ЗНО, історія України

1. КЗВО КОР «Білоцерківський гуманітарно-педагогічний коледж»
© Дрібниця В.О., 2019
Русь-Україна
(Київська держава).
Становлення та розквіт
Русі (друга половина ІХ –
середина ХІ ст.)

2. Розселення
східнослов’янських племен
на території сучасної
України (VII – IX ст.)

3. Індо-
європейська
мовна група
Українська мова –
одна зі
східнослов`янських
мов
індоєвропейської
мовної групи

4. Пам’ятник
легендарним
засновникам Києва –
Кию, Щеку, Хориву та
їх сестрі Либідь
Скульптор Василь
Бородай.
Київ

5. Київ, що став головним східнослов’янським центром, утворений, за легендою,
полянським князем Києм наприкінці V століття. У Кия були два брата Щек, Хорив
та сестра Либідь.
Центральна гора, де розміщувався князівський палац і сьогодні називається
Старокиївською. Поруч – гори Щекавиця та Хоревиця, названі на честь братів Кия, та
річка Либідь (зараз у підземному колекторі).
Хто такий був реальний Кий, і чи взагалі він був — суперечки серед істориків не
вщухають. Щоправда більшість з них визнають, що така особа могла реально
існувати, а деякі навіть знаходять аналоги у тогочасних джерелах. Так український
історик М. Брайчевський доводив, що Кий — це воєвода Куврат, який жив у 70-і рр.
VI ст., за походженням білий хорват.
Заснуванню міста на високих кручах Дніпра сприяло географічне розташування
міста. Київ знаходився на сухопутному шляху з Азії до Європи.
Найдавніший Київ складався з двох частин: міста, оточеного земляним валом та
ровом (тут жив князь з дружиною, а під час наступів ворогів все населення ховалося
в його укріпленій частині) та Подолу (тут жили ремісники, купці, селяни).

6. Пам’ятник антам біля с. Синява Рокитнянського
району Київської обл.
Фото Дрібниці В.О.
Антський військово-племінний союз (IV – початок VII ст.)
Антський військово-племінний союз виникає у IV ст. у межиріччі
Дністер та Дніпро. З антами інколи ототожнюють пеньківську
археологічну культуру. Анти займалися землеробством, осілим
скотарством, ремеслом, торгівлею.
Зародки держави у антів були у формі воєнної демократії (перехід від
первісно-родового ладу до класового суспільства), тобто вища влада
належала народним зборам (віче), а на період воєн вона
зосереджувалась в руках князів, які командували військовими
дружинами. Влада князів передається по спадковості.
Воювали анти з готами. Здійснювали походи на Візантію. Відомий
князь антів – Бож. Готам вдалося підкорити антів, проте наприкінці IV
ст. анти в союзі з гунами перемагають готів і здійснюють вдалі
походи на Візантію. У VII ст. (602 р.) авари (тюркські племена) знищують
антський племінний союз.

7. Протягом V — ІX ст. на східнослов’янських землях ішов активний процес
державотворення, що завершився наприкінці ІX ст. утворенням держави,
які історики назвали Київська Русь (Давньоруська держава, Київська
держава, Русь-Україна).
Головними передумовами утворення держави з центром у Києві були:
• економічні – розвиток землеробства, ремесла, розширення
зовнішньої торгівлі; виникнення і розбудова міст; перетворення
Подніпров’я на господарчий та економічний центр Руської землі;
• внутрішньополітичні – розшарування суспільства на багатих та
бідних у зв’язку з вдосконаленням знарядь праці; посилення протиріч в
суспільстві, що вимагало сильної державної влади, законодавства та
військової сили, яка б захищала інтереси пануючих верств суспільства;
• зовнішньополітичні – боротьба з Візантією, кочівниками, що
вимагала створення війська, флоту, будівництва фортець.

8. Влада в державі стає відокремленою від суспільства, тобто:
• старійшини і вожді стали тільки судити та керувати
соплемінниками в мирний час;
• князі та воєначальники – керувати військом під час походів;
• жерці – закликати милість богів.
До появи держави всі общинники працювали разом, тепер же
з’явився прошарок людей, які тільки управляють і мають змогу
керувати іншими, нав'язуючи їм свою волю.
З арабських джерел та вірменських хронік відомі три племінних
союзи східних слов’ян:
• Куявія (землі полян навколо Києва);
• Славія (землі ільменських словен з центром у Ладозі, пізніше —
в Новгороді);
• Артанія (місце її розташування є предметом суперечок
істориків – це або Ростово-Суздальська земля, або територія
Криму та Таманського півострова).

