1.
(краєзнавчо-пізнавальний тревелог-екскурсія для учнів 5-9 класів)
Найцікавіші міста
Чернігівщини
Міністерство культури України
Національна бібліотека України для дітей

2.
Умовні позначки:
Наша рідна Україна славиться безліччю дивовижних скарбів – природних об’єктів, пам’яток культури та
визначних місць. Ми пропонуємо тобі долучитися до нового цікавого інтерактивного проєкту від
Національної бібліотеки України для дітей «Подорож містами України», у якому ти відкриєш для себе
найкращі краєзнавчі перлини Батьківщини. Друга зупинка присвячена Чернігівській області –
регіону сучасної України з найбагатшою історією, мальовничою природою та вишуканими
архітектурними творіннями. Тож вирушай у мандрівку до легендарного Чернігова, гетьманського
Батурина, неповторного Ніжина, княжого Новгород-Сіверського та доблесних Прилуків.
– читай
Юний друже!
– дивись відео – дивись фото – 3D-екскурсія
Місто Прилуки
Місто Батурин
Місто Ніжин
Місто Чернігів Місто Новгород-
Сіверський
– презентація – аерозйомка
Краєзнавчий
ігроленд
Краєзнавча
читальня
Цікавинки
Чернігівщини

3.
Чернігів
Прапор міста
Герб міста
Чернігів – одне з найкрасивіших і квітучіших міст Північної України та Східної Європи.
Територія міста становить 58,6 кв. км. Населення – близько 300 тис. осіб. Місто
розташоване у Придніпровській низовині, на правому березі річки Десни. Перша
згадка про Чернігів міститься в «Трактаті князя Олега з греками» і датується 907
роком. Писемна історія міста налічує понад 1100 років. За ці сторіччя місто було
спочатку столицею великого князівства, потім – осередком воєводства у складі Речі
Посполитої, козацького полку Гетьманської держави, губернії у складі Російської
імперії, обласним адміністративним, економічним і культурним центром у радянські та
сучасні часи.
Чернігів славиться не лише своєю героїчною історією, а й культурно-архітектурними пам'ятками.
Тут збереглося чимало споруд XVIII–XIX ст., об’єктів, храмів, що роблять Чернігів північною
туристичною окрасою України. З Черніговом пов'язані життя і діяльність багатьох українських діячів
культури. Тут бували Т. Г. Шевченко, М. В. Гоголь, М. І. Глінка, М. В. Лисенко, О. С. Пушкін, жили і
творили Марко Вовчок, Л. І. Глібов, Б. Д. Грінченко, Г. І. Успенський, М. М. Коцюбинський,
В. І. Cамійленко, М. К. Вороний, Г. Г. Верьовка, С. В. Вільконський, Є. В. Богословський. Тут починали
свій творчий шлях М. К. Заньковецька, П. Г. Тичина, В. М. Блакитний, І. А. Кочерга, Олекса Десняк та
багато інших.

4.
ЧЕРНІГІВ – МІСТО ЛЕГЕНД ТА ХРАМІВ
Дитинець, або Чернігівський Вал
Чернігівський обласний художній
музей ім. Григорія Галагана
Спасо-Преображенський собор
Будинок полкової канцелярії
Чернігівський колегіум
Регіональний ландшафтний
парк «Ялівщина»
Чернігівський літературно-меморіальний
музей-заповідник М. М. Коцюбинського
Антонієві печери

5.
Дитинець, або Чернігівський Вал
Чернігівський Вал (Дитинець) – найдавніша територія Чернігова. За часів Київської Русі на
його місці був княжий двір, тут жила місцева знать. Зараз Вал – це парк, із якого відкривається
чудовий краєвид на місто. Дитинець відомий із VII століття як центральний укріплений
район, розташований на високому пагорбі на правому березі Десни й відокремлений від
зовнішньої частини міста глибоким ровом. Завдяки зручному й захищеному становищу, Вал
найактивніше забудовували культурними об'єктами. Із XIII ст., коли місто захопили татари,
Вал втратив своє оборонне значення. У цей час сильно постраждали церкви та інші будівлі
Дитинця. Наприкінці XIX ст. частково збережені захисні пункти Чернігівського Валу знесли, а
на їхньому місці облаштували бульвар. По периметру Вал оточують 12 гармат, які нагадують
про його оборонну роль. Згідно з переказами їх подарував чернігівцям цар Петро І.
На території чернігівського Дитинця також встановлено кілька пам'ятників:
гетьманові І. Мазепі, Т. Шевченку, О. Пушкіну, монумент «Борцям за волю і
незалежність України». Прогулянка Чернігівським Валом – це можливість не
тільки відпочити і насолодитися панорамою міста, а й дізнатися про його
історію та архітектуру.
Ретрофотографія початку XX ст.
Зараз на території Дитинця та поблизу нього
можна побачити архітектурні та культурні
пам'ятки міста, більшість яких входить до
Націона́льного архітектурно-історичного
заповідника «Чернігів стародавній». Серед них:
релігійні храми (Спасо-Преображенський собор,
Борисоглібський собор, Храм Бориса та Гліба),
Чернігівський колегіум, Будинок Івана Мазепи,
історичний та художній музеї тощо.

6.
Чернігівський обласний художній музей ім. Григорія Ґалаґана
Чільне місце серед експонатів музею відведено творам
декоративно-ужиткового мистецтва України. Аплікація, вишивка та
розпис, вироби зі скла та порцеляни, кераміки та дерева
представлені відомими іменами родини Саєнків, М. Тимченко, М.
Примаченко, І. Апполонова, Г. Денисенка, А. Штепи та багатьох
інших знаних майстрів. Самобутньою є і колекція народної іграшки,
що налічує понад 350 експонатів із дерева, глини, соломи та тіста, і
є яскравим проявом національної культури.
Художній музей ім. Г. Ґалаґана – памятка архітектури XIX
ст., один із наймолодших музеїв в Україні, створений у 1983 р.
на базі художнього відділу Чернігівського історичного музею
(зараз музею ім. В. В. Тарновського). Фонди музею нараховують
понад 9 тисяч експонатів, що включають унікальну колекцію
роду Ґалаґанів, твори-шедеври західноєвропейського та
українського мистецтва від XVI ст. і до сьогодення.
Найбільшу частку фондового зібрання складають твори українських корифеїв XX ст. – М. Жука, М. Самокиша, С. Шишка, М.
Глущенка, М. Дерегуса, Т. Яблонської, А. Коцки та багатьох інших. Значною також є збірка творів українського іконопису
часів бароко (канонічний «Архистратиг Михаїл», колекція Богородичних ікон, самобутня народна ікона двобічна «Покрова
Богородиці. Розп’яття»). Цікавою є колекція західноєвропейського живопису: твори італійських художників XVII-XVIII ст.,
голландський, фламандський живописи батального та побутового жанрів, різноманітні натюрморти, полотна на
міфологічні та євангельські сюжети, французький живопис XVIII-XIX ст.
Г. Ґалаган

7.
Спасо-Преображенський собор
Спасо-Преображенський собор – головна святиня Чернігово-Сіверської землі, один з-поміж
найдавніших храмів Русі, розташований у центрі Дитинця – історичній частині Чернігова.
Собор належить до унікальних пам’ятників візантійсько-київської школи зодчества першої
половини ХІ ст. Він відіграв значну роль у формуванні будівельних норм у храмовому
будівництві домонгольської Русі і України. Будівництво собору розпочали приблизно у 1033-
1034 рр. за розпорядженням першого відомого за літописами чернігівського князя Мстислава
Володимировича. Перші згадки про «церкву святого Спаса» датовані 1036 роком.
Срібна пам'ятна монета
Знавці архітектури називають планувально-просторове рішення собору унікальним, оскільки
подібної конструкції не має жоден з-поміж відомих давньоруських храмів. У ньому поєднано
візантійську хрестово-купольну схему з елементами романської базиліки. Про його колишнє
багате внутрішнє оздоблення свідчать залишки фресок, різьблені плити хорів, підлоги, колони.
Тут зберігалися мощі святих та чудотворні ікони, упокоювалися князі й духовні владики єпархії.
Майже 900 років він був кафедральним собором Чернігівської єпархії і центром громадського і
державного життя. Внутрішній розмір храму відповідає сучасному дев’ятиповерховому будинку,
широкий фундамент заглиблений у грунт на 2,8 метра, стіни, що мають товщину 1,4 метра, до
нашого часу дожили майже не пошкодженими.
На честь визначної пам'ятки архітектури Національний банк України випустив срібну пам'ятну
монету номіналом 20 гривень.

