1. розвиток
освіти та
науки

2. Україна має давні традиції освіти. Ще Князь Київський Володимир
Великий, за словами літописця “почав брати у визначних людей дітей й давати
їх у книжну науку”. Перші школи були утворені при кафедральних церквах,
вчителями й вихователями ставало освічене духовенство. У школах вчили
читати, писати й рахувати. Основними книгами в школах були богослужебні
книги, найчастіше Псалтир. Порядок навчання передбачав спершу освоєння
абетки, потім окремих складів, слів, надалі йшло читання прози і поетики, в
кінці переходили до вивчення граматики, вчили числа. Однак в математиці не
йшли далі чотирьох арифметичних дій, які практично необхідні для лічби.
Світська освіта була нижчою за релігійну, бо остання вимагала досконалого
освоєння Святого Письма*1].
Мережа шкіл княжої доби не обмежувалася Києвом, центром держави. Так
відомо, що 900 р. тому Нестор-Літописець здійснив подорож до Володимира-
Волинського з метою “смотрєнія ради училищ і поставлення вчителів”*2].
Основою вищої науки була грецька мова, на західних українських землях
вчили ще латині та німецької мови. Київський митрополит (1147-54) Климент
Смолятич, талановитий письменник та філософ, писав, що в ХІІ ст. в Україні
було 300-400 вчених, які добре володіли грецькою[1]. Згодом за короля
Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7
мов. Найвищим орієнтиром в освіті за Великокняжої України-Руси була
візантійська освіта, яка спиралася на надбання багатьох поколінь і за своїм
рівнем стояла чи не найвище в тогочасній Європі. Але отримати її могли лише
одиниці, які досягали Царгорода.

3. Найдавніше Остромислове Євангеліє виготовлена в 1056-57 рр. в Києві. З
писань теологів найбільшою популярністю користувалися писання Івана
Златоуста. Далі треба назвати різноманітні життєписи святих, зокрема,
короткі життєписи, призначені на кожний день - “Прологи”, помісячні
життєписи “Минеї” та збірники життєписів святих якоїсь одної країни -
“Патерики”. Світський характер мали Збірники Святослава та збірки “золотих
думок”, запозичених з різних джерел - так звані “Бджоли”, а також, почасти
перекладні повісті “Варлаама і Йосафата”, “Александрія”, “Індійське
царство”, “Троянська війна” та ін.[5]. Їх читали церковнослужителі,
світські люди при дворі, княжі сім’ї, їх освічене оточення тощо.
Але при всьому цьому все ж українська освіта та наука тих часів була
вочевидь менш розвиненою ніж європейська, зокрема, візантійська. Не
досягаючи їх вершин освічені люди Київської держави в основному займаються
перекладами і вивченням відомих праць (наприклад, підручників “Фізіолог” та
“Шестиднев” - з грецької). Але повних перекладів класичних грецьких,
римських та ін. філософів тоді в Україні ще не було.

4. Окремі виїмки
зустрічаються з Платона, Арістотеля. Оригінальних досягнень у філософії за
Княжої доби в Україні також невідомо, так само як і у природничих науках, а
також мовознавстві. Все це вимушувало допитливих слов’ян шукати знання “на
чужому полі”, вбирати його з чужих джерел. Літописець пише: “Як бджолу
бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне,
так і юнаки, що вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди
збирають, що краще” *1+.
Європейська орієнтація, вивчення і наслідування кращих зразків науки та
мистецтва - такі характерні риси освіти в Україні того часу.
В історії, літописанні, описовій географії спроби і успіхи вітчизняних
вчених того часу були помітні. Перший літопис, його називають Найдавнішим,
постав уже 1039 р., на думку І.Крип’якевича*1+, при дворі київського
митрополита. Він дає глибоку ретроспективу версії історії людства починаючи
від розселення народів після зруйнування Вавілонської вежі. Історія
Київської держави тут виписана в роках 862-1117.

5. Літописання продовжують
ченці Печерського монастиря, Никон Великий близько 1069-1073 рр, Нестор-
Літописець, який біля 1112 р. впорядкував “Повість минулих літ”, ченці
Видубецького монастиря, зокрема ігумен Сильвестр біля 1116 р., а також
інших монастирів [1]. Київський літопис доводить опис історичних подій до
1201 р. Своєрідним його продовженням є Галицько-Волинський літопис, який
обіймає період 1205-1292 рр. Вершин історичного та поетичного викладу
досягла “Повість про похід Ігоря” історична поема про похід князя Ігоря
проти половців у 1185 р. Популярною була “Хроніка Даніїла Мніха до Святої
Землі” - путівник до Палестини, написаний за візантійськими джерелами. Слід
згадати ще багато відомих апокрифів, життєписань, поученій, де українські
автори показали високий рівень освіченості, високу моральність, гуманність,
потяг до знань. Згадаймо хоча б “Поученіє дітям” Володимира Мономаха, або
“слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Паломник” ігумена
Данила і т.д.

