Обереги - наші прадавні символи-захисники. До Дня Незалежності України

1. ОБЕРЕГИ – НАШІ
ПРАДАВНІ СИМВОЛИ-
ЗАХИСНИКИ
Відділ мистецтв
ДО ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
УКРАЇНИ

2. ОБЕРЕГИ
Обереги – наші прадавні символи-захисники, знаки віри у вище
заступництво. Символи-обереги втілювались у побутових речах, їх
шанували, про них складали легенди.
Вишитий рушник, сорочка, писанка, лялька, віночок, калина, верба,
лелека – без них неможлива Україна. Саме з оберегів починається
для кожного Батьківщина.
Обереги мої українські, –
Ви прийшли з давнини в майбуття.
Рушники й сорочки материнські
Поруч з нами ідуть у життя.
Нам любов'ю серця зігрівають –
Доброта й тепло в них завжди.
Вони святість і відданість мають,
Захищають від лиха й біди.
Батьківська хата, бабусина вишиванка, незамулена батькова
криниця, старі жорна, що годували в часи лихоліття – усе це наша
родовідна пам'ять, національні символи, обереги.

3. ЧАСТИНА 1. ОБЕРЕГИ ЛЮДИНИ
Одяг, взуття та прикраси – найнеобхідніші
предмети в повсякденному житті людини.
Однак вони виконували не лише практичну,
але й важливу символічну роль. Коралі,
каблучки, вінки, вишивка на подолі сорочок
та блуз, рукавах, комірі – не просто прикраси,
а насамперед охоронне коло, яке мало
убезпечити людину від злої сили.
Важливе значення відігравали колір, крій
одягу. Щоб захиститись від стороннього
«злого ока», позбутись «нечистої сили»,
навіювань і всіляких хвороб та напастей,
людина убезпечувалася оберегами.

4. СОРОЧКА
У давніші часи сорочка мала певну магічну
функцію. Увесь процес, пов'язаний із
виготовленням сорочок, їх одяганням і носінням,
супроводжувався дійствами і обрядами, окремі
елементи яких дійшли і до наших днів.
Пригадаєм традиційне українське весілля,
готуючись до якого молода дарувала вишиту
сорочку своєму коханому. Під час її пошиття
користувалися визначеною системою оберегових
функцій, особливо – під час нанесення узорів.
Процес вишивання супроводжувався молитвами і
наспівами. Вважалося, що вишиванка, виготовлена
під спів нареченої, принесе її власникові довголіття,
щасливі долю й подружнє життя.

5. Найбільше акцентувалася увага на оздобленні
нагрудного розшиву. Жоден візерунок на
українській вишиванці не був випадковим. Давні
узори мали оберігати людину «від лихого ока» та
«злих духів». Цій меті слугували й мережки на
кінцях рукавів та горловині.
Весільна сорочка заслуговує на особливу увагу.
Кожна дівчина заздалегідь запасалася нею: на
полотні вишивала чимало узорів, барвистість
мала уберегти молоду «від зурочин». У таємному
місці весільної сорочки вишивали червоною
ниткою символ, що слугував оберегом від усіх
нещасть. Вінчальну сорочку зберігали протягом
усього життя, зодягаючи її лише на великі свята
чи урочисті події. Коли дівчина виходила заміж,
то мала виготовити майже дванадцять святкових і
повсякденних сорочок, що засвідчувало її
особливу працьовитість.

6. НАМИСТО
Як тільки народжувалася дівчинка, для неї з
першого ж дня батьки готували іменний
амулет. Він передавався у спадок від матері й
бабусі, і що давнішим був, то магічнішим, а
відтак і ціннішим. Образ українки в чужинців
асоціювався з двома найголовнішими
ознаками: намистом і вишиванкою.
Намисто мало подвійну функцію: магічну й
естетичну. Головною роллю була оберегова.
Існувала традиція передавати червоне
коралове намисто у спадок по жіночій лінії –
така прикраса захищала дівочу долю.
Вважалось, якщо порвати таке намисто, то не
буде жіночого щастя, доки не зібрати докупи
всі намистинки.

