1. Політична коректність як мова та практика ідеології
Автор: Дарія Бадьйор
Вступ
На звернення до цієї теми авторку свого часу надихнуло нагородження аме-
риканского Президента Барака Обами Нобелівською премією миру. Тоді це
рішення Нобелівського комітету всіляко критикувалось, натомість у простих
громадян США наявність цієї премії у новообраного президента викликала, в
основному, почуття гордості, адже Обама – перший чорношкірий Президент
Сполучених Штатів, представник соціальної групи, яка ще 50 років тому ві-
докремлювалась за кольором шкіри і не мала права не лише на балатування
на такий високий пост, але й на достойну роботу.
Тоді в дискусіях знову зринули закиди до політкоректності – феноме-
ну, до якого, як з’ясувалось протягом підготовки до написання диплому, не-
однозначно ставились навіть члени лівих рухів 70-х, тобто ті, завдяки діяль-
ності яких політкоректність взагалі стала на часі. З недавніх прикладів можна
згадати суд над Джоном Гальяно, відомим дизайнером, який необережно ви-
словлювався на тему приналежності до певних національностей, а також ска-
ндал на 64-ому Каннському кінофестивалі, причиною якого став невдалий
жарт Ларса фон Трієра на тему нацизму, Гітлера та ролі держави Ізраїль в
світовому контексті.
Критика політкоректності лунає з багатьох приводів: комусь несправе-
дливо дали “Оскар” за виконання ролі гея-активіста, або понівеченої долею
жінки, десь змінюють шкільні програми з літератури, словник повсякденної
мови постійно зазнає змін і так далі. Так чи інакше, політична коректність
стала постійним приводом для дискусій в сфері соціальної критики, культу-
ри, політики, а з певного моменту (конкретніше, з 90-х років минулого сто-
ліття) – філософської антрології, лінгвістики та соціальної теорії. Крім того,
політична коректність почала розглядатись як ідеологічний інструмент.
Метою цієї роботи було з’ясувати, на яких засадах можна проаналізу-
вати політичну коректність як мову та практику ідеології, як ідеологічний
продукт. Тут необхідно наголосити на тому, що предметом розгляду була са-
ме ПК в тому розумінні, в якому вона постала в дискурсі, який стосується,
переважно, англійської мови (хоча зміни, про які йтиметься в тексті, стосу-
ються також німецької, французької та італійської мов). В якій формі існує
ПК в українському публічному полі, та чи існує взагалі, – питання окремого
дослідження.
Продовжуючи прояснення термінів, слід додати, що термін “політична
коректність” вживається в даній роботі в розумінні, яке встановилось у 80-ті
роки ХХ століття – коли, зокрема, в англомовних країнах, політична корект-
ність стала повсякчасною практикою зі зміни мови та норм поведінки. Мож-
на сказати, що саме в 80-х роках досліджуваний нами феномен набув рис іде-
ологічності, а отже, дав підстави для його дослідження в саме такому ключі.
Ідеологія в цьому контексті розуміється як набір ідеологем щодо мовної

2. 2
практики або норм поведінки, і в цьому розумінні політична коректність, яка
нав’язала суспільству нові правила гри, є ідеологічним продуктом.
Розпізнати симптоми ідеологічності в політичній коректності, на нашу
думку, можна завдяки, по-перше, вибірковості “пострілів” прихильників ПК
по тим, хто начебто порушує вже визнані норми поведінки та норми. Напри-
клад, відомий французький режисер, один із засновників “нової хвилі”, Жан-
Люк Годар неодноразово висловлював свої антисемітські погляди, втім, ні-
хто його за це нізвідки не виганяв і персоно нон-ґрата не оголошував. На це є
“об’єктивна” причина – Годар виступає в якості активного поборника лівих
ідей, як в 1968 році, так і зараз, тому, оскільки політична коректність також є
продуктом існування ліберальної ідеології, її всевидяще око просто не бачить
порушення практики тими, хто знаходиться по той самий бік барикад. Нато-
мість Ларс фон Трієр ідеологічним активістом ніколи не був, тому його ви-
словлення, навіть жартівливі, слід сприймати як обурливе порушення загаль-
ноприйнятих норм.
Таким чином, політична коректність здатна звужувати нашу оптику,
через яку ми бачимо та можемо оцінювати ті, чи інші події. Протистояння
всебічному розгляду актуальних подій або феноменів сучасної культури го-
ворить про те, що політична коректність ідеологічно впливає на сприйняття
цих подій та феноменів, а також на артикуляцію власної думки аґента щодо
них. Крім того, ПК впливає на механізм соціальної легітимації аґента та бо-
ротьби за символічний капітал через мову, якою аґент має висловлюватись,
якщо хоче бути активним членом подібних процесів.

3. 3
Передумови та поява політичної коректності
Політична коректність стала частиною сучасного лексикону та образу мис-
лення внаслідок дебатів, які розпочались в університетських містечках США
в пізніх 80-х. Оскільки приблизно 50% американців навчались в коледжах,
цей термін швидко розповсюдився і осів в мові вже в якості прикметника
«політкоректний». Феномен політичної коректності має свою складну істо-
рію та піддався неабияким змінам впродовж останніх двадцяти років. На мо-
мент виникнення цього терміну в США, «політична коректність» сприйма-
лась як рух та соціальний феномен, сконцентрований в університетських ка-
мпусах та політичних або культурних інституціях, дотичних до феміністич-
них та лівоспрямованих рухів.
Джефрі Г’юз в роботі «Політична коректність: історія семантики та ку-
льтури» пише: «з точки зору лінгвістики проект політичної коректності по-
чався з переважно ідеалістичного та й навіть пуританського прагнення почи-
стити мову за допомогою позбавлення деяких його властивостей, які мали
упереджений характер» [27; 3]. Якщо вірити Г’юзові, на меті у прихильників
політично коректної мови було знівелювати попередню несправедливість,
яка була закладена подібними словами, та покращити соціальні стосунки.
Згідно з Г’юзом, зміни в англійській мові, які були спричинені полі-
тичними обставинами, почали відбуватись вже у ХVІ столітті в Англії. Саме
тоді почалась боротьба за мовний пуризм – англійці прагнули позбутись
впливу французької та латини та закріпити позиції національної мови. Поча-
лась кампанія із заміни високопарних «книжних слів» («inkhorn terms»), які
мали, переважно, латинське або давньогрецьке походження, на нові слова. В
свою чергу, створення нового лексикону відбувалось або внаслідок звернен-
ня до староанглійської мови, або шляхом вигадування нових слів з герман-
ськими коренями.
Пізніше, в XIX та XX столітті також знаходились прихильники мовно-
го пуризму в його первинній, англо-саксонській формі. В період Англійского
Романтизму на користь пуризму висловлювались Чарльз Дікенс, Томас Харді
та Вільям Барнс, який був відомий своїми спробами ввести в обіг слова
birdlore замість орнітології та speechcraft замість граматики. В ХХ столітті
прихильником пуризму та спрощення мови виступив Джордж Орвелл в сво-
єму знаменитому есе «Політика та англійська мова».
Зокрема, Орвелл виступав за спрощення англійської лексики та позбав-
лення її від слів іншомовного походження, які, на його думку, обтяжують
мову. Він вважав, що обтяження мови зайвими риторичними фігурами та фо-
рмами відбувається внаслідок політизації мови.
Окрім того, що це есе Орвелла є палким висловленням бажання зміни-
ти як її, так і політичну ситуацію в країні на краще, воно містить важливу в
контексті даного дослідження думку, якою можна підбити невеликий підсу-
мок. Зміна мови з необхідністю пов’язана з політикою, не було змін, які б не
мали під собою політичного змісту – в Англії XVI століття змінювали мову

