1. Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України
Одеська Національна морська академія
Кафедра Філософії
Реферат
На тему “Філософія стародавнього сходу ”
Виконав: курсант другого курсу
Факультету морського судноводіння
Хрущов Владислав Едуардович
Одеса 2012

2. Філософія стародавнього сходу
СОДЕРЖАНИЕ
Введение
1. Східний та західний типи культурного розвитку
2. Своєрідність давньоіндійської філософії. Буддизм.
3.Філософія стародавнього Китаю. Конфуціанство і даосизм
4. Японська Філософія
5.Філософія Стародавньої Індії.
5.1Астіка
5.2 Настіка.
Заключение
Список использованной литературы

3. ... Ми відчуваємо, що Схід — це щось дуже своєрідне й відмінне від
нашого західного світу...
Сергій Ольденбург
У мудрості Сходу та Заходу ми бачимо вже не ворожі сили, а полюси,
між якими пульсує життя.
Герман Гессе
ВВЕДЕНИЕ
Філософія виникає у полеміці з релігійно-міфологічними уявленнями,
які існували упродовж багатьох тисячоліть. Міфологічне мислення
було засноване на відображенні природи і людини крізь призму
родових зв'язків. Всупереч цій традиції - безпосередньо чуттєво-
образного сприйняття дійсності - філософія висуває принцип
опосередкованого, раціонально-обгрунтованого знання. Вона апелює
не до повчання, переказу, а до міркування, обґрунтування, логічного
доведення і критичного осмислення усталених уявлень. Саме з цього
починається філософія, її розмежування з міфологією.
Філософія виникла у трьох центрах давньої цивілізації — у
Стародавніх Греції, Індії та Китаї. Відбулося це майже одночасно у
середині першого тисячоліття до нашої ери. Пориваючи з міфологією,
філософія як «самосвідомість культури» не втрачає глибинного
зв'язку з культурною традицією. Так, до нашого часу філософія є
виразом або східного, або західного типу "культури.
Сьогодні особливо гостро стоїть питання про діалог двох
культур, про їх взаємозв'язок та взаємо доповнення. Кожна з цих
культур має свої переваги і свої недоліки. Причому Схід і Захід у
даному контексті не є поняттями суто географічними. В історії
траплялося, що культура європейської країни набувала рис
культури східного типу, а країна Сходу ставала іноді зразком
західного розвитку. Культура східних слов'ян постає як

4. унікальний збіг східної та західної традиції. Ця особливість
знайшла своє відображення не тільки у духовному і
матеріальному житті, але й у рисах національного характеру.
1. Східний та західний типи культурного розвитку
Перший аспект, за яким розрізняються еї-'вдиий та західний типи
культури, - це ставлення до природи. Захід у своєму розвитку йшов
шляхом активного перетворення природи і підкорення її людині.
Розвиток техніки, технології і науки - характерні ознаки і досягнення
західного типу. Східному типові культури була завжди чужою ідея
панування над природою. Навпаки, тут завжди культивувалось дуже
дбайливе, навіть релігійне ставлення до природи, до всього живого у
ній. Схід орієнтувався не на зміну зовнішніх умов людського
існування, а на розвиток самої природи людини на морально-духовне
вдосконалення особистості, на розвиток її фізичних
і психічних можливостей, на гармонійність і цілісність її
внутрішнього світу.
Друга відмінність східної культури полягає в особливостях
суспільного життя, в системі панівних соціальних цінностей. Західна
культура, наприклад, висунула ідею історичного прогресу, розвитку
суспільства по висхідній. Цінності демократії, правової держави,
свободи і суверенності особистості - все це е досягненнями західного
типу культурного розвитку. Суспільствам східного типу притаманне
прагнення не до прогресу, а, навпаки, до збереження себе і своєї
культури у традиційному стані. Консерватизм у соціальних стосунках
поєднується тут з орієнтацією на цінності спільноти (колективу, роду,
сім'ї, держави тощо), з обмеженням індивідуальної свободи в ім'я
інтересів суспільства.
Третій аспект, що розрізняє східний та західний типи, це духовно-
психологічні риси, особливості духовного складу людини певної
культури. Так, людині західного типу притаманні більшою мірою
раціонально-логічний стиль мислення, схильність до чіткості,
послідовності і строгості думки, холодна розсудливість, тверезий
прагматизм і практицизм. Для євро лепського мислення є
характерним принцип «розділяй і пануй», що виник за часи Римської
імперії. Поділ єдиного світу на природний і людський викликаний тут
прагненням до панування над природою. Так само чітко розділила
європейська людина добро і зло, почуття і розум, науку і релігію тощо.
Для східної культури характерним є усвідомлення відносності цих
протилежностей. Замість культу індивідуального тут панує почуття
глибинної єдності всього, дух спільності та неподільної цілісності.

5. Для людей Сходу розвиток знань, науки ніколи не був самоціллю, бо
вони цілком справедливо не вірили в спроможність науки зробити
людину більш щасливою. Мислення Сходу скоріше інтуїтивне,
містичне, ніж раціональне. Воно постає як емоційно-образне, сповнене
почуттів, переживань, елементів релігійного та художнього
світосприйняття. Схід став охоронцем вічних істин і духовності
людства, тоді як на заході розвиток спирався переважно на наукове
знання і техніку.
Філософія як відображення культури несе на собі відбиток
особливостей певної культурної традиції. Так, західна
філософія орієнтована переважно на ідеал раціонального
знання, що більшою мірою зближує її з науковим пізнанням.
Класичною формою філософського тексту стає тут форма
філософського трактату, чітко побудованого, послідовно і
системно викладеного. Ознакою західної філософії виступає
наявність добре розробленої логіки, поняттєвого апарата, теорії
пізнання та методології. Філософська традиція східного типу
виявляє себе у тяжінні до світоглядно-орієнтованого знання, до
таких форм духовної культури, як релігія, мистецтво, мораль.
Саме тому більшість впливових філософських систем на Сході є
релігійно-філософськими вченнями. Найпоширенішим жанром
філософських творів стають притча, афоризм, повчання, а
домінуючою проблематикою - гуманістична, морально-етична і
релігійна
2. Своєрідність давньоіндійської філософії. Буддизм.
Перший аспект, за яким розрізняються еї-'вдиий та західний типи
культури, - це ставлення до природи. Захід у своєму розвитку йшов
шляхом активного перетворення природи і підкорення її людині.
Розвиток техніки, технології і науки - характерні ознаки і досягнення
західного типу. Східному типові культури була завжди чужою ідея
панування над природою. Навпаки, тут завжди культивувалось дуже
дбайливе, навіть релігійне ставлення до природи, до всього живого у
ній. Схід орієнтувався не на зміну зовнішніх умов людського
існування, а на розвиток самої природи людини на морально-духовне

