2. 2 ПЕРСПЕКТИВИ 3, 2008
Вимоги до статей, які подаються до наукового журналу "ПЕ Р С П Е К Т И В И "
Статті подаються до редакції журналу в одному примірнику. Під текстом ставляться підписи
всіх авторів з розшифровкою повністю прізвища, імені, по батькові, телефону та адреси кожного
автора, а також дата подання статті до редакції.
Разом зі статтею подається CD-диск з текстом статті для комп'ютерної верстки.
Текст поданої в редакцію статті, як і текст на диску, повинен відповідати таким вимогам:
На початку статті проставляються індекс УДК, прізвища авторів та відомості, які включають
науковий ступінь, вчене звання, посаду та місце роботи, назву статті, анотації (не більше 5 рядків)
на українській, російській та англійській мовах, ключові слова до кожної з анотацій, а в кінці –
список літератури.
Всі посилання на літературу в тексті подаються в квадратних дужках (номер джерела у списку
літератури, сторінка).
Комп’ютерний набір (поданий на диску) статті виконують в MS Word 97, шрифтом Times New
Roman, розміром 14 пунктів без переносів при міжрядковому інтервалі 1,5. Текст повинен бути
вирівняний по ширині сторінки, з боковими полями 2 см. Об’єм статті 0,5 друкованого аркушу.
Розмір всіх абзаців повинен бути 1,27 см.
Всі малюнки, діаграми і графіки повинні бути подані у вигляді графічних файлів в форматах:
BMP – монохромний (чорно-білий) або BMP – 16 кольорів чи JPEG. Крім малюнків в тексті. Вони
повинні бути виконані у вигляді окремих графічних файлів на тому ж диску.
Всі формули та інші не текстові дані повинні бути набрані в редакторі формул Microsoft Equation
3.0.
Згідно з постановою президії Вищої Атестаційної Комісії України від 15 січня 2003 року "Про
підвищення вимог до фахових видань, внесених до переліків ВАК України" постановлено, що
необхідними елементами наукової статті повинні бути наступні:
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними
завданнями;
Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на
які спирається автор;
Виділення невиділених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується дана стаття;
Формулювання цілей статті (постановка завдання);
Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових
результатів;
Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку.
Список літератури та посилання в тексті статті подавати відновідно до нового стандарту
оформлення бібліографічного опису джерел (див. «Бюлетень ВАК України», 2008 р., № 3)
Матеріали, подані без дотримання вказаних вимог, повертаються автору.
4. 4 ПЕРСПЕКТИВИ 3, 2008
основи світу цінностей [3, с. 6].
Спробуємо тепер в найзагальніших рисах розглянути проблематику теорії цінностей, її
понятійний апарат. Слово „аксіологія" старогрецького походження (від «ахіо» - цінність, 1оgоs -
вчення). Терміном вперше скористався французький філософ П. Лапі (1902 р.). незалежно від нього
теорію цінності став називати аксіологією німецький філософ Е. Гартман (1908р.) [4, с. 8].Аксіологія
стала самостійною філософською теорією ще наприкінці минулого століття, хоча неокантіанці
баденської школи не використовували цієї назви, оскільки саму філософію вони ототожнювали з
наукою про цінності.
При всій уявній суб'єктивності цінності завжди мають в своїй основі два об'єктивні моменти:
властивості матеріальної речі або духовного явища, і самі потреби та інтереси людей, що зовсім не є
продуктами їх суб'єктивного свавілля, а мають глибокі підстави в існуючій системі суспільних
відносин, в біосоціальній природі людини [3, с. 5]. Перетворюючи оточуючий світ, люди виходять з
своїх потреб і інтересів і тим самим, образно кажучи, створюють навколо себе особливого роду поле
— поле зацікавленості. Предмети і явища, властивості яких якось зачіпають інтереси людей,
задовольняють їх потреби, потрапляють в це поле і ніби «намагнічуються», набувають привабливої
сили для окремих осіб і соціальних спільнот, стають об'єктами їх потреб і інтересів. Ці «намагнічені»,
«надцікаві» предмети і явища суть цінності. Цінностями називають також відповідні властивості
(значущість даної речі для людей) і відносини (цінність завжди є суспільні відносини) [3, с. 6]. Тобто,
цінністю для людини є все, що має певну значущість, особистісний чи суспільний сенс.
Людина-особистість свідомо формує свій ціннісний світ і поводиться відповідно до своєї
власної системи цінностей. Однак, оскільки людина живе у суспільстві, вона мусить передовсім
засвоїти ціннісні традиції цього суспільства.
У розвитку особистості виділяють три етапи: засвоєння ціннісної традиції суспільства; її
усвідомлення; привнесення власних новацій.
Стан сучасної культури характеризується проявом духовних цінностей в різноманітних
носіях. Такий образ культури і загальнолюдський і конкретний. Звичайно, так культуру, зрозуміло,
неможливо ні відродити, ні законсервувати, ні ввести в свідомість і буття на замовлення. Виходячи з
такого розуміння, необхідно створити спершу хоча б елементарні умови для творчої, вільної і
відповідальної самореалізації кожної конкретної людини, яка і є вища цінність в ієрархії життєвих
цінностей [5, с. 183-185].