6. Значного успіху було досягнуто в галузі права. З ІХ ст. діє “Закон
руський”*4+. За Володимира Великого укладено зведення законів усного
звичаєвого права “Устав землений”. У 1016 р. з’являється звід законів
“Правда Ярослава”.
Певних успіхів досягає за княжих часів і українська медицина. Слід
згадати таких відомих вітчизняних лікарів того часу як Дем’ян-пресвітер і
Агапіт-лічець(друга половина ХІ ст.). Дочка Я.Мудрого Анна опрацьовує і
видає першу книгу рецептів з фітотерапії[6].
Отже, резюмуючи ці короткі тези про вітчизняну освіту і науку
розглядуваного періоду, треба виділити такі принципи, характерні риси
освіти доби Великокняжої України-Руси. По-перше, це відкритість до світу,
активне вбирання, запозичення і використання для освіти набутків та знань
інших народів. Елементами, фактами, які ілюструють цю відкритість є
орієнтація в освіті на її полімовність при грецькій домінанті, широка
перекладацька діяльність освітніх центрів. По-друге, у вітчизняній освіті і
науці того часу чітко простежується європейська орієнтація, прив’язка до
християнських цінностей. По-третє, попри домінанту церковного освітнього
середовища простежуються і сильні компоненти світської освіти. По-четверте,
слід відзначити високий рівень історико-літописної, правничої,
книговидавничої справи, науки і освіти в Україні-Русі. Разом з тим, сфера
природничих наук, природничого вектора освіти ще не розвинена.

7. Усна народна творчість

8. Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява
літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої
та церковної. Виникнення і розвиток давньоруської літератури тісно
пов'язані з соціально-економічними, політичними та культурними успіхами
Русі, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.
Ще до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна
народна творчість: обрядові пісні, перекази, замовляння, заклинання,
епічні та ліричні пісні. Особливого поширення набули за давнини епічні
пісні-билини, що виконувались під музику в речитативно-декламаційній
формі.
Розвиток фольклору на Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу,
які до введення християнства мали анімістично-магічний характер.
Стійкість обрядів і поезії та пов'язаної з ними язичницької релігії
міцно трималися в народних масах, незважаючи на вплив нової
християнської релігії. Поступово старі традиції і обряди пристосувалися
до церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто
співіснування двох релігійних світоглядів народу.

9. Із зростанням Київської Русі, зростав у народі й інтерес до минулого, до
подій та діячів давно минулих часів. Виникали згадані вже історичні
перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин.
Билини — це епічні пісні, що відображають історичну долю Русі та
присвячені історичним подіям з життя народу, захисту країни від ворогів,
різним соціально-побутовим явищам. Зародились билини наприкінці першого
тисячоліття в Києві, Чернігові, Галичі, Новгороді та в інших містах і
землях Русі. Відомі билини так званого Київського та Новгородського
циклів. Серед них найранішими вважається билина про Святогора.
Улюбленими героями билин Київського циклу (безпосередньо пов'язані зі
славним градом Києвом та князем Володимиром) були воїни-богатирі: Ілля
Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Больга.

10. Язичницька релігія створювала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для
створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів
якого є міфи. Бони були поширені і за часів Київської Русі, про що
свідчать їх уривки у писемній та усній передачі. Заклинання і замовляння
виникли з віри первісної людини в чарівну силу слова. Залишки заклинань
збереглися в Початковому літопису (у договорах русів з греками). До X
ст. сформувався календарний обрядовий фольклор, пов'язаний ще за
язичницьких часів з народними річними святами, і позакалендарний —
приурочений до різних явищ побуту (весіль, похорон тощо), що досить
міцно тримався в селянському побуті впродовж багатьох століть. Як
словесне оформлення обрядів, пов'язаних іІз річним циклом хліборобських
робіт, із чотирма порами року та іншими звичаями, побутувала
звичаєво-обрядова поезія. Календарні пісні — високохудожні твори, їх
образи, поетичні засоби вироблялися протягом багатьох століть. До
прозових фольклорних жанрів Київської Русі належать казки, перекази,
легенди, приказки, прислів'я та загадки.

11. СЛОВО О ПОЛКУ ИГОРЕВЕ

12. Не лепо ли ны бяшетъ, братие,
начяти старыми словесы
трудныхъ повестий о пълку Игореве,
Игоря Святъславлича?
Начати же ся тъй песни
по былинамь сего времени,
а не по замышлению Бояню!
Боянъ бо вещий,
аще кому хотяше песнь творити,
то растекашется мыслию по древу,
серымъ вълкомъ по земли,
шизымъ орломъ подъ облакы.
Помняшеть бо рече,
първыхъ временъ усобице.
Тогда пущашеть 10 соколовь на стадо
лебедей;
который дотечаше,
та преди песнь пояше -
старому Ярославу,
храброму Мстиславу,

13. иже зареза Редедю предъ пълкы
касожьскыми,
красному Романови Святъславличю.
Боянъ же, братие, не 10 соколовь
на стадо лебедей пущаше,
нъ своя вещиа пръсты
на живая струны въскладаше;
они же сами княземъ славу рокотаху.
Почнемъ же, братие, повесть сию
отъ стараго Владимера до ныняшнего
Игоря,
иже истягну умь крепостию своею
и поостри сердца своего мужествомъ,
наполънився ратнаго духа,
наведе своя храбрыя плъкы
на землю Половецькую
за землю Руськую.

14. Тогда Игорь възре
на светлое солнце
и виде отъ него тьмою
вся своя воя прикрыты.
И рече Игорь
къ дружине своей:
"Братие и дружино!
Луце жъ бы потяту быти,
неже полонену быти;
а всядемъ, братие,
на свои бръзыя комони,
да позримъ
синего Дону!"
Спалъ князю умь
похоти,
и жалость ему знамение заступи
искусити Дону великаго.

