1. Методичні рекомендації
щодо проведення в загальноосвітніх навчальних закладах
конференцій, тематичних уроків, лекцій, навчально-виховних та інформаційно-
просвітницьких заходів із приводу відзначення
Дня партизанської слави
День партизанської слави відзначають щорічно 22 вересня для
вшанування подвигу партизанів та підпільників у період Великої Вітчизняної
Війни. Ми не повинні забувати про тих людей, які пройшли крізь найскладніші
випробування, відстояли право людей на свободу, врятували нашу країну та
світ від нацизму.
На відзначення Дня партизанської слави можна рекомендувати
проведення у навчальних закладах уроків пам’яті, лекцій, годин спілкування,
конференцій, вечорів „Великий подвиг”, „Вони воювали за Батьківщину”,
„Герої живуть вічно” та ін., виставки, круглі столи і диспути, наприклад з теми
„А пам’ять не згасна”, літературно-історичні конкурси та вікторини.
Під час проведення заходів варто звернутись до розгляду і обговорення з
учнями таких питань:
− війна і життя людини;
− чи може протистояти злу одна людина, який сенс у такому протистоянні;
− феномен воїна-партизана;
− молодь у підпіллі, діти-партизани: великий подвиг чи вигадка часу?
Окремо варто сказати про вивчення питання партизанського руху під час
Великої Вітчизняної війни в курсі історії України. На уроці вчитель може дати
учням випереджаюче завдання записати спогади ветеранів Великої Вітчизняної
війни та підготувати на їх основі повідомлення або скласти розповідь про
керівників партизанського руху. У ході уроку, на початку опрацювання
зазначеного питання, доцільно поставити проблемне завдання: визначити
внесок партизан у перемогу над нацистами. Доречно організувати роботу з
ілюстративним матеріалом, за допомогою якого учні зроблять висновки про
форми та методи діяльності партизан.
Готуючись до висвітлення питання про розгортання руху Опору під час
Великої Вітчизняної та Другої світової воєн, учителям слід враховувати
документальні джерела, новітню літературу, що дають можливість дещо по-
іншому, на відміну від радянської історіографії, поглянути на процес
становлення і розвиток партизанського руху, розкрити причини його невдач у
початковий період війни, джерела формування і поповнення партизанських
загонів, роль Комуністичної партії в організації та керівництві рухом Опору в
тилу німецьких армій. Деякі аспекти цих проблем висвітлюються у статті
Володимира Кучера „Партизанський рух в Україні 1941 – 1944 рр.: погляд із
сьогодення”, яка надрукована в журналі „Історія в школах України” № 9 – 10,
2004 р.

2. З метою формування в учнів інформаційної, мовленнєвої та аксеологічної
компетентностей доцільно організувати роботу учнів з документами. Під час
такої роботи школярі аналізують джерела, висловлюють власну думку, роблять
об’єктивні висновки.
Ознайомлюючи учнів з діяльністю партизанських загонів, доречно
застосовувати роботу з історичною картою: школярам пропонується дослідити
карту та з’ясувати райони, охоплені партизанським рухом.
Складним залишається питання взаємодії радянського партизанського
руху та оунівського підпілля. Опрацювання цього матеріалу доречно провести
у вигляді дискусії. Передувати цій роботі може кооперативна діяльність учнів,
під час якої вони знайомляться з різними точками зору науковців на означену
проблему. За допомогою документів учні знаходять відповіді щодо проблеми
руху Опору в Україні, шукають шляхи її розв’язання. Поряд із
вищезазначеними формами роботи на уроці можна запропонувати учням
порівняти течії українського руху Опору за наступними питаннями:
− мета й головні завдання діяльності;
− методи й форми боротьби;
− результати діяльності.