Аксіологія (теорія цінностей) - філософське вчення про природу цінностей, їх місце в
реальності та структурі ціннісного світу, зв'язки цінностей між собою, з соціальними і культурними
факторами, структурою особистості. В філософії вчення про цінності зайняло самостійне місце і
виділилось в окремий філософський розділ у другій половиш ХІХ століття, а в науковий обіг
зарубіжної філософії було введено на початку XX ст. П. Лапі та німецьким філософом Н. Гартманом.
«Цінність» як філософська категорія, що має універсальний характер, ввійшла у науковий оббіг в 60-
х роках ХІХ століття. Цей процес співвідноситься з появою трактату Г. Лотце (1818-1881) «Підстави
практичної філософії» і з його твором «Мікрокосм» [6, с. 584]. На його думку, треба чітко
розмежовувати світ явищ і світ внутрішніх цінностей. Добро, наприклад, не можна включати в коло
природних явищ. Лише «царство цілей» є джерелом цінностей. Світ цінностей володіє не просто
дійсним існуванням, як щось остаточне, але є «самим дійсним» з усього в світі. Заслуга його в
постановці (а не вирішенні) питання про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в цінностях, а
головне — у зведенні поняття «цінність» у коло основних категорій філософії. Однак основна
частина істориків філософії схиляється до думки, що лише лозунг Ф.Ніцше про „переоцінку всіх
цінностей" сприяв популяризації поняття „цінність", яке потім ще більше закріпилось завдяки
теоретико-ціннісній інтерпретації Г. Ріккертом та М. Вебером наук про культуру, а також завдяки
суперечці про цінності в суспільних науках.
На основі категоріального статусу цінності сформувалася філософія цінності, чи аксіологія.
Отже, її становлення пов'язується з неокантіанством, особливо з ім'ям В. Віндельбанда. Він
підкреслював, що Г. Лотце висунув вперед поняття цінності і поставив його на чолі метафізики. На
цій підставі, по В. Віндельбанду, і виникає теорія цінності «як новий вид філософської основної
науки». Цінність, припускає загальнообов'язковість і складається в загальному обов'язковому
визнанні. Ця нормативна властивість цінності має свою надприродну підставу: «Вищі цінності
емпіричного життя — знання, моральність і мистецтво — стають живими діяннями Божества в
людині і здобувають у трансцендентальній свідомості більш високе і глибоке значення». Задача
філософії, вказує В. Віндельбанд, — осягати «загальнозначущі цінності», що утворять загальний план
5. ПЕРСПЕКТИВИ 3, 2008 5
усіх функцій культури й основу всякого окремого здійснення цінності. Але і ці цінності вона буде
описувати і пояснювати лише з тою метою, щоб віддати належне їхньому значенню; вона розглядає
їх не як факти, але як норми [7].
На початку XX ст. Г. Мюнстерберг у книзі «Філософія цінностей» дав аналіз світу цінностей
[9]. Він вважав, що природа взагалі в основі своїй вільна від цінностей, а індивідууми у своїх
взаєминах знають тільки умовні цінності. Безумовні цінності світу можуть належати лише до
надпричинної і надіндивідуальної сутності світу. Хоча цінності і дані в особистому переживанні, ми
їх переживаємо, відмежовуючись від свого минущого «я». З ними пов'язане надособистісне бажання
— прагнення до правди, краси, моральності та доброчинності.
Аксіологічні погляди висловлювали і представники консервативного напрямку в філософії.
Так, поняття "ціннісний консерватизм" пов'язаний з ім'ям Е. Берка. Абсолютна цінність - це
"розумне", "нормативне" життя. Заслуга "ціннісного консерватизму" - обґрунтування цінності
культури [2, с 11].
У філософії Просвітництва проблеми цінностей привертали увагу представників
утилітаристського напрямку, які намагались обґрунтувати здатність особистості здійснювати
раціональний вибір засобів досягнення позитивних результатів своєї діяльності. К.А. Гельвецій, І.
Бентам, Д.С. Миль та інші намагалися визначити об'єктивні принципи для обґрунтування
правильності чи хибності дій, які спрямовані на вибір засобів при досягненні певної мети; однак, на
думку філософів, при цьому слід попередити можливі варіанти "болю і страждань" для того, щоб
досягти "задоволення", а значить, прийти до "ціннісного консенсусу" неможливо, і причина в тому,
що цінності не піддаються виміру [10, с. 11]. Помітне на той час певне ототожнення „цінності" і
„вартості". Витоки такого підходу Г.П. Вижлєцов знаходить в творчості Т. Гоббса, який першим
поставив питання про суб'єктивність, відмінність цінностей, адже "те, що одна людина називає
мудрістю, друга називає страхом; одна називає жорстокістю, а друга - справедливістю... тощо" [12, с.
68]. Цінність людини, за Т. Гоббсом, подібна до всіх інших речей, це її ціна, тобто вона заслуговує
стільки, скільки можна дати за користування її силою, і тому є річчю не абсолютною, а як і така, ідо
залежить від нужди в ній і оцінки з боку іншої людини. Тут аж ніяк не знаходить підтвердження
думка, що цінність - благо, яке існує заради нього самого [13, с. 8].
