У виданні висвітлено події польського національно-визвольного повстання 1863 – 1864 років у Королівстві Польському та на Правобережній Україні. Розкрито не лише передісторію та перебіг повстання, але й долю окремих його учасників, коли польська, литовська та білоруська аристократія підняла повстання проти Російської імперії.

1. Відділ культури Дарницької районної в місті Києві
державної адміністрації
Централізована бібліотечна система
Центральна районна бібліотека ім. В. Стуса
Інформаційно-бібліографічний нарис
Київ, 2023

2. 2
УДК 016:94(438+477 )"1863-1864"
Г 39
Герої Січневого повстання – борці за незалежність
від Росії : інформаційно-бібліографічний нарис / укладач та
комп’ютерний набір Т. В. Гуменюк ; Центральна районна
бібліотека ім. В. Стуса Дарницького району. – Київ, 2023. –
214 с.
У виданні висвітлено події польського
національно-визвольного повстання 1863 – 1864
років у Королівстві Польському та на
Правобережній Україні. Розкрито не лише
передісторію та перебіг повстання, але й долю
окремих його учасників, коли польська, литовська
та білоруська аристократія підняла повстання
проти Російської імперії.
Посібник вміщує статті з періодичних видань
та збірників, статті з Інтернет джерел, які
згруповано по розділах в алфавітному порядку та
алфавітно-предметний покажчик імен та прізвищ
учасників Польського повстання (1863—1864).
Бібліографічний нарис розрахований для
користувачів бібліотек, бібліотечних працівників,
краєзнавців, викладачів, студентів й учнів
навчальних закладів.

3. 3
ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1863 –1864
Січневе повстання 1863-1864 років було
найбільшим і останнім збройним виступом поляків
у ХІХ столітті. Воно було скероване проти
Російської імперії з метою відновлення Речі
Посполитої і повернення Польщі свободи. Самому
збройному виступу передував період активної
патріотичної мобілізації у вигляді масових
демонстрацій, котрі почалися ще восени 1860 року
і які жорстоко придушувала царська влада. Воно
почалося раніше передбачених термінів 22 січня
1863 року, а його безпосереднім приводом стала
примусова мобілізація до царського війська,
організована графом Александром
Вєлькопольським, віце-головою Державної Ради
Польського Королівства, що виступав за тісну
співпрацю і порозуміння з Росією. Не зважаючи на
його придушення та російські репресії воно стало
важливим елементом, що зміцнював патріотизм
наступних поколінь поляків. Воно стало
переломним, доленосним досвідом для сотень
тисяч поляків, даючи їм силу до боротьби за вільну
Польщу під час І світової війни та відбудови
Незалежної у 1918 році...

4. 4
Повстання першим вибухнуло у Королівстві
Польському, тобто це так звана Конгресувка,
іншими словами обмежена польська автономія в
складі Російської імперії. Згодом воно досить
швидко поширилося на інші землі, що перебували
під владою Російської імперії і колись творили Річ
Посполиту. Зокрема, 1 лютого до нього
приєдналася Литва, що в ті часи означала і
Білорусь. Останніми в повстання включилися
українські терени Правобережжя, де воно мало
найменшу підтримку. Повстанським гаслом було
«За нашу і вашу свободу!».
Вважається, що загалом у повстанні взяло
участь близько 200 тисяч осіб, хоча лише частина з
них була у бойових відділах, а решта в цивільній
повстанській сітці. Слід сказати, що організатори
повстання передовсім розраховували на допомогу
і втручання Франції та Англії, але це були
невиправдані надії і повстання проти такої потуги
як Російська імперія було приречене на поразку.

5. 5
1. Верстюк, В. Ф. Україна від найдавніших часів
до сьогодення : хронологічний довідник /
В. Ф. Верстюк, О. М. Дзюба,
В. Ф. Вепринцев. – Київ : Наукова думка,
1995. – С. 122-125.
2. Гудзик, Клара. Вікоповний рік : до 140-річчя
Польського повстання 1863 року (з прологом
і епілогом) // День. – 2003. – 19 липня
(№ 123).
3. Зашкільняк, Л. О. Польське повстання 1863-
1864, Січневе повстання // Енциклопедія
історії України. У 10 т. Том 8 : Па-Прик /
редкол. В.А. Смолій (голова) та ін. – Київ :
Наукова думка, 2011. – С. 382-383.
4. Зашкільняк, Л. Польське повстання 1863-
1864 (Січневе повстання 1863) // Довідник з
історії України (А-Я) : посібник для серед.
загальноосв. навч. закл. / за заг. ред.
І. Підкови, Р. Шуста. – 2-ге вид., дооппр. І
доповн. – Київ : Генеза, 2002. – С. 601.
5. Історія України : навч. посібник /
Бажана О. Г., Білоусько О. А., Власов В. С.,
Мицик Ю. А. – Київ : Дельта, 2006. – С. 286.

6. 6
6. Нові часи // Грушевський М. С. Як жив
український народ : для серед. та ст. шк.
віку / [вступ. Слово В. О. Шевчука]. – Київ :
Веселка,1999. – С. 105.
7. Польське повстання 1863-64 рр. //
Енциклопедія українознавства. Т. 6. – Львів :
Видавництво «Молоде життя», Наукове
товариство імені Шевченка, 1996. – С. 2234.
8. Польське повстання 1863-1864 років.
Розділ 8 // Симоненко, Р. Г. Українсько-
польські відносини та боротьба за єдність
України XIX – на поч. XX ст. : нариси /
Р. Г. Симоненко, Д.В. Табачник. – Київ :
Либідь, 2007. – С. 256-276.
9. Польське національне повстання 1863 –
1864 рр. на Правобережній Україні: від міфів
до фактів: кол. монографія / за ред.
І. Кривошеї, Н. Моравця. – Умань: ФОП
Жовтий О. О., 2014. – 184 с.
10. Польський національний рух на
Правобережжі // Енциклопедія
українознавства. Т. 2. – Київ, 1995. – С. 468-
469.

7. 7
11. Суспільно-політичне життя в Україні (друга
половина XIX – початок XX ст.) //
Крушинський В. Ю. Історія України : події,
факти, дати : довідник / В. Ю.Крушинський,
Ю.А. Левенець. – Київ : Зодіак-Еко, 1993. –
С. 80.
12. Україна в другій половині XIX – на поч. XX
ст. : Національний рух 1860-их рр. ; Урядова
реакція 1860-их рр. // Енциклопедія
українознавства / Інститут української
археографії та джерелознавства
ім. М. С. Грушевського НАН України. – Київ,
1995. – С. 472.
13. Українофіли // Субтельний Орест. Україна :
історія / пер. з англ. Ю.І. Шевчука ; вст. ст.
С. В. Кульчицького. – 3-тє вид., перероб. –
Київ : Либідь, 1991. – С. 350-351.
14. Українство в польських державно-творчих
концепціях // Велика історія України від
найдавніших часів. Т. II / передм.
І. П. Крипякевича. – Київ : Глобус, 1993. –
C. 274.
15. Українці й поляки: 1000 років (не)
порозуміння / Петро Кралюк. – Харків :
Фоліо, 2021. – С. 242.