9. Основним заняттям східних слов’ян залишалося землеробство. Земля поступово переходить в індивідуальну
власність окремих сімей, а поля, ліси і луки залишалися власністю всієї общини.
Розвивалося домашнє скотарство – розводили коней, биків, овець, свиней, дрібну рогату худобу, птицю.
Наші предки були вправними рибалками та мисливцями – полювали на кабана, оленя, лося, зубра, ведмедя,
бобра, куницю.
Високого розвитку набувають ремесла – залізообробне, гончарне, ювелірне. Слов’яни були вправними
будівельниками, бондарями, вміли обробляти деревину, камінь, скло, поширеним було ткацтво.
Предки українців були язичниками – поклонялися багатьом богам:
• Дажбог вважався найвищим богом, він втілював Сонце («Слово о полку Ігоревім» називає русичів
«Дажбожими онуками»);
• бог грому та блискавки звався Перун;
• бог вогню – Сварог;
• покровитель скотарства – Велес;
• богиня любові та гармонії в природі – Лада.
Предки українців обожнювали річки, озера, ліси, птахів, звірів. Найбільшою пошаною користувалися дуб, бук,
липа, оскільки вважалося, що на них живуть боги. Вірили вони і в загробне життя. Разом з померлим у могилу
клали особисті речі, зброю, прикраси тощо. Жертви богам приносили у спеціальних місцях – капищах, де
стояли дерев’яні та кам’яні людиноподібні ідоли. Жертвами були тварини, зерно, різноманітні вироби, навіть
люди.

10. Давньослов’янський жертовник. Київ. Старокиївська гора

11. Збруцький ідол.
Дохристиянська язичницька (поганська) пам’ятка
Чотири сторони ідола та прорис
з можливими варіантами імен
зображених богів
(за Б. Рибаковим)
ЯЗИЧНИЦТВО (поганство) (від старослов’ян. "языкъ" —
мова, говірка, плем’я, народ) – выра в багатьох богыв;
історична форма політеїстичної релігії, що передувала
монотеїстичним (християнству, ісламу) релігіям.

12. Літопис — історичний твір часів Київської Русі, в
українських, білоруських та литовських землях у XIV —
XVII ст., в яких розповідь ведеться по роках («в літо»)
Перше літописне зведення, що дійшло до нас, — «Повість минулих літ», укладена на початку XII ст.
печерським монахом Нестором, редагована після нього ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром, а
пізніше ще одним невідомим автором

14. Племінний союз — союз декількох близьких
за етнічною приналежністю племен.
Племінні союзі характерні для
європейського та азіатського Раннього
Середньовіччя, періоду розкладу
родоплемінних відносини та появи держави.
До східнослов’янських племінних союзів
сучасні історики відносять об’єднання,
названі Нестором-літописцем
«племенами» — поляни древляни, сіверяни
та ін.

15. Східнослов’янські
племена:
1. Тиверці.
2. Уличі.
3. Деревляни
(волиняни).
4. Поляни.
5. Сіверяни.

16. Карта показує входження до складу Русі в
результаті походів київських князів
племінних об’єднаннь уличів і тиверців

17. Східні
слов’яни
часів
Київської
Русі (ІX —
сер. XIII ст.)
14 племінних груп Нестора-літописця, 7 з яких
розташовані на україснких землях
Об’єднання дулібів на Правобережній Україні —
Райковецька археологічна культура (кінець VII — початок
Х ст.) — літописні дуліби-бужани-волиняни, деревляни,
хорвати, уличі і тиверці
Волинцевсько-роменьска археологічна культура (VII—Х
ст.) — літописні сіверяни Лівобережної України.
Разом ці дві культури склали південну гілку східних
слов’ян – предків українців
Археологія жодним чином не підтверджує літописні дані про
східнослов’янські племена. На території сучасної України
у VII—Х ст. існували дві близькі археологічні культури

18. Становлення
Київської держави
(друга половина ІХ –
кінець Х ст.)

19. Перша східнослов’янська держава, що охоплювала територію
проживання полян можливо називалася, за «Повістю минулих літ»,
Руська земля.
Термін «Русь» давніший, ніж сучасна назва нашої держави – Україна
(сам термін вперше зустрічається в «Повісті минулих літ» за 1187 рік).
Найдавніша згадка терміну «Русь» міститься в Бертинських анналах —
франкській хроніці ІХ ст (839 р.). В ній говориться про посольство
візантійського імператора Фофіла до імператора Людовіка Побожного.
Разом з посольством він надіслав людей, «котрі стверджували, що їх,
тобто їх народ, іменують рос (Rhos), що їх король на ім’я Хакан
(chacanus) надіслав до нього (Феофіла), як вони стверджували, задля
дружби»

