МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК

1. Львів
Видавництво «Край»
2012
Львівська обласна організація
Ліги соціальних працівників України
Островерха Ю. А., Бережна Л. В., Коваль Я. Б.,
Лозинська Х. Р., Романець О. М.
ПРОФІЛАКТИКА ТУБЕРКУЛЬОЗУ
СЕРЕД СІМЕЙ ТА ОСІБ,
ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ У СКЛАДНИХ
ЖИТТЄВИХ ОБСТАВИНАХ
Методичний посібник

2. ББК 84(4)
П 84
У методичному посібнику, підготовленому на основі чинних законодавчих актів, нормативно-
розпорядчих документів центральних та регіональних органів державної виконавчої влади, ме-
тодичних та інформаційно-аналітичних матеріалів висвітлено питання щодо особливостей про-
філактики туберкульозу серед сімей та осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах.
В даному посібнику подано основну інформацію про захворювання на туберкульоз, яка необ-
хідна соціальним працівникам при здійсненні соціального інспектування та соціального супро-
воду сімей та осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, особливо, що стосується
профілактики туберкульозу серед дітей.
В окремому розділі висвітлено основні завдання та результати роботи мережі центрів соціаль-
них служб для сім’ї, дітей та молоді щодо здійснення профілактики туберкульозу серед осіб та
сімей, що перебувають у складних життєвих обставинах (кризові сім‘ї; особи, які перебувають
та повертаються з місць позбавлення волі; особи, які вживають психоактивні речовини).
Також у посібнику акцентується увага на актуальності консолідації зусиль суб’єктів соціаль-
ної роботи щодо профілактики туберкульозу як соціально небезпечного захворювання.
Посібник призначено для працівників центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді,
служб у справах дітей, органів управління освітою, працівників установ відбування покарань,
органів місцевого самоврядування, громадських організацій.
Островерха Ю. А., Бережна Л. В., Коваль Я. Б., Лозинська Х. Р.,
Романець О. М.
Профілактика туберкульозу серед сімей та осіб, які перебувають у
складних життєвих обставинах : Метод. посіб. – Львів : Комунальне
видавниче підприємство «Край», 2012. – 168 с.
П 84
Рецензенти:
Вівчар Ірина Степанівна – завідувач консультативної спеціалізованої по-
ліклініки фтизіопульмонологічного профілю Державної установи “Львів-
ський науково-дослідний інститут епідеміології та гігієни МОЗ України»;
Шегда Володимир Степанович – заступник директора Івано-Франків-
ського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.
Продукція видана в рамках Програми «Зупинимо туберкульоз в Україні»,
що реалізується Благодійним фондом Ріната Ахметова «Розвиток України»
за фінансової підтримки Глобального Фонду для боротьби
зі СНІДом, туберкульозом та малярією

3. 3
ЗМІСТ
ВСТУП.................................................................................................. 5
РОЗДІЛ 1. ЕПІДЕМІОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ ПОШИРЕННЯ
ТУБЕРКУЛЬОЗУ У СВІТІ................................................. 7
1.1. Епідеміологічна ситуація поширення туберкульозу в Європі .... 7
1.2. Епідемія туберкульозу в Європейському регіоні ВООЗ.............. 8
1.3. Епідемія туберкульозу в Україні................................................... 9
1.4. Епідеміологічна ситуація поширення ТБ на Львівщині.............. 14
1.5. Обізнаність населення з проблемами туберкульозу .................... 16
1.6. Джерела інформування про туберкульоз...................................... 18
1.7. Інформаційні потреби населення щодо туберкульозу................. 19
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ЧИННИХ НОРМАТИВНО-ДИРЕКТИВНИХ
ДОКУМЕНТІВ, ЯКІ РЕГЛАМЕНТУЮТЬ ДІЯЛЬНІСТЬ
З ПРОТИДІЇ ЗАХВОРЮВАННЮ НА ТУБЕРКУЛЬОЗ
В УКРАЇНІ ТА У ЛЬВІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ ...................... 20
2.1. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про бо-
ротьбу із захворюванням на туберкульоз» ................................... 21
2.2. Закон України «Про затвердження Загальнодержавної
цільової соціальної програми протидії захворюванню
на туберкульоз на 2012–2016 роки».............................................. 31
2.3. Інші нормативно-правові акти ...................................................... 34
РОЗДІЛ 3. ГОЛОВНЕ, ЩО ТРЕБА ЗНАТИ ПРО ТУБЕРКУЛЬОЗ
ЯК ПРО ЗАХВОРЮВАННЯ............................................. 36
3.1. Виявлення туберкульозу................................................................ 36
3.2. Зараження й захворювання на туберкульоз. Відмінності............ 38
3.3. Позалегеневий туберкульоз........................................................... 41

4. Зміст
4
3.4. Лікарсько-стійкий туберкульоз (ШЛС-ТБ) .................................. 56
3.5. ВІЛ і туберкульоз........................................................................... 63
3.6. Діагностика туберкульозу ............................................................. 67
3.7. Туберкулінодіагностика – внутрішньошкірна проба Манту....... 70
3.8. Лікування туберкульозу................................................................. 72
3.9. Вакцинація проти туберкульозу ................................................... 75
РОЗДІЛ 4. ПРОФІЛАКТИКА ТУБЕРКУЛЬОЗУ СЕРЕД ДІТЕЙ...... 78
4.1. Актуальні питання туберкульозу у дітей з ВІЛ/СНІДом............. 80
4.2. Клінічна класифікація туберкульозу ........................................... 83
4.3. Найчастіші форми туберкульозу у дітей з ВІЛ-інфекцією.......... 89
4.4. Контроль протитуберкульозної терапії......................................... 96
РОЗДІЛ 5. ЛІКУВАННЯ ТУБЕРКУЛЬОЗУ........................................ 99
5.1. Симптоматика туберкульозу ......................................................... 99
5.2. Діагностика захворювання.......................................................... 101
5.3. Початок захворювання ................................................................ 102
5.4. Хронічна туберкульозна інтоксикація ........................................ 103
5.5. Методи лікування туберкульозу.................................................. 104
5.6. Фази лікування туберкульозу...................................................... 105
5.7. Народні методи лікування туберкульозу .................................... 106
РОЗДІЛ 6. ОСОБЛИВОСТІ ПРОФІЛАКТИКИ ТУБЕРКУЛЬОЗУ
СЕРЕД ОСІБ ТА СІМЕЙ, ЩО ПЕРЕБУВАЮТЬ
У СКЛАДНИХ ЖИТТЄВИХ ОБСТАВИНАХ
(КРИЗОВІ СІМ’Ї, ОСОБИ, ЯКІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ
З МІСЦЬ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ, ОСОБИ,
ЯКІ ВЖИВАЮТЬ НАРКОТИКИ)................................... 107
6.1. Робота центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді .... 107
6.2. Професійне психоемоційне вигорання ...................................... 111
ДОДАТКИ........................................................................................... 118