6. вдосконалення особистості, на розвиток її фізичних
і психічних можливостей, на гармонійність і цілісність її
внутрішнього світу.
Друга відмінність східної культури полягає в особливостях
суспільного життя, в системі панівних соціальних цінностей. Західна
культура, наприклад, висунула ідею історичного прогресу, розвитку
суспільства по висхідній. Цінності демократії, правової держави,
свободи і суверенності особистості - все це е досягненнями західного
типу культурного розвитку. Суспільствам східного типу притаманне
прагнення не до прогресу, а, навпаки, до збереження себе і своєї
культури у традиційному стані. Консерватизм у соціальних стосунках
поєднується тут з орієнтацією на цінності спільноти (колективу, роду,
сім'ї, держави тощо), з
обмеженням індивідуальної свободи в ім'я інтересів суспільства.
Третій аспект, що розрізняє східний та західний типи, це духовно-
психологічні риси, особливості духовного складу людини певної
культури. Так, людині західного типу притаманні більшою мірою
раціонально-логічний стиль мислення, схильність до чіткості,
послідовності і строгості думки, холодна розсудливість, тверезий
прагматизм і практицизм. Для євро лепського мислення є
характерним принцип «розділяй і пануй», що виник за часи Римської
імперії. Поділ єдиного світу на природний і людський викликаний тут
прагненням до панування над природою. Так само чітко розділила
європейська людина добро і зло, почуття і розум, науку і релігію тощо.
Для східної культури характерним є усвідомлення відносності цих
протилежностей. Замість культу індивідуального тут панує почуття
глибинної єдності всього, дух спільності та неподільної цілісності. Для
людей Сходу розвиток знань, науки ніколи не був самоціллю, бо вони
цілком справедливо не вірили в спроможність науки зробити людину
більш щасливою. Мислення Сходу скоріше інтуїтивне, містичне, ніж
раціональне. Воно постає як емоційно-образне, сповнене почуттів,
переживань, елементів релігійного та художнього світосприйняття.
Схід став охоронцем вічних істин і духовності людства, тоді як на
заході розвиток спирався переважно на наукове знання і техніку.
Філософія як відображення культури несе на собі відбиток
особливостей певної культурної традиції. Так, західна
філософія орієнтована переважно на ідеал раціонального знання, що
більшою мірою зближує її з науковим пізнанням. Класичною формою
філософського тексту стає тут форма філософського трактату, чітко
побудованого, послідовно і системно викладеного. Ознакою західної
філософії виступає наявність добре розробленої логіки, поняттєвого

7. апарата, теорії пізнання та методології. Філософська традиція
східного типу виявляє себе у тяжінні до світоглядно-орієнтованого
знання, до таких форм духовної культури, як релігія, мистецтво,
мораль. Саме тому більшість впливових філософських систем на Сході
є релігійно-філософськими вченнями. Найпоширенішим жанром
філософських творів стають притча, афоризм, повчання, а
домінуючою проблематикою - гуманістична, морально-етична і
релігійна.
Філософська думка Стародавньої Індії представлена великою
кількістю філософських систем і шкіл. Всі вони в своєму становленні
відштовхувалися від величної традиції індійської культури. Велична
література містила в собі стародавні міфологічні уявлення індійського
народу і складалася з гімнів, жертовних формул, заклять, молити.
Пізніше з тлумачення Вед з'являються тексти релігійно-філософських
коментарів величної літератури -так звані Упанішади.
Частина філософських систем Індії визнавала авторитет Вед, вони
називались ортодоксальними (тобто такими, що дотримують
традиції, правовірними), до них відносяться філософські школи
санкхя, няя, вайшешика, йога міманса, веданта. Неортодоксальні
філософські системи, які відмовляються від духовного зв'язку з
Ведами, - джайнізм, буддизм і чарвака.
Попри всі відмінності релігійно-філософських вчень Індії є певні
загальносвітоглядні уявлення індійської культури, що відображенні
тією чи іншою мірою у більшості цих вчень. До них можна віднести:
- сприйняття предметно-чуттєвого світу як повної ілюзії, видимості,
справжньою же реальністю вважається споконвічна і безособиста
сила, божественний Абсолют (уявлення про особистого Бога-творця у
світоглядній традиції Індії зустрічається дуже рідко);
- вчення про сансару, тобто про переселення і перевтілення душ, про
вічний кругообіг життя;
- ідея карми, кармічного закону - закону обумовленості життя людей
та їх перероджень сукупністю добрих і поганих вчинків у
попередньому існуванні;
- ідея кастового поділу суспільства, тобто уявлення про належність
кожної людини від народження до однієї з чотирьох прошарків
населення