21. Є, як мінімум, три теорії походження терміну Русь: південна, автохтонного походження, північна
(норманська).
Південна теорія походження терміну «Русь» пов'язує його виникнення з кочовими племенами
роксоланів (сарматського союзу роксів та аланів). Іранський термін ruxs/roxs означає «світлий». Під цією
назвою могла виступати якась із сармато-аланських груп, яка згодом слов’янизувалася і увійшла до
антського племінного союзу. Російський мовознавець О. Трубачов вважає, що індоарійський корінь
*russ означає Північне Причорномор’я, яке у дослов’янській та дотюркській регіональній традиції могло
називатися «Білою, світлою стороною».
Теорія місцевого походження (автохтонна) пов'язує появу назви «Русь» з топонімікою Середнього
Подніпров'я (річки Рось, Росава тощо). Історики цього напрямку пов’язують праслов’янський корінь
*rud/rus із значенням «світлий, русий».
Проте найбільшого впливу на історіографію мала північна (норманська) теорія. Її прихильники
вважають, що слово «Русь» скандинавського походження. Давньоскандинавський корінь «рос», який є
складовою таких давньошведських понять як «росер» — гребля, судноплавання, «рослаген» — округ,
що поставляє в ополчення одне весельне судно, «русі» — морський похід на весельних суднах. Тобто
цей термін характеризує головне заняття вікінгів — морські грабіжницькі походи. Ймовірно, що
першими передавачами самоназви цих мореплавців стали естонці, які називали вікінгів Rootsi або фіни
— Ruotsi.

22. Ладога
Фактичним «засновником» норманської теорії став
літописець – автор «Повісті минулих літ», який описав
«запрошення» конунга (князя) норманів Рюрика на
слов’янські землі.
Захопив Київ, об’єднав руські землі на півночі та півдні

23. Князь — воєначальник роду чи племені (племінного
союзу), який стояв на чолі військової дружини;
згодом — правитель держави (князівства).
Треба зауважити, що до середини XI ст. в
оригінальних творах часів Київської Русі титул князь
побутує поряд з тюркським відповідником «каган»
(в «Слові про закон і благодать» митрополита
Іларіона Ярослав Мудрий названий каганом).
Титул «князь» — більш пізній, він закріпився в
історичній літературі завдяки «Повісті минулих
літ»

24. Історики виділяють такі основні етапи розвитку Київської держави:
• виникнення і становлення Київської держави (кінець IX—кінець X ст.);
• піднесення і розквіт Русі (кінець X ст.—середина XI ст.);
• політична роздробленість Русі (кінець XI—середина XIII ст.).
Взагалі-то характеризувати Київську Русь як державу, в сучасному розумінні цього слова, є
великою модернізацією історії, оскільки сучасне поняття держави має своє коріння не раніше
XVIII ст. (праці французьких просвітників та реальні події Французької революції заклали
сучасне розуміння цього поняття).
Єдиний зв’язок між володарями і підвладними існував у формі збирання данини (полюддя). У
політиці князі керувалися особистими чи династичними інтересами. Тому погляди на Русь як на
ранньофеодальну монархію з елементами федералізму (П. Толочко) чи державу, що не
прийняла завершеного монархічного устрою і протягом усієї своєї історії тяжіла до
республіканського правління (М. Брайчевський) є тієї чи іншою формою модернізації давнини.
Ту ж модернізацію історії бачимо у спробах визначити державний устрій Русі: М. Грушевський,
В. Пашуто та ін. вважають її конфедерацією окремих земель чи самостійних князівств;
Б. Рибаков, І. Фроянов — «союзом союзів», «надсоюзом», «суперсоюзом»; В. Смолій —
поліетнічною середньовічною імперією, яка являла собою конгломерат союзів племен.

25. Традиційно Русь вважають феодальною
(ранньофеодальною) державою.
На думку сучасного історика Наталії Яковенко
під «феодалізмом» мається на увазі система
соціальних зв’язків, заснованих на контракті
(політичне явище), а не систему виробничих
відносин з повною власністю феодала на засоби
виробництва і неповною на виробника
(соціально-економічне явище), як це вважають
історики-марксисти.

26. Русь розвивалася на пограниччі впливу західної
(Візантія) і східної (кочовий Великий Степ)
цивілізацій. Обидві мали схожі риси —
патримоніальний характер, за якого державна
влада, економічні ресурси, культура — все було
монополією князя, котрий управляв суспільством за
допомогою примітивного бюрократичного апарату.
На Русі діяло воєнізоване державне управління, яке
спиралося передусім на силу, а не на право.
Ні християнство, ні мораль, ні правові норми не
мали великого впливу на систему влади.

27. 860 р. – похід Аскольда на
Константинополь, укладення першого
відомого договору Русі з Візантією

28. Аскольд (на думку історика Н. Яковенко в перекладі ім’я означає
«сіроголовий», тобто воїн-вовк) та Дір – київські князі, які за
«Повістю минулих літ» правили у середині — другій половині ІХ
століття.
Існує щонайменшу три гіпотези про цих персон:
• Дір був «хаканом русів», який правив у 838-389 рр. і згадується у
«Бертинських анналах», а Аскольд правив між 860 і 883 роками;
• Дір міг бути останнім племінним князем з роду Києвичів («Русь
Діра» згадується арабським географом Аль-Масуді у першій
третині ІХ ст.), а Аскольд варягом, який захопив владу;
• Аскольд і Дір були співправителі, як у мадяр чи хозар того часу.
Дір міг бути «найбільшим царем», ймовірно, з місцевої знаті, а
Аскольд його «заступником».

