«Українській козак - це лицар України, морально чиста, високодуховна і матеріально незалежна людина, яка вміє панувати над собою, володіє своїми емоціями, розумом і волею, патріот України, який постійно морально, психологічно, духовно і фізично готує себе до оборони Батьківщини, захисту родини, свого роду та українського народу, своєї честі та гідності, дбає про єдність Українського козацтва і українства всього світу». Статут Буджацького козацтва.

1. 1
КОЗАЦЬКИЙ ВІСНИК
Джерело знань про козацтво Придунав’я – Буджаку – Задністров’я.
1998-2015
Душу – Богові!
Життя – Україні!
Серце – народові-нації!
Честь – козацтву!
Прочитай та передай товаришу!
МАТЕРІАЛИ ДО ІСТОРІІЇ
БУДЖАЦЬКОГО КОЗАЦТВА
Нотатки
С.Ушанової (Тимофеевої), В.Тимофеева.
1998 - 2015
Альманах козаків Буджаку. м. Білгород-Дністровський Одеської обл.
Наклад 100 прим. Редактор В.Тимофеев, тел. 097-466-7174.
Копіювати та розповсюджувати дозволяеться.

2. 2
«Українській козак - це лицар України, морально чиста,
високодуховна і матеріально незалежна людина, яка вміє
панувати над собою, володіє своїми емоціями, розумом і волею,
патріот України, який постійно морально, психологічно, духовно і
фізично готує себе до оборони Батьківщини, захисту родини,
свого роду та українського народу, своєї честі та гідності, дбає
про єдність Українського козацтва і українства всього світу».
Статут Буджацького козацтва.
У нотатках висвітлюється історія діяльності сучасного Українського
козацтва на території Буджаку (межиріччя Дунай-Дністер –
Південноукраїнське Задністров’я).
Охоплено період з 1988 року (початок козацького руху) по 2016 рік.
Вивчено і проаналізовано діяльність сучасного козацтва, відносин
держави і козацтва, колізій цього процесу. Зроблено спробу зрозуміти та
передбачити місце козацтва в українському суспільстві й державі ХХІ
століття, знайти оптимальні шляхи використання відроджуваного
козацтва в сучасних умовах. Сама логіка розвитку Українського козацтва
на Буджаку диктувала структуру нотаток: таким ж чином йде огляд
діяльності осередків козацтва.
Укладачі:
Ушанова Світлана Валеріївна - історик. Наукові інтереси – сучасне козацтво
Південної України (Одеська, Миколаївська, Херсонська області, Автономна Республіка
Крим). Автор книг «Сучасне українське козацтво на півдні Одещини» (2005), «Сучасне
козацтво Білгород-Дністровщини» (2006), «Сучасне лицарство Задністров’я» (2007),
«Задністровці. Нарис.» (2008), «Сучасне козацтво Задністров’я. Довідник» (2010), «Сучасне
козацтво Буджаку» (2012). Співавтор (із Тимофєєвим В.Я.) багатотомників «Архіви
козаччини Задністров’я» (2003-2010), «Архіви козаччини Буджаку» (2011-2012), «Архіви
козаччини Одещини» (2010-2012), «Лицарі України. Енциклопедія сучасного козацького руху
Буджаку» (2005-2016).
aveveo@ukr.net http://samlib.ru/u/ushanowa_s_w/
Тимофєєв Валерій Якович - педагог, теоретик козацько-лицарського гарту;
генерал-отаман Українського козацтва, отаман Буджацького козацтва. Головний редактор
альманахів козацтва Буджаку „Козацький вісник” (1991-1998), „Козак” (1998-2001), „Річ про
Адамівську Січ” (2001-2003), „Річ про Буджацьку Січ” (2004-2006, 2010-т.ч.), «Козак
Задністров’я” (2007-2010). Автор 30 монографій та більше 100 наукових і науково-
популярних публікацій з історії, історіографії сучасного козацтва і козацької педагогіки та
реалізації ідей козаччини в практику діяльності козацьких організацій, громад і навчальних
закладів. Generalotaman@rambler.ru
http://samlib.ru/t/twja/ http://Budzakkozak.webstolica.ru/
@Козацький вісник. Матеріали до історії Буджацького козацтва. Нотатки С.Ушанової
(Тимофєєвої), В.Тимофєєва. Видавництво «Гетьман», м. Білгород-Дністровський.
1998-2015.

3. 3
ВІД УКЛАДАЧІВ
Старшина Буджацького козацтва.
…Життя наше, в кращому випадку, досить заплутана
штука: тут є добро й зло, здоровий розум й дурість, себелюбні
спонукання й великодушшя; а тому, певно, нам завжди
приносить радість співчуття й, так сказати, родинна підтримка
собрата-смертного; й коли будь-чиє життя, хоча б
найхимерніше, виявляє якесь прагнення вгору, а не лише
поступки призначеним сторонам натури, правдивий опис його
може не тільки тішити, але й надихати інших. Нехай навіть в
ньому не буде прикладів людської величі – все ж воно по-людськи
хвилює вас; нехай навіть не звершилось в ньому героїчне діяння,
а той, про кого йде мова, лише блукав з гріхом пополам по грані
добра та зла, часом прикро-сумно оступаючись, все одне, вже сам
важкий шлях його є щось святе…
Кінець 80-х - початок 90-х років ХХ століття. Козаками - святими
людьми - почалося відновлення козацького руху. Це відновлення
продовжується й досі, а козаків та козацтв стає все більше.
В загальному русі за відродження Українського козацтва козаки
Задністров’я-Буджаку вписали славну сторінку. Зо два десятки сільських-
міських осередків козацтв, з десяток районних товариств, декілька
обласних організацій – на землях наших предків-степовиків - бродників
та косаків, уличів та тиверців, на землях останніх козацьких військ на

4. 4
теренах України – Усть-Дунайському Буджацькому та Новоросійському
(закінчили свою діяльність у 1869 році) - розбудовували козацьке життя.
Практичними справами писалася наша історія – історія сучасних
козацьких організацій Задністров’я-Буджаку. Сам шлях їх розвитку
виявляє прагнення вгору, до нездійсненного козацького ідеалу (але
ідеалу! не животіння у свинопаському дусі), й не завжди в цьому русі є
приклади людської величі (мабуть, більше прикладів поступок
призначеним сторонам життя - така вже гріховна людська натура), але
рух козацький – рухається, блукаючи з гріхом пополам по грані добра та
зла, розвиваючись на шляху до святого, беручи за орієнтири козацькі
ідеали. Ось про це козацьке життя розповідають нотатки С.Ушанової
(Тимофєєвої) та В.Тимофєєва «Козацький вісник. Матеріали до історії
Буджацького козацтва»…
Читайте, хлопці-козаки! Научайтесь, наші помилки не робіть,
прикро-сумно не оступайтесь та прямуйте до святого!
Отамани Асоціації козацьких товариств «Буджацьке козацтво».
…Історія вчить, що ефективне те, що утверджує своє. А
своє у нас – козацтво – спосіб життя вільної людини, яка із
зброєю в руках захищала Богом дані їй вольності й права…
* * * * * *

