Downloaded 44 times
Uploaded byTetjana Bilotserkivets
Ю.А.Мицик, О.Г.Бажан, В.С.Власов. Історія України
Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. Історія України. Навчальний посібник. Київ. Видавничий дім «Києво-Могилянська академія» 2008
More Related Content
Similar to Ю.А.Мицик, О.Г.Бажан, В.С.Власов. Історія України
Ю.А.Мицик, О.Г.Бажан, В.С.Власов. Історія України
- 1. Історія України Навчальний посібник Зміст Стародавняісторія України Залюднення території України Найдавніші хлібороби та скотарі на землях України Ранній залізний вік на українських землях. Кіммерійці. Скіфи. Сармати Давні слов'яни Східнослов'янські племена — предки українців у переддень утворення держави Походження українців Київська Русь Становлення Київської держави Впровадження християнства як державної релігії. Князь Володимир Святий (980—1015 pp.) Київська Русь за правління Ярослава Мудрого (1019—1054 pp.) Русь після Ярослава. Нове зміцнення і розквіт за Володимира Мономаха (1113—1125 pp.) Роздробленість Київської Русі Роздробленість Київської Русі Галицько-Волинське королівство Культура Київської Русі та Галицько-Волинського королівства IX—XIV ст. Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Польщі Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Польщі Виникнення Кримського ханства Українська шляхта XV—XVI ст. Князь Костянтин (Василь) І Острозький Виникнення українського козацтва. Утворення козацької республіки — Запорозької Січі Українські землі під владою Речі Посполитої Люблінська унія. Початок польського панування на українських землях Церковне життя наприкінці XVI — першій половині XVII ст. Митрополит св. Петро Могила Культура України XVI — першої половини XVII ст. Зростання ролі козацтва в житті України наприкінці XVI ст. Перші козацькі повстання Українське козацтво у першій чверті XVII ст. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний Національно-визвольні повстання українського народу 20—30-х pp. XVII ст.
- 2. Початок Національно-визвольної війниукраїнського народу 1648—1658 рр. Початок Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 рр. Воєнно-політичні події 1649—1653 pp. Національно-визвольні війни Утворення Української козацької держави — Гетьманщини Українсько-московський договір 1654 р. Продовження Національно-визвольної війни у 1654 —1658 рр. Руїна Початок доби Руїни. Втрата Україною державної незалежності Правобережна та Лівобережна Гетьманщина в 60—80 роках XVII ст. Україна наприкінці XVII—XVIII ст. Лівобережна та Слобідська Україна, Запорозька Січ у другій половині XVII ст. Гетьман Іван Мазепа Боротьба української старшини проти колоніальної політики Російської імперії Національно-визвольна боротьба на Правобережжі та західноукраїнських землях у середині та другій половині XVIII ст. Ліквідація Російською імперією української державності Культура України в другій половині XVII—XVIII ст. Культура України в другій половині XVII—XVIII ст. Україна наприкінці XVIII — початку XIX ст. Українські землі під владою Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. Приєднання українських земель до складу Російської та Австрійської імперій Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин Соціально-економічне становище Наддніпрянщини в першій половині XIX ст. Соціальна боротьба в першій половині XIX ст. Російський суспільно-політичний та польський національно-визвольний рухи на українських землях у 20—30-х роках XIX ст. Національне відродження в Наддніпрянській Україні наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. Український національний рух наприкінці 40-х pp. XIX ст. Кирило-Мефодіївське братство Західноукраїнські землі наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. Україна у другій половині XIX ст. — початку XX ст. Наддніпрянська Україна в другій половині XIX ст. Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії в другій половині XIX ст. Створення та діяльність українських політичних партій у підросійській Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. Україна напередодні та в роки революції 1905—1907 pp. у Російській імперії Наддніпрянська Україна в 1907—1914 рр. Західноукраїнські землі на початку XX ст.
- 3. Українська еміграція Церковне йкультурне життя України. Кінець XVIII — початок XX ст. Церковне життя України наприкінці XVIII — на початку XX ст. Культура України наприкінці XVIII — на початку XX ст. Україна в роки Першої світової війни Україна в роки Першої світової війни Криза Російської імперії та Українська національна революція Проголошення автономії України Проголошення Української Народної Республіки (УНР) Перша російська збройна інтервенція (кінець 1917 — весна 1918 рр.) Україна у боротьбі за збереження державної незалежності (1918—1920 pp.) Україна у боротьбі за збереження державної незалежності (1918—1920 pp.) Гетьманський переворот Друга російська збройна інтервенція Директорія УНР Третя російська збройна інтервенція Західноукраїнська Народна Республіка Українські землі (УРСР) під російською владою (1920 —1939 pp.) Українські землі (УРСР) під російською владою (1921—1939 pp.) Голокост — штучний голодомор 1932—1933 рр. Українські землі під владою Польщі (1921—1939 pp.) Українські землі під владою Польщі (1921—1939 pp.) Українські землі під владою Румунії Українські землі під владою Румунії Українські землі під Чехословаччиною (Закарпаття) Українські землі під Чехословаччиною (Закарпаття) Українська наука і культура новітнього часу (до 1946 р.) Українська наука і культура новітнього часу (до 1946 р.)
- 4. Україна в часиДругої світової війни (1939—1945 pp.) Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі Окупація України військами Німеччини та її союзників Німецький окупаційний режим в Україні Розгортання руху Опору в Україні Україна в 1943 р. Україна на завершальному етапі війни (1944—1945 pp.) Українська РСР у період відбудови і розвитку народного господарства у 1945-му — на початку 1950-х рр. Особливості відбудови промисловості та сільського господарства республіки у першій повоєнній п'ятирічці Голод 1946—1947 рр. Радянізація західних областей України Ліквідація Української греко-католицької церкви Діяльність УПА після завершення Другої світової війни Суперечливий характер національно-культурного життя Відносини між державою і церквою в перше повоєнне десятиріччя Україна в умовах тимчасової лібералізації радянського суспільства 1953—1964 рр. Процес десталінізації в суспільному житті України Економічні перетворення в сільському господарстві та промисловості Національно-культурне відродження в роки хрущовської «відлиги» Антирелігійна кампанія 1950—1960-х рр. Половинчастість та незавершеність політики десталінізації в Україні Україна в умовах зростаючої кризи радянської тоталітарної системи (друга половина 1960-х — середина 1980-х pp.) Деформації в політико-управлінській сфері Посилення негативних тенденцій в економіці України Стан освіти, науки і культури в середині 1960-х — у 1980-х рр. Дисидентський рух: шляхи формування та основні етапи розвитку Процес перебудови в СРСР та його наслідки для України Пожвавлення суспільно-політичного життя в УРСР у другій половині 1980-х рр. Проголошення Української незалежної держави Національно-культурне відродження України наприкінці 1980-х рр. Погіршення економічної ситуації в Україні у другій половині 1980-х рр.
- 5. Україна в умовахнезалежності Розгортання державотворчих процесів і формування національної економіки Формування передумов «Помаранчевої революції» «Помаранчева революція» Україна на сучасному етапі Культурний процес в умовах трансформаційного періоду Зовнішньополітичний курс незалежної України Залюднення території України Поява і розселення людей на території сучасної України. Як свідчать дослідження ряду сучасних археологів, процес формування людини розумної сягає 2,5—3 млн років. Так розпочався кам'яний вік в історії людства, який поділяється на три періоди: палеоліт, мезоліт, неоліт, тобто давній, середній і новий кам'яний вік. Ясна річ, що слово «вік» вживається тут умовно, оскільки означає не сто, а тисячі, десятки тисяч і навіть сотні тисяч років. На території нашої Батьківщини пралюди з'явилися близько 1 млн років тому. Найдавнішою пам'яткою в Україні є стоянка у мальовничій місцевості біля села Королевого Виноградівського району на Закарпатті. Тут було виявлено 16 горизонтів залягання кам'яних виробів, які відносяться до раннього, середнього та пізнього палеоліту. Архантропи — так учені умовно назвали найдавніших людей — прийшли на територію сучасної Європи з Африки на початку зледеніння. Клімат іще був помірним, проте вже відчувалося холодне дихання льодовика. Тож, щоб вижити в суворіших умовах, первісним людям довелося набути нових знань та навичок. Найважливіше з них — це використання вогню. Архантропи ще не вміли добувати його, проте користуватися ним уже почали. Знаряддя праці архантропи виготовляли шляхом оббивання каменю. Як засвідчують археологічні знахідки, основним знаряддям тих часів було ручне рубило. Жили архантропи великими групами — стадами. Вони постійно пересувалися в пошуках їжі й не будували жител, обходячись або зовсім без них, або задовольняючись простенькими халабудами з гілляччя. Рештки життєдіяльності архантропів археологам пощастило знайти в селах Рокосові на Закарпатті, Луці-Врубловецькій в Подністров'ї, Лабушному на Одещині, Бодраку в Криму. Пам'ятки тих часів умовно поділяють на два варіанти, які вважають найдавнішими археологічними культурами України: королевська культура й значно молодша бодрацька культура. Як вважають дослідники, найдавніші археологічні пам'ятки України пов'язані, можливо, з кількома хвилями переселень прадавньої людності із Близького Сходу через Балкани та Центральну Європу. Освоєння людьми теренів України. Археологічні знахідки, що їх відносять до часу 150—40 тис. років тому, засвідчують великі зміни в житті первісних людей. Передусім змінилася сама людина. Зовні вона ще відрізнялася від сучасної людини, проте далеко відійшла й від своїх попередників — архантропів. Тож наступним після архантропів щаблем олюднення наших далеких пращурів були палеоантропи, або неандертальці. На території України виявлено чимало стоянок неандертальців: до 200. Особливо багато їх досліджено в печерах гірського Криму. Відомі неандертальські стоянки в Закарпатті, Подністров'ї, на Житомирщині, в Надпорожжі тощо. До неандертальців належала найдавніша людина чи людиноподібна істота на території України, існування якої засвідчене відкриттям не лише жител або стоянок, а останками самої людини. Так, у печері Киїк-Коба, що в Криму, було розкопане неандертальське поховання у
- 6. ямі, видовбаній удолівці грота. Ця та інші знахідки поховань в Україні та за її межами засвідчують величезні зрушення в розвитку людини. Адже вони дають змогу зробити висновок про те, що неандертальці піклувалися про померлих, тобто у них формувалися примітивні релігійні уявлення. Неандертальських часів сягають перші зародки мистецтва. До найдавніших подібних знахідок на території України археологи відносять кістки тварин, прикрашених прокресленими лініями зі стоянок у с. Молодовому (Чернівецька обл.), с. Пронятині на Тернопільщині. Є свідчення й турботи про хворих. Вражає, що в первісній орді або прагромаді (праобщині) була, очевидно, певна соціальна організація. Цікаво, що серед неандертальців спільно проживали здорові особи разом з пораненими, каліцтво яких не дозволяло їм самотужки харчуватися й виживати за тих суворих умов. До неандертальських часів чимало дослідників відносять первісний етап формування мови, позаяк існування мови в кроманьйонців є вже незаперечним фактом. Щодо еволюції людської мови фахівці послуговуються двома аналогіями: звуковою сигналізацією тварин і розвитком мовлення дітей, починаючи від перших років життя. Однак не всі дослідники вважають, що неандертальці були безпосередніми предками власне людини. Вказуючи на суттєві вади їх розумового розвитку, на різницю в побудові ДНК, прихильники цієї теорії вважають неандертальців бічною гілкою, яка існувала певний час паралельно з кроманьйонцями, а потім поступово вимерла. А людина розумна, або неоантроп (нова людина), виникла досить раптово в Африці, на Близькому Сході чи у Південній Євразії за нез'ясованих до кінця обставин. Власне такою людиною дослідники вважають кроманьйонця, останки якого вперше були виявлені 1868 р. в печері Кроманьйон на південному заході Франції. Сучасна наука твердить, що з появою кроманьйонців завершився процес антропогенезу. Вони прийшли до Європи з Близького Сходу бл. 40 тис. років тому і до 28 тис. років тому жили поруч з неандертальцями, які на цей час вимерли, не лишивши нащадків. Кроманьйонці, на відміну від своїх попередників, мали тендітнішу будову й меншу фізичну силу, проте значно розвиненіший мозок, їхні обличчя мало відрізнялися від облич сучасних людей, що свідчить про наявність мови й здатність до складних розумових операцій. Серед кроманьйонців уже були талановиті, по-мистецькому обдаровані люди, витвори яких вражають і сьогодні. Тож не дивно, що археологічні знахідки часів пізнього палеоліту значно різноманітніші й більш досконалі. У кроманьйонців з'являються знаряддя спеціального призначення: скребачки для обробки шкур, різці для роботи з кісткою, різноманітні верхів'я списів, ножі для різання м'яса, дерева, шкури, сокири тощо. Крім кам'яних, з'являються знаряддя з кістки й рогу — голки, шила, руків'я різних інструментів, а також різноманітні прикраси й речі ритуального призначення, як-от: браслети, намиста, статуетки, ударні палиці. За тих часів з'явилися вироби, у яких поєднувалися різні матеріали: камінь і дерево, камінь і кістка, кістка й дерево. Люди вже знали про переваги кожного з матеріалів і навчилися застосовувати їх за призначенням. На території України досліджено кількасот стоянок, які відносять до часів пізнього палеоліту. Найвідоміші з них розташовані в селах Мізині на Десні, Межирічі на Росі, Добраничівці на Удаї. Знаною є й Кирилівська стоянка мисливців на мамонтів у Києві. Мисливці на мамонтів і бізонів. Провідним заняттям людини розумної за часів пізнього палеоліту було полювання. На півдні України первісні мисливці полювали на мамонтів, а на півночі — на бізонів, диких коней. Вполювати таких великих тварин одній людині, озброєній досить простими знаряддями, було важко. Тому жили й полювали люди колективами з 30— 40 осіб. Усі вони були родичами. Тож дослідники називають такі гурти родовими общинами. Коли випадало особливо велике полювання, об'єднувалися мисливці кількох общин. Зв'язки з іншими общинами підтримувалися також з метою утворення нових сімей. У долинах річок, уздовж яких водилися звірі, общини мисливців облаштовували свої поселення. Складалися
- 7. вони з кількохжител. Житла будували з кісток мамонта, зверху накриваючи їх шкурами тварин. Численні археологічні матеріали свідчать про невпинне зростання населення території України за найдавніших часів історії людства. Наша земля — одна з найбагатших на пам'ятки кам'яного віку країн Європи. Саме через Україну, котра розташована на крайньому південному заході Східної Європи, відбувалося заселення східної частини європейського континенту. Найдавніші хлібороби та скотарі на землях України Після епохи мезоліту (10—5 тис. років тому), яка принесла одомашнення собаки, винайдення лука та стріл, рибальство з допомогою сіток, настала епоха неоліту (5—3 тис. років тому) з її так званою «неолітичною революцією». Суть її полягала в тому, що було винайдено хліборобство, поява якого поряд із скотарством визначила майбутнє людства. Ці нові види господарської діяльності називають відтворювальними, бо вони, на відміну від мисливства й збиральництва, дають можливість відтворювати (розводити й вирощувати) придатні для споживання види рослин і тварин. Нині доведено, що територія України, як і Європи загалом, не входила до ареалу виникнення землеробства та скотарства. Тож утвердження відтворювального господарства на території сучасної України відбувалося шляхом його поширення з Передньої Азії, де воно постало IX—VII тис. до н. е. Сталося це за неоліту й здійснювалося в ході переселень більших чи менших груп населення та шляхом запозичення ідей і досвіду окультурення рослин і тварин. Хліборобство й скотарство проникало із Передньої Азії через острови Середземного моря й далі на материк. Своєрідні природні умови зумовили формування на території України двох різних осередків відтворювального господарства — лісостепового та степового. Мешканці лісостепу були землеробами, степовики — скотарями. Серед землеробських культур, що поширювалися на нашій території протягом V—IV тис. до н. е., найяскравіший слід залишила трипільська, яка була сучасницею цивілізацій Шумеру та Стародавнього Єгипту. Назва трипільської культури, а отже, і її носіїв — умовна. Вона походить від назви с. Трипілля на Київщині, неподалік якого наприкінці XIX ст. українським археологом Вікентієм Хвойкою були виявлені рештки життєдіяльності давніх землеробів. Численні археологічні знахідки свідчать, що трипільці, далекі нащадки одного з давніх народів Малої Азії, прийшли на землі сучасної України з Нижнього Подунав'я близько 6 тисяч років тому, згодом опанували величезні простори від Дністра до Дніпра, досягши територій сучасної Волині та степового Причорномор'я. Трипільська культура проіснувала на наших землях майже півтори тисячі років: упродовж V—III тисячоліття до н. е. Цілком природно, що життя трипільців протягом тривалого часу зазнавало змін. Сучасна наука спирається на численні, добре досліджені археологічні знахідки, які дають підставу поділяти історію трипільської культури на періоди — ранній, середній та пізній. За раннього Трипілля (перша половина IV тис. до н. е.) трипільці мешкали невеликими общинами. Крім хліборобства й скотарства, активно займалися збиральництвом, мисливством та рибальством. Матеріальні залишки свідчать про досить прості способи ведення господарства та невибагливий побут ранніх трипільців. За середнього періоду (IV тис. до н. е.) трипільці розселилися на значні території, досягнувши середньої течії Дніпра. Зросла кількість населення, а відтак поселення стали більшими. До середнього Трипілля археологи відносять, приміром, поселення Володимирівка, що займало площу 100 га. Будинки в ньому розташовані концентричними колами, що утворюють щось схоже на вулиці. Житла в трипільців багатокімнатні, іноді кількаповерхові. За тих часів трипільці почали використовувати худобу під час оранки, перевезення вантажів тощо. Успіхи землеробства й скотарства визначалися також розвитком
- 8. інших виробництв. Тодівиникла металургія, з'явилися майстри-металурги. Гончарне виробництво остаточно зосередилося в руках ремісників. Саме за того часу виник яскравий розмальований посуд, який і уособлює для нас трипільську культуру. Складні орнаменти, в які інколи вплетене зображення фігур людей, тварин і птахів, усілякі значки відбивають багаті уявлення трипільців про походження та будову світу, яскраві ритуальні обряди, пов'язані передусім із землеробством та скотарством. На початку III тис. до н. е. в трипільському суспільстві спостерігаються кризові явища: кількість населення невпинно зростала, а нових земель, придатних для хліборобства, вже не було. Не знайшовши шляху подолання кризи, трипільська культура невдовзі занепала. Значення трипільської культури полягає в тому, що саме з нею відбулося остаточне утвердження відтворювального господарства на територіях нашого лісостепу. Трипільці відіграли провідну роль серед неолітичних племен Східної Європи, вплинули на їх матеріальну й духовну культуру, а на думку деяких учених, навіть були етнічними пращурами українців. За енеоліту відтворювальне господарство набувало сили і в інших регіонах України, зокрема в степу. З огляду на природні умови провідною галуззю тут стає скотарство. На відміну від хліборобів, скотарі вели рухливе (кочове) життя, якому притаманні невибагливий побут та прості форми мистецтва, наприклад спорудження курганів над могилами, створення кам'яних статуй. Найдавнішими скотарями півдня України були середньостогівські племена (друга половина IV ст. до н. е.). Господарство середньостогівців поєднувало хліборобство й скотарство. Проте хліборобство тут відігравало значно меншу роль, аніж у трипільському середовищі. Середньостогівське населення, певно, одним із перших опанувало відгінне скотарство. Якась частина общини на літо залишала поселення і йшла з худобою вниз по Дніпру, де не лише випасала тварин, а й рибалила, полювала тощо. Більша ж частина общини проживала осіло, займаючись хліборобством, ремеслами, заготівлею фуражу для зимівлі худоби. Отже, за енеоліту в степовій смузі, на противагу землеробському світу (представленому, зокрема, трипільською культурою), формувався світ скотарів. Формується т. зв. Великий кордон між осідлим і кочовим населенням, який став зоною не стільки різноманітних контактів між племенами різних типів економіки, скільки конфліктів між ними. Пізніше цей антагонізм було поглиблено внаслідок того, що на північ Великого кордону селилися переважно слов'яни і християни, а південніше — переважно різні тюркомовні племена й орди, які приймають іслам. Цей кордон існував до кінця XVIII ст. Саме зі степовим скотарським середовищем дослідники пов'язують виникнення праіндоєвропейців — народу, від якого походять численні сучасні народи індоєвропейської сім'ї, у тому числі й українці. Ранній залізний вік на українських землях. Кіммерійці. Скіфи. Сармати Кіммерійці — кочовий іраномовний народ, який примандрував з Нижнього Поволжя у причорноморські степи в IX ст. до н. е. й панував тут упродовж двох століть. Його, очевидно, слід пов'язати з носіями зрубної культури, що залишила чимало пам'яток у Південній Україні (друга половина II тис. до н. е. — поч. І тис. н. е.). Кіммерійці є першим народом на наших землях, чия власна назва нам відома, а не умовна, придумана науковцями у XIX—XX ст. Зберегли її писемні джерела, щоправда, не самих кіммерійців, позаяк вони не мали писемності, а ассирійців та греків. Найдавніша згадка про кіммерійців міститься в славнозвісній «Одіссеї», а найдокладніша — у праці «батька історії» Геродота (V ст. до н. е.). Кіммерійці взяли участь у війнах у Малій Азії: знищили Фригійське царство (середина VIII ст. до н. е.), взяли Сарди — столицю Лідійського царства (654 р. до н. е.), деякі давньогрецькі
- 9. міста, наприклад Ефес.Вони громили також закавказьку державу Урарту, воювали проти Ассирії. Давнім грекам у північному Причорномор'ї дісталася на згадку про кіммерійців назва: «Боспор Кіммерійський». Втім, усі писемні згадки про кіммерійців пов'язані з їхніми воєнними походами. Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників. Отож, успішне завершення походів залежало від якості зброї та від досконалості спорядження бойового коня. Як свідчать археологічні знахідки, кіммерійці були для свого часу неперевершеними майстрами військового спорядження. Головною зброєю кіммерійських воїнів був потужний далекобійний лук. У ближньому бою вони застосовували залізні мечі завдовжки понад метр. Вміли користуватися кіммерійці й списами, проте значного поширення ця зброя не набула. Про досконалість кінського спорядження кіммерійців свідчить той факт, що воно запозичене багатьма тогочасними народами. Отож, кіммерійці не лише знали залізо, а й уміли його належно застосовувати. Для історії народів, що мешкали на землях сучасної України за давніх часів, ця обставина важлива тим, що саме кіммерійці були першими, хто з-поміж мешканців степу навчився виробляти той метал, відтак з ними пов'язаний початок залізного віку на наших степових теренах. Кіммерійці були першим народом на наших теренах, який дослідники звуть кочовим. Кіммерійці не будували жител, а їхнє життя збігало в нескінченній мандрівці степом або верхи на конях, або в кибитках, запряжених волами. Основою їхнього господарства було конярство. Те, чого не могли дати коні, кіммерійці завойовували. Археологічні розкопки свідчать, що з далеких воєнних походів воїни-скотарі приносили продукти землеробства й вироби ремісників. Походи кіммерійців проти хліборобів лісостепу. Воєнні походи кіммерійців дошкуляли не лише народам Близького Сходу. Пануючи в причорноморських степах, вони не могли оминути світу землеробів лісостепу. На землях від середнього Дністра на заході до середньої течії Ворскли на сході за тих часів мешкали численні племена, що їх археологи називають чорноліською культурою. Свою назву чорноліська культура отримала від великого Чорного лісу, що у верхів'ях річки Інгулець, де було знайдено її пам'ятки. Чорнолісці були хліборобами, скотарями, вмілими гончарями, ковалями, кожум'яками. Археологічні знахідки свідчать, що вони вирощували просо, ячмінь, жито, пшеницю. Врожай збирали бронзовими серпами й зберігали його у спеціальних ямах, зроблених у долівках жител. Зерна збиралося вдосталь, щоб утримувати велике поголів'я свиней. Крім того, чорнолісці розводили корів, кіз, овець, коней. Та найбільше вражає майстерність чорноліських ковалів. Археологам пощастило знайти сталевого меча, завдовжки 108 см. Це один з найбільших у Європі мечів тих часів. Перших нападів кіммерійців чорнолісці зазнали вже від початку їхнього панування в степу. Та найбільш гострим те протистояння було у VIII ст. до н. е. Саме тоді виникла потужна захисна лінія з багатьох чорноліських фортець уздовж Тясмину, а в Чорному лісі було збудоване оперезане трьохряддям валів та ровів городище. Численні археологічні знахідки свідчать, що на кінець VIII ст. до н. е. кіммерійці подолали опір чорноліського населення, проникли вглиб їхніх земель та заволоділи найважливішими городищами, шляхами та річками. Внаслідок цього з-поміж чорнолісців набули поширення речі кіммерійського зразка — передусім зброя та кінське спорядження. Та хоч якими непереможними воїнами не здавалися кіммерійці, у VII ст. до н. е. їхнє панування в степу урвалося, а самі вони розпорошилися, підкорені значно могутнішими племенами скіфів. Скіфи. У Причорноморські степи вони примандрували зі степових районів Передкавказзя. Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками, основу господарства яких становило конярство. Так само мали вони неабиякий досвід походів на країни Передньої Азії. Проте, наразившись на вперту відсіч, змушені були змінити напрямок походів за здобиччю. Як і кіммерійці, були
- 10. іраномовними. Так, підкорившикіммерійські племена, вони утворили єдину кочову орду, у якій швидко стали одним народом. На відміну від розрізнених племен кіммерійців, у яких правили вожді, скіфів очолювали царі з необмеженою владою. Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Царські скіфи жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочівники мешкали у степах Подніпров'я. Скіфи-землероби оселилися у лісостеповій зоні, скіфи-орачі — між Дніпром і Дністром. Власне скіфами були степові племена царських скіфів і скіфів-кочівників. Інші — це народи, що були підкорені царськими скіфами та скіфами-кочівниками і належали до інших мовних груп та етносів. Основним заняттям кочових скіфів було скотарство. Розвивалися також ремесла, з-поміж яких найпоширенішими були ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацтво. Скіфи жваво торгували з грецькими містами Північного Причорномор'я. Наприкінці VI ст. до н. е. у скіфів сформувалася держава. Як зазначає Геродот, Скіфія поділялася на три частини, кожну з яких очолював цар. Один із них (ймовірно той, що володарював над царськими скіфами) був верховним царем. Три царства, у свою чергу, поділялися на округи. На чолі і царств, і округів перебували представники єдиної царської династії. Це сприяло зміцненню Скіфської держави. Скіфи постійно воювали, втручаючись у боротьбу між державами Передньої Азії, і не випадково вони згадуються навіть у Біблії (Ветхий завіт). Найбільше відома оборонна війна скіфів проти агресії перського (іранського) царя Дарія. Уникаючи відкритих битв, скіфи весь час відступали в глиб степів. Під час відступів вони виснажували ворога невеликими набігами. Перські війська зазнали величезних втрат. Цар Дарій змушений був залишити Скіфію. Поразка Дарія уславила скіфів як непереможних воїнів. Ударну силу скіфського війська становила кіннота. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захищав бронзовий шолом, тіло — панцир і округлий щит. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю й безжалісністю до ворогів. Скіфія досягла найвищого піднесення в IV ст. до н. е. Розквіт держави пов'язаний з ім'ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії не похитнулася навіть після поразки від македонського царя Філіппа II (батька Александра Македонського). Могутньою держава скіфів залишалася і після смерті 90-літнього Атея в 339 р. до н. е. Яскравим свідченням моці Великої Скіфії є так звані «царські кургани » — величні поховання її володарів та вищої скіфської знаті, рівних яким за масштабами споруд та багатством начиння, мабуть, немає серед старожитностей Європи. Скіфським царям для потойбічного життя залишали багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом з померлими клали слуг і коней. Могилу накривали дерев'яним настилом і насипали зверху величезний курган. Найвідоміші скіфські поховання — це кургани Солоха й Гайманова Могила на Запоріжжі, Товста Могила та Чортомлик на Дніпропетровщині. Численні археологічні знахідки з цих поховань дають уявлення про світобачення скіфів. Особливий стиль скіфських виробів отримав назву «звіриного»: скіфи розкішно прикрашали парадний і ритуальний одяг, зброю, кінське спорядження, предмети культу фігурками птахів, риб, левів, вовків, оленів. Будь-яка річ, оздоблена у «звіриному» стилі, вважалася оберегом, що захищав його власника від нещастя й зла. Пізніше богів почали зображувати і в подобах людей. Так з'явилися багатофігурні композиції з сюжетами зі скіфської міфології. Саме таку прикрасу — унікальну золоту пектораль (нашийна прикраса) — було знайдено в кургані Товста Могила. На межі IV—III ст. до н. е. становище Скіфії раптово погіршилося. Причини занепаду Скіфської держави, на думку деяких істориків, полягають насамперед у зміні клімату, відповідно і природних умов, як-от: висихання степів, збідніння трав'яного покриву.
- 11. Очевидно, далися взнакиі наслідки соціального розшарування, через що скіфам стало важче протидіяти відсталішим, але монолітнішим племенам кочівників-сарматів. Наприкінці III ст. до н. е. Скіфська держава під натиском сарматів припинила своє існування. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малі Скіфії. Першу — в Нижній Наддніпрянщині та Криму зі столицею Неаполем, другу — в нижньому Подунав'ї. Невдовзі скіфи розчинилися серед інших народів, проте слід їх не загубився на українських землях. Велика Скіфія — так історики визначають Скіфську державу за часів її найвищого розквіту — була одним із перших державних утворень Східної Європи, що об'єднало під владою іраномовних кочових скіфів різні за походженням племена та народи, серед яких були й предки східних слов'ян. Довготривале й тісне співіснування місцевого населення зі скіфами-іранцями мало відчутні наслідки. Так, назви найбільших річок України — Донець, Дніпро, Дністер, Дунай — походять від іранського кореня «дон», із значенням «вода». Так само від скіфів походить назва р. Стир. З іранської мови, як вважають дослідники, прийшли до нас такі важливі поняття, як «Бог», «цар» та ін., навіть слово «собака». Сармати. На зміну скіфам у III ст. до н. е. в причорноморські степи прийшли сармати. Ці споріднені зі скіфами іраномовні кочовики походили з приуральсько-поволзьких степів. Як самі себе вони називали — науці невідомо. Йменням «сармати» їх нарекли греки та римляни. Вчені припускають, що ця назва походить від давньоіранського слова «саоромант», що означає «оперезаний мечем». Варто пам'ятати, що поряд з етнонімом «сармати» античні автори вживають й інші. Це пояснюється тим, що сармати жили племенами, кожне з яких мало свою назву, як-от: язиги, роксолани, сіраки, аорси, аляни тощо. За легендою, записаною Геродотом, яка відбиває часи матріархату, сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками — безстрашними жінками-воїнами. На близькість сарматів та скіфів указують й інші джерела. Отож, життя та побут сарматів були подібними до скіфського. Вони так само, як і скіфи, були скотарями-кочовиками. Так само багато важили для них військові походи. Античні джерела докладно розповідають про спорядження сарматів, про їхню войовничість. Володарювання сарматів у причорноморських степах тривало майже 600 років. Поклали край йому германські племена готів, які прийшли з півночі, та навала нових кочовиків — тюркомовних гунів. Давні слов'яни Речові пам'ятки слов'ян. Давня історія слов'ян засвідчена численними археологічними знахідками. Витоки слов'янства археологи вбачають іще в хліборобських племенах лісостепу, що їм доводилося боронитися від войовничих кіммерійців. Та було б хибним твердити, буцімто чорноліське населення — слов'яни. Йдеться лише про зародження якихось ознак духовного життя, побуту та господарства, властивих за пізніших часів слов'янам. Століття за століттям — і в археологічних культурах лісостепової частини України таких ознак стає більше, що дає змогу дослідникам називати нашу землю прабатьківщиною слов'ян. Безсумнівно, одначе, що за умов постійної зміни місць мешкання різними народами, як це траплялося зазвичай за давніх часів, предки слов'ян і собі мандрували, освоюючи значні території і проживаючи там разом з іншими народами. Тож не дивно, що багато вчених зародження слов'ян пов'язують із ширшими теренами — від Одри до Дніпра. Речові пам'ятки давніх слов'ян мають свої особливості. Протягом тисячолітньої історії становлення слов'янства вони змінювалися. Та в найзагальніших рисах все-таки подібні між собою. Так, поселення слов'ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на південних схилах річок. За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від V ст. н. е. — з кам'яною піччю на долівці. Померлих співплемінників праслов'яни та слов'яни здебільшого спалювали. Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи
- 12. різними візерунками. Своєріднимибули також знаряддя праці слов'ян та їхні прикраси. Від початку І тисячоліття н. е. кількість слов'янських пам'яток невпинно зростає, проте археологам досі не пощастило знайти археологічну культуру до V ст., що повністю б належала праслов'янським чи слов'янським племенам. До V ст. слов'янські пам'ятки входять до складу археологічних культур поряд із пам'ятками інших народів. Так, на межі ер їх виділяють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та переворській (пшеворській), поширеній на території сучасної Польщі. У зарубинецькій культурі слов'янські пам'ятки є основними при наявності балтських та германських. У переворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими. У V ст. н. е. на території України за участю слов'янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип'яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов'янами її творили племена готів, скіфо-сарматів, фракійців, кельтів тощо. Власне слов'янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в V—VI ст. н. е. Писемні джерела про слов'ян. Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов'яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам І—II ст. Плінію Старшому, Таціту та грецькому географові Птолемею (II ст.). Усі троє називали слов'ян венедами і розповідали про них як окремий народ, що мешкав на схід від Вісли в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їх слов'янській частині. Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов'яни». Загалом свідчення римських істориків — скупі на факти й досить суперечливі. Більш докладно розповідають про слов'ян джерела VI ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії готів Йордан у книзі «Про походження та діяння готів» (інша назва цієї книги — «Готика») 551 р. Венеди, як свідчить Йордан, довго не корилися волі готських правителів. Поступилися вони, щоправда ненадовго, перед королем Германаріхом, який направив проти них велике військо. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавінів...». Назви «склавіни» та «анти» щодо слов'ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов'ян на різні племінні об'єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти — в Подніпров'ї, склавіни — в Подунав'ї. На думку археологів, було ще одне племінне об'єднання слов'ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася. Про походження назв, що їх застосовували щодо слов'ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них — венеди та анти — є іншомовними (перша — балтського, друга — іранського походження); третя, склавіни, — видозмінена самоназва «слов'яни». Отож, етнонім «слов'яни» вживається в джерелах від VI ст., але, без сумніву, є давнішим. Суспільне життя. Археологічні знахідки не заперечують цих свідчень, а навпаки, переконують, що слов'яни від самого початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені більші чи менші групи — об'єднання родів — племена, союзи племен. Отож, їм були властиві складні й різноманітні суспільні відносини. Не останню роль при цьому відігравали контакти слов'ян з іншими народами, включення до їхніх державних утворень, як це було, скажімо, за панування готів, й запозичення від них досвіду суспільного життя. Слов'яни жили племенами, що їх очолювали обрані громадою вожді. Вождів обирали з-поміж вихідців із найзаможніших сімей. Саме за вождями закріплювалась верховна влада, до повноважень якої належали перерозподіл додаткової продукції, що вироблялася, організація
- 13. оборони під часвоєнних подій, спорядження військових дружин тощо. Згодом влада вождів стала спадковою. Участь у бурхливих подіях спонукала слов'ян до згуртування. Отож, коли з'являлася потреба боронитися від сильного ворога, слов'янські племена об'єднувалися у великі військові союзи. Прикладом такого союзу може бути антське об'єднання. Утворення великих союзів племен учені вважають таким рівнем суспільних відносин, що передує державі. Отже, давні слов'яни в V—VII ст. упритул наблизилися до створення держави. Про переддержавний рівень суспільних відносин у давніх слов'ян свідчить влаштування ними своїх поселень. Менші з поселень скупчувалися навколо більших — своєрідних племінних центрів. Останні були й ремісничими осередками. Згодом такі великі поселення перетворювались на укріплені городища. Залишки великого слов'янського міжплемінного центру археологи знайшли, приміром, на Волині — це так зване Зимненське городище. Про досить складні суспільні відносини у слов'ян, формування в них племінної верхівки — еліти — свідчать джерела VI ст. Так, в одному з них підкреслюється, що у слов'ян багато вождів. Інший автор, згадуваний уже готський історик Йордан, розповів про розправу готського короля над слов'янським князем Божем, його синами та 70 прибічниками- старійшинами. Багато свідчень вказує на особливу роль у житті слов'ян спільних рад, на яких приймалися найважливіші рішення. «Ці племена, склавіни й анти, не підлягають одній людині, — писав у VI ст. Прокопій Кесарійський, — а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують спільно». Слов'яни під час Великого переселення народів. Розселення антів і склавінів відбувалося за часів, знаних в історії як Велике переселення народів. Перейняті ним, слов'яни брали активну участь у військових подіях, здобуваючи досвід державного життя, що його згодом втілили у власних державах. Активними учасниками Великого переселення народів були готи — германські племена, вихідці зі Скандинавії, які на початку н. е. переселилися до Прибалтики, а згодом просунулися на південний схід аж до узбережжя Чорного та Азовського морів. У III ст. готи остаточно утвердилися в причорноморських степах. Їхня держава об'єднала численні народи тих земель, у тому числі й слов'ян-антів. Про взаємини останніх із готами оповідає у своїй «Готиці» Йордан. З цього твору довідуємося, що стосунки двох народів не були безхмарними. Та, вочевидь, на початку готського панування переважала згода у спільних військових походах на володіння Римської імперії. Коли ж римським володарям було під силу протидіяти готам, германці спрямовували свою войовничість проти колишніх союзників. У таких сутичках потерпали й анти. Тож не дивно, що антські ватажки шукали можливості послабити готів. Слушною нагодою стала навала гунів — великого об'єднання племен тюркського походження, що сунули з території Монголії та Китаю. «Перед загрозою поразки готський король Вінітарій, — свідчить Йордан, — намагаючись показати свою силу, рушив військо на антів і, коли ввійшов туди, у першій битві був переможений, однак надалі став діяти рішучіше і розіп'яв ватажка їхнього (антів) Божа з синами його і з сімдесятьма старійшинами для залякування». Та анти скористалися підтримкою гунів. Готів було подолано й витіснено у межі Римської імперії. У складі гунського об'єднання слов'яни торували собі шляхи на Балкани, до Італії та Галлії, виступаючи то як союзники кочовиків, то як їхні підлеглі. Найбільшої могутності гуни досягли за часів Атілли. Та після смерті свого войовничого й завзятого вождя, 453 p., швидко знесилились. Позбавившись залежності від гунів, слов'яни могутнім потоком рушили на землі Візантії. Так було започатковане велике розселення слов'ян, про яке Йордан не без жалю сповіщав: «Тепер вони (слов'яни) бушують повсюдно...»
- 14. Перші самостійні походислов'ян на Візантію відбулися наприкінці V — початку VI ст. Майже щороку траплялися слов'янські військові експедиції на Балкани за імператора Юстиніана (527—565 pp.). Виняткове значення мав похід антських загонів 550—551 pp. Як свідчать джерела, навіть раптовий удар імператорського війська не змусив слов'ян повернутися додому. Трохи відступивши, вони залишилися на території Візантії на зиму. Після тієї зимівлі почалося масове переселення слов'ян-антів на Балкани. Тогочасні джерела свідчать, що, перш ніж закладати поселення, слов'яни здійснювали військові операції, під час яких руйнували фортеці. «Вони спустошили й спалили їх (міста й фортеці), — розповідає візантійський історик кінця VI ст., — взяли полонених і стали панами на землі. Вони осіли на ній панами, як на своїй, без страху... І нині вони лишаються тут, живуть і спокійно перебувають у країні ромеїв». Наприкінці VI ст. постійні слов'янські поселення трапляються скрізь на Балканському півострові. Отож, наслідком військових походів проти Візантії сталося переселення слов'янських племен на землі Балканського півострова. Наприкінці VI ст. у відносини антів з Візантією втрутилися авари — кочовий народ тюркського походження, що прибули зі сходу, але свою державу — каганат — утворили у Середньому Подунав'ї. Потреба протидіяти аварам спонукала колишніх суперників до союзу. Року 601-го анти разом з Візантією виступили проти аварів, на боці яких, одначе, билися склавіни. Наступного року авари здійснили ще один похід проти антів. Тогочасні джерела мовчать про те, хто став переможцем. Проте ім'я антів від 602 р. більше не згадувалося. Існує думка, що могутній антський військовий союз розпався, а для слов'янських племен, що входили до його складу, почався новий етап їхньої історії — життя на Балканських землях в оточенні інших народів, яке дало початок сучасним південнослов'янським народам. У переселенському потоці на Дунай і Балкани брали участь не лише анти, а й частина склавінських племен. І коли анти освоїли землі Балкан, оселяючись там досить часто разом з кочовиками — аварами та болгарами, склавіни переселялися на береги Дунаю, прокладаючи собі шлях Дунаем угору на захід. З часом вони просунулися аж до верхів'я Ельби, змішалися зі слов'янськими племенами, що йшли туди з території Польщі і в оточенні германських племен дали початок сучасним західнослов'янським народам. Поділ слов'ян на західних, східних та південних відповідає сучасному стану слов'янства. Як зауважують дослідники, у VIII—IX ст. не існувало ні східної, ні західної, ні південної слов'янської спільності, а були східні, західні та південні слов'янські племена або їх союзи, на основі яких постали численні слов'янські народи. Уже йшлося про те, що у верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у V—VII ст. також мешкали слов'янські племена. Їхнє життя засвідчене археологічними знахідками, проте назва тих племен не збереглася. Давніх слов'ян — мешканців верхів'я Дніпра оминули увагою візантійські автори, бо їхні племена не брали участі в походах на південь. Живучи поряд з балтським населенням, вони були втягнуті в події, центром яких виступала Балтика. Поступово ці племена розселилися далеко на північ. Ті з них, що просувалися в північно- західному напрямку, згодом дали життя білоруському народові. Ті ж, що попрямували на північний схід, стали предками росіян. Кому ж має завдячувати появою ще один східнослов'янський народ — українці? Ще М. Грушевський вважав, що предками українців були анти. Проте є й інша думка, згідно з якою пам'ятки пізнішого часу, які можна назвати власне українськими, постали не лише на основі антських пам'яток, а здебільшого на основі пам'яток, що їх залишили склавіни. Бо саме склавіни були тим населенням, що мешкало в V—VII ст. на більшій частині українського Правобережжя. Анти, про яких тогочасні джерела свідчать, що жили вони в Подніпров'ї, від VI ст. почали переселятися на південь, на Балканський півострів. Частина антської людності,
- 15. що не бралаучасті в переселенні, була поглинута склавінами. Велике переселення народів мало непроминальне значення для подальшої долі слов'ян. Підхоплені ним, слов'янські племена перемішалися й на нових територіях дали початки сучасним слов'янським народам. Східнослов'янські племена — предки українців у переддень утворення держави Розселення східних слов'ян. Протягом VII—VIII ст. слов'яни широко розселилися на території Східної Європи: землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі майже до Чорного моря на півдні. Літописець назвав 14 східнослов'янських племінних об'єднань, переважна більшість з яких локалізувалася на території України. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Їхніми східними сусідами були сіверяни, далі знаходилися землі радимичів, в'ятичів. На захід од полян мешкали деревляни й дреговичі. Західні межі розселення східнослов'янських племен сягали Прикарпаття, де мешкали білі хорвати, і ріки Західний Буг, уздовж течії якої тягнулися землі волинян. Північну групу східнослов'янських племен становили кривичі, полочани й новгородські словени. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, побережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чудського озера. У межиріччі Дністра й Дунаю, у південно-західному Причорномор'ї проживали тиверці, сусідами яких на схід від Дністра були уличі. На території сучасної України протягом VII—IX ст. мешкали насамперед такі східнослов'янські племена, як поляни, деревляни, сіверяни, волиняни (давніші назви — дуліби, бужани), білі хорвати, уличі, тиверці. Зазначені в літопису племена являли собою етнополітичні об'єднання — союзи племен. Ці союзи племен літописець називав княжіннями. Верховним органом племінного самоуправління княжінь було віче. Подальший розвиток родоплемінної організації обумовлював появу спершу виборної, а згодом спадкової князівської влади, що була вищим виконавчим органом племінного управління. Внаслідок постійної військової активності племені й зростання суспільно-політичного значення князівської влади навколо князя збиралася й гуртувалася дружина, основним заняттям якої була служба у князівському війську. Дружина стала постійною організацією професійних воїнів, поступово перетворюючись у самостійний атрибут влади. Військові вожді-князі разом із дружиною мешкали в укріплених племінних центрах — т. зв. городищах. Племінні княжіння були своєрідними зародками держав, у них лише складався примітивний апарат влади, а спадкоємна знать, очолювана князем, ще не відокремилася в окрему соціальну групу. Сучасні дослідники підкреслюють, що союзи східнослов'янських племен на території України вже у VII ст. являли собою одну етнокультурну, мовну і політичну групу, яка за названими ознаками виразно відрізнялася від північних східнослов'янських племен. За наступних століть об'єднавчі тенденції між ними лише посилювалися, що сприяло виникненню в IX ст. ранньосередньовічної держави із центром у Києві, а також формуванню українського народу та його мови. Зародження державотворчих процесів у предків українців учені пов'язують із племінним об'єднанням дулібів. Воно виникло в VII ст. з метою захисту від войовничих кочівників, адже й літописець згадував про дулібів у зв'язку з навалою аварів. Дулібський союз об'єднав усі східнослов'янські племена на території України. Центром його було Зимненське городище, що неподалік м. Володимира на Волині. Одначе рівня держави дулібське об'єднання не досягло й невдовзі після свого виникнення розпалося. Відтоді центром державотворення на українських землях стала Середня Наддніпрянщина. Саме тут на межі трьох східнослов'янських союзів племен — деревлян, сіверян і полян не пізніше VI ст. виник Київ, якому судилося стати столицею першої східнослов'янської
- 16. держави. Звичайно, затих часів Київ іще не був містом у сучасному розумінні. Навіть літописець, в оповіді якого переважала легендарність, свідчив, що Кию, від імені якого походить назва міста, належить слава будівничого укріпленого городка, тобто фортеці, замку. Це підтверджують і археологічні знахідки на Старокиївській горі — йдеться про т. зв. городище Кия, що його відносять до VI ст. Щодо племінної належності Києва вчені дотримуються різних думок. Одні вважають, що городище на Старокиївській горі виникло як міжплемінний центр, засвідчуючи прагнення східнослов'янських племен — предків українців до міжплемінного об'єднання. Інші переконані, що Кий — засновник Києва був полянським князем, а відтак городище виникло як центр полянського князівства. Із виникненням і розбудовою Києва і князівства навколо нього багато дослідників пов'язують проблему зміцнення у східних слов'ян апарату влади та групи людей, наділених владою, — можновладців. Саме об'єднанням наділених владою дніпровських слов'ян прихильники такої думки вважають полян. Не випадково літописець вирізнив їх з-поміж усіх південних східнослов'янських племен, підкреслюючи, що вони «мужі мудрі й тямущі». Поляни, за літописом, дали перших київських князів: Кия з його братами Щеком, Хоривом та сестрою Либеддю. Кий із почестями був прийнятий візантійським імператором. Одначе докладна розповідь про зовнішньополітичну активність полян та їхню доброчесність не узгоджується із тією обмеженою територією, що її обіймало їхнє плем'я. Слушне міркування М. Грушевського про те, що назва «поляни» є штучною і витворена, певно, літописцем, позаяк у районі виникнення Києва немає ніяких полів, поділяє багато сучасних істориків. Отже, поляни — це верхівка південної групи східнослов'янських племен, з якою пов'язане становлення держави з центром у Києві. Складні стосунки з хозарами змусили полян шукати підтримки у войовничих варягів — представників скандинавських народів, які, прагнучи контролювати шлях «із варягів у греки», повинні були здолати владу хозарських володарів. Із скандинавами деякі дослідники пов'язують назву Русь, якою сусідні народи називали першу східнослов'янську державу із центром у Києві. Такої думки щодо назви Русь дотримувався і літописець. Він, зокрема, розповідав про воїнів з півночі — русів-варягів, які, захопивши владу в Києві, утвердилися в місті й дали свою назву місцевій людності та території, на якій володарювали. Крім свідчень літописця, прихильники скандинавського походження назви Русь посилаються на чужоземні джерела, жодне з яких не згадує слов'янського племені русів, хоч назви, скажімо, деревлян чи сіверян вони засвідчують. За скандинавське походження етноніма Русь виступає й чимало мовознавців. Утім, усі ці докази цілком переконливо спростовують ті дослідники, які вважають назву Русь місцевого східнослов'янського походження. Свої переконання вони аргументують великою у Середньому Подніпров'ї кількістю давніх назв річок із коренем рос, що його виводять від рус, такими як: Рось, Роставиця, Росава тощо. Землі, де течуть ці річки, прихильники слов'янського походження назви Русь вважають територією східнослов'янського племені русів. Те, що плем'я русів не згадується в літописі та інших джерелах, вони пояснюють незнанням давніх авторів чи їхньою неточністю, яких і справді багато в тогочасних джерелах. Від літописної назви держави з центром у Києві — Руська земля — вчені-історики утворили книжну назву Київська Русь, яка нині загальновживана. Швидке піднесення й міжнародне визнання Київської держави — Руської землі вже за перших князів свідчить, що творці її — не зайди-чужинці, а східнослов' янські племена — предки українців, які протягом VII—VIII ст. пройшли самостійно тривалий шлях державотворення, заклали й розбудували столицю своєї держави, мали власну князівську династію, представниками якої були Кий та його нащадки ( «Києвичі» ), активно налагоджували відносини із сусідніми державами, з-поміж яких і такі могутні, як Візантія та Хозарський каганат.