29. Аскольд намагався зміцнити свою владу на підлеглій території. Для цього він прийняв
титул «кагана», який мали правителі сусіднього Хазарського каганату (русичі платили
щорічну данину цій могутній державі). Титул «каган» прирівнювався в ті часи до титулу
імператора, який носив володар Візантійської імперії. Цим самим Аскольд намагався
стати врівень з Хазарським каганатом та Візантією.
На початку 50-х рр. ІХ ст. руські військо на чолі з Аскольдом взяло участь в поході на
Закавказзя проти арабів.
У 860 р. Аскольд з 6-8 тисячним військом і флотом з 200 кораблів пішов на свого
південного сусіда, могутню Східну Римську імперію – Візантію. Скориставшись
відсутністю візантійського імператора Михайла ІІІ, руси зруйнували околиці
Константинополя (Царьграда, як це місто називали на Русі). Войовничі руси не
здобули столиці імперії, однак примусили візантійців укласти вигідний їм торгівельний
договір. Пізніше також було укладено митний договір з німецькою державою Баварією.
Руська земля впевнено заявила про себе, стала активним учасником міжнародних подій.
Аскольд з дружиною здійснив проти Візантії ще три походи (863, 865, 874 роки). Не
випадково у ці часи сучасне Чорне море стали називати Руським морем.
Після вдалого походу 860 р. Аскольд прийняв християнство. Можливо хрестилася
верхівки тогочасного руського суспільства. Більшість населення залишалися язичниками.

30. 860 рік на сторінках літопису і в сучасному малярстві

31. Константинополь у ХІІІ столітті

32. Церква на Аскольдовій могилі
(1810 р. Арх. А. Меленський. Мал. Т. Шевченка)
882 р. - об' єднання північних та південних руських земель Олегом
Правління Олега (882—912 рр.)

33. Олег біля кісток коня
(худ. І. Білібін, ілюстрація до «Пісні про віщого
Олега» О. С. Пушкіна)

34. Олег – воєвода (?) ладозького князя-нормана
Рюрика, київський князь у 882—912 рр.,
фактично засновник східнослов’янської
держави Руська земля (Київська Русь,
Давньоруська держава, Київська держава,
Україна-Русь).
Оволодів Смоленськом і Любечем, убив
київських князів Аскольда і Діра (882 р.).
Правив від імені Ігоря – сина Рюрика. Мав
велику дружину.
Після вдалого походу на Константинополь 911
р. заключив з Візантією вигідний для Русі
договір.
Князь Олег і Ігор
(худ І. Глазунов,
1972 р.)

35. У 882 р. Київ був захоплений норманським конунгом (князем) Олегом
(його ім’я походить від норманського Helgi). Олег прийшов у Київ з
північного міста Ладоги за наказом князя-варяга Рюрика (правив у
862—879 рр.). За легендою, зафіксованою у Нестора-літописця, Рюрика
призвали на правління місцеві слов’яни. Рюрик об’єднав частину
слов’янських племен навколо Ладоги, яку літописец помилково називає
Новгородом.
Разом з Олегом до Києва прибув малолітній син Рюрика Ігор. Вдавши з
себе купців (гостей), Олег з дружиною проник у Київ, Аскольд та Дір
були убиті (легенда говорить, що Аскольд похований в Києві на
дніпровських схилах, на так званій Аскольдовій могилі; місце поховання
Діра не відоме). За поширеною зараз версією цих історичних подій в
Києві відбувся державний переворот на користь князя-зайди Олега
(хоча більшість сучасних істориків вважають цю особу легендарною,
насправді не існуючою). В результаті перевороту місцеве населення, яке
не було прихильне до князя-християнина Аскольда, підтримало князя-
язичника. Перша руська династія Києвичів припинила свої існування.
Частина сучасних
істориків вважаю
Олега особою
легендарною.
На їх думку,
літописець об’єднав
правління декількох
князів під іменем
Олега.
Реальною історичною
особистістю, у
відповідності до
джерел, був князь
Ігор.

36. Східнослов'янські землі (північні і південні) були
об'єднані навколо Києва. Олег став правити від імені
Ігоря (теоретично він повинен був правити до повноліття
Ігоря, хоча правив до своє смерті). Було започатковано
нову правлячу династію – Рюриковичів. Офіційною
релігією знову стало язичництво.
Олег силою меча підкорював владі Києва навколишні
східнослов'янські племінні союзи і княжіння – були
приборкані племена древлян, сіверян, радимичів,
в’ятичів, хорватів, дулібів, тиверців, кривичів. Влада
Києва поширилася також на неслов’янські племена чудь
та мерю. Всі підкорені племена платили данину Києву.