4. 4
не тому, що англійцям було незручно спілкуватись старим варіантом, а тому,
що очищення англійського лексикону від слів, які походили лише з деяких
іноземних мов (французької та застарілої латини), мало призвести до націо-
нальної консолідації, яка була метою політичних сил. Зміни у мові (зокрема,
у словнику) відбуваються і сьогодні, хоча усвідомлення того, що один набір
слів може бути «коректнішим» за інший прийшло відносно нещодавно – в
70-х роках ХХ століття.
На появу терміну «політична коректність» в публічних дебатах впли-
нув феміністичний рух, який особливо активізувався в 60-70-ті роки минуло-
го століття. Сам термін, в тому значенні, в якому ми його нині використову-
ємо було запозичено з марксистсько-ленінського словника, згідно з яким він
позначав дії, які не йдуть врозріз з лінією партії. У словнику цей термін було
запозичено, в свою чергу, з «Червоної книги» Мао Дзе-дуна.
Цікаво, що до 60-х років, поняття «політична коректність» вживалось в
саркастичному контексті, коли прихильники лівої ідеології критикували са-
мих себе за те, що доводили радикальні доктрини до абсурду. Роджер Гайгер,
професор Пенсильванського університету та дослідник історії американської
вищої освіти, пише, що політична коректність була «саркастичною оцінкою
вірності лінії партії, яку проявляли американські комуністи в 1930-х роках».
Літературознавець Рут Перрі відносить політичну коректність до феноменів,
що виникли в пізніх 60-х в контексті руху «Чорна влада» (Black Power). По-
ширення цього терміну пов’язане з визначенням «коректних» ідей, яке дав
Мао Дзе-дун. Перрі наголошує: «фраза “політично коректний” завжди була
палкою о двух кінцях» і «довгий час була нашим терміном для самокритики»
[цитується за 48; 4].
В пізні 80-ті, термін «політична коректність» змінив своє значення за-
вдяки тому, що був підхоплений в мас-медіа. На початку дебатів на тему по-
літкоректності в США в 1987 році цей термін вживався виключно у зв’язку з
окремими роботами, дотичними до університетських планів, мовних кодів та
компенсаційної дискримінації (американський термін «affirmative action» –
політична програма, спрямована на ліквідацію расової дискримінації; в рам-
ках цієї програми тим групам, які зазвичай зазнавали дискримінації, були на-
дані привілеї в працевлаштуванні) [37; 4]. Менше з тим, в мас-медіа цей тер-
мін був відділений від його тодішнього контексту і тому суспільство мало
дуже приблизне уявлення про те, що означає термін «політична коректність».
І якщо окремі політичні групи, діяльність яких призвела до популяризації
політичної коректності, були залучені до дебатів з приводу пов’язаних з нею
ідей, то більша частина суспільства не брала активної участі в цих дебатах.
Не дивлячись на те, що за допомогою терміну «політична коректність»
здійснювалась критика діяльності «нових лівих» не лише ззовні, але й зсере-
дини, до початку повноцінної дискусії з приводу політичної коректності, во-
на вважалась практикою, зумовленою благими намірами – покращити соціа-
льні стосунки та усунути прояви, а потім і сам феномен дискримінації в ака-
демічних колах, а згодом – в усьому суспільстві.

5. 5
Поява «політично коректного» словника
Cлід нагадати, що політична коректність займала неабияке місце в універси-
тетських кампусах 70-х років, звідки перекинулась в поле більш-менш публі-
чної дискусії. Учасники «лівого» руху звернули увагу на університетське
оточення, на програму освіти, яка, на їхню думку була центристською по ві-
дношенню до представників інших культур, які прагнули легітимації як вла-
сної, так і соціальної групи та культури, до яких належали.
Тривалий час «ліві» активісти боролися за реформування кількісного
складу робітників університетів – вони були не задоволені тим, яка маленька
кількість жінок працює в університетських адміністраціях, у викладацькому
складі, а також, малою кількістю жінок-студенток. Вони також опікувались
атмосферою, яка існувала в кампусах, і яка не відрізнялась дружнім ставлен-
ням до людей не-білої раси, жінок та тих, хто не є гетеросексуалом. Тому
спроби змінити ситуацію мали на меті покращити такий клімат соціальних
стосунків і вимагати покарання за упереджене ставлення до таких студентів
або працівників університетів.
Одним з найважливіших питань, які піднімались в контексті політкоре-
ктних змін, був словник, яким користуються студенти, а згодом, і лексика,
якою користуються всі. Запропоновані так звані «мовні коди» мали прийти
на заміну так званій «мові ненависті» (hate speech), вживання якої дискримі-
нувало меншини в студентських групах. Ці коди були створені задля унебез-
печення певних груп від дискримінації або так званого «verbal harassment», та
впроваджувались спочатку в Стенфордському універсистеті, та університе-
тах Мічігану та Вісконсіну. Мовні коди почали розповсюджуватись в амери-
канських коледжах та університетах в 90-ті роки. Не дивлячись на те, що ба-
гато з них були потім змінені, сама ідея необхідності створити документ,
який регулює мову, є індикатором значних культурних змін, змін на користь
«культури толерантності та різноманіття».
Не дивлячись на благородні цілі впроваджених «кодів», їхнє введення в
обіг зустрічало неабиякий опір з посиланням на Першу поправку до Консти-
туції США, яка звучить наступним чином: «Конгрес не має права видавати
закони щодо впровадження будь-якої релігії чи заборони вільно сповідувати
її, а також не має права видавати закони, що обмежують свободу слова, дру-
ку і права народу мирно збиратися і звертатися до уряду з проханням усуну-
ти якусь кривду». Автор роботи «Політична коректність та вища школа»,
Джон Лі, в розділі, присвяченому зв’язку свободи висловлення з Першою
поправкою, зазначає, що існують всі засновки для того, щоб сумніватись в
тому, що Перша поправка має використовуватись як фундаментальний прин-
цип [33; 78], на що спираються прихильники так званих мовних кодів.
Захисник впровадження мовних кодів, М. Дж. Матсуда пише: «Чис-
ленні випадки довели, що «мова ненависті» (hate speech) може призвести до
появи інстинктивного страху, ускладнень з диханням, нічних кошмарів, не-
гараздів, пов’язаних з пост-травматичним стресом, підвищеного тиску, та на-
віть до психозу та самогубства. В цьому контексті «мова ненависті» не може