7. За своєю формою намисто нагадує замкнуте коло або вінець. Саме ці ритуальні символи присутні в
найдавніших писанкарських візерунках, насамперед у безконечниках. Пізніше ці тотемні знаки
перейшли у вишивку та килимарство. За українським звичаєм кожна дівчина носили намисто,
особливо коли виходила на люди. Згадаймо Т. Шевченка:
Ой надіну я сережки
І добре намисто,
Та піду я на ярмарок
В неділю на місто.

8. ВІНЕЦЬ
Нам усім відомий вислів «стати під вінець» –
поєднати свої долі. Але слово «вінець» (вінок) має
значно ширше значення. Його символічна роль
сягає глибини сторіч. Це замкнуте коло, що
нагадує сонце. За допомогою таких символів наші
пращури убезпечувалися від злих духів. Якщо
досліджувати значення вінка, то в багатьох
культурах світу він є оберегом та символом
жіночого начала й дівочої цнотливості.
Не випадково дівчата напровесні, влаштовуючи
веснянково-гаївкові забави, плели з живих квітів
вінок і прихорошували ним голову, щоб у такий
спосіб відвернути від себе «недобре око» і «лиху
силу». В купальську ніч вінки, пущені на воду,
віщували долю дівчат.

9. Найголовнішим вінком у житті кожної
дівчини вважався весільний вінок. Після
одруження жінки носили намітки чи інші
головні убори. Вважалося, що
простоволоса заміжня жінка накликала
неврожай та хвороби. Весільний вінок
наділявся особливою силою оберега та
асоціювався з сонцем та сяючим небом.
Процес плетення такого вінка починався
дружками напередодні весілля в дівич-
вечір. Вважалося, що їм у цьому
допомагають вищі сили.
Вінком, сплетеним із колосся, завершували
і жнива. Його урочисто несли до господаря
як символ закінчення збору зернових, а
відтак статків і добробуту. Обрядовий вінок
мав постійно стояти на покуті.

10. ХУСТКА
Хустка широко розповсюджена по всій
Україні. Багато традицій і обрядів пов'язано
з нею. У кожній родині, де підростала
дівчина, скриня мала повнитися хустками.
Їх дбайливо оберігали, ними хизувалися,
приспівуючи:
Я не панна, я – господиня,
У мене хусток повна скриня!
Українські хустки бувають різного кольору,
з різноманітними візерунками.
Вишивалися хустки золотою, шовковою та
срібною нитками.
Крім побутового, дівоча хустка в Україні має
ще й обрядове значення: під час сватання
дівчина перев'язує руку парубкові на знак
згоди бути його дружиною.

11. У часи козаччини був такий звичай у наших
дівчат, коли хлопці вирушали у похід, то кожна
дівчина своєму нареченому дарувала вишиту
хустину як символ вірности в коханні. Тарас
Шевченко «Хустина»:
Дарувала шиту шовком хустину,
Щоб згадував на чужині...
Якщо козак гинув у бою, хустка від дівчини
виконувала важливу роль: нею вкривали
обличчя козака, «щоб хижі птахи очей не
довбали, козацької крови не випивали...». У
пісні про це співається:
Дай же, дівчино, хустину,
Може в бою де загину –
Накриють очі темної ночі,
Легше в могилі спочину...

12. Коло – символ нескінченності. Обручка символізує нескінченну любов і нерозривність шлюбу,
подружнє кохання та вірність. Невипадково одні з найбільш популярних в історії людства обручки
мають форму переплетених рук, із написом «єдине ціле».
Древні римляни і греки обмінювалися обручками при укладанні шлюбу. Їх виготовляли зі шкіри,
слонової кістки або навіть стебел рослин. І лише в період становлення Римської імперії ввійшли в
моду металеві обручки, які коштували дуже дорого. У ті часи весілля не завжди було союзом любові,
часто це була вигідна угода, яку укладали між собою знатні багаті сім'ї. Тоді обручка ставала
заставою — вона затверджувала непохитність намірів нареченого.
ОБРУЧКА

