1. Підготувала вчитель української мови
та літератури ЗОШ № 61 Гребенюк В.І.
ЕКСКУРСІЯ
ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ЕТНОГРАФІЧНОГО МУЗЕЮ
НАРОДНОГО ПОБУТУ
«УКРАЇНСЬКА САДИБА»
Тема: Історія створення етнографічного музею народного побуту «Українська
садиба» комунального закладу «Маріупольська загальноосвітня школа І-ІІІ
ступенів №61 Маріупольської міської ради Донецької області»
Категорія – 1-11 класи
Форма заходу – екскурсія
Мета:
- виховання почуття патріотизму;
- розвиток почуття любові до свого рідного краю, Батьківщини, народу, традицій і
звичаїв;
- поглибити знання учнів про побут українського народу;
- формування моральних, духовних та історико-культурних цінностей, високої
мовної культури;
Очікувані результати:
- переконання учнів в тому, що вони є громадянами своєї держави;
- почуття гордості та любові за рідну батьківщину;
- знання, що можуть бути використані в навчальній та позаурочній діяльності.
Обладнання: проводиться захід у шкільному етнографічному музеї «Українська
садиба», предмети народного побуту (посуд, рушники, одяг)
Місце проведення: шкільний етнографічний музей «Українська садиба»
Учитель:
Любі гості!
Ми з вами знаходимося у славетному куточку України – у хаті-садибі. У рік
прийняття Незалежності України в батьків і вчителів виник задум зібрати матеріали
народознавства (а їх у нас накопичилося багато) в одне місце. Ініціатива належала
одному з батьків, Манченко Анатолію Миколайовичу, чия дитина прийшла до 1
класу з українською мовою навчання, та вчительці цього класу Гороховцевій Лідії
Миколаївні.
Закипіла робота. Усі учні та батьки збирали матеріали народного побуту. І так
з’явилася «Українська садиба». Зараз екскурсоводи музею розкажуть вам більш
детально про речі, які знаходяться у нашій кімнаті.
Екскурсовод 1:
Будь-яке подвір’я розпочиналося з тину. Найдавнішою формою огорожі були вали
(окопи) з землі та глини, які перемішували із м’ятою та соломою. Поверх них
висаджували кущі та дерева. Наприкінці ХІХ початку ХХ ст. у переважній більшості
районів лісостепової та степової смуги поширилися плетені з лози тини, біля якого
росли різноманітні квіти. Якщо господиня була привітною, гостинною й охайною,
вона вішала на тин чисті глечики. У нашому музеї зібрані глечики з Полтавської,
Сумської, Тернопільської,Чернігівської, Запорізької та Донецької областей.
2. Огорожа мала в’їзні ворота – браму, вхідні двері – хвіртку – та перелаз підвищений
над рівнем землі отвір для проходу людини, утруднений для худоби та птиці.
Екскурсовод 2:
А ось і саме подвір’я. У хороших
господарів обов’язковим атрибутом
подвір’я був колодязь, до якого
приходила брати воду вся вулиця, а може
й село. Із криниць щодня брали воду для
пиття, варива їжі, прання, купання дітей.
Над колодязем був журавель, якщо в
колодязі була смачна й чиста вода,
журавля прикрашали. Саме біля них
збиралася молодь на свята, водила
хороводи, жартувала, освідчувалась у
коханні. Звідси, напоївши коней, їхали
козаки боронити рідну Україну. Тут
прощалися з милою. Біля криниць
ворожили, їх щоразу очищали,
освячували. Традиційними були походи
усім селом до криниці. Парубки спільно
чистили їх, упорядковували, дівчата
прикрашали їх вінками, клали на
цямриння запашне зілля, у воду кидали любисток. Це, за віруваннями, проганяло
лихі духи, умилостивлювало русалок, криничників. Згодом, криниця (колодязь)
стала символом батьківщини; здоров’я, сили, багатства, родючості; святості та
чистоти; безсмертя народного духу; розлуки, туги; високої духовності.
