Successfully reported this slideshow.
We use your LinkedIn profile and activity data to personalize ads and to show you more relevant ads. You can change your ad preferences anytime.

Максим Гон, Петро Долганов, Наталія Івчик «Місто пам'яті — місто забуття»

191 views

Published on

У монографії висвітлено сутність символічного простору, вплив політики пам'яті на формування меморіальних ландшафтів міст. На основі сучасних теоретичних підходів розкрито процес формування меморіального простору Рівного з часу здобуття Україною суверенітету, вплив на нього декомунізації, а також проаналізовано меморіальний ландшафт міста в гендерному ракурсі. Книга адресована як експертам у царинах історії, політології, соціології міста й гендерних студій, так і широкому колу читачів, які осмислюють суспільно-політичні процеси в Україні.

Published in: Science
  • Be the first to comment

  • Be the first to like this

Максим Гон, Петро Долганов, Наталія Івчик «Місто пам'яті — місто забуття»

  1. 1. 1 Максим Гон Петро Долганов Наталія Івчик МІСТО ПАМ’ЯТІ – МІСТО ЗАБУТТЯ: ПАЛІМПСЕСТИ МЕМОРІАЛЬНОГО ЛАНДШАФТУ РІВНОГО Видавництво "Волинські обереги" 2017
  2. 2. 2 УДК 930.1 Г 65 Рекомендовано до друку Вченою радою Рівненського державного гуманітарного університету (протокол № 7 від 29 червня 2017 р.) Рецензенти: Монолатій І. С. – доктор політичних наук, професор (Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника); Лесняк В. Ю. – кандидат політичних наук, доцент (Рівненський держав- ний гуманітарний університет). Книгу видано в рамках проекту «Відповідальність за пам’ять», який здійснюється ГО «ЦСПП «Мнемоніка» за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung з коштів Федерального міністерства економічної співпраці та розвитку ФРН / Міністерства закордонних справ ФРН Гон М. Г 65 Місто пам’яті – місто забуття: палімпсести мемо- ріального ландшафту Рівного : монографія / Максим Гон, Петро Долганов, Наталія Івчик. – Рівне: Волин. обереги, 2017. – 232 с. ISBN 978-966-416-???-? У монографії висвітлено сутність символічного простору, вплив політики пам'яті на формування меморіальних ландшаф- тів міст. На основі сучасних теоретичних підходів розкрито про- цес формування меморіального простору Рівного з часу здобуття Україною суверенітету, вплив на нього декомунізації, а також проаналізовано меморіальний ландшафт міста в гендерному ракурсі. Книга адресована як експертам у царинах історії, полі- тології, соціології міста й гендерних студій, так і широкому колу читачів, які осмислюють суспільно-політичні процеси в Україні. УДК 930.1 © Гон М., Долганов П., Івчик Н., 2017 ISBN 978-966-416-???-? © «Волинські обереги», 2017
  3. 3. 3 З М І С Т ВСТУП.............................................................................4 ЧАСТИНА 1. Символічний простір: сутність, функції та суб’єкти формування (М. Гон) ....................9 ЧАСТИНА 2. «М’яка» деколонізація: форму- вання символічного простору Рівного у період незалежності (П. Долганов) ............................................ 42 2.1. Ідеологічна деколонізація топонімічної системи вербальних маркерів Рівного ........................... 42 2.2. Меморіальний текст Рівного: дилеми ідеологічної деколонізації / реідеологізації .................. 68 ЧАСТИНА 3. Символічний простір міста у період декомунізації (П. Долганов) ............................ 127 3.1. Прощання з радянською спадщиною: переозначення топонімічної системи Рівного ............ 127 3.2. Герої Небесної Сотні / герої АТО: форму- вання нового меморативного канону........................... 158 ЧАСТИНА 4. Гендерний ракурс символічного простору Рівного (Н. Івчик) .............................................167 ВИСНОВКИ................................................................. 225
  4. 4. 4 Вступ Минуле, що зберігається в пам'яті, є частиною нинішнього. Тадеуш Котарбіньскій явне перенесення читача цієї книги в будь-яке місто ХІХ чи то першої половини ХХ ст. ско- ріше за все здивувало б його побаченим. Подив викликали б не тільки назви вулиць, одяг, манери поведінки тощо; здивування зумовлювало б саме місто. Адже контури старовини сьогодні можна поба- чити здебільшого тільки в середмістях. І мова не стільки про архітектурні відмінності. Мова про цін- нісні посили, які адресували міста минулого своїм мешканцям чи його гостям. Одним словом, йдеться про посили, смисло- і символотворення. Їхній зміст продукується ціннос- тями доби, а однією з «площадок» репрезентації є символічний простір міст. Він – категорія, котра відображає як минуле, так і сучасне. Адже «промовляння» простору, його «мова» – продукт, з однієї сторони, історичної спад- У
  5. 5. 5 щини, з іншої – того, що прагнуть актуалізувати в ній еліти. При цьому останні (власне ж – еліти полі- тичні), котрі далекі від поцінування запаху архівних документів у прямому й переносному значенні цього словосполучення, відіграють вагому роль у репрезен- тації минувшини. Це підтверджується як досвідом історіописання в умовах тоталітаризму, так і сучас- ністю. Оскільки символічний простір міст – продукт штучний, зрозуміло, що наповнення його змістом є процесом політичним. Маркуючи простір певними знаками, смислами, учасники цього процесу нама- гаються створити середовище, що промовляє. При чому повсякчас, незалежно від готовності «реци- пієнта» сприймати інформацію. Таким чином меш- канці чи то гості конкретного міста – «бранці» тих ціннісних посилів, які легітимізовані функціонуючим символічним простором. Останній, образно кажучи, – це «автопорт- рет», що створюється в «фотошопі». Таке творення дозволяє на чомусь наголошувати, а одночасно щось чи присутність когось мінімізувати і навіть стерти. Вердикти щодо (не)присутності тих чи інших сюжетів історії в просторі визначає держава й місцеві політичні еліти. Перша визначає свою позицію сформульованою історичною політикою та політи- кою пам’яті. Саме вони встановлюють «систему коор- динат», у якій символічний простір міст конкретної
  6. 6. 6 держави наповнюється кодами пам’яті. А відтак сим- волічний простір – один з інструментів, що забез- печують функціонування колективної пам’яті. Звідси їх взаємозв’язок і взаємозалежність: символічний простір відображає «ми»-пам’ять, а функціонування останньої, з-поміж іншого, забезпечується тими посилами, які представлені урбанонімами, пам’ятни- ками, обелісками, меморіальними дошками тощо. Отже, держава й місцеві політичні еліти, які на тому чи іншому етапі ухвалюють рішення, визначають сюжети пам’ятання. Передусім того, що не можна забути, того, що має об’єднувати громадян держави, незважаючи на їхню національність, віро- сповідання тощо, в єдине ціле, консолідувати їх. Водночас вищеназвані політичні актори визначають- ся з відповідями в іншій дилемі: щодо долі того, що з якихось причин зникло зі «світлин» міст. Адже воно може бути як відроджене, так і навпаки – й надалі замовчуване, приречене на мовчання, небуття. Ці роздуми засвідчують, що символічний прос- тір є політичним за своїм єством. Він актуалізує зна- чимість тих чи інших подій, діяльність громадсько- політичних діячів чи представників культури, а певні сюжети минулого міста, держави замовчує, свідомо утаємничує. Ці механізми властиві конструюванню колективної пам’яті. Тому символічний простір бачиться одним із інструментів, що забезпечують її функціонування.