5. 5
ВСТУП
Серед так званих соціальних хвороб особливе місце займає тубер-
кульоз. Соціальна природа туберкульозу відома давно. Ще на самому
початку століття цю хворобу називали «сестрою бідності», «пролетар-
ською хворобою». В наш час рівень захворюваності туберкульозом у
країнах, що розвиваються, набагато вищий, ніж в економічно розви-
нутих країнах. Незважаючи на величезні досягнення медицини в ліку-
ванні хворих туберкульозом, ця проблема залишається в багатьох краї-
нах дуже актуальною. Слід зазначити, що наша країна у визначений
період домоглася істотних успіхів у справі зниження захворюваності
туберкульозом. Однак в останні роки наші позиції в цьому питанні по-
мітно ослабли. З 1991 р., після багаторічного зниження, захворюва-
ність туберкульозом у нашій країні почала рости.
Саме про туберкульоз і піде мова в цьому посібнику. Хворіють на
туберкульоз не тільки дорослі, а й діти. Найчастіше це захворювання
зустрічається у дітей старшого віку, у малюків можливість інфікування
також не можна повністю виключати. Лікарі-фтизіатри, які, власне ка-
жучи, і займаються лікуванням туберкульозу, бачили і зовсім малень-
ких крихіток, які не досягли й однорічного віку, але вже були інфіковані.
Збудником захворювання є паличка Коха, названа так на честь вче-
ного, що її відкрив. Захворювання, як правило, протікає хвилеподіб-
но – то затихаючи, то знову загострюючись, протягом досить тривало-
го часу – від декількох місяців, за умови, що захворювання було вчасно
діагностовано і хвора дитина почала отримувати необхідне лікування,
до декількох років у тому випадку, якщо захворювання не лікувати на-
лежним чином.
Захворювання на туберкульоз призводить до скорочення тривалості
життя людини, зростання рівня смертності, тимчасової та стійкої втрати

6. Вступ
6
працездатності, збільшення витрат на організацію медичних послуг,
соціальної нерівності та дискримінації населення. Протидія туберку-
льозу не є суто медичною проблемою. Окрім, власне, лікування хворих
на ТБ лікарями, суспільству потрібно боротися ще й з міфами, які ши-
роко розповсюджені серед людей – що це «довічна» хвороба, що це
хвороба ув’язнених та безхатченків, що туберкульоз не торкається лю-
дей, які ведуть «звичайний» спосіб життя.
Здійснення ефективної роботи щодо профілактики туберкульозу не-
можливе без консолідації зусиль органів державної виконавчої влади,
місцевого самоврядування, неурядових організацій, засобів масової
інформації, вироблення політичної волі, формування сприятливої гро-
мадської думки з цього приводу.

7. 7
РОЗДІЛ 1
ЕПІДЕМІОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ ПОШИРЕННЯ
ТУБЕРКУЛЬОЗУ У СВІТІ
1.1. Епідеміологічна ситуація поширення
туберкульозу в Європі
Туберкульоз (ТБ) є одним з найдавніших інфекційних захворювань
людства. Сліди туберкульозного ураження хребців знайдені в залиш-
ках скелета людини, що жила на території Німеччини 8000 років до
нашої ери. Протягом сторіч ця хвороба була причиною смерті багатьох
людей, втрати від неї були більшими, ніж під час епідемій холери, тифу
або ж від куль під час воєнних походів. У XV–XVII ст. туберкульоз був
дуже поширеним захворюванням, особливо серед бідних верств насе-
лення. Цьому сприяла антисанітарія, міграція, низький рівень медич-
ної допомоги. В XVII ст. 20–30% усіх смертей було спричинено тубер-
кульозом.
Туберкульоз − хронічна інфекційна хвороба, що передається повіт-
ряно-крапельним шляхом, яку можливо запобігти і лікувати.
Епідеміологічна ситуація значно поліпшилася після Другої світової
війни внаслідок широкого впровадження сучасних методів профілак-
тики і лікування (зокрема, антибіотикотерапії). Вимальовувалися опти-
містичні тенденції щодо можливості швидкого викорінення цього за-
хворювання, які, проте, не здійснилися в жодній країні світу.
Але від початку 90-х років минулого століття спостерігається по-
вернення туберкульозу на світову арену як серйозної проблеми охорони

8. Епідеміологічна ситуація поширення туберкульозу у світі
8
здоров’я. За рішенням Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ)
з 1993 року туберкульоз – це всесвітня епідемія (пандемія). Від нього
щорічно помирає більше людей, ніж від інших інфекційних і парази-
тарних захворювань, а смертність сягає 3 млн. осіб на рік.
Відповідно до оцінок ВООЗ (у 2007 р.), у світі нараховувалось 9,27
мільйона випадків захворювання на туберкульоз, що на 40,4 % більше,
ніж у 1990 році, до початку пандемії.
Показник захворювання на туберкульоз у світі досяг свого піку в
2004 р. (142, 0 тис. осіб на 100 тис. осіб), у 2007 р. цей показник ста-
новив 139,0 млн. осіб на 100 тис. осіб.
За прогнозами ВООЗ, якщо система боротьби з туберкульозом не
буде удосконалена, то у період між 2000 і 2020 роками у світі може
бути зареєстровано більше 2 млрд. інфікованих мікобактерією тубер-
кульозу, з яких близько 200 млн. чоловік занедужають, а 40 млн. пом-
руть від цього захворювання.
У глобальному вимірі туберкульоз залишається головною причи-
ною смерті дорослого населення у структурі смертності серед інфек-
ційних хвороб у цілому, він уражає головним чином молодих людей
(20–45 років) репродуктивного та працездатного віку.
1.2. Епідемія туберкульозу
в Європейському регіоні ВООЗ
У деяких країнах Європи високий рівень захворюваності на тубер-
кульоз на сучасному етапі пов’язують із соціально-економічною кри-
зою, недоліками системи охорони здоров’я, збільшенням питомої ваги
полірезистентних штамів мікобактерій туберкульозу, низькою ефек-
тивністю заходів боротьби з туберкульозом серед уразливих груп на-
селення, розвитком епідемії ВІЛ-інфекції (у деяких країнах більше по-
ловини зареєстрованих хворих на туберкульоз водночас інфіковані
ВІЛ) тощо.
В окремих країнах Європи, у тому числі і в Україні, інфікованість
дорослого населення бактеріями туберкульозу сягає 80-90%. Вважають,
що один хворий, який виділяє мікобактерії туберкульозу, може інфіку-

9. Розділ 1
9
вати 10–15 осіб на 100 тис. населення. У місцях скупчення людей ці
показники значно збільшуються.
Дані Європейської бази ВООЗ «Здоров’я для всіх» свідчать, що за-
хворюваність на туберкульоз у країнах ЄС має тенденцію до зниження,
у країнах СНД – до зростання, яке набуло характеру епідемії.
Понад дві третини усіх випадків туберкульозу в Європейському ре-
гіоні сьогодні припадають на країни СНД, де рівні поширеності цієї
інфекції за 10 років зросли вдвічі. Така ситуація пов’язана не лише з
певними проблемами у сфері охорони здоров’я, зокрема з поширенням
ВІЛ/СНІДу, вона зумовлена погіршенням соціально-економічного ста-
новища в цих країнах і зниженням рівня життя населення.
Україну теж вважають країною з високим рівнем захворюваності на
туберкульоз.
За період 1990–2007 років в Україні значно зросла кількість хворих
та показники захворюваності туберкульозом, смертності, спричиненої
ним. Це збільшення в декілька разів перевищує аналогічні показники,
які спостерігались в країнах Європи.
Також захворюваність на туберкульоз ВІЛ-інфікованих осіб є знач-
но вищою (20,0%), ніж в країнах Європи (9,8%).
1.3. Епідемія туберкульозу в Україні
За показниками ВООЗ, епідемія туберкульозу в Україні розпочалась
у 1995 р., що позначилось на збільшені рівнів первинної захворюва-
ності, поширеності цієї патології та зростання показників смертності
від неї.
Так, за період з 1990 по 2007 роки рівні захворюваності населення
на туберкульоз збільшились в 2,5 рази, а рівень смертності від нього –
у 2,8 рази. Щороку в Україні виявляється біля 50 тис. нових випадків
туберкульозу і помирає від нього близько 6,5 тис. осіб.
Однією з основних особливостей епідемії туберкульозу в Україні є
значна кількість занедбаних форм серед вперше виявлених хворих,
розповсюджені полікавернозні процеси, масивне бактеріовиділення,
що веде до зниження якості лікування, підвищення рівня хіміорезис-
тентності збудника захворювання, до зростання смертності від нього.

