робота

1. Заявка
на участь в районному проекті Ліги старшокласників
«Сім духовних святинь малої Батьківщини »
№ 1 Назва роботи Клас,
навчальний
заклад
Назва осередку
органу
учнівського
самоврядування
Прізвище
,ім’я по
батькові
керівника
«Сім
духовних
святинь малої
Батьківщини»
Рогівська
ЗОШ І-ІІІ
ступенів
10 клас, Галій
Валерія
Веселкові барви Іванчишина
І.В. педагог-
організатор

2. Рогівська ЗОШ І-ІІІ ступенів
«Дорога Батьківщино,Україно моя. Милий край тополиний, і степи
і моря. Пісня лине в Карпати, від південних морів. Щоб була ти
багата на дочок і синів… »

3. Не можна описати словами те, наскільки ми пишаємось своєю Україною,
своєю землею, своїм рідним краєм. А скільки спогадів зринають з
дитинства: перші кроки, перше слово «мама», перша любов… і все це на
рідній землі.
О, рідний краю! Який ти величний, ти так і маниш своєю загадковістю,
своїми таємницями, своїми святинями. Адже кожний народ має те, чого
не можна забрати чи відняти, від чого не можна відділитися чи зректися
– це надбання наших предків, багатьох поколінь людей, завдяки яким,
ми живемо, дихаємо і у наших серцях живе священний дух минулого,
нашого славетного минулого.
Що ж таке ці святині? І для чого вони, навіщо їх берегти і пам’ятати?
Невже без них ми не проживемо? Відповідь на ці запитання є дуже
простою. Напевно ви вже не раз чули такий вислів «Без минулого, нема
майбутнього», і це істина, це правда життя, яку ми не можемо, та й не
маємо права заперечувати. Можливо, хтось із вас скаже: « Час
звільнятися від тягарів минулого, і тоді жити стане легше». Можливо в
цьому дійсно щось є. Ми не заперечимо, що забувати потрібно щось
погане, якісь жахливі події з минулого. Але чи можемо ми забути наших
предків, їхню мудрість, яка відгукується до нас і до сьогодні, безцінний
досвід, яким ми користуємось і до сьогодні.
Наша маленька Батьківщина – наше село. Це наш маленький край, в
якому ми навчились жити, любити, бути людьми. Навчились берегти
духовні цінності, надбання та святині.
Не можливо заперечити і те, що у кожного свої святині, своя сокровенна
любов до чогось чи до когось. Є така приказка: «Про смаки не
сперечаються » і це правда, ми не маємо жодного права змусити себе чи
когось почати любити те, чого не любиш, того, кого не любиш, адже
серцю не накажеш. Але на світі є те, що любимо ми всі, це – наша земля.
Це край, який дав нам життя. І наше завдання берегти його, як зіницю
ока, як найдорожче, що ми маємо; захищати, адже сам він себе
захистити не може. І це свята місія кожного з нас. А головне наше
завдання – це берегти той єдиний місточок, що єднає нас із нашим
минулим, багатством нашої прадавньої історії, безцінними святинями.
Тож почнімо кожен із себе і тоді, ми житимемо в процвітаючій країні з
добросердечними та добрими людьми, щоб весь світ заздрив нашому
братерству.
« Мир і братерство – наше багатство!»

4. Святиня №1.
Корчма 18 століття.
Вражає своєю величністю. Вона як неприступна фортеця, охороняє свою
історію та манить притягуючою таємничістю.
У центрі села знаходяться мури пам’ятки архітектури національного значення –
корчми ХVІІ – ХVІІІ століть. За визначенням спеціалістів із правління
Українського товариства охорони пам’яток історії та культури в нашій державі є
всього лише декілька подібних залишків споруд.
Багато хто скаже: просто руїни. Але це не так! Ці стіни вже понад 3
століття несуть в собі історію нашої козацької України. Можна безкінечно
говорити про те, як ми свято бережемо святині свого рідного краю. З якою
вдячністю та трепетом ми відносимось до благ, які нам дає Земля. Але ці
всі слова можуть бути марними без діла. Якщо ми не будемо зважати
пам’ятки архітектури, то скоро їх взагалі не стане, а разом з ними не стане і
«предметів гордості». З кожним роком з планети Земля зникають десятки
сіл ( і це за неофіційними даними),а разом з цими селами зникають різні
пам’ятки архітектури, будівлі історичного значення, пам’ятні місця та
обеліски і пам’ятники, а ми про це навіть і не здогадуємось і це дійсно
образливо. Наша історія потроху відмирає. А наше завдання і, можна
сказати, святий обов’язок , цього не допустити.

