Перший номер газети "СтудОк" жовтень 2013 р.

1. СтудОК. Студентська історична газета. № 1, ЖОВТЕНЬ 2013
НАУКОВА ЧАСТИНА
ФОТОЗВІТ
СТУДЕНТСЬКЕ ЖИТТЯ
Історія і традиції
святкування
Покрови,
Звичаї і традиції
козаків
Відкрита лекція
"Політичні партії ",
День ветерана
Інтерв'ю з
Директором
ННІ історії і
філософії
ПОШТОВА СКРИНЬКА РЕДКОЛЕГІЇ: studok_hist@mail.ru

2. СтудОК. Студентська історична газета. № 1, ЖОВТЕНЬ 2013
2
ЗВИЧАЇ ТА ТРАДИЦІЇ
УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ НА
СВЯТО ПРЕСВЯТОЇ БОГОРО-
ДИЦІ
Напередодні свята Покрови Пресвятої Богороди-
ці було б доцільно згадати про звичаї та традиції на-
ших предків, адже це, для нас, українців, є символом
душі та пам'яті. Кожен з нас повинен в такий день
спільно із своєю сім'єю відвідати Службу Божу, прик-
расити домашню ікону Богоматері, а дітям розповісти
про значення цього свята. В Україні це свято відкрива-
ло весільний сезон. Цього дня незаміжні дівчата йшли
до церкви молитися Богородиці: «Пресвята мати Бо-
городице, покрий голову мою червоним кокошником»,
«Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду
– льодом, а дівчат – шлюбним вінцем». В українських
селах і до сьогодні дотримуються давньої народної
традиції справляти весілля після Покрови. Від Покро-
ви і до початку Пилипівки – пора наймасовіших
шлюбів в Україні.
До Покрови завершувався період сватань і при-
готування до весіль, який починався після Першої
Пречистої. Дівчата, які вже не хочуть дівувати, в свято
Покрови потайки просять: «Свята мати, Покровонь-
ко, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зо-
статися дівкою». А на Поділлі дівчата казали: «Свята
мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в
шматку чи в онучу – най ся дівкою не мучу!».
Як відомо, після одруження дівчина ставала
молодицею і мала покривати голову наміткою чи хуст-
кою. Намітка – це стародавнє вбрання заміжніх жінок,
яке зав’язували навколо голови. Вже після сватання
дівчині – нареченій покривали голову хусткою. Для
дівчат Покрова – найбільше свято: у молоді починався
сезон вечорниць, а у господарів – період весіль. Самі ж
юнаки залюбки брали участь у весільних обрядодій-
ствах. У Карпатській Україні до Покрови остаточно
поверталися всі пастуші отари з полонин і завершува-
ли останню мандрівку чумаки. Тому й каза-
ли: «Прийшла Покрова – сиди, чумаче, вдома».
Для того, щоб всi члени сім’ї були здоровими, на
Покрову старша господиня брала вишитого рушника,
що був над iконою Богородиці, і розвiшувала його над
вхiдними дверима. Пiд ним ставали, як йшли до церк-
ви, i проказували:
Пресвята Покрiвонько,
Перед твоїм кривалом
Голови схиляємо.
Прохаємо, Покрiвонько,
Од лиха укрити,
Здоров’ячко наше
Знов нам обновити.
На Покрову упродовж всього дня спостерігали
за погодою: якщо з півдня дув низовий вітер, зима бу-
де теплою, якщо дув вітер із півночі – холодною, із
заходу – сніжною. Коли протягом дня вітер змінює
напрямок, то й зима буде нестійкою. Якщо на Покрову
листя з вишень не опало, зима буде теплою, і якщо
сніг не випав, то його не буде і в листопаді.
Цікаво, що в народі збереглося повір’я , що у
Пресвятої Діви є опікун Покров, якого проси-
ли: «Батеньку Покров, накрий нашу хату теплом, а
господаря – добром». До Покрови всі польові роботи
мали бути закінчені, озимина посіяна, земля зорана.
ПРИКМЕТИ НА ПОКРОВУ
Яка погода на Покрову, такою буде зима.
Якщо лелеки не відлетіли на Покрови – на теплу зиму.
Якщо на Покрову не випав сніг, то не буде його аж до
січня.
ПРИСЛІВ’Я НА ПОКРОВУ
Хто лежав до Покрови, той продасть усі корови.
Прийшов Покров – не нагрієш хату без дров.
Прийшла Покрова – сиди, чумаче, вдома.
Свято Покрови Пресвятої Богородиці є уособ-
ленням жіноцтва і символом захисту родини. Тож
залишається побажати всім нам здоров'я та родинного
тепла під покровительством Святої Богородиці.
Слободяник Тетяна ІІ–Б
ІСТОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ СВЯ-
ТА «ПОКРОВИ»
14 жовтня в Україні православні та греко-
католики відзначають свято Покрови Пресвятої Бого-
родиці або, як кажуть в народі,
Святої Покрови − головне християнське свято осені.
Безпосередньо свято Покрови Пресвятої Богородиці
було запроваджено в 1164 р. князем Андрієм Боголюб-
ським.
За легендою свято відзначається на честь події,
що відбулася цього дня у Візантії в X ст. Під час обло-
ги Константинополя військами агарян 910 р. святий
подвижник Андрій Юродивий побачив у небі над міс-
том Матір Божу із сонмом святих. Пресвята Богороди-
ця з’явилася мешканцям міста та опустила додолу
омофор (покривало у вигляді широкого шарфа, котрий
звичайно жінки носили навколо шиї), прийнявши їх
під свій захист. Після цього війська противника відс-
тупили, а місто було врятовано. За іншими переказа-
ми, у цей день військо давніх русичів на чолі з Асколь-
дом взяло в облогу центр православ’я – Константино-
поль, намагаючись захопити місто. Мешканці столиці
Візантії у молитві звернулись до Богородиці з прохан-
ням про порятунок. Богородиця, за переказами, з’яви-
лася перед людьми та вкрила їх своєю покровою
(омофором). Після цього вороги вже не могли побачи-
ти цих людей. Як вказують деякі джерела, вражений
Аскольд та його дружинники прийняли святе хрещен-
ня та стали християнами.
