Герої не вмирають (уродженці Черкаського району, які загинули під час АТО)

1. Відділ культури і туризму
Черкаської райдержадміністрації
КЗ «Районний організаційно-методичний
центр бібліотечної та краєзнавчої роботи»
Черкаської районної ради
Черкаси 2016

2. 2
Герої не вмирають (уродженці Черкаського району, які загинули
під час АТО) / Комун. закл. «РОМЦ БКР» Черкас. райради; авт.-
укладач Л.В. Воскобійник. – Черкаси: [б.в.], 2016 – 16 с.
Дане видання містить інформацію про уродженців Черкаського
району, які загинули під час антитерористичної операції на Сході
України.
Автор-укладач Л.В. Воскобійник
Комп’ютерний набір Л.В. Воскобійник
Відповідальна за випуск В.М. Канюка
Підписано до друку 27.05.2016
Тираж 5
Комунальний заклад «Черкаський районний організаційно-
методичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської
районної ради, 2016.

3. 3
Плохой Андрій Віталійович
(26.06.1983 – 03.08.2014)
Народився 26 червня 1983 року у
селі Первомайське Черкаського району
Черкаської області.
З шкільних років запам’ятався
рідним і друзям допитливим, виваженим
і розсудливим. Можливо, вже тоді
Андрій відчував, що стане військовим –
всі зошити старанно обмальовував
танками. Обравши професію військового,
гартував себе виснажливими
тренуваннями та старанно навчався.
У 2000 році Андрій вступив до Харківського інституту танкових
військ. Після навчання був направлений до першої танкової бригади
смт. Гончарівське, що на Чернігівщині. Був капітаном першої
гвардійської танкової бригади. Навчав молодь, проводив військові
тренування, а опісля займався улюбленою справою – ремонтував
танки. Він був справжнім знавцем своєї справи. Не один молодий
солдат після служби під керівництвом капітана Андрія Плохого
вирішив стати танкістом.
Андрій завжди був палким борцем за справедливість, справжнім
воїном, Офіцером з великої літери. І зробив для себе свідомий вибір –
до останнього боронити рідну землю. Захищати Батьківщину Андрій
пішов одним із перших. В кінці березня його направили у Конотоп,
неподалік російського кордону. Потім був Луганський аеропорт,
Георгієвка, Лутугіно.
Третього серпня 2014 року танки їхнього батальйону, в складі
штурмової групи, брали селище Красний Яр. Танк Андрія був
попереду, наїхав на фугас – здетонували снаряди. Крім нього у танку
було ще двоє бійців, загинули всі…

4. 4
Бійці, які приїхали з Чернігівщини, щоб провести Героя в останню
путь, розповідали, що він був надійним товаришем, а своїми
нагородами, які отримував за бездоганну службу, ніколи не хизувався.
Водночас Андрій був дуже хорошим сином. Всі відпустки
проводив у рідному селі, допомагаючи батькам привести до ладу
обійстя. А ще він був чудовим старшим братом і люблячим татком для
своєї донечки.
Указом Президента України № 708/2014 від 8
вересня 2014 року, «За особисту мужність і героїзм,
виявлені у захисті державного суверенітету та
територіальної цілісності України», нагороджений
орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
Від Черкаської обласної державної адміністрації та
обласної ради рідним Андрія вручили Почесну відзнаку
«За заслуги перед Черкащиною» (посмертно).
В селі
Тубільці, на
будівлі школи,
де навчався
Андрій Плохой,
встановлено
меморіальну
дошку.
В селі Первомайське Черкаського району, де
він народився і виріс, провулок Піонерський
перейменовано на вулицю Андрія Плохого.
Похований Герой на сільському кладовищі в с. Первомайське.