На уроці „Наш рідний край у роки Другої світової війни” доречно на
початку вивчення питання про партизанську та підпільну боротьбу поставити
учням проблемне завдання: з’ясувати особливості партизанського та
підпільного руху на Черкащині. Одночасно визначене питання може бути
безпосередньо опановано учнями під час екскурсії до краєзнавчого музею та
написанні ними творчих робіт. Доцільно запропонувати учням підготувати
повідомлення про діяльність партизанських загонів (підпільних організацій)
Черкащини та їх керівників.
Також пропонуємо відвідати віртуальну подорож по кімнатах Музею
історії освіти Черкащини.
Осіння днина кличе учнів у клас, лунає дзвінок, учитель заходить на урок
і починається навчання. Однак, одна справа провести урок у класі, інша – у
музеї. Музейні експонати: фотографії, книжки, шкільне приладдя – все це
чудово допомагає пов’язати минуле й сучасність. Музейні предмети
виступають як свідки реальності минувшини: біля цього стенду можемо
побачити, як велося навчання у далекому ХІХ столітті, можна і за партою
посидіти, а тут – позаглядаємо на випускників приватних гімназій, а тут – люди
у формі. Невже вони якось причетні до шкільного навчання? Екскурсовод
затамовує подих... І зовсім іншим голосом промовляє: подивіться, будь-ласка,
на фото, які знаходяться на цих стендах. Тут зображені не прості воїни, які, не
жаліючи власного життя, сил і здоров’я, обороняли нашу землю від німецько-
фашистських ворогів, тут ви бачите фотографії і особисті речі тих, хто потім
повернувся у школу. Це – воїни-вчителі, які воювали на фронтах, партизанили і
очолювали підпільні групи.

3. Екскурсія закінчиться, відвідувачі Музею освіти Черкащини почують і
про те, як воювали наші земляки, і про відбудову, і відродження школи у
повоєнні часи, становлення та розвиток освітянської галузі у 80-х роках, про
будні та свята сучасної школи. Але в пам’ятку залишаються ті сторінки, коли
розповідали про війну, про тих, хто віддав найдорожче, щоб ми сьогодні жили
під мирним сонцем, у вільній незалежній державі.
Історія перша.
Тканко Олександр Васильович, Герой Радянського
Союзу. У 2000 році нагороджений пам’ятним знаком II
ступеня „За заслуги перед містом Черкаси”, за вагомий
внесок у розвиток освіти міста, виховання молодого
покоління та активну громадську діяльність.
Нині покійний.
Із біографії цього воїна дізнаємося, що народився
він на Черкащині 23 грудня 1916 року. І професію
обрав дуже мирну, гуманну – бути вчителем. Його
мрія здійснилася і у 40-х роках ХХ століття Олександр
Васильович очолював педагогічне училище на Волині.
Але в його життя вірвалася війна. Тканко став
інструктором політвідділу авіаційної частини. Але з
часом у молодого військового визрів запальний, оригінальний план: знищення
ворожих літаків на аеродромах, в німецькому тилу. Так Тканко стає
партизаном-підпільником. Вперше здійснити задумане вдалося 17 вересня 1942
року, під Сталінградом. А за особливу винахідливість, яку сміливі підривники
проявили на переправі Дніпра при визволенні Києва, Указом Президії
Верховної Ради СРСР від 4 січня 1944 року О.В. Тканко.
Тканку Олександру Васильовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
На початку березня 1944-го нове завдання: надати допомогу партизанам
Буковини, які опинилися у складному становищі. Тканківці діяли, як і завжди,
оперативно, мужньо, через кілька днів доповіли: дорога до Чернівців відкрита.
Із спогадів О.В. Тканка: „Пам’ятним для мене є день 21 липня 1944 року. Тоді
наша група приземлилась поблизу полонини Рівна. Стежку до нас прокладали
місцеві жителі сіл Люта, Тихе. Ми підстерігали окупантів вдень і вночі. Але
цього було мало. Я віддав наказ своїм бійцям будь-якою ціною врятувати
в’язнів, яких утримували окупанти в селі Тур’я Поляна (концентраційний табір
„Білий хутір”, де гітлерівці тримали до 700 місцевих жителів-комуністів,
антифашистів, прогресивних діячів, євреїв). Ми це зробили, багато було крові,
але перемога була за нами, а й іншого бути не могло, бо наша справа – права, і
ми воювали за рідну землю”.
