перша розповідь

1. Етюд у багряних тонах
І
Вона пішла від мене. А я стояв і спокійно дивився як вона йшла від мене. Додому мені
повертатися не хтілося: мене там нічого не чекало, а залишатися самому зі своїми думками
— не було для мене надто цікавою перспективою. Тому я стояв і дивився на неї.
Вона була така сама чарівна як і завжди. У квітчастому платті. І хоча вона була дуже гарна, це
зовсім не знаходило якоїсь відповіді у моєму єстві. Там у середині мене усе закам'яніло. Я
вже нічого не відчував. Ці останні дні, коли я вже знав, що вона покине мене, далися мені
зовсім нелегко. Я не спав і нічого геть не їв. Тому зараз її врода, а також її дефіле на певній
відстані від мене не справили на мене зовсім ніякого враження.
Останні слова прощання далися мені зовсім неважко. Я говорив те, що придумав за останні
ці дні, коли я лежав і весь час намагався зрозуміти що саме вона для мене значить, що це
означало — що я втрачаю її. Ким вона була для мене? Любив я її?
Чомусь я відучився просто переживати якісь події. Для мене була надто важлива сама оцінку
цих явищ. Не знаю може це для мене неправильно визначати усі події в залежності від того,
що вони мені дають чи не дають. Виходить якесь розуміння наче я у центрі Всесвіту. А це
зовсім не так. Я зовсім не у центрі. Я навіть десь не на узбіччі. Я — маргінал. Людина яка
зовсім не має ніякої ціни і ніякого значення, адже вона поза, поза усім, поза суспільством,
поза Богом.
Тому мені єдине що і залишається, то це думати. Думати про те та інше. Усе одно від цього
нічого поганого не виходить. Хоча і звичайно нічого доброго. Просто мені подобається
думати. Це єдина втіха у моєму житті.
Ось і тепер. Вона йде, а я думаю. Ні, не те, щоб я нічого не відчував. Просто мене це зовсім
не хвилювало. Яка різниця від того, що саме я почуваю, якщо вона усе одно не буде зі мною.
Це раніше у юнацьких роках мені здавалося, що почуття грають таку важливу роль. Що
завдяки їм можливо перевернути світ, а тепер я знав, що нічого цього не буде. Хоч би що ти
не почував, усе одно це нічого не змінить. Тому і тепер для мене почуття були не більше,
аніж можливою мотивацією, яка могла на мене вплинути. І хоча я розумів, що усе одно
нічого не зможу змінити, я думав над тим, якби це могло відбуватися. Що я так би мовити
втрачаю. Звичайно, те, що не маєш, наврядчи можна втратити. Але було саме так.
Я лежав і думав над тим життям, яке у мене могло бути. Не ці похмурі ранки, коли я ледь
можу прокинутися. Не безсенсовно проведений день, коли ти тиняєшся з кута в кут. Не цей
творчій вечір, коли ти не можеш заснути і починаєш чимось займатися: читати, писати, щось
слухати. Так проходить день за днем. Ти не знаєш заради чого ти живеш. Тебе нічого не
тішить і сам ти собі здаєшся зайвим.
Безперечно у мене раніше була ще вона. Вона приносила у моє життя, хоч якусь краплину
втіхи. Мені було приємно її бачити. Вона для мене була єдиною радістю. А тепер і її не буде у
моєму житті.
Самі розумієте, що надто вболівати над цим не мало ніякого значення. Яка різниця чи буду я
дуже сильно плакати чи почну пити? Усе одно я нічого не міг змінити у своєму житті. Мені
просто було погано. Чогось від розуміння того, що вже завтра її не буде у моєму житті в мене
почало боліти усе тіло. Шлунок відмовився приймати їжу. А спати я просто не міг. Ніби я
розумів які ці дорогоцінні хвилини, поки вона ще є десь тут поряд зі мною. Я увесь час думав
про неї.
Я не смів думати про те, щоб вона могла залишитися зі мною. Що вона могла стати моєю. Я
про це не думав. Я взагалі не мріяв про те, що могло би бути. Я думав про неї. Просто про
неї. І думав про себе, що мене чекає, як я буду без неї.
І скажу чесно, що думи мої були нелегкі. Мені важко було усвідомити, що я буду без неї.
Мені зовсім не хтілося її відпускати. Але так як я нічого не міг перемінити, то мені від цього
було ще гірше.

2. Однак за ці пару днів я надто сильно втомив своє тіло для того щоб щось відчувати. Я вже
просто не почував себе самого. Я був наче якійсь робот, якій виконував усе по програмі, яка
була в нього закладена. Тепер я зробив те, що мав: я попрощався з нею. І міг спокійно йти
відпочивати. Заснути і не прокидатися.
ІІ
Як ми прощалися? Та не було нічого особливого. Вона була чарівна як завжди. Обдаровувала
мене своєю посмішкою та теплом. А я сидів навпроти неї і грав роль того, у якого в житті
нічого не змінюється. Вона усього навсього їде: що ж тут такого? Всі кудись їдуть. Короче, я
робив вигляд що вона для мене ніхто, а вона була собою.
Мені дуже подобався її сміх, те як вона зверталася до мене. Було таке враження, що ця
розмова повисла у вічності. Ми ніхто, ми зараз просто спілкуємося. Ми є одне для одного
ніким. Так просто на хвилину зустрінулися разом, а ось ще мить і ми знову станемо іншими.
Я не допускав у свій розум думок про те, що це остання зустріч. Про те, що я її бачу
востаннє. Що більше ніколи не почую її сміху, не побачу її очей. Вона більше ніколи не
звернеться до мене, не скаже мені, що їй пора вже йти, що в неї нема часу для мене. Я знав
що тепер це правда. Нема більше часу в її житті для мене. В неї інші справи. В неї своє
життя, в якому нема місця для мене.