  7. 7. 7 Міста «ораторствують» мовчки, «говорять» своєю особливою мовою: об’єктами історико-куль- турної спадщини, назвами вулиць, культурних і ко- мерційних центрів, символами, пам’ятниками, цвин- тарями, елементами оформлення площ і споруд… Цю невербальну мову «чують» по-різному. Її сприймають здебільшого лише уважні, ті, хто аналізує соціокуль- турний простір, в якому перебуває, осмислює його. Інші ж у цьому багатоголоссі «звуків» залишаються (напів)глухими. Вивчення символічного простору – відносно новий напрям наукових студій в Україні. Його виник- нення бачиться одним із результатів осмислення віт- чизняними науковцями національної та історичної пам’яті. На тлі формування в СРСР «радянської лю- дини», репресованих пам’ятей багатьох націй у цій тоталітарній державі вивчення механізмів форму- вання та функціонування колективної пам’яті стало одним із знакових компонентів прощання з радянсь- ким минулим, прилучення науковців України до тієї проблематики, яка давно вивчалася на Заході. Дослідження символічного простору здійсню- ються в міждисциплінарній площині. Воно спонукає покликання до історії, політичних наук, урбаністики, архітектуро- та мистецтвознавства тощо. Десь на їх перехресті знаходиться предметне поле символіч- ного простору міст, яке є компонентом значного ширшого за змістом пам’яттєвого дискурсу.
  8. 8. 8 Метою авторів цієї книги є дослідження не історії конкретного міста, його минулого, а з’ясу- вання форм їх репрезентації в сучасному Рівному, констатація чи декодування тих смислів, які фор- мують його символічний простір. Сподіваємося, наші роздуми будуть цікаві читачам.
  9. 9. 9 Частина 1. СИМВОЛІЧНИЙ ПРОСТІР: сутність, функції та суб’єкти формування Земна вісь пролягає через центр кожного міста і кожного містечка в світі. Олівер Уендєлл Холмс (старший) Пам'ять – мідна дошка вкрита літерами, які час непомітно згладжує, якщо інколи не поновлює їх різцем. Джон Локк істо (чи будь-який інший населений пункт) – витвір людини, продукт її життєдіяльності. Будучи на перший погляд мовчазним, німою сукупністю цегляно-бетонних архітектурних форм, воно насправді повідує містянам і гостям про власну історію, перипетії його минулого, домінуючі політичні цінності сучасників... Це промовляння відбувається завдяки імпульсам, які «виголошують» об’єкти істо- рико-культурної спадщини, сакральні споруди, па- м’ятники. Всі вони, спільно із назвами вулиць, мемо- ріальними дошками тощо визначають символічний простір міста. М
  10. 10. 10 Власний простір має будь-який населений пункт. Очевидними є передусім його географічні межі, які визначаються крайніми «точками» міста чи то села, або ж простіше – вказівниками, котрі інфор- мують подорожніх про початок / кінець населеного пункту. В їх «кордонах» невидимо функціонує симво- лічний простір. Первинне його сприйняття постає як метафоричне означення індивідом чи мешканцями населеного пункту загалом того простору, який фор- мується смисловими посилами, котрі «промовляють- ся» об’єктами старовини, архітектурними компози- ціями, меморіалами тощо. Символічний простір – частина простору со- ціального. Останній визначається природнім середо- вищем, у якому відбувається життєдіяльність індиві- дів, її умовами (скажімо, рівнем розвитку засобів виробництва) та міжсуб’єктними зв’язками. Саме соціальний простір є тим середовищем, у якому відбу- ваються політичні процеси1 . Останні ж, спільно із політичною культурою, – визначальні «параметри» конструювання (чи то навпаки – збереження) модулів історичної пам’яті, а відтак – символічного простору населених пунктів. 1 Бургін М. С. Простір соціальний / М. С. Бургін // Політо- логічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; За ред. Ю. С. Шумшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К. : Генеза, 2004. – С. 547–548.
  11. 11. 11 Простір – об’єктивна реальність, котра як така не наповнена змістом. Він виникає в результаті здійснення цілеспрямованих дій. У залежності від них, намірів, які прагнуть досягти ті чи інші «місто- будівничі», простір набуває значення. А. Ассман, ведучи мову про його символічну глибину, наголошує на відмінності простору від «знайомих місцевостей і країв»: «…він розвіданий, виміряний, колонізований, анексований, поєднаний у мережу»2 . Кожен із прикметників, котрі використані А. Ассман, – принципові. Особливо значимими, здається, є твердження про простір колонізований – тобто такий, що «освоєний» індивідами як членами соціальних груп, спільнотами; простір анексований – такий, що «підкорений», котрий використовується тими, хто формує його задля досягнення політичних цілей. Тим часом простір, який «поєднаний у мережу», – той, у якому «джерела» продукування символів створюють комунікацію поміж ними та індивідами. А відтак символічний простір у потрак- туванні А. Ассман сприймається не в горизонталь- ному зрізі, а навпаки – у вертикальному. Саме такий зріз і відображає його глибину, змістовність. Соціальний простір – мозаїчний, адже він, як і колективна пам’ять, є продуктом штучним – плодом 2 Ассман А. Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам’яті / Аляйда Ассман; пер. з нім. – К. : Ніка-Центр, 2012. – С. 319.
  12. 12. 12 діяльності культурних і політичних еліт, котрі своїми ініціативами й діями визначають ту «систему коорди- нат», у якій формується пам’ять. З цього приводу А. Киридон стверджує: «У межах одного того самого соціального простору може існувати кілька просторів пам’яті. Простір пам’яті переструктуровується відпо- відно до заданого дискурсу, мотивів, умов, контексту, ситуації, емоцій, ментальних інтенцій, характерис- тики подієвого ряду тощо. Відтак однією з характерис- тик простору пам’яті є мозаїчність»3 . Вона очевидна із врахуванням, скажімо, про- цесу урбанізації, що триває століттями й спонукає розширення адміністративних кордонів міст. Довкола їхніх старих частин постають нові райони, а в пер- ших – здебільше в середмісті – поволі зростають нові будови. Поруч із сакральними спорудами, котрі відображають ціннісні «модулі» містян, зводяться новобудови. Пам’ятники як увиразнення політичних і культурних цінностей або розширюють «сюжети» героїки / страждання новими образами, фабулами, або ж (у випадку краху / виникнення держав) формують нові «інструменти» репрезентації минулого в конкрет- ному соціокультурному просторі. При цьому ті його компоненти, які не суперечать сьогочасним політич- ним цінностям і культурі, зберігаються і стають тими, 3 Киридон А. Гетеротопії пам’яті: Теоретико-методологічні проблеми студій пам’яті / Алла Киридон. – К. : Ніка-Центр, 2016. – С. 160.
