Національне відродження України та її культури в 20-ті роки 20 ст. у складі СРСР. Причини, наслідки, діячі культури, напрями розвитку культури, взірці мистецтва.

1. НАЦІОНАЛЬНЕ
ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ
20-і роки ХХ ст.

2. Історична довідка
◦ Українська культура початку 20-х років була в дуже тяжкому стані.
Українська інтелігенція, яка у визвольних змаганнях 1917—1920
pp. брала участь не на боці більшовиків, здебільшого емігрувала.
Та її частина, що залишилася в Україні як «скомпрометована»
попередньою діяльністю, не мала можливості активно включатися
в національно-культурні перетворення.
◦ Проте і за цих умов українська культура вижила. Втрачені Польща,
Фінляндія, Прибалтика; Селянські повстання в самій Україні;
Зволікання республік з конституційним оформленням СРСР – тому
певний час політика щодо української культури в цілому була
толерантною. За цих обставин і був започаткований новий курс у
національно-культурній політиці, що тривав близько 10 років і був
найбільш плідним у розвитку української культури за весь період
існування радянської влади.

4. Теорія боротьби двох культур
◦ «Даруючи» українському народові право на його
культуру, влада мала на увазі нову, класово-пролетарську
культуру, вкладену в певні національні форми. Прояви
їх були очевидними і на початку 20-х років, зокрема в
так званій теорії боротьби двох культур. Автор цієї теорії
секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебідь, підтриманий
своїми московськими однодумцями, стверджував, що в
Україні змагаються дві культури — міська (російська,
пролетарська) і сільська (українська, селянська).
Перемогти мала російська культура як більш
прогресивна, але несподівано для авторів цієї «теорії»
стала перемагати українська культура.

5. Ліквідація неписьменності населення
◦ Важливим напрямом культурного будівництва були ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. була прийнята постанова
Раднаркому УСРР, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане
навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. Центром української науки стала Всеукраїнська Академія Наук
(ВУАН), в якій було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний.

6. Коренізація (Українізація)
◦ З 1923 р. в країні почала проводитись політика
коренізаціі, яка була спрямована на підготовку,
виховання й висування кадрів корінної
національності, врахування національних факторів
при формуванні державного апарату, організацію
мережі шкіл, закладів культури, видання газет,"
журналів та книг мовами корінних національностей.
◦ Коренізація була викликана прагненням більшовиків
заручитися підтримкою місцевого (корінного)
населення з тим, щоб зміцнити свою соціальну базу.
◦ Українізація сприяла тому, що в Радянську Україну
повернулися з еміграції чи легалізувались у своїй
діяльності видатні діячі української культури,
зокрема М. Грушевський, С. Єфремов, А. Ніковський
та багато інших.

8. Особлива заслуга у здійсненні політики українізації, отже, й розвитку української культури належала Олександру
Шумському і Миколі Скрипнику, які в 20-ті — на початку 30-х років очолювали Наркомат освіти УРСР. Більшість діячів
українського національно-культурного відродження були під їх безпосереднім патронажем і заступництвом. Шумський у
30-і роки був репресований та убитий з санкції Й. Сталіна. У 1933 році, не витримавши гонінь, покінчив життя
самогубством і Микола Скрипник.

9. Літературна дискусія
◦ Важливою подією в культурному житті УРСР 20-х років
стала літературна дискусія 1925—1928 pp. Започаткував її
Микола Хвильовий — один з найбільш яскравих
літературних талантів України, який у політичному житті
репрезентував українське націонал-ухильництво.
◦ Суть дискусії зводилася до таких гостросоціальних питань:
яким має бути мистецтво— глибокої думки і складної
образності чи примітивно-пропагандистським,
політизованим «мистецтвом»? Далі питання ще більше
загострювалися: як відмежуватися від більшовицького
культурного сепаратизму, який веде до відриву від світової
культури; чому Москва, а не Україна безпосередньо
репрезентує українську культуру в Європі? Саме в цьому
контексті й слід розглядати вжиті М. Хвильовим гасла
«Геть від Москви!», «Європа, а не Москва!».

10. Вільна академія пролетарських літераторів.
◦ З метою консолідації літературних сил саме на такій платформі
М. Хвильовий у січні 1926 р. створює Вільну академію
пролетарських літераторів (ВАПЛІТЕ). Вона об'єднала
письменників, які орієнтувалися на високий професіоналізм,
творче новаторство, ідеологічну розкутість. Членами ВАПЛІТЕ
були такі видатні постаті української літератури, як Павло
Тичина, Володимир Сосюра, Юрій Яновський. Вони шукали і
знаходили підтримку інших сил національно-культурної
орієнтації, зокрема неокласиків (Микола Зеров, Михайло Драй-
Хмара, Максим Рильський), які вважали європеїзм за шлях
українського народу до національного відродження на основі
високої європейської культури.
◦ Зусиллями неокласиків вперше в українській літературі
налагоджуються систематичні переклади світової літератури,
зокрема античної. Мета — вийти на широкі простори світової
культури, її першоджерела.

