно дивилася на статуї,
вважаючи їх до певної міри ідолопоклонством, і
якщо до 8 століття круглі фігури ще були терпимі у
візантійських храмах, то постановою Нікейского
собору 787 року вони були зовсім усунуті. Таким
чином, головне поприще діяльності для скульптури
було закрито, і їй залишалося виконувати
тільки саркофаги, орнаментальні рельєфи,
невеликі диптихи, які дарувались імператорами
сановникам і церковним ієрархам, плетіння для
книг, посудини. Матеріалом для дрібних виробів
такого роду служила в більшості випадків слонова
кістка, різьблення якої досягло у Візантії значної
досконалості.
Поряд із різьбленою справою квітнула обробка
металів, з яких виконувалися вибивні або литі
вироби помірного рельєфу. Візантійські художники
дійшли нарешті до того, що стали обходитися
зовсім без рельєфу, як, наприклад, у бронзових
дверях церков, роблячи на мідній поверхні лише
злегка поглиблений контур і викладаючи його
іншим металом, сріблом або золотом. До цього
розряду робіт, називаному agemina, належали
чудові двері у соборах Амальфі й Салерно
24. біля Неаполя. Крім дверей таким же способом
виготовлялися напрестольні образи, дошки для
стінок престолів, оклади
для Євангелій, ковчеги для мощей тощо. У всіх
подібних виробах візантійське мистецтво
намагалося уникати опуклості, заміняючи рельєф
або агемінальною роботою або емаллю, і
опікуючись, перш за все, про розкіш і якомога
частіше використання дорогоцінних каменів.
Особливо митецькими були візантійські майстри в
емальних виробах, які можна розділити на два
сорти: просту емаль (émail champlevé) і
перегородкову емаль (émail cloisoné). У першій на
поверхні металу робилися за допомогою різця
поглиблення відповідно малюнку, і в ці
поглиблення насипався порошок кольорової
склоподібної речовини, яка потім сплавлялася на
вогні й приставало міцно до металу; у другій —
малюнок на металі позначався приклеєним до
нього дротом, а простір між перегородками, що в
такий спосіб утворювались, заповнювся
склоподібною речовиною, яка потім набувала
гладкої поверхні і прикріплювалася до металу
разом із дротом за допомогою плавлення.
Розкішний зразок візантійської емалеробної справи
представляє знаменита Pala d'oro (золотий
вівтар) — рід маленького іконостасу з мініатюрами
в техніці перегородчатої емалі, головний вівтар,
що прикрашає собою венеціанський Собор
Святого Марка.