- 17. Походження українців Проблема походженняукраїнців і нині не є цілком дослідженою і продовжує викликати гострі дискусії, тим більше, що вона пов'язана з іншою маловивченою проблемою — походженням слов'ян. Тим часом є можливість окреслити принаймні головні етапи й чинники формування українського народу. Деякі дослідники вважають, що це були племена трипільської культури (4000—2000 pp. до н. е.). У тій самій ролі виступають і деякі пізніші культури, насамперед шнурової кераміки (бойових сокир), котрі існували у 2-й пол. III — першій половині II тис. до н. е. на широкому терені Центральної Європи. Пізніше виникає тшинецько-комарівська культура, яку вже можна назвати праслов'янською. Вона існувала на тій же приблизно території, що і трипільська, а також частково на землях сучасних Південної Білорусі та Східної Польщі у XV—XI ст. до н. е. У цей час праслов'яни починають відокремлюватися від масиву індоєвропейців, зароджується слов'янська мова. Варто відзначити, що слов'янські мови, до яких належить і українська, становлять одну з груп індоєвропейської мовної сім'ї — однієї з найдавніших і найпоширеніших у світі. (Ця сім'я налічує всього 16 мовних груп.) Однак при цьому слід пам'ятати, що близькість мов не завжди свідчить і про близькість антропологічну, культурну тощо. У подальшому на базі тшинецьких племен сформувалася лужицька культура (1300—400 pp. до н. е.), яка базувалася, головним чином, на території сучасної Польщі. На основі тшинецько-комарівських племен сформувалася білогрудівська культура (XI—X ст. до н. е.), яка охоплювала територію Правобережної України. Пізніше (X—VIII ст. до н. е.) тут, насамперед у Середній Наддніпрянщині, існувала чорноліська культура, яка вже, безперечно, була праслов'янською. Саме з цього часу все виразніше визначається майбутній поділ слов'янського світу на дві частини: західну та східну, причому розвиток останньої проходив під значним впливом іраномовних кочовиків степів Північного Причорномор'я. У ході боротьби проти кіммерійців праслов'яни чорноліського часу створили союз племен між Дніпром та Бугом, який отримав назву сколотського. Сколоти пізніше увійшли до складу Скіфії і зазнали сильного впливу з боку скіфів. Після падіння Скіфії та зникнення лужицької культури виникають уже суто слов'янські культури, насамперед зарубинецька (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), яка охоплювала терен від Прип'яті до Дністра, а також переворська (пшеворська) (II ст. до н. е. — V ст. н. е.), що займала територію Західної України, Польщі й частково Словаччини. Зарубинецька культура розвивалася під певним впливом сарматів, а переворська — германських племен. Далі йде черняхівська культура (II—V ст.), яка хоч і є поліетнічною (у ній присутні й кельти, й сармати), але провідним був слов'янський елемент. Ряд істориків пов'язує носіїв черняхівської культури з антами, що започаткували на території України перше державне утворення. На думку Михайла Грушевського, яку підтримують і сучасні провідні спеціалісти, наприклад проф. Леонід Залізняк, з IV ст. н. е. вже можна говорити про українців. Пізніше йде процес розвитку русько (русинсько)-української народності, ядром якої були названі в «Повісті минулих літ» поляни, деревляни, волиняни та інші союзи племен, що локалізуються на території України. В часи імперії, яку називають Київською Руссю, в її межах відбувається процес подальшого розвитку української народності, яка зазнає відчутного тюркського впливу. Дещо пізніше формується білоруська народність під сильним впливом балтського елементу, а також великоросійська — під впливом фінно-угорських племен (меря, мурома, мещора і т. д.). Так звана давньоруська народність є не більше, ніж міфом, створеним з виключно політичних міркувань у московському Кремлі в сталінські часи. Отже, такі князівства, як Київське, Чернігівське, Галицько-Волинське та інші, що локалізуються на землях сучасної України, а часом і дещо за них виходять, є державами русинів-українців, у той час як, скажімо, Полоцьке князівство є державою білорусів, а Владимиро-Суздальське чи Рязанське — державами росіян. Подальший розвиток української народності у зв'язку з тривалим періодом її бездержавного існування ішов суперечливо, процес формування сучасної української нації затягнувся. Тим
- 18. часом українська націяпротягом XIX—XX ст. була сформована. Додамо, що слово «Україна», тобто «країна», вперше з'являється в писемних джерелах від 1187 р. стосовно Київщини. З плином часу воно поступово витісняє давніший термін «Русь», причому особливо це помітним стало з часу Національно-визвольної війни 1648—1658 pp. і відродження незалежної Української держави — Гетьманщини. Після перейменування волею Петра І Московії на Росію цей процес значно пришвидшився, колишні русини чи руси (руські) змінюють свою самоназву на іншу (українці), подібно як колишні римляни стали італійцями, а валахи — румунами. Цей процес у цілому завершився на початку XX ст. Прикметно, що Іван Франко, який підкреслював свою належність до українців, писав у вірші: «Я русин єсть». Становлення Київської держави Перші володарі. Закріплення за державою з центром у Києві назви Руська земля відбулося у другій пол. IX ст. і було пов'язане з діяннями руських володарів Діра та Аскольда. Й досі не вщухають суперечки про те, ким були ці названі літописцем київські правителі. Одні, пристаючи до думки автора «Повісті минулих літ», вважають їх варязькими воєводами. Інші вбачають у Дірові та Аскольді полянських князів — нащадків Кия. Літописець, якого відділяли від Діра й Аскольда кілька століть, розповідає про них як про братів- співправителів. Сучасні ж історики переконані, що правили вони нарізно і першим княжив Дір, а за ним — Аскольд. Про князювання Діра сьогодні нічого певного сказати не можна. Значно більше поталанило Аскольдові, з яким дослідники пов'язують засвідчений чужоземними джерелами морський похід проти Візантії 860 р. Зібравши чимале військо, Аскольд того року пограбував та спустошив передмістя візантійської столиці, а сам Константинополь протримав тиждень в облозі. Потужний удар руського флоту змусив Візантію визнати Русь як державу. Як зауважив літописець, відтоді вона стала називатися Руською землею. Із походом на Візантію 860 р. історики пов'язують першу спробу впровадження заходами князівської влади християнства на теренах Руської держави. Як гадають, тоді йшлося про навернення до християнської віри не окремих людей, а щонайширшого загалу, й про підтримку християнської церкви впливовим оточенням князя, тобто про утвердження християнства як державної релігії. Ймовірно того року під час мирних переговорів з імператором обряд хрещення прийняв не лише Аскольд, названий по-християнському Миколою, а й більшість його дружинників. Щоправда, справа подальшого поширення християнства в Руській державі наразилась на труднощі. Дослідники припускають, що не всі у князівському оточенні зрозуміли далекоглядність зовнішньополітичних заходів Аскольда й не всі наділені владою русини погодилися з ними. Проти князя почала визрівати змова. Нині важко відновити ланцюжок подій, що призвів до усунення Аскольда від влади. За свідченням літописця, який, нагадаємо, вважав Діра та Аскольда варязькими воїнами, безпосередню причетність до тих подій мав рід варязького князя Рюрика. Цей войовничий князь-воїн поширив свою владу на північні східнослов'янські племена, посівши Новгород. Саме на підтримку Рюрика, як припускають дослідники, сподівалися змовники. Одначе 879 р. той помер. Тож, щоб завершити наміри, заколотники заручилися підтримкою Рюрикового родича Олега. Він був опікуном малолітнього сина князя Рюрика — Ігоря і, відповідно, мав повноваження правити від імені княжича. Отож, вбивши 882 р. князя Аскольда, княжити в Києві розпочав Олег з роду Рюрика. Цей факт дослідники витлумачують як утвердження в Руській державі династії Рюриковичів. Ті ж, хто вважає Аскольда нащадком полянського князя Кия, твердять, що внаслідок змови прибічники Олега поклали край правлінню
- 19. династії Києвичів. Правління Олега.За свідченням літописця, Олег княжив у Києві 30 років, виявивши хист мудрого володаря й талановитого полководця. Він не легковажив владою, а навпаки — прагнув віднайти нових способів для її посилення. Адже, здобувши Київ силою, Олег зіткнувся з непокорою місцевих князівств, які визнавали законною владу Аскольда. Літописець розповідає, що на початку свого правління Олегові довелося воювати з деревлянами і сіверянами. Підкоривши їх, новий київський князь почав розширювати межі своїх володінь. Року 885-го він приєднав землі радимичів, пішов у похід проти уличів та тиверців. На початку X ст. Олег домовився про участь у його військових походах князів хорватів, тиверців і волинян. До складу Київської держави увійшли також племінні союзи словенів і кривичів. Крім того, Олег підкорив і північні неслов'янські народи, зокрема мерю, весь, чудь. Об'єднуючи навколо Києва землі, Олег діяв напрочуд розважливо. Так, літописець свідчить, що, встановивши зверхність над сіверянами, Олег наклав на них данину легку. До того ж приєднані Олегом племінні союзи були здебільшого данниками хозарів, про що літописець писав так: «Послав Олег послів до радимичів, питаючи: "Кому ви данину даєте?" Вони ж сказали: "Хозарам". І мовив їм Олег: "Не давайте хозарам, а мені давайте"». Мудрістю були позначені стосунки київського князя із сусідніми володарями. Із варязькими воєводами він уклав мирну угоду, внаслідок якої впродовж тривалого часу київські князі залучали варязькі дружини до спільних військових походів. Олег розважливо уникнув протистояння з племенами угрів, які близько 898 р. підійшли до Києва. Князь дав змогу їм безборонно пройти повз свої землі, і вони покочували далі, аж за Карпати, залишивши на згадку про себе неподалік Києва (а тепер у межах міста) назву — урочище Угорське. Досить тривалий час (протягом 15 перших років князювання) Олег уникав збройних сутичок із Візантією — очевидно, збирав сили для рішучого й вельми важливого для Руської землі походу. Такий похід проти Візантії Олег і справді здійснив. Стався він, за свідченням Літопису, року 907-го. Розповідь літописця про перемогу Олега сповнена легендарних подробиць і деталей. Та найбільшу цінність для істориків має наведений у «Повісті минулих літ» текст договору між русичами та візантійцями. Умови угоди були надзвичайно вигідними для Русі. Передбачалося, зокрема, що Візантія на відкуп сплатить кожному руському воїну по 12 гривень і чималу данину руському князеві, а також найвпливовішим князям східнослов'янських племен, які корилися Олегові. За Руською державою визнавалося право торгувати з Візантією, не сплачуючи мита. Крім того, візантійці зобов'язувалися утримувати руських купців у своїй столиці — Константинополі протягом шести місяців та ще й забезпечувати всім необхідним спорядженням на зворотний шлях. Умови договору 907 р. були уточнені в 911-му — після нового Олегового походу. Укладення Олегом партнерської угоди з Візантією мало виняткове значення, адже засвідчило міжнародне визнання Руської держави. Договір підвів риску під тим періодом історії Київської держави, що його називають становленням. Ось чому вчені застосовують назву Київська Русь саме від початку X ст. Князь Ігор. На відміну від свого попередника на князівстві й опікуна Олега, у літописній розповіді про якого іще переважає легендарність, князь Ігор — цілком реальна історична постать. Здобувши владу після оповитої серпанком таємничості смерті Олега в 912 p., син князя Рюрика правив у Києві до 945 р. Як і Олегові, йому довелося зіткнутися з непокорою князів підвладних племен. Найзатятішими в боротьбі проти влади Рюриковичів виявилися деревляни. Сутичкою із ними Ігор розпочав своє князювання, у протистоянні з ними знайшов свою смерть. Але це сталося значно пізніше. А тоді, 914 p., Ігорю поталанило приборкати деревлян і накласти на них данину, більшу за Олегову. Не хотіли визнавати Ігореву владу й
- 20. уличі, за щозаплатили високу ціну — через три роки збройної боротьби з княжими воїнами вони залишили обжиті місця й відійшли у межиріччя Південного Бугу та Дністра. Силу зброї довелося застосовувати й проти тиверців. Утім, військові заходи Ігоря аж ніяк не свідчать про його виняткову войовничість чи жорстокість. Такими були закони тогочасного життя, згідно з якими право на володарювання треба було доводити силою. Виявом відносин між володарем та підлеглими було полюддя — тобто щорічний об'їзд князем підвладних йому територій та збір данини. Зібравши данину — здебільшого то були сільськогосподарські продукти та мисливська здобич, князь прагнув вигідно її продати. Грішми й заморським крамом він розраховувався з найманими воїнами, платив за участь у військових заходах і своїм дружинникам. Тож, повернувшись до Києва, князь віддавав наказ лаштувати кораблі до подорожі на південь — до Царгорода. Вирушали у неї зазвичай купці. Та дозвіл на торгівлю здобували тією-таки військовою силою. Вдалими були походи Олега, однак Ігорю умови угоди довелося поновлювати. Тож і він здійснював військові походи проти Царгорода. Літопис розповідає про два такі походи. Перший, 941 p., був невдалим. Човни русів наразилися на грецький вогонь візантійців — так називали набої з вогнистою сумішшю, які за допомогою катапульти перекидалися на ворожі кораблі. Невдача спонукала Ігоря до нового походу. Відбувся він 944 р. й закінчився укладенням мирної угоди, про що детально оповідає літописець. Свідчать про нього й візантійські джерела. З тих розповідей довідуємось, що умови русько-візантійської угоди 944 р. були написані на пергаменті у двох примірниках. Один із них, на якому стояли хрест та імена руських князів, зберігався в Константинополі. Другий примірник, підписаний візантійськими послами, — у Києві. З давніх джерел відомо, що схвалення тієї угоди русами відбувалося в Києві на пагорбі Перуна та в церкві св. Іллі, яка вже тоді існувала на Подолі. З-поміж умов угоди, яка загалом була менш вигідною для Русі, ніж угода Олега, привертає увагу зобов'язання київського князя надавати військову допомогу Візантії. Саме ця обставина, на думку дослідників, пояснює похід князя Ігоря на Закавказзя, здійснений 944 р. У своїй зовнішній політиці Ігор мусив зважати не лише на Візантію, а ще на печенігів — тюркомовний кочовий народ, який уперше наблизився до кордонів Русі в 915 р. Щоправда, великого клопоту Ігореві вони ще не завдавали, почавши по-справжньому дошкуляти Русі за Ігоревого сина Святослава. Княгиня Ольга почала володарювати в Києві 945 р. Великокнязівську владу вона перебрала за складних обставин. Адже князь Ігор, її чоловік, наклав головою, а Ігорів син, князь Святослав, який за звичаями тих часів повинен був стати володарем у Києві, був іще зовсім малим. Власне, тому здійснювати владу почала княгиня Ольга. Про державні заходи княгині відомо небагато, хоч володарювала вона двадцять років. Проаналізувавши легендарні розповіді літописця й авторів життєписів Ольги як святої, зіставивши їх із свідченнями чужинців, історики дійшли висновку, що княгиня передусім прагнула владнати внутрішньодержавні справи. Легенди зберегли до наших днів відгомін бурхливих подій, учасницею яких була Ольга. За тих далеких часів влада київських володарів поширювалася на землі кількох слов'янських племен і виявлялася в праві збирати з них данину. Наймогутнішими з-поміж підлеглих Києву племен і найближчими до столиці були деревляни. Мали своїх князів, які вважали, що шляхетністю походження не поступаються князям київським. Тож час від часу деревлянські князі повставали проти київських, маючи на меті самим утвердитися в Києві. Так сталося й нещасливого для Ольжиного чоловіка, князя Ігоря, 945 р. Саме під час повстання деревлян загинув Ігор. Успадкувавши владу, Ольга для збереження держави мусила подолати антикиївські настрої деревлян. Княгиня блискуче впоралася із тим завданням, щоправда, у який спосіб — нині невідомо. Справжні історичні події вдяглися в легендарні шати й дійшли до нас у переказах про три помсти княгині Ольги деревлянам.
- 21. Історичні джерела бережутьпам'ять про ще кілька подій, пов'язаних із княгинею Ольгою. Найбільшою історичною ймовірністю відзначаються перекази про перебування Ольги в столиці Візантійської імперії Константинополі (наші предки те славетне місто називали Царгородом). Як свідчить «Повість минулих літ», Ольга їздила до Візантії насамперед для того, щоб прилучитися там до християнської церкви. Очевидно, під час візиту княгині Ольги до візантійського імператора велися переговори і про торговельні проблеми. Ольгу- християнку не могла не зворушити грандіозність візантійських храмів. І княгиня, як свідчить літопис, заходилася поширювати вчення Ісуса Христа на рідній землі, передвіщаючи майбутнє охрещення Київської держави, як вранішня зоря схід сонця. Не випадково вона була канонізована православною церквою під іменем св. Єлени (таким було її хресне ім'я). Віддаючи належне Ользі як правительці, нащадки все ж схиляються перед нею як перед християнкою. У цьому вбачають і її мудрість, і надзвичайну мужність, бо прилучилася вона до віри в Ісуса Христа за часів, коли панувало язичництво. І хоч сталося це понад тисячу років тому, проте й тоді питання віри не були приватною справою — надто, коли йшлося про осіб великокняжої родини. Як підкреслюють історики, Ольжин син князь Святослав не став християнином не через своє запекле язичництво, а тому, що язичником хотіли бачити його впливові можновладці, дружинники, на яких він спирався під час свого володарювання. Отож, задумане Ольгою хрещення Русі було ще не на часі. Втілити мрії мудрої княгині випало її онукові — князеві Володимиру. Ось чому княгиню, яка майже на півстоліття випередила час, літописець назвав наймудрішою серед усіх людей. За кілька століть, на думку істориків не пізніше XIII ст., Ольгу почали вшановувати як святу. В останні роки життя Ольга відійшла від державних справ. Літописець свідчить про Ольжині турботи вельми лаконічно: «І молилася вона за сина і за людей у всі дні і ночі». Правління Святослава (957—972 pp.). Цей князь воював протягом усього свого правління, прагнучи силою зброї утвердити Київську державу на міжнародній арені. Літописець розповідає про Святослава із надзвичайною симпатією, схиляючись перед його полководницьким хистом, мужністю, лицарською звитяжністю й щирістю: «Сам був хоробрий і легкий. Ходячи, яко пардус, багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла не брав, ні м'яса не варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину і на вуглях спікши, це він їв. Навіть шатра він не мав, а пітник слав і сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до інших земель послів, кажучи: «Хочу на вас іти». Саме Святославові вкладено в уста, вислови, яким судилося стати крилатими: «Мертві сорому не знають», «Не посоромимо землі Руської» тощо. Розпочав князювання Святослав походами на Оку та Волгу в 964—965 pp., маючи на меті підкорити Хозарський каганат. Поставлену мету Святославові вдалося реалізувати. Падіння Хозарії сприяло дальшому об'єднанню східнослов'янських племен, оскільки вдалося позбутися зазіхань хозарських володарів на землі в'ятичів і сіверян. Проте ліквідація Хозарської держави відкрила шлях на захід кочовим племенам Сходу, що створило для Русі нову постійну небезпеку. Печеніги зуміли блокувати торговельні шляхи на схід і стали господарями південноруських степів. Печенізька загроза нависла над Придніпров'ям і безпосередньо над Києвом. Наступна зовнішньополітична акція Святослава — походи на Балкани. Вони були спричинені прагненням зміцнити позиції Русі на Дунаї. Святослав плекав надію створити могутню слов'янську державу під самими мурами Візантії. У результаті першого балканського походу в 967—968 pp. було захоплено Нижнє Подунав'я. Засвідчуючи свої честолюбні плани, князь- воїн своєю резиденцією зробив Переяславець, що розташовувався при впадінні Дунаю в Чорне море (тепер місто Мала Преслава). Одначе посилення позицій Київської держави на Дунаї непокоїло Візантію. Аби позбутися присутності русичів, імператорський уряд вдався до таємної дипломатії: було направлено посольство до Болгарії з пропозицією союзу проти Русі; крім того, вдалося організувати похід на Русь печенігів. Облога Києва, де знаходилась Ольга з онуками, змусила Святослава покинути Болгарію й іти рятувати столицю.
- 22. Не полишаючи давніхзадумів, Святослав 969 р. знову рушив на Балкани. На той час ситуація в Болгарії докорінно змінилася. Болгари змусили русичів залишити головні опорні пункти й відійти до Дністра. Перейшовши у наступ, Святослав після жорстокого бою знову оволодів Переяславцем. Та домагання Святослава суперечили планам візантійського двору. Перемоги київського князя обурили нового імператора Іоана І Цимісхія, і він наказав вислати проти русичів свої війська. Жорстокі бої протягом весни-літа 970 р. виснажили обидві сторони й змусили укласти мир. За угодою з імператором Святослав пішов за Балкани й закріпився в Доростолі. Зненацька, навесні 971 p., імператорське військо вступило до Болгарії. Три місяці тривала облога Доростола, де перебували основні сили Святослава. Після тривалої боротьби знесилені сторони змушені були вдатися до переговорів, які проводилися на найвищому рівні: особисто зустрічалися великий князь та імператор. За умовами договору 971 р. Святослав відмовлявся від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї, імператор зобов'язувався пропустити русичів додому й надалі ставитися до них як до друзів. Дійшовши згоди зі Святославом, візантійський володар підступно повідомив ханові печенігів Курі, що втомлені русичі повертаються з великою здобиччю додому. У районі дніпровських порогів печеніги перекрили шлях до Києва. Реально оцінивши співвідношення сил, Святослав відійшов до Білобережжя, щоб там перезимувати. На початку березня 972 р. він повів воїнів до Києва. Біля порогів їх атакували печеніги, у бою більшість русичів разом з великим князем загинули. За переказами, печенізький хан наказав зробити з черепа Святослава чашу з написом: «Чужих бажаючи, свою погубив». Так безславно провалилися грандіозні плани. І хоч яким героєм постає Святослав з оповідей літописця, народна пам'ять про нього була оповита серпанком щемливих докорів. Про це свідчить, зокрема, й коротенька згадка про князя-воїна у «Слові о полку Ігоревім» — літературному творі XII ст: «Хоч і тяжко тій голові бути без пліч, зле і тілу без голови». Зовнішня політика Святослава хоч і сприяла збільшенню територій Київської держави, проте призводила до великих втрат серед русів, бо саме вони становили кістяк армії, що негативно позначилося на господарському житті країни. Недарма кияни дорікали князеві: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш (про неї), а свою полишив». Розширені кордони держави потребували величезних зусиль для їх оборони. Сил для цього Русь не мала. Тому фактичними господарями на півдні стали печеніги, які контролювали простори від Волги до Дунаю. Святослав не взяв до уваги зміну ситуації й дозволив Візантії втягнути Русь у війну проти Болгарії. Історики не одностайні в оцінці політики Святослава. Одні відзначають його зовнішньополітичну активність, вбачаючи в ній прагнення зміцнити позиції Київської Русі в Європі, інші, віддаючи належне його полководницькому таланту й лицарській вдачі та вмінню впливати на розстановку сил у міжнародній політиці, водночас негативно оцінюють наслідки його походів, які приносили Русі більше втрат, аніж здобутків, докоряють також недбалою внутрішньою політикою. Що ж до внутрішньої політики Святослава, то її визначальною рисою було прагнення зміцнити владу великого князя. Саме Святослав розпочав державну реформу, в результаті якої вся Русь опинилася під владою однієї князівської династії. Він поділив князівства між своїми синами, посадивши на київському престолі старшого сина Ярополка, у деревлянській землі — Олега, у Новгороді — Володимира. З незначними змінами цей порядок проіснував кілька століть. Він не був якимсь оригінальним винаходом Святослава — так чинили скрізь у середньовічній Європі. Сприяючи з одного боку зміцненню влади правлячої династії, той порядок породжував братовбивчі війни між синами великого князя, адже, маючи владу, кожен з них прагнув більшої. Не уникнули міжкнязівських чвар і сини Святослава. Як свідчить літопис, боротьба за владу між Ярополком та Олегом тривала п'ять років, часом загострюючись до справжньої війни, що в ній врешті обидва наклали головою. У вирі тих подій брав участь і наймолодший Святославів син — Володимир. Саме він після смерті Ярополка утвердився в Києві.
- 23. Впровадження християнства якдержавної релігії. Князь Володимир Святий (980—1015 pp.) Ставши великим князем, Володимир заходився послідовно приєднувати до Києва нові території. Вони втрачали племінні назви, натомість їх поступово починали називати землями за головним містом: Київська земля, Чернігівська земля, Переяславська земля, Новгородська земля тощо. Протягом володарювання Володимир підкорив Києву велетенські території, встановивши кордони своєї держави вздовж Дністра, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги — на сході, Чудського, Ладозького та Онезького озер і фінської затоки — на півночі, Причорномор'я та Приазов'я — на півдні. З огляду на територіальний поділ і скасування місцевої племінної влади це вже була не намріяна, а цілком реальна імперія — найбільша держава тогочасної Європи. Отже, за правління Володимира відбулася заміна родоплемінного поділу Київської Русі на територіальний. Великі обшири держави Володимира свідчать, що важливу роль з-поміж заходів князя відігравали військові походи. Літопис і справді наводить їх чимало, датуючи, щоправда, переважно першими роками Володимирового князювання. Сучасні ж дослідники схиляються до думки, що тих походів мусило б бути значно більше й, очевидно, відбувалися вони впродовж усього правління князя Володимира. На об'єднаних Володимиром землях мешкали різні племена й народи. Усі вони дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій, вірили у своїх богів, які здебільшого були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші — й способом життя. Зрозуміло, що за таких умов територіальна єдність держави, підтримувана лише силою зброї, була досить примарною. Щоби виплекати могутню імперію — а саме такий намір мав Володимир, він мусив поклопотатися про ідеологічне обґрунтування свого володарювання. Крок Володимира видається значно послідовнішим, якщо зважати на глибокі корені християнського віровчення на руських землях. Щоб підтвердити давню належність слов'янських теренів до християнського світу, літописець, зокрема, навів легенду про подорож Дніпром учня Ісуса Христа — апостола Андрія Первозванного. Знання про віру в Христа слов'яни, предки українців, могли отримувати від сусідніх народів — греків Північного Причорномор'я, підкорених Римом, візантійців, готів, які вже були християнами, коли їхня держава утвердилася в Причорноморських степах. Важливим етапом поширення нової віри стала перша християнізація Русі за часів Аскольда. Позиції християнства зміцніли, коли київським князем став Ігор. Часи його правління відзначалися певною віротерпимістю. Наступниця Ігоря — княгиня Ольга, яка сама була християнкою, доклала багато зусиль задля поширення нової релігії. Отож, князь Володимир для такого важливого внутрішньополітичного заходу, яким було впровадження християнства як державної релігії, мав добре підготовлений ґрунт: традиції християнської віри на руських землях налічували вже кількасот років. Важливість цієї події добре усвідомлювали сучасники. Недарма про неї є стільки свідчень у літописах. У «Повісті минулих літ» уміщено, зокрема, легенду про вибір віри. Під 986 р. літописець розповів про відвідини Києва волзькими болгарами «віри магометанської», «німцями з Риму» та іудеями. Володимир Святославич вислухав промови послів, але всім їм відмовив. Останнім з'явилося посольство з Візантії. Навіть після яскравої промови грецького «філософа» Володимир виявив витримку, сказавши: «Пожду ще трохи», бо «хотів він розізнати про всі віри».
- 24. Літописна легенда, точнішенапівлегенда, як вважають сучасні історики, свідчить не стільки про вагання Володимира (він їх просто не мав, давно зробивши вибір на користь візантійського християнства), скільки про зваженість зовнішньої політики й тонку дипломатичну гру. Переговори, до яких, за літописом, вдався Володимир, мали продемонструвати вищість візантійського варіанту християнства над усіма іншими релігіями і тим підтвердити правильність Володимирового рішення, з одного боку, а з іншого — вказати візантійським володарям, що Візантія — не єдина країна, від якої Русь може сприйняти нову релігію. Впровадження християнства літописець пов'язав із візантійським походом Володимира на грецьке місто Херсонес (Корсунь) у Криму. Змусивши мешканців міста відчинити браму, Володимир звернувся до володарів Візантії з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру. Шлюбові перешкоджало поганство київського князя. Охрестившись у Херсонесі і прийнявши у хрещенні ім'я Василь, одружившись із Анною — так звали візантійську принцесу, Володимир повернувся до Києва. З собою київський князь привіз корсунське духівництво, книги, ікони, хрести, мощі папи римського св. Климента. По тому він вдався до рішучих заходів щодо охрещення киян. Великий князь розіслав по місту гінців із розпорядженням наступного дня всім жителям прибути до Дніпра. Більшість киян разом із дітьми прийшли до річки та увійшли у воду. У присутності Володимира священики їх охрестили. Це сталося у 988 р. Навернення до християнства киян започаткувало охрещення всієї країни. Одначе не всі давньоруські землі було цілком християнізовані за правління Володимира Святославича. Впровадження нової віри потребувало часу. Значення впровадження християнства як державної релігії. Безпосередні наслідки запровадження в Київській державі християнства дослідники витлумачують як результат політичного заходу князя Володимира. До них відносять у царині внутрішньої політики — зміцнення влади київського князя, тісніше згуртування навколо Києва різноплемінних територій, подолання породжених місцевими язичницькими віруваннями настроїв замкнутості й відокремленості від інших територій. У міждержавному житті наслідки впровадження християнства — у встановленні рівноправних відносин із християнськими країнами, передусім із Візантією, поступовому відживанні військових походів як головного способу здійснення зовнішньополітичних намірів. Натомість дедалі більше зростала вага дипломатії. Налагодження добросусідських відносин із християнськими державами сприяло пожвавленню господарського життя, зокрема торгівлі, й було потужним джерелом розвитку культури. До безпосередніх наслідків впровадження християнства як державної релігії належить заснування Володимиром церковної організації, якій судилося бути протягом століть активним учасником усіх найважливіших подій. Як свідчать джерела, князь Володимир привів за собою із Корсуня чимало священиків, привіз церковні книги й заходився будувати храми в Києві. На прохання князя приходили священики-чужинці (греки, болгари, серби та ін.) і в наступні роки. Та їхніх зусиль для поширення християнства на велетенських Володимирових територіях, вочевидь, було недостатньо. Князь це добре розумів і тому подбав про створення в Києві першої школи. «І почав Володимир, — свідчить літописець, — посилати забирати дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на навчання книжне». Наслідки заходів Володимира щодо поширення освіти були безпосередньо пов'язані із впровадженням християнства, проте яскраво виявилися через кілька десятиліть, коли на наших теренах розквітла книжна культура. Так само віддалені у часі були розвиток мистецтва, архітектури й живопису, золотарства й музики, без проявів яких годі уявляти службу Божу у християнському храмі.
- 25. Найбільш віддаленими учасі від переломного 988 р. є наслідки впровадження християнства у царині людських відносин. Адже й сьогодні не втратили свого значення настанови Ісуса Христа: його 10 заповідей є основою сучасної цивілізації. Наше розуміння добра й зла, милосердя й жорстокості, вірності й зради, честі й ганьби, працелюбності й лінощів, сумлінності й безвідповідальності, справедливості й беззаконня ґрунтується на християнських цінностях. З утвердженням християнства на наших землях зміцнилася сім'я, закріпилося шанобливе ставлення дітей до батьків, великої пошани набула жінка-матір. Поступово люди вчилися бути відповідальними за свої вчинки, адже кожен згідно з християнським ученням даватиме звіт про своє життя перед Богом. Могутня Київська імперія, прилучена до Христового вчення, за задумом Володимира мусила мати й відповідну столицю. Отож розгорнув він у Києві небачене будівництво. Про розмах будівельних робіт промовисто свідчить такий факт: головний храм Русі — церква Пресвятої Богородиці (Десятинна) — займав площу, що трохи не дорівнювала укріпленому місту Володимирових попередників. Київський дитинець зріс у кілька разів. Його захищали міцні стіни, вал і рів. Поряд із церквою Богородиці — головним і першим кам'яним храмом Київської Русі — розташовувались розкішні князівські палаци. Саме тут Володимир справляв гучні бенкети, пам'ять про які й досі живе в билинах. На дитинці мешкали й найбагатші київські можновладці. «Місто Володимира» мало кілька вулиць, які пролягали від воріт до центральної площі — Бабиного торжка. Та хоч як зріс дитинець за часів Володимира, він все одно був лише частиною Києва — нехай і центральною, проте аж ніяк не найзаселенішою. По-справжньому вирувало життя на київському Подолі. Археологи встановили, що з-поміж його мешканців були купці та майстровий люд — гончарі, кожум'яки, ювеліри тощо. Велику частину Подолу займало київське торговище, де з'їжджалися гості, тобто купці, з різних куточків світу. Саме на Подолі швартувалися їхні кораблі, бо тут розташовувалася київська гавань. Про далекоглядні державотворчі наміри князя Володимира свідчить і те, що він почав карбувати перші руські монети. Археологи знайшли Володимирові монети зі срібла — срібники та із золота — златники. На монетах Володимира з одного боку зображено Христа, а з іншого — самого князя, який сидить на троні, тримаючи царські відзнаки. Зображення підсилює напис. «Володимир на столі» або «Володимир на столі, а се його срібло». На деяких монетах як герб Володимира було викарбувано тризуб. Зовнішня політика Володимира Святого. В особі князя Володимира бачимо державного діяча, внутрішньо- і зовнішньополітичні заходи якого надзвичайно тісно переплетені. Такими були його військові походи, здійснені з метою розширення територіальних меж Київської держави. Адже землі часто-густо доводилося відвойовувати у сусідів. Безперечно, переслідував зовнішньополітичну мету й найвагоміший крок Володимира — впровадження християнства. Уже йшлося, що прилучення Київської держави до християнського світу сприяло налагодженню тісніших стосунків з багатьма державами. Крім Візантії, до партнерів Русі тоді належали Чехія, Угорщина, Польща, Німеччина, Болгарія. Дослідники твердять, що жваві відносини зав'язуються із Римом як центром християнської церкви. Розвитку взаємин із Заходом сприяли шлюби дітей Володимира з представниками королівських династій окремих європейських країн. Наприклад, Святополк був одружений з донькою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав — з донькою шведського короля Олафа, одна донька була дружиною угорського короля, друга — польського, третя — чеського. Отже, Володимир прилучив Русь до європейського політичного й культурного життя, зробивши її невід'ємною складовою процесу формування європейської цивілізації.
- 26. Багатогранна діяльність Володимираприслужилася розбудові й утвердженню Київської держави. Видатні здібності державотворця, талант полководця й політика, здатність до самовдосконалення, глибока мудрість, а також подвижницька діяльність, спрямована на поширення християнства, належно пошановані йменням Великий. Православна церква канонізувала Володимира. Він справедливо належить до найвизначніших постатей в історії людства. Київська Русь за правління Ярослава Мудрого (1019— 1054 pp.) Внутрішня політика. «Володимир землю зорав, Ярослав засіяв», — цим образним висловом літописець підкреслив наступність державних заходів Ярослава Мудрого щодо політики його батька — князя Володимира Святого. Стосувалися вони передусім справи поширення християнства, проте цілком справедливими є й до інших напрямків політичної діяльності. Ярослав Мудрий докладав багато зусиль для збереження територіальної цілісності та єдності Руської держави. Він, зокрема, повернув під свою владу червленські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим. Ходив також на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в Чудській землі заклав місто Юр'їв. Ярослав не полишав будівництва, розпочатого батьком, на південному кордоні країни. Він, як свідчить літописець, «почав ставити городи по Росі» й остаточно здолав печенігів. Звістка про останню, переможну для Ярослава, битву з печенігами, що відбулася під мурами Києва, вміщена під 1034 p., одначе сучасні історики відносять її до 1017-го. На честь перемоги Ярослав наказав закласти на місці битви величний храм — Софію Київську. Розповіддю про спорудження церкви Премудрості Божої (гр. софія — мудрість) літописець ніби узагальнює величезні будівельні роботи, що велися в Києві з наказу Ярослава Мудрого. Розписаний яскравими фресками, оздоблений мозаїкою, храм вражав сучасників внутрішнім оздобленням і довершеністю своїх форм. Київська Софія стала символом поєднання божественного начала й державної влади. Тут відбувалися урочисті державні церемонії: сходження на великокнязівський стіл, прийняття іноземних послів тощо. Та не лише будівництвом уславив своє ім'я Ярослав. Літописець Нестор з великою шаною та гордістю писав, що до книжок він «виявляв завзяття...», отож великого князя без перебільшення можна назвати фундатором книжності й ученості на Русі. У Києві та багатьох інших містах Русі було створено скрипторії — книжкові майстерні, у яких переписувалися церковні книжки, а також трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Прикметно, що саме за Ярослава і, певно, з його ініціативи у Києві в 1037 —1039 pp. було створено перший літописний звід. За правління Ярослава на давньоруських землях виникло багато шкіл. Осередками освіти були церкви й монастирі. Так, у Софії Київській діяли бібліотека і школа, де навчали грамоти й ознайомлювали з основами тогочасних наук дітей із заможних родин, а також було спеціальне приміщення, де перекладалися твори з іноземних мов, переписувалися й створювалися оригінальні твори давньоруської літератури, велося літописання. Піднесенню культури за Ярослава сприяли його заходи щодо утвердження християнства. Зокрема, було засновано Київську митрополію, що підпорядковувалася константинопольському патріарху. У 1051 р. собор єпископів Київської держави обрав першого митрополита з русинів — Іларіона. Під тим самим роком літопис оповів про першопочатки головного монастиря Русі — Печерського, заснованого св. Антонієм Печерським. Уже від кінця XI ст. Печерський монастир став головним ідеологічним і культурно-освітнім центром Київської держави. Тут жили й працювали відомі письменники, історики та літописці: свв. Феодосій, Никон, Нестор, художник Аліпій, лікар Агапіт. Саме з ченців Києво-Печерського монастиря призначалися єпископи в усі землі Київської держави.
- 27. За Ярослава булозасновано й інші монастирі, зокрема монастирі св. Георгія та св. Ірини, про які «Повість минулих літ» згадала під 1037 р. Налагодження внутрішнього життя було неможливим без впорядкування законів. До заходів у цьому напрямку вдавався свого часу князь Володимир. Та слава справжнього реформатора законодавства належить саме Ярославові, адже він був першим, хто уклав писаний збірник руських законів. Той документ дослідники називають «Правдою Ярослава», або «Найдавнішою правдою». Він складався з 18 статей, які поклали початок славнозвісному збірникові законів «Руській правді». Збірник, або звід, руських законів, відомий під назвою «Руська правда», складався впродовж кількох поколінь. Найдавніша частина, т. зв. «Найдавніша правда», створена за часів Ярослава Мудрого. Окрему частину становлять статті, укладені Ярославовими синами — т. зв. «Статут Ярославичів». До «Руської правди» увійшли статті й пізніших часів. Це й не дивно, адже збірник був чинним на землях України, Білорусі, Литви, Росії впродовж кількох століть, ставши основою для розвитку законодавства та судочинства. У статтях Ярослава йшлося про покарання за вбивство, побиття до крові чи синців, за вчинене каліцтво, виривання бороди й вусів, їзду на чужому коні, псування майна, переховування чужого холопа тощо. Покарання передбачало здебільшого грошові виплати, хоч іще зберігалося право родичів на кровну помсту. Гроші сплачувалися або на користь князя — їх називали «вірами », або на користь потерпілого чи його родичів — т. зв. головщини. Тілесні покарання мали застосовуватися лише для холопів за побиття вільної людини. З-поміж мір покарання не було й смертної кари. Культурно-освітня діяльність Ярослава, його заходи, спрямовані на стабілізацію внутрішнього життя, були надзвичайно вдалими. Вони сприяли нечуваному культурному піднесенню Руської держави, посилили міжнародний авторитет Київської Русі. Своєю зваженою культурно-освітньою політикою князь Ярослав зажив шанобливого ставлення нащадків, які стали називати його Мудрим. Не менш вдалою була й зовнішня політика Ярослава Мудрого. Князь-політик уникав воєн, намагався підтримувати з європейськими країнами добросусідські відносини. І хоч окремі збройні сутички довелося вести й Ярославу, проте з жодною європейською країною Київська Русь часів його князювання не мала тривалого протистояння. Перевага надавалася не силі зброї, а силі розуму. У зовнішній політиці використовувались усі можливості дипломатії, з-поміж яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби. Недарма Ярослава Мудрого часом називають тестем Європи. Традицію тісних відносин підтримувала Київська Русь часів Ярослава Мудрого з Візантією. Щоправда, добросусідські контакти потребували неабиякої мудрості та політичної витримки, бо відносини між державами не бувають завжди рівними. Так, певним напруженням відзначалися відносини Візантії та Русі після утвердження на імператорському престолі Константина IX Мономаха 1042 p. Він розпочав свою діяльність із того, що усунув із державного апарату всіх ставлеників своїх попередників. До числа опальних потрапили й руські люди. Ситуація особливо загострилася 1043 p., а загрозливою стала 1051 p., коли на Київську митрополичу кафедру було поставлено Іларіона. Одначе й тоді конфлікт залагодили мирно. Постійні контакти мав Ярослав із Німеччиною та Польщею. Тісні зносини підтримувала Русь із скандинавськими країнами. Особливо зміцніли зв'язки Русі та Швеції, чому сприяв шлюб Ярослава із шведською принцесою Інгігердою. Добросусідські відносини пов'язували Русь із Норвегією. Писемні джерела засвідчують активні зовнішньополітичні зв'язки Русі з Угорщиною. Виявом тих стосунків були династичні шлюби представників королівського роду Арпадів і київського великокнязівського. Сестра Ярослава Мудрого Марія-Доброгніва була
- 28. дружиною польського короляКазимира І Відновителя. Один син Ярослава був одружений із сестрою цього ж короля, другий — взяв шлюб з візантійською царівною, а інші два — з німецькими княжнами. За іноземних правителів були видані заміж три дочки Ярослава: Анастасія — за угорського короля Андраша, Єлизавета — за норвезького короля Гаральда, а по його смерті — за норвезького короля Свена; Анна — за французького короля Генріха І Капетінга, причому певний час вона була співправительницею свого сина, французького короля Філіппа І. Племінниця Анна-Євпраксія Всеволодівна (Адельгейда) вийшла заміж за саксонського маркграфа Генріха, а по смерті останнього — за германського імператора Генріха IV. Міждержавні зносини Київської Русі свідчать про великий авторитет держави Ярослава Мудрого в Європі. Для багатьох європейських монархів київський володар був своєрідним взірцем феодального правителя. Саме таким постав київський князь у тогочасних європейських джерелах. Русь після Ярослава. Нове зміцнення і розквіт за Володимира Мономаха (1113—1125 pp.) Щоб уберегти власних синів од князівських усобиць, Ярослав Мудрий подбав про новий принцип столонаслідування, що ґрунтувався на старшинстві. З оповіді літописця під 1054 роком довідуємось, що Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину — Святославові, Переяславщину — Всеволодові, Володимир-Волинський — Ігореві, а Смоленськ — В'ячеславові, заповівши їм «не переступати братнього уділу». Задум Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів по черзі перебував на київському столі: щойно звільнявся стіл у котрійсь із земель, як відбувалося пересунення братів на щабель вище і ближче до Києва. Головним, за розпорядженням Ярослава, мав бути старший із братів. В історичній науці немає одностайності в оцінці заповіту Ярослава. Одні дослідники вважають його рішення далекоглядним і розважливим, що в разі дотримання забезпечило б територіальну єдність держави. Інші вбачають у заповіті князя захід, що підштовхнув до роздробленості єдиної держави на окремі удільні князівства. Адже в тому тексті, що його наводить літописець, не згадано небожів Ярослава — синів і онуків його рідних братів, які, безперечно, теж претендували на великокнязівську спадщину і, почуваючись ображеними, стали ініціаторами нової усобиці. Існує також думка, що заповіту як такого не існувало, а текст, уміщений у літописі, був складений на замовлення улюбленого Ярославового сина Всеволода, якому випало княжити в Києві останнім з Ярославичів. Правління Ярославичів. Найважливіші землі, як уже зазначалося, було зосереджено в руках старших Ярославичів — Ізяслава, Святослава й Всеволода. Молодші — Ігор і В'ячеслав — отримали незначні володіння й до того ж невдовзі померли. До прямих Ярославових нащадків належав також Ростислав — син найстаршого Ярославича, Володимира, що помер раніше. Проте й він був усунений від провідних ролей в управлінні державою. Не кращу долю мав іще один владолюбний Ярославів родич — Всеслав Брячиславич, онук Ярославового старшого брата, князь полоцький. Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославичі спочатку правили державою досить злагоджено. Формально київським князем був Ізяслав — і саме таку роль відводить йому літописець, постійно підкреслюючи, однак, що радився він охоче із молодшими братами. Найбільшим клопотом братів Ярославичів були кочовики. Спершу їм довелося воювати з торками. Втім, ці тюркомовні племена не мали вже значної сили, бо самі потерпали від
- 29. войовничих половців, щоприйшли в першій половині XI ст. в Причорноморські степи з Прикаспію. До кордонів Київської держави ці останні вперше підійшли 1055 р. Того разу обійшлося без сутички: переяславський князь Всеволод зумів розійтися з половцями мирно. Та коли 1062 р. половецька орда знову підійшла до Переяслава, виявилося, що дружини одного Всеволода для відсічі нападникам замало. Та ще й тоді половці ніби випробовували сили. Справжня битва відбулася 1068 р. на р. Альті й стала трагічною для Київської держави. Об'єднане військо трьох Ярославичів зазнало нищівної поразки. Князі рятувалися втечею. Всеволод побоявся залишатися в Переяславі й подався до Ізяслава в Київ. Безпорадність князів обурила киян. Стихійні протести й невдоволення переросли в повстання. Перед загрозою нападу на місто половців кияни зібралися на віче й ухвалили боронитися самотужки. З вимогою надати їм коней і зброю, сповіщає літописець, вони рушили до князівського палацу. Ізяслав відмовився виконувати волю повстанців і змушений був тікати. Натомість кияни «пригадали» про ув'язненого в порубі полоцького князя Всеслава Полоцького (його ув'язненням Ярославичі, певно, сподівалися усунути небажаного претендента на великокнязівську спадщину), звільнили його й оголосили київським володарем. Всеславове княжіння тривало в Києві трохи більше семи місяців і становить цілковиту загадку для істориків. Літопис нічого певного про нього не сповіщає, натякаючи лишень, що в трагічному розвитку подій завинили самі Ярославичі. Прикметно, що двоє з них — Святослав та Всеволод аж ніяк не противилися діям Всеслава, а, навпаки, тихо сиділи у своїх володіннях, доки скривджений Ізяслав поневірявся на чужині. Прихисток старший Ярославич знайшов не в рідних братів, а в більш далекого родича — польського короля Болеслава II. Оговтавшись від київських подій, він 1069 р. повів військо Болеслава на Русь. Битва за Київ була неминучою, проте Всеслав несподівано повернувся до Полоцька. Кияни, налякані наближенням польських вояків, звернулися за допомогою до Святослава та Всеволода. Молодші Ярославичі вимагали від Ізяслава, щоби він не вів до Києва чужинців і не шкодив киянам. Та кровопролиття все ж не уникли. Літописець розповідає, що перед себе Ізяслав послав сина і той помстився за батька, жорстоко розправившись з найбільш активними учасниками повстання 1068 р. Ізяслав повернувся до Києва, й, здавалось, повинно було поновитися колишнє злагоджене співправління трьох Ярославичів. Протягом кількох наступних років братерська любов ніби й справді взяла гору над владолюбством. Ізяслав, збагатившись досвідом нещасливого 1068 p., наказав перенести торг, на якому відбувалися віча, на Гору — під нагляд князя й дружини. Не уникнув відплати й Всеслав: того-таки року Ізяслав вигнав його з Полоцька, віддавши місто своєму синові. З-поміж подій загальнодержавних найпомітнішою була т. зв. Вишгородська нарада князів 1072 р. Присвячена перенесенню мощів святих Бориса і Гліба до новозбудованої церкви, вона зібрала, крім князів, митрополита, єпископів, ігуменів найбільших монастирів. Вшанувавши святих, князі порадилися і в мирських справах. Тоді було схвалено, зокрема, звід руських законів «Правду Ярославичів», що разом із статтями Ярослава Мудрого становлять «Руську правду». Боротьба за київський стіл між Ярославичами. Та хоч як урочисто була обставлена Вишгородська нарада, вона не поклала край суперечностям між Ярославичами. Року 1073-го між синами Ярослава Мудрого стався військовий конфлікт. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав пішов на Київ, вигнав Ізяслава і став великим київським князем. Протягом трилітнього князювання він перерозподілив землі на користь своєї родини, підкорив собі численних родичів, виявивши здібності сильного володаря. Показовими щодо цього є стосунки Святослава з київським духівництвом. До найбільш невдоволених княжінням Святослава належав настоятель Печерського монастиря Феодосій. Як свідчить літопис, він відверто осуджував чернігівського князя за насильство, вчинене над Ізяславом.
- 30. Проте протягом рокуСвятослав зумів змінити ставлення до себе настільки, що Феодосій віддав свій монастир під його опіку. Адже саме Святослав виділив монастиреві кошти для будівництва славетного Успенського собору. Про те, що середульший Ярославич опікувався культурою, свідчить і такий факт: до нашого часу збереглося дві книжки, що їх називають «Ізборниками Святослава» відповідно 1073-го і 1076-го років. Та здійсненню усіх мрій Святослава перешкодила смерть: він помер наприкінці 1076 р. під час хірургічної операції з видалення якоїсь пухлини на шиї. Трагічна подія відкривала шлях до Києва молодшому Ярославичу. Водночас вона давала надію вигнанцю Ізяславові, який і цього разу пересиджував лихоліття у Болеслава II, на повернення додому. Та поки Ізяслав лаштувався до походу на Київ, київським князем став Всеволод. Скориставшись великими повноваженнями, він перерозподілив столи, перевівши Святославового сина Олега на Волинь, а Чернігів віддавши своєму — Володимирові Мономаху. Ця перестановка стала для Святославичів провісницею значно гіршого лиха. На Русь ішов Ізяслав з польським військом. Всеволод зустрівся з братом і мирно залагодив конфлікт. Так 1078 р. старший Ярославич утретє посів київський стіл. Святославичів було позбавлено всіх найважливіших володінь. Не маючи жодної надії повернути втрачене, вони взялися за зброю. У міжусобиці було втягнуто численних скривджених родичів, а ще зовнішніх ворогів Русі — половців. У братовбивчій війні в серпні 1078 р. наклав головою князь Ізяслав. Повновладним київським володарем став Всеволод. Від брата він успадкував не лише маєтності й владу, а й відповідальність за міжкнязівські чвари. Подолання останніх стало головним напрямком його внутрішньої діяльності. У зовнішній політиці питанням життя і смерті лишалася половецька загроза. Попри несприятливі обставини, князювання Всеволода в Києві було успішним. І тим успіхом немолодий уже володар мав завдячувати своєму синові Володимирові. Отож, заходами, що потребували застосування військової сили, керував за наказом батька Володимир Мономах (1113—1125 pp.), сам Всеволод опікувався духовним життям. За його правління було завершено будівництво та розпис Успенського собору Печерського монастиря, засновано Андріївський (Янчин) монастир із першою жіночою школою, побудовано собори св. Петра та св. Михайла у Видубичах тощо. Турботою про культуру він особливо нагадував батька — Ярослава Мудрого. Не випадково, коли Всеволод помер, його — єдиного з Ярославичів — поховали в Софійському соборі. Після смерті Всеволода 1093 р. ніщо, здавалось, не перешкоджало Володимирові Мономаху посісти київський стіл. На той момент він володів Черніговом, мав підтримку Переяслава, де князював його молодший брат Ростислав, був шанований киянами. Проте Мономах не пристав на спокусливу пропозицію, а запросив на київський стіл сина старшого Ярославича — Святополка Ізяславича, адже саме він за принципом старшинства мав переважні права на Київ. Невдовзі Мономахові довелося зректися й Чернігова. Після смерті Всеволода скривджений Олег Святославич заявив про свої права, погрожуючи новою міжусобною війною. Щоб уникнути кровопролиття, Володимир Мономах відмовився від чернігівських володінь і зайняв Переяслав, стіл у якому спорожнів через трагічну загибель Ростислава. Двадцять років князювання в найпівденніших руських землях минули для Мономаха у суцільних турботах, головною з яких були половці. Любецький з'їзд князів 1097 р. Втім, боротьба з половецькими нападниками потребувала залучення дружин інших князів. Так само злагодою можна було покласти край князівським чварам. Розуміючи це, Володимир Мономах підтримував тісні стосунки з братами й племінниками. Йому, зокрема, належала ініціатива організації з'їзду князів у Любечі 1097 р. Прибулі до Любеча князі, свідчить літописець, говорили один одному: «Пощо ми губимо Руську землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з'єднаймося в одне серце і обережімо Руську землю. Кожен хай держить отчину свою...»
- 31. На Любецькому з'їздібуло схвалено принцип князівської отчини — тобто володіння, що належали батькам. Отчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадок дітям та онукам. Так, Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава в особі київського князя Святополка Ізяславича, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав — Володимирові Всеволодовичу (Мономаху). Хоч якою одностайністю, за свідченням літописця, були позначені рішення Любецького з'їзду, вони не поклали край суперечкам князів. Адже право закріплювалося лише за дітьми та онуками трьох Ярославичів — Ізяслава, Святослава й Всеволода. Інша князівська братія мала задовольнятися аж надто мізерними володіннями й до того ж такими, що перебувають у загальнородовій власності, розпорядниками якої визнавалися власники отчин. До «обділених» князів, крім численних Ярославових небожів, потрапив і його прямий онук Давид Ігорович. Тож не дивно, що останній узяв активну участь у жорстокій усобиці, що спалахнула одразу після з'їзду в Любечі. Її жертвою став, зокрема, теребовлянський князь Василько, син найстаршого з Ярославових онуків Ростислава Володимировича, якого осліпили з волі Давида Ігоровича і, що найбільше обурювало, Святополка Ізяславича. Отже, життя виявилося набагато складнішим за пишномовні промови на Любецькому з'їзді. І все ж позитивний наслідок те зібрання мало: після Любеча князівські наради збиралися регулярно. Саме на них князі обговорювали найсуперечливіші питання, включаючи і питання наділів. Утвердження Володимира Мономаха на київському столі. Перше десятиліття XII ст. збігло в протистоянні з половцями. Руські князі перемагали дедалі впевненіше. Крім того, бойові дії все частіше відбувалися в степу: щорічними походами в половецькі землі руські князі убезпечували власні володіння від несподіваних і жорстоких набігів. Найактивнішим учасником боротьби з половцями залишався переяславський князь Володимир Мономах. Своїми блискучими перемогами він зажив слави оборонця Руської землі. Тож коли 1113 р. в Києві помер князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим володарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха. Дослідники схильні вбачати в київському повстанні 1113 р. тонкий розрахунок князів — претендентів на київський стіл, передусім Мономаха. Адже згідно з правом отчини Володимир Всеволодович не міг посісти київський стіл. Певної законності його утвердженню в Києві власне й надало повстання та рішення киян. Як свідчить літопис, Мономах спочатку відмовлявся від Києва, проте, коли повстанці почали погрожувати масштабними безчинствами, мудрий князь погодився. Київ зустрів Володимира Мономаха як свого князя 20 квітня 1113 р. «з честю великою». Головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували величезні території. Крім Переяслава, Новгорода та Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню. Авторитет князя був незаперечний, тож ніхто не наважувався противитися його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби. З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе місце мало його законодавство. На нараді в с. Берестовому, участь у якій брали, крім дружини Мономаха, високі військові чини з Києва, Білгорода, Переяслава, а також представники чернігівського князя, було схвалено т. зв. «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди». Нові статті обмежували дії лихварів та землевласників, значно поліпшуючи становище міщан та селян. Устав заохочував також купців. Передбачалися, приміром, пільги тим з них, хто втратив майно під час війни чи пожежі. Правління Володимира Мономаха стало часом розбудови Києва. У столиці, зокрема, було споруджено міст через Дніпро.
- 32. Зовнішньополітичні зв'язки Руськоїдержави часів Мономаха були навдивовижу різноманітними. Як і його видатний попередник Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв'язки поєднували Київ з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німеччиною, Угорщиною. Бувши київським князем, Володимир Мономах здійснив кілька вдалих походів проти половців. Втім, за часів Мономаха вони не були аж надто войовничими, суперечки часто розв'язувалися в мирний спосіб — тими-таки династичними шлюбами. Цікаво, що ім'я Володимира Мономаха увічнили половецькі співці — про нього складали легенди й пісні, відгомін яких береже літописне оповідання про євшан-зілля. Роздробленість Київської Русі Добу від середини XII до середини XIII ст. в історії Київської Русі дослідники називають добою роздробленості. Йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць: хоч їх і справді не бракувало, проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини XII ст. нею почало керувати об'єднання найсильніших князів — правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з'їздом отчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості. Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, як зміну її устрою та форми правління. Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями — державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об'єднання найважливіших князів. Причини роздробленості Київської Русі. Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них і великі розміри території держави та їх різний етнічний склад, і князівські усобиці, відсутність сталого порядку столонаслідування, напади степових кочовиків і занепад торговельного шляху «з варяг у греки». Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Більше того, вони прагнули для себе таких само повноважень. Недарма в XII ст. титул «великий князь» поряд з київським мали чернігівський, володимирівський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни та миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке. Порівняння меж удільних земель із територіями племінних об'єднань східнослов'янських племен, що складалися впродовж доби розселення (V—VII ст.), наштовхнуло вчених на думку, що у роздробленості Київської Русі багато важив різний етнічний склад її територій. Пригальмовані на якийсь час сильною централізованою владою процеси визрівання трьох східнослов'янських народів — українців, білорусів і росіян — пожвавилися, тілько-но та влада ослабла і коли склалися сприятливі умови в господарському житті. На слушність цієї думки вказує той факт, що одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород та Володимиро-Суздальська земля (на російських теренах). Та, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою — з єдиною територією, спільними законами і
- 33. єдиною церквою. Київлишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми — головним чином, пов'язані з організацією спільних походів проти половців. Кожен удільний князь, тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для посилення великокнязівської влади й відновлення централізації держави. Київське князівство. Землі сучасної України входили переважно до 5 головних князівств (дрібніших і меш важливих, як Турово-Пінського, не будемо тут торкатися). Головне місто Київського князівства було, як і раніше, загальнодержавним центром. Окрім того, Київ залишався найбільшим містом усієї Східної Європи. Тут розташовувалися численні двори бояр і купців, великі ремісничі майстерні. У Києві мешкали близько 50 тис. осіб. Авторитет міста підтримувався й церквою. Адже в Києві залишалася резиденція митрополитів. Із-за величі та багатства споконвічного стольного граду, а особливо можливості (за умови володіння ним) встановити зверхність над усією територією Руської держави, правління у Києві й у XII—XIII ст. було заповітною мрією багатьох честолюбних князів. Не дивно, що за право «сидіти» у Києві з прилеглими до нього землями в різний час сперечалися і воювали князі багатьох руських князівств. Київське князівство охоплювало значну територію. Більшість його земель розташовувалося на Правобережжі. На півночі — це велика частина Полісся, на заході — землі аж до Волині. На півдні Київське князівство межувало з половецьким степом, і лише на сході йому належала вузька смуга вздовж лівого берега Дніпра. Київська земля була однією з найбільш густонаселених земель Русі. Літописи називають близько 80 міст і містечок, розташованих тут. Серед них такі великі, як Київ, Вишгород, Білгород, Василів, Іскоростень, Овруч, Городськ, Туров, Корсунь, Юр'їв. Джерелом багатства київських земель були родючі чорноземи й поліські корисні копалини. Було до чого докладати руки й працьовитим землеробам, і вмілим майстрам-ремісникам. Вигідне розташування князівства сприяло розвитку торгівлі. Мережа річок пов'язувала Київську землю з найвіддаленішими куточками Русі та сусідніми народами. Переяславське князівство. Однією з трьох частин Руської землі, що існувала ще до її розподілу між синами Ярослава Мудрого, було Переяславське князівство. Розташоване в безпосередній близькості до земель мешкання кочівників (формально — аж до Дніпрових порогів), воно було вельми почесним, хоч і нелегким володінням. Проте в XII—XIII ст. Переяславщина не мала політичної самостійності та цілком залежала від Києва. Центр князівства — місто Переяслав — було одним із найбільших градів Південної Русі. Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Надійні мури майстерно збудованої фортеці слугували захистом не тільки для прикордонного міста, а й усієї Русі. Чернігово-Сіверське князівство. Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське. Остаточно воно склалося в XI ст., коли Ярослав Мудрий віддав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, в'ятичів, а також Муромську волость і Тьмутаракань. Чернігівське князівство займало землі на Лівобережжі (головна їх частина — у басейні річки Десни). Усередині XII ст. від Чернігова відокремилося Новгород-Сіверське князівство, а згодом й інші землі, де виникли дрібніші князівства. Багато подій історії Київської Русі пов'язано з містами Чернігівщини — Черніговом, Новгородом-Сіверським, Путивлем, Брянськом, Курськом, Стародубом. Столичне місто Чернігів посідало друге після Києва місце серед найбільших міст Південної Русі. Доля Чернігівського й Новгород-Сіверського князівств у XII — першій половині XIII ст. вирішувалася князями династії Ольговичів і Давидовичів (від імені засновників — синів Святослава Ярославича Олега і Давида). Представники цих родів змагалися між собою за право займати чернігівський стіл. Причому часто до міжусобної
- 34. боротьби залучали половецькихханів, з чиїми володіннями межувала Чернігівщина. Галицьке та Волинське князівства. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торговельних шляхах із Заходу. Ремісники становили основну частину населення галицьких міст. Саме міське ремесло визначало високий рівень матеріальної культури цього краю. Крім того, в Галичині містилися великі родовища солі. Від часів Володимира Великого Галичина й Волинь входили до складу Київської держави. На Волині було закладено місто Володимир, що згодом стало столицею цієї землі. Головними містами Галицької землі за князя Володимира були Галич, Перемишль, Звенигород, Теребовль. Політичний центр князівства перемістився з Перемишля до Галича, що розташовувався біля карпатських соляних копалень. Першими в Галичині незалежно від київського князя правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині влада належала Мстиславичам, що вели свій рід від Володимира Мономаха (теж онука Ярослава Мудрого). Галицька земля відокремилася від Києва наприкінці XI — на поч. XII ст. Спочатку вона була роздроблена на кілька князівств, але Володимирко Володарович (1123—1153) об'єднав їх в одне князівство зі столицею в Галичі. Спираючись на це досягнення, його син Ярослав Осмомисл (1153—1187 pp.) розширив кордони князівства аж до гирла Дністра. Саме він був оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». Галичина відзначалася своєрідним політичним устроєм. Її вважають ідеальним зразком олігархічного правління на Русі. Адже найбільшою владою в князівстві користувалися місцеві бояри. Винятково велика влада галицьких бояр значною мірою пояснюється їхнім походженням. Галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед із місцевої знаті. Свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а шляхом привласнення общинних земель. Перші Рюриковичі, прийшовши в Галичину, зіткнулися з аристократією, котра мала великі привілеї і була готова відстоювати їх. Крім того, давалася взнаки віддаленість Галичини від Києва: великому князеві важко було втручатися в місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не лише давало зразок пануванню аристократії, а й можливість звертатися до чужинців по допомогу проти князів. Бояри Волинського князівства, на відміну від галицьких, мали більш традиційні ознаки. Більшість із них прийшла в ці землі у складі дружин своїх князів, що часто призначалися чи знімалися за волею Києва. Великий київський князь через незначну віддаленість справляв набагато більший політичний вплив на це князівство, ніж на Галицьке. Власне, з цієї причини об'єднати в майбутньому обидва князівства змогли саме волинські, а не галицькі князі. Галицько-Волинське королівство Об'єднання Галицького й Волинського князівств відбулося 1199 р. Здійснив його волинський князь Роман Мстиславич Великий. Так було утворено Галицько-Волинське князівство, яке одразу посіло провідне місце в політичному житті Русі. Він зміг подолати боярську опозицію, зміцнити західні кордони великого князівства, здійснити успішні походи проти половців. Такі заходи сприяли посиленню авторитету Романа. Він став наймогутнішим з південноруських князів, адже поширив свою владу на величезну територію — Волинь, Галичину, Поділля, Буковину й Пониззя — майже половину сучасної України. У 1203 р. відчинив перед ним свою браму й Київ. Слава про князя Романа розійшлася не тільки всією Україною, а й сягнула сусідніх держав. Його величали головою всіх руських земель, «великим князем», «царем», «самодержцем всієї Русі». Під владою Романа Мстиславича опинилися всі, за винятком Чернігівського, українські князівства. Нова сильна держава, здобувши київську спадщину, спиралася на міцну економічну основу — значну частину балтійсько-чорноморської торгівлі на шляху Буг —
- 35. Дністер, яка замінилазанепалу дніпровську артерію. Роман продовжував внутрішню політику Ярослава Осмомисла, спрямовану проти ворожої йому частини галицького боярства, що сприяло зростанню його популярності. Столицею держави Романа Мстиславича стає не Київ, традиційно зв'язаний з Візантією, і не Володимир-Волинський, а Галич, який завжди підтримував тісні зносини з країнами Заходу, тож напрям політичного життя Південно-Західної Русі суттєво зміщується на захід. Так, Роман брав участь у гострій боротьбі між німецькими династіями Ґоґенштауфенів і Вельфів на боці перших. Під час одного з воєнних походів на територію Польщі (1205 p.), пов'язаного, на думку істориків, із зобов'язаннями щодо Ґоґенштауфенів, Роман загинув у битві під Завихвостом. Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з «самодержцем усієї Русі» Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності, адже на відміну від багатоетнічної Київської держави Галицько-Волинська ґрунтувалася на єдиній українській основі. Це дало підстави українським історикам назвати Романа «творцем першої національної Української держави», що як окремий політичний організм проіснувала до кінця XIV ст. Добу найвищого піднесення Галицько-Волинського князівства історики пов'язують з ім'ям короля Данила Галицького. Князювати Данило Галицький почав на Волині (20-ті pp. XIII ст.), а 1238 p. утвердився і в Галичині, подолавши міжусобні чвари, що спалахнули по смерті Романа з ініціативи галицького боярства. Протягом свого володарювання йому доводилося одночасно долати опір кількох суперників: зі сходу загрожували монголи, із заходу на українські землі зазіхали Литва, Польща й Угорщина. Так, 1238 р. Данило поклав край наступові Тевтонського ордену, розбивши війська хрестоносців у битві під Дорогичином. Одночасно доводилося воювати з непокірними боярами, які схилялися до Ростислава Михайловича з чернігівської династії та його союзників. У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з приведеним Ростиславом військом угорського короля та його союзниками біля міста Ярослава на р. Сян. Унаслідок Ярославської битви Данило зламав опір боярської опозиції, остаточно утвердився в Галичі й надовго зупинив експансію угорського королівства на північ від Карпат. Тоді ж князь здійснював успішні походи проти литовців та ятвягів, 1243 р. взяв Люблін та Люблінську землю. Допомагаючи своєму сину Романові, одруженому з сестрою австрійського герцога Фрідріха II Бабенберга Гертрудою, здобути австрійську корону, Данило Галицький пішов на Чехію та Сілезію. Так далеко на захід не заходив жоден із руських князів. Проте активність зовнішньої політики Данила виявлялася не тільки оружними походами. Свідченням її були й династичні шлюби його дітей. Так, Лев Данилович був одружений із дочкою угорського короля Бели IV. Наймолодший син, Шварно, взяв шлюб із дочкою литовського князя Міндовга. Дочку Данила Переяславу було видано заміж за мазовецького князя Земовита. Важливим напрямком зовнішньої політики Данила Галицького були відносини з монгольськими володарями. Князь мав намір об'єднати зусилля західних держав у боротьбі з Ордою. Проте перша спроба спільного антимонгольського виступу не була вдалою. Отож Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия. Хан прийняв князя з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від Орди. Втім, Данило не відмовився від пошуків союзників для боротьби з ординцями. Нову спробу організації антимонгольського союзу він здійснив у 1254—1255 pp. Тоді війська Данила, його брата Василька й сина Лева здобули міста, що піддалися монголам — болохівські міста в районі річок Случ і Тетерів. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило й Василько були змушені розібрати укріплення найбільших міст (Львів, Луцьк, Крем'янець тощо). Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.