8.
Будинок полкової канцелярії
Полкова канцелярія (будинок Івана Мазепи, або кам'яниця Лизогуба) - це єдина
пам’ятка житлової цивільної архітектури Лівобережної України кінця XVII ст. Входить
до складу Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів
стародавній». Будинок було споруджено в 1690-х роках на території Дитинця,
недалеко від замкового рову. Первісно він належав чернігівському полковнику Якову
Лизогубу, а після його смерті в 1698 році – гетьманові Івану Мазепі.
У XVIII ст. будівля служила канцелярією Чернігівського полку,
згодом, у XVIII ст., тут був облаштований місцевий архів, у наш час
– фонди Чернігівського обласного історичного музею ім. В.
Тарновського. Споруда збудована в стилі українського бароко
з білої цегли. Має два поверхи і велике підвальне приміщення.
Збереглася у первісних об’ємах, хоча пережила кілька пожеж (1718,
1750 рр.) та перебудов. Багаті барочною пластикою фасади під час
реконструкцій не сильно чіпали, головним чином змінювали
внутрішнє планування. У XVIII ст. було прибудовано критий ганок-
тамбур та вхід до підвалу, в XVIII ст. розібрали печі, зробили люк -
вихід на стріху, а в східній та західній стінах зробили вікна. З часом
були втрати декору фронтонів, змінився дах споруди. Реставрації
здійснювали в 1954, 1969 рр. Незважаючи на всі перебудови,
будинок зберіг свою самобутність і унікальність.

9.
Чернігівський колегіум вважається перлиною архітектури у стилі
бароко та є одним із перших вищих навчальних закладів на
Лівобережжі України. Колегіум був заснований у 1700 році місцевим
архієпископом Іоанном Максимовичем на основі слов'янських і
латинських шкіл. Будівництво фінансувалося із державної скарбниці
за підтримки гетьмана Івана Мазепи. Спочатку при колегіумі було
відкрито 4 класи, у яких працювало всього 2 викладача. Викладання
велося латиною. Значну увагу приділяли гуманітарним предметам,
мовам, ораторському мистецтву. Колегіум був схожий на Київську
духовну академію, куди приходили діти як духовенства, так і
козаків, дворян і міщан. Навчання тривало 6 років. У 1749 році у
трапезній відкрили філософський клас, де навчали німецькій,
французькій та грецькій мовам, а також геометрії, арифметиці і
планіметрії. У 1786 році колегіум був перетворений у Духовну
семінарію, яка припинила свою діяльність у 1817 році. При
семінарії було відкрито музей церковних цінностей. Будівля
семінарії повністю згоріла під час боїв періоду Другої світової війни.
В 1950-ті роки колегіум вдалося реставрувати практично повністю,
окрім його східної частини. Сьогодні споруда колегіуму – це
частина заповідника архітектури та історії «Чернігів стародавній», де
нині відбувається більшість виставок та мистецьких подій. Недалеко
від Колегіуму розташований пам’ятник І. С. Мазепі, споруджений у
серпні 2009 року.
Пам’ятник Івану Мазепі
Чернігівський колегіум

10.
Регіональний ландшафтний парк «Ялівщина»
Протягом століть Ялівщина справедливо вважалася перлиною міста, її легенями,
прекрасним місцем відпочинку, відкритою книгою для вивчення природи. Створений
парк у 90-х роках XIX ст. як ботанічний сад. У 1972 році Ялівщина стає пам’яткою
садово-паркового мистецтва, а 28 березня 2014 року – регіональним ландшафтним
парком площею 168,7 га. У парку росте понад 150 рідкісних видів рослин. Наприкінці
XIX ст. були посаджені соснові дерева, ялини, черемха тощо. У повоєнні роки
рослинність лісопарку доповнили фруктові дерева, біла акація, тополя і берези. У деяких
місцях парку збереглися папоротеподібні, які внесено до переліку видів регіональної
охорони в Чернігівській області. На території парку мешкає понад 50 видів хребетних
тварин. Характерною рисою фауни є значна кількість типових лісових, синантропних і
частково водно-болотних видів.
Парк є місцем еколого-просвітницької та науково-дослідної роботи. Тут створено екологічну стежку,
яка використовується для організації навчальних практик студентів та учнів шкіл. В «Ялівщині», на її
окремих ділянках, проводяться змагання з туризму, спортивного орієнтування та краєзнавства для
школярів міста й області. В останнє триріччя до Всесвітнього дня навколишнього природного
середовища тут проходить фестиваль «Життя в стилі ЕКО», мета якого – пропагувати екологічні
знання та культуру, здоровий спосіб життя, привернути увагу громадськості до пам’яток природи та
їхньої охорони.
Регіональний ландшафтний парк «Ялівщина» в різні
пори року є одним із найулюбленіших місць відпочинку
чернігівчан. Парк має велике значення як осередок
збереженої природи в міській зоні, відіграє значну
гідрологічну, біологічну та екологічну роль. Є особливо
цінним для підтримування біо- і ландшафтного розмаїття
міста.

11.
Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М. М. Коцюбинського
Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник
видатного українського письменника Михайла Коцюбинського
було засновано у вересні 1934 року з нагоди 70-річчя з дня його
народження. Нині музей складається з меморіального будинку
письменника, сучасної будівлі літературної експозиції та справжньої
окраси – меморіального саду Коцюбинських. Саме тут письменник
оселився з родиною влітку 1898 р. та провів 15 своїх останніх,
найбільш творчих років. Найкращі твори класика – «Intermezzo»,
«Цвіт яблуні», «Дорогою ціною», «Хвала життю», «Fata morgana»,
«Тіні забутих предків», що принесли авторові світову славу, були
написані саме тут, у древньому сіверському місті.
Михайло Коцюбинський
У кімнатах відтворена обстановка, в якій жив письменник зі своєю родиною. Прості скромні речі, що
оточували митця, дають можливість уявити його побут, уподобання, смаки. Будинок Коцюбинських
відвідувало багато літераторів, акторів, художників і вчених того часу: письменники Б. Грінченко, М.
Вороний, М. Чернявський, В. Самійленко, П. Тичина, композитор М. Лисенко. Саме тут визначають
кандидатів та лауреатів Обласної літературно-мистецької премії ім. М. Коцюбинського.