8. Спадкоємцем і, разом з тим, критиком і реформатором цих
традиційних уявлень став легендарний царевич Гаутама, перший
Будда (тобто «просвітлений»). Після шести років сумнівів та пошуків
йому раптово відкривається істина життя, і він створює своє
релігійно-філософське вчення, яке належить до числа трьох світових
релігій (поряд християнством та ісламом). Виникає буддизм у VI ст. до
н. е. Своє вчення Будда виклав у вигляді чотирьох тез, або чотирьох
«благородних істин» Основним літературним джерелом буддизму є
збірка «Тіпітака» («Три корзини»).
Перша істина полягає у тому, що життя з усіма його проявами
(народження і смерть, хвороба і старість, любов і ненависть, зустріч і
розлучення) сповнене стражданням.
Друга істина розкриває причину страждань. Невгамовна спрага життя,
надмірні пристрасті, прагнення до щастя, до задоволень і насолоди,
бажання, які неможливо здійснити остаточно, бо їх досягнення веде
до нових бажань, -все це приводить до стану вічного незадоволення і
тому страждання.
Третя істина вказує на шлях спасіння, на спосіб звільнення від
страждань. Позбавитись страждань можна тільки перервавши ланцюг
перероджень (поскільки нове життя веде до нових страждань), через
зречення від пристрастей, ненависті, гордості, заздрості, жадоби
влади тощо. Кінцевою метою на цьому шляху є досягнення стану
нірвани. Нірвана означала перехід людини у надбуття, повне
звільнення від кругообігу перевтілень, злиття з божественним
Абсолютом. Нірвана - стан абсолютного спокою, стан повного
розчинення свого «Я», його злиття з божественним Абсолютом. Якщо
для європейців велику цінність має збереження і збагачення себе як
особистості, то для буддистів ідеалом і метою стає зречення від
власної індивідуальності.
Четверта істина буддизму - існування «восьмирічного шляху», восьми
ступенів досягнення нірвани (правильна віра, правильна дія,
правильне споглядання, правильна думка, правильний спосіб життя
тощо).
Всі філософські обгрунтування цієї релігії спрямовані на роз'яснення
чотирьох «благородних істин». Світ розуміється у буддизмі як
абсолютнатотожність протилежностей, тому всі відмінності у ньому
відносні. Все є втіленням і проявом безособистого духовного
Абсолюта, божественної Єдності. «Все в одному, і одне - у всьому» -
такий основоположний принцип буддистського світорозуміння. «Я» і
«Ти», ворог і друг, добро і зло, життя і смерть - лише ілюзія

9. протилежностей, бо все повернеться до вічного Єдиного. Тому
буддистській традиції у філософії й мистецтві притаманне прагнення
осягнути вічне і абсолютне у неповторній миті життя.
Сутність божественної Єдності недоступна ні розумінню, ні опису, ні
визначенню, її можна лише частково осягнути у процесі медитації
(формою якої є і традиційне східне мистецтво), через раптове
інтуїтивне прозріння. Тому буддизм тяжіє до притчі, до метафори,
образу, символу.
На відміну від західної традиції, в якій панує принцип діяльності,
творчості, перетворення хаосу у космічний порядок, східна культура
сприймає світ як споконвічну гармонію, довершеність і досконалість.
Світ у буддизмі не є створеним, він є безкінченим і вічним, його не
треба переробляти, у ньому не потрібні творчі зусилля ані Бога, ані
людини. Людині потрібно лише наслідувати природу, не втручаючись
у світову гармонію. Буддизм орієнтує своїх прихильників не на
активну діяльність, а на так звану «природну» дію, на непорушення
природного ритму, на досягнення глибинного СПОКОЮ.
Історичне значення буддизму полягає у тому, що він був першим
вченням про звільнення людської особистості. Буддизм проголосив
духовну рівність всіх людей, рівність у стражданнях і рівність у
можливостях спасіння шляхом морального самовдосконалення.
Ідеалом буддистської етики виступає любов до всього живого,
утримання від запобігання йому зла. Щоб звільнитися від колеса
перероджень, людина повинна відмовитись від «неприродних»,
надмірних бажань і пристрастей, очистити себе від зла, нагромадити
чесноти, досягти духовної досконалості
3. Філософія стародавнього Китаю. Конфуціанство і даосизм
Давньокитайська філософія, як і індійська, була тісно пов'язана з
міфологічними уявленнями минулого, що збереглися у стародавніх
книгах китайської освіченості. У цих класичних книгах містяться
уявлення про світ і людину, перші спроби їх філософського
осмислення. Так, у «Книзі перемін» дається тлумачення понять, які є
вихідними для всієї китайської культури і які визнавалися практично
всіма філософськими системами Стародавнього Китаю. Це поняття
«Інь», «Ян» і «Дао». Світ, згідно з китайськими уявленнями, є вічною
боротьбою двох протилежних сил, які не тільки заперечують, але й
взаємодоповнюють одне одного. Одна сила потенційно містить іншу і

10. на вищому ступені свого розвитку може перетворитися на свою
протилежність. Ян - символ неба, енергії, світла, це є активний,
чоловічий початок світу. Інь - символ землі, матерії, це темна сторона
світу, жіночий початок, якому належить пасивна роль. Інь і янь
пронизують все суще -небо. землю і люпину. Віл гармонії і рівноваги
між ними залежить порядок
у 1 Ііднебесній, спокій, мир і злагода на землі, успіх, благополуччя і
здоров'я іподини. Взаємозалежність і взаємопроникнення цих двох
сил називається Дао (буквально «шлях») - єдиний світовий закон,
божественна основа всіх речей.
У давньокитайській філософії існувало шість основних шкіл: даосизм,
школа «Інь-Ян» (натурфілософська' школа), конфуціанство, моізм,
легізм та школа імен. Найвпливовішими з усіх вчень стали
конфуціанство і даосизм.
Даосизм і конфуціанство є двома протилежними полюсами
світобачення китайців. У культурі Китаю вони нерозривно пов'язані
між собою , як Іпь-Ян. У різні часи своєї історії китайська культура
тяжіла до однієї чи іншої філософської традиції, тому можна говорити
про переплетення у китайському суспільстві конфуціанських ідей з
лаоськими. Конфуціанство пану-нало у сфері соціально-сімейних
стосунків, воно стало офіційною, державною ідеологією та релігією
Китаю. В інтимних глибинах людської душі гоповне місце належало
даосизму.
Конфуціанство виникає у VI ст. до н. е., його засновником став Кон-
фуцій (це латинська версія імені Кун Фуцзи). Основним літературним
джерелом конфуціанства є книга «Лунь-юй» ("Бесіди та
висловлювання").
Конфуціанство - етико-політичне вчення, основна увага в ньому
приділяється мистецтву управління і вихованню людини в дусі поваги
до предків, до держави, до інших людей.
Етика Конфуція заснована на розрізненні двох соціальних типів
людей, двох стилів поведінки у суспільстві - «шляхетної людини» і
«низької людини». «Шляхетна людина» - той ідеал, до якого повинна
прямувати людина. Основними рисами шляхетної людини є
вимогливість до себе, прагнення до самовдосконалення, вміння
володіти собою, поміркованість у словах і вчинках, гуманність.
Гуманність, за Конфуцієм, включає у себе справедли-ність, повагу до
старших, правдивість, шанобливість. У своїй етиці Конфу-цій
формулює вищу моральну заповідь: «Не чини іншим те, чого не
бажаєш собі».