- 36. З метою залученнядо антимонгольської боротьби західноєвропейських держав Данило прийняв королівську корону. Коронація українського князя відбулася 1253 р. в Дорогичині на Підляшші. Щоправда, папа не зміг та й не бажав надати реальної допомоги в боротьбі проти Орди галицько-волинському князеві. Тому зв'язки Данила з Римом незабаром урвалися. Тож зусилля Данила спільно з європейськими володарями позбутися ординського ярма виявилися марними. Неможливість повною мірою втілити зовнішньополітичну програму аж ніяк не свідчила про політичну поразку Данила. Адже він зміг піднести авторитет своєї держави — і то за часів найнесприятливіших, коли вся Східна Європа потерпала від монгольського ярма. Непроминальне значення у зв'язку з цим мала коронація Данила. Вона засвідчила визнання української держави з боку європейських країн, які саме Галицько-Волинське королівство вважали державою руського народу, Руссю, спадкоємницею Київської Русі. Данило об'єднав під своєю владою майже все сучасне Правобережжя України включно з Києвом. За його правління було розбудовано місто Львів, столицю Холм. По смерті князя Данила 1264 р. Галицько-Волинське королівство розпалося на кілька частин. Західну Волинь утримав у своїх руках брат Данила Василько Романович, заповівши ці землі своєму єдиному синові Володимиру. Галицьке, Перемишльське і Белзьке князівства зберіг за собою старший син Данила Романовича — Лев. Східну Волинь з Луцьком отримав Мстислав Данилович. Холмське князівство відійшло наймолодшому Даниловичу — Шварну. Об'єднати землі батька під однією рукою заповзявся Лев. До своїх володінь він приєднав Люблінську землю, частину Закарпаття з м. Мукачевим. По смерті Шварна він посів Холмське князівство, у 1272 р. переніс свою столицю до Львова. Невдало претендував на литовський престол. У зовнішній політиці Лев Данилович прагнув щонайтісніших відносин із Польщею. Широкі дипломатичні зв'язки підтримував також із Чехією та Тевтонським орденом. Що ж до відносин з Ордою, то тут Лев дещо змінив тактику свого батька: він не чинив монголам спротиву, а рахувався з їхньою волею. Зокрема, йому доводилося, навіть всупереч власним інтересам, ходити війною на Польщу та Литву. Проте, незважаючи на таку лояльність, Леву все-таки не вдалося забезпечити спокій в державі, бо монголо-татари використовували галицько-волинські землі як плацдарм для своїх нападів на сусідні країни. Не мали успіху й відверті домагання Левом Володимирової спадщини. Вони врешті спричинилися до передачі всієї Волині Мстиславу Даниловичу. Останній помер без спадкоємців, і землі королівства Данила Романовича таки було об'єднано — онуком Данила королем Юрієм І Львовичем, правління якого (1302—1308) стало часом розквіту, спокою та економічного добробуту королівства. Своєю столицею Юрій І обрав Володимир-Волинський. За його володарювання 1303 р. в Галицько-Волинській державі за згодою константинопольського патріарха була утворена окрема українська православна митрополія — Галицька. Ця подія засвідчила неперервність церковної традиції України-Русі, самостійність української церкви та допомагала захищати незалежність об'єднаного князівства. Добрими були стосунки Юрія І із сусідніми країнами, зокрема Куявською лінією польських князів, а з Тевтонським орденом він навіть уклав союз. Спадщина Юрія І дісталася його синам — Андрію й Леву II, які правили удвох. Вони називали себе «князями всієї Русі», у такий спосіб висловлюючи претензії на наступництво державницьких традицій Київської Русі. Провідним напрямом зовнішньополітичної діяльності Андрія і Лева була орієнтація на союз із Тевтонським орденом і Польщею. У такий спосіб князі намагалися ослабити свою залежність від Орди. Існує припущення, що брати Андрій і Лев II вели активну боротьбу з татарами і, можливо, в цій боротьбі вони й загинули. Оскільки жоден з братів не мав дітей, то з їхньою смертю 1323 р. династія Даниловичів урвалася. Майже два роки галицько-волинський трон залишався вакантним, хоча претендентів не бракувало. 1325 року галицько-волинські бояри главою держави обрали князя Болеслава,
- 37. сина Марії, сестриостанніх правителів Андрія та Лева II, який прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325—1340). У зовнішній політиці Юрій II Болеслав тримався союзу з Тевтонським орденом, знайшовши в такий спосіб противагу Польщі, відносини з якою були ворожими. 1337 р. разом із татарами він навіть намагався повернути Люблін, але невдало. Юрій налагодив дружні стосунки з Литвою, зміцнивши їх шлюбом із дочкою князя Гедиміна. Цьому князеві випало накласти головою від змовників: 1340 р. його було отруєно. Загибель Юрія II Болеслава мала для Галицько-Волинської держави негативні наслідки. З його смерті скористалися західні сусіди, котрі прагнули збільшити власні території за рахунок українських земель. Державами, які скористалися з ослаблення руських земель, стали Литва, Польща та Угорщина. Внаслідок тривалої війни (1340—1349), яку розв'язали проти Галицької держави (Волинь мирним шляхом була інкорпорована Литвою) Польща та Угорщина, остання незалежна держава Русі-України припинила своє існування у 1349 p., а її землі були поділені між переможцями. Пізніше Галичина закріплюється за Польщею. Та хоч би якими несприятливими були наслідки занепаду Галицько-Волинського князівства, вони аж ніяк не применшують його значення в українській історії. Як зазначав видатний український історик Михайло Грушевський, Галицьке й Волинське князівства були безпосередніми спадкоємцями політичної та культурної традиції княжого Києва. Галицько- Волинське князівство — перша власне українська держава, оскільки у XIII ст., за доби своєї могутності, воно охоплювало 90 % населення, котре проживало в межах нинішніх кордонів України. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського королівства IX—XIV ст. Освіта і література. Численні джерела свідчать про високий рівень розвитку освіти й літератури за часів Київської Русі та Галицько-Волинського королівства. Щоправда, безпосередніх згадок про тогочасні школи чи про кількість освічених русичів відомо не так багато. Здебільшого до уваги беруться опосередковані свідчення. Адже шедеври давньоруської літератури, що вражають і нині, не могли постати на порожньому місці. Тож письменними за княжих часів були не тільки можновладці, а й ремісники та рядові дружинники. Піклування про освіту від часів запровадження християнства перебрали держава й церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже діяла школа, у якій навчалися діти найближчого оточення князя. Існувала школа й при Софійському соборі. Тут було закладено першу відому на Русі бібліотеку й відкрито книгописну майстерню, де переписувалися й перекладалися книги, привезені з Візантії та Болгарії. 1086 р. онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в Києві в Андріївському монастирі жіночу школу. Монастирі були центрами освіти і в Галицько-Волинському князівстві. Знахідки берестяних грамот, бронзових писал переконують, що книжна наука розвивалася не лише в стольному граді, а й у різних частинах галицької та волинської земель. Приміром, берестяні грамоти знайдено у Звенигороді та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках — у Звенигороді, Перемишлі, Галичі. Високий рівень освіченості руського населення сприяв розвиткові оригінальної літератури. Популярним жанром давньоукраїнської літератури були літописи. На думку дослідників, найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині IX ст. Проте він, як і наступні літописні зведення, не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ». Його було створено на початку XII ст. У складанні «Повісті минулих літ» було використано найдавніші літописи. «Повість» збереглася в багатьох списках. Найстаріші з них — Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (перша половина XV ст.). Події в «Повісті
- 38. минулих літ» викладеновід 860 р. до 1111 р. Один із пізніших списків цього твору зберіг ім'я автора — ченця Києво-Печерського монастиря св. Нестора-літописця. Продовженням «Повісті», в котрій відбилися подальші події з історії Русі-України, став Київський літопис, який охоплює час від 1111-го до 1200 р. Він розповідає про події в різних землях Київської Русі, але в центрі оповідей — Київ і Київська земля. Основний зміст літопису — княжа боротьба за київський стіл, боротьба русичів проти половців. Найвидатнішою пам'яткою літописання Галицько-Волинського королівства є Галицько- Волинський літопис, який є зведенням ряду літописних пам'яток (галицьких, волинських, холмських тощо). Літопис складається з двох частин. У першій ідеться про події в Галицькій землі від 1205 р. до кінця 50-х pp. XIII ст. Вона є, власне, життєписом Данила Галицького. Друга частина літопису пов'язана з Волинською землею й волинськими князями. Вона починається від середини ХIII ст. й закінчується кінцем XIII ст. Як вважають дослідники, ця частина літопису писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. З-поміж інших жанрів літератури варто згадати про церковні проповіді. Вони були повчальні та урочисті. Повчальні проповіді, прості за своєю будовою, розраховані на пересічного, непідготовленого слухача. Найвизначнішим автором повчальних проповідей був один із засновників Києво-Печерського монастиря св. Феодосій Печерський. Урочисті проповіді складалися для освічених людей — князів, бояр, священиків, ченців тощо. Чудовим зразком урочистої проповіді є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. У записах Лаврентіївського списку під 1096 р. вміщено знамениту пам'ятку, відому під назвою «Повчання» Володимира Мономаха. Це — перший мемуарний твір в українській літературі. «Повчання» звернене до дітей Мономаха. Князь, спираючись на Святе Письмо, подає своїм дітям приклад взірцевого правителя, навчає гідної цього високого звання поведінки й способу життя. Князь, навчав Мономах, повинен піклуватися про підданих, не покладатися на управителів, слуг чи бояр, а сам стежити за державним життям; не дозволяти, щоб сильні пригнічували слабких, щоб злочинців карали на горло. У другій частині «Повчання» автор розповів про власну долю, згадав про свої добрі вчинки. Багато з викладених у «Повчанні» правил мають загальнолюдське значення: поважати старших, уникати марнославства, пихатості, брехні. Найвизначнішою пам'яткою світської літератури (крім літописів) є «Слово о полку Ігоревім». Тривалий час ця перлина давньоукраїнського письменства була невідомою: його випадково знайшли на початку 90-х pp. XVIII ст. в одному із рукописів XVI ст. «Слово» написане на основі конкретного історичного факту — невдалого походу 1185 р. новгородсіверського князя Ігоря Святославича проти половців. Автор закликав князів забути чвари, об'єднатися й захистити рідну землю від небезпечного ворога. Розмаїття жанрів оригінальної літератури, всеосяжність думки, висока духовність і мистецька довершеність кращих творів красномовно свідчать про високий рівень культури України-Русі IX—XIV ст. Слід тієї культури ніколи не уривався на українських землях. А такі культурні надбання княжих часів, як уважність до слова, шанобливе ставлення до книги, стали взірцем для наступних поколінь українських учених-книжників і митців слова. Архітектура. Збережені часом пам'ятки архітектури княжої доби є оздобою багатьох міст України. Пережити віки пощастило мурованим спорудам. Одначе за тих часів основним матеріалом у будівництві було дерево: саме з нього споруджували житла та оборонні будівлі. Камінь застосовували для будівництва храмів і князівських палаців. Найдавнішу кам'яну споруду, відому під назвою палацу княгині Ольги, було відкрито археологами на Старокиївській горі. У літопису ця споруда згадується від 945 р. Протягом 989—996 pp. у Києві з каменю будувався храм Богородиці, відомий під назвою Десятинної церкви.
- 39. Кам'яне будівництво особливопожвавилося за князювання Ярослава Мудрого. У Києві було збудовано найбільший собор держави — Софію Київську, Золоті ворота, храми Георгіївського та Ірининського монастирів (1019—1037 pp.). Будівництво розгорталося не тільки в стольному граді. У Чернігові князем Мстиславом Володимировичем 1036 р. було закладено Спасо-Преображенський собор. Справжньою перлиною давньоруської архітектури був Успенський собор Печерського монастиря, збудований протягом 1073—1078 pp. у Києві. Він став своєрідним взірцем храмових споруд. Так, у 1108—1113 pp. київський князь Святополк Ізяславич збудував Свято-Михайлівський Золотоверхий собор, який майже точно, лише в дещо зменшеному вигляді, наслідував Успенський собор. Прикметно, що більшість відомих нині архітектурних пам'яток було споруджено за часів так званої роздробленості. Саме тоді в Києві збудували як мінімум 19 кам'яних споруд. Над містом засяяли, зокрема, бані церков Спаса на Берестові (1125 p.), Богородиці Пирогощої на Подолі (1136 p.), Кирилівської церкви (1146 р.) тощо. Багато храмів з'явилося в Чернігові. Досконалістю пропорцій і майстерною технікою виконання вражають Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська й П'ятницька церкви. Сповнена оригінальності й архітектура Галицько-Волинського королівства. У другій половині XII ст. храми й палаци в Галичині будували з білого каменю, оздоблюючи його вишуканим різьбленням. Найбільшим білокамінним храмом і найвидатнішою пам'яткою галицької архітектурної школи середини XII ст. був Успенський кафедральний собор у Галичі (1152 p.). Поряд із традиційними хрестовобанними храмами галицькі будівничі споруджували круглі в плані церкви-ротонди. В архітектурі галицької школи своєрідно перепліталися візантійсько-руський та романський стилі. Нові ідеї в культовому будівництві втілились у спорудженні підкреслено урочистих храмів: церкви св. Миколая у Львові (XIII ст.), храмів св. Іоанна Богослова та св. Дмитра в Луцьку (кінець ХIII ст.), церкви-ротонди св. Василія у Володимирі (кінець XIII ст.), церкви св. Іоанна в Холмі. Наприкінці XIII — на початку XIV ст. виник новий тип оборонних споруд — замки, що були цілком побудовані з каменю або цегли. Вони відзначалися міцними мурами з бійницями. У кількох місцях над стінами здіймалися вежі, найвища й найміцніша з яких височіла в центрі. Будівництво таких замків-фортець почалось у Луцьку, Кам'янці, Кременці, Олеську, Хотині та ін. Образотворче мистецтво. З-поміж пам'яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення — мозаїки та фрески, якими оздоблювалися храми. Мозаїка викладалася на стінах із різнобарвних (майже 180 відтінків кольорів) шматочків смальти — сплаву свинцю та скла. Шедеврами світового значення є мозаїки Софійського та Михайлівського Золотоверхого соборів у Києві. Фрески малювали мінеральними фарбами по мокрому тиньку. Велике значення у внутрішньому облаштуванні храмів мали ікони. Іконописні майстерні існували у Києві, Чернігові, Галичі та інших містах. Одначе переважну більшість ікон княжої доби втрачено. Мало відомо й про тогочасних іконописців. Джерела зберегли відомості про одного з найперших руських іконописців — київського майстра св. Аліпія. Найвидатнішою і найхарактернішою пам'яткою малярської культури в іконописі княжої України є віднайдена в середині 80-х pp. XX ст. й повернута із забуття завдяки реставрації ікона Богородиці (остання третина XIII ст.) з Успенської церкви в Дорогобужі. Шанованою на Русі була ікона Вишгородської Богоматері. Її привезли на початку XII ст. з Константинополя. Вона прикрашала храм Бориса й Гліба у Вишгороді, звідки Андрій Боголюбський 1155 р. вивіз її до Владимира на Клязьмі (нині зберігається у Москві). Така сама доля спіткала й іншу ікону, відому нині як Ченстоховська ікона Божої Матері: у XIV ст. її було вивезено до Польщі з м. Белза в Галичині. В наш час вона є найбільшою святинею Польщі і зберігається в монастирі в м. Ченстохів.
- 40. За часів ЯрославаМудрого, коли великого авторитету набула книга, розквітла книжкова мініатюра. Так, «Остромирове Євангеліє», написане у 1056—1057 pp., оздоблене чудовими заставками і трьома витонченими мініатюрами. Архітектурні споруди й витвори образотворчого мистецтва часів Київської Русі й Галицько-Волинського королівства відзначалися художньою довершеністю й майстерністю виконання. Більшість із них сучасні дослідники визначають як геніальні творіння. Нетлінність давньоукраїнських шедеврів — неспростовний доказ духовної єдності України сьогоднішньої та України княжої. Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Польщі Литовське князівство виникло в XIII ст. Набираючи потужності, воно скористалося ослабленням сусідніх земель, передусім українсько-білоруських, й почало збільшувати за їхній рахунок власні території. Першим надбанням Литви на українських землях стала Волинь, яка після смерті Юрія-Болеслава 1340 р. перейшла під владу Любарта Гедиміновича. Потім упродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна — столиці Литовського князівства — перейшли також Київщина з Переяславщиною, Чернігово-Сіверщина та Поділля. Приєднання цих земель перетворило Литовське князівство на велику феодальну державу, яка мала назву: Велике князівство Литовське. Особливості тієї держави дали історикам підстави називати її Литовсько-Руською. Адже підкорення литовськими князями руських земель відбувалося в основному мирно. Здійснювалося воно здебільшого на взаємовигідних умовах: великий князь литовський зобов'язувався обороняти руські землі, вимагаючи натомість від населення покори. Литовці дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Русинські бояри ставали на службу до великого князя литовського, за що за ними закріплювалися їхні родові землі. На місцях залишалася вся попередня система управління. Збереження традиційного укладу здійснювалося за принципом: «Старого не змінюємо, а нового не впроваджуємо». Культура русів, які становили 90 % населення держави, справила значний вплив на литовців. Вони переймали від українців та білорусів військову організацію й способи оборони, особливості зведення фортець, традиції господарювання і владарювання. На корінних литовських землях з'явилися руські назви: «намісник», «городничий», «тивун», «конюший», «ключник» тощо. Руська мова стала мовою великокняжого двору й державної канцелярії. Великого поширення з-поміж литовської знаті набувала «руська віра» — так спочатку звалося на Литві православне християнство. Шлюби литовських князів із руськими князівнами сприяли закріпленню руського впливу. Отже, державна організація та суспільний устрій Литовсько-Руської держави були органічним продовженням державного ладу Київської держави. Велике князівство Литовське до кінця XIV ст. являло собою своєрідну федерацію земель-князівств, у тому числі українських — Київського, Чернігово-Сіверського, Волинського, Подільського. Кожним із них, як і колись, правив удільний князь, щоправда, тепер уже не з руської династії Рюриковичів, а з литовської — Гедиміновичів. Київським і чернігово-сіверським володарями, зокрема, стали сини великого князя — Володимир і Дмитро-Корибут Ольгердовичі. На Волині княжив молодший брат Ольгерда Любарт, а після нього — Любартів син Федір, на Поділлі володарювали племінники Ольгерда — князі Коріатовичі. Нові князі швидко перетворювалися на українських князів литовської династії. Свідченням наступництва державних традицій Київської Русі за литовського правління є князювання нащадків Ольгерда в Києві. Княжіння Володимира Ольгердовича в Києві датують із 1363 р. Охрещений матір'ю за православним обрядом, вихований на русинських
- 41. звичаях і традиціях,литовський князь не був сприйнятий як чужинець і швидко порозумівся з місцевим боярством. Він організував кілька походів на південь проти кочових орд. Унаслідок успішних воєнних операцій князя ординців було витіснено до узбережжя Чорного та Азовського морів. Це сприяло піднесенню занепалої за часів монголо-татарського лихоліття Київщини. Свідченням економічної могутності та прагнення позбутися залежності від Вільна є карбування Володимиром власної монети. Київський князь почувався незалежним володарем, що підтверджується й звучанням його титулу: в нечисленних документах, що збереглися від тих часів, Володимир Ольгердович іменував себе «З Божої ласки князем Київським». Зміни в Литовсько-Руській державі сталися з приходом до влади великого князя литовського Ягайла Ольгердовича, який зайняв пропольську позицію. 1385 р. у містечку Крево Ягайло уклав Кревську унію, що передбачала долучення до польської Корони земель Великого князівства Литовського й перехід у католицтво всіх мешканців Литви. Наступного року було укладено династичний шлюб між Ягайлом і польською королевою Ядвігою. Відтоді у Великому князівстві Литовському набирав сили польський вплив, поширювався католицизм. Із ним розпочалися зміни традиційного укладу на українських землях, зокрема було ліквідовано найбільші українські удільні князівства. Литовсько-руська держава почала втрачати руські традиції, натомість посилювалися польські. Політика литовського князя Вітовта, спрямована на ліквідацію уділів, завдала удару українській державності, позаяк саме удільні князівства втілювали державницьку ідею на землях Русі-України, що перебували у складі Великого князівства Литовського. Ліквідація уділів супроводжувалася посиленням втручання польських можновладців у внутрішню політику Великого князівства Литовського, утисками, яких почали зазнавати православні після Городельської унії Литви з Польщею 1413 р. Угода, підписана в замку Городло, передбачала, зокрема, призначення на вищі урядові посади Великого князівства Литовського тільки литовців-католиків. Щоправда, успішна боротьба Вітовта проти ординців дозволила українцям знову вийти на береги Чорного моря (на захід від гирла Дніпра), були засновані міста Коцюбіїв (Хаджибей, Одеса), Вітовтове (Миколаїв) та ін. Це сприяло також швидшому освоєнню українських степів, економічному поступу. По смерті Вітовта 1430 р. великим князем литовським було проголошено князя Свидригайла Ольгердовича. Він почав здійснювати політику, спрямовану на здобуття Великим князівством Литовським незалежності, спираючися насамперед на українських і білоруських православних феодалів. У відповідь Польща розпочала воєнні дії. Така орієнтація Свидригайла викликала невдоволення литовських феодалів-католиків, і вони з підтримкою Польщі проголосили великим литовським князем брата Вітовта — Сигізмунда. Усунення Свидригайла від влади 1432 р. обурило прихильників князя. Вони відмовилися визнавати владу Сигізмунда, який відновив унію з Польщею. За словами літописця, «князі руські і бояри посадили князя Свидригайла на Велике княжіння Руське». Так було утворено Українсько-білоруську державу, до складу якої ввійшли Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Східне Поділля, Смоленщина, Вітебщина та Полоцька земля. Протягом кількох наступних років силою зброї польські, а також литовські можновладці, що орієнтувалися на Польщу, намагалися скорити Свидригайла й повернути руські землі під владу великого князя литовського. У битві під Вількомиром 1435 р. (нині м. Укмерге в Литві) зійшлися армія великого князя литовського Сигізмунда, посилена польськими загонами, та військо Свидригайла, що складалося з представників найшляхетніших руських родів. Сили Свидригайла зазнали тоді тяжкої поразки, а відтак повстання Великого князівства Руського проти Польщі та пропольськи й прокатолицьки налаштованої литовської родової знаті втратило шанс на перемогу. Проте ще близько 100 років представники української аристократії чинили опір зазіханням
- 42. литовських можновладців-католиків таПольщі. Так, 1440 р. волинські князі Іван і Олександр Чорторийські організували змову і вбили великого князя Сигізмунда, поставленого поляками 1432 р. на великокнязівський стіл замість Свидригайла. Одразу ж по тому на українських землях спалахнули повстання проти Литви. Вони набули такої сили й розмаху, що литовські можновладці мусили відновити удільні Київське й Волинське князівства. Київським князем став Олелько (Олександр), син усунутого Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича, волинським — Свидригайло. Олелько Володимирович (1441—1454) та його син Семен Олелькович (1455—1470) продовжували на київському столі політику Володимира Ольгердовича. Окрім Київщини, Переяславщини та Брацлавщини, володіння Олельковичів поширилися на Чернігово- Сіверську землю. Чимало було зроблено для обороноздатності Київської землі, зокрема поновлено укріплення порубіжних замків — Любеча, Остра, Канева, Черкас, Звенигорода тощо. Розгорнулися роботи з реставрації київських храмів: церкви Спаса на Берестові, Успенського собору Печерського монастиря. Семен Олелькович сприяв діяльності вченого гуртка при Софійському соборі. Одначе зміцнення українських князівств суперечило політиці Литви й Польщі. Саме тому відновлені князівства знову було ліквідовано: Волинське 1452 р., по смерті Свидригайла, а Київське — 1471 р., по смерті Семена Олельковича. Землі ліквідованих князівств передавалися литовським намісникам, чим фактично встановлювалося панування чужинців. Ліквідація удільних князівств, які продовжували державну традицію Київської Русі, не могла не викликати протестів руських князів. У 1481 р. нащадки Володимира Ольгердовича Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський змовилися усунути від влади великого князя литовського Казимира, а натомість поставити на великокнязівський стіл Михайла Олельковича. Проте змову було викрито. Страта Олельковича-молодшого поставила останню крапку в долі київського удільного княжіння, бо відтоді, як писав автор Густинського літопису, «на Києві князі пересташа бити, а вмісто князів воєводи насташа». Наступною і, власне, останньою спробою відновити незалежність українських земель силою зброї з боку князів було повстання Михайла Глинського 1508 p., але й воно зазнало поразки. Отже, невдалі спроби української шляхти зберегти українську державність спричинилися до втрати нею значення провідної верстви українського суспільства. Аби протидіяти зазіханням сусідніх держав та боронити свою окремішність, українці мусили знайти іншу опору. Та нова сила вже формувалася на степовому порубіжжі. І звалася вона козацтвом. Виникнення Кримського ханства Кримське ханство було утворене в середині XV ст. Започаткував державу Хаджі-Гірей, який скористався з міжусобиць у Золотій Орді та вийшов з-під влади золотоординського хана. До складу нової держави увійшла більшість земель Криму та степові райони Причорномор'я. Столиця Кримського ханства — Бахчисарай («місто-сад») поряд з Акмечеттю (Сімферополь), Гезлевом (Євпаторія), Дженішке (Генічеськ) та ін. містами стала важливим центром ремесла й торгівлі. Бахчисарайський палац, важлива пам'ятка архітектури XVI ст., був збудований італійцем Фіоравенті. Тим самим, який будував московський Кремль. Тут же виник і навчальний заклад — медресе. У Криму розвивалося ремесло й торгівля, садівництво й городництво, у північному Криму домінувало скотарство. Невдовзі після здобуття незалежності Кримському ханству довелося зіткнутись із зазіханнями Туреччини, яка прагнула заволодіти північним узбережжям Чорного моря. У 1475 р. султанська Туреччина захопила генуезькі колонії Північного Причорномор'я і остаточно встановила турецьке панування на Кримському півострові. Згодом ці території стали провінцією (еялетом) Туреччини з центром у Кафі (Феодосія). У межах Кафського еялету опинилися Херсонес, Балаклава, Мангуп, Кафа, Керч, а за межами Криму — Тамань,
- 43. Темрюк, Азов. З метоюконтролю Чорного та Азовського морів Туреччина почала споруджувати у стратегічно важливих місцях свої фортеці. Найпотужніші фортеці турки будували в гирлах рік Дніпра (Кінбурн), Дністра (Акерман), Дунаю (Ізмаїл), Дону (Азов) тощо. Крім того, багато фортець було закладено на морському узбережжі у прибережних містах Очакові, Кілії, Тягині (Бендери), Хаджибеї (майбутня Одеса). На неприступну твердиню, що надійно перекривала шлях до Криму, було перетворено Перекоп, Гезлев, Кафу тощо. Зваживши на військову міць турецького султана, Менглі-Гірей 1478 р. визнав за краще бути його васалом. Васальна залежність виявлялася головно в тому, що хан повинен був брати участь у воєнних кампаніях султана. У середині XVI ст. до складу Кримського ханства увійшли дикі ногайські орди (всього шість орд). Вони й стали ударною силою грабіжницьких турецько-татарських походів. Та ще за сотню років до того, з другої половини XV ст., українці відчули всю небезпеку татарських набігів. Перший великий похід на Україну здійснив 1482 р. хан Менглі-Гірей. Тоді було спалено Київ, а його церкви пограбовано, у полон потрапило безліч люду, не зміг врятуватися й сам київський воєвода з родиною. Від 1482 р. такі походи відбувалися щорічно, а то й двічі-тричі на рік. Татарські напади спустошували Поділля, Київщину, Волинь, Холмщину й Галичину і мали для українського народу страшні наслідки. Завойовники плюндрували й нищили все на своєму шляху, залишаючи за собою пустку. Грабували, а потім підпалювали міста й села. Чоловіків, жінок, хлопчиків, дівчат забирали в полон, а тих, хто чинив опір, убивали. Гіркою була подальша доля бранців. Вони втрачали все: дім, сім'ю, навіть власне ім'я. Натомість їх таврували, як худобу, давали принизливі прізвиська, примушували приймати мусульманство. Ясир (так називали турки полонених) потрапляв на невільницькі ринки в містах Османської імперії. Опинившись у рабстві, невільники були приречені. Найчастіше їх чекала виснажлива праця на земляних та будівельних роботах. Козаки зазвичай ставали веслярами на турецьких галерах-каторгах. Жінки та дівчата потрапляли до гаремів. Хлопчиків-підлітків здавали до султанської гвардії, де з них виховували відданих захисників султанського престолу — так званих яничарів, що відзначалися особливою жорстокістю. Поневіряння невільників із глибоким співчуттям оспівано в українських історичних піснях та думах. Сучасні дослідники обчислюють людські втрати від турецько-татарських нападів у другій половині XV—XVI ст. в 2—2,5 млн осіб, фізично знищених або вивезених у полон. За кілька десятиліть українські землі перетворилися на головне джерело постачання рабів на невільницькі ринки Криму й Туреччини, де їх продавали у найвіддаленіші закутки Азії та Сходу. Наслідком погромів, яких Русь не пам'ятала з часів Батия, стали величезні господарські спустошення. Литовський уряд намагався організувати оборону своїх південних володінь. Захист кордонів взяли на себе прикордонні старости, великі магнати й прикордонні пани. Хроніки XVI ст. з- поміж організаторів відсічі ординцям називають князя Костянтина Івановича Острозького, який понад шістдесят разів мав бої з кримчаками, зокрема під Вишневцем на Волині 1512 р. та Вільшаницею на Київщині 1527 р. Острозький визволив з неволі тисячі бранців, і король навіть влаштував йому учту у Кракові. Одначе невеликі загони боярської варти не могли протидіяти татарським ордам. Термінового укріплення потребували замки, розташовані в Каневі, Черкасах, Звенигороді, Вінниці, Брацлаві. Місцева шляхта не мала ні коштів, ні людських сил на здійснення масштабних робіт. Не було й надії, що держава, виснажена майже столітніми війнами з Москвою, зарадить небезпеці. Спустошливі набіги татарсько- ногайських орд засвідчили цілковиту неспроможність давньої захисної системи південного порубіжжя.
- 44. Українська шляхта XV—XVIст. Князь Костянтин (Василь) І Острозький Найвищий щабель суспільної піраміди тодішнього українського суспільства посідала родова українська знать — шляхта. Слово шляхта позначає аристократію — привілейований стан людей здебільше відомого та благородного походження. Верхівку шляхетської ієрархії посідали князі. За ними йшли пани, потім середня та дрібна шляхта. Така структура панівної верстви утвердилася в Україні з XV ст. й була поширена на Волині та Центральній Україні до середини XVII ст. Князі мали особливе становище в тодішньому суспільстві. Ніякі привілеї — ні багатство, ні вплив, ні високі посади, — не давали доступу до цієї найвищої групи привілейованого стану, бо князем треба було народитися. Дослідники налічують понад 50 князівських родів, саме в яких українські мислителі XVII ст. вбачали спадкоємців княжих родів Київської держави. Українські князі, як і раніше, символізували ідею незалежності. Проте з посиленням польського впливу на землі Великого князівства Литовського українські князі втратили здатність на державному рівні вирішувати долю своєї батьківщини, — відтепер вона цілковито залежала від волі чужих столиць: Вільна чи Кракова. Одначе княжі роди (Острозькі, Вишневецькі, Корецькі, Чорторийські, Збаразькі тощо) ще мали силу й авторитет на рівні місцевого врядування. У їхніх володіннях діяло княже право з власними податками й судом. Були свої митна система та військо. Така роль князів була традиційною від часів Київської Русі. Власне, тому представники княжих сімей пов'язували свій родовід із князями Київської Русі. Скажімо, Костянтина Острозького сучасники вважали «паростю Володимира Великого, який Руську землю охрестив». Рід Острозьких у житті тогочасної України і справді посідав особливе місце. Імена Костянтина Острозького та його молодшого сина Василя (Костянтина) протягом століть залишалися символом самобутності Русі-України. Князь Василь (Костянтин) І Костянтинович Острозький (1526—1608) — одна з найвпливовіших політичних постатей свого часу. З 1559 р. був київським воєводою та володарем українського прикордоння. Видатний культурно-освітній діяч. Наприкінці XVI ст. — найбільший після короля землевласник Речі Посполитої. Князь Костянтин володів, крім давніх волинських вотчин, 14 містами з прилеглими селами на Київщині, 8 — на Брацлавщині, 4 — в Галичині, 32 населеними пунктами в Сандомирському, Краківському, Люблінському та Мазовецькому воєводствах. Річні прибутки князя дослідники оцінюють у 10 млн злотих, а суму готівки обчислюють як два річні бюджети Речі Посполитої за мирного часу. Костянтин Острозький мав можливість у найстисліший термін виставити 15—20-тисячне військо, що складалося з його власних бояр і спадкоємної шляхти — васалів дому Острозьких, які за умови служби князеві мешкали на території його володінь. Промовистим є й той факт, що при княжому дворі постійно перебувало близько 2 тис. шляхетних юнаків-слуг, які відбували тут лицарський вишкіл. З ініціативи князя Костянтина (Василя) Острозького 1576 р. в Острозі було створено культурно-освітній осередок, з діяльності якого розпочалося відродження української школи. Не пізніше 1578 р. тут виникла «слов'яно-греко-латинська» школа — перший вищий навчальний заклад в Україні. Після смерті польського короля Стефана Баторія( 1586 р.) Костянтин І Острозький вважався одним із можливих претендентів на престол. Секретар папського нунція у Варшаві вважав, що на боці князя дві переваги: по-перше, він був найзаможнішою людиною держави, по-друге, його всі шанували як людину розсудливу й гідну; єдине, що стояло на заваді, — князь був «русином і вождем схизматиків». До вищої верстви тогочасного українського суспільства, крім князів, належали також пани.
- 45. Слово пан уXVI ст. позначало своєрідний титул. Так, у Київщині й Брацлавщині першої половини XVI ст. серед 450 шляхетських родів панськими називалися близько сотні. Головною ознакою пана було те, що він володів хоч і невеликою, але власною, з діда-прадіда, отчинною землею. Як відомо, ще від часу Київської Русі численною була верства лицарів- бояр, що тримали землі-вислуги — маєтки, надані великим князем за військову службу. Зберігалися вони й за пізніших часів. Проте панові, на відміну від боярина, який мусив оселятися там, де подарує йому землю князь, було гарантоване спадкове володіння землею своїх предків. Нижчий стан шляхти утворювали представники військових, які перебували на службі у князів, — дрібна й середня шляхта. До цієї категорії потрапляли вихідці з різних верств. Наприклад, дрібною шляхтою ставали міщани або селяни, які виконували військові обов'язки. Прикметною ознакою життя України кінця XVI ст. було те, що, попри споконвічну неоднорідність, шляхетська верства прагнула здобути собі загальні права й привілеї, а отже, «відокремитися» остаточно від решти суспільства. Зміни в становищі шляхти відбилися в законодавчому кодексі того часу — Литовському статуті, відомому в редакціях 1529-го, 1566- го та 1588 pp. За Першим (або Старим) Литовським статутом 1529 р. шляхті було гарантовано, що її не можна карати без суду. Закон забезпечував шляхті також володіння землею, яку не можна було відібрати «без вини». У Другому Литовському статуті (1566 р.) новим стало зрівняння у правах нижчої ланки боярства-шляхти з князівсько-магнатською аристократичною верхівкою. Отже, протягом XIV—XVI ст. в українському суспільстві відбувалася зміна традиційних суспільних ролей. Шляхта, яка споконвіку тримала державні важелі, почала втрачати здатність вирішувати долю батьківщини. Одначе, міцно тримаючи владу на місцях, вона ще довго зберігала звичний для України від княжих часів спосіб життя. Тож українська шляхта за умов бездержавності зберегла державні традиції княжого Києва й передала їх козацтву — провідній верстві українського суспільства нової доби. Виникнення українського козацтва. Утворення козацької республіки — Запорозької Січі Слово козак прийшло зі сходу. У давніх тюрків козаками називали молодих хлопців, які відбували складний і небезпечний обряд посвячення в повноправні члени племені: юнаки йшли в степ і мусили там прожити кілька місяців, змагаючись із ворогами й доводячи своє вміння виживати за тяжких природних умов. Згодом це слово набуло кількох значень і перекладалося здебільшого як «вільна озброєна людина». Перше писемне джерело, що засвідчує вживання слова «козак» стосовно українців, — «Польська хроніка» Мартина та Йоахима Бєльських. Розповідь про козаків уміщена там під 1489 р. Описуючи похід королевича Яна Ольбрахта на Східне Поділля, польські хроністи Бєльські зазначали, що польське військо могло успішно просуватися в степах лише завдяки тому, що шлях йому показували тамтешні козаки, які добре знали ту місцевість. З кожним наступним роком кількість свідчень про козаків з України невпинно зростала. За якихось сто років усіх українців називатимуть козаками. Тож, попри іншомовне походження, це слово стало уособленням цілої епохи в історії України. Українське козацтво виникло за тяжких для нашого народу часів, коли Україна втратила державність, а її землі захопили кілька держав, які часто-густо ворогували між собою. Це зумовлювалося розташуванням українських земель у зоні Великого кордону. Той кордон —
- 46. умовна межа, щорозділяла два протилежні світи, між якими здавна тривало протистояння: європейський (хліборобський, християнський) та азіатський (кочовий, мусульманський). У причорноморських степах півдня України після розпаду Золотої Орди господарями почувалися татари. Українські землі зазнавали їхніх постійних спустошливих набігів, що особливо посилилися після встановлення зверхності Туреччини над Кримським ханством у 1478 р. Утім, посилення загарбницьких походів на землі України зумовлювалося не тільки їхньою безпосередньою близькістю до войовничих кочівників, а й слабкою ефективністю оборони на півдні Польсько-Литовської держави. Опинившись в обставинах, що загрожували самому існуванню українців як окремого народу, мешканці прикордонних територій змушені були опановувати складну військову професію. Постійна боротьба з нападниками виробила з хлібороба, ремісника, священика особливий тип воїна — відважного й кмітливого, який добре володів різними видами зброї, сповненого волелюбності й повсякчас готового до протесту проти будь-якого примусу. Такими воїнами були козаки. Спочатку козаки мешкали здебільшого на півдні Київщини — в районі Канева, Черкас, Чигирина, а також на Східному Поділлі. Поступово просуваючись у глиб степів, вони звичайно селилися понад Дніпром і Південним Бугом, Кальміусом та їхніми численними притоками. Особливо вабили козаків багаті на рибу й дичину місця понад Дніпровими порогами від гирла Самари, тобто від сучасного Дніпропетровська до Хортиці (в межах сучасного Запоріжжя) та Великого Лугу — низинних берегів Дніпра нижче порогів. Ось чому українських козаків називали запорозькими. Вояки за потребою, козаки залишалися невтомними трудівниками. Вони активно освоювали нові землі, піднімаючи цілину, прокладаючи шляхи, споруджуючи мости тощо. Понад берегами річок, на островах, у балках чи байраках козаки закладали свої поселення. Наслідком господарської діяльності козаків було освоєння та заселення так званого Дикого поля (степів між Дністром і Доном), а отже, розширення життєвого простору українського народу, яке відбувалося без завоювань чужих територій. Постійна загроза нападів ординців спонукувала козаків до створення надійної системи укріплень. Основу її становили січі. Дослідники пов'язують походження слова січ із засіками — укріпленнями з дерев. Великого значення надавали козаки місцю розташування січі. Найчастіше то був річковий острів. Можливо, за давніших часів розрізнені невеликі січі існували в багатьох місцях. Згодом за порогами утворилася одна головна Запорозька Січ — своєрідна столиця запорозьких козаків. Природні укріплення козацької твердині підсилювалися 3—10-метровим валом і ровом. Вал зміцнювався частоколом з вежами, в яких містилися бійниці. Усередині фортеці був майдан із православною церквою. Навколо церкви стояли великі довгі будинки — курені, де жили січовики, а також оселі старшини, канцелярія. Трохи далі — склади, арсенали, ремісничі майстерні, торгові лавки. Відомо 8 дніпрових січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця (нині на території міста Запоріжжя). Вона була зведена 1556 р. українським православним князем Дмитром Вишневецьким і служила опорною військовою базою козацтва на пониззі Дніпра. Звідси протягом 1556 р. було організовано численні походи запорожців у володіння кримського хана й на турецькі фортеці. Одначе восени 1557 р. запорозьку фортецю зруйнували орди кримського хана. Від 60-х pp. XVI ст. по 1593 p. Запорозька Січ розташовувалася на о. Томаківка, у 1593—1638 pp. — на о. Базавлук, у 1638—1652 pp.— на Микитиному Розі, у 1652—1709 pp. — на річці Чортомлик, у 1709—1711 і 1730—1734 pp. — на p. Кам'янка, у 1711—1728 pp. — в Олешках, у 1734—1775 pp. — на p. Підпільна (Нова Січ). Запорозька Січ мала ряд ознак держави: вона контролювала величезну територію степової України, мала свій уряд, військово-адміністративний устрій, власний суд, самостійні
- 47. дипломатичні відносини зіншими країнами. Отже, Запорозькою Січчю називають і місто-фортецю — столицю козацької держави, і власне козацьку державу в межах її величезної території. Запорозька Січ дуже відрізнялася від більшості тогочасних феодальних держав. Замість феодального примусу, який ґрунтувався на закріпаченні й примусовій праці, у ній утвердилися принципи найманої праці. За внутрішнім устроєм козацька держава була своєрідним військовим товариством. Територія козацької держави називалася землями Війська Запорозького або Вільностями Війська Запорозького й простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміусу в Приазов'ї на сході. На півночі її межа пролягала по річці Оріль (на Лівобережжі) та верхів'ях річок Інгул та Інгулець (на Правобережжі). Уся повнота влади в козацькій державі належала Січовій (Військовій) раді, причому право голосу мав кожен запорожець. Саме тому козацьку державу визначають як республіку. Ради відбувалися двічі-тричі на рік: на початку січня, другого-третього дня після Великодня, 1(14) жовтня (на свято Покрови). У разі потреби ради могли скликатися за бажанням будь-кого з козаків та в інший час. На раду запорожці сходилися заздалегідь, поспішаючи до Січі з усіх козацьких земель, позаяк у столиці постійно перебувала лише кількісно невелика козацька залога. Рада керувала всіма важливими справами Січі. Вона провадила внутрішню й зовнішню політику, укладала мир чи оголошувала війну, приймала й надсилала посольства, чинила суд. На раді обирали козацький уряд — Кіш, військову старшину: кошового отамана, суддю, писаря, осавула, довбиша й пушкаря. Кошовому отаману належала вища військово-адміністративна та судова влада на Січі. Під час воєнних походів влада кошового була необмеженою. Проте за мирного часу він не міг ухвалювати важливих рішень без згоди Військової ради. Кошовий відкривав Військову раду, головував на Старшинській раді, здійснював дипломатичні стосунки з іншими державами, розподіляв воєнну здобич, прибутки від мита, узаконював поділ пасовищ, земель та угідь для полювання й рибальства. Крім того, затверджував судові вироки та обраних або призначених козаків на посади. Найближчими помічниками кошового були військовий писар, військовий суддя, військовий осавул та інші старшини. Військовий суддя чинив суд на Січі, був охоронцем норм закону й права. За відсутності кошового його обов'язки виконував, тобто був наказним кошовим отаманом. Писар очолював січову канцелярію, вів усю документацію та дипломатичне листування. Помічником кошового у військових та адміністративних справах був осавул. Козацька християнська республіка Запорозька Січ відіграла винятково важливу роль в історії українського народу, насамперед у його національно-визвольній боротьбі, в розвитку збройних сил України та військового мистецтва, в освоєнні та заселенні степових просторів Центральної й Південної України. Люблінська унія. Початок польського панування на українських землях Ідея об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею втілювалася в життя доволі довго: від 1385 p., коли між двома державами було укладено Кревську унію. Відтоді різноманітні угоди-унії обговорювалися й підписувалися вісім разів, позаяк кожна з держав мала вагомі причини для об'єднання. Велике князівство Литовське прагнуло здобути союзника в боротьбі з Московією. Виснажливі війни (особливо Лівонська війна 1558—1583 pp.) коштувала Литві значних територій, величезних людських жертв і загрожувала цілковитим поглиненням з боку Московії. Українську, білоруську та литовську шляхту, крім того, приваблювала польська модель державності з притаманними їй політичними правами і
- 48. становими привілеями дляшляхти. Українці схилялися до об'єднання з Польщею й через необхідність пошуку надійного захисту своєї землі, оскільки протидія можновладців Великого князівства Литовського спустошливим набігам татарських і ногайських орд була неефективною. Прагнули об'єднання і в Польщі: польська шляхта сподівалася в такий спосіб розширити свої володіння, адже в самій Польщі вільних земель уже майже не було. Чергова унія обговорювалася на Люблінському сеймі 1569 р. Півроку польські та литовські посли не могли дійти згоди. Представники Польщі пропонували унію, за якою Велике князівство Литовське зливалося з Польським королівством в одну державу, своїми в Литовському князівстві мали лишатися тільки адміністрація та судочинство. Це змушувало литовських послів чинити опір: вони прагнули якомога повніше зберегти державну окремішність свого князівства. Врешті 1 липня 1569 р. сейм виніс ухвалу про унію двох держав: Великого князівства Литовського й Польщі. Нову державу — Річ Посполиту, утворену внаслідок унії, мав очолювати виборний король, спільний сейм і сенат. Угоди з іншими державами належало укладати від імені Речі Посполитої. Литовська й польська шляхта отримувала право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідовувалися митні кордони, запроваджувалась єдина грошова одиниця. Найважливіший наслідок Люблінської унії для України — втрата державності, яка, нехай і в обмеженому вигляді, зберігалась у Великому князівстві Литовському. Унія за своєю суттю була актом загарбання Польщею українських земель. Отож, землі України після Люблінської унії переділили кілька держав. Більша її частина, зокрема Підляшшя, Волинь, Брацлавщина (Східне Поділля) й Київщина, відійшла до Польщі, у складі якої вже перебували Галичина й Західне Поділля. Уся Берестейщина й Пинщина залишалися за Великим князівством Литовським. Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Молдавії, Закарпаття з XIII ст. — у складі Угорщини. У 1526 p., після поразки під Могачем, українське Закарпаття поділили між собою Австрія і Трансільванія. Чернігово-Сіверщину на початку XVI ст. захопило Московське царство. Доля українських земель після унії цілковито залежала від зовнішніх обставин: доки безпосередніми господарями маєтків лишалися князі, що володарювали в них і до унії, доки державою правив король, що з розумінням ставився до місцевої віри й звичаїв, доти й життя українців ніби не зазнавало відчутних змін. Та невдовзі після Люблінської унії на землях Київщини, Брацлавщини, Задніпров'я почали з'являтися нові господарі — польські шляхтичі, а разом із ними набули поширення фільваркова система господарювання з панщиною та закріпаченням, а також католицьке віровчення. Проблеми віри та мови після Люблінської унії особливо загострились. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому в Україні засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Вони, безперечно, сприяли поширенню освіти: багато українців отримали змогу навчатися в західно-європейських університетах. Проте платою за освіченість часто-густо ставало зречення рідної мови й батьківської віри. Через те що в XVI ст. представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, ополячення шляхти означало втрату Україною сили, здатної очолити боротьбу за відновлення державності. На українських землях, що відійшли після Люблінської унії до Речі Посполитої, запроваджувався адміністративно-територіальний устрій за польським зразком. Тож тепер у Речі Посполитій на українських землях було 6 воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав) та Київське (Київ). Воєводства очолювали призначені урядом воєводи, яким належала вся місцева влада. Воєводи керували шляхетським ополченням, головували на провінційних сеймах і стежили за діяльністю шляхетських земських судів. Воєводства поділялися на повіти або землі. Їх очолювали старости й каштеляни (коменданти фортець).
