конкурсна робота метод стор

1. Український інститут вивчення Голокосту «Ткума»
за сприяння Міністерства освіти і науки України
XІІ МІЖНАРОДНИЙ КОНКУРС ТВОРЧИХ РОБІТ
ШКОЛЯРІВ, СТУДЕНТІВ ТА ВЧИТЕЛІВ
«УРОКИ ВІЙН ТА ГОЛОКОСТУ – УРОКИ ТОЛЕРАНТНОСТІ»
МЕТОДИЧНИЙ МАТЕРІАЛ «ПИСЬМЕННИКИ XX СТОЛІТТЯ – ЗАРУЧНИКИ
ІСТОРІЇ» ДО ВИВЧЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ XX СТОЛІТТЯ
ДЛЯ УЧНІВ 11 КЛАСУ
Шишко Ірина Анатоліївна
Криворізька загальноосвітня
школа №15 ім. М.Решетняка,
вчитель української мови та літератури
Кривий Ріг, 2015

2. ВСТУП
Сюди водили їх і ставили підряд, —
і чужоземна гавкала команда...
Розстрілювали їх «во славу фатерлянда»,
і падали вони, сестра і друг, і брат...
Володимир Сосюра
Українське суспільство є поліетнічним та багатокультурним і складається не тільки
з історії та культури українців, а й росіян, євреїв, поляків, кримських татар і багатьох
інших національних спільнот чи меншин. Саме тому історія Голокосту на українських
землях є складовою сторінкою історії єврейського народу, частиною історії України XX
століття, а також всієї історії Другої світової війни на українських землях.
Актуальність вивчення цієї теми полягає у тому, що історія Голокосту – це
частина власної української історії. І якщо на уроках історії у загальноосвітніх школах цей
факт геноциду розглядається, хоч і не на достатньому рівні, то варто звернути увагу
молодого покоління не тільки в рамках шкільного курсу історії, але й під час викладання
інших суспільних дисциплін, зокрема української літератури. Учні повинніосмислювати,
що пам`ять про Голокост має бути присутня українського єврейства, а і в цілому
багатоетнічному українському суспільстві, бо це частина нашої загальної історичної
пам`яті, частина історії України XX століття.
Один із провідних спеціалістів з питань Голокосту ізраїльський історик І. Бауер
писав: «Пам`ять про Голокост необхідна, щоб наші діти ніколи не були жертвами, катами
чи байдужими спостерігачами».
Тому метою роботи – міждисциплінарний підхід до навчання історії Голокосту,
поєднати знання з літератури та історії вивчення Голокосту; розкрити учням суть трагедії
Бабиного Яру, на основі досвіду відомих поетів, пояснити її вплив на долю людства;
сформувати усвідомлення того, що мир та злагода між людьми – найвищі на землі
цінності.
Людство змушене визнати, що трагедія одного народу залишатися в межах історії
цього народу – лише спільна пам`ять людства про цю трагедію може стати запорукою її не
повторення в майбутньому.
Гітлер хотів знищити євреїв саме як народ, адже в розсіяних по Європі євреїв не
було батьківщини, конкретної землі. Сталін теж хотів знищити українців як народ. Але в
цього народу була батьківщина, була земля. Гітлер хотів знищити єврейську культуру.
Але народ Біблії мав свою культуру по всьому світу – і вмів її зберігати. А українська
культура була саме в Україні – і минула, і сучасна. Тому Сталін, паралельно з

