Серед найславетніших імен в історії українського театру сяє ім’я Панаса Карповича Саксаганського – видатного актора, режисера, організатора й реформатора театральної справи, драматурга і педагога школи М. Кропивницького, одного з корифеїв українського побутового театру.

1. 1
Відділ культури Дарницької районної
в місті Києві державної
адміністрації
Централізована бібліотечна
система Дарницького району
Бібліотека № 156
(До 160-річчя від дня народження
Панаса Карповича Саксаганського)
Літературно-мистецький нарис
Київ, 2019

2. 2
З плеяди Тобілевичів : літературно-мистецький нарис до
160-річчя від дня народження П. К. Саксаганського / укла-
дач З. Гранкіна ; бібліотека № 156 Дарницького району . –
Київ, 2019. – 14 с.
Серед найславетніших імен в історії українського театру
сяє ім’я Панаса Карповича Саксаганського – видатного
актора, режисера, організатора й реформатора театральної
справи, драматурга і педагога школи М. Кропивницького,
одного з корифеїв українського побутового театру. П. Сак-
саганський йшов до єдиної великої мети – створення
театру для народу, театру реалістичного, загально доступ-
ного, високопрофесійного. Він творив на рубежі двох
епох, усі сили і могутній талант митець віддав рідній
Україні, яку безмежно любив і оспівував у своїй творчості.
Бібліотека № 156 підготувала до 160 річчя видатного
майстра літературно-мистецький нарис і запрошує
користувачів звернутися до нашого нарису «З плеяди
Тобілевичів» щоб доторкнутися до сторінок творчості
видатного актора Панаса Карповича Саксаганського.
Укладач : Гранкіна З.О.
Комп’ютерний набір : Братикова І.Г.
Гранкіна З.О.

3. 3
«Якщо талант визначних артистів можна порівняти з
алмазом, то талант П. К. Саксаганського – шлі-
фований алмаз, це чистої води брильянт. Артист
колосальної правди»
Немирович-Данченко В.
В історії культури важко знайти сім’ю, яка дала б одно-
часно таке сузір’я талантів, як скромна хутірська сім’я
Тобілевичів. З неї вийшли видатні діячі українського
мистецтва : драматург і актор Іван Карпенко-Карий, актори
Микола Садовський і Панас Саксаганський, їх сестра
Марія Садовські-Барілотті. Вони продовжували славну
справу зачинателя українського театру Марка Лукича
Кропивницького і принесли невмирущу славу рідній сцені.
Панас Тобілевич (сценічне прізвище – Саксаганський )
народився 27 травня 1859 року у селі Кам’яно-Костувате
Бобринецького повіту на Херсонщині ( нині Миколаївська
область ) у родині управителя поміщицького маєтку Карпа
Адамовича Тобілевича. Мати, Євдокія Зіновіївна Садовсь-
ка, походила з козацького роду Катеринославської губернії
з містечка Саксагані. Вона була кріпачкою в панів Золот -
ницьких, а Карпо Адамович в той час був у них прикаж -
чиком. Він викупив Євдокію з неволі, одружився з нею та
оселився поблизу містечка Мала Виска, де влаштувався
управителем поміщицького маєтку.
Уперше про театр діти почули від матері: ще
працюючи в панів, вона всюди подорожувала з ними, а
тому мала можливість відвідувати театральні вистави, які в
ті часи ставили у різних містах України мандрівні трупи
Млотковського і Жураховського. Пізніше Панас Карпович
згадував: «Вона знала напам’ять усю п’єсу «Наталка
Полтавка»», і не тільки знала, але й уміла надзвичайно
цікаво проказувати окремі ролі та відображати різних
дійових осіб … Від неї ми, її діти, навчилися співати не