5. 5
Ідель Ілля Євгенович
(13.01.1988 – 30.08.2014)
Народився 13 січня 1988 року в селі
Червона Слобода Черкаського району
Черкаської області.
Навчався в Червонослобідській ЗОШ
№ 1. В школі його пам’ятають веселим,
життєрадісним хлопчиною. Класний
керівник згадує, що як і всі діти, Ілля
любив пустувати, та був щирим і
відвертим. Ніколи не ховався за спини
товаришів. Про найсміливіших і
надійних часто говорять: «Я пішов би з
ним у розвідку». Ось таким був і він.
Захоплювався радіотехнікою, любив автомобільну справу. Був
майстром на всі руки. Мати Іллі згадує, що в дитинстві майже весь час
ходив з молотком, і не з іграшковим, а справжнім. Вже тоді хлопцю
говорили, що він буде неабияким майстром.
У 2013 році в сім’ї Іделів сталася страшна подія – помер голова
родини Євгеній Вітольдович. Тому Ілля разом з дружиною та донькою
повернулися в рідне село, аби підтримати та допомагати матері Тетяні
Василівні.
Двадцять шість років – це тільки початок шляху. Йому б
працювати, кохати, виховувати доньку, та над країною нависла
небезпека. Любов до України покликала його на поле бою. Ілля пішов
на фронт без повістки і був одним із перших з числа добровольців, що
пішли боронити країну від ворога-окупанта. Був старшим оператором
24-ого окремого штурмового батальйону «Айдар» Сухопутних військ
Збройних Сил України.
20 серпня у бою на Луганщині Ілля отримав тяжке поранення:
осколок снаряду потрапив йому в голову. Десять днів лікарі боролися

6. 6
за його життя, та 30 серпня 2014 року у Київському шпиталі Ілля
помер. Самотніми лишилися дружина і 6-річна донька, яких він дуже
любив.
Від Черкаської обласної державної адміністрації та
обласної ради Ілля Ідель нагороджений почесною
відзнакою «За заслуги перед Черкащиною
(посмертно) та відзнакою «Холодний Яр»
(посмертно).
Черкаською міською радою
нагороджений пам’ятним знаком «За
заслуги перед містом Черкаси» І ступеня
(посмертно).
В с. Червона слобода на
фасаді будівлі ЗОШ І-ІІ ст. №1, де
навчався Герой, встановлено
меморіальну дошку.
У Соборному сквері Черкас
встановлено пам’ятник з фото 20 бійців,
які загинули в АТО, серед них і Ілля Ідель.
Похований на сільському кладовищі в
с. Червона Слобода.

7. 7
Єременко Віктор Вікторович
(06.02.1993 – 10.09.2014)
Народився 6 лютого 1993 року в селі
Білозір′я Черкаського району Черкаської
області. Віктор був сиротою, виховувала
його бабуся. Ганна Олександрівна
забрала Вітю до себе малим
школяриком, коли її доньку Людмилу
позбавили батьківських прав.
Віктор серед шістьох внуків ніколи
не забував того, як бабця тяжко
трудилась, аби поставити їх на ноги, сама недоїдала, недосипала, по
одній гілці тягала з лісу, щоб обігріти дітей. Навіть тоді, коли Віктор
твердо вирішив, що має бути на Майдані, має захистити свою гідність і
гідність мільйонів українціввід зазіхань влади, – не забував про Ганну
Олександрівну, часто приїздив додому аби побачитися з бабусею та
допомогти по господарству. Хлопець ніколи не сидів без діла, вмів
працювати і зароблені гроші віддавав сім’ї.
Навчався в Смілянській ЗОШ-інтернат, Чигиринській школі-
інтернат. З 2010 року – в училищі №12 м. Сміла. У 2012 році вступив до
Тальнівського будівельного коледжу.
З грудня 2013 року по квітень 2014 року Віктор брав активну
участь у революційних подіях на Майдані (у 22-й сотні Самооборони) у
м. Києві, відстоюючи право кожного українця на сильну, соборну
Україну. А поки Віктор відстоював права всіх громадян України на
Майдані в Києві, його відрахували із Тальнівського державного
будівельно-економічного коледжу. У коледжі розказують, що не
змогли додзвонитися Віктору на мобільний, тому його просто
виключили з навчального закладу…
Коли над країною нависла воєнна загроза, Віктор не вагаючись
пішов на фронт добровольцем. 5 квітня 2014 року – прийняв присягу

