histori of ant politic

1. 2. Політична думка Стародавнього світу та Середньовіччя
Розгляд історії політичної думки починається з політико-філософських концепцій Китаю, які вперше у
цілісному вигляді ставлять питання про походженні і суть держави. Але у порівнянні з китайською
політичною думкою політичні погляди античності вражають своєю багатоманітністю і глибиною. Вони
стали основоположними не тільки для римського періоду чи Середньовіччя – вони були джерелом натхнення
для мислителів усього періоду розвитку політичної думки. Питання демократії, причини змін форм правління,
вибір оптимальної форми правління чи важливість середнього прошарку та багато інших, сформульованих у
часи античності, є актуальними й до теперішнього часу
.
• Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу
• Політичні вчення у Стародавній Греції
• Політична думка у Стародавньому Римі
• Політичні доктрини Середньовіччя
Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу. Перші ідеї про форми організованого державного
існування і розвитку суспільства з’явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тис. до н.е. У стародавніх
китайців, індусів, вавілонян, персів, євреїв вони мали релігійно-міфологічний характер. Для міфів стародавніх
народів, у цілому, характерне уявлення про божественне (небесне) походження існуючих відносин влади і
порядку. Так, у Стародавньому Китаї, відповідно до міфу про божественне походження і характер земних
порядків, вся влада безпосередньо сконцентрована в особі верховного правителя. В Єгипті, Вавилоні, Індії
можна спостерігати підхід, згідно з яким боги, будучи джерелом влади правителя, разом з тим і самі
продовжують вирішувати земні справи та людські долі. Певна своєрідність притаманна релігійно-міфологічним
уявленням стародавніх євреїв. За їхньою версією, єдиний істинний Бог знаходиться в особливих договірних
відносинах зі всім єврейським народом, будучи його главою і царем – верховним законодавцем, правителем і
суддею. Закони єврейського народу, згідно з цими уявленнями, отримані Мойсеєм прямо від Бога. У звичних
умовах здійснення влади проводиться людьми від імені Бога, але в екстраординарних ситуаціях він діє і
безпосередньо через одкровення чи чудеса. Багато про розшарування тодішнього суспільства говорять також
кодекси законів, зокрема кодекс законів шостого царя Вавилону – Хаммурапі, одного з найбільших політиків
старовини, що правив Вавилоном з 1792 по 1750 р. до н.е.
У XI – VIII ст. до н.е. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень до
раціонального сприйняття суспільно-політичної дійсності, який можна простежити у вченнях Птахетепа у
Єгипті. «Повчання Птахетепа» належить приблизно до III тис. до н.е. Птахетеп – візир одного з фараонів V
династії – звертається наприкінці життя до правителя з проханням дозволити залишити повчання нащадкам.
Він вважає основою державного буття соціальну ієрархію. При цьому ті, хто знаходиться на нижчих щаблях
соціальної драбини, повинні підкорятися вищим. У єгипетській думці звертається увага на те, що чиновник
високого рангу живе на очах у всіх, він повинен дотримуватися букви закону, а у відносинах з підданими –
справедливості.
Політичні та правові ідеї Стародавньої Індії знаходять своє закріплення вже в найдавніших літературних
пам’ятках, релігійних книгах аріїв, священних книгах брахманізму, релігійно-філософських творах
«Упанішади», в поетичних епопеях «Махабхарата» і «Рамаяна», в юридичних збірниках, які являють собою
релігійно-філософські і політичні трактати. В збірниках, відомих під назвою «Закони Ману» (відноситься до ІІІ
ст. до н.е.) і трактаті «Артхашастра» («Книга про користі»), державу визначає сім елементів: цар, міністри,
територія, столиця, державна казна, військо і міжнародні союзники. Зародження державної організації
пов’язується із занепадом моральності серед людей, оскільки були часи, коли люди підлягали тільки законам і
коли не було ніякої влади. Влада є найважливішим елементом, без якого суспільство не могло б існувати, тому
що влада оберігає сонного, панує над всіма істотами, охороняє їх, стоїть на сторожі загального порядку.
Трактат говорить про те, що цар спирається на фінанси і примус, примус – на фінанси, на примус спирається
право, врешті, на право спираються люди.
В Стародавньому Китаї в сер. IX ст. до н.е. починає панувати династія Чжоу, започатковуючи період
феодалізму; в Китаї відбувається ряд змін у суспільстві і, відповідно, у політичній та правовій думці, які
поділяють на чотири суспільно-політичні напрямки. Першим був започаткований Лао-Цзи даосизм,
прихильники якого висловлюються проти будь-якого втручання влади у справи суспільства, другим –
започатковане Конфуцієм конфуціанство, третім – вчення Мо-Цзи, в основу якого покладалася ідея всеосяжної
любові, на якій повинні були базуватися відносини між людьми і, врешті, четвертий – школа легістів (юристів),
які вперше рішуче виступили за безумовне дотримання писаного права, як основи охорони власності та особи.