12.
Антонієві печери
Печерний комплекс на Болдиних горах Антонієві печери –
пам’ятка підземної культової архітектури XI-XIX ст., яку щороку
відвідують тисячі туристів та вірян з усіх куточків світу. Це
унікальний комплекс підземних приміщень і галерей завдовжки
близько 350 м. Глибина їх залягання відносно поверхні Болдиної
гори коливається від 2 до 12 метрів, а внутрішній обсяг сягає 7 тис.
кубічних метрів. Підземні храми й каплиці печер і сьогодні вражають
відвідувачів та науковців своїми розмірами й архітектурними
формами. Максимальна висота печерного комплексу становить 8,5
м, що дорівнює висоті триповерхового будинку.
Засновані печери в 1069 році як печерний християнський монастир князем
Святославом Ярославичем і відомим церковним діячем давньоруської доби Антонієм
Печерським. У ті неспокійні часи неперервних нападів ворожих племен у печерах
ховалися, рятуючи життя. Поступово навколо Антонія зібралися учні та
послідовники, разом з якими він продовжив рити печери. Вони будували також
підземні храми. Так, у XII ст. був побудований Іллінський підземний храм, який
зберігся до наших часів. Комплекс печер і підземних монастирів продовжував
розвиватися до 1239 року, аж до захоплення Чернігова монголо-татарськими
військами, які розорили печери. Ченці мусили втекти. Після цього впродовж майже
400 років у печерах практично ніхто не жив, хіба що місцеві жителі ховалися там від
ворогів. А в XVIII ст. систему підземних печер і монастирів поєднали, адже раніше
для того, щоб потрапити з одного коридору печер до іншого, необхідно було вийти
на вулицю. За Радянського Союзу монастир на Болдиних горах було ліквідовано,
проте печери залишилися. Від 1967 року вони увійшли до складу Національного
архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній».

13.
Невеличке місто розкинулося на високому лівому березі р. Сейму на межі
Полісся і Лісостепу. Відсутність залізниці, великих промислових
підприємств сприяють чистоті довкілля міста, але гальмують його
економічний розвиток. Тому майбутнє Батурина – в розширенні
туристичної інфраструктури.
Батурин увійшов в історію України як резиденція гетьманів Лівобережної
України – Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи,
Пилипа Орлика, Кирила Розумовського. Уперше згадується в літописі
1625 р. У 1654 р. одержав Магдебурзьке право. Статус міста надано 2008 р.
Батурин
Прапор міста
Герб міста
У 1708 році після переходу Мазепи в протекцію шведського короля мстивий Петро І наказує Олександру
Меншикову знищити гетьманську столицю. Добре укріплена фортеця Батурина з належним запасом провізії і
боєприпасів могла витримати й багатомісячну облогу. Проте як завжди в українській історії знайшлися «добрі»
люди, котрі повідали, з якого боку слід підійти. Другого листопада московське військо, скориставшись
підземним ходом, зруйнувало місто. Жертвами карального погрому стали понад 14 тисяч українців.
Як казковий птах Фенікс, Батурин відродився за останні десятиріччя. Тут створено
Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» (1994 р.). Нині Батурин є популярним
туристичним об’єктом. Набутися, начутися, наповнитися тут є чим: і гордістю та відвагою, і смутком та
бентегою не тільки за день вчорашній, а й за завтрашній.
За правління Івана Мазепи Батурин досяг найбільшого розквіту. Місто мало понад
20 тис. населення, 40 церков та 2 монастирі. Батуринська фортеця займала площу
майже 20 га, мала потужний оборонний вал і частокіл. Батуринський замок на
Цитаделі був тоді одним із найбільших в Україні. Іван Степанович Мазепа побудував
собор Живоначальної трійці та заміську резиденцію на Гончарівці, яка вражала
навіть закордонних послів своєю красою й довершеністю, перетворив Батурин на
столицю європейського зразка, осередок духовності та культури.

14.
БАТУРИН – СЕРЦЕ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Будинок Кочубея
Пам’ятник
Петру
Прокоповичу
Цитадель
Батуринської фортеці
Підземний хід
«Молитва за Україну»
(скульптура «Гетьмани.
Молитва за Україну»)
Воскресенська церква
Палацово-парковий
ансамбль Розумовського
Музей археології
Свято-Миколаївський
Крупицький Батуринський
жіночий монастир

15.
Будинок-музей генерального судді Війська Запорозького був побудований у XVII ст. й
розміщується у парку «Кочубеївський». Це єдина будівля в Батурині, що збереглася з часів
гетьманування Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи, вистоявши
при жорстокому нищенні міста московськими військами Олександра Меньшикова у 1708 р.
Будинок Кочубея
Експозиція розміщена в трьох залах і відтворює історію селища з
дореволюційних часів до 1941–1945 рр. Темі кохання Мотрі Кочубей та
гетьмана Івана Мазепи присвячено окрему залу, центральне місце в якій
займають листи гетьмана І. Мазепи до Мотрі. Окрасою залу є ікона
«Богоматір», подарована у 1704 р. гетьманом Іваном Мазепою церкві
міста Жовква. Унікальною частиною будівлі є підвал, який за декілька
століть не зазнав перебудови. У підвальному приміщенні відтворено
інтер’єр в’язниці, де представлено воскові фігури судового канцеляриста
та в’язня.
Кочубей жив у цьому будинкуі з сім’єю з 1700 року. Його дочка Мотря була
закохана в гетьмана Івана Мазепу, однак Василь Кочубей був проти їхніх
стосунків і шлюбу. Трагічна історія кохання Івана Мазепи до дочки Кочубея Мотрі
розвивалася в стінах цієї будівлі. Гетьман мав намір одружитися на Мотрі, яка ще
була і його хрещеницею, але отримав відмову. Можливо, це послужило тому, що
Кочубей разом із козацьким полковником Іскрою написав Петру I донос на
гетьмана про переговори зі шведами. Але цар повірив запевненням Мазепи у
відданості, після чого Іскра та Кочубей були публічно страчені, а дочка Кочубея
пішла в монастир. Про цю трагедію до сьогодні нагадує Алея Любові біля
будинку і 500-літні дуби в присадибному парку.
У будинку Кочубея з 1975 року розміщується історико-краєзнавчий музей.
Основний фонд музею налічує понад 2 тисячі речових і писемних пам'яток
історії та культури.

16.
На території парку «Кочубеївський» у 1975 р. було
встановлено пам’ятник визначному українському бджоляру,
основоположнику раціонального бджільництва, винахіднику
рамкового вулика (1814 р.) – Петру Івановичу Прокоповичу.
Він мав маєток у с. Митченки біля Батурина.
П. Прокопович – засновник першої у Східній Європі школи
пасічників, саме він підніс бджільництво до рівня науки.
Турбуючись про долю своїх численних пасік, він заплатив за
зміну проєкту залізниці, що стало однією з причин
економічного занепаду Батурина у ХХ ст. Нині в парку
«Кочубеївський» створено діючу пасіку ім. П. Прокоповича.
Пам’ятник Петру Прокоповичу
Пасіка ім. Петра Прокоповича