  13. 13. 13 котрі увиразнюють ціннісні кордони горизонтів простору. Вони дають можливість поєднати в собі старе й нове. Архітектура сучасних міст, – стверджує Д. Кислякова, – відображає «…життєві стратегії, біо- графії, інтереси містян – представників різних істо- ричних епох, котрі в сукупності утворюють специфіку культурного простору міста»4 . Імовірність існування в одному соціальному просторі кількох просторів пам’яті проілюструємо ще одним прикладом: назви майже 40 вулиць Білостока, що складає 5 % від їх загальної чисельності в цьому місті, безпосередньо пов’язані з подіями Другої світової війни. Серед них – вулиці Героїв гетто∗ та Іцхака Мальмеда – одного з учасників збройного опору нацистам у Білостоку5 . У такий спосіб громада Білостока інтегрувала в історію Польщі та міста пам’ять про тамтешню 4 Кислякова Д. В. Символическое пространство современного города: культурные традиции и инновации в конструировании имиджа: автореф. дис. на соиск. уч. степ. канд. социол. наук: спец. 22.00.06 «Социология культуры» [Электронный ресурс] / Кислякова Диана Васильевна. – Режим доступа: http://cheloveknauka.com/ simvolicheskoe-prostranstvo-sovremennogo-goroda-kulturnye- traditsii-i-innovatsii-v-konstruirovanii-imidzha ∗ Повстання в гетто Білостока відбулося у серпні 1943 р. і стало другим за масштабністю після повстання євреїв у гетто Варшави. 5 Милевский Я. Е. Польская память о Второй мировой войне: национальная или гражданская? (на примере Подляского воеводства) [Электронный ресурс] / Ян Ежи Милевский. – Режим доступа: htpp://db-beeatch.livejournal.com/118618.html
  14. 14. 14 єврейську общину. Таке ж твердження – функціону- вання в соціальному просторі Республіки Польща тих просторів, котрі формують пам’ять про національні меншини, – правомірне, коли йдеться про музей «Фабрика Оскара Шиндлера» в Кракові чи Музей історії польських євреїв POLIN у Варшаві. Символічний простір як частина простору соціального – складна номінація, що є метафорич- ною. Це зумовлює певні труднощі його осягнення. Керуючись міркуваннями О. Гриценка, означуємо цим терміном сукупність тих факторів, які формують систему цінностей, а також ідеологем, котрі спону- кають комунікацію поміж індивідом і міським ланд- шафтом. Символічний простір постає завдяки смис- ловим імпульсам, що промовляються архітектурними композиціями, монументами, іншими просторово- візуальними елементами, криються в топоніміці і, взаємодіючи в одному просторовому полі, формують уявлення про минуле і сучасне його мешканців6 . Символічний простір є відображенням колек- тивної пам’яті. Остання – продукт дій суб’єктів полі- тичної сфери (напр., націй), спрямованих на симво- лічну реконструкцію минулого в сучасному. Оскільки ж ті чи інші події минувшини часто-густо сприйма- ється сучасниками по-різному, колективна пам’ять 6 Гриценко О. Пам’ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам’яті в малих містах України / Олександр Гриценко. – К. : К.І.С., 2014. – С. 41–42.
  15. 15. 15 може бути як монолітною, так і мати свою особливу структуру. До того ж, будучи підвладною впливу суспільно-політичних процесів, вона не є статичною й усталеною. Навпаки – їй властива динаміка, яка визначається вилученням з неї тих чи інших сюжетів і включенням нових. Цей алгоритм особливо помітний у той час, коли відбувається докорінна трансформація політичних інститутів (напр., крах імперій наприкінці Першої світової війни, розпад СРСР чи Югославії, становлення на їхніх уламках суверенних національних держав, об’єднання Німеччини початку 1990-х рр. тощо), яка супроводжується виходом на авансцену нових політичних акторів7 . Здобуття ними влади, реалізація нового курсу державного будівництва супро- воджується ревізією діючого потрактування колек- тивного уявлення про минуле. З-поміж іншого вона відображається в підручниках з історії, літератури, географії, нових трендах в історіописанні, мистецтві тощо. Інновації поступово віддзеркалюються і в симво- лічному просторі. Його інструменти (напр., пам’ят- ники) «випромінюють» ті смислові імпульси, які сприяють самоідентифікації громадян на ґрунті нових цінностей і переосмисленого минулого. Так було, скажімо, в час краху імперії Романових, коли навесні 7 Память коллективная [Электронный ресурс] // Национальная философская энциклопедия. – Режим доступа: http://terme.ru/termin/pamjat-kollektivnaja.html
  16. 16. 16 1918 р. з’явився декрет Ради народних комісарів РРФСР «Про зняття пам’ятників, споруджених на честь царів та їхніх слуг, розробку пам’ятників Російської соціа- лістичної революції». Цим документом визначено демонтаж пам’ятників монархам та тим, хто втілював їхню волю в суспільну практику8 . Зрозуміло, що така «зачистка» суттєво змінила символічні простори як міст, так і колишньої імперії Романових у цілому. Визнання правоти твердження А. Ассман про монументи як «мости над прірвою забуття, яку вони водночас заповнюють»9 , – передумова усвідомлення того, чому ті чи інші монументи стали предметом прискіпливої уваги громадськості в час краху соціа- лізму в Східній Європі. Фактично «пам’ятники доби» зникли із символічного простору міст цього регіону: попервах їх просто знищували, демонтували, а згодом – переносили до «заповідників тоталіта- ризму» – спеціально облаштованих майданчиків («музеїв соцарту»). Така практика відповідає реко- мендаціям Парламентської Асамблеї Ради Європи «Відношення до меморіалів, які є предметом різного історичного тлумачення в державах-членах Ради Європи» (2009 р.)10 . 8 Симоненко І. М. Меморіальний простір України: кризовий стан та шляхи оздоровлення / І. М. Симоненко // Стратегічні пріоритети. – 2009. – № 4 (13). – С. 54. 9 Ассман А. Назв. праця. – С. 62. 10 Симоненко І. М. Назв. праця. – С. 59.
  17. 17. 17 Символічні простори міст здебільшого схожі. Адже кордони цих просторів визначаються політич- ними і соціокультурними цінностями, які поділяють громадяни однієї держави. Водночас, маючи спільну «матрицю», вони можуть різнитися, що є результатом входження до складу однієї країни територій, які раніше були складовими частинами імперій чи інших держав. Така спадщина спонукає пам’яттєвий розкол, регіоналізм, який є продуктом, що ґрунтується на геополітичних чинниках минувшини, успадкованій політичній культурі та соціокультурних цінностях. Останні з-поміж іншого спонукають ініціативи, спря- мовані на маркування простору. Їх приклади в Україні – встановлення в 2007–2008 рр. пам’ятників Катерині ІІ в Одесі й Севастополі, з одно боку, у 2009 р. – монументу імператору Австро-Угорщини Францу Йосифу І у Чернівцях – з іншого. Враховуючи схожі приклади змагання за «об’єктивне» потрактування минулого, німецький етнолог В. Кашуба стверджує, що в колективній пам’яті важливу роль відіграють як простір, так і територіальні концепції репрезентації, а водночас – практики символізації минувшини, котрі виража- ються у зведених пам’ятниках та місцях пам’яті11 . 11 Yurchuk Y. Reordering of Meaningful Worlds. Memory of the Organization of Ukrainian Nationalists and the Ukrainian Insurgent Army in Post-Soviet Ukraine / Yuliya Yurchuk. – Stockholm : Stockholm University, 2014. – Р. 33.