10. Епідеміологічна ситуація поширення туберкульозу у світі
10
За оціночними даними МОЗ України, щогодини в країні реєструєть-
ся чотири нові випадки захворювання на туберкульоз та один випадок
смерті від цієї хвороби. Щороку виявляється 50 тис. і помирає близько
6,5 тис. осіб, хворих на туберкульоз, стільки ж стає інвалідами. Така
ситуація зумовлена соціально-економічними та медичними факторами,
зокрема зниженням рівня життя населення та наявністю значної кіль-
кості хворих, які перебувають у місцях позбавлення волі, недостатнім
фінансуванням протитуберкульозних заходів, нестачею кваліфікованих
медичних працівників, поширенням хіміорезистентного туберкульозу
та ВІЛ-інфекції.
За останні роки в Україні спостерігається підвищення інфікованості
населення туберкульозом, яка зростає з віком, і становить: серед дітей
7-8 років – 8,5%, 13-14 років – 20-25%, серед дорослих (40 років) –
80-90%.
Найчастіше (в 2,4 раза) на туберкульоз хворіють чоловіки (70,8%)
(25-54 роки), ніж жінки (29,2%). Туберкульоз в Україні значно помо-
лодшав, і захворюваність на нього серед дітей тісно пов’язана із тубер-
кульозом у дорослих.
Серед всіх хворих переважають особи працездатного віку із тенден-
цією до збільшення їх частки з 1998 до 2008 року: чоловіки (18–60 ро-
ків) – з 80,5 до 85,9%, жінки (18-55 років) – з 67,2% до 75,3%. Макси-
мум захворюваності на туберкульоз серед чоловіків у віковому
діапазоні розширився з 35-54 років у 1998 році (46,2% від всіх хворих)
до 25-54 років у 2008 році (71,5%), а серед жінок залишився у віці
25-44 роки (у 1998 році – 41,2%; в 2008 – 46,4%).
В динаміці захворюваності на туберкульоз можна спостерігати, що
до початку сучасної епідемії захворюваність переважала серед меш-
канців сільської місцевості. З початком епідемії відбулось вирівнюван-
ня рівнів захворюваності між міським та сільським населенням країни
із незначною тенденцією переважання захворюваності серед мешкан-
ців міст. В 2007–2008 роках спостерігається тенденція до зниження
захворюваності міського (78,2 та 76,4 на 100 тис.) і сільського (83,2 та
80,7) населення.
Показники захворюваності на активні форми туберкульозу (в 2008 р.)
значно вищі за середні по Україні (77,8) у південному, східному та цент-

11. Розділ 1
11
ральному регіонах країни – Херсонській (123,8), Миколаївській (101,9),
Луганській (101,4), Кіровоградській (97,0), Дніпропетровській (92,0),
Донецькій (91,1), Житомирській (89,6), Одеській (87,4) областях, АР
Крим (89,9).
Це пояснюється тим, що переважно в цих областях функціонують
потужні протитуберкульозні заклади пенітенціарної системи, в яких
перебуває понад 10 тис. хворих, а також рівнем розвитку промисловос-
ті, яка в період економічних негараздів супроводжується значним рів-
нем безробіття й міграції населення.
Львівська область − серед областей із середнім рівнем захворюва-
ності населення на ТБ. Станом на 2008 р., цей показник доходив до 71,9
на 100 тис. населення (при середньому показникові по Україні − 77,8).
Дослідженнями встановлено, що основними соціальними чинниками
ризику, дії яких зазнавали хворі на туберкульоз (в 2006 р.) є:
• низький рівень прибутків (69,1%);
• безробіття (46,6%);
• алкоголізм, наркоманія (16,6%);
• перебування в установах відбування покарань в минулому (8,5%);
• відсутність постійного місця проживання (4,5%);
• міграція (4,3%);
• інвалідність (3,6%);
• навчання у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах
(3,2%);
• робота в медичній службі (2,4%).
Групою ризику вважаються особи, рівень захворюваності серед
яких є в 3-5 разів вищими, ніж у популяції (захворюваність у них ста-
новить більш, ніж 100 на 100 тис. відповідного населення).
Серед хворих із вперше виявленим у житті туберкульозом (в 2008 р.)
близько 70,2% є соціально незахищеними особами;
• безробітні (51,3%);
• пенсіонери (12,7%);
• особи без постійного місця проживання (1,9%);
• особи, що повернулися з місць позбавлення волі (0,8%);
• інші (3,5%).

12. Епідеміологічна ситуація поширення туберкульозу у світі
12
Виявлені рівні захворюваності соціальних груп населення України
свідчать про те, що найбільшими вони є серед: осіб без постійного
місця мешкання (2900,00 на 100 тис. відповідного населення), безро-
бітних працездатного (1293,11), засуджених, що відбувають покарання
(726,30), осіб, які повернулись із місць позбавлення волі (588,25), ме-
дичних працівників протитуберкульозних закладів (521,81), робітників
(107,71), а також є підвищеним (вище фонових рівнів захворюваності
до періоду початку епідемії – 31,8 на 100 тис. у 1990 році) – серед пра-
цівників сільського господарства (74,50) та медичних працівників за-
гальнолікарняної мережі (59,64).
Зазначимо, що в 2008 році особи без постійного місця мешкання
(бездомні) займали перше рангове місце у структурі захворюваності на
туберкульоз. Високий рівень міграції таких осіб у великих місцях, ви-
користання громадського транспорту, відвідування громадських місць
в години «пік» робить їх основним джерелом поширення туберкульозу
в популяції населення України.
У зв’язку з цим, осіб, професійна діяльність яких пов’язана із на-
данням соціальної, медичної та правової допомоги бездомним, можна
віднести до групи надвисокого ризику виникнення «професійного»
туберкульозу.
Важливо знати, що у в’язницях захворюваність на туберкульоз зна-
чно вища, особливо на туберкульоз із множинною лікарською стабіль-
ністю. Захворюваність на туберкульоз у в’язницях приблизно в 50 разів
вища за аналогічну серед неув’язнених, а смертність вища у 30 разів.
Останніми роками в Україні одночасно розвиваються епідемії двох
соціально небезпечних хвороб – туберкульозу і ВІЛ-інфекції/СНІДу,
що часто вражають одні й ті ж групи населення. ВІЛ-інфекція/СНІД
значно впливає на зростання захворюваності туберкульозом і є най-
більш серйозним фактором ризику розвитку туберкульозу в осіб, інфі-
кованих мікобактерією туберкульозу (МБТ). Загроза поєднання тубер-
кульозу і ВІЛ-інфекції зумовлена тим, що майже кожна третя людина
на Землі – інфікована мікобактерією туберкульозу (в деяких слабороз-
винених країнах інфіковано 80-90% дорослого населення).
Особи, одночасно інфіковані ВІЛ та МБТ, становлять особливу гру-
пу ризику. У хворих, інфікованих МБТ, ВІЛ-інфекція є причиною про-