Зміна суспільно-економічних відносин, пошуки можливостей раціональної організації буття,
підвищення інтересу до практики посилили увагу мислителів кінця XVIII та ХІХ ст. до аксіологічної
проблематики. Так, І. Кант, показав істотну відмінність між предметами чуттєвого досвіду та
надчуттєвими предметами. Він вважав, що ціннісно (морально) орієнтовані спонукання присутні у
всіх моментах процесу пізнання, свідомість при цьому завжди спрямовується на критерії добра,
досконалості та цінності [14, с 192]. Для вчення Канта характерною є автономність моральних
цінностей; мораль існує в розумі і з неї виникає ціль, яка сама по собі має "абсолютну цінність" -
особистість кожної окремої людини. Усе інше є відносною цінністю, як засоби досягнення цілі [15, с.
269].
Проте предметом вивчення цінності стали з часу проголошення Ф. Ніцше принципу
переоцінки всіх цінностей. У Ніцше "цінність - це найвища кількість влади, яку людина в стані собі
засвоїти" [16, с. 341]. Він розкрив відмінність цінностей і принципів їх організації стосовно різних
історичних епох і різних людських спільнот [17, с. 217-218]. Головне місце у Ф. Ніцше відводиться
проблемі "переоцінки цінностей". Він виступає проти цінностей християнської моралі, яка, на його
думку, заперечує природу самого життя, адже останнє - це воля до влади, і ця воля і виступає
найвищою цінністю. [2,с.14].
На наступному етапі аксіологічна проблематика закріпилась завдяки теологічному ідеалізму
Т.Р. Лотце і неокантіанству Фрейбургської (баденської) школи. Лотце і неокантіанці надовго
пов'язали цінності з ідеалістичним світоглядом. Відтак, можна виділити ряд її основних положень:
цінностями виступає особливий клас об'єктів, які реально не існують (а тому і мають зміст), однак всі
їх визнають як абсолютні принципи. Цінності знаходяться у світі, котрий вище реального буття, вони
складають предмет філософії, і завдяки цьому філософія стає світоглядом. Так, неокантіанське
розуміння цінностей найбільш повно і яскраво відображене. За теорією І. Канта, вчені пов'язували
предмет філософії та зміст поняття "цінність", що аргументувалось наступним чином: предмет
філософії не може бути тотожним предметам природничих наук, її завдання - бути вище реальності,
яку можна сприйняти емпірично; вивчити норми, принципи, ідеали і виразити їх в системі цінностей,
без якої немислиме людське існування. Віндельбанд обґрунтовує положення "трансцендентного
існування загальних цінностей", які мають абсолютне значення. Такими цінностями, не дивлячись на
6. 6 ПЕРСПЕКТИВИ 3, 2008
їх емпіричну й психологічну обумовленість, він вважав три форми оцінок: логічні, естетичні та
етичні, пояснюючи це тим, що саме логіка, етика і естетика являється трьома власне філософськими
дисциплінами. Поняття «цінність» Віндельбанд часто замінює категоріями "норма", "абсолютна
оцінка", "всезагальний закон", наділяючи їх єдиним змістом: існувати поза буттям, як вічна вимога чи
загальна значимість, що знаходиться над особистістю та природньо-необхідними процесами [18, с.
133-136], [19]. Неокантіанську концепцію продовжив Г.Ріккерт, цінності стали центральним
поняттям його теорії. Цінність він розглядав як дещо трансцендентне по відношенню до буття, те, що
не може бути зрозумілим в межах реальності. Він вважав, що цінності не відносяться ні до області
об'єктів, ні до області суб'єктів, - а утворюють самостійне царство, що знаходиться "по ту сторону
об'єктів та суб'єктів". [20, с. 45]. [8, с. 28.].
Свої погляди щодо "ціннісної свободи", зокрема ціннісної свободи наукового пізнання,
висловлював М.Вебер [21]. Він вважав, що ми в науці шукаємо істину, і що знання, визнані
нормативними точками зору, базуються на цінностях, ціннісні поняття є "квазітрансцендентальними"
передумовами наук про культуру та суспільство. Поняття "цінність" вчений порівнював з поняттям
"парадигма", вважаючи, що наукові дослідження конституюються за допомогою ціннісних понять,
при цьому сама наука повинна виступати незалежною цінністю [2, с. 15]. М. Вебер у своїй
"розуміючій соціології"' сприйняв у неокантіанців уявлення про цінності як про норму, способом
буття якої виступає значимість для суб'єкта, і застосував його до інтерпретації соціальної дії і
соціального знання. В подальшому, у Ф. Знанецького, і особливо в школі структурно-
функціонального аналізу (Т. Парсонс та інші) розуміння цінності набуло узагальнено
методологічного змісту як засіб виявлення соціальних зв'язків та функціонування соціальних
інститутів: соціальна система будь-якого масштабу передбачає існування загальних цінностей, які
розділяють всі; при цьому не враховуються суспільні протиріччя і перебільшується роль ціннісних
механізмів в регуляції діяльності особистості [21, с. 763-764].