13. Також обручці приписували магічні охоронні
властивості. Знімати її вважали поганою
прикметою. Обручка завжди повинна бути
теплою, а якщо її зняти, то й любов охолоне.
Жінки вірили, якщо подивитися на чоловіка
крізь обручку, це допоможе поновити почуття
та вбереже від зради.
Щоб захистити шлюб і майбутню дитину від
пристріту, подружжю не можна було знімати
обручки, поки жінка вагітна. Коли ж маля
народжувалося, його купали у воді, куди клали
мамину срібну каблучку — для здоров’я та
міцності. Заміжні жінки носили обручки, щоб
уберегтися від негативного впливу потойбічних
сил, зайвих залицянь і показати, що вони
мають захист чоловіка.
Валерія та Андрій Суботіни одружилися в бункері на «Азовсталі» і
зробили обручки із фольги.
Весільні обручки актора і військового Макса
Девізорова

14. ЛЯЛЬКА-МОТАНКА
Найдавніший зразок оберега – жіноче божество,
берегиня-лялька. Берегиня – мати всього живого,
захисниця людини, природи, охоронниця дому. Ляльку-
берегиню створили понад п'ять тисяч років тому. Лялька-
мотанка була оберегом не тільки дитини, а й дорослої
людини, її житла. Це – не просто дитяча іграшка, це –
витвір мистецтва.
Народна лялька екологічна, образна і символічна. Така
лялька має умовний силует. Створювали насамперед
голову і тулуб ляльки, обличчя робили без деталей або з
намотаними хрестом нитками, щоб у них не вселявся
злий дух. Для виготовлення ляльок використовували
траву, сіно, солому, кукурудзиння, нитки, ганчір'я. Лялька
була оберегом душі людської. Наші предки клали її у
колиску для новонародженої дитини, ляля забавляла
дитя, допомагала йому пізнавати світ, перебирала
негативну енергію, забирала хворобу.

15. Мати робила ляльку своїй доньці та
дарувала на весілля, тим
благославляючи її на щасливе
заміжжя та на народження
здорових діточок.
Народні майстри кажуть, що
віддавна лялька вважалася
ритуальною – матері робили їх для
дітей, бабусі – для онуків, а
нареченим – дарували, щоб у них
народжувалися діти. Дівчатка
виростали, ставали мамами, а
ляльок передавали своїм дочкам.

16. ПИСАНКА
Яйце – символ початку, символ нового життя,
відродження. Малюнки древніх писанок повторюють
мотиви кераміки трипільської культури. Писанкарка
словом і думкою закріплює магічну силу знаків, бо
давні узори – це графічний запис молитви-прохання:
про дощ, врожай, про жіночу плідність.
Своє значення мали і кольори. Жовтий – символ
сонця і зірок, врожаю. Червоний – колір радості та
повноти духу, любові. Синій – небо, вода, повітря.
Зелений – пробудження природи. Блакитний –
чистота.
Розмальовування писанки – це вже своєрідний
ритуал. За законом писанкарства, оберіг має
зберігатися рік, до наступного Великодня, а потім
пишеться нове яйце.

17. За традицією писанки пишуть
дівчата і жінки. Дівчата, щоб
закликати щасливу долю. Бездітні
жінки – для народження дитини.
Господині – для злагоди і достатку,
щоб усі були здорові й щасливі.
Чоловіки писанок не писали, вони –
воїни. А виготовлення оберегів,
яким і є писанка, було прерогативою
жінок-берегинь. Кожна писанка – це
окремий маленький світ.

