Мохленко Є. Бармашове : люди і долі. Ч. 2. / Євгенія Мохленко. — Миколаїв : Видавництво Ірини Гудим, 2011. — 415 с.

1. Євгенія Мохленко
БАРМАШОВЕ:
люди і долі
Частина друга
ВИДАВНИЦТВО
ІРИНИ ГУДИМ
МИКОЛАЇВ – 2011

2. УДК 94 (477.73)
ББК 63.3 (4УКР-4МИК)
М86
УДК 94 (477.73)
ББК 63.3 (4УКР-4МИК)
© Видавництво Ірини Гудим, 2011

3. 3
Від автора
Шановний Друже!
У книзі «Бармашове: люди і долі» ти
знайдеш доповнення до того, що подано
у І частині, а саме: на фотографіях поба-
чиш людей, які давно пішли у вічність,
побачиш себе і своїх батьків, дідів у гур-
ті шкільної дітвори, дізнаєшся про тих,
хто мужньо боровся з ворогом у роки
Великої Вітчизняної війни, хто приму-
сово був вивезений на каторжні роботи
до Німеччини, хто потрапив до полону,
та їх подальшу долю.
Чимало місця відведено для тих людей,
які піднімали село, їх звитяжну працю.
Тут ти прочитаєш, як зародилося наше
село і що сталося потім.
А скільки буде невідомих: і живих, і
мертвих. Зазначу, що не все й мені відо-
мо достеменно. Отже, читачу, якщо ти
бармашівець, чи родинно, чи знайомо,
пов`язаний із бармашівцями, доповни,
уточни те, що вважаєш за потрібне.
Тут подані деякі документи, що засвід-
чують людські долі, численні фотогра-
фії, які відображають плин часу, життя
особистостей.
Мені дуже хочеться, щоб кожен із нас, хто хоч трохи володіє пером, описав свій
рід, розпочав свій життєпис і видав книгу «Родинне дерево односельчан», аби піз-
ніше, коли минуть десятиріччя, наші діти і внуки не цуралися нас, пам`ятали, якого
вони роду і які випробування лягли на плечі батьків і дідів.
Не пізнавши своєї минувщини – нехай навіть гіркої, ми не здобудемо майбутньо-
го, – дай, Боже, щасливого.
Ты хочешь знать: Кто я?
Что я? Куда я еду?
Я тот же, что и был,
И буду весь мой век:
Не скот, не дерево, не раб,
Но человек!
Дорогу проложить, где не бывало следу,
Для борзых смельчаков и в прозе и в стихах,
Чувствительным сердцам и истине я в страх
В острог Ильинский еду.
А. Радищев
З повагою і любов`ю
Євгенія Василівна Мохленко.
Є.В. Мохленко. 1960 р.

4. 4
Слово до читача
Євгенія Василівна виконала таку робо-
ту, за яку ще не брався ніхто за 200 ро-
ків існування села. Я навіть подумала,
грішним ділом, що людина, яка провела
таку роботу, залишила такий слід на зем-
лі, може померти з почуттям виконаного
обов’язку перед своїм краєм, своїм наро-
дом. Хоча говорити про щось таке надто
рано. Бо автор книги в розквіті сил тієї
прекрасної дослідницької роботи у своє-
му селі. Документи, розповіді, фотографії
засвідчують будні, шляхи односельців.
Перекотиполе війн, людські долі, час
відродження Незалежності України,
сльози і радощі бармашівців зібрано в цій
книжці.
За час моєї педагогічної праці мені до-
велося багато читати, вичитувати, але я
направду щаслива від того, що маю честь
написати рецензію на книгу Євгенії Ва-
силівни Мохленко «Бармашове: люди і
долі».
Прошу не судити надто прискіпливо,
автор видання – не професійна пись-
менниця, можливо, не все тут доскона-
ле, але кожний писаний рядок – це свід-
чення житейської мудрості, неспокою,
небайдужості.
Тут описана історія села від початку його заснування до сьогодення. Це гранді-
озна робота, це – ціле історичне дослідження. Автору доводилося зустрічатись з
кожною родиною, дізнаватись про їхню долю та їхніх родичів.
Я дуже хочу, щоб кожен мав дослідження Євгенії Василівни і навіть ті, хто колись
виїхав із села, перечитуючи його, згадували свою домівку, свою церкву, школу, мо-
гили предків на рідній землі.
З повагою
В.Г. Михайлова
В.Г. Михайлова. 2010 р.

5. Витоки

6. Карта
с. Бармашового

8. 8
Сказала Катерина Воронцову,
Що в Росії правила тоді.
Кращих білоруських офіцерів з дому
Ти пошли обжити ці краї.
А було на місці тім лиш поле,
Там ганяло вітром кураї.
Прибули посланці в повнім зборі
Та й осіли на оцій землі.
На початку їх було так мало,
Потім виросло до п’ятдесяти дворів.
Будували все, водичка поступала,
Так Білозірка виникла – і Бог цього хотів.
Не дано вже зараз мені знати,
Звідки рід мій, з якого я краю?
Пам’ятаю свою рідну хату
І родину близьку пам’ятаю.
Як було кріпосне теє право,
Дід маленьким потрапив в село
Скажем так, привезли його в поле,
Бо села ще тоді не було.
Проміняли, я пращурів знаю,
А з яких от місцин привезли?
Це було, як пани жили в раї,
На собак нас міняли вони.
Привезли лиш чотири родини,
Відтоді розрослося село.
Потім рабство оте відмінили,
Трохи краще нам жить почало.
І з’явились заможні родини,
Хто був просто собі середняк.
Було правило: хто мав дітей мало
Й лінувався, то той був батрак.
Так жили у той час, працювали,
Хтось на когось, а хто – на себе.
Революція всіх підрівняла,
Час такий: що ти цоб, я – цабе!
Розпрощались селяни з землею,
А доходів – мізерність і край.
Помінялись стосунки з землею,
Гуртове-чортове, наче рай.
Відрубали селянство від думки,
Що з землею вони – хазяї.
Заробляли на рік по два клунки
І жили, як оті злидарі.
Працював батько мій коло млину,
Та приносив в кишені зерна.
Його мати товкла і варила,
Дітки їли, а потім – вона.
Із листків лободи і щириці
Напікала оладків в печі.
Їли ми, дали одну сестричці –
В животах щось бурчало вночі.
Сам-на-сам ми з бідою лишились,
Всі страшенно голодні в той час.
Чверть дворів на той світ проводили –
Смерть безжально косила всіх нас.
Життєпис Бармашового