Основи вчення Лао-Цзи, який жив приблизно у VI ст. до н.е., викладені у книзі «Дао де цзін», Лао-Цзи
державу вважав природним утворенням, яке не залежить від волі і діяльності людей і розвивається своїм
шляхом, тому впливати на неї не можна, будь-які спроби втручання завжди засуджені на невдачу.
Основи вчення Конфуція або Кун-Цзи (551–479 рр. до н.е.) викладені у праці «Луньюй» («Бесіди і
судження»), складеній його учнями. Головною метою, яку він ставить перед собою у суспільному плані, є
повернення втраченої рівноваги в державі і сім’ї. Конфуцій розвивав патріархально–патерналістську концепцію

2. держави, відповідно до якої держава виступає як велика патріархальна сім’я. Влада правителя в державі є
такою, як влада батька в сім’ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші
залежать від старших. Правитель є «сином неба», його влада має божественне походження, але вона
залишається божественною доти, доки він править «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Важливе
значення у державі має доброчесність – комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правила
ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків та ін. Умовою дотримання
цих доброчесностей є «виправлення імен» – суворе й чітке визначення обов’язків кожного члена суспільства.
При такому підході закони, до яких Конфуцій ставився негативно з огляду на їх каральний характер, не мають
великого значення.
Мо-Цзи (479–400 рр. до н.е.) або До Ді жив і творив через два покоління після Конфуція, він заснував
напрямок, який отримав назву моїзму. На думку Мо-Цзи, коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає
взаємна ненависть, якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові і
шанування батьків, коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий
ображає бідних. Мо-Цзи розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію
виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу. У давнину не було
управління, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала
ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління,
люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її «сином неба», який покликаний
створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Важливим моментом
мудрого управління є вміле поєднання настанов (моральні форми впливу на людей) з покараннями
(насильство). Бідність Мо Цзи вважав джерелом безладу у державі.
Значний вплив на розвиток формування централізованої бюрократичної держави Стародавнього Китаю
справила школа легістів (законників), погляди яких знайшли відображення у творах старокитайських
мислителів Шан-Яна (390–338 p. p. до н.е.) правителя області Шан у царстві Цінь та Хань-Фея (280–233 pp. до
н.е.) вихідця з аристократичної родини, близької до правителів царства Хань.
Шан-Ян був прихильником політичної централізації, відводив велику роль законам в управлінні
державою. Він виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на суворі покарання. Організація
державного управління має ґрунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів
– «фа» (звідси китайська назва цієї школи – «фа-цзя»), які спираються на суворі покарання. Шан-Ян
заперечував твердження конфуціанства про пріоритетність морально-етичних норм. Його концепція
державного управління пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань,
певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Ідеал «законницької»
держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб
державного управління в інтересах правителів. Чільне місце у забезпеченні добробуту держави Шан Ян
відводив землеробству та загарбницьким війнам, відстоюючи консервацію общинного устрою.
В цілому на поч. II ст. до н.е. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі риси
як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.
Хоча школу легістів (законників) в історії філософії Стародавнього Китаю традиційно вміщують на третьому
місці за ступенем важливості після конфуціанства і даосизму, погляди школи фа-цзя стали тією основою, на
якій інституалізувалася вся офіційна ідеологія традиційного Китаю разом з даосизмом і конфуціанством. В
результаті цього і сформувався специфічний китайський варіант феодально-бюрократичної держави, суперечки
про природу якого не замовкають до сьогодні в середовищі філософів, істориків та китаєзнавців.
Політичні вчення у Стародавній Греції. У Стародавній Греції державність виникла на початку І
тисячоліття до н.е. у формі полісів – окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили
також прилеглі сільські поселення. За підрахунками сучасних істориків чисельність вільного населення полісу
рідко досягала 100 тис. чоловік. Завдяки торговельним зв’язкам з іншими країнами грецькі поліси
перетворилися в могутні осередки культури, куди стікалися новітні досягнення у сфері техніки, писемності і
права. Праця рабів давала можливість зайнятися інтелектуальною діяльністю, а наявність політичних прав у
членів полісу сприяла активній участі у політичному житті широких верств населення, для яких політичні
рішення мали важливе значення. Відповідальність за прийняте рішення, яке виконували всі члени полісу
сприяла формуванню громадянської відповідальності. Пригадаймо, що саме справи полісу дали назву політиці
як особливій сфері життя. Філософські школи, що сформувалися у Греції, давали розгорнуті концепції
суспільно-політичних явищ, а філософи часто брали участь у безпосередній політичний боротьбі.
Загальною рисою полісного життя VII–V ст. до н.е. була боротьба між родовою аристократією, що
переростала в рабовласницьку спадкоємну знать, і торгово-ремісничими колами, що утворювали разом з
окремими шарами селянства табір демократії. У залежності від переваги тієї чи іншої сторони державна влада в
полісах приймала форму або аристократичного правління (наприклад, у Спарті), або демократії (Афіни), або
перехідного правління тиранів чи олігархів. Характеризуючи політичну та правову думку античної Греції,
необхідно мати на увазі, що вона розвивалася протягом тривалого історичного періоду і пройшла у своєму
розвитку різні етапи, кожен з яких має свою специфіку, провідні ідеї і тих мислителів, творчість яких була
визначальною в той чи інший час.