18. ТРАДИЦІЙНА ХАТА
Українська хата – місце найпотаємнішого життя, де
сплітаються усі корені буття та квітне родове дерево. В
ній жили і вмирали цілі покоління. Українська хата
розміщувалася у глибині садиби, обрамлена садком.
Це затишна і мальовнича, найчастіше побілена зовні
та всередині будівля, переважно під солом'яним
дахом. Вона була не лише архітектурним об'єктом, а й
водночас виконувала естетичну і символічну функції,
була показником заможності й уподобання господаря.
Важливе значення мало й оздоблення зовнішньої частини хати. На
відміну від багатьох інших народів, українці застосовували побілку.
Саме через це образ «білої хати» набув етнічної ознаки, що впадало в
очі навіть чужинцям, які мандрували Україною. Втім, українську хату
ще й розписували. Розпис – рослинні й геометричні орнаменти,
фігурки птахів і тварин – розміщувався у різних частинах фасадної
стіни, під дахом, між вікнами та довкола вікон і дверей.

19. Цікавий звичай зберігся на Лемківщині, де на вхідних дверях малюють дерево роду: гілочки з
листками барвінку означали жінок та дівчат, що були в родині, гілочки із зірками – чоловіків та
парубків. Коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку, а коли хтось помирав – хрестик.
Хата з її означенням – рідна, материнська, батьківська, отча – популярний образ-символ нашої
літератури, мистецтва. Тарас Шевченко в поемі «Княжна» про хату:
Село на нашій Україні ­
­
–
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло,
Цвітуть сади; біліють хати,
А на горі стоять палати …

20. Українська хата традиційно була не тільки
місцем, де родина проводила більшу
частину свого життя, але й вогнищем,
довкола якого зберігалися давні родинні
традиції. Кожна деталь житла виконувала
окрім практичних і оберегові функції. Все,
що наповнювало оселю – стіл, піч, мисник,
колиска, поріг, сволок, призьба – мало
глибоку символічну обрядово-ритуальну
цінність.
Наші пращури вірили, якщо тримати
рушники над вікнами й дверима,
прикривати стіл скатертиною, не гойдати
порожню колиску – то в оселі буде злагода,
не цуратимуться статки, обходитимуть злі
духи.
ЧАСТИНА 2. ХАТНІ ОБЕРЕГИ

21. РУШНИК
Рушник – оберіг української родини, що був завжди
поряд і у горі, і в радості. Рушник передавався із роду в
рід. У кожній оселі був свій вишитий рушник з
особливою символікою. І хоч яке б бідне не було життя
господарів, у хаті багатством кольорів завжди сяяли
рушники. Вони були обличчям оселі й господарів.
Символіка орнаменту рушника змінювалася залежно
від регіону, і кожен рушник мав свою унікальну історію.
Гарно оздоблений рушник завжди висів біля порога на
кілочку в кожній хаті. Таким рушником витирали руки,
тож він завжди був напоготові, щоб подати його
гостеві, якого запрошували до столу. Окремими
рушниками накривали хлібину, діжу з тістом, спечені
паляниці, з рушником ходили доїти корову, рушником
витирали посуд.

22. Традиційний український рушник
супроводжував людину впродовж усього
життя. Ним благословляли на щасливу
життєву долю, скріплювали обряд
кумівства, дарували в далеку дорогу, якщо
юнак йшов до війська, обнадіювали на
щасливе повернення. Рушниками дівчина
пов'язувала сватів, а на весіллі – родину
молодого. Молодята «ставали на
рушничок» — давали одне одному клятву
на подружню вірність.
Хатні рушники були обов'язковим
атрибутом кожного помешкання. Їм
відводилася особлива оберегова роль –
охороняти оселю від усього лихого,
підступного і нечистого.

23. ПОКУТЬ
В українській оселі найсвятішим місцем
вважався покуть (червоний кут).
Розміщувався він по діагоналі від печі й
обов'язково від сходу сонця. За первісних
часів це було місце пращурів. Пізніше на
покуті ставили дідуха – духа дідів, предків
роду, і кутю – ритуальну страву для
померлих душ.
Із запровадженням християнства тут було місце
для божниці з іконами, а сам покуть завішували
спеціальним рушником, який у народі називали
божником.