4. 4
тільки всі мелодії з «Наталки», а й безліч різних
українських народних пісень».
Щоправда, батько Панаса Карповича не любив театр і
вважав його не вартим уваги. Він волів, щоб його сини
обрали професію, яка б забезпечила їм матеріальний доб-
робут, тобто стали військовими, або чиновниками. Сам
Карпо Адамович, за спогадами сучасників, був чудовим і
дотепним оповідачем. Таким чином, він не меншою мі-
рою, ніж матір, посприяв тому, що діти полюбили худож-
не слово. Маленький Тарас не тільки зап’яматав більшість
оповідо, почутих від тата, а й засвоїв його манеру пере -
казу. Пізніше, під час роботи в театрі, він використовував
батькові життєві спостереження за людьми і властивостями
їхніх характерів. Це допомагало П. Саксаганському краще
зрозуміти характери тих персонажів, які йому потрібно
було відображати на сцені.
У 1870-х рр. Тобілевичі переїхали до Єлисаветграда, де
в той час Іван разом із М. Кропивницьким заснував гурток
аматорів сценічного мистецтва, у якому був режисером. У
той час у місті відкрилася земська вища реальна школа,
куди й вступів майбутній артист, котрий уже здобув
початкову освіту в Бобринецький повітовій школі. Перебу-
вання у вищій школі мало для юного П. Тобілевича надзви-
чайно важливе значення: він потрапив в оточення людей,
що наполегливо шукали шляхи формування свого харак-
теру і світогляду. Весь вільний час Панас проводив у
аматорському гуртку брата, а також відвідував різні
театральні вистави.
У 1876 році почалася російсько-турецька війна. У 1878
році, не порадившись із батьком, Панас вступив до 58-го
запасного батальна, а через два місяці був направлений до
Одеської військової школи. Наступного року П. Саксаган-
ського перевели до 58-го піхотного полку, що перебував у
Миколаєві. Тому послідовним продовженням виховання
юнака стали часи його військової служби, відзначені

5. 5
близьким спілкуванням з М. Ашенбреннером – одним із
провідних діячів «Народної волі» та керівником її війсь-
кової організації, а також групою молодих офіцерів, що
гуртувалися навколо нього. Вони читали й обговорювали
заборонену літературу, сперечалися на політичні теми. Але
й у військовій шинелі Панас залишався артистом: не
переставав думати про театр, не минав нагоди подивитися
спектакль, відвідував концерти. Улітку 1883 р. царський
уряд розгромив військово-революційну організацію та
заарештував однополчан П. Саксаганського. Панас розча-
рувався у військовій службі й не знав що йому робити далі.
У серпні 1883 р., під час військових маневрів в Одесі,
він побачив афішу, у якій було вказано, що трупа
М. Старицького на чолі з М. Кропивницьким,
М. Садовським та М. Заньковецькою грає в театрі. З того
часу юнак майже щодня бував у театрі. А вже в листопаді
того ж року Панас залишив військову службу і вступів до
театрального колективу М. Старицького. Основний склад
був такий: М. Кропивницький, М. Садовський, В. Грицай,
Л. Манько, А. Максимович, М. Заньковецька,
М. Садовські-Барілотті, Л. Квітка та ін. З того часу
почалося творче життя П. Саксаганського.
Перші роки на сцені були важкими: бракувало досвіту,
уміння, навичок. Але дуже швидко молодший із Тобілеви-
чів став провідним актором. За короткий час він не тільки
набув сценічного досвіду, спробувавши себе в різних
амплуа і виявивши рідкісний хист перевтілення, а й глибо-
ко засвоїв уроки психологічної майстерності, що викладав
йому І. Карпенко-Карий. Невпинне поповнення інтелек-
туального багажу, постійна самоосвіта, здатність до
критичного осмислення театрального буття і власного
досвіду сполучались у П. Саксаганського з прагненням
прокласти власний шлях у мистецтві. Усе це дало йому
змогу наприкінці 1880- рр. стати найбільш перспективним
актором у трупі М. Кропивницького. Незважаючи на

