Сучасне дослідження "олігархату" як соціально-політичного явища в Україні, перспективи цього класу у різних сферах впливу, більше читайте у доповіді Українського інституту майбутнього.

2. Український інститут майбутнього – це
незалежний аналітичний центр, який:
• прогнозує зміни та моделює можливі
сценарії розвитку подій в Україні;
• надає компетентну оцінку українським
подіям;
• формулює конкретні рекомендації до дій;
• пропонує ефективні рішення;
• пропонує майданчик для дискусій на
актуальні теми.
Є спільним проектом представників
українського бізнесу, політики та громадського
сектору.
Заснований влітку 2016 року.

3. © Арт-дирекшн
D!VANDESIGN
© Ідея та дизайн
INCOGNITA
Віктор Андрусів
Виконавчий директор Українського
інституту майбутнього (UIF),
кандидат політичних наук, аналітик і
публіцист, автор книги "Змінити
майбутнє"
АВТОРИ
Олег Устенко
виконавчий директор Міжнародного
фонду Блейзера, президент клубу
українських випускників Гарварду
Юрій Романенко
Співзасновник Українського
інституту майбутнього (UIF), дирек-
тор програми МІжнародна і
внутрішня політика. Редактор сайту
Хвиля
Ігар Тишкевіч
Експерт програми "Міжнародна і
внутрішня політика" Українського
інституту майбутнього (UIF)

5. 05
Передмова. Британська хвороба в Україні
14
Вплив на енергетику
62
Вплив на політику
26
Вплив на металургію
38
Вплив на транспортну інфраструктуру
72
Три сценарії майбутнього українських олігархів
06
Теорія та структура українського олігархату
50
Вплив на засоби масової інформації

6. Віктор Андрусів
кандидат політичних наук, виконавчий
директор Українського інституту майбутнього

7. Після падіння Радянського Союзу стартові умови для економічного розвитку в Україні були одні з
найсприятливіших. Втім, після 27 років незалежності ми залишаємося найвідсталішою країною
пострадянського блоку. Тому одне з найважливіших питань, на яке ми маємо дати собі відповідь це: чому
Україні не вдається?
За багато років накопилось чимало відповідей на це питання, більшість з яких намагаються виправдати таку
ситуацію або незалежними від нас обставинами (як історія чи географія), або виключно нашими
особливостями (менталітет). Однак, якщо звернутись до історії, то дуже легко побачити, що ситуація України
абсолютно не унікальна, і вона була властива не тільки новим країнам, а й світовим лідерам.
Після Другої Світової на Заході спостерігався дивний економічний феномен: Великобританія, яка найменше
постраждала під час війни, розвивалась в рази гірше порівняно з переможеними країнами. В той час, як
Німеччина, Італія, Японія переживали «економічне чудо», британці застрягли на десятиліття в «стагфляції». Як
і в українському випадку, значна кількість пояснень зводилась до особливостей країни, але вони не давали
можливості зрозуміти, як це виправити. У 1982 році видатний економіст Мансур Олсен видав книгу
«Зростання і занепад націй», де запропонував власну теорію занепаду країн, і конкретно Британії. Причиною,
яка гальмувала розвиток британської економіки, він визначив «старі організації з особливими інтересами»
або «картелі», до яких він в першу чергу відносив профспілки. На його думку, будь-які професійні організації,
асоціації, об’єднання тощо, які існують тривалий час в конкретній галузі економіки, утворюють «розподільчу
коаліцію», з метою заробляти на блокуванні доступу в цю галузь нових гравців і збереженні існуючого стану
доходів. Він стверджує, що такі коаліції використовують свій вплив на політиків, для досягнення консервації
існуючого стану. Це явище автор назвав «британською хворобою», внаслідок якої наступає падіння
виробництва, фіксація цін, технологічна відсталість тощо. Робота Олсена співпала в часі з політикою
Маргарет Тетчер, яка оголосила війну профспілковим монстрам, приватизацію неефективних об’єктів
державної власності. Результати цієї політики відомі.
Україна підхопила «британську хворобу». Якщо замінити «британські профспілки» на олігархів, то у нас
виникне дуже подібна ситуація до британської. Сам Олсен в передмові до російської версії своєї книги
застерігав: з часом чиновники високого рангу, які діють в тих чи інших галузях, територіальних утвореннях і
підприємствах, можуть долучатись до таємних колективних дій в складі малих груп, тобто можуть вступати в
змову для досягнення і забезпечення своїх інтересів, навіть якщо це буде підривати економічний ріст, якого
прагне диктатор чи політбюро. Власне, саме це мало місце в Україні в період правління Президента Кучми,
якого вважають «батьком олігархії». Більшість своїх активів українські олігархи здобули завдяки змові з
чиновниками, шляхом непрозорої приватизації. З того часу, контроль над політикою залишається для них
ключовим питанням збереження їхнього бізнесу. Вони роками блокували доступ іноземних інвесторів,
створили картелі в цілих галузях, що призвело до колосального економічного і технологічного відставання.
Оскільки олігархи залишаються однією з найвпливовіших сил в Україні ми вирішили зробити глибокий аналіз
впливу олігархів та оцінити їх перспективи. В доповіді ви зможете прочитати про їхній вплив на: енергетику,
металургію, транспортну інфраструктуру, засоби масової інформації, та політику. Доповідь завершується
аналізом трьох можливих сценаріїв майбутнього олігархів. Саме від вибору одного з сценаріїв великою мірою
буде залишати подальше майбутнє України.
З повагою,
Віктор Андрусів
Передмова. Британська хвороба в Україні

8. Теорія та структура
українського олігархату

9. uifuture.org
ТЕОРІЯ ТА СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОГО ОЛІГАРХАТУ 07
на початку 2000-х років здійснили європейські
сусіди України. Це ті гроші, які могли б забезпечити
поточний рівень ВВП не 2500 доларів на душу
населення (що нижче за рівень багатьох африкан-
ських і азіатських країн), які країна може отримати
за результатами 2018 року, а практично 10 000
доларів, що дозволило б народу України жити на
рівні успішних західних сусідів. І це якщо не
враховувати паритет купівельної спроможності,
який би практично вивів Україну на рівень багатьох
старих членів ЄС.
Поведінка усіх економічних агентів, до яких
належать і державні інституції, завжди раціональна.
Можна сперечатися щодо визначеної мети. Не
погоджуватися з методами її досягнення. Можна не
розуміти логіки економічного агента. Але нерозумін-
ня логічного ланцюжка індивідуума зовсім не
означає, що цього логічного ланцюжка не існує.
Просто з деяких причин, і передусім через
несистемність аналізу і брак інформації, цей
логічний ланцюжок не завжди зрозумілий пересіч-
ному громадянинові або аналітикові. Але така
логіка, беззаперечно, є. З огляду на це, абсолютно
закономірним видається питання про те, кому було
вигідно завести цілу європейську країну, яка мала і
дотепер має значний потенціал, у таке «економічне
злидарство». Це «вузьке коло зацікавлених осіб»
мало б отримувати (і напевне отримує досі)
серйозні переваги від того, що:
бізнес-клімат у країні надзвичайно низької якості
й жодного разу за новітню економічну історію він
не був змінений настільки кардинально, щоб
забезпечити економічний прорив;
рівень корупції в Україні – незважаючи на активну
політичну риторику з цього питання – і далі не
лише найвищий в Європі, але й значно вищий за
рівень колишніх сусідів по Радянському Союзу;
рівень конкуренції дуже низький, а рівень
монополізму в багатьох економічних сферах дуже
високий;
обсяг тіньової економіки настільки великий, що
потенційно може дорівнювати обсягові «білої»
економіки;
бар’єри для ведення бізнесу настільки високі, що
незначні просування кількох останніх років й досі
видаються несуттєвими тому, що не можуть
Утвердження олігархату в Україні розпочалося ще у
радянському комуністично-цеховому кримінально
орієнтованому і нечисленному прошарку суспіль-
ства. Практично повне незнання економіки більшою
частиною 52-мільйонного населення країни , що
отримала незалежність і почала будувати нову
державу, виштовхнуло на поверхню представників
того прошарку, котрих ніколи не поважала
більшість громадян. Окрім того, частина цього
прошарку, яку відверто зневажала основна маса,
почала активно використовувати особистісні якості,
що абсолютно суперечили тогочасним засадам
суспільної моралі, для того, щоб забезпечувати своє
існування на більш високому матеріальному рівні
порівняно з основним населенням.
ВВП України 1991 року в цінах того часу становив
приблизно 80 млрд доларів, що в переведенні на
ціни 2017 року складає майже 200 млрд доларів.
Однак навіть те пікове значення ВВП, якого Україна
сягнула за час своєї новітньої економічної історії,
що припадає на 2013 рік, було щонайменше на
чверть нижчим за рівень 1991 року. Отже, якщо
говорити про доларовий еквівалент ВВП, то ніколи у
своїй новітній економічній історії економіка України
не досягала своїх стартових значень. Ситуація
видаватиметься ще більш драматичною, якщо взяти
до уваги невикористані можливості економічного
зростання. Різницю між тим, що могло б бути, і те,
що було фактично. Зважаючи на те, що за цей же
період світова економіка показувала середньорічне
реальне зростання на рівні приблизно 3%, поточний
ВВП України на кінець 2017 року мав би становити
понад 400 млрд доларів.
Таким чином, за результатами 2018 року Україна
перебуватиме на рівні не більше ніж 1/3 від її
можливого обчисленого показника на цю дату.
Недоотримані в 2018 році 250 млрд доларів ВВП
країни – висока ціна, яку заплатив народ України за
неякісну економічну політику, що провадиться в
інтересах дуже обмеженої групи олігархів. Така
політика призвела до надзвичайно низького рівня
життя населення: прірва між рівнем життя українців
та європейців і далі збільшується, а країна стає
основним «постачальником» робочої сили в сусідні
держави. Ця сума «нестачі» – плата за небажання
рухатися шляхом реформ, які ще в 1990-х –