- 49. Зовнішні зміни (новийадміністративно-територіальний поділ, поширення польських законів у політичному й господарському житті) поступово спричинили зміни внутрішні. Втрата українською шляхтою провідної ролі в суспільстві, посилення впливу католицької церкви, обмеження у вживанні української мови, утиски українських ремісників збурювали українське суспільство, приводили в рух не знані раніше сили. Адже українцям після Люблінської унії, щоб залишатися окремим народом, треба було боротися за свою віру, мову, школу, господарські права, врешті, за власну державу, здатну захищати їх від зазіхань чужинців. Церковне життя наприкінці XVI — першій половині XVII ст. Митрополит св. Петро Могила Православний та уніатський церковні собори в Бересті 1596 р. Церковному соборові, що схвалив унію, передували тривалі переговори між православними священиками, Ватиканом, українськими можновладцями, представниками католицької церкви у Польщі, королівським двором. Щоправда, всі приготування здійснювалися таємно. Боячись опору православних українців, ініціатори унії воліли радитися з представниками польської влади, аніж із власним народом, задля якого вони ніби й чинили ту справу. Аби пришвидшити втілення ідеї унії в життя, двоє з православних єпископів — найбільші її поборники Іпатій Потій та Кирило Терлецький — вирушили в подорож до Рима, де наприкінці 1595 р. відбулася їхня зустріч із папою римським та офіційна церемонія з'єднання єпископів із католицькою церквою. Але, попри згоду сторін, остаточне рішення щодо унії мав винести церковний собор. Його було призначено на 6 жовтня 1596 р. в м. Берест (нині Брест у Білорусі). До Берестейського собору готувалися не лише прихильники унії, а й її противники, яких з кожним днем більшало (так, зокрема, відмовилися від ідеї об'єднання церков єпископи Гедеон Балабан та Михайло Копистенський). Заперечували унію братства та монастирі. Чужою вона була також для більшості шляхти й міщан. Не підтримувало її і селянство. Цю боротьбу очолював князь Костянтин Острозький. В одному зі своїх послань, написаному ще до римської подорожі єпископів, князь заявив про свою готовність залучити для боротьби проти унії 15—-20-тисячне військо. Численні вияви протестів православних свідчили, що про добровільне з'єднання церков годі й думати. Проте вірні своєму слову перед папою римським ініціатори унії не хотіли поступатися. Розуміючи складність ситуації, противники унії подбали про авторитетність представництва в Бересті. Крім двох єпископів — Гедеона Балабана й Михайла Копистенського, вони запросили представника константинопольського патріарха Никифора, який двічі був місцеблюстителем патріаршого престолу і згідно з рішенням собору східних патріархів мав першість над митрополитами. Для участі в Берестейському соборі прибув також представник олександрійського патріарха Кирило Лукаріс. Щоправда, авторитет високих східних достойників міг вплинути на перебіг подій лише за умови спільного собору. Він же у Бересті не відбувся. Спеціальним універсалом король заборонив іноземцям брати участь у соборі. Тож, не дійшовши згоди навіть щодо спільного засідання, кожна зі сторін 8 жовтня розпочала свій окремий собор. Утворення Греко-католицької церкви у 1596 р. Православні зібралися в палаці, де зупинився Острозький. Прихильники унії проводили собор у міській церкві св. Миколая. Саме в ній було затверджено попереднє рішення про об'єднання церков. Так було утворено греко-католицьку церкву. Нова церква підпорядковувалася папі римському. Було визнано деякі засади католицького віровчення (догмати), зокрема догмат про походження Святого Духа від Отця й Сина
- 50. (православні визнають, щоДух Святий походить лише від Отця). Церковні обряди, свята, таїнства, особливості храмового будівництва, іконопису, церковного співу залишалися православними, а мовою богослужінь — церковнослов'янська мова. Король Сигізмунд III підтримав унію і визнав чинною ухвалу собору, що відбувся в церкві св. Миколая. Греко- католицьке духовенство, як і римо-католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, греко- католицьким єпископам було обіцяно місце в сенаті. Однак греко-католики так і не стали в Речі Посполитій рівними римо-католикам, не було дано їхнім представникам і місця в сенаті. Ще пізніше, внаслідок Замойського собору 1720 p., римо-католицька сторона зробила новий крок у цьому напрямку, бо з того часу греко-католицькі священики мусили голити бороди, прийняти книги римського друку, було рекомендовано зліквідувати іконостаси, запровадити органи, дзвіночки і т. д. Тільки після розділів Речі Посполитої, коли Галичина опинилася під владою австрійської імперії, Греко-католицька церква поліпшила своє становище. Що ж до Української православної церкви, то вона, попри велику кількість прихильників, опинилася поза законом. Українців було розділено ще й церквами. Отож подія, покликана об'єднувати, посилила протистояння, бо незгідні з унією висловили твердий намір усіма силами боротися проти неї. Берестейська унія 1596 р. на багато років визначила особливості церковного життя в Україні. Задумана її ініціаторами як спосіб подолання кризи православ'я, що в умовах бездержавності відчувалася дедалі гостріше, унія, одначе, призвела до розколу українців. Брак єдності, втрата національної еліти, релігійне протистояння — прикметні риси життя українського суспільства поунійних часів. Берестейська унія погіршила становище православної церкви в Україні й Білорусі, проте вірною їй залишалася більшість тогочасного українського та білоруського населення. Ця обставина спричинила розгортання боротьби за відновлення прав утискуваної церкви. Прикметно, що прилучилися до тієї боротьби представники всіх верств українського суспільства, а очолили її братства. Широких повноважень братствам надавало право ставропігії, що його деякі з них отримували від східних патріархів. Ставропігійними, крім львівського Успенського, з 1620 р. були луцьке Хрестоздвиженське та київське Богоявленське братства. Право ставропігії мало надзвичайне значення для збереження православної церкви. Адже після Берестейської унії більшість православних єпископів стала уніатами. Вірними православ'ю залишилися тільки два єпископи: львівський Гедеон Балабан та перемишльський Михайло Копистенський. Після їхньої смерті єдиним православним єпископом був Єремій Тисаровський, який спромігся обійняти Львівську кафедру, запевнивши короля, що він — уніат. Після смерті ж Єремії польський уряд міг, скориставшись відсутністю єпископів, оголосити православну церкву неіснуючою. У 1620 р. за сприяння Війська Запорозького вдалося відродити вищу православну церковну ієрархію. Для цього було використано перебування в Україні єрусалимського патріарха Феофана, запрошеного Сагайдачним. Феофан разом з двома іншими єпископами під захистом запорожців висвятив у Києво-Братському Богоявленському монастирі (він був знищений більшовиками у 1934 p., а тепер на його місці — сучасний корпус № 2 Національного університету «Києво-Могилянська академія ») нового київського митрополита Йова Борецького та кількох єпископів. Ще більше зріс авторитет православної церкви за св. Петра Могили. Петро Могила народився в сім'ї молдавського господаря Симеона та угорської князівни Маргарет у грудні 1596 р. Коли 1607 р. Симеон загинув, сім'я змушена була залишити Молдавію. Відтоді батьківщиною для Петра Могили стала Україна.
- 51. Петро Могила діставґрунтовну освіту: навчався у Львівській братській школі, Замойській академії та, можливо, в інших європейських університетах. Був військовиком, маючи за опікунів командувача польського війська С. Потоцького, коронного канцлера і гетьмана С. Жолкевського. Брав участь у битві під Хотином (1621 p.). Згодом постригся в ченці. З 1627 р. він — архімандрит Києво- Печерської лаври. Петро Могила посів митрополичу кафедру 1632 р. Перший його захід мав неабияке політичне значення: він домігся від королівської влади визнання православної церковної ієрархії. Сталося це 1632 р. Тільки-но обраний польський король Владислав IV підписав «Пункти заспокоєння руського народу», за якими українцям та білорусам поверталися втрачені після Берестейської унії права: за православними визнавалося право мати свого митрополита й єпископів, визначалися умови розв'язання суперечок між православними та уніатами щодо церков і земель тощо. Петро Могила рішуче взявся оновлювати церковне життя. Передусім православна церква потребувала налагодження суворої дисципліни серед священиків і ченців. Нагляд над священиками мали здійснювати протопопи, які обиралися з- поміж найбільш гідних священиків. До обов'язків священика додавалося проголошення по неділях і святах виховних проповідей для парафіян. Здійснюючи реформу церкви, Петро Могила найбільшої уваги надавав освіті духівництва. Саме освіта, її розвиток і поширення стали головним змістом релігійної, культурної та політичної діяльності Петра Могили. Втіленням програми національної освіти стала Києво- Братська колегія (згодом Києво-Могилянська академія), утворена з ініціативи Петра Могили внаслідок злиття братської школи, що була в Києві на Подолі, з Лаврською. Діяти новий навчальний заклад почав 1632 р. Важливим засобом поширення освіти Могила вважав книгодрукування, тому дбав про розвиток друкарень. Найбільше опікувався він Лаврською друкарнею. У 1646 р. у Лаврській друкарні було видано надзвичайно важливу богослужбову книгу — «Требник» Петра Могили, в якій містяться молитви, що читаються при требах (хрещенні, вінчанні, похованні померлих тощо). Іншою важливою справою Петра Могили було повернення Українській православній церкві майна й земель, реставрація та оздоблення храмів. Так, зокрема, його коштом у Києві відбудовані Софійський собор, Десятинна церква, церква Спаса на Берестові, Свято- Михайлівська церква Видубицького монастиря та багато інших. Щоб зробити православну церкву ближчою народові, Могила став запроваджувати до богослужіння українську мову замість церковнослов'янської, яка вже тоді була не зовсім зрозуміла українцям. Значення діяльності св. Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко перебільшити. Недарма час, протягом якого Могила був митрополитом, називають Могилянською добою. Київська митрополія за св. Петра Могили була найбільш самостійною та авторитетною за XIII—XVIII ст. Найбільша богословська заслуга св. Петра Могили — написання у співпраці з православними вченими київського гуртка «Православного сповідання віри», затверджена потім чотирма православними патріархами. Згодом ця книга стала символічною книгою світового православ'я, загальновизнаним викладом віровчення. За визначні заслуги перед Українською православною церквою Петра Могилу в 1996 р. було канонізовано — визнано святим. Отже, церковне життя України наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. відзначалося доленосними зрушеннями. Вістря загарбницької політики Речі Посполитої щодо українських земель було спрямоване проти духовного осереддя українців — православної церкви. Втрата після Берестейської унії вищої православної ієрархії прирікала церкву на поступове згасання
- 52. й вимирання. Тасумна доля православної церкви не залишила байдужими українців. На захист батьківської віри стали представники всіх верств українського народу. Згуртовані навколо ідеї відродження Української православної церкви, українці домоглися відновлення православної ієрархії. Відроджена церква стала основою культурного життя України. Релігійна полеміка дала могутній поштовх розвиткові національного письменства. Скрізь в Україні закладалися друкарні й школи, відбудовувалися храми. Тоді ж було засновано Києво- Могилянську академію, якій судилася доля найславетнішого університету на східнослов'янських землях. (Формально статус університету за «Могилянкою» було визнано у 1658 р. на підставі Гадяцького договору.) Впровадження в церковне життя живої мови народу сприяло формуванню української літературної мови на народній основі. Важливим наслідком церковноосвітнього руху в Україні було формування інтелектуальної еліти — плеяди видатних богословів, письменників, учених. Поширення їхніх ідей про «Київ — другий Єрусалим» сприяло розгортанню національно-визвольної боротьби. Виховна діяльність священиків гуртувала навколо визвольних ідей народний загал. Українська православна церква в середині XVII ст. стала значною силою національно-релігійного визволення. Не випадково основним гаслом національно- визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648—1658 рр. була боротьба за віру. Культура України XVI — першої половини XVII ст. Своєрідність української культури XVI — першої половини XVII ст. зумовлювалася тим, що український народ був позбавлений власної державності. Українські землі перебували у складі кількох держав. Тож умови для культурного поступу українців, що перебували в тих державах, були неоднаковими. Сприятливі умови склалися у Великому князівстві Литовському. Збираючи українсько-руські землі, литовські князі прагнули прилучитися до великої культури Київської Русі, надбання якої не відкидалися, а підтримувалися й відроджувалися разом із православною вірою та руською мовою і правом, що визнавалися державними. Литовські можновладці перебрали й традиційний для Русі-України спосіб життя. Ситуація змінилася, коли українські землі потрапили під владу Польщі. Маючи високорозвинену культуру, спрямовану на західноєвропейський католицький світ, Польське королівство домагалося підкорення українських земель задля збільшення території та збагачення. Відмінна культура українців перешкоджала загарбницьким планам корони. Тому ні про яку підтримку й заохочення культурного поступу українців за давніми традиціями не було й мови. Водночас через Польщу в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти. Не маючи власних вищих навчальних закладів, українці навчалися в європейських університетах, прилучаючись там до західноєвропейських наукових і мистецьких ідей, збагачуючи ними рідну культуру. Та хоч які перспективи розгорталися перед українцями, що потрапляли в науку на чужину, вони не могли замінити навчання рідною мовою на батьківщині. Бо досяжними європейські університети були для одиниць. Численні протестантські та єзуїтські школи і колегіуми, що з'являлися в українських землях під впливом реформаційного руху, не могли зарадити справі, бо ж головну мету виховної діяльності такі навчальні заклади вбачали в наверненні якомога більшої кількості українців до католицької віри або протестантизму. Розуміння великої небезпеки, пов'язаної з розгортанням мережі єзуїтських і протестантських навчальних закладів, спонукало українців подбати про оновлення власної освіти.
- 53. Відродження української школирозпочалося з діяльності Острозької академії. Вона була створена 1576 р. з ініціативи князя Костянтина II (Василя) Острозького. Головну мету власної діяльності члени осередку вбачали у відродженні української культури на засадах православ'я. Найефективнішим засобом досягнення такої мети, за їхнім переконанням, була школа. Таку школу й було створено не пізніше 1578 р. Давні слов'янські традиції поєднувалися тут із надбанням тогочасного європейського шкільництва. В Острозькій школі ґрунтовно вивчалися мови — слов'янська, грецька й латина. Викладалися в ній і «сім вільних наук» — граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Шкільна програма, за якою здійснювалося навчання в Острозькій школі, передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Власне, тому сучасники називали Острозьку школу і школою, і колегіумом, і академією. Ця «слов'яно-греко-латинська школа» була фактично першим вищим навчальним закладом не лише в Україні, а й у Східній Європі. Освітні й виховні ідеї Острозької академії були підхоплені братствами, зусиллями яких почали створюватися братські школи. Перша така школа з'явилася у Львові 1586 р., а незабаром їх почали закладати скрізь по Україні. На початку XVII ст. братських шкіл налічувалося близько 30. Їхнє головне призначення — надавати добру освіту й виховувати відданість давнім традиціям та батьківській вірі. Братські школи, так само як і Острозька школа, були слов'яно-греко-латинськими. Крім названих мов, учні в них опановували вже згадані «сім вільних наук». Року 1615-го постала братська школа в Києві. Вона швидко здобула славу найавторитетнішого навчального закладу в Україні. До її заснування доклали зусиль учені, письменники й поети, провідні діячі православної церкви, які гуртувалися навколо архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького. Першим ректором Київської братської школи був Йов Борецький. Восени 1631 р. в Києві виникла ще одна школа — Лаврська. Заснував її архімандрит Києво- Печерської лаври Петро Могила. Незабаром Лаврську школу було об'єднано з Київською братською. Об'єднана школа почала діяти у вересні 1632 р. Називалася вона колегією. Київська колегія (незабаром Києво-Могилянська академія) тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом України, Східної Європи та всього православного світу. Потреба національного самозбереження, яка особливо гостро постала після Люблінської унії, спричинила надзвичайне піднесення української культури. За відсутності держави культура залишалася єдиною цариною, де українці могли боронити свою самобутність. Саме тому культурне життя в Україні XVI — першої половини XVII ст. визначають як національно-культурне відродження. Книгодрукування. Розвиток шкільництва безпосередньо був пов'язаний із книгодрукуванням. Адже без книжок школи не існували б. Ось чому за тих часів разом із навчальними закладами створювалися й друкарні. Так було в Острозі, Львові, Києві. Одначе перші українські друкарні з'явилися набагато раніше. Їх заклав наприкінці XV ст. у Кракові, тодішній столиці Польського королівства, український першодрукар Швайпольд (Святополк) Фіоль. У 1491 р. він надрукував чотири богослужбові книги кирилицею: «Осьмогласник», «Часослов», «Тріодь пісна» і «Тріодь цвітна». Поява у Кракові кириличних книгодруків для православної церкви обурила польських можновладців. Фіоль зазнав переслідувань, йому було заборонено друкувати книжки, а друкарню зруйновано. На початку XVI ст. з'явилися книгодруки білоруса Георгія (Франциска) Скорини. У 1517 р. в Празі він надрукував кирилицею «Псалтир», а 1519 р. — «Біблію руську». Книги Франциска Скорини були надзвичайно популярні в Україні, про що свідчать їхні численні рукописні копії. Поширенню книгодрукування в Україні сприяла діяльність Івана Федоровича (Федорова).
- 54. Зазнавши переслідувань уМосковії, він на початку 70-х pp. XVI ст. прибув до Львова. У створеній коштом львівських міщан друкарні 1574 р. Іван Федорович надрукував «Апостол». Того самого року у Львові, в друкарні Федоровича, вийшов перший український друкований підручник для навчання грамоти — «Буквар». Іван Федорович надрукував іще один «Буквар» — 1578 p., під час перебування в Острозі, куди його запросив князь Острозький. Незабаром в Острозі Федорович видав Новий завіт (1580 р.) і справжній шедевр з-поміж стародруків — Острозьку Біблію (1581 p.). Вона була першим повним друкованим виданням Біблії церковнослов'янською мовою. У першій половині XVII ст. найбільшим центром книгодрукування в Україні стала друкарня Києво-Печерської лаври. Заснував її 1615 р. архімандрит лаври Єлисей Плетенецький. Лаврська друкарня видала першу книжку 1616 p.; протягом другої половини XVII ст. в ній було видрукувано 120 найменувань книг — насамперед богословська та богослужбова література, а також букварі, словники, календарі, праці з історії тощо. Найуславленіше видання того часу — згаданий «Требник» Петра Могили. Друкарня Києво-Печерської лаври проіснувала понад 300 років. Видані в ній богослужбові книги мали свої особливості. Вони здебільшого містили передмови, післямови, присвяти, віршовані вставки, істотною рисою яких був національний характер, що позначився на мові видань та їхньому оформленні. З-поміж перших друкованих українських книжок були граматики — підручники для вивчення мов: «Адельфотес» та «Граматика словенська». «Адельфотес» був складений у Львівській братській школі й надрукований 1591 р. Значну працю здійснив український учений Лаврентій Зизаній. Свою книжку «Граматику словенську» він видрукував у Вільні 1596 р. Зизаній був також автором «Лексиса» — першого українського друкованого словника, де церковнослов'янські слова перекладалися українською мовою. Найвизначнішою граматичною працею була «Граматика» Мелетія Смотрицького, що вийшла друком 1619 р. в м. Ев'ї (біля Вільна). Протягом двох століть вона була основним підручником граматики церковнослов'янської мови у школах України, Білорусі, Росії, Болгарії та Сербії. Не поступався популярністю й словник українського вченого Памва Беринди «Лексикон славеноруський», що вперше був видрукований друкарнею Києво- Печерської лаври 1627 р. У словнику, що складався з двох частин, було зібрано майже 7 тисяч слів. У першій частині церковнослов'янські слова перекладено книжною українською мовою, а в другій — витлумачено власні назви та імена людей. Архітектура та образотворче мистецтво. В українській архітектурі XVI — першої половини XVII ст. було кілька визначальних особливостей. Яскравої самобутності їй надавали передусім оборонні споруди. За тих часів на українських землях зводили замки й міста-фортеці. Крім того, роль оборонних укріплень виконували численні культові споруди — церкви, монастирі, костьоли, синагоги. Порівняно з попередньою епохою будівництво фортифікацій зазнало суттєвих змін. Зумовлені вони були як розвитком артилерії, так і утвердженням нових мистецьких принципів, породжених добою Відродження. Поява нових видів вогнепальної зброї змушувала будівничих зміцнювати мури фортифікаційних споруд: вони стали вищими і значно ширшими. Винаходом тих часів були вежі-бастіони. Захисні мури й вежі зробилися більш ошатними: їх почали прикрашати різноманітними арками, парапетами, маківками. Замки у XVII ст. перетворювалися на розкішні палаци, де фортифікаційні споруди, крім основних, почали виконувати й суто декоративні функції. Так, під час будівельних робіт у XVI ст. нових обрисів набув славнозвісний Луцький замок, збудований ще князем Любартом Гедиміновичем у XIV ст. Протягом XVI ст. зазнавала змін архітектура Кам'янець-Подільської фортеці, заснованої в XIV ст. Її вежі прикрасили ренесансними порталами, обрамленнями вікон та бійниць. Було перебудовано й замок в Острозі. Наприкінці XVI ст. його прикрасила Кругла, або Нова, вежа, увінчана кам'яною короною.
- 55. Яскравим прикладом тогочасногооборонного будівництва є замки в Дубні, Заславі, Теребовлі, Бережанах, Жовкві, Підгірцях, Бродах, Олеську, Острозі, Меджибожі та ін. Нових обрисів набували укріплені культові споруди. Великі монастирі мали вигляд справжніх фортець, захищених міцними мурами з вежами-бастіонами. Такими, зокрема, є Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом і Дерманський монастир на Волині, Бернардинський монастир у Заславі, Успенський Почаївський монастир. До оборони пристосовувались і окремі храми, як, приміром, Покровська церква в с. Сутківцях на Поділлі (за три км від Ярмолинців), Успенський собор Зимненського монастиря під Володимиром, Покровська церква А. Кисіля у Низкіничах, П'ятницька церква у Львові. Оборонного характеру надавали й мурованим синагогам, що будувалися за межами міських мурів. Вплив ренесансового стилю передусім відбивався на міських житлових будинках. Унікальним зразком ренесансового будівництва став ансамбль львівської площі Ринок — будинок Корнякта і Чорна кам'яниця, а також споруди, пов'язані зі львівським Успенським братством — Успенська церква, каплиця Трьох святителів, вежа Корнякта. Авторами цих проектів були Павло Римлянин, Амброджо Прихильний, Петро Барбон та ін. Протягом XVI ст. відбувалися важливі зрушення в розвитку скульптури. З'явилася монументальна скульптура. Вона виконувала функцію оздоблення архітектурних споруд. Прикметними у зв'язку з цим є скульптурні різьблення львівських каплиць Кампіанів та Боїмів. За тих часів набув поширення й скульптурний портрет, що виконував функцію надгробного пам'ятника. Так, 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври було встановлено надгробок князя К. І. Острозького. Протягом XVI — першої половини XVII ст. розвивався іконопис. Виняткової майстерності досягли українські митці у створенні іконостасів. Українським іконам XVI — першої половини XVII ст. властиве продовження й удосконалення традицій візантійського іконопису. Дедалі частіше зображення на образах набували реалістичних рис. Розвиваються своєрідні мистецькі школи іконопису. Одна з них — Волинська. Справжньою перлиною українського мистецтва є іконостас П'ятницької церкви, створений львівськими митцями в першій половині XVII ст. До шедеврів українського мистецтва належить і іконостас львівської Успенської церкви. Ікони для нього малювали видатні львівські художники Федір Сенькович та Микола Петрахнович. Поряд із церковним розвивалися й світські жанри. За тієї доби, зокрема, з'явилися портрет та батальне малярство. Показовими щодо цього є портрети князя Костянтина Острозького та львівського купця Костянтина Корнякта. Досконалим видом тогочасного мистецтва була книжкова мініатюра та графіка. Яскравим взірцем використання українськими майстрами мотивів європейського Відродження можуть служити мініатюри Пересопницького Євангелія. Гравюра набула особливої популярності з появою друкарства. Високою майстерністю відзначалися графічні зображення львівського «Апостола» (1574 р.) та «Острозької Біблії» (1581 р.) Івана Федоровича. З-поміж тогочасних українських гравюр чимало присвячено світським сюжетам. Перші такі гравюри було вміщено як ілюстрації до книжки «Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича- Сагайдачного». Мистецька спадщина XVI — першої половини XVII ст. — надзвичайно яскрава й розмаїта. Особливо вражає в ній те, як у тогочасних замках, церквах, іконах, скульптурах і гравюрних зображеннях поєднано художні традиції та досягнення ренесансної доби: нині шедеври українського мистецтва — не просто пам'ятки минулого, вони є відбитком характеру, світовідчуття українського народу. Саме тому мистецькі надбання наступних поколінь не заперечують їх, а продовжують,
- 56. витворюючи разом невмирущедерево життя української культури. Зростання ролі козацтва в житті України наприкінці XVI ст. Перші козацькі повстання Наприкінці XVI ст. життя в Україні набуло надзвичайної гостроти. Втрата решток державності відбувалася за умов постійної загрози нападів з боку Туреччини й Кримського ханства, а також посиленого польського наступу на права українців. Український народ опинився перед небезпекою знищення. За таких вкрай несприятливих обставин саме й набирав потужності козацький рух, що ставав рухом національно-визвольним, спрямованим не тільки на боротьбу проти агресії Османської імперії, а й інших ворогів. Козацтво збільшувалося кількісно, розширювало терени свого впливу, домагалося визнання з боку польської влади. Зазнало воно й внутрішньостанового розшарування — з'явилася козацька верхівка, заможний прошарок. Козацтво поступово перетворювалося на провідну верству українського суспільства. Зростав військовий досвід козаків, удосконалювалася їхня організаційна структура. Цьому великою мірою сприяла постійна участь козацтва у воєнних діях, зокрема й у складі європейських армій. Так, наприклад, українські козаки разом з польськими військами брали участь у Лівонській війні проти Московії, ходили походами до Молдавії. Молдавський похід Івана Підкови. У 1577 р. в Україну до одного з керівників козацтва Івана Підкови, прозваного так за надзвичайну силу (він не тільки гнув підкови, а ламав чи просто розривав їх, неначе папірці), прибуло таємне посольство з Молдавії. Посли запрошували Підкову на престол у Яссах. Вибір на козацького ватажка випав недарма: подейкували, що Підкова нібито доводився двоюрідним братом убитому турками молдавському господареві Івоні. (Господарями називали молдавських та валаських володарів. Це слово, до речі, запозичили московські правителі — «государь».) Незабаром запорожці вирушили в похід до Молдавії, а 29 листопада 1577 р. переможцями вступили до молдавської столиці — Ясс. Підкова став молдавським господарем. На вищі урядові посади він призначив своїх найближчих соратників. Одначе для утвердження на молдавському троні належало отримати згоду турецького султана. З цією метою Іван Підкова відрядив до Константинополя велике посольство. Такий перебіг подій занепокоїв уряд Речі Посполитої. Ні польський король Стефан Баторій, ні уряд Туреччини не підтримали Івана Підкову в його боротьбі проти інших претендентів на молдавський престол. Тому, незважаючи на перемогу, Підкова залишив Молдавію та вирушив до України. Удавшись до підступу й хитрощів, польські можновладці на початку 1578 р. схопили Підкову. 16 червня перед львівською ратушею відбулася його страта. Утворення реєстрового козацтва. Військова майстерність козаків набула розголосу в світі. Писемні джерела подають чимало фактів, коли європейські володарі залучали козацтво для допомоги у війнах. Ще на початку XVI ст. польський уряд використовував козаків на державній службі. З їхньою допомогою Польща прагнула захистити свої південні кордони. Проте не тільки це мали на меті можновладці Речі Посполитої. Адже Запорозька Січ послідовно виступала проти утвердження польського панування на українських землях. Отож, залучення запорожців на державну службу передбачало також установлення над ними контролю, аби, з одного боку, обмежити їхній вплив на українське суспільство, а з іншого — уникнути загострення відносин із Туреччиною та Кримським ханством. Плани польського уряду щодо козацтва конкретно почали втілюватися в життя за часів польського короля Стефана Баторія. Не останню роль у цьому зіграв молдавський похід козаків на чолі з Іваном Підковою. Аби не допустити антипольських повстань, польський
- 57. король 1578 р.здійснив так звану козацьку реформу. 600 козаків, найнятих на службу, було внесено до спеціального списку — реєстру. Саме тому їх почали називати реєстровцями. Реєстрові козаки отримали чималі привілеї: право землеволодіння, право власної військової та судової влади тощо. Реєстровим козакам було надано у володіння м. Трахтемирів поблизу Канева, а також тамтешній монастир. У ньому розмістили арсенал та шпиталь для скалічених і старих козаків. Реєстровці одержали кілька гармат, королівський прапор, литаври. Король затвердив герб Війська Запорозького, який зображував козака з мушкетом і шаблею. Уряд Речі Посполитої надав реєстровцям право на незалежність від польської місцевої адміністрації, звільнив їх од державних податків і повинностей, окрім військової. Натомість реєстровці підпорядковувалися своїй старшині, мали окремий суд, право на земельні володіння та дозвіл на промисли й торгівлю, а також одержували платню грішми. Надання реєстровим козакам певних прав і привілеїв означало визнання польською владою українського козацтва як стану. У такий спосіб було узаконено козацький лад, що сформувався на Запорожжі. І хоча рішення польської влади щодо реєстровців мало на меті розколоти українське козацтво на два ворожі угруповання, козаки не втрачали єдності, у вирішальні моменти виступаючи разом. Причини повстань наприкінці XVI ст. Зміцнення козацького стану непокоїло польський уряд та уряди сусідніх держав. У 1589 р. через козацтво і татар вкрай загострилися відносини між Річчю Посполитою й Туреччиною. На весняному сеймі 1590 р. щодо козацтва було винесено дві ухвали. Перша стосувалася випадку війни проти Туреччини. Вона, зокрема, передбачала збільшення реєстру козаків, запрошених на військову службу. Друга ухвала мала на меті упокорити українське козацтво. Запроваджувався суворий контроль щодо набору та обміну реєстровців. Передбачалося призначення козацької старшини зі шляхти. Нереєстровці повинні були залишити Дніпровий Низ. Натомість там розміщалася залога реєстрових козаків. Запроваджувалися система покарань за будь-які спроби походів на сусідні держави та нагляд місцевих урядів за населенням і реєстровцями; заборонялося постачання нереєстровців зброєю, порохом, продовольством тощо. Каральні заходи стосовно українського населення переконливо засвідчили, що польський уряд особливо боявся поширення впливу козацтва та збільшення чисельності його лав за рахунок покозачених міщан і селян. Це підтвердив і той факт, що незабаром, коли загроза війни проти Туреччини минула, Сигізмунд III видав універсал про виконання другої сеймової ухвали. Такий стан речей аж ніяк не задовольняв козацтво. Постійні обмеження реєстру обурювали тих козаків, які опинялися поза ним. Несвоєчасне надання платні, порушення майнових прав викликали невдоволення реєстровців, а утиски нереєстровців — протести запорожців. Так, до загострення відносин між урядом Речі Посполитої й Запорожжям призвела ухвала польського сейму 1590 р., за якою король отримував право роздавати шляхті й магнатам «українські пустки» за Білою Церквою, з-поміж яких і землі, котрими здавна користувалися козаки. Внутрішньополітична напруженість в Україні була зумовлена й поширенням фільваркової системи господарювання. Узаконення 1588 р. Литовським статутом кріпосного права на території Брацлавського і Київського воєводств зумовило посилення виступів селян і міщан, масові втечі населення на Запорожжя. Отже, наприкінці XVI ст. українське козацтво усвідомило свою окремішність від інших станів і розпочало активну боротьбу за власні права. Виявом такої боротьби стали козацькі повстання. Повстання Криштофа Косинського. Приводом до збройного виступу Косинського стала його суперечка за землю з представниками родини Острозьких — київським воєводою Костянтином-Василем Острозьким та його сином Янушем, — волинським воєводою та білоцерківським старостою.
- 58. До активних наступальнихдій загони Криштофа Косинського вдалися на початку осені 1591 р. Костянтин Острозький у листі до сенаторів Речі Посполитої повідомляв, що першим містом, яке зайняли козаки, був Пиків. У місті й замку козаки забрали зброю та маєтності. З Пикова Косинський надіслав листа своїм «ласкавим панам-товаришам», яких запрошував до об'єднання. Незабаром козаки зайняли Білогородку, Чуднів, Білу Церкву, Переяслав. Коли до Білої Церкви підійшов 5-тисячний загін на чолі з Косинським, білоцерківці присягнули йому як гетьманові. Тоді ж склали присягу мешканці Канева, Черкас, Богуслава, Корсуня й Перяслава. Територія козацької вільності швидко розширилася до прикордонних волинських міст — Костянтинова та Острополя. Київщина та Брацлавщина опинилися в руках повстанців. Каральні загони для придушення повстання було надіслано на початку 1592 р. Проте воєнних дій проти повстанців вони так і не розпочали. Можновладці вдалися до переговорів. Особливо занепокоїло уряд поширення повстання на землі Волинського воєводства — давнього центру магнатського землеволодіння. Король видав універсал про скликання шляхетського ополчення. Вдалися до такого заходу й стривожені князі Острозькі. Наприкінці січня 1593 р. шляхетське військо князя Острозького прибуло до містечка П'ятки на Житомирщині, де стояв табором Косинський. В окремих дрібних сутичках перемагали козаки, проте у вирішальній битві Косинський зазнав поразки. Морози, брак харчів і зброї змусили козацьке військо відступити за мури міста. За таких обставин Косинський погодився на переговори. Вони тривали тиждень і завершилися укладенням угоди, за якою повстання припинялося, козаки зобов'язувалися визнати владу короля, а Криштофа Косинського зняти з гетьманства. Підкоряючись досягнутій угоді, козаки склали присягу й повернулися на Запорожжя. Проте вже в травні 1593 р. Косинський знову пішов у наступ. Він зібрав двотисячне козацьке військо й рушив на Черкаси. Той похід для козацького отамана виявився трагічним: невдовзі Косинського було підступно вбито. Одначе це не спинило повсталих запорожців, облога Черкас тривала. Наляканий черкаський староста Олександр Вишневецький у серпні 1593 р. уклав із козаками угоду. Документ підтверджував та істотно розширював козацькі привілеї, чим надихав на боротьбу. Восени вже чотиритисячне військо запорожців підійшло до Києва та обложило його. Лише звістка про те, що татарська орда зруйнувала Томаківську Січ, змусила козаків повернутися на Низ. Такий перебіг подій свідчив як про військову потужність і організованість козацького повстання, так і про великий вплив козацтва на тогочасне українське життя, особливо в Подніпров'ї. Успішний похід повстанців спричинив масове покозачення селян і міщан. На захоплених територіях запроваджувався козацький лад — установлювалася нова влада за законами Запорозької Січі: скликалися ради, на яких обиралися отамани й судді, розподілялися землі, скасовувалися повинності, відбувався вступ до війська Косинського. Повстання, підтримане місцевим населенням, збагатило його досвід у боротьбі за свої права, тисячам українських селян і міщан вказало способи втілення одвічної мрії про вільну працю й самоврядування. Поширення козацьких звичаїв «на волості» сприяло утвердженню в свідомості українців нового соціального ідеалу — козацтва. Успіх першого етапу повстання був безпосередньо пов'язаний з особою Криштофа Косинського. Загибель загальновизнаного лідера відчутно вплинула на розгортання козацького руху. Хоча з кожним роком він набирав більшого розмаху, перетворюючись на масовий, проте брак керівника-організатора призвів до розпорошування козацьких сил та до численних жертв з-поміж бунтівного запорозького лицарства. Проявом вибухової, багато в чому стихійної сили козацтва стало повстання Семена (Северина) Наливайка. Йому передували події, пов'язані із загостренням відносин між Річчю Посполитою й Туреччиною. У 1593 р. розпочалася війна між Туреччиною та Австрією. Навесні 1594 р. очікувався великий похід татарських загонів, які рухалися за наказом султана на з'єднання з турецькою армією. Шлях татар до Молдавії пролягав через Поділля.
- 59. Польський уряд немав достатньо сил, щоби протистояти тому наступові. Тому він вирішив справу захисту кордонів України покласти на добровольців. Було оголошено мобілізацію. Так з'явився загін у дві з половиною тисячі добровольців. Його очолив С. Наливайко. Через місяць після оголошення мобілізації загін Наливайка бився проти татарських орд. Щоб запобігти новим татарським наступам, протягом 1594—1595 pp. Наливайко, підтриманий запорожцями, здійснив кілька походів до Молдавії. Цими походами поквапився скористатися уряд Речі Посполитої: на стіл господаря Молдавії було посаджено польського ставленика, а козакам заборонено здійснювати самостійні походи на молдавську територію. Таке рішення спричинило обурення в козацьких загонах — адже воно позбавляло козаків ініціативи в боротьбі проти татар і сприймалось як таке, що обмежувало козацькі права. Повернувшись в Україну, козаки знову повстали. Навесні 1595 р. повстання охопило Брацлавщину, а згодом і Волинь. Дії козацтва підтримували селяни й міщани, які масово оголошували себе козаками, скликали ради, обирали отаманів і прилучалися до козацького війська. На початку 1596 р. повстання поширилося на більшу частину України, а також на Білорусь. Військо повстанців розділилося на три частини, що їх очолили Наливайко, Лобода й Шаула. Події набували загрозливого для Речі Посполитої розмаху. Характерно, що вже тоді вони вимагали створення окремої території в Україні, де вся влада належала б тільки козакам, а королівська чи панська адміністрація не мала б втручатися в ці землі. Ясна річ, що створення такої території стало б новим, ще потужнішим, ніж Січ, осередком українського козацького державотворення. Це і масштаби воєнних операцій козаків не на жарт занепокоїли польський уряд. Каральну експедицію проти повсталих очолив польний гетьман коронний Станіслав Жолкевський. Надзвичайність ситуації змусила польську армію розпочати бойові операції проти козаків узимку, наприкінці лютого 1596 р. Вони тривали понад три місяці. Головну мету польське командування вбачало в роз'єднанні сил козацтва і знищенні окремих козацьких загонів. Для того Жолкевський намагався посварити козацьких ватажків. У листах до Лободи він пропонував видати владі Наливайка, обіцяючи за те не карати запорожців. Щоправда, неподалік Білої Церкви козацькі загони все-таки об'єдналися, але від битви проти армії Жолкевського козаки відмовилися й вирішили відступати. Битва відбулася лише 23 березня 1596 р. на Київщині, біля урочища Гострий Камінь. Переможною вона не стала для жодної зі сторін, бо обидві зазнали серйозних втрат. Зокрема, було поранено козацького гетьмана Матвія Шаулу. Новий володар гетьманської булави — Северин Наливайко вночі повів повстанців до Трипілля. Там вони переправилися через Дніпро й тримали оборону. Протягом місяця гарматним і рушничним вогнем козаки перешкоджали ворогові здійснити переправу. Спроби залагодити конфлікти переговорами виявилися невдалими. Тим часом до війська Жолкевського наближалася велика допомога зі шляхетських ополчень. Коли об'єднані коронні сили почали рішучу переправу, повстанці поквапилися відступити далі на схід. В урочищі Солониця поблизу Лубен повстанці спорудили міцний табір, з одного боку захищений болотом. Табір оточили возами в сім-дев'ять рядів, обкопали ровом і шанцями. На укріплення й вози встановили до двох десятків гармат. 25 травня 1596 р. почалася оборона табору. Становище повстанців ускладнювалося тим, що в таборі перебувала велика кількість поранених, жінок, дітей, які приєдналися до козаків, рятуючись від переслідувань з боку влади. Багато також було коней, худоби. Гостро відчувалася нестача води й харчів. Облога тривала два тижні. Боєздатна частина табору мала змогу вийти з оточення, але відповідальність за тих, хто «до бою не годен», тримала козаків на місці. Частина козацької старшини на чолі з Лободою наполягала на припиненні опору. Таємні зносини останнього з ворогом коштували йому життя. Та коли поляки вдалися до майже невпинного обстрілу з важких гармат, що тривав протягом двох днів, кількість слабкодухих побільшала. Змовники підступно схопили Наливайка, Шаулу та інших козацьких ватажків і передали їх ворогові.
- 60. Оборона табору наСолониці закінчилася кривавою розправою над повстанцями. Тисячі забитих, у тому числі жінок і дітей, публічна страта Наливайка у Варшаві 11 квітня 1597 р. мали на меті посилити страх і тим утримати козаків від нових збройних виступів. Отже, повстання Семена Наливайка також було придушене. У вересні 1596 р. польський король Сигізмунд III видав універсал, за яким усі козаки-нереєстровці оголошувалися поза законом. Їх наказували ловити й карати на горло. Проте й такі рішучі заходи польського уряду не привели до відновлення ситуації, що передувала козацьким повстанням Косинського й Наливайка, — ліквідувати козацтво він не спромігся. П'ятирічне господарювання козаків «на волості» сприяло їхньому різкому зростанню й посиленню. Козацтво перетворилося на велику суспільну силу, здатну боротися за свої права: козаки вперше спрямували свою зброю проти уряду Речі Посполитої, змогли підкорити своїй владі чималу територію України, почали безпосередньо вступати в міжнародні відносини. Невдача повстання Наливайка, спричинена браком єдності поміж козаками, нечіткістю мети й відсутністю конкретного плану воєнних дій, означала лише одне: потреба здобути відповідні станові права спонукатиме козаків на боротьбу до переможного кінця. Саме тому козацькі повстання 1591—1596 pp. XVI ст. мають непроминальне значення. Вони розпочали період півстолітнього козацько-польського протистояння, що закінчився Національно-визвольною війною українського народу проти польського панування. Українське козацтво у першій чверті XVII ст. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний Морські походи козаків. Сміливі виступи козаків у XVI — на початку XVII ст. завдавали відчутних ударів ординцям. Проте їхні грабіжницькі набіги на землі України не припинялися. Із розвитком Запорозької Січі боротьба проти агресії Османської імперії набрала активного наступального характеру. Наприкінці XVI ст. козаки розгорнули наступ на володіння султанської Туреччини та її васала — Кримського ханства, намагаючись перенести воєнні дії на територію ворога. Особливо вдалі морські походи козаків на турецько-татарські фортеці припали на перші два десятиліття XVII ст. Про часи, за яких козацтво здобуло ті блискучі перемоги, говорять як про добу героїчних походів. Козаки на своїх «чайках», яких збиралося близько трьох сотень, допливали й до віддалених турецьких фортець. Так, наприклад, улітку 1606 р. від козацьких нападів запалало все Турецьке узбережжя Чорного моря. Козаки завдали удару одразу по трьох найміцніших турецьких фортецях — Акерману, Кілії, Варні. Вкрай занепокоєний султан наказав перетнути Дніпро залізним ланцюгом, залишивши посеред річки браму, на яку з кріпосних веж було націлено гармати. Проте вже восени 1608 р. запорожці здобули Перекоп, а невдовзі така сама доля спіткала фортеці турків — Ізмаїл, Кілію та Акерман. Найпотужнішого удару козаки завдали 1616 p., коли було здобуто Кафу — найбільший невільницький ринок у Криму — та визволено тисячі бранців. Гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Успіх козацьких морських експедицій початку XVII ст. був зумовлений також і талановитим керівництвом. Від середини першого десятиліття майже всі великі морські та суходільні походи козаків очолював Петро Конашевич-Сагайдачний. Про дитячі та юнацькі роки Петра Конашевича-Сагайдачного збереглися надзвичайно скупі відомості. Народився між 1577—1578 pp. в с. Кульчиці поблизу Самбора на Львівщині в сім'ї дрібного українського православного шляхтича. Дістав початкову домашню освіту, а згодом навчався в Острозькій академії та Львівській братській школі. Наприкінці XVI ст. подався на Запорожжя, де швидко здобув авторитет. Брав участь у численних походах козаків, а незабаром став їх очолювати. Уславився як видатний державний
- 61. діяч. За йогогетьманування 1617 р. Військо Запорозьке увійшло до Європейської ліги боротьби проти Порти. Прагнучи створити могутню антитурецьку коаліцію, провідну роль у якій покладав на козацьку республіку, Сагайдачний установив дипломатичні зв'язки з Московською державою, Грузією, Іраном. Блискучий полководець, мудрий політик, талановитий дипломат, Петро Конашевич-Сагайдачний здобув заслужену шану сучасників. «Був то чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був першим, коли доводилося відступати — останнім...» — повідомляло про нього тогочасне джерело. Справжнє прізвище Петра Конашевича-Сагайдачного — Конашевич. Сагайдачний — це прізвисько, що походить від слова сагайдак — шкіряна торба або дерев'яний футляр для стріл, а також лук. Сагайдачним Петра Конашевича назвали за винятково майстерну стрільбу з лука. Навіть на єдиному його портреті, виконаному сучасником, він зображений із сагайдаком за спиною. Початок гетьманування Сагайдачного припав на 1605—1610 pp. На гетьманство його обирали кілька разів. Петро Конашевич-Сагайдачний всіляко прагнув збільшити козацькі сили, розширити реєстр. Чи не найбільша справа Сагайдачного — впорядкування козацького війська. Власне, завдяки діям гетьмана було вперше створено дисципліновану козацьку армію, озброєну до останнього козака вогнепальною зброєю і тогочасною артилерією. Готуючи козацтво до активної наступальної боротьби проти Османської імперії, Сагайдачний домігся зростання кількісного складу запорозьких флотилій, у яких чисельність «чайок» — головних бойових одиниць — досягла кількох сотень. Талановитий полководець, Сагайдачний розумів, що в політиці багато важать мирні дипломатичні заходи. За це його поважали при королівському дворі — адже вперше поляки мали справу з авторитетним козацьким ватажком, з яким можна вести переговори і який уміє тримати в покорі козацьку стихію. При цьому, залишаючись зовні вірним королю, гетьман неухильно обстоював козацькі права. Так, усупереч численним домовленостям із польським урядом, які забороняли козакам здійснювати походи проти Туреччини, Сагайдачний вдавався до нових і нових атак, що загострило відносини між Османською імперією та Польщею аж до стану війни. Така ситуація була на користь козацтву: за умов постійної загрози з боку Туреччини Польща не наважувалася знищити козацтво — свого союзника в боротьбі проти турків. Сагайдачний брав активну участь у тогочасній європейській політиці. Так, підтримуючи наміри польського королевича Владислава здобути корону Московської держави, гетьман на початку літа 1612 р. повів 20-тисячне козацьке військо на Москву. (На Московську державу запорожці ходили ще з Лжедимитрієм І, а потім регулярно завдавали їй тяжких поразок на величезній території аж до Уралу і Північного Льодовитого океану протягом 1605—1617 pp.) Похід Конашевича-Сагайдачного виявився швидким і вдалим. Козаки здобули численні міста й фортеці, розбили московські війська, вислані їм назустріч, підійшли до Москви, безперешкодно оточили її та з'єдналися з силами королевича. На військовій раді було вирішено розпочати облогу Москви в ніч проти свята Покрови. Але про час штурму стало відомо московському командуванню, і козаки припинили облогу. Сагайдачний відійшов од Москви і продовжував успішні воєнні дії. Це змусило московський уряд погодитися на польські умови та укласти перемир'я. Мирну угоду між Московією та Річчю Посполитою було підписано 1 грудня 1618 р. в с. Деуліно. За угодою перемир'я між двома державами укладалося на 14,5 років; Польсько-Литовська держава повернула загарбані раніше Московією Смоленщину і Чернігово-Сіверську землю. Свідченням надзвичайної цілеспрямованості Сагайдачного в політичній діяльності задля розширення прав українського народу була підтримка гетьманом православної церкви. Петро Конашевич-Сагайдачний був ініціатором відновлення вищої ієрархії православної церкви, фактично втраченої після Берестейської унії, що ставило православну віру в Україні й Білорусі у загрозливе становище. Ця акція здійснювалася спільними зусиллями Київського братства й запорозьких козаків, стосунки між якими стали особливо тісними після вступу
- 62. всього Війська Запорозькогодо братства. Відкритий вступ Війська Запорозького до братства мав для українського визвольного руху величезне значення. Він засвідчив, що козацтво підтримує братський рух і готове захищати його силою своєї зброї від будь-яких утисків і переслідувань. Завдяки цьому в 1620 р. стало можливим повернення православній церкві її ієрархів. Для цього було запрошено єрусалимського патріарха Феофана, коли той повертався з Московії. Сагайдачний з козаками перестрів його під московським кордоном, забезпечив від арешту з боку польської влади. Патріарх з двома іншими єпископами висвятив нового київського митрополита (Йова Борецького) та кількох єпископів. Козацький загін, що постійно перебував при патріархові, коли той завершив свою місію, з почестями перепровадив його до молдавського кордону. Відновлення ієрархії православної церкви в Україні польський уряд не визнав, проте до каральних дій не вдався, бо Польща перебувала в стані війни проти Туреччини. Таке визнання стало можливим лише у 1632 р. Цецорська битва 1620 р. На початку вересня 1620 р. 10-тисячне військо, очолюване коронним гетьманом Станіславом Жолкевським, перейшло Дністер і рушило до Ясс, щоб з'єднатися з військом молдавського господаря. 26 вересня на Цецорських полях у Молдавії сталася битва з турецько-татарським військом, що завершилася нищівною поразкою польської армії. Українських козаків, за винятком загону з 1200 вояків (не говоримо тут про війська української шляхти), до цієї битви не залучили, що й зумовило насамперед такі тяжкі її наслідки для Польщі. Підбадьорений успіхом, султан Осман II вирішив завдати Польщі остаточного удару. Новим навальним наступом він прагнув взяти Кам'янець-Подільський, загарбати Поділля, значно послабити Польщу, помститися козакам і відкрити собі шлях для дальших загарбань у Європі. Цецорська катастрофа і широкомасштабні приготування Османа II до нової війни змусили Польщу вкотре звернутися по допомогу до козаків. Хотинська війна. 5—7 червня 1621 р. в урочищі Суха Діброва на Черкащині відбулася спільна рада реєстрового й нереєстрового козацтва (понад 60 тис. козаків!), на якій розглядалися пропозиції польського сейму щодо участі козацтва у війні проти Туреччини. Козацька рада ухвалила виступити спільно з поляками за умови виконання польським урядом низки вимог, зокрема визнання прав козацтва, розширення реєстру, дотримання релігійної рівноправності, підтримки відновленої церковної ієрархії. Ці умови мало повідомити королю козацьке посольство, очолене Сагайдачним. Командувати козацьким військом у понад 40 тисяч осіб рада доручила Яцьку Нероді («Бородавці»). Тим часом на березі Дністра під Хотинською фортецею (тепер — на східній межі Чернівецької обл.) зійшлися 35-тисячна польська й 250-тисячна турецько-татарська армії. Польське командування з нетерпінням чекало на козацькі загони. Незабаром з Варшави прибув Сагайдачний. З'ясувавши з польським командуванням деталі операції, він рушив під Могилів-Подільський, де перебували козаки. Під час маршу від Могилева-Подільського до Хотина Сагайдачного було обрано гетьманом. Під керівництвом Сагайдачного козаки відбили дев'ять штурмів, здійснили серію нічних атак, які, за винятком однієї, були успішними. Козацька тактика суттєво відрізнялася від польської. Литовський гетьман Карл Ходкевич віддавав перевагу обороні. Козаки ж і під Хотином прагнули діяти наступально. Саме тому основний тягар війни випав на них. Недарма більшість турецьких атак була спрямована проти козацького табору, а найголовнішим своїм завданням султан вважав знищення війська козаків. Отож, найвагоміший внесок у перемогу під Хотином зробило українське козацтво. П'ятитижневі бої, вирішальну роль у яких відігравала козацька піхота, закінчилися для турецько-татарських сил поразкою. 29 вересня між Річчю Посполитою й Туреччиною було укладено мирний договір. Завдяки Хотинській війні Польща відвернула загрозу втрати чималих територій. Перша гучна перемога над турецькою армією, здобута в суходільних
- 63. боях, мала величезнеміжнародне значення. Вона спростувала думку про непереможність Туреччини й спричинила спалах визвольної боротьби підкорених турками народів. Після Хотинської війни змінилися зовнішньо-політичні плани османського уряду: відтоді Туреччина на тривалий час відмовилася від наміру завоювати всю Європу. Позначилася війна й на внутрішньому становищі Оттоманської Порти: розлючені поразкою яничари вбили султана Османа II. Цей заколот став провісником занепаду могутньої імперії. Овіяний славою непереможного полководця, про якого з захватом писали тодішні європейські газети й хроніки, на честь якого складалися поеми, як-от поема хорватського поета Гундулича «Осман», повертався Сагайдачний до Києва. Найбільша його турбота після Хотинської війни — домогтися визнання за козацтвом обіцяних польським урядом прав. Так, на початку 1622 р. Сагайдачний відрядив до Варшави особливе козацьке посольство, яке мало клопотатися на засіданнях сейму про скасування унії та визнання православної ієрархії. Водночас гетьман особисто звернувся до короля з двома листами, які містили ті самі вимоги. Та дочекатися відповіді Сагайдачному не судилося: 10 квітня 1622 р. він помер од рани, яку дістав під Хотином. Смерть гетьмана тяжко засмутила всю Україну. Адже своєю діяльністю, як вважали сучасники, Петро Конашевич-Сагайдачний зажив безсмертної слави. Його внесок у розвиток визвольного руху в Україні та згуртування українського суспільства перебільшити неможливо, бо він був величезним. Першим заходом у тій діяльності стало впорядкування козацького війська, підвищення його боєздатності. Перетворенню козацтва на провідну верству українського суспільства сприяла також ідеологічна підтримка Війська Запорозького православною церквою та братствами. Завдяки діяльності Сагайдачного Київ відновив своє значення релігійного, а відтак і духовного центру України. Велике значення для зростання міжнародного авторитету козаків мали їхні гучні звитяги в морських походах і Хотинській війні. Національно-визвольні повстання українського народу 20 —30-х pp. XVII ст. Виявом незадоволення українців становищем, у якому вони перебували, було покозачення. Селян і міщан найбільше приваблювали в козацтві особиста воля і право на володіння землею. Звабливою для багатьох була також можливість жити за своїми законами: покозачене населення займало цілі райони та ніяк не залежало від землевласника. Мешканці міст, сіл і містечок відмовлялися визнавати владу старост, обирали своїх отаманів, запроваджували свій суд на кшталт запорозького. «Все до останнього покозачилося, тут як хлоп, то й козак», — подейкували польські можновладці. Як засвідчують описи державних маєтків за 1616 і 1620 pp., козаки становили абсолютну більшість людності Білоцерківського, Богуславського, Канівського, Корсунського, Переяславського староств. В інструкціях для сеймиків, які обирали депутатів на вальний сейм (1625 p.), король, зокрема, визнавав: «Сваволя бере гору, і так завзялася, що й самим нам тяжко й з усіма сусідами розсварює; забувши зовсім віру й підданство, вони урядили собі удільну державу. Наступають на життя і майно невинних людей. Україна вся в послушності їм. Шляхтич у домі своїм не вільний. По містах і містечках королівських уся управа, вся влада в козаків; захоплюють собі юрисдикцію, закони видають». Масове покозачення українців непокоїло королівський уряд, та особливо тривожили Варшаву звістки про тісні контакти населення з реєстровим військом. Повстання 1625 р. під проводом Марка Жмайла. Занепокоєний створенням козацької «окремої республіки», уряд Речі Посполитої розпочав підготовку до чергового карального походу проти козаків. У вересні 1625 р. великий коронний гетьман Станіслав Конецпольський з 30-тисячним військом вирушив із Бара на Подніпров'я. Козацькі загони, очолені Марком Жмайлом, зустрівши поляків поблизу Канева, вдало відбивалися. Особливо
- 64. відчутних втрат польськевійсько зазнало біля Курукового озера. Це змусило польське командування вдатися до мирних переговорів, які завершилися укладенням компромісної угоди. Від козаків Куруківську угоду підписував Михайло Дорошенко, обраний гетьманом замість Жмайла. Договір передбачав козацький реєстр на 6 тис; ті ж, хто не увійшов до списку, мусили повернутися до маєтків своїх власників. Одна тисяча козаків мала постійно перебувати на Запорожжі, щоби перешкоджати втечам селян. Козаків зобов'язували не втручатися в релігійні справи, відмовитися від морських походів, а також не підтримувати зносин з іншими державами. Куруківська угода встановлювала чіткий устрій реєстрового козацтва за територіальним принципом. Створювалося шість полків: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський і Чигиринський по тисячі вояків у кожному. Кожен полк складався з десяти сотень. Військова влада над реєстровцями належала гетьману, обираному на загальновійськовій раді та затверджуваному урядом. Верховне ж керівництво здійснював регіментар — головний начальник коронного війська на Україні. Запровадження 1625 р. військово-територіального устрою козацтва було важливим кроком до відродження Української держави. Повстання 1630 р. під проводом Тараса Федоровича (Трясила). Куруківська угода посилила суперечності між козаками — тими, хто потрапив до реєстру, і тими, хто лишився поза ним. А що останніх була більшість, то загроза нових спалахів козацького невдоволення залишалася. До того ж ситуація в Україні ускладнювалася запровадженням нового загальнодержавного податку. Не вщухали конфлікти на релігійному ґрунті. Аби втримати населення в покорі, польський уряд удався до сили: на Київщину було відправлено значну частину коронного війська. Але ці нерозважливі дії лише погіршили становище. Мешканці міст і сіл бралися до зброї. Десятки тисяч утікачів збиралися на Січі. Так визріло нове повстання. Нереєстровці обрали гетьманом Тараса Федоровича, більше відомого під прізвиськом Трясила. У березні 1630 р. він зі своїм військом підійшов до Черкас, а звідти рушив до Корсуня, після здобуття якого на бік Федоровича перейшла більшість реєстровців. Польський уряд з метою придушення повстання відправив у каральний похід коронне військо. Коли польські сили переправилися через Дніпро, їм завдав несподіваного удару загін повстанців. Коронний гетьман ледь урятувався від полону. Вирішальні бої між повстанцями й польським військом сталися під Переяславом. Вони тривали протягом трьох тижнів. 20 травня 1630 р. козаки влаштували карателям «Тарасову ніч», знищивши представників найшляхетніших польських родів. Успішні дії повстанців, чутки про їхні дипломатичні контакти з Московією, Кримом та Швецією, а також невдоволення найманців, яким затримували платню, схилили коронного гетьмана Конецпольського до переговорів. 29 травня 1630 р. було підписано мирну угоду. Переяславська угода підтверджувала умови попередньої — Куруківської. Щоправда, козацький реєстр збільшувався до 8 тис: до реєстру вписувалися козаки, вилучені з нього на початку року. Козаки отримували право самі обирати собі гетьмана. Деяке пом'якшення уряду Речі Посполитої у ставленні до козаків, засвідчене Переяславською угодою, було пов'язане з наближенням кінця терміну Деулінського перемир'я з Московською державою, поновленням воєнних дій та участю в них козацьких загонів. Повстання 1635 р. на чолі з Іваном Сулимою. Протягом 1632—1634 pp. тисячі козаків брали участь у польсько-московській (Смоленській) війні. Коли ж 1634 р. між Москвою та Варшавою було підписано Поляновський мирний договір, польський уряд вкотре вдався до спроби ліквідувати козацтво. До цього поляків спонукали неперервні скарги на запорожців урядів Туреччини й Криму. Через козацькі походи відносини між Річчю Посполитою і цими державами настільки загострилися, що постала загроза нової війни. Вже в лютому 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив спеціальну постанову «Про припинення козацького
- 65. свавілля» і натериторію Наддніпрянщини було введено загони коронного війська. Крім того, з метою кращої оборони від османської загрози, а також для контролю над козаками було вирішено збудувати в пониззях Дніпра, поближче до Запорозької Січі, потужну фортецю, в якій постійно перебувала б залога Речі Посполитої. Вояки залоги мали б перешкоджати втікачам, які прагнули потрапити на Низ, а також перекрити головний шлях постачання Запорожжя провіантом і боєприпасами. Спорудження фортеці Кодак, яка дала початок місту відомому пізніше під назвами Катеринослав, Новоросійськ, Січеслав, Дніпропетровськ, вирішили будувати на правому березі Дніпра біля першого порога (Кодацького), трохи нижче від того місця, де Самара впадає в Дніпро. Будівництво очолив французький військовий інженер на службі Речі Посполитої і знаменитий мемуарист Гійом Левассер де Боплан. Фортецю спорудили надзвичайно швидко: будівельні роботи тривали чотири місяці, і вже до середини літа 1635 р. вона була в основному готова. У Кодаку розмістився віськовий гарнізон, яким командував французький офіцер Маріон. Будівництво Кодака обурило запорожців. Вони обрали своїм гетьманом Сулиму, який розробив план зруйнування Кодака й розіслав універсали із закликом до боротьби. На початку серпня 1635 р. козацьке військо виступило з Січі. Здобуття Кодака запорожцями. Незабаром козаки підійшли до Кодака. Іван Сулима скористався відсутністю коронного війська й частини реєстровців, які тоді воювали в Прибалтиці. Діючи швидко й несподівано, запорожці легко оволоділи Кодаком і частково зруйнували фортецю. Блискуче завершивши операцію, козаки відійшли на Запорожжя, де на одному з островів спорудили табір. Наприкінці серпня розпочався похід проти запорожців. Щоб зламати опір повстанців, польське командування під виглядом утікачів від татар підіслало до їхнього табору реєстровців, які повинні були розпалити суперечки поміж козаками. Тим часом становище повстанців ускладнювалося. Похолоднішало, забракло харчів і палива. У таборі зростало невдоволення. Цим і скористалися зрадники. Вони схопили козацького ватажка та його найближчих помічників і видали їх полякам. У листопаді 1635 р. справу Сулими та його сподвижників було розглянуто на надзвичайному сеймі. Не помогло й те, що Сулима свого часу був нагороджений папою римським срібним медальйоном за успіхи у боротьбі проти Османської імперії. Івана Сулиму засудили до страти й четвертували. Національно-визвольне повстання 1637—1638 pp. Павло Павлюк, Яків Острянин, Дмитро Гуня. Придушити козацький рух жорстокою розправою над Сулимою та його сподвижниками Польща не спромоглася. Тому уряд Речі Посполитої вирішив переглянути реєстр Війська Запорозького та вилучити з нього всіх неблагонадійних. Такі дії польських можновладців стали приводом до нового повстання. Його очолив полковник реєстровців Павло Павлюк (Бут) — сподвижник Івана Сулими. Перша битва з коронним військом закінчилася перемогою повстанців. Проте 6 грудня 1637 р. під Кумейками польське військо оточило козаків. Повстанці, які йшли табором, затято оборонялися. Павлюк із невеликим загоном пробився крізь вороже оточення і рушив до Чигирина, сподіваючись поповнити там запаси зброї. Керівництво табором було покладене на Дмитра Гуню. Під час чергового штурму козацького табору поляки підпалили вози з порохом. Потужний вибух спричинив сум'яття в лавах повстанців. Частина з них утекла. Інші ж під керівництвом Дмитра Гуні знов укріпили табір і, дочекавшись ночі, почали організовано відступати. Польське військо не наважилося їх наздоганяти, але через два дні рушило проти загонів Павлюка і оточило їх, змусивши, врешті, погодитися на переговори. 11 грудня 1637 р. Павлюк і четверо його соратників вийшли з табору, щоб узяти участь у переговорах, але їх по-зрадницькому схопили.