8. 8
16. Шабала, Я. М. Українські землі у другій
половині XIX ст. // Шабала Я. М. Історія
України. – Київ : Кондор, 2005. – С. 109-110.
Інтернет джерела
17. Зашкільняк Л.О. Польське повстання 1863 –
1864 [Електронний ресурс]. – Режим
доступу:
http://www.history.org.ua/?termin=Polske_po
vstannia_1863 (останній перегляд:
26.12.2022)
18. Капіталістична еволюція України у другій
половині XIX ст.: напрями, особливості і
соціально-політичні наслідки[Електронний
ресурс]. – Режим доступу:
https://repo.knmu.edu.ua/bitstream/1234567
89/13039/1/020063092.pdf

9. 9
ДІЯЧІ ПОЛЬСЬКОГО ПОВСТАННЯ
1863–1864 РР.
 Генрик Абіхт (пол. Henryk Abicht; 1835,
Вільно — 12 червня 1863, Варшава) —
польський революціонер. Син професора-
медика Адольфа Абіхта.
Закінчив першу віленську гімназію (1852),
служив у Вільно у поштовому відомстві. В 1857 р.
емігрував у Лондон, приєднавшись до польського
емігрантського угруповання навколо Зенона
Свентославського, входив у Польське
демократичне суспільство. Працював набирачем в
друкарні Свентославського, cпівпрацював з
газетою Герцена «Колокол» (укр. "Дзвін"),
переважно як перекладач.
У зв'язку з підготовкою Польського повстання
1863 року в березні 1862 року по фальшивому
британському паспорту на ім'я Джона Бретті (англ.
John Bretti) нелегально повернувся до Польщі як
емісар революціонерів-емігрантів. Протягом
півроку вів організаційно-пропагандистську
революційну роботу. 19 листопада був
заарештований в містечку Гарволін, при ньому
було виявлено зброю та велику кількість

10. 10
нелегальної літератури. Абіхт був переправлений у
Варшавську цитадель і через півроку розстріляний.
Біографічний нарис про Абіхта написав у
1869 р. В. І. Кельсієв.
Бібліографічне посилання: Генрик Абіхт [Електронний
ресурс]. – Режим доступу:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BD%D
1%80%D0%B8%D0%BA_%D0%90%D0%B1%D1%96%D1%85%
D1%82
 Адріан Баранецький (пол. Adrian Baraniecki;
4 листопада 1828, Ярмолинці — 15 жовтня
1891, Краків) — польський лікар,
громадський діяч, почесний член Товариства
польського національного музею в
Рапперсвілі з 1891 року.
Випускник медичних
факультетів у Києві, Москві
та Франції. Співзасновник
Паризького товариства
польських лікарів 1858 року.
У 1868 році постійно
оселився в Кракові, де за
власний кошт створив

11. 11
Техніко-промисловий музей і був його
директором. У 1870 році організував Вищі курси
для жінок, які були першою формою
університетської освіти, доступної жінкам, після
смерті Баранецького, названі його ім'ям. Він
організовував торгові курси для молоді, а майстри
могли брати участь у безкоштовних лекціях у
неділю. У 1879 році він став членом Академії
навичок, у 1869 році був ініціатором першого
всеукраїнського конгресу польських лікарів. Під
час січневого повстання був членом Білої
організації на Поділлі. Автор праць у галузі
медичної статистики та антропології.
Помер 15 жовтня 1891 року у Кракові, та був
похований на Раковицькому цинтарі міста.
Бібліографічне посилання: Адріан Баранецький
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D1%80%D1
%96%D0%B0%D0%BD_%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%B0%D
0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9

12. 12
 Адам Домінік Бартошевич (пол. Adam
Dominik Bartoszewicz, лит. Adomas Dominykas
Bartuševičius; 1838, маєток Панемуньо,
селище Немаюнай, Троцький (Тракайський)
повіт, Віленська (Вільнюська) губернія,
Російська імперія — 11 лютого 1886, Львів,
Австро-Угорщина) — польськомовний
видавець, книгар і редактор литовського
походження, засновник «Польської
книгарні» (пол. Księgarnia Polska) у Львові.
Один з організаторів Січневого повстання у
Литві, командир взводу.
Народився у шляхетній
литовській родині одного з
фундаторів бальнеологічної
станції курорту Бірштонас ―
Адама Бартошевича (1790-
1881) та Домініки
Йодковської-Бартошевич
(1806-1842). Мав також брата
Вацлава (1836-1914) й сестру
Валерію (1840-1909). Попри
слабке здоров'я, відвідував парафіяльну школу, по
тому школу у містечку Пуня, а згодом завершив
шкільну освіту в одній з віленських гімназій.
Оскільки після Листопадового повстання царський

13. 13
уряд заборонив університети у Вільні та Варшаві, у
1857 році Бартошевич вирушив вивчати право до
Московського університету.
У Москві долучився до товариства
«Спільність» (чи «Оґул», пол. Stowarzyszenie
studentów «Ogół»), яке єднало польськомовних
студентів з теренів колишньої Речі Посполитої.
Студентське товариство живилося соціалістичними
ідеями та літературою романтизму, зокрема,
творчістю Адама Міцкевича й Тараса Шевченка. З
останнім приятелював учасник петербурзької
«Спільності» Зигмунт Сераковський.
Визначальними подіями для діяльності
товариства стали протести проти умов навчання та
виступи, до яких спричинилися вбивства царською
армією учасників варшавських патріотичних
демонстрацій у лютому 1861 року, відтак за
нез'ясованих обставин Бартошевичу довелося
полишити навчання у Московському університеті й
навесні того ж року повернутися на батьківщину.
Перебуваючи у маєтку Панемуньо,
вчителював серед селянських дітей та намагався
створити початкову школу. Життя у Москві та
участь у «Спільності» ствердили його просвітницькі
переконання, що позначатиметься на його
подальшому видавничому досвіді.
У 1862 році вступає до Краківського
університету, аби, згідно із припущеннями

14. 14
дослідників, розширити діяльність «Спільності» та
завершити припинені у Москві правничі студії,
однак розпочинається Січневе повстання. Разом із
братом Вацлавом бере діяльну участь у боротьбі
на теренах Троцького повіту, зокрема, у битві
поблизу селища Палімшяй (лит. Palimšiai, пол.
Palimsza) 7 травня 1863 року. Їхній батько Адам
влаштовує у своєму маєтку революційні збори й
розповсюджує заборонену літературу.
Внаслідок цієї діяльності Бартошевич-старший
згодом був змушений відбувати покарання, а обох
братів оголошують у розшук у Російській імперії,
хоча зрештою їм вдається втекти з країни аж до
оголошення амністії. Свої спогади про
Палімшяйську або Палімську битву (лит. Mūšis prie
Palimšių, пол. Bitwa Palimska) Бартошевич
незабаром публікує під псевдонімом Задора ―
таку саму назву має шляхетський герб, до якого
належать деякі родини на прізвище Бартошевич.
Після вимушеної еміграції опиняється у
Парижі, де від 1864 року намагається
пристосуватись до нової дійсності: учителює у
польськомовній громаді, працює ліхтарником, а
пізніше влаштовується до друкарні, де набуває
знань з видавничої справи та знайомиться з
масовим європейським книговиданням.
Бере участь в організаціях польськомовних
емігрантів, долучається до редагування й видання

15. 15
емігрантської преси: часопису «Незалежність»
(пол. Niepodległość) та щомісячника «Майбуття»
(пол. Przyszłość). Останній ― разом з Антоні
Ґедройцем.
З 1865 року стає паризьким кореспондентом
польськомовних львівських видань. Уся ця
діяльність визначає його подальше зацікавлення
красним письменством і книговиданням.
У 1868 році одружується із донькою
польських емігрантів 1830-х років Клотільдою Лі
Марією й подружжя переїжджає до Львова. Попри
те, що іноземним підданим було невільно
провадити видавничу діяльність в Австро-
Угорщині, Бартошевич обирає саме Львів, де він не
завжди має змогу офіційно позначати свою участь,
однак процес становлення Галицької автономії дає
йому більше можливостей, аніж суворі цензурні
обмеження у підросійській Варшаві.
Його брат Вацлав, завершивши медичні студії
та ставши лікарем, залишається у Парижі, а
згодом, вже по оголошенні амністії, 1882 року
повертається до Литви.
Діяльність у Львові
У Львові метою Бартошевича стає літературне
періодичне видання. Відтак у січні 1869 року він
започатковує ілюстрований літературний часопис
«Мурашка» (пол. Mrówka). Звертаючись до

16. 16
багатьох відомих письменників і науковців,
Бартошевич намагається здобути для публікації
їхні твори, утім, попри всі зусилля, видання ледь
виживає, брак підписників спричиняється до того,
що у 1871 році часопис припиняє існування, проте
по ньому лишається недорога популярна
книжкова серія Бібліотека «Мурашки».
Саме успішність Бібліотеки «Мурашки»
допомагає Бартошевичу створити 1872 року
підприємство «Польська книгарня» (пол. Księgarnia
Polska) при вулиці Коперника, 12 (з 4 листопада
1877 - на площі Галицькій, 14), яке складається з
видавництва, випозичальні та книгарні. У
видавництві надалі виходять друком Бібліотека
«Мурашки», Бібліотека дитячих аматорських
театрів, Бібліотека вибраних романів та серія
Історична бібліотека.
Чільна сторінка роману Міхала Балуцького
«За невчинені злочини», виданого «Польською
книгарнею».
Також «Польська книгарня» видавала
дитячий часопис Товариство старанних дітей (пол.
Towarzystwo pilnych dzieci) і часопис Літературний,
мистецький, науковий і громадський Тиждень
(пол. Tydzień literacki, artystyczny, naukowy i
społeczny), в редагуванні яких брав участь сам
Бартошевич.

