про творчість літератора Володимиреччини Івана Катрука

1. (1945 - 2011

3. Мій дивокраю, рідна Україно!
Ну що без тебе вартий я в житті?
Це ж ти взяла мене, свойого сина,
Та й на широкі вивела путі.

4. «Він прийшов у цей неспокійний світ 15 жовтня 1945 року
Село Нетреба над тихоплинною Горинню стало його
колискою. Тут зрів і зростав у поліського хлопчика талант,
звідси пролягає дорога до Дубнівського культосвітнього
училища. По закінченню його працював у сільській
бібліотеці, став справжнім фанатом своєї справи, і книга
увійшла в його життя непроминущою любов’ю.
Їй і віддав кращі свої літа.
Ось як говорить поет сам про себе: «Життя наше
переповнене подіями, новинами, роботою. Й справді –
ніколи і вгору глянути. І все ж душа не може без високого –
без пісні, без щирого ліричного слова, без поезії.»
А що мав ще й добру, відкриту для всіх душу, то хіба дивно,
що життя і творчість Івана Катрука – яскравий приклад
справді народного поета.

5. Писати почав Іван Степанович ще будучи
учнем школи. З дитинства закоханий у книгу
мав тонку ліричну душу. Його слово просте,
співуче як і душа…

6. Книги! Вони для мене святість, духовний
хліб.
Книги - як добрі друзі.Ні. Навіть більше,
більше.
Друзі зрадити можуть, книги ж – ніколи, ні.

7. З молитвою на устах та з риданнями
вона скочила слідом за хлопцями в
Горинь…

8. Село над Горинню – кохана
Нетреба
Я тут народився, працюю,
живу.
І більшого щастя для мене
не треба.
Ніж бути з тобою вві сні й
наяву.

9. Горинь моя блакитними
очима
У небо задивилась голубе.
Моя ласкаво видна,
тихоплинна,
Я все життя любитиму
тебе.

10. • З нагоди 60 – річчя поета побачила світ його
перша книжечка “ Очима, повними любові…”
Назва говорить сама за себе. Бо дивився Іван
Степанович на світ дійсно очима
переповненими любовю.Його книга – це
одвічна пісня рідному поліському краю, його
красі, його працьовитим людям.

11. Життя моє- секунда в плині вічності…
І ось за плечима уже 60 років… Вітання, вітання…

12. Я – книголюб. Читач. Бібліотекар.
Я книгам присвятив усе життя.
Вклоняюсь каталогам, картотекам.
Доводжу фонд нарешті до пуття.

13. Івана Степановича підкосила тяжка
хвороба… Боровся з нею, як міг,.
Учився заново ходити і говорити.
А 22 червня 2011 року встав,
помилувався на схід сонця, яке
так палко любив Востаннє
помилувався…