Головним мотивом для започаткування свята
стало видіння святого Андрія Юродивого. За правлін-
ня Лева VI Філософа, у 910 р. столицю Візантії Конс-
тантинополь взяли у облогу араби (сарацини). Мешка-
нці міста, стурбовані чутками, численно рушили до
храмів Божих, щоб молитвами ублагати Господа Бога
відвернути від них страшну небезпеку. Особливо пере-
повненою була Влахернська церква на честь Пресвятої
Богородиці, де перебувала її риза з омофором і части-
ною пояса. У натовпі ревно молився за спасіння свято-
го Андрій Юродивий зі своїм учнем Єпифанієм. Мо-
литва вірних була почута. Святий Андрій побачив, як
від головних дверей церкви йшла світлом осяяна Прес-
вята Богородиця, тримаючи у Своїх руках омофор,
який простягала над усіма присутніми, що зі слізьми
молилися. У супроводі Владичиці йшли святий Іоан
Хреститель, святий Іоан Богослов та великий сонм
ангелів і святих. Божа мати підійшла до престолу і,
ставши на коліна, плачучи, довго молилася. Вставши,
зняла зі своєї голови пресвяту хустку-покров, широко
розстелила її над громадою у церкві. Святий Андрій,
не довіряючи власному видінню, запитав Єпифанія:
«Чи бачиш, брате, Царицю і Владичицю всіх, що мо-
литься за світ увесь?» «Бачу і жахаюся», – відповів
Єпифаній. Коли видіння зникло, святі Андрій і Єпи-
фаній зрозуміли, що Пресвята Богородиця прийшла,
щоб урятувати місто. Радісна звістка швидко
розійшлась містом. Жителі, підбадьорені заступницт-
вом Божої Матері, спільними зусиллями мужньо обо-
ронили країну від лютих ворогів.
Не раз ще з’являлася Мати Божа у вигляді гріз-
ної Жони ворогам нашої християнської віри, історія
зафіксувала безліч прикладів допомоги Небесної Пок-
ровительки і Заступниці у людських бідах. Варто та-
кож згадати другу половину XVII ст., коли на одну з
найбільших святинь України, Почаївську Лавру, напа-
ли турки з татарами. Монастиреві і всім ченцям загро-
жувала неминуча загибель. Турки сподівалися захопи-
ти святу обитель і отримати легку перемогу над нечис-
ленними оборонцями святині. Після ревної молитви
ігумена цієї обителі Йосифа (Добромирського) з браті-
єю, що припадали до образу Пресвятої Богородиці,
перед мощами ігумена Іова і Чудотворця Почаївсько-
го, раптом у дивному видінні з’явилася Мати Божа. А
перед нею, схилений у молитві Преподобний Іов, що
благав її: «Ой, рятуй, рятуй та й Божая Мати, монастир
погибає!» і Вона, простягнувши свій небесний омо-
фор, захистила монастир від татарських орд, поверта-
ючи їх стріли в них же самих. Перелякані дивним ви-
дінням грізної Жони на небі, турки з татарами залиши-
ли Святу Почаївську Лавру.
Варто зазначити, що 14 жовтня в Україні, відпо-
відно до указу Президента України відзначають ще й
День українського козацтва. Це дуже важливе свято
для нашого народу, адже козацтво відіграло вирішаль-
ну роль у становленні нашої держави. Його історичне
значення важко переоцінити. Народ будь-якої країни
береже спогади про власне минуле, пишається своєю
історією. Перекази про звитяжні вчинки предків пере-
даються з покоління в покоління. Козак – значить
«вільний чоловік». Дуже важко жити кожному самому
по собі, до того ж, в умовах поневоленої держави. То-
му козаки об’єднувалися в курені (загони), кожен ку-
рінь обирав собі отамана (ватажка). Нові втікачі мали
повне право приєднатися до козаків, нікому не відмов-
лялося в допомозі. Козацьке побутове життя було ду-
же простим, жінки серед них не жили, чоловіки повні-
стю обслуговували себе самі: співробітництво між
запорозькими, донськими, кубанськими та калмицьки-
ми козаками. Українська національна програма відрод-
ження та сприяння розвитку козацтва в 2003–2004 рр.
передбачала «здійснення разом з відповідними органа-
ми Російської Федерації виявлення місць поховань
українських гетьманів і козацьких полководців з ме-
тою можливого перепоховання їх в Україні».
Відповідно, українські козаки Луганської області охо-
че запрошують на власні урочисті заходи російських
козаків. Про святкування Покрови Божої Матері з пер-
ших віків прийняття християнства засвідчують істо-
ричні згадки про різні випадки Благодатної допомоги
Матері Божої віруючим. Вже один факт, що запорозькі
козаки вважали Богородицю своєю Покровителькою,
говорить про велику любов і шану нашого українсько-
го народу до Богоматері. День Покрови став для
українців не тільки релігійним, а й національним свя-
том. У цей день в наших Церквах поминають всіх пра-
вославних князів і гетьманів, славне козацтво, полко-
водців та воїнів, які полягли за волю та добробут
України. На майбутнє хочеться вірити в те, що Свяго-
тували їжу, лагодили одяг тощо. Козаки суворо дотри-
мувалися дисципліни, успішно розвивали власну вій-
ськову вправність, створили свій флот, що складався з
легких і швидких човників – «чайок». Основним зав-
данням козаків була боротьба з Туреччиною та кри-
мськими татарами. Козаки дуже успішно справлялися
зі своїми історично важливими завданнями, захищаю-
чи не тільки Україну, але й, власне, Європу від вой-
овничої Туреччини, рятували з полону християн, про-
даних у рабство, здобували багатства. Козацькі табори
для захисту від нападників обносили січеними колода-
ми. Розташовувалися ці табори на острові Мала
Хортиця, за Дніпровськими порогами. Так і виникла
назва «Запорозька Січ». Сама ж Запорозька Січ була
побудована в XVI ст. Народні пісні й інші фольклорні
твори оспівали першого козацького ватажка – Байду.
Його справжнє ім’я – Дмитро Вишневецький. Не менш
відомими та уславленими в народній творчості були й
Павло Полуботок, Іван Підкова, Самійло Кішка. Іван
Мазепа та багато інших славетних козацьких ватажків.
Слава про українських козаків гуляла всією Європою.
Сам образ козака став символом найкращих лицарсь-
ких чеснот.
Не випадково для святкування Дня українського
козацтва обрано День святої Покрови, вона здавна
була покровителькою козаків. Відродження козацтва
України сягає 1980-х р., коли національно-патріотичні
рухи активізували свою діяльність, почали створюва-
тися громадські організації відповідного напрямку.