В радянській філософії аксіологію критикували як буржуазну науку, ідеалістичну за своїм
змістом (Каган М.С., Майзель І.А., Дробницький О.Г., Соловйов Е.Ю, Бакурадзе О.М. та інші). На
основі аналізу концепцій того часу можна визначити декілька напрямів дослідження проблематики
цінностей, представники яких зверталися до аналізу специфіки ціннісної свідомості, виявляли
діалектичні взаємозв'язки когнітивного та ціннісного в пізнавальному процесі, зверталися до
розгляду сутності, природи та специфічних особливостей естетичних, соціальних, моральних та
інших цінностей, з'ясовували їх взаємовплив та взаємодію. Вчені зверталися до цінності як до
соціально-філософської категорії, до особливостей її прояву та функціонування, підходячи до цього
питання з різних позицій та висловлюючи різні думки, часто протилежні, що і приводило до гострих
дискусій та суперечок.
Так, особливо привернула до себе увагу аксіологічна проблема в 60-70 роки. Під цінностями
почали розуміти не лише усталені норми, моральні та естетичні ідеали, а і будь-які феномени
свідомості, що мають значимість для особистості та суспільства взагалі. Набуває поширення
потребницький підхід (В.А. Блюмкін, С.П. Аваліані). П.В. Копнін, О.А. Ручка, Л.М. Косарєва
розглядали взаємозв'язок між пізнавальним і ціннісним компонентами свідомості. Цінність в
аксіологічному аспекті проблем етики досліджувалася В.О. Василенком, Б.Г. Юдіним, М.Х. Тітмою,
в області естетики - В. Кудіним, М.Г. Гордієнком, Л.Н. Столовичем, В.П. Тугариновим та іншими.
Проблема цінностей залишається актуальною і зараз. До аксіологічної проблематики, наприклад,
звертаються Андрущенко В.П., Алексєєв П.В., Кавалеров А.А., Кавалеров А.І., Борінштейн Є.Р. та
інші.
Не менш важливим аксіологічним питанням, на думку багатьох дослідників в галузі
цінностей, було і є визначення природи цінності. На основі аналізу концепцій зарубіжних філософів
С.Ш. Аваліані виділив наступні теорії природи цінності: теорія відносного, суб'єктивного,
релятивістського характеру природи цінності; концепція реалістичного буття цінності та авторська
концепція; "потенційна" цінність або псевдоабсолютна сутність ціннісної свідомості. До
представників першої теорії дослідник відносить Платона, Рассела, Карнапа, Райхенбаха, Айера,
Стівенсона, Річарда та інших, виходячи з того, що цінність існує лише по відношенню до
особистості, суспільства, нації, і єдиних критеріїв цінності немає, вони для кожного різні. Крім того,
цінності безперервно змінюються, вони суперечливі, а значить, відносні. Як відзначає С.Ш. Аваліані,
"відносність" та "суб'єктивність" - поняття синонімічні, і пояснює він це тим, що цінність існує лише
стосовно суб'єкта, а отже, відсутність об'єктивності цінності робить її природу суб'єктивною [2, с. 29-
30]. Виходячи з суб'єктивістської точки зору можна сказати, що не існує критеріїв оцінки явищ і
7. ПЕРСПЕКТИВИ 3, 2008 7
предметів оточуючого світу, визначення їх цінності - особиста справа кожного, і кожен оцінює їх у
відповідності зі своїми смаками, поглядами, почуттями та переконаннями. Цінністю може бути будь-
яка річ, що стає предметом чиєїсь уваги, інтересу і бажання.
З точки зору натуралістичного психологізму основним джерелом цінності є біопсихологічна
інтерпретація потреб людини; світ цінностей розглядається у відповідності з біологічною природою
індивіда та об'єктивації його психічних реакцій. Психоаналіз представлений аксіологічними
поглядами Е.Фромма, Адлера, Кардинера, Хорні. Так, З.Фрейд, наприклад, вбачав природу цінностей
або в прямій екстраполяції егоїстичних спрямувань людини на будь-які речі, або ж у своєрідному
негативному реагуванні на цей егоїзм [2, с. 31].
Представники неотомістського персоналізму (Ж. Мартен, Е. Жильсон та інші) вважали
нормою цінності існування людини в суспільстві , а критерієм - "загальне благо", що і постає метою
існування і досконалості особистості. Неотомісти цінностям надають спіритуалістичного характеру,
підпорядковуючи людину потойбічному світу цінностей [2, с. 32].
Таким чином, в такому напрямку, як "аксіологічний реалізм" визнається об'єктивність
існування цінності, тобто, незалежно від особистості, її потреб та інтересів. Існує два типи
"аксіологічного реалізму": матеріалістичний та ідеалістичний або об'єктивно-матеріалістичне та
об'єктивно-ідеалістичне вчення про природу цінностей. За першим типом, цінність визнається у
якості об'єктивної властивості предметів та явищ навколишнього світу, яка відображається у
свідомості суб'єкта, такої точки зору дотримувалися послідовники марксистського філософського
вчення. За ідеалістичним типом, цінність, хоч і існує об'єктивно, однак не як зовнішня властивість
предметів та явищ, а як ""внутрішня цінність" (Дж. Мур, М. Шелер, Н. Гартман та інші). Однак між
цими двома течіями існують і спільні погляди: наприклад, всі представники визнають об'єктивність
цінності, її існування та функціонування незалежно від особистості.
