Андрос С.О. звертаючись до суду з позовом до Стаха І.О., редакції газети «Чернігівщина», просить визнати недостовірною та такою, що не відповідає дійсності та порочить честь та гідність інформацію, надруковану в номері 33 (537) від 13.08.2015 року газети «Чернігівщина», в статті ОСОБА_3 «Чернігівські депутати окупували «Сполучені Штати» наступного змісту: «Лютіжани кажуть, що Андроса вже майже рік не бачили. Буцімто у мисливське угіддя він вже не проїздить, а «Барс» переоформив на Синенка. Не приїздить відтоді, як у власному мисливському господарстві ледве не повторив «Подвиг» Лозинського. Говорять, що надто втомленим (поважних людей називають такими, коли вони добряче на підпитку) Андрос ледве не застрелив людину. Мовляв, більше його тут і не бачили». Просить в місячний строк із дня набрання судовим рішення по даній справі законної сили, спростувати вказану недостовірну інформацію, шляхом публікації в газеті «Чернігівщина» повідомлення про ухвалене у справі судове рішення, включаючи публікацію його тексту; стягнути з відповідачів солідарно 80 000 грн моральної шкоди.

1. Справа № 751/11042/15-ц
Провадження№ 2/751/2154/15
Новозаводський районний суд м. Чернігова
вул. Мстиславська,17, м. Чернігів, 14000
Позивач:
Андрос Сергій Олександрович
вул. Самострова,32-а, м. Чернігів, 14000
Відповідачі:
1) Редакція газети «Чернігівщина»
вул.------------------------, буд.----,м. Чернігів, 14000
Особа, що подає заперечення
2) Стах Ігор Олексійович
вул.------------------------, буд.----,м. Чернігів, 14000
ЗАПЕРЕЧЕННЯ
проти позову
В провадженні Новозаводського районного суду у м. Чернігові знаходиться цивільна
справа № 751/11042/15-ц, провадження в котрій відкрито згідно з ухвалою суду від
07.12.2015 року за позовом Андроса Сергія Олександровича до редакції газети
«Чернігівщина»,Стаха ІгоряОлексійовича про захист честі, гідності та ділової репутації.
Користуючись правом, наданим мені, як відповідачу, статтею 128 ЦПК України, хочу
висловити свої заперечення проти заявленого позову.
В першу чергу хотів би звернути увагу суду на те, що позов пред’явлено до
неналежного відповідача, адже відповідно до абзацу 2 пункту 9 Постанови Пленуму
Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі
фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009р.
№1 (далі – Постанова ПВСУ №1) якщо позов пред'явлено про спростування
інформації, опублікованої в засобах масової інформації, то належними відповідачами
є автор і редакція відповідного засобу масової інформації чи інша установа, що
виконує її функції. Такого засобу масової інформації, як«Чернігівщина», до редакції якого
пред’явлено позов взагалі не існує, адже відповідно до Свідоцтва про реєстрацію
друкованого засобу масової інформації ЧГ 492-141ПР від 17.06.2011р., газетана сторінках
якої була надруковано стаття, що є предметом даного судового спору називається
"Чернігівщина: новини і оголошення".
В другу чергу хотів би звернути увагу суду на відсутність правових підстав для
задоволення позову і притягнення мене, якавтора статті «Чернігівські депутати окупували
«Сполучені Штати» і редакції ЗМІ, в якому вона була надрукована до відповідальності з
огляду на наступне.