  18. 18. 18 Отже, зважаючи на імовірність існування регіональних пам’ятей, що функціонують одночасно в тій чи іншій державі, в символічному просторі її міст можуть діяти різні маркери – ті, які репрезентують відмінний історичний і соціальний досвід, інше ми- нуле. І все ж у випадку наявності об’єднуючого нача- ла – передусім патріотизму – вони «промовляють» так, що не протиставляються державі – інституцій- ному виразникові й захисникові інтересів індивідів, які, незважаючи на соціокультурну іншість, різницю бачення стратегій розвитку держави, (не)довіри до тих чи інших політичних акторів тощо об’єднані грома- дянськістю. Саме остання, патріотизм, визначають систему координат, у якій постає й функціонує сконструйований продукт – символічний простір. Розумінню утаємниченого на перший погляд символічного простору сприяє спроба його фіксації не в містах, а в інших «кордонах» проживання – в’язни- цях. Їх «топоніміка» суттєво відрізняється від тієї, що властива тим чи іншим населеним пунктам, а архітек- тура тюрем визначається їх безпосереднім при- значенням – обмеженням фізичної свободи індивіда, організації тимчасової неволі. Якщо визначальні ком- поненти просторово-візуальних композицій міст є, скажемо так, життєдайними, то візуалізація в місцях ув’язнення – в’язничний мур та виховні посили про справедливість спокути від заподіяного, виправлення як запоруки звільнення з місця позбавлення волі.
  19. 19. 19 Ще промовистішим є приклад «фабрик смерті». Їх символічний простір до певної міри схожий з тим, який властивий в’язницям. Але головні маркери концентраційних таборів, що визначають їх символічний простір, – колючий дріт, який викорис- товувався нацистами для визначення території тимча- сового існування тих, хто опинився на «фабриках смерті», та труби крематоріїв, у яких спалювалися тіла жертв. Якщо просторове поле в’язниць визначає відстань між минулим і сучасністю, так чи інакше означує майбутнє ув’язнених, то прийдешнє для бранців «фабрик смерті» – неіснуюча перспектива. Таким чином, символічний простір міста можна визначити як певний обшир, який постає внаслідок цілеспрямованого використання сучасни- ками набутків минулого і новочасного в різних сферах життєдіяльності, (не)свідомої взаємодії, комунікації індивідів з міським ландшафтом. Тим часом сим- волічний простір в’язниць у порівнянні з містами звужений, такий, який послугується лише окремими «містками» між колишнім і нинішнім. Якщо в’язнич- ний мур – символ неволі, а водночас наступного виходу поза неї, майбуття, то колючий дріт «фабрик смерті» – знак не тільки примусової концентрації, фізичних та духовних поневірянь, але й символ зловіщого периметру, де жертв позбавляють життя. У разі ж фіксації наведених прикладів у полі простору соціального розуміємо, що економічний
  20. 20. 20 поступ зумовлює зростання рівня життя, а відтак – спонукає появу умоглядної конструкції про місто як зону комфортного проживання. У просторі ж в’язниці технологічні інновації відображаються в удосконален- ні механізмів примусового утримання, а водночас – кодування ув’язненими інформації про їхні «життєві історії» на своєму тілі (татуювання). Тим часом вико- ристаний нами приклад «фабрик смерті» засвідчує появу покручу індустріального прогресу – промисло- вого способу убивства. Зрозуміло, що всі три приклади дають підстави вести мову й про зміну міжсуб’єктних зв’язків у різних фізичних просторах. Фіксація уваги на окремих місцях, котрі стають чи то є виразниками пам’яті, привертає увагу до її ландшафтів. Як категорія конкретної науки цей термін спонукає «прив’язку» до понятійного апарату географії. А тому правомірно «…сприймати ланд- шафт пам’яті як систему образів чи знаків-символів географічного простору, що формують точки фіксації пам’яті»12 . Ними можуть слугувати сакральні спору- ди, інші об’єкти історико-культурної спадщини тощо. А когнітивні імпульси, які вони продукують, дають підстави вести мову не тільки про матеріальний, а й символічний вимір ландшафту пам’яті. Як кожен із 12 Киридон А. Ландшафт пам’яті / Алла Киридон // Національна та історична пам’ять: словник ключових термінів / кер. авт. кол. А. М. Киридон. – К. : ДП «НВЦ «Пріоритети», 2013. – С. 204.
  21. 21. 21 них, так і обидва вони є виразниками пам’яті колективної13 . Функціонування різних просторів (зокрема соціального та символічного) зумовлює постановку питання про простір пам’яті. Завдяки останньому індивід сприймає спогади й позиціонує себе в сучасності. Його центральна роль у цих процесах – сприйняття сьогодення й «фільтрація» споминів – вказує на те, що визначення простору пам’яті є процесом суб’єктивним, таким, що не відображає дійсність, а радше характеризується «форматуван- ням» її на власний розсуд14 . А. Киридон пропонує означувати категорію «простір пам’яті» «…як систему координат для процесів смислотворення, для умовної локалізації пам’яттєвих смислів»15 . Таким чином, дійсність для соціальної групи – результат продукування меседжів, що наповнені певними посилами: тими, які пов’язані з історичним минулим, соціокультурними, політич- ними цінностями тощо. Конкретизуємо висловлені вище теоретичні судження прикладами. Напр., метаморфозами змін символічного простору міста Рівне. Його «серцевину» в добу радянського тоталітаризму визначали пам’ят- 13 Капральський С. Музей табору Аушвіц-Біркенау як полі- фонічний ландшафт пам’яті / Славомир Капральський // Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. – 2015. – № 1 (13). – С. 77. 14 Киридон А. Гетеротопії пам’яті. – 2016. – С. 164. 15 Там само. – С. 165.