13. Розділ 1
13
гресування безсимптомної туберкульозної інфекції. Ризик захворіти на
туберкульоз у ВІЛ-інфікованих у 20–30 разів вищий, ніж у ВІЛ-
серонегативних осіб. У ВІЛ-інфікованого пацієнта наявність інфіку-
вання МБТ може сприяти прискоренню реплікації вірусу, що, у свою
чергу, може призвести до швидкого прогресування, коли безсимптомна
ВІЛ-інфекція переходить у захворювання на СНІД. У разі прогресуван-
ня ВІЛ-інфекції імунна система втрачає здатність затримувати ріст і
розповсюдження МБТ. Частіше розвиваються дисеміновані та позале-
геневі форми туберкульозу.
Відповідно до даних МОЗ України, епідемія туберкульозу серед
ВІЛ-інфікованих/хворих на СНІД розпочалась у 2003 році. Рівні цієї
захворюваності неухильно зростають щороку і за період 2002–2008 ро-
ків збільшились в 12,6 разів. А кількість хворих ВІЛ-інфікованих на
туберкульоз за період з 2000 до 2008 року збільшилась в 28,2 раза (з
103 до 2902 осіб), тобто щорічний приріст таких хворих становить
більше, ніж 300 осіб на рік.
Дослідженнями визначено, що у 49,42% хворих на СНІД розвива-
ється туберкульоз, з них припинення бактеріовиділення досягнуто ли-
ше у 10,59%, а зменшення каверн – у 31,74%, при цьому летальність
становить – 57,65%. Відповідно до даних Українського центру профі-
лактики та боротьби зі СНІДом, у 2008 році захворюваність ВІЛ-
інфікованих/хворих на СНІД становила 45,5 на 1 тис. відповідних хво-
рих (на легеневий туберкульоз), а на позалегеневий – 14,9.
Висока смертність хворих на ВІЛ/СНІД-асоційований туберкульоз
зумовлена як важкістю перебігу туберкульозу на фоні ВІЛ-інфекції,
так і несвоєчасним виявленням важких генералізованих форм. Однією
з причин затримки діагностики туберкульозу серед ВІЛ-інфікованих та
хворих на СНІД є атиповий перебіг туберкульозу та клінічні особли-
вості асоційованого захворювання. На ранніх стадіях ВІЛ-інфекції пе-
ребіг туберкульозу мало відрізняється порівняно з ВІЛ-негативними
особами з переважним ураженням легень. На пізніх стадіях ВІЛ-
інфекції туберкульоз спостерігається у кожного третього хворого, пе-
ребігає часто атипово, характеризуючись схильністю до генералізації
та ураження лімфатичної системи. В 10-70% випадків мають місце по-
залегеневі локалізації туберкульозу, насамперед ураження внутрішньо-
грудних та периферичних лімфатичних вузлів, головним чином − пе-

14. Епідеміологічна ситуація поширення туберкульозу у світі
14
редньошийних груп, перикардити, плеврити, туберкульоз мозку та
менінгіальних оболонок, нирок, печінки, селезінки тощо.
Труднощі своєчасної діагностики туберкульозу зумовлені ідентич-
ною клінічною симптоматикою обох захворювань. Це пов’язане з тим,
що зазначена кількість хворих на туберкульоз, які інфіковані ВІЛ, не
знають про своє друге захворювання і намагаються отримати допомо-
гу у звичайних закладах охорони здоров’я і не завжди досягають у
цьому очікуваних результатів.
Також важливими факторами, що впливають на епідситуацію в
Україні, є пізнє звертання до лікаря для визначення діагнозу й лікуван-
ня, а також стабільність до антибактеріальних препаратів.
1.4. Епідеміологічна ситуація поширення
ТБ на Львівщині
Кількість офіційно зареєстрованих хворих на активний туберкульоз
в Україні щороку знижується. Так, станом на 01.01.2012 р. їхня кіль-
кість становить 70725 осіб, що майже на 8 тисяч хворих менше, ніж у
відповідний період 2011 року (діаграма 1).
0
20000
40000
60000
80000
100000
120000
140000
160000
2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011
Діаграма 1. Кількість хворих на всі форми активного туберкульозу
в Україні (абсолютні числа)

15. Розділ 1
15
0
1000
2000
3000
4000
5000
6000
7000
8000
2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011
Діаграма 2. Кількість хворих на всі форми активного туберкульозу
у Львівській області (абсолютні числа)
Як показано на діаграмі 2, темпи поширення туберкульозу у Львів-
ській області мають такі ж закономірності, як і в Україні загалом.
Проте на тлі зменшення загальної смертності від туберкульозу ви-
соким залишається показник смертності від цієї хвороби у працездат-
ному віці: у 2011 р. – 306 осіб, що становило майже 85% усіх померлих
(особи працездатного віку здебільшого непрацюючі). У 2007 р., на по-
чатку реалізації Програми протидії туберкульозу у Львівській області
на 2007–2011 роки, ці показники становили відповідно 448 осіб, або
86,8% від всіх померлих.
Насторожує те, що у 2011 році на Львівщині через високу вартість
туберкуліну туберкулінодіагностикою охоплено лише 606,21 з кожної
тисячі дітей.
У структурі захворюваності зростає захворюваність на мультире-
зистентну форму, що складає 5,4% серед нових випадків та 15,4% –
серед хворих з повторними випадками туберкульозу.
Одночасно із поширенням епідемії ВІЛ/СНІДу зростає і частка па-
цієнтів із ко-інфекцією туберкульоз/ВІЛ-інфекція (ТБ/ВІЛ), кількість
яких у 2011 році становила 10,1% від загального числа хворих з нови-
ми випадками туберкульозу.