Перший етап (IX – V ст. до н.е.) пов’язаний із становленням старогрецької державності і представлений
працями таких вчених, як Гомер, Гесіод, Солон, Геракліт, Піфагор та ін., другий (V– пер. пол. IV ст. до н.е.)

3. припадає на час розквіту старогрецької філософської та політичної думки і представлений вченнями Демокріта,
софістів, Сократа, Платона і Аристотеля. Третій етап (др. пол. IV – II ст. до н.е.) характеризується занепадом
старогрецької державності, погляди цього періоду відображені у вченнях Епікура, стоїків і Полібія.
На думку старогрецького політичного та державного діяча Солона, держава потребує таких законів, які
поєднали б право і силу. У результаті проведених ним реформ, політичні права громадян почали залежати не
від походження, а від розміру їх власності. Видатний афінський реформатор вважав, що беззаконня та
міжусобиці – найбільше зло, а порядок і закон – найбільше добро для держави. Піфагор і його послідовники
виступали за правління аристократів – розумової та моральної еліти суспільства. Вони першими розпочали
теоретичну розробку поняття «рівність». Справедливість, на їх думку, полягає у рівній віддачі за рівне.
Найбільшим злом вони вважали анархію, тому що людина за своєю природою не може обійтися без
керівництва. На думку Геракліта, люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою, при чому більшість людей
не розуміє сенсу того, з чим стикається, і за це вчений критикував демократію. Ідеальною формою правління
він вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а аристократію духу. Геракліт вважав, що в основі
державного управління повинна лежати поміркованість, яка дозволить із допомогою законів узгодити
суперечливі інтереси.
Представник другого періоду, Сократ (469 – 399 рр. до н.е.) свої погляди викладав в усних бесідах,
письмово зафіксованих його учнями. З ученням Сократа пов’язане створення політичної етики. Він вів пошуки
раціонального характеру етичних норм, моральної природи держави і права. Збіг законного і справедливого є
бажаним станом справ. Дотримання полісних законів Сократ пов’язував з однодумством громадян, під яким
розумів відданість і підпорядкування законам. Вчений розрізняв декілька форм правління, зокрема, царство
(владу, засновану на волі народу й державних законах), тиранію (засновану на свавіллі правителя і спрямовану
проти народу), аристократію (правління тих, хто дотримується законів), плутократію (правління найбагатших) і
демократію (правління народу), при чому сам він негативно оцінював демократію, родову аристократію,
олігархію і тиранію.
Платон (427 – 347 рр. до н.е.) своє політичне вчення виклав головним чином у трактатах – діалогах
«Держава», «Політика» і «Закони». Філософською основою ідеальної держави було розрізнення світу ідей і
світу речей (явищ). Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією.
Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої
держави, яка будується за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі в державі відповідають
аналогічні начала – дорадче, захисне й ділове, а їм відповідають три суспільні стани – правителів, воїнів і
виробників, що можна представити у таблиці:
Начала душі Начала держави Стани
розумне дорадче правителі
вольове захисне воїни
чуттєве ділове виробники
Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють, покликані правити в
державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися
філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке,
за своєю природою, прагне багатства. Ідеальна держава Платона – це справедливе, засноване на законах,
правління кращих. Таке правління може бути або царською владою, або аристократією – владою декількох
кращих. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими
формами правління – тимократією (владою честолюбців), олігархією, демократією або тиранією. Замість
розумного начала в державі починає панувати вольове. Це – тимократія, тобто правління, де панують
честолюбство й сила. Така держава постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни і
розбрат призводять до переродження тимократії у гіршу форму правління – олігархію. Це влада небагатьох
жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до
повстання, яке в свою чергу призводить до встановлення демократії, яка є найгіршою формою правління, тому
що перероджується в тиранію, де надмірна свобода перетворюється в надмірне рабство.
Подальший розвиток політична думка античності набуває у творах учня Платона – Аристотеля (384–322
рр. до н.е.). Його погляди, викладені, головним чином, у працях «Політика» та «Афінська політія»,
висловлювали інтереси середнього прошарку класу рабовласників. Як і Платон, Аристотель вважав, що людина
– частка держави, а тому особисті інтереси повинні підлягати державним. Але, на відміну від Платона,
Аристотель стверджував, що приватна власність – це необхідна умова існування суспільства, так само, як і
сім’я. Аристотель критикував вчення Платона про досконалу державу. Він вважав, що треба шукати не
найкращу державу, а такий політичний устрій, який можуть мати більшість існуючих держав. Тому у центрі
його вчення перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла
природно-історичним шляхом – із сім’ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування
людей, а людина на його думку, це соціальна (політична) істота – animale sociale.