- 66. 1 березня 1638р. у Варшаві розпочав роботу черговий сейм. Він ухвалив постанову під назвою «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». У документі, зокрема, йшлося про потребу застосування проти повстанців військової сили. «На вічні часи» козаків позбавляли права обирати старшин, заборонялося також козацьке судочинство. Реєстрове військо обмежувалося 6 тис. козаків. Без дозволу урядового комісара під загрозою смерті ніхто не мав права йти на Запорожжя. Козакам не дозволялося поселятися в містах, крім прикордонних — Черкас, Чигирина й Корсуня. Два полки реєстровців, заступаючи один одного, мали постійно стояти на Запорожжі. Наприкінці березня 1638 р. кілька загонів запорожців, очолюваних гетьманом Острянином, Гунею і Скиданом, вийшли з Січі й рушили на Київщину та Полтавщину. Дорогою до січовиків приєднувалися численні озброєні загони селян і міщан. Повстанці вирішили зупинитися під містечком Говтва. 1 травня 1638 р. там стався бій з поляками. Він приніс повстанцям іще одну перемогу. Так під владою повсталих опинилася вся Полтавщина. Щоб остаточно розбити ворога, Острянин повів усе військо на Лубни. Проте облога Лубен виявилася невдалою. Зазнавши численних утрат, повстанці відійшли до Жовнина і стали там табором. Під Жовнином знову стався бій, унаслідок якого сили повстанців було розпорошено. Тяжко поранений Карпо Скидан потрапив у полон і, ймовірно, був страчений. Острянин із козацькою кіннотою виявився відрізаним від табору і, вирішивши, що битву програно, з частиною козаків перейшов на порубіжні з Московською державою землі майбутньої Слобожанщини. Повстанці, які залишилися в таборі (близько 20 тис. душ), обрали гетьманом Дмитра Гуню і продовжували боротися. У ніч проти 10 червня Гуня організував відступ 10 тис. козаків. Над старим Дніпровим річищем, в урочищі Старець, повстанці заклали новий табір. Його спорудженням керував безпосередньо Дмитро Гуня, виявивши неабиякий хист будівничого. Близько двох місяців (червень — липень) козаки вперто билися з ворогом. Проте становище в таборі погіршувалося. Не кращими були справи й у поляків. Командування обох сторін вирішило вдатися до переговорів. Незабаром козацька старшина пристала на умови, запропоновані польським урядом. У їх основу було покладено «Ординацію Війська Запорозького...». Здавалося, козацьким повстанням було покладено край. Через відсутність виступів козаків протягом 1638—1648 pp. поляки назвали те десятиліття часом «золотого спокою». Щоправда, спокій був примарним, позаяк тримався на примусі і швидше нагадував затишшя перед бурею. Козацтво як стан уряд Речі Посполитої не наважився ліквідувати, а отже, марними були сподівання, що козаки, здобувши величезний воєнний досвід, заживши європейської слави неперевершених вояків, загартувавшись у численних збройних змаганнях на рідній землі, добровільно зречуться прагнення вибороти волю і незалежність своєї Батьківщини. Десятиліття «золотого спокою» для України було часом гуртування й нагромадження сил перед новим змаганням. Початок Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 рр. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні сталися важливі зрушення, що торкнулися всіх верств. Та найчутливішим до змін виявилося козацтво. Не випадково саме тоді спалахували численні козацькі повстання. І хоча, починаючи з виступу Косинського, кожне подальше повстання козаків відзначалося вищим рівнем організованості, охоплювало дедалі більшу територію, засвідчувало вдосконалення військової вправності та вищий ступінь усвідомлення козаками мети боротьби, проте всі вони тієї мети не досягли. Тим часом колоніальний гніт Речі Посполитої щодо України посилювався. Щоб остаточно поневолити українські землі, польський уряд вдавався до ополячення українців, утискував православну церкву. Позбавлялися земель та майна православні церкви й монастирі. Православні зобов'язувалися сплачувати податки на утримання католицького духівництва; їм нерідко
- 67. заборонялося провадити відправу,обіймати певні посади, створювати вищі навчальні заклади тощо. Подібні прояви національно-релігійного гноблення спричиняли невдоволення і протести всіх верств українського народу, зокрема й представників привілейованих станів — української православної шляхти, вищого православного духівництва, козацької старшини, міської верхівки. Розуміючи, що найбільшу загрозу для польсько-шляхетського панування в українських землях становлять козаки, польський уряд застосував проти них найсуворіші каральні заходи. Так, наприклад, ухвалена сеймом 1638 р. «Ординація...» мала на меті знищити козацтво як стан: усі козаки, за винятком 6 тис. реєстрових — тоді складової польського війська, перетворювалися на кріпаків. З особливою жорстокістю придушувалися будь-які вияви покозачення. Реєстровці позбавлялися права обирати гетьмана й старшину — їх мав призначати польський уряд зі шляхти. На Запорожжі постійно перебували польські залоги, було цілком відбудовано й розширено фортецю Кодак. Козакам заборонялося без згоди уряду ходити в морські й суходільні походи проти Османської імперії та Кримського ханства. Їх зобов'язували виконувати всілякі роботи, сплачувати обтяжливі податки. Різноманітних утисків зазнавали українці в містах. Православні міщани могли селитися лише в спеціально відведених кварталах. Їх обмежували в заняттях ремеслом і торгівлею, усували від участі в місцевому самоврядуванні; обтяжували різними податками й повинностями. Із запровадженням фільварків надзвичайно погіршилося становище українських селян: набувало темпів закріпачення, зростала панщина, поширювалися різноманітні форми відробітків і податків на користь землевласників і держави; посилювався визиск селян орендарями панської землі. Отож, заходи, якими польський уряд супроводжував своє володарювання на українських землях, мали на меті цілковите загарбання й підкорення, тобто були колоніальними. Така політика уряду Речі Посполитої в середині XVII ст. загострила ситуацію в Україні, спричинивши загальнонародний виступ. Богдан Хмельницький. Визвольну війну українського народу проти панування Речі Посполитої очолив Богдан Хмельницький. Він народився 27 грудня (за ст. ст.) 1595 р. в сім'ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького в родовому маєтку на хуторі Суботові на Чигиринщині. Навчався в школі при одному з монастирів Києва та в єзуїтському колегіумі у Львові, тож, з одного боку, дістав традиційну українську освіту, а з іншого — прилучився до європейських ідей. Таке поєднання озброїло Хмельницького ґрунтовним знанням мов — літературної української, польської, латини, а також сприяло формуванню світогляду майбутнього гетьмана. Після повернення зі Львова Богдан Хмельницький записався до Чигиринської сотні реєстровців і вже 1620 р. в її складі вирушив у похід до Молдавії проти турків. Там, у битві на Цецорських полях, потрапив у полон. Два роки перебував у турецькому полоні, де вивчив турецьку й татарську мови. Звільнившись із полону, повернувся на службу до Чигиринського полку. Відзначився у Смоленській війні 1632—1634 pp. на боці Польщі, брав участь у морських походах проти Туреччини, у повстанні 1637—1638 pp. Виконував різноманітні дипломатичні доручення. Зокрема, в грудні 1638 р. у складі посольства, що мало домогтися пом'якшення умов «Ординації...», зустрічався з польським королем. У 1646 р. він разом з І. Золотаренком та, очевидно, І. Сірком на чолі чималого загону запорожців брав участь в облозі французьким військом принца Конде м. Дюнкерк, у якому укріпився іспанський гарнізон. Цікаво, що під керівництвом Конде воював під Дюнкерком і шевальє д'Артаньян, прототип героя роману Олександра Дюма-батька «Три мушкетери». Протягом 1646—1647 pp. Хмельницький знову зустрічався з польським королем Владиславом IV. Під час зустрічей обговорювалася справа участі козаків у воєнних діях Польщі проти Османської імперії. Як свідчать факти, Богдан Хмельницький уже тоді готував повстання проти Польщі. Саме з цією метою він намагався використати плани польського двору щодо війни проти Туреччини,
- 68. зокрема морський похідкозаків у складі польського війська. Про задуми Хмельницького дізналися польські можновладці, що підтверджується подіями особистого життя майбутнього гетьмана. Суперечки з чигиринським підстаростою Данієлем Чаплинським за маєток у Суботові, якого той хотів відібрати, привели Хмельницького влітку 1646 р. до Варшави. Відомо, що від короля Богдан отримав підтвердження своїх прав на Суботів. Проте це не спинило Чаплинського. На початку 1647 р. за його наказом було побито сина Хмельницького Юрія, а навесні того самого р. Чаплинський захопив Суботів і вигнав звідти родину Хмельницького. Отож, Богдан Хмельницький на власному досвіді переконався, що сваволя магнатів і панства в Речі Посполитій не має меж, і ніхто, крім козацтва, не захистить права скривдженого народу. Тому він разом із найближчими сподвижниками активно готував повстання. Наміри було виявлено, і восени 1647 р. Хмельницького заарештували. У середині грудня він утік із в'язниці та з невеликим загоном козаків і старшим сином Тимошем подався на Запорожжя. Обрання Богдана Хмельницького гетьманом. Організація української повстанської армії. На Січі, що містилася тоді на Микитиному Розі (нині м. Нікополь на Дніпропетровщині), згідно з «Ординацією...», стояла вірна Речі Посполитій урядова залога — польський загін та реєстровий полк. Тому Хмельницький зайняв о. Бучки у гирлі р. Томаківки. Там за його наказом почали будувати укріплення, копати рови, насипати вали і ставити на них частокіл із загострених паль. Тим часом з усіх земель Війська Запорозького прибували запорожці. Зібравши чималий загін, Хмельницький розпочав активні дії. 20 січня 1648 р. він підійшов під саму Січ, 24 січня захопив усі човни й провіант, а вже наступного дня без особливих труднощів заволодів і фортецею. При цьому значна частина реєстровців перейшла на бік повстанців. Невдовзі відбулася козацька рада, на якій Хмельницького було обрано гетьманом. Богдан Хмельницький розіслав універсали до українського народу із закликами вступати до лав козацького війська; налагодив виробництво пороху, організував купівлю зброї та боєприпасів, досяг домовленості про перехід реєстрових козаків із початком воєнних дій на бік повстанців. Водночас новообраний гетьман вів переговори з Туреччиною та особливо — з Кримським ханством. Заручившись підтримкою Туреччини, у лютому-березні 1648 р. в Бахчисараї уклав угоду з кримським ханом Ісламом-Гіреєм III про військову допомогу у війні проти Речі Посполитої. У такий спосіб гетьман прагнув розв'язати складну проблему — брак власної кінноти. Крім того, домовленість із ханом давала змогу уникнути несподіваного нападу татарських і ногайських орд, що було б особливо небажаним під час воєнних дій проти Польщі. Такі приготування Хмельницького не були таємницею для польських воєначальників. Великий коронний гетьман Миколай Потоцький поклав за мету будь-що запобігти розгортанню повстання. З метою придушення козацького виступу він наказав канівському полковникові 13 лютого виступити на Дніпровий Низ. Через день і сам рушив на Черкащину, де мали збиратися урядові війська. Коли ж ці війська увійшли на землі Війська Запорозького, Хмельницький віддав наказ вирушати в похід. Початок збройної боротьби проти Речі Посполитої. Зібране для боротьби проти повстанців військо Речі Посполитої, очолюване коронними гетьманами Миколаєм Потоцьким (великим) і Мартином Калиновським (польним), зібралося на Черкащині. Для придушення осередку повстання було вирішено вислати на Запорожжя два загони. Один загін поляків (ним командував син Миколая Потоцького — Стефан) отримав наказ іти суходолом, інший — плисти на човнах Дніпром. Головні ж сили з обома гетьманами на випадок виходу повстанців на «волость» лишалися в Черкасах. За тиждень військо Стефана Потоцького вийшло на береги степової річки Жовті Води. Богдан Хмельницький зібрав на той час чималі сили: 8 тис. козаків і 20 тис. ординців (татар і
- 69. ногайців) під командуваннямперекопського мурзи Тугай-бея. З ними він вирушив назустріч загонам польських вояків та реєстровців, а 19 квітня перестрів ворога на Жовтих Водах. Поляки змушені були стати табором. Хмельницький оточив польський табір і, регулярно атакуючи його, чекав на підхід підкріплень та звісток із берегів Дніпра. 30 квітня підійшли загони Єдичкульської орди. Через щільну блокаду Стефан Потоцький не мав змоги передати звістку своєму батькові. Тож головні польські сили перебували в очікуванні між Черкасами й Корсунем. Тим часом на бік Богдана Хмельницького перейшли всі полки реєстрових козаків. Вирішальний бій стався 16(6) травня. Він завершився нищівною поразкою поляків. Продовжуючи наступ, Богдан Хмельницький на чолі 15—17-тисячного війська козаків і 4 тис. татар вирушив до Корсуня. Звістка про поразку польських військ на Жовтих Водах змусила коронного гетьмана вдатися до енергійних дій. Він наказав відступати до Корсуня, куди мав підійти 6-тисячний корпус Яреми Вишневецького. Та коли польські війська увійшли до Корсуня, виявилося, що повстанці також підходять до міста. Щоб Корсунь не дістався Хмельницькому, Потоцький наказав його пограбувати й спалити. Далі, у напрямку на Богуслав, поляки вирішили рухатися під прикриттям табору. На світанку 26 травня громіздкий, але боєздатний польський табір вирушив богуславським шляхом із Корсуня. Повстанці супроводжували його на відстані пострілу. Перед полуднем польський табір дійшов до заболоченого урочища Горохова Діброва. Тут на нього чатувала засідка. Саме тут відбулася славнозвісна Корсунська битва. Повстанці спершу оточили і знищили передові польські загони, де перебував Потоцький. Коронного гетьмана було поранено і взято в полон. Така сама доля спіткала й Калиновського. Довше чинили опір тільки вояки з середини табору, але й вони близько 1-ї години пополудні склали зброю. Багато поляків загинуло, багато потрапило в полон разом із величезними трофеями. 20- тисячне коронне військо перестало існувати. Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали сигналом для повстань по всій Україні, для визвольного походу української армії на захід. Богдан Хмельницький збирав війська у Білій Церкві, формував нові, українські органи влади, а керувати визволенням Правобережної України від сил Речі Посполитої послав полковника Максима Кривоноса, який фактично став наказним гетьманом. До кінця липня було визволено з-під польського ярма всю територію Лівобережжя, а до кінця серпня — Брацлавське, Київське, Подільське (крім м. Кам'янця) воєводства на Правобережжі, а також східні й південні райони Волинського воєводства. Після безплідних мирних переговорів, у вересні 1648 р. відновилися воєнні дії. Неподалік містечка Пилявці поблизу Старокостянтинова (нині Пилява Хмельницької обл.) для нової битви зійшлися коронне військо й українська армія. 11 вересня (за ст. ст.) 1648 р. передові частини двох армій розпочали бій за греблю через Ікву. Кілька разів гребля переходила з рук у руки, поляки постійно надсилали підкріплення; врешті надвечір українці мусили відступити до свого табору. Полякам, які не мали власного табору, довелося стояти цілу ніч у бойовому порядку, очікуючи на атаку з боку повстанців. Вирішальна битва під Пилявцями розпочалася 23 вересня. Вранці українські, кримсько- татарські та ногайські загони вишикувалися бойовим порядком. Потужним ударом вони відбили греблю, а незабаром почали переслідувати ворога. Польське командування не спромоглося забезпечити організованого відступу. Це спричинило у війську Речі Посполитої паніку та безлад. Покидавши зброю і залишивши боєприпаси, польське військо накивало п'ятами. Пилявецька битва завершилася для польської армії ганебною поразкою. А от повстанців вона надихнула на нові битви. Головні сили українського війська
- 70. під проводом БогданаХмельницького рушили до Львова. Переможним походом повстанська армія просувалася на захід. 26 вересня 1648 р. розпочалася облога Львова. 5 жовтня загони Максима Кривоноса захопили Високий Замок — фортецю на високому пагорбі. Львівська міська верхівка, зрозумівши безвихідь свого становища, почала переговори. Гетьман вимагав від польського командування та міської влади капітулювати і видати козакам їхніх запеклих ворогів — Ярему Вишневецького, Олександра Конецпольського та інших. Проте, дізнавшись, що ті таємно втекли до Замостя, наказав припинити облогу і, дочекавшися викупу для сплати ординцям, рушив на Замостя. Начальник гарнізону, дізнавшись про наближення військ повстанців, наказав спалити передмістя. Облога за таких обставин могла затягнутися. Підійшовши до Замостя, Хмельницький запропонував міській владі сплатити викуп і спробував переманити на свій бік німецьких найманців, які перебували в місті. Діставши відмову, гетьман наказав брати місто штурмом. Проте цей штурм, як і два подальші, виявився невдалим. Тоді Хмельницький наказав ущільнити облогу. Коли ж під Замостя прибули полковники Максим Кривоніс і Петро Головацький, а українська армія почала готуватися до нових штурмів, обложені стали поступливішими. Розпочалися переговори між повстанцями та міською владою. Хмельницький отримав викуп і зняв облогу Замостя. Звістка про наміри повстанців іти на Краків та Варшаву налякала польський уряд. Занепокоєння в польському стані спричинялося й дипломатичними заходами Хмельницького, спрямованими на створення антипольської коаліції. На початку листопада, під час стояння під Замостям, Богдан Хмельницький розпочав переговори з польським урядом. До припинення воєнних дій гетьмана спонукало складне становище армії: боєздатного війська налічувалося не більше як 30 тис, гостро відчувалася нестача гармат, боєприпасів і харчів, давалася взнаки загальна втома, дошкуляла зима. До того ж спалахнула епідемія чуми. На рішення Хмельницького вплинули й повернення татар до Криму та загроза нападу на Київщину й Чернігівщину литовської армії. Крім того, ще аж ніяк не вичерпаними були військові сили Польщі. Зваживши на все, Богдан Хмельницький погодився з рішенням ради і настроями старшини та уклав перемир'я з новообраним польським королем Яном II Казимиром. 14 листопада 1648 р. Богдан Хмельницький зі своїми загонами повернув на схід. Переможний похід 1648 р. було завершено. Одначе, укладаючи мир під Замостям, гетьман не збирався припиняти збройної боротьби взагалі. Він планував навесні 1649 р. знову зібрати військо, покликати татар на допомогу й поновити воєнні дії. Внаслідок перемоги під Пилявцями й походу української армії на Львів та Замостя на початку листопада 1648 р. майже всі етнічні українські землі було визволено від польського панування. 23 грудня 1648 р. Богдан Хмельницький урочисто в'їхав до Києва. Як і скрізь на шляху повернення гетьмана з-під Замостя, у Києві радо вітали переможця. Назустріч українським полкам вийшли єрусалимський патріарх Паїсій, який перебував тоді в Києві, і київський митрополит Сильвестр Косов. Студенти Києво-Могилянської академії виголосили на честь героя свої вірші-панегірики. Київський митрополит Сильвестр Косов та єрусалимський патріарх Паїсій урочисто привітали гетьмана як «нового Мойсея» — визволителя свого народу від іноземних поневолювачів. Українське православне духівництво благословило Богдана Хмельницького на переможну війну проти загарбників і підтримало його намір зміцнювати відроджену Українську державу. Програма розбудови Української гетьманської держави. На початку 1649 р. Богдан Хмельницький оприлюднив свої наміри щодо війни проти Речі Посполитої. Це сталося в лютому, під час переговорів у Переяславі з королівським посольством. У відповідь на умови перемир'я, запропоновані польськими послами, гетьман сформулював остаточну мету війни.
- 71. Промова Хмельницького тлумачитьсядослідниками як програма розбудови Української держави. У розмовах із польськими послами було чітко обумовлене право українського народу на створення власної держави в його етнічних межах. Гетьман висловив ідею незалежності утвореної держави від влади польського короля. При цьому він наголосив, що Українська козацька держава є наступницею Київської Русі. Промовляючи до польських послів у Переяславі в лютому 1649 p., Хмельницький заявив: «Правда те, що я мала й незначна людина, але Бог дав мені, що я є одновладцем і самодержцем руським. Виб'ю з лядської неволі ввесь руський народ, а що перше я воював за шкоду і кривду свою, тепер буду воювати за нашу православну віру. За кордон на війну не піду, на турків і татар шаблі не підніму, досить маю на Україні, на Поділлі й Волині, досить вигоди, достатку й пожитку в землі та князівстві своєму, по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи! А будуть і за Віслою кричати, знайду я їх там напевно. Не залишиться мені нога жодного князя і шляхетки тут, на Україні; а схоче котрий з нами хліб їсти, хай буде послушний Запорозькому Війську». Воєнно-політичні події 1649—1653 pp. Національно- визвольні війни Навесні 1649 р. воєнні дії розпочалися вздовж лінії кордону, що пролягала р. Случчю. Польські полки з'єдналися під Старокостянтиновом, щоб звідти вирушити назустріч головним козацьким силам. Звістка про те, що під Старокостянтинів ось-ось має підійти військо Богдана Хмельницького, виявилася несподіванкою для польського командування, і воно вирішило відступати. Місцем розташування польських військ було обрано Збараж. Частина загонів зайняла Збаразький замок, решта неподалік почала зводити табір. Та закінчити його не встигли, бо підійшла українська й татарська кіннота. Спалахнув бій. Почалася облога Збаража. 27 липня козаки розпочали генеральний наступ. Бій тривав три години; поляки затято боронилися. Наступного дня Хмельницький отримав повідомлення, що з Варшави під Збараж вирушило головне польське військо на чолі з королем Яном Казимиром. Зваживши на цю обставину, гетьман вирішив змінити перебіг воєнної операції. Основна частина козацького війська, очолена Хмельницьким, непомітно для ворога відійшла з-під Збаража й рушила назустріч королю. Тим часом військо Яна Казимира наближалося до містечка Зборів (нині Тернопільська область). Просуваючись уздовж р. Стрипи, воно розтяглося на багато кілометрів. Богдан Хмельницький вирішив скористатися з такої ситуації та атакувати польське військо. Зборівська битва розпочалася 15 серпня. Кінні козацькі й татарські загони перейшли річку та несподіваним ударом з тилу і флангів атакували королівські війська. У польських лавах почалася паніка. Розтягнуті на вузькій та багнистій дорозі, польські полки, не маючи змоги допомагати один одному, потрапляли в оточення й гинули. Передову частину польських військ, де знаходився король, козаки також атакували. Рятуючись, поляки спорудили табір у передмісті Зборова. Частина польського війська як резерв залишалася в місті. У ніч проти 16 серпня Хмельницький перегрупував війська і щільно оточив польський табір та містечко Зборів. Зранку цього дня українські полки одночасно штурмували Зборів, греблю та мости на Стрипі, щоб розірвати зв'язок між Зборовом і королівським табором. Коли, нарешті, місто було здобуте, козаки всі сили спрямували проти королівського табору. Польський король керував обороною особисто. Та на другу добу облоги, вночі, поширилися чутки, що він виїхав із табору. Польські вояки почали масово тікати. Ті, що залишилися, були в безнадійному становищі. Хмельницький міг остаточно добити польську армію. Але кримський хан Іслам-Гірей
- 72. порушив попередню домовленістьі перейшов на бік короля Речі Посполитої. Неможливість вести війну одночасно проти Польщі й проти Кримського ханства спонукала Богдана Хмельницького укласти мирний договір із Польщею. Ситуація ускладнювалася тим, що до переговорів із Польщею вдався і кримський хан, який прагнув використати польсько-українську війну та свою участь у ній для досягнення власних інтересів — забезпечення військової підтримки польської корони в можливій війні проти Московії. Досягши згоди з польським урядом за спинами козаків, кримський хан звів нанівець блискучі перемоги української армії. За таких обставин Богдан Хмельницький виявив неабиякий дипломатичний хист і політичну волю: український гетьман спромігся зберегти головний здобуток двох років Національно-визвольної війни — Українську державу. Після напружених переговорів, 18 серпня 1649 р. було укладено Зборівський мирний договір. Він передбачав перехід під владу гетьмана територій колишніх Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств. На цих територіях польський уряд позбавлявся права розміщувати свої війська, а державні посади мали обіймати лише православні. Домовилися також про встановлення реєстру в 40 тис. козаків. Усім учасникам війни оголошувалася амністія. Шляхта поверталася до своїх володінь, а селяни мусили виконувати довоєнні повинності в маєтках своїх власників. Зборівський мирний договір, укладений під тиском обставин, не відповідав фактичним успіхам Національно-визвольної війни. Проте він мав виняткове значення для піднесення ідеї української державності, бо вперше в історії українсько-польських відносин Україна одержувала з боку Польщі визнання певної самостійності як козацька держава. Це давало змогу гетьманському урядові продовжувати боротьбу за незалежність. Протягом 1650 р. Польща й Україна готувалися до нового етапу війни. В міжчассі на вимогу Іслам-Гірея Богдан Хмельницький здійснив із ним похід на Молдавію, господар якої Василь Лупу підтримував Річ Посполиту (див. нижче). Наприкінці 1650 р. відбувся сейм Речі Посполитої, на якому було схвалено воєнний наступ на Україну. Командувачами призначалися визволені з татарського полону Миколай Потоцький та Мартин Калиновський. Воєнні дії розпочалися в ніч проти 10 лютого 1651 р. Коронна армія на чолі з польним гетьманом Мартином Калиновським зненацька захопила містечко Красне на Поділлі, куди перед тим увійшли частини Брацлавського полку на чолі з героєм Національно-визвольної війни Данилом Нечаєм. У жорстокому бою Нечай і майже всі його сподвижники полягли на полі бою. З-під Красного частини Калиновського рушили на Вінницю, маючи намір зробити її опорним пунктом подальшого наступу, і вже наприкінці лютого розпочали облогу. Проте повстанці на чолі з полковником Іваном Богуном укрилися в колишньому католицькому монастирі під Вінницею і вистояли перед переважаючими силами ворога, завдавши йому дошкульних втрат. Тим часом підійшла сподівана допомога від гетьмана України, яку вів уманський полковник Йосип Глух. При відступі через Буг виникла паніка у польському війську, чим скористалися українські повстанці. Їхні удари відчутно послабили армію Калиновського. Воєнні дії припинилися майже до літа. Берестецька битва. Вирішальна битва між основними силами польської та української армій сталася 28 червня — 10 липня 1651 р.поблизу містечка Берестечка на Волині. Це була найбільша битва Національно-визвольної війни за чисельністю вояків, які брали в ній участь. Загальна кількість польського війська становила 150 тис, а з урахуванням озброєної та здатної до бою челяді значно перевищувала 200 тис. Військо Богдана Хмельницького становило 60 тис. козаків, 40 тис. селян, міщан та обозних слуг, а після приєднання 100 тис. татар сягало 200 тисяч. Місцем для битви було обрано межиріччя Стиру й Пляшівки. Перші сутички спалахнули зранку 28 червня. Перший день був невдалим для української та кримської кінноти, проте наступного дня
- 73. козаки й татаримали перевагу. Під час головної битви, 20 червня, коли перемога була вже на боці Богдана Хмельницького, ординці несподівано залишили поле бою: як з'ясувалося, кримський хан Іслам-Гірей не хотів поразки польського війська й тому напередодні розпочав переговори з королем. Щоб уберегти козацькі сили від нищівної поразки, Хмельницький вирішив відвести армію до р. Пляшівки, болотяні береги якої могли надійно захистити тил козацького війська. Наказавши збудувати земляні укріплення для зміцнення табору, гетьман вирушив за ханом, аби домогтися повернення орди на поле бою. Але хан ув'язнив Богдана Хмельницького, Івана Виговського, полковника Лук'яна Мозирю та ще деяких старшин. Повстанці ж залишилися у облозі «як бджоли без матки», але надіялися на швидке повернення гетьмана з кримським ханом та ордою. Почався другий етап битви. Протягом 10 днів козаки героїчно обороняли табір, відбиваючи всі атаки поляків. Одначе становище погіршувалося. Найбільше непокоїла відсутність чіткого плану дій. Між генеральною старшиною не було єдності, змінилося кілька наказних гетьманів, що командували обложеним військом. Одні пропонували залишити табір, інші — захищатися. Тим часом облога ставала дедалі тяжчою. Не вірячи в можливість змінити ситуацію на краще, чимало козаків тікало з табору, а деякі навіть переходили на бік короля. За таких складних обставин наказним гетьманом було обрано Івана Богуна. Було ухвалено прориватися з оточення. Відхід основної боєздатної частини козацького війська стався у ніч на 10 липня. Козаки спорудили переправи через Пляшівку й непомітно для ворогів стали виходити з оточення. На жаль, у той час, коли головні сили козаків покинули табір, якийсь страполох підняв паніку. Решта обложених, переважно з числа селян, кинулися до переправ. Тим часом Ян II Казимир негайно послав підрозділи коронного війська атакувати табір, і той легко був узятий. Ті козаки, які прикривали відхід основних сил, загинули героїчною смертю. Загинуло чимало так званої «черні», особливо коли її наздоганяла вже за межами табору польська кіннота. Отже, Берестецька битва була для козаків невдалою. Проте навряд чи можна вважати її катастрофою. Адже не було капітуляції, а ядро української повстанської армії прорвало блокаду і було готове до продовження боротьби. Повернувшись із полону на початку липня, Богдан Хмельницький та Іван Виговський швидко провели мобілізаційні заходи, і вже через два місяці українська армія зупинила просування потужного польсько-литовського війська в районі Білої Церкви. Це змусило Миколу Потоцького піти на переговори. 28 вересня 1651 р. в Білій Церкві було укладено мирний договір, за яким територія гетьманського врядування обмежувалася Київським воєводством. До Брацлавського й Чернігівського воєводств поверталася польська адміністрація. Магнати і шляхта отримували свої довоєнні маєтки. Козацький реєстр зменшувався з 40 до 20 тисяч. Перший молдавський похід Богдана Хмельницького. З метою досягнення воєнно- політичної ізоляції Польщі Богдан Хмельницький на початку 1650-х pp. прагнув зав'язати відносини з придунайськими країнами — Валахією, Трансільванією, а надто з Молдавією. Влітку 1648 р. гетьман удавався до спроб схилити молдавського господаря Василя Лупу до встановлення добросусідських відносин із Гетьманщиною. Проте Лупу й надалі підтримував польський уряд, який планував використати Молдавію у своїй боротьбі проти повстанців. Аби перешкодити цьому, Богдан Хмельницький, діючи під тиском Кримського хана Іслам- Гірея III, почав готувати воєнний похід проти молдавського господаря. У другій половині серпня 1650 р. 60-тисячна українська армія під проводом Богдана Хмельницького й загони кримських татар кількістю 30 тис. перейшли Дністер і вступили на територію молдавського князівства. На початку вересня 1650 р. козацькі полки оволоділи столицею князівства — м. Ясси. Василь Лупу погодився на мир, головною умовою якого була відмова Молдавії від союзу з Польщею. Так між Україною і Молдавією було встановлено союзницькі відносини. Щоб зміцнити політичні зв'язки з Гетьманщиною, молдавський господар зобов'язався видати свою дочку Роксанду за сина Богдана Хмельницького — Тимоша. Шлюб Тимоша з
- 74. Роксандою потрібен бувгетьманові для посилення впливу на Молдавію, а також для зміцнення позицій Української держави. Одначе після Берестецької битви Василь Лупу відмовився виконувати свої зобов'язання щодо України. Нагадати про умови українсько-молдавського договору Хмельницький вирішив силою зброї. В цей час загострилися й українсько-польські відносини. Новий великий гетьман коронний Марцін Калиновський (М. Потоцький помер у листопаді 1651 р.) вирішив схилити на свій бік Уманський полк, беручи до уваги те, що колись Уманщина була його володінням. Знайшлися й такі, що зрадили Україну. Один з них, івангородський сотник Василь Бублик, мав заманити Хмельницького до себе на пасіку і там його вбити. Про це одразу стало відомо Хмельницькому, який ніколи не скаржився на слабкість своєї розвідки. Він пообіцяв, що Бублик скоро «дістане на бублики», і виконав свою обіцянку. Зрадника було страчено, а український уряд зайвий раз переконався в агресивних намірах Речі Посполитої. Батозька битва (1—2 червня 1652 р.). Коли українські війська стали підходити до молдавських кордонів, їм назустріч виступив на чолі 60-тисячної армії великий коронний гетьман Калиновський. Польські загони розташувалися табором біля гори Батіг на Брацлавщині (сучасна Вінниччина), на лівому березі Південного Бугу. 1 червня передові козацькі частини під командуванням Тимоша Хмельницького й загони татарської кінноти почали битися з польською кіннотою, а основні частини підійшли непомітно 2 червня. Оточивши польський табір, українська армія атакувала одночасно з усіх боків. Гетьман скористався прорахунками поляків, які, очікуючи на допомогу уманців та підхід своїх нових частин, побудували надто великий табір, якого не могли належно захистити. До вечора польське військо було вщент розбите, загинув і його головнокомандувач, голову якого Хмельницькому й хану приніс на списі якийсь ординець. Загинув і єдиний син Каливовського, коронний обозний. Довідавшись про поразку під Батогом, польське військо, яке йшло на допомогу Калиновському, повернуло назад. Перемога козацького війська під Батогом була переконливим реваншем за поразку під Берестечком. Вона сприяла розгортанню повстання на Брацлавщині та Чернігівщині проти відновленої тут польської влади. Загарбники мусили рятуватися й залишали землі Гетьманщини, західні кордони якої знову встановилися по берегах р. Случі, як передбачав Зборівський договір 1649 р. Отже, унаслідок нового спалаху визвольної боротьби у червні 1652 р. відновилася влада гетьманського уряду, й козацька Україна знову здобула незалежність, Білоцерківський договір утратив чинність. Молдавські походи 1652—1653 pp. Після Батозької битви, у червні 1652 p., українська армія, вступивши до Молдавії, змусила Лупу виконати попередні зобов'язання. У серпні Тиміш узяв шлюб із Роксандою. Цікаво, що старша донька Василя Лупу — Марія вже була видана за литовського гетьмана Януша Радзивіла і це давало Хмельницькому надію на налагодження союзу з Великим князівством Литовським. (Як відомо, Януш Радзивіл та його брат богуслав у 1655 р, виступили проти короля Яна Казимира і схилялися до розриву Люблінськоїунії 1569 p., що поглибило кризу Речі Посполитої.) Занепокоєні посиленням українсько-молдавського союзу, Польща, Валахія і Трансільванія об'єдналися в антиукраїнську коаліцію. У квітні 1653 р. валаський господар Матвій Басараб і трансільванський князь Юрій (Д'єрдь) II Ракоці за підтримки польського уряду захопили Ясси й посадили на престол свого ставленика Георгія Стефана. Василь Лупу звернувся по допомогу до Богдана Хмельницького. 21—22 квітня 1653 р. українське військо, очолюване Тимошем Хмельницьким, розбило загони нового молдавського господаря. Влада знову перейшла до Лупу. Проте Лупу тим не вдовольнився. Він підбурив Тимоша Хмельницького до походу на Валахію. Недосвідчений Тиміш не відмовив тестеві. Завдавши ряд поразок ворогам, союзники заглибились у Валахію, однак у генеральній битві зазнали поразки. Хмельниченко з військом повернувся в Україну. Військова допомога Лупу не поклала край колотнечі за владу в Молдавії. Невдовзі Лупу
- 75. знову скинули зпрестолу. Потрапивши у скруту, він вкотре звернувся по допомогу до козаків. Вірне союзницьким зобов'язанням, українське військо, очолене Тимошем, вирушило в похід. Обставини складалися не на користь Тимоша. У фортеці Сучава козаки потрапили в облогу. Там, під час героїчної оборони, в одному з боїв Тимоша було смертельно поранено. Вороже ядро розбило вщент козацького воза і відірвало ногу гетьманичеві. Через деякий час він помер від гангрени. Оскільки законний спадкоємець молдавського престолу загинув, козаки уклали почесний мир і з прапорами та зброєю вийшли з Сучави. Тіло Тимоша Хмельницького було засипано сіллю і привезено до Суботова, де вбитий горем батько поховав його у Свято-Іллінській церкві, збудованій власним коштом. Церква, де упокоївся згодом і прах самого Богдана Хмельницького, збереглась і стоїть по цей день. Жванецька облога. Воєнні дії тривали й на території України. Батозька перемога не означала швидкого завершення війни проти Польщі. Від лютого 1653 р. польські загони здійснювали спустошливі рейди на козацьку територію. А восени 1653 р. польський король із 40-тисячною армією вирушив з-під Львова до Галича, а звідти — до Кам'янця-Подільського і став табором під містечком Жванець, що на шляху від Кам'янця-Подільського до Хотина, між річками Жванчик і Дністер. Туди підійшли й основні сили українсько-татарського війська. Польський табір було взято в тривалу облогу у жванецькому замку, рештки якого збереглися і донині. Невдовзі у польському таборі почався голод, спалахнули епідемії. Та від остаточної поразки поляків уже вкотре врятували ординці. 15 грудня хан і польський король уклали усну угоду, за якою воєнні дії припинялися, татари отримували дозвіл брати ясир на західноукраїнських землях. Інтереси України за Кам'янецькою угодою не бралися до уваги, бо передбачене тією угодою відновлення умов Зборівського договору вже не влаштовувало українців. Отже, попри вдалі воєнні дії наслідки Жванецької кампанії для Української гетьманської держави виявилися вкрай несприятливими. Внутрішнє і зовнішньополітичне становище Гетьманщини наприкінці 1653 р. За умов тривалої війни становище Української держави невпинно погіршувалося. Особливо тяжким воно стало восени 1653 р. Шість років війни виснажили Україну. Внаслідок польських карних походів, ординських грабунків, постійних мобілізацій населення, епідемій чуми та холери було спустошено понад 100 міст і містечок на Правобережжі, знелюдніли території Брацлавщини й Київщини. Стало занепадати сільське господарство. Зростала втома від війни і невдоволення народу. Рятуючись від загарбників, українці тікали до Московії та Слобожанщини. Почали спалахувати заворушення селян і рядових козаків проти політики гетьманського уряду. Погіршувалося й міжнародне становище Української держави. Річ Посполита, Молдавія, Валахія і Трансільванія об'єдналися в антиукраїнський союз. Кримський хан надто часто у вирішальні моменти зраджував українців, отож союз із ним видавався непевним. Що ж до Польщі, то вона, не змирившись з існуванням Української держави, готувалася до нового наступу. Задля збереження основних здобутків війни, насамперед держави, український уряд дійшов висновку про потребу вдатися до союзу з московським царем чи турецьким султаном. Саме в такому напрямку пожвавилася дипломатична діяльність гетьманського уряду. Утворення Української козацької держави — Гетьманщини Переможні битви 1648—1649 pp., унаслідок яких значна частина українських земель була звільнена від польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою «Військо Запорозьке». Історики дали цій державі умовну назву — Гетьманщина. Швидка організація державного життя на визволених територіях засвідчила, що Національно-визвольна війна відкрила широку перспективу для майбуття українського
- 76. народу. Як відомо,остаточну мету визвольних змагань козацтва Богдан Хмельницький вбачав у відродженні Української держави. При тому гетьман брав до уваги не тільки державотворчий досвід Запорозької Січі й Великого князівства Литовського, а й державницькі традиції Київської Русі та Галицько-Волинського королівства, пам'ять про які жила в колах української православної шляхти й духівництва, а від часів Сагайдачного — і серед козаків. Про живлющість ідеї утвердження козацької держави добре знали в Західній Європі ще задовго до 1648 р. Зокрема, семигородський князь 1628 р. говорив, що «козацький народ може відділитись від Польщі й збудувати окрему республіку, якщо тільки знайде для своїх змагань розумного та шляхетного вождя й ініціатора». Переможні битви 1648—1649 pp., унаслідок яких значну частину українських земель було визволено з-під польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави — Гетьманщини. Органи державної влади. Найвищим законодавчим органом держави стала Генеральна рада — загальна рада всього війська. Позаяк такі ради відбувалися бурхливо, обговорювати справи на них було важко. Тому скликалися вони зазвичай лише для схвалення заздалегідь підготовлених рішень. З часом значення Генеральної ради настільки зменшилося, що незабаром її взагалі перестали скликати. Роль Генеральної ради перебрала Старшинська рада, що складалася з полковників і генеральної старшини. Поступово склад Старшинської ради розширився за рахунок представників міст, шляхти, духовенства. Старшинська рада мала надзвичайно широкі повноваження. Вона розглядала всі питання міжнародної політики, зокрема миру і війни, затверджувала міські привілеї та смертні вироки тощо. Виконавча й судова влада зосереджувалися в руках гетьмана. Він, зокрема, скликав Генеральну і Старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві (саме при гетьманові діяв Генеральний військовий суд), опікувався фінансовою системою, за рішенням ради розпочинав війну, провадив мирні переговори, керував дипломатичними зносинами з іншими державами та розвідувальною службою, був головнокомандувачем збройних сил. Керувати всіма справами внутрішнього врядування й зовнішньої політики гетьманові допомагав уряд — генеральна старшина, що фактично виконувала функції кабінету міністрів і водночас — генерального військового штабу. До її складу входили: генеральний писар, генеральний обозний, двоє генеральних осавулів, двоє генеральних суддів. Адміністративно-територіальний устрій. Територія козацької держави в ідеалі мала охоплювати всі етнічні українські землі, і не випадково практично на всіх землях, куди сягала шабля повстанців, формувалися козацькі полки. За нашими підрахунками, їхня чисельність разом з кількома білоруськими полками сягала майже 50! На жаль, мілітарна потуга Речі Посполитої, на боці якої стояла вся католицька Європа, не дали тоді змоги добитися визволення всіх етнічних українських земель і утвердити на них владу українського уряду. Так, згідно з умовами Зборівського договору 1649 р. Гетьманщина складалася із земель колишнього Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. кв. км — від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні. Столицею та гетьманською резиденцією став Чигирин, засновником якого був Михайло Хмельницький, покійний батько гетьмана. Чигирин мав прекрасні природні укріплення, стояв далеко від етнічної Польщі, звідси легше було дістати ординську допомогу, бо недалеко починалося т. зв. Дике Поле. На визволених українських землях скасовувався польський адміністративний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, а замість них створювалися полки зі своїм територіальним поділом. У 1649 р. всю територію Української держави було поділено на 16 полків (на Правобережжі — 9, на Лівобережжі — 7). Центром полку було одне з великих міст полкової території. Кожен полк очолював полковник, обраний на полковій раді або призначений гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову та адміністративну владу
- 77. на території полку,тобто був не лише військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку. Територія полку поділялася на 10—20 і навіть більше сотень. Сотні, як і полки, різнилися площею та чисельністю, були, наприклад, сотні, до складу яких входило по кілька тисяч козаків. Адміністративними центрами сотень були міста, містечка й великі села. Військово-адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники. Існували сотенні військові канцелярії, сотенні суди тощо. Містами, що мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), керували магістрати на чолі з війтами. В інших порядкувала козацька адміністрація. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків — обрані ними отамани. Запорозька Січ була окремою адміністративною одиницею в державі. Створення Української армії. Гетьманська держава мала одну з найсильніших у тогочасній Європі армій. Її було створено зусиллями Богдана Хмельницького й досвідченої козацької старшини у перший рік війни об'єднанням розрізнених селянських і козацьких загонів. Ця армія налічувала понад 100 тис. вояків та була організована за полково-сотенним територіальним принципом: певна територія виставляла кілька сотень козаків, які об'єднувалися в полк. Більшість війська становило покозачене селянство та міщани. Проте ядром армії було реєстрове й запорозьке козацтво. Структурування війська, його матеріальне забезпечення, бойова підготовка та кадрова політика також здійснювалися за традиціями Війська Запорозького. Основу козацьких полків становила піхота. З ініціативи гетьмана під час Національно- визвольної війни було створено козацьку кінноту, яка вже 1649 р. успішно протистояла ворогові. До діючої армії увійшли також підрозділи розвідки, фортифікаційної та прикордонної служб, загони варти. Спеціальні загони забезпечували постачання зброї, боєприпасів, продовольства. Фінансова система. Організація державного апарату, утримання війська, дипломатична діяльність потребували чималих коштів. Грошовими справами в козацькій державі безпосередньо керував Богдан Хмельницький. Існувало кілька джерел прибутку військового скарбу, й передусім — земля, що перейшла в користування скарбу, сільськогосподарські промисли (млини, броварні, гути тощо) та плата за їх оренду. Чимало коштів надходило від внутрішньої та зовнішньої, а також транзитної торгівлі (збори з торгів і ярмарків, кордонне мито тощо). Існували в державі й загальні податки, причому вони були набагато меншими, ніж у Речі Посполитій, і це відкривало широкі перспективи розвитку промисловості й торгівлі в Україні, сприяло піднесенню добробуту жителів Гетьманщини, які у своїй більшості збагатилися за рахунок конфіскованих у магнатів і шляхти Речі Посполитої, католицької церкви, маєтностей. Особливості сплати й надходження податків визначалися гетьманськими універсалами. За одиницю оподаткування брався двір, тобто господарство. Із грошових знаків найпоширенішими в обігу були польські монети, згодом московські й турецькі гроші. За свідченнями сучасників, наприкінці 1649 р. розпочалося карбування державної монети, на якій нібито було зображено «на одному боці — меч, а на іншому — його, Богданове, ім'я». Судочинство. У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального суду, полкових і сотенних судів. Найвищою судовою установою був Генеральний військовий суд при гетьманові. Він розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також деякі справи, з якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана. До складу Генерального суду входили двоє генеральних суддів і судовий писар. На місцях суди очолювали особисто полковники або сотники. Козацьким судам підлягали не тільки козаки, а й міщани та селяни. У містах із магдебурзьким правом діяли міські суди. Окрім того, в Україні функціонували за давньою традицією ще й церковні суди, але їх чинність поширювалася тільки на внутрішні справи православного духівництва.