16. Епідеміологічна ситуація поширення туберкульозу у світі
16
Серед хворих на туберкульоз понад 70% осіб − соціально незахище-
них та соціально дезадаптованих верств населення; безробітних пра-
цездатного віку; осіб, що повернулися з місць позбавлення волі, трудо-
вих мігрантів та осіб похилого віку, які проживають у сільській
місцевості.
Туберкульоз є дуже серйозним захворюванням, а тому й лікування
туберкульозу у дітей має бути не менш серйозним. Із загальної кіль-
кості пролікованих хворих у Львівському Регіональному фтизіопуль-
монологічному центрі понад 45% зловживали алкоголем та вживали
наркотики. Як наслідок – серед зазначених контингентів хворих у по-
над 18% спостерігалося переривання лікування.
Перебування таких хворих у відділеннях лікувально-профілактич-
них закладах Львівщини негативно сприймається іншими пацієнтами,
які зацікавлені в одужанні, і є причиною їх незадоволення та перед-
часної виписки. Тому дуже актуальним є створення туберкульозного
стаціонару закритого типу, що у принципі вже передбачено планом
реформування фтизіатричної служби.
У Львівській області вже продовж тривалого часу спостерігається
недоукомплектованість кадрами фтизіатрів. Фактична забезпеченість
області дільничними фтизіатрами 0,6 на 20 тис. населення. Постійно
зростає захворюваність на туберкульоз медичного персоналу.
1.5. Обізнаність населення
з проблемами туберкульозу
Поінформованість населення України та більшості цільових груп
(вагітні, безробітні, засуджені, ЛЖВС) про існування захворювання на
туберкульоз, його основні симптоми і шляхи передачі є високою. Мен-
ше 1% населення не чуло про цю хворобу, майже 70% правильно зазна-
чило обидва шляхи її передачі, а саме – під час кашлю або чхання
хворого на туберкульоз (87%) і через мокроту, яка виділяється під час
харкання (77%).
Більше половини громадян (55%) обізнані з основними симптомами
туберкульозу (кашель і температура без видимої причини, які трима-

17. Розділ 1
17
ються більше 7 днів). Проте правильно зазначило усі симптоми тубер-
кульозу, що були включені до анкети, лише 15% респондентів.
Серед вікових груп найменш обізнаними щодо шляхів передачі та
симптомів туберкульозу виявились молодь та особи похилого віку. При
цьому літні люди схильні перебільшувати ризики контактних шляхів
передачі туберкульозу. Для молоді типовими є безпечність в оцінці імовір-
ності таких ризиків, поверхові знання щодо симптомів туберкульозу.
Дещо вищий рівень загальної інформованості в АР Крим і східних
областях України, відносно менший – у м. Києві та центральному ре-
гіоні, за типами поселень гірше обізнані щодо туберкульозу мешканці
райцентрів і селищ місцевого типу.
Найвищий рівень обізнаності − у респондентів, які самі вилікува-
лися від туберкульозу або особисто спілкувалися із хворими на нього.
Це перш за все особи, що повертаються з місць позбавлення волі, та
люди, які тривалий час живуть з ВІЛ/СНІД.
Водночас, досить поширеними у масовій свідомості залишаються
хибні уявлення та стереотипи щодо туберкульозу і його масштабів в
Україні. Чверть опитаних ототожнює туберкульоз виключно з маргі-
нальними групами або із затятими курцями. Значна частина населення
країни, особливо жінки, перебільшує ризик контактних шляхів переда-
чі, зокрема через спільне використання посуду (54%), дотик до пред-
метів в громадських містах (33%), потиск рук (11%).
Недостатня обізнаність про етимологію туберкульозу є підґрунтям
упередженого ставлення до хворих на туберкульоз і груп, які мають
підвищений ризик цього захворювання. Так, на думку 40% опитаних,
хворих на туберкульоз варто ізолювати від здорових людей.
Більшість населення і представників цільових груп (90% і вище)
декларують, що у разі наявності кашлю протягом 3 тижнів чи болю в
грудях необхідно звернутися до лікаря. Водночас понад 60% готові від-
відати медичні заклади тільки тоді, коли фактично самі усвідомлять
свій діагноз, що може призвести до несвоєчасних діагностики і початку
лікування.
Нині лише 66% громадян знають, що туберкульоз можна вилікува-
ти. Значно менше опитаних знають про безоплатність його діагностики
(42%) і лікування (21%). Саме вартість медичних послуг є головною

18. Епідеміологічна ситуація поширення туберкульозу у світі
18
причиною несвоєчасного звернення до лікувальних установ або ви-
бору на користь самолікування, особливо серед мешканців малих міст,
містечок, сіл місцевого типу і сіл.
1.6. Джерела інформування про туберкульоз
Здебільшого населення України стикалося з інформацією про тубер-
кульоз (94%) та ВІЛ/СНІД (96%).
Провідними джерелами інформування населення про епідемію за-
лишаються ЗМІ. Завдяки телебаченню про туберкульоз дізналося 59%
опитаних, про ВІЛ/СНІД – 76%, з газет і журналів – 44% і 49% відпо-
відно. Найменш активно з усіх ЗМІ громадяни використовують радіо
(32%).
Медичні заклади в інформуванні населення щодо епідемій залиша-
ються на другому місці. Близько половини опитаних (52%) зазначило
їх як джерело власних знань. Проте саме вони користуються серед гро-
мадян найбільшим рівнем довіри: медичним працівникам довіряють
44-45% опитаних, спеціалізованій літературі – 39%, інформаційним
матеріалам, розміщеним в поліклініках і лікарнях – 28-29%. Високим
рівнем довіри користується також телебачення (37-40% респондентів
довіряють йому). Решта джерел для опитаних є менш значущими.
Соціальна реклама туберкульозу привернула увагу 36% населення
України, ВІЛ/СНІД – 60% громадян. Проте здебільшого запам’яталися
лише телеролики (про них згадало 75% тих, хто бачив соціальну рекла-
му, що стосувалася ТБ, 91% тих, хто бачив соціальну рекламу стосовно
ВІЛ/СНІДу). В друкованих ЗМІ її помітили 11-13%, на радіо – 7-10%.
Маловпливовою як за рівнем охоплення, так і за довірою залишається
зовнішня соціальна реклама. Її згадали 8-12% респондентів, а довіряє
їй лише 1% опитаних.
Зацікавленість в отриманні додаткової достовірної інформації про
туберкульоз є досить високою: 55% в разі виникнення такої можливос-
ті подивилися б кінофільм, присвячений його профілактиці, 54% при-
йшли б на лекцію. Щодо ВІЛ/СНІД ці показники ще вищі − 67% і 65%
відповідно. Також 62% опитаних провели б свій час на тематичному
концерті, присвяченому боротьбі з ВІЛ/СНІД. Проте реальна готов-

19. Розділ 1
19
ність щодо відвідування цих заходів, тобто «за будь-яких обставин»
значно менша: на рівні 14-16%.
За період весни-літа 2005 р. лише 7% опитаних поглибили свої зна-
ння про туберкульоз та 9% − про ВІЛ/СНІД з друкованих матеріалів
(брошур, буклетів). Більшість з тих, кому траплялися такі видання,
уважно поставилися до них.
Більшість представників цільових груп віддає перевагу в отриманні
додаткової інформації про ТБ та ВІЛ/СНІД у вигляді друкованих бук-
летів, брошур, до яких можна неодноразово повертатися, а також давати
для ознайомлення близьким, рідним.
1.7. Інформаційні потреби населення
щодо туберкульозу
Нерідко хворі на туберкульоз чи особи, які виявляють інтерес до
причин цього захворювання та проблем лікування, стикаються з обме-
женою поінформованістю. Отже, спеціалізованим ЗМІ та громадським
організаціям, медустановам слід наголошувати на:
• тому, що захворювання на ТБ у перші місяці може проходити без
певних симптомів, тому систематичне обстеження (флюорогра-
фія, томографія, бронхоскопія) вкрай важливе;
• загальних причинах, які призводять до ТБ та прискорюють захво-
рювання;
• тому, що термін лікування ТБ залежить від індивідуальних особ-
ливостей організму;
• особливостях харчування та режимі дня протягом лікування;
• соціальних пільгах для хворих на ТБ, а також переліку нормативно-
правових актів щодо їхнього соціального захисту;
• контактах соціальних та психологічних служб, правозахисних та
громадських організацій, які можуть допомогти у вирішенні проб-
лем хворих на ТБ;
• державних гарантіях безоплатності лікування та діагностики ТБ.