17.
Батуринська фортеця – це місце, де витає дух козацтва, де мальовничість
природних пейзажів закохує в себе з першого погляду. Тут, на території
Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»,
розміщена пам’ятка українського містобудування – Цитадель Батуринської
фортеці. Цей комплекс фортифікаційних споруд і оборонних об'єктів, архітектурно-
меморіальний комплекс, визначна пам'ятка археології й українського
національного містобудування XVII-XVIII ст., належить до пам'яток історії України.
Фортеця була реконструйована як музей у 2008 р. на історичному місці, на високому
мисі лівобережної тераси річки Сейм. В урочищі «Цитадель» можна побачити
залишки земляних укріплень, вік яких становить понад 500 років. Хоча деякі
дослідники стверджують, що вік стародавніх земляних укріплень цієї місцевості
сягає 900 років, оскільки укріплене городище тут було засновано на зламі ХІ–ХІІ
ст., тобто ще у княжі часи.
Збудована ще у 1625 р., фортеця слугувала резиденцією
трьох українських гетьманів: Івана Мазепи, Івана
Самойловича та Дем'яна Многогрішного. Ініціатором її
спорудження вважається розпорядник Лівобережних
маєтностей польського шляхтича Пясочинського –
Матвій Стахурський. Відомо, що ця фортеця була
настільки добре укріплена, що її на той час, у 1664 р., не
змогли взяти штурмом польські війська під
керівництвом короля Яна Казимира. Фортеця мала три
в'їздні брами: Київську (Ніжинську), Сосницьку та
Конотопську (Митченську), які отримали назви від
напрямів шляхів, куди вони вели, та «глухі» вежі.
Цитадель Батуринської фортеці
Гетьманський будинок
Криниця
Ювілейна монета

18.
Вже у наші часи працівники інституту «УкрНДІпроєктреставрація» розробили концепцію
архітектурного відтворення і впорядкування комплексу пам'яток Цитаделі на підставі
глибинного вивчення історичних джерел і багаторічних археологічних досліджень. У 2004
р. тут встановили багатотонний кам’яний хрест з іконою Богородиці на честь пам’яті про
загиблих мешканців тогочасної гетьманської столиці. Упродовж 2008 р. було відтворено 11
об'єктів: головну замкову в’їзну вежу, північну та південну замкові башти, оборонну стіну,
гетьманський будинок, дерев’яну Замкову церкву Воскресіння, скарбницю, рів, криницю,
замковий міст і палісадову огорожу. У крипті діючої дерев’яної замкової церкви
Воскресіння Господнього покояться останки багатьох захисників і жителів міста. Цитадель
відбудували у колишніх розмірах і ззовні вона максимально наближена до оригіналу.
Комплекс Цитаделі було урочисто відкрито в день Соборності України, 22 січня 2009 р. У
центрі розташований гетьманський будинок, під час розкопок було виявлено його планову
структуру, а зовнішній вигляд відтворено за аналогією. На території Цитаделі Батуринської
фортеці встановлений пам'ятник матері, яка обіймає свою дитину, на честь пам’яті про
трагічні події у Батурині 1708 р.
Цитадель Батуринської фортеці

19.
У червні 2008 року надійшло сенсаційне повідомлення: у Батурині неподалік від
церкви Воскресіння Господнього виявлено підземний хід. У колишню
гетьманську столицю терміново виїхали фахівці Національного архітектурно-
історичного заповідника «Чернігів стародавній» й обстежили виявлену порожнину.
Підземний хід можна датувати XVII-XVIII ст. Печера створена людьми і
завершується біля річки Сейм. На початку тунель має ширину 3 метри, тобто ним
можна було проїхати й на коні. Деякі науковці припускають, що виявлена печера –
потаємний підземний хід, через який у 1708 році зрадник – прилуцький полковник
Ніс уночі провів російські війська Меншикова в оточений Батурин, коли козаки
спали.
Нині таємничий підземний хід відновлено. Відроджували підземний хід шахтарі
ВАТ «Донвугілляпостачання». На території Батуринської фортеці працювала
бригада шахтарів із 15 людей. Вони зробили 58 метрів прокопу в перерізі 4 метри.
Було вивезено 600 тон породи. Люди працювали цілодобово, у три зміни по 8
годин. По всій довжині хід укріплений металевими конструкціями та
залізобетонною затяжкою. Відновлення підземного ходу було набагато легшим, ніж
його будівництво у XVII ст., оскільки нині існує сучасне оснащення й спеціальна
техніка.
Підземний хід

20.
Керманичі зібралися за символічним столом і схилилися над картою держави, щоб разом
досягти спільної мети – зробити Україну соборною. Над ними підноситься фігура Богородиці
(Покрови), яка символізує захист від лихих помислів та ворожих злодіянь на території незалежної
України. Композиція пам’ятника фантазійна – подібної зустрічі не могло бути, адже гетьмани жили і
керували країною в різні часи. Однак кожен із них переслідував одну велику мету – об’єднання
української держави.
Пам'ятник розташований на території Національного історико-культурного заповідника
«Гетьманська столиця». Автори – Микола та Богдан Мазури. Пам’ятник був урочисто відкритий у
День Соборності України 22 січня 2009 року. Cкульптурну композицію з 2014 р. доповнює фігура
Божої Матері «Достойно є», розташована над усіма іншими фігурами.
За короткий час зародилася нова традиція – весільні пари, які їдуть до Батурина звідусіль,
покладають квіти саме до цього пам’ятника.
«Молитва за Україну» (скульптура «Гетьмани. Молитва за Україну»)
Навпроти Воскресенської церкви розмістився Майдан Гетьманської слави із символічною
скульптурою «Гетьмани. Молитва за Україну». Не можна без внутрішнього трепету пройти
повз величну скульптурну композицію, що зібрала п’ять гетьманів України, в часи яких Батурин був
столицею Лівобережної України, на спільну молитву за незалежність України. Тут упізнаємо Дем’яна
Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепу, Пилипа Орлика та Кирила Розумовського.
Дем’ян Многогрішний у композиції зображений натхненим і впевненим. За короткий термін він
збудував у місті гетьманський палац, влаштував поштову станцію, укріпив фортецю, розпочав
будівництво приміщення генерального суду. Іван Самойлович – збентежений. За 15 років свого
володарювання Лівобережжям добудував будинок генерального суду, розбудував Миколо-
Крупицький монастир. Гетьман Мазепа, що застиг у бронзі, – цілеспрямований. За час його
гетьманування місто розквітло прекрасною європейською архітектурою. Автор першої Конституції
Пилип Орлик – замислений і окрилений. Він був генеральним писарем і довіреною особою Івана
Мазепи. 1708 року – взяв участь у виступі Мазепи проти Петра I. Потім емігрував до Османської
імперії. Був гетьманом України у вигнанні. Кирило Розумовський – задумливий і розгублений.
У 1750-х роках гетьман переніс столицю в Батурин, почав відбудовувати місто, звів палац тощо.

21.
Свято-Воскресенська церква збудована як родова усипальниця
останнього гетьмана України Кирила Розумовського на місці
зруйнованого мазепинського Троїцького собору. Це одне з небагатьох
гетьманських поховань, що збереглося до нашого часу. За легендою,
вона була побудована з цегли вежі Мазепи, зруйнованої в рік повного
знищення Батурина 1708 р. Воскресенська церква дістала назву від
стародавньої Замкової церкви Воскресіння Господнього, яка до XVIII
ст. знаходилася на території батуринських захисних споруд. Храм
почали будувати у 1799 р. на гроші самого лідера держави. Будівля
виконана у класичному стилі.
Воскресенська церква
У 1805 році над могилою гетьмана був встановлений помпезний надгробок,
виготовлений із білого грецького мармуру. Він створений у вигляді піраміди з
виразним барельєфом покійного і поховальною урною, покритою спадаючим
флером. Особливої уваги заслуговує епітафія та девіз гетьмана, викарбуваний
латиною на надгробку, що в перекладі означає: «Славу примножувати справами».
Девізу понад 200 років, але він до сьогодні не втрачає своєї актуальності.
Зовні Воскресенська церква приваблює урочистим архітектурним оформленням з
величною колонадою. Зараз церква радо приймає прихожан і туристів. У 2005 – 2009
роках церква була відреставрована, а в 2009 році отримала статус святині.
Зведення храму закінчилося одночасно з будівництвом палацу Розумовського – у 1803 році. Але
трапилося так, що гетьман К. Розумовський помер за 4 місяці до завершення будівництва. Згідно з його
заповітом гетьмана поховали у склепі на території Воскресенської церкви. Склеп вражає розмірами – 234 см
завдовжки, 150 см завширшки і 176 см заввишки. Тіло гетьмана у труні було загорнуте в розкішний жовтий
атлас. У головах знаходився герб зі срібла, а в ногах – припаяна голова Адама. Окремо від тіла у
металевому ящику було забальзамоване серце.