Історія друга.
Наприкінці 1941 року молодий учитель Корсунь-Шевченківської
загальноосвітньої середньої школи №1 Петро Єремійович Марцинюк разом із

4. комуністом А. Ю. Хоменком створив підпільну комсомольсько-молодіжну
організацію „Комітет-103”. До організації ввійшло чимало учнів. Комсомолка
Лідія Грузнова, М. Колос, М. Бардадим друкували листівки з повідомленнями
Радінформбюро, а вночі їх розклеювали по місту.
„Комітет-103” створив підпільні групи у навколишніх селах. Патріоти
мали зв’язок з партизанськими загонами і Київським підпільним обкомом
партії, нищили фашистів, палили вороже майно, влаштовували аварії поїздів.
Одним із активних членів організації був Павло
Янчевський. Хлопець збирав зброю для майбутнього
партизанського загону, який планували створити
підпільники. Розповсюджував листівки та здійснював
разом з іншими підпільниками різного роду диверсії.
17 липня 1943 р. фашисти розгромили „Комітет-
103”, майже всі підпільники були заарештовані, в тому
числі і Павло.
Протягом восьми днів фашисти катували Павла
Янчевського та його товаришів. За спогадами місцевих
жителів, на допити в гестапо викликали навіть матір юного
героя-месника і на її очах знущались над сином. 24 липня
1943 р. Павла Янчевського та інших членів „Комітету” було розстріляно у
Різаному Яру неподалік від міста Корсуня. Павла везли на розстріл майже
непритомного, оскільки під час фашистських нелюдських допитів йому було
зламано руки та ноги.
Павло
Янчевський
У березні 1944 року, коли Корсунь було звільнено від окупантів, на
території району працювала комісія по розслідуванню злочинів фашистів. Саме
тоді було розкрито братську могилу у Різаному Яру. Майже всі поховані там
були впізнані родичами і перепоховані у братській могилі в місті Корсуні, а
Павла Янчевського батьки похоронили у окремій могилі, яка розташована
поруч із загальною могилою. А народного месника було нагороджено
(посмертно) медаллю „За відвагу” (26 травня 1966 р.).
Історія третя.
Леонід Стратієвський народився в 1931 р. в селі Лукашівці
Монастирищенського району Черкаської області в єврейській родині. Батько
Леоніда загинув на фронті. Матір і дідуся розстріляли німці в травні 1942 р.
11-й річний хлопчик став сиротою, пробрався у село Сабарівку, де у лісі
знаходилися партизани під керівництвом Н.І. Кучеренка. За порадою Андрія
Баранюка, партизана, малого хлопця стали використовувати як розвідника.
Хуткий і розумний, він став виконувати їх доручення: ходив у різні села і
вивчав тамтешнє становище, розклеював листівки та відозви, підтримував
зв’язок з підпільниками Цибулева.

5. У липні 1943 року окупанти, натрапивши на слід партизанів, оточили ліс.
Розпочався бій, в ході якого частина партизанів вирвалася з оточення, зокрема
командир загону Н.Г. Кучеренко, з яким був і Леонід Стратієвський.
Відстрілюючись, вони бігли полем, засіяним житом. За ними гнався мотоцикл
із двома німцями. Кулеметна черга – убито командира. Ще одна черга – падає в
жито Леонід: його поранило в плече. Вороги схопили його, привезли в
Монастирище, здали в поліцію.
Там влаштували допит. Поліцаї вимагали назвати імена партизанів.
Леонід Стратієвський називав, проте не партизанів, а прислужників окупантів.