10. МАЙБУТНЄ УКРАЇНСЬКИХ ОЛІГАРХІВ08
забезпечити хоча б наближення до інших
пост-радянських європейських країн;
судова система залишається неякісною і
здебільшого має характеристики радянської
системи з такими огидними ознаками, як
можливість представників «вузького кола
зацікавлених осіб» впливати на прийняття
судових рішень;
значна частина компаній і нині перебуває у
власності держави, а приватизацію, як і раніше,
блокують;
зрощування капіталу з політикою досягло таких
розмахів, що не лише нікого не дивує, а й постає
в суспільній свідомості як цілком нормальне
явище, породжуючи ілюзію наявності якоїсь
соціальної угоди, що уможливлює збереження
формальних ознак демократії при нехтуванні нею
у власних бізнес-інтересах.
Цей список може бути значно ширшим, але від
цього не змінюються задані параметри пошуку тих,
хто належить до цього «вузького кола зацікавлених
осіб». За замовчуванням, це коло діє за цілком
раціональною логікою. Більше того, ця логіка зовсім
не обтяжена ідеологічним підґрунтям. Вона зовсім
примітивна. Ключове завдання – максимізація
власного добробуту. У найбільш спрощеному
варіанті воно виражається вартістю наявних активів
та розміром отримуваної ренти від них. Сума цих
двох елементів має бути максимальною. Тому в
окремі моменти часу допускається збільшення
одного з компонентів за рахунок зменшення
іншого. Важливо, щоб їхня сума не зменшувалася, а
в більш тривалій перспективі мала тенденцію
зростати.
Ось чому нові ідеї про інклюзивність економічного
зростання, які так активно обговорюються в
міжнародній експертному й політичному середови-
щі, свідомо не помічає в Україні «вузьке коло
зацікавлених осіб». Помітити цю дискусію, підтри-
мати її буде означати і те, що автоматично потрібно
погодитися з тим, що: (а) є серйозні викривлення в
поточному розподілі ВВП, (б) рівень матеріальної
поляризації – розшарування – суспільства дуже
високий, (в) таку ситуацію не створив народ
України, а, навпаки, її створила група олігархів, яка
паразитує на ньому.
Це «вузьке коло зацікавлених осіб», що сягає
корінням непевних 1990-х, потребувало – навіть на
початку свого утвердження – серйозної політичної
підтримки. Саме ця політична підтримка давала
можливість консервувати ситуацію в економіці на
свою користь, а розвиватися вона повинна тільки
узгодженим із цією групою шляхом. При всій
складності виконання і за умов відсутності
демократії або її значного обмеження це не було
надскладним завданням. Тим паче, що початковий
капітал, який уже могли використовувати представ-
ники «вузького кола зацікавлених осіб», давав
можливість одержати і політичну підтримку. Інститут
парламентаризму дав в Україні, яка мала всі
можливості стати одним зі зразків економічного
успіху на пострадянському просторі, серйозний
крен. Крен у бік так званого rentseekingbehavior –
«пошуку можливостей для заробітку».
Не складно протестувати цю ідею, поспілкувавшись
з українськими депутатами вищого законодавчого
органу країни. З-поміж тих, хто належить до цієї
групи «шукачів ренти», майже безпомилково можна
виділити щонайменше кілька підгруп:
ті, хто від самого початку з’явився в парламенті
як найманий працівник одного з представників
«вузького кола зацікавлених осіб»;
ті, хто інвестував у себе самостійно або мав
талан для того, щоб опинитися в парламенті і
вже потім успішно уклав угоду з «вузьким
колом зацікавлених осіб», у подальшому
обслуговуючи його інтереси і паралельно
намагаючись вбудуватися в бізнес більш
низького рівня;
представники бізнесу й окремих бізнес-груп,
що потребують політичної підтримки/«даху» для
забезпечення своєї нормальної роботи, але при
цьому не виявляють бажання в повному обсязі
брати на себе всі ті ризики, які є у тих, хто веде
бізнес без такої підтримки і змушений витрача-
ти додаткові кошти на її придбання.
А
Б
В