5. Святиня №2.
Рідний, милий краю, я лечу до тебе
Наче птах на крилах, рано на весні.
Над моїм селом голубіє небо
Бо мені приснилось мати уві сні.
Церква Івана Богослова
Головна святиня нашого села. До і після реставрації.
Церква Івана Богослова 19 ст., тепер стала монастирською.
Саме село відоме з середини 17 століття. Попередницю дерев’яну церкву Івана Богослова
закладено 1765 року животівським уніатом — протопопом Василем Кремезовичем —
церкву св. Івана Богослова, яка приєднана з унії до православ’я в 1768 році. Точної дати
побудови нової мурованої церкви на цьому місці нікому не відомо, але судячи з архітектури
– то друга половина 19 ст.
Святиня №3.
Ще одна місцева пам’ятка – жіночий монастир ікони Божої Матері “Ігуменя гори
Афон”. Сам монастир відкрито лише 2005 року.

6. Святиня №4.
Обеліск Слави.
В центрі нашого села знаходиться Обеліск Слави споруджений як пам'ять про тих,
хто ціною життя боронив землю від німецько-фашистських окупантів під час
Великої Світової війни у 1941-1945 рр. Ці люди – не просто воїни, це дійсно герої,
завдяки яким ми маємо мирне небо над головою, а головне, безцінний скарб – це
життя. Ми просто не маємо права не назвати це святинею. У нашій пам’яті та
наших серцях вони будуть жити вічно. І цей обеліск буде ще дуже довго гордо
височіти під мирним небом і нагадувати нам про Велику Перемогу.
Серед наших односельчан є люди, яким вдалося пройти все пекло війни і
повернутися до дому до сімей. Ці люди – на сьогоднішній день наші ветерани.
Але, нажаль, з кожним роком цих героїчних людей стає усе менше і менше. Життя
плине дуже швидко і на превеликий сум воно тільки одне, але ми впевнені, що
якби цим людям дали другий шанс прожити життя по-іншому, то і на цей раз
вони б не покинули Батьківщину в біді, і ми б так само, як і зараз ними пишалися
б.
Не злічити тих бід, не загоїти усіх ран, які по собі залишила війна. У людській
пам’яті та серцях їй жити ще дуже довго, адже вона написана кров’ю солдат та
слізьми матерів. І найменше, що ми можемо зробити аби пам'ять не вмирала, це
увіковічнити їх імена на граніті, а людей, які досі ходять по землі, прославляти та
не забувати, що їм також потрібна допомога.
Вічна Слава Героям!

7. Святиня №5.
Бережемо пам'ять про своє минуле.
У нашій школі є невеличкий музей по народознавству. Там знаходяться різні
знаряддя праці наших предків ще 18- 19 ст.. Ми – як віддані українці зуміли
зберегти ці, на цей час, дуже цінні експонати. Адже, без минулого нема
майбутнього. Щороку ми стараємось поповнювати наш міні-музей і робимо це із
задоволенням.
Наші діти дуже люблять шукати інформацію про старовинні речі в мережі
Інтернет, і пишатися тим, що деякі з них, особливо дуже цінні, знаходяться саме в
нашій школі. Ми також вважаємо їх одними з головних святинь нашої маленької
Батьківщини, а ще обряди та звичаї.
країнська культура - це, насамперед, матеріальні та духовні цінності,
створені українським народом протягом його історії. Справжніми
творцями і носіями культури прийнято вважати селян, козаків, ремісників
ще в XIII ст. українська культура протягом тривалих періодів своєї історії
розвивалась як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції,
які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилось в
мистецтві – народних думах, танцях, піснях, декоративно – прикладному
мистецтві.
У
Існує багато форм культури, одна з них – це бряд. Обрядом вважається ритуал,
який містить у собі традиційні дії і супроводжує важливі моменти життя й
діяльності людини, за допомогою чого утверджує соціальну значимість життєвих
станів членів спільноти (етносу).
В обрядах і ритуалах передається досвід релігійних, соціальних і родових
відносин. Поряд з мовою вони зберігають єдність якоїсь людської спільноти –
племені, етносу, нації.
На відміну від обряду, звичай має не тільки релігійно – магічне, але й практичне
коріння. Звичай – це спосіб поведінки, який відтворюється в певному суспільстві
або соціальній групі і є звичним для його членів.
На сьогоднішній день наше завдання не втратити зв’язок, який через традиції
нашого краю, зв’язує нас з духом наших предків. Адже це невід’ємна частина
культури нашого народу.

