Позиція ВСУ щодо передачі землі у власність ЖБК

1. ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 червня 2014 року м. Київ
Колегія суддів Судових палат в адміністративних, господарських та цивільних
справах Верховного Суду України у складі:
головуючого Кривенка В.В.,
суддів: Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І.,
Гриціва М.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А.,
Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Коротких О.А.,
Кривенди О.В., Лященко Н.П., Маринченка В.Л.,
Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Патрюка М.В.,
Потильчака О.І., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М.,
Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Терлецького О.О.,
Тітова Ю.Г., Шицького І.Б., Яреми А.Г., —
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом заступника
прокурора Київської області (далі — Прокурор) в інтересах держави до
Коцюбинської селищної ради Київської області (далі — Рада), за участю третьої
особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні
відповідача — житлово-будівельного кооперативу (далі — ЖБК) «Моноліт», про
визнання протиправним і скасування рішення,
в с т а н о в и л а:
У лютому 2013 року Прокурор звернувся до суду з позовом, у якому
просив визнати протиправним та скасувати рішення 45 сесії 5 скликання Ради
від 11 жовтня 2010 року № 183 «Про надання дозволу ЖБК «Моноліт» на
розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею
105,00 га за рахунок земель запасу житлової і громадської забудови для
будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель та
споруд членів кооперативу»

2. (далі — Рішення).
На обґрунтування позовних вимог Прокурор послався на те, що Рішення
прийнято з порушенням вимог чинного законодавства. Вважає, що при його
прийнятті не враховано, що ЖБК «Моноліт» не є ЖБК у розумінні статей 133,
137 Житлового кодексу Української РСР (у редакції, чинній на час виникнення
спірних відносин; далі — ЖК), Примірного статуту житлово-будівельного
кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 22
серпня 1991 року № 163 (у редакції, чинній на час виникнення спірних
відносин; далі — Примірний статут), і статті 41 Земельного кодексу України
2001 року (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — ЗК),
оскільки ЖБК створюється не менше як п’ятьма особами, які потребують
поліпшення житлових умов. Крім того, рішення прийнято за відсутності
затвердженої містобудівної документації та погодження спеціального
уповноваженого органу з питань містобудування та архітектури. Також усупереч
пункту 12 Перехідних положень ЗК Рішення прийнято щодо земельної ділянки,
яка знаходиться за межами селища Коцюбинське, а тому відповідач не мав
повноважень розпоряджатися спірною земельною ділянкою.
Київський окружний адміністративний суд постановою від 5 березня 2013
року, залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного
суду від 30 липня 2013 року та Вищого адміністративного суду України від 16
січня 2014 року, у задоволенні позову відмовив виходячи із того, що на момент
прийняття відповідачем Рішення ЖБК «Моноліт» був зареєстрований в
установленому законом порядку як юридична особа. Орган місцевого
самоврядування як суб’єкт земельних відносин не наділений повноваженнями
контролю за дотриманням порядку створення юридичної особи, тому висновки
Прокурора про недотримання відповідачем вимог законодавства України під час
прийняття Рішення суд вважає безпідставними. Крім того, позивач не довів
належними доказами тих обставин, що земельна ділянка, щодо якої прийнято
Рішення, знаходиться поза межами селища Коцюбинське, а отже, Рішення Ради
про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою відведення земельної
ділянки відповідач прийняв відповідно до вимог та у межах повноважень,
наданих чинним законодавством.
Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, заступник
Генерального прокурора України звернувся із заявою про його перегляд
Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим
адміністративним судом України одних і тих самих норм права у подібних
правовідносинах, а саме: пункту 12 Перехідних положень, статті 41 ЗК, статей
133, 137 ЖК. На обґрунтування заяви заступник Генерального прокурора
України додав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду
цивільних і кримінальних справ від 2 та 23 жовтня 2013 року, а також постанов
Вищого господарського суду України від 2 серпня та 22 листопада 2011 року (№
№ 31/70, 23/63), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування

3. судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних
правовідносинах.
Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судових палат в
адміністративних, господарських та цивільних справах Верховного Суду
України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін
рішення суду апеляційної інстанції, погодився з його висновком про те, що на
момент прийняття Радою Рішення ЖБК «Моноліт» був зареєстрований в
установленому законом порядку як юридична особа, а орган місцевого
самоврядування не наділений повноваженнями контролю щодо дотримання
правильності державної реєстрації юридичної особи, у тому числі й мети її
створення. Рішення прийнято відповідно до вимог та у межах повноважень,
наданих чинним законодавством, оскільки спірна земельна ділянка знаходиться
в межах селища Коцюбинське.
Натомість у справах, рішення в яких надано на підтвердження наведених
у заяві доводів, суди касаційних інстанцій у подібних правовідносинах дійшли
протилежного висновку, зокрема:
- у рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ цей суд погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій
про те, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами селища
Коцюбинське, оскільки на момент прийняття Радою рішення «Про
затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну
власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового
будинку, господарських будівель і споруд» межі селища Коцюбинське в
установленому законом порядку не були встановлені, а тому рішення Ради не
відповідає вимогам земельного законодавства;
- в ухвалі Вищого господарського суду України від 2 серпня 2011 року суд
касаційної інстанції, погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій про
задоволення позову, зазначив, що оскільки обслуговуючий кооператив
житлового кооперативу «Технолог» не створювався як ЖБК відповідно до ЖК
та Примірного статуту, то він не мав права на отримання безоплатно земельних
ділянок у власність відповідно до статті 41 ЗК;
- в ухвалі Вищого господарського суду України від 22 листопада 2011 року
цей суд, погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій про часткове
задоволення позову, зазначив, що оскільки ЖБК «Медтехнік», отримавши на
безоплатній основі земельні ділянки, не мав наміру поліпшувати житлові умови
членів кооперативу, суд першої інстанції обґрунтовано застосував положення
статей 41 ЗК та 133, 137 ЖК та Примірного статуту, згідно з якими при
вирішенні питання щодо надання безоплатно земельної ділянки ЖБК слід
враховувати саме мету його створення, зокрема потребу засновників та членів
кооперативу у поліпшенні житлових умов та їх перебування на квартирному
обліку.

4. Аналіз наведених судових рішень дає підстави вважати, що суди
касаційних інстанцій неоднаково застосували пункт 12 Перехідних положень,
статтю 41 ЗК, статті 133, 137 ЖК, Примірний статут.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом
касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних
правовідносинах, колегія суддів Судових палат в адміністративних,
господарських та цивільних справах Верховного Суду виходить із такого.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що орган державної влади
та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише
на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України.
Згідно зі статтею 12 ЗК до повноважень сільських, селищних, міських рад
у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема,
розпорядження землями територіальних громад.
Відповідно до статті 83 ЗК у комунальній власності перебувають усі землі
в межах населених пунктів.
Згідно зі статтею 174 ЗК рішення про встановлення і зміну меж сіл, селищ
приймаються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними,
Київською чи Севастопольською міською радами за поданням районних та
відповідних сільських, селищних рад.
Статтею 176 ЗК визначено, що межі адміністративно-територіальних
утворень посвідчуються державним актом України.
Відповідно до пункту 12 Перехідних положень ЗК до розмежування
земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження
землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в
абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють
відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів —
відповідні органи виконавчої влади.
Отже, за змістом зазначених норм права (у редакціях, які були чинними на
час виникнення спірних відносин) сільські, селищні та міські ради мають право
розпоряджатися землями територіальних громад виключно в межах населених
пунктів, до яких належать землі, межі яких встановлено та посвідчено
державними актами України.
Як установили суди, селище міського типу імені Коцюбинського
(далі — смт Коцюбинське) було створено відповідно до Указу Президії
Верховної Ради УРСР від 11 лютого 1941 року, яким населений пункт Берковець
Київського району Київської області віднесено до категорії селищ міського типу,
виключено зі складу Білицької селищної ради та перейменовано в селище імені
Коцюбинського, до складу якого включено залізничну станцію Біличі. Проте
цим Указом межі зазначеного селища визначені не були.
У подальшому Указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962
року «Про віднесення в підпорядкування обласних (промислових) Рад депутатів

5. трудящих міських поселень Української РСР» смт Коцюбинське підпорядковано
Ірпінській міській раді і разом із нею було виключено зі складу Києво-
Святошинського району Київської області та підпорядковано безпосередньо
Київській обласній раді. При цьому питання щодо визначення меж смт
Коцюбинське цим актом також не вирішувалося.
Тобто, під час розгляду цієї справи суди встановили, що з моменту
утворення смт Коцюбинське та до часу прийняття Радою Рішення межі
зазначеного адміністративно-територіального утворення встановлено не було.
У зв’язку з цим прийняття Радою Рішення за відсутності встановлених
меж населеного пункту суперечить положенням пункту 12 Перехідних положень
ЗК.
Крім того, як убачається з Рішення, дозвіл на розробку проекту відведення
земельної ділянки у власність ЖБК «Моноліт» надавався згідно з вимогами
статті 41 ЗК. Згідно з положеннями цієї статті житлово-будівельним (житловим)
кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого
самоврядування земельні ділянки для житлового будівництва передаються
безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється
відповідно до затвердженої містобудівної документації.
Суди встановили, що метою діяльності ЖБК «Моноліт» є забезпечення
житлом членів кооперативу, яке здійснюється шляхом будівництва
багатоквартирних багатоповерхових житлових будинків та будинків садибного
типу. Засновниками цього кооперативу є Тартаковська О.А., Чернишов А.М. —
мешканці м. Києва та Литвененко Н.В. — мешканка м. Дніпродзержинська
Дніпропетровської області.
Згідно зі статтею 133 ЖК громадяни, які потребують поліпшення
житлових умов, вправі вступити до ЖБК і одержати в ньому квартиру.
Відповідно до статті 135 ЖК до членів ЖБК приймаються громадяни, які
постійно проживають у даному населеному пункті, які потребують поліпшення
житлових умов.
Згідно зі статтею 137 ЖК ЖБК зорганізуються при виконавчих комітетах
місцевих Рад народних депутатів, при підприємствах, установах і організаціях.
Порядок організації та діяльності ЖБК установлюється цим Кодексом,
Примірним статутом та іншими актами законодавства.
Відповідно до пункту 3 Примірного статуту при будівництві жилих
будинків садибного типу число громадян, необхідне для організації кооперативу,
не може бути менше п’яти чоловік.
Отже, аналіз наведених норм законодавства свідчить про те, що при
вирішенні відповідною радою питання про надання житлово-будівельним
(житловим) кооперативам безоплатно земельної ділянки має враховуватися мета
створення такого кооперативу, порядок його організації відповідно до ЖК та
Примірного статуту.
На порушення зазначених вище норм суд касаційної інстанції, залишаючи

