Начерк присвячено першій жінці-лікареві у Австрійській імперії та Галичині, науковцеві і письменниці, людині складної, трагічної долі. В умовах Австро-Угорської імперії їй вдалося здобути вищу медичну освіту, віддаватися громадській праці, красному письменству і музиці. Адресовано широкому колу читачів.

1. ЧЕРНІВЕЦЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ДІТЕЙ
інформаційно-бібліографічний начерк
до 160-річчя першої буковинської жінки-лікарки
Софії Окуневської-Морачевської (1865-1926)
Чернівці ‒ 2025

2. 2
УДК 016:821(477.85)
І ‒ 11
«І скальпелем, і словом…» : інформаційно-бібліографічний начерк до
160-річчя першої буковинської жінки-лікарки Софії Окуневської-
Морачевської (1865-1926) / Чернівецька обл. б-ка для дітей ; уклад. Н.
Кадюк. – Чернівці, 2024. – 22 с.
Начерк присвячено першій жінці-лікареві у Австрійській імперії та
Галичині, науковцеві і письменниці, людині складної, трагічної долі. В
умовах Австро-Угорської імперії їй вдалося здобути вищу медичну освіту,
віддаватися громадській праці, красному письменству і музиці.
Адресовано широкому колу читачів.
Відповідальна за випуск А. Біла
Підготувала Н. Кадюк
Редактор Т. Дудчак
Чернівецька ОБД, 2025
Зам. № 8

3. 3
Перша жінка-випускниця університету й перша доктор медицини
Дунайської імперії Софія Атанасівна Окуневська народилася 12 травня 1865
р. у церкві Св. Івана-Богослова села Довжанки Теребовельського повіту
Королівства Галичини та Володимирії у складі Австро-Угорщини (нині –
Тернопільський район Тернопільської області). Село те й досі стоїть на річці
Довжанка за десять кілометрів від Тернополя.
Софіїн батько, Атанас Данилович, був
передостанньою дитиною у родині Адама-
Данила. У 1860 р. він закінчив Львівську
генеральну греко-католицьку духовну
семінарію, висвятився на пан-отця, а від
1865 р. правив парохом у тернопільському
селі Довжанка. Після народження дочки о.
Атанасій отримав скерування у село Русів,
де на той час звільнилася парафія, але там
довго не затримався і неспокійна натура
погнала його в село Садки Заліщицького
повіту, звідти в с. Хом’яківку, але й там він не затримується довго і вже в
1879 році стає священником в с. Садагурі на Буковині.
Його дружина, Кароліна Дмитрівна з Лучаківських (?-1872), постійно
хворіє, а в останні роки просто вже не піднімається з ліжка. Втративши
молоду дружину, у 1878 р. із дозволу львівського митрополита він покинув
священницьке служіння, зрікся сану та вступив на медичний факультет
Віденського університету, а, отримавши у 1881 р. диплом доктора медицини,
працював повітовим лікарем у буковинському містечку Сторожинець, а
згодом – лікарем у шеститисячному містечку Кімполунґ, Південна Буковина
(тепер – Румунія).
Коли померла мама, дочці Софійці виповнилося лише п’ять рочків.
Відтоді дівчинка виховувалась у родині греко-католицького священника,
віце-маршалка (заступника голови повітової ради) Снятинського повіту,
абсольвента теології Івана Озаркевича. Нею опікувалася тітка, батькова
сестра Теофілія Данилівна Окуневська-Озаркевич. Мала вона славу зразкової
попадянки, лагідної матері п’яти живим дітям та сумної зітхальниці над
шістьома померлими крихтами. У новій родині здавна шанували глибокі
русинські традиції, дотримувалися старожитніх чеснот. Тож годі дивуватися,
що пані Теофілія дорікала отцю Атаназію, що той, попри теологічну освіту,
по смерті дружини надумав податися в лікарі.
Не схвалювала сестра й інші братові наміри: не одружуватися, не
створювати нову родину, а їхати світ за очі, аби вчитися за кордоном. Як
Атанас Морачевський з дочкою
Софією. Фото 90-х років ХІХ ст.

4. 4
стверджує у розвідці «Доктор Окуневська. Медицина як спосіб
емансипації» Х. Дорожовець, вміщеній у часописі «Аптека Галицька»
(2010, № 13), Софія Окуневська виховувалася разом із двоюрідною сестрою
по матері Наталією, донькою пані Теофілії Окуневської та о. Івана
Озаркевича.
Старша за Софію на десять років, «сестра у перших» 18-річною
дівчиною пішла заміж за стрункого пан-отця УГКЦ, талановитого
хормейстера, дбайливого фольклориста, громадського діяча Теофіла
Кобринського. Той виявився не лише душпастирем,
ідеальним для партнерських дуетів тенором, а й
терплячим слухачем, «щирим повірником» із ніжною
душею. Подружнє життя з лагідним інтеліґентним
чоловіком, здавалося, у гармонії та щасті триватиме
вічно, але в 1881 р. Теофіл застудився, тяжко захворів і
незабаром помер. І тоді красуня Наталія Кобринська
відрізала пишну косу і поклала до чоловікової труни –
як обітницю, що ніколи більше не піде заміж.
Величезна бібліотека Озаркевичів стала сповідальнею для Софії, там
закладалися інтелектуальні підвалини та формувалися навички самоосвіти. А
ще дівча завжди горнулося до «сестри у перших» – Наталі. Саме завдяки
старшій родичці, котра з підліткового віку шукала «вічности в проминаючій
туземності» у домінуючих русинських анахронізмах в Зосиних очах
проступав новий, інтелектуальний світ.
Замолоду Наталя Озаркевич перетворилася на неформального лідера
молодіжної групи, що склалася довкола її молодших братів-гімназистів –
Володимира Озаркевича, котрий висвятився на священника, та Лонгина
Озаркевича, який вивчився на правника. На літніх вакаціях галаслива ватага
збиралась у Белелуї (нині – село Снятинського району Івано-Франківської
області) – у гостинній хаті пароха о. Івана Озаркевича. І ніхто з молодиків
точно не міг пояснити, що сюди більше вабило: дівоча краса молодої
господині, висока духовність самої родини,
майстерність у грі на фортепіано та спів Наталі,
гарні манери молодої панянки чи перші розмови
про ґендерну ідентичність. Де лише можна було,
Наталя Озаркевич (Кобринська) шукала відповіді
на болісні питання буття.
Ось яким у підлітковому віці було
середовище, де оформлювався характер Софії
Наталія Кобринська
Софія Окуневська