5. 5
КОЗАЦЬКИЙ ВІСНИК
Джерело знань про козацтво Придунав’я – Буджаку – Задністров’я.
01
1998
КВІТЕНЬ
Душу – Богові!
Життя – Батьківщині!
Серце – людям!
Честь – нікому!
Прочитай та передай товаришу!
ПЕРША ІСТОРИЧНА ДОВІДКА «КОЗАЦЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ
ЗАДНІСТРОВ’Я ПОЧАТКУ 90-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ»
Нотатки голови Адамівської сільської ради В.Я.Тимофєєва.
Народна мудрість говорить: якщо хочеш прожити 50 років –
саджай сад, 100 років – будуй будинок, 1000 років – виховай сина. Тому
народ, що бажає зберегти себе в історії, повинен піклуватися про
виховання своїх синів, підкріплюючи це виховання матеріальною базою:
тим же садом, колодязем, будинком...
Початок 90-х років ХХ століття: розпад Союзу, краху правлячої
ідеологічної машини.
Тепер уявіть собі наше становище, керівників шкіл, в ті роки: кадри
побігли зі школи, фінансування пішло з місцевих бюджетів, ми
намагаємось налагодити хоча б якусь виховну роботу в школі, причому
на голому ентузіазмі, без навіть моральної підтримки з боку, бо, мабуть,
лише у школі люди розуміли, що починаємо втрачати ціле покоління.
У школі в ті роки почали платити за класне керівництво копійки,
відмінили педагогічний стаж старшої піонерської вожатої – педагогу, який
більше за інших працював з дітьми, оголосили школу поза політикою (і
поза державою також).
Опам’ятавшись від шоку (ідеологічного; фінансового – інфляція,
зниження реального рівня зарплати, затримка з виплатою зарплати на
півроку), педагоги почали шукати альтернативні форми виховної роботи:
альтернативні комуністичним, бо якщо держава відмовилася від
комуністичної ідеології, то і державна школа не мала права її сповідати:
в іншому випадку вчитель зобов’язаний був покинути державну школу –
ми ж хотіли в школі працювати.
В країнах демократії існує цілісна система формування лідерів
різного рангу. Ця система не обходиться без дитячих організацій – лідер
виростає тут, подальше він лише шліфується. Така сама система
існувала в СРСР: жовтенята – піонери – комсомольці – комуністи.
Необхідність в наших умовах такої системи розуміли і ми, педагоги
Адамівської школи, і спробували реанімувати піонерську організацію – як
символ, був у нас жовто-блакитний націонал-піонерський галстук, але
реанімація не вдалася.

6. 6
Тут нагрянула земельна реформа: колгоспник повинен був стати
господарем землі – і він став ним – і як тепер може себе на селі
піонерська організація, яка все-таки асоціюється з ідеологічною
платформою комуністів, що заперечують приватну власність на землю, а
таких, що відмовились би від землі на селі, не виявилося! Тому
піонерська організація тихо вмерла.
Це усвідомило керівництво – ліквідувало посаду піонерської
вожатої і ввело посаду педагога-організатора.
Але дитяча організація в школі повинна бути – вважає педагогічний
колектив Адамівської школи і тому, розглядаючи на сесії сільської ради
питання про стан навчально-виховної роботи у школі, ми звернули увагу
на виховний потенціал Кодексу буття Українського козацтва, куди
входять Кодекс лицарської честі, Кодекс лицарської духовності та
Заповіді милосердя. До речі, молодіжна організація Українського
козацтва – Січ – була в ці роки єдиною альтернативою СПОУ (піонерам).
Кодекс буття забезпечує формування та виховання такого духовного
стану молоді – молодих громадян України, козаків, яке в народі
збереглось як розуміння козацького духу, того особливого соціального
положення українського козацтва в суспільстві, яке служило опорою
народу і державі протягом віків – ми за основу виховання молоді в нашій
громаді обрали козацьку педагогіку.
Якщо впроваджувати в виховний процес школи козацьку педагогіку,
необхідно було познайомитись із козацькими організаціями та особами,
які в ці організації входять...
На початку 90-х років у Задністров’ї діяли такі козацькі організації:
1. Задністрове козацьке земляцтво. Група вищих офіцерів 180-ї
Кантемирівської дивізії (місто дислокації – Білгород-Дністровський) на
чолі з її командиром – генерал-майором Токаревим А.Є. організувала
Задністрове козацьке земляцтво – складову частину Всесвітньої спілки
козаків. Душею земляцтва був комендант Білгород-Дністровської залоги
– полковник Слєпухін М.О. До складу організації входили полковник
Кучер В.В., підполковники Ломовцев Ю.О., Корнєв В.С., Некрасов П.М.,
Пронін С.В., капітан Антонов Г.В. – за посадами – командири полків,
військовий прокурор...
Штабом земляцтва було розроблено цікавий документ – «Ідеологія
козаччини», який слугував фундаментом для розробки статутів усіх
наступних об’єднань козаків Задністров’я.
У 1991 році Україна виборола незалежність. Їз Незалежністю
прийшло розуміння необхідності позаблокового існування держави і як
наслідок – скорочення Збройних Сил : було розформовано 180-ту
ордена Кутузова та Червоного прапору Київську дивізію, а діяльністю
Задністрового козацького земляцтва зацікавилася Служба Безпеки
України – офіцерів-козаків було звільнено з армії.
Залишившись без пенсій та квартир, колишні офіцери вимушені
були шукати роботу та помешкання; багато хто з них виїхав за межі
Одещини.

7. 7
Частина офіцерів-козаків залишилася вірною козацькій ідеї:
маленький осередок Задністрового козацького земляцтва ще працював у
1996 році – до його отамана Слєпухіна М.О. зверталася рада отаманів
козаків Петербурга.
2. Князем Аргутінським-Довгоруким було організовано кооператив
„Рюрик” при Дворянських зборах півдня Одещини. Складовою частиною
кооперативу була Буджацька Січ – об’єднання козаків півдня країни.
Співзасновниками Буджацької Січі були Устименко Б.І., Деордиця І.М.,
Токарєв А.Є., Скляренко М.П., Бойчев В.В., Дмитренко В.В., Кучер В.В..
Як сказав Харчук Ю.І. – один із співзасновників Буджацької Січі: „Із
закриттям Задністрового козацького земляцтва – козацька ідея в
Задністров’ї не вмерла – оскільки землі Буджаку потребують захисту”...
Штаб-квартирою Буджацької Січі був Білгород-Дністровський.
3. Білгород-Дністровське паланкове товариство козаків-пасічників,
яке очолював Леонід Городецький – військовий пенсіонер. Паланка
входила до складу Українського Чорноморського Гуляйпільського
козацтва, але з розколом обласної (крайової) організації УЧГПК на дві
організації – Чорноморське Гуляйпільське козацтво та Звичаєве козацтво
– отримала автономію.
Розкол утворився тому, що частина козаків (це була основна маса
перших козаків-засновників УЧГПК) вважала за необхідним неухильно
додержуватися Звичаєвого Кодексу козацтва. Козаки, які прийшли до
козацтва пізніше, вважали за необхідне брати з цього Кодексу лише
основні постулати моралі, а в практичній діяльності зважувати на
сьогодення.
На відміну від УЧГПК (і других козацьких організацій), в паланкі
ніколи не було розбрату – паланкова старшина завжди спокійно й
розважливо вирішувала всі суперечки між козаками і не доводила ці
суперечки до розколу; дійсно, у життєдіяльності громадської організації
дуже важлива роль керівництва та старійшин – паланці дуже пощастило,
що в керівництві та раді старійшин були такі особи, як Городецький
Леонід, Маринеску Микола, Тимофєєв Валерій - особи, які пройшли
школу керівництва громадами, організаціями, установами – голови
сільрад, директора шкіл, профспілкові та партійні лідери; особи, що мали
вже звичку приймати рішення та відповідати перед загалом за ці
рішення.
Білгород-Дністровська паланка входила до складу Українського
козацтва (перший Гетьман УК В’ячеслав Чорновіл) – від Чорновола
група козаків паланки отримала перші козацькі нагороди – Хрести з
мечами (вони були зроблені з пластмаси, трималися на синій стрічці,
кріпилися швацькими шпильками); до речі в Україні тоді ще не було своїх
державних нагород – орденів та медалей. Першим в паланці цей Хрест
отримав Л.Городецький.
Для розвитку козацтва у Білгород-Дністровському (місті та району)
Леонід Григорович зробив дуже багато. Він налагоджував роботу куренів
по селах (цих куренів –7), завозив малозабезпеченим верствам