37. Головною формою данини було «полюддя» – об'їзд князем та його
дружиною підвладних територій в Русі Х–ХІ ст. з метою збирання данини.
Уперше згаданий візантійським імп. Константином VII Багрянородним
("полюдиа", або "кружляння") в оповіді про спосіб життя русів, які
об'їжджають древлян, дреговичів, кривичів, сіверян та ін. слов'ян-
данників і годуються в них протягом зими. Кілька разів зафіксоване в
«Повісті временних літ». Припускають, що згодом данина звозилася в
погости, а збиранням її займалися спец. Урядовці.
Цілу зиму князь та дружина (фактично «розбійницька зграя» на утриманні
князя), застосовуючи грубу силу по відношенню до населення,
перебували на повному утриманні сільських громад.
Полюддя було головним засобом існування князя та дружини.
Зібране князі через купців перепродували у Візантії та інших країнах. Це
давало їм можливість придбати для себе дороге іноземне озброєння,
баских коней, одяг і обладунок.

38. 907, 911 рр. – походи Олега на Константинополь
З іменем Олега пов'язують легендарний похід на Константинополь 907 р., коли руські кораблі
начебто на колесах штурмували столицю Візантії. Однак угода, яку уклали руси 911 р., історичний
факт.

39. Русь часів князя Олега
Ходив Олег з походами і на
Каспійське море проти Арабського
халіфату, де, можливо, і загинув.
Хоча за літописом він, начебто,
загинув від укусу змії, що виповзла
з черепа його улюбленого коня.
В історичні традиції князь-язичник
Олег отримав прізвисько «Віщий»
- «той, хто знає, провіщає
майбутнє» (Хельг зі старошведської
означає в перекладі саме це).

40. 941, 944 рр. - походи Ігоря на
Константинополь
Походи Олега та Ігоря

41. Ігор – київський князь у 912—945 роки.
Засновник династії Рюриковичів, що
правили на Русі та Московії (до кінця XVI
ст.).
Приєднав до своєї держави
східнослов’янські племена (древляни, уличі
та ін.), що відокремились від неї на початку
його князювання.
Уклав мир з печенігами.
У 941 р. здійснив невдалий похід на
Константинополь (Царьград).
У 944 р. уклав не зовсім вигідний для
руських купців договір з Візантією.
Був вбитий під час повстання древлян.
Русь часів князя Ігоря

42. Після смерті Олега київським князем став Ігор (походить від норманського імені Ingvarr).
До успіхів князя можна віднести:
• вдале відбиття наскоків азіатських кочівників – печенігів (915 р. укладено мирну угоду);
• успішний похід проти союзника Візантії в Південному Прикаспії – Кавказької Албанії (944 р.). Русам вдалося
навіть захопити столицю цієї держави місто Бердаа.
У 940 р. хазарський цар Песах «поставив на коліна» Русь, примусивши руського князя здати переможцям зброю
– хозари отримали від кожного «диму меч». Воєнні походи вимагали все більше грошей на утримання дружини.
Ігор був змушений збільшити податки (полюддя), декілька раз зібрав їх з древлян.
До прорахунків:
• невдалі походи проти Візантії 941 і 944 років:
• 941 р. руський флот був спалений «грецьким вогнем» (легкозаймиста суміш, якою греки з катапульт
обстріляли руський флот);
• 943 р. Ігор здійснив новий похід, взявши більше війська, і домігся 944 р. русько-візантійської мирної угоди.
Нова угода, щоправда, була не дуже вигідною для русів:
• Русь втрачала володіння на чорноморському узбережжі та гирлі Дніпра;
• русичі не мали права претендувати на кримські володіння імперії, а навпаки мусили обороняти їх від
кочівників;
• руські купці, що торгували у Візантії повинні були сплачувати мито;
• Русь зобов’язувалася надавати військову допомогу Візантії.
У 945 р. древляни вбили Ігоря, оскільки князь явно «перебрав» данину. Ігоря прив'язали за ноги до похилених
дерев і відпустили – тіло князя-здирці було розірване, а ненависна князівська дружина була знищена під
Іскорестенем. Державу очолила жінка – дружина князя Ігоря, оскільки син Святослав був ще неповнолітнім.