15. "Хощу бо, - рече, - копие приломити
конець поля Половецкаго,
съ вами, русици, хощу главу свою
приложити,
а любо испити шеломомь Дону".
О Бояне, соловию стараго времени!
Абы ты сиа плъкы ущекоталъ,
скача, славию, по мыслену древу,
летая умомъ подъ облакы,
свивая славы оба полы сего времени,
рища въ тропу Трояню
чресъ поля на горы.
Пети было песнь Игореви,

16. Пети было песнь Игореви,
того внуку:
"Не буря соколы занесе
чрезъ поля широкая -
галици стады бежать
къ Дону великому".
Чи ли въспети было,
вещей Бояне,
Велесовь внуче:
"Комони ржуть за Сулою -
звенить слава въ Кыеве;
трубы трубять въ Новеграде -
стоять стязи въ Путивле!"

17. Игорь ждетъ мила брата Всеволода.
И рече ему буй туръ Всеволодъ:
"Одинъ братъ,
одинъ светъ светлый -
ты, Игорю!
оба есве Святъславличя!
Седлай, брате,
свои бръзыи комони,
а мои ти готови,
оседлани у Курьска напереди.
А мои ти куряни - сведоми къмети:
подъ трубами повити,
подъ шеломы възлелеяны,
конець копия въскръмлени;

18. пути имь ведоми,
яругы имь знаеми,
луци у нихъ напряжени,
тули отворени,
сабли изъстрени;
сами скачють, акы серыи влъци въ
поле,
ищучи себе чти, а князю славе".
Тогда въступи Игорь князь въ златъ
стремень
и поеха по чистому полю.
Солнце ему тъмою путь заступаше;
нощь, стонущи ему грозою, птичь
убуди;
свистъ зверинъ въста,
збися див,
кличетъ връху древа,
велитъ послушати - земли незнаеме,

19. Волзе,
и Поморию,
и Посулию,
и Сурожу,
и Корсуню,
и тебе, Тьмутораканьскый блъванъ!
А половци неготовами дорогами
побегоша къ Дону великому:
крычатъ телегы полунощы,
рци лебеди роспущени.
Игорь къ Дону вои ведетъ!
Уже бо беды его пасетъ птиць
по дубию;
влъци грозу въсрожатъ
по яругамъ;

20. орли клектомъ на кости звери зовутъ;
лисици брешутъ на чръленыя щиты.
О Руская земле! уже за шеломянемъ
еси!
Длъго ночь меркнетъ.
Заря свет запала,
мъгла поля покрыла.
Щекотъ славий успе,
говоръ галичь убуди.
Русичи великая поля чрьлеными щиты
прегородиша,
ищучи себе чти, а князю - славы.
С зарания въ пятокъ
потопташа поганыя плъкы половецкыя,
и рассушясь стрелами по полю,
помчаша красныя девкы половецкыя,

21. а съ ними злато,
и паволокы,
и драгыя оксамиты.
Орьтъмами,
и япончицами,
и кожухы
начашя мосты мостити по болотомъ
и грязивымъ местомъ,
и всякыми узорочьи половецкыми.
Чьрленъ стягъ,
бела хирюговь,
чрьлена чолка,
сребрено стружие -
храброму Святъславличю!

22. и своя милыя хоти красныя Глебовны
свычая и обычая?
Были вечи Трояни,
минула льта Ярославля;
были плъци Олговы,
Ольга Святьславличя.
Тъй бо Олегъ мечемъ крамолу коваше
и стрелы по земли сеяше.
Ступаетъ въ златъ стремень въ граде
Тьмуторокане,
той же звонъ слыша давный великый
Ярославль,
а сынъ Всеволожь, Владимиръ,
по вся утра уши закладаше въ
Чернигове.

23. Бориса же Вячеславлича слава на судъ
приведе
и на Канину зелену паполому постла
за обиду Олгову
храбра и млада князя.
Съ тоя же Каялы Святоплъкь полеле яти
отца своего
междю угорьскими иноходьцы
ко святей Софии къ Киеву.
Тогда, при Олзе Гориславличи,
сеяшется и растяшеть усобицами,
погибашеть жизнь Даждьбожа внука,
въ княжихъ крамолахъ веци
человекомь скратишась.
Тогда по Руской земли ретко ратаеве
кикахуть,
нъ часто врани граяхуть

24. трупиа себе деляче,
а галици свою речь говоряхуть,
хотять полетети на уедие.
То было въ ты рати и въ ты плъкы,
а сицей рати не слышано!
Съ зараниа до вечера,
съ вечера до света
летять стрелы каленыя,
гримлютъ сабли о шеломы,
трещатъ копиа харалужныя
въ поле незнаеме,
среди земли Половецкыи.

25. Чръна земля подъ копыты костьми
была посеяна,
а кровию польяна:
тугою взыдоша по Руской земли.
Что ми шумить,
что ми звенить -
далече рано предъ зорями?
Игорь плъкы заворочаетъ:
жаль бо ему мила брата Всеволода.
Бишася день,
бишася другый;
третьяго дни къ полуднию падоша стязи
Игоревы.
Ту ся брата разлучиста на брезе
быстрой Каялы;

26. ту кроваваго вина не доста;
ту пиръ докончаша храбрии русичи:
сваты попоиша, а сами полегоша
за землю Рускую.
Ничить трава жалощами,
а древо с тугою къ земли преклонилось.
Уже бо, братие, не веселая година
въстала,
уже пустыни силу прикрыла.
Въстала обида въ силахъ Даждьбожа
внука,
вступила девою на землю Трояню,
въсплескала лебедиными крылы
на синемъ море у Дону;
плещучи, упуди жирня времена.