Цей важливий процес, ясна річ, супроводжувався фор-
муванням відповідної державної політики щодо цих
громадських організацій. Законодавчі акти ввели коза-
цтво в правове поле України, отже, з’явився необхід-
ний ґрунт для взаємодії громадських організацій та
власне держави. Дуже міцними є зв’язки між козаць-
кими організаціями Росії та України. У серпні 1991 р.
новостворені козацькі організації Луганської та Хме-
льницької областей узяли участь у так званому
«Брусиловському поході». Він був присвячений Бру-
силовському прориву 1916 р. Сучасні донські козаки
(Всевелике Військо Донське) охоче запрошують на
свої урочисті заходи представників українських коза-
цьких організацій. 29 серпня 2000 року біля села Ка-
пулівка (під Нікополем) після урочистої процедури
перепоховання останків кошового запорозького отама-
на Івана Сірка було підписано договір про культурне,
інформаційне й економічне та Покрова буде оберігати
український народ повсякчас.
Шаматова Анастасія II–Б

3. СтудОК. Студентська історична газета. № 1, ЖОВТЕНЬ 2013
3
ТРАДИЦІЇ І ЗВИЧАЇ КОЗАКІВ
Центральним явищем історії України XVI–
ХVIII ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі наці-
ональні риси українського народу. Воно виступало
оборонцем рідного краю від зовнішніх ворогів, чини-
ло активний опір соціальному та національно-
релігійному гнобленню, стало творцем нової форми
державності на українських землях. Його колискою
була Південна Україна.
Вперше термін «козак» зустрічаємо у Почат-
ковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з
тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до
завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено в словни-
ку половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) та в
додатку до грецького збірника житій святих
«Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вживалося для
позначення полярних рольових функцій: «страж» і
«розбійник».
Формування козацького стану, зростання його
чисельності сприяло розширенню господарської діяль-
ності у родючих південних степах. Основною діяль-
ністю козаків були землеробство і промисли, помітне
місце посідали ремісництво й торгівля.
Поява козацтва й, особливо, його кількісне зро-
стання за рахунок масових втеч залежного населення з
панських маєтків спричинили активну протидію маг-
натів та шляхти. Вони не могли змиритися з фор-
муванням окремого незалежного від них соціального
стану та прагнули заволодіти освоєними козаками
землями. Тому випрошували в королів грамоти па ці
новоколонізовані простори, захоплювали їх, намагали-
ся встановити владу над тутешнім вільним людом.
Натиск панства змусив частину козацтва піти на ком-
проміс, зокрема погодитися поповнити загони пансь-
ких «служебників». Ті козаки, що не хотіли миритися
з таким становищем, спочатку відповідали повстання-
ми, а потім почали відходити на «Низ». Там, за
Дніпровськими порогами, вони будували так звані
городці та засіки, чи «січі», з повалених дерев, для
захисту від ворожих нападів. Згодом на місці дрібних
звели одну головну – Запорізьку Січ.
Козаки обирали для розташування Січей місця,
які самою природою були зроблені неприступними, –
острови й півострови, а укріплювали їх за допомогою
дерев'яно-земляних споруд. 3апорозькі Січі обкопува-
лись ровом, а навколо них насипався вал, висота якого
сягала за 10 метрів. На вершині валу встановлювався
частокіл із загострених паль. Менш захищені для про-
тивника місця укріплювались дерев'яними вежами із
встановленими на них гарматами. Більшість виходів із
фортеці робилися вузькими і прикривались бій-
ницями. Всередині Січі знаходився майдан із січовою
церквою. Навколо січового майдану стояли довгі ка-
зарми – курені, у яких мешкали козаки. Крім куренів,
навколо січової площі стояли курінні скарбниці, комо-
ри, будинки окремих старшин, пушкарня. Пізніше Січ
стала великими торговельними центром. Тому поруч
із січовою фортецею розміщувалося передмістя з база-
ром. Там же знаходились і ремісничі майстерні.
Козацьке середовище мало свої власні
своєрідні традиції, звичаї, обряди та своєрідний по-
бут. На жаль, у переважній більшості вони залиша-
ються недослідженими чи малодослідженими, особ-
ливо з точки зору сучасної науки. Твори фольклору
свідчать, що від’їзд з дому на Січ козака чи майбутнь-
ого козака (перша фаза ініціації) оплакувався його
рідними і близькими як проводжання покійника. В
них підкреслюється, що він належить уже не до світу
людей, а до царства мертвих. Ритуальне прощання з
від’їждчаючим у такій формі зумовлювалося, очевид-
но, як тим, що він у ході запорозької ініціації мав пе-
режити ритуальну смерть. Коли новачок з’являвся в
Січі, його зараховували в молодики. Новачка припи-
сували до одного з січових куренів. Зовнішній вигляд
молодиків, їх заняття та поводження з ними козаків
підкреслювали їхню ініціаційну порубіжність. Д.
Яворницький, наводячи спогади старих людей про
запорожців, писав, що, відводячи місце в курені, мо-
лодикові казали: «Ну, синку, оце і вся тобі домовина!
А як умреш, то ще менш буде». Цими словами прово-
дилася паралель між покійником і молодиком-
ініціантом, який теж символічно прирівнювався до
мертвого. У цьому зв‘язку зазначимо, що в козацьких
піснях, голосіннях і думах підкреслюється символічна
смерть новачків, що вступили до січового товариства.
Разом з тим сам статус запорозького, низового козац-
тва, належного до «нижнього» світу зумовлював те,
що «прийом у товариство ототожнювався зі сміховим
похованням». Відомий письменник А. Чайковський у
своїй історичній розвідці про Запорожжя вказує, що
новачки взагалі мешкали в окремому курені. Термін
«молодикування» на початку XVII ст., як свідчить
Старовольський, рівнявся трьом рокам. У XVIII ст.
він збільшився, судячи зі слів К. Рондо, до семи років.
За час перебування в молодиках новаки проходили
курс навчання військовій справі та засвоювали звичаї
і традиції січового товариства. Навчання військовій
справі, яке сполучалося зі службою пажів і слуг, було
суворою школою, під час якої ініціанти зазнавали
важких фізичних випробувань. Не випадково Старо-
вольський писав, що не такими вже рідкісними були
випадки втечі молодиків з Запорожжя. У
відповідності з суворими запорозькими звичаями, за
втечу з поля бою молодика карали смертю.