ЛІТЕРАТУРА
1. Быховский А. Аксиология // Философская энциклопедия. / Быховский А. - Т.1. - М.,
1960, с. 31.
2. Авалиани С. Ш. Природа знаний и ценностей. / Авалиани С. Ш. – Тбилиси:
Мецниереба, 1989. – 182с.
3. Блюмкин В.А. Мир моральных ценностей. / Блюмкин В.А. - М.: Знание, 1981. - 64 с. -
(Серия «Знание»)
4. Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. / Марчук М.Г. – Чернівці: Рута, 2001. – 319с.
5. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції [„Украина в системе
современных цивилизаций: трансформации государства и гражданского общества".], (Одесса. - 23-24
червня 2006 р.). – Одеса, «ВМВ», 2006 - С. 183-185.
6. Lotze H. Mikrokosmos. Ideen zun Naturgeschichte und geschichte der Menschheit. Versuch
einer. Antropologie.- Bd.1-3.- Leipzig, 1856-1864. 584s.
7. Виндельбанд В. Аксиология/ Виндельбанд В. - К., 1934, 223с.
8. Риккерт Г. Ценности жизни и культурные ценности // ЗОН. [Альманах старой и новой
культуры.] - Вып.1. - М. 1994.- 184с.
9. Munsterberg H. Philosophie der Werte. Grundzuge liner Weltanschaunng. Zweite Auflange.
– Leipzig, 1921. – 392s.
10. Авалиани С.Ш. Природа знания и ценностей / Авалиани С.Ш. - Тбилиси: Мецниереба,
1989. - 182с.
11. Юм Д. Сочинения. В 2-х томах / [Пер. с англ.] / [С.И. Цертели и др.], [- 2-е изд., доп. и
исправ.] - М.: Мысль, 1996. - Т.1. - 733 с.
12. Выжлецов Г.П. Аксиология: становление и основные этапы развития //Социально-
политический журнал / Выжлецов Г.П. -1995. - № 6.-С.61-73.
13. Леонтьев Д.А. Ценность как междисциплинарное понятие: опыт многомерной
реконструкции / Леонтьев Д.А. // Вопросы философии, 1996. - № 4. – С. 15-26
14. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: [учебник] / Алексеев П.В., Панин А.В.- М.:
Проспект, 1999. - 576 с.- (ПТО Высшее образование).
15. Кант И.Сочинения: В 6-т./ Кант И. - М.: Мысль, 1965. - Т.4.- 4.1. - 544 с.
16. Ницше Ф. Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей. [Пер.с нем.]- / Ницше Ф. -
М.: Нью-Йорк, 1994. -352 с.
9. ПЕРСПЕКТИВИ 3, 2008 9
– знаний, образующих особый круг духовных ценностей. Этими средствами выступают духовные
системы – научные языки. Эти языки имеют ряд отличительных особенностей по сравнению с
языком обыденного познания. Существует ряд причин, по которым обыденный язык оказывается
недостаточным для объяснения содержания изучаемых дисциплин. К ним можно отнести следующее:
«1) его лексика не позволяет зафиксировать информацию об объектах научного исследования,
выходящих за сферу непосредственной практической деятельности человека и его обыденного
познания;
2) понятия обыденного языка отличаются расплывчатостью и многозначностью;
3) грамматические конструкции обыденного языка складываются стихийно, содержат в себе
исторические напластования, зачастую носят громоздкий характер и не позволяют достаточно четко
эксплицировать структуру мысли, логику мыслительной деятельности» [1, с. 120].
Конечно же, в силу этих моментов обыденного языка его трудно использовать при передаче
конкретной научной информации субъекту обучения. Поэтому коммуникация в образовательном
процессе потребовала использования языков вырабатываемых наукой, тем более, что образование
связано с наукой как основной канал трансляции ее достижений.
Язык, как имманентно семиотический канал трансляции знаний, синтезирует такие сложные и
в определенном смысле противоположные феномены, как идеальные познавательные образы и их
материальная знаковая объективация, конвенциональность, нормативность и вариабельность и т.д. В
образовании, которое функционирует в различных коммуникативных формах, детерминирующую
роль играет язык. Как ценностно-семиотический канал он представляет собой систему дискретных
сигналов вместе с их смысловыми значениями. Язык в широком смысле – это система, имеющая
свою структуру, свои правила преобразования знаков (предложения, формулы). Посредством языка
данное поколение получает от всех прошлых поколений, накопленные в истории духовные ценности,
а также выработанные обществом формы, в которых отражается структура мира и которые
предназначены для дальнейшего познания. В образовании язык составляет основу, на которой
разворачивается его содержание, и поэтому именно с конструирования языка начинается процесс
отбора и передачи информации, язык и предтеча, и глубокая сущностная характеристика
образовательного процесса, развивающегося в пространстве и времени.