8. 8
в Національній Гвардії, визволяв місто Слов'янськ. Був кулеметником.
Побратими згадують його як відважного хлопця, який в різних
ситуаціях проявляв себе гідно. Володів навичками рукопашного бою,
завжди був готовий прикрити товаришів.
В одному з інтерв’ю українському виданню Віктор розповідав:
«Якщо з’явиться можливість відпочити, я б поїхав з дівчиною на 3-4
дні на Дніпро з наметом. Краще нічого й бути не може! Адже я вже
півроку на війні, якщо рахувати Майдан. Тільки пару разів додому
їздив».
Хлопець хотів працювати в правоохоронних органах, особливо в
СБУ. А ще мріяв, що після закінчення війни він розшукає братів і
сестер, і вся велика родина разом із бабусею сяде за великим столом
в малій, але щасливій хаті.
Віктор дуже хотів одружитися і мати трьох дітей. Навіть імена їм
придумав.
10 вересня 2014 Віктор отримав вогнепальне поранення грудної
клітки під Артемівськом (Донецька область). Його направили до
місцевої лікарні, однак через важку рану він помер в реанімаційному
відділенні Артемівської лікарні.
Указом Президента України № 838/2014 від
31 жовтня 2014 р., «за особисту мужність і
героїзм, виявлені у захисті державного
суверенітету та територіальної цілісності України,
вірність військовій присязі», нагороджений орденом
«За мужність» III ступеня (посмертно).
Від Черкаської обласної державної адміністрації
та обласної ради Віктор Єременко нагороджений
почесною відзнакою «За заслуги перед Черкащиною»
(посмертно).

9. 9
У Соборному сквері
Черкас встановлено
пам’ятник 20 бійцям які
загинули в АТО, серед них і
Віктор Єременко.
В рідному селі Героя –
Білозір′ї – вулицю Щорса
перейменували на вулицю
Віктора Єременка.
Похований Віктор Єременко на сільському
кладовищі в с. Білозір’я.
Пресняков Максим Сергійович
(22.05.1986 – 18.01.2015)
Максим Пресняков народився 22
травня 1986 року у селі Мошни
Черкаського району Черкаської області.
Закінчивши у 2003 році школу із
золотою медаллю, хлопець спочатку хотів
присвятити своє життя цивільній авіації,
вивчитися на льотчика або
авіаконструктора. Але при здоровому
міркуванні обрав військову службу. Відтоді
його життя – це стежина професійного
військового. Після чотирьох років навчання
підписав свій перший контракт і служив у Кривому Розі. Наступні 5
років служби провів у смт. Черкаське Дніпропетровської області. Вже
на початку військової кар’єри став одним із кращих розвідників.
З перших днів проведення АТО Максим успішно виконував бойові
завдання командування. Він був командиром розвідувальної роти 93-ї

10. 10
окремої механізованої бригади Збройних Сил України. Умів добре
навчати мобілізованих, які не мали військової підготовки. Буквально
за два тижні в нього люди змінювалися.
Бойові побратими Максима Преснякова говорять, що для своєї
роти Максим був, як то кажуть, батьком рідним і піклувався про все –
починаючи від забезпечення продуктами, обладнанням, технікою, аж
до навчання правильній тактиці розвідки і бою. Навчав усім тонкощам
– як обчислювати і «накривати» снайпера, самому залишатися
непомітним, брати «язиків».
До його загибелі у розвідроті не було жодної втрати — через
мудрі і виважені рішення командир зумів зберегти своїх хлопців у
найтяжчі часи протягом усього часу протистояння на Сході. Він умів
дбати про своїх хлопців, ненав'язливо підштовхуючи до правильних
рішень. Наприклад, плиту з бронежилета, що не витримала
випробувань, виставив на видному місці. І хлопці, які до того не
поспішали перевіряти якість своєї броні, за кілька днів зацікавилися,
що ж вони носять на собі, чи здатні рятувати ті кілограми заліза у
відповідальний момент. Максим казав: «Краще нехай людина не має
ніякого бронежилета, аніж оманливе відчуття безпеки».
На фронті позивний Максима був «Артист» та й у житті він був
активний, товариський, комунікабельний, із відмінним почуттям
гумору. А ще він мріяв зняти фільм про армію. Казав, що потрібен
такий фільм: «Хай усі побачать, яка у нас насправді сильна армія!» А
коли після загибелі перебирали його речі, виявилося, що командир
писав вірші.
Він любив приїжджати додому на канікули або, пізніше, у
відпустку. Миттю організовував колишніх однокласників, хлопці
збиралися на посиденьки, їздили на рибалку. Але і в частину
повертався із задоволенням.
18 січня 2015 року Максим Пресняков з двома групами солдат
потрапили в засідку, виїхавши на допомогу командирові батальйону,
що потрапив в оточення сепаратистів на об’єкті в Пісках. Бійці їхали на