27. Усобица княземъ на поганыя погыбе,
рекоста бо братъ брату:
"Се мое, а то мое же".
И начяша князи про малое
"се великое" млъвити,
а сами на себе крамолу ковати.
А погании съ всехъ странъ прихождаху
съ побъдами
на землю Рускую.
О, далече зайде соколъ, птиць бья, - къ
морю!
А Игорева храбраго плъку не кресити!
За нимъ кликну Карна, и Жля
поскочи по Руской земли,
смагу людемъ мычючи въ пламяне
розе.

28. Жены руския въсплакашась, аркучи:
"Уже намъ своихъ милыхъ ладъ
ни мыслию смыслити,
ни думою сдумати,
ни очима съглядати,
а злата и сребра ни мало того
потрепати".
А въстона бо, братие, Киевъ тугою,
а Черниговъ напастьми.
Тоска разлияся по Руской земли;
печаль жирна тече средь земли Рускыи.
А князи сами на себе крамолу коваху,
а погании сами,
победами нарищуще на Рускую землю,

29. емляху дань по беле отъ двора.
Тии бо два храбрая Святъславлича, -
Игорь и Всеволодъ -
уже лжу убудиста которую,
то бяше успилъ отецъ ихъ -
Святъславь грозный великый Киевскый
-
грозою:
бяшеть притрепеталъ своими сильными
плъкы
и харалужными мечи,
наступи на землю Половецкую,
притопта хлъми и яругы;
взмути ръки и озеры,

30. иссуши потокы и болота.
А поганаго Кобяка изъ луку моря,
отъ железныхъ великихъ плъковъ
половецкыхъ,
яко вихръ, выторже:
и падеся Кобяка въ граде Киеве,
въ гриднице Святъславли.
Ту немци и венедици,
ту греци и морава
поютъ славу Святъславлю,
кають князя Игоря,
иже погрузи жиръ во дне Каялы - рекы
половецкыя, -
рускаго злата насыпаша

31. Ту Игорь князь выседе изъ седла злата,
а въ седло кощиево.
Уныша об градомъ забралы,
а веселие пониче.
А Святъславь мутенъ сонъ виде
въ Киеве на горахъ.
"Си ночь, съ вечера, одевахуть мя - рече
-
чръною паполомою
на кроваты тисове;
чръпахуть ми синее вино,
с трудомъ смешено;
сыпахуть ми тъщими тулы поганыхъ
тльковинъ
великый женчюгь на лоно
и негуютъ мя.

32. Уже дьскы безъ кнеса
в моемъ теремь златовръсемъ.
Всю нощь съ вечера
босуви врани възграяху у Плеснеска,
на болони беша дебрь Кияня
и несошася къ синему морю".
И ркоша бояре князю:
"Уже, княже, туга умь полонила;
се бо два сокола слетеста
съ отня стола злата
поискати града Тьмутороканя,
а любо испити шеломомь Дону.
Уже соколома крильца припешали
поганыхъ саблями,
а самаю опуташа
въ путины железны".

33. Темно бо бе въ 3 день:
два солнца померкоста,
оба багряная стлъпа погасоста
и съ ними молодая месяца,
Олегъ и Святъславъ,
тъмою ся поволокоста
и въ море погрузиста,
и великое буйство подаста хинови.
На реце на Каяле тьма светъ покрыла -
по Руской земли прострошася половци,
аки пардуже гнездо.
Уже снесеся хула на хвалу;
уже тресну нужда на волю;
уже връжеся дивь на землю.
Се бо готьскыя красныя девы
въспеша на брезе синему морю:

34. звоня рускыме златомъ;
поютъ время Бусово,
лелеютъ месть Шароканю.
А мы уже, дружина, жадни веселия!
Тогда великый Святъславъ
изрони злато слово
с слезами смешено
и рече:
"О моя сыновчя, Игорю и Всеволоде!
Рано еста начала Половецкую землю
мечи цвелити,
а себе славы искати.
Нъ нечестно одолесте,
не честно бо кровь поганую пролиясте

35. Ваю храбрая сердца
въ жестоцемъ харалузе скована
а въ буести закалена.
Се ли створисте моей сребреней
седине?
А уже не вижду власти
сильнаго,
и богатаго,
и многовоя
брата моего Ярослава
съ черниговьскими былями,
съ могуты,
и съ татраны,
и съ шельбиры,
и съ топчакы,
и съ ревугы,
и съ ольберы.

36. Тии бо бес щитовь съ засапожникы
кликомъ плъкы побеждаютъ,
звонячи въ прадеднюю славу.
Нъ рекосте: "Мужаимеся сами:
преднюю славу сами похитимъ,
а заднюю си сами поделимъ!"
А чи диво ся, братие, стару помолодити!
Коли соколъ в мытехъ бываетъ,
высоко птицъ възбиваетъ;
не дастъ гнезда своего въ обиду.
Нъ се зло - княже ми непособие:
наниче ся годины обратиша.
Се у Римъ кричатъ подъ саблями
половецкыми,
а Володимиръ подъ ранами.
Туга и тоска сыну Глебову!"

37. Великый княже Всеволоде!
Не мыслию ти прелетети издалеча,
отня злата стола поблюсти?
Ты бо можеши Волгу веслы раскропити,
а Донъ шеломы выльяти!
Аже бы ты былъ,
то была бы чага по ногате,
а кощей по резане.
Ты бо можеши посуху
живыми шереширы стреляти -
удалыми сыны Глебовы.
Ты, буй Рюриче, и Давыде!
Не ваю ли вои
злачеными шеломы по крови плаваша?