На основі аналізу відомих йому існуючих форм держав, Аристотель виділив декілька правильних і
неправильних форм правління, які поділяв в залежності від кількості правителів і мети, яку вони при цьому

4. переслідують. У правильних державах правління спрямоване на користь більшості, у неправильних –
правителя. Якщо врахувати, що правильні і неправильні форми мали за правителя одного, небагатьох і
більшість, то форми держави можна представити у вигляді таблиці:
Правильні форми Неправильні форми
монархія тиранія
аристократія олігархія
політія демократія
Найкращою формою правління Аристотель вважав політію, в якій влада належить більшості і
здійснюється на спільне благо. Політія є формою цензової (обмеженої) демократії, за якої політичні права
належать лише частині громадян полісу. Політія – це поміркованість у звичаях, у майні – середній достаток, у
правлінні – середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим для політики, оскільки він найбільш
прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом’якшити суперечність між бідними й
багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де
середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів – багатих і бідних.
Головним для Аристотеля, який дискутував зі своїм вчителем – Платоном, був пошук саме природно-
людських підстав політико-правових явищ, саме в людині, в її політичній (суспільній) природі він вбачає їх
витоки та об’єктивні основи. В історії політичних вчень жоден із значних мислителів античності,
Середньовіччя і Нового часу не обійшов стороною творчої спадщини Аристотеля, не уникнув того, щоб прямо
або опосередковано не визначити своє ставлення до його вчення.
На період занепаду давньогрецької державності припадає творчість Епікура, стоїків і Полібія. Творчість
Епікура (341–270 рр. до н.е.), в цілому, базується на його етичних ідеях, головна мета державної влади і основа
людського спілкування полягає у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їхнього взаємного страху,
ненанесенні ними шкоди один одному. З цим розумінням сенсу і призначення політичного спілкування
пов’язане й епікурівське трактування держави і закону, як результату договору людей між собою про їхню
загальну користь – взаємну безпеку. Для Епікура характерне трактування закону, як засобу захисту «мудрих»
(тобто етично досконалих людей) від «натовпу», але жоден з учасників договору не мав жодних привілеїв перед
іншим. Проте, як переконаний індивідуаліст, Епікур був противником крайньої демократії, різко
протиставляючи «мудру» людину «натовпу», дистанціювався від нього самого і від його ідеалів.
Полібій (210–128 рр. до н.е.), видатний грецький історик і політичний діяч, чиї погляди викладені у праці
«Історія в сорока книгах». Він присвятив велику увагу політико-правовій тематиці взагалі та аналізу
конкретних державних інституцій. Розуміння історії одночасно, як закономірного і необхідного процесу і як
руху до чогось нового, що раніше не мало місця, є основою світогляду Полібія, який сформувався під впливом
концепцій Платона та Аристотеля. Згідно з Полібієм, є шість основних форм держави, які за порядком їхнього
природного виникнення і зміни займають місця в рамках їхнього повного циклу: царство, тиранія, аристократія,
олігархія, демократія, охлократія. Початковий вождь-самодержець непомітно і природно перетворюється в
царя. Царська влада наділяє кожного за заслугами, а піддані підпорядковуються їй не стільки від страху
насильства, скільки за велінням розуму і з доброї волі. З часом царська влада стає спадковою. Царі змінюють
попередній спосіб життя з його простотою і турботою про підданих та починають понад міру віддаватись
розкошам. Внаслідок викликаних цим заздрості, незадоволення і гніву підданих, царство перетворюється в
тиранію, яка є початком занепаду влади. При підтримці народу шляхетні люди скидають тирана і утверджують
аристократію – правління меншості, яке встановлюється за згодою народу. На перших порах аристократичні
правителі керуються у всіх справах турботою про спільне благо. Коли ж влада в аристократії стає спадковою,
тоді аристократія перетворюється в олігархію, де панує зловживання владою, користолюбство та беззаконня.
Народ виступає проти олігархії і встановлює демократію, при якому вирішальна сила належить рішенням
більшості народу, панує підпорядкування законові та традиційна пошана до богів, батьків і старших. Але,
поступово відходячи від цих цінностей, натовп вибирає собі вождем відважного честолюбця (демагога), а сам
усувається від державних справ. Таким чином, демократія вироджується в охлократію, отже, кінцевий момент
розвитку держави співпадає з початковим. Полібій робить висновок, що нестійкість притаманна кожній формі,
оскільки вона уособлює тільки одне начало, яке неодмінно перетвориться у свою протилежність. Тому він
зазначає, що найдосконалішою формою є така, в якій поєднуються особливості царської влади, аристократії та
демократії, що є античною концепцією поєднання принципів різних форм правління. Вона розрахована на той
же ефект, що й теорія розподілу влади в наш час – при всіх відмінностях, ідея змішаного правління і теорія
розподілу влади має певну концептуальну спільність: і в тому, і в іншому випадку йдеться про таку
конструкцію державної влади, при якій повноваження правління не зосереджені в одному центрі (началі), а
розподілені між різними, взаємозрівноважуючими та взаємостримуючими началами –складовими частинами
держави.