11. uifuture.org
ТЕОРІЯ ТА СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОГО ОЛІГАРХАТУ 09
Коли вся законодавча база країни вибудовується
на користь «вузького кола зацікавлених осіб», то й
основна економічна активність обмежується тільки
цим колом. Ось чому активно розвивалися
сировинні сектори економіки. Тому що придбання
«вхідного квитка» до них було неможливим без
політичної підтримки, а початкові витрати капіталу –
мінімальні. Ось чому розвиток малого і середнього
бізнесу практично ніколи не враховували в Україні.
Ось чому майже ніхто сторонній не міг потрапити в
це коло. Конкуренції ззовні в цьому колі не
допускали й «випалювали розжареним залізом».
Можливість впливати на різні рішення, які ухвалю-
вав силовий блок, робили це завдання відносно
легким для виконання. Зрозуміло, що й судова
система України, яка, на думку майже всіх експер-
тів і представників громадянського суспільства,
потребувала невідкладної зміни, залишалася такою,
якою вона є дотепер. Саме в такому вигляді вона
дає можливість впливати на тих, хто становить
загрозу для «вузького кола зацікавлених осіб».
Бажання недопустити конкуренцію ззовні пояснює і
небажання допускати в країну іноземного інвесто-
ра. Впустивши іноземного інвестора «вузьке коло
зацікавлених осіб» негайно повинно взяти на себе
ризики, пов’язані з тим, що новий інвестор виявить-
ся більш розумним, більш хитрим і більш далеко-
глядним порівняно з доморощеним феодалом.
Іноземний інвестор не заробляв свої капітали,
просто відбираючи їх у власного населення, яке
навіть не могло зрозуміти багато з того, що
відбувалося на початку нової економічної історії
України. Гроші були зароблені в чесній і жорсткій
конкурентній боротьбі в реальній ринковій економі-
ці. І він об’єктивно складе конкуренцію, а отже, і
здатен порушити десятирічний олігархічний договір.
При виникненні суперечок іноземний інвестор
може розв’язувати – принаймні частково – можливі
конфлікти в закордонних судах, які не контролює
українське «вузьке коло зацікавлених осіб». А отже,
ймовірність програшу для них достатньо висока, що
також є неприйнятним. Ураховуючи те, що в певний
період майже всі представники «вузького кола
зацікавлених осіб» почали розуміти, що вибудувана
ними система в Україні може являти серйозну
загрозу для них самих, вони разом із отриманням
іноземного громадянства частину одержаної в
Україні ренти інвестували за кордоном. Така
інвестиція – більш ніж закономірна для кожного з
них. Але вона також означає, що «вузьке коло
зацікавлених осіб» стає вразливим для тих великих
гравців, до яких вони «туляться», намагаючись
врятувати себе і своїх близьких від тієї долі, яку
вони підготували для звичайних українців. Ось чому
обсяг офіційно зареєстрованих інвестицій з України
за весь період її новітньої економічної історії
більший, ніж той, що зайшов до неї. І ось чому
«вузьке коло зацікавлених осіб» не може відверто
проігнорувати все те, що говорять йому представ-
ники тих країн, у яких представники цього кола вже
отримали своє нове громадянство. Ось чому
розкривати своє нове (друге, а іноді і третє)
громадянство представники українського парла-
менту не хочуть, а навпаки, намагаються його
узаконити. Як і в будь-якій економічній задачі, вони і
далі діють цілком раціонально. Їм треба захистити
самих себе і нікого більше.
Світ стає дуже відкритим. Якщо раніше колесо
світової історії робило свій оберт за рік, то зараз це
може відбутися за кілька днів. Навіть у найстрашні-
шому сні ніхто з тих, хто обслуговує інтереси
«вузького кола зацікавлених осіб» не міг собі
уявити, що дані їхньої офшорної діяльності стануть
відомим громадськості. Цілком пояснюваним є той
факт, що, використовуючи свої консолідовані
зусилля, майже всі подразники їхнього спокою вони
усунули. Та чи зможуть продовжувати це так само
успішно і в майбутньому – це відкрите питання,
відповідь на яке швидше негативна, аніж позитивна.

12. МАЙБУТНЄ УКРАЇНСЬКИХ ОЛІГАРХІВ10
Структура
українського
олігархату
Структура
українського
олігархату
Структура
українського
олігархату
Структура
українського
олігархату
Давайте все-таки спробуємо більш точно дати
визначення олігарху. За останні роки поняття
«олігарх» обросло різними атрибутами, які
необов’язково відображають його суть. Наприклад,
одним із обов’язкових стали медіа, які насправді є
лише політичним інструментом, як і багато інших.
У доповіді ми будемо відштовхуватись від базового
визначення олігарха як підприємця, який
використовує політичний вплив в інтересах
власного збагачення. Політичний вплив слід
розуміти як широкий набір інструментів, що
дозволяють олігарху збільшувати власну капіталіза-
цію. Сюди відносяться і медіа, і наявні групи
депутатів, і прямі зв’язки з владою (особиста
дружба або родинні зв’язки), монопольне станови-
ще на ринку тощо.
Іншим популярним стереотипом щодо українських
олігархів є зарахування до цієї категорії виключно
найбагатших підприємців, що збагатились за
рахунок непрозорої приватизації у 90-ті роки. Такий
стереотип не дозволяє врахувати значної кількості
нових впливових підприємців, які сьогодні активно
розбудовують власну інфраструктуру впливу на
владу. Проведений нами аналіз економічного та
політичного впливу олігархів на систему влади
дозволяє виділити три групи української олігархії:
Старі олігархи Младоолігархи Неофеодали

13. uifuture.org
ТЕОРІЯ ТА СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОГО ОЛІГАРХАТУ 11
До «старих» ми відносимо тих олігархів, які
сформували свої статки здебільшого у 90-ті і
протягом багатьох років залишаються найбагатши-
ми людьми в країні. Журнал "Новое время" виділив
10 бізнесменів, які впродовж 11 років залишались у
рейтингу топ-20 найбагатших людей країни. Саме їх
ми відносимо до «старих». Це Рінат Ахметов, Віктор
Пінчук, Костянтин Жеваго, власники групи "Приват"
(Ігор Коломойський, Генадій Боголюбов, Олексій
Мартинов), Юрій Косюк, Олександр Ярославський,
Дмитро Фірташ та Петро Порошенко.
Цей список, звісно, є неповним, оскільки значно
рідше до таких рейтингів потрапляли брати Суркіси
чи Вадим Новинський. Однак, щодо них діє той
самий принцип «збагачення в 90-ті». Тому їх теж
можна віднести до старих олігархів, за умови
збереження ними статків і впливу на українську
політику.
Важливо зазначити, що до цього списку ми не
відносимо Сергія Таруту, Юлію Тимошенко та
Віктора Медведчука. Пояснимо нашу логіку.
Внаслідок збройного конфлікту на Донбасі, Тарута
втратив більшість своїх найдорожчих активів, і,
відповідно, вже не потрапляє до списку найбагат-
ших українців. У нього відсутні серйозні інструменти
впливу на українську політику, окрім власного
депутатства. В останні роки ми також не зауважи-
ли, щоб його компанії заробляли завдяки впливу їх
власника на владу. Тому, з позиції сьогоднішнього
дня, Сергія Таруту слід вважати екс-олігархом.
Юлія Тимошенко, безсумнівно, належить до тих, хто
Ця категорія відрізняється від попередньої тим, що
її вплив напряму залежить від політичної або
ринкової кон’юнктури. Іноді саме кон'юнктура є
причиною їх появи і зникнення. Як правило, до
младоолігархів переходять з категорії дрібних чи
середніх завдяки політичному чи економічному
шансу, і їм дуже важко залишитись в цій категорії
після того, як цей шанс зникає. Як і «старі олігар-
хи», младоолігархи швидко ростуть через штучно
створену галузеву монополію.
збагатився у 90-ті і використовував владу в
інтересах власного бізнесу. Однак, на відміну від
інших олігархів, Тимошенко стала професійним
політиком і втратила власний бізнес. На сьогодніш-
ній день влада для Тимошенко є особистою
політичною ціллю, а не інструментом власного
збагачення. Безперечно, її кампанія і політична
діяльність фінансується олігархами та оточенням , і,
в разі приходу до влади, Юлія Володимирівна
скоріше за все створюватиме сприятливий режим
конкретним фінансово-промисловим групам. Але ми
змушені визнати, що вона не відповідає вищенаве-
деному визначенню "олігарх".
Віктора Медведчука можна було б назвати олігар-
хом, але, в сьогоднішніх умовах, його складно
вважати таким. Справа у тому, що Медведчук
скоріше є російським інструментом впливу на
українську владу та політику. Отже вважаємо
недоречним розглядати його як самостійного
гравця, якими є старі олігархи. Якщо враховувати
останню інформацію змі щодо наявності у Медвед-
чука нафтовидобувного бізнесу в РФ, а також його
вплив на український ринок скрапленого газу
завдяки російським зв’язкам, виходить, що його слід
віднести не до українських, а до російських
олігархів.
«Старі олігархи» на сьогодні представляють
найвпливовішу і найорганізованішу силу в країні. За
оцінками ЦЕС, вони володіють 13% української
економіки. Це робить їх “too big to fail”, або, іншими
словами, їх вага та вплив змушують будь-яку владу
йти на компроміс із ними. Фактично, «старі
олігархи» визначають модель існування української
економіки та політики протягом останніх 20 років.
«СТАРІ» АБО “TOO BIG TO FAIL”
МЛАДООЛІГАРХИ