24. Покуть був місцем господаря дому і
найдорожчих гостей. Під час весілля
на лаву на покуті садили молодят.
Коли помирала людина, труну також
ставили біля покутя «головою до
красного кутка». Від народин і до
смерті людина постійно «трималася
покутя».
З цим місцем пов'язані
найурочистіші дійства. На покуті
зберігали зажинковий вінок чи
обжинковий сніп, тримали гілочки
свяченої верби, обрядові свічки.

25. ПІЧ
Піч в Україні – невід'ємний атрибут кожної
хати. Вона була призначена не тільки для
обігрівання приміщення та випікання хліба,
але й виконувала обрядову і оберегову роль.
Її ще називали хатнім вогнищем чи
опікункою дому. Археологічні розкопки
засвідчують, що вогнище в давніх
поселеннях влаштовувалося посередині
житла. Воно мало постійно горіти. У
традиційному інтер'єрі піч обов'язково
зводили при вході до оселі, її розміщували по
діагоналі до покутя. Хатнє вогнище оберігало
оселю від злих духів, що пробираються через
вхідні двері.
Біля печі найчастіше ворожили дівчата, щоб
завбачити свою долю. В багатьох регіонах
піч ззовні розмальовували візерунками, що
виконували роль хатніх оберегів.

26. При випіканні обрядового хліба, як до
живої істоти звертаються й до печі:
А в нашої печі
Золотії плечі,
А срібнії крила,
Щоб коровай гнітила.
За давнім звичаєм гості, заходячи до хати,
знімали головні убори й тричі кланялися
покутю, образам і печі. Така велика пошана
до хатнього вогнища пов'язана із
віруваннями в те, що піч є живою істотою,
духовним оберегом родини. Тому нерідко її
порівнювали з матір'ю, годувальницею,
приказуючи: «Добрі речі біля печі» чи «Як піч
не згуртує, то лихий запанує».

27. СТІЛ
Стіл в оселі споконвіку був своєрідним
вівтарем та жертовником, за яким
відбувалися всі обряди сімейного та
календарного циклу. Хата вважалася
неповноцінною доки на почесному місці не
з'явиться «господар хати», так стіл називали
в народі. В Україні, коли закінчували
будівництво хати, то першим заносили
застелений стіл, на якому лежав хліб.
Місце для столу – біля покутя. Під час
сніданку, обіду й вечері члени сім'ї щодня
гуртувалися довкола нього. Першим сідав
господар або найстаріший член родини, за
ним відповідно займали місця й інші родичі.
Кожен чітко знав своє місце і не порушував
цього звичаю навіть за відсутності когось.

28. Укладаючи будь-які угоди, їх завершували традиційним «сісти за стіл». Під час обряду
заручин при згоді дівчини на шлюб, сватів запрошували до столу, що означало «згоду
на шлюб».
Упродовж усього життя людина була ніби «прив'язана» до столу: за ним святкували
народження, весілля і справляли похоронні обряди.

29. ЛАВА
Лаву вважали господинею оселі, а стіл –
господарем. Лаву застеляли тканими
полотнами. Потрібно, як стверджує
народна мудрість, подивитись на лаву,
щоб зрозуміти, яка хазяйка в хаті.
Лава була важливим обрядовим місцем,
де пеленали немовлят, на лаву
запрошували сідати шанованих гостей.
Також значну роль виконувала лава у
весільному обряді. Гості ставали на неї,
коли вручали подарунки, привселюдно
хвалилися ними.

30. Лави розташовувалися уздовж стін. В оселі
могло бути декілька лав. Лава, яка з'єднувала
мисник із покутем вважалася основною.
Потім – застільна, що простягалась уздовж
стола.
Під час різдвяного циклу свят на лаві ставили
кутю з дідухом. Обрядова страва й житній
сніп символізували родовідну пам'ять –
пошанування предків. Вважалося, що
протягом усіх свят щовечора
навідуватимуться всі родичі. Пращурам
залишали страву, ложки, рушник і воду.