Лише пройшовши багатолітній курс навчання
військовій справі, що супроводжувався ритуальними
глузуваннями й приниженнями, молодик допускався
до обрядового іспиту на звання козака-запорожця. К.
Рондо відзначав, що «до звання лицаря допускаються
в їх товаристві лише люди дуже сильні й добре збудо-
вані». Випробування, яким піддавали ініціантів у ході
такого іспиту, були досить різноманітними. За перека-
зами, посвячуваний мусив з’їсти пекучий від перцю
борщ. Крім цього, він випивши кварту оковитої, пови-
нен був пройти по перекинутій між скелями на березі
Дніпра колоді і не зірватися у воду. Одним з головних
випробувань, яке засвідчують сучасники, зокрема Г.
Л. Боплан, було подолання човном всіх порогів на
Дніпрі проти течії. Д. Яворницький висловлює сумнів
у істинності цього повідомлення. Як він пише, при
великій воді це зробити було майже неможливо і тому
дуже ризиковано. В малу ж воду подолати пороги,
пливучи біля берега, було дуже легко. На завершення
випробувань, як свідчать фольклорні матеріали, кан-
дидат у запорожці мусив, сівши на необ’їждженого
коня («дикого лошака») обличчам до хвоста, без сідла
й вуздечки проскакати полем і повернутися, не впав-
ши на землю. Крім того, упродовж всього періоду пе-
ребування у молодиках в ініціанта перевіряли ви-
нахідливість, здатність не втрачати самовладання у
складних обставинах. Про це свідчить оповідь П.
Куліша, переказана також М. Костомаровим, про те,
як козаки залишали молодика варити кашу і попе-
реджали, щоб була саме впору, бо інакше покарають, а
самі ховалися й не з’являлися скільки б він їх не кли-
кав. Хто не розгублювався і знаходив вихід зі станови-
ща, того залишали, а в противному разі такого кашо-
вара відсилали з Січі додому.
Коли ініціанти успішно проходили всі випробу-
вання, вони допускалися до участі в морському поході
на турків. Бо лише «взявши участь у морському по-
ході, вони вважаються запорозькими козаками», пише
Г. Л. Боплан. Його співвітчизник, теж сучасник подій
(XVII ст.), П’єр Шевальє також свідчить, що «треба
переплисти їх, а потім зробити подорож по Чорному
морю, щоб називатися справжнім запорозьким коза-
ком, – так само, як мальтійські рицарі, щоб удостоїти-
ся честі стати членом їхнього ордену, зобов’язані
відбути паломництво».У поході молодики виконували
роль зброєносців, охороняли човни-чайки на березі в
той час, як козаки висаджувалися на ворожі терени.
Брали вони участь і в бойових діях, де мусили показа-
ти свою сміливість, навченість військовій справі і
нещадність до ворогів.
Фаза інкорпорації ініціанта до січового това-
риства оформлювалася ритуалом посвячення його в
повноправні запорожці, а також прийняттям до одного
з куренів як повноправного члена, або, кажучи слова-
ми А. Скальковського, «справжнього курінного това-
риша». Д. Яворницький пише, що посвячуваний у
період після входження Запорожжя до складу Російсь-
кої держави присягав на вірність московському цареві.
Очевидно, посвячення в запорожці включало присягу
на вірність і січовому товариству. Потім новий запо-
рожець, у супроводі когось з товаришів куреня, до
якого він поступав, з’являвся до курінного отамана,
хрестився й кланявся іконам (без сумніву, досить
пізній елемент) і просив прийняти його до товариства.
Отаман, після церемонії привітання, просив обрядової
згоди у кухіря на прийняття новачка. Після цього но-
вий козак, як пише А. Чайковський, «вкуплявся» до
куреня, платячи певну суму грошей кухареві. Для
прийняття новачка до січового товариства кілька ко-
заків мали за нього поручитися. Остаточно затвер-
джував його прийом і посвячення в козаки кошовий
отаман.
Посвячення ініціанта в козаки включало також
обряди перейменування і переодягання, що знаме-
нувало його нове народження. Як ми бачили, нове
прізвисько посвячуваного в козаки з’являлося, як ре-
зультат підсміювань над рисами його характеру,
зовнішністю чи поведінкою під час перебування в мо-
лодиках. І таким чином, обряд перейменування нале-
жав до завершальних дій ініціації. Інколи прізвисько
посвячуваного залежало від місцевості, з якої він при-
був, від суспільного стану або від інших обставин.
Одягали новопосвячені запорожці також костюм пов-
ноправного козака. При цьому, за фольклорними дже-
релами, особливе значення мала шапка, оскільки коза-
ки кожного куреня відрізнялися від інших своїми го-
ловними уборами. При посвяченні в запорожці, зазна-
чає Д. Яворницький, ініціант також відрікався від ро-
динного життя і зобов’язувався свято дотримуватися
обітниці безшлюбності. Він зазначає, що для того,
щоб «до кінця виконати обов’язок козацького життя,
потрібно було відмовитися від усіх родинних обов’яз-
ків».
Обрядовими діями обставлялося проведення
військових рад запорожців, а також курінних і палан-
кових сходок. Загальні ради відбувалися у запорожців
звичайно в святкові дні – 1 січня кожного нового року,
1 жовтня в храмове свято Січі – Покрови, на другий-
третій день Великодня. Крім того, збиралися ще
термінові ради в разі якоїсь важливої справи. Почина-
лася рада зазвичай боєм довбиша в литаври і виносом
осавулом великого січового прапора (корогви) та ви-
ставленням його на площі біля церкви. Старшина, яка
ставала в центрі, і козаки, розташовані колом, об-
мінювалися поклонами і привітаннями.
На виборній раді складання кошовим отаманом
і старшиною повноважень супроводжувалося покла-
данням булави кошовим на шапку біля прапора, а та-
кож чорнильниці, печатки і палиці писарем, суддею та
осавулом. Коли після обговорення визначали кандида-
та, кілька запорожців виводили його з куреня на пло-
щу, де вручали булаву, від якої обираний повинен був
двічі відмовлятися. Довбиш «відбивав честь» новооб-
раному. Під час виборів мали місце дії, які прини-
жували претендента, що передбачалося й ритуалом
ініціацій посадових осіб. Зокрема, виведення кандида-
та супроводжувалося ритуальною лайкою і погрозами,
а самі вибори включали ритуал сипання на голову
піску і вимащення голови землею. Так обирали суддю,
писаря, осавула, курінних отаманів та інших старшин.
