Діброва Тетяна Володимирівна, учитель української мови та літератури Лиманської ЗОШ І-ІІІ ст.№4

1. Лиманський міський відділ освіти
Лиманська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 4
«Національні традиції в романі
П.Куліша «Чорна рада»
Позакласний захід
учителя української мови
та літератури
Дібрової Тетяни Володимирівни
2017

2. Позакласний захід
«Національні традиції в романі П.Куліша «Чорна рада»
Звучить українська мелодія
ВЕДУЧИЙ. У чудовому мальовничому куточку України на Чернігівщині є
село Мотронівка. Незважаючи на те, що ця назва зараз відома не кожному, цей
населений пункт бачив багатьох видатних людей. І серед них був Пантелеймон
Олександрович Куліш, автор першого українського історичного роману «Чорна
рада». Саме тут він жив і творив, а після його смерті стараннями дружини
письменника, Олександри Білозерської –
Куліш, у цій садибі створено музей.
На екрані слайди з видами будинку –
музею Куліша в Мотронівці.
Весь інтер’єр садиби відновлено за
архівними документами. Тому все тут
виглядає так, як було більше ста років
тому. Здається, що господар будинку десь поруч, просто вийшов ненадовго, та
незабаром прийде. А якщо б справді ми могли зустрітися з письменником?
Давайте уявимо, що така зустріч можлива. І сам Куліш розповість нам про своє
життя.
Входить учень в образі Куліша.
КУЛІШ. Доброго дня вам, юні
друзі. Чув, що ви цікавитися нашою
українською літературою, любите
читати. Це дуже добре. Коли я був
у вашому віці, то теж полюбляв
слухати народні пісні, казки. Моя
матуся дуже багато їх знала. А
потім двоюрідна сестричка Леся навчила мене грамоти, я почав читати книжки,
збирати чудові перлини народної творчості, а згодом і сам спробував писати.
УЧЕНЬ. Ми чули, що ви були знайомі з Тарасом Григоровичем Шевченком.

3. КУЛІШ. Так. Наша зустріч була дуже цікавою. Одного разу хтось зайшов до
мене в парусиновому пальті і каже: «Добрий день! Вгадуєте, хто до вас?». А я й
кажу: «Хто ж, як не Шевченко!» Я ж тоді і портрета його не бачив, та чомусь
здогадався, що то саме він. А незнайомець і каже: «А хто ж ще?». Так ми
швидко познайомилися, пісні співали. У Шевченка був дуже гарний голос.
Потім разом до Дніпра їздили, малювали, рибу ловили. Звичайно, не в усьому
ми доходили згоди, але я завжди цінував його видатний талант.
2 УЧЕНЬ. Правда, що ви були заарештовані за участь у Кирило-
Мефодіївському товаристві?
КУЛІШ. Так, у 1847 році мене заарештували, коли я був у відрядженні у
Варшаві. Хоча приналежність моя до цього братства не була доведена, та взяли
до уваги мою дружбу з членами товариства, знайшли твори, у яких
стверджувалася думка про можливість самостійного існування України. І мені
довелося відбувати заслання у Тулі, заборонили писати, а потім дозволили, але
заборонили працювати в системі освіти.
3 УЧЕНЬ. Та все ж таки ви змогли багато зробити для української освіти. Ми
чули, що вами розроблено
правопис української мови,
який так і назвали «кулішівка».
Ним користувалися аж до 1917
року.
4 УЧЕНЬ. А скажіть, будь
ласка, чому ви вирішили
написати історичний роман?
Як виник у вас його задум?
КУЛІШ. Завжди цікавився героїчною історією нашого народу, слухав пісні,
думи, вивчав історичні джерела. У мене були чудові попередники на ниві
історичного роману. У мій час усі захоплювалися романами Вальтера Скотта,
який описував боротьбу шотландського народу за волю. Читав я історичні
твори О.С. Пушкіна, М.В. Гоголя, Є. П.Гребінки, Т.Г. Шевченка. І хотілося
створити щось своє, розповісти про те, про що ще не писали. Час я вибрав