  22. 22. 22 ник Леніну на центральній площі міста, кінотеатр «Жовтень», музей космонавтики та наукового атеїз- му, який функціонував у закритому радянською вла- дою православному храмі (1962 р.). Усі ці об’єкти знаходилися на вулиці, що називалася «Ленінська». Згодом, у квітні 1989 р., коли відзначалося тисячоліття хрещення Русі, а М. Горбачов вже кілька років поспіль реалізовував стратегію «перебудови», сакральну споруду повернуто православній церкві: в середмісті відновив роботу православний храм – Свято-Воскресенський кафедральний собор. Поруч із ним після краху атеїстичної імперії розмістилося Рівненське єпархіальне управління Української пра- вославної церкви Київського патріархату. Через 10 років після повернення сакральної споруди церкві, 22 травня 1999 р., на центральній площі Рівного відбулося урочисте відкриття пам’ят- ника Т. Шевченку. Він постав на місці, де десятиріч- чями височів пам’ятник «провіднику світового про- летаріату». Кінотеатр, на тлі якого «функціонував» монумент, перейменовано в кінопалац «Україна». Менш ніж за п’ять років – у 2003 р. – поруч із Свято-Воскресенським кафедральним собором вста- новлено колону Божої Матері. Історія останньої сягає XVIII ст.: її збудовано в Рівному 1770 р., коли Волинь потерпала від епідемії чуми16 . Зруйновану в квітні 16 Голубєв В. У Рівному є дві колони Божої Матері [Електронний ресурс] / Віталій Голубєв, Ольга Данилюк // Ого. – 2016. – 21 вересня. – Режим доступу: http://ogo.ua/articles/view/2014-08-21/42408.html
  23. 23. 23 1952 р., її повернуто рівнянам на початку XXI ст. завдяки волі місцевих політичних і культурних еліт. Приблизно за рік, 20 лютого 2005 р., на Театральній площі Рівного встановлено пам’ятник Уласові Самчуку – письменнику, публіцисту й гро- мадському діячу, учаснику української національно- визвольної боротьби17 . На одному з будинків навпро- ти пам’ятника встановлено меморіальну дошку ре- дакції газети «Волинь», що видавалася в Рівному в часи нацистської окупації. Символічний простір середмістя (й Рівного в цілому) доповнила стела пошани тих, хто загинув у час Євромайдану та захищаючи останніми роками територіальну цілісність України. Усі ці зміни, як і перейменування центральної вулиці Рівного на «Соборну», – промовисті приклади того, як трансформувався символічний простір міста. Найяскравіші маркери перетворення ландшафту пам’яті – перейменування центральної вулиці, доко- рінна зміна політичного меседжу, який промовляв колишній пам’ятник на центральній площі міста тим, котрий уславлює постать Т. Шевченка, припинення роботи музею атеїзму й повернення сакральної спо- руди церкві. Ці, як і інші переміни є такими, що творять нові символи. Останні ж – новочасні меседжі, 17 Пам’ятник Уласу Самчуку [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.yunilibr.rv.ua/index.php/kraeznavstvo/-mainmenu- 135/v-pamyatnykah-istorii-vyp1/320-27
  24. 24. 24 які тим самим визначають символічний простір Рівного пострадянської доби. Іншими словами, смислотворення кількох останніх десятиліть у цьому місті відобразило нові тенденції в суспільно-полі- тичному житті України. Цей процес відбувався і в значно менших населених пунктах. Як приклад – символічний прос- тір села Пересопниця, що на Рівненщині. Місто, яке колись знаходилося на цьому місці, було зруйновано монголо-татарами ще в XIV ст. Тоді вцілів тільки княжий некрополь – Пречистенський православний чоловічий монастир. Через кілька століть мовчання й фактичного небуття с. Пересопниця змінило своє «обличчя»: 14 травня 1989 р. тут відкрито пам’ятник Пересоп- ницькому Євангелію – першому повному перекладу Святого Письма зі староболгарської мови на давньо- українську. Згодом, наприкінці серпня 2011 р., в селі розпочав роботу культурно-археологічний центр «Пересопниця». Цей музей має форму свічки, над входом якого архітектори розмістили статуї двох ченців, котрі переписують Святе Письмо18 . Відтак реанімовано пам’ять про Пересопницьке Євангеліє. Відкриття культурно-археологічного центру змінило символічний простір села, власне – створило 18 Культурно-археологічний центр Пересопницького Євангелія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://prostir.museum/ua/file/701
  25. 25. 25 його. Водночас робота цього центру, перетворення села в більш-менш помітний туристичний об’єкт засвідчує виникнення в Україні традиції, яка відіграє важливу роль у формуванні / функціонуванні колек- тивної пам’яті. Яскравий приклад, який конкретизує теоретич- ні міркування щодо символічного простору, ланд- шафтів пам’яті та її простору, – створення у Львові «Простору синагог». Він постав на місці синагоги «Золота Роза», яка була збудована 1582 р. і стала однією з численних сакральних споруд юдеїв, зведених у Львові впродовж століть. Відразу ж після завершення будівництва «Золоту Розу» (Турей Захав) визнано шедевром сакральної архітектури епохи Відродження. Розташована в середмісті, вона стала одним із числен- них об’єктів, що символізували єврейську присутність у цьому місті. Майже всі вони були знищені нацистами в роки окупації Львова. Тим самим, – стверджує Джейсон Франциско, – «…німці залишили пустку, – либонь, у психологічному сенсі травма була не меншою, аніж у фізичному, – яка залишалась нічим не заповненою впродовж радянського і пострадянського періоду»19 . Означення цього місця малопомітною таб- личкою відбулося лише в 1980-х рр. Згодом поруч із 19 Франциско Дж. Новий день для Золотої Рози у Львові [Електронний ресурс] / Джейсон Франциско // Україна модерна. – Режим доступу: http://uamoderna.com/demontazh-pamyati/ francisco-golden-rose-lviv
  26. 26. 26 залишками руїн «Золотої Рози» відкрито ресторан в «єврейському стилі», що викликало неоднозначну реакцію як містян, так і вітчизняних та зарубіжних туристів, які відвідували Львів. Згадана ж табличка «…нічого не пояснювала – ні про єврейську громаду, ані про місто, в якому була зведена [синагога], ані про геноцид. Вона теж не пробуджувала жодних емоцій – не оживляла голосів, які складали цю громаду про- тягом довгого часу, не розповідала про відмінності між цими голосами, не казала ні слова про труднощі зустрічі з минулим після насильницького розриву і колективних травм»20 . Ситуація змінилася лише 2016 р.: 4 вересня у Львові відбулися урочистості з нагоди відкриття «Простору синагог» – меморіального комплексу, що буде зведений на теренах трьох тамтешніх синагог «Золота Роза», «Бейт Гамідраш» та Великої міської синагоги. Мета цього проекту – відновити симво- лічний простір на вулиці Староєврейській. Він має символізувати довоєнну присутність євреїв у Львові, означити їх масштабну історико-культурну спадщину в цьому місті, а водночас – промовляти про стирання цих слідів. Проект «…концептуалізує цей простір пам’яті як каталітичний для міського життя (а не 20 Франциско Дж. Новий день для Золотої Рози у Львові [Електронний ресурс] / Джейсон Франциско // Україна модерна. – Режим доступу: http://uamoderna.com/demontazh-pamyati/ francisco-golden-rose-lviv
  27. 27. 27 якесь інертне місце, на показ протиставлене місь- кому повсякденню) і спроможний звернутися до від- відувачів водночас на різних рівнях: емоційно, інте- лектуально, естетично й етично»21 . Неоднакові політичні цінності, які сповідують громадяни однієї держави, суперечності та конфлік- ти минулого і / чи сучасного тощо зумовлюють конкуренцію за зміст колективної пам’яті соціальних груп∗ . Ними можуть бути, скажімо, прибічники різ- них політичних ідеологій, націй тощо. Яскравим прикладом змагання за зміст ко- лективної пам’яті в Україні, а водночас символічного простору її міст стали перші знесення пам’ятників Леніну (наприкінці існування радянської України їх налічувалося 501522 ), згодом – т. зв. «ленінопад» і лік- відація різноманітних монументів, якими возвели- чувалася пам’ять про комуністичних діячів: тільки упродовж зими 2015 – зими 2016 рр. у нашій державі знесено 139 таких пам’ятників23 . Прощання з симво- лічними проявами тоталітарного минулого стало 21 Франциско Дж. Новий день для Золотої Рози у Львові [Електронний ресурс] / Джейсон Франциско // Україна модерна. – Режим доступу: http://uamoderna.com/demontazh-pamyati/ francisco-golden-rose-lviv ∗ Не є винятком втручання в процес формування колективної пам’яті зовнішньополітичних сил. 22 Симоненко І. М. Назв. праця. – С. 56. 23 Ленінопад [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zaxid.net/news/showList.do?leninopad&tagId=52752
  28. 28. 28 особливо активним після ухвалення т. зв. декому- нізаційних законів. Законодавчий метод прощання з небажаним минулим використовували й інші держави. Серед них – Іспанія, де у 2007 р. ухвалено закон, яким зобов’язано демонтувати всі ті візуальні символи, що стосувалися режиму Франко24 . Суб’єктами змагання за колективну пам’ять можуть виступати нації. Одні з них часто-густо (не)свідомо прагнуть монополізувати її, інші ж – «лише» стати фігурантами, «вписатися» в неї. А відтак виникають такі етнополітичні ситуації, коли суб’єкти міжетнічної взаємодії хочуть маргіналі- зувати присутність Інших у колективній пам’яті, а відтак і в символічному просторі. Наслідком такого змагання є використання ландшафту пам’яті для збереження вспомину про «Своїх»25 . Це зумовлюється тим, що різні соціальні групи можуть мати власні мнемонічні ряди26 , які є наслідком їх осібного пам’ятання. Це, в свою чергу, визначає дилему про (не)включення «вони»-пам’ятання до колективної пам’яті, яка постає перед титульною нацією, політич- 24 Стриєк Т. Невловні категорії. Нариси про гуманітаристику, історію і політику в сучасних Україні, Польщі та Росії / Томаш Стриєк; пер. з польськ. – К. : Ніка-Центр, 2015. – С. 216. 25 Капральський С. Назв. праця. – С. 77. 26 Киридон А. Гетеротопії пам’яті. – С. 89.