3. Голодомором, знищив храми і книги минулого, культурну, мистецьку й наукову еліту
тогочасної України.
ОСНОВНА ЧАСТИНА
У програмі курсу української літератури для 11 класу є цикл тем «Українська
література др.пол. XX – поч. XXІ ст.», під час яких вивчаються твори поетів-емігрантів,
поетів-шістдесятників та сучасні твори. Варто наголосити на вступному уроці про
історичні умови, які вплинули на свідомість митців, адже вони були очевидцями
державотворення, бо в Україні не існувало жодної родини, якої не торкнулася рука ворога
нашої Батьківщини. Ніхто не міг залишитися байдужим, тим більше письменники, до них
прислухалися, здійснювали подвиги. Але так вже сталося, що у шкільному курсі
літератури не приділяється увага Голокосту та ми не маємо права про це не говорити,
адже на уроках літератури ми вчимося відрізняти добро від зла, набуваємо навичок
розпізнавати людину за її вчинками.
Розпочати вивчення трагедії Голокосту варто з постаті поетеси-патріотки Олени
Теліги, яка загинула у Бабиному Яру і з`ясувати в учнів що знають вони про це урочище
на краю Києва. Чому місцем розстрілу було визначено Бабин Яр? На той час це один із
найбільших на території Києва ярів довжиною понад 2,5 км, глибиною від 10 до 50 метрів,
де можна було б розмістити тисячі трупів. До Бабиного Яру існували зручні підходи,
поряд – залізнична станція Лук`янівка-товарна, що давало можливість створити враження
у приречених, що їх чекає переїзд до нового місця проживання.
Коли Гітлер напав на СРСР, у деяких прихильників ОУН з’являються ілюзії, що
німці допоможуть відновити незалежну українську державу, як це було в 1918. Такого
роду помилкові уявлення були і в Олени Теліги. 22 жовтня 1941 разом з однією з
«похідних груп» прихильників А. Мельника на машині вона приїжджає до Києва, де
організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх
соратників, співпрацює з редакцією газети «Українське слово» (редактор Іван Рогач),
видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври». У своїх статтях висловлює надію, що
крах більшовизму допоможе відродженню української культури. Олена Теліга ігнорувала
постанови німецької влади, і врешті-решт «Литаври» були заборонені, 7 лютого 1942 р.
почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на
вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала, на що йде, тікати не
збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва
на еміграцію не поїду! Не можу...» Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона
гідно пройшла до останнього подиху.

4. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту
він назвався письменником, щоб бути разом з нею. В київському ґестапо Олена Теліга
перебувала у камері №34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою
вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій
останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на
розстріл Олена Теліга». За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-
патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.
Єврейська тема займає значне місце у творчості Дмитра Павличка, поета-
шістдесятника, перекладача, громадського діяча (одного з авторів Акту проголошення
незалежності України, 1991), народного депутата Верховної Ради. Знайомство з поетом у
шкільній програмі є нерегулярним, у 8 класі (з поглибленим вивченням української мови
та літератури) для аналізу пропонується автобіографічний вірш «Смереки», і тільки в 11
класі повертаємося до постаті поета. Таким чином можна побудувати розповідь про
Дмитра Павличка, наголосивши на таких біографічних фактах.
Майбутній поет народився в 1929 році в селі Стопчатові на Івано-Франківщині у
бідній селянській родині. Та завдяки матеріальній допомозі односельчанина-єврея батько
зміг Дмитра віддати до польської школи, де він був єдиним українцем. І це почуття
вдячності за підтримку, яка дала змогу вчитися, збереглося у хлопчика на все життя. І,
звичайно ж, талант, неприборкана творча енергія та громадянська відповідальність
вирішили його долю. Постійно спілкуючись з сусідами-євреями, Дмитро вивчив ідиш, а
душа та серце не дозволили йому залишитися байдужим до їх страждань. У 1941 році він
став свідком того, як німці та поліцаї гнали колону людей на смерть. Вдома він розповів
про побачене мамі та тітці. У пізніше створеному реквіємі автор опише пережите: і тишу, і
плач, і крик, і молитву про загиблих людей. Гімназію в Коломиї, де навчався юний
Дмитро, від єврейського гетто відділяв тільки паркан. Звідти євреїв вивозили на розстріл,
а ті, хто залишався, помирали від голоду. Вночі гімназисти перекидали привезений
батьками хліб на територію гетто. А вдень ловили погляди виснаженихєврейських дітей,
в яких застигли біль та надія. Ці очі та жорстока несправедливість запам`ятались
майбутньому поету назавжди. Так само як і загибель в гетто його друга дитинства. Все це
в 1990 році лягло в основу його твору «Бабин Яр». У 1944 році німці розстріляли брата
Дмитра Павличка. Тоді, біля труни, майбутній поет виявив свою любов і ненависть в
дитячих, незграбних, сповненихболем рядках. У 1953 році Дмитро закінчив філологічний
факультет Львівського університету. У тому ж році виходить його перша книга «Любов
ненависть». Як перекладач спробував себе не тільки з російської літератури, а також
Шолома-Алейхема, Переця Маркиша, молодого єврейського поета Матвія Гарцмана, який