4. досить складний для України, коли після смерті Богдана Хмельницького
почалася боротьба за владу, Україна поділилася на Правобережну та
Лівобережну на кожній був свій гетьман. Козацька старшина і запорожці не
могли дійти згоди. Спирався я на козацькі літописи Самійла Величка і
Грабянки.
5 УЧЕНЬ. Чи багато вам довелося вигадати, а що можна вважати
беззаперечним історичним фактом?
КУЛІШ. На сторінках мого роману діють справжні історичні постаті. І Яким
Сомко, і Іван Брюховецький дійсно жили і з ними відбулося все те, що описано
в романі. Та, звичайно, художній твір не обходиться без вигаданих героїв. Та
хіба можна сказати, що вони повністю вигадані? Вони прийшли з народних
пісень, із спогадів дитинства. Це мої земляки, яких я переніс у минуле та
наділив чеснотами нашого народу.
ВЕДУЧИЙ. Уявіть собі, що герої роману «Чорна рада» прийшли на зустріч з
нами. У кожного з них є, що розповісти нам, поділитися тим, що в нього на
серці.
Звучить вірш Куліша «Заспів»
Удосвіта встав я … темно ще надворі…
Де-не-де по хатах ясне світло сяє,
Сяє ясне світло, як на небі зорі…
Дивуюсь, радію, у серця питаю:
«Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?»
«Ой скоро світ буде,
Прокинуться люде,
У всяке віконце
Засіяє сонце…»
Ой ударю ж я зразу
У струни живії:
Прокиньтесь, вставайте,

5. Старі й малії!
Віщуванням новим
Серце моє б’ється, -
Через край із серця
Рідне слово ллється…
ВЕДУЧИЙ. По весні 1663 року двоє подорожніх, верхи на добрих конях,
наближалися до Києва з Білогородського шляху. Один був молодий собі козак,
збройний, як до війни; другий, по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по
шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду – старий
козарлюга. Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли вони в ліву
руку, да й побрались гаєм по кривій доріжці. Крива доріжка вела їх до
Череваневого хутора, Хмарища. А Черевань був тяжко грошовитий та й
веселий пан із козацтва.
Інсценізація уривка з твору
Шрам і Петро у воріт.
ВАСИЛЬ НЕВОЛЬНИК. Хто там грюкає, наче в свої ворота?
Та годі тобі розпитувати! Бачиш, що не татаре, то і впускай.
ВАСИЛЬ НЕВОЛЬНИК. Боже мій правий! Та се ж паволоцький Шрам! Не
знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бігти до пана.
ШРАМ. Одчини перше ворота, а потім біжи собі куди хоч.
ВАСИЛЬ НЕВОЛЬНИК. Правда, правда, господарю мій любий! Гора з горою
не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться. Ох, не думали ж мої старі очі
вбачати пана Шрама! А це ж твій Петрусь! Орел, а не козак!
ШРАМ. Веди нас, Василю, до пана. Де він? Чи в світлиці, чи на пасіці? Од
людей іще не відцурався? Чи, може, справді зробивсь пустинножителем?
ВАСИЛЬ НЕВОЛЬНИК. Йому од людей відцуратись! Та йому хліб не піде в
душу, якби його люди покинули. У нас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що
в нас за гість тепер в Хмарищі.
Долинають звуки кобзи.
ШРАМ. Е, да се у вас і бандура!