Певні обряди супроводжували військові дії ко-
заків. Зокрема, рішення про початок військових дій
вітали салютом з гармат і військовою музикою. Так
само зустрічали й проводжали і військових послів
сусідніх держав. У поході командир мав на щоглі чай-
ки прапорець, яким подавалися сигнали козакам. Ви-
ставлення прапора знаменувало також початок і
кінець битви. Після повернення з походу на Січі
відбувалася подячна церковна служба і поминання
загиблих.
Саме 14 жовтня, в день Покрови Пресвятої Бо-
городиці, з 1990 р. відзначається свято запорозького
козацтва – цього унікального явища в світовій історії.
Бо запорозькі козаки особливо шанували Покрову. На
Січі це свято було храмовим. Богородиця була їхньою
заступницею в далеких походах, під її покровом вони
не боялися ні розбурханої стихії, ні злих ворожих сил.
Її зображення було вибите на хрестах, які носили коза-
ки. Священною для кожного козацького лицаря на
Січі була Покровська церква, від її порога січовики
вирушали на захист рідної землі і з подякою за поря-
тунок поверталися до неї після походів. Саме восени
на Покрову козаки часто проводили загальновійськову
Раду, де переобирали кошового отамана і старшину.
Першу церкву на честь Покрови запорожці побудува-
ли в 1659 р. на Чортомлицькій Січі. За свідченням
Д.І.Яворницького, за час існування Січей було побу-
довано 13 церков Покрови Богородиці. Крім того, По-
крова уособлювала ще й материнство – святе поняття
для козаків. Як писав Д.І. Яворницький: «… це свято
для козаків мало подвійне значення, під покровом Бо-
городиці запорожці не боялися ні ворожого огню, ні
грізної стихії, ні морської бурі; під Покровом
Пріснодіви вони залишалися нежонатими, і свято ви-
конували головний девіз святого життя – захист пра-
вославної віри». Після зруйнування Січі запорожці
захопили з собою за Дунай і образ Покрови.
Така історична традиція приурочується до дива
поразки турків під Азовом у 1641 р. Гарнізон Азова в
той час налічував 6 тис. донських і запорозький ко-
заків, а турецько-татарське військо – 227 тис. чоловік.
Штурм Азова розпочався 6 червня 1641 року, але
втративши близько 100 тис. чоловік, ворог відступив.
У вирішальний час довгої героїчної оборони козацько-
му гарнізону з'явилося небесне видіння «діви чудесної
в багряній ризі», яке надихнуло козаків на новий по-
двиг, і до 1 жовтня 1641 р. здійснилось дійсно диво:
місто звільнилося від облоги.
Тож не дивним є те, що саме 14 жовтня Україна
відзначає День українського козацтва. Це свято було
запроваджено згідно з Указом Президента України від
07.08.1999 № 966/99 у день свята Покрови Пречистої
Богородиці. А саме 7 серпня 1999 р. Президент
України, враховуючи історичне значення й заслуги
козацтва в утвердженні української державності та
його вагомий внесок у сучасний процес державотво-
рення, визначив цю дату своїм Указом.
Шевченко Марія IV-A

4. СтудОК. Студентська історична газета. № 1, ЖОВТЕНЬ 2013
4
СВЯТКУВАННЯ ДНЯ ВЕТЕРАНА
Кожного року в Україні 1 жовтня святкується День Вете-
рана. Наш ННІ історії і філософії не став виключенням.
Студенти 2 курсу щиро привітали професора кафедри іс-
торії та етнології України Шамрая Миколу Григоровича з його
святом. Зустріч видалась насиченою і цікавою.
На початку студентка 2-Б курсу, Слободяник Тетяна роз-
повіла про складну життєву дорогу Миколи Григоровича. До-
ля дійсно у нашого ветерана склалася тернисто, адже дитячі
роки припали на роки Голодомору та воєнне лихоліття. Пізні-
ше життя надало можливість викладати у різних куточках
України. І ми, студенти, невимовно раді тому, що доля приве-
ла його саме до нашого університету.
У ході зустрічі, Микола Григорович висловив свою дум-
ку, щодо сучасного ставлення історика до подій минулого. Та-
кож викладач поділився своїм життєвим досвідом. Дуже при-
ємно було почути вірші Миколи Григоровича у його власному
виконанні та прослухати рядки його творінь, які стали пісня-
ми.
Студентство ННІ історії та філософії вдячне Миколі Гри-
горовичу за його душевну доброту та відданість своїй справі!

5. СтудОК. Студентська історична газета. № 1, ЖОВТЕНЬ 2013
5
ВІДКРИТА ЛЕКЦІЯ «ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ»
Щорічно студенти 4 курсу завершують вивчення курсу з політології
лекцією «Політичні партії». Цього року це заняття носило відкритий харак-
тер і на неї були запрошені представники дирекції ННІ історії і філософії –
заступник директора з наукової роботи доц. Іржавська А. П. і заступник ди-
ректора з виховної роботи доц. Сухушина О. В.
За два тижні до цього викладач даного курсу к.п.н., доц. Овчаренко А.
О. надала завдання розробити кожній групі свою партію з відповідною сим-
волікою і статутом. У ході гарячих дискусій студенти намагались пояснити
своє бачення соціально-економічного розвитку і зовнішньої політики нашої
держави. Лідери партій активно відповідали на запитання аудиторії, а також
відстоювали свою програму та ідеологічні засади своєї партії.
В кінці лекції було проведено голосування, яке показало наступні ре-
зультати:
4-В «Єдина Україна» (лідер – Чупілка І. М.) – 23 голоси;
4-А «Modern.ua» (лідер – Чернушенко М. М.) – 23 голоси;
4-Б «Молодіжний демократичний союз» (лідер – Лобатенко Л. О.) – 9 го-
лосів.
Як показує голосування, наші студенти бачать майбутнє у єдиній не-
подільній Україні з європейським шляхом розвитку.

6. СтудОК. Студентська історична газета. № 1, ЖОВТЕНЬ 2013
6
ПЕРШИЙ ІСТОРИЧНИЙ
У цьому році наш інститут став другою домів-
кою для 64 першокурсників. І, відповідно, наш перший
номер присвячений саме їм. Для всіх трьох груп було
запропоновано взяти участь в анонімному опитуванні з
метою ознайомлення старших колег баченням нашого
інституту очима новачків. Загалом в опитуванні взяло
участь 60 осіб.