Язык всегда был объектом научного исследования, особенно в лингвистике. Но, "начиная со
второй половины ХХ в. можно говорить не только о "лингвистическом повороте" в различных
областях знания, но и о новом понимании самого языка, – отмечает Л.А. Микешина, – его роли для
человека и общества, новых отношений с различными формами сознания и деятельности. Сегодня
очевидно, что язык в целом, а также его компоненты, в частности, текст, дискурс и другие
лингвистические образования, объективируемые с помощью языка, представляют собой результаты
ментальной деятельности людей, живущих в определенном месте и в определенной среде, в
определенную эпоху и в определенных исторических условиях, а значит, проявляющих зависимость
от всех этих разнообразных социально-культурологических и психологических факторов" [2, с. 319].
Язык, как культурно-историческая предпосылка, опосредующая отношение субъекта к
предметному миру, представляет себя в этом качестве как особая фундаментальная основа общения,
коммуникации, а также как выражение специфического "языкового мировидения". В качестве
глубинной основы коммуникации естественный язык осуществляет общие акты категоризации,
оценивания и выбора, в результате чего субъект включается в единый социально-исторический
процесс постижения реального мира. В образовании – это альфа и омега передачи и приобретения
знания, обмена мыслями субъектов этого акта посредством языка. Через систему языка субъект
подключается к системе ценностей, социальной памяти общества в целом. Это осуществляется не
только и не столько в форме овладения словарем, синтаксисом и грамматикой, сколько именно через
неосознанное приобщение к фонду культуру и исторического бытия данного языка, который
становится неявным знанием субъекта образовательного процесса (обучаемого).
В образовании лучше всего раскрываются ценностные проявления социальной природы и
обусловленности языка. Социальная детерминация языковых форм и систем реализуется, прежде
всего, через условия развития языка, существования и функционирования его как семиотического
канала образования. В таком понимании социальность языка в образовании выступает как
"экстралингвистический фактор, существенно влияющий на язык в процессе его взаимодействия с
социальной средой. Данный комплекс проблем является сущностью, в частности, социолингвистики,
которая раскрывает сознательную обусловленность языка, исследуя функционирование социально-
10. 10 ПЕРСПЕКТИВИ 3, 2008
коммуникативных систем, типологию и этапы языковой политики, а также социальные и ценностные
аспекты речевого понимания" [2, с. 327-328].
Несомненно, учет лингвистического подхода в образовании крайне важен. Но философия
образования должна опираться на философию языка, которая активно начала развиваться в ХХ веке,
хотя истоки ее можно обнаружить в более ранние периоды, когда философия языка не выступила как
системная проблема. ХХ век связал эту проблематику с категориями объяснения, смысла, понимания
и придал исследованию языка новый срез. Обосновывая язык как семиотическую ценность
образования, есть необходимость показать его специфику философского исследования и
экстраполировать эту специфику на образование как социокультурный феномен.
В философских исследованиях природы языка четко прослеживаются две концепции:
герменевтическая и аналитическая. В первой, представителями которой являются В. Дильтей, В.
Гумбольдт, Г.Г. Гадамер, М. Хайдеггер, Г.Г. Шпет и др., язык предстал как "опыт мира", в котором
"преднаходит" себя человек познающий, что особенно значимо для образования, философии
познания в целом. Этот аспект исследовал В. Гумбольдт, стремясь перейти на основе строгой
методики философского мышления от внешних явлений языка к глубинам человеческого мышления
и познания. Он утверждал, что именно субъективная деятельность создает в мышлении объект,
который образуется не как чистое восприятие реального предмета, а как взаимодействие органов
чувств с "внутренним процессом деятельности духа".
Но эта деятельность особая, речевая. Она предполагает смысловую связанность, целостность,
совокупность языковых выражений, а не расчленение языка на слова и правила, как в лингвистике.
Философия же призвана объяснить диалектику деятельного, живого языка, сущность которого "есть
нечто постоянное и вместе с тем в каждый данный момент преходящее" [2, с. 320]. Диалектическая
особенность связи языка и субъекта заключается в том, что по отношению к познаваемому язык
субъективен, но для субъекта он объективен, поскольку не является "отзвуком" общей природы
человека. Посредством языка субъект уточняет достоверность знания, очищает последнее от
заблуждений, коррелирует его и, благодаря коммуникативности языка, раскрывается логика
движения мыслей субъектов образовательного процесса в выражении известных истин и открытии
новых.
В концепции понимания В. Гумбольдта на первый план выдвигается язык. Он в целом создает
не только возможность осмысления и понимания фиксации результатов коммуникативного процесса
в значениях слов и грамматических категориях, но предполагает такой феномен, как "языковое
мировидение". Объясняя содержание этого феномена, Гумбольдт утверждал, что "язык – это мир,
лежащий между миром внешних явлений и внутренним миром человека". У него заложена идея, что
язык отображает не столько свойства внеязыкового мира, сколько способ, посредством которого этот
мир дан человеку, отношение человека к миру, систему его интересов, предпочтений и ценностей. И
это положение у В. Гумбольдта основополагающее для понимания места, роли и значения системы
ценностей, неотъемлемой от языка и его субъекта.