5. загинув на фронті. За ініціативою Павличка був виданий українською мовою двотомник
творів Шолома-Алейхема. Вперше відвідуючи в 1993 році Ізраїль головою парламентської
комісії з іноземних справ, він сказав: «… Ми не винні, ми не стріляли, хоча й були
негідники, які стріляли в євреїв. Але ми повиннівідчувати провину, тому що це сталося на
нашій землі». В Ізраїлі Дмитро Павличко відвідав музей Катастрофи «Яд ва-Шем». Його
надзвичайно вразили тисячі дерев, висаджених на честь Праведників світу – українців.
Повернувшись з Ізраїля, Дмитро Павличко пише новий цикл: «Вірші з Єрусалима». У цих
рядках велику увагу приділено єврейській історії, культурі, висловлюється захоплення
Ізраїлем та його столицею, повага до Праведників світу. Дмитро Павличко завжди
відчував в єврейській історії паралелі з історією свого народу.
БАБИН ЯР. РЕКВІЄМ
V.
Похилений вітром осіннім,
Над Бабиним Яром стою.
Отця сивобрового бачу,
І брата, і матір свою.
Не тут вони тяжко вмирали,
Не тут вони зморені сплять.
Та їхні молитви й благання
В деревах десь тут шелестять.
Тут Київ та рід мій козацький,
Тут наша свобода в крові.
Над братнім усопшим народом
Ми молимось, мертві й живі.
Я бачу – то мамині сльози
Блискочуть на хвилях Дніпра,
Я знаю – моя Україна
Воскресне на поклик добра!
Вперше «Не забудемо, не пробачимо» прозвучало ще в 1943 році з вуст
українського поета, який до того ж був ще й членом ЦК КПУ, та заступником голови Ради
Міністрів Української РСР Миколи Бажана:
Могильний вітер з тих ярів повіяв —
Чад смертних вогнищ, тіл димучих згар.
Дивився Київ, гніволиций Київ,
Як в полум'ї метався Бабин Яр.

6. За пломінь цей не може буть покути.
За погар цей нема ще міри мсти.
Будь проклят той, хто зважиться забути.
Будь проклят той, хто скаже нам: «прости...»
Радянська влада замовчувала загибель сотень тисяч людей в Бабиному Яру,
намагаючись знищити саму пам`ять про загиблих, не згадуючи взагалі про євреїв,
намагались знищити Бабин Яр. Цим самим влада Києва здійснювала злочин, приховуючи
місце страшного лиходійства проти нації.
Прикро, що винні у вбивстві мільйонів жертв нацистської хвороби так і не були
покарані, лише дехто із 1200 есесовців, гестапівців та поліцейських, а також багато
українських пособників, причетних до масового знищення в Бабиному Яру. Після війни
проходив Нюрнбергзький процес над головними військовими злочинцями, а потім
відбулися у різних містах 12 судових процесів над іншими. На одному з таких судових
процесів, який відбувся у Києві, був присутній український письменникЮрій Смолич:
«Барьер… Поблескивает штык на винтовке стрелка. Тысячи глаз устремлены только на
них — зал созерцает их в жутком безмолвии.
Я сижу и смотрю на них.
Они в десяти метрах. С такого расстояния они, пожалуй, и расстреливали свои жертвы.
Жертвы — мои братья и сестры, мои сограждане, люди с гордой ненавистью плевали им в
морды, или, быть может, плакали, прощаясь со своей прекрасной, со своей зверски
оборванной жизнью…
Ведь они, эти пятнадцать — не просто пятнадцать убийц. Они только пятнадцать
песчинок из гигантского фашистского смерча».
Поет Володимир Сосюра, який знаходився тоді в залі, написав:
За Бабин Яр прийшла година суду!
За нашу кров, за тьми свавільний гніт,
Це зла потвор, і безуму, і бруду
Рука відплати витягла на світ.
Судіть же їх, судіть в ім’я народу,
Від імені і мертвих, і живих,
Від імені життя і щастя, і свободи
О, судді праведні, судіть проклятих їх…
Вивчення творчості Івана Драча звернувши увагу учнів до статті «Злочинам проти
людства немає терміну давності», у якій патріотизм і біль за свій народ палко струменить
з перших рядків і закликає берегти священну пам`ять про невинно убієнних: «Життєздатні