20. 20
РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ ЧИННИХ НОРМАТИВНО-ДИРЕКТИВНИХ
ДОКУМЕНТІВ, ЯКІ РЕГЛАМЕНТУЮТЬ ДІЯЛЬНІСТЬ
З ПРОТИДІЇ ЗАХВОРЮВАННЮ НА ТУБЕРКУЛЬОЗ
В УКРАЇНІ ТА У ЛЬВІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ
Чинне законодавство України у сфері протидії захворюванню на ту-
беркульоз складається з таких документів:
1) Закон України «Основи законодавства України про охорону
здоров’я» (№ 2802-XII від 19.11.1992 р.);
2) Закон України «Про забезпечення санітарного та фепідемічного
благополуччя населення» (№ 4005-XII від 24.02.1994 р.);
3) Закон України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених
вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист
людей, які живуть з ВІЛ» (№ 1973-XII від 12.12.1991 р.);
4) Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб»
(№ 1645-III від 06.04.2000 р.);
5) Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про бо-
ротьбу із захворюванням на туберкульоз» (в новій редакції Закону
№ 4565-VI від 22.03.2012 р. та із змінами, внесеними згідно із Законом
«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань
біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»
№ 5290-VI від 18.09.2012);
6) Закон України «Про затвердження Загальнодержавної цільової
соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2012–
2016 роки» (№ 5451-VI від 16.10.2012 р.);

21. Розділ 2
21
Відповідно до цих законів, прийнято також цілий ряд нормативно-
правових актів, зокрема галузевих – Міністерства охорони здоров’я
України, тощо.
Зупинимося більш детально на двох останніх документах.
2.1. Закон України «Про внесення змін до
Закону України «Про боротьбу із захворюванням
на туберкульоз»
Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади ді-
яльності, спрямованої на протидію виникненню і поширенню захво-
рювання на туберкульоз, забезпечення медичної допомоги хворим на
туберкульоз, встановлює права, обов’язки та відповідальність юридич-
них і фізичних осіб у сфері протидії захворюванню на туберкульоз.
Законом встановлено, що протидія захворюванню на туберкульоз є
складовою державної політики щодо забезпечення якісної і доступної
медичної допомоги, реалізації державних цільових програм лікування
найбільш поширених небезпечних для здоров’я і життя людини захво-
рювань, проведення обов’язкових профілактичних медичних оглядів з
метою ранньої діагностики захворювань, надання гарантованого об-
сягу безоплатної медичної допомоги.
Відповідно до закону, здійснення протитуберкульозних заходів, за-
безпечення кожному громадянину в разі захворювання на туберкульоз
безоплатності, доступності та рівних можливостей отримання відпо-
відної медичної допомоги належать до завдань центральних і місцевих
органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.
Також законом встановлено, що медична допомога, туберкуліноді-
агностика, хіміопрофілактика туберкульозу та санаторно-курортне лі-
кування хворих на туберкульоз у державних і комунальних закладах
охорони здоров’я здійснюються (надаються) безоплатно.
Під час лікування хворі на туберкульоз безперебійно та безоплатно
забезпечуються протитуберкульозними препаратами відповідно до їх
переліку і обсягів, затверджених центральним органом виконавчої вла-
ди, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері
охорони здоров’я.

22. Чинні нормативно-правові документи
22
Хворі на туберкульоз, а також малолітні і неповнолітні особи, інфі-
ковані мікобактеріями туберкульозу, під час стаціонарного чи санаторно-
курортного лікування у протитуберкульозних закладах безоплатно за-
безпечуються харчуванням за нормами, встановленими Кабінетом
Міністрів України.
Відповідно до закону, медичні працівники всіх без винятку закладів
охорони здоров’я, а також індивідуально практикуючі медичні праців-
ники під час звернення пацієнта по медичну допомогу зобов’язані до-
тримуватися вимог відповідного медичного стандарту та звертати ува-
гу на наявність симптомів, характерних для туберкульозу, і в разі їх
виявлення направляти хворого з підозрою на туберкульоз на додаткове
обстеження.
Законом, зокрема, передбачено перелік осіб, які підлягають обов’яз-
ковим профілактичним обстеженням на предмет виявлення туберку-
льозу, та алгоритм проведення таких обстежень.
Документом також впроваджується нова правова процедура органі-
зації лікування, яка дозволяє хворому, зокрема, обирати форму стаціо-
нарного або амбулаторного лікування.
Законом також заборонено продаж протитуберкульозних препаратів
в аптеках без рецепту.
Закон передбачає, що у випадку, якщо хворий із відкритою формою
туберкульозу порушує протиепідемічний режим, за рішенням суду він
може бути примусово госпіталізований до протитуберкульозного зак-
ладу, що має відповідні відділення. Така заява повинна бути подана
лікарем протягом 24 годин. Примусова госпіталізація осіб, щодо яких
судом ухвалено відповідне рішення, здійснюється з урахуванням вис-
новку лікаря на термін до трьох місяців.
Закон також містить низку додаткових заходів соціального захисту
медичних працівників, що надають допомогу хворим на туберкульоз
та працюють із збудниками туберкульозу в лабораторіях.
У розділі 1 Закону («Загальні положення»), зокрема, в його статті 1
наводяться визначення основних термінів, які застосовуються в сфері
протидії захворюванню на туберкульоз, а саме:
• госпіталізація − поміщення особи, хворої на туберкульоз, або
особи, стосовно якої існує підозра захворювання на туберкульоз,

23. Розділ 2
23
до стаціонарного відділення протитуберкульозного закладу з ме-
тою діагностики, лікування чи ізоляції;
• ізоляція − відокремлення від оточуючих особи, хворої на заразну
форму туберкульозу, з метою унеможливлення передачі інфекції
іншим особам, надання медичної допомоги та здійснення контро-
лю за дотриманням протиепідемічного режиму цією особою;
• інфекційний контроль за туберкульозом − система організацій-
них, протиепідемічних та профілактичних заходів, встановлена
центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формуван-
ня та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я, у
стандарті інфекційного контролю за туберкульозом, спрямована
на запобігання виникненню туберкульозу та зниження ймовірності
інфікування мікобактеріями туберкульозу осіб у лікувально-про-
філактичних закладах, місцях довгострокового перебування лю-
дей та проживання хворих на туберкульоз;
• контактна особа − особа, яка перебуває та/або перебувала у кон-
такті з людиною чи твариною, хворою на заразну форму туберку-
льозу, і внаслідок цього має ризик зараження туберкульозом;
• особа, інфікована мікобактеріями туберкульозу − особа, в якої
за відсутності клінічних проявів захворювання виявлено позитив-
ну імунну реакцію на туберкулін або антитіла до мікобактерії ту-
беркульозу;
• протиепідемічний режим − спеціальні протиепідемічні заходи
(правила поведінки особи, хворої на заразну форму туберкульозу),
встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпе-
чує формування та реалізує державну політику у сфері охорони
здоров’я, спрямовані на захист населення, у тому числі медичних
та інших працівників, від зараження збудником туберкульозу;
• протитуберкульозні заклади − лікувально-профілактичні закла-
ди охорони здоров’я (протитуберкульозні диспансери, лікарні,
санаторно-курортні, інші заклади) чи їх структурні підрозділи, в
яких надається медична допомога хворим на туберкульоз. Перелік
протитуберкульозних закладів затверджується центральним орга-
ном виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує дер-
жавну політику у сфері охорони здоров’я;