17. 17
Серед понад двохсот томів, які у той період
вийшли друком у «Польській книгарні», були
«Дивні кар'єри» Яна Ляма, «Марія, українська
повість» Антонія Мальчевського, «Балладина»
Юліуша Словацького, «Король Лір» Вільяма
Шекспіра у перекладі Адама Плуга, «Тартюф»
Мольєра, «Фауст» Йоганна Вольфганга фон Гете,
«Підступність і кохання» Фрідріха Шиллера,
«Ревізор» Миколи Гоголя, «Сторінка любові» Еміля
Золя, «Мцирі» Михайла Лермонтова та «Кобзар»
Тараса Шевченка ― обидва останніх у перекладі
польськомовного литовського поета Владислава
Сирокомлі. Попри те, що красне письменство
переважало серед видань «Польської книгарні»,
Бартошевич також видав «Житія святих» Петра
Скарґи, тритомник праць Чарльза Дарвіна та
двадцять два томи «Всесвітньої історії» Фрідріха
Шлоссера.
У каталозі 1877 року випозичальня книжок
«Польської книгарні» налічувала 10 000 виключно
польськомовних видань, зокрема, 114 книг
найпліднішого польського письменника Юзефа
Ігнація Крашевського, з яким Бартошевич
підтримував зв'язок та видавав деякі його твори.
1882 року «Польська книгарня» публікує
двотомну «Історію народного руху від 1861 до
1864 року» історика-емігранта Болеслава
Лімановського, який до 1859 року також навчався

18. 18
у Москві й мав стосунок до студентського
товариства «Спільність».
Помер у Львові, похований на Личаківському
цвинтарі. У некролозі варшавського часопису
«Колосся» (пол. Kłosy) через цензуру не згадується
ані про участь Бартошевича у Січневому повстанні,
ані ім'я Лімановського, автора «Історії народного
руху». Дружина Бартошевича, Клотільда Лі Марія,
певний час провадила справи «Польської
книгарні», а по тому, з 1889 року, підприємство
очолив Бернард Полонецький. Уже за його
керівництва там видавався польською мовою Іван
Франко.
В особистих листах Бартошевич неодноразово
повідомляв про упереджене ставлення з боку
львівської книгарської спільноти, а 1877 року
спалахнув скандал, коли книгар і видавець
Владислав Ґубринович (1836-1914) опублікував
відкритого листа. Там він висунув звинувачення до
своїх колег, які відмовилися підписувати створену
ним петицію з проханням звільнити від сплати
мита польськомовні видання з Варшави. Між
іншим, Ґубринович стверджував, що «Польська
книгарня» купувала варшавські видання не
безпосередньо, а через Пруссію.
У 1880 році Владислав Ґубринович
видруковує 60-сторінковий рукопис «Захист
літературної власності книгарні Ґубринович і

19. 19
Шмідт“ від «Польської книгарні» у Львові», який
складається зі вступу, газетних публікацій та
матеріалів судової справи. Відповідаючи на ці
звинувачення у недоброчесній конкуренції,
Бартошевич того ж року поширює полемічну
брошуру «Пан Ґубринович — захисник
літературної власності: справа «Польського
співаника».
Бібліографічне посилання: Адам Домінік Бартошевич
[Електронний ресурс]. – Режим
доступу:https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D
0%B0%D0%BC_%D0%94%D0%BE%D0%BC%D1%96%D0%BD%
D1%96%D0%BA_%D0%91%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%BE
%D1%88%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87
 Ґвідо де Батталья (Батталія, Gwido Battaglia;
* бл. 1846, Обертин, Тлумацький район,
Івано-Франківська область — † 1915) —
польський критик і журналіст,
шевченкознавець, барон.
Навчався у Львівському університеті. Учасник
польського визвольного повстання 1863—1864.
Автор першого критико-біографічного нарису
про Тараса Шевченка польською мовою «Тарас
Шевченко. Його життя і твори» (Львів, 1865).

20. 20
Відносив Шевченка до найбільших поетів світу.
Заперечував звинувачення поета з боку польської
критики в зненависті до польського народу,
симпатизував демократичним і національним
прагненням Шевченка.
В.Маслов переказав з нарису Батталії уривки,
М.Чалий широко використав окремі розділи,
Й. -Г.Обріст поклав його в основу свого нарису
німецькою мовою «Тарас Григорович Шевченко,
малоруський поет» (Чернівці, 1870). Своєю чергою,
завдяки нарисові Й.-Г.Обріста відомості про
Шевченка потрапили до праць німецьких
дослідників Й.Шерра, В.Каверау і В.Фішера.
Працю Баттальї використав ще й словенський
критик К. Глазер.
Пізніше Ґвідо де Батталья був австрійським
урядовцем і вийшов на пенсію з посади
надкомісара Галицького намісництва.
На початку ХХ ст. мешкав у Львові на пл.
Домбровського, 2 (тепер пл. Є.Маланюка).
Бібліографічне посилання: Ґвідо де Батталья
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D2%90%D0%B2%D1%96%D0
%B4%D0%BE_%D0%B4%D0%B5_%D0%91%D0%B0%D1%82%
D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%8F

21. 21
1. Кирилюк, Є. П. Українські письменники —
революційні демократи й літератури
західних і південних слов’янських народів у
XIX столітті / Є. П. Кирилюк. – Київ, 1963.
2. Шевченківський словник : у двох томах. —
Київ, 1976. — Т. 1. — С. 50-65.
 Антон Йосипович Березовський (пол. Antoni
Berezowski, 9 травня 1847, Авратин,
Житомирський повіт, Волинська губернія —
22 жовтня 1916, Бурай, Нова Каледонія) —
діяч польського національно-визвольного
руху, терорист. 25 травня (6 червня) 1867
року в Парижі зробив невдалий замах на
Олександра II.
Уродженець Волинської
губернії, син бідного шляхтича,
вчителя музики. Працював на
механічному заводі, в 16 років
прийняв (проти волі батька)
участь в Польському повстанні
1863 р., після придушення
емігрував, з 1865 року жив в
Парижі, працював в слюсарній
майстерні.