Вчені давньої Греції зробили суттєвий внесок у розвиток політико-правових уявлень, у теоретичну
розробку проблем держави і права. Це обумовило їхній помітний вплив на наступних мислителів та їхнє значне
місце в історії політичних та правових вчень. Всесвітньо-історичне значення духовної спадщини античної
Греції, складовою частиною якої є сучасні політичні та правові вчення, зумовлене тим, що давньогрецькі

5. мислителі були першовідкривачами в багатьох галузях людського пізнання. Йдеться не про ординарний внесок
античних греків в історію філософської, політичної та правової думки, а про створення ними фундаменту і
формування ідей та концепцій у різноманітних сферах теорії та практики. Частково безпосередньо, частково
через римських авторів головні політичні та правові ідеї, концепції і поняття давньогрецької теорії стали
основою всієї європейської політичної та правової думки.
Політична думка у Стародавньому Римі. Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле
тисячоліття і в своїй еволюції відображає суттєві зміни соціально-економічного і політичного життя
Стародавнього Риму. Історію Риму прийнято ділити на три періоди – царський (754–510 рр. до н.е.),
республіканський (509–28 рр. до н.е.) й імператорський (27 р. до н.е. – 476 р. н.е.). Початок римської політичної
думки пов’язують з ім’ям Марка Туллія Цицерона, ідеї якого зазнали впливу Аристотеля і Полібія. Після
занепаду Римської республіки видатними представниками суспільно-політичних ідей Риму були римські стоїки
Сенека і Марк Аврелій. Слід також зазначити, що римський період – це також розвиток ранньохристиянських
концепцій держави, які розвивав Аврелій Августин.
Марк Туллій Цицерон (106–43 рр. до н.е.), знаменитий римський оратор, юрист і державний діяч в своїх
численних працях, таких як «Про державу», «Про закон», «Про обов’язки», а також у практичній діяльності
виступав за устрій сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб. Він визначав державу як здобуток
народу (res publica); народ – це об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою щодо питань права і
спільності інтересів, тому держава повинна мати загальний правовий порядок. Основну причину походження
держави Цицерон, так само як Аристотель, вбачає у вродженій потребі людей жити разом, а держава виникає
поступовим і природним чином з сім’ї як первинного осередку суспільства.
Залежно від кількості правителів Цицерон виділяв три прості форми правління – царську владу, владу
оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). Спотворені форми панування (тиранія одноосібних
володарів або натовпу – охлократія, панування кліки багатих і знатних) не є, згідно з Цицероном, формами
держави, оскільки в цих випадках відсутня сама держава в розумінні спільної справи і досягнення народу,
відсутні спільні інтереси і загальнообов’язкове для всіх право. Під помітним впливом Аристотеля і особливо
Полібія, Цицерон зробив висновок, що достоїнство цих трьох форм криється у їхньому взаємозв’язку та
єдності. Запобігти спотворенню держави може рівномірне розподілення прав, обов’язків і повноважень, яке
можливе у випадку змішаної форми правління, зразком якої він вважав Римську республіку III – поч. II ст. до.
н.е. В історії політичної і правової думки найбільшу увагу численних авторів привертали, зокрема положення
Цицерона про правовий характер держави, про державу як справу народу і правове суспільство (спільність),
про справедливість і правдивий закон, про громадянина як суб’єкта держави і права.
Луцій Сенека (6–3 рр. до н.е. – 65 р. н.е.) є одним із основних представників римського стоїцизму,
вважав, що неминучий і божественний за своїм характером «закон долі» грав роль того права природи, якому
підкорені всі людські відносини, в тому числі держава і закон. Всесвіт, за Сенекою, це природна держава зі
своїм природним правом. Членами такої держави, за законами природи, є всі люди, визнають вони це чи ні.
Щодо окремих державних утворень, то вони випадкові для всього людського роду. Не відкидаючи рабства як
соціально-політичного інституту, Сенека також відстоював людську гідність раба і закликав гуманно
поводитися з ним як з духовно рівним суб’єктом. Стоїк, імператор Марк Аврелій Антоній (121–180 рр.) учив,
що дух цілого вимагає спілкування, але не хаотичного, а такого, що відповідає злагодженому порядку світу.
Звідси випливає повсюдне в світі «підкорення і супідкорення», а серед людей («найбільш досконалих істот») –
«однодумство», досягненню якого, за Марком Аврелієм, і служить стоїцизм.
Римська політична думка характеризується також розвитком ранньохристиянських ідей. З самого
початку християнство несло в собі мрію принижених про рівність та соціальну справедливість. Проте
реальність життя була зовсім не такою, якою її бачили християнські пророки, і представники церкви
випрацьовують свої бачення суспільства і держави. Родоначальником християнської філософії був Аврелій
Августин Блаженний (354–430), єпископ Гиппонский. Цей проповідник і християнський богослов створив
августинізм – християнський неоплатонізм, який панував у західноєвропейській філософії й католицькій
теології до XІІІ ст., коли його було замінено християнським аристотелізмом Альберта Великого й Томи
Аквінського.