11. В основі конфуціанського ідеалу управління лежить принцип
морального зразку, а не примусу. Але для того людина повинна
виховати свої вольові якості. Не можна навчитися управляти
державою і людьми, якщо не вмієш управляти собою, своєю психікою,
вважав Конфуцій. Спочатку людина повинна навести порядок в собі,
потім - у своїй сім'ї і тільки після того - у державі.
Усе конфуціанське вчення було спрямоване на підкорення особистих
інтересів людини інтересам держави. Під контролем конфуціанства як
державної ідеології був весь образ життя китайців - від стилю
поведінки і мови, смаків і звичок до одягу і зачіски. Згідно з
правилами конфуціансько етики між старими і молодими, між
вчителем і учнем, між чоловіком і жінкою повинна існувати
субординація. Кожен має знати своє місце і не претендувати на чуже. І
навіть між рівними за станом людьми повинна зберігатися певна
відстань, дистанція. Саме тому у конфуціанстві велике значення мали
формальні правила спілкування - церемонії, ритуали, етикет. У
чималій мірі конфуціанство сприяло формуванню і утвердженню в
Китаї системи деспотичної держави з суворою ієрархією її членів.
Серед послідовників і критиків конфуціанства виділяються школа
моїстів і школа законників (легістів). Ці школи, в яких соціальна та
етична проблематика теж посідала центральне місце, разом з
конфуціанством значним чином вплинули на культуру Китаю.
Так, моїсти внесли демократичні елементи у соціальне вчення, ідею
пріоритета інтересів народу над інтересами держави, зробили першу
спробу постановки проблеми соціальної рівності людей. Легісти, або
законники, на відміну від конфуціанців і моїстів, відмовились від
гуманістичних цінностей, від культивування доброго початку в
людині. Легісти висунули ідею, згідно з якою в період «боротьби
царств» (а історія Стародавнього Китаю була ареною такої боротьС й)
в державі повинні панувати не правила моралі, а закони. Але ці закони
лепети розуміли як закони покарання. Якщо раніше, коли люди були
прості, чесні та дурні, - висловлювалися вони, - ними можна було
управляти мудрістю, але тепер, коли люди хитрі, нечесні і розумні,
управляти ними можна тільки силою. На думку законників гуманність
лише ослаблює державу, а доброта є «матір'ю злочинів». Держава
повинна грунтуватися на примусі і насиллі, на жорстокості, на стратах
і війні, на взаємних наглядах і доносах у суспільстві. Така концепція
наведення порядку у суспільстві була реалізована, як відомо, не
тільки у Стародавньому Китаї.
Даосизм виникає приблизно у той же час, що і конфуціанство
(засновником даосизму був старший сучасник Конфуція - Лао-цзи).

12. Відрізняється даосизм від попередніх вчень, насамперед, своєю
проблематикою. У центрі уваги даосів не соціально-етичні і політичні
проблеми, а натурфілософія і проблеми взаємозв'язку людини з
природою, космічним цілим. Основні положення даосизму були
викладені у книзі «Даодецзин» (буквально -«Книга про Дао і Де").
Дао - центральний лаоський термін, за допомогою якого можна дати
відповідь на питання про походження світу і спосіб його існування.
Дао -першопричина, першоосновна і єдиний закон світу, якому
підкоряються і природа, і суспільство, і людина. Сутністю Дао є
небуття, тому Дао неможливо осягнути розумом, неможливо дати
йому визначення. Усе в світі є мінливим і плинним, нестійким і
невічним, все з часом іде в небуття, повертається до своєї основи і
знаходить спокій. Вічним є тільки Дао, тільки небуття.
«Досконаломудрий» - ідеал людини у даосизмі, який суттєво
відрізняється від ідеалу конфуціанців. Досконаломудра людина
дотримується «природності», а основним принципом її життя' є
принцип недіяння (у-вей). «Природність» людини полягає у здатності
звільнитися від зайвих, надмірних, а тому і неприродних бажань і
пристрастей (від жадоби слави, багатства, влади, від злоби та
заздрості тощо). Проте досягти цього можна не завдяки виконанню
морального обов'язку, не шляхом приборкання природного початку в
людині, а навпаки, через його вияв. Природне в людині є втіленням
Дао, універсального космічного закону, тому це не зло, з яким
потрібно боротись. Злом скоріше є конфуціанські правила і норми
моралі, ці штучні засоби впливу на людину. Досконаломудрий
сповідує принцип недіяння, тобто непорушення цілого, невтручання у
природно-космічні ритми. Дозволити всьому йти своїм власним,
природним шляхом, бути споглядачем у житті, спокійно ставитись до
вимог світу і до власних бажань - ось у чому полягала мудрість даосів.
Досконаломудра людина повинна досягти у своєму житті три
основних мети: здобути довголіття, пережити стан просвітлення, або
стан єднання з Дао, і, врешті-решт, - стати безсмертною, опинитися
серед небожителів. Шлях до довголіття лежить у даосів через
наслідування природи. Уся лаоська методика підтримки життєвих сил
організму (дихальні і гімнастичні вправи, спеціальна дієта,
традиційний масаж, прийоми мистецтва двобою тощо) побудована на
цьому принципі, на гармонізації двох протилежних сил - Інь і Ян.
Містику та інтуїцію східної культури, її мистецтво і філософію, Захід
відкриває лише наприкінці XIX - на початку XX століття. У літературі,
мистецтві, філософії з'являються мотиви, запозичені зі східної
культури, що значною мірою збагатило досвід європейської людини.