22. 22
В 1867 році в Парижі мала відбутися Всесвітня
виставка, на яку приїхав і імператор Олександр II.
За словами самого Березовського, ідеї вбивства
царя і звільнення цим актом Польщі зародилися в
ньому з раннього дитинства, але безпосереднє
рішення він прийняв 1 червня, коли перебував на
вокзалі в натовпі, який спостерігав за зустріччю
Олександра II. 5 червня він купив за п'ять франків
двоствольний пістолет і на наступний день, 6
червня, поснідавши, відправився шукати зустрічі з
царем. О п'ятій годині пополудні Березовський у
іподрому Лоншан (Longchamp) у Булонському лісі
стріляв в Олександра II, який повертався з
військового огляду (разом з царем в екіпажі
перебували два його сини, Володимир
Олександрович і Олександр Олександрович, тобто
майбутній імператор Олександр III, а також
імператор Наполеон III). Пістолет розірвало від
занадто сильного заряду, в результаті куля
відхилилася і потрапила в коня супроводжував
екіпаж шталмейстер Березовський, якому вибухом
сильно пошкодило руку, був негайно схоплений
натовпом. «Я зізнаюся, що вистрілив сьогодні в
імператора під час його повернення з огляду, —
заявив він після арешту. — Два тижні тому у мене
народилася думка царевбивства, втім, вірніше, я
мав цю думку відтоді, як почав себе

23. 23
усвідомлювати, маючи на увазі звільнення
батьківщини».
15 липня 1867 року відбулося засідання суду
присяжних. Березовський тримався спокійно і з
повною впевненістю у своїй правоті; він знову
заявив, що вчинив замах заради Польщі, за
особистою ініціативою і без жодних спільників. Він
висловив тільки жаль, «що все це сталося в
дружній нам Франції». Прокурор стверджував, що
Березовський не мав особистих мотивів
скаржитися на російський уряд, і тому «для нього
немає виправдань, якщо тільки політичні
пристрасті не послужать йому в зменшення
провини». Адвокат Шарль Лашо наполягав на
тому, що Березовський мстився за свою
поневолену батьківщину і сім'ю, пославшись після
повстання, і посилався на добрі якості
Березовського, підтверджені свідками. Попри
співчуття публіки, Березовського визнали винним з
допущенням полекшливих обставин і засудили до
довічних каторжних робіт у Новій Каледонії.
Каторгу відбував на острові Ну. В 1886 році
каторгу йому замінили на довічне заслання, а в
1906 році його амністував уряд Клемансо, але
Березовський не побажав повертатися з Нової
Каледонії, він і далі жив у містечку Бурай (Bourail),
де й помер десять років по тому.

24. 24
Антон Березовський — головний герой
історико-психологічних повістей польського
письменника Яна Юзефа Щепаньского: «Ікар»
(1966) і її продовження — «Острів» (1968).
Бібліографічне посилання: Антон Йосипович
Березовський [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D0
%B5%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D
0%B8%D0%B9_%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD_
%D0%99%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%BF%D0%BE%D0%B2
%D0%B8%D1%87
 Станіслав Бжуска (пол. Stanisław Brzóska;
Докудув-Перший; 30 грудня 1832 року — 23
травня 1865 року — Сокулов-Подляський) —
польський священник, військовий діяч.
Також відомий під псевдонімом як «Генерал
Бжезінскі (пол. General
Brzeziński). Учасник та один з
керівників польського
січневого повстання 1863 року,
його загони діяли у районі
Лукова. Після 1864 року
переховувався у лісах Лукова
разом із своїм ад'ютантом
Францішеком Вільчинським,
згодом був повішений.

25. 25
Народився він у родині дрібної, проте досить
патріотичної шляхетської родини Марцела Бжуски
та Кароліни з Ескайтів. Дітей виховувала мати,
оскільки батько помер у 1840 році в віці 36-ти
років. Навчався у Сідлецькій гімназії. У віці 17-ти
років вступив на навчання до Київського
університету, проте через два роки з невідомих
дослідникам причин, покинув навчання і вступив
до парафіяльної семінарії у Янові Підляськім на 4
роки. Був висвячений на священика 25 липня 1858
року.
Вів він духовну діяльність у Сокулувській
Єпархії. Проте згодом захворів і повернувся до
роботи лишень через 2 місяці, та був переведений
до парафії міста Луков, де він зайняв місце одного
з двох помічників священника Якова
Рожковського. Під час перебування на посаді в
обох містах його проповіді відзначалися
натхненністю та запалом. 10 листопада 1861 року
після проповіді про пшеницю і кукіль проти нього
було розпочато справу у "підбурюванні населення
проти царської влади". Через місяць 10 грудня
його було засуджено на дворічне заслання, але
згодом було пом'якшено до 6 місяців ув'язнення у
фортечних казематах. Згодом, 28 січня, він був
переведений до фортеці у Замості. Унаслідок

26. 26
погіршення здоров'я, він просидів у фортеці
значно менше вироку і його випустили на волю 2
червня. Проте після повернення на посаду вікарія,
імперська влада продовжувала стежити за ним.
Все ж репресії не перешкодили ксьондзу С. Бжусці
займатися конспіраційною і підбурювальною
діяльністю, тим більше, що в 1862 р. партія руху,
підпільна організація молодих радикалів, що
підпорядкувалася Центральному національному
комітету, почала готувати збройне повстання.
Комітет мав сильні позиції на Підляшші завдяки
ініціативі братів Франковських: Івана, Станіслава і
Леона. Спільнота Луковського повіту була
зорганізована під проводом Леона Франковського.
Коли повстання вибухло, Бжусці вдалося
зібрати навколо себе близько 350 людей і із 40 із
них він, будучи на чолі загону, зробив напад на
російських солдатів 5-го Костромського полку. Ті
відступили. Після, із прибуттям сил 8-ої роти на
допомогу росіянам, Бжуска був змушений віддати
наказ про розпуск загону. Оскільки проти нього
була запроваджена кримінальна справа, він не міг
перебувати надалі у Лукові і приєднався до загонів
Валентина Левандовського і брав участь у боях під
Семятичами, Воскшенніцами та у битві під
Жижинем. Під Станінами,14 березня, отримав
кульове поранення, тому деякий час одужував.
Після одужання він приєднався знову до польських

27. 27
загонів, але вже до Карла Крисінського (оскільки
Левандовський був у полоні). Маючи заслуги у
повстанні, 22 липня його було призначено
головним капеланом Підляського воєводства,
отримавши завдання наглядача за виконанням
своїх обов'язків капеланами. У листопаді він
захворів на тиф, внаслідок чого він одужав лише у
лютому 1864 року. Проте російська влада тоді вже
взялась за репресії, і, щоб не допустити участь
масового селянства, був ухвалений указ про
ліквідацію кріпацтва, 2 березня 1864 року. Вже
через місяць царська влада схопила останнього
головного керівника повстання Ромуальда
Траугутта.
Опісля страти Ромуальда Траугутта повстання
повільно згасало, як на підросійській Польщі
загалом, так і на Підляшші. Під керівництвом
Бжуски лишилися невеликі загони, котрі
складалися із дезертирів царської армії та останніх
відчайдухів. Тому боротьба набула лише
партизанської боротьби.
Після 1865 року він переховувався у лісах із
Францішеком Вільчинським на Яцьких болотах.
Згодом місце переховування їх здала Антоніна
Конажевська, зв'язкова ксьондза, котру росіяни
піддали тортурам з метою з'ясування місця
переховування Бжуски. 29 квітня російські загони
знайшли Бжуску та Вільчинського у Красноденбах-

28. 28
сипитках та оточили. Ті, відстрілюючись, утікали,
ад'ютант до лісу, ксьондз до річки, той там
послизнувся, тому поки Вільчинський виручав, їх
вже спіймали.
Повстанців вивезли до Варшави, де тримали у
слідчій в'язниці. У травні відбулися допити, після
яких в'язнів передано воєнно-польовому суду,
який 17 травня 1865 р. встановив провину
підсудних і виніс вироки. Стосовно ксьондза С.
Бжуски оголошено про позбавлення його гідності і
священицьких прав, а також засуджено на смерть
через повішення. Крім того, цей суд видав
постанову про конфіскацію наявного майна
засудженого.
Бібліографічне посилання: Станіслав Бжуска
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D
0%BD%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2_%D0%91%
D0%B6%D1%83%D1%81%D0%BA%D0%B0
 Стефан Бобровський (пол. Stefan Bobrowski;
17 січня 1840 - 12 квітня 1863) — польський
революціонер, один з керівників Польського
повстання 1863 року.

