Пам’ятка присвячена надзвичайній людині – історику та педагогу за освітою, фольклористу та збирачу народних перлин за покликом серця Миколі Антоновичу Зінчуку, якому цього року виповнюється 100 років. Він залишив для нащадків неоціненну спадщину – зібрав, систематизував та підготував до друку 40-томне зібрання українських народних казок. Видання розраховане на широке коло читачів.

1. ЧЕРНІВЕЦЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ДІТЕЙ
Пам’ятка до 100-РІЧЧЯ
від дня народження фольклориста
МИКОЛИ АНТОНОВИЧА ЗІНЧУКА
Чернівці ‒ 2025

2. 2
УДК 016:821(477.85)
С 62
Сива казка з добрими очима : пам’ятка до 100-річчя від дня
народження фольклориста Миколи Антоновича Зінчука / Чернівецька обл. б-
ка для дітей ; уклад. Н. Кадюк. – Чернівці, 2025. – 24 с.
Пам’ятка присвячена надзвичайній людині – історику та педагогу за
освітою, фольклористу та збирачу народних перлин за покликом серця
Миколі Антоновичу Зінчуку, якому цього року виповнюється 100 років.
Він залишив для нащадків неоціненну спадщину – зібрав,
систематизував та підготував до друку 40-томне зібрання українських
народних казок. Видання розраховане на широке коло читачів.
Відповідальна за випуск А. Біла
Підготувала Н. Кадюк
Редактор Т. Дудчак
Чернівецька ОБД, 2025
Зам. № 5

3. 3
«Якщо людина щось хоче зробити, вона
знаходить можливості зробити це, а якщо не
хоче ‒ то знаходить причини, щоб виправдати
своє неробство», ‒ так говорив Микола Антонович
Зінчук, якого ми знали як вчителя з села Довгопілля
Чернівецької області. Понад 37 років він власними
силами й коштом мандрував Україною й збирав
казки, буквально в останні хвилини вихоплюючи їх
із небуття: носії українського фольклору ‒ старі люди ‒ вмирають, а їхні діти та
онуки вже не знають казок.
Видатний історик, етнограф, фольклорист, «чорнороб культури»,
правдивий подвижник ‒ це все без перебільшення сказано про Миколу Зінчука.
За 86 років свого життя самотужки він зробив більше, ніж цілі інститути –
зібрав понад 8300 казок. Доробок його викликає подив та повагу у будь-якої
людини. Він підготував до друку і видав за життя 31 том із 40-томної збірки
«Українські народні казки». Збірка охоплює: «Казки Гуцульщини» – 8 томів,
«Казки Буковини» – 3 томи, «Казки Покуття» – 2 томи, «Казки Бойківщини» – 4
томи, «Казки Закарпаття» – 6 томів, «Казки Галичини» – 2 томи, «Казки Волині»
– 1 том, «Казки Поділля» – 5 томів, «Казки Наддніпрянщини» – 4 томи, «Казки
Полтавщини» – 2 томи, «Казки Чернігівщини» – 2 томи, «Казки Степової
України» (Кіровоградщина) – 1 том. Кожен том великого формату і має не
менше 400-500 сторінок. Справді титанічна праця!
Життя Миколи Антоновича могло б стати основою для гостроцікавого
фільму. Він народився 7 березня 1925 року у селі Кошелівка на Житомирщині у
селянській родині зі своїми традиціями, звичаями. Дитинство проходило серед
мальовничої природи – заливних луків, велетенських розлогих дубів – таких
картин природи йому більше не довелося зустрічати ніде. Але все це винищилося
під час примусової колективізації, страшного голодомору разом з людьми, які
були одним цілим з природою. Люди вимирали селами, втікали, хто куди міг, але
якимось чином рятували своїх дітей. Під час лихоліття, 1930-1933 рр., родина
Зінчуків змушена була покинути рідну домівку. Так і він потрапив до своєї тітки,
щоб вижити, де жилося ой як не солодко. Тема голодомору потім знаходила
відображення і в збірках казок, упорядкованих ним пізніше: так спогади
очевидців голодомору вміщені у «Казках Поділля», що увійшли до 30-го тому,
виданого «Букреком» у 2010 році, та у 36-му томі «Казок степової
Кіровоградщини».

4. 4
Як розповідає він про своє
дитинство у книзі спогадів «Скарбниці
пам’яті», у роки навчання в середній
школі у нього прокинулася справжня
жадоба до читання книг: « …читав
усе без розбору, але перевагу надавав
науково-популярній, науковій
фантастиці та пригодницькій літературі.
Я багато читав про видатних
мандрівників та мореплавців… А з
видатних письменників моїм кумиром був Віктор Гюго… Книги живили мій
розум і будили в мені мрії. Зразком для наслідування я взяв для себе мужнього
дослідника Африки Девіда Лівінгстона, великого мандрівника і гуманіста.
Предметом моїх мрій стала Африка. Я мріяв про те, що стану дослідником
Африки і продовжу справу великого Лівінгстона...».
На його становлення, ідентифікацію себе українцем вплинула книжка
«Історія України», видана в Галичині в міжвоєнні роки. Вона була жовта від
давності, без початку і кінця. Назви всіх народів писали з великої літери: «Німці,
Поляки, Москалі… І та пожовтіла книжечка зробила переворот у моїй душі і
змусила по-інакшому дивитися на свій народ і самого себе. Я зрозумів, що є
самобутній народ – українці і я сам до нього належу. Від того часу національна
ідея в моїй свідомості стала відігравати провідну роль. Більшовицька система,
могутня і всепроникаюча, виховувала мене пізніше впродовж багатьох років…
але збити мене з національної позиції, що її заклала в мою свідомість ота
жовтенька книжечка, уже не змогла…».
У 1941, на початку Другої світової
війни, родина Миколи Зінчука перебувала у
Черняхові Житомирської області. На той час
Микола закінчив дев'ятий клас Черняхівської
середньої школи. У травні 1942 гітлерівські
окупанти його разом із багатьма іншими
примусово вивезли на роботи до Німеччини.
Зі спогадів фольклориста: «… Майже
всі, хто були вивезені до Німеччини разом зі
мною з Кошелівки і працювали в одній
бригаді, уже померли. Восени 2009 року, коли
Микола Зінчук (справа) зі своїм
товаришем Г. Венгловським
Микола Зінчук з батьками і сестрою
Галиною. Фото 1935 р., с. Андріїв

