На першій сторінці листівки - короткі біографії про Івана Черняховського та Симона Петлюру. А на звороті - розгорнений опис злочинів проти людства, які скоювали під керівництвом Івана Черняховського. Наведені цитати істориків і очевидців.

1. Майже рік тому відповідно до Закону України «про декомунізацію»
вулицю Черняховського перейменували на вулицю Симона Петлюри. Ми,
група броварських активістів і краєзнавців, пояснюємо для небайдужих
броварців причину зміни назви.
Іван Черняховський
Вулиця мала назву на честь радянського
воєначальника українського походження часів
Другої світової війни, двічі Героя Радянського
Союзу, командувача 3-го Білоруського фронту.
Під час вигнання нацистських окупантів у Східній
Пруссії військо, яким він командував,
відзначилось масовими вбивствами та
зґвалтуваннями місцевого мирного населення.
Історики вважають, що Іван Черняховський не міг
не знати про звірства, які вчиняли його підлеглі,
але закривав на це очі. Інші високопосадовці
Червоної армії припиняли подібні злочини
жорстким покаранням винних. Але Іван
Черняховський не вдався до таких заходів.
Число жертв від рук очолюваного ним війська
серед мирного населення Східної Пруссії сягає
сотень тисяч осіб.
Симон Петлюра
Симон Петлюра – один із провідних діячів
національно-демократичної революції 20-х років
ХХ ст.: член Української Центральної Ради, голова
Українського Генерального Військового Комітету,
Генеральний секретар військових справ, Головний
Отаман Армії Української Народної Республіки,
Голова Директорії УНР. У 1926 році підступно
вбитий С.-Ш. Шварцбардом у Парижі.
Вулиця названа на честь Симона Петлюри,
оскільки наприкінці січня 1918 року поблизу
броварського залізничного вокзалу, в який
упирається ця вулиця, діяв очолюваний
Петлюрою штаб армії УНР. Після закінчення бою
під Крутами сотник Аверкій Гончаренко
рапортував тут Симону Петлюрі про результати
бою.
У ті дні Бровари стали плацдармом для наступу на
окупований більшовиками Київ.

2. Сергій Грабовський,
історик, член-кореспондент Національної академії наук України про масові вбивства та
ґвалтування мирних жителів у Східній Пруссії вояками, якими командував
Іван Черняховський
Іван Черняховський. Феноменальна кар’єра: у 1937 році – майор, командир танкового батальйону 8-ї
мехбригади, у березні 1941 року – підполковник, командир 28-ї танкової дивізії в Прибалтиці (тієї самої, якій,
згідно зі щойно знайденим Марком Солоніним в архівах цілком таємним документом, 20 червня 1941 року
ставилися бойові завдання на карті Східної Пруссії...). А вже влітку 1944 року Іван Черняховський – командувач
3-го Білоруського фронту, двічі Герой Радянського Союзу, генерал армії. Йому всього 38 років. Нічого не
скажеш – військовий талант! Та 18 лютого 1945 року він гине під Кенігсбергом...
І все наче й нічого, але... «Перше вторгнення росіян у східні райони Німеччини сталося в жовтні 1944
року, коли частини Червоної армії захопили кілька прикордонних селищ. Через п’ять днів їх було вибито
звідти, і перед очима німецьких солдатів постала страхітлива картина. Навряд чи бодай один цивільний
уникнув смерті від рук російських солдатів. Жінок розпинали на дверях сараїв і перекинутих возах, чи,
зґвалтувавши, душили танками. Їхніх дітей також по-звірячому вбивали. Сорок французьких полонених,
які працювали на хуторах, були розстріляні згаданими «визволителями». Та ж доля спіткала й кількох
німецьких комуністів. Дії червоноармійців не були виявом беззмістовної жорстокості, це був методичний
садизм, що не поступався діям самих нацистів». Так описує вчинки вояків Черняховського у Східній Пруссії
сучасний британський історик Макс Гастінгс. Ті ж самі події схожим чином описує й російський історик Олег
Плєнков: «20 жовтня 1944 року радянські війська взяли прусське село Неммерсдорф і вчинили розправу над
місцевими жителями... Одним із найвідоміших прикладів масових убивств мирних жителів став випадок у
приміській зоні Кенігсберга Метгетені, яку в лютому 1945 р., через три тижні після здачі радянським
військам, німці відбили назад. Тут було знайдено близько 3000 трупів німецьких біженців, убитих
найбільш варварським способам, – переважно жінок, дітей, літніх людей...»
Може, сучасні історики щось перебріхують? «Усі ми знали, що німецьких дівчат можна ґвалтувати і
вбивати. Це сприймалося ледь не як відзнака в бою». Це написав Олександр Солженіцин, який воював у
Східній Пруссії й був заарештований за «антирадянську діяльність». Молодший колега капітана Солженіцина,
в майбутньому – письменник і художник Леонід Рабичев, був тоді юним лейтенантом. На початку 2000-х він
детально описав те, що коїли війська Черняховського: «...Війська наші у Східній Пруссії наздогнали цивільне
населення, яке евакуювалося з Гольдапа, Інстербурга й інших міст, залишених німецькою армією. На возах і
машинах, пішки старі, жінки, діти, великі патріархальні сім’ї повільно по всіх шляхах відходили на захід.
Наші танкісти, піхотинці, артилеристи, зв’язківці наздогнали їх, поскидали у кювети обабіч шосе їхні вози
з меблями, валізами, чемоданами, конями, відтіснили вбік старих та дітей і, забувши про обов’язок і честь
та про німецькі підрозділи, що відступали без бою, тисячами накинулися на жінок і дівчаток. Жінки,
матері та їхні дочки лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, і перед кожною стоїть, регочучи, орава
мужиків зі спущеними штаньми. Тих, хто обливається кров’ю і втрачає свідомість, відтягують убік,
дітей, які кидаються їм на допомогу, розстрілюють. Регіт, гарчання, сміх, крик і стогони. А їхні
командири, їхні майори й полковники стоять на шосе, хто посміюється, а хто й диригує – ні, радше,
регулює. Це, щоб усі їхні солдати без винятку взяли участь... Ошелешений, я сидів у кабіні полуторки... А
полковник, той, що тільки-но диригував, не витримує і сам займає чергу, а майор відстрілює свідків, дітей
і старих, які б’ються в істериці... До обрію серед гір мотлоху, перекинутих возів трупи жінок, старих і
дітей... Мені й моєму взводу управління дістається фільварок у двох кілометрах від шосе. У всіх кімнатах
трупи дітей, старих і зґвалтованих та застрелених жінок. Ми так утомилися, що, не звертаючи на це
уваги, лягаємо на підлогу й засинаємо». А далі: «...цим самим шосе проїздив на своєму «вілісі» й командувач
Третього Білоруського фронту генерал армії Черняховський...»