  29. 29. 29 ними і культурними елітами з числа її представників. А. Киридон з цього приводу стверджує: «…між різ- ними спільнотами пам’яті можуть точитися супереч- ки з домаганням врахування їхньої пам’яті про минуле в образі історії ширшої суспільно-політичної спільноти, частиною якої вони є, а відтак легітимації власної відрубності в її межах»27 . Це не означає того, що колективна пам’ять, мнемонічні ряди, символічний простір не можуть поєднати в собі сюжети з історій різних націй. Їх синтез є своєрідним мистецтвом компромісу у вибу- довуванні такого потрактування минулого, в якому історичні сюжети «Своїх» і «Чужих» поєднуються, їхні суперечності / конфлікти не підкреслюються, а інтерпретуються з позиції розуміння раціональності дій соціальних груп. «Майстерність пам’яті, – стверд- жує Е. Бергерсон, – полягає в умінні висмикувати з минулого, сортувати та збирати докупи, щоб зробити його корисним знову, і потім чинити так, ніби нічого після всього не змінилося»28 . Прикладом такого маркування простору, в якому пам’ятники й монументи не конфліктують, а взаємодіють, є ті з них, які присвячені жертвам тота- літарних режимів (зокрема Голодомору, Голокосту, геноциду ромів, депортованим кримським татарам). 27 Киридон А. Гетеротопії пам’яті. – С. 94. 28 Науковець перед з’явою пам’яті // Україна модерна. – 2009. – № 4 (15). – С. 25.
  30. 30. 30 «Такі монументи несуть у собі антитоталітарний зміст, а тому, – цілком слушно стверджує І. Симо- ненко, – є надбанням і пам’яттю усього українського суспільства»29 . Щоправда, потенціал національного нерідко призводить до змагання за пам’ять. Це особливо помітно у випадках, коли перемога й жертовність однієї з конфліктуючих сторін асоціюється з поразкою іншої. Адже ті місця пам’яті, які символізують звитягу, з одного боку, мучеництво – з іншого, відграють по- мітну роль у конструюванні індивідуальної / колек- тивної ідентичності. А відтак ті чи інші «маркери» присутності в ландшафтах пам’яті нерідко стають предметом протиріч і конфліктів. Як приклад – довго- тривалі українсько-польські суперечності довкола цвинтаря «Орлят» у Львові∗ . У 2002 р., коли питання військових поховань поляків, які брали участь у боротьбі за це місто в 1918 р., набуло ознак відкритого українсько-польського конфлікту, Я. Куронь написав слова, котрі сповна відображають один із ракурсів змагання за ландшафт пам’яті і символічний простір: «Ми сперечаємося зовсім не про цвинтар... Зрозуміло, що у братовбивчій війні з обох боків загинули люди у героїчній боротьбі і з обох боків боролися за неза- лежність. Йдеться про те, що ми змушуємо українців, 29 Симоненко І. М. Назв. праця. – С. 60. ∗ Меморіал відкрито у 2005 р.
  31. 31. 31 аби пантеон тріюмфу польської зброї стояв у місці, яке вони вважають серцем України, аби нагадував їм про поразку у 1918 р.»30 . Інший приклад змагання за ландшафт пам’я- ті – доля пам’ятника «Ромська кибитка». Створений 1998 р. за ініціативою Київського міського товариства історії та культури циганського народу «Романіпе», він повернувся до місця, де першочергово був установле- ний, лише напередодні комеморативних заходів з нагоди 75-ї річниці розстрілів у Бабиному Яру31 . Важливу роль у визначенні переможця в зма- ганні за колективну пам’ять і символічний простір зокрема відіграє фактор ресурсу (владного, людсь- кого, що обумовлює шанси на організацію потужних груп тиску, і одночасно визначає масштаб впливу культурних еліт на формування громадської думки), політичні цінності та культура громадян. Промо- висто, напр., що з часу здобуття Україною незалеж- ності більшість пам’ятників, монументів і пам’ятних знаків, які зведено / встановлено в нашій державі, вшановують пам’ять жертв Голодомору (станом на 2008 р. їх було близько 4,5 тис.), політичних репресій 30 Міхалік М. Відсутня присутність або Львів Яцека Куроня / Мартина Міхалік // «Ї». Незалежний культурологічний часопис. – 2008. – № 52. – С. 251–252. 31 В Бабьем Яру установлен монумент «Ромская кибитка» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://bigkiev.com.ua/content/ v-babem-yaru-ustanovlen-monument-romskaya-kibitka
  32. 32. 32 та найяскравіших постатей національного державо- творення. Чільне місце в персоніфікації минулого посіли Т. Шевченко та М. Грушевський32 . Успіх у змаганні націй за репрезентацію пам’яті в символічному просторі може критися в етнодемографічній ситуації в регіоні / країні. Адже за умови повної чи відносної гомогенності населення один із конкурентів володіє очевидною перевагою у прийнятному для нього «форматуванні» пам’яті. (Не)присутність у ландшафті пам’яті Інших – тих соціальних груп, які стали жертвами депортацій, етнічних чисток, геноциду тощо – стає проявом доброї волі і політичної культури тих, хто чисельно домінує в регіоні / державі. Вітчизняна історія ХХ ст. дає низку прикладів для такого висновку. Йдеться передусім про події Другої світової війни, в плині якої кардинально змінився етнодемографічний склад містян. Йдеться, напр., про депортацію поляків із Західної України часів її радянізації та Голокост. Символічний простір міст України змінювався і в подальшому. Фіксуючи увагу на Івано-Франківську повоєнних років, Я. Грицак з цього приводу зауважує: «…радянська влада систе- матично й послідовно вбивала пам’ять про перед- воєнну історію міста. Це робилося в декілька етапів. Євреї становили близько 40 % місцевого населення, а 32 Симоненко І. М. Назв. праця. – С. 55.