Найвідоміша теологічна й філософська праця Августина «Про град Божий», що складається з 22 книг,
робить спробу охопити всесвітньо-історичний процес, зв’язати історію людства із планами й намірами Бога.
Людська історія у його розумінні є боротьбою двох ворожих царств – світського миру (cіvіtas terrena або
dіabolі) і царства Божого (cіvіtas Deі), при чому він ототожнює Царство Боже, відповідно до його земної форми
існування, з римською церквою. «Град земний» і «град небесний» розвиваються паралельно, переживаючи
шість епох. Наприкінці шостої епохи громадяни «граду Божого» одержать блаженство, а громадяни «земного
граду» будуть віддані вічним мукам.
Августин стверджував, що майнова нерівність – неминуче явище соціального життя й безглуздо прагнути
до зрівняння багатств, нерівність буде існувати в усі століття земного життя людини. Але все-таки всі люди
рівні перед Богом і тому Августин закликав жити у світі. Держава – це покарання за першородний гріх, вона є
системою панування одних людей над іншими, вона призначена не для досягнення людьми щастя й блага, а
тільки для виживання в цьому світі. Функції держави – це забезпечення правопорядку, захист громадян від
зовнішньої агресії, допомога Церкві у боротьбі з єрессю. Августин поділяє війни на справедливі (ті, що
почалися з законних причин, наприклад з необхідності відбити напад ворогів) й несправедливі. Він вважає

6. прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігається втілена у праві справедливість і
повага до релігії.
На основі переваги «небесного граду» над «земним», Августин Аврелій доводив перевагу духовної влади
над світською. Сприйнявши августинівське навчання, церква оголосила своє існування земною частиною
божого граду, виставляючи себе як верховний арбітр у земних справах.
Отже, сучасний цивілізований світ перейняв від Стародавньої Греції феномен публічної влади, а від
Стародавнього Риму – принцип її розподілу. Особливо слід відзначити роль Цицерона, що стояв біля витоків
юридизації поняття «держава». Пильний інтерес до ідей Цицерона виявляли мислителі епохи Відродження, а
потім французькі просвітники, які вбачали у Цицероні свого великого предтечу. Неоціненним є вклад Риму у
становлення системи європейського права. Коли в середині V століття до н.е. плебеї зажадали створення
писаного законодавства, у Грецію були направлені римські посланці для ознайомлення з грецьким
законодавством, і особливо із законами Солона. Результати цього ознайомлення були використані при
складанні важливого джерела давньоримського права – знаменитих 3аконів ХII таблиць. Майстерно розроблене
в деталях безприкладною юриспруденцією класичного періоду, римське право було потім остаточно завершене
в знаменитому зводі Corpus Juris Civilis імператора Юстиніана у VI столітті. З розвитком ремесла і торгівлі,
включаючи міжнародну, відновлюється інтерес до римського права, яке починаючи з ХІІ ст. знову завойовує
Європу і стає основою всіх європейських правових систем, що діють і до сьогодні.
Політичні доктрини Середньовіччя. Епоха Середньовіччя припадає на V–XVII ст., її поділяють на
ранньофеодальний період (кін. V – сер. ХІ ст.), етап розвитку феодального ладу (сер. ХІ – кін. ХV ст.), коли
формуються централізовані станово-представницькі монархії і етап пізнього Середньовіччя (кін. XV – поч.
ХVII ст.), в якому державність виступає переважно як абсолютна монархія. Політико-правова думка цього часу
несе відбиток боротьби між церквою і світськими феодалами та монархами за панівну роль у суспільстві, яка
мала забезпечити основи стійкого порядку і оптимальну форму правління.
Головним ідеологом римо-католицької церкви, яка проголошувала першість церковної влади, був
домініканський монах, учений-богослов Тома Аквінський (Аквінат) (1225–1274 рр.), що виклав свої погляди у
працях «Сума теології», одна з частин якої присвячена законам (1266–1273 рр.), «Про правління государів»
(1265–1266 рр.) і в коментарях до «Політики» і «Етики» Аристотеля. Тома Аквінський взяв за основу
філософію Аристотеля, зокрема вчення про «активну форму», що дає життя «пасивній матерії». Згідно з
ученням Томи, світ заснований на ієрархії форм: від Бога – чистого розуму до духовного світу і, нарешті, до
матеріального, з яких вищі форми дають життя нижчим. На чолі ієрархії (землі і неба) стоїть Бог, що встановив
принцип підпорядкування нижчих форм вищим. Тому духовний світ очолюється папою як намісником Бога,
піддані підкоряються царям і світським властям, раби повинні підкорятися панам.