13. Вся історія XX століття переконливо довела, що без східної культури
західна - неповноцінна, як і навпаки.
4. ЯПОНСЬКА ФІЛОСОФІЯ
З розвитком філософської думки в Японії поширюються буддизм і
конфуціанство, беручи джерела в Китаї та Кореї. Тоді, в У-УІ стст.,
імператорський двір Японії надав буддизму ранг панівної ідеології.
Це пояснювалося необхідністю швидше здійснити реформи Тайка,
щоб зміцнити центральну владу в країні формуванням держави
ранньофеодального типу. Буддійські ідеї нерідко перепліталися з
примітивізмом і відвертим шаманством. З одного боку, в буддизмі
підтримувалася віра у переродження, а з іншого - возвеличувалися
сутри, ченці, чесність, бодхісатви Каннон (богині милосердя).
Глибина філософських положень буддизму, привнесеного з чужої
культури в життя японця, здебільшого мало кого цікавила.
Практична користь, отримана від копіювання і вшанування статуй
будд, - ось основна причина стрімкого вкорінення вчення у
свідомість японця - від простолюдина до принца. Не випадково
модним стало цитування філософських буддійських текстів, що
склали збірку мудрих висловлювань. Так, у державному указі,
вердикті про державне управління (Конституції), принц Сетоку
(573-621 рр.) спирається на вислови Конфуція, додаючи до них
численні буддійські тексти.
Спроби осмислити буддійські релігійно-філософські тексти,
наблизити їх до духовного життя японців простежуються у Хоянсь-
кий період (794-1191 рр.) і зв'язані з творчістю видатних
мислителів японського буддизму Саіте (767-822 рр.) і Кукая (774-
835рр.). Монах Саіте відомий тим, що на початку IX ст. сформував
за зразком китайської школи Тянь-Тай школу тендай.
Користуючись підтримкою імператорського двору, школа тендай
швидко перетворилася у найбільше в Японії релігійне об'єднання з
потужною економічною базою і значним впливом на політичне і
громадське життя країни. Головна філософська ідея школи тендай:
одна мить думки — три тисячі світів. Суть ідеї пояснюється тим,
що три тисячі - число проявів світів Дхарми (Дхарма - закон,

14. порядок), яких прихильники школи тендай нараховують десять. Ці
світи від пекла до Будди розумілися як фізичні і психічні стани, що
їх набувають живі істоти. Із буддійських сутр послідовники школи
тендай робили висновок про взаємопроникнення світів одного в
інший, наявності десяти світів у всьому сущому і навіть у тому, що
вважається неживим. За допомогою складних математичних
розрахунків з'ясовувалося три тисячі проявів світів щомиті, а
ланцюг миттєвостей вважався безкінечним. Вчення про три тисячі
світів і миттєвостей думки - не належить до простих і лише при
широкому тлумаченні його можна розглядати як універсальну
модель буття.
Широкого розповсюдження в Хоянський період набула творчість
філософа, поета, скульптора, художника Кукая (посмертне ім'я Ко-
бо - дайсі). Основний твір (Сокусін зенбуцу гі) - про те, як стати
буддою. Усе існуюче, вчив Кукай, є вселенський Будда-
Махавайрочана. Його єство втілене у шести першоелементах -
землі, воді, вогні, вітрі (повітря), просторі і свідомості. Усі
першоелементи мають багато форм, кольорів, якостей. Всесвіт
активно проявляється у трьох видах дій: житті, звуках і розумі
Всесвіту (тілі, словесних проповідях і думках Махавайрочани).
Потенції Будди закладені в кожній людині, їх можна виявити, якщо
осягнути механізм Всесвіту і поклонятися графічним зображенням
Будди.
5. Філософія Стародавньої Індії.
Зародки індійської філософської думки сягають глибокої
давнини (2500-2000 рр. до н.е.). Світоглядом староіндійського
суспільства була міфологія аріїв та доарійских племен, що
населяли Індію. Вона викладена у Ведах, — давніх індійських
священних текстах, що складалися впродовж XV - VI ст. до н.е. —
збірнику міфів, гімнів, заклинань. Слово "Веди" має
індоарійський корінь і означає "знання", "мудрість" (порівняйте:
«відати»). Веди містять гімни (мантри або сукти) і звертання до
богів, давні міфи і перекази, правила молитов і жертвопринесень.
У самхітах відображені і перші філософські елементи пізнання

15. природи та місця людини в навколишньому світі і природі
Вони освячували кастовий характер староіндійського суспіль-
ства, проголошуючи панування касти жерців, яких називали
брахманами.
Пізніше Самхітів виникають брахмани. Брахмани — це коментарі
до вед, складені жерцями-брахманами. У кожної з вед свої
брахмани, які є основою опису та управління ведійськими обря-
дами, жертвопринесеннями, перекази про богів, епічних героїв,
царів та ін. Найвідоміші брахмани — Шатападха, Гопадха,
Айтарея. Останнім літературним твором ведичного періоду є
Упанішади, які ще називають Аран'яками «лісовими трактатами»
— завершення Вед. Упанішади, по суті, це відображення
найвідвертішої таємниці Вед, своєрідна філософія Вед, «Старий
заповіт» індійської теоретичної думки. Термін Упанішада означає
«те, що наближає людину до вчителя» (або до Бога). На відміну
від звичайних молитов і гімнів, доктрини Упанішад відомі лише
таємничістю, їх таємний зміст гуру розкривали обраним учням.
Які ж філософські ідеї містять Упанішади? Зупиніться на голов-
них з них:
думки про виникнення світу;
концепції про бачення життєвої долі людини, перетворення
душі;
ідеї про умови реалізаціі людської свободи;
процес пізнання світу та ін.
Отже, в основних творах Давньої Індії мова йде про осмислення
долі, становища людини, про пошук шляхів звільнення людини
від блукань душі і досягнення стану повного блаженства —
«мокші». Для вивільнення від земних пристрастей і оволодіння
істинним знанням людина мала пройти чотири сходинки життя:
період релігійного учнівства (брахмачар'я), життя
домогосподаря (гархаст'я), самітництво (ванпрастха) і аскетизм
(санн'яспі). Доктринальний блок філософських ідей, що розсіяні
в ведичних текстах, пов'язані з уявленнями про Брахму —
духовну силу, світову душу, що керує світом та Атман — людську
душу. Людська душа може вдосконалюватися, або погіршуватися.
Людина має прагнути до вдосконалення власної душі.
Максимально вдосконалившись, людська душа зливається із