- 78. Із відродженням Українськоїдержави герб Війська Запорозького — козак з мушкетом та шаблею — став гербом усіх визволених українських земель. В останній рік свого життя Богдан Хмельницький, прагнучи наголосити на миролюбному характері незалежної України, її вірності християнським ідеалам, запровадив на деяких документах зображення голуба з оливковою гілкою у дзьобі — символ Святого Духа, що несе мир людям. Проте миролюбний голуб не закріпився в тодішній Україні, яка мусила безупинно провадити оборонні війни, а традиційний герб уживався в Гетьманщині й на Запорозькій Січі аж до їх ліквідації. Зовнішня політика Української козацької держави. Від перших місяців Національно- визвольної війни Богдан Хмельницький зосередив особливу увагу на дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької України, прагнув дипломатичного визнання Гетьманщини європейськими державами. Задля успішної боротьби проти Польщі, що була однією з наймогутніших країн тогочасної Європи, уряд Хмельницького мусив перешкодити польським дипломатам у створенні антиукраїнської коаліції, і навпаки створити антипольську коаліцію. З цією метою наприкінці лютого — на початку березня 1648 р. було укладено військово-політичний союз із Кримським ханством та його васалами — ногайськими ордами, хоча позитивну відповідь щодо залучення Кримського ханства на свій бік від турецького уряду він дістав ще у 1647 р. Уряд зумів уникнути загострення відносин із Московією і домовився з протестантською Трансільванією про погодження спільних воєнних дій проти Польщі. Молдавського господаря примусили відмовитися від здійснення ворожої щодо України політики. Було встановлено дружні відносини з Валахією, католицькою Венецією, розпочато пошуки способів порозуміння зі Швецією. Особливе місце посідали відносини з Туреччиною. Було укладено українсько- турецьку угоду (1648 чи 1649 p.), що надавала українським купцям право вільного плавання Чорним морем і право безмитної торгівлі в портах Османської імперії. Отже, завдяки активній зовнішній політиці гетьманський уряд спромігся зміцнити позиції України в світі. Зміни в соціально-економічному житті. Утвердження Української козацької держави — Гетьманщини — відбувалося на тлі глибоких зрушень у господарському й суспільному житті. Було ліквідовано велике й середнє світське землеволодіння, фільварково-панщинну систему господарювання, кріпацтво. Натомість формувалася козацька, селянська, а також державна власність на землю. У зв'язку з цим змінилася соціальна структура суспільства. Змушені були залишити Україну польські магнати й католицька шляхта, католицьке духівництво — ті верстви, що тримали у своїх руках владу до початку Національно-визвольної війни. Позаяк шляхетсько-магнатський стан пощастило ліквідувати, провідну роль у житті суспільства став відігравати козацький стан. Влада та основні багатства зосереджувалися в руках козацької старшини. Козацька старшина формувалася з представників різних суспільних верств. Розширення кола старшини відбувалося й через службу на відповідних посадах. Безперечним завоюванням козацької держави стала особиста свобода абсолютної більшості селян і міщан, які, крім того, могли вільно вступати до козацького стану. Переважна більшість селян покозачилася, почала вести вільне козацьке господарство. Становище міщан поліпшувалося ще й завдяки тому, що в містах було ліквідовано засилля іноземців та усунуто національно-релігійні перешкоди для занять ремеслами, промислом, торгівлею, для участі в самоврядуванні. Українсько-московський договір 1654 р. Продовження Національно-визвольної війни у 1654—1658 рр. Відносини між Українською державою та Московією. Від кінця 1648 р. між Гетьманщиною та Московською державою розпочався постійний обмін посольствами. Український уряд непокоїла можливість налагодження відносин Московії з Річчю Посполитою. Адже їх пов'язував Поляновський мирний договір 1634 p., якого цар не
- 79. наважувався порушувати, абине давати польському урядові приводу до нової війни. Водночас у Москві були готові надати допомогу Речі Посполитій, свідченням чого стало переведення великих військових з'єднань на московсько-український кордон. У Москві чекали, поки обидві сторони українсько-польської війни знесиляться, а також остерігалися полум'я козацького повстання, що могло перекинутися на московські землі. Аби підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорозьким, Хмельницький у червні 1653 р. дав зрозуміти цареві: якщо той і надалі зволікатиме з розв'язанням українського питання, то Україна укладе союз із Туреччиною. До того ж гетьман наголосив на вельми неприємних наслідках такого союзу для Московії. Тоді 11 жовтня 1653 р. Земський собор Московської держави вирішив підтримати Гетьманщину й розпочати війну проти Речі Посполитої. У зв'язку з рішенням Земського собору до України було відряджено велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Зустріч і переговори, вручення царської грамоти і клейнодів мали відбутися в Переяславі — старому козацькому центрі, звичному до проведення великих рад. Українсько-московська міждержавна угода 18 січня 1654 р. Після попередніх переговорів, детальний хід яких і досі малопрояснений, на міському майдані Переяслава відбулася військова рада. У ній взяло участь близько 200 представників старшини та козацтва. Їй передувала таємна рада Хмельницького з генеральною старшиною та полковниками. Про подальший перебіг подій лишилося свідчення боярина Бутурліна, хоча сам Бутурлін на раді не був. У своєму звіті цареві боярин зазначав, що гетьман звернувся до присутніх з промовою. Зміст цієї промови нібито зводився до того, що єдиним виходом зі становища в боротьбі за визволення від польського гноблення за тих умов може бути союз із Московією. Рада винесла ухвалу про угоду з Москвою. Після зачитання царської грамоти старшина й посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги цареві Олексію. У церкві Хмельницький зажадав, щоб московські посли першими пообіцяли від імені царя захищати гетьманську державу від поляків та шанувати козацькі права і привілеї. Свою вимогу гетьман умотивував, посилаючись на стосунки козаків з польським королем: за європейською традицією передбачалася присяга обох сторін. Бутурлін категорично відмовився, пояснюючи, що цар є самодержцем і своїм підданим не присягає, крім того, «царське слово, раз дане, не міняється». Після багатогодинних нарад зі старшиною та переговорів з послами Богдан Хмельницький, аби не зривати переговорів, вирішив скласти присягу. При цьому слова Бутурліна були витлумачені як рівнозначні присязі царя. За думкою деяких істориків, Бутурлін таки дав присягу українському уряду від імені царя Олексія, але не вказав у своєму звіті на це порушення царських інструкцій. Кількість приведених до присяги 18 січня була незначною. Того дня присягнули 284 особи. Після Переяславської ради представники московського посольства мали побувати в 177 містах і містечках України. Метою таких відвідин було прийняття присяги на вірність цареві від населення. За даними московської сторони, присягу склали 127 338 осіб. Слід відзначити, що відібрати індивідуальну присягу за такий короткий термін було неможливо. Московські представники і їхні священики обмежувалися присягою верхівки найважливіших населених пунктів, а інших вписувано в число присяжників на підставі козацьких реєстрів (ймовірно, реєстру 1651 p.). Присягали жителі Гетьманщини (Наддніпрянської України), але не всі. Жінки — половина населення — не присягали. Не присягало й селянство — цілковита більшість населення тогочасної України. Не брали участі в церемонії Західна Україна, бо була під поляками (тоді лінія фронту проходила приблизно по лінії Житомир—Вінниця), та південні українські землі, що перебували під владою Запорозької Січі або кримського хана. Отже, формально присягали лише козаки й міщани Гетьманщини, хоч далеко не всі. Як свідчать історичні джерела, відмовилися присягати полковники Іван Богун, Іван Сірко, Йосип Глух, Григорій Гуляницький та ряд інших, частина козаків Уманського, Полтавського, Брацлавського, Кропив'янського й Корсунського полків, частина міщан Переяслава, Києва, Чорнобиля та інших міст, а також українське духівництво на чолі з київським митрополитом
- 80. Сильвестром Косовим, архімандритомКиєво-Печерської лаври Йосипом Тризною. Не присягали й козаки Запорозької Січі. Сучасники свідчать, що нерідко людей примушували присягати силою, як-от переяславського війта, котрий того ж дня помер з розпачу. Хитріші, а таких було чимало, називалися під час присяги не своїм іменем, що уневажнювало цей акт. Переяславська рада лише започаткувала оформлення московсько-українських відносин, бо ніяких письмових угод у Переяславі укладено не було. Все мали вирішити подальші переговори у Москві. Кожна зі сторін бачила союз двох держав по-своєму. Український уряд, укладаючи союз із Московією, послідовно виступав за рівні права його учасників, виходив із західноєвропейської моделі міждержавних стосунків. У Москві ж дотримувалися інших позицій. Московський уряд уже тоді прагнув перетворити Україну на свою провінцію, позбавлену всяких прав, а на українців включно із гетьманом дивилися як на підданих та холопів його царської величності. Проте в момент переговорів на цьому з тактичних міркувань не наголошувалося. Москва, образно кажучи, застосувала тактику «поступового ковтання удавом кролика» і мала поступово обмежувати суверенітет України, щоб врешті звести його нанівець. Натомість представники московського уряду щедро сипали обіцянки не порушувати «прав і вільностей» України. (Згодом цар Олексій навіть видав грамоту, в якій урочисто обіцяв не порушувати прав і вільностей України.) Особливістю українсько- московського договору було те, що він являв собою групу документів від кожного зі станів — окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків. Козацькі пропозиції складалися з 23 статей від імені гетьмана й Війська Запорозького. Основна ідея цих статей — встановлення в принципі таких міждержавних відносин, за яких Україна зберігатиме як внутрішню, так і зовнішню самостійність. Саме з цими статтями українське посольство, очолене генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником Павлом Тетерею, прибуло до Москви. Проект документа українські посланці подали московському урядові 14 березня 1654 р. Внаслідок тижневих переговорів проект дещо змінили, узгодили 17 статей, а з 6 дуже важливих узгодження відклали на пізніший термін. Згідно з «Березневими статтями» — ядром договору, гетьмана й старшину козаки мали обирати на раді. Українські адміністрація та суд лишалися самостійними і не підпорядковувалися Москві. Збирання податків покладалося на український скарб. Чисельність козацького війська встановлювалася в 60 тисяч. Свій проект угоди підготувало й міщанство. Українські міщани намірялися зберегти всі свої права і вільності, дані їм іще литовськими князями та польськими королями, насамперед міське самоврядування. Це право було їм підтверджено. Тривалі переговори православного духівництва України скінчилися безрезультатно. Українська православна церква не погоджувалася на залежність від патріарха московського, якої прагнули московський уряд і Російська православна церква. Отже, лише міщани загалом порозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою — тільки частково, а православне духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви. Згідно з документами, затвердженими під час переговорів 1654 p., встановлювалися міждержавні відносини, що не обмежували незалежності України. Умови українсько- московського договору 1654 р. свідчать про об'єднання України й Московії у своєрідну конфедерацію. Адже договір між двома державами загалом був рівноправний і (за умови дотримання) взаємовигідний. Водночас він був незавершений, недосконалий, діяв нетривалий час (кілька років) і тому дуже швидко втратив чинність. Перебіг воєнних дій проти Речі Посполитої в 1654—1655 pp. Незабаром на території Білорусі та Смоленщини розгорнулися воєнні дії. У західний похід виступили військо московського царя та посланий Богданом Хмельницьким 20-тисячний корпус українських
- 81. козаків на чоліз «білоруським гетьманом», ніжинським полковником Іваном Золотаренком. Для союзних московсько-українських військ той похід виявився успішним. Улітку 1655 р. вони вибили литовське військо з Білорусі та захопили частину Литви разом із столицею Вільно. Війська Московської держави і Гетьманщини розгорнули подальший наступ, внаслідок чого вдалося вийти навіть на береги Балтійського моря і обложити Ригу! Тим часом у південній Білорусі Іван Золотаренко запроваджував козацький устрій. Тут українці та білоруси створили кілька білоруських полків, зокрема Білоруський, Бихівський, Чауський та ін. Виникла реальна можливість утворення українсько-білоруської федерації або окремої Білоруської козацької держави. Але це викликало невдоволення царя, який намірявся приєднати всю Білорусь до Московії навіть без куцої автономії. Восени 1654 р. воєнні дії розпочалися й на території України. У середині листопада 30- тисячна польська армія вдерлася на Брацлавщину. Похід тривав до весни 1655 р. Його наслідком стало спустошення Поділля: до середини лютого було зруйновано майже 50 міст. У грудні 1654 р. польське військо об'єдналося з 30-тисячною татарською ордою, яку вів новий кримський хан Мухамед-Гірєй IV. Він, як і більшість мурз, категорично не сприйняв українсько-російський договір 1654 р. (Попередній хан, Іслам-Гірей III, який займав прихильнішу до України позицію, раптово помер улітку 1654 р., за деякими даними був отруєний.) 25 січня польсько-татарсько-ногайське військо підійшло до Умані та обложило її. На допомогу Іванові Богуну, який керував обороною Умані, вирушили козацькі загони Хмельницького й 10—12-тисячне московське військо. Це змусило польсько-татарське командування зняти облогу й повернути армію назустріч українсько-московським силам. 29 січня 1655 р. польсько-татарське військо оточило українсько-московський табір під Охматовом (нині Черкаська обл.). Облога тривала кілька днів і була тяжкою для обох сторін. Особливо дошкуляли люті морози, а в голому степу не було чим палити багаття, важко було сховатися від пронизливого вітру. Не випадково сучасники називали місце бою «полем дрожі», або Дрижополем, а битву під Охматовом — Дрижопільською битвою. Хоча дана баталія знесилила обидві сторони, однак Охматівська битва завершилася з перевагою українського війська. Навесні 1655 р. Богдан Хмельницький вирушив із військом через Поділля на Галичину. Мета походу — визволити від польського панування західноукраїнські землі та об'єднати Україну в її етнічних кордонах. На початку серпня військо зупинилося під Кам'янцем-Подільським. Під час облоги міста гетьман прийняв шведського посла. Той повідомив про вступ 9 липня Швеції у війну проти Польщі. Хмельницький, зі свого боку, обіцяв шведському королю оружну допомогу. 29 вересня 1655 р. українська армія, поряд з якою діяв невеликий корпус московських військ, вщент розбила коронного гетьмана Станіслава Потоцького під Городком, що за 25 км від Львова. Внаслідок цієї перемоги було визволено значну частину Західної України. Того самого дня українська армія підійшла до Львова та обложила його. Розуміючи, що штурм завдасть тяжких втрат не тільки мешканцям міста, а й війську, що львів'яни мали б присягати цареві Олексію, Богдан Хмельницький відмовився витрачати сили на тяжку облогу і погодився на переговори з львівською владою. Невдовзі гетьман отримав викуп і відступив від міста. З-під Львова Богдан Хмельницький послав частину свого війська на чолі з наказним гетьманом Данилом Виговським (братом генерального писаря Івана Виговського) на Люблін. Цей похід був успішним. Взявши Люблін (вистояв тільки люблінський замок), а у ньому велику здобич, козаки повернулися до Хмельницького. Ходили також українські війська під Замостя, але й цього разу місто не вдалося взяти. Після битви під містечком Озерна 22 листопада 1655 р. було укладено угоду між гетьманом і кримським ханом. Вона передбачала невтручання Криму у війну України й Московії проти Польщі. Договір дав можливість уникнути татарського нападу на українські та московські землі. Отже, незважаючи на складність ситуації, літньо-осіння кампанія 1655 р. для українсько-московського війська в Україні завершилася цілком успішно.
- 82. Віленське московсько-польське перемир'я1656 р. Наприкінці 1655 — у першій половині 1656 р. Богдан Хмельницький провадив надзвичайно активну дипломатичну діяльність: обмінювався посольствами зі шведським та польським королями, кримським ханом, молдавським господарем, трансільванським князем, правителями Пруссії та Бранденбургу. Потужний шведський наступ поставив Річ Посполиту на грань катастрофи. Ян Казимир втік до Сілезії, що тоді була під австрійською владою. Польська й литовська шляхта масово переходить на бік шведського короля Карла X Густава. В цей момент уряд царя Олексія, наляканий воєнними успіхами шведських військ у Польщі (Швеція захопила майже всю Польщу), пішов на зраду України і грубе порушення договору 1654 р. Москва вступила за спиною України у сепаратні переговори з польськими дипломатами. Ті, шукаючи порятунку для батьківщини, навіть запропонували польську корону (на випадок смерті чи відставки Яна Казимира) царю Олексію. Врешті, ці переговори скінчилися 24 жовтня 1656 р. Віленським перемир'ям. Згідно з його статтями воєнні дії між Річчю Посполитою й Москвою припинялися, обидві країни натомість планували спільні воєнні дії проти Швеції і Бранденбургу та обрання царя на польський трон. Ця недалекоглядна політика Москви зашкодила власне їй самій, не кажучи про Україну та Білорусь. (Річ Посполита виграла час завдяки Віленському перемир'ю, а помирившись із Швецією, завдасть потужного удару по Московії, позбавить виходу до Балтійського моря і, врешті, виб'є її з Білорусі та Правобережної України.) Зміна зовнішньополітичної орієнтації Богдана Хмельницького. Віленське московсько- польське перемир'я в Чигирині було сприйняте як брутальне порушення договору 1654 p., власне, як зрада з боку царя. Гетьман вирішив шукати нових союзників проти Польщі. Реальними претендентами були Швеція і Трансільванія. Відносини з Трансільванією Хмельницький встановив ще 1648 р. Щоправда, вони були нерівними: то союзницькими, то напруженими, як це сталося після невдалого походу Тимоша Хмельницького у Молдавію восени 1653 р. 18 жовтня 1656 р. між Військом Запорозьким і Трансільванією було укладено угоду про військовий союз проти Речі Посполитої. Трансільванський князь Юрій (Д'єрдь) II Ракоці обіцяв допомогти Хмельницькому відвоювати Галичину і частину Білорусі, визнавав за гетьманом титул князя та підтримав його намір передати цей титул синові Юрію. Дипломатичні зносини зі Швецією Богдан Хмельницький розпочав 1652 р. і підтримував надалі. Вже у вересні 1655 p., коли спалахнула польсько-шведська війна, Хмельницький пропонував шведському королю Карлу X Густаву союз проти Польщі з умовою, що всі етнічні українські землі Речі Посполитої буде віддано Україні. У грудні 1656 р. Юрій (Д'єрдь) II Ракоці підписав зі шведським королем трактат «вічного союзу». Тепер, за умови спільних воєнних дій України й Трансільванії, можна було сподіватися на допомогу Швеції, яка, не маючи договірних відносин із гетьманським урядом, підтримувала б трансільванців. У 1656 р. зносини України зі Швецією стали регулярними, але шведи не хотіли віддавати українські землі, що були під Польщею, бо самі на них претендували. У січні 1657 р. шведські посли привезли проект союзницького договору, але з визнанням незалежної держави тільки на козацькій території (Наддніпрянщині). Хмельницький від договору відмовився. У червні до Чигирина знову прибуло шведське посольство. Воно повідомило, що король Карл-Густав погоджується віддати гетьману українські землі під Польщею, частину Білорусі та Смоленськ, собі ж залишає землі Польщі. Дії корпусу Антона Ждановича в Галичині та Польщі. Коли в грудні 1656 р. почався наступ трансільванського князя Ракоці на Польщу, Хмельницький надіслав йому на допомогу українські війська, очолені київським полковником Антоном Ждановичем. Попервах українсько-шведсько-трансільванське військо діяло успішно: було здобуто Перемишль, Варшаву, Краків, Люблін тощо. Однак із середини травня його становище погіршилося. Невдачі раз по раз переслідували союзників. Через напад Данії на Швецію шведський король залишив Ракоці. Згодом розпочалися польсько-шведські мирні переговори, що завершилися
- 83. Оливським миром 1660р. Напруженими стали міжсоюзницькі стосунки. Тому, довідавшись про вторгнення польського війська до Трансільванії, Ракоці, незважаючи на те, що було взято Варшаву, розпочав переговори з поляками. А 21—22 липня 1657 p., отримавши звістку про наближення татарської орди, яка могла б відрізати йому зворотний шлях, та остаточно втративши надії на успішне завершення боротьби проти Польщі, трансільванський князь капітулював. Козаки дізналися про наміри Ракоці напередодні капітуляції та, остерігаючись, що той видасть їх полякам, відійшли від нього. Ракоці наодинці з ордою і польськими військами не вистояв і мусив укладати тяжкий мир. Трансільванія визнала себе переможеною. Таким чином, похід проти Польщі у 1656—1657 pp. при всіх його блискучих перемогах не привів до остаточної перемоги над Річчю Посполитою. Смутні звістки з поля битв літа 1657 p., а особливо звістка про самовільне повернення Ждановича на Україну, підкосили Богдана Хмельницького. 6 серпня 1657 р. український гетьман помер від апоплексичного удару (інсульту). Україна втратила свого великого сина, надійного керманича Української держави у такий тяжкий час. Становище в Українській державі після смерті Богдана Хмельницького. Внутрішнє становище Української держави по смерті Хмельницького багато в чому зумовлювалося зовнішніми факторами. Розпалася коаліція проти Речі Посполитої. Трансільванія зазнала поразки, а от бранденбурзький правитель відокремив від Речі Посполитої Пруссію та остаточно об'єднав її з Бранденбургом в єдине королівство. Швеція, втягнута у війну проти Данії, вивела війська з Польщі й невдовзі уклала мирні угоди з Московією та Річчю Посполитою. Щодо Польщі, то вона разом із Кримським ханством розпочала приготування до нової війни, щоб узяти реванш. Вдався до наступу проти незалежності Української держави й царський уряд. Свідченням того стали вимоги, що їх привіз до Чигирина одразу по смерті Богдана Хмельницького московський посол. У них, зокрема, йшлося про те, щоби чисельність реєстрових козаків становила тільки 12 тис, щоб усі податки надходили цареві, щоби над кожним полком стояв полковник-московит, а старшина була московська, щоб по смерті козаків їхні діти ставали царськими підданими. Цар вимагав також, щоби молодого Хмельницького, сина Богдана — Юрія, зі скарбами було відіслано до Москви, а київський митрополит став залежним від московського патріарха й висвячувався в Москві, залишаючись на митрополичій кафедрі за царським привілеєм. На внутрішньому становищі Української держави позначилась і тривала війна. Ситуація ускладнювалася поглибленням розбіжностей між прихильниками різних зовнішньополітичних орієнтацій, між правобережними та лівобережними полками. Обрання гетьманом Івана Виговського. Ще за життя Богдана Хмельницького, 5—11 квітня 1657 p., Старшинська рада за наполяганням гетьмана винесла ухвалу про передачу влади після його смерті його 16-річному синові Юрію. Втілення тієї ухвали в життя означало б запровадження спадкоємності гетьманської влади, тобто встановлення в Україні монархічної форми врядування. Одначе по смерті гетьмана Хмельницького ситуація змінилася. 23—26 серпня в Чигирині відбулася Старшинська рада, на якій гетьманом, до повноліття Юрася Хмельницького, було обрано генерального писаря Івана Виговського. На час обрання він був знаним політиком, талановитим організатором, блискучим дипломатом. У зовнішньополітичній діяльності новообраний гетьман прагнув продовжувати політику Богдана Хмельницького, спрямовану на досягнення цілковитої незалежності Української держави, на зміцнення її міжнародного авторитету. На Корсунську раду прибули посли Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Трансільванії, Молдавії, Валахії. Там було остаточно оформлено договір зі Швецією. Він передбачав створення українсько-шведського військово-політичного союзу, який мав забезпечити незалежність і територіальну цілісність України. Рада ухвалила також відновити союзи з Туреччиною і Кримським ханством та
- 84. укласти перемир'я зПольщею. Водночас гетьман Виговський намагався уникнути ускладнень у відносинах із Москвою. До царя було відправлено посольство з повідомленням про обрання нового гетьмана. У Москві довго зволікали з визнанням Виговського гетьманом, вимагаючи від нього багатьох поступок, насамперед введення до найбільших українських міст — Переяслава, Ніжина й Чернігова московських залог на чолі з воєводами. Це дало б змогу Москві втручатися у внутрішні справи України та обмежило б її незалежність. Вимагалося також проведення повторних виборів за участю царських представників. Виговський мусив погодитися з царськими вимогами, сподіваючись, що на тому зазіхання Москви припиняться. Після лютневої ради 1658 р. в Переяславі, яка підтвердила обрання Виговського гетьманом, воєводи отримали дозвіл прибути в Україну. Своєю внутрішньою політикою Іван Виговський прагнув задовольнити передусім інтереси старшинської верхівки та української покозаченої шляхти, тобто діяв, як більшість володарів західних держав. Щедрі дарунки земельних наділів і привілеїв можновладцям спричинили невдоволення незаможного козацтва й селянства. Зростанням внутрішнього напруження скористалися насамперед кошовий отаман Яків Барабаш, що прагнув гетьманської булави і навіть проголосив себе «запорозьким гетьманом»(!), а також полтавський полковник Мартин Пушкар. За підтримки Москви вони організували заколот, розбили під Полтавою загони полковників Івана Богуна та Івана Сербина й оволоділи територією Полтавського та Лубенського полків. Заклики гетьмана покласти край громадянській війні не діяли, тож Виговський мусив ужити рішучих заходів. У травні 1658 р. гетьманське військо розбило під Полтавою загони заколотників. Пушкар загинув у бою, а Барабаша взяли в полон і стратили. Після придушення заколоту московський уряд почав відверто втручатися в українські справи, надаючи противникам гетьмана матеріальну підтримку. Гадяцький договір 16 вересня 1658 р. Подвійна гра Москви, яка задля власних інтересів розпалювала заколот Пушкаря, продемонструвала прагнення московського уряду підкорити Україну. Це змусило Виговського вкотре замислитися над пошуком іншого союзника. Після довгих вагань він вирішив звернутися до Речі Посполитої. У м. Гадячі 6 вересня 1658 р. між Гетьманською Україною та Польщею було укладено договір, що набув назву Гадяцького. Згідно з ним, Україна, Польща й Литва утворювали федерацію трьох самостійних держав, об'єднаних лише спільно обраним королем. Україна в межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств ставала незалежною державою під назвою Великого князівства Руського. Найвища законодавча влада у Великому князівстві Руському мала належати депутатам від усіх земель князівства, а виконавча — зосереджуватися в руках гетьмана, який обирався б довічно й затверджувався королем. Передбачалося, що Велике князівство Руське матиме власні судову й фінансову системи, йшлося про створення власної монетарні. Українське військо мало налічувати 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Церковну унію належало скасувати в усіх трьох державах. Православна церква мусила мати такі самі права, як і римо-католицька. Передбачалося створення двох університетів, причому один із них отримував статус академії (Києво- Могилянська академія), а також колегіумів, гімназій, різних шкіл і друкарень. Запроваджувалася свобода слова й друку. Гадяцький договір був виваженішим і ґрунтовнішим, ніж договір 1654 р. Однак він залишився на папері через зміну військово-політичної ситуації в Україні. До того ж Річ Посполита не збиралася втілювати його в життя, і вже на сеймі 1659 р. під час ратифікації договору суттєво його обмежила, вже вкотре розписавшись цим у своїй разючій недалекоглядності щодо української політики. З підписанням Гадяцького договору 1658 р. можна говорити про закінчення Національно-визвольної війни. Саме тоді — і формально, і фактично — було припинено війну проти Речі Посполитої, саме тоді виникла нова політична реальність.
- 85. Україна, на жаль,у той час не зберегла державної незалежності в боротьбі проти агресії Московської держави і з 1659 р. була включена до її складу як автономна політична одиниця. Далі почався новий етап національно-визвольної боротьби українського народу, більше знаний під назвою Руїна. Початок доби Руїни. Втрата Україною державної незалежності Московсько-українська війна 1658—1659 pp. Гадяцький трактат спонукав московського царя до дій у відповідь. Спеціальною грамотою цар Олексій звернувся до українського народу. Він закликав до непокори гетьманові. Зі свого боку, Виговський розіслав Звернення до європейських дворів, яким сповіщав про розрив із Москвою та про причини такого розриву. Конотопська битва 1659 р. На початку весни 1659 р. понад 100 тис. російських вояків на чолі з князем О. Трубецьким рушили на Київ. Під м. Срібним їм стали на перешкоді загони прилуцького полковника — майбутнього гетьмана Петра Дорошенка, а під Конотопом — козаки Чернігівського й Ніжинського полків під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького. Московська армія розділилася. Частина рушила до Срібного, розбила прилучан, захопила й спалила місто, перебивши всіх його мешканців. Інша частина майже одночасно оточила Конотоп. Облога тривала близько двох місяців. Виговський протягом цього часу готувався до вирішального бою. Гетьман зібрав чимале військо — близько 60 тис. вояків. Крім того, зумів домовитися з кримським ханом про допомогу 40-тисячної орди. Виговський не поспішав під Конотоп, очікуючи на прихід хана. Коли ж кримські війська підійшли на Крупич-поле, що під Конотопом, події одразу стали розгортатися швидше. Союзники дали взаємну присягу на вірність у бою і вирушили на спільного ворога. 24 червня під Шаповалівкою Виговський розбив численний ворожий роз'їзд. Головна битва сталася 8— 9 липня. Виговський підійшов до Соснівської переправи під Конотопом і вдарив на 15-тисячний московський загін, який боронив її. Частина українського війська змусила московитів відступити, а інша, переправившись через міст, почала громити його. Орда тим часом потай залишалася за річкою Соснівкою. Побачивши, що українців небагато, князь Пожарський наказав основним силам свого війська їх переслідувати. Переправляючись через річку, московити розтягнулися: коли передові загони дісталися протилежного берега, задні лише готувалися до переправи. Раптом розлилася ріка, яку встигли загатити козаки Виговського, водночас зруйнувавши міст. Багнисті береги ріки перетворилися на «справжні конотопи». Важка московська кіннота загрузала в багні і втрачала час. Саме тоді українське військо розвернулося й рушило в контратаку: вдарили козаки із засідок, примчала поділена на дві частини орда. Узята в кільце російська армія опинилася в безнадійному становищі. Врятуватися міг тільки той, за словами літописця, хто мав би «крилаті коні». Тим кіннотникам Пожарського, котрим вдалося вирватися з кільця, довелося відбиватися аж до стін Конотопа. Надвечір розбита армія московитів почала відходити від міста. Побачивши, що облогу знято, з Конотопа у фланг відступаючим московитам ударив полк Гуляницького. Козакам вдалося захопити частину московської артилерії. Здобув Гуляницький і московський обоз. Тим часом Виговський підійшов упритул до ворожого табору. Гетьман наказав своєму війську стати табором. Бій під стінами Конотопа був дуже жорстокий. Московське військо не витримало й почало відступати табором до Путивля. Українські козаки й татари переслідували московитів ще й протягом наступного дня. Московське військо зазнало нищівної поразки. Князя Пожарського було взято в полон.
- 86. Потрапили в полонй інші воєначальники. Звістка про перемогу української армії швидко облетіла Україну. Почули про неї і в чужих землях. За кордоном було видано спеціальні брошури, де містився лист Виговського з розповіддю про Конотопську битву. Донеслася вість і до Москви. Переляканий цар Олексій приготувався тікати подалі від Москви й наказав своїм послам в Україні терміново піти на максимальні поступки заради відновлення договору 1654 р. Конотопська битва є яскравим прикладом справедливих війн — війн, спрямованих на визволення свого народу від чужоземного панування, війн за оборону власної незалежної держави. Битва ця була й залишається одним зі славних символів національно-визвольної боротьби українського народу, вона засвідчила надзвичайний героїзм і високий рівень воєнного мистецтва збройних сил України. Кінець гетьманування Виговського. Гучна перемога під Конотопом не спричинилася, на жаль, до остаточного утвердження незалежної Української держави, не поклала край і розбратові в Україні. Поміж українців не було єдності щодо подальшої долі Батьківщини. Незалежну Україну кожне угруповання розуміло по-своєму, обстоюючи передусім власні інтереси. Отож одразу після Конотопської битви вибухнуло нове антиурядове повстання, на чолі якого було поставлено Юрася Хмельницького. Рядові козаки й селяни підтримали його, боячися, що разом із запровадженням Гадяцького трактату повернуться національно- релігійні утиски й панщина. Лави повстанців збільшували й ті, котрі не хотіли послаблення Москви як імовірного союзника в боротьбі проти Польщі. До повстанців прилучалися мешканці Лівобережжя, бо страшилися можливої війни проти Московії, яка розгорталася б на їхній землі. У вересні 1659 р. під Германівкою на Київщині зібралася Чорна рада. Козаки відмовилися визнати Гадяцький трактат, виступили проти союзу з польським королем і висловили недовіру гетьманові Виговському. Після ради Виговський, не бажаючи Україні нового лиха, що його заподіяла б громадянська війна, зрікся булави й подався на Волинь, яка тоді перебувала під владою польського короля, а гетьманом було обрано Юрія Хмельницького. Початок гетьманування Юрія Хмельницького. Обраний 28 вересня 1659 р. гетьманом, Юрій Хмельницький разом із булавою перебрав тягар відповідальності за долю збудованої його батьком Української держави, становище якої на той час різко погіршилося. На Лівобережжі стояли російські залоги, тому відносини з Московією будь-коли могли загостритися до стану війни. Отож, новообраний гетьман мусив порозумітися з московським царем. Одначе небажаним був і розрив договору з Варшавою, оскільки загрожував війною проти Польщі та союзного їй Кримського ханства. Своє гетьманування Юрій Хмельницький вирішив розпочати укладенням нового договору з Московією. Він прагнув рівноправних і взаємовигідних умов, які дали б змогу зберегти незалежність Української держави в конфедерації з Московією. Проте переговори, що відбулися 27 жовтня 1659 р. в Переяславі, мали для України небажані результати. Тиск московських воєвод і присутність 40-тисячного московського війська змусили Юрія Хмельницького і старшину підписати варіант договору, запропонований царськими дипломатами-воєначальниками. При цьому представники московського царя вдалися до брутальної брехні, подаючи свої статті як ті, що їх нібито уклав Богдан Хмельницький. Договір, укладений Юрієм Хмельницьким, на відміну від договору 1654 р., був нерівноправним. Згідно з Переяславськими статтями 1659 р. московські воєводи одержували право прибути з залогами не тільки до Києва, а й до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава та Умані. Гетьманському урядові заборонялося вести самостійну зовнішню політику, а саме: укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо. Київський митрополит повинен був визнати зверхність московського патріарха (Українська православна церква відкинула цю статтю як неправомірну). Крім того, заборонялося без царського дозволу
- 87. переобирати гетьмана, атакож оголошувати війну або посилати полки на допомогу сусіднім державам. Гетьман втрачав право призначати й звільняти генеральну старшину та полковників. Переяславський договір 1659 p. закріплював суттєві зміни в українсько- московських державно-політичних відносинах. Українська держава втрачала незалежність, перетворюючись на автономну частину Російської імперії (такою Московська держава давно вже була фактично, а формально її так було названо в часи Петра І). І хоча автономія була тоді ще досить широкою, дії царату однозначно свідчили, що наступ на незалежність України триватиме. Чуднівська кампанія 1660 р. та укладення нового українсько-польського союзу. Наступним зовнішньополітичним заходом Московської держави став похід проти Речі Посполитої, щоб приєднати до себе Волинь, Поділля, можливо, й інші землі, насамперед Галичину. Юрій Хмельницький без особливого піднесення взяв участь у цій непідготовленій належним чином акції. До того ж очевидним був той факт, що Польща та Московія, які розірвали перемир'я й поновили воєнні дії тільки задля досягнення остаточної своєї гегемонії в Україні, зовсім не прагнули зміцнення Української держави. Недалекоглядний план українсько-московської операції, розроблений самовпевненим боярином Шереметєвим («Шереметом»), передбачав воєнні дії двома окремими групами військ. Польське командування вирішило перехопити ініціативу та розбити українсько- московські війська кожне окремо. Водночас було зроблено все, щоби використати невдоволення козаків Переяславським договором 1659 р. і схилити їх на свій бік. Вдалі дії поляків змусили армію Шереметєва відступити з-під Любара до містечка Чуднів. Туди мав прибути Юрій Хмельницький. Справді, на початку жовтня очолене ним військо прибуло до Слободищ, за 20 км на схід од Чуднова. Аби не дозволити силам Шереметєва об'єднатися з Хмельницьким, частина польського війська залишилася під Чудновом, а інша рушила навперейми Юрію Хмельницькому та раптово й потужно вдарила по українському війську. Після кривавої битви Юрій Хмельницький під тиском старшини, невдоволеної політикою Москви, розпочав переговори про перемир'я, які завершилися 17 жовтня підписанням Слободищенської угоди. Дізнавшись про події під Слободищами, польське військо посилило штурм табору Шереметєва, і той був змушений капітулювати. Найголовнішим пунктом умов капітуляції була відмова Шереметєва від імені царського уряду від зазіхань на Україну. Слободищенська угода 1660 р. розроблялася на основі Гіляцького договору. Щоправда, його текст зазнав суттєвих змін. Було усунуто статтю про Велике князівство Руське. Передбачалося повернення польській шляхті й магнатам усіх маєтностей в Україні. А ще зазначалося, що гетьман позбавляється права зовнішньополітичних зносин і зобов'язується надавати військову допомогу Польщі в її війнах з іншими державами. Українська держава ставала тільки автономною частиною Речі Посполитої. Отже, ця угода була ніби дзеркальним відбиттям Переяславського договору 1659 р. Обидві з них підписав недолугий син Великого Богдана. Слободищенська угода не принесла Україні миру, не поліпшила її становища, а ще більше ускладнила його, бо створювала загрозу перетворення української території на арену жорстокої боротьби між Московією та Річчю Посполитою. Вплив Слободищенської угоди на внутрішнє становище Української держави. Нова угода з Польщею не була сприйнята більшою частиною лівобережного козацтва. Рядові козаки й старшина відмовлялися визнавати владу Юрія Хмельницького. Лівобережні полки склали присягу цареві. Рух проти Хмельниченка очолив його дядько Яким Сомко (брат першої дружини Б. Хмельницького — Ганни Сомко), який прагнув посісти гетьманство.
- 88. Проте Сомко бувне єдиним претендентом на гетьманську булаву. Гетьманування домагався й ніжинський полковник Василь Золотарешсо (брат яокійного Івана Золотаренка і третьої дружини Богдана Хмельницького — Ганни). У Москві вдало скористалися з міжусобної боротьби в Україні. Підтримуючи то одного, то іншого претендента, московський уряд загострював ситуацію і водночас посилював свою владу на Лівобережжі. А найбільше подобався московському цареві запопадливий Іван Брюховецький — тоді кошовий отаман Запорозької Січі. Не бажала відмовлятися від українських земель і Польща. Втручання інших держав у протистояння різних козацьких угруповань у боротьбі за гетьманську булаву призвело до поділу України на Лівобережну й Правобережну, що боролися між собою: одна на боці Москви, інша — на боці Польщі. Отже, в Україні вибухнула нова громадянська війна. Обрання гетьманом Павла Тетері. Прагнення Юрія Хмельницького придушити антигетьманські виступи під час осіннього походу 1661 р. закінчилися невдачею. Влітку 1662 р. за підтримки польсько-татарських загонів він здійснив останню спробу відновити свою владу на Лівобережжі. 12 червня стався бій під Переяславом, а потім настав період невдалої облоги міста. Юрій Хмельницький врешті відступив. Сили Якима Сомка, підтримані московськими військами, завдали Хмельниченку болючої поразки під час його повернення на правий берег. За таких обставин молодий гетьман остаточно вирішив зректися булави. Скликана на початку січня 1663 р. рада в Чигирині обрала гетьманом Павла Тетерю, а Юрій Хмельницький незабаром постригся в ченці під ім'ям Гедеона і став ігуменом монастиря у Корсуні. Після відмови Юрія Хмельницького від гетьманства 1663 р. державна територія України поділилася на Правобережну та Лівобережну Гетьманщини. На правобережні полки через гетьмана Тетерю намагалася впливати Польща, прагнучи відновити й утвердити там свою владу. Лівобережні козаки дедалі більше підпадали під владу Москви, яка прагнула поставити на гетьманство вигідного для себе претендента. Боротьба за владу на Лівобережній Україні. На Лівобережній Україні у квітні 1662 р. переяславський полковник Яким Сомко скликав у Козельці Старшинську раду. Рада обрала Сомка гетьманом. Проте обіймав він цю посаду лише місяць, бо московський уряд, не довіряючи Сомку, не визнав законності його обрання. У Москві гетьманом воліли бачити запорозького отамана Івана Брюховецького. Іван Брюховецький не був випадковим претендентом на гетьманську булаву. До цієї посади він торував криву стежку протягом кількох років. Налагодивши тісні зв'язки з впливовими московськими урядовцями, він зумів переконати царя у своїй відданості московському престолу. Вдаючись до хитрощів, підлещуючись до найвпливовіших осіб, легко погоджуючись на поступки у відносинах України з Московією, Івашка (так він сам себе називав!) отримав те, чого не мали інші претенденти на гетьманство в Лівобережній Україні, — підтримку московського царя, а відтак і військову допомогу. Брюховецький розумів, що хоч би якою великою була московська підтримка, та все ж таки обирати на гетьманство його має козацтво. Зваживши на внутрішньополітичну ситуацію, він брехливими обіцянками прихилив на свій бік Запорозьку Січ, козацькі низи й міщанство. Він гнівно засуджував політику козацької старшини, яка, прагнучи багатства, визискувала «чернь». У своїх заявах Брюховецький демагогічно зобов'язувався у разі обрання його гетьманом відновити справедливість — поліпшити становище козацьких низів і селянства, не оминув своєю увагою і міщан. Їм він обіцяв надати права самоврядування. Упевнившись, що має на кого спертися в Україні, Брюховецький звернувся до царя з проханням дозволити скликати Чорну раду. 17—18 червня 1663 р. в Ніжині зібралася рада, в якій взяли участь разом із козаками селяни та міські жителі. Спираючись на підтримку козацьких низів, які рішуче виступили проти
- 89. старшини, а такожпід тиском московських військ Іван Брюховецький здобув перемогу над Сомком. Переможені конкуренти разом з кількома полковниками-однодумцями були невдовзі таємно страчені у Борзні. За свідченням літописця, навіть кат відмовився рубати голову Якиму Сомку, вражений його козацькою красою. Однак Брюховецький знайшов слухняніших посіпак. Політика Павла Тетері (1663—1665 pp.). Павло Тетеря, спираючись на підтримку Польщі, сподівався поширити свою владу на Лівобережжя. Похід на Лівобережну Україну розпочався восени 1663 р. У ньому взяли участь 22-тисячна польська армія, 15-тисячне військо правобережних козаків та близько 40 тис. татар. У листопаді об'єднані війська перейшли Дніпро. Похід здійснювався кількома колонами. Король упевнено просувався на північний схід, причому населення майже не чинило опору, позаяк з-поміж його полководців були герої Національно-визвольної війни Іван Богун і Тиміш Носач. Тетеря рухався південніше, за будь- яку ціну ухиляючись від об'єднання з королівською колоною. Наказ короля правобережний гетьман виконував без особливого ентузіазму, лише надавши полякам допомогу в облозі Глухова. З-під Глухова Павло Тетеря поквапом повернувся на Правобережжя, бо там спалахнуло антигетьманське повстання. Становище польсько-українських сил, очолених королем, погіршувалося. Дошкуляла зима. Почався голод. Жорстоке поводження поляків спричинило потужний опір лівобережного козацтва. Тож на військовій раді в лютому 1664 р. було вирішено повертатися до Польщі. Усі невдачі походу звалили на Івана Богуна, якого звинуватили в змові проти Польщі й розстріляли на березі Десни під Новгородом- Сіверським. Не бажаючи втрачати Лівобережжя, король залишив там загони під орудою Стефана Чарнецького, відомого своєю жорстокістю у ставленні до козаків і не випадково прозваного ними «рябою собакою» (Чарнецький любив зодягатися у тигрову чи барсову шкуру). Такий перебіг подій ускладнив становище Павла Тетері. Антигетьманське та антипольське повстання набирало розмаху. До нього прилучилися запорожці й дехто з лівобережних полковників. Протягом 1664 р. на Правобережжі точилися братовбивчі бої. За участь у змові було заарештовано 1663 р. обраного київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського та колишнього гетьмана, а тоді архімандрита Свято-Онуфріївського монастиря Гедеона Хмельницького, полковника Григорія Гуляницького, яких незабаром ув'язнили в колишній столиці хрестоносців тевтонського ордену — Мальборку (Марієнбурзі). Під час допиту одного з вождів повстання (Сулимки) були знайдені докази активної участі у підготовці антипольського виступу колишнього гетьмана Івана Виговського, якого без суду і слідства (Виговський був сенатором Речі Посполитої і його не могли стратити без згоди короля) засудили до страти і розстріляли. Останнє було справою рук Павла Тетері та його кума польського командуючого Себастіяна Маховського. Такі злочинні каральні заходи не додали популярності Павлові Тетері. Прірву між ним та козаками поглиблювали й дії Чарнецького, котрий прагнув потопити повстання у крові. Але повстання вибухнуло ще більше... За таких обставин Тетеря втік до Польщі. У польського короля він просив допомоги, не втрачаючи надії повернути владу військовою силою. Одначе до осені 1665 р. колишній гетьман втратив на Правобережжі останніх прибічників. Гетьманську булаву отримав Петро Дорошенко, остаточне затвердження якого відбулося на Генеральній раді 6 січні 1666 р. в Чигирині. (Пізніше Тетеря у Польщі не порозумівся з новим королем Михайлом Вишневецьким та його оточенням і втік до Молдавії. Там він налагодив зв'язки з турецьким султаном і підбурював його здійснити похід проти Польщі. За це його отруїли польські агенти.) Діяльність Івана Брюховецького. Доступившись до влади, Брюховецький дуже швидко зрікся передвиборних обіцянок. Владний і честолюбний, Брюховецький не відмовлявся від планів об'єднання українських земель під однією булавою. У цьому переконує його участь у
- 90. воєнних діях 1663—1665pp. Відбивши наступ польського короля на Лівобережжя, Брюховецький звернувся з універсалами до мешканців Правобережної України й закликав їх виступати проти гетьмана Тетері та короля, об'єднуватися з лівобережним козацтвом. Згодом Брюховецький на чолі своїх військ переправився через Дніпро й захопив кілька правобережних міст, одначе після невдалої облоги Чигирина повернувся на лівий берег. У своїй діяльності Іван Брюховецький спирався на підтримку Москви. Він робив чималі поступки московському урядові. У 1665 р. Брюховецький — перший з українських гетьманів — поїхав до Москви «побачити пресвітлі очі государя». Там він погодився підписати новий договір. За Московськими статтями 1665 р. московські воєводи й залоги отримували право перебувати майже в усіх великих містах. Збирання податків покладалося на московських воєвод, а збори повністю мали надходити до царської казни. Вибори гетьмана могли відбуватися лише з дозволу царя та за присутності царського представника. Гетьманський уряд позбавлявся права на проведення самостійної зовнішньої політики. Московські статті істотно обмежували автономію Лівобережної Гетьманщини, посилювали її залежність від московського царя. За підписання цієї угоди Брюховецький отримав боярство, численні маєтки та збіднілу сироту, дочку одного з князів Долгоруких, за дружину (гетьман на той час був удівцем). Андрусівська угода 1667 р. Тим часом Московія та Річ Посполита розпочали переговори щодо поділу між собою України. Закінчилися вони підписанням 30 січня 1667 р. в с. Андрусові (поблизу Смоленська) перемир'я. За умовами Андрусівського договору воєнні дії між Річчю Посполитою та Московією припинялися. Встановлювалося перемир'я на 13,5 років. Під владою Московської держави залишалася Лівобережна Україна, їй поверталися Сіверщина, Смоленщина та на два роки Київ. За Польщею закріплювалися землі Білорусі й Правобережної України. Запорозька Січ переходила під контроль обох держав. Андрусівський договір, який здебільшого стосувався України, був укладений таємно, без погодження з українською стороною. Він перекреслював більшість здобутків українського народу, завойованих майже 20-літньою боротьбою за національне визволення, узаконював і закріплював насильницький поділ українських земель між Польщею та Московією. Правобережна та Лівобережна Гетьманщина в 60—80 роках XVII ст. Гетьман Петро Дорошенко і його боротьба за об'єднання України. Гетьманство Петра Дорошенка (1665—1676 pp.) на Правобережжі розпочалося за надзвичайно складних умов. Козацьку Україну було поділено на дві Гетьманщини. Особливо страхітливого спустошення зазнало Правобережжя, де внаслідок воєнних дій і громадянської війни було знищено 65— 70% населення. Тому Дорошенко, подолавши свого головного конкурента — Степана Опару, засланого пізніше поляками до Мальборка, насамперед удався до заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища. Він усіляко заохочував заселення спустошених південних районів Правобережжя, послідовно захищав інтереси козацького стану. Щоб позбутися залежності гетьмана від старшини, прагнув запровадити довічну гетьманську владу. Створив постійне наймане військо сердюків або серденят, яке налічувало близько 20 тис. Великою духовною підтримкою став для гетьмана приїзд до Чигирина православного київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського, палкого поборника самостійності України і збереження незалежного від Московської патріархії статусу Української православної церкви. Він був у цьому відношенні продовжувачем традицій своїх попередників, київських митрополитів XVII ст.— Йова Борецького, св. Петра Могили, Сильвестра Косова та Дионісія Балабана. Не маючи змоги через переслідування московським урядом жити у Києві, він влаштував свою митрополичу резиденцію в столиці Української
- 91. гетьманської держави. Та головнийсенс власної діяльності Петро Дорошенко вбачав у зміцненні своєї влади на Правобережжі та поступовому об'єднанні всіх українських земель у межах однієї держави. Через це дійшло до війни між Річчю Посполитою та Україною. У лютому 1666 р. Старшинська рада підтримала політичну програму, висунуту Дорошенком. Було ухвалено вигнати поляків з України, укласти союз із кримським ханом, виступити на Лівобережжя, щоб об'єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана — Дорошенка. У грудні 1666 р. Дорошенко разом із загонами татар знищив 6-тисячний польський загін під Браїловом на Брацлавщині. Одначе той вдалий виступ не поклав край розбрату в Україні, а лише пришвидшив її поділ. Звістка про підписання Московією та Польщею Андрусівського договору боляче вразила правобережного гетьмана і спонукала його до відновлення воєнних дій проти Польщі. Проголошення Петра Дорошенка гетьманом усієї України. На початку 1668 р. на Старшинській раді в Чигирині правобережний гетьман знову порушив питання про об'єднання Гетьманщини, цього разу під протекторатом Туреччини. Таке саме рішення ухвалила й рада на Лівобережжі. Лівобережну Україну, а також Слобожанщину охопило антимосковське повстання. Цікаво, що очолив його Брюховецький, який намагався в такий спосіб утримати владу. На початку березня 1668 р. московські залоги було вигнано з більшості міст Лівобережжя. Іван Сірко очистив від московитів усю Слобідську Україну, крім Харкова. Це спонукало Дорошенка виступити в похід із надією на возз'єднання українських земель. У червні 1668 р. він переправився через Дніпро й вирушив назустріч Брюховецькому. 8 червня в таборі під Опішнею, що на Полтавщині, козаки зчинили бунт, вбили Брюховецького, а Дорошенка обрали гетьманом обох боків Дніпра. Щоб контролювати ситуацію на Лівобережжі, Дорошенко розташував у найбільших містах свої залоги. Вся Україна опинилася в його руках. Та закріпити владу новообраному гетьманові на Лівобережжі не поталанило. З півночі загрожувала Московія, на заході пішли в наступ війська Речі Посполитої. До того ж запорожці висунули свого претендента на булаву — племінника Брюховецького — Петра Суховія (Суховієнка). Все це змусило Дорошенка повернутися на Правобережжя. На лівому боці Дніпра наказним гетьманом залишився чернігівський полковник Дем'ян Многогрішний. Гетьманування Дем'яна Многогрішного (1669—1672 pp.). Тільки-но Петро Дорошенко восени 1668 р. з військом залишив Лівобережжя, на Сіверщину (Ніжин і Чернігів) рушила московська армія на чолі з воєводою Ромодановським. Становище Многогрішного було складним, оскільки Дорошенко не міг надіслати допомоги. Тиск промосковської частини старшини змусив Многогрішного вдатися до переговорів із царським урядом. Переговори тривали всю осінь 1668 р. Врешті Многогрішний погодився на повернення під зверхність царя за умови виведення московських залог з українських міст. Козацька Україна знову розпалася на дві Гетьманщини. Переговори між московським урядом і Многогрішним завершилися укладенням Глухівських статей і проголошенням 9 березня 1669 р. на Генеральній раді в Глухові Многогрішного гетьманом Лівобережної України. За Глухівськими статтями 1669 p., що складалися з 27 пунктів, московські воєводи лишалися тільки в п'яти містах, причому вони не мали права втручатись у справи місцевого управління. Встановлювався козацький реєстр чисельністю 30 тис. Гетьман також мав право утримувати наймане військо — 1 тис. компанійців. Податки мала збирати тільки старшина. Такі поступки з боку Москви були зумовлені її прагненням запобігти новим проявам козацького невдоволення. Проте деяке пом'якшення було тимчасовим і досить обмеженим. Адже й ця угода забороняла гетьманові вступати в зносини з іншими державами; крім того, ускладнювався перехід селян до козацького стану.
- 92. Обраний гетьманом, Многогрішнийнамагався захищати державні інтереси України, прагнув об'єднати українські землі під однією гетьманською булавою. Виступаючи проти рішень Андрусівської угоди, він домігся, щоби Київ із передмістями залишився у складі Лівобережної України. Одним із напрямів діяльності Многогрішного було зміцнення гетьманської влади й поступове ослаблення ролі козацької старшини. Саме з цією метою й було створено наймане військо. Дем'ян Многогрішний обстоював автономію України, намагався подолати промосковські настрої серед козацької старшини. З цією метою вдався до заміни ненадійних полковників вірними собі людьми. Так, старшинський уряд очолив брат Дем'яна Многогрішного Василь. Це не могло не викликати невдоволення козацької старшини. Обурювало передусім надмірне прагнення гетьмана до особистого збагачення, а також те, що він не рахувався зі Старшинською радою — сам вів переговори з московськими послами, без військового суду карав навіть полковників, роздавав урядові посади своїм родичам. У березні 1672 р. генеральна старшина таємно схопила братів Многогрішних у Батуринському замку, звинуватила їх у дружніх стосунках із Дорошенком і в зраді цареві та відправила до Москви. Звідти після тортур і короткочасного слідства їх разом із сім'ями заслали до Східного Сибіру. Лише через десяток років колишній гетьман вийшов із в'язниці й доклав значних зусиль для освоєння Сибіру, навіть брав участь в укладенні першого в історії російсько-китайського (Нерчинського) договору 1689 р. На схилі життя Многогрішний постригся в ченці і помер бл. 1707 p., а його діти й онуки вже як російські дворяни продовжували свою військово- адміністраційну діяльність у Східному Сибіру. Внутрішня і зовнішня політика Івана Самойловича. 16—17 червня 1672 р. в Козацькій Діброві між Конотопом і Путивлем відбулася Генеральна військова рада. На раді за згодою московського князя Григорія Ромодановського гетьманом було обрано генерального суддю Івана Самойловича. Крім того, в Козацькій Діброві провели переговори гетьманський та московський уряди, уклавши угоду, відому під назвою Конотопських статей 1672 р. 10 пунктів нової угоди доповнювали Глухівські статті й порівняно з ними ще більше обмежували владу гетьмана. За Конотопськими статтями гетьманові заборонялося без царського указу та Старшинської ради висилати посольства до інших держав, а також підтримувати відносини з Дорошенком. Нова угода не дозволяла гетьманові позбавляти старшину посад, карати без згоди Старшинської ради або вироку військового суду. Козацькі посли не мали права брати участі в переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах, дотичних до України. Характерною рисою 15-літнього гетьманування Івана Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою. Шлях до здійснення своєї мети він убачав в обмеженні права козацьких низів втручатися в державні справи. Саме тому Самойлович припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні справи вирішував зі Старшинською радою. Формуванню аристократії сприяло започатковане Самойловичем бунчукове товариство. То була особлива привілейована група козацької еліти, до складу якої входили сини старшини. Бунчукові товариші, перебуваючи в гетьманському оточенні, з юнацьких років готувалися обійняти керівні військові та адміністративні посади. Самойлович обстоював старшинські інтереси, сприяв зростанню старшинського землеволодіння. Усупереч намаганням старшини й Конотопським статтям, для забезпечення порядку в Гетьманщині він утримував наймане (компанійське та сердюцьке) військо, а з часом сформував іще кілька охочих полків. Як і деякі його попередники, прагнув закріпити спадковість гетьманської влади. Тут гетьман дбав про своїх синів, яким надавав найвпливовіші посади в гетьманському уряді та великі маєтності. Самойлович рішуче протидіяв спробам запорожців здобути політичну окремішність, намагався прилучити під свою булаву Правобережну Україну, не випускав з уваги й західноукраїнські землі. У зовнішній політиці Самойлович орієнтувався на Москву та вороже ставився до Польщі й
- 93. Туреччини, був противникоммосковсько-польської згоди на основі поділу України. Водночас прагнув порозуміння Московської держави й Гетьманщини з Туреччиною та Кримом. Підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові. Після смерті 1675 р. митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського через втручання Москви тривалий час не могли швидко провести вибори на митрополичу кафедру. Царський уряд прагнув використати ситуацію для досягнення своєї мети: вивести Київську митрополію з- під підпорядкування Константинопольському (Вселенському) патріархові, встановивши над нею зверхність патріарха московського. Справу підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові можна було б уладнати швидше, якби до неї прихильно ставився київський митрополит. Ось чому на митрополичу кафедру шукали претендента, вигідного Москві. Нарешті, такого знайшли (ним виявився родич Самойловича, луцький єпископ Гедеон Четвертинський, котрий у своєму житті зазнав тяжких поневірянь від Польщі, після чого з особливою ревністю став служити Москві). 29 червня 1684 р. зібрався церковний собор. За сприяння Москви єпископа Гедеона було обрано митрополитом. У жовтні того самого року новообраний митрополит поїхав до Москви, де патріарх Йоаким 8 грудня 1685 р. в Успенському соборі урочисто висвятив його. Тим часом московська дипломатія шукала засобів впливу на константинопольського патріарха, аби той дав згоду на перехід Української православної церкви в підпорядкування Московському патріархатові. У травні 1686 р. константинопольський патріарх під тиском турецького уряду і до того ж за гроші з Москви погодився на відокремлення Української православної церкви від константинопольського престолу. Так, попри церковні канони, Київську митрополію було підпорядковано московському патріархові. Підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові стало тяжкою поразкою визвольних змагань українців — адже від 1686 р. церква більше не надавала ідеологічної підтримки в боротьбі за державну незалежність України, а навпаки, — поступово ставала слухняним знаряддям загарбницької політики царату, перетворювалася на засіб русифікації українців, позбавлення їх національної державницької ідеї. До того ж московська патріархія буквально в перші ж роки стала грубо порушувати ту широку автономію УПЦ, яку їй обіцяла під час переговорів 1685—1686 pp. і врешті звела її нанівець. Київська митрополія була значно скорочена, обмежена в правах і перетворилася в рядову єпархію РПЦ, навіть певний час було заборонено вживати титул митрополита керівнику Київської митрополії. Військово-політичний союз гетьмана Петра Дорошенка з Туреччиною. Нова політична ситуація вимагала від Дорошенка рішучих дій. Втрата гетьманства на Лівобережжі й послаблення впливу на Правобережній Україні, боротьба за гетьманську булаву з Суховієм, а також загроза з боку Польщі й Криму спонукали його до тіснішого зв'язку з Туреччиною. Саме за допомогою Туреччини він сподівався відкинути умови Андрусівської угоди й подолати зазіхання Речі Посполитої, а потім об'єднати Правобережжя з Лівобережжям в одну козацьку державу. У березні 1669 р. гетьман скликав під Корсунем Старшинську раду. Окрім представників правобережних полків, у ній взяли участь козаки Лівобережжя й Запорожжя. Рада ухвалила прийняти турецький протекторат, але присягнути відмовилася. Одначе не все козацтво й не всі селяни Правобережжя підтримали таку угоду. Рішення старшини засудили й запорозькі козаки. Противники Дорошенка поширювали чутки, що він «запродав Україну в турецьке ярмо». Боротьба за гетьманство між Дорошенком, Петром Суховієм та Михайлом Ханенком. За таких умов Дорошенко спромігся утримати гетьманство на Правобережжі. Гетьманську булаву він мусив виборювати, долаючи, з одного боку, зазіхання Суховія, а з іншого — «новообраного гетьмана», уманського полковника Михайла Ханенка, владу якого визнали кілька правобережних полків і Січ.