Тома Аквінський розробляє також вчення про закони і їх види. Узявши у Аристотеля поділ законів на
природні (очевидні) і позитивні (писані) Тома Аквінський доповнив його поділом на закони людські
(визначають порядок суспільного життя) і божественні (указують на шлях досягнення «небесного
блаженства»). Людський закон, під яким Тома розумів діюче феодальне право, він розглядав як вираз вимог
природного закону, для забезпечення непорушності вимог природного закону необхідне примушення людей до
чесноти шляхом застосування сили і страху покарання. Але людський закон не повинен суперечити
природному, це означало, що правителі не повинні розпускати суспільство, забороняти життя, шлюб,
дітонародження.
Якщо правитель при встановленні своїх законів порушує природний закон, цьому потрібно підкоритися,
хоча таких дій Тома не схвалює. Якщо ж закони правителів суперечать божественному закону, записаному у
Біблії, то у таких випадках церква може позбавити влади тирана, його ж піддані звільняються від присяги.
Правитель може виявитися узурпатором, тираном, і у цих випадках думка про законність походження і
використання влади правителя теж належить церкві, при чому світський владі підвладні лише тіла людей, але
не їх душі. Верховна влада, в тому числі право розпоряджатися духовним життям, належить церкві. Теза про
верховенство божественних, а по суті церковних, законів використовується Томою Аквінським для
обґрунтування теократичних домагань католицької церкви.
Відтворюючи аристотелівську класифікацію форм держави (монархія, аристократія, політія – тиранія,
олігархія, демократія), Аквінат інакше розуміє співвідношення правильних і неправильних форм – у
правильних формах існує законність (панування справедливості) і визнається загальне благо, у неправильних –
ні. Тома Аквінський негативно ставиться до республіки, яку роздирають безлади, боротьба партій і угропувань,
що прокладає шлях тиранії. Монархія найбільш природна форма правління, бо у світі царює один Бог, в тілі –
одне серце, а в душі – один розум.
Політико-правова концепція Фоми Аквінського – апологія західноєвропейського феодалізму з провідною
роллю католицької церкви. Римо-католицька церква високо оцінила вчення Томи Аквінського, яке дістало
назву томізм і на сьогодні як неотомізм є офіційною доктриною римо-католицької церкви. Після смерті Томі
Аквінському був наданий титул «ангельський доктор» («doctor angelicus»), а у 1323 р. під час понтифікату папи
Іоанна XXII, він був зарахований до лику святих.
Розвиток торгівлі й ремесла в країнах Західної Європи сприяв у XII—XIV ст. зростанню міст,
формуванню в них прошарку торговців, ремісників, банкірів, які прагнули до незалежності від феодалів,
подолання феодальної роздрібненості та зміцнення центральної королівської влади, заперечували втручання

7. церкви в державні справи. Інтереси цього прошарку суспільства теж знайшли своє ідеологічне обґрунтування.
Його здійснив Марсилій Падуанський (бл. 1270–1342 рр.), ректор Паризького університету в 1324 р. у своїй
найвизначнішій політико-правовій праці «Defensor Pacis» («Захисник миру»), в якій він висунув ідею
народоправства, яка випереджувала час на кілька століть. Тільки значно пізніше ця ідея знову знайшла своє
відображення в доктрині французького просвітника Руссо. «Захисник миру» складається з трьох трактатів. У
першому розвивається світська теорія держави, в другому викладаються погляди на суть і призначення церкви,
у третьому – формулюються висновки. Марсилій спирається у своєму трактаті на раціоналістичне вчення
Аристотеля і концепцію єдиного розуму, він також неодноразово згадує Біблію як джерело Божественного
закону, а також праці Томи Аквінського і Августина Блаженного.
Державу Марсилій розглядає відповідно до античних поглядів, називаючи її формою досконалого устрою
суспільства. Держава – це світський інститут, який розвивається за власними законами, вона виросла з сім’ї, як
первинного, найпростішого елементу людської асоціації. Саме з появою держави він пов’язує і появу
політичної влади.
Сувереном в державі є народ-законодавець, він створює закони держави, він призначає уряд (правителя) і
контролює його діяльність, а в разі необхідності змінює їх. Важливою функцією народу-законодавця є контроль
за тим, щоб закони переслідували загальну користь і справедливість. Виконавчі функції в державно-правовій
концепції Падуанського виконує уряд, на чолі якого стоїть правитель, який обирається народом і йому
підзвітний. Головне завдання правителя – проводити на практиці те, що вважає необхідним народ-
законодавець. Якщо ж правитель відступає від законів або перетворюється у тирана, то народ може покарати і
навіть скинути його. За вченням Марсілія, законодавець завжди незмінний, у той час як правитель може мати
різний устрій, який обумовлює форму правління: виконавчі функції можуть бути довірені одному, багатьом або
всім. Щодо форм держави, то Марсилій, як і Аристотель, розрізняє три правильні і три неправильні форми,
віддаючи перевагу виборній монархії, оскільки у такому випадку народ завжди зможе вибрати найкращого, тоді
як при інституті спадкового правителя ця умова дотримується дуже рідко.