45. Ольга – київська княгиня у 945–957 роках.
Дружина князя Ігоря, мати Святослава
Ігоревича.
Після вбивства древлянами її чоловіка князя
Ігоря правила Київською державою під час
неповноліття Святослава Ігоревича.
Укріпила торгові і політичні відносини з
Візантією. Встановила порядок збирання
данини (уроки) та її розміри, місця збирання
(погости).
Прийняла християнство, канонізована
православною церквою
Княгиня Ольга
(фрагмент пам’ятника
у м. Києві, скульптор
І. Кавалерідзе)

46. Ольга розпочала з того, що жорстоко помстилася древлянам за смерть її
чоловіка та спробу древлян посадити свого князя Мала на київський
престол. Є декілька версій цієї помсти:
• за однією з них Ольга вкинула і засипала живцем послів древлян,
які прийшли до нею з пропозицією миритися і вийти заміж за
древлянського князя Мала;
• за іншою — спалила їх у лазні;
• третя версія розповідає про похід Ольги на древлян до їх столиці
— Іскоростеня. Зібравши данину по три голуби і три горобці з кожної
хати, вона наказала поприв'язувати їм до ніжок запалені трути і
відпустити. Птахи повернулися додому, підпаливши житла своїх хазяїв.
Іскоростень згорів до тла.
Ольга перша з князів, хто розпочав реформи на Русі:
• упорядкування податків – визначення їх розмірів (уроки);
• встановлення місць збирання податків та осередків центральної
князівської влади на місцях (погости).

48. Головною метою зовнішньої політики княгині Ольги
було розширення зв’язків з сусідніми державами,
серед яких перше місце посідала Візантія. Ольга
прагнула зміцнити міжнародне становище Русі. Вона
відмовилася від збройних походів на найближчого і
багатого сусіда — Візантію, що було характерним для
князів-норманів, спорядила мирне посольство і сама
їздила до Візантії (946 або 957 р.), де, за легендою,
прийняла хрещення від візантійського імператора
Костянтина VII Багрянородного, намагалася видати
сина Святослава за дочку візантійського імператора.
Ольга також налагодила відносини з Центральною
Європою, посилаючи та приймаючи послів імператора
Священної Римської імперії.

50. Походи князя Святослава
Святослав — князь київський у 964–
972 рр., син княгині Ольги та князя
Ігоря.
• Значно розширив територію
Київської держави, провадив
активну зовнішню політику:
• зруйнував Хазарський каганат
(похід 964-966 рр.);
• здійснив два походи проти
Дунайської Болгарії (968, 970 рр.);
• воював з Візантією (971 р.).
Загинув від рук печенігів на чолі з
ханом Курею.

51. На карті заштриховано території, що були
приєднані до Київської держави за
князювання Святослава
Князь провів адміністративну
реформу, посадивши намісниками у
найбільших руських містах своїх синів:
• старшого сина Ярополка у Києві;
• Олега – в деревлянській землі;
• позашлюбного сина від рабині
Малуші (ймовірно дочки
деревлянського князя Мала)
Володимира — у Новгороді.

52. Літописець характеризує Святослава як князя-воїна, оборонця рідної землі:
«У походах він ходив легко, мов пардус (гепард) і багато воював. Не возив
він за собою у походах ні воза, ні казанів… Не мав ні шатра. А коли князь
виступав, то посилав у інші землі із словами: «Іду на ви» (Іду на вас)».
Все своє життя провів князь у походах, приєднав Тмутаракань і Прикубання
на півдні, розгромивши кочовиків ясів і косогів, здійснив вдалі походи проти
волзьких булгар.
Візантійський історик Лев Діакон, що був учасником переговорів візантійців і
русів, описав зовнішність князя: «Ось якою була його (князя Святослава)
зовнішність: середнього зросту, не надто високого і не дуже низького, з
кошлатими бровами і ясно-синіми очима, ніс короткий, з негустою
бородою, з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в
нього була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся — ознака
знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та всі інші частини тіла
були цілком співмірні, однак виглядав він похмурим і диким. В одне вухо
його була вдіта золота сережка; вона була прикрашена карбункулом,
обрамленим двома перлинами. Одежа його була біла і відрізнялася від
одежі його наближених тільки чистотою».

53. Святослав хотів перенести столицю у Подунав’я до міста Преслава
(Переяславця на Дунаї): «Не любо мені є в Києві жити. Хочу жити я в
Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра
сходяться: із Греків паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів
— серебро й коні, із Русі ж — хутро і віск, і мед, і челядь».
Однак його спроба закріпитися в Болгарії змусила Візантію нацькувати на
Київ печенігів. Візантійський імператор підкупив печенігів на чолі з ханом
Курею і вони підстерегли руське військо біля Дніпрових порогів.
На острові Хортиця відбулася жорстока битва, у якій і загинув князь. З його
черепа печеніги зробили чашу, вважаючи, що пиття з неї зробить і їх таким
ж непереможними, як Святослав. Як сповіщає літописець під 972 р.:
«Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький. І
вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу,
— окувавши череп його золотом, пили з нього».
Пізніші літописні джерела наводять напис, зроблений печенігами на окутті
Святославого лоба: «чюжих желая, своя погуби» («чужого побажав, а
своє втратив»).