9. 9
Білозірка – колиска родини,
Був підкорений смертю мій край.
Ти, кістлява, хто дав тобі силу.
Ми ж не винні, ти нас не карай!
Сатана, наче в душу вселився,
Зникла святість, поїли й котів.
Людський світ наче перевернувся,
Невже Бог всього цього хотів?
Скільки ж можна було це терпіти?
Та прийшов цьому пеклу вже край.
Довгождане настало те літо
І потрапили ми наче в рай.
І з’явились косарки, комбайни,
Трактори і плуги причіпні.
І роки пролітали врожайні –
Стали жити у дружній сім’ї.
Будували всього, що нам треба,
Стали жить та добра наживать.
Але ні! В одну ніч просто неба,
Стали бомбами нас закидать.
В ніч звіряче обличчя сховали,
По-злодійськи в наш дім забрели,
Чобітьми нашу землю стоптали,
Але душу втоптать не змогли.
Покрутились вони біля річки,
Виглядали московські вогні.
Подивились на плани при свічці,
Й покотились назад до рідні.
...Нема вже більше мого тата,
Загинув з перших же боїв.
Нікітін Вася стиснув автомата,
В бою зустрівся з ворогом своїм.
Алієв впав, Василь біля гармати,
Наводячи на танк приціл.
Він зціпив зуби, мстив за свого тата,
Перемогли ми, він не уцілів.
Все тіло було сколоте штиками,
У перемогу вклад свій страшний вклав.
Він житиме в серцях у нас віками,
Своїм життям життя нам дарував.
Віки пройдуть, а пам’ять незабутня,
Ми пам’яті – продовження в цей час.
В ній ми всі є і будемо присутні.
Не хочеться, щоб пам’ять – і без нас.
Огризались, сварились, кричали,
Той командував так, а той ні!..
І до свого кубла ті припхались,
Отак часто бува на війні.
Так радянський народ героїчний,
Він застав звіра в домі своїм.
Пригостив, причесав, вмазав в пику,
Дав під зад і сказав пару слів.
Треба знати історію нашу,
Взагалі-то це діло сире.
Ви дарма заварили цю кашу:
«Хто з мечем, той від нього помре».
Ось святкуємо ми Перемогу!
Ждали з фронту батьків і братів.
Закидали квітками дорогу,
Хто додому живий прилетів!
Була радість і світ став милішим,
Це для тих, хто зустрів, зустрічав.
Роки пройдуть, чекати не лишать тих,
Хто загинув й без вісті пропав.
Почалась у селі відбудова,
Там ремонт, а тут нове звели.
Те, що німці забрали додому,
Ми назад все оте привезли.
В ті роки у трудармію брали,
Працювати на шахтах отих.
З шахти воду сестра помпувала.
Завалило пів-зміни нас всіх.
Правда, світло до нас поступало,
І поїсти ще трохи було.
Два дні поспіль і нас відкопали,
Як родились ми всі заново.
Піднімали ми знов господарство,
Недостатньо робочих нам рук.
Було тяжко – жіноче скрізь «царство» –
Чоловічий на них був весь труд.

10. 10
А потім господарство більшим стало,
Добавились комбайни, трактори.
І інвентар, що треба, ми придбали,
І врожаї піднялися тоді.
І виросли в людей сімейні статки,
Хто в полі там виборював врожай.
Бувають інколи маленькії нестатки.
Де їх нема? У нас спекотний край!
Коли земля в руках хазяйновитих,
Нам буде добре всім на цій землі.
А хазяїв таких не так багато,
Нам би побільше отаких, як ви.
Директор мій – найперший у радгоспі,
Довгенько він посаду цю займав.
До людей був дуже щирий, простий.
До господарства він тоді мене прийняв.
Людина він своя, багатогранна.
І дуже мудрі рішення приймав.
Побудували дитсадок, і школу, і лікарню,
Озеленили все. Радгосп при нім співав.
При ньому і роки були врожайні,
Орденоносців в нас було, хоч позичай.
І пам’ять про нього добра, вдячна
Живе в ділах усіх односельчан.
При цій неперевершеній людині,
В радгоспі не було, щоб був розбрат.
Був виноград, і яблука, і дині.
Людина дуже щира був Скарлат.
Минуле із майбутнім – це та вічність.
Що щастя, радість, долю нам дає.
Ну а колись читали ми при свічці.
Забути це нам совість не дає.
Підняли і на цей раз ми країну,
Маєм електрику, маємо газ,
Поможи ти нам, Господи Боже,
Щоб біда не торкнулася нас!
Віктор Кузнєцов
В поле раз ми до мами ходили,
Працювали тоді всім селом.
Старі з дітьми всі дома сиділи,
Ось що нас у той час завело.
Мама каже: «Пройдіть по дорозі
Та гарячого супу з’їсте!»
Ми малі були, йшли ледве в змозі,
Тай дійшли ми на місце оте.
Як насипали нам по тарілці,
І такий він нам здався смачний
Взяли в руки ми хліба окрайці,
Я ще й досі люблю суп такий.
Бармашівський ранковий світанок,
Коли промінь торкнеться трави –
Кришталевих краплин роси танок,
Голубінь неба лине згори.
Ваня Димов уже на роботі,
За селом порядкує скирту.
Гордовито солому підвозить
Видно трактор його за версту.
Там дівчата, жінки скиртували,
Вони з ним формували скирту.
За досягнуті успіхи їхні
Преміювали компанію ту.
Так, шановний Іванко – людина.
Він в роботі своїй майстер-ас.
Нагороди вручила країна –
Він почесна людина у нас.
Аграрна реформа прийшла в гості,
І прийняли її Грабарчуки,
Все спланували, плани були прості
Ори, коси, збирай – все залюбки.
А почалося все із тридцяти гектарів,
Маленьке господарство було в нас.
І працювали в полі з сином ми на пару
Додому потрапляли в пізній час.

11. 11
Витоки
Злодей злодеев всех лютейший,
Превзиде зло твою главу,
Преступник, что всех первейший,
Предстань на суд, тебя зову.
Земли у переселенцев вначале было много. Прадеды рассказывали: «Земли за-
нимали, сколько хотели. Едешь лошадью, смотришь: степь, степь.… Едешь дальше:
степь, степь… Наверное, достаточно ехать».
Вначале много, а потом даже не хватало. Начало было грустно-романтичное:
грустное – комсомольское переселение, романтичное – удивительная, необозри-
мая степь, степь, степь…
Ясное, лазурное небо. С его таинственной глубины светит и ласкает своими
теплыми лучами солнышко. Тепло, тихо, иногда вдруг повеет легкое дуновение
очень теплого воздуха… в небе дивно, величаво. На земле пьянящий аромат полевых
цветов. Очаровательная картина степной жизни… стрекочет кузнечик, игриво по-
рхают бабочки, стрекозы, звучит разноголосье, щебетанье, трели птиц… и почти
над головой, невысоко, будто на невидимой ниточке повис и щебечет жаворонок;
а там, немного вдали, взлетело несколько дроф и, плавно планируя крыльями чуть
дальше. Это большая Лощина в степи – сезонная обитатель дроф – большой вели-
чавой птицы. А в мыслях вдруг пролетела быстрая чайка над водной гладью речки
Белозерки, такая нежная, красивая, белокрылая птица…
Любуемсянелесом,негораминадводнойгладьюозераилиширокойполноводной
реки… любуемся девственными просторами необозримой степной дали … увлек-
шись красотой, не заметили, что далеко отъехали от своего поселения. – А может,
хватит? – спросили мы друг друга. Мы свободно занимали землю незаселенных
просторов для общины переселенцев государственных крестьян!
Потом оказалось 13,5 тысяч десятин земли.
В 1824 году царские чиновники, чтобы избежать забот, предложили части крес-
тьян, в основном, беднякам, переселится на новые земли под Молдавией – в район
с. Староселья, но крестьяне наотрез отказались, что вызвало гнев самого губерна-
тора Воронцова.1
С каждым годом жизнь государственных крестьян ухудшалась. Восстание дека-
бристов в 1825 году не улучшило положения крестьян, но дало толчок движению
протеста против угнетения. В 1826 году засельцы как казенные переселенцы были
исключены из числа льготных и переведены в плательщиков налогов. Каждый год
крестьянский двор платил подушное – 3 рубля, оброчное – 9 рублей, на дороги –
25 коп, на водяное сообщение – 5 коп, на земельные повинности – 93 коп, на на-
родное продовольствие – 25 коп.2
Страдали засельские крестьяне и от неупорядоченности землепользования. По
данным генерального межевания 1777 – 1832 гг., за засельской дачей было закре-
плено 3, 5 тысяч десятин пахоты и 381 – неудобий. С начала заселения на каждую
ревизскую душу приходилось в среднем 8 десятин земли.3
Но за этой средней нормой скрывались неравномерность распределения, ибо значи-
тельное количество земли, около 60%, сосредотачивалось в руках богатой верхушки.
Во время размежевания захватнически вели себя помещики. Межа между крес-
тьянскими наделами и помещичьими землями четко не определялась, что давало
1
Одесский облархив Ф.1. оп.249.лист 197.
2
Там же. Лист 155 зв. 166
3
Одесский облархив Ф.1.оп.249. дело 211 лист 50 – 50 зв.