8. 8
населення вугілля за цінами вдвічі нижче комерційних, відкрив
перукарню, яка обслуговує пенсіонерів, інвалідів, організував пункт
самозабезпечення козаків продуктами харчування, зокрема, там
реалізується мед значно дешевший та якісний, ніж на ринку і ще багато
реальних справ.
Л.Городецький очолив і приймав безпосередню участь у роботі з
забезпеченням козаків одностроєм: через Міністра оборони України та
речову службу штабу Одеського округу обозна служба паланки придбала
офіцерські мундири кольору морської хвилі – цей козацький однострій
коштував 25 гривень (мундир, кашкет). Такими ж мундирами було
забезпечено джур та дан Адамівської, Вигінської та Старокозацької школ
всього 11 гривен за комплект (мундир, берет).
Була придбана ритуальна козацька зброя – ножі „колодачи” та
шаблі, бунчуки, перначі, виготовлені прапори та корогви. Розроблені
козацькі ритуали – прийняття до козацтва, освяти зброї, козацьких
святинь та ін. Паланка почала співпрацювати з православними
священнослужителями – отець Федір Абрамов (Білгород-
Дністровський), отець Павел (Стара Царичанка) та ін. Був свій козацький
капелан – отець Микола.
Козаки брали участь у Великих радах Українського козацтва, які
проходили тоді тільки в Києві.
У той час найактивнішими членами козацької паланки пасічників
були – Берлізов Андрій, Костецький Євсей, Марин Георгій, Сердцевич
Дмитро, Панаїт Федір, Денисов Іван, Денисов Юрій, Греча Яків,
Соловєнко Володимир, Сидоренко Володимир, Чумаченко Василь,
Швачка Петро, Відман Іван, Смаглій Павло, Хоменко Євген, Вітряк
Микола-старий.
Згодом до пасічників приєдналися козаки Білгорода-Дністровського
- Майстро Анатолій, Василь Якименко, Ігор Лелеченко, Білоусенко
Павло, Вітряк Микола-молодий, Вітряк Борис, козаки Адамівського куріня
– Тимофєєв Валерій, Гуцан Валерій, Редько Анатолій, Завацький
Дмитро, Гамар Іван, Гречко Леонід...
На енергію та бажання козаками робити справи милосердя
звернула увагу влада – ми почали взаємодіяти: отримали приміщення
під канцелярію, перукарню, почали переобладнання колишнього банно-
прального комбінату, готували документацію для відкриття ринку
„Козацький привоз”, будівлі козацької церкви...
Альманах Адамівського Осередку Козацтва. с. Адамівка. Наклад 25 прим.
Комп’ютерний набір СП Петрекс, м. Білгород-Дністровський. Редактор В.Тимофеев.
Копіювати та розповсюджувати дозволяеться.

9. 9
КОЗАЦЬКИЙ ВІСНИК
Джерело знань про козацтво Придунав’я – Буджаку – Задністров’я.
02
1998
ЖОВТЕНЬ
Душу – Богові!
Життя – Батьківщині!
Серце – людям!
Честь – нікому!
Прочитай та передай товаришу!
ДРУГА ІСТОРИЧНА ДОВІДКА «КОЗАЦЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ
ЗАДНІСТРОВ’Я СЕРЕДИНИ 90-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ»
Нотатки директора Адамівської школи В.Я.Тимофєєва.
…Зима 1993 року. Україна готується до виборів депутатів всіх рівнів
та Президента України. Кандидати в депутати Одеської обласної та
Верховної Рад «мотаються» по району – беруть участь у
передвиборчому марафоні – проводять зустрічі з виборцями, головами
сільських рад (за Законом про вибори сільські голови формують
територіальні виборчі комісіі). Десь у кінці 1993 року заїхав до
Адамівської сільської ради Петро Чернишук (тоді голова Білгород-
Дністровського осередку РУХу та кандидат у депутати Верховної Ради).
Ми розмовляли з ним про особливості тогорічних передвиборчих баталій
і якось непомітно перейшли до питання про мою національну
приналежність. Я – липованін-старообрядець (липовани – нащадки
донських козаків-некрасівців, які оселилися на Дунаї після розгрому
царськими військами повстання Кіндрата Булавіна). Петро дав мені
адресу канцеляріі паланкового козацького товариства і вже через кілька
днів я розмовляв про справи козацькі з Леонідом Городецьким
(паланковим отаманом).
...У цей час на території Білгород-Дністровського району діяли такі
козацькі осередки:
1. Буджацька Січ. Її очолював князь Аргутінський-Довгорукий. У
складі осередка було багато впливових та знаних у районі осіб, але
позиція керівництва стосовно других осередків козацтва у районі (курс на
ізоляцію та елітаризм) не дала Січі можливості консолідувати та очолити
козацький рух. Та ще й князь багато часу був у роз’їздах (справи за
кордоном – був особистим секретарем Великого князя Володимира -
нащадка російського імператорського престолу; заснування
дворянського зібрання Півдня України та ін.), а відсутність отамана
паралізувала роботу осередка, бо за першим статутом Січі отаман
практично одноосібно керував роботою Буджацького козацтва (печатка
та фінанси осередка були в руках князя). Буджацька Січ була
незалежною обласною організацією і не входила до лав Українського
козацтва – на той час єдиноі у країні козацької організації