11. 11
двох бронемашинах, по чотири-п’ять чоловік в кожній. Перша машина
підірвалася на фугасі. Командир Максим Пресняков сидів зверху на
броні. Після вибуху бронемашину різко розвернуло убік, капітана
відкинуло на декілька метрів, слідом за ним з люка десантного відсіку
викинуло іншого бійця. Командир встиг витягнути з машини ще
одного. Механік-водій самостійно вийти не міг, ноги затиснуло
спотвореним металом. Коли позаду пролунали постріли з РПГ,
Максим кинувся до кабіни, прикрив собою бійця, потім помалу почав
звільняти його з «полону». Напевно він був упевнений, що
бронежилет стане порятунком для нього самого і для пораненого.
Йому майже вдалося відтягнути хлопця від лінії вогню, коли
пролунала чергова серія вибухів. Говорять, Максим загинув миттєво…
Коли товариші по службі, приїхавши на похорон свого командира,
привезли його каску і важкий бронежилет, всі побачили, що уламок
гранати, який попав в капітана, коли він своїм тілом в бою прикривав
пораненого сержанта, не залишив йому шансів на життя. Шматок сталі
на бронежилеті був вирваний буквально «з м’ясом».
Капітану Максиму Преснякову посмертно присвоєно звання
майора.
Указом Президента України № 311/2015 від 4
червня 2015 року, «за особисту мужність і високий
професіоналізм, виявлені у захисті державного
суверенітету та територіальної цілісності України,
вірність військовій присязі», Максим Пресняков
нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня
(посмертно).
Від Черкаської обласної державної адміністрації та
обласної ради нагороджений почесною відзнакою «За
заслуги перед Черкащиною (посмертно).

12. 12
4 червня 2015 року Максим Пресняков нагороджений
відзнакою «Народний Герой України» (посмертно).
В селі Мошни на будівлі школи, де
навчався Герой, встановлено меморіальну
дошку та перейменовано вулицю Рябоконя
на вулицю Максима Преснякова.
Похований Максим Пресняков на сільському кладовищі в
с. Мошни.
Вони були чиїмись синами, батьками, друзями, коханими.
Кожен з них про щось мріяв і вірив у краще майбутнє. Та
насамперед вони були справжніми патріотами. І тому, не
вагаючись, за Свободу, Гідність та Незалежність нашої держави
вони віддали найдорожче – своє життя.
Слава Героям! Герої не вмирають, адже вони разом з нами.
Вони житимуть доти, доки ми про них пам’ятатимемо.

13. 13
Використані джерела
1. Гірке Водохреща родини Преснякових // Сільські обрії. – 2015. – 23
січня (№3). – С. 3.
2. Біловицька Н. Кращий серед рівних. Максим Пресняков. / Наталія
Біловицька // Урядовий кур’єр. – 2015. – 30 січня (№17). – С. 6.
3. Калюжна С. Герой посмертно. Загиблого капітана Андрія Плохого
нагороджено Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня /
Сніжана Калюжна // Сільські обрії. – 2015. – 23 січня (№3). – С. 3.
4. На Луганщині загинув капітан Андрій Плохой // Сільські обрії . –
2014. – 8 серпня (№30). – С. 1.
5. Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя
// Сільські обрії. – 2014. – 22 серпня (№32). – С. 7.
6. У Тубільцях відкрили меморіальну дошку загиблому в АТО капітану
Плохому // Сільські обрії. – 20 березня (№11). – 2015. – С. 2.
7. На Чернігівщині вшанували пам'ять нашого земляка // Сільські
обрії. – 2016. – 19 лютого (№6). – С. 1.
8. У Білозір᾽ї провели в останню путь загиблого в зоні АТО Віктора
Єременка // Сільські обрії. – 2014. – 19 вересня (№36). – С. 36.
9. Калюжна С. Іллю Іделя увічнили у камені / Сніжана Калюжна //
Сільські обрії. – 2015. – 5 червня (№22). – С. 8.
10. Константинова Л. Нагорода від народу / Леся Константинова //
Сільські обрії. – 2015. – 12 червня (№23). – С. 15.
11. Іллю Іделя посмертно нагородили пам’ятним знаком «За заслуги
перед містом Черкаси» І ступеня // Сільські обрії. – 2015. – 8 травня
(№18). – С. 8.
12. Луганщина продовжує збирати криваву данину // Сільські обрії. –
2014. – 5 вересня (№34). – С. 1.
13. Калюжна С. У Мошнах увіковічнили двох Героїв / Сніжана Калюжна
// Сільські обрії. – 2015. – 29 травня (21). – С. 15.
14. Полатайко Р. Цей світ лиш врятують герої, герої нової війни / Раїса
Полатайко // Сільські обрії. – 2015. – 6 березня (№9). – С. 9.