16. Брахмою. Людина розчиняється у природі. Цей стан називається
нірваною. У ведах існує, також уявлення про долю — карму, яка
заважає людині досягнути нірвани. Карма пов'язана із сансарою
— матерією, матеріальним началом. Мета людини — це
позбавлення від карми. Тільки звільнившись від карми і сансари
людина-Атман може злитися із Брахмою, досягнути нірвани
В індійській філософії існувало два типи філософських шкіл
(даршан): класична, ортодоксальна (астіка) і неортодоксальна,
некласична (настіка). Авторитет Вед визнавали ортодоксальні
школи. Неортодоксальні не визнавали святості Вед, хоча деякі
ідеї брали до своїх вчень. До ортодоксальних шкіл належали:
йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, ньяя. Основними
філософськими напрямами, що належать до настіки є: чарвака-
локаята, будизм, джайнізм. Якими б різними не були ці напрями,
спільним і для астіки і для настіки є мета філософування —
досягнення нірвани. Інакше кажучи, нірвана мета всієї
індійської філософії. Усі школи проголошують основою світу
Брахмана, Бога, духовну субстанцію.
5.1Астіка
Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування
питання про сутність відношення душі й тіла, духовного і
тілесного. Засновником напряму є Патанджалі (ІІ ст. до н.е.). В
перекладі із санскриту термін «йога» означає «духовне єднання,
духовна досконалість». Сутність відношення між тілом і душею
(за йогою) — у безперервному самовдосконаленні душі й тіла
шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що
реалізується через безпосереднє бачення й переживання. Йога
ставила перед людиною питання про сутність відношення душі
до тіла, гармонію духовного, тілесного та психічного станів
людини. Йоги досягли вражаючих результатів у філософському
обґрунтуванні розуміння людини як саморухливої та
самоорганізованої системи. Йога вчить, що існує система
медитаційних вправ для звільнення від карми., а вчення йоги
викладену у "Йога-сутрі" та ін. текстах. Йога базується на
ґрунтовних знаннях фізіології і психології, яке розвивалось в

17. Індії, протягом тисячоліть. Існує кілька напрямів всередині самої
йоги: карма-йога, лайя-йога, дхаяна-йога, самадхі-йога, раджа-
йога. Напрям, який створив сам Патанджалі називається хатха-
йога. Ця філософія вчить, що існує декілька щаблів до звільнення
від карми:
Підготовчі вправи морального характеру (вимоги не заподіяти
нікому шкоди, бути правдивим, бути поміркованим, бути
цнотливим, не брати подарунків, дотримуватись тілесної та
душевної чистоти) та асани (осанки), різні пози для укріплення
тіла.
Пранаяма - набір вправ, для здобуття контролю над диханням.
Прад’яхара - вироблення здатності не реагувати на зовнішні
фізичні впливи, наприклад біль. Чи не найбільш брендовою і
відомою у світі є здатність йогів спати на гвіздках.
Сам'яма - найвищий щабель досконалості, який складається із
дхарми - вміння утримувати думку,
Метою цього самовдосконалення є досягнення стану самадхи —
вищого зосередження, коли згасають всі бажання, припиняється
процес мислення і проявляється інтуїтивне розуміння сутності
матеріального світу. Санх'я — проведичний напрям індійської
філософії, що виник у VII - VI ст. до н.е. заснований Капілою (VII
ст. до н.е.), особою легендарною. Тексти, які вміщують філософію
санкх'ї називаються "Санкх'я-сутра" та "Санкх'я-каріна".
Центральною ідеєю філософії санкх'я є ідея про те, що все в світі
має причину і наслідок. Пізнаючи причину, ми пізнаємо наслідок,
а отже отримуємо контроль над своєю долею, кармою, або навіть
звільняємось від неї. Основою світу філософи цієї школи вважали
матерію. Існувало два начала: пракріті (першопричина, природа)
і пуруша (дух, свідомість). Ці сутності вічні і світ може існувати
лише в разі їх взаємодії. Зв'язок пракріті і пуруші розкриває їх
основні якості: маса, енергія, прояснення. У філософському плані
пракріті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Пуруша
у санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її
сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу
пуруші на пракріті. Пуруша творить світ завдяки впливу на
пракріті трьома якостями: раджас (бажання), тамас (морок),
саттва (світло), що є протилежними за своєю суттю одне одному.
Раджас — це спонукаюче начало, джерело діяльності, що є

