Вони боролися за Україну

2. Лютнева революція в Росії
На 31-му місяці війни в березні
1917 р. остаточно виявилася
неспроможність Російської імперії
відповідати на виклики історії. У
суспільстві, стомленому нескінченною
війною, розрухою та гострою
нестачею продуктів харчування,
соціальна напруженість досягла
апогею.
Революція розпочалася 8 березня
(23 лютого) в Петрограді.
Загальний страйк супроводжувався
масовими мітингами та
демонстраціями, він швидко набув
політичного значення.
Маніфестація юнкерів інженерного
училища
Черга біля продуктового
магазину в Петрограді
в лютому 1917

3. Застосування зброї проти демонстрантів
підштовхнуло солдатів Петроградського округу
перейти на бік страйкарів.
9 березня (24 лютого) керівництво Державної
думи звернулося до царя з вимогою створити
«відповідальне міністерство», маючи на увазі уряд,
який би підпорядковувався як царю, так і Державній
думі. Цар проігнорував цю вимогу. Депутати Думи
перейшли в опозицію і сформували в країні
перехідний орган влади — Тимчасовий комітет для
«наведення порядку і для встановлення відносин з
установами та особами», який запропонував царю
зректися престолу.
15 (2) березня 1917 р. цар Микола ІІ у
своєму вагоні на станції Псков, де
знаходився штаб Північного фронту, зрікся
влади. Паралельне існування двох владних
центрів — Тимчасового уряду і
Петроградської ради, які не змогли
розмежувати владні повноваження,
підсилювали некерованість країною.
Тимчасовий комітет Державної думи
Солдати Волинського
полку в Петрограді

4. Утворення Центральної Ради та
місцевих рад робітничих і
солдатських депутатів
Вже на другий день звістка про революцію в
Петрограді докотилася до Києва.
Товариство українських поступовців відразу
визнало Тимчасовий уряд. Скориставшись його
рекомендацією, представники української
інтелігенції 17 (4) березня утворили в Києві Раду
об’єднаних громадських організацій. Цей
представницький орган влади мав всеукраїнське
значення. Його назва — Центральна Рада — була
прийнята без дискусій. 17 (4) березня вважається
днем створення Української Центральної Ради
(УЦР).
20 березня Головою УЦР заочно обрали
професора Михайла Грушевського, який перебував у
засланні і прибув до Києва лише 26 (13) березня.
Його заступниками стали Дмитро Антонович
(УСДРП) і Дмитро Дорошенко (ТУП). Про утворення
Української Центральної Ради був повідомлений
Тимчасовий уряд.
Грушевський
Михайло
(1866-1934).
Громадсько-
політичний і
державний діям,
історик, організатор
української науки.

5. Відразу після повалення самодержавства в Україні
почалася стихійна організація робітничих і солдатських рад,
робота яких контролювалася Петроградською радою. Люди
праці не знаходили підтримки у влади і для розв’язання своїх
проблем покладалися на власні організації — ради,
профспілки, фабзавкоми. Перші ради виникли в березні 1917 р.
у Харкові, Катеринославі, Кременчуці, Луганську, Полтаві.
Засновниками рад виступали переважно загальноросійські
партії есерів і соціал-демократів, які розглядали ці організації
як тимчасові органи революції.
Поглиблення економічної й політичної
кризи сприяло підвищенню популярності
партії більшовиків. Вона прагнула
встановити контроль над радами, витіснити
звідти есерів та меншовиків і відмовитися від
підтримки Тимчасового уряду. Одночасно
більшовики почали організовувати власні
збройні сили для майбутніх боїв —
червоногвардійські загони, які були створені
у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, містах
Донбасу.
Будинок Педагогічного музею, де
працювала УЦР
Робочий-бойовик.
Поштівка

6. Українські громадські
організації та політичні партії
Після повалення самодержавства палітра
політичних партій в Україні істотно збагатилася. На
початку квітня 1917 р. Товариство українських
поступовців провело з’їзд, головою якого
переобрали М. Грушевського. Делегати заявили про
підтримку Тимчасового уряду і зобов’язалися
«всіма силами творити автономію України». У
середині квітня 1917 р. провела свою конференцію
Українська соціал-демократична робітнича партія
(УСДРП). Визначними діячами соціал-
демократичного національно-визвольного руху
були В. Винниченко і С. Петлюра.
У квітні 1917 р. відбувся установчий
з’їзд Української партії соціалістів-
революціонерів (УПСР). За вплив на село в
Україні боролися три політичні сили —
більшовики, російські та українські есери.
Більшовики активно реалізовували
привабливі гасла свого лідера.
Ленін вимагав «негайно влаштовувати по
всій Росії ради селянських і батрацьких
депутатів».
Під контролем УПСР діяла й Українська
селянська спілка. Завдяки їй партія
українських есерів набула значної
популярності на селі.
Існували й регіональні партії,
наприклад, Українська демократично-
хліборобська партія. Вона діяла на
Полтавщині і відстоювала право приватної
власності на землю.
Винниченко Володимир
(1880-1951)
Політичний і громадський діяч,
письменник.