- 94. Обрання Ханенка загострилоситуацію на Правобережжі. Розпочалася кривава війна між прихильниками Ханенка й полками Дорошенка. На початку серпня 1671 р. польська армія під орудою коронного гетьмана Яна Собеського розгорнула воєнні дії проти України. На середину жовтня Річ Посполита встановила своє панування майже над усією територією Брацлавщини, а наприкінці жовтня король Михайло Вишневецький офіційно затвердив правобережним гетьманом Михайла Ханенка. Похід султанського війська в Україну. Наприкінці травня 1672 р. 100—120-тисячна армія, очолювана султаном Мухамедом IV (до речі, його мати була українкою), рушила в похід на Брацлавщину. Так на Правобережжі розпочалася ще одна війна. Найстрашнішим було те, що українці брали в ній участь у складі обох армій: Дорошенко зі своїми військами воював на боці Туреччини, Ханенко — на боці Польщі. Петро Дорошенко, дочекавшись татар, перейшов у наступ і 8 липня під Четвертинівкою розбив підрозділи польського війська та загони Ханенка. 18 серпня 1672 р. об'єднані турецько-татарсько-українські сили здобули потужну Кам'янець-Подільську фортецю і рушили на Галичину. На початку вересня було обложено Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 18 жовтня 1672 р. уклав у Бучачі мирний договір. За цим договором Річ Посполита віддавала Османській імперії все Подільське воєводство з Кам'янцем. Брацлавщиною й Південною Київщиною мав опікуватися Дорошенко під протекторатом Туреччини. У складі Польщі лишалися Галичина, Волинь та Північна Київщина. Бучацький договір не приніс Правобережжю бажаного миру, оскільки Польща не збиралася відмовлятися від українських земель і шукала приводу, аби повернути їх собі. Водночас Московія сприйняла Бучацький договір як зречення Польщею прав на Правобережну Україну. Походи проти Дорошенка московської армії та полків лівобережного гетьмана. Царський уряд вирішив скористатися можливістю, не порушуючи Андрусівського перемир'я, захопити Правобережжя. Переговори з цього питання успіху не мали, і цар наприкінці 1673 р. наказав Ромодановському й Самойловичу розпочати воєнний наступ проти Дорошенка. До початку березня 1674 р. війська московського воєводи й нового лівобережного гетьмана оволоділи основними містами Правобережної України. 16—17 березня в Переяславі відбулася рада, на яку прибула старшина 10 правобережних полків. На раді Ханенко склав гетьманську булаву, Дорошенка формально було усунуто від влади, а гетьманом обох боків Дніпра проголошено Самойловича. Це означало державне об'єднання обох частин України під однією булавою. Проте вдалою цю подію назвати не можна, оскільки вона спричинила турецьку агресію, внаслідок якої населення Правобережжя зазнало нових страждань та лиха. Петро Дорошенко з кількома тисячами сердюків знаходився в Чигирині. У липні місто оточили війська Московської держави та лівобережного гетьмана Самойловича. Облога тривала два тижні. Та звістка про те, що на допомогу Дорошенкові вирушила турецька армія, яка на своєму шляху вигубила Ладижин та Умань, змусила противників Дорошенка зняти облогу й повернутися на Лівобережжя. Ціною надзвичайної жорстокості Правобережжя було повернено під владу Дорошенка. Проте ситуація в краї залишалася складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста й села на правому березі Дніпра в суцільну руїну. Турецькі залоги, що розмістились у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували й захоплювали в полон населення. Зречення Петром Дорошенком гетьманства. Такі обставини не додавали популярності Дорошенкові. Його покинули навіть сердюки та найближчі родичі. Аби повернути втрачену довіру, Петро Дорошенко вирішив відмовитися від турецького протекторату. Після тривалих вагань гетьман з усіх бід обрав тоді московську. 10 жовтня 1675 р. на козацькій раді в
- 95. Чигирині в присутностіпредставника Запорожжя Івана Сірка він присягнув цареві. Але московський уряд не визнав тієї присяги та зажадав від Дорошенка зректися булави і присягнути на лівому березі Дніпра у присутності Ромодановського й Самойловича. Кілька посольств, що їх надсилав гетьман протягом року до Москви, не змінили рішення московського уряду. Врешті, Дорошенко змушений був погодитися з вимогою московитів. Коли у вересні 1676 р. московська армія й козаки Самойловича взяли в облогу Чигирин, він виїхав до табору Ромодановського й Самойловича, 19 вересня здав клейноди й присягнув на вірність цареві. Москва ж всупереч умовам капітуляції не дала колишньому гетьманові жити на Лівобережній Гетьманщині й заслала аж до Вятки. Пізніше він дістав дозвіл жити у Москві. У 1698 р. помер і був похований у Підмосков'ї. Цікаво, що з його роду походять і знаменитий письменник Микола Гоголь, і дружина О. Пушкіна Наталі Гончарова, і ряд інших визначних особистостей української та російської історії. Зречення Дорошенком гетьманства Туреччина сприйняла як подію, що суперечила її політичним планам, бо розраховувала на значну частину України. Вихід із такої невигідної ситуації султан знайшов у особі Юрія Хмельницького. У зв'язку з подіями в Україні його було звільнено зі стамбульської в'язниці Єдикуле та проголошено «князем Сарматії», під якою розумілася Україна. Навесні 1677 р. Юрій Хмельницький із загонами турецького війська вирушив на батьківщину. Зупинившись у Немирові, він почав розсилати універсали з вимогою визнати його владу. Такі дії Хмельниченка перешкоджали намірам Самойловича об'єднати обидва береги Дніпра під своєю булавою. Центром військового протистояння двох гетьманів стала колишня гетьманська столиця Чигирин. Чигиринські походи. У 1677 р. відбувся перший чигиринський похід 60—90-тисячного турецько-татарсько-ногайського війська. Свій загарбницький похід проти України Туреччина виправдовувала прагненням повернути землю та булаву Юрію Хмельницькому. Турецький уряд намагався використати популярність імені Богдана Хмельницького, аби прихилити на свій бік українську людність і нейтралізувати козацтво. Перший удар турки вирішили завдати саме Чигирину, бо місто мало важливе стратегічне значення: було гетьманською резиденцією та найміцнішою фортецею на перехресті важливих шляхів у глиб України, Польщі та Московії. У Чигирині стояла численна козацько-московська залога. Власне, вона захищала фортецю протягом кількатижневої облоги. Коли ж до міста підійшли головні об'єднані українсько-московські сили на чолі з Ромодановським і Самойловичем, турки були змушені відступити. Невдале завершення походу 1677 р. не змінило намірів турецького султана оволодіти Чигирином та всією Правобережною Україною. Це добре розуміли Самойлович і московські воєначальники. Проте якщо для українців оборона Чигирина була справою честі, то в Москві до неї поставилися байдуже. Як доведено сучасними істориками, московський уряд за спиною України розпочав таємні переговори з турками про припинення війни. Саме тому головнокомандувач московського війська боярин Ромодановський, вирушаючи в Україну, отримав таємну інструкцію: в разі неможливості втримати Чигирин — зруйнувати його укріплення та вивести військові сили з фортеці. 8 липня 1678 р. 200-тисячна турецько-татарська армія під командуванням візира Кара- Мустафи обложила Чигирин. Загарбники вели неперервний гарматний обстріл, вдавалися до численних штурмів. Більше місяця, відчайдушно захищаючись, чигиринська залога чекала на прихід сил Ромодановського, одначе той до козацької столиці не квапився. Врешті, московські війська підійшли до Чигирина. Проте, так і не надавши його захисникам потрібної допомоги, почали готуватися до відступу. Начальникові чигиринської залоги наказали підпалити порохові склади і прориватися з оточення. Тож коли турецькі війська вдерлися до міста, пролунав вибух. Чигирин перетворився на руйновище. Відбиваючи шалений натиск турків і татар, об'єднане московсько-українське військо відійшло до Дніпра. Втрата Чигирина унеможливлювала для Самойловича утримання Правобережжя. Щоб
- 96. уникнути загрози нападутурків на Лівобережну Україну й перешкодити Юрію Хмельницькому збільшувати лави його прибічників за рахунок правобережних мешканців, Самойлович віддав наказ силоміць перегнати (звідси й «згін») населення, що залишилося, на лівий берег. Знелюднена Середня й Південна Київщина фактично перетворилася на пустку. Отже, влада Хмельниченка поширювалася лише на сплюндроване Поділля. Там він панував, але невдало. Турки стратили його в Кам'янці наприкінці 1685 р. Бахчисарайський мирний договір 1681 р. Війни 70-х pp. між Московією, з одного боку, і Туреччиною та Кримським ханством — з другого, за володіння землями Правобережної України завершилися підписанням у Бахчисараї 13 січня 1681 р. мирної угоди між цими державами. За Бахчисарайським перемир'ям, кордон між Туреччиною та Московською державою встановлювався по Дніпру. Туреччина приєднувала Північну Київщину, Браплавщину й Поділля, а Московія — Лівобережну Україну і Київ. Протягом 20 років територія між Бугом та Дніпром (тобто Середня й Південна Київщина) мала залишатися незаселеною. «Вічний мир» між Польщею та Московією. Бахчисарайське перемир'я між Московією й Туреччиною не було остаточним, бо не відповідало інтересам Речі Посполитої. Скориставшись поразкою численного турецького війська від сил країн Священної ліги під Віднем 1683 p., Польща відновила своє панування над більшою частиною Правобережної України. 6 травня 1686 р. в Москві між Польщею та Московією було укладено новий договір — «вічний мир», тобто такий мир, який не передбачав конкретних обмежень у часі, Польща визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово- Сіверську землю з Черніговом і Стародубом. Крім того, польська сторона відмовлялася від зазіхань на Київ, за що отримувала відшкодування. Отже, договір 1686 р. закріплював за Московією право на володіння Лівобережною Гетьманщиною. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між двома державами. До Польщі відходили Північна Київщина, Волинь і Галичина. Поділля лишалося під владою Туреччини, щоправда, ненадовго, бо 1699 р. також було приєднане до Польщі. «Вічний мир» набагато ускладнював ситуацію в Україні, послаблюючи національно-визвольний рух, оскільки утверджував насильницький поділ українських земель між кількома державами. Перший Кримський похід 1687 р. Уклавши «вічний мир» із Польщею, Московія приєдналася до держав, які вели боротьбу проти Туреччини та її васала — Кримського ханства. Зобов'язання перед антитурецькою коаліцією — Священною лігою у складі Австрії, Венеції та Речі Посполитої, а також власні плани, що передбачали ліквідацію турецько- татарських володінь на Чорному й Азовському морях та отримання в майбутньому виходу до Чорного моря, спонукали Москву до війни. У травні 1687 р. 100-тисячна московська армія рушила на Крим. Похід очолив фаворит цариці Софії, найвпливовіша людина в Московії — Василь Голіцин. Дорогою до армії Голіцина приєдналося 50-тисячне військо українських козаків на чолі з Самойловичем. І хоч які великі надії покладалися на цю воєнну кампанію, об'єднане українсько-московське військо не спромоглося навіть досягти Криму. Через пожежу в степу, підпаленому татарами, нестачу продовольства, води й корму для коней Голіцин наказав війську повернути назад. Не визнаючи власних прорахунків, Голіцин шукав винуватців невдалого походу, а тому легко переклав відповідальність на Самойловича. Адже гетьман критикував царициного фаворита за неправильне здійснення походу, та й взагалі виступав проти укладення московським урядом «вічного миру» з Польщею й союзу з нею проти Туреччини й Криму. Становище Самойловича стало непевним. Воно ускладнювалося ще й позицією козацької верхівки, яку
- 97. відштовхували від гетьманайого зарозумілість, необмежене самозбагачення і прагнення зробити гетьманську булаву спадковою. Ось чому особиста зацікавленість Голіцина і невдоволення старшини привели до усунення Самойловича від влади. У липні 1687 р. в таборі на р. Коломак Івана Самойловича було заарештовано та разом із сім'єю відправлено до Сибіру (Тобольськ). Сина гетьмана — полковника Семена Самойловича, було неправдиво оскаржено і страчено, а його величезне майно було переділено між московськими воєводами. (Це й було причиною страти гетьманича!) 25 липня 1687 р. відбулася козацька рада, яка обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу. 60—80-ті pp. XVII ст. — надзвичайно складний період в історії України: доба Руїни. Позбавлена територіальної цілісності, знесилена й спустошена тривалою громадянською війною та воєнними операціями інших держав, Україна всупереч прагненням лівобережних і правобережних гетьманів лишалася роз'єднаною й дедалі більше підпадала під владу сусідніх країн. При цьому і Річ Посполита, і Московія, і Туреччина разом із залежним від неї Кримським ханством прагнули будь-що перешкодити Україні здобути самостійність. Отож, сподівання українських гетьманів на щиру підтримку когось із сильних сусідів виявилися марними. Відносна стабілізація ситуації на Лівобережній Україні за гетьмана Самойловича аж ніяк не означала зміцнення незалежності, бо наступ на суверенні права України з боку царату посилився. Наміри ж правобережного гетьмана Петра Дорошенка вибороти Україні незалежність у спілці з Туреччиною та Кримським ханством стали для українців справжньою трагедією. Квітучий край перетворився на пустку. Десятиліття відчайдушної боротьби за об'єднання України під однією гетьманською булавою виявилися безрезультатними. Лівобережна та Слобідська Україна, Запорозька Січ у другій половині XVII ст. Заснування й розвиток слобідських міст. На схід від Гетьманщини, на кордоні з Московією, розпросторилися незаймані землі. Колись ті землі належали Чернігово- Сіверському князівству, були залюднені та обжиті, але в XIII ст. зазнали спустошливих наскоків ординців. Степові завойовники вздовж річок уторували тут шляхи для своїх нападів на Україну й Московію. Саме тому багатий край протягом тривалого часу лишався занедбаним і знелюднілим. Він був своєрідним кордоном між Московією й татарами. Від 30-х pp. XVII ст. сюди потяглися валки українських переселенців, які залишали благодатні рідні місця після невдалих повстань, війни, визиску чужинців. Царський уряд, зацікавлений у залюдненні порубіжних земель, всіляко заохочував переселення українців, покладаючи на них справу захисту московських кордонів від руйнівних ударів зі степу. Масові переселення українців випали на середину XVII ст. Складність внутрішньої ситуації, пов'язаної з Національно-визвольною війною, змушувала родини, а то й цілі села залишати рідні місця й вирушати в небезпечну дорогу. Так, 1652 р. тисяча козаків під проводом полковника Івана Дзиковського з жінками й дітьми прийшли аж з-під Острога на Волині. Недалеко від Дону, на річках Тихій Сосні й Острогощі, вони заснували місто Острогозьк. Полковник Дзиковський привів із собою всю полкову старшину: обозного, писаря, осавулів, а також двох священиків. Переселенці прибули з усім господарством, що полегшувало життя на новому місці. Інший великий гурт переселенців із м. Ставище Білоцерківського полку на чолі з Герасимом Кіндратенком (Кондратьєвим) того самого року заснував м. Суми. У 1654 р. на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано Харків.
- 98. Подібну історію заснуваннямали й такі міста, як Салтів, Мурафа, Охтирка, Балаклія, Ізюм та багато інших. Одночасно з містами закладалися села. У них зазвичай оселялися невеликі групи переселенців із різних земель України. Оскільки поселення, що виникали, були звільнені від податків, то й називалися вони за давньою українською традицією слободами. Звідси походить і назва цілого регіону — Слобідська Україна, або Слобожанщина. Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південні частини Воронезької, Курської та більшу частину Бєлгородської областей теперішньої Російської Федерації. Залишали обжиті місця й вирушали в небезпечну подорож здебільшого заможні козацькі родини. Заохочувані царським урядом, вони отримували певні привілеї. До головних з-поміж них належало право займанщини. Кожен переселенець привласнював собі стільки землі, лісу, сінокосів, скільки міг обробити. Зайнята земля не обкладалася податком. Так само не бралися податки і з господарських промислів. Замість сплати податків українські переселенці зобов'язувалися відбувати військову службу. Численних переселенців із Лівобережжя та Правобережжя приваблювало також право на козацьке самоврядування, що його царський уряд на початку колонізації зберігав за українцями. Визнання переселенцями влади царя виявлялося в складанні присяги. Права українських поселенців закріплювалися царськими жалуваними грамотами. Отже, протягом другої половини XVII ст. поряд із Лівобережною Гетьманщиною постала нова козацька Україна — Слобідська. Адміністративно-політичний устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України. Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини, що склався протягом Національно-визвольної війни, зберігався майже без змін. Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі існувало 10 полків, які одночасно були адміністративно-територіальними і військовими одиницями. Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України був подібним, хоч існували й певні відмінності. На території Слобідської України сформувалося п'ять козацьких полків — Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною. Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів. Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобідській Україні нерідко траплялось успадкування посади полковника. Це зумовлювалося особливостями заселення нових земель: полковники звичайно були ватажками переселенських груп. Вони мали надзвичайний авторитет, бо фактично були засновниками полків, на відміну від Гетьманщини. Місце Генеральної військової ради ще за Богдана Хмельницького заступила Старшинська рада. До її складу входили гетьман і генеральна старшина — обозний, писар, двоє суддів, підскарбій, двоє осавулів, бунчужний, а також 10 полковників. Ця рада встановлювала розміри податків, оренди, виносила ухвали з питань оборони. Безпосереднє діловодство покладалося на Генеральну військову канцелярію. Вона виникла за Богдана Хмельницького. Очолював її генеральний писар, а безпосередньо керував гетьман. У Генеральній військовій канцелярії зосереджувалася військова, політична й міжнародна інформація з усієї України, а також із-за кордону. В цій установі розглядалися й вирішувалися важливі адміністративні, військові, фінансові питання. Звідси відправлялися численні посольства й гінці. Тут складалися гетьманські універсали, провадилося дипломатичне листування, переписувалися й копіювалися документи, розглядалися судові та цивільні справи козаків, селян, міщан.
- 99. Найвищою посадовою особоюв Гетьманщині був гетьман. У другій половині XVII ст. його обирала вузька Старшинська рада, рішення якої схвалювало козацьке військо на Генеральній військовій раді. Остаточно затверджував гетьмана цар. Влада гетьмана хоч і обмежувалася царатом, проте залишалася значною у вирішенні питань внутрішнього життя Лівобережної України. Повноваження гетьмана визначалися спеціальними статтями (умовами), що укладалися між гетьманом і царем. Гетьман, зокрема, мав право надавати старшині у власність землю за службу, призначати на посади. Гетьман визначав також напрями внутрішньої політики Гетьманщини, умови переговорів або листування з урядами інших держав. Дорадчі права при гетьманові мала Рада генеральної старшини. У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини, накинута царатом. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі. Кожний полк окремо і в різний час одержував царську жалувану грамоту, в якій визначалися його права на козацький устрій, вільну торгівлю, звільнення від податків на землю тощо. Вибраних у полках полковників погоджував бєлгородський воєвода, а потім пропонував цареві як кандидатів на цю посаду. Кількісний склад козацьких полків не був постійним. Загальний склад — реєстр усіх слобідських полків — містив перелік козаків, які мали відбувати військову службу. Запорозька Січ у складі Гетьманщини. Перед початком Національно-визвольної війни Запорозька Січ містилася на Микитиному Розі. Саме там Богдан Хмельницький готував повстання проти Речі Посполитої. Запорозькій Січі належала провідна роль у підготовці та розгортанні Національно-визвольної війни українського народу проти польського панування. Досвід державного життя, що впродовж віків нагромаджувався на Запорожжі, був творчо використаний Богданом Хмельницьким. На визволених територіях впроваджувався козацький устрій. Запорожці брали участь у воєнних діях проти Речі Посполитої. Одначе за умовами Зборівського договору 1649 р. багато запорожців опинилося поза козацьким реєстром. Це спричинило невдоволення січовиків та загострення їхніх стосунків із гетьманською владою. Не оминув запорожців і тяжкий для України Білоцерківський договір. Не випадково січовики брали участь у виступах козацтва проти старшини й гетьмана. Напружені відносини Запорозької Січі з гетьманським урядом спричинилися до зміни місця її розташування. У 1652 р. запорожці перенесли свою столицю з відкритого перед степом Микитиного Рогу ближче до Дніпрових плавнів, неподалік гирла р. Чортомлик. Запорозька Січ, закладена в гирлі р. Чортомлик, існувала протягом 1652—1709 pp. В історичній літературі її називають Чортомлицькою. Проте й надалі стосунки Запорозької Січі з гетьманською владою складалися непросто, часом загострювалися аж до збройних виступів. Особливо виразно це виявилося після смерті Богдана Хмельницького, коли посилилося втручання інших держав у внутрішні справи України, коли розгорілася боротьба за гетьманську булаву та почала зміцнюватися влада старшини, яка часто-густо нехтувала інтересами козацьких низів. За умов наступу на українську державність із боку Москви, Речі Посполитої, Туреччини і Криму та через неспроможність українських гетьманів — наступників Хмельницького - захистити незалежність України Запорозька Січ прагнула повернути собі провідну роль у житті України. При цьому запорожці не завжди виявляли мудрість і політичну далекоглядність, а часом навіть ставали на бік відвертих ворогів Української держави, позбавляючи підтримки гетьманів, які своїми діями домагалися її збереження. Так було, зокрема, під час гетьманування Івана Виговського, коли запорожці підтримали заколотника Якова Барабаша. Підтримка запорожців допомогла здобути гетьманську булаву Іванові
- 100. Брюховецькому. Не вирізнялисярозсудливістю дії січовиків і під час гетьманування Петра Дорошенка. Запорожці вдавалися й до інших нерозважливих спроб утвердити владу в Гетьманщині своїх претендентів на гетьманство, зокрема Михайла Ханенка та Петра Суховія. Особливо ускладнилося становище Запорозької Січі після Андрусівського перемир'я. Ні Річ Посполита, ні Московія не бажали втрачати Запорожжя. Врешті, над Запорозькою Січчю було встановлено контроль ворожих одна одній держав. За умовами Андрусівського перемир'я Січ повинна була надавати військову допомогу і тій, і тій, причому саме тоді, коли кожна з них прагнула ліквідації Української гетьманської держави. Участь запорожців у війнах проти Польщі, Османської імперії та Кримського ханства. Попри часом суперечливі дії Січі у внутрішньо-українських справах, запорожці ніколи не зраджували свого покликання — боротися проти загарбників українських земель. У другій половині XVII ст. Запорозька Січ уславилася своєю участю в численних воєнних операціях. Особливо сприятливі умови для боротьби проти турецько-татарських завойовників склалися після Андрусівського перемир'я. Керівником та організатором більшості тогочасних походів був Іван Сірко. Народився Іван Сірко, ймовірно, на початку XVII ст. на Вінниччині (в Мурафі?) у родині дрібного українського шляхтича. Про його життя і діяльність за період до Чортомлицької Січі збереглося мало відомостей. З майбутнім українським гетьманом Богданом Хмельницьким ще 1646 р. був у Франції, де запорожці воювали разом із армією принца Конде, брали участь в облозі м. Дюнкерк, де засів іспанський гарнізон. Історичні документи свідчать про участь Івана Сірка в Національно-визвольній війні, зокрема в битві під Жванцем восени 1653 р. Принаймні 15 разів його обирали кошовим отаманом на Запорожжі. Він був видатним полководцем, який провів понад 60 битв проти військ Османської імперії, Кримського ханства та ногайських орд і жодного разу не зазнав поразки. Листувався з гетьманами України, монархами Московії, Речі Посполитої, Криму й Туреччини. Про нього часто писали тогочасні європейські газети (навіть швейцарські!), літописці й хроністи багатьох країн, його оспівували українські та іноземні поети. Сірко — герой багатьох народних легенд і переказів. Своїми блискучими походами Іван Сірко зажив слави непереможного полководця. Вважалося, що ніхто краще не може протидіяти турецько-татарським загарбникам. У 1672 р. Івана Сірка за намовою недоброзичливців, прихильників Самойловича насамперед, було звинувачено у зраді цареві, ув'язнено й відправлено до Сибіру, однак про його звільнення успішно поклопотався сам польський король Ян Собеський. Повернувшись із заслання, кошовий отаман з головою поринув у вир воєнних дій козацтва й невдовзі навіть оволодів молдавським престолом. Залишивши Молдавію, Сірко й надалі завдавав дошкульних ударів турецько-татарським загарбникам, здобував турецькі фортеці, ходив до Криму через Сиваш, першим в історії військового мистецтва переправившись через Гниле море. Проводячи численні воєнні операції проти Туреччини й Криму, Іван Сірко ніколи не відкидав можливості мирного розв'язання проблем міждержавних відносин. Джерела свідчать про гнучку дипломатичну діяльність кошового отамана, який особисто листувався з найвпливовішими тогочасними політиками. Збагатившись досвідом переможних походів, очолюваних Іваном Сірком, запорожці гідно продовжили справу легендарного кошового й після його смерті (Іван Сірко помер 11 (1) серпня 1680 р. і був похований на своїй пасіці біля суч. села Капулівка Нікопольського району на Дніпропетровщині). Вже через два роки вони відзначилися блискучими перемогами на теренах Європи. Запорозькі козаки брали участь у битві під стінами Відня, де німецько-польське військо боронило столицю Австрійської імперії від турецьких нападників. Там уславився український розвідник Кульчицький, через якого йшов зв'язок обложеного
- 101. Відня з військом,котре йшло на допомогу австрійській столиці. За ці славні діяння з волі короля йому було подаровано частину турецького обозу, що став здобиччю переможців. Знайшовши там каву, Кульчицький створив першу віденську кав'ярню, першим став підсолоджувати каву цукром, внаслідок чого поширив каву по всій Європі! Економічне життя Запорозької Січі. Основою господарського життя Запорозької Січі, як і перше, був зимівник. У другій половині XVII ст. господарська діяльність козаків пожвавилася. Щоправда, розвиток рільництва гальмувався постійною загрозою спустошливих набігів татарських і ногайських орд, кочовища яких знаходилися в безпосередній близькості до Січі. Не сприяла розвиткові хліборобства, яке потребувало великої кількості робочих рук, незначна заселеність запорозьких земель. Отож, панівною галуззю господарства було скотарство, яким козаки переймалися здавна. Особливого поширення у другій половині XVII ст. набуло конярство. Розвивалися також промисли, зокрема рибальство, мисливство та бджільництво. Крім запорожців, промислами на Запорожжі влітку переймалися козаки Лівобережжя і Правобережжя, а також селяни й міщани з усіх українських земель. Значного рівня досягло на Січі й ремісниче виробництво. З-поміж козаків було чимало вправних ковалів, корабелів, зброярів тощо. Запорозькі козаки зазвичай самі себе забезпечували боєприпасами. Отож, на Січі розвивалися ремесла, пов'язані з виробництвом пороху, залізних і свинцевих ядер для гармат. Надзвичайно важливе місце в господарському житті Чортомлицької Січі посідала торгівля. Найголовнішим і найдорожчим товаром для січовиків був хліб. Крім продовольчих товарів, запорожці купували зброю, боєприпаси, сукно, папір тощо. Продавали ж мед, шкури, хутро, рибу, віск, велику рогату худобу та коней. Головними торговельними партнерами Запорозької Січі були Лівобережна Україна, московські міста. Торговельні відносини січовики підтримували також з Польщею, Кримом і Туреччиною. Розвиткові торгівлі на Запорозькій Січі сприяло й те, що її територією пролягали важливі торговельні шляхи. Запорожці збирали з купців мито на перевозах і поромах, стягували всілякі збори й подарунки за надання провідників, охорони тощо. Розвиток сільського господарства. Хліборобство було основою господарського життя Лівобережної Гетьманщини й Слобідської України. Крім зернового хліборобства, значної ваги набуло вирощування городини й технічних культур, зокрема конопель. Посиленому розвиткові хліборобства сприяли нові форми землеволодіння, запроваджені завдяки Національно-визвольній війні. Вільні хлібороби — козаки й селяни — дбайливо ставилися до своєї землі, плекали її та берегли як найбільше багатство. Збільшення хліборобської продукції досягалося також за рахунок освоєння пусток, лук, заболочених місць. У великих старшинських і монастирських маєтках використовувалася наймана праця, що також давало змогу збирати гарні врожаї. В останній чверті XVII ст. більшої ваги набуло тваринництво. У господарствах козацької старшини тримали тисячні отари овець, гурти великої рогатої худоби, табуни коней. З-поміж селянських і козацьких господарств часто траплялися такі, в яких налічувалося кілька десятків волів, кілька корів і коней. Висока продуктивність тваринницьких господарств зумовлювалася працею найманих робітників. Розвиток ремесел і промислів. У господарському житті України важливу роль відігравало ремісниче виробництво. Під час Національно-визвольної війни українські ремісники завоювали право вступати до будь-якого цеху. Із ремесел найпоширенішими були кравецтво, шевство, ткацтво, сукнарство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство тощо. У майстернях дедалі частіше використовувалася наймана праця, отож ремесло поступово перетворювалося на дрібнотоварне виробництво. Швидкими темпами
- 102. розвивались і промисли,найпоширенішими з-поміж яких були бджільництво, винокуріння, млинарство, дігтярство, селітроваріння. Розвиток торгівлі. В останній чверті XVII ст. пожвавилася торгівля. Її центрами залишалися міста. Особливо жвавою була торгівля між Лівобережною Україною, Слобожанщиною і Запорожжям. Для цього активно використовувалися водні шляхи — Дніпро, Дністро та інші річки. З утвердженням Української держави зросла міжнародна торгівля. Гетьманські універсали заохочували вивіз товарів з України, проте обмежували вивіз коштовностей, коней, селітри. Також заборонялося продавати хліб до Польщі. Активно велася торгівля з Білоруссю, Молдавією, Туреччиною, Кримом; постійні торговельні зв'язки встановилися з Московською державою. Війна проти Речі Посполитої тимчасово послабила торгівлю із Західною Європою. Вона відновилася після Національно-визвольної війни. З України вивозили продукцію сільського господарства і промислів; завозили ж сукно, оксамит, шовки, фарфор, косметику, прикраси, зброю, медикаменти. З Криму й Туреччини до України потрапляли також папір, кава, прянощі, вина, волоські горіхи. Гетьман Іван Мазепа Обрання Івана Мазепи гетьманом Лівобережної Гетьманщини. Своє гетьманування Іван Мазепа розпочав із підписання Коломацьких статей. Угоду між гетьманом і старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром Олексійовичами та царівною Софією — з другого, було укладено 25 липня 1687 р. Коломацька угода писалася на основі Глухівських статей Многогрішного (17 з 22 статей) з додатками, зробленими за гетьмана Самойловича. Деякі зміни, якими Коломацька угода відрізнялася від попередніх гетьманських статей (зокрема, статті 18—22), передбачали посилення в Гетьманщині влади царату і ще більше обмеження прав гетьмана та гетьманського уряду. За Коломацькими статтями гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина, своєю чергою, — скидати гетьмана. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському урядові заборонялося підтримувати дипломатичні зносини з іншими державами. Передбачалося розміщення в гетьманській столиці — м. Батурині — полку московських стрільців. Окрім того, гетьман мав удаватися до особливих заходів, аби «...Малоросію не називали землею Гетьманською, а лише визнавали землею, яка знаходиться в царській самодержавній владі». Пункт 19 Коломацьких статей навіть заохочував до шлюбів між представниками українського та російського народів, з метою швидшої асиміляції українців. Коломацькі статті визначали гетьманський уряд як слухняне знаряддя для здійснення в Україні московської політики, спрямованої на цілковиту ліквідацію Української держави, на ще більшу «прозорість» кордонів України з Московською державою, а також на поступове, але неухильне «розчинення» українців серед московського населення. Зовнішня політика. Про напрями зовнішньополітичної діяльності Мазепи певною мірою свідчать Коломацькі статті. На початку гетьманування він вважав, що зможе втілити свої задуми щодо України тільки в спілці з Москвою, відносини з якою, на його переконання, мали будуватися на засадах українсько-московського договору 1654 р. За підтримки Москви Мазепа сподівався поширити територію Гетьманщини на відвойовану від Польщі Правобережну Україну, а також на степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів, якою володіли Крим і Туреччина. Питання вибору іншого союзника на той час не визріло, оскільки Мазепа не довіряв Польщі та негативно ставився до союзу з Кримом і Туреччиною. Внутрішня політика. Ставши гетьманом, Мазепа домагався стабілізації українського політичного та економічного життя. Визначальною рисою його внутрішньої політики було прагнення об'єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній Україні, яка уявлялася новообраному гетьманові як держава західноєвропейського
- 103. зразка зі збереженнямтрадиційного козацького устрою. Саме тому Мазепа докладав чимало зусиль, аби піднести роль українського гетьмана, всіляко підтримував козацьку старшину, причому не тільки заохочував її даруванням земель, а й прагнув чітко розмежувати козацтво й селянство. Мазепа продовжував розвивати започаткований Самойловичем напрямок на створення козацької еліти запровадженням посад бунчукових товаришів. Крім бунчукових товаришів, в оточенні Мазепи з'явилися ще й значкові та значні військові товариші. За цими посадами гетьман закріплював особливі привілеї. Надзвичайно вимогливо ставився гетьман до освіти майбутніх державних діячів, тому заохочував навчання молоді зі свого оточення в Києво- Могилянській академії та за кордоном. Культурно-освітній напрям внутрішньої політики. Одним із найважливіших напрямів загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної скарбниці та власні, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна зможе зрівнятися з європейськими державами. Щедрі пожертви гетьмана Мазепи змінили архітектурні обриси багатьох міст, зокрема Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова, Лубен, Батурина, Бахмача та ін. Дослідники й досі сперечаються про кількість церков, споруджених коштом Івана Мазепи. Адже багато з них не збереглися. Проте численні тогочасні свідчення переконують, що Мазепа фундував більше десятка нових храмів, сприяв відбудові багатьох церков княжої доби. Так, у Києві коштом Мазепи було збудовано новий мурований Богоявленський собор Братського монастиря, величний Військово-Микільський собор з мурованою дзвіницею і трапезною палатою в Пустинно-Микільському монастирі, церкву Всіх святих у Києво-Печерській лаврі. Розбудові Києво-Печерської лаври — головного осередку православ'я в Україні — Мазепа приділяв особливу увагу. Протягом 1698—1702 pp. коштом гетьмана було збудовано кам'яні фортечні мури з кам'яними вежами. За Мазепи було відбудовано лаврський Успенський собор, Троїцьку надбрамну церкву. Гетьман подарував лаврі великий дзвін і дав кошти на побудову мурованої дзвіниці. Крім лаври, Мазепа опікувався й іншими православними святинями. Зокрема, його турботами було відбудовано Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори з дзвіницями. Інша царина культурницької діяльності Мазепи — друкарська справа. Видання мазепинської доби належать до найкращих українських книгодруків. Сам гетьман, маючи одну з найбагатших в Україні книгозбірень, обдаровував книжками з неї монастирі, церкви, окремих осіб. Не менше, ніж церквами й монастирями, опікувався гетьман Мазепа Києво-Могилянською академією: заклав підвалини під новий будинок академії (так званий Староакадемічний корпус, де нині наукова бібліотека НАУКМА та Благовіщенська церква), домігся підтвердження статусу академії, надавав у володіння села й землі, матеріально підтримував студентів. Академію стали навіть називати Могилянсько-Мазепинською. Дбав Мазепа і про створення нових осередків культури, одним із яких став Чернігівський колегіум. Цілеспрямована і всеосяжна культурницька діяльність Івана Мазепи дає підстави говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику. Другий Кримський похід 1689 р. Кримський похід московської армії 1687 р., в якому брали участь і козацькі полки, не був останнім. Протягом 1688 р. московське командування готувалося до нового наступу на Крим. До цієї підготовки були залучені й козаки. Так, Мазепа керував побудуванням Новобогородицької фортеці, що була поставлена на правому березі р. Самари при її впадінні до Дніпра (нині рештки цієї фортеці знаходяться на території житломасиву ім. Шевченка в лівобережній частині Дніпропетровська). На початку весни 1689 р. 112-тисячна московська армія під командуванням Голіцина та 40 тис. українських козаків
- 104. на чолі зМазепою знову вирушили в похід на Крим. Здобувши перемогу в кількох битвах, московсько-українські війська підійшли до Перекопу, постояли добу під його мурами, а потім повернули назад. Такий перебіг подій засвідчив цілковитий провал далекосяжних завойовницьких планів Москви і в Другому Кримському поході. Невдале завершення цього походу багато в чому було зумовлене вкрай несприятливими обставинами, за яких він відбувався: гостра боротьба за владу між Софією та прибічниками Петра І стримувала мобілізацію, уповільнювала комплектацію війська; погана підготовка війська до незвичних умов походу, повільне просування армії, бездоріжжя, нестача корму для коней, води й продовольства, відверте небажання союзників допомагати. Отже, і Другий Кримський похід нічого не дав Москві, крім значних втрат і збитків. Відродження козацького устрою на Правобережній Україні. Прагнучи об'єднати всі українські землі під однією булавою, Мазепа ніколи не випускав з уваги Правобережну Україну. Наприкінці XVII ст. більшість земель Правобережжя лежала пусткою. Це непокоїло польський уряд, бо спустошені внаслідок кривавих воєн та масової втечі населення землі, до яких безперешкодно вторгалися турецько-татарські орди, становили загрозу для поновлених східних воєводств. Єдиним надійним способом зменшення цієї загрози було заселення сплюндрованого краю. У зв'язку з цим польський король Ян Собеський знову звернувся до козацтва. Заохочуючи заселення пусток, польський уряд рішенням 1685 р. надав козацтву «прадавні привілеї та вільності». Семен Палій, а також полковники Самійло Іванович (Самусь), Андрій Абазин та Захар Іскра отримали привілеї, що узаконювали певні військово- адміністративні права козацької старшини на території Київщини та Брацлавщини. Отож, згідно з ухвалою польського уряду козаки заселяли спустошені землі, створювали там власний полково-сотенний устрій. Так відродилися чотири полки: Богуславський, Корсунський, Брацлавський, Фастівський (Білоцерківський). Відновлені полки були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Кожен із полковників заохочував заселення пусток, сприяв створенню в містах і селах органів козацького самоврядування, зокрема й козацьких судів. Під проводом фастівського полковника Семена Палія значна частина Правобережної України в останні десятиліття XVII — на початку XVIII ст. фактично звільнилася з-під польської влади. Палій став господарем Київщини, Брацлавщини, Східної Волині й Центрального Поділля — т. зв. Паліївщини. А втім, фастівський полковник намірявся відірвати від Польщі всю Правобережну Україну, а затим об'єднати її з Лівобережною. Національно-визвольне повстання 1702—1704 pp. У 1699 р. Польща уклала мирну угоду з Туреччиною. Турецька загроза ослабла, тож відпала й потреба в козацтві. Сейм ухвалив ліквідувати правобережне козацтво, а відтак коронний гетьман наказав полковникам розпустити їхні полки. Після захоплення польськими військами взимку 1702 р. кількох козацьких міст на Правобережній Україні у відповідь почалося повстання. Цей визвольний рух мав на меті визволення Правобережної України від польського панування та об'єднання з Лівобережною Гетьманщиною. У липні 1702 р. рух охопив Київщину, а на початку 1703 р. повстанці вже контролювали значну частину Правобережної України. Повстання поширилося на Волинь і Поділля, дійшло до Галичини. 15-тисячне військо, кинуте на його придушення, спинити визвольний рух не змогло. Повстанці Палія об'єктивно ставали союзниками шведів, які на той час були в стані війни з поляками, адже 1700 р. розпочалася шведсько-московська (Північна) війна. Це занепокоїло Москву, яка одразу відгукнулася на прохання Августа II надати допомогу, але використала для цього війська Мазепи. Навесні 1704 р. війська гетьмана Мазепи перейшли Дніпро та зайняли Київщину і Волинь. Семена Палія заарештували та ув'язнили (через рік його було
- 105. відправлено до Москви,а потім заслано до Сибіру). Польща, значну частину якої окупували шведські війська, не могла реально претендувати на Правобережну Україну. За таких обставин Правобережжя опинилося під владою Мазепи. Об'єднання Правобережної та Лівобережної України за Мазепи тривало від 1704 р. до подій 1708—1709 pp. Участь українських полків у Північній війні. Інтереси Московії у війні проти Швеції за здобуття виходу через Балтійське море до Західної Європи не мали жодного стосунку до України. Козаки змушені були, обстоюючи інтереси царя, воювати на теренах Московії, Прибалтики, Речі Посполитої. Ці походи були важким тягарем для козацтва. Адже вже перші бої принесли численні втрати. До того ж козаки за свою службу не отримували ніякої винагороди, потерпали від утисків та образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби спричиняли скарги й нарікання, а часом навіть самовільне повернення додому. До невдоволення спонукало й те, що дуже часто козаків використовували як дешеву робочу силу для канальних і землерийних робіт, на будівництві нових доріг, фортець та інших укріплень. Справжнім лихом стала Північна війна і для інших верств українського населення, бо саме його коштом споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ. Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Серед козацької старшини ширилися чутки про ще істотніші зміни: ліквідацію козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська до Московії тощо. Непевність майбутнього примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина чинила тиск на Мазепу, який, звісна річ, і сам розумів згубність відносин України з Московією. Пошуки нових союзників. Плекаючи мрію вивести Гетьманщину з-під влади царя, Іван Мазепа в 1704—1705 pp. удався до таємної дипломатії з противниками Москви. Так, зокрема, восени 1705 р. він налагодив зв'язки з польським королем Станіславом Лещинським, якого було обрано 1704 р. тими угрупованнями, що підтримували шведського короля. Через Лещинського український гетьман сподівався встановити стосунки з Карлом XII. У 1706 р. Мазепа й справді завдяки посередництву польського короля розпочав таємні зносини зі шведським королем Карлом XII. Похід Карла XII в Україну. У 1708 р. Карл XII почав здійснювати свій давній задум про похід на Московію. Похід мав відбутися в напрямку на Смоленськ і на Москву через територію Литви та Білорусі. Початок походу був удалим. Але після кількох невдач у серпні —вересні Карл XII відмовився від попереднього плану. Він вирішив повернути на Україну, сподіваючись забезпечити тут свою армію провіантом, зміцнити її потугу козацькими полками та військом Лещинського. Шведський король покладав також надії на допомогу від кримського хана й турецького султана. Зміна планів Карла XII виявилася несподіванкою для Мазепи. Такий розвиток подій гетьман уважав передчасним, бо перебування шведської армії на території України означало, що саме тут розгорнуться воєнні операції російсько-шведської війни. З огляду на це домогтися визволення України з-під влади царя ставало важче. Велика небезпека таїлася також у тому, що в плани Мазепи була втаємничена лише найбільш віддана генеральна старшина, а рядове козацтво, нічого не відаючи про задуми гетьмана, готувалося до війни проти шведів. Помилкою Карла XII було те, що він рушив через Стародубський полк, де були сильними промосковські настрої. Антиколоніальне повстання гетьмана Івана Мазепи проти Московії. Похід шведського короля на Москву через Україну спонукав українського гетьмана до рішучих дій задля
- 106. визволення Гетьманщини. Мазепавирішив об'єднатися зі шведами для війни проти Московії; 24 жовтня 1708 р. Іван Мазепа виїхав на зустріч із Карлом XII. З ним вирушили чотиритисячне військо, генеральна старшина та 7 із 12 полковників. Надвечір 28 жовтня гетьман прибув до шведського табору. Наступного дня відбулася зустріч Мазепи з Карлом XII. 29—30 жовтня 1708 р. між українцями та Карлом XII було укладено договір. Стислий виклад (із 6 пунктів) цієї угоди містить «Вивід прав України» — політичний документ, з яким 1712 р. Пилип Орлик (генеральний писар за урядування Мазепи, гетьман у вигнанні), обстоюючи права України, звернувся до європейських монархів. Угода передбачала таке: Україна має бути незалежною і вільною; всі загарбані Московією землі, що колись належали «руському» народові, мають бути повернені Українському князівству; шведський король зобов'язаний захищати країну від усіх ворогів і посилати допомогу, коли про це попросять гетьман і «стани»; Мазепа має бути довічним князем України; шведський король не має права претендувати на титул князя чи командувача збройних сил князівства; для стратегічних потреб шведське військо може займати п'ять українських міст (Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч). Воєнно-політичні акції московського царя проти українців. У відповідь на дії Мазепи Петро І звернувся до українців. У численних відозвах він звинуватив Мазепу у «зраді», у намірі віддати Україну Польщі, а православні церкви й монастирі — уніатам. Цар також наказував старшині й полковникам терміново зібратись у Глухові для обрання нового гетьмана. Водночас Петро І наказав Меншикову зруйнувати гетьманську резиденцію — Батурин. Отримавши царський наказ, московські війська рушили на столицю Гетьманщини. У Батурині знаходилися значні військові сили, було чимало продовольства та боєприпасів. Місто захищали міцні укріплення. Тому спроби швидко здобути Батурин виявилися безрезультатними: жителі були налаштовані захистити гетьманську столицю. Та через зраду полкового старшини Прилуцького полку Івана Носа, який указав на потаємний хід, московські вояки 2 листопада проникли до міста і влаштували в ньому криваву різанину — жорстоко вбили всіх його мешканців, навіть жінок і немовлят. Потім Батурин було вщент зруйновано. Знищення Батурина та його мешканців не було лише помстою. Цим каральним актом Петро І намагався залякати українців та остаточно упокорити їх, позбавивши прагнень до волі. Згідно з іншим наказом царя, 6 листопада в Глухові відбулася Старшинська рада. Щоправда, на неї прибули тільки чотири полковники: стародубський, чернігівський, переяславський та наказний ніжинський. Гетьманом було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського. Виборам гетьмана передувала церемонія «покарання» Івана Мазепи. Його подобу протягли вулицями Глухова до спеціально спорудженого ешафота. Перш ніж «стратити» опудало, було зачитано список гетьманових «провин» та виголошено вирок. 12 листопада в присутності царя у глухівській Свято-Троїцькій церкві було проголошено церковне прокляття. Водночас анафему виголосили і в Москві, в Успенському соборі. Приєднання запорожців до шведсько-українського союзу. Щоб якось поліпшити ситуацію, Іван Мазепа прагнув схилити на свій бік Запорозьку Січ, яка тоді ще не пристала до жодної зі сторін. Запорозьке 10-тисячне військо мало славу запеклих вояків, користувалося довірою та пошаною народу й могло стати тією силою, яка допомогла б шведам вийти зі скрути. Це добре розумів і Петро І, який протягом зими 1708 р. — весни 1709 р. наполегливо переконував запорожців не підтримувати Мазепу. Січова рада вирішила підтримати Мазепу й перейти на бік шведського короля. 26 березня 8-
- 107. тисячний загін запорожцівна чолі з Костем Гордієнком, розбивши дорогою підрозділи московської армії, прибув до Диканьки, неподалік Полтави. З Диканьки кошовий разом із Мазепою рушив до Великих Будищ, де 27 березня відбулася їхня зустріч із Карлом XII. Відповіддю Петра І на приєднання запорожців до Мазепи й Карла XII було зруйнування Січі. Прямуючи на Січ, війська московського полковника Яковлєва нищили козацькі містечка й села. Було спустошено й містечко Переволочну, де Ворскла зливається з Дніпром. Козацьку залогу, що стояла там, московські вояки вирізали, а флотилію козацьких човнів спалили. 7 травня розпочалася облога Січі. Проте перша спроба захопити і зруйнувати Січ виявилася невдалою, московити зазнали чималих втрат. Та незабаром на допомогу Яковлеву прийшов загін компанійського полковника Гната Ґалаґана. Він добре знав Січ та її околиці й облудно обіцяв січовикам недоторканність. Це й вирішило справу. 14 травня 1709 р. Січ без бою була захоплена. Виконуючи царський наказ, московський полковник стратив усіх полонених, а потім зруйнував січову фортецю, спалив курені й військові будівлі. Гармати, скарб і прапори було вивезено. Зруйнування Січі та жорстока розправа над запорожцями, як і спалення Батурина, мали ту саму мету — поставити українців на коліна. Полтавська битва. Навесні 1709 р. Карл XII відновив воєнні дії. Він вирішив розпочати наступ на Москву. Шлях шведів мав пролягати через Харків і Курськ. Щоб просуватися згідно з планом операції, шведському війську треба було знешкодити добре укріплену Полтаву. Шведська армія підійшла до Полтави наприкінці квітня. Карл XII сподівався взяти місто штурмом або внаслідок переговорів, одначе того не сталося. Тому 1 травня шведське військо змушене було розпочати облогу. Тим часом до міста прибув Петро І з головними силами. 27 червня стався генеральний бій. Він розпочався о 5-й годині ранку атакою шведської піхоти на московські редути (земляні укріплення). Близько 11-ї години битва закінчилася цілковитою поразкою шведів. Полтавська битва змінила політичну карту Європи. Перемога Петра І висунула Росію на одне з провідних місць тогочасної європейської політики. Міць Швеції та Польщі фактично було підірвано назавжди. Для України ж наслідки Полтавської битви виявилися вкрай несприятливими: російський уряд, що здобув перемогу, став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини. Вцілілі шведські війська й козаки відступали берегами Ворскли до козацької фортеці Переволочної, сподіваючись скористатися для переправи через Дніпро козацькою флотилією, що розташовувалася там. Одначе після нападу військ Яковлєва від флотилії лишилося кілька човнів. Вони й були використані для переправи на правий берег Дніпра Карла XII з кількома генералами і 3-тисячним загоном, а також Мазепи, Костя Гордієнка й кількох сотень козаків. 30 червня біля Переволочної з'явився Меншиков із 10-тисячним загоном. Він примусив капітулювати решту шведської армії, що налічувала понад 13 тис. Про козаків в умовах капітуляції взагалі не йшлося, бо Меншиков не вважав їх за рівноправних противників. Карл XII і Мазепа прямували до турецького кордону. 7 липня вони переправилися на правий берег Бугу, перетнули турецький кордон біля Очакова й рушили до Бендер. 1 серпня поранений Карл XII і хворий Мазепа зупинилися в передмісті Бендер. Тут, у Варниці, Іван Мазепа вже не вставав з ліжка, доживаючи останні дні. Помер він у ніч проти 22 вересня. Мазепу поховали у Варниці; у березні 1710 р. його труну вивезли до православної землі Молдавії — м. Галаца (нині Румунія) і там перепоховали в головній церкві монастиря св. Юрія. Нині його могила втрачена і всі спроби відшукати прах гетьмана поки що були безрезультатними.
- 108. Боротьба української старшинипроти колоніальної політики Російської імперії Терор в Україні після Полтавської битви. Після Полтавської битви Україною прокотилася хвиля царського терору. Каральні заходи здійснювалися з надзвичайною жорстокістю. Вони стосувалися всіх сторін життя і мали найрізноманітніший вияв — від смертних вироків мазепинцям до заборони друкувати книжки українською мовою. Багато представників старшинської адміністрації було позбавлено урядових посад і маєтків. Натомість важливі посади надавалися чиновникам не з українців-патріотів, а з росіян, німців тощо, а також тій українській старшині, що зберегла відданість цареві. Чимало старшини було заарештовано й вислано до Сибіру. Висилали в Росію й сім'ї мазепинців, а на них самих влаштовували справжнє полювання в усіх країнах Європи. Приміром, племінника Мазепи Андрія Войнаровського було схоплено в Гамбурзі в жовтні 1716 р. Така сама доля спіткала й мазепинського генерального осавула Григорія Герцика, якого заарештували у Варшаві. Країнами Європи нишпорили московські агенти у пошуках Пилипа Орлика та його родини. Після Полтавської битви московські війська поводилися на українських землях як у завойованій країні. Від їхнього свавілля потерпали не тільки прихильники гетьмана, а й мирне населення. Неймовірно тяжким випробуванням для українців стали примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, військові «низові» походи тощо. Дужих і заможних селян нерідко відправляли до Петербурга, Астрахані, на Кавказ, використовуючи як дешеву робочу силу. Так, у 1716 р. на спорудження каналу Волга—Дон біля Царицина було відправлено 10 тис. козаків. У 1718 р. сюди надіслано новий загін українських військ. Інший підрозділ того самого року будував укріплену лінію над р. Терек на Кавказі. У 1721 р. 10 тис. козаків було відправлено на будівництво Ладозького каналу, а 1722 р. їх заступили нові 10 тис. козаків. Кількість тих, хто повертався з таких походів, становила від 30 до 60 %, решта козаків і селян вмирала від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо. Отож, політика царського уряду призводила до поступового вимирання українського народу, бо чинилося фізичне винищення десятків тисяч людей. Після Полтавської битви значно посилився наступ і на українську державність. Окрім прямого тиску, російська адміністрація, аби мати привід для втручання в українські справи, розпалювала ворожнечу між старшиною та гетьманом, між старшиною та селянами тощо, прагнула створити враження, що все зле йде від гетьмана й старшини, а все добре — з Москви. Решетилівські статті 1709 р. Гетьманування Івана Скоропадського (1708—1722 рр.), за традицією, мало розпочатися з підписання статей. Але Петро І відмовився зробити це, пояснивши таке своє рішення воєнними обставинами. Після Полтавської битви, 17 липня, Скоропадський, перебуваючи з козацьким військом у таборі під Решетилівкою, звернувся до царя з 14 пунктами статей. У них він просив підтвердити права й вільності Гетьманщини та вирішити чимало важливих справ повсякденного життя. У відповідь Петро І надіслав іменний указ, котрий аж ніяк не нагадував міждержавні договірні статті. У царському указі права і вільності підтверджувалися в такому вигляді, який відповідав інтересам Московії. Згодом було обіцяно дати й статті. Що ж до інших питань, то цар відповів, що під час походів мусять переходити під командування російських генералів не лише прості козаки, а навіть і гетьман. Воєводи сидітимуть, сповіщав Петро І, в українських містах, як і перше; у справи українців вони не втручатимуться, крім таких «державних», як «зрада » (під «зрадою» розумілися будь-які дії, що суперечили бажанням царя). Важливою новиною було призначення царського резидента Ізмайлова при гетьманові. Йому
- 109. надавалося право здійснюватиконтроль над гетьманом та урядом України. Своєрідним додатком до указу були явні й таємні статті Ізмайлову. Ці статті називали землі Війська Запорозького «Малоросійським краєм», у якому царський резидент спільно з гетьманом мали утримувати все населення, зокрема бунтівників-запорожців, «у тиші й покорі великому государю». Наказувалося також «своєвольців викорінювати», не дозволяти їм селитися в одному місці, особливо на Січі. Іноземних посланців гетьман мусив приймати лише разом з Ізмайловим. Останній зобов'язувався одразу ж повідомляти цареві про візити й розмови, а також пересилати привезені послами листи. Окрім того, резидент мусив стежити, аби гетьман без дозволу царя не змінював структуру посад у Генеральній канцелярії та не призначав нових полковників, не відбирав і не давав нікому маєтностей. Обов'язком резидента було пильнувати, щоб гетьманський уряд повідомляв царя про всі свої прибутки. Гетьманською резиденцією було призначено Глухів, що містився майже на кордоні з Московією. Повідомлялося, що при гетьманові утримуватимуться два російські полки, які, одначе, будуть у розпорядженні царського резидента. Отож, ні про яке підтвердження давніх прав і вільностей в указі Петра І не йшлося. Навпаки, заходи, що запроваджувалися, перетворювали колись автономну Українську державу на типову «окраїну Московії». Заходи, спрямовані на підрив економіки Гетьманщини. Політика російського самодержавства завдавала великої шкоди й господарству України. Царський уряд визначив для себе головну мету: позбавити Гетьманщину економічної незалежності, підпорядкувати її господарське життя економіці Росії та перетворити на надійне джерело своїх прибутків. Царські заходи насамперед стосувалися торгівлі. На початку XVIII ст. Україна мала традиційно широкі торговельні зв'язки з Центральною та Західною Європою, образно кажучи, ходила до Європи через двері. Цар Петро, прорубуючи «вікно до Європи», змусив своїми указами й Україну лазити через нього, перекривши «двері», тобто звичні торговельні маршрути. В результаті українські купці мали возити свої товари, скажімо, до Вроцлава не найкоротшим шляхом (Львів—Краків—Вроцлав), а через Архангельськ! Це значно удорожчувало українські товари, робило їх неконкурентоспроможними. Подібних заборон та обмежень уживав російський уряд і щодо ввезення в Україну чужоземних товарів. Такі заходи мали примусити українців купувати замість чужоземних виробів вироби молодої московської мануфактури. Стримувала розвиток торгівлі й російська митна політика: встановлене на російсько-українських кордонах мито використовувалося не для збагачення української державної скарбниці, а надходило до Москви. Одним із заходів, що перешкоджав розвиткові українського господарства, було прагнення російського уряду збувати на українській території мідні гроші, щоби срібні й золоті залишалися здебільшого в обігу населення Росії, збагачуючи тим державну російську казну. Руйнувало економіку України постійне перебування на її території численного російського війська (понад 10 тис), що утримувалося коштом українського населення. Наступ царату на українську культуру. Після Полтавської битви посилився наступ російського самодержавства на українську культуру. Щоб остаточно підкорити українців, Петро І завдавав ударів освіті й книгодрукуванню, прагнучи тримати під контролем діяльність таких могутніх осередків культури, як Києво-Могилянська академія та Києво- Печерська лавра. У 1709 р. Петро І наказав київському воєводі вислати за кордон усіх «польських» (тобто правобережних за походженням) студентів і повідомити, скільки залишиться студентів «малоросійських» — вихідців із Гетьманщини, а також скільки є ченців-викладачів із Правобережжя. Різко мінялося на гірше становище Київської церковної митрополії. Коли 1718 р. помер київський митрополит, російський уряд заборонив обирати нового. У 1722 р. першому
- 110. ієрархові Київської митрополіїбуло надано титул архієпископа київського та Малої Росії. Призначати його мав церковний синод на чолі з царем у Петербурзі. Отже, Київська митрополія перетворилася на звичайну єпархію Російської православної церкви. Руйнація української культури здійснювалася заходами. Так, указом Петра I (1718 р.) заборонялося в Україні друкувати церковні книги українською мовою. Можна вказати і на аж ніяк не добровільне переведення українських учених, богословів, письменників і педагогів із Києва до Петербурга, Москви та інших міст Росії. До цього їх часом заохочували й високими церковними посадами. Внаслідок викачування до Московії української інтелігенції (духовної та світської) послаблялася українська культура, генофонд нації. До того ж ці люди нерідко були змушені усним і писаним словом прославляти царя та його політику, а, скажімо, Мазепу й усіх, хто подібно до нього зважувався виступати проти царату, всіляко паплюжити. Така доля спіткала, наприклад, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Гаврила Бужинського та багатьох інших видатних церковних і культурних діячів українського народу. Від часів Петра І з України почали систематично вивозити історичні пам'ятки, рідкісні книги тощо. Це пограбування культурних надбань українського народу було узаконено царськими указами. Так, у 1720 р. цар наказував київському губернаторові, щоб «у всіх монастирях... оглянути й забрати давні жалувані грамоти та інші оригінальні листи, а також книги історичні, рукописні й друковані». Обрання Пилипа Орлика гетьманом в еміграції. Після смерті гетьмана Івана Мазепи та частина козаків, яка пішла з ним у вигнання, залишилася без керівника. Постала потреба обрати нового гетьмана. І хоча кандидатура претендента на гетьманський уряд майже ні в кого не викликала заперечень, проте з виборами через несприятливу ситуацію зволікали півроку. Нарешті 16 квітня 1710 р. в Бендерах (Молдавія) відбулася козацька рада. Гетьманом було обрано найближчого сподвижника Івана Мазепи — генерального писаря його уряду Пилипа Орлика. Ухвалення «Пактів і конституцій законів і вільностей Війська Запорозького». Під час козацької ради 5 квітня 1710 р. було схвалено документ «Пакти і конституції законів і вільностей Війська Запорозького» (згодом цей документ називали «Конституцією Пилипа Орлика» та «Бендерською конституцією»). Основу «Пактів і конституцій...» становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов'язки. Це й відрізняло ухвалений документ від традиційних гетьманських статей, що базувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко зазначаючи умови, за яких він отримував владу. Крім того, в документі обґрунтовувався державний лад України. Саме тому його вважають першою українською конституцією. Конституція Пилипа Орлика. Документ складався зі вступу й 16 статей. У вступі було подано стислий виклад історії України, пояснено причини, чому Україна розірвала з Московією та прийняла протекторат шведського короля. У 16 статтях викладалися засади державного життя. Насамперед проголошувалося, що Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування. Окремо обумовлювалася цілковита незалежність України від Московії. Передбачалося також, що по закінченні війни мають бути повернені з Московії всі невільники-українці, а московський уряд компенсує всі шкоди, заподіяні Україні. Конституція Пилипа Орлика передбачала заходи, які обмежували б владу гетьмана, запобігали б утвердженню монархічної форми правління. Україна визнавалася республікою, де гетьманська влада обмежувалася постійною участю в Генеральній раді — законодавчому органі, що мав складатися не тільки з генеральної старшини, полковників, сотників і полкової старшини, а й із заслужених козаків від кожного полку, а також із депутатів від запорозького козацтва. Передбачалися регулярні збори Генеральної ради (тричі на рік). Гетьманові заборонялося підтримувати секретні зносини з іншими державами та здійснювати таємне листування. Передбачалося запровадження Генерального суду для розгляду справ про кривди
- 111. гетьманові та провинистаршини, причому гетьман не міг втручатися в діяльність того суду. Обмеження влади гетьмана стосувалося й фінансової системи. Державна скарбниця й майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, а також полковим підскарбіям (по дві виборні посади в кожному полку). На утримання гетьмана призначались окремі землі. Важливі фінансові справи мали розв'язуватися тільки Генеральною радою. Умовою, що обмежувала владу гетьмана, була виборність полковників і сотників. Гетьман лише їх затверджував. Кілька статей Конституції присвячувалися Запорозькому Військові. Отож, було забезпечено права і привілеї запорожців, а також визначено особливий статус запорожців в Українській державі. Гетьман зобов'язувався обороняти запорозькі володіння. Після закінчення війни він мусив домогтися, щоб запорозькі землі було звільнено від московських фортець і залог. Передбачалося повернення запорожцям м. Трахтемирова зі шпиталем і з перевозом на Дніпрі, а також Кодака, Келеберди, Переволочної, земель і млина над Ворсклою. Державною релігією оголошувалося православ'я, а Київська митрополія мала вийти з підпорядкування московському патріархові. Спеціальній комісії належало здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення. Гетьман зобов'язувався захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам. Конституція Пилипа Орлика була першою в світі державною конституцією. Вона не лише проголошувала незалежну Українську державу, а й закріплювала найпрогресивніші для того часу ідеї про державне життя. Конституція обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної ради. У документі було закладено підвалини принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, запроваджувалася виборність посад. Статті Конституції Пилипа Орлика далекоглядно передбачили принципові засади розвитку демократичних держав. Похід Орлика на Правобережну Україну. Протягом року Орлик зумів створити антимосковську коаліцію у складі Швеції, Кримського ханства, Туреччини, уряду Орлика, а також тих польських сил, які підтримували Станіслава Лещинського. Союзниками було розроблено план воєнного походу на Правобережну Україну. 31 січня 1711 р. загони запорожців на чолі з Костем Гордієнком під загальним керівництвом Пилипа Орлика вирушили з Бендер. Дорогою до них приєдналися польські й татарські загони. Об'єднане військо швидко просувалося на Правобережжя. Українське населення з радістю зустрічало Орлика, без бою здавало міста. Правобережні полки, крім Білоцерківського, визнали Орлика за гетьмана і перейшли на його бік. Виступи проти московської адміністрації розпочалися і в Лівобережній Україні. Гетьман Лівобережжя Іван Скоропадський вислав проти Орлика полки, але їх було розбито. Наприкінці березня війська Орлика підійшли під Білу Церкву, найміцнішу фортецю на Правобережжі, та обложили її, проте невдовзі через брак важких гармат, потрібних для штурму, змушені були відступити. Подальшу долю походу визначили і наближення московського війська, і зрадливі дії здавна непевного татарського союзника. Наприкінці квітня Орликові та запорожцям довелося повертати до Бендер. Згідно з планом спільних дій проти Москви наприкінці січня 1711 р. хан із 50-тисячною ордою вийшов з Криму і рушив уздовж нижнього Дніпра, а потім повернув до Харкова. Майже не зустрічаючи опору, татари оволоділи Слобожанщиною. Нараз, підійшовши до Харкова, ординці зненацька відступили й повернулися до Криму. Замість визволення ординський похід уже вкотре приніс на українські землі пограбування, пожежі; тисячі українців потрапили в полон. Прутський похід Петра І (1711 p.). Навесні 1711 р. розпочався московський контрнаступ.