12. 12
4
Одесский облархив Ф.1. оп.249. дело 211 лист 50-0 зв.
5
Одесский облархив.Ф.І. оп 249, дело 212, лист 25 -26
6
Там же – Т.2. – с. – 482
7
Данные об экономическом положении селений Херсонского уезда в 1906-1907гг. –
Херсон, 1908,– с.18-19.
возможность помещикам безнаказанно присваивать и ставшие до того куцыми
наделы крестьян, стягивать с них поборы за проезд и прогон скота, штрафы за
потраву посевов.4
У перші роки переселенці села терпіли страждання не тільки від купців комісіо-
нерів і чиновників, які займались переселенням за дорученням царських чиновни-
ків, а й від продовольчих труднощів і відсутності питної води.
Поступово населення зростало і за рахунок державних переселенців, і за рахунок
втікачів від поміщиків селян, і вже до 1818 року населення Білозірки (Засілля) скла-
дало 932 людини.
У 20-х роках ХІХ ст.часта засуха і свавілля поміщиків, з володіннями яких
межували землі білозерців, стали причиною того, що потік переселенців у село
майже припинився.
Страждання народу було таким важким, що навіть серед передової прогресив-
ної частини дворян виникло співчуття, яке призвело до утворення Північного
(Муравйов-Рилєєв) і Південного (Пестель) товариств, які у грудні 1825 р. підня-
лись на повстання, з метою звільнення селян, ліквідації кріпосного права. Але по-
терпіли поразку, цар посилив гніт.
Чимало селян в пошуках захисту від притиску і труднощів звернулись із скар-
гою до одеського генерал-губернатора, і часто не одержавши відповіді, залишали
село.«З 1824 в Белозерке проживало в 200 дворах 927 человек!»5
Стан селян ускладнювався не тільки різними поборами, податками, повинностя-
ми, а і частково неврожаями, викликаними посухами. Тому багатьом селянам до-
водилось відлучатися на додаткові заробітки, щоб не тільки мати гроші для сплати
податків, але й для покупки продуктів харчування.
І все ж у 1859 р. у Засіллі налічувалось 206 подвір’їв і проживало 1369 чоловік.
Реформа 1861 р. засільських селян, як державних, не торкнулась, хоч стан у селі з
кожним роком ставав важчим, тому, що давило безземелля, а в 1812 р. здавалось:
бери скільки хочеш.
9 січня 1905 р. – кривава неділя. Розстріл мирної ходи до царя-батюшки з про-
ханням полегшити життя, став початком першої російської революції.
Для придушення бунту із Миколаєва прибув загін козаків. За свідченнями корес-
пондентів Всеросійського економічного товариства (ВЕТ), яке знаходилось у За-
сіллі в цей час, у засільському повіті козаки «полосували направо і наліво». Декіль-
кох учасників виступу вбили і поранили, багатьох заарештували.6
«Не улучшилась жизнь засельськой бедноты и после крестьянских выступлений
1905-1906 гг., не хватало тягловой силы, инвентаря. Треть хозяйств села – 244 хо-
зяйства – не имели рабочего скота, в то время как горсть сельских богачей имели
от 8 до 15 и более голов лошадей и волов. Они засевали на «скопщину» больше
половины земли наделов безтягловых хозяйств».7
Не вирішила земельне питання і столипінська аграрна реформа, вона не тор-
кнулась державних селян. Засільське товариство не мало запасного фонду для
виділення «укрепленных наделов». Царські чиновники намагалися провести
широку компанію переселення безземельних селян на вільні землі Західного
Сибіру. Поїхало 7 родин у Тамбовську губернію, але п’ять із них відразу по-
вернулись.
Сільське земельне товариство тодішніх державних селян мало у власності 1341,6
десятин землі.

13. 13
Стисла історія села
(Історія села Бармашове детально описана в книзі (ч.І).
У цій довідці подана стисла історія села)
Бармашово (до 1922 г. – Заселье) – село, центр сельского Совета. Расположено в
50 км к северо-востоку от районного центра и в 7 км от железнодорожной станции
Заселье на линии Николаев-Сортировочный-Снигиревка. Население – 2260 чело-
век. На територии села размещена центральная усадьба совхоза «Бармашівський»,
за которым закреплено 8869 га сельськохозяйственных угодий,в том числе 8214 га
пахотных земель,из них 4294 га орошаемых. 655 га занимают пастбища, 18 га –
пруды.
Хозяйство зернового и мясо-молочного направления. В 1977 г. здесь вступил в
строй откормочный комплекс крупного рогатого скота на 3 тыс.голов.
За успехи в развитии сельскохозяйственного производства 44 человека отмечены
орденамиимедалями,срединихзванияГерояСоциалистическогоТруда–удостоен
агроном С.Ф. Столярчук (ныне персональный пенсионер). Орденами Октябрьской
Революции и Трудового Красного Знамени награжден звеньевой механизирован-
ного звена Ф.В. Капошилов, орденом Октябрьской Революции – председатель ис-
полкома сельсовета Т.М. Сниткин (ныне пенсионер), орденом Трудового Красно-
го Знамени – тракторист П.И. Высоцкий, агроном отделени Е.И. Дорожан (ныне
пенсионер), комбайнеры Ф.В. Котленко, И.И. Федоренко, доярка Е.И. Мартыно-
ва, механик И.И. Шульгин. В 1973 г. по итогам Всесоюзной переклички-конкурса
сельських и поселковых Советов, проходившей под девизом «Ценить и беречь зем-
лю», агроном совхоза Е.И. Дорожан,возглавлявший тогда постоянную комиссию
Краєвид Бармашового

14. 14
сельсовета по сельскому хозяйству, на-
гражден серебряной, а Т.М. Сниткин –
бронзовой медалью ВДНХ СССР.
В Бармашово есть средняя школа,
(32 учителя и 388 учащихся), сельский
клуб с залом на 300 мест, две библио-
теки с книжным фондом 10,5 тыс. эк-
земпляров.
Население обслуживают амбулатория,
в которой работают врач и семь работни-
ков среднего медицинского персонала,
детские ясли-сад на 140 мест, 12 мага-
зинов, столовая, отделение связи, АТС,
сберкасса. Действует водопровод протя-
женностью 20 километров.
Две первичные партийные органи-
зации обьединяют 83 коммуниста, две
комсомольские – 108 членов ВЛКСМ.
Первые ячейки созданы: партийная – в
1920 г., комсомольская – в 1922 году.
Основаноселов1812годукрестьянами-
переселенцами из Климовицкого уезда
Могилевской губернии. Во время рево-
люции 1905-1907 гг. крестьяне разгро-
мили помещичью экономию, разделили
между собою посевной материал, инвен-
тарь. Выступление было подавлено, наи-
более активные участники его арестова-
ны и приговорены к смертной казни.
Советская власть установлена здесь
в феврале 1918 г. В июле следующего
года образован комитет бедноты. Мно-
гие жители Заселья в 1919 г. в составе
Богоявленского партизанского отряда
выступили на помощь Висунской республике. Активное участие в обществе-
ной жизни села в первые годы Советской власти принимала коммунистка Ф.М.
Бармашова, делегатка Первого всеукраинского съезда комнезамов (сентябрь
1920 г.) и участница Всероссийского съезда работниц и крестьянок (ноябрь
1920 г.) В 1922 г. Ф.М. Бармашова была замучена кулаками. По просьбе жи-
телей Заселья в честь славной землячки село переименовано в Бармашово. В
1923 г. здесь возникли первые коллективные хозяйства – ТОЗы «Червоний
прапор«, «Червоні селяни«.
На фронтах Великой Отечественной войны сражались против гитлеровцев 542
жителя села, 173 из них погибли, 380 – награждены орденами и медалями.
Уроженцу села капитану Л.А. Будкову в мае 1944 г. присвоено звание Героя
Советского Союза за мужество и героизм, проявленные при форсировании
Керченского пролива в ноябре 1943 г. В ожесточенном бою при освобождении
села 14 марта 1944 года героический подвиг совершил рядовой 10-й гвардей-
ской Кубанской Краснознаменной казачьей кавалерийской ордена Суворова
дивизии В.Е. Никитин. В схватке с врагами он уничтожил 56 гитлеровцев и,
истекая кровью, продолжал бой. В.Е. Никитину посмертно присвоено звание
Героя Советского Союза.
Памятник Ф.М. Бармашовой