5. 5
я востаннє побував у Кошелівці, живим був тільки Герон Венгловський. З ним я
сфотографувався в 1943 році в Галле, і той знімок зберігся…».
Роки перебування у Німеччині для молодого юнака, примусово
вивезеного на роботу, перетворилися на сім кіл пекла, але стали також великою
школою життя та виживання: працював там на ремонті залізниці в місті Галле;
після повторної спроби втекти його було ув'язнено в концтаборі Флоссенбюрґ, з
якого він був переведений у концтабір Дахау. 29 квітня 1945 р. його було
визволено з Дахау американською армією.
Дивом збережене життя в концтаборі у місті Дахау загартувало та
допомогло йому вистояти, вижити у повоєнному житті у розореній, зруйнованій
батьківщині.
Микола Зінчук повернувся додому з відкритою формою туберкульозу, але
організм молодий, усе витримав, і після лікування у госпіталі здоров’я
повернулося. Уже з багатим життєвим досвідом хлопчина чіпляється на ходу за
поїзд і на даху вагона добирається до Львова… Звідти двадцятилітній юнак
повертається додому: батько загинув на війні, хата зруйнована, маму з сестрою
прихистили родичі, а йому світила тільки тяжка безоплатна праця в колгоспі.
Його вражає, як люди підтримують один одного, живучи та виживаючи у
страшних повоєнних умовах. Побачивши цю безвихідь, Микола вирішує будь-
що вирватися звідси, і піти вчитися. Для навчання вибирає Львів, і у 1946 р.
успішно складає вступні екзамени на історичний факультет Львівського
педінституту.
Навчання припало на скрутні повоєнні
роки. Щоб відправити сина на навчання
мама продала годівницю корівку та справила
такий-сякий одяг. Микола Зінчук був
старанним студентом, отримував підвищену
стипендію, очолював наукове студентське
товариство.
На думку Зінчука, успіхам у навчанні,
вірою в свої сили, він завдячує академіку
Іванові Крип’якевичу, з яким за життя довелося побачитися лише раз, але ця
зустріч стала вирішальною. «Якось ми йшли містом разом із моїм викладачем, а
назустріч нам крокував високий і гарний чоловік, легенда історичної науки ‒ Іван
Петрович Крип’якевич. Розговорилися, мій викладач Розанов представив мене як
найкращого студента Львова. Іван Крип’якевич тоді глянув на мене і сказав
З мамою. Фото 1975 року.
Житомир

6. 6
перефразований вислів Наполеона: «Кожен солдат у ранці повинен носити
булаву маршала». Після цих слів я вирішив, що маю прожити своє життя
недаремно», ‒ розповідав пан Микола.
Мріяв юний Зінчук навчатися в аспірантурі та займатися історією. Але,
враховуючи його підневільне перебування в Німеччині під час війни, ніякої
мови про аспірантуру не могло бути. І Микола Антонович змушений був
попрощатися зі своєю мрією та поїхав працювати педагогом у звичайну сільську
школу на Львівщині.
У 1950 отримав направлення у Руднівську середню школу (тепер
Львівська середня школа № 74) на околиці Львова, викладав історію. Тут він
вчителює, перекладає книжки та пише статті на педагогічні теми в українські та
іноземні журнали. Невдовзі робота з
дітьми захопила його, деякі з
перших учнів стали друзями, а він
став директором школи.
У 1957–1963 працював
директором Порічянської
восьмирічної школи Яворівського
району Львівської області.
Після шести років роботи його
звільнили тому, що не був членом
партії ‒ це була його принципова позиція. Після цього звільнення Зінчук почував
себе ображеним і вирішив більше у Львівській області не працювати. Змінив
кілька місць роботи в Україні і поза нею – працював і в Архангельсьій області, і в
Молдові, і на кожному новому місці було нелегко, бо його, приїжджого і
незнайомого, у кращі школи не направляли, а в гірші. Скрізь на нього чекала
побутова невлаштованість, скрізь треба було швидко адаптуватися в новому
середовищі, залишаючись самим собою.
У 1967 році Микола Антонович розпочав свою роботу у Рукшинській
середній школі Хотинського району (нині ‒ Дністровський) Чернівецької області.
А оскільки він належав до людей, які в будь-якому віці здатні захоплюватися
чимось, то невдовзі він разом зі своїми учнями захопився туризмом та
спортивним орієнтуванням. Їздили на змагання до Чернівців, і для перемоги ще
потрібно було надати якісь краєзнавчі фольклорні матеріали. І він вирішив
записати добірку народних пісень і повезти їх з собою. Там легко посіли перше
місце, де зібрані пісні теж зіграли не останню роль.
Похід у Карпати з учнями. Фото 1962 року