Проблема языка, мысли и слова нашла свое развитие в философских взглядах Г.Г. Шпета. Он
считает, что язык – это не только основа социокультурной реальности, но и смыслообразующий
фактор в развитии науки, образования, искусства и других форм культуры. Стратегическое
направление философии языка заключается в постижении многомысленности и
многофункциональности языка как текста, речи, письма, слова, их существования в языке
естественном, а также в языках науки и культуры, в особой социокультурной сфере общения и
коммуникации как передачи информации.
Углубляя учение о языке, Г.Г. Шпет вводит новое понятие в философию языка – "внутренняя
форма языка", что конкретизировало лингвистический анализ языка. Слово предстало как
фундаментальная смысловая единица языка, акт социального и культурного сознания, форма его
овеществления в произнесенном или написанном слове – знаке, как базовый элемент в сфере
общения и коммуникации, всеобщий знак в семиотике. Это новшество Г. Шпета предопределило
новый угол исследования языка.
Исследуя внутреннюю форму слова, он останавливается на "эстетической предметности
слова", рассматривая его как непсихологический структурный анализ восприятия слышимого слова,
позволяющий различать естественно-природные и социально-культурные функции слова.
Анализ этих двух нововведений позволяет предполагать стремление Г. Шпета создать
философско-семиотическую теорию слова, не сводимую к психологии или лингвистике, но
выступающей ценностью для философии языка, эпистемологии социально-гуманитарного знания.
11. ПЕРСПЕКТИВИ 3, 2008 11
Помимо Шпета Г.Г. идеи В. Гумбольдта нашли широкое развитие и углубление у Г. Гадамера
и М. Хайдеггера, принимавших эти идеи как исходные рассуждения о языке. В философской системе
Гадамера язык рассматривается не на уровне предложений как совокупности слов, а на уровне
целостности, где язык выступает не столько в качестве средства (система семиотических знаков и их
значения), сколько в качестве "горизонта онтологии", выражающего культурно-исторический
контекст. Несомненно, здесь идеи герменевтики оказываются предельно значимыми для философии
познания, выводящими ее на проблемы социокультурной и ценностной обусловленности.
Для Гадамера язык не есть продукт рефлектирующего мышления, и то, что является
предметом познания и высказывания, всегда уже окружено мировым горизонтом языка. Гадамер
считает, что язык не является инструментом, орудием, которое можно применять или не применять, в
действительности мы "всегда охвачены языком", не существуем без него, если даже не говорим.
Анализируя язык, Гадамер выделяет три его основных характеристики. Во-первых, реальное
"самозабвение языка", когда все параметры языка не осознаются в живом языке. Это порождает
многозначность, неопределенность, стихийность, неясность смысла, ценности и значения
познаваемого явления, что особенно характерно для коммуникативного образовательного акта. Во-
вторых, "безличность" языка, когда речевыражение относится не к сфре "Я", а к сфере "Мы", то есть
к сфере диалога, возникающего на границе двух сознаний. В этом случае значимо не только слово, но
тон, сила, модуляция, темп, с которыми выговаривается речь. В-третьих, универсальность языка как
универсальность разума, посредством чего "обрыв" разговора сохраняет возможность возобновления
бесконечного диалога.
Эти положения герменевтического метода Гадамера являются определяющими и для
философии образования, поскольку этот социокультурный феномен не может существовать вне
языка. Здесь имеет место использование всех параметров языка, способствующих устранению
неопределенности, многозначности, стихийности в объяснении и понимании предмета. Большую
роль в образовании как коммуникативном действии играет тон, сила, темп передачи информации. И,
несомненно, "обрыв" передачи информации обучаемому субъекту, связанный с временными
параметрами учебного процесса, не означает невозможности возврата к диалогу. Посредством
универсальности нашего разума мы возвращаемся к нему для более глубокого изучения и понимания
предмета.
В концепции М. Хайдеггера на передний план выдвигаются особые свойства языка, которые
связаны прежде всего с внутренней деятельностью духа. В этой деятельности язык выступает не
просто как средство для взаимопонимания, но как подлинный мир между духом субъекта и
предметом.
Что же касается второго, аналитического подхода к философии языка, то он связан с
рассмотрением языка как семиотической системы, языковых выражений как знаков, общей теорией
знаковых систем – в целом семиотики, как науки, с ее составляющими семантикой, синтаксисом,
прагматикой. Здесь можно выделить концепции Г. Фреге, Ч. Морриса, Ч. Пирса, Ф. де Соссюры. Но
аналитический подход обогатил прежде всего лингвистику исследованиями языка как средства
общения, логическим анализом языка, построением его синтаксиса, различением языка-объекта и
метаязыка, идеями языковой терапии (Б. Рассел) и языковых игр (Л. Витгенштейн), анализом
природы общественного языка (П. Стросон), разработкой теории речевых актов, где языковые
выражения понимаются как действия (Д. Остин), обращением к анализу дискуса. Все это
преобразовало не только предмет и методы лингвистики, но и обогатило философию языка, выводя
ее на принципиально иной уровень.
В единстве герменевтический и аналитический подходы раскрыли внутреннее богатство
языка, дисциплинирующее мысль субъектов образовательного процесса.