Так, я тоді про це не думав. Я тікав від цих думок. І не тільки тоді. Я тікав від них і багато
часу після того, як її не стало. І навіть зараз я не прийняв цю правду. Ось де-не-де, а
промайне думка, що треба буде заїхати, написати, подзвонити.
Залишилася стара звичка звертатися до неї. Так хочеться інколи, особливо в самі скрутні та
важкі моменти набрати її номер і почути її сміх. Ти знаєш що від цього стане легше. Ніби
сонце посміхнеться тобі. Хмари розійдуться. Але нічого цього не буде більше.
Ні, я про це не думав. В мене нема сили для того, щоб перенести цю правду. Я вже планував
тоді як я буду жити без неї. Ходити тими дорогами, якими вона ходила. Слухати ту музику,
яка колись єднала мене з нею. Пригадувати її усі слова. Вже тоді я вирішив, що напишу це. Я
вирішив жити нею. Навіть без неї. Зберегти її у своєму серці. Я зовсім не збирався з нею
розставатися. Я збирався нею далі жити. Прийняти думку про те, що її зовсім зі мною не
буде, для мене було рівнозначно кулі в лоб. Я хтів бути щасливим і жити. А так як я не уявляв
свого життя без неї, то ж що ж я вирішив жити у мріях. Жити у ілюзіях.
Тому я з такою легкістю прощався з нею. Я віриш, що зможу жити без неї у своєму розумі, у
своєму серці. Так, як я нічого не міг вдіяти, щоб вона залишилася зі мною, то я збирався
жити спогадами. Я вирішив присвятити своє життя їй, може в трохи дивакуватий спосіб.
Пам'ятати про неї. Мріяти про неї.
Я ще не знав того які страждання мене чекають. Як вплине на мене її відсутність. Яким
дірявим виявиться моє серце. Воно не зможе втримати її. Розум скоро почне стирати її образ.
І я залишися з нічим. Перед страшною трагедією та правдою, що вона не зі мною.
Але тоді коли я з нею прощався, я ще був з нею. Відчував її тепло. Бачив її квітчасте плаття і
вірив те, що все буде добре, що я зможу опиратися цій розлуці з нею. Я ще нічого не знав. І
це певно мене тоді спасло від втрати розуму.
Тому наше розставання було світлим. Вона нічого не відчула як я вже тоді починав
страждати. А я просто дивився на неї, як робив це завжди. Не можна приготуватися до біди. І
навіть коли ти стоїш перед вікном вагону, якій зараз поїде — ти не віриш що через хвилину
не побачиш цю людину. О, щасливе невірство від стількох бід вона нас рятує!
ІІІ
У одній пісні є така фраза, що тепер я напишу роман у якому буду навіки з тобою. Так як
тепер я знаю, що нам ніколи не бути разом. Усі мої мрії стали лише порохом у великому
годиннику часу. Тепер у мене є лише одна причина для того, щоб жити — продовжувати

3. жити нею, думати про неї, любити її принаймні у своїй пам'яті.
Нічого більшого я вже не можу зробити. Моє життя не має ніякого значення. Тому варто було
б закінчити з цим життям так як і личить людині, яка все втратила. Однак у собі я ще
відчуваю сили для того жити. Я відчуваю у собі потребу для того, щоб жити далі. Для чого?
Я не знаю відповіді на ці питання. Я лише знаю у собі, що я маю жити. Навіть попри моє
велике горе. Навіть попри той великій біль, якій я відчуваю у своїй душі, яка щохвилини
роздирає мене. Я не знаю ради чого я маю жити. Життя втратило усі барви. Однак я ще до
сих пір існую. Може для того, щоб вічно тужити і сумувати за нею? Любити її хоч так. Жити
у цих спогадах та мріях про неї.
Життя ніби роздерлося на дві частини: до неї та з нею. Іншого життя в мене вже не має. Що
тепер є, це зовсім не життя. Тому для мене і лишається: жити так, наче вона до сих пір зі
мною.
У моїх снах межується минуле і так і нездійснене. У снах я щасливий, бо я з нею; те чого я
хтів від життя справджується. І фактично я живу лише у своїх мріях.
Тому ніщо мене не зупиняє перед тим, щоб почати писати. Мої слова, які так близько
походять від мого серця, ляжуть на папері для того, щоб виразити мій сум, а також моє щастя
від того, що я був з нею.
ІІІ
Перший раз я побачив її тоді коли я менше всього думав про те, що я колись буду пов'язаний
якимось чином з нею. Коли вона з'явилася у мене на шляху мого життя, то я зовсім не
звернув на неї уваги. Ким вона була для мене тоді? Однією з тих, хто заважав мені жити. Хто
думав інакше, ніж я. Це мене дратувало. Дратувало, що я не міг жити так, як мені хтілося.
Тому я так рішуче відповів їй, що зовсім не збираюся мати з нею справу. Ця моя рішуча
протидія їй не мала жодного значення для мене. Вона для мене не була кимось. Вона була
однією з тих людей, які намагалися мені допомогти, однак нічого не могли зробити. Я не
вірив таким людям. Вони здавалися мені зайвими і непотрібними. Я сміявся над їхньою
вірою у свою силу. Вони відверто мене дратували.
Саме у такому настрої я прийшов до неї. Однак вона вразила мене. Вона була якась не то
засмучена, не то пригнічена. Вона так подивилася на мене, ніби зовсім не розуміла того, про
що їй я розповідав. Я говорив їй про своє життя, сповнене мрії та надій. Я говорив їй про те,
що нічого лихого не торкнеться мене. Я ще молодий і повен сил. Мене чекає чудове майбутнє
і я готовий для боротьби за це.