14. МАЙБУТНЄ УКРАЇНСЬКИХ ОЛІГАРХІВ12
Найяскравішим прикладом младоолігарха є Сергій
Курченко. Завдяки підтримці «сім’ї», він отримав
монополію на ринку скрапленого газу і дуже
швидко конвертував її в мільярдні статки. Він навіть
дозволив собі придбання футбольного клубу, що
мало б віднести його до кола старих олігархів. Але,
оскільки його бізнес був наслідком відповідної
політичної кон’юктури, все завершилось із втечею
Віктора Януковича.
Також, младоолігархів можна поділити на дві
підгрупи:
1. Політичнокон’юктурні
Сюди належать ті, хто переходить до категорії
"багатих і впливових" виключно завдяки політично-
му шансу. Сьогодні до таких можна віднести: Ігоря
Кононенка, Дмитра Кропачева, Арсена Авакова
тощо.
2. Економічнокон’юктурні
До цієї групи належать ті, хто стрімко збагачується
завдяки економічній кон’юктурі. Наприклад,
агроолігари Олексій Вадатурський чи Андрій
Веревський. Стрімке зростання експорту зернових,
яке почалося з 2012 року, та зростання курсу
долара привело їх у двадцятку найбагатших людей
країни. Інший приклад - будівельний бум, який після
2015 року серйозно вплинув на статки сім’ї Герег,
які починають конвертувати їх у серйозний
локальний політичний вплив.
У своїй діяльності младоолігархи повністю насліду-
ють модель поведінки «старих». Вони намагаються
монополізувати окремі сектори економіки, форму-
ють політичні групи у владі, розставляють своїх
людей на державних підприємствах і в органах
влади, озброюються дрібними медіа тощо. Однак,
ключова проблема для них – сталість. Незважаючи
на значний фінансовий і політичний ресурс, вони
дуже вразливі до зміни кон’юнктури.
В цій категорії знаходяться олігархи локального
масштабу. На відміну від «старих» і «младоолігар-
хів», неофеодали не монополізують сектор
економіки, а конкретну територію. Як правило, вони
втілюють всі олігархічні підходи, володіють значни-
ми ресурсами, захоплюють локальну владу, місцеві
правоохоронні органи і суди, локальні медіа тощо в
межах певної території. Вага кожного із них окремо
в національних масштабах є незначним. Але всі
разом вони представляють впливову верству
суспільства, яка є суттєвим фактором функціону-
вання політичної системи. Одним із важливих
інструментів впливу неофеодалів є голоси виборців.
Завдяки монополізації певної території, вони
можуть забезпечувати високий результат конкрет-
ним політичним силам, і, таким чином, вносити
корективи у національну політику.
Прикладами неофеодалів є депутати–мажоритарни-
ки, мери міст, власники або директори містоутворю-
ючих підприємств тощо. У цьому дослідженні ми не
здійснюємо аналіз цієї категорії олігархів.
НЕОФЕОДАЛИ

15. uifuture.org
ТЕОРІЯ ТА СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОГО ОЛІГАРХАТУ 13
Джерело: Еспресо.TV

16. Вплив на енергетику

17. uifuture.org
«ЕНЕРГЕТИЧНІ» ОЛІГАРХИ 15
енергосектору країни. Серед офіційних осіб, які
мають власні, часто неформальні інтереси у
енергетичному секторі, – Ігор Кононенко (який, як
вважається, є новим «наглядачем» за державними
енергетичними активами). Окремі високопосадовці
мають інтерес у енергетичному секторі, як-от
нардепи Юрій Бойко, Наталія Королевська, брати
Дубневичі, Юлія Льовочкіна, Степан Івахів, міністр
внутрішніх справ Арсен Аваков (родина якого
володіє активами з газовидобутку), та інші менш
помітні персони. Суттєвий вплив на енергетичний
сектор має фінансова група ICU, із якої вийшли
кілька посадовців високого рангу, а її керівник,
Макар Пасенюк, був радником Петра Порошенка.
Сам факт, існування великих гравців на енергетич-
них ринках не є проблемою. Проте, близькість до
влади та лобіювання потрібних рішень, а інколи –
корупційних та злочинних схем, зумовлюють
виникнення збитків як для окремих підприємств, так
і для суспільства в цілому.
Мажоритарним гравцем вугільної енергетичної
галузі є Рінат Ахметов. На генерацію ДТЕК Ахметова
припадає майже 1/4 ринку електроенергії .
Зважаючи, що на найбільшого гравця ринку НАЕК
«Енергоатом», припадає понад 56% виробленої
електроенергії, ринок фактично є висококонцентро-
ваним. При цьому, структура Ахметова контролює
левову частку видобутку та постачання енергетич-
ного вугілля в країну: в 2017 р. на компанії припада-
ло 86 % видобутку енергетичного вугілля в Україні .
ДТЕК, імпортуючи вугілля, включає у ланцюжок
свого швейцарського трейлера DTEK Trading S.A.,
внаслідок чого, як стверджує Андрій Герус, виконав-
чий директор "Конкорд Капітал", ціна ресурсу
зростає на 20-30%.
Перерозподіл природоресурсної ренти та доступ до
монополій завжди був найпростішим способом
збагачення та первинного накопичення капіталу.
Щоправда, для швидкого становлення олігарха
одного лиш доступу до монополій мало. Це майже
неможливо без «державної підтримки» у формі
прийнятих правильних рішень та схем.
В Україні не так багато галузей із можливістю збору
природної та монопольної ренти, а тому енергетика
стала одним із найпоширеніших джерел збагачення
та виникнення корупційних схем, розквіту олігархії.
Енергетичний сектор України контролюється або ж
державою (в особі великих енергетичних компаній,
які часто неформально контролюються представни-
ками влади), або ж великим бізнесом, здебільшого
зі сфери впливу олігархів.
Рінат Ахметов, Дмитро Фірташ, Ігор Суркіс, Костян-
тин Григоришин, Ігор Коломойський – представники
«старої» олігархії, які контролюють значну частину
ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКА
АХМЕТОВ
ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКА
ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКА
ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКА
ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКА
ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКА
ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКА
ВУГІЛЛЯ ТА ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКА
1/4ринку
електроенергії