54. Останній бій Святослава
(діорама, худ. М. Овечкин, Музей історії Запорізького козацтва, м. Запоріжжя, о. Хортиця)

55. віра в багатьох богів
У кінці ІХ — на початку Х ст. йшло становлення державної влади, яку в
ті часи відрізнити від звичайного грабунку фактично не можливо.
Тому частина сучасних істориків визначають Київську державу цього
періоду, як «дружинну державу».

56. Не раніше другої половини Х ст.
(за даними археології) став
функціонувати літописний шлях
«з Варягів у Греки»
(Дніпровсько-Волховський
шлях), який став результатом
утворення Київської держави, а
не передумовою, як думали
раніше .
Червоний кольором на карті
позначений військово-торговельний
«шлях із варягів у греки»

57. Розквіт
Київської держави
(кінець Х – перша
половина ХІ ст.)
Князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого.
Запровадження християнства як державної релігії. «Руська правда»

58. Місто
Володимира
Місто
Ярослава

59. Князювання
Володимира
Святославича
(Великого,
980-1015 рр.)

60. Володимир Святославич (Великий) – великий князь Київський (980–1015 рр.),
хреститель Київської держави, видатний реформатор (адміністративна, військова,
містобудівна та ін. реформи).
Представник варязької династії Рюриковичів. Наймолодший син київського князя
Святослава від коханки-ключниці Малуші. Онук київської княгині Ольги, батько
київського князя Ярослава Мудрого.
Захопив київський престол після міжусобної боротьби з братом (977–979 рр.).
988 року прийняв хрещення під іменем Василь, розпочав христянізацію Київської
держави, встановивши Київську митрополію Константинопольського патріархату.
Розширив межі столиці Києва, збудував першу кам’яну церкву – церкву Успіння
Пресвятої Богородиці (Десятинну церкву, 996 р.).
Першим із руських князів розпочав карбувати власну монету. Використовував
особистий знак «тризуб», що став гербом України.
Заснував фортифіковані міста — Володимир, Володимир-на-Клязьмі, Переяслав та
інші.
Помер у Берестовському палаці за Києвом. Канонізований Католицькою і
Православною церквами як рівноапостольний святий.
Приєднав до своєї держави землі в'ятичів, ятвягів, радимичів, білих хорватів.
Воював проти булгарів, греків, вірменів, поляків, печенігів.

61. Місто Володимира

63. За адміністративною реформою він ліквідував племінні княжіння, поділив
країну на 12 округів, де правили його сини. Округи поділив на волості. Князь
запровадив новий правовий кодекс – «Закон земляний». Він завершив історичну
інкорпорацію племінних князівств під владу Києва, утворивши надплемінну
державу, збудовану за принципом територіального підпорядкування .
За військовою — замінив племінну організацію війська на найману за право
володіти землею, повів широке будівництво фортець, що стали опорними
пунктами боротьби з печенігами.
Він розмежував єпископський та міський суди.
Розочав широке будівництво міст: були збудовані Володимир на Волині, Василів
на Київщині.
Почалося карбування власної монети — срібників і злотників із зображенням
князя Володимира та його герба — тризуба. Це переконливо свідчить про
усамостійнення держави.

64. «Злотник»
Володимира Великого
«Срібник»
Володимира Великого

66. У візантійських джерелах по
відношенню до Київської
митрополії з’являється термін
«Rossia» тобто «країна Росів».

67. Мініатюрі з давньоруського літопису,
яка показує хрещення Володимира Великого в Корсуні (Херсонесі, Крим)

68. ХРИСТИЯНСТВО — одна зі світових монотеїстичних релігій релігій.
Згідно з основними догматами сповідує Єдиного у Трьох Особах Бога (Бога-
Отця, Бога-Сина, Бога — Святого Духа), Творця Всесвіту і людства та
ґрунтується на Божественному Одкровенні (Святому Письмі; Біблії), даному
людям через пророків і апостолів.
Назва походить від імені Ісуса Христа — передбаченого у Старому Завіті
Спасителя, втіленого в людську плоть Бога-Сина, Який прийшов на землю
задля спасіння людей, переніс за них страждання і смерть, але воскрес із
мертвих і вознісся, Який прийде вдруге, звершить суд над народами і
встановить Царство Боже для спасенних.
Актом явлення (втілення Ісуса Христа, Який поєднав у Собі Божественну і
людську природи, Його добровільне сходження до людини) Син Божий
виявив особливу милість Отця щодо людства. Догмат Боговтілення, який
відкрив людині перспективу спасіння та нового життя і тим самим зробив її
співучасницею Божого промислу, надав Х. неабиякого особистісного виміру.
Показавши людині велич служіння ближньому, Христос закликав її до
наслідування Свого прикладу, надавши християнству особливого
гуманістичного виміру.