Поряд відбувався якійсь сабантуй. Мені так завжди подобалися ці вічні радощі на фоні
страждань інших. Але це на мене зовсім не справило ніякого враження. Я не збирався тут
залишатися. Я не розумів інших людей, яким добре чи байдуже, коли страждають інші —
таких людей я просто не сприймав за людей.
А вона так дивилася своїми засмученими гарними очима, що я на хвилину засумнівався у
своїй впевненості. Вона ж усе вислухавши сказала, що я завжди можу прийти до неї. Та я
зовсім не збирався використовувати її запрошення.
Я знав, що через хвилину вона забуде про мене і повернеться до того свята, з якого я її
відірвав. Я зовсім не вірив її співчуттям і не хтів їх приймати. Я знав, що вона мене не
зрозуміє, адже мене ніхто не розумів, і я сам теж не розумів себе.
Я волів вийти з цього приміщення, де ми з нею говорити і піти своєю дорогою. Я волів
забути про неї, про її існування, про те, що вона взагалі така є.
І це саме я зробив. Після розмови я сів у потяг, якій мене відвіз мене туди, де я сподівався на
гарне життя, на сповнення моїх надій, на своє щастя.
IV
Не буду описувати усі мої поневіряння. Життя продовжувалося. Я побував у багатьох

4. чудових місцях. Спілкувався з різними людьми. І жодного разу не пригадав її. Вона так і
залишалася для мене ніким. Я зовсім не думав про неї. Вона для мене була невдалою
спробою перервати цей мій політ до щастя та повного життя.
Однак життя закрутилося зовсім не так як мені хтілося. І ось я знову опинився у цих стінах,
які мені говорили про страждання, обмеження та нещастя. Я сприймав це як поразку, але
разом з тим і як надію — бо мені справді було надто погано.
Саме таким чудовим чином єдина вартість, яка мене спонукала до того, щоб радіти і
шуткувати в цих стінах була надія. І чомусь саме таким було її ім'я.
Та я зовсім не зважав на це. Я знову сприйняв це, як якесь просте непорозуміння. Я не вірив в
те, що саме ці стіни це і є моє життя. Я просто не міг допустити таку думку.
Другого разу коли я зустрівся з нею, то вона була для мене тою яка вирішує. І вона саме мала
вирішувати мою долю. Від неї залежало моє життя чи моя смерть. І вона простим розчерком
вирішила, що мені не жити. Хіба не була вона надто суровою щодо мене? Я був молодий. Я
хтів жити, а вона призначила мене до страти. Але я зовсім не вважав її рішення за остаточне.
Я навіть не бачив її того разу. Ні, я бачив її, але так і не подивився на неї. Її образу нема у
моїй пам'яті. Є лише ці стіни, це очікування.
Скільки разів потім мені треба було сидіти перед цими дверима і чекати на неї. Це мене
безперечно дратувало. Я був молодим, на мене всюди звертали увагу, приймали мене. Я
терпіти не міг чекати. А тут я мав сидіти в той час, як вона була невідомо чим зайнята.
Сказати, що це мене дратувало — не сказати нічого.
Одного разу я коли надійшла моя черга не зайшов і чекав доки мене не запросять.
Наступного разу я приніс хабаря. Бо я просто не міг допустити до себе такого ставлення.
Мені неодмінно хтілося його змінити. Я не міг бути одним серед усіх цих страждаючих та
засмучених життям. Лише у мене такого була біда! Мене треба було любити, на мене
звертати увагу. І я зовсім не збирався миритися з такою своєю участю.
Чого я взагалі почав ходити до неї? Не знаю. Вона мені почала здаватися якоюсь запасною
територією, останнім прихистком куди я міг прийти. Я знав, що якщо мені стане дуже
погано, то я зможу прийти до неї. Так я не збирався, але я теж розумів, що все може бути не
так як я собі задумав.
Певно справжньою причиною того, що я почав таки ходити до неї було розуміння того, що в
мене не відбувається все так, як я хтів. Але я все одно не втрачав віри. Я думав, що треба
перечекати якісь період і відбудеться диво і я повернуся до нормального життя. А ходив я до
неї скоріше для забави. Мені не було чим зайнятися і я просто дивився десь з іронією як вони
мені будуть допомагати і спасати.
Я пам'ятаю цей її вічновтомлений голос, яким вона запитувала що зі мною. І кожного разу я
намагався розповісти їй щось таке, щоб вона хоч трохи прокинулася. У мене таке було
враження, що вона вічно спить. Їй усе байдуже, вона змучена, все її знесилює. Але такого
ставлення я не міг просто допустити. Як такого як я можна було не примітити, не звернути
увагу! Ні, цього просто не могло бути. Кожного разу я намагався розбудити її. Я дивився у її
очі, які так слабко дивилися на мене і намагався розпалити в них якійсь вогник. Це була
певна гра. Мені подобалося грати з нею. Але я зовсім не збирався бути з нею, спілкуватися чи
жити під наглядом цих стін. Я збирався вирушити далі, а так як я мав бути зараз тут, то що ж
— я витрачав свій час на те, щоб з нею грати.
Чогось одразу у нас розділилися ролі. Вона була тою, яка дивилася на мене зі співчуттям, але
не могла мені допомогти. А я чомусь був все одно дурником (це взагалі моя роль по життю),
якій намагався її розвеселити. Я намагався здивувати її як мені погано. Вразити її собою. І це
мене підносило мою гордість, а її сонний вигляд говорив мені про те, що досягнути цього
буде складно, що ще більше мене запрошувало до гри. Я любив складні завдання.
Ще більше у цю кашу нашої гри добавили ті плітки, про те, що в неї щось там відбувається
недобре у житті. Через це я почав за неї молитися і саме так до неї ставитися — веселити її.