Екскурсовод 3:
На подвір’ї також знаходилися господарські знаряддя, які були потрібні для
праці в городі чи у полі:
батіг – прикріплений до держака мотузок або ремінець, яким поганяють
тварин;
вила - знаряддя з кількома довгими зубами на держаку, що використовуються
для піднімання сіна чи соломи;
граблі – знаряддя, що являє собою валок із дерев’яними або залізними
зубцями, насаджений на довгий держак; використовують для зібрання
скошених стебел, розпушування землі.
У городі стояло опудало, яке відлякувало птахів.
У чуйних і добрих людей лелеки звивали гніздо на хаті. Під стріхою звивали гніздо
ластівки. За повір’ям у цих родинах панував мир і спокій. Ластівка – символ добра і
зла; весни; щастя; матері; коханої дівчини.
Екскурсовод 4:
Нарешті ми завітали до світлиці. Ця експозиція розповідає про побут українців
ХІХст. По центру кімнати розміщено портрет дорогої людини. У куточку під
рушником є ікона та каганець. На вікні висить вишита фіранка. У кімнаті стоїть
дерев’яне ліжко, застелене рядном і прикрашене мережанками. На стіні висить
барвистий килим 1898 року з Вінницької області. Стоїть столик, біля нього
3. коловраток - прядка 1929 р. та скриня – 1885 р. На підлозі лежить домоткана
доріжка 1937 року з Вінницької області.
Екскурсовод 5:
Далі знаходилася кухня. Головним атрибутом цієї кімнати була піч, тому жінка
проводила найбільшу частину свого часу тут. На Україні був справжній культ печі. І
не тільки тому, що в ній варили їжу, пекли хліб, на ній спали, лікували простуди.
Піч є символом вогнища, безперервності роду. Вона була глибоким поетичним
символом багатьох народних обрядодій. Саме у ній випікали святиню – весільний
коровай. Піч часто білили, прикрашали декоративними розписами, витинанками,
розмальовками з паперу. Категорично заборонялося плювати в палаючий вогонь,
лаятися біля печі. Вона була оберегом від різної нечисті. Поблизу знаходилися
рогачі, хлібна лопата, коцюба.
Висить мисник з посудом (керамічні дощечки, полумисок, тарілка, кварта-кухлик,
горня, ступка, глечик, макогінчик), качалка – 1979р.,
макітра – 1889р. Запорізької обл..
макітра – 1884 р. Кіровоградської обл..
макітерка – 1947 р. Чернігівської обл..
глечики – 1950 років, Сумська обл..
глек для води – 1938р.
дзбани для молока – початок ХХ ст., Полтавська обл.
товкач-макогін – 1930р., Вінницька обл..
дерев’яні ложки – з різних регіонів України.
4. Екскурсовод 6:
Поруч висіла дитяча колиска. Її кріпили до сволока на гаку чотирма мотузочками,
які символізували 4 сторони світу, який чекає на дитину. Це маленьке ліжечко плели
із священних дерев – верби, дуба, верболозу, явору. Вони були надійним оберегом
немовляти від злих сил. Цінний експонат цієї експозиції лялька-пупс – 1957року.
Хата-запічок – це місце за піччю, де зберігаються дрібні предмети народного
вжитку: жердина (макет), рубель – 1940р., залізна праска – кінця 19 ст., чавун
(банячок) – кінця 19 ст., чоловіча сорочка – 1958р., хустка тернова – 1954р.,
домоткана килимова серветка – 1898р.
5. Екскурсовод 1:
Прийшла зима. Випав сніг, настали морози. У селі всі господарські роботи
закінчено. Господарі лагодять сани, їздять до млина. Господині прядуть,
вишивають, шиють. А роблять вони це на ось таких домашніх верстатах,
призначених для ручного прядіння, який приводиться в рух ножним або ручним
приводом. І називається він – прядка (предмет народного побуту, знаряддя праці, на
якому пряли нитки). За конструкцією виділяють ручні прядки і механічні
(самопрядки).
