Видатній поетесі до 92 дня народження

1. 19 березня 2022 року Ліна Василівна Костенко
відзначає свій 92-й день народження. Геніальна
українська улюблениця, поетеса-шістдесятниця,
лауреатка багатьох премій державного та
міжнародного значення та інших державних
відзнак.
Вона переконує нас, що слова "незалежність" і
"свобода" існують в мові не просто так.
З нагоди цієї події бібліотекарем Первомайського
ліцею Савєльєвою О.М. та заступником з виховної
роботи Рожковою С.С. було зроблено презентацію,
в якій показано життєвий та творчий шлях
письменниці.

2. «Ми – унікальна нація.
У нас хліборобів морили голодом.
Режисери ставили спектаклі у
концтаборах.
Поетів закопували у вічну
мерзлоту.
У кого ще є атомний саркофаг?
А у нас є.»
(Ліна Костенко)

3. Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930
року в місті Ржищеві на Київщині. Батьки майбутньої
поетеси вчителювали й з ранніх літ прищеплювали
дитині високі моральні, етичні та естетичні смаки.
Коли дівчинці було 6 років – родина перебралася до
столиці, де Ліна закінчила школу. Ще будучи ученицею,
вона почала відвідувати літературну студію при
журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко.
Перші вірші Ліна Костенко випустила в 16 років.
1956 року Ліна Костенко закінчила інститут, а вже
наступного року вийшла її перша книга поезій
«Проміння землі». Друга збірка «Вітрила» була
опублікована 1958 року, «Мандрівки серця» – 1961-го.

4. Збірка «Княжа гора» 1972 року була розкритикована,
так і не вийшовши у світ. З тих пір на поетичне слово
Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не
виходили окремими виданнями, і навіть саме ім’я
автора зникло зі сторінок періодики.
Проте Радянська влада так і не змогла підкорити волю
Ліни. Коли безліч письменників було ув’язнено та
вислано за терени рідної землі, Ліну Костенко ніхто не
думав заарештовувати. Очевидно, її боялися.
Побоялися, що арешт поетеси викличе велику хвилю
протестів і в Україні, і за кордоном. Її покарали в
найжорстокіший спосіб: ім’я літераторки занесли до
«чорного списку», а її твори заборонили друкувати.
У 1987 році поетеса стала лауреатом Державної премії
імені Тараса Шевченка за роман у віршах «Маруся
Чурай». Уже на той час її творчість вийшла далеко за
межі простору української культури. За межами цього
простору вона, власне, й залишається вже понад пів
століття свого буття.

5. Твори Ліни Костенко перекладалися і перекладаються
багатьма мовами народів світу: англійською,
німецькою, французькою, іспанською, італійською,
білоруською, болгарською, російською, польською,
чеською, сербською, естонською, португальською,
румунською, словацькою, хорватською, угорською,
шведською.
У 60-х роках ХХ ст. ім’я поетеси стає відомим і серед
українців у діаспорі. За кордоном твори Л. Костенко
публікуються в українських періодиках, а також
виходять в окремих виданнях. Так, у 1962 р. 18 поезій
мисткині ввійшло до виданої в бібліотеці «Сучасності»
(Мюнхен) збірки нової української лірики «Поети
чумацького шляху»; у 1967 р. 15 творів було
надруковано в антології нової української лірики
«Шістдесят поетів шістдесятих років», що вийшла у
видавництві «Пролог» (Мюнхен). Найповніше зібрання
творів Л. Костенко в 60-хроках ХХ ст. під назвою
«Поезії» випустило в 1969 р. українське видавництво
«Смолоскип» ім. В. Симоненка (Париж–Балтимор–
Торонто).

6. Відновлення української державності 1991 року
письменниця сприйняла як шанс для порятунку нації,
повернення її в коло найрозвинутіших європейських
народів. Але постійні конфлікти та суперечності,
прорахунки державного відродження засмутили і
обурили народну поетесу. Вона заявила: «Не хочу
грати жодної з ролей у цьому сатанинському
спектаклі. Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую». І
дотрималася слова. Зокрема, відмовилася від премії
«Золотий письменник України», не пояснивши нічого
жодним словом, і від звання Героя України, який хотів
їй вручити президент Віктор Ющенко, а фраза
«Політичної біжутерії не ношу» стала мало не
афоризмом.
Ліна Костенко завжди писала, що хотіла, і говорила,
що думала, ніколи не підлаштовуючись під обставини.
Свою безкомпромісніть поетеса успадкувала від бабусі
– саме вона вчила онуку любити свободу і бути
чесною.

7. Частину своїх поезій Ліна Костенко
присвятила темі війни. Але це,
напевне, недоречне слово —
"присвятила", бо поетеса
вистраждала, сама пережила
страшні воєнні роки, свої спогади і
душевні болі вона вилила,
висповідала у своїх поезіях.
Ліна Костенко зображує війну у своїх
віршах, як не історичні, скажімо так,
твори, а справжня лірика: вона
зображує не абстраговані картини
воєнних дій, але себе, народ, живих
людей у пеклі війни. Можливо, тому
всіх так глибоко хвилюють ці твори,
залишаючи глибокий слід у душі
читача.

8. Мій перший вірш написаний в окопі.
Мій перший вірш написаний в окопі,
На тій сипкій од вибухів стіні,
Коли згубило зорі в гороскопі
Моє дитинство, вбите не війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
Стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
Шаленим шквалом полум’я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик –
Як підводний човен
У морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
Кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
Великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в
класи,
В казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
А я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих не дитячих
вражень,
Який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
Чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.

9. Письменниця усім своїм життям і творчістю засвідчує
несхитну мужність, палку любов до України. Вона —
одна з тих митців, хто не втратив людської гідності в
часи переслідувань, не йшов на компроміс з владою,
бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і
відкрито: «...не боюсь донощика в трактирі, бо все
кажу у вічі королю». З-поміж усіх високих слів, які
доречні, коли йдеться про Ліну Василівну Костенко,
найперше — Талант писати і гідно жити. Ім’я її стало
символом безумовної справжності.