11. Український кінематограф
◦ У 20-ті роки в самостійну галузь мистецтва сформувалось українське кіно. Вже на кінець десятиліття український
кінематограф став об'єктом уваги на міжнародних кінофестивалях. Наприкінці 20 — початку 30-х років взірцем
українського кіномистецтва став Олександр Довженко. Поставлені ним фільми «Арсенал», «Земля», «Звенигора»,
«Аероград» та інші увійшли до світової кінокласики. Зокрема, фільм «Земля» міжнародним журі в 1958 р. був
названий серед І2 найкращих фільмів усіх часів. У 30-ті роки українське кіно потрапить під жорсткий ідеологічний
контроль.

12. Музичне мистецтво
◦ Міжвоєнний період позначений небаченим до цього злетом української музичної культури. Уперше в історії українського народу було
створено національні театри опери та балету (Харків, Київ, Одеса), консерваторії, театри музичної комедії. Не лише в республіці, а й
далеко за її межами українське музичне мистецтво пропагували хорова капела «Думка», Державний ансамбль українського
народного танцю під керівництвом Миколи Болотова і Павла Вірського, Державна капела бандуристів, Український державний
симфонічний оркестр та інші музичні колективи.

13. Український авангард
◦ Українське образотворче мистецтво в цей період переживало
складну та неоднозначну еволюцію. В Україні діяли лише
провінційні школи художників. Поняття «український
авангард» визначилося лише в 70-ті роки, що примусило
згадати про відомих в 20—30-ті роки українських майстрів
авангардистського напряму — Казимира Малевича,
Володимира Татліна, Анатолія Петрицького, Олександра
Архипенка, Олександри Екстер.
◦ Київський журнал «Альманах-Авангард» і харківський «Нова
генерація» наприкінці 20-х років ще продовжували друкувати
твори вже переслідуваних у Москві й Ленінграді російських
авангардистів. А після закриття в 1926 р. Ленінградського
інституту культури К. Малевич в 1928—1930 pp. працював
професором Київського художнього інституту.
«Три жіночі постатті» О. Екстер

14. ◦ Найбільш колоритною постаттю українського монументального живопису того часу був Михайло Бойчук. Він намагався
поєднувати традиційні прийоми живопису, що йшли від часів Візантії і Італії доби Ренесансу, з сучасністю. М. Бойчук
разом зі своїми учнями здійснив монументально-декоративні розписи Київського художнього інституту.
◦ У 20—30-ті роки плідно працювали художники-реалісти (Федір Кричевський, Іван Іжакевич, Микола Самокиш, Олексій
Шовкуненко). В їх творчості помітна така деталь: якщо на початку 20-х років особливо виділявся напрям агітаційно-
політичного плакату, то в 30-ті роки на перший план вийшли твори історико-революційної тематики.
Картина М. Самокиша «Молодята» (справа) та М. Бойчук (зліва) за роботою.

15. ◦ Іван Труш «Захід сонця над берегом»
Сергій Литвиненко
«Каменярі»

16. Архітектура
◦ Архітектурна творчість 20—30-х років позначена як спорудами українського національного стилю (комплекс будівель у стилі
козацького бароко, що пізніше ввійшли до Української сільськогосподарської академії, Центральний залізничний вокзал у Києві у стилі
так званого українського модерну тощо), так і західноєвропейського конструктивізму. Споруди конструктивістського напряму
зводилиря переважно у великих містах. Це будинок Держпрому у Харкові, кінофабрика у Києві, ряд споруд проектних інститутів,
електростанції тощо. В змішаному стилі були збудовані будівлі Верховної Ради і Раднаркому у Києві, будинок Рад у Донецьку,
меморіальний музей Т. Шевченка у Каневі, ряд інших монументальних споруд. Найбільш відомими архітекторами міжвоєнного періоду
були Олександр Вербицький, Володимир Заболотний, Іван Фомін.

17. Використана література
◦ 1. Грицак Я.Й. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX ст. — Київ : Генеза, 1996. — 360
с.
◦ 2. Сарбей В. Г. Національне відродження України. — К.: Вид. дім «Альтернативи», 1999. — 336 с. — (Сер. «Україна
крізь віки»).
◦ 3. Поліщук І. Ментальність українства: Політичний аспект // Людина і політика : Український соціально-гуманітарний
науковий журнал / Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова, Інститут політичних і
етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України,
Український центр політичного менеджменту. — Київ : Інформаційно-видавниче підприємство "Поліс-К", 2001. —
Вип. 1. — С. 86-92.
◦ 4. Рибалка І. К. Розвиток українського національного руху // Історія України. Частина II: Від початку XIX ст. до лютого
1917 року [підручник для іст. фак. вищих навч. закладів]. — Харків: Основа, 1995. — 480 с.