15. 15
8
История городов и сел Украинской ССР,1981г., стр. 417.
В Бармашово воздвигнут памятник советским воинам, павшим в бою за освобож-
дение села, и воинам-односельчанам, погибшим в годы Великой Отечественной
войны. При въезде в село установлен памятный знак в честь воинов 10-й гвардей-
ской Кубанской Краснознаменной казачьей кавалерийской дивизии, которые в
ходе Березнеговато-Снигиревской операции в марте 1944 года в районе Бармашова
разгромили 79-ю пехотную дивизию фашистов.
В центре села в 1967 году сооружен памятник Ф.М. Бармашовой.8
Село в 1904 – 1914 г.г. (Дополнения)
Ближайшими городами от села были Николаев в 38 верстах на запад от села, Хер-
сон в 51 версте на юг от села, Одесса. Все эти города были Херсонской губернией
с градоначальством в Одессе и в Николаеве. С Одессой жители нашего села почти
никакой связи не имели. Потребность населения в промышленных товарах и про-
дуктах, а также в сельхозорудиях полностью удовлетворялось торговлей г. Нико-
лаева. Николаев назывался «городом», Херсон – Херсоном без слова «город», связь
с которым была незначительная, в основном по вопросам административного по-
рядка земских управ, в ведении которых были больницы и школы.
Для служебных поездок были земские почтовые станции в Херсоне, хуторах Ва-
вилово, Заселье, и дальше в крупных населенных пунктах для пользования земски-
ми служащими, в основном, учителями, медработниками, агрономами, для пере-
возок их лошадьми на рессорных бричках (тачанках) с колокольчиками.
Из дошкольного возраста, когда мы еще жили на этой стороне села, вспоминают-
ся игры взрослых мужчин и парней в зимнее время по вечерам в карты (горбу) на
спички, причем крупным проигрышем считалось проиграть за вечер половину и не
больше одной коробки спичек(стоимостью одна, а потом пол-копейки).
Памятный знак в честь воинов 10-й гвардейской Кубанской Краснознаменной
казачьей кавалерийской дивизии

16. 16
По вечерам взрослые с малышами ходили в земскую школу на туманные
картины(иллюзион) и послушать вновь появившееся чудо того времени («нечи-
стую силу») граммофон с песнями «Три деревни, два села», «Боже, царя храни», и
другие песнопения церковного хора.
Заведующим школой был старый учитель Шарков Константин Михайлович,
25-летний юбилей учительствования которого отмечался в 1904 году с приездом
из Херсона духового оркестра, о котором до этого не имели понятия. Всем детям
школьного и дошкольного возраста возле школы раздавали подарки – конфеты в
бумажных пакетах.
В 1904 г., в конце зимы в связи с началом войны с Японией, собирались груп-
пы мужчин в запас с патриотической демонстрацией, что японцев «шапками за-
кидаем». Количество населения в то время считалось в России – 140 миллионов,
в Японии – 50 миллионов. Набор (призыв) солдат на войну из нашего села летом
1904 года проходил во время уборки урожая – молотьбы – гармановки с выездом
к поезду на станцию Щербина (теперь Грейгово) в 12 верстах от села для отправки
в г. Николаев на комиссию. Здесь было другое настроение, чем на демонстрациях
«шапками закидаем», здесь царили горе, слезы, переживания за семью, малолет-
них детей, тяжесть расставания с кормильцами. Через 2-3 дня после этих проводов
наша семья была обрадована, увидев с гармана возвращающегося из Николаева
отца моего, который на комиссии получил отсрочку на 1 год из-за повреждения
барабанной перепонки в одном ухе. Через год война закончилась потерей южной
части острова Сахалина. Наш отец-кормилец избавился от войны.
Из военных событий того времени запомнились разговоры о замене главноко-
мандующего армией Куропаткина генералом Линевичем. Говорили о большом
сражении морского флота России с японским флотом под Цусимой, когда погибло
много кораблей и матросов, о потоплении корабля главнокомандующего флотом
адмирала Макарова и его гибели, о спасении какого-то великого князя, о Порт-
Артуре. Как отголосок революции 1905 г., были разговоры с оглядкой о поездках
некоторых жителей села на хутор за зерном во время поджогов имений.
В наше село прислали роту солдат, которая расположилась на усадьбе Барков-
ского – богатого человека, и находилась в селе продолжительное время, высту-
пая в церкви со своим хором. Из г. Николаева тайно привозили прокламации,
из которых односельчане узнавали о массовых выступлениях против царя, по-
мещиков. Хозяйские сынки отлеживались от этой крамолы, а у Авдея Мартыно-
вича Тищенко, который жил на «Буде», над балкой против Горячкиных (Аниси-
ма Фролова), обнаружили якобы эти листовки, арестовали его ночью и увезли,
как говорили, «черным вороном» безвозвратно, на веки – вечные.
Близость города сказывалась на распространении песен к текущим событиям того
времени, например: «Трансваль, Трансваль – страна моя, горишь ты вся в огне, го-
рюю я по Родине и жаль мне край родной», «Город Николаев – французский завод.
Кто его построил? – Весь русский народ». «Солнце всходит и заходит», «Бродяга»,
«Мастеровой», «Крутится, вертится шар голубой», «Последний нынешний дене-
чек», «Спи, младенец мой прекрасный», «Ревела буря» и другие.
* * *
В школах не проводились родительские собрания, не было обсуждения успевае-
мости и поведения детей. Учились в школе дети 2 года, после чего посещение пре-
кращалось, так как подростки нужны были для работы в домашнем хозяйстве, в
своем или по найму.
Окончивших три отделения церковноприходской школы или 4 отделения зем-
ской очень и очень мало – 20-30 душ на селе в 5-6 тысяч жителей.
Записала від Тищенка Пилипа Дмитровича в 1969 році, йому тоді було 73 роки.

17. 17
9
Данные об экономическом положении селений Херсонского уезда в 1906 – 1907 гг. –
Херсон. 1908. – с. 18 – 19.
10
Там же.
11
Аграрное движение в России в 1905 – 1906 гг., – 1908 – т.2.с.408.
12
Аграрное движение в России в 1905 – 1906 гг., – 1908 – т.2.с.482.
13
Справедливая война – война за социальное освобождение, отечественная, национально-
освободительная. Несправедливая – захватническая, колониальная, империалистическая.
14
Николаевский облархив. Ф.р.2878 оп. 1 б.11, лист 3.
Аграрный кризис
Тяжело отразился на экономическом положении крестьян аграрный кризис –
падение цен на зерно в 1893 – 1894 гг. и нападение хлебного гнуса, который в 1902
году уничтожил почти половину урожая. Все это усугубило и без того тяжелое по-
ложение засельских бедняков, приводило к глубокому классовому расслоению.
На начало ХХ ст. около 30% хозяйств не имели никакого тягла, в то время как 17%
хозяйств имели по 5 и более голов рабочего скота.9
На начало ХХ ст. экономическое положение многих крестьянских семейств от-
личалось глубоким имущественным неравенством. Официальные данные свиде-
тельствуют о чрезвычайной разнице в землепользовании. 7 хозяйств имели меньше
2 десятин каждая, 143 хозяйства – от 5 до 7 десятин.10
В то же время 70 богатеев села владели 60% земельного надела. В селе назревал
революционный кризис.
События 1905 года нашли свой отзвук среди засельской бедноты. В марте в селе
вспыхнул бунт. Восставшие крестьяне, вооружившись охотничьими ружьями,
кольями, косами, вилами во главе с местным крестьянином П.Веселкиным раз-
громили соседнюю с селом экономию князя П. Трубецкого: разобрали посевной
материал, поделили мелкий инвентарь, сожгли сено, солому.11
На подавление бунта из Николаева прибыл отряд казаков. По свидетельству кор-
респондентов Всероссийского экономического товарищества (ВЭТ), которое на-
ходилось в Заселье в это время, в Засельской волости казаки «полосовали направо и
налево». Несколько участников выступления убили и ранили, многих арестовали.
Чувствуя в крестьянской массе революционное брожение, которое могло
вспыхнуть с новой силой, карательный отряд казаков оставался в Заселье боль-
ше года.
События 1905-1907 гг. не прошли бесследно: они подняли революционное созна-
ние всего народа и сознание засельских крестьян на более высокий уровень.12
Первая мировая война
На войне проявляются все стороны человеческого характера.
Начавшаяся в 1914 г. империалистическая, грабительская, несправедливая вой-
на13
принесла много горя и разорения крестьянам Заселья.
Земская управа стремилась солдатские наделы организовано «передавать»
для обработки «способным» хозяевам – кулакам, которые наживались на этом.
В селе процветала спекуляция землями погибших фронтовиков. Село нища-
ло. К началу Февральской революции 1917 года из 843 хозяйств 43 были без-
земельными, 110 – не засевали своих наделов, 300 – не имели сельхозтехники.
Не оправдались надежды крестьян на создание в марте 1917 года, как органа
Временного правительства – земельного комитета. На сельских сходах весной
1917 г. засельцы требовали справедливости и имущественного равенства.14