2. Відповідно до статті 34 Конституції України Кожному гарантується право на свободу
думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.Кожен має право вільно
збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в
інший спосіб - на свій вибір. Аналогічне право на свободу поглядів закріплено в статті 10
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом
України від 17.07.1997 № 475/97-ВР.
Враховуючи прийняття Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про
виконання рішеньта застосування практики Європейського суду з прав людини", суди,
при здійсненні правосуддя, окрім іншого повинні застосовувати Конвенцію про захист
прав людини і основоположних свобод та рішенняЄвропейського суду з прав людини,
як джерело права.
В п.41 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Лінгенс проти Австрії"
від 08.07.1986 року зазначено: «…Суд повинен нагадати, що свобода вираження поглядів,
гарантована пунктом 1 статті 10, становить одну з основних підвалин демократичного
суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної
особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї
«інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як
необразливі чи незначні,а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими
є вимоги плюралізму, терпимості й широтипоглядів,без яких «демократичне суспільство»
неможливе».
В п.43 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кастеллс проти Іспанії»
від 23 квітня 1992 року суд також зазначив: «..що преса відіграє непересічну роль у
правовій державі. Хоча вона не може переступати певні межі, встановлені зокрема й
заради захисту репутації інших осіб, та зобов’язана, втім, передавати — у спосіб, що не
суперечить її обов’язкам — інформаціюй ідеї щодо політичних проблемта інших тем, що
становлять суспільний інтерес.»
Вважаю, що сумнівів в тому, що інформація, яка надрукована в номері 33 (537) від
13.08.2015 року газети «Чернігівщина: новини і оголошення», в статті «Чернігівські
депутати окупували «Сполучені Штати» має суспільний інтерес, не має ані у суду, ані у
позивача. Адже мова в статті йде про користування особами, які мають або мали ті чи
інші владні / службові повноваження, природними ресурсами (лісами, озерами), котрі
відповідно до статті 13 Конституції України є об’єктами права власності Українського
народу.
В свою чергу позивач, у своїй позовній заяві просить суд визнати недостовірною та
такою, що не відповідає дійсності та порочить честь та гідність інформацію наступного
змісту: «Лютіжани кажуть, що Андроса вже майже рік не бачили. Буцімто у мисливське
угіддя він вже не проїздить, а «Барс» переоформив на Синенка. Не приїздить відтоді, як
у власному мисливському господарстві ледве не повторив «Подвиг» Лозинського.
Говорять, що надто втомленим (поважних людей називають такими, коли вони
добряче на підпитку) Андрос ледве не застрелив людину. Мовляв, більше його тут і не
бачили» При цьому позивач не зазначає конкретно, яка саме інформаціяна його думку є
недостовірною і не бере до уваги той факт, що інформація, яку він вважає недостовірною
і просить спростувати – є нічим іншим, як дослівним відтворенням повідомлень фізичних
осіб – мешканців села Лютіж, про що зокрема зазначено в статті.

3. Відповідно до статті 2 Закону України «Про друковані засоби масової інформації
(пресу) в Україні» від 16.11.1992 № 2782-XII (далі - Закон №2782-ХІІ) свобода слова і
вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються
Конституцією України і відповідно до цього Закону означають право кожного вільно
і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та
поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової
інформації, крім випадків, визначених законом, коли обмеження цього права
необхідно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або
громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони
здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання
розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтриманняавторитету і
неупередженості правосуддя.
При цьому, статтею 42 цього Закону встановлені випадки, коли редакція та журналіст
не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності,
принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і законні
інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності
друкованих засобів масової інформації і правами журналіста. Зокрема редакція і
журналіст не можуть бути притягнуті до відповідальності за дослівне відтворення
публічних виступів або повідомлень суб’єктів владних повноважень, фізичних та
юридичних осіб.
Але навіть враховуючи приписи статті 42 Закону №2782-ХІІ, інформація, яку просить
спростувати позивач не містить фактичних відомостей, що порочать честь та гідність
позивача. Відповідно до пункту 19 Постанови ПВСУ №1, вирішуючи питання про
визнання поширеної інформації недостовірною,суди повинні визначати характер такої
інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним
судженням.
Відповідно до частини першої, другої статті 30 Закону України "Про інформацію"
ніхто не може бути притягнутий до відповідальності зависловлення оціночних суджень,
котрими, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних
даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути
витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних
засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають
спростуванню та доведенню їх правдивості.
Хотілось би звернути увагу суду на те, що інформація, спростування котрої вимагає
позивач не може бути витлумачена як така, що містить фактичні дані з огляду на те, що
навіть відтворені в статті слова місцевих жителів – лютіжан не містять жодних фактичних
даних про вчинення тих чи інших дій позивачем, адже навіть в своїх розповідях вони
використовували лише припущення: «буцімто» (синоніми: неначе, начебто), «ледве»,
«говорять», «мовляв». Жодного стверджувального речення, з якого можна зробити
висновок, що воно містить конкретні, фактичні дані, в наведеному позивачем тексті не
міститься і тому доводи позивача про те, що оприлюдненавідповідачами інформаціяє не
оціночними судженнями, а фактами – є лише його припущенням.
Таким чином, враховуючи Постанову ПВСУ№1 (пункт 19), відповідно до статті 277 ЦК
не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична
оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів

4. відповідача, не можна перевіритина предмет їх відповідності дійсності (на відміну від
перевірки (істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій
практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10
Конвенції.
Зокрема Європейський Суд з прав людини в рішенні від 27.02.2001 у справі «Єрузалем
проти Австрії» зазначив, що навіть оціночне судження може виходити за межі
прийнятного, якщо воно не має під собою ніякого фактичного підґрунтя. Безсумнівно, що
громадські діячі мають право на захист своїх немайнових прав щодо своєї репутації, в
тому числі і тоді, коли вони виступають і не в приватній якості, але межі здійснення такого
права звужуютьсяз огляду на більш широкі межі прийнятної критики, спрямованої проти
них, оскільки громадський діяч неминуче і свідомо кожне своє слово та вчинки залишає
відкритими для безпосереднього обговорення і прискіпливої уваги політичних опонентів
та широкої громадськості, що покладає на такого діяча обов’язок проявляти стриманість,
демонструвати більшу міру толерантності, а тому реалізація такою особою права на
захист має бути врівноважена з інтересами вільної дискусії з питань, що мають значення
для громадського життя, бо обмеження свободи вираження поглядів повинно мати
вузьке тлумачення,на що неодноразово вказував ЄСПЛв тлумаченні положеньч. 2 ст. 10
Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, в тому числі у рішенні від
23.05.1991 у справі «Обершлік проти Австрії»(А204), рішенні від 25.06.2002 у справі
«Коломбані та інші проти Франції»(заява №51279/99), рішенні від 10.08.2006 року у справі
«Ляшко проти України»(заява № 21040/02), рішенні у справі «Українська Прес-Група»
проти України» від 29.03.2005 року.
Окрім того, в своїй позовній заяві позивач визнає себе публічною особою, а отже в
даному випадку, враховуючи роз’яснення надані в пункті 21 Постанови ПВСУ №1, при
поширення інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ
про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Суди повинні
враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової
інформації (далі - Декларація), схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні
Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165
(1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного
життя.
Зокрема, у названій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які
обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі
ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки,
мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).
У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові
особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому,
регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри
громадськості та погодилися "виставити" себе на публічне політичне обговорювання, то
вони підлягаютьретельному громадському контролю і потенційноможутьзазнатигострої
та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони
виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні
мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.
У зв'язку з цим, межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої
публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи

5. неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні
це усвідомлювати.
В даному випадку позивач, якщо він вважав, що оціночні судження або думки,
поширені в засобі масової інформації, зокрема розповіді місцевих жителів с. Лютіж
принижують його гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові
права, він має право скористатися наданим йому частиною першою статті 277 ЦК та
відповідним законодавством правом на відповідь,а також на власне тлумаченнясправи
(стаття 37 Закону №2782-ХІІ) у тому ж засобі масової інформації, в даному випадку в
газеті «Чернігівщина: новини та оголошення» з метою обґрунтування безпідставності
поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Своїм правом позивач не скористався,
вирішивши звернутися безпосередньо до суду.
При цьому позивач, стверджуючи про порушення його особистих немайнових прав
поширеною інформацією, яку містить стаття «Чернігівські депутати окупували «Сполучені
Штати» і завдання йому моральної шкоди, яку він визначив у грошовому виразі в розмірі
80 тисяч гривень, всуперечвимогамч.3 ст.10, ч.1 ст.60 ЦПКУкраїни та пункту 18 Постанови
ПВСУ №1, не навів в своїй позовній заяві фактичних даних, які не надав суду доказів, котрі
б свідчили про порушення особистих немайнових прав позивача поширеною
відповідачами інформацією. Окрім того, відповідно до роз’яснень Верховного Суду
України, зазначених в пункті 4 Постанови Пленуму ВСУ N 4 від 31.03.1995р. «Про судову
практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (зі змінами) у
позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено,в
чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно
позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами
це підтверджується.
Всупереч наведеним положенням, твердження позивача про порушення його
особистих немайнових прав та завдання моральної шкоди не підтверджено жодним
належним і допустимим засобом доказування в розумінні ст.57-59 ЦПК України. А отже,
враховуючи вищевикладене, котре у своїй сукупності свідчить про безпідставність
позовних вимог позивача, ПРОШУ СУД відмовити Андросу Сергію Олександровичу у
задоволенні його позовних вимог.
02 лютого 2016 року Стах І.О.