24. Чинні нормативно-правові документи
24
• протитуберкульозні заходи − комплекс соціально-економічних,
організаційних, лікувально-профілактичних, санітарно-гігієніч-
них і протиепідемічних заходів щодо захисту населення від тубер-
кульозу, спрямованих на профілактику, виявлення, діагностику,
лікування та реабілітацію хворих на туберкульоз;
• рецидив туберкульозу − активізація туберкульозу, підтверджена
виділенням культури мікобактерій або наявністю клінічних та
рентгенологічних ознак туберкульозу, в осіб, які раніше хворіли
на туберкульоз і вважалися вилікуваними;
• система епідеміологічного моніторингу захворювання на ту-
беркульоз − постійно діюча державна система спостереження, що
використовується для аналізу стану поширення захворювання на
туберкульоз, його впливу на соціальну та економічну ситуацію в
державі, на стан здоров’я населення та для оцінки ефективності
протитуберкульозних заходів;
• туберкулінодіагностика − діагностичний тест, що проводиться
для своєчасного виявлення осіб, інфікованих мікобактеріями ту-
беркульозу та хворих на туберкульоз, спеціально підготовленими
медичними працівниками в порядку, встановленому центральним
органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує
державну політику у сфері охорони здоров’я;
• туберкульоз − соціально небезпечна інфекційна хвороба, що ви-
кликається мікобактеріями туберкульозу;
• хворий на заразну форму туберкульозу − хворий на туберкульоз,
у мокротинні якого виявляються мікобактерії туберкульозу, який
є джерелом інфекції для осіб, які з ним контактують;
• хворий на туберкульоз у стані ремісії − хворий на туберкульоз
із неактивними залишковими проявами хвороби, який не несе за-
грози інфікування для контактних осіб, але потребує медичного
(диспансерного) спостереження;
• хіміопрофілактика туберкульозу − застосування протитуберку-
льозних лікарських засобів з метою профілактики захворювання
на туберкульоз та його рецидивів.
Розділ IІ документу визначає державну політику у сфері протидії
захворюванню на туберкульоз, а також повноваження органів виконав-
чої влади та органів місцевого самоврядування у цій сфері. Зокрема:

25. Розділ 2
25
Стаття 7. Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки
Крим, місцевих органів виконавчої влади у сфері протидії захворюванню
на туберкульоз.
1. Рада міністрів Автономної Республіки Крим і місцеві органи ви-
конавчої влади у сфері протидії захворюванню на туберкульоз в межах
своїх повноважень:
1) забезпечують реалізацію державної політики у сфері протидії за-
хворюванню на туберкульоз, організовують розроблення і вико-
нання відповідних регіональних та місцевих програм, беруть
участь у розробленні та виконанні державних програм;
2) забезпечують відповідно до закону виконання заходів соціально-
го захисту хворих на туберкульоз та малолітніх і неповнолітніх
осіб, інфікованих мікобактеріями туберкульозу;
3) здійснюють протитуберкульозні заходи та контролюють їх ви-
конання юридичними і фізичними особами;
4) інформують населення через засоби масової інформації про епі-
демічну ситуацію щодо захворюваності на туберкульоз у регіоні
та заходи, що здійснюються з метою її поліпшення;
5) організовують забезпечення кадровими, фінансовими та матеріально-
технічними ресурсами комунальні протитуберкульозні заклади.
Стаття 8. Повноваження органів місцевого самоврядування у сфе-
рі протидії захворюванню на туберкульоз.
1. Органи місцевого самоврядування у сфері протидії захворюванню
на туберкульоз:
1) затверджують місцеві програми протидії захворюванню на тубер-
кульоз, здійснюють їх матеріально-технічне і фінансове забез-
печення та контроль за їх виконанням;
2) забезпечують виконання передбачених законом заходів соціаль-
ного захисту хворих на туберкульоз;
3) здійснюють інші повноваження, визначені законом.
Розділ III. «Організація надання медичної допомоги хворим на ту-
беркульоз та інші заходи щодо запобігання його поширенню серед на-
селення». Так, зокрема, для соціальних працівників важливою є по-
ложення, які містять:

26. Чинні нормативно-правові документи
26
Стаття 11. Примусова госпіталізація хворих на заразні форми ту-
беркульозу за рішенням суду.
1. У разі, якщо хворі на заразні форми туберкульозу, у тому числі під
час амбулаторного чи стаціонарного лікування, порушують протиепі-
демічний режим, що ставить під загрозу зараження туберкульозом інших
осіб, з метою запобігання поширенню туберкульозу за рішенням суду
вони можуть бути примусово госпіталізовані до протитуберкульозних
закладів, що мають відповідні відділення (палати) для розміщення та-
ких хворих.
2. Заява про примусову госпіталізацію чи про продовження строку
примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу по-
дається до суду представником протитуберкульозного закладу, що здійс-
нює відповідне лікування цього хворого, протягом 24 годин з моменту
виявлення порушення хворим протиепідемічного режиму. До заяви
додається мотивований висновок лікаря, який здійснює або має здійс-
нювати лікування цього хворого, про необхідність відповідно приму-
сової госпіталізації до протитуберкульозного закладу чи про продов-
ження строку примусової госпіталізації.
3. Примусова госпіталізація осіб, стосовно яких судом ухвалено від-
повідне рішення, здійснюється з урахуванням висновку лікаря на строк
до трьох місяців.
4. Продовження строку примусової госпіталізації таких осіб здійс-
нюється за рішенням суду на визначений ним строк з урахуванням ви-
сновку лікаря, який здійснює лікування цього хворого.
5. Рішення про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного
закладу чи про продовження строку примусової госпіталізації хворих
на заразні форми туберкульозу приймається судом за місцем виявлення
зазначених хворих або за місцезнаходженням протитуберкульозного
закладу та підлягає негайному виконанню. Органи внутрішніх справ
за зверненням керівника протитуберкульозного закладу надають у межах
своїх повноважень допомогу у забезпеченні виконання рішення суду.
6. Примусова госпіталізація хворих на заразні форми туберкульозу,
які страждають на психічні розлади, здійснюється в установленому
цим Законом порядку з урахуванням законодавства про психіатричну
допомогу.

