1. Виникнення петриківського
розпису.
Петриківський розпис виник задовго до появи християнства і
грав роль оберегу.
Люди вірили, що в красі є духовна сила, і тому вікна і двері
будинків і навіть одяг обрамляли магічним орнаментом, який
захищав господарів.
Ця давня традиція орнаментики сотні років широко
використовувалася в побуті українців, зокрема, у запорізьких
козаків, і була популярна в поселеннях південних районів
Приазов'я і збереглася тільки в старовинному козацькому селі
Петриківка.
2. Петриківка.
Прославилася Петриківка
завдяки самобутньому деко-
ративного розпису, який ви-ник
разом з першими посе-ленцями
в другій половині XVIII століття.
Люди будували світлі глиняні
будинки, при-крашаючи їх
кольоровою глиною, господині
намагалися розписувати свої
хати квіт-ковими візерунками.
Роз-мальовували стіни, піч,
камін, зовнішній фасад будинку
- все це створювало єдиний
художній ансамбль.
3. Основа петриківського
мистецтва.
В основі петриківського мистецтва
лежить образне сприйняття рідної
природи, любов до української землі.
Класичними елементами
петриківського живопису є навколишні
рослини, зображення яких, до речі, не
використовується ні в одному з
існуючих видів розпису. Орнаментні
мотиви, де переважають яскраві,
насичені тони, привертають увагу не
тільки колоритом, але й надзвичайною
цілісністю творчої ідеї. . Основними
мотивами розпису є польові квіти,
гілки калини, мальви, півонії, айстри.
4. “Чепурушки”
Свої шедеври мешканки села створювали за допомогою пензликів,
паличок, обмотаних тканинами або просто пальцями. Кожна господиня
прагнула зробити свій будинок наймальовнічишим, вважалося, що яскраві
красиві картини є зовнішнім проявом духовних багатств внутрішнього світу
людини. До мешканців же нерозписаних хат ставилися як до людей
темних і морально убогих, з якими навіть вітатися не варто.
Найстаранніших господарочок в Петриківці називали "чепурушками". Саме
вони передавали навички розпису з покоління в покоління.
Петриківські художники малюють переважно саморобними пензликами,
зробленими з котячої шерсті (так звані "кошачкі"). У сік рослин додавали
яєчний жовток, і цими природними фарбами господині розмальовували
свої будинки всередині, а іноді і зовні. Малюнки не були розраховані на
довге життя. Раз на рік під велике свято всі настінні розписи змивали і
наносили нові.
5. Розпис і домашній вжиток.
На початку XIX століття розпис
поширився на предмети
домашнього вжитку - посуд,
скрині, брички.
Потреба у подібному декорі
спонукала до заняття
малюванням цілі родини, які
продавали свої роботи на
базарі. А оскільки в той час
Петриківка була великим
торговельним центром, роботи
сільських художників здобули
популярності в інших регіонах
України.
6. Місцеві вчителі.
Пізніше, коли у продажу з'явився папір, в Петриківці почали малювати так
звані "мальовки". Провідну роль у цьому відіграла група народних майстрів,
які жили і працювали в Києві. Під їх впливом формуються основоположні
принципи творчості художників Петриківки.
Місцевий вчитель Олександр Статива у 1936 році відкрив сільську школу
декоративного малювання, викладачем якої стала остання петриківська
чепурушка Тетяна Пата. Ця унікальна жінка, не вміючи ані читати, ані
писати, навчила тонкощам майстерності цілу плеяду майстрів.
Після війни один з учнів школи, Федір Панко, створив у селі творче
об'єднання "Петриківка", а потім - експериментальний цех підлакового
розпису, який збагатив народний художній промисел новим жанром.
7. “Селянське мистецтво”
У післявоєнні роки, коли деякі
петриківці виїхали працювати до
Києва на експериментальний
завод художньої кераміки, їх
мистецтво спочатку викликало
масу критичних відгуків.
"Селянське мистецтво"
здавалося несумісним з таким
аристократичним матеріалом, як
фарфор, але петриківський
розпис утвердилася і там.
Приклад тому - подарована ООН
ваза, яку розписала відома
художниця з Петриківки Марфа
Тимченко.
8. Художній промисл.
Як художній промисел петриківський розпис
сформувався наприкінці 50-х років, коли при
художньо-промислової артілі "Вiльна
селянка" (потім - фабрика "Дружба"), яка
спеціалізувалася на випуску виробів із
вишивкою, було організовано цех з
виготовлення сувенірів. Народний промисел
загнали на конвеєр. Так протягом останніх
40 років у обивателя склалося уявлення, що
Петриківка - це обов'язково яскравий розпис
на чорному тлі. Насправді чорний фон
ніколи не був характерний для традицій
петриківського розпису. Але оскільки розпис
на чорному фоні виглядала ефектно й такі
вироби добре продавалися, вищестоящі
інстанції в Києві охоче стверджували
малюнки, а заводське начальство "гнало
потік".
9. Розпис дерев’яного
посуду.
У 60-х роках відродився давній вид
народної графіки - розпис дерев'яного
посуду. На рівну поверхню тарілки, яку
ретельно замальовували олійною
фарбою в один колір, масляної фарбою
наносили рослинний орнамент або
натюрморт, і дерево з лицьового боку
тарілки повністю зникало під фарбою.
Коли в українській народній творчості
утвердилася підлаковий розпис,
майстри декоративного графіки
повернулися до розпису дерев'яного
посуду. У фарби підмішували трохи
лаку, завдяки чому вони ставали
прозорими і крізь них добре
висвічувалося дерево.
10. Центр”Петриківка”
Близько 40 митців створили "Центр
народного мистецтва "Петриківка", що
об'єднав 22 членів Спілки художників і
шістьох заслужених майстрів народної
творчості. Це виробниче творче
підприємство - головний хранитель і
продовжувач славних традицій
петриківського розпису, зразки якої
представлені в художніх музеях понад 40
країн світу. Сьогодні 45 майстрів працюють
тільки за власним задумам та ескізами.
Найбільшим попитом користуються роботи
Ніни Турчин, Валентини Деки, Катерини
Тимошенко, Андрія Пікуша.
11. Музей народної творчості.
В Петриківці діє музей
народної творчості, його
експозиція включає безліч
шедеврів етнічної живопису -
це картини, розписні пред-
мети побуту, прикраси.
І, звісно, тут продаються
всілякі сувеніри, також
майстри із задоволенням
малюють вітальні листівки,
розписують прикраси
індивідуально для будь-якого
охочого.