6. 6
молодість він грав провідні ролі: Возного («Наталка
Полтавка»), Хандолі («Глитай, або Павук» ), Неплюй
(«Невільник») тощо.
Але в лютому 1885 р. трупа М. Старицького розпалася.
Деякий час П. Саксаганський працював із М. Кропивниць -
ким, а в 1888 р. перейшов до театрального колективу
М. Садовського, де зіграв характерні ролі: Стецька
(«Сватання на Гончарівці» ), Куксі («Пошились у дурні»),
султана («Запорожець за Дунаєм»), Гната («Безталанна»).
Із кожним роком молодий актор набував усе більших
висот майстерності: вивчав досвід інших митців сцени та
драматургів, тих, чия творчість пов’язана з театральною
діяльністю. З кожною новою роллю Панас Карпович
переконувався, що тісний зв'язок з життям народу,
вивчення людей, їхніх різноманітних характерів є тим
міцним ґрунтом, цілющим джерелом, із якого митець
повинен черпати засоби сценічної виразності. Беручись до
ролі, П. Саксаганський спочатку читав п’єсу від палітурки
до палітурки, потім обмірковував характер персонажа,
аналізував кожне слово, намагався з’ясувати його стосун-
ки з іншими героями. Потім актор починав шукати серед

7. 7
людей подібний тип, аби скопіювати потрібні рухи та
міміку. Свої ролі П. Саксаганський називав «театральними
костюмами», вважаючи, що завдяки численним технічним
вправам воно завжди готові для використання і допо -
магають моментально втілитися в потрібного героя. Актор
дуже уважно ставився до одягу та предметів театральної
обстановки на сцені, вважаючи, що один гарно підібран-
ний аксесуар може розповісти публіці про героя більше,
ніж текст: «аксесуари не дрібниця в роботі актора.
Вживання якої-небудь палички, гребінця, лави, пляшки та
іншого може допомогти акторові більше, ніж довгі
пояснювальні монологи». Усі захоплювалися дивовижною
здатністю П. Саксаганського до сценічної трансформації і
збереження при цьому рідкісної органіки.
У лютому 1890 р. І. Карпенко-Карий і
П. Саксаганський вийшли з трупи М. Садовського, як
потім пояснювали, через особисті непорозуміння. Весною
того ж року вони створили четвертий на той час
театральний колектив під назвою «Товариство російсько-
малоросійських артистів під орудою П. К.
Саксаганського». На момент створення «Товариства» брати
були цілком сформованими митцями, підготованими до
самостійної творчості й мали сказати своє слово в
мистецтві. Час показав, що їхня дружба була на рідкість
міцна й плідна. П. Саксаганський та І. Карпенко-Карий
уміли свідомо ставити перед собою творчі завдання,
цілеспрямовано домагатись їхнього виконання. Театр
виник як об’єктивна необхідність у театрі нового тип, як
вияв потреби однодумців творити самостійно.
Натхненником колективу і головним драматургом був
старший брат, Іван, а Панас займався художнім
керівництвом і режисурою.

8. 8
Першими самостійними
постановками
П. Саксаганського
були – «Сто тисяч»
І. Карпенка-Карого,
«Гуцули»
Ю. Коженьовського,
«Ой не ходи Грицю»,
«Сорочинський
ярмарок»
М. Старицького та ін.
Однак творчий ансамбль
потерпав від кризи
репертуару. Тому до програми трупи, з дозволу
М. Кропивницького, увійшли його п’єси «Дві сім’ї»
(1894), «Олеся» (1896), а також драма П. Мирного
«Лимерівна». Намагаючись зробити театр доступнішим,
колектив знизив ціни на квитки, щоб усі охочі могли їх
придбати, а також давав величезну кількість вистав саме з
благодійною метою на користь різноманітних установ.
Дуже серйозно підходили керівники театру до формування
театрального хору, який складався із 25 талановитих
співаків. Але в ті ж роки відбулася трагічна подія : померла
сестра Тобілевичів – М. Садовські-Барілотті, яка грала всі
провідні партії. Особиста втрата посилювалася великою
проблемою – знайти актрису, рівну за талантом Марії.
Згодом на зміну їй прийшла обдарована виконавиця
Л. Ліницька. Та навіть за таких обставин виступи
театрального колективу І. Карпенка-Карого і
П. Саксаганського проходили з величезним успіхом. Реалії
українського театрального життя призвели до того, що в
1898 р. брати створили «З’єднане Товариство
П. К. Саксаганського і М. К. Садовського». Вони роз-
поділили обов’язки, почали працювати над п’єсами на
історичну тематику: «Тарас Бульба» М. Гоголя, «Богдан