18. 18
Но в ответ на это в селе все чаще стали появляться урядники, отряды государ-
ственных стражников – прежних жандармов.15
В феврале 1917 года царизм пал. Но февральская революция не дала того, что
ждали от нее трудящиеся.
Власть захватила буржуазия, земля осталась у помещиков, фабрики и заводы – у
капиталистов, ненавистная война продолжалась. Народ возмущен. Он идет к со-
циалистической революции.
Громадянська війна
Слушай, рабочий, война началася,
Бросай свое дело, в поход собирайся.
Смело мы в бой пойдем за власть Советов,
И как один умрем в борьбе за это.
Ці слова відображають стан духу тих, хто здійснив революцію, відстоював її за-
воювання від ворогів і завжди готовий був жертвувати собою за найсвятіше – волю
Батьківщини.
Громадянська війна – це організована боротьба, найбільш гостра форма класової
боротьби між класами, соціальними групами однієї країни за владу у країні. Вона
велась із жовтня 1917 року по жовтень 1922 року на захист завоювань Великої Жов-
тневої соціалістичної революції за Радянську державу і її народну владу, за побудо-
ву соціалізму – суспільства.
Люди прагнули Волі, Рівності, Братерства, Справедливості, Щастя!
Із нашого села на війну пішло близько 250 чоловік. Серед них:
Ісаєв Герасим Микитович, Жигалкін Василь Малерикович, Ляпін Артем Мак-
симович, Пастушенко Ігор Михайлович, Капелюш Агафон Петрович, Мохленко
Йосип Дорофійович, Мохленко Купріян Дорофійович, Воронков Михайло Степа-
нович і багато інших. (Як проходила війна в Бармашовому описано в першій книзі
«Історія села Бармашового»).
Після громадянської війни повітовий ревком із сільською Радою розгорнули
серед селян широку організаторську роботу за успішне проведення посівної кам-
панії. Переборовши неймовірні труднощі, селянські господарства с. Засілля кра-
ще від усіх в Херсонському повіті впорались із сівбою ярових: було засіяно 7 тис.
десятин ячменем, вівсом, просом, кукурудзою.
Хто він, оцей Євграф?
Багато людей приїхало до села Засілля із Могильовської губернії.Сюди приїхав такий
собі дебелий чоловік з дружиною. Звали його Євграф Духовий, дружина – Феодора.
Він був 1861 року народження, Феодора на 1 рік молодша.Розповідали старожи-
ли, що він був дуже розсудливою, розумною людиною.
У1886роцівнихнародивсясинОлександр.Євграф матеріальнопідтримувавмісце-
вого священика і брав участь у будівництві старої дерев`яної церкви, яка у 30-х роках
ХІХ століття згоріла, а натомість у 1830 р. на кошти прихожан люди збудували нову,
з білого пиляного каменю. У Засіллі мав добрий шмат землі, на якому господарював,
купив реманент, мав худобу.
15
Николаевский облархив. Ф.р.2878 оп. 1 б.11, лист 4.

19. 19
Феодора дуже любила відвідувати
церкву. Тільки і чекала тої днини, коли
вона одягне святковий одяг, який збе-
рігала у дубовій скрині, помолиться за
себе, за свою родину і легше стане на
душі. Феодора любила збирати зілля,
яким лікувала людей. Говорили, що її
шептання та зібрані до сходу трави мали
цілющу силу, допомогли багатьом зці-
литися від хвороб.
Особливо магічними були трави, зібра-
ні на Трійцю.
Ось чому її поважали, кланялися їй при
зустрічі люди.
Л.І. Ткаченко з дружиною Т.А. Ткаченко
Леонтій Іванович і Текля Аврамівна з онуками Світланою і Людмилою

20. 20
Іван і Катерина Ткаченки (батьки Леонтія) із сином
Багато у нашому селі є Духових. Між собою не всі є родичами. Може, оцей Єв-
граф Духовий є початківцем, родоначальником усіх Духових, адже сюди поселився
із заснуванням села.
Важко нині встановити цю ниточку рідства, бо залишилися лише праправнуки,
які не так багато знають про історію свого походження.

21. А це було колись

22. 22
Від долі не втечеш
Корнієнко Пилип Мефодійович наро-
дився у 1877 році, а його дружина Олена
Матвіївна – у 1880 році.
Родина жила мирно, мешканці села за-
здрили подружжю. Дехто наважувався
сказати, що свою приязнь і повагу вони
демонструють на людях.
Але сусіди категорично заперечували
такі перекази і говорили, що Пилип і
Олена живуть, ніби в медовому місяці.
Був 1897 рік. У цій родині народився
синок, якого нарекли Федором. Не на-
тішаться молодята своїм дитям.А що вже
батько,то від колиски,що висіла на стелі,
не відходить. А вночі тільки-но закрекче
маля, він вже біжить до колиски, загой-
дає, щоб не почула дружина. Йому шкода
її, бо цілий день клопочеться в хаті. На
її плечах дві корови, троє поросят, кури,
гуси, індики. Треба і варити, і хліб спек-
ти, і випрати білизну. Все він знає, все він
розуміє. А Олена і собі вскакує до дитини,
бо Пилип зрання і до зірок у полі. Він му-
сить посіяти і посадити культури, випо-
лоти бур`яни, зібрати урожай і звезти до
стодоли. Жаліє і оберігає свого чоловіка
дружина.
Ось почав ходити Федько, як у родині
Корнієнків народився другий хлопчик, якого назвали Никифором. А через рік і
сім місяців Олена народила третього сина Івана. Землі під собою не чув чоловік.
Радість... Мої богатирі – хвалився Пилип. А потім, через кожних два роки у їхній
родині народилося три дівчинки: Дарина, Анастасія і Мотрина.
Минуло 13 років – у родині Корнієнків народилось шестеро дітей. Родина вели-
ка. Батьки вчили, щоб діти були працьовитими. Із дитячих років привчали до праці.
Дівчатка виконували хатню роботу, допомагали мамі, а хлопчики, цілими днями з
батьком. То коней годували, ремонтували вози, упряжки, возили снопи з поля, мо-
лотили ціпами збіжжя, віяли зерно і носили до комори, возили зерно до млина, ко-
лоли дрова, складаючи їх у повітки. Взимку вся родина збиралася в хаті. Мати роз-
палювала плиту і в печі готувала страви, а хлопці стельмахували з батьком. Дівчата
вишивали рушники червоними і чорними нитками. А на тих рушниках з`являлися,
як живі лебеді, що плавають на озері, а поруч – очерет.
Швидко минав час. Попідростали діти, поодружувалися. Хлопці у 1941 році піш-
ли на фронт, а дівчата повиходили заміж.
У 1945 році повернувся Никифор і Федір, а Ваня загинув. «Нам прийшло повідо-
млення, що похований у Молдові», – каже мати
Мамі Олені приснився сон, що Федя весь час шукає житло, а воно йому ніяк не
подобається. Хвилювалась Олена і боялась розповідати свій сон кому-небудь. Від
старих людей чувала, що нова хата, нове житло – це смерть.
Вона намагалась гнати від себе погані думки, та вони не давали їй спокою. Синочку
мій, Федю, не шукай собі хату, скоріше приїжджай додому, ми тобі збудуємо нову. Ти
П.М. Корнієнко, 1877 р.н., Олена Матвіївна
– дружина, дочка Настя і сестра