Було запропоновано чотири питання з трьома
варіантами відповідей.
Перше питання звучало так: «Ваші перші вра-
ження від навчання в університеті?». Опитування пока-
зало, що 55 студентів відноситься до навчання
«позитивно», 8 «двояко» і лише один висловився, що
його враження від навчання «негативні».
Друге питання було про те, чи подобається їм
університет взагалі. У цьому питанні 53 особи висло-
вились, що «так», а 7 «ще визначаються». На щастя,
ніхто з першокурсників не дав негативної оцінки щодо
діяльності університету.
Третє питання стосувалось того, чи хочуть вони
назад до школи. 42 особи висловились, що «ні», 6 «ще
думають», а 12 вважають, що в школі їм було краще,
ніж тут, і вони мають бажання повернутися. Сподіває-
мось, ця думка з часом зникне.
Останнє питання стосувалось найголовнішого –
колективу. Ми запропонували оцінити першокурсни-
кам власні групи за 5-бальною шкалою. 53 студенти
поставили своєму колективу «5», п’ять осіб оцінили
свою групу в «4» бали, а двоє вирішили, що їх колек-
тив тягне лише на «трієчку».
З даного опитування можна зробити висновок,
що перший курс в абсолютній більшості вибрав наш
заклад свідомо і вже зараз вони свідомо ідуть до своєї
мети.
НОВІ ОБЛИЧЧЯ У СТУДРАДІ
Після вдало проведеного опитуван-
ня редколегії закортіло познайоми-
тись з новими старостами. На мо-
мент інтерв'ювання перші курси
вже встигли обрати собі старост –
Кривошея Аліна очолює групу А,
Нечуйвітер Владислав керує гру-
пою Б, а Дяченко Аліна відає гру-
пою В.
Розкажіть, чому ви вибрали саме
історію (філософію)?
Влад: Скоріш за все, це мрія мого
дитинства.
Аліна Д.: Я обрала філософію, бо так
склалось моє життя. Я вибрала її для
саморозвитку і мені цікаво дізнавати-
ся з кожною хвилиною про щось но-
ве.
Аліна К.: Я дуже захоплююсь історі-
єю і мрія мого тата була, щоб я стала
істориком.
Чому ви вирішили вивчати історію
(філософію) саме в ЧНУ ім. Б. Хме-
льницького, а не, наприклад, КНУ
ім. Т. Шевченка?
Аліна К.: Мені сподобався цей уні-
верситет своєю історією та одним з
найкращих в Україні викладацьким
складом.
Влад: У цього університету дуже ці-
кава історія, слава про нього гримить
по всій області і по всьому регіону, і,
дійсно, це вплинуло на мій подаль-
ший вибір. Тому що я все ж таки чер-
каський і головним пріоритетом і ціл-
лю було вступити до рідного універ-
ситету, де навчаються моя рідна сест-
ра і багато знайомих, які в захваті від
цього навчального закладу. Я приєд-
нуюсь до них.
Аліна Д.: Це один із кращих універ-
ситетів України і мені до вподоби, що
він знаходиться на Черкащині, на мо-
їй Батьківщині.
І ви не жалкуєте про свій вибір?
Аліна Д.: Я не жалкую, що сюди
вступила, бо дуже цього хотіла.
Аліна К.: Я не жалкую, що вступила
в цей вуз, я впевнена, що він дасть
мені ті знання, які допоможуть мені
стати спеціалістом у своїй справі.
Влад: Звісно, я не жалкую, що всту-
пив до університету, тому що саме
тут я зрозумів, що це місце для мене
є священним.
Яка подія вам найбільше всього
запам’яталась за перший місяць
навчання?
Аліна К.: Для мене найяскравішою
подією було те, що моя група довіри-
лась мені і обрала мене старостою.
Аліна Д.: Нам дуже сподобався наш
куратор і всі по-доброму нам зазд-
рять, тому що говорять, що він дуже
гарний викладач і цікава людина, яка
піклується про своїх учнів і в цьому
виявляється його робота з нами.
Влад: Найяскравішою подією за цей
короткий період нашого навчання для
мене було отримання стипендії, тому
що цей час і ця хвилина запам’яталась
більш за все.
У чому, на вашу думку, найбільша
відмінність між навчанням у школі
і навчанням в університеті?
Аліна Д.: Відношення викладачів. У
школі відношення шкільних вчителів
мені не дуже подобалось, а тут більш
лояльніше, як до дорослих людей.
Аліна К.: На мою думку, для всіх з
початку року було мукою висідити
годину двадцять.
Влад: Для нас було найголовніше
зрозуміти власну відповідальність за
те, що ми навчаємось у престижному
вузі.
Які ваші сподівання від навчання в
цьому вузі?
Аліна К.: Я очікую того, що я зможу
бути конкурентноспроможною у сво-
їй галузі.
Аліна Д.: Завдяки філософії, я думаю, що я буду корисна різним наукам,
тому що філософія дала початок всім наукам на землі.
Влад: Я сподіваюсь, що знання, отримані тут, допоможуть мені втілити
всі мої задуми і мрії.
Чим ви плануєте зайнятись після закінчення вузу?
Аліна К.: Після закінчення університету я б хотіла присвятити себе нау-
ковій діяльності.
Аліна Д.: Після закінчення університету, я думаю, я все ж таки реалізую
себе у філософії, але буду вступати на заочну форму на інші напрямки.
Влад: Після завершення університету я бачу себе науковцем.
Редколегія бажає першокурсникам удачі, терпіння, наснаги, науко-
вих звершень і стати достойними студентами ННІ історії і філосо-
фії!!!

7. СтудОК. Студентська історична газета. № 1, ЖОВТЕНЬ 2013
7
НОВИЙ ДИРЕКТОР
З 1 вересня 2013 р. наш інститут очолює доцент ка-
федри архівознавства, новітньої історії та спеціаль-
них історичних дисциплін Земзюліна Наталія Івані-
вна. Редколегія вирішила ознайомити читачів з
планами нового директора і баченням майбутнього
нашого інституту.
- Наталіє Іванівно, які Ваші враження від вступної
кампанії 2013 р.?
Абсолютно позитивні. У вступних кампаніях я беру
участь з 2003 року. Які абітурієнти? Різні. Кожного
року вони цікаві по своєму. Чим були цікаві абітурієн-
ти цього року? Вони були впевнені. Але в цьому році
абітурієнти були які? Ми фактично мали справу з дво-
ма групами: ті, хто складав ЗНО і ті що складали іспи-
ти, саме з ними ми могли безпосередньо спілкуватися.