22.
Невдовзі після смерті гетьмана у палаці сталась масштабна пожежа, яку, за
однією з версій, влаштував сам управитель, щоб замести сліди власних крадіжок.
Занепад палацу тривав понад століття.
У ХХ ст. було кілька спроб реставрувати палац, але вдалою виявилася
спроба лише на початку ХХІ ст. У легендарний відреставрований палац
передали картини, ікони з фондів Львівської галереї мистецтв. У палаці діє Музей
гетьманської слави.
Палацово-парковий ансамбль Розумовського
1913 рік
У 1799 – 1803 роках була побудована резиденція останнього
гетьмана України, головна пам’ятка Батурина – величний палац
Кирила Розумовського. Це єдине творіння на теренах України
провідного шотландського архітектора, представника класицизму –
Чарльза Камерона. Сам палац кольору слонової кістки, що робить
його на фоні зеленого моріжка надзвичайно розкішним, ефектним і
вишуканим.
На жаль, тут так ніхто ніколи й не жив, бо споруда так і не була
завершена, оскільки Розумовський помер у рік закінчення будівництва.
Графський маєток має 55 кімнат.
Його нащадки не використали палац за призначенням. Після смерті Розумовського його син
Андрій переважно жив у Відні і зовсім не цікавився палацом, яким опікувався управитель. Діти
Кирила вже звиклися жити на широку ногу. Якось улюблений син Андрій приніс величезні
рахунки за пошиття одягу і Разумовський-старший сказав: «У мене за все життя не було одягу на
ту суму, яку ти витратив за рік. З таким розмахом можна дійти до банкрутства». На що син
відповів: «Батьку, між нами велика різниця: ти був сином простого козака і пастуха, а я – син
ясновельможного графа».

23.
Палацово-парковий ансамбль Розумовського
Є в палаці і каплиця з дерев'яним іконостасом XVIII ст., тут зберігається і частина мощів Святої
Варвари з Володимирського собору в Києві. У Батурині можна побачити і найдавнішу в Європі дерев'яну
книжкову шафу 1837 року з філософськими написами з боків: «Хто святий лист в серці заховає, той
собі в піднебінні корону готує». У Кирила Разумовського була багаточисельна бібліотека, яка налічувала
більше двох тисяч томів. Для її обслуговування він навіть виписав з Франції бібліотекаря-розпорядника.
Граф мріяв передати свою літературну спадщину Руссо, але їхня зустріч так і не відбулася, і
згодом бібліотеку було розпатрано, збереглися лише нотні збірки. Разумовський був дійсно
поціновувачем хорошої музики, дружив з Моцартом і Бетховеном. Останній присвятив графу три своїх
квартети. Палац Розумовських вражає містичними історіями. Розповідають, що ночами тут і досі ходить
привид графа, відбуваються бали, грає музика, а гостей приймає сам Кирило Розумовський.
Портретні галереї знайомлять із родиною господаря
та визначними людьми тієї епохи. Особливою пишнотою
відрізняється Гетьманський зал, де виставлена шабля
Кирила Розумовського (подарунок музею від його
нащадків) і стіл «Камінь» із мармуровою дошкою,
інкрустованою напівдорогоцінним уральським камінням.
В одній із кімнат стоїть раритетний рояль, який звучить один раз на рік 22 жовтня, у день народження Андрія Розумовського,
коли його клавіш торкаються пальчики талановитих дітей. Тут відбувається унікальний музичний фестиваль-конкурс для дітей імені
Андрія Розумовського. Кажуть, що саме тут, у цьому місці, народжуються майбутні моцарти, бетховени і бахи. На старенькому роялі
юні музиканти виконують дуже складні музичні твори не лише українських, а й віденських класиків. Розумовський любив музику.
Людвиг Бетховен присвятив йому три твори. В музеї звучить музика композиторів XVII-XVIII ст.
Поверх «Вар’єте», побудований спеціально для прийомів, балів, маскарадів, вражає своєю патетичною святковістю. Антична
зала, раритетна польська книжкова шафа, напіваркове склепіння наскрізного балкона, з якого безперервно долинає музика,
створюють романтичний настрій, приворожують, захоплюють.

24.
У приміщенні колишньої Воскресенської церковно-парафіяльної школи,
збудованої в 1904 році, розгорнута експозиція Батуринського музею археології.
Археологічний музей у Батурині відкритий у 2009 році на честь трьохсотої
річниці Батуринської оборони 1708 р. Тут зібрана історія Батурина від
найдавніших часів до трагічної загибелі міста на початку листопада 1708 р.
Основою експозиції стали колекції знахідок із Батурина та його найближчих
околиць, усього понад 300 одиниць, розміщених у хронологічному порядку:
«Батурин стародавній», «Батурин козацької доби», «Батурин – гетьманська
резиденція». Експозиція була змонтована в музеї за 18 місяців, а для її
формування дослідники витратили 15 років (1994–2009 рр.).
Музей археології зберігає свідчення про побут XVII ст. – представлено єдину
скляну чарку, яку було знайдено в одному з поховань, скляні шахи, козацькі люльки,
аналогів яким немає у світі. Уособленням трагедії 1708 року стала обпалена ікона
Богоматері з Немовлям на мідній пластині зі слідами позолоти роботи майстрів Києво-
Печерської лаври кінця XVII ст., що лежала у могилі літньої жінки з розтрощеним
черепом. Промовистими свідками трагедії є уламок гармати-мортири, що стояла на
мурах фортеці, та уламок церковного дзвону. Моторошні археологічні свідчення
Батуринської трагедії та тотального знищення міста 1708 року – це натільні хрестики та
іконки загиблих, залишки від церковних дзвонів, фотографії перепоховань та ін.
Історичні знахідки представлені в музеї археології Батурина за допомогою
сучасних інноваційних технологій у новому для українських музеїв форматі. Навіть
досвідчені працівники туристичної галузі, що відвідали музей археології у Батурині,
вважають його перлиною музейного мистецтва з європейськими тенденціями
організації простору.
Музей археології