7. 7
Окрилений таким успіхом, він узяв ті дві пачки з піснями і поїхав до Києва
в інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН
України, де після консультацій сказали, що він здатен успішно записувати
фольклорні матеріали. Це був вирішальний момент у його житті – він задумав
займатися фольклором і зробити це основною працею свого життя. При цьому
виходив з того, що, по-перше, це буде цікава робота, яка дасть можливість
виконати патріотичний синівський обов’язок перед Вітчизною, а по-друге, ніхто
його не буде на цю роботу ні рекомендувати, ні призначати, ні контролювати.
Заняття фольклором у 70-х роках було новим для нього, перед ним
постало завдання самому багато вчитися – адже за освітою він історик, не
філолог. Немало допомогли консультаціями науковці Київського Інституту
фольклору та етнографії ім. М. Рильського, куди він звертався за порадами. А
влітку сідав за книги у науковій бібліотеці у Львові і вивчав теорію фольклору. З
часом набував досвіду, виробилася методика роботи з людьми, відповідні
прийоми пошуку і методи обліку та впорядкування записаного. Як потім
виявилося, його система запису й обліку була досить раціональною: казки, пісні
та все інше він писав від руки і на окремих аркушах. Це потім дозволило
розкладати рукописні казки в такій послідовності, в якій вони мали бути
розміщені у книзі.
Першу записану казку Микола Зінчук запам’ятав назавжди ‒ це сталося 24
серпня 1975 року в Рукшині Хотинського району Чернівецької області.
«…24 серпня 1975 року вперше я пішов зі своїм магнітофоном по селу
Рукшин записувати народні пісні. Ступив на дорогу, якою мені судилося йти,
може кілька десятків років…», ‒ згадує письменник у книзі спогадів
«Скарбниці пам’яті».
Миколі Антоновичу тоді якраз виповнилося 50 років. (Останні 30 років він
проживав у селі Довгопілля Путильського району на Буковині.) Записавши все,
що вдалося знайти в Рукшині й навколишніх селах, він перемістився в інший
кінець того ж Хотинського району, в село Круглик. Потім була Сокирянщина, де
Зінчук натрапив на кілька визначних казкарів і дуже збагатив своє зібрання
казок. Відтоді він поставив собі за мету робити це систематично, бо в нього
залишалося не так багато часу, щоб зробити заплановану роботу. Розпочав
записувати фольклор щодня.
«Коли я зібрав кілька сотень казкового матеріалу й ще близько п’яти
тисяч пісень, я почав переходити з місця на місце. Я став певного роду

8. 8
бурлакою, мандрівним чоловіком: попрацювавши на одному місці рік-два й
зібравши казки в радіусі 100 кілометрів, переїжджав в інше місце…».
«Так я крок за кроком записував казки, починаючи від західних кордонів
і закінчуючи лівобережжям України. Я встигав чіплятися, як то кажуть, за
останній вагон поїзда, мені вдавалося записувати людей, які вже були на
смертному ложі. Народні казки ‒ це матеріал, що дуже швидко зникає.
Слідом за мною виростають надгробки.
Спочатку я писав казки від старших за себе, потім від таких, як сам, а
зараз вже від таких за віком, як мої сини. Тих вже немає, ці пам’ятають
лише фрагментарно з того, що знали їхні батьки, а наступні покоління вже
нічого не пам’ятатимуть. Зараз є телевізори, комп’ютери, Інтернет, а
тому бабусині казки вже втратили свою привабливість, і тільки
дошкільнята ще слухають із великим інтересом ці оповідки….», ‒ писав М.
Зінчук.
Коли підбилися перші підсумки роботи за рік, то виявилося, що він записав
2200 пісень із звукозаписом і значну кількість казок, легенд, переказів,
демонологічних роповідей, народних оповідань, заклинань, анекдотів, приказок,
прислів’їв, загадок тощо. Збирацька праця захоплювала його. Це була не якась
кабінетна писанина, а жива робота, і головне – результативна. «Казкові сюжети
заполонили мою уяву. І я став проживати пералельно два життя: одне
реальне, з його повсякденними клопотами й життєвою буденщиною, а друге
– уявне життя в казках, сповнене фантастики і пригод» – писав М. Зінчук у
своїх спогадах.
З того часу натхнений вчитель не
мав ні свят, ні вихідних, збираючи
казки по всій Україні. Перед ним
постала вся Україна у своїй багатій
мовній розмаїтості. Для цього йому
довелося пройти не одну тисячу
кілометрів степами й горами,
розпитуючи й слухаючи багатьох
людей. Уже під час експедицій довелось
вивчати діалекти, які він знає досконало –
гуцульський, бойківський, лемківський,
подільський, поліський…. Своїми хворими ногами Микола Антонович
обійшов сотні гірських сіл, побував у кожному регіоні України, зустрічався з
В експедиції. Микола Зінчук з
розповідачем казок Михайлом
Дідишиним. Космач, 1984.

9. 9
тисячами людей, які розповідали йому казки. Він записував їх,
упорядковував, надсилав до фольклорно-етнологічного інституту імені
Максима Рильського, де рахувався старшим науковим працівником. Бувало,
що його в дорозі надибували дикі звірі, збивали з ніг стрімкі потоки, лякала
холодна гроза, він ночував у колибах і на вулицях. Але він вперто ніс свій
земний хрест – збирав те, що не вмирає, що свідчить про невмирущу душу
нашого народу і його предвічну культуру. Невеличка кімнатка на другому
поверсі його учительського будинку була вщерть наповнена папками,
газетами, книгами, стосами списаних зошитів і паперу.
Якби хтось із синів Миколи Антоновича видав карту України з усіма
дорогами батька-казкаря ‒ це був би чудовий документ нашого часу і
пам’ятник славному татові і тим казкарям, що залишили по собі пам’ять
народу і пам’ять про себе… Любов до України гнала його від села до села,
від хати до хати. Ніколи не мав ні вихідних, ні відпусток – і так 37 років.
А своїм захопленням, саме казками, він завдячує видатному педагогові
Василю Сухомлинському. Як e цьому світі все взаємопов’язано: це ж саме він
благословив Зінчука на збирання казок. «Василь Сухомлинський відіграв
особливу роль у моєму житті. Як автор різних статей я народився саме за
його підказкою. Якось 1968 року в газеті «Известия» я прочитав статтю
Сухомлинського, яка дійшла до мого серця. Я написав йому листа, й він
негайно мені відповів. Ми стали систематично листуватися...» – згадує він у
книзі спогадів. У Зінчука було кілька педагогічних проєктів, які Сухомлинський
у своїх листах підтримував та запропонував йому написати про них у журнал.
Він сказав: «Пишіть статті на тему морального виховання, я їх рецензуватиму й
даватиму в друк». Зінчук написав статтю «З чого починається Батьківщина», в
якій йшлося не про радянську батьківщину, а про те, як виховати інтелектуально
й морально багату дитину. Якось Сухомлинський порадив ще написати статтю
на цю ж тему й для румунського журналу – Микола Антонович її написав і дав
прочитати Василю Олександровичу. «Вашу статтю я прочитав, стаття ‒ добра,
але ви написали про роль казки в інтелектуальному вихованні одне речення, а я б
написав цілу сторінку, ‒ відповів він мені. Не знав тоді Василь Сухомлинський і
я сам не знав того, що через якийсь десяток років казки стануть основним
змістом мого життя і будуть предметом мого зацікавлення», ‒ розповідає М.
Зінчук. Відтоді він глибше почав вивчати роль казки у вихованні дитини.
Микола Зінчука вважав, що для українських казок характерне
співчуття до слабких і покривджених, чим вони разюче відрізняються від