Припускається, що механічна прядка вперше з'явилася в Індії, звідки поширилася по
світу. У Європі з'явилася на початку XIV століття. У ній використовується колесо,
що обертається за допомогою ніжної педалі.
Прядка супроводжувала дівчину від народження до заміжжя. У східних слов'ян
пуповину новонародженої дівчинки перерізали на прядці або веретені; через прядку
передавали новонароджену хрещеній матері; клали прядку в колиску дівчинки.
Особисту, підписану прядку не давали в борг, інакше, як вважалося, буде пожежа
або загинуть бджоли. Прядіння тривало весь осінньо-зимовий період,
перериваючись лише на різдвяні свята.
6. Екскурсовод 2:
Увесь побут українського народу, як і будь-якого іншого, пронизаний символікою.
Про це свідчать народні свята – Різдво, Великдень, Водохреща, котрі
супроводжуються символічними обрядами та ритуальними діями, під час яких
використовували рушники.
Їх символіка прихована сивиною століть, зумовлена кольором, функціями у житті
людини, вишивкою, семантикою руки, від назви якої й походить це слово.
Рушник супроводжує людину протягом життя. З рушником приходили у дім до
породіллі, ним благословляли у самостійне життя дітей. На весіллі рушниками
пов’язували молодих, старостів, сватів, вистеляли дорогу від порогу до столу. В
останню путь проводжали людину також з рушниками.
Екскурсовод 3:
Головним атрибутом під час закладин дому був рушник. На якому лежали хрест,
букет квітів, хліб, сіль і чашка води чи вина. У новозбудовану хату входили також із
іконою, вишитим рушником, хлібом-сіллю. Усе це символізувало надію на добро та
щастя у житті людини. Дорогих гостей зустрічали з хлібом-сіллю на вишитому
рушнику.
Як декоративна оздоба рушник надавав хаті святковості, урочистості. Вони вражали
багатим декором, соковитістю барв, розмаїтістю орнаменту, що мав глибоку
символіку. Рушники із голубами, квітами, деревами життя виконували оберегову
функцію. Василь Скуратівський підкреслював: «Рушник. Він пройшов крізь віки,
він і нині символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові».
7. Екскурсовод 4:
Але не тільки рушник був оберегом. Вишиванка теж захищала людину від лихого
ока та злих духів. Перші вишивки на території слов’янських країн мали більш
релігійний зміст і оберігали їх власників від зла. Саме тому сорочки оздоблювали
візерунками на рукавах, комірах, подолі та всюди, де тіло було відкритим. Існували
особливі вишиванки для релігійних ритуалів та святкових подій. А діткам при
народженні дарували вишиту сорочу, аби та оберігала їх від злих духів.
Окрасою нашої експозиції «Національний одяг» є полотняна весільна сорочка 1905
року. Історія цієї сорочки дуже цікава. Саме вона оберігала свою господиню
протягом усього життя. З її власницею нічого не сталося і жіночка дожила до
глибокої старості, хоч пережила репресії, голодомор та буремні роки Великої
Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр.
Екскурсовод 5:
8. Національне вбрання, національний костюм – це щось більше, ніж одяг.
Науковці вважають, що у національному вбранні народ кодує свої «щастя і долю,
життя і волю», як про те ідеться в обрядових (традиційних) піснях.
Вишиванка – чи то вишита сорочка, що в її орнаменті зазвичай відображено місцеві
особливості та символіка – це для українця не лише одяг, не лише вбрання, яке
вдягається у найважливіші дні життя або на свята. Це символ приналежності до роду
та нації, ознака українськості, а у наш час ще й один із символів, за яким
вирізняється українець у багатомірному світі. Яскраві кольори, фантастичні
візерунки-символи, багатство фантазії майстрів – усе це і є вишиванка.
Учитель: До речі, першим модником, котрий поєднав вишиванку з буденним одягом
став Іван Франко, який носив її під піджак і з сучасним вбранням. Ми раді, що ви
завітали до нашого етнографічного музею. Чекаємо наступної зустрічі.