5. 5
Окуневської. Тепер зрозуміло, чому повз самостійну і самодостатню дівчину,
розвинену не за роками, незалежну як на місце народження – пройти не міг
ніхто
Софія грала на піаніно і вивчала латину, їздила верхи, каталася на
лижах, підкорювала гірські вершини та намагалася активно займатися
іншими видами спорту, що були популярними винятково серед чоловіків
того часу. Їй дуже подобалось у підлітковому віці навідуватися до тата, на
правий берег річки Молдови, де стійкий запах ліків із буденним милосердям
назавжди вкарбувався в її серце – мабуть звідси й розпочався її інтерес до
медицини.
Доля розпорядилася так, щоби місцем праці молодого лікаря Атаназія
Окуневського було закинуте глибоко в горах містечко Кімполунг, де
віддавна працював дрібним урядовцем Юліан Кобилянський і з ним мешкала
його чисельна сім’я, в якій було дві дочки: Ольга та Євгенія, яка часто
хворіла. Батько Софії Окуневської взявся її лікувати, дівчина ж закохалася в
лікаря, запустила хворобу і ледь не поплатилася життям. До Кімполунга
готуватися до іспиту у гімназію приїхала й Софія. Її вчителем грецької та
латинської мови був найнятий брат Ольги Кобилянської Юліан, (пізніше
автор відомого латинсько-українського словника). Він прийшов у захват від
здібностей учениці: «Якби мої хлопці-гімназисти були такими відомими
учнями філології, як Софія Окуневська, я би був гордий за них».
У Кімполунзі й познайомилася Софія з Ольгою
Кобилянською. Мала темперамент, з яким годі було
справитись. Ольга Кобилянська засвідчить, що в особі
старшої від неї на два роки Софії Окуневської знайде
добру порадницю. Проте особливо була вдячна за
«Кобзаря» Тараса Шевченка, якого, як не дивно, досі
не читала, хоча, як вважала, виховувалась у доста
свідомій українській сім’ї. Сама Кобилянська ніде не
навчалася, не вивчала української мови, писала тільки
німецькою.
Софія зайнялася освітою своєї молодої
товаришки: постачала їй усі можливі тодішні часописи та твори Івана
Франка, Михайла Павлика, Олени Пчілки, Михайла Драгоманова та й
загалом все, що могла тоді роздобути, написане українською мовою.
В «Автобіографії» (1903) відома письменниця та емансипантка,
старша на два роки Ольга Кобилянська, дрібна за нашими уявленнями – 160
см зростом, котра мріяла вийти заміж, аби їй чоловік купував «книжки і
коней», – так описала їхню першу зустріч (1881), ще зовсім юних панянок:
Ольга Кобилянська

6. 6
«Познайомившись на 18-19 році життя з донькою повітового лікаря А.
Окуневського – Софією, що бажала здати гімназіальну матуру, я мов
відродилась. Від неї мені пішло те світло, за яким я так тужила, невиразно
мріяла. Вона заговорила до мене українською мовою, переконуючи – мені
треба писати не по-німецьки, а для свого народу – по-українськи, навчила
фонетикою писати, надавала українських книжок… Якщо можна порівняти
молоду дівчину з квіткою, то Софію можна порівняти з лілією. Біла
бездоганна цера (колір обличчя) з очима русалки задумливого погляду знизу
вгору, темними бровами і волоссям барви старого золота. Уста непорочно
ніжні. Поважна і пориваюча усміхом своїм, коли бувала дотепною і повною
природного гумору. Будова гарно пропорціональна. Фанатична поклонниця
природи, їзди верхи, бігання лижвами, фехтування і такого іншого в той час
допустимого «спорту»».
Образно кажучи, Софія Окуневська відкрила Василю Стефанику Русів,
а в українську літературу, дякуючи їй, прийшла Ольга Кобилянська. Вони
обидві до нестями любили музику: «Вона так гарно грала Шопена, що я,
слухаючи, гірко заплакала», – так запише Ольга у своєму щоденнику 27
листопада 1886 року. Усі, хто знав молоду Окуневську, пророкували їй
блискучу кар’єру піаністки. Справді, натура у 16-річної Софії була, наче у
велетня. Фізично загартована, вона, з іншого боку, прекрасно грала на
фортепіано, а улюбленими її музичними творами стали симфонія №9 Ре
мінор, оp. 125 та соната для фортепіано №14, op. 27, №2, відома також під
назвою «Місячна соната» («Mondscheinsonate») Людвіґа ван Бетховена.
Освіта Софії Окуневській далася ціною довгої і впертої боротьби. 1884
року вона після штурмування проханнями Крайової шкільної ради отримала
дозвіл екстерном скласти іспити за гімназійний курс навчання і 1885 року
блискуче складає його. Чому так? Бо сама програма в жіночих школах
Дунайської імперії була свідомо звужена. Тут не викладали грецьку мову та
латину, мовляв, – занадто складні для жіночого мозку. Отож, на відміну від
юнаків, дівчатам Австро-Угорщини сума знань, потрібних до складання
іспитів на зрілість (матури), свідомо не давалася. Таку об’єктивну перешкоду
Софія, яка мала освіту в шість класів, здолала впертістю, самоосвітою та у
деяких випадках – за допомогою найманих репетиторів.
Як стверджують у розвідці «Софія Окуневська-Морачевська» доктор
медичних наук, професор Львівського національного медичного університету
імені Данила Галицького Олександр Кіцера (1931) та Олександр Кіцера-
молодший: «…Тривалий час Софія мешкала у Львові – в Народній
Гостинниці, на розі вулиць Костюшка, 1, та Сикстуської, 20 (нині – вул.
Дорошенка) потім – у монастирі, де наполегливо вчилась, консультуючись у