6. ВАСИЛЬ НЕВОЛЬНИК. І бандура, та ще чия бандура!
ШРАМ. Та невже це в вас божий чоловік?
ВАСИЛЬ НЕВОЛЬНИК. А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря
не було, та може вже й не буде між козацтвом. Три годи як три дні, промучивсь
я в проклятій неволі, на турецькій каторзі, не думав вже побачити
святоруського берега. А він виспівав на мене сто золотих червоних, от я ізнов
між хрещеним миром, ізнов почую козацьку мову!
Кобзар співає, Черевань слухає.
ЧЕРЕВАНЬ. Бгатику, чи се ти сам, чи се твоя душа прилетіла послухати
божого чоловіка?
КОБЗАР. Бувай же здоров, панотче і пане полковнику! Чули ми, як Господь
наустив тебе взятись знову до козакування.
ШРАМ. Скажи ж мені, божий чоловіче, ти всюди вештаєшся і всячину чуєш:
чи не чував ти, що в нас діється за Дніпром?
КОБЗАР. Діється таке, що бодай і казати! Не добре, кажуть, починає на сій
Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жодного ладу між
козаками.
ШРАМ. А старшина ж із гетьманом нащо?
КОБЗАР. Старшини там багато, та нікого слухати.
ШРАМ. Як нікого, а Сомко?
КОБЗАР. А що ж Сомко? Хоч він і розумом, і славою узяв над усіма, да й йому
не дають гетьмановати. Запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.
ШРАМ. Якого Брюховецького? Іванця?
КОБЗАР. Його. Як Юрусь не зміг вдержатись на гетьманстві да пішов у ченці,
так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире
срібло да й махнув на Запоріжжя. А там як сипнув грішми, так запорожці за
ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий з усіма
обнімається, да братається, да горілкою поїть.
ШРАМ. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, - а нього душа щира,
козацька, так міркував я, що якраз підніму його з усіма полками на Тетерю, та й
приведемо Україну до однієї булави. А тепер…

7. ЧЕРЕВАНЬ. Бгатці! Ходім лиш до хати! Там нам дадуть таких вареників, що
всяке горе на душі одлігне.
ВЕДУЧИЙ. Так починається цей захоплюючий твір про вірність Батьківщині і
зрадництво, про підлість, жадібність та про шляхетність і мужність. Про
справжнє кохання, яке долає всі перешкоди.
Фрагмент двобою Петра з Кирилом Туром з фільму «Чорна рада»
Кожен справжній патріот не повинен стояти осторонь, коли в країні біда. Не
можна казати: «А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нічого їсти або пити, або ні в
чому хороше походити?» Народ засуджує таких, про що говориться в думі
«Хмельницький і Барабаш», яку згадує полковник Шрам.
ЧТЕЦЬ.
Ми дачі не даєм,
В військо польське не йдем:
Не лучче б нам з ляхами,
Мостивими панами,
Мирно проживати,
Аніж піти лугів потирати,
Своїм тілом комарів годувати?
ВЕДУЧИЙ. У переламні епохи кожен повинен зробити свій вибір. І бажано не
помилитися, не опинитися на боці зла. Багато років минуло з тих пір. Чимало
лиха зазнала наша країна. Та як би важко не було, народ не загинув, вистояв і
відродився. Доки є серед українців такі люди, як Шрам, Сомко, Петро, Леся,
Кирило Тур, батько Пугач, – не вмре Україна. Але не слід забувати про
Брюховецького, Гвинтівку та інших губителів рідного краю, уміти розпізнавати
їх обман.
Кобзо, моя непорочна утіхо!
Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха,
Голосом правди святої дзвони,
Нашу тісноту гірку спом'яни.
Кобзо! ти наша одрада єдина...

8. Поки із мертвих воскресне Вкраїна,
Поки дождеться живої весни,
Ти нам про нашу тісноту дзвони.
Стиха дзвони, нехай мучене серце
Важко заб'ється, до серця озветься,
Як на бандурі струна до струни.
Звучить фінальна пісня з фільму «Чорна Рада» на слова Д.Павличка музика
Ігоря Поклада.
Роман цей високо оцінив Тарас Шевченко. У листі від 5 грудня 1857 р. він
писав: «Спасибі тобі... друже мій великий, за твої подарунки і особливо — за
«Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу
більш нічого, як спасибі». І. Франко називав «Чорну раду» «найліпшою
історичною повістю» в українській літературі. Довгі роки ця книга була
невідома в Україні. Тепер вона прийшла до нас, до тих, від кого залежить доля
України. Ми б хотіли почути від Пантелеймона Олександровича пораду, як
треба жити, щоб бути гідними громадянами своєї землі.
КУЛІШ. Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся.
Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна і вже на таку
громаду ніхто своєї лапи не положить.
ВЕДУЧИЙ. Спасибі вам за мудрі слова. Сьогодні ми вшановуємо наше рідне
слово, віддаємо хвалу тим, хто творив історію нашої країни і хто оспівав її. Ми
від них приймаємо естафету відповідальності за долю України. Адже вона в
серці кожного з нас, а всі ми – її частка.
Пісня «Україна – це я».