Позитивним було те, що дякуючи новим електронним
варіантам, абітурієнти, які знаходились не лише в ін-
ших населених пунктах, а й на сусідніх вулицях: на
Кавказькій, на Гоголя присилали свої пакети в елект-
ронному вигляді, і не приносили їх особисто. Це було
щось нове, особливо дивувався Сергій Іванович, мето-
дист з відділення філософії, який ніяк не міг зрозуміти,
ну чого ж не принести особисто документи, а переси-
лати їх через супутник. А так, кампанія кожного року
стає все більш енергійною, іде бійка за студента. Якщо
раніше за студента билися університети, то зараз почи-
нають битися і інститути всередині університету. Про
що це говорить? Студент став в цілому більш мобіль-
ний, тобто він готовий вступати, в більшості своїй, і на
економічні спеціальності, і на гуманітарні. Особисто
мені сучасний абітурієнт нагадує мандрівника, я не
можу сказати, що можливо, нові норми, які були вве-
дені, зробили їх більш прагматичними, тобто п’ять
напрямків і люди знали, що у них є ще 5 варіантів, які
вони мають обрати. Вони не так сильно розпорошува-
лись. Але можлива й інша ситуація – коли абітурієнт
не знає, куди йти. У нас в цьому році були два випад-
ки, коли студенти поклали оригінали документів і не
приступили до навчання.
- Якими якостями має бути наділений Ваш сту-
дент?
Студент – це є, в першу чергу, молода людина. Якщо
вона «не вмотивований інтелектуал», тобто вона
активно не пізнає навколишній світ, якщо у неї немає
мотивації до самореалізації, то, в принципі, чи є у неї
майбутнє. Мені б хотілося, щоб всі наші студенти ма-
ли таку мотивацію, щоб вони мали мрію. Але головне
те, щоб внутрішній світ людини був виважений бо са-
ме це і допомагає шукати себе, не боятися жити, не
боятися експериментувати. Мій образ студента майбу-
тнього і саме студента-історика – це інтелектуал, акти-
вний соціум, самодостатній індивід, сенсом життя яко-
го є активне пізнання буття, здобутків цивілізацій
(минулого та сьогодення) і другий момент – громадя-
нин, який готовий до відкриття своїх найпотаємніших
таланів, які є в кожної людини, народу. Ми генетично
здобуваємо пам'ять на вміння, навички, почуття, але
іноді в силу власної ліні, страхів, обставин елементар-
но не хочемо відкрити це в собі. Відкрити – значить
відповідати, а почуття відповідальності – це внутрішня
самодисципліна, а це вже не генетика, а виховання –
ось тут все і починається …
А взагалі, просто треба багато читати, думати і обов’я-
зково крізь пісок ми відсіємо діаманти відкриттів, пра-
вда піску буде багато…
Одягнувши рожеві окуляри, з впевненістю скажу, що
ми, безумовно, маємо інтелігентних, обдарованих, кре-
ативних, надзвичайно вмотивованих, студентів, які
знають по 5 іноземних мов, створюють власні сайти,
вміють грати на музичних інструментах, танцювати
гопак та вальс, а головне відповідальних за свою бать-
ківщину.
- Наталіє Іванівно, розкажіть, будь ласка, про нині-
шній стан інституту?
Родзинкою інституту історії і філософії є два аспекти.
Перш за все – це універсальні студенти, які готові на
все: складати латину, стрибати з повітряної кулі, грати
взимку у футбол… і, головне, скрізь бути першими. І
викладачі, одинадцять професорів, яких ми маємо –
це надзвичайно вагомий потенціал, це золотий фонд,
якого не має жоден підрозділ університету. Інститут
зараз переживає період зміни поколінь: представники
старшого покоління, тобто ті, які пройшли радянську
школу, здобули освіту за радянських часів, вони отри-
мали вишкіл громадської роботи, багато викладачів
працювали в системі управління, мають чітке уявлення
про професійну і трудову дисципліну, етику, розумін-
ня відповідальності за доручену справу. З іншого боку
– це викладачі, які вже здобували освіту в незалежній
Україні, тобто ті, які не заангажовані ідеологією та
мораллю. Вийшло так, що в інституті майже немає
представників середнього покоління, цей пев-
ний розрив лише віковий, але абсолютно не
духовний чи інтелектуальний. Колектив хара-
ктеризується саме цілісністю розуміння за-
вдань, що стоять перед підрозділом. Єдине,
що одні розуміють і не зовсім можуть, а інші
розуміють, але не знають, як це правильно
зробити, в силу молодості, відсутності певно-
го досвіду. Тому це в якійсь мірі формує певну
специфіку інституту, але час іде і знову ж таки
– майбутнє за молоддю, в принципі, більшість
викладачів до 40 років і це представники мо-
лодої генерації, в основному власне інститут-
ської.
- Яким Ви бачите його майбутнє?
Перш за все, мені хотілося б, щоб на нашому
факультеті навчалося більше п’яти тисяч сту-
дентів, а викладачі щомісячно отримували по
50–100 тисяч гривень зарплати. Безумовно,
скажуть, що це занадто і це з області фантас-
тики. Нехай буде так, але Жюль Верн мріяв
про подорож до Місяця і що – полетіли. Чому
директор інституту не може мріяти, щоб всі
громадяни незалежної України вирішили здо-
бути історичну освіту і дізнатись Київська
Русь – це Росія чи Україна. Або виходячи з
філософського концепту, з’ясувати природу
біосфери. Ніхто не заперечить, що українці
філософи, ось і треба усім видати дипломи
ЧНУ.
Але якщо серйозно, то перш за все, майбутнє
– це підготовка вмотивованого конкурентозда-
тного студента; відкриття нових спеціальнос-
тей; широкі міжнародні відносини, як зі Схо-
дом, так і з Заходом. Ми всі біжимо на Захід, але забу-
ваємо, що в принципі, дуже багато спільного у нас є зі
Сходом. Чому не використати те, що маємо: знання
мови, доступ до джерел, розуміння витоків та ін.?