Щодо цих пліток, які про неї ходили. Я не хочу зараз про неї це писати, бо це може ранити
пам'ять про неї. Але сама її постава. Щось у ній було таке наче вона приречена. Вона була

5. молода, гарна. Але з виду вона була нещаслива. Це не втекло від моїх очей. Я надто багато
бачив на своєму віку нещасних людей і тому не міг не розгледіти цього у її. Саме тому я
молився за неї. І тоді приніс дві цукерки для її сина. Але я зовсім не збирався влазити у цю
історію з нею. Мене не цікавило її життя. А молився я скоріше для того, щоб зберегти свій
статус спасителя. Це була така гра.
Увесь цей час вона для мене була ніким. Мені було смішно від того, що вона питає мене про
мій стан, щось там діагностує мене. Пише щось на цих папірцях. Мене це не стільки
дратувало, скільки смішило. Якій сенс у тому, щоб писати, робити з себе якусь серйозну
тьотю, якщо це мені нічого не дає. Життя у мене ломалося. Як вона могла мені допомогти?
Ще мене дратували ці розмови з нею. Вона інколи казала такі речі, ніби бачить мене наскрізь.
В такі моменти я почував себе якоюсь піддослідною тваринкою. Мені здавалося, що вона
відбирає у мене мою людську гідність, якусь мою таємницю як людини. Усе у мені їй відоме
та зрозуміле. Мене це виводило з себе.
Двічі я бачив її у місті. Одного разу вона йшла коло нашої церкви, а другого разу була у
магазині з сином. У обох випадках я бачив її як молоду гарну жінку, а у очах цей дивний
благальний погляд. Так ніби вона чогось очікує від тебе. Дивиться на тебе з надією.
Що ж я багато разів бачив цей погляд. Я знав, що я ніколи не зможу допомогти таким людям.
Горе буває різне та багатогранне. У цьому морі можна потонути. Я це добре знав. Єдине, що
я міг зробити для неї, то це бути з нею. Сказати, що я знаю про її біль та про те, що я
співчуваю їй, що я молюся за неї, що я з нею. Але ця казенна атмосфера, яка була навколо так
і не дала мені сказати ці слова. Та і я вважав, що говорити такі речі, інтимні та особисті, мені
просто не личить. Так я ніколи і не сказав їй цих слів. Я так і не дійшов до такої близькості з
нею, щоб сказати, що я бачу у ній цей біль. Так, я багато чого робив для того, щоб якимось
чином розвеселити її, але так ніколи і не сказав їй цих слів. Можливо б усе закінчилося
інакше? Але що про це все говорити.
Вже потім пізніше я усе намагався наштовхнути її на те, щоб вона щось розповіла про це.
Але вона завжди певним чином робила так наче все що я розповідав зовсім не стосувалося її.
Так ми ніколи про це і не говорили по справжньому. Це дуже типова річ для неї: слухати, але
при цьому робити вигляд що це зовсім її не стосується. Мене б це мало дратувати, а воно
чогось зачаровувало мене у ній.
Я так і не наблизився до неї, до справжніх переживань, які вона досвідчила. Вона так і
розкрилася переді мною. І зараз на відстані я розумію, що вона так і нічого не сказала про
себе. Не впустила мене у своє життя. А я так і залишився на своїх здогадках та сподіваннях.
V
І ось одного разу я таки прийшов до неї. Мені вже не було куди йти. В мене не було де жити.
На мене тиснули і не давали мені жити. Це зламало мене. І я прийшов. Моє життя
закінчилося. Ще залишалися мрії, але я вже знав, що нічого з цього не буде. Тому я прийшов
до неї. Мені вже не було куди йти. В мене не було ані майбутнього, ані того що я міг би
назвати моїм життям.
З цього моменту моя доля залежала від неї. Вона вирішувала, що зі мною робити. Раніше я б
ніколи не допустив такого, щоб якась жінка коверзувала мною. Але тепер це були вже зовсім
інші часи. Тепер я мав співати під її звуки, стукіт її взуття.
Що ж вона зовсім не втішила мене. Я навіть не пам'ятаю, що саме вона тоді мені сказала. Але
вона знову повторила свій вирок. Дивно, але після того як вона вперше сказала це мені в очі,
що мені не жити, то я поїхав додому зі спокійною душею. По дорозі я заїхав до своєї коханої,
яка ще більше втішила мене.
Я просто не вірив. Я знав, що те, що вона говорить неправда. Такого не може бути. Її образ,
якій склався у моїй голові на протязі цих кількох місяців спілкування з нею твердо мені
говорив, що вона нічого не знає про життя, що вона помиляється. Я не можу померти. Я вірив
в диво. В яке я знав вона не вірить. І це мене заспокоїло.

6. Однак я підписав папери. Я знав, що вона збирається мене вже ховати. Але сам я не збирався
помирати. Для мене це не був більше, аніж фарс. Це була ще одна гра, у яку я збирався з нею
зіграти. На її стороні були усі ті люди, які говорили, що мені не жити. На моїй стороні була
лише моя віра, яка я знав непереможна.
Ні, я зовсім не грався проти неї. Так, я її використав. Але ще раз повторю, вона тоді для мене
була ніким. Тому я не сприймав це на сумлінні, що я нею граю. Вона робила свою роботу за
яку отримувала гроші і не малі. Я ж грав свою гру.
Що я збирався довести? Не знаю. Але таким чином закрутився цей механізм, якій ще більше
узалежнив мене від неї.
Пам'ятаю як вона мені проводила екскурсію. Ніби вона була місцева цариця, а я став її новим
підданим. Якби це було раніше, за старих часів, я б плюнув їй в очі за таку доброту. Але це
була гра. І я грав свою роль. Слухняно і добре.
VI
І тут сталося те, що не мало ставатися. Це була помилка, яку я цілковито усвідомлюю. Я
вперше подивився на неї. Раніше я то не бачив її, бо намагався не дивитися на неї, то усе таки
розглядів щось у ній таке, від чого у мене почало боліти серце. Тепер же починався новий
період наших відносин. Останній, але найкращий з усіх.