10. 10
всеукраінського масштабу. У складі Січі активно працювали Устименко
Борис Іванович – січовий суддя (кореспондент Одеської обласної газети
„Одеські вісті”), Скляренко Михайло Петрович – заступник отамана
(військовий пенсіонер, фермер), Токарев Анатолій Євгенович – писар
Січі ( колишній командир 180 дивізїї, військовий пенсіонер), Бойчев
Василь Васильович – обозний Січі (керівник кооперативу таксистів, потім
фермер), Деордиця Іван Матвійович (пенсіонер), Дмитренко Василь,
Кучер В.В.(військовий пенсіонер). Діяли козацькі осередки у Сараті
(Іванов С.І., Поглупко), Тарутіно, Арцизі, Татарбунарах, Кілії, Їзмаїлі, „але
тамтешні полковники, крім саратського Сергія Іванова, майже нічого не
зробили для відродження козацтва”(Пише Б.Устименко у своїй біографії).
У травні 1995 р. було проведено коло з організаційних питань, на якому
була затверджена нова редакція Статуту Січі, який відтепер обмежував
права отамана та розширював права та повноваження січової старшини;
керівництво Січчю перетворювалось із одноосібного на колегіальне. На
колі були присутні письменники Ковальджі, Набоков, Задорожний. У
цьому ж році до Білгорода-Дністровського приїздив за листом
Л.Городецького Гетьман Українського козацтва В.Мулява. Разом із
Сагайдаком (Киів) та Лукашевичем (Одеса) Мулява мав зустрічі з
керівництвом Буджацької Січі та Білгород-Дністровської паланки і зробив
висновки, що лише керівництво паланки стоїть на державницьких
позиціях, а діяльність керівництва Січі не відповідає національним
інтересам України. Л.Городецький отримав Універсал Гетьмана на право
формування осередків Українського козацтва; керівництво Січі такого
Універсала не отримало. Цей крок Гетьмана відштовхнув багато
офіцерів 180 дивізії від лав козацтва. Говорив генерал Токарев: „ Я –
генерал – буду підкорятися прапорщику?!” Але як казав
Городецький:”Хто бажав стати козаком – той став ним, не зважаючи на
те, хто керує осередком. Тим паче, що отамана завжди можливо
переобрати.”
Як би там не було, але частина козаків Буджацької Січі припинила
активну діяльність до кращих часів (Деордиця І.М., Дмитренко В.В.),
частина відійшла від козацтва зовсім (зокрема, в зв’язку із виїздом -
Токарев А.Є., Кучер В.В.), частина ввійшла до складу Білгород-
Дністровської паланки (Скляренко М.П., Устименко Б.І., Бойчев В.В.,
Вітряк М.К. ). Офіційно Січ припинила діяльність у 1997 році...
Білгород-Дністровське міжрайонне паланкове козацьке
товариство, яке виникло на фундаменті районного козацького
товариства пасічників. Керував (і дотепер керує) роботою паланки Леонід
Городецький – виходець з козаків-мазепинців Старої Царичанки.
Паланка входила на правах асоційованого члена до Українського

11. 11
Чорноморського Гуляйпільського козацтва – обласної (крайової)
козацької організації, яка була складовою частиною Українського
козацтва Гетьмана Володимира Муляви (другий Гетьман; першим був
В’ячеслав Чорновіл).
Крайовим отаманом у середині 90-х років був Валентин Піскун. До
нього (за звичаєм) отамани змінювалися кожен рік; Піскун ж був першим
керівником козаків, який три роки поспіль очолював обласну організацію.
Якщо до нього отамани займалися лише виборами та перевиборами (я
трохи утрирую, бо крайова організація працювала, й працювала добре),
то Піскун налагодив роботу штабу, осавульської (утворили Одеську Січ –
чоловічий – спочатку сезонний, потім всесезонний табір, де молодь
проходить козацький вишкіл) та обозної (зокрема, козаки реалізували –
за ліцензією – як будівельний матеріал – пісок з кар’єрів) служб; це все
завдяки тому, що отаман мав час працювати, а не лише готуватися до
виборів та перевиборів. .
Але прийшов час й Піскуна (це менталітет козацький – де два
козака – там три гетьмана) – звичаєві козаки скликали першу Чорну раду
(потім цю раду скликали багато разів) – й закинули отаману й пісок, і
бійки козаків при розподілу дивідентів від ліцензійної діяльності, і ще, і
ще, і ще... Піскун вчинив шляхетно – скликав раду, оприлюднів звіт
(фінансовий та політичний ) діяльності крайової організації - й подав у
відставку...
Крайовий отаман генерал-хорунжий Валентин Піскун часто
приїздив до Білгорода-Дністровського – на робочі наради старшини, на
посвяти козаччі, завжди цікавився й був у курсі справ козацьких
організацій Задністров’я. Як правило, з ним приїздив Сергій Гуцолюк.
Після В.Піскуна козаки обрали отаманом генерала ЗСУ Валентина
Пилипенка. Ця кандидатура сподобалася не всім козакам й почався в
лавах наших розбрат. Але це вже було в кінці ХХ століття...
3. Адамівський курінь Українського козацтва – автономний
осередок козацтва у складі Білгород-Дністровської паланки. Він виник у
Адамівки як козацька добровільна народна дружина; взаємодіяв у справі
охорони порядку на території сільської ради з районним відділом МВС
(начальником райвідділу працював полковник Чербаджі М.М.), з
районною радою (головою ради працював Майстро В.І.), з 27 бригадою
Білгород-Дністровського гарнізону, з прикордонниками Старокозацької
прикордонної залоги...
Першими реєстровими козаками Адамівського куріня були
Тимофєєв Валерій, Гуцан Валерій, Редько Анатолій, Дмитро Завацький,
Гречко Леонід, Козаченко Олександр Іванович, Козаченко Олександр
Антонович, Рибальченко Віктор, Куліков Руслан, Даниленко Іван,
Маринеску Микола, Кульчицький Анатолій, Николайчук Юрій, Басюк
Віктор, Козубенко В’ячеслав, Чеботюк Олександр, Білоус Василь,
Козубенко Феодосій, Гончаров Віктор, Лавріненко Юрій, Деревенча
В’ячеслав, Одорожа Ігор, Лазуренко Дмитро, Макаренко Федір,
Макаренко Сергій, Редько Сергій.

12. 12
Адамівський курінь налагодив роботу з відродження прогресивних
козацьких традицій, плідному співробітництву з органами місцевого
самоврядування. Метою його діяльності було сприяння місцевим
органам влади в забезпеченні громадського порядку, боротьбі із
злочинністю і правопорушеннями.
4. Білгород-Дністровський міський козацький Кіш, який
відбрунькувався від Білгород-Дністровської паланки. Першими козаками
Кошу були Скляренко М.П., Вітряк М.К., Устименко Б.І., Черв’як О.О.,
Горлачьов В.П., Воробйов В.М., Бойчев В.В., Мельниченко Г.Б., Скиба
М.Є., Лелеченко І.А., Городниченко П.М., Кулинський В.Я., Зуєв О.І.,
Лісіцин І.М., Павлюк В.В., Оленєв І.П.
У ці ж роки в школах Задністров’я педагоги звернули увагу на
моральний потенціал козацтва і почали впроваджувати в навчально-
виховний процес козацьку педагогіку.
Миколаївсько-Новоросійська школа Саратського району – осередок
козацької республіки „Мрія” з відповідною атрибутикою, символікою,
ритуалами. Шефами школи стали козаки Білгород-Дністровського
міського козацького кошу, які багато допомагали завучу школи Фоменчук
В.А. та педагогу-організатору Настаченко Г.М.
Турлацька школа Білгород-Дністровського району – мала козацький
осередок учнів молодших класів. Керувала цім осередком Чумаченко
В.М.
Долинівська школа Білгород-Дністровського району працювала (й
працює) над створенням колективу козачат, використовуючи кращі
досягнення вітчизняної педагогіки. Ініціаторами роботи колективу школи
у цьому напрямку були директор школи Тома Т.І., завуч Долгошеєнко
Т.І., педагог-організатор Молчанова Т.М.
Вигінська школа Білгород-Дністровського району на чолі із
директором Біленко Валентином Юліановичем стала школою джур та
дан.
Випаснянська школа N2 Білгород-Дністровського району створила
невеликий осередок джур.
Адамівська школа козацько-лицарського виховання Білгород-
Дністровського району працювала (й працює) в режимі навчального
закладу нового типу; педагогічний колектив використовує адекватні
козацькі методики виховного впливу на козачат, козацькі звичаї та
ритуали. В школі працювала (й працює) дитяча та молодіжна організація
„Молода Січ”, співзасновниками якої є директор школи Тимофєєв В.Я..
завуч Лавриненко П.М., педагог-організатор Гриценко В.Н.
Альманах Адамівського Осередку Козацтва. с. Адамівка. Наклад 25 прим.
Комп’ютерний набір СП Петрекс, м. Білгород-Дністровський. Редактор В.Тимофеев.
Копіювати та розповсюджувати дозволяеться.