7. 7
гімназійних професорів. Улітку 1885 р. дівчина успіх повторила, склавши
іспит на атестат зрілості перед комісією Львівської академічної гімназії».
«Господи, поможи, — шепочу я коротку молитву перед дверима
аудиторії. Як батько навчив. Саме в часи сум’яття чи відчаю приходить
вона в голову» (Із щоденників С. Окуневської).
Це викликало сенсацію в Королівстві Галичини та Володимирії. Адже
на матурі були присутніми чимало відомих людей, як-то: Іван Нечуй-
Левицький, Іван Франко, Олександр Кониський з дочкою, Іван Белей та інші.
Не лише на підмосковській Україні, але й на підавстрійській Україні подібні
випадки були поодинокими. Лише два факти: у 1886 р. у Ґабсбурзькій
монархії гімназію закінчило тільки 13 дівчат; у той час на всю Дунайську
імперію тільки 40 українок мали середню (!!!) освіту. Більше того, навіть по
успішній матурі дівчата знаходили роботу, хіба що, сільськими вчительками.
Саме від того часу й ім’я Софії не сходило зі
шпальт галицької преси. Не тільки української.
Від неї та її успіхів і розпочинається освіта жінок
у Галичині. Від того часу, коли 1872 року в
Австро-Угорській імперії стала обов’язковою
початкова освіта, різко забракло вчителів,
особливо це стало відчутно, коли замість
однокласних шкіл було організовано державні
двокласні школи. Тоді й було звернено увагу на
галицьке жіноцтво, і першою їхньою роботою
стала праця вчительська.
Це – півбіди, що свідоцтво про закінчення гімназії не завжди
відкривало дорогу до вищої освіти. Адже в університети цісарської Австро-
Угорщини могли подавати документи виключно чоловіки. Біда полягала ось
у чому. За доби панування Ґабсбурзької монархії, по-перше, статус
українського інтеліґента скрізь принижувався. Ні, дискримінація не була
самоціллю окупаційної влади. Із давніх давен винищення національної
культури дозволяло тримати український народ у темряві, де простіше
нав’язувати почуття меншовартості та схиляння перед метрополією. По-
друге, у питанні вищої освіти жіноцтва тиснули подвійні утиски – і за
національністю, і за статтю. Середніх шкіл для дівчат у Королівства
Галичини та Володимирії майже не існувало. Нащо? Запроваджувалося
покірливе світобачення трьох «К»: Kinder, Küche, Kirche («діти», «кухня»,
«церква»). На виході, начебто за батьківською турботою держави, жінкам
Львівська академічна
гімназія

8. 8
заборонялося складати іспити на атестат зрілості, що, в свою чергу,
позбавляло можливості навчатися в університетах.
Софія Окуневська витратила два роки, вибиваючи різні дозволи, але
все було марно. Зрештою, ті два роки таки не стали даремними для неї. Разом
із Наталею Кобринською вона засновує «Товариство руських женщин», що
поставило собі за мету вивести жінку з чотирьох стін, через що відразу
наштовхнулася на насміхи
Вона підтримала ідею видати
перший жіночий літературний
альманах із творами письменниць як
Галичини, так і Великої України
«Перший вінок». Зокрема Софія
Окуневська брала участь у підготовці
та виданні його у червні 1887 р. у
львівській друкарні Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка обсягом 464
сторінок за редакцією Олени Пчілки та Наталії Кобринської, вдовиці по
попові, чия державна запомога на місяць складала 5 рублів (!!!). Під однією
палітуркою збірка під редакцією самого Івана Франка зібрала кращі
українські літературні сили того часу підавстрійської та підросійської
України. Його поява свідчила: і громадське життя, і літературний світ
перестають бути виключно чоловічою цариною.
Зі сторінок «Першого вінка» залунали жіночі голоси. Діамант до
діаманта були зібрані 43 оригінальні прозові твори, вірші, етнографічні
розвідки, наукові статті 17-ти авторок. Під літературним псевдонімом Єрини
ХХХ дебютувала й Софія Окуневська, опублікувавши оповідання з міського
життя «Пісок. Пісок!», а також етнографічну розвідку «Родинна неволя в
піснях і обрядах весільних».
У ниві жіночої літератури, на думку деяких фахівців, «Перший вінок»
виявився не менш значимим для подальшого красного письменства, аніж
друк Шевченківого «Кобзаря». Як стверджувала ідейний ґенератор видання
Наталія Кобринська: «Історичну вартість жіночого альманаху («Перший
вінок») складають по моїй думці, не поодинокі праці, а сам факт, виявлений
цілим його складом, що жіноцтво наше на усім просторі широкої Русі-
України почулося до свого існування народного, що інтелігентна жінка наша
почулася рівночасно і русинкою, і чоловіком, упімнулася о свої права
національні і громадські – факт радісний з погляду суспільного, історичного.
Підняти себе, свої народні й громадські права і обов’язки – це ж не заслуга, а
обов’язок усякої розумної людини, обов’язок, який веде за собою подальші
важні обов’язки».