Я ось написав “найкращий”, та ні. Це просто був взагалі єдиний період, коли ми спілкувалися
з нею. Не знаю, що вона там зрозуміла про мене. Але я був достатньо щирий і відкритий у
цей час. Ну майже. В усьому що не стосувалося неї.
Одного ранку я подивився на неї. Я добре пам'ятаю як вона йшла, її халат розвівався на ходу,
а я дивився їй у слід. Чогось вона тоді здалася мені такою милою та гарною, що я подумав, а
чи вона мене не зрозуміє? Я задумався над тим, що може за цією її співчутливістю
скривається щось справжнє дійсне. Може вона теж щось пережила і зрозуміє мене.
Останнім часом я постійно шукав когось хто був би зі мною, щоб розділив мою самотність.
Це була наївна мрія. Але я так втомився від того, щоб страждати, що вважав, що можу
просити когось, саме просити про те, щоб вона була зі мною.
Саме це я і вирішив зробити: попросити, щоб вона була зі мною. І зробив це я для себе
специфічним способом. Я написав пару віршів і відніс їй. Пам'ятаю як я сильно переживав
через це: як вона поставиться до того що я написав.
Я ось подумав про те, що саме я їй писав тоді першого разу. Бо я вже добре чомусь не
пам'ятаю. Скоріше за все я писав про те, що вона сумна і що я в ній бачу: це страждання. Але
таке враження, що вона цього не прочитала, бо в мене дуже гарний почерк. Так це ні до чого і
не привело.
З одного боку мені здавалося що така, як вона ніколи не подивиться на мене. Надто вона
гарна для того, щоб дивитися на таку мерзоту як я. Втім я погано її знав. І наступні події
показали яка вона насправді. Вона дуже добра і співчутлива. І це я дуже швидко зрозумів.
Через це я почав її цінити. Я зрозумів, що вона насправді варта того, щоб берегти її від
усього, що лиш може їй нашкодити. Але знову я надто багато говорив, а так насправді нічого
не міг зробити для неї. І ці мої постійно розмови приводили до того, що я дуже часто
потрапляв у таку ситуацію, коли не міг відповісти за свої слова. Мене це звичайно
принижувало. Я не рідко ставав на колінах перед нею щоб просити вибачення. Але вона була
добра до мене і пробачала.
Вже не знаю чому, але я почав ходити до неї кожного тижня після цього мого листа. Яким
чином ми перейшли на такій варіант наших відносин мені справді важко зараз пояснити. Хто
це перший запропонував і для чого? У будь-якому разі наші відносини продовжувалися вже в
якійсь офіційній формі. Вона мене слухала, я розповідав.
Нічого суттєвого не змінилося. Я все ще приглядувався до неї. Я їй не довіряв. Так була
спроба, але ще вона її не виправдала, на той момент.

7. VII
Коли я ходив до неї, то вона була ... Ось і все, що я можу сказати. Вона була зі мною. Вперше
за такий довгий період життя я був не сам. Вона була зі мною.
Що саме це значило фактично? Та те, що я міг бачити її кожного тижня, розповідати їй про
те, що саме я переживаю. Це було дуже сильною втіхою для мене. Я поволі починав
повертатися до життя. Вона штовхала мене до нього.
За цей час я звик скиглити і постійно розповідати як мені погано. А вона вміла слухати мене і
водночас переключати мене на щось інше. Кожного разу, коли я виходив після розмови з нею,
я знову хтів жити, мені ставало краще. Вона стала для мене наркотиком, без якого я вже не
міг жити.
Я приходив раніше для того, щоб чекати її. Мені просто подобалося чекати її. Я вже був десь
щасливий. Мене чекала зустріч з нею і цього мені було достатньо для того, щоб цей час
перебування перед її дверима проходив не те, що швидко, але якось дуже інтенсивно.
А як мені ставало погано, коли я не міг її бачити, поговорити з нею! Цього не можна
пояснити словами чи описати мій стан.
Починалося все звичайно не так. І не одразу вона стала для мене такою. Я поволі
приглядувався до неї. Спочатку став помічати коли вона приходить. Дізнався якісь новини
про неї. Як вона водить, що робить, чим живе.
В голові у мене тоді була інша дівчина і навіть не одна. Але вона поступово увійшла у моє
життя. Вона стала мені другом, яка давала мені оцінку моїх дій. Я чекав цієї зустрічі з нею.
Щоб розповісти про те, що зі мною сталося. Я поволі звикав до неї.
Вона стала для мене певною мірою чарівницею. Вже від того, що я просто дивився на неї,
чув її голос мені ставало краще, сонце починало світити інакше, і мої труднощі життя вже не
здавалися мені такою аж надто сильною прикрістю.
Так поволі я вивчив її кроки, її вбрання. Я знав у якому вона стані. По її обличчю я одразу міг
визначити про що ми будемо говорити: вона сьогодні щось буде розповідати чи я, скільки в
нас часу і на що його можна витратити. Я приносив їй якісь дрібні подарунки. Вона стала для
мене справжнім другом. Мені вистачало її. На відстані. Мені цього було досить. Як шкода,
що все це перемінилося.
В один момент я подивився на неї під іншим кутом. До цього вона для мене була тою, яка
мала мене слухати, а тут я побачив у ній людину, справжню і просту. Це був певний
поворотний пункт наших відносин. Я перестав їй розповідати про себе. Я побачив що вона
така втомлена і замучена, що їй не до моїх розповідей. Я почав намагатися її розвеселити. Я
вже краще її знав і це в мене почало вдало вдаватися. Це також змінило її відношення до
мене. Вона перестала до мене відносити зі співчуттям. Вона взнала, що я набагато
сильніший, ніж я люблю здаватися. Яка ж це була неправда! Я лише грав заради неї. Я вже не
міг показувати її свої слабкі сторони. Я був вже не собою перед нею. Я грав роль шута перед
нею. Вона це цінила і любила мене за це. Але з мого боку це був чистий обман. Там не було
ні краплі правди.