Співпраця в цих двох векторах перспективна. Запрова-
дження новітніх методик та форм навчання – це між-
вузівські та міждержавні обміни студентами та викла-
дачами, введення ІТ-технологій в навчальний процес,
підготовка інтелектуального студента, який буде тво-
рити інтелектуальну історію, що базується на світових
досягненнях, в основі яких цивілізаційний підхід, на
основі великих напрацювань колег саме в системі істо-
ричних знань, історіографії, джерелознавства, форму-
вання нових концепцій, прогнозування.
Сучасна історія – це подієва історія, історія воєн, ка-
таклізмів…Хотілося б, щоб в нашій науці були й інші
мірила буття. Час вимагає інтелектуальної історії на
соціокультурній основі.
Цивілізований світ живе в абсолютно іншій формації,
яку навіть постіндустріальною не назвеш, це нова фор-
ма суспільних відносин, яку ще ніхто остаточно не
визначив.
Запровадження нових форм навчання – дистанційне
навчання, можливість студентам після третього курсу
здобувати додаткову спеціалізацію. Реальна можли-
вість працевлаштування, через відкриття в університе-
ті соціальних центрів; можливість постійного стажу-
вання та роботи викладачів в провідних вузах світу.
- Зараз багато говориться про модернізацію країни.
Який внесок, на Ваш погляд, може зробити істори-
чна наука в цілому і наш інститут зокрема?
Коли ми на початку розмови починали говорити, ми з
вами зазначали, що людину рухає певна мотивація. Є
відповідно мотивація руху на Схід чи на Захід. Ми вже
були і на Сході – бачили систему цінностей, і на Захо-
ді, перебуваючи у складі Литовської держави і Речі
Посполитої. Яка місія історика в цьому? Повторюсь,
що ми не засіваємо поля, ми не виготовляємо ніякі
матеріальні цінності, ми продукуємо суспільну свідо-
мість, така от основна функція істориків і філософів як
людей з глибокими соціокультурними знаннями. Що
взагалі таке історія? Це спадок людства, це те, що з
людством було. З одного боку, ми от записуємо, фор-
матуємо, якось намагаємось пояснити, взяти певний
досвід з цього, і на його основі розбудувати майбутнє.
Наше завдання спрогнозувати, показати, які шляхи
будуть оптимальними саме для України, яка цивіліза-
ція, Східна чи Західна, їй ближче (які форми виробни-
цтва, яка ментальність, яка культура). Західна культура
ближча українцям, так багато хто вважає, але ви прига-
дайте нашу історію. Ми говоримо про сарматів і скі-
фів, про греків, половців та татарів, нарешті, про варяг
та візантійців – всі вони залишили відбиток своєї куль-
тури на корінному населенні. Так от і зараз, в період
глобалізації, коли іде величезне переселення народів зі
сходу, заходу, коли починають абсолютно по-новому
розвиватися континенти, досвід українців безсумнівно
буде корисним. Як відомо, зараз стрімко розвивається
Азія, Африка, яким буде майбутнє цих регіонів? Укра-
їнці не лише відпочивають в Африці, але вони там ще
й працюють, мають певні економічні зв’язки, ринки
збуту товарів. У свою чергу, молоді азійські держави
заполонили ринок нашої держави, тобто ми всі дуже
тісно пов’язані. Світ вимагає нових соціокультурних
моделей, саме призначення нашого інституту я бачу в
формуванні генерації інтелектуалів, які зможуть фор-
мувати нові культурні відносини, нові соціальні моделі
в період глобалізації, допоможуть різні цивілізаційні
форми наблизити одна до одної.
- І на завершення. Що б Ви побажали нашим пер-
шокурсникам?
Хотілося б, щоб молоді люди, які розпочинають цей
шлях, які обрали саме шлях історика, щоб вони зрозу-
міли, що високий професіоналізм – це не просто якісь
там слова. Обираючи професію – ми обираємо не лише
засоби до існування, це має бути мотивація і внутріш-
ня потреба. Коли людині цікаво те, чим вона займаєть-
ся, коли вона працює 18 години на добу -– тоді це те,
що дійсно їй потрібно. Хочу побажати першокурсни-
кам, щоб вони не помилились, знайшли себе самих в
історичній науці, вона дуже багатогранна. Філософія –
наука майбутнього. Люди з глибокою внутрішньою
філософією можуть мандрувати світами і планетами,
переміщуватись з однієї цивілізації в іншу, не підніма-
ючись із стільця, і це дійсно так. Філософські знання
дуже глибокі, філософський світогляд дуже потрібний
сучасній людині, щоб вижити в такому темпі. То ж
побажання – це, перш за все, мотивація до успіху, мо-
тивація до самореалізації, мотивація до професіоналіз-
му, не боятися змін. Якщо ви відчуваєте, що те, чим ви
займаєтесь не ваше, відмовтеся від цього зараз. Най-
цінніше в цьому житті – це час, тому що він закінчу-
ється, все має початок і кінець. Ми не повинні витра-
чати його дарма. Якщо ви відчули, що історія або фі-
лософія – це занадто глибоко для вас, пробуйте щось
інше, але наш інститут надає чудову гуманітарну базо-
ву освіту, яка дає можливість підготувати саме інтеле-
ктуала, високорозвиненого громадянина, людину мис-
лячу і конкурентоздатну. Хочу побажати, щоб Ви дійс-
но стали вмотивованими інтелектуалами, були висо-
кокультурними, інтелігентними і сучасними українця-
ми, справжніми, які розбудують комфортну для вашо-
го життя державу. А як очільник Центру гендерних
досліджень, хочу вам нагадати – пам’ятайте, що любов
– це, насамперед, відповідальність, а потім уже насо-
лода, радість, краса.

8. СтудОК. Студентська історична газета. № 1, ЖОВТЕНЬ 2013
8
НАША
РЕДКОЛЕГІЯ
Студентка 3-А курсу
Ключник Богдана
Студентка 3-А курсу
Кузьменко Анастасія
Студентка 2-Б курсу
Слободяник Тетяна
Староста 2-Б курсу
Шаматова Анастасія
Студентка 4-А курсу
Шевченко Марія Староста 1-Б курсу
Нечуйвітер Владислав
Головний редактор,
студент 4-В курсу
Чупілка Ілля
Заступник директора з наукової
частини,
доц. Іржавська Анжела Петрівна
Студентська історична газета “СтудОК”
Засновник: Студентська Рада ННІ історії і філо-
софії.
Виходить щомісячно.
Тираж – 50 примірників.
Адреса редакції:
бул. Шевченка, 81, к.
504.
Черкаси, 18031
тел.: (0472) 35-28-50