25.
У храмі Преображення Господнього, що стоїть на території монастиря, зберігається дивом уціліла ікона Святителя Миколая.
Черниці кажуть: якщо прикластися до цієї ікони та попросити про свої потреби, все неодмінно здійсниться.
Монастирське майно було затверджено царською грамотою у 1689 р. У цьому ж році було збудовано головний храм монастиря –
хрестоподібний п’ятибанний Миколаївський собор. Це класичний храм ери найвищого розквіту архітектури українського Відродження.
Під собором знаходилася крипта і церква, разом із великою бібліотекою, в якій була навіть Острозька біблія Івана Федорова 1581.
Значна частина бібліотеки та унікальний архів, у якому зберігалися оригінали документів – гетьманські універсали та царські грамоти на
володіння маєтностями та угіддями, рукописна книга з історії монастиря та ін., були знищені в 20-х рр. ХХ ст. Храм, братні корпуси,
бібліотеку, багате й велике господарство розграбували, найчастіше діючи з небаченою жорстокістю. На жаль, до нашого часу не зберігся
і собор. Зруйнували його у 60-ті роки ХХ ст. З усіх будівель монастиря збереглися споруди XIX ст: дзвіниця, трапезна та будинок
настоятеля.
Монастир включений до складу Батуринського Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» (1994 р.).
На початку 1990-х рр. тут відроджено жіночий монастир.
Вважається, що монастир існував ще за часів Київської Русі і був заснований ще
до татаро-монгольскої навали, поставши на місці явлення образу ікони Святителя Миколи
Чудотворця. Згодом це місце прославило диво, через яке монастир отримав назву
Крупицький. У далекі часи була облога монастиря татаро-монголами, в його стінах
ховалися не лише ченці, а й місцеві жителі та жителі навколишніх сіл. Люди голодували. І,
звісно ж, із молитвами вони звернулися по допомогу до Бога. І сотворилося диво: над
монастирем з’явилася хмара, з якої почали падати крупи, тобто Господь посилав їм у ці
тяжкі часи з неба манну небесну. Завдяки цьому диву люди змогли перетерпіти облогу і
голод. Ті крупи зберігалися у срібній скриньці навіть до часів гетьмана Мазепи.
Перші відомості про монастир з’являються з середини XVI ст. Йдеться про те, що на
місці зруйнованої обителі при храмі Преображення Господнього оселилася черниця
Мокрина і почала відновлювати чернече життя, хоча цей монастир спочатку був чоловічим.
Відновлювати монастир допомагали гетьмани і козаки. Серед благочестивих меценатів
монастиря були Богдан і Юрій Хмельницькі, Іван Мазепа. Вони надавали обителі
універсали на володіння, захищали її від усіляких утисків.
Свято-Миколаївський Крупицький Батуринський жіночий монастир

26.
Сьогодні Ніжин – одне з небагатьох міст України, яке багато в чому зберегло планування та забудову XVII–XVIII ст. і
характерні риси свого історичного минулого. Лише на державному обліку перебуває 6 пам’яток археології, 55 – історії, 12 –
монументального мистецтва. За підрахунками фахівців тут близько 300 історичних будівель, з яких понад 70 мають велику
культурну та історичну цінність. Цікаво, що й до сьогодні на території міста продовжують знаходити різні історичні цінності.
Ніжин – це яскраве місто освіти і науки, театрального мистецтва, величних архітектурних будівель у різноманітних стилях.
Ніжин – місто обласного підпорядкування, районний центр Чернігівської
області. Розташоване у північній частині України, на берегах річки Остер,
лівої притоки Десни. Територія міста становить 50,5 км², населення – 74,1
тис. осіб. Найбільш цікавими пам’ятками доби раннього заліза в околицях
Ніжина є поселення так званої черняхівської культури (ІІІ-V ст. н. е.). Саме з
племенами черняхівської культури вчені пов’язують знахідки на околицях
Ніжина окремих монет та скарбів срібних римських динарів перших століть
нашої ери. Вперше у писемних джерелах Ніжин згадується у літописі
«Повість минулих літ» за Іпатіївським списком під 1078 р. у контексті подій
міжусобної битви між руськими князями.
У другій пол. XVII – початку XVIII ст. Ніжин стає одним із головних центрів
ремісничого виробництва та торгівлі в Україні. Велику роль у розвитку міста і
торгівлі зокрема відігравали греки. Богдан Хмельницький запросив їхніх
купців до Ніжина і спеціальним універсалом 1657 року надав великі пільги у
торгівлі, підтверджувані потім усіма наступними гетьманами й царями. 1675
року грецькі купці заснували тут свою колонію. Греки побудували в центрі
міста комплекс споруд: церкви, магістрат, аптеку, кав’ярню. Також саме вони
стали першими солити знамениті ніжинські огірки, і були єдиними
постачальниками огірків до імператорського столу.
17-18 червня 1663 року в Ніжині відбувається славнозвісна Чорна рада, де
гетьманом Лівобережної України обирається Іван Брюховецький.
Ніжин
Прапор міста
Герб міста

27.
НІЖИН – ГРЕЦЬКА СТОЛИЦЯ В УКРАЇНІ
Миколаївський собор
Ніжинський державний
університет ім. М. Гоголя
Будинок грецького магістрату
Аптека-музей
Ніжинський краєзнавчий
музей ім. І. Г. Спаського
Комплекс грецьких церков

28.
Миколаївський собор
Миколаївський собор – пам’ятка української
архітектури і монументального мистецтва XVII ст.
Збудований не пізніше 1655 на кошти козаків і міщан, у
тому числі ніжинських полковників І. Золотаренка, В.
Золотаренка та їхньої матері. Собор є прототипом
мурованих хрещатих п’ятибаневих храмів в українській
бароковій архітектурі. При будівництві Миколаївського
собору сформувався стиль, який став характерним для
українського бароко в монументальній архітектурі. У
Миколаївському соборі був один із кращих іконостасів
на Лівобережній Україні.
У 1754, 1773 та 1797 роках храм зазнав чималих руйнувань унаслідок пожеж та
перебудовувався в другій половині ХІХ ст., унаслідок чого втратив цегляний
бароковий декор, а цегляна баня грушоподібної форми була перебудована на більш
видовжену. У XVIII-XIX ст. навколо Миколаївського собору формувався
архітектурний ансамбль: поряд була збудована двоярусна дзвіниця (не збереглася), а
з південного боку – на місці пошкодженої внаслідок пожежі 1792 року церкви св.
Варвари – тепла церква св. пророка Іоанна Предтечі з боковими вівтарями св.
Варвари і св. Митрофана Воронезького (1842 р., нині – міський будинок культури).
На початку 1930-х років Миколаївський собор було закрито і перетворено на
підсобні приміщення. Лише у 1957–1966 було підготовлено необхідну документацію
для його реставрації, яка розпочалася в 1980-х роках і була завершена 1990 року
ніжинськими реставраторами. Храму було повернуто первісний вигляд за зразком
Свято-Троїцького собору Густинського Свято-Троїцького монастиря.