6. 6
бути сприйнята як зазвичай – в якості набору простих слів, її слід розуміти як
форму залякування, яка може поранити; тому ми маємо чітко відрізняти таку
форму образи та фізичне насильство» [цитується за 44; 2]. Можна зробити
висновок, що використання «hate speech» на адресу когось, хто належить до
меншини, прирівнюється до фізичного насильства, оскільки передбачається,
що завдану мовну шкоду можна компенсувати в судовому порядку, так само,
як це передбачено законодаством у випадку фізичних нападів.
Пізніше, в 80-х роках, задля усунення ознак дискримінації, була запро-
понована низка змін до англійського словника, згідно з якими слова та вира-
зи, які були визначені як образливі, замінювались синонімами або евфеміз-
мами. Для прикладу, наочний список таких змін та пов’язаних з ними склад-
нощів:
1. «Афро-американський» (African American) замість «чорний» (black).
Це призводило до низки незручних ситуацій, які потім брали на озброєння
критики політкоректності: наприклад, досить відомим є випадок, коли одіоз-
ний голова Ради Великого Лондону Кен Лівінгстон, відомий своїми «лівими»
поглядами, заборонив називати чорну каву в місцевому кафетерії чорною,
оскільки це слово містить расистькі конотації.
Оскільки заміна у випадку з «афро-американським» прижилась і є полі-
тично коректним варіантом, виникли проблеми в означенні тих людей або
феноменів, які належать до групи, яка раніше позначалась неполіткоректною
назвою «чорний», але які не є ані африканського, ані американського похо-
дження.
2. «Humankind» замість «mankind». Українською мовою обидва слова
перекладаються як «людство», втім, в англійській мові заміна очевидна: пе-
рша складова слова «man» замінена на слово, яке начебто є гендерно нейтра-
льним «human» (хоча відомо, що слово «human» походить від латинського
«homo», що також означає і «чоловік»).
3. Те ж саме сталось з усіма назвами професій, які містять слово «man»,
але тут його замінили на дійсно гендерно нейтральне слово «person»: «Con-
gressperson», «chairperson» або й навіть «fireperson» замість «Congressman»
(конгресмен), «chairman» (голова, завідувач) та «fireman» (пожежник).
4. Відбулась заміна всіх слів, які позначають відсутність або обмеже-
ність фізичних або ментальних здатностей, наприклад, глухоту або інвалід-
ність. Їх заміняють на словосполучення «mentally/developmentally challenged»
або «physically challenged», які можна перекласти приблизно так: «людина,
яка переживає складності через особливості свого ментального або фізичного
розвитку».
5. Людей, яких раніше називали «бідними» (poor), тепер прийнято на-
зивати «позбавленими економічних привілеїв» (economically disadvantaged),
що дещо йде зрозріз з протестантським уявленням про те, що економічний
статус людини залежить від її праці, а не від положення в суспільстві.
6. Приблизно ті ж самі зміни спіткали слово «безробітний»
(unemployed), яке замінили на «людина, що не отримує заробітньої платні»
(unwaged), що також не є абсолютним синонімом, оскільки термін «заробітня

7. 7
плата» передбачає сталість та регулярність, а серед сучасних робітників до-
сить поширеним є фріланс, який може не мати регулярного характеру, і за
який розрахування відбувається на гонорарній основі.
7. З’явилась пара слів «pro-choice» та «pro-life», які дослівно перекла-
даються як «за вибір» та «за життя». Перше поняття позначає людей, які ви-
ступають на користь абортів (основний аргумент на їхню користь полягає в
свободі вибору вагітної жінки, звідси й назва), друге, відповідно, – їхніх опо-
нентів.
8. Ще одна важлива заміна – словосполучення «birth name» (прізвище,
дане при народженні), яке прийшло в різномантні анкети замість «maiden
name» (дівоче прізвище).
9. В анкетах також було замінено пункти «батько» та «матір» на «бать-
ко №1» та «батько №2», які в англійській мові звучать не так по-
сексистському, як в українській: «parent №1» та «parent №2».
10. Політкоректність стосується також і релігії, а отже, в англійській
мові на офіційному, публічному, рівні перестали казати «Merry Christmas»,
замінивши його більш толерантним до інших віросповідань «Happy
Holidays».
Багато суміжних за сенсом змін відбулось в інших європейських мовах,
зокрема, в німецькій, французькій та італійській.
Втім, можна казати й про абсурдність деяких змін, необхідність яких
обґрунтовується на засадах політичної коректності. На початку січня 2011
року пролунала новина: з романів Марка Твена «Пригоди Гекльбері Фінна»
та «Пригоди Тома Соєра» хочуть вирізати слово «негр», замінивши його на
слово «раб». Видавці підрахували: слово на літеру «н» в «Пригодах Гекльбе-
рі Фінна» зустрічається 219 раз, в «Томі Соєрі» – чотири; і це, на їхню думку,
заважає молодому поколінню американців, які проходять твори Твена в шко-
лі, сприймати його належним чином. Можливо, скоро політкоректні видавці
та редактори доберуться до творів Френсіса Скотта Фітцджеральда та Джона
Стейнбека, які також не хибували цим забороненим наразі словом. Літерату-
рознавець Алан Гріббен, який працює з видавництвом, що ініціювало редак-
цію, вважає, що зустріч читачів зі словом «негр» на сторінках роману викли-
кає у них почуття дискомфорту, якого не має бути під час знайомства з кла-
сикою світової літератури. З ним не погоджується Стівен Рейлтон, професор
з університету Вірджінії, дослідник творчості Марка Твена. За його словами,
мова Твена змальовує Америку такою, якою вона була в минулому, якщо її
змінити, то виправлені романи не будуть відповідати тій дійсності, про яку
йдеться.
Гуманітарна сфера як тло для соціальних трансформацій
Ще одним пунктом боротьби «лівих» за права меншин була зміна предмету
традиційних досліджень та педагогіки. Внаслідок цього з’явились славетні
«Women Studies» або «African American Studies» – жіночі або афро-
американські штудії, які полягали в тому, щоб піддати дослідженню предме-