18. причиною прагення до всього — влади, насолоди, комфорту,
вічний збуджуючий неспокій. Саттва — це здатність об’єктивної
реальності повнитись свідомістю, почуттям, інтелектом,
необхідна умова добра задоволенняя, ясності, знання. Тамас —
начало пасивне і негативне, що стримує дії, породжує пасивність,
байдужість, апатію. Санкх'я як філософська школа має свою си-
стему категорій. Ці категорії є начала існування (наприклад, зір,
слух, смак, розум, душа, дух і т.д.). І, звичайно ж, до складу
категорій входять пракріті і пуруша. Міманса за переказами
заснована Джайміні (ІІ – І ст. до н.е.) — особливість цієї
філософської школи в тому, що вона визнає реальність
зовнішнього світу, як вічного і незмінного, без початку і кінця.
Заперечується роль Бога у створенні цього світу. Міманса,
виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу,
рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу,
миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса
вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні
початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися,
виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса
зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як
субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) — це основа всіх
якостей, що існує у дев'яти модифікаціях: земля, вода, повітря,
вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір. У пізнанні
виділяється: безпосереднє і опосередковане пізнання. Головні
джерела пізнання: порівняння, логічний умовивід, постулювання
та ін. У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях
сенсуалізму. На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо
зв'язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса
розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні
фонетичні вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під
впливом людини. Веданта, заснування якої пов’язують з іменем
Бадараяни (ІІІ-ІV ст.) є об'єктивно-ідеалістичною школою, що
обґрунтовує існування Брахмана (Бога), який і є кінцевою та єди-
ною основою буття. Людська душа (Атман) — тотожня з
Брахманом. Реальний світ — це сам Брахман у своєму
емпіричному прояві. Він є єдністю буття, свідомості і раю.
Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним
втіленням. Усі відмінності між явищами зовнішнього світу, між

19. Атманом і Брахманом — лише ілюзорні породження людської
необізнаності. Тільки той, хто пізнав Брахмана, усвідомив свою
тотожність з ним, набуває справжньої свободи. Досягнення
істинного знання — брахмавід’ї — передбачає ряд умов:
прагнення до звільнення;
віру у власну можливість пізнання суті Брахмана;
усвідомлення відмінності між вічним буттям Брахмана і
мінливим характером сансари — світу матеріальних речей;
спокій духу помірність, відчуженість, терпіння і
зосередженість.
У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею
реальність їх існування. Засновником школи вайшешика
вважають мудреця Кананду (ІІІ ст. до н.е.). Школа вайшешика
займалась подальшою розробкою таких традиційних ідей
філософії Стародавньої Індії: розуміння світу як поєднання
фізичних елементів — землі, води, світла, повітря і т.д.;
уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із
свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів. Вчення
школи вайшешика про атоми грунтується на основі
математичної теорії про нескінченно малі величини. Атоми вічні,
незмінні, протяжні, неподільні, мають розмір і форму. За вченням
вайшешика, все існуюче обіймають сім категорій: субстанція,
якість, дія, загальне, особливе, притаманне, заперечення, або
небуття. Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність
речі. Теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що
предметом пізнання є об'єктивно існуючий світ. Він пізнається
через сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїцію. Субстанція як
головна реальність виступає в дев'яти формах. П'ять із них є
земля, вода, повітря, вогонь і ефір. Поєднання землі, води, вогню
і повітря створюють фізичний світ. Вайшешика вважає, що
матеріальний світ існує в просторі, часі та ефірі. Він
управляється всезагальним, моральним законом (дхармою), який
визначає порядок у Всесвіті і зумовлює поведінку людини.
Оригінальність філософської школи н'яя, засновником якої
вважають Готаму, якого ще називали Акшепада — «мислитель»
(сер. ІІІ ст. до н.е.) виявляється в тому, що вона є вершиною
староіндійської логіки і теорії пізнання. Логіка н'яя виникла в
процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських

20. виступів, які широко практикувались у Стародавній Індії. Щодо
теорії пізнання н'яя, то вона виходить із принципу: знання
відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від
суб'єкта пізнання. Н'яя вважає, що існує чотири джерела
вірогідного пізнання: чуттєве сприйняття — прат’якша;
логічний висновок — анумана; порівняння — упамана; словесне
свідчення авторитетів, що заслуговують на довіру — шабда.
Істинне пізнання — у єдності сприймання: порівняння, висновок
і свідчення — ось елементи істинного сприйняття дійсності і
розуміння своєї істинної природи. Крім звичайного сприйняття в
ученні істинного пізнання н'яя виділяють ще й інтуїтивне
пізнання — йогаджу, яким володіють мудреці, що досягли
божественного розуміння світу, духовної досконалості — йогіни.
Пізнання власної істинної природи є необхідною умовою
звільнення людини від страждань. Розуміючи всю помилковість
власних бажань і спонукань, людини не підпадає під вплив карми
і відривається від світу страждань
5.2 Настіка.
Виникнення школи чарвака-локаята пов’язують з іменем
легендарногго мудреця Чарваки, що, згідно переказів, жив у V ст
до н.е. авторами ідеї локаяти також вважаються Бріхамспаті та
Дхішана, про що свідчить текст «Падма-пурани». Термін
«локаята» зводиться до санскритського «лока» — «світ, що
походить від світу». Чарвака-локаята вважає, що не існує ніякої
божественої душі та законів карми, не визнає авторитету Вед, не
вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога з тієї
причини, що існування всього вищенаведеного неможливо
довести. Є тільки те, що ми можемо достовірно сприймати —
матеріальний світ, та людська душа, які складаются із чотирьох
елементів — землі (кшиті), води (ан), повітря (ваю), вогню (агні).
Кожному елементу відповідає особливий різновид атомів, що не
змінюються і існують вічно. Усі властивості предметів
матеріального світу залежать від пропорцій, в яких у них
з’єднуються атоми різного виду. Свідомість та чуття також
виникають поєднанням атомів. Джерелом знання є відчуття. Усі
інші способи відчуття не здатні дати розуміння істини, а лише
створюють її видимість, а тому є сприятливим грунтом для