29.
Ніжинський державний університет ім. Миколи Гоголя
Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя – один із найстаріших
навчальних закладів в Україні, відомий далеко за межами країни своїми освітніми,
науковими і культурними традиціями. Заснований у 1805 р. на кошти братів
Олександра та Іллі Безбородьків як Гімназія вищих наук зі статусом вищого
навчального закладу університетського типу. Найбвідомішим випускником ВНЗ
вважається Микола Гоголь. В університеті також навчалися поет Євген Гребінка,
композитор Віктор Забіла, письменник Леонід Глібов, історик Олександр
Лазаревський, етнограф О. Афанасьєв-Чужбинський, меценат Василь Тарновський-
старший та сотні інших. При університеті діє музейний комплекс, який включає в себе:
 музей історії Ніжинської вищої школи;
 музей Миколи Гоголя;
 музей рідкісної книги ім. Г. П. Васильківського;
 картинну галерею;
 музеї природничої тематики (зоологічний, ботанічний та геологічний).
Музей Миколи Гоголя
Музей рідкісної книги ім. Г. П. Васильківського
Картинна галерея

30.
Будинок грецького магістрату
Будинок грецького магістрату – пам’ятка містобудування й архітектури України, споруджена у
1785 р. Будинок мурований, у стилі бароко, двоповерховий, зберігся у первинному вигляді -
рідкісний зразок адміністративної будівлі XVIII ст., що зберігся до наших днів. Ніжинський
Грецький магістрат - орган місцевого самоврядування грецької громади Ніжина, запроваджено за
наказом Катерини ІІ. (1785р.). Магістрат мав власну печатку, розглядав усі справи грецької
громади і не підлягав контролю місцевої влади. Ніжинські греки були звільнені від оподаткування
й виконання державних повинностей. 20 лютого 1872 р. Ніжинський Грецький магістрат було
ліквідовано, греки приписувалися до стану міщан, а всі документи передавалися до міської
Управи.
План 1 поверху

31.
Аптека-музей
Аптека відставного лікаря Ізюмського гусарського полку Михайла Лігди
відкрилася в 1777 р. Вона була найстарішою приватною аптекою на
Лівобережній Україні і єдиною в Чернігівському намісництві. Михайло Лігда
– ніжинський грек за походженням. Для аптеки було збудоване спеціальне
приміщення, яке збереглося до нашого часу. На час відкриття аптека Лігди
була обладнана всім необхідним для успішного функціонування. На
просторому горищі сушили й зберігали лікарські рослини, вирощувані тут
же, на городі за будинком. Аптека також постачала п’явок у подібні заклади
іших міст. Для їхнього розведення власник влаштував спеціальні садки на
березі річки Остер. У ХІХ ст. і в подальшому це приміщення не раз
змінювало власника, але його профіль зберігся і дотепер. Нині в
старовинному приміщенні так само продають ліки, діє спеціалізована
виставка від місцевого краєзнавчого музею. Відвідувачі можуть побачити
шафки, спеціальний посуд для приготування зілля, важки і ваги, якими
користувалися під час відкриття аптеки. Експонуються й документальні
підтвердження відкриття закладу, старовинна реклама медичних препаратів.

32.
Ніжинський краєзнавчий музей імені І. Г. Спаського
Ніжинський краєзнавчий музей відкрито 4 листопада 1967 року як музей на громадських засадах.
У січні 2010 року Ніжинська міська рада ухвалила рішення надати музею ім'я Івана Георгійовича
Спаського, вченого-нумізмата. До складу Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського
входять чотири повноцінні відділи: історичний, художній, «Природа Приостер’я» та «Поштова
станція».
Історичний відділ Ніжинського краєзнавчого музею ім. І. Спаського
складається із шести експозиційних зал, у яких розміщено понад 2
тисячі оригінальних експонатів. Кожна зала відображає певний період
історії міста.
Художній відділ Ніжинського краєзнавчого музею ім. І. Спаського
складається із трьох експозиційних зал, де можна ознайомитися з
картинами всесвітньо відомих художників С. Ф. Шишка, М. І. Стратілата,
П. С. Орла, Ю. І. Галича, В. Доброліжа, С. М. Рибака, О. Г. Якимченка;
матеріалами про життя і діяльність Марії Заньковецької у Ніжині.
Відділ «Природа Приостер’я» складається з двох експозиційних зал, у
яких відтворено особливості природного середовище Ніжинщини.
Музей «Поштова станція» розміщений в одному з будинків комплексу
будівель Поштової контори – пам’ятки архітектури XVIII ст. Експозиція
єдиного в Україні музею присвячена історії розвитку Кінної пошти
України з часів Київської Держави – до кінця ХІХ ст. У музейних вітринах
представлені оригінальні колекції дорожнього побуту: поштові
приладдя, чорнильні прибори ХІХ-ХХ ст., піддужні дзвіночки,
підсвічники, колекції поштових марок Росії й України, матеріали про
функціонування Ніжинської поштової контори і роботу її працівників.

33.
Ніжин - грецьке місто. Саме потужна грецька культурна традиція вирізняє
його серед інших міст України. Визначними архітектурними пам’ятками
Ніжина є комплекс культових грецьких храмів:
Всіхсвятська церква, або Храм Всіх святих – головний храм грецької
спільноти. Церква була зведена 1782 року за проєктом архітектора Антона
Карташевського. Унікальний не лише її зовнішній вигляд, а й вишукане
внутрішнє оздоблення, окрасою якого є чудовий різьблений липовий
іконостас.
Мурована Михайлівська церква, зведена у 20-х роках XVIII ст., жодного
разу не перебудовувалася й досі зберігає унікальні риси балканської
архітектури.
Церква Костянтина та Олени збудована у 1819-1820 роках у стилі
класицизму на старовинному Грецькому кладовищі. Будівництво
здійснювалося коштом видатних грецьких патріотів, меценатів та
просвітителів - братів Зосимів, які при вівтарі храму й поховані.
Комплекс грецьких церков
Церква Костянтина та Олени
Всіхсвятська церква
Михайлівська церква

34.
Прилуки
З Прилуками пов’язане життя таких громадських діячів, як Григорій Галаган, Іван
Скоропадський. У Прилуках неодноразово бував Т. Г. Шевченко, деякий час працював Панас
Мирний, а в Прилуцькій чоловічій гімназії навчався композитор Левко Ревуцький. Тут
народилися визначні прилучани, які вписали немало славних сторінок у вітчизняну історію. Це
єпископ – Іоасаф Бєлгородський, педагог, просвітитель – А. Антонський-Прокопович, автор
першого українського словника, письменник – П. Білецький-Носенко, актор – М. Яковченко,
художники – Е. Усов, Ю. Коваленко та багато інших. Також місто носить почесний колоритний
титул «Прилуки – місто чорнобривців»! І справді, приїхавши сюди, ви побачите безкраї клумби
цих квітів, що оточують вулиці, площі, алеї. Тут цікаво, саме тому Прилуки вважають одним із
найкращих туристичних куточків України.
На зелених берегах р. Удаю широко розкинулося старовинне
місто Прилуки. Історики стверджують, що першу письмову
згадку про Прилуки залишив нащадкам київський князь
Володимир Мономах у знаменитому «Повчанні» своїм дітям.
Тому датою утворення міста вважають 1085 рік. Нині Прилуки –
місто обласного значення на півдні Чернігівської області
України, адміністративний, економічний і культурний центр
Прилуцького району. Територія Прилук – 42,8 кв. км.
Населення становить майже 70 тисяч осіб.
Прапор міста
Прилуки чарують кожного не тільки самобутністю, неповторною красою, а й
приваблюють своєю славною історією, культурною спадщиною, талановитими
людьми. Місто входить до ліги історичних міст України. На його території є
чимало архітектурних пам’яток, що становлять своєрідний літопис Прилук. Серед
архітектурних стилів тут представлені бароко, класицизм, модерн. За свою
чудову архітектуру Прилуки отримали назву «Український Париж».