23. 23
тільки приїжджай! Не приїхав синочок додому, знайшов собі домівочку – у чистому
полі могилочку. Тепер Олена Матвіївна переконалась, як справдився її сон.
Плакала, голосила жінка за своїм синочком, та нічого вдіяти не могла.
А Пилип вмовляв дружину: «Не плач, у нас же ще п`ятеро дітей є. Он є родини,
що чотири, три сини не повернулися. Нічого не поробиш, така наша доля. Так нам
судилось. І від долі не втечеш».
Щирість – це радість
Пилип Корнієнко повертався з поля додому. Через мить порівнявся з дівчи-
ною, яка йшла в тому напрямі, що і він. Це була Олена. Він давно закохався в
неї, ще коли був на весіллі у Петра Духового. Пилип зрозумів, що Олену кохає
до безтями.
Але за що? Як можна кохати людину, коли ти з нею не спілкувався. Виходить
тоді, що це не кохання, що це потяг, обумовлений лише зовнішністю. А зовніш-
ність Олени йому дуже подобалась. Коли заглянув у її очі, вони були схожі на два
суцвіття бузку, схованих під густими віями.
Дві пари цікавих очей ніколи не забувалися. Але тепер, на дорозі він помітив, що
вони вже були не бузковими. Це були дві квітки холодної м`яти, тієї, що стоїть у
приморозок, і не знаєш інколи, чи то цвіт, чи ранкова паморозь. І хлопець зрозумів,
щоб краще розпізнати дівчину, треба десь зустрітися і серйозно з нею поговорити.
Така нагода випала. Вони були на вирядженні в рекрути Макара Капелюша. А через
місяць Пилип і Олена побрались. І поселились в будинку бабусі, яка жила по вулиці
(нинішній) Нікітіна, де сьогодні продуктовий магазин.
Молодята виявилися надзвичайно працьовитими. Та як не старалися, а багатими
не стали, бо землі було мало, худоби не було.
Майже кожного року в родині з’являлась дитинка. На десятому році подружньо-
го життя у них було шестеро дітей. Через дорогу від Пилипа жив його приятель,
добрий сусід Іван.
Одного дня, восени, вже після того, як впоралися з городами, ми спалювали сухе
картоплиння, бур’яни, падалишнє листя, – казав Пилип. Цілими днями то там, то
сям диміли отакі багаття. Для малечі то було щастям. Стягували до того вогню – хто
що міг, аби горіло до пізнього вечора. Дуже подобалось пекти картоплю. Коли спе-
клась, ми сідали в коло і жадібно смакували пожитком.
Аж ось до вогнища підійшов сусід Іван. Він дивився, як їли картоплю і зрозумів,
що вони голодні. А мене чому не пригощаєте? – жартуючи спитав він.
Та всю вже поїли, – відповів Федя. Інші поралися у попелі, намагаючись там зна-
йти хоч би одну картоплину. Та даремно, там було порожньо.
Ну нічого, – сказав дядько Іван, – іншим разом пригостите.
А сам пішов додому і думав: Бідні дітки, їсти хочуть. Біднота. Нестатки!
Хіба ж можна жити не по правді, як я живу. У мене всього вдосталь. То чому ж
чоловіче, не поділитися з сусідом?
І почав Іван давати сусідові: і борошно, і овочі, і цукор, і олію. А згодом, до кож-
ного свята дітям дарував одяг, взуття, іграшки. Родина Корнієнків для нього стала
рідною, дорогою. Корнієнкові діти прив’язалися до дядька Івана так, наче він на-
лежав до їхньої родини.
А на душі в Івана було радісно, тепло, легко. «Аж тепер я зрозумів, що живу по
правді, по-людському».
Все село знало, що Іван був добрим, щирим, скільки його знали.

24. 24
Федір Пилипович Корнієнко –
досвідчений косар
Ми дуже хвилювалися, коли підходив час збирати врожай, – казав Федір
Пилипович Корнієнко. Заготовляв коси, серпи, загострював їх, клепав, зма-
зував, щоб потім не марнувати час під час жнив на цю роботу. Була у нього і
косарка.
Ось настав червень. Федір Пилипович виїхав бідаркою в поле, зупинився біля
свого, зірвав кілька колосків пшениці і, взявши їх між долоні, потер, дмухнув,
звідти полетіла полова. На долоні залишилися добірні золотисті зерна пшениці.
Взяв зернину, поклав у рот і розкусив зубами. Вона розпалась на шматочки і Фе-
дір про себе сказав : «Пора, пора». Швидко повернувся додому і скликав до хати
всіх членів родини. Він пояснив, щоб підготувались до завтрашнього дня. Робота
почнеться дуже рано.
Вранці, о четвертій годині, родина вирушила в поле. Першим на ниву ступив Фе-
дір Пилипович, взяв косу в руки і промовив : «Коси, коса – поки роса».
Жінки пішли з іншого боку, взяли серпи і почали жати ниву. Хлопці, їх було
двоє, косили косаркою. Один із них керував конем, а другий сидів на косарці,
де було обладнане спеціальне сидіння. Коли набирався валок, Федір Антонович
брався двома руками за важіль, тиснув на нього, внаслідок чого зсовувався валок
із косарки. Ця робота була найважчою, тому Федір взявся сам за неї. Бо був він
чоловік здоровий, сильний. Федір намагався, щоб косарка після себе залишала
копи в один ряд, для того, щоб легше було вантажити на гарбу і возити на садибу
біля току. Там снопи складали в скирти, зверху завершували (робили гострий гре-
бінь), щоб не затікали під час дощу.
Коли всі копи перевезені на обійстя, то, здається, що половину роботи з уро-
жаєм зроблено. І всім цим процесом керує Федір Пилипович. Він дає команду
розстелити на току взяту із скирти пшеницю в коло. А потім починає ганяти
впряжений у зубчастий коток пару коней. Ганяти коней могла і дружина, діти.
Ця робота неважка. Це йшов процес обмолоту зерна. Солому згрібали вилами,
обробляли і знову складали в скирту. А зерно завантажували в мішки і зносили
в комору.
Вистачало зерна і на борошно, і на наступну сівбу, і для відгодівлі домашніх тва-
рин, і поділитися з бідними, малозабезпеченими родинами.
Ось такий чудовий господар – Федір Пилипович Корнієнко, 1863 року народжен-
ня, про якого казали : «Досвідчений косар.»
Коли він починав косити, то кожний господар не сумнівався – час. Розпочав ко-
сити Федір Корнієнко, значить – пора. І на день не відкладали.
А врожай буде
Калина Ярошенко прокинувся дуже рано. Треба було починати сівбу ранніх яро-
вих. З його думки не сходило повчання батька : «Пам`ятай, синку, весна-наші бать-
ко і мати, а як не посієш – не будеш збирати«. Боявся Калина прогавити хоча б
один день. На день спізнишся – за рік не доженеш, – повторював чоловік батько-
ві слова. Та він і сам вже не один раз переконувався у справедливості батькового
повчання.«Казав овес: сій мене в болото, буду я золото».
Вийшов на двір, було, звичайно, дуже темно. Глянув на небо, усіяне безліччю ме-
рехтливих зірочок. Вже не піду до хати, – подумав чоловік, – і попрямував до ко-
нюшні. Вивів пару коней, підвів до воза і почав запрягати.