38. Не ваю ли храбрая дружина
рыкаютъ, акы тури,
ранены саблями калеными
на поле незнаеме?
Вступита, господина, въ злат стремень
за обиду сего времени,
за землю Рускую,
за раны Игоревы,
буего Святъславлича!
Галичкы Осмомысле Ярославе!
Высоко седиши

39. Галичкы Осмомысле Ярославе!
Высоко седиши
на своемъ златокованнемъ столе,
подперъ горы Угорскыи
своими железными плъки,
заступивъ королеви путь,
затворивъ Дунаю ворота,
меча бремены чрезъ облакы,
суды рядя до Дуная.
Грозы твоя по землямъ текутъ,
отворяеши Киеву врата,
стреляеши съ отня злата стола
салътани за землями.
Стреляй, господине, Кончака,
поганого кощея,
за землю Рускую,
за раны Игоревы,
буего Святъславлича!

40. А ты, буй Романе, и Мстиславе!
Храбрая мысль носитъ вашъ умъ на
дело.
Высоко плаваеши на дело въ буести,
яко соколъ, на ветрехъ ширяяся,
хотя птицю въ буйстве одолети.
Суть бо у ваю железныи папорбци
подъ шеломы латиньскыми.
Теми тресну земля,
и многы страны -
Хинова,
Литва,
Ятвязи,
Деремела,
и половци сулици своя повръгоша,
а главы своя подклониша
подъ тыи мечи харалужныи.

41. Нъ уже, княже Игорю,
утръпе солнцю светъ,
а древо не бологомъ листвие срони:
по Роси и по Сули гради поделиша.
А Игорева храбраго плъку не кресити!
Донъ ти, княже, кличетъ
и зоветь князи на победу.
Олговичи, храбрыи князи, доспели на
брань...
Инъгварь и Всеволодъ,
и вси три Мстиславичи,
не худа гнезда шестокрилци!
Не победными жребии
собе власти расхытисте!
Кое ваши златыи шеломы
и сулицы ляцкыи
и щиты?

42. Загородите полю ворота
своими острыми стрелами
за землю Рускую,
за раны Игоревы,
буего Святъславлича!
Уже бо Сула не течетъ сребреными
струями
къ граду Переяславлю,
и Двина болотомъ течетъ
онымъ грознымъ полочаномъ
подъ кликомъ поганыхъ.
Единъ же Изяславъ, сынъ Васильковъ,
позвони своими острыми мечи

43. о шеломы литовьскыя,
притрепа славу деду своему Всеславу,
а самъ подъ чрълеными щиты
на кроваве траве
притрепанъ литовскыми мечи
и с хотию на кров,
а тъи рекъ:
"Дружину твою, княже,
птиць крилы приоде,
а звери кровь полизаша".
Не бысть ту брата Брячяслава,
ни другаго - Всеволода.

44. Единъ же изрони жемчюжну душу
изъ храбра тела
чресъ злато ожерелие.
Уныли голоси,
пониче веселие,
трубы трубятъ городеньскии.
Ярославли вси внуце и Всеславли!
Уже понизите стязи свои,
вонзите свои мечи вережени.
Уже бо выскочисте изъ дедней славе.
Вы бо своими крамолами
начясте наводити поганыя
на землю Рускую,
на жизнь Всеславлю.
Которою бо беше насилие

45. отъ земли Половецкыи!
На седьмомъ веце Трояни
връже Всеславъ жребий
о девицю себе любу.
Тъй клюками подпръ ся о кони
и скочи къ граду Кыеву
и дотчеся стружиемъ
злата стола киевьскаго.
Скочи отъ нихъ лютымъ зверемъ
въ плъночи изъ Белаграда,
обесися сине мьгле; утръже вазни,
с три кусы отвори врата Новуграду,
разшибе славу Ярославу,
скочи влъком
до Немиги съ Дудутокъ.

46. На Немизе снопы стелютъ головами,
молотятъ чепи харалужными,
на тоце животъ кладутъ,
веютъ душу отъ тела.
Немизе кровави брезе
не бологомъ бяхуть посеяни -
посеяни костьми рускихъ сыновъ.
Всеславъ князь людемъ судяше,
княземъ грады рядяше,
а самъ въ ночь влъкомъ рыскаше:
изъ Кыева дорискаше до куръ
Тмутороканя,
великому Хръсови влъкомъ путь
прерыскаше.

47. Тому въ Полотьске позвониша
заутренюю рано
у святыя Софеи въ колоколы,
а онъ въ Кыеве звон слыша.
Аще и веща душа въ дерзе теле,
нъ часто беды страдаше.
Тому вещей Боянъ
и пръвое припевку, смысленый, рече:
"Ни хытру,
ни горазду,
ни пытьцю горазду
суда божиа не минути".
О, стонати Руской земли,
помянувше пръвую годину
и пръвыхъ князей!
Того старого Владимира

48. нельзе бе пригвоздити къ горамъ
киевьскымъ:
сего бо ныне сташа стязи Рюриковы,
а друзии Давидовы,
нъ розно ся имъ хоботы пашутъ,
копиа поютъ!
На Дунаи Ярославнынъ гласъ ся
слышитъ,
зегзицею незнаема рано кычеть:
"Полечю - рече - зегзицею по Дунаеви,
омочю бебрянъ рукавъ въ Каяле реце,
утру князю кровавыя его раны
на жестоцемъ его теле".
Ярославна рано плачетъ
въ Путивле на забрале, аркучи:
"О ветре, ветрило!