9. 9
Хмельницький» М. Старицького. В останній П. Сакс-
ганський виконував дві ролі – Івана Богуна і Яреми Виш -
невецького. А через два роки, на межі століть, у Єлисавет-
граді відбулося унікальне явище: об’єднання всіх корифеїв
в одну трупу під назвою «Малоросійська трупа М. Л. Кро-
пивницького під орудою П. К. Саксаганського і
М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької». І хоча в
такому складі вона проіснувала всього три роки, проте
глядачі багатьох міст побачили зірок українського театру, а
молодь отримала унікальну можливість пройти високу
театральну школу, працюючи поруч із могутніми митця-
ми. Це справді був ансамбль неперевершених талантів –
віртуозів сцени. Але наприкінці лютого 1900 р., завершив-
ши сезон із трупи вийшли М. Кропивницький і М. Занько-
вецька, у квітні 1905 р. театр покинув М. Садовський. Гру-
па корифеїв роз’єдналася на окремі колективи : М. Кропив-
ницького, М. Садовського та П. Саксаганського.
«Товариство російсько-малоросійських артистів під
керівництвом П. К. Саксаганського» одна з багатьох
мандрівних українських труп, фактично – цілісне ідейне-
естетичне явище, у якому на рубежі Х1Х – ХХ ст. відби-
лися показові тенденції і реалії українського соціально-
психологічного театру. Колектив удосконалював свій
ансамбль у роботі над виставами «Хазяїн» і « Житейське
море». Критика відзначала, що трупа являє собою об’єд-
нання майстрів, згуртованих спільною репертуарною по-
літикою і єдиною виконавською манерою. У 1903 –
1904 рр. трупа однією з перших ставить «Украдене щастя»
І. Франка, оперу «Катерина» М. Аркаса, нотну п’єсу І. Кар-
пенка-Карого «Суєта». Сучасники визнавали новаторство
«Товариства». З метою підвищення культурного рівня
акторів брати Тобілевичи щотижня влаштовували так звані
«вечорниці», на яких читали лекції із всесвітньої історії та
історії театру. Після лекції молодь виконувала різноманітні
сценки з п’єс, співали українських та російських пісень.

10. 10
Але через хворобу навесні 1907 р. драматург і актор,
старший серед братів Тобілевичів, покинув театр і невдов-
зі помер. Сезон 1906 – 1907 рр. трупа грала без Карпенка-
Карого та його дружини Софії. Відбулася зміна акторських
поколінь, а внаслідок цього і складу учасників ряду вистав.
У 1911 – 1915 рр. П. Саксаганський разом із
М. Заньковецькою багато гастролювали, і зрештою
створили «Товариство українських артистів при участі
М. К. Заньковецької і П. Саксаганського під орудою
І. О. Мар’яненка». Панас Карпович погодився взяти на себе
місію художнього керівника. Як режисер П. Саксаганський
відрізнявся від своїх сучасників наявністю чіткої методики.
Він перший серед режисерів в українському театрі починав
працювати над кожною виставою із завчасно
підготовленого постановочного плану – своєрідної
партитури, яка особливо допомагала йому в масових
сценах. Значну увагу приділяв він роботі з акторами,
добиваючись у виставах ансамблю як головних дійових
осіб, так і учасників масових сцен. Подібним чином
П. Саксаганський розробляв і партитури головних ролей у
виставах: не тільки для себе, а й для інших виконавців,
перед якими завжди ставив конкретні завдання.
Відійшовши від керівництва власною трупою, Панас
Карпович оселився на постійне проживання в Києві, однак
періодично гастролював у складі труп Т. Колісниченка,
Ф. Свєтлова, П. Прохоровича та інших колективах як
актор. Виступи не припинялися і в роки революції.
Зрештою, у 1918 – 1922 рр. було створено Український
драматичний театр ім. М. Заньковецької. Він викладав на
режисерських курсах, з болем дивився на появу
незрозумілих йому модерністських течій у мистецтві.
П. Саксаганський йшов до єдиної великої мети –
створення театру для народу, театру реалістичного,
загальнодоступного, високопрофесійного. За творче життя
Панас Карпович зіграв понад сто основних ролей як