29. 29
Народився в сім'ї Юзефа
Бобровського і Теофілії
Біберштейн-Пілховой. Мав
шестеро братів і сестер. Одна
з яких Евеліна Бобровська (в
заміжжі Корженевська) була
матір'ю в майбутньому
відомого письменника
Джозефа Конрада, який
також був племінником
Стефану. З 1852 навчався в
гімназії в Немирові, а з 1854 — в Петербурзі.
Вступив на філософський факультет Санкт-
Петербурзького університету, але провчився лише
два роки.
Нав'язав контакти з польськими змовниками. У
1860 році переїхав до Києва. В Києві з громадських
та академічних організацій скристалізувалася
політична організація одним з керівників якої став
вище згадуваний підпоручик Стефан Бобровський
(Stefan Bobrowski). Тут він видавав себе за
студента, а насправді проводив конспіраційну
діяльність. З ним співпрацювали Едмунд
Рожицький, Ізідор Коперницький, Олександр
Яблоновський та Антоній Хамець. У Київській
губернії Бобровському було доручено готувати
офіцерів для повстанських загонів. Як вказувалося

30. 30
раніше, він також виступив співорганізатором
Тройницького Союзу. Стефан Бобровський
організував підпільну друкарню та вдалося
розмістити її у Києво-Печерський лаврі. В 1858 р.
до Лаврської друкарні (суч. Лаврська 9, корп. 11)
був прийнятий (як майстер) поляк — Юліан
Залеський (Julian Zaleski). Пропрацювавши тут три
роки Залеський здобув довіру керівника друкарні
ієромонаха Тимофія. Користуючись цим,
Ю. Залеський отримав згоду до прийняття в
друкарню Густава Гофмана (Gustawa Hoffmana).
Той непомітно перевіз до Лаври свою власну
друкарню. Так старовинна лаврська друкарня
стала місцем таємної літографічної польської
друкарні. В 1861 р. вийшли перші друковані
прокламації київського університету. Серед них
«Варшава в лютому 1861 р.» та «Панове». Великою
увагою користувався також вірш невідомого
автора про Кармелюка.
У 1862 році Стефан Бобровський увійшов до
складу Центрального національного комітету, як
його представник вів переговори з російськими
революціонерами з «Землі і волі» в Москві. Був
одним з організаторів Провінційного комітету на
Русі. Розробляв друк і прапор Національного уряду
прийнятий після початку заколоту.
1 січня 1863 року прибув до Варшави. 3 січня
беручи участь в таємній нараді ЦНК, Бобровський

31. 31
був в числі тих, хто проголосував за початок
збройного заколоту, в той же самий час будучи
одним з небагатьох, хто розумів, що без серйозної
підтримки селянства, і допомоги європейських
країн — воно приречене на провал. Виступив
проти призначення Людвіка Мерославського
диктатором, проте не зміг запобігти цьому. З
початком повстання, Стефан Бобровський став
його фактичним керівником (до прибуття
Мерославського) увійшовши в якості голови в
перший склад Національного уряду (діяв до 17
лютого 1863).
Після недовгого диктаторства і втечі Людвіка
Мерославського, Бобровський виступив за повне
скасування цієї посади. Однак 11 березня 1863
року, побоюючись конфлікту з «білими» і розколу
в керівництві повстанням, був змушений на
офіційному рівні визнати диктатуру їхнього
ставленика — Маріана Лангевіча (до 19 березня
1863). Проте після втечі і арешту останнього
австрійцями, 20 березня 1863 року, Бобровський
увійшов в якості голови в другий склад
Національного уряду, в якому одним з перших
своїх указів оголосив, що більше диктатори
повстання вибиратися або призначатися не будуть.
Стефан Бобровський, провідний член
«червоної» фракції, визначав український народ
окремою нацією (на відміну від реакційної

32. 32
царської теорії, за якою Україна мала бути
частиною Росії, а українська мова – лише
діалектом російської мови). Він вірив, що успішне
повстання проти царського уряду призведе до
формування об’єднання вільних націй.
Бобровський бачив Русь (Україну) та Литву
членами цього об’єднання. Всі об’єдинані нації
мали би рівні права. Однак Бобровський
декларував, що членство в об’єднанні буде
добровільним. Таким образом, українська та
литовська нації могли би зробити незаліжні
рішення щодо свого майбутнього.
Незабаром після 20 березня, Стефан
Бобровський, виїхавши в Краків, вступив там в
прямий конфлікт з колишнім офіцером прусської
армії і представником «білих» графом Адамом
Грабовським. Останній дізнався про лист
Бобровського генералу Юзефу Висоцькому, в
якому голова Національного уряду просив
генерала вплинути на білих, і крім усього іншого
невтішно відгукнувся про Грабовського, який на
думку Бобровського присвоїв собі частину коштів
виділених на покупку вогнепальної зброї для
повстанців за кордоном. Ображений Грабовський
викликав Стефана на дуель, яка відбулася 12 квітня
1863 року в Лащинському лісі біля міста Равич.
Стефан Бобровський, ще з дитинства страждав
серйозним ступенем короткозорості, не мав

33. 33
майже жодних шансів перемогти і загинув на місці
від вогнепального поранення в груди.
Стефан Бобровський був похований в селі Лощин
(нині Великопольське воєводство, Польща).
 Владислав Боровський (1839-1866) —
революційний та військовий
Походив з волинської шляхти. Навчався в
петербурзькому інженерному училищі та
Інженерній академії, звідки був виключений 1861
за вияв непокори начальству. Відправлений до
Києва підпоручиком 2-ї саперної бригади,
розгорнув підготовку збройного виступу проти
царату. Очолив один із загонів польського
повстання 1863—1864. У бою під Бородянкою 9
травня (27 квітня) 1863 потрапив у полон. Назвався
вигаданим іменем, і ніхто його не виказав.
Засуджений на 10-річне заслання до Сибіру,
здійснив спробу втечі з Косого капоніру, проте був
разом зі спільниками затриманий та ув'язнений на
головній гауптвахті київської фортеці. Не
розгубившись, утік із камери-одиночки до Санкт-
Петербурга, звідти — до Галичини. З Австрійської
імперії дістався Франції.

34. 34
1. Усенко, П. Г. Боровський Владислав //
Енциклопедія історії України : у 10 т. /
редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут
історії України НАН України. — Київ : Наукова
думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.
 Юзеф Домінік Бартоломей Бялиня-
Холодецький гербу Бялиня (пол. Józef
Dominik Bartłomiej Białynia-Chołodecki; 15
серпня 1852, Ставки, нині Яворівський
район, Львівська область — 30 січня 1934,
Львів) — польський письменник, історик,
учасник Січневого повстання 1863 року.
Народився 15 серпня 1852
року в селі Ставки в
Галичині (тоді Австрійська
імперія, нині Яворівський
район, Львівська область,
Україна) у польській
родині, нащадків шляхти.
Матір — Емілія Сетті де
Форлі.

35. 35
Представники родини Холодецьких, що
володіла, зокрема, Цецівкою, були польськими
патріотами: батько Юзефа Целестин (надлісничий
державних лісів) брав участь у двох повстаннях і
був ув'язнений; а також інші близькі родичі,
наприклад, його рідний стрийко Томаш
Холодецький, ветеран листопадового повстання,
який після тривалого ув'язнення помер від тяжкої
форми грипу. У віці 11 років Юзеф брав участь у
Січневому повстанні 1863 року як кур'єр,
переважно по околицях Львова.
Він навчався у Стрию в початковій школі. У
1867 році помер батько. Сім'я Холодецьких
переїхала до Львова, де Юзеф продовжив
навчання у вищій школі (на сучасний манер —
середня школа). У 1867 році ще як учень вищої
школи вступив до лав польської підпільної
студентської організації, яку згодом викрила
австрійська влада, водночас заборонивши
діяльність. 10 жовтня 1870 року склав випускні
шкільні іспити у львівській вищій школі.
У 1870 році вступив до Львівського
університету, де вивчав право й закінчив студії у
1874 році. Також був найактивнішим членом
товариства «Академічна читальня» (пол. «Czytelnia
Akademicka»), брав активну участь у багатьох
польських організаціях регіону.