9. 9
Робота над виданням «Першого вінка» зблизила Софію Окуневську з
Іваном Франком, який підтримав дівчину в прагненні здобути вищу освіту.
Усі задатки протеже Каменяра мала: прекрасно знала літературу, сама дещо
під псевдонімом Єрина ХХХ написала, вільно володіла кількома мовами,
наполегливо бралася до самоосвіти. Про це було легко мріяти, украй важче
було зреалізувати. Кажуть, «матуру» склали десь дюжина жінок по всій
імперії. Але навіть, ті хто склав її блискуче, можуть улаштуватися хіба що
вчительками. Про університет і мріяти годі! То чи варто воно тих годин над
книжками та роботи з репетиторами?..
Та щоб стати лікарем гімназії було
замало, потрібен ще університет, але в
Австро-Угорщині двері вищих
навчальних закладів для жінок були
зачинені. Софія не здавалася. Вона
разом із сестрою Наталкою подалася до
Швейцарії – до Цюриха, де гендерних
обмежень в університеті не було. Дві
дівчини успішно склали іспити й
вступили до Цюрихського вищого
навчального закладу, Софія – на медичний, Наталя – на політичну економію.
Кобринська невдовзі полишила навчання, оскільки на той час мала більш
поважні справи. Софія залишилася. Було сутужно. Із щоденника: «Господи,
поможи! Лише б не знепритомніти! Не зараз! Засміють же! Професор
звернувся до мене: «Щось наша фройляйн трохи зблідла», дістаючи з
трепанаційного тіла печінку. Вся увага прикута до мене, хоча поруч ще
кілька студентів (чоловіків!) ледь на ногах тримаються. Як же тут
смердить! Боже, поможи встояти й гідно добути до кінця лекції! Казала ж
тітка: «Зосенько, не слухай батька! Вступай із Наталею на юридичний.
Нащо тобі чужі шмарклі здалися?».
Найперше, не вистачало коштів. По-друге, де би це в Галичині видано,
щоби дівчина з порядної родини пускалася в світ без батьківської або
домашньої опіки. От Соломія Крушельницька мусила постійно перебувати в
супроводі своїх сестер, аби щось поганого про неї не подумали. Софія такого
супроводу не мала.
У неї закохувалися усі чоловіки, з якими була знайома. Адже вона була
дивовижно красивою жінкою і мрією багатьох тодішніх найперспективніших
женихів Галичини, які закохувалися у неї, просили руки, а діставши
негативну відповідь, погрожували вбити її і себе, але якось до цього не
доходило. Не без підстави Кирило Трильовський у листі від 21 липня 1895
Університет в Цюриху, Швейцарія,
де навчалась С. Окуневська

10. 10
року скаржився Михайлові Павлику на Стефаника, що той замість того, щоб
займатися агітацією серед селян за кандидатуру представника радикальної
партії, завжди її розпочинає і закінчує біля Софії Окуневської. І не тільки він,
а всі радикальні агітатори…
Але дівчата є дівчата: заглядаючи навіть в анатомічний атлас, вони
бачать принца, марять весіллям. Розуміючи це, у листі Ольга Кобилянська
порадила подрузі не ширяти у небі, а спуститися на грішну землю. І на це
дістала таку відповідь: «Знаєш, Ольго, такі, як ми, не можуть бути
щасливими, коли люблять. У нас не такі спокійні вдачі, що можуть
розкошувати в своїх почуттях. Як хтось так пристрасно любить, як ми, то
це нещастя, а в таке не треба добровільно кидатись. Як прийде біда, то що
робити, але шукати її не треба». Але за деякий час солодка біда навідалася
до неї.
Про неї та її поведінку Галичина чесала язики
аж доти, поки вона не приїхала зі своїм нареченим у
Болехів і не взяла шлюб із Вацлавом Морачевським.
Допитлива емансипантка познайомилася з молодшим
на два роки студентом медичного факультету
місцевого університету Вацлавом Морачевським. Тоді
красень-варшав’янин мав славу затятого українофіла,
молоді люди зблизилися, а в листопаді 1890 р.
одружилися. Складні виявилися часи. Аби розвивати
кар’єру чоловіка, у 1894 р. Морачевські вирушили до Кракова. Із медициною
тут у Вацлава також не склалося, але похмурі дні та днини радості зміняють
одне одного.
Восени 1894 р. до винайманого помешкання молодої родини завітав
студент медичного факультету Яґеллонського університету, майбутній
новеліст Василь Стефаник. Щоправда, з тією медициною «вийшло діло без
пуття», бо син покутського селянина захопився публіцистикою та уже
видрукував ряд гострих статей. Познайомитися з поляком-українофілом
Вацлавом Морачевським йому порадив вірний товариш Івана Франка,
публіцист Михайло Павлик. По-різному, але приязно вони подивилися на ту
важливу зустріч. Господар написав: «Почали ми розмовляти про все й усяку
всячину. Вірніше, говорив я, а Стефаник слухав. Знудившись за товариством,
я, повний спогадів про життя в Цюріху, говорив про цю особливу країну, про
людей і звичаї. Сказав, між іншим, що я неначе та мамка, у якої від
достатку молока болять груди. Дивлячись на мене, Стефаник не втримався
від сміху – бо ще ніколи такої мамки з бородою не бачив».
Вацлав Морачевський

11. 11
Вдруге вони побачились у березні 1895 р. на краківському концерті на
честь роковин Т. Г. Шевченка. Про це великий прозаїк так написав у
«Автобіографії» (1942): «Я зазнайомився і заприязнився з Вацлавом
Морачевським із його жінкою Софією з Окуневських. Вони приїхали з
Цюріха, обоє високоосвічені, і від них я користувався широким європеїзмом.
Вони ж і мали в університеті на мене глибокий вплив».
У січні 1896 р. Софія Окуневська-Морачевська завершила освіту в
Цюріхському університеті, а 4 лютого 1896 р. у швейцарському місті
народила сина Юрія. У липні вони виїхали до Кракова. Василь Стефаник
настільки прив’язався до малого Юрка, що згодом юнак відповів
письменнику синівською вдячністю. Новеліст зауважив: «Юрко
Морачевський, що зараз віддав би мені свою молодість або сховав би в своє
серце, щоб мене світ не брукав».
Минав рік значущих подій: у 1896-у Софія
Окуневська-Морачевська видрукувала докторську
дисертацію – про зміни в крові під впливом анемії, а
затим отримала вчений ступінь доктора медицини.
Саме вона, донька русинського пароха з далекого
села, стала першою жінкою-лікарем в Австро-
Угорщині та першою галичанкою, котра здобула
університетську медичну освіту. Про це радісно
сповістила україномовна газета «Буковинські
відомості» (№ 49; 1895): «Русинка-доктор госпожа
Софія Морачевська, жінка доцента університету в
Цюріху, а дочка повітового лікаря в Сторожинцях д-ра Атанасія
Окуневського, зістала промована на доктора медицини в Цюріхському
університеті».
Для багатьох жінок Королівства Галичини та Володимирії вона
перетворилася на символ надії, на далеку зорю. Справді, Софія Окуневська-
Морачевська була дуже ерудованою людиною-дороговказом, про це Ольга
Кобилянська написала: «Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила,
невиразно мріла. В очах десятків тисяч співплемінниць вона слугувала живим
уособленням близького звільнення жіноцтва. Чому я так стверджую?
Прочитайте, на чому в статті для львівської газети «Діло» наголосила
Северина Хабаровська: «Це перший доктор з-поміж українського жіноцтва,
а навіть це перший доктор-жінка в колишній Австрії. Під цим оглядом
Софія Окуневська випередила жінок-польок і жінок інших народів Австро-
Угорщини».