10. 10
казок російських. З наших казок можна вивчати побут народу в різні віки,
вони повні таких деталей, що стають багатющим матеріалом для
народознавців. Фольклорист стверджував, що українські казки, створені в
селянських хатах ‒ це чисто народна творчість і цим ‒ відрізняються від
арабських казок «Тисячі і одної ночі», написаних у багатих палацах, для
розваги правителів.
Казки, легенди як люди мандрують із краю до краю, і важко довести, де
їх перша батьківщина. Хоча про окремі казки, наприклад про
«Котигорошка», можна певно сказати – вона суто українського походження,
як і багато інших. От «Котигорошко», записаний на Прикарпатті, має 15
книжкових сторінок, а на Чернігівщині – одну. Сюжети подібні, тому-то
казки ідентифікуються за міжнародним стандартом, але є й немало таких, що
їх не знайдеш у жодного іншого народу, біля них не ставлять індексу, його
просто не може бути. Варто сказати, що Зінчук чітко дотримувався наукових
підходів у систематизації казок, застосовував міжнародні системи індексації.
Але попадалися йому такі казки. які були унікальними і не підпадали під
жодну систему, і тоді він діяв на свій страх і розсуд: ставив на записах
нотаріально завірені у сільській раді печатки з відміткою, де, з чиїх слів
записана ця унікальна казка.
Він розповідав, що у нас є сила-силенна казок, сюжетів, які ніде ніколи
раніше не були записані, є чимало сюжетів іноземного походження, які в Україні
не були зафіксовані. Наприклад, сюжет відомих «Бременських музикантів» він
зустрічав чотири рази в різних варіантах ‒ і в Закарпатті, й в українських степах.
Сюжет «Червоної Шапочки» також жодного разу не
фіксувався в українській фольклористиці, а в нього
зафіксований ‒ теж у різних варіантах. Він записав низку
казок, які зустрічаються тільки в Азії або Середній
Африці, але знайдені тут. Доводилося працювати в
Бессарабії, яка ніколи ніким не вивчалася з точки зору
фольклору. Це все дало підстави стверджувати, що жанр
казки є інтернаціональним: казки не знають ні
державних кордонів, ні географічних перешкод.
Микола Антонович залишив розповіді про
особливості та відмінності, притаманні казкам кожного конкретного регіону, чим
і наскільки вони відрізняються формою та сюжетом. «Коли я розпочав збирати
казки на Буковині, в Закарпатті та в Карпатах, то побачив, що є дуже багато

11. 11
розлогих казок, таких, що мають по 15-20 друкованих книжкових сторінок. Мені
розказували люди, що ще не так давно лісоруби скидалися грошима й наймали
діда-оповідача, який їм у колибі розказував казки, аж поки засне останній
лісоруб. Був такий Онуфрій Максимець у Рожнятинському районі Івано-
Франківської області, що йому вистачало однієї казки на багато вечорів. Але
таких величезних казок уже немає, хоча розлогі ще збереглися. Ритм життя
зовсім інший — людям немає коли слухати довжелезних казок, у моду входять
короткі казки, в тому числі й новотвори». Та Зінчук вже не застав цього казкаря
при житті.
Ті самі сюжети трапляються по всій Україні. Основа ‒ староруська, а в неї
вже вплітаються місцеві реалії, запозичені іноземні сюжети, діалекти. На сході
збереглося більше казок про тварин, а в Карпатах, наприклад, переважають казки
фантастичні. Колись були спеціальні довгі заспіви казок, які ще збереглися на
заході України, але рідко трапляються на сході. Зараз казки тяжіють до
літературної мови. В Карпатському та Закарпатському регіонах присутня певна
жорстокість в оповідках: тут діють розбійники, людожери та дикі тварини. А на
сході України, коли доходить до моменту, де герой трагічно гине, оповідач все
одно так викручує сюжет, що той рятується чи оживає. Оптимістичне начало все-
таки присутнє в душах людей, попри всю жорстокість режиму, за якого довелося
жити українському народові у ХХ столітті.
Звідки походять народні казки, якщо їхні сюжети такі подібні в усіх
народів? М. Зінчук записав низку казок, які зустрічаються тільки в Середній
Африці та Азії, а знайдені у нас. Існує багато теорій про те, як виникли казки:
нібито в Європу казки прийшли з Індії та арабського світу, а як вони виникли
на Сході, відповіді не було. Ще існує міграційна теорія Теодора Бенфея про
походження індійських казок. Жодна теорія не перекреслювала попередню,
вони одна одну доповнювали, і найповніше це було зроблене англійським
вченим Едвардом Тейлором, автором антропологічної теорії походження
казок. Первісні люди одухотворяли кожну живу істоту, кожен предмет, ці
уявлення характерні для всіх народів, тому-то паралельно виникали подібні
або однакові казкові мотиви.
Залишилися цікаві роздуми Миколи Зінчука про універсальність казки
та її історичну роль для долі українського народу, про казки, що творились у часи
комуністичного режиму, та про казку як концентрований досвід народу.
«…За комуністичного режиму мені рідко траплялися казки на
християнську тему, бо люди знали, що влада цього не толерує. Хоча, що