8. 8
ти, які до цього був усунуті з кола досліджуваних проблем через упереджене
до них ставлення. Подальшою політкоректною зміною в освітній програмі
стала зміна традиційного Західного канону літератури та гуманітарних наук,
яка полягала у включенні до цього канону нових дослідницьких парадигм,
що включають до розгляду расу, гендер, етнічну приналежність та сексуаль-
ну орієнтацію в якості категорій аналізу. Особливі нарікання виникають з
приводу зміни літературного канону, оскільки в програмі вивчення літерату-
ри в університетах тепер менше уваги приділяють, наприклад, Шекспіру, і
більше – новим, африканським або латиноамериканським авторам, які потра-
пили до програми виключно в контексті вищезгаданої боротьби проти упере-
дженості.
Загалом, Західний Канон – це поняття, яке позначає список книг, або
музичних творів, або взагалі, витворів мистецтва, існування яких вважається
важливим та впливовим з огляду на історію Західної культури. Існування та-
кого Канону важливе для побудови освітніх програм, оскільки передбачаєть-
ся, що по їхньому завершенні студент має бути знайомий з найвпливовішими
напрямками та творами мистецтва в контексті західної культури. Саме задля
цього складаються безкінечні списки найкращих книжок всіх часів та народів
за версією впливових університетів або коледжів.
З настанням ери політичної коректності та мультикультуралізму Канон
перестає бути виключно Західним, оскільки він змінюється. Ці зміни поча-
лись в 60-х роках, коли літературний Канон було прологошено нічим іншим,
як списком книг, написаних «мертвими білими чоловіками». Крім того, пос-
тало питання, хто має право укладати такий список, хто має владу впливати
на його склад. Поборниками політичної коректності критикувався підхід, за
яким складався канон, а отже, і університетська програма з літератури та іс-
торії мистецтва. Вважаючи, що укладачі спирались лише на свою політичну
владу як на владу білих чоловіків, «ліві» активісти прагнули змінити Канон
(не розширити, а саме змінити) з огляду на письменників (тут і далі буде йти
мова переважно про літературний канон, але це насправді стосується будь-
якого мистецтва), які творили поза означеною групою, яка домінувала протя-
гом століть: жінок та представників інших рас та культур.
Невелике дослідження дискусії щодо Західного Канону (як
літературного, так і загальнокультурного) провів філософ Джон Серль в
своїй статті «Буря над університетом». Якщо спробувати визначити
приблизні часові рамки Західної інтелектуальної традиції, то вони, пише
Серль, будут такими: від Сократа до Вітгенштайна у філософії, від Гомера до
Джеймса Джойса в літературі. Також є окремі автори, роботи яких можуть
вважатись найвпливовішим надбанням західної культури – це, наприклад,
Платон та Шекспір. З цим протягом певного часу погоджувались усі. Втім, з
недавнього часу, з’явились афро-американці та латино-американці, яких об-
ражає той факт, що вони не є включеними в Канон, і які прагнуть туди пот-
рапити, а вірніше сказати, прагнуть легітимувати представників своєї соціа-
льної групи в такому середовищі символічної влади (висловлюючись в тер-
мінах П’єра Бурдьє) як мистецький канон.

9. 9
Іншими словами, основною метою, яку декларували «ліві» реформато-
ри мистецьких та освітних канонів, було надати право голосу тим, хто його
не мав за часи сексизму та расизму, ввести їх до кола учасників символічної
боротьби, оскільки раніше, на думку борців за політичну коректність, вони
були не лише позбавлені можливості виграти у такій боротьбі, вони навіть не
брали в ній участі, як в давньогрецьких полісах не мали право голосу жінки
та раби.
Менше з тим, навіть в контексті таких палких аргументів та звинува-
чень своїх опонентів, навіть учасники «лівого» руху зізнаються, що боротьба
за місце в каноні має скоріше політичний характер, ніж естетичний, та може
слугувати в якості інструменту для соціальної трансформації.
Основний аргумент їхніх опонентів, прихильників традиційного захід-
ного канону, як ми вже зазначали вище, полягає в тому, що подібні дебати
взагалі не мають нічого спільного з літературою. На їхню думку, Канон ство-
рювався виключно за естетичними критеріями, основною характеристикою
канону є його елітарність, яка якраз і зазнає критики. Повернемось до одного
з найбільш впливових прибічників Канону – Гаролда Блума: «Первісно кано-
ном називали перелік текстів у навчальних закладах, і до сих пір, незважаю-
чи на поширену останнім часом політику мультикультуралізму, головним
критерієм формування Канону залишається питання: що повинна прочитати
особа (яка все-таки вирішує читати) з тієї літератури, котра накопичилася
упроводж літературної історії?» [1; 20]
Джон Серль в «Бурі над університетом» ставить цікаве питання: а чо-
му, власне, сумніви щодо «коректності» з’являються лише по відношенню до
літератури та мистецтва? Ніхто не піддає сумнівам надбання фізичної науки,
адже всім відомо, що майже все, чим займаються зараз фізики всього світу,
винайшли білі європейські чоловіки.
Відповідь на це питання можна знайти, зазначає Серль, згадавши ще
одну особливіть цих дебатів: на додачу до політичних претензій на адресу
Сполучених Штатів або Європи, «ліві» активісти переконані в тому, що го-
ловна функція гуманітарної освіти є політичною; вони не вірять в те, що гу-
манітарні науки є самоцінними, вони мають значення лише у зв’язку з соціа-
льними трансформаціями, на тлі яких начебто розгортаються. Вочевидь, вони
готові прийняти той факт, що предмети фізичних або математичних дослі-
джень мають об’єктивний критерій оцінювання, який не залежить від соціа-
льних умов, але критерій в гуманітарних науках завжди пов’язаний з політи-
кою (тут треба наголосити на тому, що й навіть під «гуманітарними наука-
ми» вони мають на увазі лише літературознавство та історію культури).
На жаль, гуманітарна сфера завжди мала боротись проти тих, хто вва-
жав її найзручнішою сферою для спекуляцій в найвульгарнішому їх розумін-
ні, в тому числі з боку радикальних реформаторів. Втім, чіткої відповіді на
складне питання, чому все-таки об’єктом нападок радикальних захисників
мультикультуралістських штудій стали виключно гуманітарні дисципліни,
немає.