13. 13
КОЗАЦЬКИЙ ВІСНИК
Джерело знань про козацтво Придунав’я – Буджаку – Задністров’я.
03
1999
ЖОВТЕНЬ
Душу – Богові!
Життя – Батьківщині!
Серце – людям!
Честь – нікому!
Прочитай та передай товаришу!
ДУМКИ - ВГОЛОС.
Загальні тенденції розвитку сучасного козацтва України (Буджак),
Росії, Білорусі, Придністров’я.
Нотатки козака В.Тимофєєва.
1. На теренах, де козацтво існувало споконвічно – в Україні. На
Дону, Кубані, Тереку, а також у місцях, де козацтво було створено
Російською імперією для виконання призначених йому специфічних
функцій (Буджак – Війська: Буткальських козаків, Азовське, Дунайське-
Новоросійське, Катеринославське, Усть-Дунайське, Буджацьке,
Чорноморське), відбулася втрата традицій через фізичне винищення
значної частини козаків і членів їхніх сімей (1919-1920 роки –
“розкозачування”), депортації козацького населення в інші місця (20-30-ті
роки ХХ століття), а в місцях традиційного проживання – розбавлення
чужинцями-некозаками (20-40-ві роки ХХ століття). Такий стан був на
початок 90-х років ХХ століття, коли в Радянському Союзі почався
бурхливий рух визволення від гніту тоталітарного комуністичного
режиму, відомий під назвою “перебудова”. Оскільки козаки є суспільною
категорією, здатною до самовідновлення, то природно, що почався рух
за відродження козацтва, який охопив Україну (в Україні 15.09.1990 року
відбулась Установча козацька Рада, на якій представники регіональних
козацьких організацій об’єднались в єдину організацію – Українське
козацтво. Статут його був зареєстрований Мінюстом України 17.03.1993
року), Російську Федерацію, Придністров’я, а згодом і Білорусь.
2. Рівень нормативно-правового забезпечення відродження та
розвитку козацтва в Україні, Російській Федерації, Республіці Білорусь та
Придністров’ї здебільшого відповідає рівню розвитку сучасного козацтва
в цих державах, а також рівню зацікавленості владних структур в
існуванні такої інституції, та у впровадженні в збройні сили, як і в
суспільство взагалі, традицій, набутих козацтвом впродовж усієї історії
його існування.
Законодавча база для відродження українського козацтва
розвинута дуже слабо і складається лише з кількох Указів Президента
України: Про відродження історико-культурних та господарчих традицій
Українського козацтва, №14/95 від 04.01.1995 року; Про день
Українського козацтва, №966/99 від 07.03.1999 року; Про Координаційну

14. 14
Раду з питань розвитку Українського козацтва, №1283/99 від 06.10.1999
року; Про Положення про Координаційну Раду з питань розвитку
Українського козацтва з доданим до Указу Положенням, №1610/99 від
22.12.1999 року; Готується проект Національної програми відродження
та розвитку Українського козацтва на наступні роки.
Нерозвиненость законодавчої бази відродження та розвитку
Українського козацтва може бути пояснена тим, що процес розбудови
козацьких організацій в Україні іде мляво.
3. Істотною перешкодою розвитку козацтва є концептуальна
невизначеність цього процесу.
Процес розбудови козацьких організацій в Україні іде мляво; це
визначається, в першу чергу, відсутністю концептуальної визначеності
існування козацтва в Україні, його місця в системі оборони сучасної
держави Україна.
4. На сучасному етапі в Україні, Російській Федерації та Білорусії
козацтва відроджуються головним чином як громадські організації з
культурологічними, господарськими, виховними, охоронними та іншими
функціями. Трансформація цих організацій у військові не
передбачається.
В Придністров’ї на рівні Закону визначено, що козацтво виступає як
громадський рух з воєнізованим характером діяльності, а головним його
завданням є захист Вітчизни, сприяння зміцненню та розвитку
державності і державної влади.
На Україні, очевидно, що роль козацтва в майбутньому має
посилитись, особливо в зв’язку зі скороченням збройних сил і переходу
до професійної армії. Велика кількість офіцерів, звільнених в запас,
може поповнити ряди козацтва. А це вимагатиме також і належної
нормативно-правової бази.
5. Спроба сучасних реформаторів збудувати нове суспільство з
орієнтацією лише на економічні, ринкові розрахунки, неминуче
провалиться. Суспільство засновується лише на ідеї моральності й
цементується духовними прагненнями народу. Ідеологія козацтва
фундується на таких засадах: Християнство (Православ’я), прагнення до
“Народовладдя” та самоврядування в організації свого життя й на
усвідомленні святого свого обов’язку – захищати рідну українську землю
й українську державність (“Душу – Богу! Серце – Людям! Життя –
Батьківщині! Честь – нікому!”). Це стало в перебігу віків свого роду
генетичною особливістю козацького характеру. Й в сучасному
суспільстві, коли значний відсоток населення України розгубив, не мав
або розміняв свої ідеали на “речовизм” та долари, козацтво за рядом
обставин стало найбільш стійким носієм національно-історичних
традицій українського народу, здатне зіграти роль свого роду
каталізатора громадської самосвідомості, очолити всенародний рух за
відродження України-Батьківщини.
Сучасні зміни геополітичної ситуації (тероризм, територіальні
претензії Румунії до України – Буджак) висунули на порядок денний

15. 15
питання про додаткові гарантії захищеності та безпеки, територіальної,
державної цілісності, забезпечення мирного проживання населення,
підтримка на достатньому рівні мобілізаційних ресурсів. Цими
обставинами в теперішній час продиктована увага державних структур
до українського козацтва.
Але якщо об’єктивно та тверезо проаналізувати процеси, які в
теперішній час йдуть в українському козацтві, то ми побачимо, що саме
козацтво поки ще розпорошено й неорганізоване. І причин для цього
більш ніж достатньо.
По-перше, козаків розпорошують ті, хто не бажає появи на
політичній арені України нової грізної громадської сили. Для цього
козаків утягують до різних апаратних та партійних ігор. Сучасний
козацький рух лише встиг набрати силу, а в його середовищі через 75
років після революції з’явились “білі” й “червоні”, “самостійники” й
“державники”, “наші” й “не наші”, які готові знову зхрестити шаблі.
По-друге, розпорошеності цієї підсобляють самі козаки, піддавшись
розгулу марнослів’я та егоїзму, пробуджених сучасною революційною
хвилею, яка зберегла на своїх прапорах характерний для всіх революцій
гасло: “Хто був ніким, той стане всім!” В результаті цього козацтво й не
помітило, як опинилося в тенетах численних паралельних організаційних
структур, які між собою ворогують.
По-третє, відсутність наукового узагальнення багатовікового
служіння козацтва Неньці-Україні виявилося при перших кроках його
державного становлення. Щоб вирішувати проблеми, які виникають,
необхідно вивчити механізм функціонування традиційних козацьких
військ, проаналізувати діяльність козацтва в період демократичних
перебудов й громадянської війни 1917-1922 років. На базі цих
досліджень визначити, що можливо використати задля вироблення
сучасної єдиної державної політики становлення козацтва й правильно
виявити сутність козацького загалу, козацької громади, козацького
війська.
По-четверте, козацтву необхідно формувати наскрізну систему
підготовки й виховання козака як державної людини через сім’ю –
середню школу – вищий навчальний заклад (готувати кадри). Й т. д...
6. Поява Президентських Указів призвела до того, що процес
козацького відродження вийшов за рамки суто громадського руху.
Козацькі організації отримали статус, можливість координації діяльності
на державному рівні. Природно, що громадськість зацікавлена у
можливостях адаптації відроджуваного козацтва до сучасних умов,
пошуку оптимальних шляхів його використання. Яку нішу козацтво займе
в українському суспільстві й державі ХХІ століття?
Що є українське козацтво у минулому й сучасному часі? Що ми
активно “відроджуємо” й намагаємось “використати”? Ці питання
цікавлять дослідників, пересічних громадян, самих козаків на протязі
століть. Загальновизнано, що козаки створили Україну, що кожен
селянин хотів би (намагався) стати козаком.