12. 12
цікаво, антирелігійних казок ніде не було й немає. Трапляються казки про
недостойну поведінку окремих священнослужителів, попів, про їхнє
перелюбство, користолюбство, але казок, які б зачіпали основи
християнської віри ‒ немає. Коли Радянський Союз вже був на межі розпаду,
люди почали охочіше розказувати християнські казки, що, попри 70 років
витруювання, збереглися по всій України. Пам’ятаю, один чоловік розказував
казку, а я за ним від руки записував, аж раптом він мене питає: «А ну,
покажіть, як ви пишете?» Виявилося, хотів подивитися, як я пишу слово
Бог. Коли побачив, що з великої літери, то, вдоволений, продовжив свою
оповідку».
За Радянського Союзу було дуже багато фальсифікацій під фольклор —
пісень, казок, які оспівували комуністичний лад і були написані тоді ж, хоча й
імітували справжню народну творчість. Він це все обминав. У його казках ви не
знайдете апології комуністичного режиму. Натомість серед казок-новотворів
того часу у нього є багато критичних казок і про Сталіна, і про Хрущова чи
Горбачова. Він їх тоді записував і ховав, а зараз, за часів незалежної України,
уже давав у збірки.
Як людина, що чула за життя стільки казок, Микола Зінчук пояснює
особливість цього жанру тим, що українська казка ‒ ціла енциклопедія
українського народного життя. Наш народ жив за таких умов, коли 459 заборон
української мови було лише за царської влади, коли українська книжка була
фактично під забороною. За комуністичного режиму кількість українських
книжок також постійно скорочувалась, українська мова витіснялася, словники в
той час були покликані нівелювати українську мову, ототожнити її з російською.
Тоді як народна казка нікому не була підконтрольна ‒ жодним царям чи
правителям! Люди складали казки про що хотіли, і в цих казках повною мірою
відображається українське життя, особливо життя українського селянства.
Ще він зазначає, що відмирання казки ‒ це об’єктивний процес. Усі сучасні
ЗМІ є такими потужними і привабливими для молодого покоління, що люди
втратили інтерес до усних оповідок. Окрім того, зараз є загальна освіта, всі
талановиті люди, найбільш пам’ятливі та здібні, які в попередніх поколіннях
могли бути казкарями й носіями народного досвіду, сьогодні йдуть здобувати
освіту. Усну народну казку витісняють технічні ЗМІ. Але казка ‒ жанр
невмирущий.
І ще на одну обставину звертав увагу Микола Зінчук у своїх розмовах
та численних інтерв’ю. «Казка ‒ це жанр політично нейтральний і

13. 13
покликаний збуджувати світлі емоції людей. Але коли я писав ці казки,
жорстока історична правда про буття мого народу і невеселі обставини його
сучасного життя спонукали мене, в ім’я святої правди, подавати й невеселі
картини. Я просто не міг зображувати все тільки в світлих тонах і обминати
похмурі картини життя. Я писав так, як підказувало мені
моє сумління».
Збираючи казки, він зустрічав справді унікальних
носіїв народної культури, людей, які розповідали по півсотні
й більше оповідок. Хто ці люди? Найбільше казок він
записав на Буковині, Закарпатті, Бойківщині та
Гуцульщині. У цих краях казки на 15-20 сторінок, мають
кілька сюжетів, які зливаються в один.
Страшні казки записав на Закарпатті. Половина
населення в тих краях ‒ етнічні мадяри. У їхніх казках
розбійник обов'язково мусить убити, людожер ‒ зжерти,
а звір ‒ розірвати. Згадував Микола Антонович й 99-річну
глуху бабусю з села Чорногузи Вижницького району, яка
жила осібно від усіх ‒ в урочищі. Він писав від неї казки
від руки: напише фразу або дві, гляне на неї ‒ й тоді вона
продовжує далі. Жила вона сама, хата її стояла окремо, в
лісі. Але була в неї ціла зграя котів, і всі такі чорні ‒ лазили
через комин. І от вона розповідає казки, а коти починають по одному випадати з
тої печі. А вона на них як крикне ‒ й далі розказує. І звучали її казки так по-
стародавньому, по-архаїчному...
Ще 2007 року в Кам’янці-Подільскому записав від однієї жінки понад 70
казок. Таких казкарів у різних областях у нього багато було ‒ сім чи вісім. Був ще
такий Грицько Колобейчук у Косівському районі, що розказав йому понад
півсотні казок. «Грицько Колобейчук ‒ це унікальний, єдиний у своєму роді
чоловік, якого я коли-небудь зустрічав. Це імпровізатор, який на ходу творить
казку. Йому досить знати окремі сюжети чи моменти, як він, вплітаючи їх у свою
оповідку, творить абсолютно нову й унікальну казку. Це було так: Грицько
лежить і курить цигарку за цигаркою ‒ диму повна хата, а він розповідає казки. В
одній зі збірок є окремий розділ казок, розказаних Колобейчуком. На жаль, коли
я привіз Колобейчуку цю книжку, він уже помер...