10. 10
Політична коректність як ідеологія
Феномен мовної ідеології та її зв’язок з політичною коректністю
Існує декілька визначень поняття «мовна ідеологія». Згідно з першим, мовна
ідеологія – це «набір упереджень щодо мови, артикульованих носіями мови
як результат раціоналізації та обґрунтування сприйнятих мовних структур та
правил» [45; 193]. Іншими словами, мовна ідеологія є нічим іншим, як набо-
ром пресуппозицій, завдяки яким ми розпізнаємо правильність застосування
тієї чи іншої мовної конструкції в соціальному контексті.
Друге та третє визначення роблять більший наголос функціонування
мовних ідеологій в соціальній сфері: «самоочевидні ідеї та завдання, які ста-
вить собі соціальна група, що опікується роллю мови в соціальному досвіді
членів цієї групи, поки вони сприяють репрезентації групи» [26; 53] та «ку-
льтурна система ідей щодо соціальних та лінгвістичних відносин, в тому чи-
слі щодо їхнього зв’язку з моральними або політичними інтересами» [28;
255]. Тобто, по-перше, засобами мовної ідеології соціальна група визначає
обсяг і особливості словника, яким користуються члени цієї групи, і який є
найбільш релевантним стосовно репрезентації цієї групи в суспільстві та по-
сідання нею вигідних соціальних позицій, а по-друге, мовна ідеологія є лан-
кою між соціальною діяльністю та політикою, завдяки якій здіснюється легі-
тимація тих чи інших норм поведінки.
Четверте визначення є найбільш загальним: «мовні ідеології – це су-
дження здорового ґлузду щодо походження мови у світі, які поділяються бі-
льшістю членів суспільства» [42; 346].
Дискусії з приводу мовної ідеології розвиваються в трьох площинах.
Представники першої відштовхуються від існування зв’язку між мовами або
мовним розмаїттям (наприклад, у випадках, коли в країні дві державні мови,
мовні ідеології формуються по-іншому). Друга розгортається на тлі історіог-
рафії лінгвістики та (історіографії) публічного дискурсу про мову: її прихи-
льники фокусуються на мовних ідеологіях, до яких долучаються, насамперед,
ідеології мови науки. Наприклад, в збірнику статей «Мовні ідеології» за ре-
дакцією лінгвістів Джона Ерла Джозефа та Телбота Тейлора подаються істо-
ріографічні дослідження лінгвістики та наукових надбань, що їй передували,
з ХV по ХІХ століття у Франції або Італії, для того, щоб поглянути, як ідео-
логії того часу впливали на дослідження мови, і чи призводило це, в даному
контексті, до появи мовних ідеологій. Треті (наприклад, американський дос-
лідник Майкл Сильверстайн) вважають, що мовні ідеології слід досліджувати
у їхньому зв’язку з вживанням мови, зі структурами мови, вживання яких ак-
туальне на той чи інший момент та пов’язане з соціальною структурою.
Ще одним важливим пунктом у сучасних дослідженнях мовних ідеоло-
гій є два критерії, за якими вивчення ідеологій поділяється на певні течії.
Перший поділ відбувається на основі того, яким чином оцінюється
мовна ідеологія – нейтрально або критично. Дослідники, які оцінюють її ней-
трально, зазвичай охоплюють всі культурні системи репрезентації. Ті ж, чиє

11. 11
визначення мовних ідеологій є критичним (американський антрополог Майкл
Сильверстайн), концентруються лише на деяких аспектах репрезентації та
соціального пізнання, які мають специфічне соціальне походження або фун-
кціональні та формальні характеристики.
Сильверстайн наголошує на важливості феномена раціоналізації в дос-
лідженні мови та мовних ідеологій, тому його дослідження стосується мета-
лінгвістики та лінгвістичної ідеології, як ідеології наукової. Саме раціоналі-
зація характеризує лінгвістичну ідеологію як частину більш загальної катего-
рії металінгвістики, вказуючи на те, що ідеологія має вторинне походження, а
також вказує на її соціально-когнітивну функцію та на можливість викрив-
лення змісту внаслідок звичайного нерозуміння людиною семіотичних тон-
кощів понять, які вона використовує.
Другий критерій, за яким дослідники мовних ідеологій розходяться в
поглядах на свій предмет, є, власне, місце ідеології в контексті мови. Одні
вважають, що лінвістична ідеологія напряму пов’язана із вживанням мови,
інші наполягають на повному відокремленні цих двох феноменів один від
одного. Вже згадуваний нами Сильверстайн пропонує поняття металінгвіс-
тичного дискурсу як достатню умову для визначення ідеології. Водночас по-
няття про «уявлення здорового ґлузду» (commonsense notions) Алана Рамсі,
наприклад, дотичні до неочевидних припущеннь щодо культурної всезагаль-
ності, яку важко вивести напряму.
Не дивлячись на те, що зазвичай ідеологію розуміють як дискурсивне
явище, деякі теоретики вважають її дорефлективною, або структурною, тобто
ідеологія для них є набором знакових практик, які відбуваються не в свідо-
мості, але в реальних соціальних взаємодіях.
Принцип лінгвістичної відносності та ідеологія
Майкл Сильверстайн є прихильником гіпотези Сепіра-Уорфа і для нього оче-
видний прямий зв’язок між ідеологією та мовою як частиною соціальної
структури. Він пише: «З розвитку цілих галузей, які називаються соціолінгві-
стика та етнометодологія, стало цілком зрозуміло, що самою лише практи-
кою вживання мови люди не лише розмовляють про “зовнішній” світ, вони
також відрефлексовують та створюють велику частину соціальної реальнос-
ті» [45; 194].
Сильверстайн посилається на «принцип лінгвістичної відносності»
(principle of linguistic relativity), поняття якого увели до обігу Едвард Сепір та
Бенджамен Уорф, за прямою аналогією з принципом відносності, сформу-
льованим Альбертом Ейнштейном у фізиці. Гіпотеза лінгвістичної відносно-
сті в найзагальнішому плані стверджує, що системи понять, які існують в
свідомості людини, визначені тією конкретною мовою, носієм якої є ця лю-
дина. Іншими словами, за словником, яким користується людина, можна ви-
значити, в якій соціальній та культурній реальності вона живе, а використо-
вуючи цей словник, вона зайвий раз підтверджує та легітимує цю реальність.