7. Гасло автономії України
М. Грушевський виступав проти
надання національно-визвольному
рухові поміркованого, переважно
культурницького напряму і закликав не
чекати Установчих зборів, а добиватися
якнайширшої національно-
територіальної автономії, яка «більш-
менш наближається до державної
самостійності». Автономна Україна мала
постати на землях, де українське
населення становило більшість.
Майбутню Російську республіку
М. Грушевський розглядав як
федерацію. При цьому він відкидав
гасло «Україна — для українців!».
19 березня (1 квітня) Центральна
Рада організувала в Києві
маніфестацію, у якій взяло участь
близько 100 тис. осіб. На Софійській
площі відбулося віче, де пролунали
вимоги скликання Установчих зборів і
Українського національного конгресу з
метою запровадження автономії.
Об’єднання національних громадських і політичних
сил відбулося під час діяльності Українського
національного конгресу, який відкрився в Києві 19 (6)
квітня 1917 р.
Конгрес схвалив гасло автономії України у складі
Російської федеративної республіки.
Український національний конгрес підтвердив
повноваження Центральної Ради як крайового органу
влади і обрав її новий склад. Він розширювався за
рахунок представників національних меншин на 15 %.
Головою Центральної Ради було обрано М.
Грушевського, заступниками — С. Єфремова і В.
Винниченка. Національний конгрес, будучи легітимним
виразником національної волі, офіційно передав свої
повноваження Центральній Раді.
Маніфестація на
Софійській площі

8. Діячі української революції
1917-1921 роки

9. Антонович Дмитро Володимирович
Антонович Дмитро Володимирович
(псевдоніми Войнаровський, Муха,
Шельменко, Подорожній; (2 (14 листопада
1877, Київ — 12 жовтня 1945, Прага) —
український історик мистецтва й театру,
політичний діяч, син Володимира
Антоновича; один із засновників
Революційної української партії,
редактор численних українських
часописів; член Української Центральної
Ради, член Всеросійських установчих
Зборів, морський міністр, міністр
мистецтва, голова дипломатичної місії в
Римі (1919), один з організаторів, ректор
Українського вільного університету у
Відні та Празі; голова Українського
історико-філологічного товариства у
Празі. Один із засновників Музею
визвольної боротьби України у Празі.

10. Василенко Микола Прокопович
Василенко Микола Прокопович
(2 (14) лютого 1866, Есмань, Чернігівська
губернія, — 3 жовтня 1935, Київ, Українська
РСР, СРСР) — український вчений-історик,
громадський та політичний діяч. Член
Товариства українських поступовців (ТУП).
1917 року — член Української Центральної
Ради, куратор Київського шкільного
округу, член Київського товариства
старожитностей і мистецтв. За Гетьманату
1918 року — виконувач обов’язків отамана
Ради міністрів, міністр освіти, голова
Державного Сенату. Взяв участь у відкритті
українських університетів в Києві та
Кам'янці-Подільському. Від 1920 року —
співробітник Української академії наук
(УАН). В 1921–1922 роках — голова-
президент Української академії наук.

11. Винниченко Володимир Кирилович
Винниченко Володимир Кирилович
(16 (1880), Єлисаветград, Херсонська губернія,
— 6 березня 1951, Мужен, Франція) —
український політичний та державний діяч,
прозаїк, драматург та художник.
Член та заступник голови Центральної Ради,
перший голова Генерального секретаріату,
генеральний секретар внутрішніх справ.
Очолював українську делегацію, яка у травні
1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги
Центральної Ради про надання Україні
автономії. Він автор майже всіх декларацій і
законодавчих актів УНР. Після відставки з поста
прем’єра засудив гетьманський переворот.
З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював
Директорію. Усунутий за ліві погляди.
Незабаром через суперечності з Симоном
Петлюрою Винниченко пішов у відставку та
виїхав за кордон.