14. 14
15. Полатайко Р. «Не маю права скаржитись на долю Отримав все та
все ж нічим не володію» / Раїса Полатайко, Леся Гаврилюк //
Сільські обрії. – 2016. – 22 січня (№2). – С. 4.
16. У Мошнах з’явилася вулиця Максима Преснякова // Сільські обрії. –
2015. – 29 травня (№21). – С. 3.
Інтернет-ресурси
1. Василь М. Смерть «Артиста»: командир роты разведчиков Максим
Пресняков [Електронний ресурс] / Мария Василь // Сайт газети
«Факты». – Текстові дані. – Режим доступу: http://fakty.ua/194919-
smert-artista-komandir-roty-razvedchikov-maksim-presnyakov-pogib-
prikryv-soboj-soldata (дата звернення: 5.05.2016). – Назва з екрана.
2. Двадцятьом синам Черкас, які загинули в АТО, відкрито пам’ятник
[Електронний ресурс] // Сайт газети «Нова доба». – Текстові дані. –
Режим доступу: http://novadoba.com.ua/17541-dvadcyatom-synam-
cherkas-yaki-zagynuly-v-ato-vidkryto-pamyatnyk.html (дата
звернення: 5.05.2016). – Назва з екрана.
3. Загиблий Герой АТО: «Сестричка, я повернуся - махнемо на Дніпро
[Електронний ресурс] // Сайт «Depo.ua». – Текстові дані. – Режим
доступу: http://www.depo.ua/ukr/life/pogibshiy-geroy-ato-sestrichka-
ya-vernus-rvanem-na-dnepr-16122014101000 (дата звернення:
5.05.2016). – Назва з екрана.
4. Родичі 21-річного героя АТО… [Електронний ресурс] // Сайт «Рідна
Черкащина». – Текстові дані. – Режим доступу:
http://ck.ridna.ua/2014/09/17/rodychi-21-richnoho-heroya-ato-z-
bilozirya-vzhe-dilyat-joho-spadok/ (дата звернення: 5.05.2016). –
Назва з екрана.
5. Юний герой, який загинув в АТО… [Електронний ресурс] // Сайт
«Дзвін». – Текстові дані. – Режим доступу: http://dzvin.org/yunyj-
heroj-yakyj-zahynuv-v-ato-u-vazhkyh-umovah-vyris-spravzhnim-
patriotom-ta-mriyav-pity-pratsyuvaty-v-sbu/ (дата звернення:
5.05.2016). – Назва з екрана.

15. 15

16. 16
Популярне видання
Герої не вмирають
Уродженців Черкаського району,
які загинули під час АТО
Автор-укладач Л.В. Воскобійник
Комп’ютерний набір Л.В. Воскобійник
Відповідальна за випуск В.М. Канюка
Підписано до друку 27.05.2016
Тираж 5
Видавець: Комунальний заклад «Черкаський районнийорганізаційно-
методичнийцентр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської
районної ради
18000 м. Черкаси
вул. Дахнівська,52
e-mail: bibliotekaromc@gmail.com