1. ДОБРІ СПРАВИ МУСЯТЬ БУТИ!..
П РА К Л А Д , Г І Д Н И Й Н АС Л І Д У ВА Н Н Я
Ще буквально вчора, чимчикуючи ву-
лицями Бердянська, я сама собі скаржилася на
всілякі негаразди – то життя суворе і неспра-
ведливе, то кохання підвело, то просто буває
тоскно і невесело… Але, побачивши світлину
ще зовсім молодого Сергія Алієва, який, рока-
ми прикутий до ліжка, підвівся за допомогою
спеціальних мотузкових кріплень аби сфото-
графуватись, перше, що спало на думку – «це
несправедливо». А хіба хтось скаже інакше?
Ми щодня скаржимось на недуги, на знай-
омих або незнайомих людей, на те, що нам
увесь час чогось не вистачає: то заробітна пла-
та невеличка, то кудись поділося із шафи все
нормальне вбрання, то власного транспорту
немає, а як є – то не такий… Ми всі погрузли
у матеріальному світі речей і забуваємо про
те, що повинні бути вдячними хоча б за те, що
маємо всі кінцівки, що ми більш-менш здорові
і можемо насолоджуватись прогулянками під
блакитним небом і яскравим жовтогарячим сонцем, і що дехто, цього зробити, нажаль, не може…
Але, як то кажуть, світ не без добрих людей, і тому сьогодні можна пишатися виконаною робо-
тою головного редактора газети «Університетське слово», провідного фахівця редакційно-видавничого

2. відділу Бердянського державного
педагогічного університету Сте-
пана Гериліва, який став
провідником душевних справ
і приніс щастя не одній родині
Бердянська. Сьогодні поніжитися
під ще теплим осіннім промінням
на свіжому повітрі може 102-літня
Наталя Соловей, яка була звору-
шена добросердям американсь-
ких парафіян церкви, які збирають
гроші, щоби хоч якось допомогти
безпомічним українцям: «Стільки
літ прожила на білому світі, а
не знала, що й таке буває…».
Бердянці вже отримали від парафіян церкви святого Івана Хрести-
теля з Нюарку 20 інвалідних візків та 12 ходунків. Завдяки доброті
сердець заокеанських українців і безкорисливому піклуванню Сте-
пана Гериліва, мешканці невеликого міста на Азовському морі, мо-
жуть насолодитися шумом прибою, скрасити своє нелегке життя.
Сльози на очах і слова подяки висловили:
- Тетяна Смаковська: «Навіть не можу вкласти в слова под-
яки усього тепла свого серця всім тим людям з далекої Америки,
що зуміли надіслати до моєї хати таке щастя: я тепер можу, сидячи
в їхньому (тепер моєму) візку, відчути себе набагато впевненішою і
самостійною»…

3. - Зоя Ільєнкова: «Дорогі, такі далекі за
відстанню, а такі близькі до наших бід українські
американці! Схиляю голову перед щирістю ваших
сердець і безкорисливістю ваших помислів…».
- Алла Блайвас: «Як приємно, завдяки вам,
відчути, що є на світі люди, які переймаються на-
шими стражданнями, болями і тривогами… Саме
ви ощасливлюєте кожного, в двері чиїх осель по-
стували добрі люди з вашими такими цінними да-
рунками…».
І подібні слова та речення промовляє тремтячим
голосом кожний, до чиєї оселі недавно завітали
добрі люди з таким потрібним і довгоочікуваним
подарунком з Америки…
Після загибелі сина в Афганістані Во-
лодимир та Лідія Перепелиці, залишившись
наодинці зі своїм горем, рік за роком наближа-
лись до солідного віку… А разом із ним прийш-
ли й фізичні недуги…І коли Степан Герилів разом
із Анеттою Омельченко – викладачем БДПУ (вона
разом із своєю мамою допомагали пану Степа-
ну відшуковувати в Бердянську людей, котрим
сьогодні конче потрібна допомога) з’явилися на подвір’ї із американськими церковними ходунками,
найбільше зраділа Лідія Яківна, бо тепер їй набагато спокійніше буде, коли її чоловік самотужки виходи-
тиме на подвір’я…
Не менш вражаюча, і сумна історія відбулася на вулиці Лесі Українки, де донедавна мешкав ветеран

4. війни, інвалід Іван Федорович Лут, який не дожив кілька днів до того моменту, як привезли йому церков-
ний рятувальний подарунок. Інвалідний візок вирішили забрати і передати комусь іншому. Але згодом
рішення було змінено, адже Лідія Марківна – інвалід другої групи і ледве пересувається у помешканні,
але вона просила, щоби лишили їй «оте щастя» в пам’ять про її чоловіка, з яким вони прожили більше 60-
ти років: «Він буде дивитися на мене з небес у цьому візку і радітиме, що його американський рятуваль-

5. ник і мені став у пригоді!».
Наталія Павлів, Тетяна Мелашенко, Віктор Мельников, Володимир Скорик, Максим Рякшин, Інна
Пустова, Василь Алябов, Олена Титаренко та багато інших фізично обмежених людей м. Бердянська також
отримали інвалідні візки і були щиро вдячні за доброту душевну небайдужих до їхньої недуги добродіїв…
Сьогодні кожен здатен творити добрі справи, дарувати краплину щастя тим, хто її потребує, але
не кожен користається таким правом. Необхідно висловити подяку жителям і прихожанам церкви у Ню-
арку, Степану Гериліву, який, не жаліючи власних сил, знаходив тих, то потребує допомоги, який турбу-
вався про перевезення візків та ходунків, який відкрив своє серце нужденним, і відновив їхню віру у
безкорисливі вчинки.
А ми, нарікаючи на гірке буття, згадаймо про тих, хто дійсно був несправедливо обділений до-
лею, про тих, хто, маючи фізичні вади, знаходить привід для того, щоби радіти кожному новому дню, хто
не жаліється і не скаржиться на життя, згадаймо про них, і, можливо, тоді щось перевернеться у наших
серцях і всі ми станемо трошки добрішими, співчуваючими і гідними наслідувати знедолених, але таких
сильних людей.
Ксенія Задворна,
журналіст, кореспондент газети БДПУ «Університетське Слово»
Світлини з архіву редакції
Олександр Степаненко,
верстка та дизайн