7. історичні нації демонструють одну свою повчальну рису: вони ніколи не забувають тих
жертв, яких зазнали їхні минулі покоління. Для євреїв, вірменів, болгарів та деяких націй,
що їх інші народи прагнули знищити, стерти з лиця землі, безперервність національного
існування завжди пов`язана, зокрема, з невитравною пам`яттю про необоротні втрати
свого етносу, з відчуттям генетичного кревного зв`язку з предками, котрих винищували
лише за те, що залишилися вірменами, болгарами… Єврейський народ, відновлена по
двох тисячоліттях держава Ізраїль, змусили цілий світ визнати свою провину, зокрема за
фашистський голокост у ІІ світовій війні, і одержали всесвітній мандат на довічне
переслідування нищителів своєї нації, і роблять це через півстоліття так само невтомно й
активно, як і по свіжих кривавих слідах. Знаємо, що німецький народ покаявся перед
єврейством і попри всю свою еталонну ощадливість супроводить сплату морального боргу
також фінансовим відшкодуванням нащадкам жертв гітлеризму, хоч і відрікся від
нацистської ідеології».
Тут варто наголосити на відданості своєму народові, і якщо ти українець, то не
дозволяй паплюжити пам`ять своїх предків. У єврейського народу ми повинні вчитися
свято берегти історію, дбати про її «чистоту».
Так, євреїв знищували. Але не варто забувати про те, що метою нацистів було
розповсюдження арійської раси, та аби досягти своєї мети Адольф Гітлер та його
однодумці розв`язали найстрашнішу війну в історії людства – Другу світову війну, у якій
загинуло, за найменшими підрахунками, близько 50 млн людей, у тому числі і декілька
мільйонів німців. Причому більша частина із цих 50 мільйонів загинула не на фронті, а в
концтаборах, при бомбардуванні, при масових розстрілах мирних жителів на окупованих
німцями територіях. Германський нацизм ніс загибель людям від куль катів, від голоду,
холоду та хвороб всьому людству.
Зображення трагедії XX століття лежить в основі творчості поетів-шістдесятників,
їх ще називали «дітьми війни». Це Іван Драч, Володимир Підпалий, Віталій Коротич,
Василь Симоненко і Борис Олійник, Євген Гуцало, ті, хто разом із трохи старшими
Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та
трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували
нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного
покоління. Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття
та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але
хочеться звернути увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картини
зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного

8. ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності
до історії, почуття відповідальності за долю свого народу.
Наскрізною у творчості Ліни Костенко є проблема "людина і війна". І
найтрагічнішим віршем з цієї тематики є "Пастораль XX сторіччя". Серце стискається від
болю і жалю, коли читаєш про страшну смерть трьох пастушків від "покиддя війни" —
залишених гранат:
їх рвонуло навідліг.
І бризнуло кров'ю багаття.
І несли їх діди,яким не хотілося жить.
Страшні деталі цієї смерті: "Набрякали від крові рядна", "Личка вже не було",
"Кісточками, омитими кров'ю, осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць". Тяжко
переживають цю трагічну подію односельці, навіть сама природа страждає від горя:
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.
Найбільший біль і розпач переживають матері загиблих хлопчиків, для них це горе
— вічне.
Але життя безперервне: і далі цвітуть мальви, спадають на землю вечори і світанки,
народжуються діти. Ліна Костенко цим підкреслює дику неприродність війни для життя.
Народному подвигу в боротьбі з фашизмом присвячений розділ "Пам'яті безсмертна
діорама" у її збірці "Над берегами вічної ріки". Вона писала про війну, щоб передати свій
досвід поколінням, які війни не знали, застерегти їх від повторення такої трагедії,
підтримувати в них пам'ять про великий подвиг народу.
Ще одна трагічна доля відомого українського поета, замордованого в таборах, Василя
Стуса. Він тримався занадто незламно, сильний духом, тому знищити його можна двома
способами: морально – заборонити писати, і фізично – заморити безкінечним
перебуванням у карцері. Та Стус все одно пише вірші. І до самої смерті у черговому
карцері. Але ж поет не може цього не робити. А передати із зони бодай що-небудь на
волю практично неможливо, заборонено. Арьє Вудка потрапив на зону 19-річним юнаком.
За самвидав. Але він і ще декілька ув`язнених намагаються налагодити передачу
написаного в зоні на волю. Дещо вдається, але не завжди. Та Арьє мав феноменальну
пам`ять, це дозволило зберегти багато шедеврів, створених у таборі. Звільнившись, уже в
Ізраїлі, він записав вірші В.Стуса, Є.Сверстюка, А.Рєзнікова. Передав їх в Мюнхен – в
результаті вийшла перша збірка – «Поезія з-за колючих дротів». Так єврейський хлопець
зумів зберегти українську поезію.
Павло Тичина в українській літературі нам знайомий як співець сонцесяйних рядків,
майстром опису чудових краєвидів українських степів, але учням він невідомий як поет,