12. 12
Фанфарами Старий Світ її не зустрів. Ні в
Цюріху, ні в Кракові роботи за фахом подружжю
знайти не вдалося. Отож у 1897 р. Морачевські
замешкали у Львові, у стильовій кам’яниці № 7 по
вулиці Кляйнівській (тепер – вул. Каменярів).
Позаяк імперія Ґабсбурґів не визнавала дипломи
іноземних університетів, і чоловіку, й дружині
довелося у 1897 р. нострифікувати документи у
Львівському університеті. Тож невдовзі Вацлав
Морачевський дістав посаду асистента у міській клініці.
У 1898-1905 рр. Вацлав Морачевський служив доцентом на медичному
факультеті Львівського університету. Проте, місцеві поляки українофіла не
сприйняли й помстилися. Як розповів син Василя Стефаника, публіцист і
правник Юрій Стефаник (1909-1985), одного дня викладач Народного
університету імені Адама Міцкевича Вацлав Морачевський під час лекції
розкритикував історичний роман «Quo vadis» («Куди йдеш»; 1896)
польського прозаїка Ґенріка Сенкевича.
Чому першим посаду обійняв саме чоловік? Бо 11 травня 1898 р. Софія
Окуневська-Морачевська народила доньку Єву. Це – по-перше. По-друге,
закони Австрійської імперії винятків не мали, навіть – для непересічних
жінок. Після нескінченних принизливих формальностей лише 15 березня
1900 р. на засіданні сенату Краківського університету відбулася
нострифікація докторського диплома Софії Окуневської-Морачевської. Лише
тоді, через чотири роки по завершенні Цюріхського університету, доктор
медицини здобула офіційне право на самостійну лікарську практику. І все?!?
Настала епоха благоденства? Еге ж бо, дочекаєтеся. У Кракові подружжя
планувало разом працювати, але жінці знову місця не знайшлося. Довелося
повертатися на Галичину. Тут, на щастя, у лікарському збірнику (том 1, 1898)
Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка у Львові вдалося видрукувати її
наукову працю – «Вплив температури на осмотичний тиск еритроцитів».
Більше доля не усміхалася.
Від 1900 р. подружжя вперше розірвалося: Вацлав Морачевський
працював приватним лікарем у курортному містечку Карлсбаді (Карлові
Вари), Богемія, тоді як дружина з двома дітьми залишилась у Львові. Про
державну службу годі було й мріяти – приймали виключно чоловіків. Тож із
великими труднощами від 1 жовтня 1903 р. Софія Окуневська-Морачевська
обійняла посаду лікаря гінекологічного відділку та працювала по вулиці
Петра Скарги, 4 (тепер – вул. Озаркевича) у добродійній приватній

13. 13
«Народній лічниці» імені Митрополита Андрея Шептицького, очолюваній
родичем – двоюрідним братом Євгеном Озаркевичем.
Ідея створення українського
медзакладу для убогих, не залежно від
віросповідання та національності, давно
надихала патріотично налаштованих
лікарів. У «Народній лічниці» одразу
відкрилося чотири відділки:
терапевтичний, гінекологічний, очний,
хірургічний. Через два роки (1906)
з’явилися шкірний відділок та відділок
ЛОР-недуг. Оскільки лікарня вважалася
доброчинною, персонал здебільшого працював на ентузіазмі на кшталт
волонтерів.
На цьому Софія Атанасівна не спинилася. Разом із братом Наталії
Кобринської Євгеном Озаркевичем уперше в Західній Україні вони
організували курси для сестер милосердя, потім – курси акушерок, а
вечорами лікарка працювала над створенням словника української медичної
термінології. Окрім іншого, Софія Окуневська-Морачевська ходила в
активістках «Лікарської комісії», створеної у 1897 р., як перша професійна
спілка українських лікарів.
Важко велося першій українській лікарці на малій батьківщині: у
пошуках кращої долі Софії Окуневській-Морачевській з двома малими
дітьми знову судилося виїхати на чужину. На щастя, вдалося відкрити
приватну лікарську практику на богемському курорті Франценсбаді (нині –
Франтишкові-Лазне, Чехія), розташованому за 180 км від Праги неподалік
від кордону з Німеччиною. На той час там уже мешкав чоловік. Здавалося,
родина українських медиків об’єдналася назавжди.
Навпіл сім’ю розчахнула Перша світова бійня. Коли розпочалася
Перша світова війна, Софія добровільно подалася в табори, щоби надавати
медичну допомогу постраждалим українцям у моравській Ґмінді, потім – у
Святобожище, де відкрилися зловісні концтабори для українських виселенців
з окупованої Галичини. Вацлав Морачевський трудився лікарем у гарнізоні
міста Лінц. Відірвані одне від одного, зосередившись кожен на власній
кар’єрі, подружжя віддалялося один від одного. Повернувшись до Львова,
вона дізналася, що коханий чоловік залишив родину. Прикметно, що
ініціатором неофіційного розлучення став саме Вацлав Морачевський.
Оформивши офіційне розлучення, Софія продовжила лікарську практику.
Народна лічниця у Львові, де
працювала Софія Окуневська-
Морачевська 1903 р.