Я ж так загрався, що не бачив країв і інколи робив такі речі, які були дуже дурними.
Пишучи зараз ці слова, мені хочеться плакати. Адже вона так далеко від мене і я нічого не
зможу зробити для того, щоб наблизитись до неї. І говорити про те, що я почуваю себе
винним перед нею — це не сказати нічого. Ось так залишитися самому ще й почувати вину
перед нею.
Я так нічого не міг їй дати. Я відмовився впустити її у своє життя. Я знав, що я не зможу її
зробити щасливою. Я так і не сказав їй того потрібного слова, щоб вона залишалася зі мною.
Через це вона пішла. І тому, хоча усе в мені в середині рвалося, я не зупинив її. І вона пішла.
Як це важко розуміти свою вину в тому, що я не з нею. Але я не міг вчинити її інакше. Вона б
ніколи не була зі мною щасливою.
Як боляче це усвідомлювати, але ... Вже нічого не можливо змінити. Тому мені лише

8. залишається писати і страждати.
VIII
Так важко писати про неї. Я би хтів написати такий твір, у якому головною героїнею була б
вона. А виходить усе інакше. Головним героєм тут є я сам. Вона настільки невід'ємна від
мого серця, від мене самого, що я не можу так просто писати про неї.
Щоб я написав? Я міг би зобразити її день. Її мрії. Її життя. Але цього б було так мало. Це
було б звичайне людське життя. Яке нічим не відрізняється від інших мільйонів життів
людей, які населяють нашу планету. Правдива вона розгортається, відкривається у цій історії.
Десь без мене не було б її такою. Так, я нічого їй не дав. Але вона дала мені. Вона у моєму
серці не тільки через те, що вона є мною люблена, але і через те, що вона дала мені. Її сміх,
яким вона обдаровувала мене — ось справжня вона, про яку варто писати, справжня героїня.
Я міг би описати її порожнє життя, її будні та простоту її життя, відносини та зустрічі, працю
та втому. Але не в усьому цьому її велич. Саме у тому якою вона була для мене і є та головна
прикмета, про яку варто писати.
А з другого боку чому я не можу написати про неї, то тому що ці всі мої відчуття її, моє
розуміння так і не стали дійсністю. Я не перевірив їх, а вона мені про них не говорила. А
писати про те, що я відчував здається мені неетичним. Навіть зараз коли її вже нема зі мною.
Мої відчуття, які я їй так ніколи і не відкрив, мають померти у мені. Раз я не наважився про
них їй сказати. Це знову моя помилка. І моя вина перед нею.
Може колись я напишу про неї. Але зараз ще нема тих причин та факторів, через які б могла
народитися ця книга. Я ще не готовий відкрити іншим її серце. Тому я і пишу про себе. Тому
пишу про її сміх. Я хочу запам'ятати, увіковічнити її такою, якою вона відкрилася мені.
І тут головне не в тому, що я лише видумав її для себе. Не в тому, що мені б хтілося щоб так
було. Я пишу про те, що насправді відбувалося, що я бачив власними очима, чув власними
вухами та чого торкалося моє серце. Це не тільки моя уява чи моє бажання щоб так було
насправді. Вона справді є такою. І питання лише в тому чи зможу я це передати на папері те,
що пережив, те, що було насправді.
IX
Все змінилося у той момент, коли я зрозумів що я можу її втратити. Раніше я жив спокійно. Я
знав, що вона поруч, що вона мене ніколи не покине. А в один момент я усвідомив, що її
може не бути. І це не буде якась відпустка чи її відрядження, її взагалі може не бути поряд зі
мною. Я не знав куди саме вона дінеться, але страх оселився в мені. Саме тоді я і зробив той
необачний крок, якій привів мене до катастрофи. Я подарував їй троянду. Для мене це
значилося, що я боюся її втратити, а вона сприйняла це інакше.
І саме у цій двозначній ситуації з'явилися ті перші ростки того, що ми тепер не разом.
Я добре пам'ятаю як вона одразу після цієї троянди не захтіла зі мною бачитися. Тут би
можна було зупинитися. Вже тоді було усе ясно. Я хтів бути з нею, а вона зі мною ні. Але я
думав, що ще тримаю ситуацію під контролем. Як я тоді помилявся! Це була моя наступна
помилка. Якби я знав до чого все це приведе, то треба було б ще тоді розривати ці відносини.
Я б не страждав тепер так сильно.
Але я тоді запевнив її що не подолаю того кордону між нами, що я не вдеруся в її життя. Так
я стримав свого слова. Але скільки це коштувало мені зусиль.
Як пояснити ці моменти, коли ти йдеш поряд з нею і тобі так сильно хочеться торкнутися її
руки!? Як було боляче, коли вона була заклопотана і не могла приділити мені уваги.
Не знаю, що вона там відчувала. Але мені було дуже погано. Я вже не міг радіти з зустрічей з
нею. Я не міг сказати “дякую” в кінці нашої розмови. Я увесь виходив на те, що я мав себе
постійно стримувати для того, щоб не торкнутися неї. Не сказати чогось такого, що могло
показати мій справжній стан. Виходило так, що я надягав маску коли заходив до неї і потім з

9. таким самим зжатим серцем виходив від неї. Ці зустрічі стали для мене катуванням.
Але я усе одно не міг відірватися від неї. Я вже не міг уявити свого життя без неї. Вона стала
для мене всім. Однак я тримав себе у руках.