18. МАЙБУТНЄ УКРАЇНСЬКИХ ОЛІГАРХІВ16
Водночас в орбіті інтересів наймогутнішого
енергетичного олігарха України Ріната Ахметова не
лише вугільна електроенергетика, але й газовидо-
бування, сонячна та вітрова, бізнес із передачі та
розподілу електроенергії, комунальна теплоенерге-
тика.
Звично, із приходом нової влади, з’являються нові
зацікавлені особи. Такі «младоолігархи» залучають-
ся в в енергетичний сектор, відтісняючи таких
самих із попередньої влади. У 2017 році Наталія
Королевська спробувала продати власний вугіль-
ний бізнес – ПАТ «Львівська вугільна компанія».
Серед потенційних покупців розглядався підприє-
мець Віталій Кропачов . Він, як вважається, є
«наглядачем» за вугільною галуззю від представни-
ка влади Ігоря Кононенка, якого вважають владним
куратором енергетики в цілому . Саме Віталій
Кропачов сконцентрував значну частину вугільних
активів, виведених раніше із держвласності .
Основною державною компанією в секторі вугільної
енергогенерації є ПАТ «Центренерго». У 2017 році
компанія закуповувала американське вугілля, і як
вважається, ці закупки були частиною політично
вмотивованої схеми, що була розроблена для
налагодження зв’язків із президентом США
Дональдом Трампом . Цей актив є серед інтересів
Кропачова . Найчастіше ДТЕК Ахметова звинувачу-
ють у лобіюванні так званої формули «Роттердам+»
– імпортного паритету ціни вугілля, який використо-
вується для розрахунку ціни на електроенергію. Але
й державна «Центренерго» становить інтерес лише
за такого підходу до ціноутворення, в іншому разі
актив значно менше цікавий для купівлі особами,
близькими до влади зокрема.
Атомна енергетика та атомно-промисловий
комплекс цілком контролюються державою та є
непідконтрольними олігархічними групам. Проте,
близький до президента Порошенка Ігор Кононеко ,
як вважається слідчими органами, був причетний
до схем збагачення за рахунок цього сектору.
Екс-нардеп Микола Мартиненко, як підозрюється,
був пов’язаний зі схемами з підприємством, що
займається видобутком уранової руди та її збага-
ченням – «Східним гірничо-збагачувальним
комбінатом» . Мартиненко, близький до чинних та
колишніх топ-посадовців (зокрема, Петра Порошен-
ка та Арсенія Яценюка), пов’язується із «прокладка-
ми», через які змінювались закупівлі для СхідГЗК. За
оцінками НАБУ, внаслідок існування таких махінацій
комбінат переплатив за уранову сировину 17,29 млн
доларів США. При цьому, сам комбінат має системні
проблеми із оновленням виробничої бази, а відтак
Мартиненко підозрюється також в участі у непрозо-
рих закупівлях для НАЕК «Енергоатом».
Відновлювана енергетика є окремою сферою
бізнес-інтересів олігархів. За рахунок гарантованих
високих тарифів, бізнес, який інвестував у «зелену»
енергетику, напевне продаватиме її до 2030 року за
стимулюючою ціною. Рівень гарантованого тарифу
знижуватиметься після 2019 й 2024 років та буде
відмінений після 2030 року. Це зумовлює високий
інтерес до інвестування у сектор саме до 2020 року.
Піонером серед олігархів у цій галузі був Сергій
Клюєв, який пролобіював високі «зелені» тарифи, а
згодом і бар’єри входу на ринок нових гравців.
Ринок «зеленої» енергетики є менш концентрова-
ним, ніж інші сектори. У 2017 році 377 компаній
виробляли електроенергію за «зеленим» тарифом
(частко кілька компаній мають одного власника).
Проте олігархи зацікавлені у нарощенні своєї
частки у цьому секторі. Після втечі Сергія Клюєва
основним гравцями на ринку серед олігархів є
Рінат Ахметов, компанія якого є лідером у
виробленні вітрової електроенергії в Україні
(зокрема належна йому компанія DTEK Renewables
B.V. включає в себе компанію Вінд Пауер, що
управляє найбільшою в Україні Ботієвською
вітроелектростанцією). Загалом, на структури ДТЕК
припало 30,5 % усієї електроенергії, виробленої з
відновлюваних ресурсів у 2017 році, щоправда,
частка цієї енергії у загальному виробництві є
мізерною. Серед олігархів глибокий інтерес до
інвестування у «зелену» енергетику має Василь
Хмельницький . Крім олігархів, у «зелену» енергети-
ку інвестують особи, які перебувають при владі, а
АТОМНА ЕНЕРГЕТИКА
ВІДНОВЛЮВАНА ЕНЕРГЕТИКА

19. uifuture.org
«ЕНЕРГЕТИЧНІ» ОЛІГАРХИ 17
Зрозуміло, що зазвичай олігархи є власниками цих
підприємств не безпосередньо, а через компанії, з
якими вони афілійовані. В окремих випадках, немає
безпосередніх доказів зв’язку певного олігарха з
конкретною компанією. Часто ці компанії зареє-
стровані в офшорах, а це в окремих випадках
означає виведення коштів з країни та мінімізація
сплачених в Україні податків.
Директором інвестиційної компанії ICU (з якої, як
відомо, за останні роки на високі державні пости
перейшла низка працівників, як-от: екс-голова
нацбанку Валерія Гонтарєва, екс-міністр енергетики
Володимир Демчишин та колишній голова НКРЕКП
Дмитро Вовк) є Макар Пасенюк, колишній фінансо-
вий радник президента Петра Порошенка.
Крім українських олігархів, компаніями з розподілу
електроенергії володіє компанія VS Energy, зареє-
стрована у Нідерландах та пов’язана з особами-ви-
хідцями з пост-соціалістичного простору, перш за
все росіянами. Свого часу VS Energy викупили акції
Київ- та Рівнеобленерго у бенефіціарів із США.
Компанія володіє фактично частками в 11 обленерго.
Окрім володіння, мав місце і фінансовий контроль
за підприємствами, де мажоритарним власником є
держава. Яскравий приклад – фінансовий контроль
братів Суркісів над деякими (Миколаїв-, Харків-,
Хмельницьк-, Черкаси та Запоріжжяобленерго)
обленерго через компанію ПрАТ «ХК "Енергомере-
жа"» (директором якої був Дмитро Крючков,
колишній депутат від блоку Юлії Тимошенко, який
був членом парламентського комітету ПЕК).
Компанія викуповувала в обленерго заборгованість,
сформовану великими покупцями електроенергії, за
суми, значно менші за ці борги, з післяплатою,
проте згодом не повертала кошти енергорозподіль-
чим компаніям.
Енергомережа вивела із Запоріжжя-, Харків- і
Черкасиобленерго 2 млрд грн . Найгучніша історія
сталась із Запоріжжяобленерго: внаслідок виведен-
ня коштів із компанії, НКРЕКП застосувала до неї
механізм роботи за нульовим алгоритмом і
обленерго не могла використовувати коштів.
спеціалізований бізнес часто має неформальних
лобістів у цих питаннях з числа посадових осіб.
Серед нардепів, які мають зв’язок із представника-
ми бізнесу (в тому числі й серед своїх родичів) у
сфері відновлюваної енергетики можна, зокрема,
назвати братів Дубневичів, Анатолія Матвієнка
(БПП), Тараса Козака, Юлію Льовочкіну та низку
інших .
Зрозуміло, що головним гравцям сектору, в тому
числі й олігархам, не подобаються дискусії щодо
зниження рівня пільгових тарифів, за якими
гарантовано викуповуються електроенергії.
Незабаром система «зелених» тарифів (які в Україні
вже значно вищі ніж у Європі) може бути змінена
на систему аукціонів (коли гравці конкурують між
собою за право виробляти таку енергію, пропоную-
чи найнижчі ціни). Додатково олігархи намагаються
отримати інші преференції. Так, у липні 2018 р була
спроба проголосувати за надання пільги на імпорт
обладнання для зеленої енергетики. При цьому
поправка була внесена в закон, який не має
відношення до енергетики – ці зміни були внесені у
податковий кодекс стосовно аліментів на дітей .
Ринок розподілу та продажу електроенергії
сконцентрував у собі велику кількість зацікавлених
олігархів. Компанії у цій сфері є природними
монополіями, в окремих випадках частково
належать державі та додатково одним–двома
представниками бізнесу (в тому числі й олігархічно-
го). Держава, здебільшого, є міноритарним акціоне-
ром у регіональних компаніях з розподілу електрое-
нергії. Кінцевими власниками українських обленер-
го є Костянтин Григоришин, Ігор Коломойський ,
Рінат Ахметов, Ігор Суркіс, Юрій Бойко ( частка у
«Волиньобленерго» становить 75%) а також
компанії ICU та VS Energy. Зважаючи на велику
кількість олігархів, залучених у цей сектор, концен-
трація ринку є нижчою, проте це не виключає
можливостей вступ у змови для досягнення власних
цілей.
РИНОК РОЗПОДІЛУ ТА ПРОДАЖУ
ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ

20. МАЙБУТНЄ УКРАЇНСЬКИХ ОЛІГАРХІВ18
Це призвело до тривалих невиплат заробітної
плати. За оцінками НАБУ, через ці фінансові
махінації ВАТ «Запоріжжяобленерго» та ДП
«Енергоринок» завдано збитків у розмірі понад
346 млн грн . Водночас, депутат від групи «Партія
«Відродження» (серед членів якої є й близькі до
Суркісів депутати) подав законопроект, покликаний
вирішити проблему невиплат Запоріжжяобленерго.
У травні 2018 року компанію «Енергомережа» суд
визнав банкрутом. Контроль за частиною або ж і
всіма підприємствами, з якими працювала
«Енергомережа», перейде під неформальний
контроль Ігоря Кононенка , а відповідно, Ігор Суркіс
втратить свій вплив.
Висока контракція активів електроенергетики в
руках невеликої групи осіб в теорії дає можливість
тиску заради просування потрібних для афілійова-
них компаній рішень зі сторони держави. На
початку 2015 року ДТЕК почав вимагати збільшення
ціни закупки вугілля до 1 500 грн (на той час в
державних шахт закупівля здійснювалась за ціною
1100 грн). В лютому 2015 року ДП «Енергоринок»
заборонив розраховуватись за електроенергію,
вироблену на неконтрольованій території (рішення
підтримував і чинний профільний міністр Володимир
Демчишин). Це рішення торкнулось трьох станцій
ДТЕК Східенерго» − Зуївської, Луганської та
Курахівської, а також бізнесу з видобутку та
поставки вугілля . ДТЕК заявляв, що внаслідок таких
дій та відсутності поступок на користь компанії,
скоротиться видобуток вугілля та зупиниться
робота частини ТЕС. Це могло б загрожувати
відключеннями електроенергії в країні.
У квітні 2015 року перед Адміністрацією Президента
пройшли протести шахтарів, зокрема, з вимогою
відставки міністра. Нардеп Мустафа Найєм
повідомляв, що в його розпорядження потрапив
план, розроблений в ДТЕК з метою захисту
інтересів компанії, який, поміж іншим, включав
інформаційну кампанію та можливість організації
масових страйків . Згодом, ДТЕК отримав бажані
вигідні умови, а з часом ціна вугілля почала
розраховуватися за імпортним паритетом (т. зв.
формула Роттердам+, яку звинувачують у непрозо-
рості та необ’єктивності).
Значно більше можливостей відкривається перед
представниками олігархії, коли вони серед
партнерів мають високопоставлених представників
влади. У 2012–2013 роках державний Енергоатом
знижував виробіток електроенергії для збільшення
виробітку вугільними ТЕС, що означало збільшення
дохідності відповідних компаній.

21. uifuture.org
«ЕНЕРГЕТИЧНІ» ОЛІГАРХИ 19
Газовидобуток в Україні досить слабко контролю-
ється олігархами. У 2017 році 78,3% видобутку
припало на компанії, мажоритарним або єдиним
акціонером яких є держава. Лідером, як зазвичай,
була компанія Укргазвидобування, що входить у
структуру групи Нафтогаз, повна державна
власність, 15,3 млрд куб. м (74,6 %) . До газовидобув-
них компаній, мажоритарним власником яких є
держава, належить Укрнафта. Протягом тривалого
часу оперативний контроль над компанією зумів
встановити міноритарний акціонер Ігор Коломой-
ський разом із партнером Геннадієм Боголюбовом.
Серед низки інших зловживань, міноритарні
акціонери запровадили схему, за якої, всупереч
вимозі продажу газу, видобутого державними
компаніями, непромисловим споживачам, забезпе-
чували газом потужності власних хімічних вироб-
ництв (звісно ж, за потрібною цим інвесторам
ціною) .
Приватні компанії видобули лише 4,1 млрд куб. м
газу у 2017 році. Найбільшим приватним видобувни-
ком газу є компанія Нафтогазвидобування, ¾ якої
знаходиться у власності Ріната Ахметова, і входить у
склад ДТЕК Нафтогаз. Структури ДТЕК видобули 1,65
млрд куб. м газу у 2017 році, що становить 8 % від
загального видобутку в країні . Саме Нафтогазвидо-
бування отримала рекордне відтермінування на
податкові борги – 145,1 млн. грн. у 2016 році.
Засновниками Нафтогазвидобування у 1999 році
були Микола Рудьковський та Петро Порошенко,
який згодом продав половину свої частки Нестору
Шуфричу . Згодом 25% компанії були продані Рінату
Ахметову, який у квітні 2013 року наростив свою
частку до майже 50% ,викупивши долю у Миколи
Рудьковського. У 2015 році, коли відносини між
Ахметовим та президентом Порошенком були
доволі напруженими (одним із проявів чого був
загаданий вище конфлікт у сфері теплової
генерації), Генпрокуратура та СБУ виявляли
особливо прискіпливу увагу до діяльності компанії,
що, можливо, було проявом спроб Порошенка
повернути контроль над компанією . Вже після
налагодження стосунків між Ахметовим та
ПРИРОДНІЙ ГАЗ
ПРИРОДНІЙ ГАЗ
ПРИРОДНІЙ ГАЗ
ПРИРОДНІЙ ГАЗ
ПРИРОДНІЙ ГАЗ
ПРИРОДНІЙ ГАЗ
ПРИРОДНІЙ ГАЗ
ПРИРОДНІЙ ГАЗ
ГАЗОВИДОБУТОК

22. МАЙБУТНЄ УКРАЇНСЬКИХ ОЛІГАРХІВ20
Порошенком, перший збільшив свою частку у
компанії до 75% . При цьому, один із екс-керівників
компанії стверджував, що Ахметов купив її за
заниженою вартістю .
Наступним найбільшим видобувальником газу є
група Burisma (включає 12 компаній, 4,8% видобутку
в країні) , контрольована Миколою Злочевським,
міністром екології часів президенства Віктора
Януковича. У січні 2015 року проти Злочевського
були відкриті кримінальні справи, а низка активів
заарештовані. На початку 2017 року компанія
заявила про закриття кримінальних справ проти неї
та її власника Злочевського . Перед цим Злочев-
ський зустрічався із Кононенком . А за словами
депутата-втікача Олександра Онищенка, саме з
Кононенком велися переговори про закриття справ
. На початку 2018 року Злочевський вільно відвіду-
вав Україну. Злочевський скуповував газові активи
Юрія Іванющенка (близького соратника Віктора
Януковича) і це відбувалося за участі Кононенка .
Фактично Микола Злочевський перекочував із
когорти дрібних «младооліграхів» часів Януковича
до «младооліграхів» каденції Порошенка. І це
відбувалось не без участі Кононенка, з яким
Злочевський знайомий близько 20 років. Відомо, що
компанії Злочевського постачали газ підприєм-
ствам, пов’язаним із Петром Порошенком та його
оточенням, в тому числі, Ігорем Кононенком .
Решта газовидобувних компаній, пов’язаних із
олігархами, складають вкрай малу частку у цьому
секторі. А відтак, наразі, ані інтерес олігархів, ані їх
вплив на сектор не є аж таким значним. Так, на
компанію Укрнафтобуріння, яка пов’язана з Ігорем
Коломойським, депутатом Віталієм Хомутинником
та, можливо, бізнесменом Павлом Фуксом ,
припадають невеликі обсяги видобутку (390 млн
куб. м у 2017 році, 1,9 % загальнодержавного
видобутку цього року). Крім цього, Коломойський
має відношення до Полтавської газонафтової
компанії. Віктор Пінчук володіє дрібними газовидо-
бувними компаніями «Природні ресурси» та
«Східний геологічний союз». Вадим Новинський є
власником групи компаній Smart Energy.
Газовидобуток також належить до сфери інтересів
міністра внутрішніх справа Арсена Авакова. Проте
компанії, які пов’язують із ним, є вкрай малими
гравцями ринку. У 2017 році ТОВ «Актив Газ Ресурс»
видобула 9,452 млн куб. м, ТОВ «Сахалінське» – 2,63
млн куб. м, ТОВ «Енергія-95» – 90,339 млн куб. м ,
що сукупно відповідає 0,5% загальнодержавного
видобутку газу. Між Аваковом та Кононенком вже в
період їх перебування при владі велась боротьба за
доступ до газоносних площ, яку Аваков програв.
Газорозподіл, на відміну від сектору видобутку
природного газу, майже цілком контролюється
олігархами, бізнес-групами та частково окремими
представниками влади. Основним гравцем у секторі
газорозподілу та продажу газу кінцевим
споживачам є Дмитро Фірташ, якому належить
Регіональна газова компанія. Фактично, Фірташ
контролює розподіл та продаж природного газу у
20 областях країни. До цих же компаній, як
стверджують окремі політики, мають відношення
Юрій Бойко та Сергій Льовочкін. Решта
регіональних компаній здебільшого контролюється
місцевими бізнес-елітами. Фактично лише одна
компанія «Кіровоградгаз» знаходиться під
контролем державної НАК Нафтогаз.
До реформи ринку газу розподіл та постачання газу
здійснювали 42 компанії (міськгази й облгази), які
забезпечували доставку газу до кінцевих спожива-
чів та реалізацію їм ресурсу. Запровадження ринку
газу передбачало заборону здійснення функцій
транспортування та продажу газу одним суб’єктом
господарювання. Відтак, власники газорозподільних
компаній створили окремі суб’єкти, які розпочали
ведення діяльності з продажу газу тим кінцевим
споживачам, які раніше обслуговувались газороз-
подільними компаніями. Фактично, на ринку
створена олігополія з високим рівнем концентрації.
Крім цього, не врегульованим залишається питання
плати газорозподільних компаній за використання
відповідних газових мереж. Сьогодні фактично ці
компанії безоплатно експлуатують майно, яке їм не
належить.
ГАЗОРОЗПОДІЛ