31. СКРИНЯ
Скриня здавна була обов'язковим
елементом в оформленні традиційного
українського житла. В сім'ях, де
підростала донька, батьки замовляли
для неї скриню.
Скриня та її вміст вказували на
майстерність та працьовитість дівчини,
готовність вступити у шлюб. Традиційно
до приданого дівчата готували тонке
полотно для постілі, вишиті рушники та
сорочки, рядна й інше. Скриню з
почестями виносили з хати. Після
прибуття до оселі молодого співали:
Щось тобі бояри привезли;
Да привезли скриню, перину,
І молодую княгиню.

32. За традицією скриня мала стояти в коморі.
Якщо дозволяли умови, її тримали і в хаті,
неподалік столу. За потреби на ній могли
знаходитися домоткані килими або ліжники.
Але основне призначення скрині – тримати в
ній весільний одяг, святкові рушники,
вишивки.
Виготовляли скрині найкращі майстри.
Основним матеріалом для виготовлення
скринь були дошки з листяних порід дерев,
використовували дубові, кленові або липові.
В особливій пошані були знамениті
полтавські скрині з петриківським розписом,
також прикрашалися різьбленням.
Скриня була тим незгасним вогником родини, довкола якого гуртувалася сім'я.

33. Колисці належала особлива місія в українській
оселі. Колиска — родинний символ, який відповідав
за майбутнє родоводу, материнську цінність і
батьківську гордість.
У нашій культурі колиску вважають символом
безсмертя роду.
Традиційно колиску виготовляли лише з
благородних порід дерев – клена, калини, ясена,
ліщини, горіха. Для виготовлення колиски батьки
обирали досвідчених майстрів. Ця людина мала
бути одруженою, щасливою у шлюбі. Колиска мала
оберігати немовля від нечистої сили, тому перш,
ніж покласти в колиску дитину, туди клали ляльку-
мотанку.
КОЛИСКА

34. Колиска розміщувалася біля ліжка,
підвішена до сволока або стелі на
спеціально виготовленому гачку. При
народженні немовляти в колиску клали
посвячений часник і хліб та деякі інші речі,
що виконували оберегові функції.
Колискові пісні в родинних традиціях мали
сакральне значення. За допомогою
колискових дитина засвоювала рідну мову
та розвивала музичні здібності.
Цій темі присвятив чимало зворушливих
рядків Тарас Шевченко:
З лози колисочку плете
Та плаче праведная мати,
Колиску тую плетучи.

35. РЕКОМЕНДОВАНІ КНИГИ

36. 1. Васіна З. Українське народне вбрання / З. Васіна. — Київ :
Мистецтво, 2020. — 71 с.
2. Косміна О. Українське народне вбрання / О. Косміна. —
Київ : Балтія-Друк, 2017. — 62 с.
3. Обереги українського народу – символи любові й
незрадливості [Електронний ресурс] : бібліотечка рефератів /
уклад. В. І. Матяш // Полтавська обласна бібліотека для
юнацтва імені Олеся Гончара : [вебсайт]. — Електрон. дані. —
Режим доступу:
https://libgonchar.org/index.php?
option=com_content&view=article&id=210%3Aq-
q&catid=172&lang=uk. — Назва з екрана. — Дата звернення:
07.08.2024.
4. Селівачов М. Р. Лексикон української орнаментики :
(іконографія, номінація, стилістика, типологія) : навч. посіб. /
М. Р. Селівачов. — 2-е вид., допов. та випр. — Київ : Редакція
вісника "АНТ", 2009. — 408 с.
5. Стельмащук Г. Г. Українське народне вбрання / Г. Г.
Стельмащук. — Львів : Література та мистецтво, 2019. — 256
с.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА:

37. Національна бібліотека України для дітей
https://chl.kiev.ua/ library@chl.kiev.ua
Київ, вул. Януша Корчака, 60
Укладач Анна Венідиктова
Літературний редактор Віта Зеленська
У презентації використані світлини із заходів відділу мистецтв Державної бібліотеки України для юнацтва у
співпраці з Національним музеєм народної архітектури та побуту України, етнографічного куточка
"Українська хата” Національної бібліотеки України для дітей, а також з відкритих джерел.