14. 14
Про подвижницьку працю та неймовірну цілеспрямованість Миколи
Зінчука свідчать багато фактів. Так, розпочавши свою фольклорно-
збиральницьку роботу 1975 року до весни 2007 року він зміг зібрати ціною
великих зусиль, крім інших фольклорних матеріалів, близько 4,5 тисячі народних
казок. Цього цілком вистачило для створення
24-томника «Українські народні казки» і
більша частина томів на той час вже вийшла
у світ. Та він, у віці 83-х років вирішив
замість задуманого раніше 24-томника
зробити 40-томник. Певно, що він вже не міг
розраховувати на те, що цю задумку
вдасться здійснити власними силами, то
вирішив звернутися за підтримкою до
освітянської громади України. Для цього
йому довелося об’їздити низку областей,
вести переговори з керівниками освіти,
виступати на семінарах вчителів-філологів.
Сам він записував уже епізодично у деяких
районах. Тепер він рухався не з заходу на схід,
а зі сходу на захід. Почав з Чернігівщини, а
далі була Полтавщина, Наддніпрянщина (Київська та Черкаська області),
Поділля (Вінницька та Хмельницька). На середину 2009 року вже було зібрано
майже весь необхідний матеріал для 38-ми томів. Постало питання: куди
кинутися за казками для ще двох томів. І тут йому допомогли освітяни
Дніпропетровщини – збирали матеріали і вчителі, і учні, вистачило казок на
найбільший за обсягом том у 520 сторінок.
Тяжче йшли справи із впорядкуванням тому «Казки
степової України» на Кіровоградщині. Але потім цю
справу вдалося зрушити з місця. Загалом, за свідченням
Миколи Антоновича, гуртом за три-чотири роки зібрали в
центральних і східних областях половину того, що йому
самому за його зусиль вдалося зібрати за 32 роки. Але в
цьому ховалися і свої підводні камені: не всі збирачі
поставилися до цієї відповідальної роботи достатньо чесно.
Бували випадки, коли казки виписували з книжок – він
мусив такі записи вилучати, інколи слово в слово

15. 15
виписували казки з його власних книжок і видавали за записані з уст
розповідачів. Ясно, що було б краще, якби йому вдалося записати все з уст
розповідачів, як це робив впродовж 32 років, але стан його здоров’я не дозволяв
цього зробити, а зоставити працю свого життя незавершеною він не міг…
У Зінчука-фольклориста непересічний
письменницький талант. Під впливом народних казок
він почав писати казки й сам. Вони на народні не схожі.
У них – його власне світобачення і поривання душі.
Писав він свої авторські казки тоді, коли були короткі
вимушені перерви в роботі над казками народними,
зокрема низка з них написана на лікарняному ліжку. Це,
зокрема, об’ємиста і гарно ілюстрована книга «Чарівні
казки», що вийшла у львівському видавництві
«Каменяр» у 2007 році з ілюстраціями Тетяни
Савєльєвої та авторською передмовою. Вона отримала міжнародну
літературну премію Водяників-Швабінських при фундації Українського
університету у Нью-Йорку. Спершись на глибинні народні основи,
відштовхуючись від пережитого, автор вибудовує свій казковий світ, який
вчить добру, мудрості.
Авторські казки Миколи Зінчука проросли з казок народних та є
самовираженням автора, який відгукується на реалії сьогочасного життя.
Юний (та й дорослий) читач зразу збагне, куди цілиться своїми стрілами
автор. У творах письменника віддзеркалюється його власний життєвий
досвід: шкільна тематика (адже півстоліття викладав сам у школі); історичні,
фольклорні та фольклористичні мотиви.
В казках прослідковуємо його любов до природи: змалку казкар мріяв
про те, щоб стати натуралістом, але в гостро заідеологізованому суспільстві
вирішив зайнятися справами, ближчими до ідеології. (Це сталося після того,
як він близько познайомився з іще одним різновидом тоталітаризму,
німецько-нацистським).
Основою казки, створеної уявою Миколи Зінчука, без сумніву, є його
багатющий досвід збирача фольклору. Мандруючи від села до села, від
містечка до містечка, ‒ від одного хранителя народної мудрості до іншого, ‒
наш казкар не просто механічно записував на папір чи на магнітофонну
стрічку казкові сюжети. Він, натхненний глибинністю народної фантазії,
творив і свій власний світ ‒ світ, досить часто пов’язаний зі сьогоденням, з

16. 16
пережитим, і світ уявний з елементами не тільки казковості, а й фантастики,
який так легко сприймається юним читачем
У різних видавництвах країни виходили нові книги казкаря. З’явилися
майже два десятки видань, які стали справжнім явищем у царині сучасної
фольклористики: «Чарівна скринька», «Дарунок веселки», «Казки та легенди
Турківщини», «Казки та легенди Сколівщини», «Дерево до неба: казки та
легенди на християнські теми», «Народні оповідання» тощо.
Залишив Микола Антонович по собі і безцінні
спогади про дитинство, юність, роки навчання у
Львові, дослідив свій родовід. У видавництві
«Букрек» 2014 року, уже після його смерті, вийшла
незакінчена автором книга спогадів «Скарбниці
пам’яті». Це безцінні свідчення виживання та
становлення молодого повоєнного покоління,
загартованого голодомором, німецькими трудовими
та концентраційними таборами, а ще ми бачимо
непереборне бажання вчитися, відбутися як
особистість і здійснити свою головну місію в житті –
записати нетлінні народні скарби. На жаль, ці спогади вийшли
незавершеними, бо автор мав уже на той час дуже поважний вік.
За життя невтомного збирача фольклору його
книжки виходили в різних видавництвах країни. Але
особливо тісна співпраця та дружба пов’язувала його з
чернівецьким видавництвом «Букрек», де були
підготовлені та видані його збірки казок. Збирав казки
Микола Зінчук приблизно 40 років, а історія співпраці з
ВД «Букрек» тривала 20 років. Як зауважує директор
видавництва Дарина
Туз-Максимець,
читачі дуже цінують видання казок
славетного фольклориста, цікавляться
його перевиданням. У видавництві
«Українські народні казки» називають
«букреківська багатотомна ноша».
На 16-му Міжнародному форумі
видавців, що проходив у Львові, разом з