16. 16
Багато істориків, письменників ставили собі питанням про
походження козацтва, про те, що є козацтво України як феномен світової
історії.
Козацтво слід розглядати як військове суспільство – поліетнічне
соціальне громадство, яке сформувалося на прикордонній території –
фронтирі, відмінною особливістю якого є військове ремесло як основне
заняття. Практично в усіх країнах були різні воєнізовані групи населення,
які виконували специфічні функції, пов’язані з військовою службою
(Іспанія – реконкистадори, Швейцарія – кнехти, Балкани – гайдуки,
клефти, граничари, Україна – козаки, гайдамаки, Індія – гуркхи, Японія –
самураї). Виникало військове громадство в період смут, в умовах
прикордонних конфліктів, релігійних війн і війн за національну
незалежність, здійснення колонізації. На початкових етапах існування
основним заняттям таких громадств була війна напіврозбійницького
характеру. Однак пізніше вони або переходили на службу до держави на
договірних началах, або щезали...
Логіка історичного процесу невблаганна – при закритті
“прикордонних” зон потреба в відважних й умілих вояках-колонізаторах
минає.
Але козацтво проіснувало до початку ХХ століття. Цьому сприяли
дві причини:
- існування територій, що потребували колонізації (Буджак); це
виступало своєрідним “гарантом” існування козацтва, найбільш
пристосованого для рішення колонізаційних завдань;
- в державі, в якій є феодальні пережитки, із режимом, що спирався
на досить вузьку соціальну базу, козацтво як опора самодержав’я було
“приречено” на “підтримку” із боку уряду й “захист” від розмиву як
військового стану;
- навіть сучасники добре розуміли неминучість зникнення козацтва
як військового стану. Тоді ж вони (наприклад, Лорис-Меліхов М.Т.)
пропонували розділити козацтво на дві частини; першій дозволити вихід
з козацького стану, забезпечити їм заняття мирною працею; для другої
(можливо) “природних козаків” – пріоритетною залишити військову
службу, щоби дали вихід “енергії”.
В сучасних умовах України сама ідея про відродження станових
атрибутів (засад) козацького військового стану нездійснена.
Етатистські претензії й вимоги неокозацтва, які фундуються на
історичних особливостях відбування державної повинності й соціального
укладу (стану) протирічать самій ідеї розбудови громадянського
суспільства й залишають місце законодавчим казусам.
Ще раз – козацтво є військове суспільство (громада, громадство,
громадськість), яке виникає у визначених історичних умовах
(прикордонні війни, необхідність колонізації), багатонаціональне за своїм
складом, основним заняттям якого є військове ремесло (від найманої
служби до прямого розбою). По мірі укріплення державності й експансії
держави на прикордонні території у козацтва не було іншого шляху, як

17. 17
увійти до державного організму на умовах відбуття служби, збереження,
з поступовим відмиранням декількох вольностей або зникнення козацтва
загалом. Що й відбувалося в пореформений період, а завершились ці
процеси в роки громадянської війни й сталінської модернізації...
Вже до початку Першої світової війни козаки були лише військовою
силою з неефективною економікою й були анахронізмом, який пережив
свою доцільність для держави. Процес індустріалізації, модернізації,
репресивні міри знищили ідентичність козаків, від них залишились лише
легенди...
7. Держава, отримавши “виклик” з боку політично різнорідних й
ідеологічно різнонаправлених козацьких об’єднань, знайшла дієву
відповідь, ініціював створення лояльного державі реєстрового козацтва.
Організація козацької служби (державно), її відродження в умовах нових
соціально-економічних, політичних, соціокультурних природним чином
потребували історичної легітимізації та обґрунтування тези про козацтво,
як про захисника Вітчизни.
Але й факт, що козаки були ініціаторами виступів, які стрясали самі
основи державності (перерахувати козацькі повстання на Україні), які
ставили державу на грань виживання.
Модернізація держави порубіжжя ХХ-ХХІ століття в якості свого
природного слідства припускала певне пожвавлення зацікавленості до
політичної архаїці та традиціоналізму. Концепт “світлого майбутнього”
який характерний для радянської епохи, було змінено на “світле минуле”.
Практичною проявою цього “кидка назад” стало виникнення багатьох
організацій, які будувалися на основі середньовічних, за своєю суттю,
політико-правових, соціальних понять: стану, корпоративізму, жорсткої
ієрархічності. Як гриби після дощу, виникали численні дворянські
зібрання, купецькі гільдії та ін Одним з яскравих проявів подібного роду
став рух за “відродження козацтва”.
Неокозацький рух пережив кілька етапів свого існування:
1/”перебудови” 1988-1991, 2/”перехідний” 1992-1996, 3/”реєстровий”
після 1996. Останній етап важливий ще й тому, що почалася державна
реєстрація козацьких громад, залучення козаків до співробітництва із
владою.
Ще до розпаду СРСР лідери й активісти нового руху оголосили
головною своєю метою “відродження” козацтва. Це поняття до
теперішнього часу залишається ключовим для всіх програмових
документів українських неокозаків. Із самого початку їх ідеологи
сприймали історичне минуле як норму, яку необхідно відновити. Це
виразилося в різних формах: від атрибутики (відродження козацьких
прапорів) до висування територіальних претензій до сусідів, які
займають “козацькі землі” (Крим). За суттю, подібна установка, яка має
своєю кінцевою метою насильницьке відновлення (встановлення)
загубленого “золотого віку”, прирекла козаків на випадіння з актуального
політичного процесу. Головна проблема для “відродженців” є у
нерозумінні соціальних реалій: як сучасних, так й дореволюційних.