Розлючені, почали катувати юного месника, витягнули на подвір’я, там добили
його. Гітлерівці хотіли дізнатися відомості про підпільників, гестапівці піддали
хлопчика нелюдським тортурам: його жорстоко били, вирізали зірки на спині,
прив’язували до хвоста галопуючого коня. Але Леонід не видав своїх старших
бойових побратимів і прийняв мученицьку смерть.
Сьогодні в селі Лукашівка висить меморіальна дошка, яка нагадує про
славні подвиги молодого героя.
Матеріал для додаткового опрацювання.
Робота з термінами:
Партизан – особа, яка добровільно бере участь у складі збройних сил на
території, зайнятій противником. Міжнародний правовий статус партизан
визначений Гаагськими конвенціями 1899 та 1907 років, а також Женевськими
конвенціями 1949 року.
Партизанські формування – організаційно самостійні бойові одиниці
партизан (загони, полки, бригади й дивізії). Партизанські з’єднання
утворювалися за рішенням підпільних обкомів (райкомів) партії, штабів
партизанського руху. Вони ж спрямовували їх бойову діяльність. Партизанські
загони – основна бойова та технічна одиниця партизанських формувань.
Структура, чисельність та озброєння загонів були різними.
Партизанські рейди – бойові дії в тилу противника з метою вирішення
бойових задач в інтересах регулярних військ (знищення живої сили й техніки
ворога, його важливих об’єктів, дезорганізація роботи тилу, вузлів зв’язку
тощо).
Партизанський край – територія в тилу німецьких військ, яка була
визволена та довгий час утримувалася партизанами. На території України це
Вінничина, Волинь, Рівненщина, Київщина. На території Черкащини –
Чигиринський, Корсунь-Шевченківський, Кам’янський, Тальнівський,
Монастирищенський райони.
Партизанська зона – територія, яка контролювалася за межами
партизанського краю.
Розгортання партизанського руху.
Партизанський рух на окупованій території України розгортався під
впливом двох чинників: природного прагнення громадян протидіяти
вторгненню ворога і організаційних зусиль радянських органів влади, які перед

6. відступом створювали підпільно-партизанську мережу з відповідними
органами управління: підпільними райкомами, міськкомами і обкомами
КП(б)У.
Серед активно діючих партизанських формувань першого року війни
виділявся спочатку загін, а потім з’єднання на чолі з С. Ковпаком. Головним
місцем дислокації ковпаківців були сумські ліси. На Чернігівщині велике
партизанське з’єднання і підпільний обком КП(б)У очолював О. Федоров.
Впродовж цілого року партизани були позбавлені централізованого
керівництва, що заважало постачанню партизанам зброї та боєприпасів,
медикаментів, засобів зв’язку тощо. Не існувало координації дій окремих
партизанських загонів та з’єднань.
За рішенням ДКО від 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного
головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху
(ЦШПР), а при Військраді Південно-Західного стратегічного напряму –
Український штаб партизанського руху, який очолив Т. Строкач. У
розпорядженні штабу були потужні радіовузли, склади зброї та боєприпасів,
госпіталі, транспортні літаки. При штабі почала функціонувати школа, яка
готувала партизанські кадри.
Партизани мали дезорганізовувати тил противника організацією рейдів,
нападами на ворожі гарнізони, знищенням засобів зв’язку, підривом складів і
баз. Важливою складовою частиною партизанського руху вважалася
розвідувальна діяльність.
У партизанських з’єднаннях під командуванням С. Ковпака, О. Сабурова,
О. Федорова були створені „лісові академії”, в яких готувалися командири –
організатори партизанських загонів, інструктори-підривники, радисти.
З липня 1942 р. діяльність партизанських загонів уперше ув'язувалася з
планами військових рад фронтів. У другому півріччі 1942 р. партизани України
пустили під укіс 154 ешелони (проти 85 за перше півріччя).