25. 25
Під солом`яним дахом висіли нові посторонки, щойно придбані на ярмарку у
Миколаєві, батіжок, який свистів у його руках.
Потім пішов до комори, кинув на плече мішок із ячменем і поніс до воза. Згодом
ще приніс 5 мішків і пішов до хати. Розбудив дружину Акулину, сина і сказав: «Нам
пора». Ті швидко одяглись, взяли 3 мішечки із шлейками, щоб вішати на шию, вуз-
лик із обідом і попрямували до воза. Виїхали за село. Повітря чисте, приємно було
знаходитись просто неба, наодинці з такою погодою. Ось і нива. Так швидко подо-
лали 6 км. Понасипали у мішечки зерна, почепили на груди (кожний собі), стали
поруч, перехрестилися і почали сіяти.
Проворно, рука в руку, як у відтренованому танку, махали руками троє сіячів. Ді-
йшли до краю гонів,зерно скінчилося. Треба було знову наповнювати мішки. До
воза йти було далеко. Син сказав: «Тату, мамо, відпочиньте, я під`їду сюди возом.
Три мішки залишу у тих гонах, а три скинемо тут. Цим зекономимо час». Так і зро-
бив. До обіду висіяли три мішки. Акулина підійшла до воза, взяла вузлик з їжею і
підійшла до межі. Розстелила лляний обрус, посередині поставила розрізаний, вчо-
ра спечений хліб, часник, порізала пахуче сало, солоні огірки, відварену звечора
картоплю, глечик з узваром.
Посідали на землю і почали обідати. Дуже добре обідалось на свіжому повітрі. В
Акулини був досвід – не брати зайвої їжі. Поїли все, запили узваром. Акулина стру-
сила обрус, охайно склала його і поклала на возі.
І знову трійка сіячів взялася за роботу. До шостої години ячмінь висіяли і задо-
волені поверталися додому. А завтра і післязавтра і ще 4 дні все повториться. Аби
не зіпсувалася погода, – мріяв Калина. Акулина думала, що приготувати на завтра
в поле, пообідати. А Михайло піклувався про своє: не спізнитися б на музики. Там
буде моя кохана, вона виглядатиме мене. Хлопців он скільки, а дівчат нема!..
Ярошенко Калина, брат Іван, сестра
Олександра
Ярошенко Калина, Акулина з доньками
Сонею і Манею

26. 26
Швидко помився, переодягнувся і хотів вже іти, а батько промовив: «Не затри-
муйся! Завтра дуже рано поїдемо на поле. Ти знай, що «ранні пташки росу п`ють, а
пізні – слізки». «Все буде гаразд, вранці буди мене, не буде ніяких проблем».
Через тиждень нива була засіяна і щаслива родина Ярошенків поверталася
додому.
Син швидко поганяв коней, стьобаючи їх і розмахуючи новеньким батіжком, а
батько виголосив: «Не той молодець, що починає, а той, що кінчає».
Швидко доїхали додому. Втомилися, але були щасливі, що своєчасно впоралися
з роботою. А коли все вчасно, то буде високий врожай, аби Бог дав дощу. А дощ
буде – і врожай буде, як кожного року. Буде, обов`язково буде...
Наші жнива
Розповіда Олександра Матвіївна Пелікова, що дуже любила жнивну пору. Коли
дозріли пшениця, ячмінь, жито, то ми з дому брали освячену в церкві в Страсну
п`ятницю свічку і йшли на свою ниву. Ще моя бабуся розповідала, що ця свічка
оберігає від грому.
Мама моя жала серпом перший сніп, несла додому і ставила його в хаті під об-
разами на покуття. Коли приходила весна, ми цей сніп обмолочували, провіювали,
зерно зсипали в мішечок і несли до церкви освячувати.
Перед засівом освячене зерно змішували із насінням, щоб був добрий урожай. А
солому з першого снопа давали коровам, щоб не хворіли. Цей обряд у нас назива-
ється зажинками.
Пам`ятаю, каже Олександра Матвіївна, ми справляли закрутку. А це відбува-
лося так: коли дозрівали хліба, тоді жінки з піснями йшли в поле. Одна жінка
брала в жменю колосся, завивала їх вузлом– це і була закрутка. Інші в цей час
співали пісні. Це робилось для того, щоб різні знахарі і відьми не могли зі-
псувати хліба. Розповідали старі люди, що у нас в селі було багато відьом, які
робили шкоду.
Через тиждень після свята Петра у нас починалися справжні жнива. Чоловіки з
косами виходили у поле. І на ниві за кожною косою лягав стрічкою рівненький по-
кіс, схожий на простелений рушничок.
Виходили і жінки з серпами, жнучи ниву. Тут же в`язали снопи і рівненько скла-
дали, щоб зручно підбирати і возити додому.
З роботи ми завжди поверталися пізно, коли вже наставали сутінки. Хоч були
втомлені тяжкою працею, та йшли додому і співали. Вижавши свої ниви, а вони
були невеликі, ми наймалися до багатіїв.
Вони нам давали зерно, муку, олію. А якщо з однієї родини було 2-3 жінки, то
давали теля чи порося.
Пани нам говорили, щоб ми залишали на ниві пучечки колосків. Це для птахів.
У нашому селі це колосся виплітали, зв`язували червоною ниткою і пригинали до
землі. Це називалось «Спасовою бородою».
У нас всі вірили, якщо все забрати з поля, то на другий рік нічого не вродить.
Того дня, коли скінчились жнива, женці ходили по полю, збирали колоски, сплі-
тали один спільний вінок і з піснями повертались додому.
Завжди у нашому селі, коли закінчувались жнива, то обов`язково справляли об-
жнивки: накривали столи і готували смачні страви з горілкою.
Коли утворились колгоспи, а потім реорганізувались у радгосп, то столи були
дуже багатими. Це було гучне свято у селі. Кололи свиней, різали бичків, а потім
готували страви: запікали молоденьких поросят, начиняли ковбаси, запікали в пе-

27. 27
чах обгорнуту в тісто підчеревину. Мололи м`ясо, у фарш вмішували яйця, запікали
в печі з часником і перцем.
Кухарками славилось село. Прославленими були Прасковія Степанова, Олексан-
дра Пелікова, Агафія Мохленко, Марія Зосімова, Федора Костюченко.
На святі демонстрували чудові хлібини, спечені жінками, пироги з маком, гарбу-
зом та плацинди з різними начинками.
Горбенко Тодося
Розповідала Рая Капелюш про свою
дорогу бабусю,якій не було ціни. Це чу-
дова жінка, яка дуже розумілася на бу-
дівництві хат. Якби жила в інший час,
то була б архітектором, чи інженером-
будівельником. А так була просто ро-
зумною жінкою, до якої прислухалися,
з якою радилися і довіряли їй. Хата, в
якій жила Раїна бабуся,була найкра-
щою в селі. І зовнішньо і всередині був
порядок.
У хаті були великі вікна, високий дах,
вкрита була очеретом. Виходила до
вулиці причілковими вікнами, фрон-
тони були декоративно оздоблені. На
гребені з обох боків було різьблене зо-
браження змії. В селі казали, що цей
образ символізував вічність, мудрість
і життя. У хаті були три кімнати, сіни
і комора. В одній кімнаті долівка була
вкрита доріжками, витканими бабусею
Тодосею. На вікнах занавіски, змере-
жані її руками.На ліжку – гора поду-
шок з гусячого пуху.
У другій кімнаті – піч, посеред хати стояв великий прямокутний дубовий стіл і
чотири лавки. Біля порогу був прибитий мисник,на полицях якого бабуся ставила
горщики,миски,стару кварту. В глибині хати – колиска. В куті, під іконою «Діви
Марії» – хлібна діжа, над дверима і вікнами – хрестики і символічні знаки... У тре-
тій – були ліжка, на яких спала вся родина. У коморі бабуся зберігала збіжжя, про-
дукти харчування.
А в сінях у кутку були коцюби, мітли, совки.
Тодося була доброю господинею, кожній речі знала місце і ніколи не витрачала
час на їхні пошуки.
Дуже любила вона поратися на городі. Жодної бур`яниночки не знайдеш, чисто,
гарно, рівно понасаджені різні культури.
«Треба всьому порядок давати», – говорила бабуся Тодося. Ну а страви які готува-
ла! – не передати. Борщу смачнішого, ніж вона зварить, – не зварить ніхто. На всі
весілля її запрошували старшою господинею.
Під її оком пекли коровай, шишки, пироги, тістечка і медівники.
А гречаники, запечені в чавунцях у печі – це ж смакота!
Отака бабуся Тодося була.
Чарівна жінка. А головне, що виростила і виховала порядних дітей.
Горбенко Тодося (зліва), її чоловік і сестра