23. uifuture.org
«ЕНЕРГЕТИЧНІ» ОЛІГАРХИ 21
За словами НАК Нафтогаз, регіональні газозбутові
компанії, що контролюються Фірташем, списують
частину газу на «мертві душі», в подальшому
використовуючи ресурс для власних цілей ,
зокрема, й для забезпечення роботи активів у
хімічній промисловості, а також зловживаючи
маніпуляціями з реальними обсягами виробни-
чо-технологічних втрат газу, здійснюючи несанкціо-
нований відбір технологічного газу з мереж. Крім
цього, компанії системно не розраховуються з
Нафтогазом за поставки газу, постійно нарощуючи
обсяги заборгованості .
Основним видобувником нафти в країні є Укрнафта
– підприємство з мажоритарною власністю
держави, проте, як згадувалось вище, оперативний
контроль підприємством зумів встановити та
протягом тривалого часу утримувати міноритарний
акціонер Ігор Коломойський з партнером Геннадієм
Боголюбовом. На решту компаній припадає вкрай
мала частка видобутку нафти і вони не мають
особливої ваги у секторі. Виробництво нафтопро-
дуктів здійснюється лише на Кременчуцькому НПЗ
(перебуває у власності ПАТ «Укртатнафта») та
Шебелинському ГПЗ (належить державній компанії
«Укргазвидобування»).
Укргазвидобування цілком контролюється держа-
вою. В Укртатнафті держава є міноритарним
акціонером, а підприємство фактично контролюєть-
ся Ігорем Коломойським . Олігарх і дотепер реалізує
схеми виведення коштів із Укранафти; лише у 2015
році з компанії було виведено майже 15 млрд грн .
Коломойський неодноразово робив спроби
посилити свій вплив на ринку нафтопродуктів
України, зокрема і у 2018 році.
Одними із найбільших гравців на ринку роздрібної
торгівлі автопаливом є також група «Приват»
Коломойського та Боголюбова. Трапляються
ситуації, коли мережі АЗС регулярно переоформлю-
До реформи ринку газу розподіл та постачання газу
здійснювали 42 компанії (міськгази й облгази), які
забезпечували доставку газу до кінцевих спожива-
чів та реалізацію їм ресурсу. Запровадження ринку
газу передбачало заборону здійснення функцій
транспортування та продажу газу одним суб’єктом
господарювання. Відтак, власники газорозподільних
компаній створили окремі суб’єкти, які розпочали
ведення діяльності з продажу газу тим кінцевим
споживачам, які раніше обслуговувались газороз-
подільними компаніями. Фактично, на ринку
створена олігополія з високим рівнем концентрації.
Крім цього, не врегульованим залишається питання
плати газорозподільних компаній за використання
відповідних газових мереж. Сьогодні фактично ці
компанії безоплатно експлуатують майно, яке їм не
належить.
НАФТОПРОДУКТИ
НАФТОПРОДУКТИ
НАФТОПРОДУКТИ
НАФТОПРОДУКТИ
НАФТОПРОДУКТИ
НАФТОПРОДУКТИ
НАФТОПРОДУКТИ
НАФТОПРОДУКТИ

24. МАЙБУТНЄ УКРАЇНСЬКИХ ОЛІГАРХІВ22
ються на інших власників для уникнення штрафів
від Антимонопольного комітету та інших регулятор-
них органів . Передусім такі схеми застосовують
компанії Коломойського . Інші олігархи, фактично
не є гравцями ринку, хоча раніше вагому роль
відігравали І. Єремєєв, П. Димінський, Е. Ставицький,
С. Курченко.
Серед вагомих нинішніх учасників ринку, крім
Привату, можна назвати бізнесмена Віталія
Антонова (Галнафтогаз, OKKO), нардепа Степана
Івахіва (група Континіум, WOG). Ці учасники ринку
здійснюють також імпорт нафтопродуктів, адже
Україна забезпечує свої потреби у паливі власним
виробництвом на більше, ніж 20%.
≈85%
ДЕРЖАВНІ КОМПАНІЇ, ЗРОСТАЮЧИЙ
ВПЛИВ КОНОНЕНКА ТА КРОПАЧОВА
БІЗНЕС ЕЛІТА, ДРІБНІ ЧАСТКИ
ІНШИХ ОЛІГАРХІВ
ДЕРЖАВНА ВЛАСНІСТЬ, ЗРОСТАЮЧИЙ
КОНТРО КОНОНЕНКА І КРОПАЧОВА
ІНШІ ДРІБНІ БІЗНЕС-УЧАСНИКИ
АХМЕТОВ
ВИДОБУТОК ВУГІЛЛЯ
≈67%АХМЕТОВ
≈14%
≈95%
≈70%
ЦЕНТРЕНЕРГО
4%ЦЕНТРЕНЕРГО
≈19%ДРІБНІ
УЧАСНИККИ
ТЕПЛОВА ГЕНЕРАЦІЯ Е/Е
56,5%ЕНЕРГОАТОМ
7%УКРГІДРОЕНЕРГО
23,8%АХМЕТОВ
ГЕНЕРАЦІЯ Е/Е
30,5%АХМЕТОВ
ВІДНОВЛ. ЕНЕРГЕТИКА
УКРНАФТА ПІД КОНТРОЛЕМ
КОЛОМОЙСКОГО
НАФТОВИДОБУТОК
КОЛОМОЙСКИЙ ОСНОВНИЙ
ГРАВЕЦЬ
НАФТОПЕРЕРОБКА
ЧАСТКОВО ДЕРЖАВА
КОЛОМОЙСКИЙ, ІВАХІВ,
БІЗНЕС-ГРУПИ
ЗБУТ
КІНЦЕВІ СПОЖИВАЧІ
ДРІБНІ ЧАСТКИ ОЛІГАРХІВ ТА ІНШИЙ
БІЗНЕС
4,8%ЗЛОЧЕВСКИЙ
78,3%ДЕРЖАВА
8%АХМЕТОВ
ГАЗОВИДОБУТОК
ЗДЕБІЛЬШОГО У ВЛАСНОСТІ ФІРТАША
У ПАРТНЕРСТВІ З ЛЬОВОЧКІНОМ
ТА БОЙКОМ
РОЗПОДІЛ ТА ПРОДАЖ
МАЛА ЧАСТКА ДЕРЖАВНОЇ ВАСНОСТІ,
МАЙЖЕ НЕ КОНТРОЛЬОВАНА
ДЕРЖАВОЮ
У ВЛАСНОСТІ ГРИГОРИШИНА,
АХМЕТОВА, СУРКІСА, БОЙКА,
ICU ТА VS ENERGY
РОЗПОДІЛ ТА ПРОДАЖ Е/Е
ЧАСТКОВА РОЗПОРОШЕНА ДЕРЖАВНА
ВЛАСНІСТЬ З ЧАСТКОВИМ
КОНТРОЛЕМ КОНОНЕНКА
СХЕМА UIF НА ОСНОВІ
ВІДКРИТИХ ДЖЕРЕЛ