  33. 33. 33 інші 40 % становили поляки. Тому наступним кроком у знищенні Станиславова було примусове виселення місцевих поляків зразу після війни. І, нарешті, щоб стерти пам’ять про дорадянське минуле і підкреслити його радянсько-український характер, місто було перейменоване в Івано-Франківськ – на честь Івана Франка…»33 . Чи не завдяки цьому сучасні міста Західної України здебільшого не пам’ятають про Інших – представників національних меншин? Чи не внаслі- док зміни етнодемографічного складу населення «…у нас і досі, – стверджував у 2007 р. Т. Возняк, – розірвана історична пам’ять. Людей гебрейського усесвіту вже немає. Ми просто не знаємо, що було у не такому й далекому минулому»34 . Із ландшафту пам’яті зникли не тільки євреї, а й значною мірою поляки. Більше того, у повоєнний час «…у примусову непам’ять був відтиснутий у каране на смерть [за] дисидентство світ український. Натомість постав Львів моно-совєтський»35 , – так визначала радянську реальність міста І. Магдиш. 33 Фрейндліх Е. Знищення міста на ім’я Станиславів. Націонал- соціалістська політика винищення у Польщі 1939–1945 рр. / Елізабет Фрейндліх. – Брустури : Дискурс, 2016. – С. 16–17. 34 Возняк Т. Феномен галицького штетла / Тарас Возняк // «Ї». Незалежний культурологічний часопис. – 2007. – № 48. – С. 3. 35 Магдиш І. Моно- мало-культурний Львів / Ірина Магдиш // «Ї». Незалежний культурологічний часопис. – 2009. – № 58. – С. 2.
  34. 34. 34 Наведена цитата – місток до постановки питання про те, хто здійснює головну роль у процесі формування колективної пам’яті, символічних прос- торів як однієї з її проекцій? Відповідь на нього очевидна – держава. Адже саме їй належить моно- полія на меморіальну політику. Свідченням цього є повернення в колективну пам’ять громадян України замовчуваних у радянський час злочинів тоталітарних режимів: політичних репресій у СРСР, Голодомору, депортації кримських татар, Голокосту та геноциду ромів. Цього досягнуто засобами т. зв. меморіального законодавства: Указом Президента України від 21 травня 2007 р. «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937–1938 років» (яким у нашій державі вста- новлено День пам’яті жертв політичних репресій)36 , Законом України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» (28 листопада 2006 р.)37 , Постановою Верхов- ної Ради України «Про визнання геноциду кримсько- татарського народу» (12 листопада 2015 р.), «Про 70-річчя трагедії Бабиного Яру» (5 липня 2011 р.), якою 36 Указ Президента України від 21 травня 2007 р. «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937–1938 років» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/431/2007 37 Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/376-16
  35. 35. 35 ухвалено «щорічно відзначати День пам’яті жертв Голокосту 27 січня»38 , «Про відзначення Міжнародного дня голокосту ромів» (8 жовтня 2004 р.)39 . Вирішальна роль держави у визначенні й формуванні фреймів офіційної політики пам’яті (тобто канонів складових зі створення, функціону- вання та вшанування певного образу минулого40 ), а відтак і колективної пам’яті особливо очевидна у випадку порівняння її здійснення в умовах тоталіта- ризму і демократії. Адже за першого законом часто- густо стає не воля громадськості, а тих політичних еліт, які контролюють владу41 . Їх всевладдя й небажання здійснювати кому- нікацію з громадськістю, імітація цього процесу при- зводить до монополізації конструювання символіч- 38 Постанова Верховної Ради України «Про 70-річчя трагедії Бабиного Яру» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3560-vi 39 Постанова Верховної Ради України «Про відзначення Міжнародного дня голокосту ромів» №2085-IV від 08.10. 2004» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/2085-iм 40 Склокіна І. Є. Перетворення матеріального простору як чинник політики пам’яті про нацистську окупацію Харківщини (1943–1953) / І. Є. Склокіна // Національна та історична пам’ять: Зб. наук. праць. – Вип. 6. – К. : ДП «НВЦ «Пріоритети», 2013. – С. 174. 41 Ганжуров Ю. С. Законотворення як проекція майбутніх фреймів національної пам’яті / Ю. С. Ганжуров // Національна та історична пам’ять: Зб. наук. праць. – Вип. 6. – К. : ДП «НВЦ «Пріоритети», 2013. – С. 58.
  36. 36. 36 них просторів. Як приклад такого статус-кво – події в повоєнній Німеччині: 13 серпня 1961 р. Німецькою Демократичною Республікою розпочато зведення 155-кілометрового Берлінського муру – укріплення, яким вона відмежувалася від тих теренів, котрі після завершення Другої світової війни контролювалися союзними військами. Понад 43 км бетонних плит, які в НДР назвали «антифашистським захисним валом», а президент США Джон Кеннеді – «ляпасом всьому людству», пролягло безпосередньо в місті42 . Таким чином бетонні плити, над якими протягнуто колю- чий дріт, стали не тільки кордоном поміж двома німецькими державами, а й наповнили символічний простір міста новим змістом. «Антифашистський захисний вал» знесено через кілька десятиліть – у час краху «соціалістичного табору» в Східній Європі, коли НДР увійшла до складу Федеративної Республіки Німеччина (3 жовтня 1990 р.). Завдяки волі політичних еліт останньої фраг- мент Берлінського муру довжиною 1300 м збережено як зловіщий символ німецького минулого. Худож- ники, які невдовзі з’їхалися до столиці ФРН з усього світу, написали на уламках бетонного символу тота- літаризму свої картини. Вони створили «East Side Gallery» – галерею під відкритим небом, яка стала 42 Берлинская стена – самый одиозный и зловещий символ «холодной войны» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: https://www.hobbysalon.ru/germaniya/berlin/berlinskaya-stena
  37. 37. 37 частиною символічного простору сучасного Берліну43 . Його формує й «Музей Берлінського муру». Створений 1962 р., він відображає історію цього «захисного валу» та боротьбу німців за свої права. Інший приклад формування символічного простору – його конструювання в Харкові. Тамтешнє обласне партійне керівництво ухвалило завдання зведення монументів і пам’ятників загиблим у війні в цій адміністративній одиниці в 1944 р. Вже наступ- ного року на вул. Трінклера в Харкові зведено па- м’ятник-обеліск 700 пораненим полоненим Червоної армії, яких розстріляно й спалено живцем нацистами в одному з госпіталів. Тим часом десятиліттями місцем непам’яті залишався Холодногірський табір військовополонених, в якому загинуло 10 тис. солдат і офіцерів (пам’ятний знак на місці цієї трагедії вста- новлено тільки у 2004 р.). Проекти, спрямовані на пошанування пам’яті про період окупації в централь- ній частині Харкова, здійснено лише після смерті Сталіна. Натомість до 1953 р. основні маркери в його символічному просторі визначалися сюжетами Жовт- невої революції, громадянської війни в СРСР та його індустріалізації. На відміну від низки інших міст радянської України та СРСР, вулиці Харкова в перші повоєнні 43 Берлинская стена – самый одиозный и зловещий символ «холодной войны» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: https://www.hobbysalon.ru/germaniya/berlin/berlinskaya-stena
  38. 38. 38 роки не отримували назв, що відображали ті чи інші події війни, яка нещодавно завершилася, – наслідок, стверджує І. Склокіна, двох масштабних поразок Червоної армії в боротьбі за це місто44 . Означення вулиць віддзеркалювало інші реалії – відбудову в ньому великого індустріального виробництва та його потужний науково-технічний потенціал. Лише в 1960–1970-х рр. чимало вулиць у новозбудованих мікрорайонах Харкова названо в такий спосіб, що відобразив символічну шану тим, хто визволяв місто з-під нацистської окупації45 . Окреслюючи роль держави в конструюванні політики пам’яті, реалізації обраної її моделі, варто врахувати те, що саме цьому політичному інституту належить монополія не тільки на меморіальну полі- тику, але й на зведення пам’ятників, визначення назв вулиць, встановлення меморіальних знаків тощо. Всі вони – інструменти, що використовуються задля ле- гітимації влади. Завдяки тотальному контролю над суспільст- вом, колосальному владному ресурсу й всеосяжному страху тоталітарні режими так утаємничують місця скоєних злочинів, що перетворюють їх в «отруєні пейзажі». Цим словосполученням М. Поллак, який зосередив свою увагу на Центрально-Східній Європі, означив ті «…ландшафти, місця масових убивств, які 44 Склокіна І. Є. Назв. праця. – С. 181. 45 Там само. – С. 182–183.