36. 36
Почав працювати ще під час навчання в
гімназії (приватно читав лекції). У 1873 році, за рік
до отримання диплома юриста, подав прохання
про посаду до дирекції Львівської пошти. Його
скерували на практику в поштові уряди в Черлянах,
в містечку Нижневі, місті Станиславові й, нарешті, у
Львові.
У Чернівцях став співредактором видання
«Gazeta Polska», а також став членом ради
«Czytelnia Polska» та заснував бібліотеку. У 1880
році став регіональним директором комісарів
поштової служби у Чернівцях. Швидко піднявся до
щаблях поштової служби, поки не став директором
облікового департаменту львівської поштової
служби.
У 1885 році видав працю «Przeszłość
Towarzystwa Polskiego Bratniej Pomocy i Czytelni
Polskiej w Czerniowcach». Свої перші літературні
твори, книги та брошури друкував у виданні
«Gazeta Polska». Під псевдонімом Валентій Цвік у
1884 році видав книгу про історію Буковини, у 1885
році — дослідження з історії польського флоту і
польської артилерії в 1885 році та у 1888 році —
біографію Генрі Шмітта. На початку 1900-х років
друкувався ще під псевдонімом Бела Рембович.
Він використовував вигадане ім'я, побоюючись
репресій з боку австрійської влади. Нарешті, як
відзнака за його літературну діяльність, йому

37. 37
надали право на видання книг під своїм власним
ім'ям.
Знову повернувся до Львова. У Львові
Холодецький приєднався до численних
організацій, зокрема, став президентом
Поштового клубу, і він зміг створити ще багато
інших організацій, які були здатними виступити на
його підтримку. Він в усній формі «напав» на
президента львівської служби пошти пана
Сеферовича, у 1906 році через його активну
діяльність у цій організації. Президент хотів
дискредитувати його, але Холодецький заперечив
свою провину та звинуватив Сеферовича у наклепі.
Холодецький був відомим у багатьох
інтелектуальних колах та організаціях, у тому
числі — Організація польської освіти, Геральдичної
організації, дослідницької організації у Перемишлі,
Товариство любителів минулого (історії) Львова і
саме цим товариством було надруковано багато з
його найвідоміших та знаменитих історичних
праць.
Між 1902 та 1908 роками був «радником»
президентів міста Львова. Під час першої світової
війни ув'язнений царською владою та відбував
заслання в Києві. У 1918-1920 роках брав участь в
«обороні» Львова під час польсько-української
війни. Він також створив архів першої світової
війни у Львові.

38. 38
Багато праць Холодецький було на тематику
польського Листопадового повстання 1830 року та
Січневого повстання 1863 року. Він написав також
біографії багатьох видатних осіб, які віддали життя
у боротьбі Польщі за незалежність. Крім того,
Юзеф Холодецький був літописцем історії роду
Холодецьких. Юзеф Холодецький помер у віці 81
року 30 січня 1934 року та похований на полі № 60
Личаківського цвинтаря у Львові.
Бібліографічне посилання: Станіслав Бжуска
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%B7%D0%B5%D
1%84_%D0%91%D1%8F%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%8F-
%D0%A5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%8
6%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
 Юзеф Стшемє Висоцький (пол. Józef
Strzemię Wysocki; 1842-9 вересня 1910,
Львів) — архітектор, залізничний інженер.
Учасник січневого повстання 1863 року.
Закінчив львівську Технічну академію, навчався у
Віденській політехніці. Від 1872 року працював
інженером на львівській залізниці, де став зокрема
старшим інспектором. Від 1894 року член
Політехнічного товариства у Львові. У 1898–1904

39. 39
роках брав участь у будівництві нового
залізничного вокзалу у Львові (проект Владислава
Садловського). На вулиці Ісаковича, 10 у Львові
(нині вулиця Горбачевського) збудував власну
віллу у стилі сецесії. Помер 9 вересня 1910 року.
Похований на 59 полі Личаківського цвинтаря у
Львові.
Бібліографічне посилання: Юзеф Стшемє Висоцький
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%B7%D0%B5%D
1%84_%D0%92%D0%B8%D1%81%D0%BE%D1%86%D1%8C%
D0%BA%D0%B8%D0%B9
 Валерій Антоній Врублевський (* 15 грудня
1836, Желудок, Білорусь — † 5 серпня 1908,
Уарвіль, Франція) — діяч білоруського,
польського та міжнародного революційного
руху.
Народився в містечку
Желудок Лідського повіту
(нині міське селище в
Щучинському районі
Білорусі) в сім'ї
безземельного шляхтича
Антона Врублевського і
Розалії з роду Юровських.

40. 40
Батько його працював лісником, потім скарбником
у графа Тізенгаузена.
Закінчивши в 1853 Віленську гімназію, вступив
на навчання до Петербурзького лісового інституту
(на споруді університету встановлена меморіальна
дошка). Під час навчання брав участь у
студентському політичному русі, був членом
нелегального революційного гуртку, яким
керували польські революціонери-демократи
Зигмунт Сераковський і Ярослав Домбровський.
У 1861 направлений інспектором лісової
школи у село Сокулка Гродненської губернії. У
1861-1862 рр. брав активну участь у створенні
нелегальної революційної організації на
Гродненщині, вів пропаганду серед учнів школи.
Разом з Кастусем Калиновським редагував,
друкував і поширював нелегальну революційно-
демократичну газету білоруською мовою
«Мужицька правда».
Під час повстання 1863-1864 років
Врублевський керував повстанськими загонами.
Він був прихильником лівого крила «червоних»,
які дотримувалися революційних поглядів і
спиралися на селянство, вимагали ліквідації
поміщицького землеволодіння, рівних прав усіх
народів краю. Під час бою з козаками 7 серпня
1864 був порубаний шаблями, але вижив.

41. 41
Після лікування емігрував до Франції. У
Парижі керував демократичними організаціями
білорусько-польських емігрантів. А 18 березня
1871 р. у Франції сталася революція, і був
створений перший в історії людства робочий уряд
Паризької Комуни, де Врублевський серед інших
співвітчизників, активно підтримав революційні
прагнення французів. У цьому виступі він бачив
«соціальну революцію, яка при успіху може
перевернути весь порядок, що існує зараз в
Європі…». У званні полковника (отримав
напередодні повстання) Врублевський
запропонував комунарам свої послуги і план
військових дій. Незабаром йому було присвоєно
звання генерала і він очолив одну з трьох
революційних армій, яка захищала південну
частину м. Парижа. У боях Врублевський показав
себе вмілим, розсудливим і завбачливим
полководцем і боровся на чолі армії до останнього
дня існування Паризької комуни.
Версальцями заочно був засуджений до
смертної кари. З фальшивим паспортом
Врублевський переїхав до Великої Британії, де
близько познайомився з Карлом Марксом і
Фрідріхом Енгельсом. В цей же час здоров'я його
сильно похитнулося в наслідку численних
поранень, йому насилу вдалося уникнути ампутації
руки.

42. 42
Підлікувавшись в лікарні Лондонського
університету, Врублевський вступив у I-й
Інтернаціонал. У жовтні 1871 р. його було обрано у
члени Генеральної ради I Інтернаціоналу,
секретарем-кореспондентом для Польщі. Ідеї
Інтернаціоналу Врублевський проповідував в
емігрантській організації «Люд польський»,
створеної в Лондоні за його ініціативою. У 1871-
1872 рр. Врублевський був головою судової
(«третейської») комісії, яка розбирала конфлікти
між членами I Інтернаціоналу. Підтримував
Маркса і Енгельса проти Бакуніна М. О.
Могила Врублевського на кладовищі Пер-
Лашез
Після розпаду I Інтернаціоналу і організації
«Люд польський» (1876 р.) Врублевський
перебрався до м. Женеви. У 1878 р. він нелегально
приїздив до Російської імперії (м. Одеса, м.
Петербург), де зустрічався з «народниками-
землевольцями».
Коли французький уряд оголосив амністію
учасникам Паризької комуни, в 1885 р.
Врублевський переїхав до Франції і оселився в
місті Ніцці. У 1901 р. французький уряд навіть
призначив йому пенсію.
Останні роки життя він провів у Уарвілі (коло
м. Парижу) в будинку колишнього комунара і
земляка Г. Геншінського.