49. Чему, господине, насильно вееши?
Чему мычеши хиновьскыя стрелкы
на своею нетрудною крилцю
на моея лады вои?
Мало ли ти бяшетъ горе подъ облакы
веяти,
лелеючи корабли на сине море?
Чему, господине, мое веселие
по ковылию развея?"
Ярославна рано плачеть
Путивлю городу на забороле, аркучи:
"О Днепре Словутицю!
Ты пробилъ еси каменныя горы
сквозе землю Половецкую.

50. Ты лелеял еси на себе Святославли
носады
до плъку Кобякова.
Възлелей, господине, мою ладу къ мне,
а быхъ не слала къ нему слезъ
на море рано".
Ярославна рано плачетъ
въ Путивле на забрале, аркучи:
"Светлое и тресветлое сълнце!
Всемъ тепло и красно еси:
чему, господине, простре горячюю свою
лучю
на ладе вои?
Въ поле безводне жаждею имь лучи
съпряже,
тугою имъ тули затче?"
Прысну море полунощи,
идутъ сморци мьглами.

51. Игореви князю богъ путь кажетъ
изъ земли Половецкой
на землю Рускую,
къ отню злату столу.
Погасоша вечеру зари.
Игорь спитъ,
Игорь бдитъ,
Игорь мыслию поля меритъ
отъ великаго Дону до малаго Донца.
Комонь въ полуночи Овлуръ свисну за
рекою:
велить князю разумети:
князю Игорю не быть!
Кликну,
стукну земля,
въшуме трава,
вежи ся половецкии подвизашася.
А Игорь князь поскочи

52. горнастаемъ къ тростию
и белымъ гоголемъ на воду.
Въвръжеся на бръзъ комонь
и скочи съ него бусымъ влъкомъ.
И потече къ лугу Донца,
и полете соколомъ подъ мьглами,
избивая гуси и лебеди
завтроку,
и обеду,
и ужине.
Коли Игорь соколомъ полете,
тогда Влуръ влъкомъ потече,
труся собою студеную росу:
претръгоста бо своя бръзая комоня.

53. Донецъ рече:
"Княже Игорю!
Не мало ти величия,
а Кончаку нелюбия,
а Руской земли веселиа".
Игорь рече: "О Донче!
не мало ти величия,
лелеявшу князя на влънахъ,
стлавшу ему зелену траву
на своихъ сребреныхъ брезехъ,
одевавшу его теплыми мъглами
подъ сению зелену древу;
стрежаше его гоголемъ на воде,
чайцами на струяхъ,
чрьнядьми на ветрехъ".

54. Не тако ти, рече, река Стугна:
худу струю имея,
пожръши чужи ручьи и стругы,
рострена к устью,
уношу князю Ростиславу затвори.
Днепрь темне березе
плачется мати Ростиславля
по уноши князи Ростиславе.
Уныша цветы жалобою,
и древо с тугою къ земли преклонилося.
А не сорокы втроскоташа -
на следу Игореве ездитъ Гзакъ съ
Кончакомъ.
Тогда врани не граахуть,

55. галици помолъкоша,
сорокы не троскоташа,
полозие ползоша только.
Дятлове тектомъ путь къ реце кажутъ,
соловии веселыми песньми
светъ поведаютъ.
Молвитъ Гзакъ Кончакови:
"Аже соколъ къ гнезду летитъ,
соколича ростреляеве
своими злачеными стрелами".
Рече Кончакъ ко Гзе:
"Аже соколъ къ гнезду летитъ,
а ве соколца опутаеве
красною девицею".

56. И рече Гзакъ къ Кончакови:
"Аще его опутаеве красною девицею,
ни нама будетъ сокольца,
ни нама красны девице,
то почнутъ наю птици бити
в поле Половецкомъ".
Рекъ Боянъ и Ходына,
Святъславля песнотворца
стараго времени Ярославля,
Ольгова коганя хоти:
"Тяжко ти головы кроме плечю,
зло ти телу кроме головы" -
Руской земли безъ Игоря.

57. Солнце светится на небесе, -
Игорь князь въ Руской земли;
девици поютъ на Дунаи, -
вьются голоси чрезъ море до Киева.
Игорь едет по Боричеву
къ святей богородици Пирогощей.
Страны ради, гради весели.
Певше песнь старымъ княземъ,
а потомъ молодымъ пети:
"Слава Игорю Святъславличю,
буй туру Всеволоду,
Владимиру Игоревичу!"

58. Здрави князи и дружина,
побарая за христьяны
на поганыя плъки!
Княземъ слава а дружине!
Аминь.

59. Руські
літописні
джерела

60. пис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури
Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням
«Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису,
охоплює події 1118—1200 років.
Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200
ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних
зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними
скороченнями і доповненнями. Наявність різних авторів, неоднаковий
рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі,
оцінках фактів. Київський літопис складається з порічних записів, у які
вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря
Ольговича, Ігоря Святославича та інших. Розповідається також про
Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину.
Та головна тема Київського літопису — Київ і Київська земля,
боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами,
заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.