17. 17
Миколою Антоновичем презентувалися народні казки Гуцульщини та
Закарпаття. І останні, 39-й та 40-й томи з казками Чернігівщини
презентувалися видавничим домом «Букрек» у Чернігівському інституті
післядипломної освіти.
Для дітлахів в Україні з’явилася
нова онлайн-платформа української
казки «U.КРАЇНА КАЗОК» (автори
проєкту – Роман Дмитрик та Юрій
Пристаєцький) з народними оповідками з
усіх регіонів, які понад 40 років збирав
український етнограф Микола Зінчук.
Посилання на платформу: https://ukrainakazok.com.ua/#kontakty
Сценаристка та письменниця Аліса Ліндеман зазначає, що саме казки
Зінчука – це безпрецедентний спадок, тому що він зібрав 4 тисячі тільки по
західних регіонах, близько 8 тисяч загалом. Брати Грімми навіть не
наблизилися до цієї цифри. Він зібрав по крупиночках, об’єднав те, що є
спільного між лемками, бойками і Сумщиною, Чернігівщиною чи Поліссям.
Отже, як створювали «U.Країну казок»: розробники створили
аудіовізуальні версії казок. Але перш ніж їх зробити, тексти адаптували, бо
кожна оповідка в оригіналі містила певний регіональний діалект, прислів’я,
тематику та сюжет. Водночас треба було зберегти територіальну
ідентичність. Для цього поринули в історичні довідки. Для створення
візуального ряду проєкту довелося вишуковувати старовинні символи,
нариси української абетки, поринати в історичні довідки, але подати їх в
осучасненому вигляді. Основною ідеєю було створити простір, світ і всесвіт
української казки. На платформі можна знайти казки на будь-яку тему і в
будь-якому форматі. Їх можна й слухати, й дивитись, й читати. Автори
проєкту закликають батьків читати разом із дітьми.
Як зазначає креативний директор проєкту Юрій Пристаєцький, почасти
ці казки дають змогу дізнатися про історичні події, особливості культури й
менталітету кожного окремого регіону. Безумовно, оповідки містять ключові
сенси для кожної казкової історії: працьовитість, взаємовиручка, хоробрість і
хитрість, перемога добра над злом. Цей проєкт не лише дає друге дихання
українському епосу, а й передасть його далі, у наступні покоління. Онлайн-
платформа осучаснених оповідок вже працює, тож починати читати їх з
малечею можна просто зараз.

18. 18
До роботи над проєктом долучились знані українські актори театру і
кіно: Римма Зюбіна, Михайло Кукуюк, Віталіна Біблів, Роман Ясіновський,
Антоніна Хижняк та багато інших. Як зазначають творці проєкту, платформа
«U.КРАЇНА КАЗОК» планує розвиватися, постійно доповнюватися і
розширюватися для того, щоб забезпечити як батьків, так і вчителів цінним
ресурсом для вивчення культури, звичаїв і традицій нашого народу. А ще
казка, як зазначають психологи проєкту, є надзичайно корисним
інструментом арт-терапії, що допоможе у подоланні дитячої тривожності,
стресу і страхів.
7 січня 2025 р. у Львівській національній науковій бібліотеці України
ім. В. Стефаника відбулося передання родиною унікального архіву педагога,
фольклориста, казкаря Зінчука Миколи Антоновича. Це 83 папки записів, що
містять 17685 архівних записів з казками, піснями, легендами. А ще 234
оригінальних листів. Цей неоціненний скарб буде вивчатись нащадками –
науковцями, студентами, поціновувачами народної спадщини.
Казкар відійшов у вічність 2 лютого 2012 р., на 87 році життя, у с.
Довгопіллі Чернівецької області. Родом з Житомирщини, Микола Антонович
Зінчук значну частину свого життя прожив на буковинській Гуцульщині.
Старі гуцули, при зустрічі з ним, знімали крисані, і віталися першими,
називаючи «Учителем». І не тільки тому, що він навчав їхніх дітей і внуків
німецької мови, історії, вчив любити свій край і мову. Гуцульська земля і
прийняла його у своє лоно.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Будна Н. Буковинець зібрав сім тисяч казок : у видавництві «Букрек»
вийшов 40-томник українських народних казок, які упорядкував Микола
Зінчук / Надія Будна // Молодий буковинець. – 2013. – 6 червня. – С. 4.
2. Гринюк В. Помер один з останніх збирачів казок : Микола Зінчук
зібрав 40 томів народних казок, легенд і повір'їв / Василь Гринюк //
Молодий буковинець. – 2012. – 13-14 лютого (№ 16). – С. 9.
3. Гусар Ю. Календар «Буковинського віча» : [Зінчук Микола
Антонович] / Юхим Гусар // Буковинське віче. – 2015. – 26 лютого (№ 8).
– С. 3.

19. 19
4. Гусар Ю. Казкар Микола Зінчук : [про буковинського збирача
фольклору] / Юхим Гусар // Буковинське віче. – 2017. – 2 берез. (№ 8) –
С. 3.
5. Дідула Р. Подвижник : [Зінчук М. А.] // Зінчук М. Скарбниці пам’яті :
спогади. – Чернівці : Букрек, 2014. – С. 3-11
6. Заславець Григорій. Наші казки як набуття ЮНЕСКО : [відбулася
презентація 40-томного видання «Українські народні казки»] / Григорій
Заславець // Буковинське віче. – 2013. – 19 квітня (№ 16). – С. 4.
7. Зінчук М. Cкарбниці пам’яті : спогади / Микола Зінчук. – Чернівці :
Букрек, 2014. – 328 с. : іл.
8. Зінчук Микола Антонович : педагог, публіцист, фольклорист /
Чернівецька ОУНБ ім. М. Івасюка // Фольклористи Буковини :
біобібліографічний довідник. – Чернівці, 2012. – С. 33. – Бібліогр. : с. 33.
9. Максимець Микола. А у Львові читачі гонорові : [про презентацію на
16-му Міжнародному форумі видавців народних казок Гуцульщини та
Закарпаття Миколою Зінчуком] / Максимець Микола // На сторожі
білого птаха. – Чернівці : Букрек, 2015. – С. 107-108.
10. Максимець Микола. Великий знавець української казки : знаний
фольклорист, історик-краєзнавець, письменник і публіцист Микола
Антонович Зінчук / Максимець Микола // На сторожі білого птаха. –
Чернівці : Букрек, 2015. – С. 236-239.
11. Микола Зінчук : видатний історик, етнограф, фольклорист //
Ластівка. Політ крізь час. Кн. 1. – Чернівці : Родовід, 2023. – С. 250-251.
12. Микола Зінчук : педагог, публіцист, збирач фольклору // Пам’ятаймо!
Знаменні та пам’ятні дати Буковини в 2015 році : бібліографічний
покажчик. – Чернівці, 2014. – С. 49.
13. Науменко В. До нас завітали казки Чернігівщини : [про презентацію
39-го та 40-го томів «Українських народних казок» «Казки
Чернігівщини» Миколи Зінчука на Чернігівщині] / Науменко Валентина
// На сторожі білого птаха. – Чернівці : Букрек, 2015. – С. 369-371.
14. Никифоряк Д. Сторінками казок Миколи Зінчука : [про районий
фестиваль-конкурс інсценізації казок Миколи Зінчука] / Дмитро
Никифоряк // Буковина. – 2023. – 15 черв. (№ 24). – С. 6.
15. Тодорова С. М. «Казки степової Кіровоградщини» : [презентація
книги] / Світлана Тодорова // Шкільний бібліотекар. – 2019. – № 2. – С.
23-25. – Бібліогр. : с. 25.