35.
ПРИЛУКИ – «МАЛЕНЬКИЙ ПАРИЖ» В УКРАЇНІ
Полкова скарбницяСпасо-Преображенський собор
Собор Різдва Пресвятої Богородиці
Краєзнавчий музей
ім. В. І. Маслова
Прилуцький дендропаркТеатр Бродського
(Міський будинок культури)

36.
Полкова скарбниця
Полкова скарбниця, або Ґалаґанівський арсенал – визначна
безцінна пам’ятка цивільної мурованої архітектури початку XVIII
ст., найстаріша будівля серед монументальних архітектурних
споруд літописного міста Прилуки. Розташована на території
колишньої фортеці і є єдиною кам’яною спорудою зі збережених
фортифікаційних будов Прилуцької фортеці. Збудована для
зберігання полкового скарбу, клейнодів і зброї у стилі
українського бароко полковником Гнатом Ґалаганом орієнтовно в
1714 році на території його садиби. Реставрована у 1989 році.
Це прямокутна будівля зведена з міцної цегли на вапні, породи якої залягали в цій місцевості.
Фасади прикрашені пілястрами, а торці декоровані бароковими фронтонами. Під полковою
скарбницею розміщується глибоке підземелля, закрите склепінням з невеликими вікнами.
Вражають стіни цієї зовсім невеликої будівлі. Їхня товщина становить практично 100 сантиметрів.
З історичних даних відомо, що в дубових скринях, обкладених залізом, зберігалися привезені з
походів одяг, коштовна зброя, гроші, полкові знамена та інші речі, які траплялися в дорозі. Саме у
цьому будинку зберігалися всі найдавніші зразки козацького життя. У народі ця дивовижна
монументальна кам’яна споруда називається ще «кам’яниця Ґалагана».
Під стінами скарбниці є ще пам'ятник козацької доби, який має свою цікаву історію. На
початку 1990-х років під час проведення підземних комунікацій будівельники натрапили
біля фортеці на забуте кладовище часів козаччини. Було знайдено добре збережену
домовину, в якій лежало тіло козака з простреленою скронею. Збереглися природно
муміфіковане тіло й одяг. Покійника перенесли до скарбниці, а потім у 1995 році
поховали. На могилі було встановлено невеличкий пам'ятник із хрестом і написом
«Невідомий козак ХІІІ ст.».

37.
Спасо-Преображенський собор
Будівництво собору фінансував чернігівський полковник Гнат Ґалаган. Будівля
розташована на ділянці Прилуцької фортеці. У ХІХ ст. в соборі працювала недільна
школа й був обладнаний шпиталь. У роки радянської влади собор був закритий, його
приміщення використовувалося як склад. Знову двері храму відкрилися лише в 1991 році.
За своєю будовою Спасо-Преображенський собор п’ятикупольний. Він кілька разів
реконструювався, було відновлено настінні розписи, іконостас, але істотних
фундаментальних змін у його вигляді не було. Нині це один із небагатьох храмів
Чернігівщини, який зберіг свою первозданну будову та архітектуру. Вдалося зберегти й
головні святині церкви – ікону Божої Матері «Скорботна» й кам’яний склеп, у якому
покоїться прах засновника храму Ґалагана. Окрасою подвір’я біля собору є двоярусна
дзвіниця, ландшафно оформлений сад з охайними алеями та квітучими чорнобривцями.
Цікавим фактом, пов’язаним із цим собором, є те, що саме у стінах
Спасо-Преображенського собору вперше почув молитву маленький Яким Горленко,
який у майбутньому став церковним діячем, святителем Іоасафом Білгородським.
Нещодавно на площі біля храму встановлено пам’ятник святому. Також цікаво, що
Спасо-Преображенський собор у 1854 році відвідав Тарас Григорович Шевченко і був
надзвичайно вражений красою храму. Тоді ж зробив його ескізи та відобразив у повісті
«Музикант».
Спасо-Преображенський собор є головною найвеличнішою культовою пам’яткою і
прикрасою Прилук, яка занесена до визначних пам’яток України. Храм був зведений у
стилі пізнього українського бароко в середині XVII ст. на місці дерев’яної згорілої
церкви.

38.
Собор Різдва Пресвятої Богородиці
Собор Різдва Пресвятої Богородиці – пам’ятка архітектури
національного значення, найкраща споруда в стилі класицизму
в Прилуках. Побудована у 1806-1817 роках на місці двох
старовинних церков. Перша письмова згадка про храм датована
1618 роком і згадується як восьмикупольна дерев'яна церква
Пречистої Святої. В 1697 р. за полковництва Дмитра Лазоревича
Горленка була побудована нова дерев'яна церква в ім'я Різдва
Пресвятої Богородиці. Вона мала високу дзвіницю для
сторожового пікету, від неї чисельними радіусами розходилися
лабіринти вузьких вимощених колодами вулиць. Новозведена
церква простояла недовго, під час пожежі 1781 року вона
згоріла. Після пожежі розпочався збір коштів для відновлення
соборної церкви. Новий храм було освячено у 1817 році.
Будував собор майстер із Чернігівщини - Федір Заболоцький. Муровану кубічну споруду вінчав
півсферичний купол на круглому барабані. Засади прикрашені фронтонами та чотириколонним
портиком. Всередині на стінах збереглися залишки настінного олійного розпису початку ХІХ ст.
Поруч, неподалік від центрального порталу, стояла мурована двоярусна дзвіниця, споруджена у
кращих формах пізнього класицизму. На дзвіниці стояв найбільший у Прилуках дзвін, який мав
вагу 2640 кг. На жаль, вона не збереглася і була розібрана в 1930-х роках. Після закриття собору,
на початку 1920-х років, тут розміщувався Прилуцький відділ Чернігівського обласного
державного архіву. У 2005 році собор повернули прихожанам Української православної церкви
Київського патріархату в занедбаному стані. Відновлювальні роботи тут тривали до 2011 року.
Нині храм має три престоли: Різдва Пресвятої Богородиці, Варвари Великомучениці та Іоасафа
Білгородського.
2018 рік

39.
Краєзнавчий музей ім. В. І. Маслова
Прилуцький краєзнавчий музей імені В.І. Маслова є одним із
найстаріших і найкращих в Україні. Його музейне зібрання нараховує
майже 65 тисяч музейних предметів, які знайомлять відвідувачів з
археологічними, історичними, природничими, етнографічними та
мистецькими пам’ятками Прилуччини. Рішення про створення музею
датується 1894 роком. Експозиція відділу історії краю представлена у
п’яти залах, кожен з яких відповідає певному історичному періоду.
Перший зал дає можливість заглянути в літнє поселення первісної людини, розглянути
кераміку прадавніх слов’ян. Наступний зал сповнює духом подій становлення славного
козацтва. Представлені тут гармати, ядра, мортири, стріли дають можливість відчути біль
поразок та велич перемог українського народу у Національно-визвольній війні під проводом
Богдана Хмельницького та 133–річну історію існування Прилуцького козацького полку.
Експозиція третього залу присвячена Т. Г. Шевченку, котрий декілька разів побував у
Прилуках. До четвертого залу запрошує буреломне ХХ ст., де відтворюються події, пов’язані
з колективізацією, Голодомором 1932–1933 років, масовими репресіями в Україні. У п’ятому
залі йдеться про численні здобутки прилуцького краю у промисловості, культурі, мистецтві,
освіті, медицині, спорті. Тут представлена чудова колекція старовинних українських
портретів і народних картин XVII-XIX ст., картини західноєвропейських майстрів, ікони,
збірка гравюр, вази з коштовних гірських порід, колекції старовинних меблів, килимів,
нумізматики тощо. Частина експозиції 5 залу присвячена доленосним подіям в історії
новітньої України: Помаранчевій революції, Революції Гідності та антитерористичній
операції на сході країни.
У музеї розгорнута експозиція відділу флори і фауни Прилуччини, кожна зала якої має свій
винятковий колір, а загадковості додає звуковий супровід, що дає змогу відчути себе у
справжньому лісі, завдяки звукам живої природи.