61. До Київського літопису включено окремі літературні твори — повість
про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря
Святославича на половців 1185 та інші Київський літопис — твір
майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало
уваги. Мова його наближена до тогочасної живої народної з
деякими церковнослов'янськими елементами, з використанням
діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб. Найширше
представлена загальновживана і військова лексика. Привертають
увагу описи окремих подій і характеристики осіб, подані
надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий.
Переклад сучасною українською мовою здійснив Леонід
Махновець.

62. Архітектура
Київської
Русі

63. Архітектура посідає у художній культурі особливе місце як основа синтезу всіх
інших видів мистецтва, зокрема живопису, скульптури, декоративно-прикладної
творчості. Архітектура — передусім мистецтво створення (проектування і
будівництва) будівель споруд та їх комплексів. Це явище матеріальної культури і
водночас один із провідних видів пластичного мистецтва, що грунтується на
єдності принципів краси і корисності Як вид мистецтва, вона формує просторове
середовище для життя і діяльності людини, виражає суспільні ідеї у художньо-
естетичних образах.
Суспільна цінність архітектури зумовлюється функціональним характером споруд,
їх естетичною визначеністю. За призначенням архітектура поділяється на основні
типи: житлову, суспільно-громадську (культові будівлі, культурно-освітні,
видовищні, адміні­стративні тощо), промислову (виробничі, транспортні,
торговельні споруди). Складовою архітектури є садово-паркове мистецтво
(оформлення парків, скверів, бульварів тощо).
В Україні архітектура як вид будівельного мистецтва виникає у VII ст. до н.е.
Високим рівнем відзначалася архітектура колишніх грецьких колоній на
українському узбережжі Чорного моря.

64. У період становлення Київської Русі (IX ст.) типовою формою поселення стає
"город", тобто огороджене укріплене місто з групою селищ навкруги. Міста
набували важливого значення в економічному й духовному розвитку
давньоруської держави. Князь Володимир, а згодом Ярослав особливо дбали про
забудову головного міста Київської Русі — Києва. За часів Володимира почав
складатися план міста. Київ розділявся на верхнє місто ("дитинець"), або
"вишгород", "гора", і нижнє ("подол"). .
Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев'яними
спорудами. Археологічні дослідження Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова,
Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних
будівель, а також різні конструктивні деталі — карнизи, наличники, коньки,
колонки, одвірки тощо. Вони свідчать про багатий архітектурний декор жител
давніх русичів (X —XIII ст.). Окремі з них — справжні шедеври народної
архітектури. Такими, очевидно, були будинки заможних верств населення, які
згадані в писемних джерелах під назвою «хороми». Останні складались із кількох
зрубів, які утворювали цілісний комплекс приміщень — «сіни», «істба», «кліть». У
великих містах князівсько-боярські і купецькі «хороми» мали два і більше
поверхи. На верхніх розміщувалися «сіни», які, згідно з описом літописної статті
983 p., становили собою галерею на стовпах, а також «тереми». Житло бідноти —
однокамерні будинки площею до 20 м2. На півдні Русі вони зводились,
переважно, за допомогою каркасно-стовпової конструкції, що обмазувалась
глиною і білилась подібно до української хати.

65. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а
також церкви. Літописи не часто згадують про будівництво дерев'яних храмів, але
в архітектурному силуеті міст і сіл вони посідали чільне місце. Свідчення літопису
про 600 київських храмів, які знищені пожежею 1124 p., підтверджують це.
Дерев'яними були, зокрема, перші Софійські собори у Києві і Новгороді, церкви
часів Володимира Святославича, що споруджувались на зруйнованих язичницьких
капищах. Усі сільські храми також будувались із дерева. Традиційна дерев'яна
архітектура згодом втратила в Київській Русі свою престижність. Вихід держави на
міжнародну арену, контакти з візантійською культурою, а потім і впровадження
християнства обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. Саме
з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну
велич. Вони прагнули жити в палацах не гірших, ніж візантійські імператори, а
Київ прикрасити храмами, які б не поступалися цареградським.
У питанні появи в Києві і на Русі зокрема монументального зодчества існує
своєрідний стереотип, за яким його історію ведуть від християнства та
будівництва першої кам'яної споруди — Десятинної церкви (989—996). Аналіз
літописних даних про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної
ротондоподібної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, що старша за
Десятинну церкву принаймні на 50 років, суттєво коригує цю усталену думку.
Факти доводять, що Київська Русь ще до офіційної християнізації перебувала на
такому рівні розвитку, який дозволяв їй переймати архітектурні впливи сусідів.

66. В кінці Х — початку XI ст. для зведення кам'яних споруд на Русі склалися необхідні
умови. Йдеться, зокрема, про високий технічний рівень давньоруського ремесла,
його зрослу спеціалізацію. Давньоруські майстри виявились вдатними учнями і
порівняно швидко оволоділи новими професіями, пов'язаними з
монументальним будівництвом.
Перші кам'яні будівлі на Русі з'явилися під орудою візантійських зодчих.
Масштабні роботи щодо створення ансамблю монументальних споруд
князівського центру в Києві розгорнулись в кінці Х — початку XI cт. За нетривалий
час були побудовані два палаци (розмірами 45х11 м) з видовженими фасадними
галереями. Матеріали розкопок, а також мініатюри Радзивілівського літопису
засвідчують, що київські князівські палаци були двоповерхові, з аркадами і
службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на верхньому.
Центральна і, можливо, бокові частини будівель завершувались високими
баштами з чотирискатними дахами, вкритими черепицею. Разом з теремами
часів княгині Ольги палаци стали окрасою міського центру Києва.
Центральною будівлею ансамблю «міста Володимира» була Десятинна церква.
Вона належала до хрестокупольних візантійських храмів; стіни — з каменю та
плінфи, внутрішній простір перекривався зводами у формі хреста, над яким
підносився небозвід, що підтримувався підпружними арками, опертими на
чотири центральні стовпи; зі сходу мала напівкруглі виступи-вівтарі.