12. Грушевський Михайло Сергійович
(17 (29) вересня 1866, Холм, Царство
Польське, Російська імперія — 24
листопада 1934р., Кисловодськ,
Ставропольський край, РРФСР, СРСР) —
український історик, громадський та
політичний діяч. Голова Центральної Ради
Української Народної Республіки (1917–
1918). Член Історичного товариства імені
Нестора-Літописця, дійсний член Чеської
АН (1914), почесний член Київського
товариства старожитностей і мистецтв
(1917), член-кореспондент ВУАН (1923) та
АН СРСР (1929), багаторічний голова
Наукового Товариства ім. Шевченка у
Львові (1897–1913), завідувач кафедри
історії Львівського університету
(1894-1914), автор понад 2000 наукових
праць.
Грушевський Михайло Сергійович

13. Єфремов Сергій Олександрович
Єфремов Сергій Олександрович
(колишнє прізвище предків — Охрі́менко;
6 (18) жовтня 1876, Пальчик, тепер
Катеринопільського району Черкаської
області — 10 березня 1939) —
український громадсько-політичний і
державний діяч, літературний критик,
історик літератури, академік Української
академії наук (з 1919), віце-президент
ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового
товариства ім. Т. Шевченка у Львові,
публіцист, один із творців української
журналістики.
Брав участь у розробці концепції
української державності, української
національної культури й освіти.

14. Зайцев Павло Іванович
Зайцев Павло Іванович
(23 вересня 1886, Суми — 2 вересня 1965,
Мюнхен) — український учений-
літературознавець, член Української
Центральної Ради. Начальник культурно-
освітнього відділу Армії УНР.
Автор однієї із найвідоміших біографій
Шевченка «Життя Тараса Шевченка».
В 1919 році учений змушений був
покинути Київ і практично включається у
визвольні змагання українського народу в
цій добі. В 1920 році він начальник
культурно-освітнього відділу Армії УНР, в
1921 — член Ради УНР в Тарнові. У 1919–
1920 рр. працював у ВУАН. В травні 1920
— у складі секції освіти й культури
Українського Громадянського Комітету —
як товариш В.К. Прокоповича.

15. Лизогуб Федір Андрійович
Лизогуб Федір Андрійович
(6 жовтня 1851, Седнів, Чернігівська
губернія, — 1928, Белград, Королівство
Сербів, Хорватів і Словенців) —
український громадський і політичний
діяч.
У травні-листопаді 1918 р. — голова Ради
міністрів Української Держави гетьмана
Павла Скоропадського, одночасно від 3
травня до 8 липня — міністр внутрішніх
справ.
Після опублікування гетьманом
Скоропадським 14 листопада 1918 р.
«Грамоти Гетьмана всієї України до всіх
українських громадян і козаків України» і
проголошення федеративного союзу
України з майбутньою небільшовицькою
Росією Федір Лизогуб склав свої
повноваження.

16. Науменко Володимир Павлович
Науменко Володимир
Павлович
(7 (19) липня 1852, Новгород-Сіверський
— 8 липня 1919, Київ) — український
педагог,філолог, громадський діяч,
журналіст.
У березні 1917 року протягом двох тижнів
тимчасово очолював Українську
Центральну Раду до повернення із
заслання Михайла Грушевського. Потім
відмовився увійти до Центральної Ради.
Міністр освіти в останньому уряді
гетьмана Павла Скоропадського
(листопад 1918).
Заарештований 7 липня 1919 року ЧК,
протягом 24 годин засуджений та
розстріляний за так звану
«контрреволюційну діяльність».
Реабілітований 13 грудня 1991 року.

17. Лотоцький Олександр Гнатович
Лотоцький Олександр Гнатович
(9 (21) березня 1870, Бронниця, Подільська
губернія, — 22 жовтня 1939, Варшава,
Польща) — український громадсько-
політичний діяч, письменник, публіцист,
науковець,
У 1917 році — один з організаторів
Української Національної Ради у
Петрограді, російський губерніальний
комісар Буковини та Покуття. Восени 1917
року — генеральний писар Генерального
Секретаріату України.
На початку 1918 року — Державний
контролер УНР. У 1919–1920 рр. — голова
дипломатичної місії УНР в Туреччині. Як
міністр ісповідань за Директорії домігся
проголошення автокефалії Української
православної церкви 1919 р.

18. Петлюра Симон Васильович
Петлюра Симон Васильович
(10 (22) травня 1879, Полтава — 25
травня 1926, Париж, Франція) —
український державний, військовий та
політичний діяч, публіцист,
літературний і театральний критик.
Організатор українських збройних
сил. Член Генерального секретаріату
Української Центральної Ради на
посаді Генерального секретаря з
військових справ (28 червня — 31
грудня 1917). Головний отаман військ
УНР (з листопада 1918). Голова
Директорії УНР (9 травня 1919 — 10
листопада 1920).