28. 28
Коли її запитували: «А скільки в тебе дітей, Тодосю? «Вона відповідала: «У на-
шого Омелька невелика сімейка: тільки він і вона, та старий і стара, тільки Сидір та
Нестірко, та діток шестірко, та батько, та мати, та їхні три брати».
Смішна була Тодося, ніколи не журилася. Надто любила жартувати. А коли в неї
була біда, вона казала: «А в людей ще більша вона».
Наш тік
Швидше, Олено, швидше. Я тобі покажу це місце, де має бути тік. Ти з синами
будеш його ладнати, а мені треба поспішати до Родіона. Адже обіцяв наділити 4
котки. А він такий… Якщо спізнюсь, то всі претензії до нього зайві. Він пункту-
альна людина. Бричка, в яку була впряжена гніда конячка на прізвисько Лаван-
да, стояла біля хвіртки. Чоловік швидко вскочив у неї і щодуху помчав до Родіона.
Олена бачила, як піднявся стовп куряви на дорозі від двотижневої спекоти. Взяла
лопати, граблі, відра, сапу, відклала біля конюшні, покликала синів, і всі, взявши
знаряддя праці в руки, попрямували в кінець городу. Біля пагорбку зупинилися. А
чому, мамо, саме тут тато розпорядився лаштувати тік? Далеко ж від хати, незручно
носити зерно до комори. Та і місце тут нерівне, випукле. «Саме тому, що воно ви-
пукле, батько і вибрав його. Навіть тоді, коли йтиме дощ, вода стікатиме із зерна і
потече по городу. Але нам треба добре потрудитися. Ось ми принесемо сюди відер
300 глини, утрамбуємо і буде справжній тік!»
Олена Купріянівна кроками відміряла довжину і ширину. 14 кроків(метрів), сап-
кою зробила відмітку і сказала синам, щоб вичистили це місце від трави. Враз за-
працювали лопати, сапки, граблі. Місце вичищено.
Далі почали носити глину. До заходу сонця тік був засипаний глиною, облитий во-
дою. А вранці почалось коткування. Гарний вигляд мала ця ділянка городу. Овальна
форма, поверхня гладенька, здавалося, що можна котити по ній яйця і не буде жод-
ного пошкодження. А вранці тік обкопали рівчаком, а вивід зробили на город.
Коли приїхав Пилип Дорофейович, то аж ахнув від здивування. Он на що здатна
моя родина! Ну тепер мені зовсім не страшно заводити велике господарство. Землі
у нас багато, і наші робочі руки з цим впораються.
Олена Купріянівна стояла збоку току і лукаво посміхалася. Ну а коткування – це
чоловіча справа. Взяла в руки сапку і попрямувала до хати. Їй було приємно, що чо-
ловікові сподобалася робота, виконана під її доглядом. Коли він доручав їй ладнати
тік, вона не тямила, як це робити, з чого починати. А тут отака оцінка! Вона добре
знає повадки свого чоловіка. Ой не любив він роботу, виконану на тяп-ляп. Часто
повчав дружину і дітей: «Коли не тямиш, то і не берися» або «Коли не коваль, то і
кліщів не погань».
Олена Купріянівна дуже старанно ставилась до виконання будь-якої роботи і цьо-
го навчала своїх дітей. Тому у родині дуже рідко виникали конфлікти. Саме тому
цю родину дуже поважали в селі, саме тому односільчани хотіли пов’язати долю
своїх дітей із долею дітей Пилипа і Олени Ярошенків.
А це було...
Цього дня він прокинувся дуже рано. Вийшов на двір і побачив, що густий туман
вкрив землю. На серці стало якось тяжко і сумно.
Піду до церкви – сказав сам собі Григорій Блінцов і зайшов до хати. Уляна, дру-
жина, глянула на нього і спитала: Ти куди збираєшся? – Іду до церкви. Сьогодні

29. 29
Церква святого Миколая
таке свято – Петра і Павла, закінчується Петрівський піст. Піду, висповідаюся, по-
молюсь, може, Бог дасть дощу. А як буде на Петра дощ,– кажуть люди, – то і вро-
жай буде добрий.
Уляна витягнула зі скрині білосніжну лляну, вистояну на морозі сорочку, корич-
неві штани, пошиті з конопляного полотна і сказала: «Все випрасуване, одягайся
скоріше, бо вже пробили дзвони». Чоловік одягнувся і вийшов з хати.
Уляна глянула у вікно і побачила, що чоловік не поспішав, а похнюплена голова
свідчила про те, що його щось мучить.
А сталося ось що. В суботу, перед тим, як іти додому з роботи від пана Мороза,
Григорій насипав у свій мішок із пуд пшениці з мішка, що стояв біля комірних две-
рей. Приніс додому, змололи на жорнах, наварили каші, напекли коржів і чекали
завтрашнього свята.
Всі були ситі і задоволені. Григорій мучився, що вчинив гріх, адже у молитві «10
Божих заповідей» мовиться: «Не укради». Але ж діти голодні. Як слухати їх просьбу:
«Тату, я хочу їсти».У церкві він весь час думав про свій злочин і тут же себе заспо-
коював. На сповіді все розповім свяшеникові, і Бог мені простить, я рятував від
голодної смерті дітей.
Вже закінчилася служба, Григорій поцілував хрест і вийшов із церкви. Неда-
леко від себе побачив свою дружину, що бігла йому назустріч. Вона була бліда,
захекана і заплакана. Пан наказав, щоб ти негайно з`явився на панський двір. Не
дійшовши додому, чоловік повернув наліво і попрямував до панського двору. А
той вже чекав.

30. 30
Покликав слугу Микиту і за крадіжку наказав відшмагати чоловіка, всипавши
йому 40 різок. Пан завжди так розправлявся із винними. І коли він побачив, що
Григорій ледве пересуває ноги, сказав: «Тепер будеш знати, що чужого чіпати не
можна». Григорій прийшов додому, мовчки сів на лаву біля столу, підперши обома
руками похилену голову. Він все думав: «Скільки жорстокості у пана. Он скільки
зерна, нема куди дівати, а його ж люди мруть із голоду. Невже йому стало легше від
цього?». Другого дня мені не хотілося іти до пана на роботу, не хотілося його бачити
і чути його голос. А мусив, бо залежав від нього.
Якось селом пронеслась звістка, що пан Мороз кудись виїжджає. Люди раділи,
що зникне кат, та мовчали. Потім ходили чутки, що виїхав до Америки.
Всі люди почали працювати у Онисима Фролова, Степана Лакутіна, Родіона Ти-
щенка. Вони гарно платили людям за працю, добре, по-людськи поводилися із пра-
цюючими.
Все починається з дитинства
Роби добро скільки можеш-
від цього не занеможеш.
Народна мудрість
Про Тетяну Іванівну Пастушенко кажуть: «Добряча жінка».Доброта – дуже важ-
лива і потрібна для кожного з нас чеснота. І всім нам хочеться, щоб керівник на
роботі був добрий, щоб нас оточували добрі люди, щоб навкруги ми відчували
доброзичливість, добродушність, доброчесність, добродійність і т.д. Але чи ро-
зуміємо ми, що значить це слово і чи намагаємось ми бути добрими і що ми для
цього робимо.
Брат Ірини – Василь, 1895 р., Марфа – бабуся Тетяни, Ірина – мама, Кузьма – батько
Тетяни, Олександр 1900 р.н. – брат, Марфа Архипівна – мама Ірини на колінах, сестра Ірини
– Марія, брат Михайло, 1893 р.н.