12. 12
Принцип лінгвістичної відносності як наукове поняття веде свій поча-
ток від робіт засновників етнолінгвістики – американського антрополога
Франца Боаса, його учня Едварда Сепіра та учня Сепіра – Бенджамена Уор-
фа.
Боас обстоював наявність у мові функції, яка класифікує та системати-
зує реальність навколо нас. Він вважав, що мова використовується для поз-
начення класів явищ, а не кожного явища окремо. Цю класифікацію кожна
мова здійснює по-своєму – в процесі класифікації мова звужує універсальний
простір реальності, вибираючи звідти лише те, що визнається найбільш сут-
тєвим в рамках конкретної культури. Цим можна пояснити наявність назв
для багатьох відтінків білого або жовтого кольорів в певних мовах, які вжи-
ваються там, де розрізнення цих відтінків є невід’ємною частиною соціальної
реальності.
Але функцію класифікації має не лише лексика, але й граматика. Саме
в нормах граматики закріплюються ті значення, які мають бути обов’язково
виражені. Наприклад, в українській, англійській або німецькій мовах не мо-
жна назвати предмет, не висловивши інформацію про його число – одна кни-
га, чи декілька книг. На рівні граматики можна визначити, які особливості
описуваних предметів реальності є релевантними в тій чи іншій культурі. Ще
один знаковий приклад відмінності таких систем релевантності – дієслова
мови квакіютль, якою говорили північноамериканські індіанці (її досліджу-
вав Боас), – вони містять в собі суфікс, який виражає категорію евіденційнос-
ті та показує, чи той, хто говорить, є свідком описуваних ним подій, чи пере-
казує їх з чужих слів.
Учень Боаса, Едвард Сепір розумів мову як строго організовану систе-
му, всі компоненти якої – фонетика, граматика, лексика – знаходяться в сис-
темі жорсткої ієрархії. Він розумів лінгвістичну відносність як неспівмірність
мов, яка проявляється в неможливості передати зміст відношення між ком-
понентами ієрархії. В своїй роботі 1928 року «Статус лінгвістики як науки»
Сепір писав: «Мова – це путівник в “соціальну дійсність”. Хоча мова зазви-
чай не є предметом особливого інтересу для суспільних наук, вона суттєво
впливає на наше уявлення про соціальні процеси і проблеми. Люди живуть
не лише в матеріальному світі і не лише в світі соціальному, як прийнято
вважати; більшою мірою вони всі знаходяться також у владі тієї конкретної
мови, який став засобом вираження в даному суспільстві. Уявлення про те,
що людина орієнтується в зовнішньому світі, по суті, без допомоги мови, і
що мова є всього-навсього випадковим засобом для вирішення специфічних
задач мислення та коммунікації – це ілюзія. Насправді, “реальний світ” пе-
реважно будується на основі мовних звичок тієї чи іншої соціальної групи.
Дві різні мови ніколи не бувають настільки схожими між собою, щоб їх мож-
на було вважати засобом вираження однієї і тієї ж соціальної дійсності. Сві-
ти, в яких живуть різноманітні суспільства – це різні світи, а не один світ з
різноманітними ярликами» [6; 130-131].

13. 13
Втім, власне поняття «лінгвістична відносність» ввів Бенджамін Уорф.
Він порівнював мовну картину світу північноамериканських індіанців з кар-
тиною світу носіїв європейських мов.
Інструментом концептуалізації, яка постійно відбувається в процесі
описання нами навколишніх предметів, за Уорфом, є не лише окремі слова
або граматичні показники, але й вибірковість мовних правил, на основі чого
він виокремив відкриті та приховані граматичні категорії. Наприклад, в анг-
лійській мові категорія визначеності/невизначеності є відкритою та регуляр-
но виражається за допомогою вибору визначеного або невизначеного артик-
лю. Це означає, що в картині світу носіїв англійської мови є релевантним уя-
влення про визначеність описуваного предмету (ця конкретна книга, або кни-
га взагалі).
В методологічному плані принцип лінгвістичної відносності (або неви-
значеності – uncertainty в контексті саме методології підходить краще за
relativity – вважає Сильверстайн) описує таке положення справ, коли сам до-
слідник, який ставить своєю метою дослідження «об’єктивної реальності» на
базі мовних структур, які описують цю реальність, сам насправді втручається
в сутність цих структур, створюючи так зване «викривлення» (distortion). «Ті,
хто вважає, що лінгвісти можуть напряму досліджувати мовні коди, що поз-
начають “зовнішню реальність”, вивчаючи пропозиційні системи – неважли-
во, наскільки глибоко вони занурюються – або перевіряючи пропозиційний
зміст в чиїхось приблизних перекладах, в процесі дослідження власноруч і
несвідомо викривлюють свій об’єкт» [45; 194].
Отже, описуючи реальність в термінах мови, ми втручаємось в цю реа-
льність та змінюємо її. Описуючи процесс нашого опису реальності в термі-
нах мови ми також втручаємось в цей процесс. Очевидно, методологічні змі-
ни, спричинені розвитком некласичної фізики, які пов’язані з квантовою ме-
ханікою та принципом невизначеності Гайзенберга (ми не можемо одночасно
знати координати положення та імпульс електрону в один момент часу – ли-
ше одну величину з двох), вплинули і на лінгвістичну теорію. Досліджуючи
мову (або у випадку фізики – всесвіт) ми обов’язково маємо включати і дос-
лідника.
Відштовхуючись від гіпотези Сепіра-Уорфа, Майкл Сильверстайн ста-
вить два запитання, дотичних до проблеми мовної ідеології. По-перше, яким
чином ми можемо визначити, звідки походять ідеологічні репрезентації реа-
льності у мові? По-друге, як, впроваджуючи об’єктивовчу метафізику «при-
роди», соціальна практика якої (включно з мовою) може бути інтерпретова-
ною учасниками практики, ідеології референцій взагалі мають справу з істо-
рично визначеними традиціями соціальних уявлень та практик, які ми нази-
ваємо культурами? Іншими словами, як в нашій культурі можуть одночасно
уживатись уявлення про те, що мова є відображенням реальності, з тим, що
ми називаємо багатоманітністю мови та значень?
Аналізуючи поділ Уорфа граматичних структур на відкриті та прихо-
вані, Сильверстайн зазначає, що уявлення про те, що існує зовнішня реаль-
ність, також є пресуппозицією, якою ми оволодіваємо разом з мовою. Вміння

14. 14
категоризувати пресуппозиції приходить, коли мовець відокремлює прихова-
ні категорії від мовних одиниць, що лежать на поверхні, та формує метамову
концептуальних ярликів, які й описують «зовнішній світ». Усвідомлення так
званої «реальності» є соціальною дією для носіїв мови, оскільки всі вони, так
чи інакше, відтворюють процедуру концептуалізації реального світу в мовній
практиці.
Це, пише Сильверстайн, приводить до другого кола питань, які зачіпа-
ють саме ситуацію, коли використання мови стає контекстуалізованою соціа-
льною дією (contextualized social action) [45; 204]. Чи можемо ми відрізнити
те, що ми маємо називати ідеологією вживання мови в певному суспільстві,
від того, що ми називаємо соціальною системою вживання мови та можемо
«науково» описати? Якщо ми вважаємо, зазначає Сильверстайн, що мовна
поведінка (linguistic behavior) полягає в здобутті сенсу та важливості тими,
хто залучений до цієї поведінки, ми можемо так переформулювати першу ча-
стину цього розмежування. Чи існує такий комплекс переконань, в рамках
якого люди піддають раціональному осмисленню вживання особливих мов-
них форм, які необхідні для досягнення певних соціальних цілей та викорис-
товуються в певних соціальних контекстах, оскільки існують фактори впли-
ву, що притаманні мові, феномен доречності окремих мовних форм в окре-
мих контекстах і так далі?
Друга частина розмежування еквівалентна питанню, чи можливе сис-
тематичне культурне дослідження мовлення виключно як соціальна (або ан-
тропологічна) лінгвістика. Іншими словами, чи є шлях аналізу вживання мо-
ви у його зв’язку з системою ролей та статусів, інституціональних структур
тощо, простіше кажучи, чи можна проаналізувати соціальну організацію мо-
влення? Питання полягає в тому, чи існує культурно-детермінована дистри-
буція мовних форм в соціально-конституйовані контексти вживання, та яким
чином норми подібного вживання можуть бути зрозумілими для носіїв мови.
В цьому контексті Сильверстайн розрізняє два види «функціоналізму»
по відношенню до мови, які, за його словами, до цього, в літературі не розрі-
знялись [45; 204]. Лінгвістика, в основному, бере до уваги ідеологію, яка
об’єктивує «силу», яка притаманна мові, та описує цю силу в термінах про-
позиційних структур. Соціальна антропологія, натомість, аналізує ідеологію,
немовби існує коректна «наукова» картина, яка відображає відношення мов-
них форм та соціального контексту.
Крім того, необхідно взяти до уваги ще одне розрізнення: між грамати-
кою як описом мовної структури, дослідження якої посилається на існування
сталих мовних структур, які не залежать від будь-якого контексту; та рито-
рикою як описом стратегічного вживання мови, який посилається на існу-
вання соціального контексту, в залежності від якого вживання тих чи інших
мовних виразів стає релевантним.
Не занурюючись надто глибоко у логічну теорію знаків та референцій,
зазначимо, що риторичне дослідження мови базується на теорії знаків-
індексів Пірса, тобто таких знаків, значення яких повністю визначене кон-
текстом, в якому вони вживаються. Наприклад, пише Сильверстайн, займен-