У постанові ДКО від 11 жовтня 1942 р. про розвиток партизанського руху
в Україні вказувалося на необхідність посилення діяльності у правобережних
областях, де проходили важливі комунікації противника. У зв’язку з цим була
намічена передислокація ряду загонів і затверджений план глибоких рейдів
партизанських з’єднань під командуванням С. Ковпака і О. Сабурова. УШПР
здійснив десантування десятків організаторських груп у різні області
республіки для створення нових партизанських загонів.
Велика увага надавалася пропагандистській діяльності на окупованій
території. Восени 1942 р. видавалося близько десятка партизанських газет
тиражем від 500 до 2 тис. примірників кожна. Найбільш оперативним засобом
спілкування з населенням були летючки. З'єднання С. Ковпака, О. Сабурова і О.
Федорова поширювали їх десятками тисяч.
У першій половині 1943 р. у з’єднаннях і загонах, які мали зв’язок з
радянським тилом, налічувалося до 30 тис. бійців. Вони воювали в основному в
північних районах України, де були сприятливі природні умови – ліси й болота.

7. Звідси здійснювали рейди на територію, яка не мала сприятливих природних
умов для постійної дислокації.
Зокрема, на початку 1943 р. з’єднання під командуванням О. Федорова, І.
Шушпанова і Я. Мельника здійснили рейди на Правобережжя. З’єднання під
командуванням М. Наумова за два місяці пройшло з боями територію семи
областей. 12 червня розпочав свій карпатський рейд С. Ковпак.
Українсько-білоруське Полісся стало справжнім партизанським краєм.
Восени 1943 року він охоплював близько тисячі сіл і хуторів з населенням до
300 тис. осіб. Поява звільнених від ворожих гарнізонів територій істотно
поліпшила умови партизанської боротьби.
У липні 1943 р. ЦШПР розробив план одночасного масового знищення
рейок на залізницях окупованої території, щоб паралізувати постачання ворога
під час Курської битви. До цієї операції були підключені 167 партизанських
загонів з Білорусії, України і чотирьох російських областей. Підрив рейок
розпочався з 3 серпня і відбувався на території близько тисячі кілометрів по
фронту і глибиною до 750 км.
На основних залізницях рух поїздів зупинявся на період від трьох днів до
двох тижнів, а деякі магістралі не працювали впродовж місяця.
У битвах 1943 р. на радянсько-німецькому фронті, які мали вирішальний
характер для всієї Другої світової війни, партизани відіграли помітну роль.
Зокрема, у цьому році партизани України підірвали 3666 ешелонів з 5 тис.
підірваних ними за весь період воєнних дій.
В останній декаді вересня 1943 р., коли Червона армія підійшла до
Дніпра, розпочався другий етап операції з руйнування ворожих комунікацій,
який дістав кодову назву „Концерт”. Усього до грудня 1943 р. було знищено
363 тис. рейок, або 2270 км одноколійного залізничного шляху.
За підрахунками, зробленими партизанськими структурами, органами
НКВС та військовими штабами, партизани України впродовж 1941 – 1944 рр.
підірвали 61 бронепоїзд, 4958 ешелонів противника, внаслідок чого знищено
близько 52 тис. вагонів, цистерн, платформ, потоплено 105 одиниць
плавзасобів, зруйновано і спалено 607 залізничних та 1589 шосейних мостів,
близько 2,6 тис. об’єктів промислового і виробничого призначення.
За здійснення бойових операцій та диверсій 63,7 тис. партизанів і
підпільників нагороджено орденами і медалями СРСР, 95 з них удостоєно
звання Героя Радянського Союзу. Двічі Героями Радянського Союзу стали С.
Ковпак і О. Федоров.
Партизанська боротьба в тилу окупаційних військ стала важливим
стратегічним чинником. Партизани по суті створили „другий регулярний
фронт” і боротьбу проти них нацисти розглядали як бойові дії на фронті.