14. 14
Тривалий час пояснень розриву, взагалі, не існувало... Нині побутує
думка, до цього призвела тодішня політична ситуація в Галичині, з
проголошенням 13 листопада 1918 р. у Львові незалежної Західноукраїнської
Народної Республіки (ЗУНР). Ясна річ, ошелешену шляхту це не
влаштовувало, особливо – коли 1 листопада 1918 р. УНРада ЗУНР узялася
розсилати телеграфні ноти про утворення Української держави. Розпочалася
Українсько-польська війна, а 21 листопада 1918 р. після запеклих боїв
польські війська захопили Львів. Так ось. Наприкінці життя колишній
українолюб Вацлав Морачевський змінив погляди і став відданим сином
Другої Речі Посполитої (II Rzeczpospolita), тоді як Софія Окуневська
залишалася дочкою України, котру надихали величні, хоч і недосяжні
національні ідеали. Отож, для двох непоступливих патріотів шлюб став
зовсім недоцільним.
Але це версія побутова, інша – Cherchez la femme… Так-так,
розлучення спричинила жінка, видатна польська художниця Марія
Водзіцька. Як і Вацлав Морачевський, вона походила з аристократичної
родини, а ще була на 12 років молодшою за Софію, мала вишукані манери, у
1910-1913 рр. навчалась в Паризькій Академії мистецтв, малювала красу в
імпресіоністичній манері й кар’єрою та патріотизмом особливо не
піклувалася. Разом із коханцем вона їздила в Альпи, де Марія створила
кілька портретів Вацлава Морачевського, які сьогодні зберігаються у музеї
Львівської ветеринарної академії.
…Дедалі рідше Софія Окуневська-Морачевська сідала за рояль. Коли
таке траплялося, доктор медицини грала українські народні пісні й подумки
линула у благодення: «Як заграю пісеньку народну, буде людям здаватися,
що походжають вони по різнобарвних квітах. Та й будуть видіти, як дівчина
рве ті квіти, і почують її пісню. Така то буде пісня, що всі стануть добрі і
веселі». Найбільшим ударом долі стало не розлучення: вони ж були
дорослими людьми. На Різдво (за юліанським календарем) 7 січня 1919 р.
наклала на себе руки 20-річна донька – Єва, котра саме здобувала освіту в
Цюріху і могла повторити шлях самодостатньої матері: стати першою
українською архітекторкою.
Поціновувач української й світової літератури, молодий поет і
перекладач старший із дітей – Юрій саме знаходився у відрядженні, коли
сестра вкоротила собі віку. Що стало останньою краплею, ніхто не скаже:
сімейні чвари, нерозділене кохання, самотність? Поховавши молодшу сестру,
23-річний «Дзідзі» жахливо карався, звинувачував себе у погибелі Єви.
Родинний рай було остаточно зруйновано. Більше ніколи правник за фахом,
котрий працював у міському суді Львова, не назвав родителів Батьком та

15. 15
Матір’ю, а в листах іменував їх відсторонено, як літературних персонажів –
Доте і Мімі.
Смерть доньки немилосердно вдарила по двох непоступливих
батьках… Плітки та поголоски щодо причини самогубства Єви морально
спустошили Софію Окуневську-Морачевську. Та чи винна була вона в тій
життєвій драмі? До кінця днів своїх професор Вацлав Морачевський носив
при собі урну з прахом дочки, навіть – на лекції до Львівської академії
ветеринарної медицини, які так і читав польською, бо української мови
достатньою мірою ніколи не вивчив. З тією урною, самотнього наприкінці
життя, завідувача кафедри біохімії і загальної патології Львівської академії
ветеринарної медицини 15 вересня 1950 р. і поховали.
Софія Окуневська-Морачевська стала взірцем того, що у житті амбітна
жінка неодмінно досягне омріяної мети. Так, вона стала першим лікарем в
Австро-Угорщині та першим лікарем у Західній Україні, яка
використовувала променеву терапію у боротьбі з онкологією,
започаткувавши лікування раку шийки матки радієм за методою Марії
Склодовської-Кюрі. Так, за співчуття до чужого болю та безкорисливу працю
хворі називали її святою Софією. Утім, все минає, бо кожна доба народжує
нових героїв…
Останні роки життя, повернувшись до Львова, Софія Атанасівна вела
невелику приватну медичну практику. Попри випробування долі, соціальну
активність Софія Атанасівна тримала до останніх днів. Вона відвідувала
зібрання жіночої організації «Українське товариство жінок з вищою
освітою», створеної у Львові в 1924 р. під очільництвом Олени Степанів-
Дашкевич. З ініціативи Софії Окуневської-Морачевської філії того
об’єднання виникали у різних місцях Галичини, рахуючи й Перемишль.
Довкола неї поступово згромадилися дівчата-служниці. Доктор медицини
вчила давніх українських народних пісень, передавала знання, як
розпізнавати та заготовляти лікарські трави, викладала основи
траволікування. Мешкала добродійниця навпроти Собору Св. Юра у Львові –
в будинку на вулиці Міцкевича, 11 (нині – вул. Листопадового Чину),
купленому в 1907 р. греко-католицьким митрополитом Андреєм
Шептицьким для мистецького ательє українського живописця Олекси
Новаківського. Тепер не кожен із відвідувачів її помешкання міг тривалий
час із господинею чаювати: скрізь сушилися букети лікарських трав, а дух
густий макітрив голову, наче в аптеці.
Не так часто, як раніше, але, траплялося, Софія Атанасівна сідала за
чорне фортепіано: найчастіше вона імпровізувала на теми «Місячної сонати»
Людвіґа ван Бетховена та «Вечірньої серенади» Франца Шуберта. Якось