6. без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову Прокурору в
задоволенні позову, формально виходив із того, що ЖБК був зареєстрований в
установленому порядку як юридична особа, а орган місцевого самоврядування
не наділений повноваженнями контролю щодо дотримання правильності
державної реєстрації юридичної особи, зокрема, стосовно врахування мети
створення такого кооперативу, порядку організації його діяльності відповідно до
вимог ЖК та Примірного статуту. Проте, з’ясування саме цих обставин при
наданні земельної ділянки ЖБК як спеціальному суб’єкту, передбаченому
статтею 41 ЗК, зобов’язує Раду з’ясовувати правовий статус, мету та підстави
його створення.
Таким чином, незастосування судом касаційної інстанції норми
матеріального права, яка підлягала застосуванню, свідчить як про неоднакове
застосування зазначеної норми, так і про незаконність судового рішення у
справі, що розглядається.
Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів Судових палат в
адміністративних, господарських та цивільних справах Верховного Суду
України на підставі аналізу пункту 12 Перехідних положень, статті 41 ЗК, статей
133, 135, 137 ЖК, Примірного статуту дійшли висновку, що сільські, селищні та
міські ради мають право розпоряджатися землями комунальної власності
територіальних громад виключно в межах населеного пункту. При цьому, даючи
дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки у власність ЖБК,
відповідна рада має враховувати мету створення такого кооперативу, порядок
його організації та діяльності відповідно до вимог ЖК та Примірного статуту.
Оскільки при вирішенні цієї справи суд касаційної інстанції допустив
неоднакове та неправильне застосування норм матеріального права, то ухвала
Вищого адміністративного суду України від 16 січня 2014 року підлягає
скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.
Заява заступника Генерального прокурора України щодо скасування
Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України та
прийняття нового рішення про задоволення позову задоволенню не підлягає.
Установивши помилковість висновків суду касаційної інстанції, які викладені в
оскаржуваній ухвалі, колегія суддів позбавлена можливості прийняти нове
судове рішення, оскільки відповідно до частини другої статті 243 Кодексу
адміністративного судочинства України Верховний Суд України не наділений
повноваженнями щодо скасування чи зміни рішень судів першої та апеляційної
інстанцій у справі, що переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1
частини першої статті 237 цього Кодексу.
Керуючись статтями 241—243 Кодексу адміністративного судочинства
України, колегія суддів Судових палат в адміністративних, господарських та
цивільних справах Верховного Суду України

7. постановила:
Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 січня 2014 року
скасувати, справу направити на новий касаційний розгляд.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку,
передбаченого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного
судочинства України.
Головуючий В.В. Кривенко
Судді:
М.І. Балюк В.П. Барбара
І.С. Берднік Л.І. Григор’єва
М.І. Гриців В.С. Гуль
В.І. Гуменюк А.А. Ємець
Т.Є.
Жайворонок
П.І. Колесник
О.А. Коротких О.В. Кривенда
Н.П. Лященко В.Л. Маринченко
Л.І. Охрімчук П.В. Панталієнко
М.В. Патрюк О.І. Потильчак
О.Б.
Прокопенко
Я.М. Романюк
Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко
О.О.
Терлецький
Ю.Г. Тітов
І.Б. Шицький А.Г. Ярема

8. 17 червня 2014 року справа № 21-195а14
Правова позиція
Судові палати в адміністративних, господарських та цивільних справах
Верховного Суду України на підставі аналізу пункту 12 Перехідних положень,
статті 41 ЗК, статей 133, 135, 137 ЖК, Примірного статуту, затвердженого
постановою Ради Міністрів Української РСР від 22 серпня 1991 року № 163,
дійшли висновку, що сільські, селищні та міські ради мають право
розпоряджатися землями комунальної власності територіальних громад
виключно в межах населеного пункту. При цьому, даючи дозвіл на розробку
відведення земельної ділянки у власність житлово-будівельному кооперативу,
відповідна рада має враховувати його мету відповідно до вимог ЖК та
Примірного статуту.
Суддя
Верховного Суду України О.А. Коротких