Олег Ольжич (Кандиба) – яскравий представник дітей першої еміграційної хвилі, які спромоглися не лише зберегти, а й примножити пасіонарну енергію українського народу, зруйновану на Наддніпрянщині (репресії, голодомори, знищення культури). «Хай воскресне столиця Андрія, Дух вояцький в народі!» – такою метою і жив Ольжич. Його лірика – це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам’яті народу.

1. «Зрослась небезпека з відважним життям».
Біографічно-літературна подорож
До дня народження Олега Ольжича (21.07.1907).

2. Олег Ольжич – син поета та письменника
Олександра Олеся (Кандиби).
Ще змалечку хлопчик відрізнявся
особливими здібностями: чудово
малював, грав на піаніно та скрипці.
У три роки навчився читати, у п’ять –
написав невеличку п’єсу на три дії і
сам її обробив.
Коли 1919-го його батько виїхав у Будапешт як
аташе з питань культури УНР, сім’я голодувала.
Олег часто ходив в далекі села вимінювати за
різні речі картоплю і борошно. І якщо все
проходило вдало, то потім у сніг і холод ніс на
плечах важкий мішок.

3. Першим друкованим
твором Ольжича
стала дитяча
оповідь «Рудько»
(1928),
де описуються
пригоди півня
Рудька та інших
мешканців
подвір’я. Цього
Рудька Олег
намалював у
п’ятирічному віці.

4. У листах Олександр
Олесь називав сина
«довгоногим
Лелеченькою».
Псевдонімом Лелека
Олег Кандиба
підписував свої перші
твори.
Дуже любив мандрувати.
Часто з товаришами пішки
або поїздом вирушав для
детального огляду певної
місцевості. Одного літа
об’їхав на велосипеді
мало не всю Німеччину.
Чудово знав Карпати.

5. У неповні 23 роки
захистив докторську
дисертацію в
Карловому
університеті у
Празі за темою
«Неолітична
розписна кераміка
Галичини».
Він першим розробив типологію форм і орнаментів,
що дозволило знайти аналогії з українською
розписною керамікою і створити її загальну
класифікацію.

6. Перш ніж стати
поетом, мав
славу відомого
археолога.
Працював на
кафедрі
археології
Українського
вільного
університету,
в археологічному
відділі Чеського
національного
музею в Празі,
брав участь в
експедиціях.
А його дослідження друкувалися в
спеціалізованих виданнях Англії,
Німеччини, Чехії, Югославії.
Розробив періодизацію трипільських
пам’яток Дністровського регіону,
актуальну й донині.

7. Самостійно вивчив
кілька
європейських мов,
працював
у музеях багатьох
європейських
країн.
Читав лекції у Гарвардському університеті,
отримав запрошення на роботу в Римі. Саме там
познайомився з Євгеном Коновальцем.
Для Ольжича ця зустріч змінила все подальше
життя.

8. Фах археолога чи не найбільше
виявився у збірці «Рінь»
(Львів, 1935). Історія тут
постала як жорстоке
самоствердження чи фатальна
розірваність, і лише зрідка
спалахувала світла
тональність естетизованого
первісного гомеостазу
(«Наше плем’я не є велике»
або «Скільки сонця ллється на
землю…»)
Прим. Гомеостаз – це система
узгоджених реакцій, спрямованих на
забезпечення, підтримання або
відновлення внутрішнього
середовища.

9. Натомість у «Вежах»
(Прага, 1940) замість
заглиблень в історію
відчувається гаряче дихання
сучасності, риторичні
формули-гасла відтворюють
атмосферу тривоги й
готовності до боротьби.
Помітне місце у збірці
посідала поема-хроніка
«Городок. 1932», де йшлося
про суворе життя українських
підпільників. За аскетичною
афористичністю строф лірики
Ольжича постає напружена
думка борця, що простує над
прірвою до великої мети.

10. Друга частина «Веж»
складає цикл «Незнаному
воякові» – своєрідну
естетизовану політичну
програму українського
підпілля тих літ.
Виступаючи з прямим
осудом безперспективної
інерції українства,
Ольжич закликає не
примирятися з
принизливим животінням
раба.