43. 43
Похований він у Парижі на кладовищі Пер-
Лашез, біля стіни Комунарів. На його надгробку
напис: «Героїчному синові Польщі — народ
Парижу»
Бібліографічне посилання: Валерій Антоній Врублевський
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%80%D1%83%D0
%B1%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D
0%B8%D0%B9_%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%
D1%96%D0%B9_%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD
%D1%96%D0%B9
 Зигмунт Флорентій Врублевський (пол.
Zygmunt Wróblewski; 28 жовтня 1845,
Гродно — 16 квітня 1888, Краків) —
польський фізик, член Польської АН (1880).
Навчався в Київському
університеті. За участь у
Польському повстанні 1863
був засланий до Сибіру, де
перебував до 1869. Після
повернення зі заслання
переїхав за кордон і
працював у фізичних
лабораторіях університетів в

44. 44
Гейдельбергу, Берліні і Мюнхені. 1874 року був
вибраний асистентом по кафедрі фізики в
Мюнхенському університеті, а в 1875 перейшов на
таку ж посаду в Страсбурзі. Професор
Ягеллонського університету в Кракові (1882).
Помер у 1888 році через отримані опіки у
своїй лабораторії.
Основні праці присвячені дифузії та зрідженню
газів. Разом з К. Ольшевським отримав рідкий азот
у вимірних кількостях. Досліджував
електропровідність металів при низьких
температурах.
Бібліографічне посилання: Валерій Антоній Врублевський
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%80%D1%83%D0
%B1%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D
0%B8%D0%B9_%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%
D1%96%D0%B9_%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD
%D1%96%D0%B9
 Валерій Гадомський (пол. Walery Gadomski,
1833, Краків — 16 березня 1911, Краків) —
польський скульптор.

45. 45
Навчався в Академії
образотворчих мистецтв у
Кракові, вивчав живопис у
Войцеха Статтлера та
скульптуру у Генріка
Косовського. У 1856—1858
рр. навчався у Відні. Брав
активну участь у Січневому
повстанні (1863).
З 1876 року працював на посаді викладача в
Академії образотворчих мистецтв у Кракові (тоді
Школі образотворчих мистецтв), з 1877 року був
професором університету, до моменту втрати зору
у 1887 році.
Валерій Гадомський брав участь у
реконструкції Суконних рядів та скульптурних
композицій та ризалітів будинків на вул. Сенній.
Створював статуї, бюсти та медальйони з гіпсу,
теракоти та мармуру Каррара.
У 90-тих роках внаслідок сліпоту він припинив
свою мистецьку діяльність, а його незакінчені
роботи завершив Міхал Корпаль, який працював у
скульптурній майстерні Валерія Гадомського.
Помер у 1911 році, похований на
Раковицькому кладовищі у Кракові, у кварталі Ра,
де поховані ветерани повстань 1830/1831,
1846/1848 та 1863/1864 років.

46. 46
Бібліографічне посилання: Валерій Гадомський
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D0%BB%D
0%B5%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%93%D0%B0%D0%B4%
D0%BE%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
 Северин Галензовський (1801—1878) —
доктор медицини, голова ради
Батіньольської школи в Парижі, член
польського революційного комітету в
Парижі, благодійник.
Северин Галензовський
народився 25 січня 1801 році, у
Княжій Криниці під містом
Липовці Київської губернії
Російської імперії (нині
Монастирищенський район
Черкаської області України).
Середню освіту здобув у
василіянському училищі в місті
Умані, а медичну освіту в
Віленському університеті (1819—1824), де закінчив
курс лікарем I відділення.
Залишений при університеті, 9 червня 1824
року Северин Галензовский був удостоєний

47. 47
ступеня доктора медицини за дисертацію «De
variola mitigata» (Вільно, 1824) і в тому ж році
призначений ад'юнкт-професором хірургії[3]. У
1827 році у Вільно він першим у Російській імперії
спробував зробити оваріотомію, однак, через
багато зрощень операція не була виконана як
планувалася.
У 1828 році був відправлений у ділову поїздку
на два роки за кордон. При поверненні брав участь
у польському повстанні, після чого був змушений
емігрувати. Спочатку жив у Німеччині (Геттінген і
Берлін), а потім переїхав у Новий Світ.
Поселившись у Мексиці, він отримав славу
видатної лікаря та значно збагатився. У 1848 році
Галензовскій оселився в Франції та став головою
ради Батіньольської школи в Парижі для дітей
польських емігрантів; до 200 хлопчиків містилися
тут за його рахунок.
Під час польського повстання 1863 року був
членом польського революційного комітету в
Парижі.
Северин Галензовскій помер у Парижі 31
березня 1878 года.
Його численні наукові праці, які він писав
латиною та польською мовами, в німецькому
перекладі були надруковані в «Journal für
Chirurgie» Gräfe і Walter'а за 1829 рік.

48. 48
Бібліографічне посилання: Валерій Гадомський
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%B2%D
0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BD_%D0%93%D0%B0%D0%BB%
D0%B5%D0%BD%D0%B7%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C
%D0%BA%D0%B8%D0%B9
 Михайло (Міхал-Ян) Карлович Гейденрейх-
де-Генінг (пол. Michał Jan Heydenreich; 19
вересня 1831, Варшава — 9 квітня 1886,
Львів) — польський військовик, генерал,
учасник січневого повстання 1863 року.
Народився 19 вересня
1831 року у Варшаві в
родині сполонізованого
німця та француженки.
Навчався у Київському
Університеті.
Від 1850 року служив
у російській армії, 1852
року став офіцером. У
1861 році закінчив
Миколаївську академію Генерального штабу у
Санкт-Петербурзі. У 1862 року у званні
підполковника вступив до штабу 2-ї кавалерійської
дивізії, що дислокувалася у Королівстві

49. 49
Польському (Конґресовому). Член підпільного
гуртка польських офіцерів, заснованого З.
Сєраковським та Я. Домбровським у Санкт-
Петербурзі. Увійшов до складу Військового
департаменту Центрального національного
комітету. За підозрою в причетності до
антиурядової організації заарештований восени
1862 року та ув'язнений у Варшавському
ордонансгаузі. Навесні 1863 року звільнений за
браком доказів звинувачення, подав рапорт про
відставку через хворобу й улітку залишив службу
(останній чин — штабс-капітан Катеринославського
Драгунського полку). Одразу по тому перейшов на
нелегальне становище.
У польському повстанні 1863—1864 —
підляський воєвода, генерал (псевдонім —
«Крук»), керівник оборони монастиря кармелітів у
Львові. Відвідував Галичину, звідки виряджав
збройні експедиції на Волинь. Відзначався
гуманним ставленням до полонених із каральних
військ, з числа яких, зокрема, частина українців і
росіян пристала до керованих ним підрозділів.
Серед його соратників були нащадок запорозьких
козаків Митрофан Подхалюзін, кубанський козак
Петро Кузнецов («Ураган»), Петро Краснопевцев та
інші колишні солдати російської армії.
Під час реорганізації повстанської армії
Ромуальдом Траугуттом його призначили

50. 50
командувачем 1-го корпусу. Через поразку
повстання він 1864 року емігрував до Франції,
згодом до Великій Британії. Брав участь у
французько-прусській війні 1870—1871 років. У
1872 році він був посвячений у паризьку масонську
ложу. Пізніше він оселився у Львові, де керував
ремісничою майстернею. Помер 9 квітня 1886 року
у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі
(поле № 3).
1. Усенко, П. Г. Гейденрейх-де-Генінг Михайло
(Міхал-Ян) Карлович // Енциклопедія історії
України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій
(голова) та ін. ; Інститут історії України НАН
України. — Київ : Наукова думка, 2004. —
Т. 2 : Г — Д. — С. 66.
Бібліографічне посилання: Міхал-Ян Гейденрейх
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%85%D0
%B0%D0%BB-
%D0%AF%D0%BD_%D0%93%D0%B5%D0%B9%D0%B4%D0%
B5%D0%BD%D1%80%D0%B5%D0%B9%D1%85
 Агатон Ґіллер (пол. Agaton Giller, 9 січня
1831, Опатувек, нині Каліський повіт
Великопольського воєводства — 17 липня