15. 15
ники «я» чи «мій» є знаками-індексами, оскільки вони завжди вказують на
мовця як на сукупність цілого набору властивостей: фізіологічні дані, особ-
ливості мовлення і, що найголовніше в контексті нашого дослідження, соціа-
льний статус. Іншими словами, все, що буде сказано мовцем з огляду на його
«я», та все, що він з ним пов’язує, буде сприйматись в контексті його особис-
тості в усіх її вимірах.
Отже, соціальний вимір риторики пов’язаний зі знаками-індексами,
оскільки саме через них мова сигналізує про соціальне походження ситуацій,
в які занурені ті чи інші мовці протягом свого мовлення. Це, на думку Силь-
верстайна, дає нам можливість зрозуміти, яким чином мовлення (або інші
види вживання мови) є ефективною соціальною дією, яка може завершува-
тись різноманітними соціальними фіналами (social ends): образою, попере-
дженням, осудом, лікуванням ран, віднайденням світла в кінці туннелю то-
що. Тобто, яким чином ми систематизуємо опис нашого досвіду співіснуван-
ня та його відношення до елементів нашого мовлення та контексту, в якому
ми їх вживаємо.
Мовні ідеології та політична коректність
Зазначені вище сфери дослідження мовних ідеологій (або лінгвістичних ідео-
логій) є лише невеликою частиною досліджень, які ведуться в цьому напрям-
ку. Втім, вдавшись до короткого екскурсу в теорію Майкла Сильверстайна
можна знайти орієнтири для пов’язання мовних ідеологій з соціальною реа-
льністю та політичною коректністю, як феноменом, що належить до цієї реа-
льності.
Політична коректність також може бути об’єктом дослідження студій,
що вивчають мовні ідеології. Практика зміни словника, вочевидь, пов’язана з
прагненням певних соціальних груп, по-перше, легітимувати своє існування
в соціальному просторі, по-друге, переосмислити цю реальність в нових,
«політично коректних» термінах, які пропонуються до внесення в лексику.
Гіпотеза мовної відносності допоможе нам зрозуміти, що існує прямий
зв’язок між тим, що ми говоримо, і тим, що і як ми бачимо. Змінюючи термі-
ни, за допомогою яких ми описуємо реальність довкола нас (в першу чергу,
це стосується сфери конкуренції компетенцій – наприклад, боротьбу кіно-
стрічок за нагороди), політична коректність змінює наш погляд на ці речі,
звужує оптику, що саме по собі є ідеологічною практикою.
Інструментарій лінгвістичної антропології, до якого входять інструме-
нти з різних дисциплін, надає можливість розглядати політичну коректність
як одну з мовних ідеологій. Політична коректність є набором прессупозицій,
які підтримуються та відтворюються членами соціальних груп, з усвідомлен-
ням того, що дотримання правил та норм, які містяться в цих пресуппозиціях,
стимулює соціальну діяльність та легітимацію її учасників в соціальному по-
лі. Вона продукує таку риторику, яка щільно пов’язана з соціальним виміром,
оскільки якщо займенник «я» є знаком-індексом, то у випадках, де політична
коректність функціонує як ідеологія, до набору смислів, які розгортаються,

16. 16
як шлейф, поза мовником та його особистістю, додаються ті, на яких заува-
жує доктрина ПК: расова приналежніть, гендер тощо. Іншими словами, полі-
тична коректність як мова ідеології вводить в коло нашого бачення ті атри-
бути соціальних аґентів, які раніше не були введеними. Наприклад, заміною
в офіційних анкетах пунктів «mother» та «father» на «parent №1» та «parent
№2» прихильники політкоректності не виводять стать та гендер батьків поза
увагу, навпаки, загострюючи ще більше увагу на тому, що гендерна прина-
лежність батьків у новонародженої (наприклад) дитини може мати декілька
варіантів.
Політична коректність як елемент символічного капіталу
Для початку вдамося до невеликого екскурсу до понять «символічний капі-
тал» та «символічна влада», щоб зрозуміти їхній зв’язок з політичною корек-
тністю.
Капітал, за Бурдьє, в залежності від області, в якій він функціонує, мо-
же виступати в трьох формах: економічний капітал (конвертований в гроші),
культурний капітал (за певних умов конвертується в економічний капітал і
може бути інституціалізованим в формі освітніх кваліфікацій) та соціальний
капітал (утворений соціальними зобов’язаннями).
Втім, в іншій роботі, а зокрема, в статті «Соціальний простір і символі-
чна влада» Бурдьє по-іншому класифікує види капіталу, залишаючи економі-
чний та культурний на своїх місцях, проте в якості третього виду називаючи
символічний капітал. Згідно з цією роботою, символічний капітал – це фор-
ма, яку приймають різні види капіталу, які сприймаються та визнаються як
легітимні.
Символічний капітал відіграє неабияку роль у легітимації соціального
порядку – шляхом здійснення символічної влади. Бурдьє наголошує на тому,
що легітимація соціального порядку – це не продукт свідомої дії пропаганди,
або символічного навіювання; це результат того, що агенти застосовують до
об’єктивних структур соціального світу структури сприйняття та оцінюван-
ня, які походять від цих об’єктивних структур, тому існує тенденція сприй-
мати соціальний світ як належне [4].
Щоб змінити світ, треба змінити способи, за яким він формується, пи-
ше Бурдьє, тобто змінити бачення світу та практичні операції, завдяки яким
конструюються та відтворюються соціальні групи. Символічна влада, в кон-
тексті утворення груп, базується на двох умовах. По-перше, вона має бути
заснована на володінні символічним капіталом. Влада впроваджувати старе
або нове бачення соціального порядку залежить від соціального авторитету,
який було завойовано в попередній символічній боротьбі. Символічний капі-
тал – це довіра, це влада, яка надана тим, хто отримав достатнє визнання для
того, щоб бути здатним насаджувати нове визнання. Цей процес нерозривно
пов’язаний з процесом інституціалізації, в результаті якої стверджується но-
вий суб’єкт (умовно назвемо це так) символічної влади.
По-друге, символічна ефективність залежить від реальності тих нових
координат соціального орієнтування, яке впроваджується новим носієм соці-

