Львів потайки називають «місто – музей». Але ця назва виникла не тільки через те, що у Львові багато старовинних споруд і музеїв, а й через музеї, які знаходяться в околицях Львова. Одним з таких музеїв є наш шкільний історико - краєзнавчий музей. Тут зберігають: • Археологічні матеріали кам’яної доби (проколки, скребачки,гостроконечник, різець, рубило,кам’яна сокира та інші пам’ятки). • Етнографічні матеріали (коси звичайні та коси з «грабками», серпи, кужелі, веретена, дошки для прання, жорна,та ін.). • Архівні матеріали Другої світової війни, радянізації краю, діяльність ОУН-УПА (листи-трикутники, фотографії,заяви про «добровільний вступ» до колгоспу на російській мові, пісні, перекази…). Кожного місяця проводяться екскурсії для учнів. Під час екскурсії завжди звучить одна і та ж легенда, але кожного разу, хай вже який раз ти чуєш цю легенду, ти з новим захопленням слухаєш її. А легенда розповідає про душі власників артефактів, які кожної ночі приходять в музей, щоб приглядати за своїм майном. Але одного разу, щось пішло не так. Старенький вчитель історії вирішив перенести кришталеву вазу, яка належала ветерану Другої світової війни, в обласний музей, щоб цей цінний екземпляр змогли побачити ще більше дітей. Вночі прийшов дух, і побачивши, що ваза зникла дуже розсердився: – Де моя ваза?! - грізно закричав він. Охоронець школи, почувши це, дуже злякався, а коли зауважив, що голос лунає з музею, швидко побіг до старенького вчителя і розбудив його. – Що трапилося? – запитав спантеличений старець. – З музею чути якийсь голос, але всередині – нікого немає. – пояснив охоронець. Вчитель швидко зібрався і побіг до школи. Коли вони прийшли, охоронець сказав йому: – Бачиш?Нікого немає. А тепер я вшиваюся звідси! Старенький вчитель підійшов до скрині з етнографічними матеріалами і побачив там надпис: «Негайно поверни вазу». Раптом двері зачинилися. Але старець не злякався і тільки посміхнувся. Він зрозумів в чому річ і з посмішкою сказав: – Чому я повинен повертати те, що тобі не належало? Двері відчинилися. Перед вчителем з’явився привид солдата, який явно був дуже незадоволеним. – Це моя ваза. Вона належала моїй дружині, а та заповіла її мені. – Помиляєшся, - крізь сміх сказав старець, – ця ваза належить Історії, і твоя дружина, заповівши її тобі, хотіла, щоб ти не заховав її у своїй скрині, а віддав Історії, щоб нащадки змогли подивитися на неї і дізнатися більше! Привид задумався і відповів: – Але яка мені користь з того? – А така, - каже старий – що про тебе пам’ятатимуть, і дивлячись на цю вазу, з пошаною згадуватимуть усіх героїв Вітчизняної війни! Дух промовчав, а потім пішов. Одні кажуть, нібито, його душа нарешті знайшла спокій, і він більше ніколи не повертався, а інші – що він повернувся до старця із ще однією вазою. Наш музей приховує у собі ще багато таємниць, і нам, нащадкам, не потрібно боятися їх пізнавати!