18. 18
Козацтво як соціальна верства сьогодні є плід тимчасового компромісу
між владою та частиною суспільства , воно ні в якому разі не було
соціально-політичним монолітом.
Дивна селективність взагалі є їх відмінністю. Акцентуючи увагу на
військовій службі й численних пільгах, які вони повинні отримувати в
нагороду за доблесть, лідери неокозаків приділяють значно меншу увагу
традиціям демократії та самоврядування, які вигідно відрізняли
мешканців козацьких областей (країв) й після їх підкорення державі.
Можливо, часткова зневага до традицій самоврядування пояснюється
втратою мікросоціуму, місцевої, кругової свідомості.
За роки комуністичного режиму висхідний соціум багато в чому
змінився. До 1989-1990 років зрозуміти, хто з мешканців України більший
козак, а хто менший, було вже неможливо. Так, не існувало ніякої
особливої процедури “прийому” або “виходу” з козацтва. Тому було б
правильно означити теперішніх козаків як неокозаків.
У 1989-1999 роках неокозаків “опікувало” керівництво КПРС та
КПУ. “Перебудову” політичної лінії КПРС-КПУ по відношенню до
козацтва, яка намітилася в кінці 1980-х років, можливо пояснити
декількома причинами.
По-перше, партійному керівництву необхідно було тримати під
контролем процес формування багатопартійності, а відтак, й громадські
течії, які виникали в результаті цього руху.
По-друге, в умовах кризису офіційного світогляду, КПРС потрібні
були нові ідеологеми.
По-третє, новий рух повинен був стати одним з важелів протидії
новому українському керівництву (РУХу Чорновола), інструментом
стримування РУХу. Тоді ж й пройшов перший розкол (козацтво РУХу й
“реєстровці”). Подальші політичні події (серпневий путч 1991 року,
президентські, парламентські, місцеві вибори та ін.) показали, що ідея
“загальнокозацької єдності” (як і в 1917-1922 роках) приносилась в
жертву політичним пристрастям.
Початок здійснення державної політики України щодо козацтва, як
правило, пов’язують із прийняттям Указу Президента України (Л.Кравчук)
за №141995 від 04.01.1995 року “Про відродження історико-культурних
та господарчих традицій Українського козацтва”.
Тоді ж почався процес з очищення лав козацтва від політичних
екстремістів, із залучення до “відродження” менш ангажованих, але
більш кваліфікованих лідерів. В цьому сенс “одержавлення” уособлює
для козацтва в цілому позитивну тенденцію, бо дає йому шанс на
приведення себе у відповідність з реаліями сучасного громадянського
суспільства. Але рішення питань, пов’язаних із визначенням основ
козацької служби, в майбутньому.
Можливо, включення козацтва в систему “держава” призведе до
виникнення статусу військових козачих спільнот, які будуть поєднувати в
собі риси й держави й громадської організації, що в наступному

19. 19
(майбутньому) може стати предметом серйозних конфліктів між
козацькими й загальнодержавними інституціями.
Те ж саме стосується й козацьких лідерів, які очолять державні
(реєстрові) організації. Вони – при всій умовності аналогій – вже в силу
визначеного законодавством положення (статусу), будуть нагадувати
наших реєстрових отаманів Речі Посполитій, які повинні були одночасно
демонструвати лояльність державі й виконувати роль отамана “січової
вольниці”.
Але головна проблема все ж носить ідейний характер. Рух
козацького “відродження”, який виник під впливом “перебудованої”
кон’юктури, потребує суттєвої корекції своїх висхідних посилок.
Неокозакам необхідно перебороти ностальгію за міфічним “золотим
віком” – сучасність нічим не нагадує блаженної памя’ти Запорозьку Січ.
Як рід військ, козацтво не потрібно контрактній армії. Розвиток за
становим шляхом суспільства рівних прав й можливостей, яким йде
Україна, неможливий. Претензії на етнічне відродження, конструювання
особливої “козачої” автентичності небезпечно для самих козаків, які
вступають при такому розвитку подій в конфлікт із державою й
навколишнім населенням.
Майбутнє козацтва можливо виключно при опорі на кращі традиції,
які вироблені в його середовищі: демократичний уклад, місцеве
самоврядування, шанобливе ставлення до праці й власності. Кожний
другий варіант буде для козацтва згубним.
Сьогодні й держава, й козачі лідери – в пошуку відповіді на
питання: “Чи зможе козацтво зайняти свою нішу в ХХІ столітті?”
Відповісти на це питання неможливо без детального аналізу політичних
відносин держави й козацтва, скрупульозного й, по можливості,
безпристрасного вивчення всіх колізій цього процесу.
8. Козаччина завжди була і залишається актуальною темою
української історії. Пожвавлення інтересу до козацької проблематики в
кінці 80-90-х років ХХ століття обумовлене рядом факторів. Поява на
світовій арені незалежної вільної української держави підсилила
прагнення українства дослідити своє коріння, спадщину попередніх
поколінь, свою історію з метою чіткого усвідомлення хто ми і чого варті.
Зацікавлення минувшиною, вивчення досвіду працелюбних предків дало
поштовх процесу відродження народних традицій, яскравим свідченням
цьому є намагання відродити козацькі традиції.
Протягом 90-х років ХХ століття почали активно формуватися
козацькі війська, створюватися в окремих населених пунктах сотні,
курені. Справа благородна і схвальна. Однак чомусь про добрі вчинки
новоявлених козаченьків сьогодні мало що чути. Понадягали
незрозуміло які мундири (щось посереднє між одягом спецназу,
міліцейським мундиром і солдатською формою), понавішували хрести та
медалі (не ними особисто отримані), по присвоювали самі собі
офіцерські звання тай взялися до справ – стали контролювати ринки,
охороняти сільські лани, забезпечувати так званий правопорядок в

20. 20
населених пунктах, займатись посередницькою діяльністю в сфері
бізнесу і т. д. І т. п. Залишається радіти, що для виконання цієї роботи їм
ніхто не дозволив шаблюками та батогами користуватися, а лише
міліцейськими кийками! От і маємо відродження козацьких традицій.
Шановні козаченьки, перепрошую, але ви взялися до виконання тих
функцій, від яких наші предки-козаки всіма правдами і неправдами
намагалися “відхреститися”, Бо що ж то за справжній козак був би, якби
здійснював поліцейський нагляд над тим, кого мав захищати.
Безперечно, українське козацтво за період свого існування змушене було
за розпорядженням урядової адміністрації виконувати такого роду
функції. Але це був тяжкий, непопулярний і принизливий обов’язок.
А чому сьогодні зовсім не чути про господарські успіхи і досягнення
козацьких осередків? Хочеться запитати: а добре знані нами з
літератури та джерел козацькі хутори, зимівники з їх садками,
обробленими ланами, ставами, млинами чи вітряками залишилися
тільки надбанням минулих літ? Тому коли мова йде про відтворення
народних традицій, слід акцентувати увагу і докладати зусиль на
відродження тих елементів матеріальної і духовної культури, які
випробувані часом, мають добру славу в народній пам’яті, здатні сприяти
покращанню матеріального добробуту кожного окремого громадянина
країни, народу і народної держави в цілому, та забезпечення
сприятливих умов для духовного росту людини.
9. Сучасне козацтво бере активну участь в політичному процесі
на Україні – козаки Буджаку – активні учасники Помаранчевої революції,
виборів Президента (члени територіальних, дільничних комісій від
Ющенка). Не тільки культурно-просвітницька діяльність, а й політична!
Підтверджуючи правоту Нобелівського комітету, який признає
синусоїдальність розвитку виключно важливим відкриттям
сучасної цивілізації, в останній час багато уваги приділяється
історії козацтва, повторюючи на новому виткі етногенетичної
спіралі розвиток інтересу до витоків національної культури...
Це характерно для етапу формування національної еліти,
патріотичний настрій якої спрямований на обґрунтування
української державності й тому феномен козацтва ще чекає
серйозного осмислення.
Альманах Адамівського Осередку Козацтва. с. Адамівка. Наклад 25 прим.
Комп’ютерний набір СП Петрекс, м. Білгород-Дністровський. Редактор В.Тимофеев.
Копіювати та розповсюджувати дозволяеться.