19. Прокопович В’ячеслав Костянтинович
Прокопович В’ячеслав Костянтинович
10 (22) червня 1881, Київ — 7 червня
1942, Бесанкур) — український
політичний і громадський діяч, педагог,
публіцист і історик.
У 1917 році — член ЦК УПСФ, член
Центральної, згодом і Малої Ради. Після
Лютневої революції брав участь в
утворенні УЦР. В травні 1920 очолює
Президію секції освіти й культури
Українського Громадянського Комітету.
Наприкінці періоду Директорії УНР —
голова Ради міністрів УНР (з 26 травня до
10 листопада1920 року).
З 1921 року в еміграції.

20. Скоропадський Павло Петрович
Скоропадський Павло Петрович
(3 (15) травня 1873, Вісбаден, — 26 квітня
1945, Меттен, Баварія,) — український
громадський та політичний діяч,
військовик.
Гетьман Української Держави
(29 квітня — 14 грудня 1918). Один із
лідерів та ідеологів монархічного
гетьманського руху.
29 квітня 1918 року в Києві
Всеукраїнський з’їзд хліборобів
одностайно закликав проголосити
Гетьманом України Павла Скоропадського.
29 квітня 1918 року внаслідок державного
перевороту Скоропадський взяв владу в
Україні. У липні-серпні 1918 року
піднімається антигетьманська хвиля
страйкового руху. 14 грудня 1918 р.
війська Директорії увійшли до Києва.
Скоропадський таємно виїхав до
Німеччини.

21. Тишкевич Михайло Станіславович
Тишкевич Михайло
Станіславович
(7 квітня 1857, с. Андрушівка, Волинська
губернія — 3 серпня 1930, Жиданув,
Польська республіка) — дипломат,
публіцист, меценат; голова
дипломатичного представництва
Української Народної Республіки при
Ватикані.
Під час Першої світової війни жив у
Лозанні (Швейцарія) і там розвинув
жваву діяльність в українській справі.
Пропагував ідеї української
самостійності.
У 1917 став головою Союзу Українців-
католиків у Києві.
У лютому 1919 уряд УНР призначив
Тишкевича головою дипломатичного
представництва при Ватикані.

22. Фещенко-Чопівський Іван Андріянович
Фещенко-Чопівський Іван Андріянович
(20 січня 1884, м. Чуднів, Житомирщина – 2
вересня 1952 концтабір в с. Абезь, Республіка
Комі, СРСР) — вчений-металург, громадський
і політичний діяч, міністр Центральної Ради
та Директорії.
Діяч Української Партії Соціалістів-
Федералістів, член Центральної Ради; голова
Київської міської Національної Ради; голова
Губерніальної Ради Київщини; директор
Департаменту Промислу в уряді
В.Винниченка (1917); з кінця лютого 1918 —
міністр торгівлі й промислу; заступник
голови і міністра народного господарства в
уряді Директорії; заступник прем’єр-міністра
та міністр народного господарства (1919);
Голова Ради Республіки, створеної за
рішенням Голови Директорії С. Петлюри, з
місцем осідку на еміграції у Тарнові (лютий-
серпень 1921).

23. Чикаленко Левко Євгенович
Чикаленко Левко Євгенович
(3 березня 1888р. — 7 березня 1965р.) —
громадсько-політичний діяч й археолог.
Дійсний член Української Вільної Академії
Наук (з 1945р.).
З березня 1917 р. — активний учасник
українських мітингів. Належав до УСДРП.
Повернувшись до Києва, 1917 року увійшов
до складу виконавчого комітету Київської
ради робітничих і солдатських депутатів. У
квітні того ж року на Всеукраїнському
національному конгресі у Києві обраний до
складу Української Центральної Ради,
обіймав посаду секретаря, а 8 квітня 1917 —
член Малої Ради.

24. Шелухін Сергій Павлович
Шелухін Сергій Павлович
(6 жовтня 1864 — 25 грудня 1938) —
український вчений, видатний юрист,
історик, дипломат, громадський і
політичний діяч, представник
народницько-демократичного напрямку
української політичної думки
міжвоєнного періоду, письменник,
педагог, член п’яти наукових товариств.
Увійшов в історію українського
державотворення як член Центральної
Ради, генеральний суддя УНР, міністр
судових справ в уряді В.Голубовича,
Голова української делегації на мирних
переговорах з РРФСР у червні 1918р.,
член української делегації на мирних
переговорах у Парижі в 1919 р.,
виконуючий обов'язки міністра в уряді
В.Чехівського тощо.