11. «Підзамчя» (1946) –
посмертна збірка Ольжича,
хоча він підготував її ще
1940 року. Вона
синтезувала творчі пошуки
поета часів «Ріні» та
«Веж», засвідчила високу
культуру його художнього
мислення, схильність до
філософських узагальнень
духовної дійсності, її
драматичних колізій. Поета
завжди цікавили горді й
нескорені постаті («Муки
св. Катерини», «Пророк»).

12. Його лірика –
це сповідь воїна,
відкритого й чесного
в бою, який чітко
усвідомлює, що тільки
ціною власного життя
прокладається шлях до
свободи, до виборення
права бути органічним
складником генетичної
пам’яті народу
(«Триптих»).

13. Перед ним
відкривалися двері
науки, він брав
участь у багатьох
археологічних
розкопках, зокрема
на Балканах.
Працюючи в
Гарвардському
університеті (США),
в 1938 році заснував
там Український
науковий інститут.
Але Ольжичу судилася
інша доля.

14. Коли виникла ОУН, він стає
одним з найактивніших її
членів, керівником
культурного сектора, а
згодом – заступником
голови проводу ОУН.
Як член ОУН у 1938-му брав
участь у проголошенні
Карпатської України, а після
її розгрому вів партизанську
боротьбу в Карпатах з
угорськими окупантами.
Потрапив у полон, деякий час перебував у
хортистському концентраційному таборі, звідки дивом
врятувався завдяки клопотанню угорських вчених.

15. В жовтні 1941-го виступив
одним із організаторів
Української Національної
Ради в Києві, маючи на
меті відновлення
української державності.
Посилення репресій з боку
гітлерівців змусили його
переїхати до Львова.
Саме тут жила його кохана – Катерина Білецька,що була
молодша на 13 років. Друзі називали її Калинкою.
Влітку 1943-го молодята уклали шлюб, але з метою
конспірації тримали його у повній таємниці, навіть
мешкали окремо.
Це робилося, аби уберегти Катерину від переслідувань
за політичну діяльність чоловіка.

16. Гестапо заарештувало Ольжича
25 травня 1944-го на квартирі
у Львові. Його відправили в
концтабір Заксенхаузен і
жорстоко катували протягом
двох тижнів. Однак він
відмовився від будь-якої
співпраці з німцями:
«Українські землі є життєвим
простором для українського
народу. Тому будь-якого
окупанта били і будемо бити!».
Помер в ніч на 10 червня від тортур на черговому
допиті, який проводили гестапівці Вольф, Вірзінг
і Шульц.

17. Олег Ольжич – яскравий
представник дітей першої
еміграційної хвилі, які
спромоглися не лише зберегти,
а й примножити пасіонарну
енергію українського народу,
зруйновану на Наддніпрянщині
(репресії, голодомори,
знищення культури)
«Хай воскресне столиця Андрія,
Дух вояцький в народі!» –
такою метою і жив Ольжич.
Прим. Пасіонарний – термін, який означає внутрішньо притаманне
кожному етносу прагнення до оновлення та розвитку, здійснюване
незалежно від зовнішніх обставин.

18. 7 цитат
із творів
Олега
Ольжича

19. Нащо слова? Ми діло
несемо.
Ніщо мистецтво і мана
теорій.
Бо ж нам дано знайти
життя само
В красі неповторимій
і суворій.
(Нащо слова? Ми діло несемо)

20. Не світлий спокій дорогих
глибин
Прозорої і чистої науки,
Не золоті натхнення орхідеї –
З ласкавості незмірної своєї
Пошли мені, молюся, дар один:
В ім’я її прийняти мужньо
муки
І в грізні дні залізної
розплати
В шинелі сірій вмерти від
гранати.
(Присвята)

21. Не зірвеш сонця, кат, з небес,
Не зірвеш України стяга!
На нашім боці сам Зевес,
На нашім боці перевага.
(Не зірвеш сонця, кат, з небес)

22. Товаришу любий мій, брате,
Дивися у вічі рабам.
Як будете так воювати –
Вкраїни не бачити вам.
(Грудень 1932)

23. Дванадцять літ кривавилась земля
І сціпеніла, ствердла на каміння.
І застелило спалені поля
Непокориме покоління.
(Брати)

24. Кожна справа – ясна і проста.
(Героїчний період і сумнів?)
Для дівчат – снігова чистота,
Юнакам – поривання безумні.
(Нова Троя)

25. Захочеш – і будеш.
В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з відважним
життям,
Як з тілом смертельника крила.
(Захочеш – і будеш)