Вона ж постійно шуткувала з мене. Ходила така гарна переді мною. Сміялася. А мені було
водночас так тепло від того, що вона сміється. Мені здавалося, що я ладен померти заради
того, щоб вона була щаслива. Я б віддав їй усе. А з другого боку мені ставало так погано
після цього. Я був наркоман. І я вже не міг контролювати ці дози.
Потім я дізнався що вона їде. Це означало кінець усьому. Це був повний крах. Я знав, що
життя моє закінчується. Нічого більше не буде. Я приїхав до неї.
Я побачив у її очах страх. Ніби я порушив той наш договір. Я приїхав коли вона мене не
чекала. Вона знала, що від мене можна очікувати чого завгодно. На що вона сподівалася?
Чого боялася? Того, що я запропоную їй руку та серце? Не знаю. Але я цього не зробив. Я
знав яка різниця між нами. Я знав, що я нічого їй не можу запропонувати, а просити її
залишитися зі мною було для мене повною дурістю. Її чекало велике майбутнє і мені зовсім
не було там місця. Я це знав. Вона говорила мені про це з самого початку. Але усе одно цей
удар прийшов не очікувано.
Я знаю яким жалюгідним я тоді був перед нею. А вона так подивилася мені в очі. І я нічого
не міг їй сказати на цей погляд. Хто був такий я і ким була вона. Я не міг її втримати. Чим? Я
це знав. Мені хтілося плакати як дитині, але усе одно я нічого не міг вдіяти. Вона йшла від
мене і я не збирався її утримувати.
Чи жалію я що так вчинив? Ні, я не міг вчинити інакше. Щоб я міг їй дати?
Мені приснився сон, де ми були разом. Зараз він трохи стерся у моїй уяві, але я пам'ятаю те
відчуття щастя, яке мене тоді огорнуло. Але я поволі повертаюся до життя. Я вже не пив
майже два дні. Життя продовжується. Без неї. Безсенсовне. Нікому не потрібне.
Останні часом я усе думав про неї. Згадував, мріяв. Тепер усе це притупилося. Я перестав
писати. Я не відповідаю на дзвінки. Я не читаю і нічого не дивлюся. Я перестав жити. Я
дивлюся перед собою і нічого не бачу. Життя перестало. Годинника якій б'є у моїй вітальні я
не чую. Їсти не хочеться. А спати я вже не можу. А наспав на ціле життя. Кінець.
Х
Колись у молодості я дуже часто і сильно закохувався. Тоді для мене почуття ніби були
голосом Божим, якій кликав мене до дії. Саме через почуття я втратив можливість навчатися,
працювати, заробляти гроші. Моя мати постійно хитала голову і казала коли я наберуся
розуму.
Я ставив усе на карту і жив лише своїми почуттями. Я зовсім не розмірковував над тим хто
вона, хто я і чи можемо ми бути разом. У мене були почуття і я робив усе що вони мені тоді
говорили. Не скажу, що це було правильно. Інколи я робив боляче тим, кого любив, адже не
міг уявити свого життя без них, тому постійно дзвонив, писав, приїжджав, запрошував на
зустріч. Дівчата не були аж надто в захваті від такої моєї настирливості.
Але тепер усе було інакше. Я дійсно думав над тим хто є вона і ким є я, і що я можу їй дати.
Я знав, що в житті не все вирішують почуття, хоча вони і відіграють головну роль. Але не
цього я дуже сильно боявся. Я увесь час намагався зрозуміти її ставлення до себе.
Я вже не вірив і не збирався гратися в того хто може завоювати її серце. Якимось крайнім
розумом я відзначав усі свої можливості, будував стратегію і збирався йти у наступ. Але моє
серце мені говорило, що я нічого таким чином не досягну. Навіть, якщо би я прив'язав її до
себе, а потім цим скористався — був би я від того щасливим?
Я намагався якомога більше дізнатися про неї, зрозуміти її особу та принципи мислення.
Мене особливо цікавило як саме вона відноситься до мене. Чи вона любить мене. Що було у
її очах, коли вона дивилася на мене.
Як справжня жінка вона ніколи повністю не відкривалася. Я б навіть сказав, що вона ніколи
мені не говорила правду. Вона постійно грала зі мною у якусь одній їй відому гру. І якби вона

10. мені була байдужа, то я так само б продовжував гратися з нею, очікуючи того чого я саме
хтів: бути з нею. Але щось змінилося у мені. Я зрозумів, відчув, що вона вже не просто якась
особа, з якою мені приємно спілкуватися. Що дивлюся я на неї зовсім не так як треба. Щось
вона зачепила у мені. І я не міг цього ігнорувати.
Я увесь час лежав і думав. Думав про неї. Я лягав спати з думкою про неї і прокидався, а
перед моїм взором стояла вона. Увесь цей час я намагався вловити цей простір, відстань, яка
між нами виникла. Я намагався зрозуміти що саме вона значить для мене. І я намагався
відчути що саме я значу для неї.
В мене не було жодної гарантії що вона поступить чесно зі мною. Що вона мені колись скаже
правду. Але навіть якщо вона скаже мені правду, то щоб це мені дало? Її “ні” нічого мені не
давало. І я це знав. А очікувати від неї того, чого я хтів я не міг. Але і ставити себе у таке
положення коли я повністю розкриюся перед нею, а вона буде вирішувати що зі мною робити
— я теж не збирався. І не тому, що не любив її чи не довіряв їй. Ні, я просто знав, був
упевнений, що вона зовсім не впустить мене у своє життя і не відкриє двері свого серця.
Вона буде користатися мною, доки я буду приносити радість у її життя. А коли виникне
бодай менша перша загроза, вона викине мене і позбудеться. Я це добре знав.
Можливо це надто жорстоко так писати про того, кого любиш. Що ж я ніколи не втрачав зі
свого виду, що вона проста жінка, така сама егоїстка і грішниця, як і я. Вона так само хоче
бути щасливою, і десь за рахунок когось, а тепер мене. Що ж мене це раніше зовсім
влаштовувало. А тепер ні. Чому? Не знаю. Було надто боляче від того, що вона мене не
любить.