Держава досконала, якщо нею добре керують, має хороші закони, а також виконує функції, що
забезпечують підтримку миру, який у Падуанського виступає засобом для досягнення «громадянського щастя»,
що здійснюється у тому випадку, коли кожна людина в державі отримує можливість безперешкодно займатися
своєю діяльністю завдяки узгодженому функціонуванню всіх органів держави і досягненню певного правового
порядку. Під людськими законами Марсилій розумів правила, що регулюють людську поведінку і містять
накази, заборони і дозволи, які наділені примусовою силою. Саме у примусовості, як специфічному
юридичному атрибуті, він бачить суть законів, які виступають як приписи людської влади. Церква має бути
відокремлена від держави, бо в них різні цілі і сфери діяльності. Розмежовуючи закони людські й закони
божественні, Марсилій стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому
духовенство має право лише навчати, проповідувати християнське віровчення, але не примушувати. Карати
порушників божественних законів може лише Бог, який їх установив.
Значення та вплив Марсілія Падуанського на формування пізнішої європейської думки досить значні.
Його називали родоначальником всіх демократичних авторів нового часу та підкреслювали, що його з
найбільшим правом можна зарахувати до передвісників правової держави в новому розумінні, що він створив
нове вчення про державу, побудоване на раціоналістичних
Отже, період політичної думки, що розглянуто в темі, вносить багато понять, визначень і концепцій.
Міфологічні уявлення про державу і правителів змінюються раціоналістичним осмисленням проблеми
походження держави і законів, які в ній панують. Грецька політико-правова думка, представлена великою
кількістю мислителів, залежно від філософських поглядів її представників, надає державі ті чи інші функції
або форму правління, при чому античні греки чи не вперше почали говорити про зміни форм правління і
причини, що ці зміни викликали. Грецькі поліси ввели у політичну сферу публічність влади, а римляни, чиї думки
формувалися під впливом грецьких авторів – її розподіл. Представники теологічних концепцій походження
держави, використовуючи античні ідеї, обґрунтовували зверхність церковної влади над світською, а ідеологи
міщанства – відділення церковної влади від світської і початки ідей народного суверенітету.
Контрольні запитання і завдання
1. Складіть хронологічну таблицю з історії розвитку політичної думки античності і Середньовіччя з
зазначенням епохи, персоналій, виникнення нових понять і основних концепцій.
2. У чому полягав зміст міфологічних концепції держави?
3. На які засади спиралась політична думка Конфуція?
4. Чому китайські мислителі мали різні підходи до застосування покарань?
5. Хто перший звернув увагу на проблемі бідності у державі?
6. Якою бачив Платон ідеальну державу?
7. У чому полягає відмінність політико-правових поглядів Платона і Аристотеля?
8. Хто з представників грецької політичної думки звертав увагу на зміну форм правління і якими
причинами обумовлювалися ці зміни?
9. Що нового внесли у політичну думку представники римського періоду?
10. Хто з представників політичної думки говорив про змішані форми правління і в чому полягає суть
даної концепції?

8. 11. У чому полягає відмінність філософських основ концепцій Августина Блаженного і Томи Аквінського?
12. Чому, на думку Томи Аквінського церковна влада має перевагу над світською?
13. Яке значення мав народ у Марсилія Падуанського?
14. Хто вперше запропонував відділити духовну владу від світської і чому?
15. Назвіть відомі Вам з теми концепції походження держави.
16. Перерахуйте форми правління, про які Ви дізналися з цієї теми і дайте їх коротке визначення.
17. Який вплив мають політичні вчення Стародавньої Греції на сучасний розвиток політичних теорій?
Основна література
1. Основи політології: Навч. посібник. / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. – К., 1995. – С.25–40.
2. Політологія. Підручник / За заг. ред. проф. В.Г. Кременя, проф. М.І. Горлача – Харків, 2001. – С.27–41.
3. Швидак О.М. Політологія. Практикум. – К., 2001. – С.24–35.
4. Шляхтун П.П. Політологія (Теорія та історія політичної науки): Підручник. – К., 2002. – С.33-41.
Додаткова література
1. Аристотель. Политика. Соч. в 4–х т. Т. 4. Кн. 4–6. – М., 1983
2. Бергер А.К. Политическая мысль древнегреческой демократии. – М., 1966.
3. Доватур А.И. Политика и полития Аристотеля. – М., 1965.
4. Мадісон В.В. та ін. Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій: Навч. посібник. – К., 1996.
5. Нерсесянц В.С.Политические учения древней Греции. – М., 1979.
6. Степіко В.П. Політична думка стародавніх цивілізацій Сходу і Заходу // Історія розвитку політичної
думки. – К., 1996.
7. Політологія у запитаннях і відповідях: Навч. посіб. / За заг. ред. К.М. Левківського. – К., 2003.
8. Семененко И.И. Афоризмы Конфуция. – М., 1987.
9. Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима: ІІІ–І вв. до н.э. – М., 1977.