20. 20
16. Чорней В. Казки з Буковини презентують у Парижі : [40 томів
літературної спадщини фольклориста, казкаря та історика Миколи
Зінчука презентують у Парижі з метою номінації на «Об’єкт
нематеріальної спадщини ЮНЕСКО»] / В. Чорней // Молодий
буковинець. – 2014. – 14-15 березня. (№29). – С. 12.
ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ
1. Зінчук М. Авторська передмова до книги «Чарівні кзки»
[Електронний ресурс] // Народна творчість : [вебсайт] . – Електрон. дані. –
Режим доступу:
https://proridne.org/Український%20фольклор%20Книги/Микола%20Зінчу
к%20☼%20Чарівні%20казки. – Назва з екрана. – Дата звернення: 17
лютого 2025 року.
2. Казки з Буковини презентують у Парижі [Електронний ресурс] //
Газета «Молодий буковинець» : [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим
доступу: https://molbuk.ua/chernovtsy_news/70478-kazky-z-bukovyny-
prezentuyut-u-paryzhi.html. – Назва з екрана. – Дата публікації: 13 березня
2014 року . – Дата звернення: 18 лютого 2025 року.
3. Ксенія Павлишин. Країна казок: що відомо про нову онлайн-
платформу [Електронний ресурс] // Вікна : [вебсайт] . – Електрон. дані. –
Режим доступу: https://fakty.com.ua/ua/videos/krayina-kazok-v-ukrayini-
stvoryly-onlajn-platformu-z-narodnymy-opovidkamy-z-usih-regioniv. – Назва
з екрана. – Дата публікації: 16 квітня 2024 р. – Дата звернення: 18 лютого
2025 року.
4. Микола Зінчук зібрав вісім тисяч казок [Електронний ресурс] // Газета
по українськи : [вебсайт] . – Електрон. дані . – Режим доступу:
https://gazeta.ua/articles/people-newspaper/_mikola-zinchuk-zibrav-visim-
tisyach-kazok/406481. – Назва з екрана. – Дата публікації: 26 жовтня 2011
року. – Дата звернення: 17 лютого 2025 року.
5. Микола Кобилюк. На Буковині видали 40 томів казок путильського
письменника [Електронний ресурс] // Газета «Молодий буковинець» :
[вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу:
https://molbuk.ua/chernovtsy_news/70218-na-bukovyni-vydaly-40-tomiv-
kazok-putylskogo-pysmennyka.html. – Назва з екрана. – Дата публікації: 8
березня 2014 року . – Дата звернення: 18 лютого 2025 року.

21. 21
6. Помер збирач казок Буковини і Гуцульщини Микола Зінчук
[Електронний ресурс] // Інформагенство Букінфо : [вебсайт] . – Електрон.
дані. – Режим доступу: https://bukinfo.com.ua/show/news?lid=22624. –
Назва з екрана. – Дата публікації: 11 лютого 2012 року. – Дата звернення:
14 лютого 2025 року.
7. Семенченко Марія. Той, хто збирає казки / Марія Семенченко
[Електронний ресурс] // Сайт газети «День» : [вебсайт] . – Електрон. дані .
– Режим доступу: https://day.kyiv.ua/article/kultura/toy-khto-zbyraye-kazky. –
Назва з екрана. – Дата публікації: вип. газети №3, (2012) . – Дата
звернення: 14 лютого 2025 року.
8. Унікальний 40-томник українських казок може стати об’єктом
ЮНЕСКО [Електронний ресурс] // Рідна країна. Світоглядний портал :
[вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу:
https://ridna.ua/2013/06/unikalnyj-40-tomnyk-ukrajinskyh-kazok-mozhe-staty-
objektom-yunesko. – Назва з екрана. – Дата публікації: 14 червня 2013
року. – Дата звернення: 18 лютого 2025 року.
9. U.КРАЇНА КАЗОК: нова онлайн платформа українських народних
казок вже доступна для авдиторії [Електронний ресурс] // Novy.tv :
[вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://novy.tv/ua/g-
space/showbiznes/2024/04/15/u-krayina-kazok-nova-onlajn-platforma-
ukrayinskyh-narodnyh-kazok-vzhe-dostupna-dlya-avdytoriyi/. – Назва з
екрана. – Дата звернення: 18 лютого 2025 року.

22. 22

23. 23

24. 24
Адреса бібліотеки: 58000 м. Чернівці, вул. Т. Шевченка, 29
тел. (0372)52-21-23, 52-60-41
Сайт: http://bukovinchiki.cv.ua
Блог: http://children29.blogspot.com
e– mail: childlibbuk@ukr.net