17. 17
альної влади. Іншими словами, конструювання нового способу бачення соці-
альної реальності має спиратись на цю реальність, на реальні зв’язки між
людьми.
Теорія символічного капіталу була створена Бурдьє як спроба краще
зрозуміти сутність боротьби за існування або неіснування класів. Тобто, пи-
тання вже полягає не в класовій боротьбі, оскільки, за Бурдьє, суспільство не
є чітко поділеним на класи, воно є динамічним; фундаментальним виміром
класової боротьби стає боротьба класифікацій. Влада створювати групи та
маніпулювати об’єктивною структурою суспільства зводиться до влади
нав’язувати певне бачення поділу цього суспільства на класи, влада робити
щось видимим, а щось – невидимим. Це звужування (про розширення тут не
йдеться) оптики нагадує функціонування ідеології, втім, не слід забувати про
те, що Бурдьє створював теорію символічної влади на противагу теоріям іде-
ології, тому тут радше йдеться про спільність рис в різних теоріях, механізм
роботи – практично той самий.
В роботі «Мова та символічна влада» Бурдьє пише: «Знаходячись в си-
туації, коли владу видно повсюду (а в минулому люди відмовлялись її бачи-
ти, навіть коли стикались з нею обличчям до обличчя), є важливим пам’ятати
про те, що ми маємо бути готовими до того, щоб відкривати її в тих місцях,
де вона найменше себе проявляє, де її не можна впізнати, і маємо не визнача-
ти владу як коло, центр якого лежить усюди і водночас ніде. Бо символічна
влада і є цією невидимою владою, яка відтворюється лише за співучасті тих,
хто не хоче знати про те, що вони є її суб’єктами та відтворюють її власно-
руч» [11; 163-164]. Це змушує нас подивитись на другу складову системи
втілення символічної влади: на аґентів, які, власне, несвідомо відтворюють
стратегії бачення, які нав’язують ті, хто має владу їх створювати.
Яким чином здійснюється символічна влада? За Бурдьє, є три типи си-
мволічних систем: символічні системи як структури, що структурують (ін-
струменти пізнання та конструювання об’єктивного світу), символічні систе-
ми як структуровані структури (засоби комунікації «мова або культура vs.
дискурс та поведінка») та символічні системи як інструменти домінування
(влада та ідеологія).
Перший тип коротко можна описати наступною тезою: «об’єктивність
значення або смисл світу є визначеними завдяки згоді між суб’єктивностями,
які структурують» [11; 164]. Другий тип визначає символічну владу як владу
конструювання реальності та встановлення гносеологічного порядку: «зна-
чення світу (особливо, соціального світу) в кожен момент часу залежить від
того, що Дюркгайм називає “логічним конформізмом”», тобто від «гомоген-
ного поняття часу, простору, числа та причини, яке робить можливим пого-
дження між різними розумними індивідами» [11; 166]. Таким чином, симво-
ли є інструментами par excellence соціальної інтеграції: в якості інструментів
знання та комунікації вони уможливлюють консенсус для визначення сенсу
соціального світу, консенсус, який напряму пов’язаний з відтворенням соціа-
льного порядку.

18. 18
Розглядаючи третій тип символічних систем, Бурдьє протиставляє іде-
ологію та міф: «Навідміну від міфу, який є колективно створеним та засвоє-
ним продуктом, ідеології служать окремим інтересам, які мають бути пред-
ставлені як загальні інтереси, що поділяє група в цілому» [11;167]. В цьому
контексті точиться боротьба за соціальне домінування між соціальними гру-
пами. Різні групи та їхні частини залучені до символічної боротьби, метою
якої є нав’язати своє розуміння соціальної реальності, яке більше пасує їхнім
власним інтересам. Вони залучаються до боротьби декількома шляхами: без-
посередньо, в символичних конфліктах повсякденного життя, або опосеред-
ковано, через боротьбу між різними спеціалістами на тлі символічної проду-
кції.
Коли певний клас займає домінуючу позицію, його головною владою є
його економічний капітал, проте, щоб втриматись на цій позиції та легітиму-
ватись в ній, він має забезпечити створення специфічного капіталу, який не
лише буде тримати його на вершині ієрархії, але втримає принцип, за яким
цей клас почав домінувати, на вершині принципів побудови ієрархії взагалі.
Ідеологічні системи Бурдьє визначає як засоби домінування, які струк-
турують в силу того, що самі є структурованими – вони виробляються спеці-
алістами в процесі і з метою боротьби за монополію легітимного ідеологіч-
ного виробництва. Наприклад, перетворення міфа на релігію (релігію Бурдьє
розглядає як ідеологію) супроводжується становленням цілої низки спеціалі-
зованих виробників релігійного дискурсу та релігійної праці, а також позбав-
ленням представників світської громади їхніх символічних владних повно-
важень.
Як політична коректність може бути вписаною в цей контекст? Очеви-
дно, що ПК в тому вигляді, в якому вона існує останні 40 років, представляє
собою стратегію звуження бачення соціальних процесів та соціальної класи-
фікації. Словник, впроваджуваний політичною коректністю, пропонує легі-
тимувати інше бачення соціальної стратифікації – наприклад, замінювати
слова «матір» або «батько» на «батько №1» і «батько №2». Як бачимо, в
українській мові довелось би вигадувати нове слово, тому що тут замість
окремого, нейтрального слова, навідміну від російського «родитель», або ан-
глійського «parent», чи німецького «Eltern», вживається «батько», аналогічне
«батькові» – іменнику, який позначає чоловіка як носія батьківства.
Мова та символічна влада
За Бурдьє, мова є частиною нашого габітусу. Вживання мови, таким чином,
обумовлене двома факторами: по-перше, соціально сконструйованими дис-
позиціями мовного габітусу, які передбачають певну схильність казати ті, чи
інші речі та певну здатність говорити в межах граматично коректного диску-
рсу та використовувати цю компетенцію в залежності від ситуації; по-друге,
структурами мовного ринку, які позиціонують себе як система специфічних
санкцій та цензури [11; 37].