У цій ситуації вести якісь дії мені здавалося зовсім не доречним. Для чого писати, говорити
їй щось, якщо це нічого для неї не варте. Я міг би грати цю роль якби зовсім не любив її. А
так як я любив її, то мені було дуже боляче від такої невпевненості. Врешті-решт я зрозумів,
що не можу грати. Через свою любов я виявився імпотентом, не спроможним далі розвивати
ці відносини.
Мені було боляче без неї, але і боляче з нею. Колись хтось сказав, що найбільше нещастя
бачити як той, кого ти любиш страждає. Що ж я так би не сказав. Найбільше нещастя бути
поряд з тою, яка тебе не любить, але яку ти любиш більше за своє життя.
Та в мене не було сили для того, щоб обірвати ці відносини з нею. А тепер вона їде і усьому
прийде кінець. Мені було погано, але я знав, що потім мені стане легше; після півтисячі
викурених сигарет, пару сотень літрів алкоголю та безлічі змарнованих нервів. Такою ціною є
нерозділена любов.
Чого саме я хтів? Зовсім нічого. Або навпаки чогось дуже великого. Бути з нею. І щоб вона
була зі мною. Мене не вбивала ця відстань між нами. Мене все влаштовувало. Просто я
боявся визнати, що я нічого для неї не значу, що я для неї ніхто. Тоді мені здавалося усі мої
слова, почуття не мали ніякого значення. Мені треба було починати жити без неї, а не грати у
цю гру: “вона поруч”.
А так як жити я особливо не збирався, бо мене дуже сильно тягнуло до неї. То я принаймні
збирався жити у правді — без неї. Ну, може не жити, а страждати. Але це нічого не
змінювало.
ХІ
Накінець-то я зрозумів, що вона її вже нема зі мною.
Зрозумів я це по тій відстані, якійсь призмі, склу, яка почала мене відділяти від цього світу
навколо мене. Я почав жити у своєму власному світі. Я почав бачити її всюди. Ось так ідеш
собі по вулиці, увесь час думаєш про неї, і починаєш бачити її. То якась жінка, яка проходить
поруч так сильно нагадує її, що хочеться підійти, зупинити. Усе мені здається, що ось там
маярить її плаття. А у тої — схожий колір волосся. Навіть серед безлічі машин, які
кружляють по місту, я постійно шукаю поглядом її машину.
Я почав жити у своєму власному світі. Світі без неї. Це так, наче ти намагаєшся зібрати до

11. купи розбиту тарілку. Ти ніби отримав сталевий удар в серце, зашатався, але продовжуєш
свій хід. Ти вже знаєш що нічого доброго не буде, але ти продовжуєш жити, доки не прийде
смерть. Для чого ці страждання, останні хвилини перед кінцем? Не знаю, ніхто не знає. Так
тепло, яке ще зберігається в грудях, поволі витікає з тебе. Ти намагаєшся усіляко втримати
його при собі, зберегти його. Але усе одно нічого не вдається. Ти залишаєшся сам; ти
помираєш. Саме в такому стані я знаходився. Мене покидала любов до неї. Ті згадки про неї
ставали все рідшими і рідшими. Я ставав порожнім. Мені ставало до всього байдуже. Я вже
не звертав увагу на те, що відбувалося навколо. Я перестав брати слухавку. Видалився з усіх
соцмереж. Мене почали дратувати люди, які чогось вимагали від мене. Вони, бачте, добре
знають що мені треба робити і як жити. А мені цього зовсім не хочеться. Не хочеться слухати
інших. Мені зовсім не хочеться нічого чути. Я б з радістю позбавив себе цієї тепер зайвої для
мене можливості слухати, чути, спілкуватися з іншими. Але приходиться чути, іноді
відповідати; через це у мене постійна агресія до усіх, які намагаються мене торкнутися.
Я б волів, щоб вона торкалася до мене, але тепер це вже не має ніякого значення. Її нема і я
не хочу, щоб мене хтось інший торкався.
Сьогодні був по справах у тому місці, де ми з нею зустрічалися. Поволі легко ніж спогадів
краяв мені серед при виді цих стін, лавочки та знайомих дверей, навпроти яких я стільки часу
чекав її. Але коридор був порожній. Нікого не було. Зовсім нікого. Мені на хвилину здалося,
що життя зупинилося. Зупинився час і стало ніякого і моторошно. Я відчув подих смерті коло
свого обличчя. Ніби ось її вже нема тут, а потім не стане цих стін, пам'яті про неї. А після
цього вже не стане і мене. Вона була моїм життям. Тепер її нема і мене вже нічого так сильно
не тримає. Залишаються ще ці згадки, які ранять серце. Але воно поволі остигає і вже над
ним усе меншу владу мають ці спомини, усе, що було пов'язаним з нею.
Зазвичай я не проводив цілий день з нею. Але я усе одно думав про неї. Саме перечуття її для
мене було радістю. Для мене було щастям чекати на неї. І неочікувано зустрічати. Для мене
повним сенсу було перебування у тих місцинах, де ми зустрічалися. Мені подобалося раніше
приїжджати і просто бути там. Бо я знав — вона там. Так, вона не зі мною, але вона поряд,
вона десь близько. Зараз з кимось спілкується чи просто п'є чай. Мені просто подобалося
слухати її голос, дивитися на неї. І мені не стільки було важливим чи вона мене бачить, чи
вона говорить до мене. Тепер же я знав, що вона не зі мною. Що вона не поряд. Що її нема. І
ці всі стіни, приміщення, кабінети — порожні. Її там нема. Нема її. Може ще залишилися
якісь сліди, але ...