67. Тринефне ядро оточене галереями, поділеними на кілька приміщень. Із західної
сторони підносились дві башти, які у ансамблі з багатоглавим завершенням
надавали Десятинній церкві особливої урочистості. Сприяв цьому і рельєф, на
якому спорудили храм, — Старокиївська гора. Кам'яниця високо підносилась над
дерев'яними кварталами і зрубними валами Київського дитинця, її бані добре
проглядалися не тільки з Подолу, але й Задніпров'я.
Після завершення будівництва, згідно з літописом, церква була прикрашена
іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і
спадкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була викладена майоліковими
плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно.
Крім того, в інтер'єрі храму широко використовувались кам'яні архітектурні деталі,
мармурові колони, шиферні різні плити, карнизи. В оздобі Десятинної церкви
було багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її «мраморяною».
Згідно з літописом, Десятинний храм будували грецькі майстри. Володимир
«помысли создать церковь пресвятыя Богородица и послав приведе мастеры отъ
Грек». Ю. Асеев вважає, що вони походили з візантійської провінції. Зразком для
київського храму стала фароська церква Богородиці Великого палацу в
Константинополі.

68. Розвиток
мистецтва

69. Образотворче мистецтво.
Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка,
фреска, іконопис та книжкова мініатюра.
Жанри монументального живопису - фреска і мозаїка - складалися на основі
візантійських шкіл. Фресками - розписами водяними фарбами по сирій
штукатурці - вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від
художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і
фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня.
Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому
не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у
суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим
властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування
часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й
технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення
складалися зі смальти - кубиків спеціального кольорового скла, секрет
виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-
татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків
(наприклад, зелена - понад 30, червона і синя - по 20 і т.д.) При виготовленні
золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого
скла

70. Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури,
живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському
Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у
єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору,
передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Здатність мозаїк
мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри
застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося у сиру
поверхню штукатурки під різними кутами. Фігури були чудово видно з будь-
якої частини приміщення і немовби оживали, рухалися, що справляло і
справляє велике враження. Головна мозаїка - велична і сувора фігура Христа-
Вседержителя на склепінні центрального купола. Автор виявив глибоке
розуміння особливостей монументального живопису: зображення виконане
широкими лініями, великими колірними площами. Напевно, найбільш
знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта - назва у візантійській традиції
сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у
молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні
вівтарної апсиди.

71. Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис.
Розробка тематики фрескових розписів Софійського собору була справою
великої державної ваги, керував нею один з найбільш наближених до князя
Ярослава людей - митрополит Ілларіон. Розписи читаються як книга,
складаються у три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія святих -
заступників княжого роду. Вежі, де розташовуються сходи, якими підіймався
князь і його наближені, не є культовим приміщенням, тому їх стіни були
прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми (“Скоморохи”,
“Полювання на ведмедя”, інші).
На стіні під арками хорів містилася велика композиція з зображенням
Ярослава, який підносить Христу модель Софійського собору, і всієї княжої
сім'ї. У 1651 р. голандський художник Вестерфельд бачив і замалював всю
фреску, однак надалі багато з зображень загинули. До наших днів найкраще
зберігся портрет жінок великокняжої сім'ї. Софійський собор доніс до нас
єдині у всій Європі зразки світського монументального живопису ХI ст.
У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває виникнення і
розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на
дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по
якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції,
колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам - канону. У
канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна.

72. Поява мистецтва книжкової мініатюри співпадає з появою найдавніших писемних
пам'яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався “лицьовий”.
Зображенням трьох євангелістів - Іоанна, Луки і Марка — було прикрашене
Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матфея, немає, але для малюнка
був залишений чистий аркуш. “Лицьовим” є знаменитий “Ізборник” Святослава.
Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися. Про мініатюри
Київської Русі ми можемо скласти уявлення по так званому радзивілівському
літопису XV ст., який є списком з рукопису XIII ст. Його 617 мініатюр – своєрідна
художня енциклопедія історії і культури того часу.
Декоративно-прикладне мистецтво. Активно розвивалося декоративно-
прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто
задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для
творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від
геометричного візантійського.
Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби.
Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів,
карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні
(прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва
- техніка перегородчатої емалі. Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські
майстри перевершили вчителів. Процес виготовлення схематично виглядав так.

73. На золоту пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, отримані
порожнини заповнювали емалевим порошком і розплавляли його. У древніх
скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового
орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (ХI ст.), перелічуючи в своїй
записці країни, які уславилися в різних мистецтвах, на почесному місці назвав
Русь, майстри якої були відомі своїми виробами “з золота з емаллю і з срібла
з черню”.
Музика. У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і
танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Знамениті фрески
вежі Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцюристів.
За цими зображеннями, а також з билин, літописів ми знаємо про музичні
інструменти Русі - ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства
одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не
допускав інструментальної музики. Спів вівся за спеціальними рукописами-
книгами. Склалося дві системи нотних записів - самобутня і візантійська.

74. кінець
Виконували:
Учень 7(3)-Г класу
та
Вчитель історії :
Галонська Галина Тадеївна