21. несвідомих помилок і свідомого обману. Будь-який умовивід на
основі сприйнятого про несприйняте — це стрибок у невідоме,
що не може дати вірогідної істини. Загальний зв’язок між речами
і явищами матеріального світу не може бути об’єктом
сприйняття, а тому не може бути достовірно встановлений.
Вирішуючи вічну філософську проблему — смисл людського
життя — чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в
щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через
діяльність людини, людина сама має це щастя створити. Життя
людини складається з насолод і страждань. Людина прагне до
того, щоб по можливості уникнути страждань і досягти насолоди.
Тому нехтувати насолодою зараз задля досягнення її в
майбутньому нерозумно, бо ми не можемо знати цього
майбутнього і навіть бути певними, що воно є. Добрий вчинок —
той, що приносить більше насолод, а поганий — той, що
приносить більше страждань. Чеснота і гріх – це вигадки релігії,
а тому не заслуговують на увагу. Дещо інших поглядів
дотримується буддизм (засновник Сіддхартха Гаутама пом. 483 р.
до н.е.). Канонічними текстами у буддизмі є "Тіпітаки" (корзини
мудрості), об'єднані в Трипітаці (три корзини мудрості). За
вченням буддизму всесвіт — безкінечний рух елементів матерії і
духу. Ніякої субстанції в світі не існує, в ньому все відносне.
Людське буття сповнене стражданнями. Причина страждань —
жадання. Подолати жадання — означає подолати страждання, а
зробити це можна дотримуючись правильних суджень, рішень,
мови, життя, уваги, зосередження. Позбавившись від бажань
людина досягає нірвани. Є два напрями в буддизмі — хінаяна
(малий шлях), який вчить, що досягти нірвани можна тільки
суворою аскезою, та махаяна (великий шлях), який стверджує що
нірвана доступна всім. Цікавою є онтологічна конструкція
буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують
субстанційну модель світу і розглядають суще як процес,
безперервне становлення. Все суще складається з психічних і
матеріальних елементів («дхарм»), які постійно перебувають і
стані буття-небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій
підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності.
Замість духовного начала буддизм розглядав потік послідовних
станів свідомості як джерело ілюзії постійної душі. Душа і

22. людина лише умовні назви певного поєднання тіла і певного
стану свідомості, подібно до того, як колісниця є поєднанням
осей, коліс і голобель. Ланцюг смертей і народжень – колесо
сансари – це процес, в якому статус живої істоти при кожному
народженні визначається сукупністю позитивної і негативної
активності у попередньому існуванні. Вирватись з нього можна
лише досягши нірвани. Погляд на аскетичний спосіб досягнення
нірвани обстоює і такий напрям неортодоксальної філософії як
джайнізм. В основі світу, на їх думку лежить людська душа
обмежена кармою, яку можна подолати тільки суворою аскезою.
Засновником джайнізму вважається мандівний проповідник VI –
V ст. до н.е. Вардхамана, що отримав згодом імена Махавіра
(«Великий герой») та Джіна («Переможець»). Серед філософів-
послідовників вчення джайнізму виділяється також Умашвата (4-
48 рр. до н.е.), Сіддхасена Дівакара (VI ст. н.е.), Гамачандра (XI
ст.). В основі джайнізму лежить утвердження визначального
значення двох вічних і несотворенних субстанцій або сутностей
(таттв), дживи (душі, загального живого), основною властивістю
якої є свідомість, і адживи (не-душі, в цілому неживого), яка
виступає і вигляді пудгали (матерії), акаші (простору), дхарми
(часу), адхарми (ефіру, який і створює умови для руху та для для
його припинення). Залежно від ступеню зв’язаності дживи з
адживою, що визначає процес взаємодії між субстанціями і
предстає у двох формах буття: досконалому і недосконалому. В
стані недосконалого буття джива, знаходячись у з’єднанні з
пудгалою, втрачає свої потенційні властивості і повертаючись в
стан страждання. В стані досконалого буття, звільняючись від
пудгали, переходить в стан нірвани. Матерія в джайнізмі володіє
якостями відчутності, звуку, кольору, смаку. Вона атомарна,
доступна органам чуття, схильна до змін, не має початку і кінця і
не є результатом божественної творчості. Крім цієї матерії ще
існує матерія карми («пудгала карма»), яка і зумовлює зв’язок
душі і тіла. Ось вона і є результатом божественної творчості.
Єдиної душі, чи бога в світі немає. В світі існує величезна
незмінна кількість душ, втілених в живі істоти, які теж ніким не
були створені, існують споконвічно і вічно. Загальна особливість
староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про
людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях

23. позбавлення від страждань — у правильному способі життя.
Однак, головною особливістю є те, що у філософії Стародавньої
Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і
тілесного, свідомості і матерії, активно-діяльної сутності і
людини, і світу. На закінчення викладу староіндійської філософії,
нагадаємо її основні особливості.
Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.
Своєрідність у ставленні до Вед.
Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою.
Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.
Народження логіки.
Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і
щастя.
ЗАКЛЮЧЕНИЕ
Історично предмет філософії змінювався, що зумовлювалося
суспільними перетвореннями, духовним життям, рівнем наукових, в
тому числі філософських знань. У наш час філософія - це вчення про
універсальні принципи буття, пізнання суті людини і її стосунку до
навколишнього світу, іншими словами наука про загальні закони
розвитку природи, суспільства і мислення.для східної цивілізації
характерні такі риси: основні сфери життя підпорядковані єдиному
канону; цінуються старі традиції, орієнтація на минуле;
домінування загального над індивідуальним; афористичний стиль
мислення.
Порівняльний аналіз західної та східної філософії дав змогу
побачити характерні особливості та джерела філософського
мислення. Так західна філософія має більш індивідуальне
спрямування, виходить із автономності різних сфер як
індивідуального, так і суспільного життя. Ця філософія орієнтована
до теоретичних систематизацій, аналітичних досліджень. Східна
філософія, навпаки, підпорядковує індивідуальне загальному,
духовні канони регламентують усі основні сфери суспільства. Ця

24. філософія має більш образний, притчовий стиль мислення, аніж
науковий.
12
СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ
1. Бичко А.К., Ьичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії:
Підручник. – К.:Либідь. 2001. – 408 с.
2. Смирнов И.Н., Титов В.Ф. Философия: Учебник для
студентов высших учебных заведений Издание второе
исправленное и дополненое. –М.: 1998. – 288с.
3. Філософія: Підручник/Бичко І.В., Бойченко
І.В.,Табачковський В.Г. та ін.
4. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів
вищих закладів освіти. –К.: «Каравела»; Львів: «Новий світ –
2000» 2001. – 408с.