11. 11
комедійного, так і драматичного репертуару і багато
епізодичних. Створені ним сценічні образи стали
класичними зразками акторської техніки й майстерності
перевтілення. Митець відомий як талановитий режисер –
першим на українській сцені став створювати партитури
ролей і вистав, тобто започаткував власну систему
попередньої роботи над роллю. Він творив на рубежі двох
епох, усі сили і могутній талант митець віддав рідній
Україні, яку він безмежно любив і оспівував у своїй
творчості.
У 1924 р. Панас Карпович Саксаганський був
удостоєний звання Героя Праці, у 1925 р. йому було
присвоєно звання народного артиста Республіки. Ще через
десять років він став народним артистом СРСР і одночасно
був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Востаннє актор вийшов на сцену в Київському державному
театрі опери та балету 12 травня 1934 р. під час
святкування своїх ювілеїв – 75-річчя від дня народження і
50-річчя театральної діяльності: Панас Карпович вступив
на сцену в 1883 р. і залишив її у 1933 р.
17 вересня 1940 р.
серце корифея театру
зупинилося.
Похований він на
Байковому цвинтарі,
поруч із М. Занько-
вецькою,
М. Садовським і
М. Лисенком.

12. 12
Про П. К. Саксаганського
1. Корифей української сцени : П. Саксаганський
(1859-1940 ) // Позакласний час. – 2019. – № 4. –
(Тематична вкладка « Школа патріота». – С. 25-26)
2. Работа с П. К. Саксаганским в «Товаристві
українських акторів» И. К. Карпенко-Карый
(Тобилевич) // Марьяненко И. Прошлое украинского
театра : воспоминания / И. Марьяненко. – Москва :
Искусство, 1954. – С .246-248.
3. Саксаганський П. К. (1859-1940) // Корифеї
українського театру : матеріали про діяльність
театру корифеїв / [упоряд., вступ. ст., прим.
І. О. Волошина]. – Київ : Мистецтво, 1982. – С. 250-
302.
4. Саксаганський і Курбас у Києві 1918 року //
Українське театральне відродження : західна
класика на українській сцені 1920-1930-х років,
проблеми трагедійної вистави / Наталія Чечель. –
Київ : Наукова думка, 1993. – С. 21-46.
5. Саксаганський П. К. [про нього] // Спогади про
Миколу Садовського : збірник / [упоряд., вступ. ст.,
прим. Р. Я. Пилипчука]. – Київ : Мистецтво, 1981. –
С.76-79, 107, 122-123, 143-144, 146, 151-152.
6. Саксаганський П. К. [про нього] // Спогади про
Карпенка-Карого : збірник. – Київ : Мистецтво,
1987. – С. 155-159, 164, 166, 168, 131-146.
7. Саксаганський П. // Український драматичний
театр : нариси історії : в 2-х т. / відп. ред.
М. Т. Рильський ; [Академія наук Української РСР] ;
Інститут мистецтвознавства, фольклору та
етнографії ім. М. Т. Рильського. – Т. 2. Радянський
період. – Київ : Видавництво Академії наук

13. 13
Української РСР, 1959. – С. 21-23, 41-43, 53-55, 236-
239, 304-306.
8. «Символ високої майстерності» : до 160-річчя від
дня народження П. К. Саксаганського (1859-1940) //
Календар знаменних і пам’ятних дат. – 2019. – № 2.
(ІІ квартал). – С. 49-59. – Бібліографія в кінці статті :
с. 56-59 (62 назв.).
9. «Товариство українських артистів за участю
М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського під
орудою І. О. Мар’яненка» // Василько Василь.
Театру віддане життя / Василь Василько. – Київ :
Мистецтво, 1984. – С.71-94.
10. Трупа Карпенка-Карого та Саксаганського //
Спогади про Карпенка-Карого : збірник / [упоряд.,
вступ. ст., прим. Р. Я. Пилипчука]. – Київ :
Мистецтво, 1987. – С. 120-139.
11. У вирі театру (Панас Саксаганський) // Шкільна
бібліотека. – 2019. – № 4 ( квітень ). – С. 67.

14. 14