16. 16
поволі для зсивілої матері інструмент перетворився на ритуальний олтар. Над
ним висів портрет усміхненої дівчини у рожевій сукні, покійної дочки Єви.
Спокій чи спустошеність панували в усьому. Без поспіху син Юрко порався
біля великого самовара, а Софія Атанасівна накривала до чаю: на сліпуче
білу скатертину виставляла вона малі філіжанки з тонкої порцеляни, з буфету
діставала старосвітську цукорницю, спадкові малесенькі мисочки, різала білу
булку, ставила молоко в збаночку. Потім годину-півтори вони сиділи
мовчки…
Єдиною розрадою у житті для Софії Атанасівни залишилася турбота
про єдиного сина, який одружився з художницею декоративно-ужиткового
мистецтва Марією Кромпець (1897-1960) – вихованкою Олекси
Харлампійовича Новаківського. У родині «Дзідзі» мати жила до 1925 р., поки
молода сім’я з онукою Софійкою не переїхала у власне помешкання. Минуло
трохи більше півроку суцільної самоти – коли ти одна в чотирьох стінах. Усе
життя турбуючись болями інших, на початку 1926 р. вона раптово потрапила
в лікарню. Їй так боліло, що не сила терпіти: дві доби тому в святої Софії
розірвався гнійний апендикс, ускладнений перитонітом, а поруч… нікого не
виявилося. І запізніле медичне втручання просто не могло зарадити.
Софії Атанасівни Окуневської не стало 24 лютого 1926 р. Свій вічний
спочинок вона знайшла на Личаківському кладовищі у Львові. Ніхто коло неї
не сидів в останні хвилі життя, не тримав руку, не обіцяв, що все ще
налагодиться… Перша жінка-лікар у цілій Австро-Угорщині Софія
Атанасівна Окуневська-Морачевська померла у віці 61 рік у Львові.
Врятувати її було нікому. 27 лютого 1926 р. з каплички анатомічного театру
небіжчицю відвезли на Личаківський цвинтар.
Одразу по смерті матері, якось відтанувши серцем, український
правник та філолог Юрій Морачевський (1896-1935) забув про сімейну
колотнечу, в листі до материної подруги – письменниці Ольги Кобилянської
написав щось схоже на синовній некролог: «Найпрекрасніше, по-людськи
найвеличніше, те, що зробило її людиною, не було якоюсь доктриною,
починанням або звершенням. Це – велич і могутність єдиної душі,
притаманної молодій дівчині, яка, попри навчання, не втратила жіночності
й все виконала до кінця. Вона отримала вищу освіту, і наскільки ж вона
велична і прекрасніша в цьому чині, ніж всі ті, хто багато говорив і писав
про необхідність рівноправності, але мало робив. Це не завадило їй стати
дружиною, матір’ю і господинею дому, виконувати життєву настанову
жінки вірно і чесно».
Її син був доктором права, автором понад 180 наукових робіт. Мав
відвагу виступити 1930 року проти геноциду поляками. Збирав антикваріат,

17. 17
картини польських художників, був літературознавцем, мистецтвознавцем,
критиком. Писав вірші українською, німецькою, французькою та
італійською. Помер 4 грудня 1935 року на
операційному столі – його оперували у
Відні з дозволу батька та поховали обабіч
матері.
Час і надгробок усіх родичів
примирили та звели разом. Поряд із
Софією Атанасівною вічний спокій
знайшли: донька Єва Морачевська (1898-
1919), син Юрій Морачевський, чоловік
Вацлав Морачевський (1867-1950), онука
Софійка Морачевська-Темницька (1929-
2001). Ось коли нарешті могла би зрадіти ця русалка з волоссям старого
золота – жінка неземна, жінка з інших стихій.
… Шкода, що правнуків та праправнуків вона не дочекалася: стали
вони птахами високого польоту. Зокрема Адам Морачевський (1934), син
Юрія Морачевського та Марії Кромпець, мешкає тепер у Сполучених
Штатах, раніше служив військовим пілотом, а тепер – на заслуженому
відпочинку. У 2001 р. він приїздив до Львова, коли ховали його старшу
сестру Софію. А його син – Юрій, праправнук Софії Окуневської-
Морачевської, також став військовиком, служить тепер перекладачем у штабі
Військово-Повітряних сил США.
БІБЛІОГРАФІЯ
1. Бабкіна Катерина. Софія Окуневська : лікарка / Катерина Бабкіна //
Сила дівчат: маленькі історії великих вчинків. – Київ : Книголав, 2018. –
С. 106-107.
2. Беженар Валентина. Чернівцями ходила свята Софія : про лікарку
Морачевську-Окуневську / Валентина Беженар // Чернівці. – 2015. – № 19.
– 7 травня. – С. 4.
3. Богомолець О. Софія Окуневська - унікальна, але, на жаль,
незаслуженно забута постать в історії України / Ольга Богомолець. –
Освіта Буковини. – 2015. – №17, 18. - 14 трав. – С.12
4. Вознюк Володимир. «Русинка – доктор» або чому музей Ольги
Кобилянської тепер знаходиться на вулиці Софії Окуневської /
Володимир Вознюк // Доба. – 2015. – № 48. – 10 грудня. – С. 6.
Надгробок Морачевських на
Личаківському цвинтарі у Львові