51. 51
1887, Станиславів) — польський політик,
один із керівників Січневого повстання 1863
року, журналіст.
Агатон Ґіллер народився
в сім'ї опатувського
бургомістра Яна Кантія Ґіллера
і Францишки з дому
Шпадковських. Мав брата
Стефана Януарія і сестру
Агрипіну. Навчався в Калішу,
Варшаві й Ломжі. Був самоук,
вивчав польську історію та
літературу. Під час Весни
народів спробував проникнути в Угорщину, але в
Рацибужі його заарештували німці. Вийшовши з
в'язниці в лютому 1850 року, Агатон почав
працювати домашнім учителем дітей заможних
землевласників. У 1852-му переїхав до Кракова і
на правах вільного студента вивчав історію в
Ягеллонському університеті. Австрійські поліцаї
викрили те, що Ґіллер революціонер і нелегально
перебуває в Австро-Угорщині. 10 квітня 1853 року
його, як підданого Росії, передано в руки
російської жандармерії. Був ув'язнений у
Варшавській цитаделі за звинуваченням в
антиросійській діяльності. Згідно з рішенням суду,
Ґіллер мав відбувати каторжні роботи у штрафних
батальйонах у Східному Сибіру. У кайданах,

52. 52
прикутий до залізного прута, він за 16 місяців
пройшов цей етап пішки. Звільнившись із каторги у
1858 році, був змушений оселитися в Іркутську.
Там Ґіллер заснував польську школу, в якій сам
викладав.
У жовтні 1860 він повернувся на батьківщину
й став працювати журналістом у Варшаві.
Налагодив знайомства з членами Міської
делегації, брав участь у маніфестаціях. Після
кривавої розправи над учасниками демонстрації 8
квітня 1861 року Ґіллер поширив прокламацію —
«Послання до всіх співвітчизників на польській
землі» (Posłanie do wszystkich rodaków na ziemi
polskiej), у якому закликав до братання людей із
різних суспільних верств і до гуртового збройного
виступу проти Росії. 16 жовтня був поранений під
час різанини у Варшавському катедральному
соборі. З 1862 працював кореспондентом
краківської газети «Час» (органу консервативного
політичного угруповання «Станьчики») — у Царстві
Польському. Ставши членом Центрального
національного комітету, відраджував радикальних
червоних від спроби негайно розпочати повстання
й закликав ліберальних білих відмовитися від
ілюзії, що заворушення вдасться залагодити
мирним шляхом. Ґіллер вважав, що успіху можна
досягти завдяки добре приготованим і
злагодженим військовим діям. 24 липня 1862 року

53. 53
він відредагував інструкцію, за якою належало
організувати масове повстання. Також був автор
концепції створення таємних польських державних
структур. У вересні того ж року Ґіллер разом із
Зигмунтом Падлевським вирушив до Лондона, де
знайшов порозуміння й вступив в угоду з
Олександром Герценом, редактором російської
демократичної газети Колокол («Дзвін»).
Після початку Січневого повстання Ґіллер
вийшов із Центрального національного комітету
(ЦНК), бо вважав, що воно передчасне й
спровоковане росіянами. Незабаром, однак,
увійшов до складу Виконавчого комітету —
повстанчого уряду. Відкрито перейшовши на
сторону білих, 24 лютого 1863-го повернувся до
ЦНК й наполіг на тому, щоб диктатуру передати
Мар'янові Лангевичу. Потім став його секретарем.
12 квітня 1863, після смерті на дуелі Стефана
Бобровського, Ґіллер став головою Тимчасового
національного уряду (від 10 травня 1863 — голова
Національного уряду) й обіймав цю посаду до 23
травня. У той час він редагував повстанчі видання
Strażnica, Ruch i Wiadomości pola bitwy. Ґіллер
написав відозву до громадян прусської й
австрійської частин Польщі, а також інструкцію
агентам Національного уряду за кордоном. Після
зміни уряду поїхав представляти його у Відні.

54. 54
Діставши від червоних анонімний смертний
вирок, Ґіллер усунувся від урядування. Після
придушення Січневого повстання емігрував до
Саксонії — спершу до Дрездена, а тоді до
Лейпцига. 1864 року Ґіллера заочно засудили до
чотирьох років позбавлення волі за те, що
нелегально видавав у цьому місті часопис
Ojczyzna. Тож він перебрався до Швейцарії, де
перебував з 1864 по 1867 рік. Заснував у
Бендліконі (кантон Цюрих) друкарню й у ній
тиражував той же часопис. Організував товариство
допомоги полякам, що емігрували у Швейцарію.
Працюючи бібліотекарем у Рапперсвіллі (кантон
Санкт-Галлен), Ґіллер подав ідею створити в цьому
місті Польський національний музей, яку 1870
року реалізував Владислав Платер. У 1867-му,
оселившись у Парижі, Ґіллер випускав газети
Ojczyzna і Kurier Paryski. Організував товариство
підтримки поляків, що емігрували й навчаються за
кордоном. У 1870-му перебрався в Галичину.
Співпрацював з виданнями Gazeta Narodowa i Ruch
Literacki. 1877 року разом із Адамом Сапегою
Агатон Ґіллер взявся формувати національний
уряд у Галичині, щоб повести боротьбу проти Росії
з допомогою Великої Британії та Туреччин. Тоді
австро-угорська влада видалила Ґіллера з країни.
1878 року він повернувся до Рапперсвілля.
Працюючи в Польському національному музеї,

55. 55
запропонував заснувати польську державну
скарбницю. Взяв участь у формуванні Польського
легіону в Туреччині. З його поради поляки, що
проживали у США, 1880 року створили
Національний союз Польщі. У 1880-му Ґіллер зміг
в'їхати в Галичину. 1884 року остаточно осів у
Станиславові, поселившись у сестри — Агрипіни
Коперницької. Співпрацював з газетою Kurier
Stanisławowski та іншими часописами у Львові,
Познані й США.
Агатон Ґіллер помер від пневмонії 1887 року у
Станиславові (нині Івано-Франківськ). Був
похований на Сапегівському кладовищі в цьому
місті. Наприкінці 1970-х Івано-Франківська
міськрада постановила зруйнувати кладовище.
Постанову виконано, а 1981 року, з ініціативи
членів Національного союзу Польщі, Ґіллерові
останки перепоховали на Повонзківському
цвинтарі. Письменник та історик. Брат Стефана
Ґіллера.
Бібліографічне посилання: Агатон Ґіллер [Електронний
ресурс]. – Режим доступу:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B3%D0%B0%D1
%82%D0%BE%D0%BD_%D2%90%D1%96%D0%BB%D0%BB%
D0%B5%D1%80

56. 56
 Владислав Ґодовський (пол. Władysław
Godowski, 1847, Львів — 1910, там само) —
архітектор.
Народився у Львові. Навчався у львівській
Технічній академії упродовж 1862—1868 років.
Учасник січневого повстання 1863 року, був
поранений. 1886 року став членом Політехнічного
товариства у Львові.
Працював у Львові, використовуючи
модернізовані історичні стилі. Був задіяний при
спорудженні Палацу справедливості (архітектор
Франциск Сковрон) та будинку Галицького
намісництва (архітектори Фелікс Ксенжарський та
Сильвестр Гавришкевич) у Львові. Спільно зі
Станіславом Холоневським Брав участь у
будівництві палацу мистецтв (архітектор Франциск
Сковрон) на Крайовій виставці 1894 року у Львові.
За власним проєктом спорудив для себе віллу на
сучасній вулиці Левицького, 23 (1888). Спроєктував
житлові будинки на вулиці Рилєєва, 7 і 9 (1897,
співавтор Станіслав Холоневський), на вулиці
Котляревського, 20 (1902). Працюючи на фірмі
Івана Левинського, спроєктував для скульптора
Антона Попеля віллу на вулиці Горбачевського, 6
(1902, втрачена 2013). У 1909—1910 роках мешкав
на вул. Вагилевича. За проєктом В. Годовського