25. uifuture.org
«ЕНЕРГЕТИЧНІ» ОЛІГАРХИ 23
Для вітчизняного енергосектору, а відповідно й осіб,
які є бенефіціарами енергетичних активів, головною
загрозою є поглиблення зношеності енергетичних
активів та падіння попиту на їх продукцію. Говорячи
про проблеми вітчизняної енергетики (наявні та
потенційні, з якими сектор зіткнеться у майбутньо-
му), слід розуміти, що різні групи бенефіціарів
мають різні інтереси. Так, «младоолігархи», а також
посадові особи, які заробляють на роботі енерге-
тичних активів, вимиванні коштів із них, не надто
переймаються долею майбутнього енергосектору.
Головна їх мета – зібрати найбільшу ренту протягом
періоду, в якому вони мають доступ до цих активів.
Олігархи ж, які фактично володіють такими актива-
ми, найбільше б мали перейматися майбутнім
енергетичних активів – можливого надійного
джерела їхніх доходів. Зважаючи на такі відмінності
інтересів бенефіціарів, а також нинішній нездатності
держави забезпечити прозоре та ефективне
управління активами енергосектору, корисним було
б запровадження корпоративного управління
державними енергетичними активами, а також
стимулювання формування конкурентного середо-
вища на енергоринках.
У сфері електроенергетики скорочення продажів
електроенергії (а відтак і прибутків компаній та їх
акціонерів) може бути зумовлене скороченням
обсягів промислового виробництва та посиленням
еміграційних процесів, що в кінцевому рахунку
знижуватиме попит на електроенергії. Це, у свою
чергу, звужуватиме можливості накопичення
інвестицій для оновлення виробничих фондів
електроенергетики. Проведення реформи електрое-
нергетики покликане запустити механізми, які б
сприяли збільшенню ресурсу для реінвестування в
енергетичні активи. Проте, реформа та перехід на
ринкові засади в ціноутворенні на електроенергію
зумовить підвищення цін для промислових та
побутових споживачів, а відтак може виступити
чинником посилення процесів згортання промисло-
вого виробництва (і часткового його перенесення в
інші країни).
Вагомим чинником, який міг би сприяти встановлен-
ню реальних конкурентних незавищених цін на
МАЙБУТНЄ
ЕНЕРГЕТИКИ
ТА ОЛІГРАХІВ
МАЙБУТНЄ
ЕНЕРГЕТИКИ
ТА ОЛІГРАХІВ
МАЙБУТНЄ
ЕНЕРГЕТИКИ
ТА ОЛІГРАХІВ
МАЙБУТНЄ
ЕНЕРГЕТИКИ
ТА ОЛІГРАХІВ
СФЕРА ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКИ

26. МАЙБУТНЄ УКРАЇНСЬКИХ ОЛІГАРХІВ24
електроенергію в Україні, є інтеграція вітчизняного
ринку в європейський після проведення реформи
електроенергетики. Конкуренція, яка виникне
внаслідок можливості вільного імпорту електрое-
нергії, змусить національних виробників не
завищувати ціну (а відповідно може послабитись
тиск на процеси згортання промислового виробни-
цтва та еміграції населення – основних спожива-
чів). Водночас, відкриття ринку після реформи
може стати стимулом входу в нього іноземних
інвесторів. Якби парадоксальне це не звучало, але
традиційна (передусім вугільна) енергетика серед
перших мала б бути зацікавленою у вільному
конкретному ринку, а не гонитві за щорічним
нарощенням прибутків.
Одним із шляхів нарощення прибутків, попри всю
патетику турботи про довкілля та необхідності
енергетичної трансформації, є інвестування у
відновлювану енергетику, що дає гарантований
високий дохід до 2030 року. Нарощення «зелених»
потужностей з використанням високого стимулюю-
чого «зеленого» тарифу, лише підвищуватиме
усереднену ціну електроенергії для кінцевих
споживачів. І водночас «зачинятиме» потужності
атомної генерації. Виходом із ситуації могло б бути
створення потужностей з акумуляції електроенергії,
нарощення потужностей з маневрування та
балансування, а також уже згадувана вище
інтеграція вітчизняної енергосистеми у європейську
для полегшення балансування та експорту
надлишків електроенергії.
Транзит газу територією України з Росії до ЄС на
сьогодні не є в орбіті впливу олігархів. Проте,
майбутнє вітчизняного газового сектору тісно
пов’язане із майбутнім транзиту, який сьогодні
знаходиться під загрозою внаслідок цілеспрямова-
ної та послідовної політики Росії з будівництва
обхідних газопроводів. Цілковита втрата транзиту
газу еквівалентна падінню ВВП країни на 2,6–3%, а
також виключення України з групи важливих
гравців на карті газових поставок у Європі,
відкриває можливості перед РФ для більшої
дестабілізації ситуації в Україні аж до розгортання
повномасштабних військових дій.
Така ситуація фактично стала наслідком політики
ігнорування кон’юнктури та поведінки різних гравців
у секторі газопостачання в Європі та Азії. Водночас,
очікування, що лише блокування будівництва
газопроводу «Північний потік–2» здатне зберегти
роль вітчизняного транзитного потенціалу, можуть
виявитись ще одним прикладом такого ігнорування.
Як вважають багато галузевих експертів, значно
пріоритетнішою за заборону «Північного потоку–2»
має бути діяльність із збереження вітчизняного
транзиту шляхом укладання довготермінових
контрактів та співпраці із партнерами з Європи та
Азії, спрямованої на використання потужностей
вітчизняного транзиту. Навіть у випадку припинення
будівництва «Північного потоку–2» не можна
виключати появи повних газопроводів в обхід
України (наприклад, збільшення потужності
Турецького та Блакитного потоків), а також нових
джерел та маршрутів постачання газу до ЄС
(наприклад, нарощення частки поставок скрапле-
ного газу). Крім цього, слід зважати на потенційне
зростання ролі Туреччини та можливого її перетво-
рення на важливий регіональний газовий хаб (і
відповідний конфлікт інтересів із роллю України в
цій сфері) та зростання ролі східного Середземно-
мор’я у газопостачанні. Відтак, незмінність підходів
до ролі України в транзиті газу може стати фаталь-
ною для майбутнього транзитного потенціалу,
значимості країни у регіоні та можливостей
гарантувати власну безпеку.
В України є всі шанси наростити газовидобуток та
перетворити країну на незалежну від імпорту газу.
Роль олігархів у цій сфері несуттєва, що певною
мірою є наслідком недосконалої системи стимулю-
вання нарощення газовидобутку. У складнішій
ситуації опиняться ті олігархи, які пов’язані з
розподілом газу: мережі є значною мірою зношени-
ми. Подальше скорочення споживання газу (як
внаслідок скорочення промислового виробництва
та зменшення чисельності населення, так і
внаслідок заміщення газу використанням інших
видів палива) скорочуватиме можливості оновлення
цих мереж (підвищуючи їх аварійність), а також,
потенційно їх дохідність.
ТРАНЗИТ ГАЗУ

27. uifuture.org
«ЕНЕРГЕТИЧНІ» ОЛІГАРХИ 25
наміри олігархів інвестувати у цей сектор для
збереження власних позицій та гарантування
прибутків у майбутньому.
При цьому, не можна виключати того, що Коломой-
ський зацікавлений лише у якнайскорішому зборі
ренти галузі нафтовидобутку та повному викорис-
танні активу Укрнафти без особливих турбот про
гарантування роботи підприємств та отриманню
прибутків у майбутньому.
Нафтовидобуток та нафтопереробка. Протягом
кількох років прослідковується чітка тенденція
скорочення обсягів видобутку нафти, що фактично
здебільшого контролюється Ігорем Коломойським.
Відновлення видобутку нафти та відновлення
сектору нафтопереробки для повного забезпечення
потреб України, за оцінками Українського інституту
майбутнього, потребуватиме 16 млрд доларів США
інвестицій. І наразі відсутні підстави говорити про
НАФТОВИДОБУТОК ТА НАФТОПЕРЕРОБКА

28. Вплив в металургії