18. 18
5. Вознюк Володимир. Величність і сила Софії Окуневської : [про
буковинську лікарку Морачевську-Окуневську Софію] / Володимир
Вознюк // Буковинський журнал. – 2016. – № 1. – С. 125-132. – Бібліогр. :
с. 132.
6. Вознюк Володимир. Тепер музей Ольги Кобилянської на вулиці
Софії Окуневської : [про перейменування вулиці в Чернівцях, на якій
знаходиться музей Ольги Кобилянської] / Володимир Вознюк //
Буковинське віче. – 2015. – № 47. – 10 грудня. – С. 3.
7. Вознюк Володимир. Тепер музей Ольги Кобилянської на вулиці
Софії Окуневської / Володимир Вознюк // До джерел культури
Буковини. Кн. 2. – Чернівці : Друк Арт, 2019. – С. 77-88.
8. Ганошенко Юрій. Софія Окуневська : лікарка / Юрій Ганошенко // Це
теж зробила я. – Київ : Видавництво для дітей 12+, 2019. – С. 26-27.
9. Горак Роман. Софія Окуневська : [про доктора медицини,
письменницю та активну діячку жіночого руху на Західній Україні –
Софію Окуневську-Морачевську] / Роман Горак // Буковинський журнал.
– 2019. – № 4. – С. 122-140.
10. Горлиця Настя. Перша лікарка Австро-Угорщини : Софія
Окуневська стала першою жінкою-лікарем в Австро-Угорщині та першою
українкою Галичини, яка здобула університетську освіту / Настя Горлиця
// Історія. – 2021. – № 3. – С. 10-11.
11. Гринюк В. «Хворі називали її святою Софією» : [12 травня – 150 років
від дня народження Софії Окуневської] / В. Гринюк // Молодий
буковинець. – 2015. – № 38. – 8-9 травня. – С. 9.
12. Дудидра Марія. Велич і сила Софії Окуневської / Марія Дудидра //
Буковинське віче. – 2015. – № 18. – 21 травня. – С. 4.
13. Ліщук Дмитро. «Вона була багатою і великою душею...» : 150-річчю
від дня народження присвячується : [12 травня 1865 р., народилась Софія
Окуневська – вчений-медик, перша українка в Австро-Угорській імперії,
яка здобула університетську освіту і стала доктором медицини,
письменниця і активна діячка жіночого руху в Україні] / Дмитро Ліщук //
Буковина. – 2015. – № 20. – 15 травня. – С. 3.
14. Ліщук Дмитро. Лікарі Окуневські в історії України і Буковини /
Дмитро Ліщук. – Чернівці : Букрек, 2022. – 52 с.
15. Ліщук Дмитро. Софія Окуневська в галереї портретів видатних
українців : 150-річчю від дня народження присвячується : [12 травня 1865
р., народилась Софія Окуневська вчений-медик, перша українка в Австро-
Угорській імперії, яка здобула університетську освіту і стала доктором

19. 19
медицини, письменниця і активна діячка жіночого руху в Україні] /
Дмитро Ліщук // Слово просвіти. – 2015. – № 18. – 7-13 травня. – С. 8-9.
16. Ляшук Петро. Долі видатних лікарок-учених України / Петро
Ляшук, Руслана Ляшук // Буковинський журнал. – 2023. – № 1. – С. 258-
265. – Бібліогр. : с. 265.
17. Ляшук Петро. І скальпелем, і словом : [про доктора медицини,
письменницю та активну діячку жіночого руху на Західній Україні -
Софію Окуневську-Морачевську] / Петро Ляшук // Буковинський журнал.
– 2018. – № 4. – С. 282-283.
18. Ляшук Петро. Перша жінка-лікар на Буковині : [про доктора
медицини, письменницю та активну діячку жіночого руху на Західній
Україні – Софію Окуневську-Морачевську] / Петро Ляшук // Буковинське
віче. – 2014. – 27 лютого. – С. 2.
19. Рогальчук Л. «Душею завжди була з Україною...» : до 150-річчя від
дня народження С. Окуневської-Морачевської (1865-1926) : [доктор
медицини, перша українська жінка-лікар в Австро-Угорщині, активна
діячка жіночого руху на Західній Україні] / Л. Рогальчук // Дати і події :
календар знаменних дат. – Київ, 2014. – 2015, 1-е півріччя, № 1. – С. 123-
126. – Бібліогр. : с. 126.
20. Софія Окуневська-Морачевська : 145 років від дня народження //
Пам’ятаймо! Знаменні та пам’ятні дати Буковини в 2010 році. – Чернівці :
Книги ‒ ХХІ, 2009. – С. 170-171. – Бібліогр. : с. 171.
21. Софія Окуневська-Морачевська : перша жінка-лікар на Буковині,
доктор медицини // Пам’ятаймо! Знаменні та пам’ятні дати Буковини в
2015 році : бібліографічний покажчик. – Чернівці, 2014. – С. 88-89.
Бібліогр. : с. 89.
ВЕБЛІОГРАФІЯ
1. Віддані медицині жінки : огляд-презентація [Електронний ресурс] //
Вінницький нац. медичний університет ім. М. Пирогова : [вебсайт]. –
Електрон. дані. – Режим доступу: http://library.vnmu.edu.ua/wp-
content/uploads/2015/09/Viddani-meditsini-zhinki-.pdf. – Назва з екрана. –
Дата публікації : 09. 2015. – Дата звернення : 7. 04. 2025.
2. Головацький І. Д. Морачевська-Окуневська Софія Атанасівна
[Електронний ресурс] // Енциклопедія сучасної України : [вебсайт]. –
Електрон. дані. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-69227. – Назва з
екрана. – Дата публікації : Грудень 2019. – Дата звернення : 7. 04. 2025.

20. 20
3. Жінки-медики старого Станиславова [Електронний ресурс] // Західний
кур’єр : [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу:
https://kuryer.if.ua/zhinky-medyky-starogo-stanyslavova/. – Назва з екрана. –
Дата публікації : 11.12. 2024. – Дата звернення : 4. 04. 2025.
4. Рудяченко Олександр. Софія Окуневська-Морачевська. Русалка з
волоссям старого золота [Електронний ресурс] // Укрінформ :
інформаційний ресурс : [вебсайт] . – Електрон. дані. – Режим доступу:
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2645556-sofia-okunevskamoracevska-
rusalka-z-volossam-starogo-zolota.html. – Назва з екрана. – Дата публікації :
24.02 2019. – Дата звернення : 7. 04. 2025.

21. 21

22. 22
Адреса бібліотеки: 58000 м. Чернівці, вул. Шевченка, 29
тел. (0372)52–21–23, 52–60–41
Сайт: http://bukovinchiki.cv.ua
Блог: http://children29.blogspot.com
e-mail: childlibbuk@ukr.net

23. 23

24. 24