27. Розділ 2
27
7. Невиконання рішення суду про примусову госпіталізацію до про-
титуберкульозного закладу чи про продовження строку примусової
госпіталізації тягне кримінальну відповідальність відповідно до закону.
Стаття 14. Обмеження, пов’язані з виконанням робіт, під час
здійснення яких є високий ризик можливості зараження збудником за-
хворювання на туберкульоз інших осіб.
1. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, про-
фесійна діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення та/або
виконанням робіт, під час здійснення яких є високий ризик зараження
збудником захворювання на туберкульоз інших осіб, а також студенти
вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації, які мають викону-
вати зазначені роботи під час проходження виробничої практики, не
допускаються до виконання робіт без проходження обов’язкового про-
філактичного медичного огляду на туберкульоз.
2. У разі виявлення у таких працівників та/або студентів захворю-
вання на заразну форму туберкульозу вони відсторонюються від вико-
нання робіт до припинення виділення з організму збудника туберкульо-
зу та отримання медичного висновку щодо можливості виконання
таких робіт.
Розділ IV. «Особливості організації надання протитуберкульозної
медичної допомоги деяким категоріям хворих на туберкульоз».
Стаття 18. Медична допомога хворим на туберкульоз особам, взя-
тим під варту, та засудженим до позбавлення чи обмеження волі або
арешту.
1. Порядок надання медичної допомоги хворим на туберкульоз осо-
бам, взятим під варту, чи яких утримують в установах виконання пока-
рань, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
2. У разі звільнення хворого на туберкульоз з місць позбавлення
волі (арештного дому) установа виконання покарань, в якій такий хво-
рий відбував покарання, інформує його про стан здоров’я та необхід-
ність продовження лікування за обраним місцем проживання чи пере-
бування, а також повідомляє про клінічну та диспансерну категорію
його захворювання відповідний протитуберкульозний заклад.
3. У разі звільнення хворого на заразну форму туберкульозу відпо-
відна установа виконання покарань попереджає його про необхідність

28. Чинні нормативно-правові документи
28
дотримання протиепідемічного режиму, що засвідчується письмово, та
за його згодою доставляє такого хворого санітарним транспортом до
найближчого територіального протитуберкульозного закладу для гос-
піталізації та продовження лікування. У разі відсутності такої згоди
питання примусової госпіталізації такого хворого вирішується в по-
рядку, встановленому статтею 11 цього Закону.
Стаття 19. Медична допомога хворим на туберкульоз іноземцям
та особам без громадянства.
1. Хворі на туберкульоз іноземці та особи без громадянства, які по-
стійно проживають в Україні, а також особи, яких визнано біженцями
або особами, які потребують додаткового захисту, мають право на ме-
дичну допомогу нарівні з громадянами України на умовах, передбаче-
них цим Законом, іншими законами або міжнародними договорами
України.
Частина перша статті 19 із змінами, внесеними згідно із Законом
№ 5290-VI від 18.09.2012.
2. Медична допомога хворим на туберкульоз іммігрантам надається
згідно з вимогами цього Закону з дотриманням інших актів законодав-
ства та міжнародно-правових зобов’язань України щодо захисту прав
і свобод людини.
3. Порядок виявлення хворих на туберкульоз іммігрантів встанов-
люється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує фор-
мування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я.
Розділ V. Права, обов’язки та соціальний захист хворих на туберку-
льоз та інфікованих мікобактеріями туберкульозу.
Стаття 20. Права та обов’язки хворих на туберкульоз та інфікова-
них мікобактеріями туберкульозу.
1. Хворі на туберкульоз та інфіковані мікобактеріями туберкульозу
мають право, зокрема, на:
1) безоплатну медичну допомогу та належні відповідно до санітарних
норм умови перебування під час лікування у протитуберкульоз-
них закладах;
2) отримання інформації від медичного працівника, який здійснює
лікування, про особливості захворювання, методику лікування,

29. Розділ 2
29
режим харчування, існуючі ризики для здоров’я, наслідки від-
мови від лікування, загрозу створення реальної небезпеки зара-
ження оточуючих та відповідальність за порушення протиепіде-
мічного режиму;
3) безоплатне санаторно-курортне лікування відповідно до медич-
них показань в межах коштів, виділених бюджетом;
4) надання психологічної допомоги;
5) можливість спілкування з членами сім’ї та іншими особами з дот-
риманням протиепідемічного режиму;
6) відправлення релігійних обрядів.
2. Хворі на туберкульоз, а також малолітні та неповнолітні особи,
інфіковані мікобактеріями туберкульозу, мають право на безоплатне
харчування під час стаціонарного чи санаторно-курортного лікування
у протитуберкульозних закладах за нормами, встановленими Кабіне-
том Міністрів України.
3. Хворі на туберкульоз та інфіковані мікобактеріями туберкульозу
зобов’язані:
1) дотримуватися призначеного їм відповідно до стандарту медич-
ної допомоги режиму лікування;
2) дотримуватися правил внутрішнього розпорядку закладу охорони
здоров’я під час стаціонарного чи санаторно-курортного лікування;
3) проходити у встановлені строки обов’язкові медичні огляди та
обстеження на туберкульоз, визначені відповідними галузевими
стандартами у сфері охорони здоров’я;
4) дотримуватися вимог протиепідемічного режиму.
4. Хворі на туберкульоз, звільнені з установ виконання покарань,
зобов’язані протягом трьох діб після звільнення з місць позбавлення
волі з’явитися до відповідного протитуберкульозного закладу для про-
довження лікування та медичного спостереження.
Стаття 21. Соціальний захист хворих на туберкульоз та інфікова-
них мікобактеріями туберкульозу малолітніх і неповнолітніх осіб.
1. Уперше виявленим хворим на заразні форми туберкульозу та хво-
рим з рецидивом туберкульозу, які є застрахованими особами за
загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням у зв’язку
з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими по-

30. Чинні нормативно-правові документи
30
хованням, листок непрацездатності видається на весь визначений ліка-
рем період проведення основного курсу лікування. За висновком медико-
соціальної експертної комісії листок непрацездатності зазначеним
особам може бути продовжено, але не більш, як на 10 місяців з дня
початку основного курсу лікування. На весь період лікування хворого
на туберкульоз за ним зберігається місце роботи.
2. Власник або уповноважений ним орган підприємства, установи,
організації усіх форм власності не має права звільнити працівника у
зв’язку з його захворюванням на туберкульоз, крім випадків, коли за-
хворювання на туберкульоз є протипоказанням для роботи за професією,
визначеною в переліку професій, виробництв та організацій, працівни-
ки яких підлягають обов’язковим профілактичним медичним оглядам,
а переведення за його згодою на іншу роботу є неможливим. Перелік
таких протипоказань встановлюється центральним органом виконавчої
влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфе-
рі охорони здоров’я.
3. Місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самовряду-
вання у разі неблагополучної епідемічної ситуації щодо захворюванос-
ті на туберкульоз створюють спеціальні навчальні заклади (санаторна
школа (школа-інтернат) I-III ступенів) та забезпечують їх вихованців
харчуванням за нормами, встановленими Кабінетом Міністрів України
для малолітніх та неповнолітніх осіб, інфікованих мікобактеріями ту-
беркульозу.
4. Місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самовряду-
вання, підприємства, установи, організації незалежно від форми влас-
ності, виду діяльності та господарювання, громадські та благодійні
організації можуть надавати допомогу особам, хворим на туберкульоз,
або малолітнім та неповнолітнім особам, інфікованим мікобактеріями
туберкульозу, у забезпеченні харчуванням за вищими нормами, ніж ви-
значені законодавством.
Автори законодавчої ініціативи підкреслюють, що виконання закону
потребує додаткових бюджетних витрат, однак, «зважаючи на медико-
соціальні збитки від туберкульозу, що сягають нині близько 2,7 млрд.
грн. на рік, вони є цілком виправданими та життєво необхідними для
досягнення позитивних зрушень у подоланні епідемії туберкульозу в
Україні».