9. який не може без гіркої правди. У циклі віршів «Скорбна мати» Тичина з безвихідним
розпачем і розгубленістю зображував Україну понівеченою і розіпнутою подібно
євангельському Христу. Як гуманіст-утопіст він виступав проти будь-якої війни. У 1943
році з болем та зворушенням Павло Тичина присвячує єврейському народові вірш, не
шкодуючи ні епітетів, ні гіперболи:
ЄВРЕЙСЬКОМУ НАРОДОВІ
Народ єврейський! Славний! Не втішать
тебе я хочу. Кожен хай тут слуха:
в цей час, коли синам твоїм вмирать
прийшлося від фашистського обуха, –
я хочу силу, силу оспівать –
безсмертну, вічну силу твого духа!
Вона родилась ще давно – тоді,
як був ти нерозсіяним і цілим.
Буяли в тобі сили молоді!
І розцвітав цвітастий шлях, як килим...
Та ось підкрався ворог – і в біді
ти голубом забився сизокрилим.
Ах, голуб, голуб!.. Образ він душі
твоєї був колись...Але як стався
той злам, коли і ниву й спориші
тобі стоптали й ти не покорявся
врагу, а кинув поклик «сокруши!» –
то образ голуба на сокола змнявся.
О, скільки раз в середньовіччі ти
скорятись не хотів ні королеві,
ні героцогам! Й було не страшно йти,
коли звучали голоси сталеві
і Ібн Габірола з темноти,
і Езри, й Іуди – мужнього Галеві!
А в дев’ятнадцятий суворий вік –
ой, скільки від царів ти настраждався!
«Єврей? – сміялись: – це ж не чоловік
і не людина». І в колючках слався
твій шлях, – і шлях, здавалось, вже заник...

10. Аж тут Шолом-Алейхем засміявся!..
Цей сміх, мов нерозгризений горіх,
все на царів котивсь, котивсь... Лиш згодом,
як розкотився він по стежках всіх
далеко й опинився між народом, –
царі тривогу вдарили. Та тих
не вбить, в яких життя кипить підсподом...
Але ж на Заході! – твої брати
і сестри в кігтях звіра-людоїда
ще тяжко мучаться. О, де знайти
тих слів, щоб висловить: яка огида
проймає нас до нього! Не гніти,
проклятий! Правда встане вогневида!
Вона поборе! Правда вже встає!
І там, де греки, серби і хорвати,
виковується гнів. Вже виграє
сурма для помсти. Доки ж, доки ждати?
Чи мо хай душогуб усіх уб’є? –
Повстанцям час до битви вирушати.
Й повстанційдуть, в стратегії своїй
то появляються, то в ліс зникають...
Кипи, наш гнів, грозою пломеній
за дике гетто у Європі! Знають
хай німчики, що є відплата: – Стій!
По всьому світу грози наростають...
І ми – під переблиски блискавиць,
під грім тих гроз народів – тяжкість грузу
з євреїв скинемо. Доволі ниць
лежати їм! Доволі мук і глузу
дурного Гітлера! Залізна міць
підниметься з Радянського Союзу!
Ми чуєм із Європи плач: Рахіль
за дітьми за своїми тужить, - мати
вбивається... Ах, сльози ці і біль
в віках обвинуваченням звучати

11. проти німоти будуть! Їй як сіль
в очах єврей. Ну, що на це сказати?
Народ єврейський! Славний! Не втішать
тебе я хочу. Кожен хай тут слуха:
В цей час, коли синам твоїм вмирать
прийшлося від фашистського обуха, -
я хочу силу, силу оспівать, –
безсмертну, вічну силу твого духа.
ВИСНОВОК
Людство не повинно забувати, що нацистські табори починалися з ненависті,
забобонів й антисемітизму. А пам`ятаючи про витоки зла, завжди протистояти спробам
розпалити ненависть і міжнаціональну ворожнечу. Тепер, коли Голокост відходить у
минуле, нинішнє покоління має продовжити естафету пам`яті і відстоювати гідність
людини.
Уроки літератури збагачують духовно, герої творів захоплюють, а письменники своїм
прикладом вчать толерантності і так має буде завжди.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. І. Драч. «Злочинам проти людства немає терміну давності». Газета "Народне слово"
2004-2015
2. К. Беркгоф. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою.
Изд. Критика, 2011р.
3. Уроки Голокосту. Інформаційно-педагогічний бюлетень. №2 (14), лютий-березень,
2008.
4. Анатолій Подольський. Українське суспільство і пам'ять про Голокост: спроба
аналізу деяких аспектів // Голокост і сучасність. – 2009. – 1(5). - с.47 - 59.
5. Теліга Олена. О краю мій...: Твори, документи, біографічний нарис. - К.:
Видавництво ім. Олени Теліги, 1999. - 496 с; 224 іл.
6. http://babiy-yar.livejournal.com/457.html