8. Святиня №6.
Пам’ятник до 200-річчя Великого Кобзаря
Тепер і в нашому селі є Тарас Григорович. Пам’ятник встановлено з нагоди Дня
народження поета. Це ще одна гордість, яка прикрашатиме наше село.
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!
Т.Г.Шевченко
В історії кожного народу є імена, які він свято береже в своїй пам’яті і з великою
любов’ю та повагою передає з покоління в покоління. Є таке ім’я і в нашого
народу – Тарас Шевченко.
Не було і нема в Україні поета, який був би йому подібний. Не було у неньки –
України сина, який так ніжно і віддано любив свій народ і так страждав за нього.
Саме він зберіг і повернув народу його голос – українську мову. Для кожного з нас
ім’я Шевченка є святим.
Іван Франко про Шевченка: «Найкращий, найцінніший удар доля дала йому аж по
смерті – невмирущу славу і вічно нову насолоду, яку дають його твори мільйонам
людських сердець» .

9. Святиня №7.
Пам’ятний знак на честь Прикордонних військ України.
Пам’ятний знак, в Рогах, встановлений на честь 92 Перемишльського
прикордонного загону.
Трохи історії.
Ріка Сян1
поділяла місто Перемишль на дві частини. На початку війни по річці
проходив державний кордон. На східному березі несли службу наші
прикордонники, а в західній частині міста, стояли гітлерівські війська, які
окупували Польщу.
Рівно о 4 ранку спалах гарматного залпу раптово освітив місто. Прошелестів в
небі важкий снаряд і з страшною силою розірвався на нашій території. Почався
бій. Усі прикордонники застави зайняли оборону вздовж ріки. Прикордонники
вели жорстокі бої .
Біля 17-ї години 23 червня 1941 року правобережна частина Перемишлю була
визволена. Через добу про це дізналася всі Батьківщина.
Із радістю слухали радянські люди повідомлення «Совінформбюро», в якому
говорилося «Як леви билися радянські прикордонники, які прийняли на себе
перший удар ворога… Стрімким контрударом наші війська знову оволоділи
Перемишлем. »
Уперше в історії Другої світової війни гітлерівці змушені були відступити.
Перемишльський контрудар розцінювався, як передвісник майбутньої перемоги.
Герой нашого контрудару старший лейтенант Григорій Степанович Поливода
відзначився і в наступних боях. В одному з них, мужній комбат Григорій
Степанович, героїчно загинув. Вічна Слава Героям!
І на останок: святині бувають різні, насправді їх безліч. Хтось свято береже свою
любов до землі, до родини чи до своїх власних віро сподівань і переконань. А
хтось святить щось матеріальне, всі ми різні. Але є одна особливість, яка поєднує
нас усіх – це віра, віра в те, що все буде добре і нас чекає краще життя. А вірити
потрібно завжди і ще надіятись. Бо єдине чого в нас не можна відібрати – це надії.
1

10. Святиня №7.
Пам’ятний знак на честь Прикордонних військ України.
Пам’ятний знак, в Рогах, встановлений на честь 92 Перемишльського
прикордонного загону.
Трохи історії.
Ріка Сян1
поділяла місто Перемишль на дві частини. На початку війни по річці
проходив державний кордон. На східному березі несли службу наші
прикордонники, а в західній частині міста, стояли гітлерівські війська, які
окупували Польщу.
Рівно о 4 ранку спалах гарматного залпу раптово освітив місто. Прошелестів в
небі важкий снаряд і з страшною силою розірвався на нашій території. Почався
бій. Усі прикордонники застави зайняли оборону вздовж ріки. Прикордонники
вели жорстокі бої .
Біля 17-ї години 23 червня 1941 року правобережна частина Перемишлю була
визволена. Через добу про це дізналася всі Батьківщина.
Із радістю слухали радянські люди повідомлення «Совінформбюро», в якому
говорилося «Як леви билися радянські прикордонники, які прийняли на себе
перший удар ворога… Стрімким контрударом наші війська знову оволоділи
Перемишлем. »
Уперше в історії Другої світової війни гітлерівці змушені були відступити.
Перемишльський контрудар розцінювався, як передвісник майбутньої перемоги.
Герой нашого контрудару старший лейтенант Григорій Степанович Поливода
відзначився і в наступних боях. В одному з них, мужній комбат Григорій
Степанович, героїчно загинув. Вічна Слава Героям!
І на останок: святині бувають різні, насправді їх безліч. Хтось свято береже свою
любов до землі, до родини чи до своїх власних віро сподівань і переконань. А
хтось святить щось матеріальне, всі ми різні. Але є одна особливість, яка поєднує
нас усіх – це віра, віра в те, що все буде добре і нас чекає краще життя. А вірити
потрібно завжди і ще надіятись. Бо єдине чого в нас не можна відібрати – це надії.
1