21. 21
КОЗАЦЬКИЙ ВІСНИК
Джерело знань про козацтво Придунав’я – Буджаку – Задністров’я.
04
2000
ЖОВТЕНЬ
Душу – Богові!
Життя – Батьківщині!
Серце – людям!
Честь – нікому!
Прочитай та передай товаришу!
КОРОТКА ІСТОРІЯ КОЗАЦТВ БУДЖАКУ
Нотатки студентки-історика С.Тимофєєвої.
1. Задунайське козацтво.
Після руйнації Запорозької Січі козацька маса розійшлася по
величезних земельних просторах, зокрема й по півдню України,
зробивши чималий внесок у освоєння і заселення цього регіону.
Знищення основної організації українського козацтва, Наддніпрянської
Січі, не завадило виникненню нових формувань такого типу.
Одразу ж після зайняття Січі царськими військами козаки почали
звертатися до генерала Телекія з проханням відпустити їх на рибні лова
за кордон. Незабаром в курінях майже не лишилося козаків. Запорожці,
скориставшись неуважністю російського генерала, сіли на човни і
попливли з Січі по Дніпру аж до Туреччини. Так пішла ціла половина
перебуваю чого в Січі війська і забрала з собою ті вільні думки, проти
яких було влаштовано погром. Отже, замість повного знищення
запорозького козацтва і перетворення його на регулярне військо сталося

22. 22
зовсім інше: значна частина козацтва опинилась на боці Туреччини, з
якою Росії ще треба було вести боротьбу на південних кордонах.
За кордоном опинилася значна кількість козаків. Визначити її в
перші роки після ліквідації Січі надто складно. Запорожці розсіялися на
величезному просторі між Бугом і Дністром та Дунаєм.
Козаки розселилися в перші роки після виходу з Запоріжжя в
Очаківській окрузі, на Березані, по Тилігулу, біля Хаджибею і Балти, у
пониззі Дністра від Акермана до Бендер, в Буджаку, в дунайських гирлах
– у Вилковому, Кілії, біля Тульчи й Галаца.
Приймаючи до себе козаків, Туреччина послаблювала позиції Росії
на півдні. Козакам надавалася земля для заснування Січі в пониззі
Дністра – в Кучурганах, озброєння і коні. Козацтво виявилося об’єктом
політичної гри між Росією і Туреччиною (царський уряд Росії вимагав
повернення козаків). Російський уряд знову і знову вимагав від
Туреччини переселення запорожців з прикордоння. Тому було вирішено
переселяти козаків за Дунай. Переселення козаків з Очаківської округи
почалося в серпні 1779 року. Запорожці оселялися в Румунії, хоча
місцеве населення було цим незадоволено. Досить багато козаків
залишалося, починаючи від розташованого за Дністром турецького міста
Білгорода і далі вгору до Бендер, на Балту і звідси до польського
кордону Кодимою і Бугом, до Очакова, а від нього до Білгорода.
За час війни 1787-1791 рр. Задунайські запорожці створили свою
військову організацію і закріпилися на певний час в гирлі Дунаю та
розмістили свій Кіш в Дунавцях – в Катирлезі (Очаківська округа відійшла
до Росії), а також в місцях нижче Старої Кілії на острові.
Після війни 1806-1812 рр. до Російської імперії відійшла Бессарабія.
Запорозькі оселі в Дунайському гирлі опинилися на російському кордоні.
У 1818 р. було виділено запорожцям землі в Ізмаїлі (тепер село Трудове
Кілійського району Одеської області), хоча задунайські запорожці
селилися в цьому місці ще в кінці ХУІІІ ст.
В 1823 р. частина запорожців оселилася в колонії Ново-Покровській
(тепер Покровка Ізмаїльського району Одеської області), в 1820 р. кілька
груп запорожців одержало землю в урочищі Акмангіт (тепер Білолісся
Татарбунарського району Одеської області).
Акмангітці на протязі 20-х років ХіХ ст. уперто домагалися
відновлення козацького війська, і село стало тим центром в Бессарабії,
куди продовжували виходити з Туреччини задунайські запорожці.
За відомостями справи канцелярії новоросійського і бессарабського
генерал-губернатора „Про некрасівців і запорожців, що вийшли з
Турецьких володінь 1824-1828 рр.”, 30% селилося на Херсонщині, в тому
числі в Херсоні – 40%, в Одесі – 36%, в Бессарабії – 30%, з них в
Акерманському повіті – понад 87%, і з них в Акмангиті – 74%; в
Таврійській губернії – 27%, інші – в Катеринославській і Слободсько-
Українській губерніях. У зв’язку із збільшенням населення в Акмангиті,
частина задунайських запорожців і усть-дунайських козаків перейшла на

23. 23
нове місце в Акерманському повіті, де в 1827 р. заснувало село
Старокозаче (тепер в Білгород-Дністровському районі Одеської області).
Становище Задунайської Січі на кінець 20-х рр. ХІХ ст. Ставало
все більше нестабільним: частина запорожців схилялася до Росії, інша
частина воліла залишитися під владою Туреччини. Старих козаків, що
вийшди з Наддніпрянської Січі, на кінець 20-х рр.. ХІХ ст.. було вже
замало. Для них повернення до Росії було зрадою своїх давніх
переконань. Дещо по іншому ніж старі запорожці дивилися на своє
становище молоді козаки. Значна частина з них лишила на Україні свої
родини, дружин і дітей. Їх тягло на Батьківщину. Значну роль в долі
Задунайської Січі відіграв й занепад після війни військової організації,
адже у задунайського козацтва не було ворога, для боротьби з яким і
створювалася Січ. Тиснув на Задунайську Січ і російський уряд,
намагаючись розкласти її і переманити козаків до Росії.
Не слід забувати, що запорозьке козацтво виникло і розвивалося як
одна із сил, що вела боротьбу з мусульманською агресією проти
християнської України. Тепер же козацтво Задунайської Січі вже не
захищало українського народу, а воювало проти братів по релігії, що
билися за визволення.
Трагічна доля чекала запорозьке населення, що лишилося на
правому боці Дунаю під турецьким пануванням. В 1828 р. група
запорожців таємно повернулася до Росії, за що ті, хто залишився, були
вирізані місцевими турками. Січ в селі Верхній Дунавець була
зруйнована. Українськими центрами стали Нижній Дунавець і Тулча.
З Запорожців, які повернулися до Росії, був сформований
Дунайський козацький полк, що брав участь у війні 1828-1829 рр. В 1831
р. він був оселений в Олександрівському повіті на Катеринославщині і
утворив Азовське козацьке військо. Проіснувало воно до 1865 р. З тих
козаків, які перейшли до Росії до виходу тієї групи, і мешкали в
Бессарабії і на Херсонщині, в 1828 р. було утворено Дунайське (з 1856 р.
Новоросійське) козацьке військо. Поселено воно було в Акерманському
повіті Бессарабії і проіснувало до 1869 р. Це було останнє козацьке
військо на терені сучасної України.
Мужність і хоробрість, патріотизм, любов до волі й батьківщини,
демократизм, взаємодопомогу, високі моральні цінності лишило козацтво
в спадщину українському народу. Не випадково в огляді Одеської
військової округи за 1871 р. підкреслювалося, що в українцях „й до цього
часу добре зберігається пам’ять про вільне козацтво”.
В умовах незалежної України знов, в новій якості, відродилося
козацтво. Воно відіграє важливу роль в політичному і культурному житті,
разом з усім народом будує Українську суверенну державу.
Задунайський запорожець Ананій Коломієць, закінчуючи розповідати
Федору Вовку про Задунайську Січ, висловив невмирущі, сповнені
глибокої віри в козацтво і його спадкоємців, слова: „А за нас... то наше не
пропаде... Досі не пропало, то вже й не пропаде!.. Нашого насіння ніхто
не скоренить!”