69. запровадження християнства як державної релігії
Запровадження християнства Володимиром Великим остаточно узаконило
державність на Русі. Із зграї зайд-розбійників постала справжня держава, що мало
право сили по відношенню до населення і унормувала (узаконила) своє право
наказувати і застосовувати силу. Християнізація означала входження до кола
європейських народів, до світової християнської спільноти. Прийняття Володимиром
при хрещенні імені Василія (з грецької «базілея» — імператора) свідчило про
перетворення його влади на законну царську владу рівну владі візантійського
імператора.

70. Початку карбування таких руських монет сприяло запровадження
християнства як державної релігії Київської держави

72. ОЦІНКА ІСТОРИКА
Корсунський похід Володимира Святославича завершився
одруженням київського володаря та хрещенням Русі. Це означало, що
з ватажка «варварів» князь перетворився на респектабельного
християнського володаря, а його країна стала повноправною
державою в колі візантійської співдружності християнських народів.
Церковна й культурна візантинізація східних слов’ян поклала початок
довготривалому впливу Візантії на історію Східної Європи, що був
відчутний не тільки за доби середньовіччя, але й раннього нового часу.
Ричка В. Візантійські походи київських князів
в історичній пам’яті східного слов’янства //
Український історичний журнал. – 2012. – №4. – С. 10.

73. ОЦІНКА ФІЛОСОФА
Підписавши мир з Візантією, київські князі вступали в систему
правових відносин з тим світом, який за традицією називався
«Римський світ», чи «Римський мир» – pax romana. Впродовж Х ст.
хрещення князя полян-лехітів Мешка І (966 р.), а потям князя
полян-русі Володимира (988-989 рр.) завершується офіційна
християнізація слов’янського світу. Акт хрещення для Візантії
означав, що правитель включається до кола імператорської сім’ї як
«духовний син» кесаря. Таким чином Русь ставала учасником pax
romana.
Попович М.В. Нарис історії культури України – К.: «АртЕк», 1998.
– С. 57.

75. Князювання
Ярослава
Володимировича
(Мудрого,
1019-1054 рр.,
одноосібне з 1036 р.)
Ярослав Володимирович
(погруддя, реконструкція
В. Герасимова)

76. Ярослав Володимирович (Мудрий) — великий київський князь у
1019—1054 роках. Син Володимира Святославича. Вів боротьбу
проти свого брата Мстислава, прагнучи об’єднати всі руські землі.
У 1026 р. у городку під Києвом між ними був укладений мир, після
якого територія Русі була поділена – Правобережжя з Києвом
відійшло до Ярослава, Лівобережжя з Черніговом – до
Мстислава. В 1036 р. після смерті Мстислава Ярослав став
єдиним володарем держави (окрім Полоцька).
Поріднився з багатьма європейськими дворами.
Впорядковуючи соціальні відносини і закріплюючи владу в
державі, уклав збірку давнього руського права «Правду Ярослава»
(«Руська правда»).
Ствердив існування Київської митрополії під юрисдикцією
константинопольського патріарха. Митрополитом обрав русина
Іларіона. За Ярослава було складено літописний звіт, побудовано
Софійський собор (1017—1037 рр.), Золоті ворота, розширено межі
«міста Ярослава».

78. 1019-1054 рр. – князювання Ярослава Мудрого в Києві
1036 р. – розгром печенігів князем Ярославом Мудрим.
На місці перемоги на печенігами побудований Софійський
собор.
За політичним устроєм Русь була ранньофеодальною середньовічною
імперією (монархією). На чолі держави стояв великий київський князь,
влада якого передавалася у спадок. Він здійснював управління
державою, видавав закони, керував військом, судив. Його влада була
обмежена боярською радою та коригувалася народними зборами –
вічем.

80. – перший писаний звід законів Київської держави
Цей збірник руських законів:
• узаконив феодальну
нерівність, всебічно захищав
інтереси і власність феодалів,
одночасно обмежувалася
феодальна сваволя;
• охороняв приватну власність
– суворо каралися такі
злочини, як посягання на
чуже майно, замах на життя
(чим вище становище в
суспільстві займала людина,
тим більшим був штраф за
порушення його прав);
• не знав такого покарання, як
смертна кара, найтяжчою
карою було вигнання з
рідного краю.
Збірник законів:
• скасував традицію
первісного суспільства –
кревну помсту, замінивши її
грошовою виплатою;
• регулював правове
положення вільних селян-
землеробів (смердів);
• закон забороняв
перетворювати закупів на
холопів без переконливої
підстави.
Грошима слугували шкурки звірів,
іноземні монети та злитки-гривні. Одна
гривня поділялася на 20 ногат, 25 кун, 100
вервиць або 100 векш.

81. Ярослав Мудрий – «тесть Європи»
Шлюбна дипломатія – засіб здійснення зовнішньої політики держави,
шляхом укладення шлюбів між представниками правлячих династій

82. Київська Русь за часів Ярослава Мудрого Походи Володимира Великого та Ярослава Мудрого

84. https://www.facebook.com/vitaliy.dribnytsya
dribnica@ukr.net