Исследование языка как основного канала общения и трансляции знаний в образовании
прежде всего требует анализа его семиотического строения. Это строение отражало уровень развития
интеллектуальной деятельности человека и было связано с непрерывным повышением роли
абстрактного мышления и опирающегося на него научного познания. Развивающаяся материальная и
духовная деятельность человека обнаружила недостаточность жестомимических и
звукоинтонационных средств для выражения человеческой мысли, сделав необходимым изобретение
языка, способного эффективно решать эту задачу. "Им и стал словесный язык, – отмечает М.С. Каган,
– первоначально устный, сложившейся на базе звукоинтонационных средств выражения и в живой
речи от них неотрывной, а затем – второе великое семиотическое изобретение культуры! –
фиксировавшийся во внешней для него письменной форме. Она отчуждала высказывание от самого
12. 12 ПЕРСПЕКТИВИ 3, 2008
процесса говорения, запечатляла его в вещном, пространственном, зримом облике словесного текста,
благодаря чему он становился независимым от своего создателя и мог сохраняться в веках, делая
несомое им интеллектуальное содержание достоянием бесконечного числа людей" [3, с. 272-273].
Эти языки – устная речь и письменный, составили в единстве вербальные средства общения,
которые в образовании есть костяк коммуникатвиного общения субъектов образовательного акта. В
речевом общении детерминирует устный язык как основной канал коммуникации. Это язык,
отличающийся по ряду параметров от письменного, имеет свои правила и грамматику и особенности.
Последние обусловлены тем, что эффективность восприятия информации связана с акустическим
каналом субъекта. Соответственно из органов чувств при такой коммуникации доминирует слух. Но
почему это так? Для этого необходимо не принимать этот факт как данность, а вывести его, исходя из
достаточно общих теоретико-информационных соображений.
С самого начала возникновения общества устная речь отражала уровень развития
абстрактного мышления человека. И как отмечает М.С. Каган в этот период "на базе устойчивых по
смыслу акустической форме знаковых комплексов стал формироваться словесный язык – одно из
главных завоеваний культуры, кардинально отличавшее человека от всех животных" [3, с. 271].
Судьба этого языка оказалась определяющей в развитии социума, поскольку он стал основным
средством общения и коммуникации людей. "Слово, – как указывает М.С. Каган, – оказалось
идеальным средством выражения мыслей человека: каждое слово является ведь обозначением
понятия – обобщенного отражения тех или иных свойств множества предметов, явлений, процессов,
т.е. самой сущности явлений, вскрываемой познающим мир мышлением" [3, с. 271].
В образовательном процессе устный язык через объяснение выражает мысль обучающего
субъекта об изучаемых реалиях. Он отражает степень овладения человеком природы в
специфических логических конструкциях – понятиях, суждениях и умозаключениях. Основное
преимущество устного языка перед письменным заключается в экономичности, т.е. для передачи
мысли здесь требуется меньше слов, чем для письменной. Экономия достигается за счет иного
порядка слов, пропуска окончаний и других частей предложения. В то же время в качестве
недостатков устного языка можно выделить речевые ошибки, многозначность терминов.
В содержании языкового пространства образования, как информационно-коммуникативного
процесса, можно выделить три основных составляющих, связанных с передачей, приемом,
обработкой и усвоением новой информации. Учитывая, что познание есть прежде всего
целенаправленный, сознательный процесс отражения действительности, то язык здесь связан, во-
первых, с обобщением данных конкретно-чувственного отражения. Поскольку процесс образования
сложен и многогранен, то он предполагает не только использование вербальных и невербальных
средств общения, но и расширения их диапазона за счет использования технических средств
обучения, схемотехники, что позволяет активно включать в познавательный процесс оба полушария
мозга. Сегодня все естественные и технические науки широко используют в образовании на
практических занятиях широкий арсенал приборов, технических устройств, различных технических
схем, способствующих углублению знаний субъекта обучения на основе их конкретно-чувственного
отражения. "Такое качественное отражение, – отмечают Г.А. Голицын и В.М. Петров, – приводит к
построению картины среды в терминах конкретно-чувственных образов и свойств предметов,
наполняющих эту среду" [4, с. 156].
Несомненно, конкретно-чувственное восприятие активизирует познавательный процесс
субъекта обучения, но это еще закодированная информация или выражаясь языком И. Канта "вещь в
себе". Для того, чтобы она стала "вещью для субъекта обучения" необходимо включение процесса
объяснения, в ходе которого раскрывается вторая составляющая информационно-коммуникативного
акта в образовании. Она связана в ходе переработки информации посредством языка с поиском
связей и корреляций между различными аспектами изучаемой проблемы. Результаты поиска связей в
отобранной информации должны отобразиться обязательно в создании некоей "надстройки" над
конкретно-чувственными образами… "эта надстройка" должна оперировать не конкретными
образами предметов (явлений)… но некими обобщенными (более абстрактными) терминами,
инвариантными по отношению к конкретным образам" [4, с. 158].
Это выражает творческую деятельность обучающего субъекта. И процесс поиска связей, и
корреляция материала изложения, и формирование инвариантных понятий, все это одновременно
расширяет диапазон лексикона обучаемого.
Язык как средство общения, является ответом системы переработки информации на
потребность в коммуникации, а такая потребность нуждается в семиотических системах (знаках). Но