  39. 39. 39 залишалися затаєними, схованими від світу, часто під грифом «Цілком таємно»46 . Особливо багато таких місць пов’язано із жертвами Голокосту. Поруч із ними – численні «отруєні пейзажі», котрі виникли внаслідок стертих з пам’яті злодіянь, які вчинено іншими злочинцями, зокрема НКВС. Серед найвідоміших колишніх «отрує- них пейзажів» на теренах України – Биківнянські могили, що під Києвом∗ . Реанімація вспомину про такі місця поховань, створення місць пам’яті – приклад не тільки того, що «отруєні пейзажі» з часом можуть перетворюватися в місця пам’ятання (у травні 2001 р., напр., постановою Кабінету Міністрів України ухвалено створення Дер- жавного історико-меморіального заповідника «Биків- нянські могили, а 17 травня 2006 р. Указом Президен- та України йому надано статус національного; через кілька років – у вересні 2012 р. – на території цього заповідника відкрито «Міжнародний меморіал жерт- вам тоталітаризму 1937–1941 рр.», який став місцем проведення щорічних комемораційних практик47 ). Це 46 Поллак М. Отруєні пейзажі / Мартін Поллак; пер. з нім. Н. Ваховської. – Чернівці : Книги – XXI, 2015. – С. 20. ∗ Нині селище Биківня – це одна з околиць столиці. Впродовж 1937–1941 рр. тамтешній ліс став місцем поховання кількох десятків тисяч жертв політичних репресій. За оцінками фахівців, їх чисельність коливається від 20 до 100 тис. чол. 47 Національний історико-меморіальний заповідник «Биків- нянські могили» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ua.bykivnya.org/page/storichniy_oglyad
  40. 40. 40 приклад того, як ті чи інші події можуть ставати предметом організованого забуття чи навпаки – актуалізації. Така концептуальна полярність дій у політиці пам’яті держави відображається в симво- лічному просторі населених пунктів. Вагому роль в їх конструюванні відіграють регіональні політичні еліти, які з-поміж іншого реалі- зовують свій вплив в органах місцевого самовря- дування. Роль останніх у конструюванні символічного простору особливо очевидна, коли йдеться про вста- новлення пам’ятників, меморіальних знаків, визна- чення назв вулиць тощо. Як промовистий приклад цього – зведення пам’ятника С. Бандері в Дрогобичі. Ігноруючи топографію пам’яті, його побудовано на місці, де в роки Голокосту розташовувалося гетто48 . Процеси демократизації в Україні, її євроінте- граційний курс зумовлюють різноманітні наслідки, в т. ч. – участь вітчизняних і зарубіжних неурядових організацій у формуванні символічного простору. Так, «Золота Роза» у Львові відновлюється завдяки спів- праці виконавчого комітету Львівської міської ради, Управління охорони історичного середовища, з одного боку, та Центру міської історії Центрально-Східної Європи, генеалогічної асоціації «Гешер Галіція» (США), Асоціації вшанування львівської єврейської спадщини 48 Бартов О. Стерті. Зникаючі сліди євреїв Галичини в сучасній Україні / Омер Бартов; пер. з англ. С. Коломійця. – К., 2010. – С. 226.
  41. 41. 41 та історичних місць (Ізраїль), німецької «Deutsche Gesellschaft für Internationale» та ін. – з другого. Інший приклад – побудова музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні»∗ . Він постав завдяки суттєвому сприянню організації «Джойнт» (США)49 . Будучи складовою частиною общинного комплексу «Менора», він суттєво змінив символічний простір одного з районів Дніпропетровська. Отже, символічний простір є штучним про- дуктом, який завдяки продукуванню смислових по- силів увиразнює зміст колективної пам’яті. Він є динамічним, змінним, таким, що використовує тіль- ки ті ідеологічні посили, які відображають політичні цінності сучасників, їх потрактування минувшини й сповідувані соціокультурні цінності. На відміну від індивіда, свідомість якого відображає власний соціальний досвід, пам’ятання містян – це пам’ять поколінь. Власне ж тих, хто про- живає зараз, у сучасності. Вони – сучасники – можуть оберігати сюжети минувшини, її героїв. А може бути й навпаки, адже зміна політичних режимів, еволюція політичних цінностей і свідомості громадян тощо віддзеркалюється в «сюжетах», що функціонують у пам’яті містян чи навпаки – (не)свідомо стираються з її «жорстких дисків». ∗ Перший в Україні музей Голокосту відкрито 2009 р. в Одесі. 49 Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://prostir.museum/ ua/file/1199
  42. 42. 42 Частина 2 «М’ЯКА» ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ: формування символічного простору Рівного у період незалежності Ландшафти пам’яті є завжди поліфонічними, це такі собі палімпсести, в яких у певний спосіб накладаються одна на одну історії різних груп, ієрархізовані залежно від поточного рівня наближення цих груп до влади. Славомір Капральський 2.1. Ідеологічна деколонізація топоніміч- ної системи вербальних маркерів Рівного же тривалий час місто Рівне вустами його регіональних еліт артикулюється як європей- ське містечко. Перетворення Рівного у «турис- тичну Мекку» Волині, розробка відповідних турис- тичних маршрутів і економічних програм, популя- ризація проекту «Західна брама» є тими складовими регіональної політики, які суттєво актуалізують вивчення нинішнього історичного спадку міста та меморативної політики його муніципальної влади. У зв’язку з цим варто звернути увагу на конструювання В
  43. 43. 43 символічного ландшафту міста, його відповідність європейським стандартам. Останні полягають у тому, що при формуванні символічного простору полікуль- турного у минулому міста варто якнайкраще відобра- зити це, адже у нинішній системі європейських цін- нісних стандартів поціновування мультикультурної мозаїки, гетерогенності минулого превалює над ідео- логічним есенціалізмом. Тенденція ж до «забування» єврейсько-польсько-українського обличчя Рівного у радянську та сучасну епохи свідчить про домінуван- ня дещо інших, не зовсім європейських стандартів конструювання меморіального тексту міста. Це сут- тєво актуалізує висвітлення процесу формування символічного обличчя сучасного Рівного. Формування символічного простору міст є новим напрямом в українській науці. Воно вивчається в рамках соціологічних (урбаністика) та політичних (у контексті меморативної політики) наукових студій. Ця царина досліджень може бути віднесена як до сфери етнополітології, так і етносоціології. Станом на сьогодні маємо лише поодинокі публікації у згаданій царині, що свідчить про недостатній фокус уваги науковців до цієї досить актуальної проблематики. Серед урбаністичних студій у цьому напрямі конста- туємо, що чи не найбільша увага вітчизняних і зару- біжних науковців сфокусована на вивченні символіч- ного простору Львова. Дослідження останнього знай- шло свій вираз у діяльності львівської філії віденського

×