- 112. Цар Петро Іоголосив Туреччині війну. Московська армія вирушила через українські землі на Молдавію. Вступивши на територію Правобережної України, царські війська за наказом Петра І нищили міста й села, катували місцеве населення, десятки тисяч людей виганяли в Лівобережну Україну. У червні 1711 р. основні сили московського війська, що їх очолював сам Петро І, разом із загонами союзника — молдавського господаря - підступили до Ясс. На початку липня до району Фальчі підійшла турецько-татарсько-ногайська армія. 19—20 липня сталася вирішальна битва. Армія Петра І опинилася в оточенні, їй загрожувала цілковита поразка. Одначе московське командування владнало справу: слабкодухий головнокомандувач турецької армії отримав великого хабара й погодився на переговори. Прутський мирний договір 1711 p., його наслідки для України. Переговори між Московією й Туреччиною завершилися укладенням мирного договору. Його було підписано 12 липня 1711 р. на р. Прут поблизу Ясс. За угодою московський уряд зобов'язувався передати Туреччині частину українських земель, зокрема Азовську фортецю з прилеглою територією. Москва обіцяла зруйнувати свої нещодавно збудовані фортеці — Таганрог, Кам'яний Затон на Дніпрі, Кодак і Новобогородицьку фортецю в гирлі р. Самари (нині в межах Дніпропетровська). Окрім того, московський уряд брав зобов'язання не втручатися в польські справи, зрікався Запорожжя та Правобережної України. Що ж до Лівобережжя, то стаття про нього була сформульована настільки двозначно, що кожна сторона могла тлумачити її по-своєму. За Прутським мирним договором Туреччина мала дозволити московській армії вивести свої війська з артилерією та обозом із Молдавії. Прутський мир був невигідним для Москви. Одначе, вирвавшись із оточення, Петро І порушив договірні умови. Це змусило Орлика вживати заходів, аби переконати турецький уряд не затверджувати документи угоди доти, доки Москва не виконає всіх своїх зобов'язань і не відмовиться від усієї України. А втім, турки під тиском Англії і Голландії ратифікували договір. Щоправда, під час ратифікації Прутського мирного договору в Стамбулі турецький уряд примусив Петра І терміново виконати свої зобов'язання щодо Азова й Таганрога, а також розпочати виведення військ із Польщі й тих земель Правобережної України, що належали Польщі за договором 1686 р. 5 березня 1712 р. було видано фірман (указ) султана, за яким на Правобережну Україну й Запорозьку Січ поширювалася влада Орлика. Наступного місяця Туреччина підписала угоду з Московією: Лівобережжя з Києвом та його передмістями лишалося за Московською державою. Ратифікація Прутського договору в такому вигляді стала тяжким ударом для Орлика та його сподвижників. Адже Україна залишалася розділеною, над Лівобережжям продовжувала панувати Москва. Влада ж Орлика над Правобережною Україною, отримана за султанським фірманом, через непоступливість Польщі була надто примарною: вже через два роки, у квітні 1714 p., між Туреччиною та Польщею було укладено договір, за яким Правобережна Україна залишалася за Польщею. Отже, сподівання Орлика на швидке визволення України не здійснилися. Сам же він так і залишився гетьманом в еміграції, бо ні протекція шведського короля, ні союз із Кримом, ні визнання володарем Правобережної України з боку Туреччини, ні підтримка січового війська не вторували йому шляхів на Україну. У червні 1714 р. Орлик мусив виїхати з Бендер до Західної Європи. Спроби Орлика створити нову антимосковську коаліцію. На запрошення Карла XII Пилип Орлик із частиною старшини переїхав до Швеції. У 1720 р. перебрався до Німеччини, а згодом до Франції. З 1722 р. був змушений переїхати на територію Туреччини, де й прожив 20 останніх років. Та хоч би де знаходився Орлик, він ні на мить не забував про головну мету своєї діяльності, яку вбачав у створенні антимосковської коаліції. Гетьман вважав, що тільки
- 113. з допомогою іншихдержав можна визволити Україну з-під ярма Російської імперії та об'єднати всі українські землі в єдину сильну державу. Шукаючи підтримки таких європейських країн, як Англія, Франція, німецькі держави, Польща, Швеція, він надсилав до багатьох урядів листи-звернення, де порушував українське питання. Пилип Орлик не втрачав жодної нагоди, аби торкнутися теми України: чи то в безпосередньому спілкуванні з Карлом XII, Людовіком XIV, Августом II, Станіславом Лещинським, султаном і ханами, чи то зустрічаючись із провідними міністрами найавторитетніших держав. Утворення Малоросійської колегії. Свідченням цілковитого знищення державної автономії України стало утворення в квітні 1722 р. Малоросійської колегії. Указ було оголошено 29 квітня 1722 р. У ньому повідомлялося, що ця колегія має складатися з шести офіцерів російських полків, розміщених в Україні, на чолі з бригадиром Вельяміновим. Гетьманщина виводилася з підпорядкування колегії іноземних справ і підпорядковувалася сенатові як звичайна провінція імперії. Бригадир Вельямінов прибув до Глухова у липні 1722 р. На очолювану ним Малоросійську колегію покладалися надзвичайно широкі повноваження. Колегія перебрала все адміністративне керівництво Лівобережною Україною. Члени Малоросійської колегії мали наглядати за діяльністю гетьмана, генеральної та полкової старшини. Вони контролювали встановлення і стягнення податків до царської казни, розквартирування російських солдат і офіцерів в Україні. Малоросійська колегія здійснювала контроль за діяльністю Генеральної військової канцелярії. Російські чиновники стежили за розподілом земельних володінь між офіцерами. Водночас Малоросійська колегія була вищою апеляційною установою. Крім того, Вельямінов мав право на власний розсуд втручатися в будь-яку сферу українського життя як повноправний господар краю. Діяльність наказного гетьмана Павла Полуботка. Царський указ про утворення Малоросійської колегії тяжко вразив Івана Скоропадського. В Україну гетьман повернувся з Москви (де був присутній на урочистостях з приводу перемоги в Північній війні) вкрай хворим. Відчуваючи близьку смерть, він доручив гетьманські обов'язки чернігівському полковнику Павлові Полуботку, який заступав його й на час поїздки до Москви. Павло Полуботок розгорнув активну діяльність, спрямовану на відновлення козацьких порядків. Наказний гетьман здійснив реформу суду з метою обмежити повноваження Малоросійської колегії. Він зробив Генеральний суд колегіальним, рішуче боровся проти хабарництва й тяганини у провінційних судах, установив порядок апеляцій. У грудні 1722 р. Полуботок видав розпорядження, за яким скарги населення розглядалися від нижчої до вищої інстанції українського уряду, а не подавалися безпосередньо Малоросійській колегії. Однак, попри енергійні заходи Полуботка й старшини, Петро І у квітні 1723 р. надав Малоросійській колегії такі повноваження, які робили її повновладною в Україні. Український уряд із його Генеральною військовою канцелярією підпорядковувався Малоросійській колегії. Численні клопотання (петиції), що містили основну українську вимогу — обрання нового гетьмана, цар відхилив. До того ж новим указом у квітні 1723 р. він позбавив гетьмана влади командувача козацького війська, передавши її генералу Голіцину, який очолював російське військо в Україні. Активна протидія заходам Малоросійської колегії не залишилася непоміченою російським урядом. 22 травня 1723 р. Полуботка разом із генеральним писарем і генеральним суддею було викликано до Петербурга. Проте наказний гетьман зволікав із від'їздом, готуючи нові документи з проханням про відновлення державних прав України. Складали дві чолобитні: одну мали підписати генеральна старшина й полковники, другу — полкова старшина й сотники. У червні Павло Полуботок вирушив на північ і 3 серпня дістався Петербурга. Після від'їзду наказного гетьмана автономістський рух в Україні очолив миргородський полковник Данило Апостол. Він, зокрема, домігся укладення Коломацьких чолобитних — статей, підписаних у середині серпня — на початку вересня 1723 р. на р. Коломак, що на
- 114. Полтавщині, представниками козацькоїстаршини. У них, як і в попередніх статтях, старшина скаржилася на зубожіння козаків і посполитих через військові повинності, неврожаї та обтяжливі збори Малоросійської колегії. Статті вкотре порушували питання про звільнення маєтків старшини від оподаткування. Йшлося також про хиби в судочинстві, що їх козацький уряд у змозі виправити без стороннього втручання. Насамкінець старшина просила дозволу обрати гетьмана. Підписані Коломацькі чолобитні Данило Апостол подав до Генеральної військової канцелярії. Урядовці, посвячені в плани Павла Полуботка, вирішили терміново надіслати до російської столиці посольство, з яким передати статті. Проте козацьких посланців затримала Малоросійська колегія. Тоді до Петербурга було таємно відправлено військового канцеляриста Івана Романовича. Недільного ранку 10 листопада 1723 р. посланець Генеральної військової канцелярії передав Коломацькі чолобитні особисто імператорові Петру І. Після подання «чолобитних» за наказом Петра І було заарештовано найактивніших її авторів. Понад рік тривали допити української старшини в Петербурзі. Невдовзі їхню справу було передано на розгляд Вищого суду. Одначе судовий процес так і не відбувся, бо 18 грудня 1724 р. в Петропавловському казематі помер головний звинувачуваний — наказний гетьман Павло Полуботок. Відновлення гетьманства. Боротьба козацької старшини за дозвіл обирати гетьмана виявилася безрезультатною: після смерті гетьмана Івана Скоропадського та наказного гетьмана Павла Полуботка вибори гетьмана не відбувалися. Україною правила Малоросійська колегія. Щоправда, спостерігалося деяке пом'якшення політики царату щодо України. Пов'язане воно було зі смертю Петра І в січні 1725 р. У лютому 1725 р. імператриця Катерина І звільнила з-під варти тих українських старшин, яких було ув'язнено разом із Полуботком. Влітку 1727 р. зросла напруженість у російсько-турецьких відносинах. Росія розпочала підготовку до нової війни. За таких обставин уряд Петра II, розраховуючи на військову потугу козаків, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину. Було ліквідовано Малоросійську колегію й дозволено вибори гетьмана. Не останню роль в ухваленні такого рішення відіграла особиста зацікавленість Меншикова — провідної особи царського двору за малолітнього Петра II. Меншиков сподівався в такий спосіб розширити й без того величезні маєтності на території України. В ситуації, що склалася, єдиним і незаперечним претендентом на гетьманство був Данило Апостол. На виборах, що відбулися 1 жовтня у Глухові та радше нагадували церемонію присяги, за 73-річного Апостола проголосували одностайно. Договірних статей, як і зі Скоропадським, укладено не було. Важливою справою Апостол вважав підписання традиційної російсько-української угоди. З цією метою новообраний гетьман вирішив скористатися поїздкою до Петербурга на коронацію Петра II. У російській столиці український гетьман доклав неабияких зусиль, щоб зарадити справі: подав письмові петиції, зустрічався із впливовими сановниками. На початку березня Данило Апостол розпочав переговори з президентом іноземної колегії графом Головкіним, передав йому підготовлені статті. Лише в серпні гетьман отримав як відповідь на свої пропозиції «Рішительні пункти». Вони мали форму указу царського уряду гетьманові. «Рішительні пункти» не були двостороннім договором. Вони являли собою розпорядження, нормативний акт верховної влади Російської імперії. Документ був покликаний регулювати внутрішнє життя Гетьманщини як складової частини єдиної держави. Згідно з «новим договором» гетьман позбавлявся права вести переговори з іншими державами. Дозволялося лише розв'язувати прикордонні проблеми з Польщею і Кримом, але — під наглядом російського резидента. На військові уряди мали обиратися особи зі старшини, одначе затверджувалися вони імператором. Нижчу старшину затверджував гетьман. Вищою судовою інстанцією ставав Генеральний суд. Він складався з трьох росіян і
- 115. трьох українців таочолювався гетьманом, але «головним суддею» вважався цар. «Рішительні пункти» скасовували заборону росіянам купувати землі в Україні, хоча й зазначали, що нові землевласники муситимуть коритися українській адміністрації. Нові статті значно обмежували й без того урізані права та вільності України. Що ж до гетьмана Апостола, то права йому надавалися навіть менші, ніж Скоропадському. Гетьманування Данила Апостола. Зважаючи на реальні обставини, Апостол узявся за здійснення реформ, спрямованих на впорядкування державного життя Гетьманщини. Реформи провадились у сферах судочинства, фінансів, земельних справ, торгівлі тощо. Із метою врегулювання земельних справ Апостол протягом 1729—1731 pp. провів генеральне слідство про маєтності. Внаслідок такого заходу в державне користування було повернуто чимало земель, безпідставно захоплених для приватного володіння. Чимало зусиль докладав Апостол для пожвавлення української торгівлі. Гетьман зумів домогтися скасування багатьох обмежень та утисків, запроваджених Петром І. Так, наприклад, за сприяння Данила Апостола українським купцям повернули право вивозити товари на західноєвропейські ринки; знову було налагоджено торговельні зв'язки з Кримом тощо. Здійснюючи реформу фінансів, Апостол уперше встановив точний бюджет державних видатків; при цьому з-поміж видатків виокремив ту частину, що мала використовуватися на утримання козацької адміністрації, найманого війська, артилерії тощо. Гетьман також визначив способи наповнення державної скарбниці Гетьманщини. Зміни в судочинстві стосувалися реформування судів, запровадження обов'язкових документів, зведення до одного збірника законів, що використовувалися в українському судочинстві. Полкові суди поділялися на два різновиди: для справ важливих і кримінальних (тобто злочинів) і для справ дрібних. Сотенні й сільські суди перетворювалися на колегіальні (колективні, спільні). Крім того, долаючи спротив московського уряду, Апостол відновив право гетьмана призначати генеральну старшину і полковників. За гетьманування Апостола вдалося значно зменшити кількість росіян в українській адміністрації. Було обмежено до шести кількість російських полків в Україні. Отже, Апостол спромігся тимчасово пригальмувати процес перетворення Гетьманщини на адміністративну одиницю Російської імперії, втримати, бодай на деякий час, ті права і свободи, які ще лишалися в українців. Його діяльність мала позитивне значення для розвитку української економіки, права, культурного і церковного життя, але брак своєї повноцінної суверенної держави, зростаюча залежність від Російської імперії робили ці здобутки уряду Апостола недовговічними. Колоніальна політика царату переслідувала єдину мету — цілковите підкорення України й перетворення її на провінцію Російської імперії. Притому йшлося не лише про ліквідацію козацької держави, а й про повне розчинення українців серед московської людності: нехтувалися стародавні українські звичаї, за якими чинили суд; царський уряд втручався в церковні справи й діяльність освітніх закладів, контролював видання книжок, забороняючи книгодрукування українською мовою. Та головний удар було спрямовано проти української державності. Заходами Петра І та його наступників на імператорському престолі послідовно обмежувалися повноваження гетьманського уряду аж до заборони обирати гетьмана, руйнувалась усталена ієрархія органів влади. Російські урядовці- офіцери дістали право втручатись у фінанси, судочинство й духовне життя Гетьманщини. Виявом колоніальної політики стало впровадження Малоросійської колегії. Водночас жорстоко придушувалися будь-які спроби козацької старшини якщо й не відновити козацьку державу, то принаймні стримати наступ російського
- 116. самодержавства. Постійне перебуванняна землях Гетьманщини російських полків мало стримувати українців від протестів та актів непокори, атмосфера ж залякування та брехні, яку невтомно творили російські резиденти, заохочуючи наклепи й доноси, труїла козацькі душі, витравлювала поривання до волі, перетворювала нащадків Запорозького лицарства на німих рабів. Національно-визвольна боротьба на Правобережжі та західноукраїнських землях у середині та другій половині XVIII ст. Передумови розгортання гайдамацького руху. Правобережні українські землі на початку XVIII ст. були у складі Речі Посполитої. Криваві війни, що без упину точилися тут протягом другої половини XVII ст., спустошили край. Проте королівська влада не бажала втрачати родючі землі, сподіваючись завдяки їм відродити колишню велич Польщі. Польський уряд всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Одначе пільги надавалися на стислі терміни, після чого запроваджувалися старі колоніальні порядки. Основою господарського життя знову залишалася фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і колись, до Національно-визвольної війни 1648— 1658 pp., зазнавала переслідувань православна церква. При цьому польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав. Наступ польської влади на національно-релігійні права українців Правобережжя ставав дедалі брутальнішим. Ще наприкінці XVII ст. було заборонено видавати урядовим установам, насамперед канцеляріям, документи українською мовою. Сейми 1717-го й 1733 pp. позбавили православних права брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив закрити всі православні церкви. Православні єпархії силоміць перетворювалися на уніатські. У 1747 р. було видано універсал польського короля, за яким до православних церков, розташованих у королівських маєтках, священик призначався за згодою короля, а в панських — після одержання схвальної грамоти від їхніх власників. У 60-х pp. у Київському й Подільському воєводствах залишалося всього 20(!) православних парафій, і це притому, що в одній Умані в середині XVII ст. за часів Гетьманщини діяло до 40 православних храмів. Характерно, що зазнавала переслідувань і греко-католицька церква. Так, наприклад, католицьке духівництво вдавалося до спроб наблизити греко-католицький обряд до римо- католицького, греко-католикам накидалася польська мова тощо. Національно-релігійні утиски супроводжувалися посиленням соціального визиску. На західноукраїнських землях, у Волинському, північно-західних частинах Подільського та Київського воєводств панщина сягала, залежно від розмірів земельної ділянки, від 2 до 6 днів на тиждень із волоки. Зростало магнатське землеволодіння. Та особливо тяжкі умови життя для українського люду складалися в господарствах, що передавалися безпосередніми власниками на правах оренди третім особам: розміри всіх повинностей за таких обставин зростали в кілька разів. Становище ускладнювалося тим, що після ліквідації козацтва в краї не було сили, здатної очолити боротьбу українців за поновлення прав і вільностей. Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки. Слово гайдамака вперше було вжито в документі 1715 р. Походить воно від тур. hayda — гнати, переслідувати. Гайдамацький рух із кожним роком зростав і поширився майже на всю територію Правобережної України, а частково й Лівобережної, то підіймаючись до могутніх повстань, то обмежуючись партизанськими діями в якомусь одному селі чи містечку. Визвольний рух гайдамаків був логічним продовженням боротьби козацтва XVII ст. Недарма очолювали гайдамацькі загони здебільшого запорожці, як-от Максим Залізняк або козаки
- 117. Лівобережжя. З-поміж гайдамаківбуло чимало найбідніших селян і міщан. Вступали до їхніх лав також робітні люди, чумаки, дрібні шляхтичі тощо. Початок гайдамацького руху. Формування національно-визвольної мети гайдамацького руху відбувалося поступово. Для перших проявів гайдамаччини більш характерними були соціальні вимоги. Вдаючись до стихійних протестів, гайдамаки виступали проти соціальної кривди — зубожіння одних і необмеженого збагачення інших, принизливого кріпацтва та обтяжливих повинностей. Проте вже перше велике гайдамацьке повстання 1734 р. засвідчило, що гайдамаків спонукало до боротьби усвідомлення значно більшої несправедливості — панування одного народу над іншим. Повстання очолив начальник надвірних козаків князя Любомирського сотник Верлан. Повстанський рух охопив Брацлавщину, Поділля, частину Волині, Галицьку землю Руського воєводства. Дії повстанців відзначалися високим рівнем організованості. Сотник Верлан прагнув впровадити у своїх загонах сувору дисципліну й чітку організацію — поділ на сотні й десятки. Повстанці записувалися до спеціальних реєстрів, що їх вела сотенна старшина. Ватажкам дрібніших загонів Верлан надавав чини ротмістрів і поручиків. На визволених територіях створювалися органи самоврядування. Проти повстанців було спрямовано каральні війська — як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон, а сотник Верлан подався до Молдавії. Нова хвиля гайдамацького руху припала на середину XVIII ст. Численні загони гайдамаків, сформовані за давнім козацьким звичаєм, захопили Умань, Вінницю, Летичів, Корсунь, Паволоч. Повстання сягнуло Галичини, Підляшшя та Білорусі. У разі невдач повстанці відходили на територію Запорожжя, у степи й ліси Лівобережжя або до Молдавії. Туди ж пролягав шлях утікачів від панської сваволі. Лави повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли. У 1768 р. спалахнуло нове повстання, яке силою й розмахом перевершило всі попередні й нагадало польським можновладцям буремні роки Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. То була Коліївщина. Коліївщина. Причини повстання. Піднесення гайдамацького руху наприкінці 60-х pp. XVIII ст. було зумовлене складною ситуацією на Правобережжі. Надзвичайно посилилися національно-релігійні утиски. Варшавський сейм 1766 р. виніс ухвалу, за якою шляхтича, який обстоював права некатолицького населення, оголошували ворогом. Протистояння католиків і православних загострилося. У конфлікт втрутилася Російська імперія, яка через свого ставленика-короля домоглася певних поступок дисидентам (так у Польщі називали некатолицьке населення): на початку 1768 р. між Річчю Посполитою й Росією було укладено трактат про зрівняння в політичних правах із католиками православних і протестантів. Той трактат залишився на папері, бо проголосити рівність було значно легше, ніж домогтися її втілення. Проте частина польської шляхти й магнатів сприйняла польсько-російський трактат як зазіхання на їхні необмежені права. У лютому 1768 р. в містечку Бар було утворено конфедерацію — військово-політичне об'єднання польської шляхти й католицького духівництва для протидії будь-яким поступкам некатоликам у церковно-релігійному житті й за збереження необмежених привілеїв шляхетського стану. Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація розпочала свій похід Правобережжям: переслідувань і репресій зазнавали православні селяни, міщани, священики, з надзвичайною жорстокістю придушувалися й найменші прояви протесту чи невдоволення. Посилився й соціальний гніт: конфедерати свавільно встановлювали податки, збільшували повинності на свою користь. Підготовка повстання. Навесні 1768 р. на Правобережжі почало готуватися велике повстання. Його ідейним натхненником став ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, а керівником — колишній запорожець Максим Залізняк. Від березня в
- 118. келіях Мотронинського монастирявідбувалися таємні наради. Внаслідок широкої агітації у травні 1768 р. в Холоднім Яру неподалік Мотронинського монастиря біля Чигирина зібралося кількасот осіб, з яких почало формуватися повстанське військо. За козацьким звичаєм, гайдамаки обрали собі полковника. Ним став Максим Залізняк. Розгортання повстанського руху. Похід гайдамацьких загонів під проводом Залізняка розпочався у травні 1768 р. Невдовзі повстанці визволили з-під польської влади Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав, Лисянку та багато інших міст, містечок і сіл. Їхні лави невпинно зростали за рахунок покозачених селян і міщан. На визволеній території скасовувалися осоружні панські повинності. Скрізь запроваджувалося козацько-селянське врядування. З тогочасних джерел відомо, що Залізняк мав намір назвати визволені землі Гетьманщиною, де жителі «...відбуватимуть саму лише козацьку службу». Розуміючи, наскільки важливо для успішного розвитку повстання мати широку підтримку народу, Максим Залізняк на всіх етапах своєї боротьби дбав про агітаційні заходи. Він постійно звертався до мешканців Правобережжя з універсалами. Тож створювалися нові й нові загони, які в червні — на початку липня визволили Канів, Ржищів, Фастів, Брусилів. Значною перешкодою на шляху подальшого просування повстанців була Умань — міцна фортеця з добре озброєною залогою. Охорону Умані її власник граф С. Потоцький поклав на жовнірський гарнізон та два полки надвірних козаків. Один із полків, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Це й зумовило успіх: гайдамаки, розпочавши штурм 9 червня, вже наступного дня здобули місто, яке стало їхньою базою. Рада, що відбулася в таборі повстанців, проголосила Максима Залізняка гетьманом, а Івана Ґонту — полковником. Придушення Коліївщини. Такий розмах повстання налякав польський уряд. Він звернувся по допомогу до російських військ, що знаходилися на Правобережжі, для воєнних дій проти конфедератів — противників короля, який був ставлеником Росії. Втручання царських військ стало для повстанців згубою: сподіваючись на царську підтримку в боротьбі проти конфедератів, керівники гайдамаків повірили нещирим царським обіцянкам. Тим часом російська імператриця Катерина II дала таємну інструкцію командувачеві російських військ діяти спільно з польським військом для придушення повстання. 26 червня 1768 р. Залізняка й Ґонту зрадливо схопили. 27 червня було оточено гайдамацький табір. Ошукані повстанці майже не чинили опору. У полон потрапило близько 3 тис. гайдамаків, було захоплено 30 корогов, 15 гармат та іншу зброю. Польський уряд запровадив на Правобережжі режим кривавого терору. Тисячі повстанців було страчено. Закатували й Івана Ґонту. Максима Залізняка як підданого Російської держави засудили до жорстокого тілесного покарання й відправили разом із сім'єю на каторжні роботи до Сибіру. Цікаво, що там він втік з неволі й приєднався до повстанців Омеляна Пугачова, керівника Селянської війни у Росії у 1773— 1775 pp. Очевидно, у боротьбі проти царського уряду Залізняк і загинув... Незважаючи на втрату ватажків і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р. Отже, повстання, що ввійшло в історію під назвою Коліївщини, відбувалося в кілька етапів. Його найвищою точкою стали події червня—липня 1768 р. Вони засвідчили наявність у повстанців усвідомленої національно-визвольної мети, що ставило гайдамаччину в один ряд із повстаннями 1637—1638 та 1702—1704 pp. Події Коліївщини висвітлили глибоку кризу політичного життя Речі Посполитої, безперспективність колоніальної політики, яку проводили правлячі кола цієї держави щодо українських земель. Не випадково гайдамацький рух на Правобережжі не вщухав до кінця XVIII ст. Опришківський рух. Слово опришок походить від лат. opressor — знищувач, порушник. Опришками ставали здебільшого селяни, які бралися за зброю, щоб позбутися визиску чужинців. Застосовуючи тактику партизанської війни, вони діяли невеличкими загонами в Галицькому Прикарпатті, Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків дають джерела XVI ст.
- 119. Загони опришків збиралисянавесні, переховуючись у малодоступних гірських районах. У Карпатах перетиналися кордони трьох держав — Польщі, Угорщини й Молдавії. Це давало змогу повстанцям вільно переходити з однієї країни до іншої та легко уникати переслідування. На початку 30-х pp. XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польські можновладці змушені були просити київського воєводу надіслати на допомогу війська. Найбільший розмах цього руху пов'язаний з іменем Олекси Довбуша. Його походи тривали протягом 1738—1745 pp. Для боротьби проти опришків галицька шляхта організовувала каральні загони з найманців, яких приваблювала добра платня. Крім того, їх розшукували й підрозділи коронного війська. Проте переслідувати опришків, яких підтримувало населення, було дуже складно. Щоб знешкодити Довбуша, польські можновладці вдалися до підступу. По всіх галицьких селах оголосили, що той, хто спіймає чи вб'є Довбуша, буде звільнений від усіх повинностей. Одночасно з Довбушем діяло чимало окремих загонів-ватаг у різних місцях Підкарпаття й Закарпаття. Не припинився рух опришків і після його загибелі. Поділи Речі Посполитої та українські землі. Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території. Поділи Польщі не оминули українських земель — тих, що були у складі Речі Посполитої. Так, наприклад, 1772 р. під час першого поділу Польщі землі Галичини відійшли до Австрії. У травні 1792 р. російські війська почали наступ на Правобережну Україну. Королівська армія опору майже не чинила. Одна за одною здавалися польські залоги. Незначні сутички сталися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. Усередині 1792 р. воєнні операції практично припинилися. Але минув майже рік, перш ніж плани царського уряду було втілено в життя. 27 березня 1793 р. вийшов маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства) приєднувалася до Росії. Стався другий поділ Польщі, внаслідок якого територія Правобережної України відійшла до Росії. Через два роки (1795 р.) за остаточним, третім поділом Речі Посполитої до Росії було приєднано західні землі Волині та Білорусі. Ліквідація Російською імперією української державності «Правління гетьманського уряду». Після смерті Данила Апостола 1734 р. вибори нового гетьмана не відбулися. Російський уряд, обмежуючи державність України, зобов'язав здійснювати владу в Лівобережній Гетьманщині Правління гетьманського уряду. Складалася та установа з шести осіб — трьох українців і трьох росіян, проте вся повнота влади належала російському князеві Олексію Шаховському. У своїй діяльності Правління гетьманського уряду повинно було керуватися «Рішительними пунктами» гетьмана Данила Апостола. За царською грамотою, Правління гетьманського уряду мало діяти до обрання нового гетьмана. Щоправда, на коли саме призначалися вибори гетьмана, в документі не вказувалося. Натомість князь Шаховський, за традицією, отримав таємну інструкцію, в якій йому наказувалось у будь-який спосіб переконувати українців, що всі їхні біди — через недбалих гетьманів, а тому не треба поспішати з виборами. Для упокорення старшини в інструкції радили всіляко заохочувати російсько-українські шлюби. Правління гетьманського уряду володарювало до 1750 р. Відзначалася та влада свавільним нехтуванням прав усіх верств українського народу, брутальним втручанням російських воєначальників в українське життя, погіршенням економічного становища, загостренням внутрішньої ситуації. Особливо тяжкий період припав на роки, коли імператрицею в Росії була Анна Іоаннівна.
- 120. Підозрілива й жорстока,вона запровадила Таємну канцелярію — «Слово і діло государеве». Нишпорки Таємної канцелярії під страхом смертної кари зобов'язували населення доносити про «слово і діло», нібито спрямовані проти імператриці. Найбезглуздіший наклеп ставав часом єдиною підставою для політичного звинувачення, яке тягло смерть, тортури, заслання. У 1735 р. російський уряд значно скоротив реєстр козацького війська. Згідно з наказом лівобережне козацтво було переділене на заможних — виборних козаків та збіднілих — підпомічників. Збіднілі козаки, які не могли забезпечувати себе під час походу, вилучалися з реєстру. Та найважчим тягарем для України стала розв'язана Росією війна проти Туреччини 1735—1739 pp., позаяк українське населення утримувало російську армію, а козацькі полки брали безпосередню участь у походах. Російські воєначальники, зокрема Мініх, не дбали про збереження матеріальних багатств України, не переймались і долею козаків, які гинули тисячами. За тих обставин чиновники Правління гетьманського уряду ніяк не дбали про поліпшення становища українців, виступаючи слухняним знаряддям російського уряду. Ситуація в Лівобережній Україні трохи поліпшилася, коли в Росії зійшла на престол Єлизавета Петрівна. Під час її перебування в Києві 1744 р. козацька старшина звернулася з проханням дозволити обирання гетьмана. Імператриця не заперечувала, проте конкретних обіцянок не давала. Отож, справа з обранням гетьмана затяглася ще на шість років. Дочка Петра І Єлизавета посіла імператорський престол у листопаді 1741 р. внаслідок палацового перевороту. Їй не була властива особлива доброчинність, а деякі зміни на краще в становищі України зумовлювалися низкою зовнішніх і внутрішніх політичних обставин. Певну роль зіграло, поза сумнівом, українське оточення імператриці: її чоловіком був українець Олексій Розумовський, з котрим вона, однак, вінчалася таємно. Ось чому при дворі Єлизавети прищепилася мода на все українське: було там чимало українських співаків та бандуристів, на двірських бенкетах подавалися українські страви тощо. Обрання Кирила Розумовського гетьманом. Відновлення гетьманства було спричинене кількома обставинами. Передусім цього прагнула козацька старшина. Понад десять років козацька верхівка наполегливо клопоталася перед імператорським двором про дозвіл обирати гетьмана. Прагнення старшини збігалося з настроями українського суспільства. Адже заходи царського уряду, спрямовані на ліквідацію решток української автономії, погіршили економічне становище українців, що надзвичайно загострило внутрішню ситуацію в Гетьманщині. Та, вочевидь, цього було б замало, аби переконати імператорський двір, який аж ніяк не дбав про інтереси підкорених народів. Рішення про відновлення гетьманства у Петербурзі прийняли з політичного розрахунку: економічно-стратегічний потенціал України прагнули використати в майбутніх війнах проти Туреччини, а також у можливій війні проти Пруссії, відносини з якою на той момент украй загострилися. Кандидатом на гетьманство імператриця Єлизавета висунула молодшого брата свого чоловіка Олексія Розумовського — Кирила. Вибори гетьмана Лівобережної України було призначено на 22 лютого 1750 р. Церемонія, що відбувалася в Глухові, не мала нічого спільного з традиційними козацькими виборами, хоч обставлена була урочисто, навіть помпезно. Проте, незважаючи на очевидну театральність виборів гетьмана Кирила Розумовського, відновлення гетьманства було сприйняте українцями з піднесеністю. Воно давало змогу законними, а отже, мирними засобами протидіяти перетворенню Гетьманщини на адміністративно-територіальну одиницю Російської імперії та зберегти українську державність у формі автономії. Царським указом від 5 червня 1750 р. Єлизавета затвердила Кирила Розумовського на гетьманському уряді. Одначе на Батьківщину він не квапився. 13 березня 1751 p., перебуваючи в Петербурзі, Кирило Розумовський у придворній церкві присягнув на вірність імператриці, отримав із рук Єлизавети гетьманську булаву та інші клейноди. І лише в середині липня 1751 р. новообраний гетьман прибув до Глухова.
- 121. Заходи Кирила Розумовськогоз відновлення самостійних дій державно- адміністративних органів Гетьманщини. У жовтні 1751 р. під владу гетьмана було передано Запорозьку Січ. Зносини з Лівобережною Україною знову покладалися на Колегію закордонних справ. Кирило Розумовський почав без погодження з російськими урядовцями призначати полковників і роздавати землі. Посилилися позиції козацької старшини, якій надавалося право керувати Гетьманщиною за відсутності гетьмана. Регулярним стало скликання у Глухові Старшинської ради. Водночас пожвавлювалося господарське життя. Почали відбудовувати Батурин, якому було повернуто статус столиці Гетьманщини, та Глухів, де містилася резиденція гетьмана. Гетьман удався до заходів, що обмежували сваволю російських чиновників, які перебували в Україні. Зокрема, без дозволу гетьмана заборонялося арештовувати українців, окрім карних злочинців. Самостійні дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, який аж ніяк не прагнув посилення української автономії. Тому, незважаючи на великий вплив Кирила Розумовського при дворі імператриці, 1754 р. з'явилася низка указів, що обмежували гетьманську владу. Розумовському було заборонено призначати полковників, а дозволено лише пропонувати кандидатів. У відповідь на клопотання відновити самостійні зовнішньо-політичні зносини Лівобережної Гетьманщини Розумовський дістав категоричну відмову. Особливому контролю підлягали фінансові справи Гетьманщини. Найважливіші заходи Кирила Розумовського, спрямовані на оновлення життя Гетьманщини, випали на 60-ті pp. XVIII ст. Повернувшись до Глухова після чергової тривалої поїздки до Петербурга й Москви на початку 1760 р., гетьман відвідав усі полки Гетьманщини. Поїздка переконала його в необхідності суттєвих змін у діяльності адміністративних органів. Першим зазнало реформування судочинство. Український суд уже давно потребував змін. Його реформування розпочав був Павло Полуботок, а послідовно здійснював Данило Апостол. Згідно з указом Апостола від 1728 р. створили спеціальну комісію, яка мала укласти нове зведення українських законів. У 1744 р. зведення подали на затвердження російському урядові, і на тому реформування судочинства припинилося. Тільки за Кирила Розумовського зведення законів повернули до Гетьманщини на доопрацювання. Щоправда, завершити систематизацію українських законів не спромігся й останній гетьман. Для цього йому забракло часу — адже Гетьманщина доживала віку. Реформа судочинства Кирила Розумовського передбачала також зміни в діяльності Генерального військового суду. За гетьманським універсалом 1760 р. належало «...мати присутність у суді Генеральному 12 персонам, по-перше, суддям двом генеральним, а з ними десять персон вибирати в полках малоросійських з кожного полку, що живуть у полках, чиновників та власників загалом із бунчукових товаришів, старшин полкових і дійсних сотників, достойних, добросовісних, які знають права і які житла й володіння свої в тих полках мають, і тим вибраним персонам бути у тій присутності безвідлучно». Універсалами 1763 р. гетьман дозволяв полковим канцеляріям та прохачам-чолобитникам звертатися безпосередньо до Генерального суду. У такий спосіб із системи судочинства було виведено Генеральну канцелярію та значно зменшено кількість судових інструкцій. Крім того, передбачалося створення нових судових установ. На території кожного полку запроваджувалося по два земські та два підкоморські суди. Створювався також гродський суд. На виконання універсалів Розумовського у містах із кола значкових товаришів або сотенної старшини почали обирати возних. Україну пропонувалося поділити на 20 судових повітів. Спроби гетьмана відродити колишню систему судочинства Речі Посполитої засвідчили його прагнення перетворити Гетьманщину з військової на цивільну шляхетську державу. Водночас Кирило Розумовський вдався до спроб установити спадкоємне гетьманство. На Старшинській раді, скликаній наприкінці 1763 p., було схвалено 23 пункти, які лягли в
- 122. основу чолобитної наім'я імператриці з проханням закріпити гетьманство за родом Розумовських. Реформаторські заходи Кирила Розумовського не обминули й армію: полки перетворилися на регулярні. Козаків було одягнено в уніформу. Великі задуми виношував гетьман стосовно культури й освіти. Він, зокрема, планував відкрити в Гетьманщині два університети. Перший — оновлена на європейський зразок Києво-Могилянська академія. Ще один університет передбачалося відкрити в гетьманській столиці — Батурині. Остаточна ліквідація гетьманства. Про дії Розумовського, спрямовані на зміцнення гетьманської влади, стало відомо в Петербурзі. З особливим обуренням імператриця Катерина II сприйняла звістку про бажання старшини зробити гетьманство спадковим. Кирила Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога Катерини II була категоричною — зректися гетьманської булави. Протягом 10 місяців український гетьман, використовуючи свої зв'язки при дворі, намагався якось залагодити справу. Та імператриця залишалася непохитною — адже не особа Кирила Розумовського була причиною ліквідації гетьманства. То був закономірний захід імперського уряду, який прагнув остаточної ліквідації Української держави — Гетьманщини. Отож, у жовтні 1764 р. Кирило Розумовський змушений був скласти гетьманські повноваження. Імператорським маніфестом від 10 листопада й сенатським указом від 17 листопада 1764 р. Кирила Розумовського увільнили від гетьманства. Натомість для управління Лівобережною Україною та Запорожжям було створено Малоросійську колегію на чолі з її президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим. Скасування гетьманства стало початком вирішального наступу царату на українську автономію. Катерина II мала на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й знищити самобутню культуру українського народу, його мову, перетворити українців на злиденних і ницих малоросів. Протягом наступних років один за одним з'являлися імператорські укази, що мали довершити справу підкорення України. Виконавцем імператорської волі був президент Малоросійської колегії Петро Рум'янцев. Політика Петра Рум'янцева на Лівобережній Україні. В Україну він прибув на початку 1765 p., маючи докладні настанови імператриці щодо своїх дій у Лівобережній Україні. Щоб досягти успіхів, Катерина II радила генерал-губернаторові «...мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст». Правління Рум'янцева — яскравий вияв саме такої політики. Першим заходом Рум'янцева стало проведення ревізії господарського життя Гетьманщини, під час якої було здійснено перепис населення, описано земельну власність, кількість дворів, ґрунтів, виявлено ступінь заможності кожного окремого господаря тощо. Перевірка відбувалася протягом 1765 —1767 pp. Здійснюючи ревізію, Рум'янцев неухильно виконував настанови імператриці — всіляко обмежувати вільні переходи селян. Отож, вільних селян дедалі меншало. Рішучим було втручання Рум'янцева в діяльність органів управління. Згідно з імператорським указом про запровадження Малоросійської колегії було ліквідовано Генеральну військову канцелярію, Генеральний військовий суд. Інші установи — Канцелярія малоросійського скарбу, Генеральна лічильна комісія та Канцелярія генеральної артилерії — підпорядковувалися Малоросійській колегії й перетворювалися на її департаменти (підрозділи). Антиукраїнську діяльність Рум'янцева змусила тимчасово призупинити чергова російсько- турецька війна 1768—1774 pp. Лихоліття, спричинене черговою російсько-турецькою війною, не оминуло Україну. Позаяк українська територія безпосередньо прилягала до театру воєнних дій, то була використана російським командуванням для зосередження й розгортання військ. Крім того, в Україні формувалися місцеві військові полки — гусарські, пікінерські тощо. Було утворено корпус із лівобережного козацтва (12 тис. вояків), а з
- 123. жителів Правобережної України— добровільний козацький корпус. До складу діючої армії входили також запорожці. Запорозькі козаки прославились у морських операціях, їхні швидкохідні та маневрені чайки потопили, наприклад, турецьку флотилію у гирлі Дунаю (1770 p.). Під час війни тисячі людей з України залучалися до різних допоміжних робіт — обслуговування транспортних засобів, будівництва укріплень, мостів, переправ та інших споруд. Російсько-турецька війна 1768—1774 pp. завершилася підписанням Кючук- Кайнарджійського мирного договору. До Росії відійшли Велика й Мала Кабарда, східна частина Керченського півострова (в т. ч. Керч і Єнікале), а також Азов із навколишніми землями, фортеця Кінбурн у гирлі Дніпра, територія між Дніпром і Південним Бугом (по нижній течії до узбережжя Чорного моря). Туреччина зобов'язалася вивести свої війська з Криму, Кубані й Тамані, а Росія — з Криму, Дунайських князівств і Кавказу. Росія одержала право вільного торгового судноплавства на Чорному морі. За умовами Кючук- Кайнарджійського мирного договору Кримському ханству надавалася незалежність від султанської Туреччини, фактично ж воно опинилось у залежності від Російської імперії. Ліквідація решток автономного устрою Гетьманщини. Після закінчення російсько- турецької війни Петро Рум'янцев повернувся в Україну й продовжив свої реформи. Так, 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал- губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній — Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської. Кожна губернія поділялася на 11 повітів. Глухів утратив статус столиці. У губернських і повітових містах створювалися такі самі адміністративні та судові установи, які діяли скрізь у Російській імперії. Малоросійську колегію було скасовано. З ініціативи Рум'янцева здійснювався перепис населення, кількість вільних селян знову було зменшено. Врешті, 1783 р. вийшов імператорський указ, який прикріпляв усіх українських селян до того місця, де вони були записані під час останнього перепису, й забороняв переходити на нові місця. Цим указом у Лівобережній та Слобідській Україні запроваджувалося кріпацтво. Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідоване й козацьке військо. Десять козацьких і три компанійські полки перетворилися на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії. Реорганізовані козацькі полки й надалі мали формуватися з українських козаків, які утворили окремий стан населення — казенних селян. На відміну від звичайних селян, вони не були кріпаками, а мусили відбувати військову службу в регулярній російській армії. Рекрутами-солдатами ставали троє козаків із кожних 500 душ населення. Військова служба тривала шість років. З-поміж інших заходів, що визначали українське життя за російським імперським взірцем, було оголошення «Грамоти про вільність дворянства», яка надавала українській шляхті й старшині всіх прав російського дворянства. Скасування козацького устрою на Слобожанщині. Справі остаточного підкорення України служили заходи російського уряду, здійснені на Слобожанщині. Влітку 1765 р. Катерина II підписала маніфест про скасування на цих землях козацького устрою. Слобожанщина перетворювалася на Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові. Її територія поділялася на п'ять провінцій: Ізюмську, Охтирську, Острогозьку, Сумську та Харківську. Головним органом управління стала губернська канцелярія. Козацькі полки перетворювалися на гусарські. Старшини отримували російські військові чини, а козаки перетворювалися на «військових обивателів». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого. Заснування Нової Січі. 10 квітня 1734 р. понад 30 тис. запорожців повернулися на Запорожжя й за 7 км від колишньої «Старої» Чортомлицької Січі заклали Нову Січ. Нова Січ стояла на берегах р. Підпільної, що впадала в Дніпро поряд із Чортомликом. Ось чому цю Січ називають іще Підпільненською. За часів Нової Січі надзвичайно пожвавилася господарська
- 124. діяльність запорожців. Які за давніх часів, козаки виявляли свою сутність воїнів-хліборобів. Умови господарювання на Запорожжі були тоді чи не найсприятливішими. Адже тут не існувало примусової праці, кріпацтва. Ця обставина приваблювала, як і колись, численних утікачів з усієї України, навіть із-за її меж. Для періоду Нової Січі (1734—1775 pp.) характерним став швидкий розвиток паланок. Так називали фортецю, а також місто навколо неї, і центр самостійної округи Війська Запорозького, і саму округу. Попервах паланок було п'ять, потім вісім, а за деякими джерелами — й дев'ять. Шість паланок містилися на лівому березі Дніпра (Кальміуська, Личківська, Орільська, Прогноївська, Протовчанська, Самарська), а три — на правому (Бугогардівська, Інгульська й Кодацька). Найважливішими та найбагатшими паланками були Кодацька й Самарська. Перша пролягала широкою смугою уздовж правого берега Дніпра від Мишуриного Рогу до самої Січі, сягаючи на заході верхів'їв річок Домоткані, Самоткані та Саксагані. Столицею паланки було місто Новий Кодак, засноване 1645 або 1650 р. (нині — Нові Койдаки, район Дніпропетровська). Самарська паланка лежала в межиріччі Самари та Вовчої, а також на лівому березі Самари. Столицею тієї паланки було м. Самара (нині Новомосковськ, що за 27 км від Дніпропетровська). Стратегічно важливим було розташування Прогноївської паланки, яка виходила до Чорного моря лівим берегом Дніпра. Загалом землі Війська Запорозького охоплювали величезну площу степової України. Нині це — територія майже всієї Дніпропетровської області, а також значні частини Донецької, Запорозької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської та Херсонської областей. Запорозькі землі сягали навіть протилежного берега Азовського моря (Єйська коса в нинішньому Краснодарському краї). У містах — центрах паланок - містилися органи влади, що обиралися паланковою радою, суд, церкви, ремісничі майстерні. Там часто діяли річкові поромні переправи, проводилися ярмарки тощо. Адміністративний апарат паланок був невеликим: полковник, писар, суддя, осавул, а також отамани слобід, що входили до тієї округи. У паланках поряд із козаками жили й селяни, які мали право обирати своїх отаманів. Кожна паланка мала власний герб, особливу печатку. Прикметна риса Запорожжя часів Нової Січі — велика кількість населення. Так, напередодні ліквідації Запорозької Січі на її землях мешкало понад 100 тис. дорослих осіб чоловічої статі. Господарська діяльність Нової Січі. Господарську діяльність козаки здійснювали в зимівниках. Здебільшого це були великі господарства, в яких розвивалося не тільки рільництво, а й скотарство, рибальство, бджільництво, мисливство, гончарство тощо. За часів Нової Січі козацький зимівник — це обійстя, велика садиба з кількома житловими й господарськими будівлями, будинками власника й господаря-управителя, хатами наймитів. Зимівник, що був своєрідним хутором, являв собою головну форму землеволодіння на Запорожжі. Козаки-рільники збирали великі врожаї зернових. Це дало змогу відмовитися від закупівлі хліба, а згодом навіть продавати свій хліб за кордон. На чорноземах вирощували практично всі культури, типові для України XVIII ст. Велика увага надавалася розвитку садівництва та городництва. Як і раніше, вельми полюбляли козаки мисливство, рибальство, чумакування. Розвивались на Запорожжі й ремесла, головними центрами яких були Січ та міста-паланки. Січ вела широку торгівлю, а також проводила посередницьку діяльність. Сюди прибували великі групи українських, російських, польських, татарських, ногайських, турецьких, молдавських, грецьких, єврейських купців. Регулярно до січової пристані причалювали купецькі кораблі з Туреччини, Криму, Росії та інших країн. Вони привозили з півдня шовк, вино, родзинки, прянощі, оливки тощо. Часом виникали навіть купецькі об'єднання для торгівлі з Січчю. Ліквідація козацької республіки — Запорозької Січі. Зростання економічної могутності Запорожжя, відсутність кріпацтва й демократичний устрій козацької республіки непокоїли
- 125. царський уряд —адже Запорозька Січ виступала цілковитою протилежністю кріпосницькій, монархічній Росії. Тому наміри зруйнувати Запорожжя з'явилися в російських можновладців ще в 60-х pp. XVIII ст. Щоправда, тоді здійсненню таких намірів перешкоджали невизначеність у російсько-турецьких відносинах і непевність становища в самій імперії — палацові перевороти і зміни імператорів, Селянська війна під проводом О. Пугачева тощо. Закінчення російсько-турецької війни 1768—1774 pp., унаслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря, придушення селянського повстання Пугачова розв'язали імперським урядовцям руки й пришвидшили справу ліквідації козацького устрою на Запорожжі. Долю козацької республіки та її столиці було вирішено у квітні 1775 р. на раді при імператорському дворі. 4 червня 1775 р. війська генерала Текелія раптово оточили Січ-столицю, де стояла невелика залога, і зажадали її капітуляції. Після бурхливої військової ради, зваживши на сили сторін (3000 запорожців проти 10 000 царського війська), козаки вирішили скласти зброю. Наступного дня за наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, артилерію, скарб, клейноди і прапори, архів тощо. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, зокрема 500 козацьких майстерень і торговельних будинків. Військова операція з ліквідації Січі передбачала захоплення усього Запорожжя. Для досягнення цієї мети було залучено величезні сили — до 100 000 вояків. Переділена на кілька частин, російська армія протягом двох тижнів, від 25 травня до 8 червня 1775 p., повністю окупувала Запорозькі землі. Осереддя української державності й волелюбного духу було знищене. У червні 1775 р. вийшов сенатський указ, що поклав край надіям козаків на відродження Січі. Запорожцям пропонували записатися до селянського та міщанського станів, а багато старшин зазнали переслідувань. З-поміж тих, із ким розправилися найбільш жорстоко, були кошовий отаман Петро Калнишевський, військовий суддя Павло Головатий, військовий писар Іван Глоба. Останній кошовий протягом 25 літ відбував ув'язнення у земляній ямі в Соловецькому монастирі, суддя і писар жили на засланні в Тобольську. Доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі. Перетворення Лівобережної Гетьманщини на складову частину Російської імперії супроводжувалося значним погіршенням життя українців. Економічний і господарський потенціал України використовувався царатом у численних війнах. Так, 1787 р. знову розпочалася російсько- турецька війна. Російське командування великі надії покладало на колишніх Запорозьких козаків. Протягом 1787—1791 pp. із них було сформоване Військо вірних козаків (трохи згодом воно стало називатися Чорноморським). Згідно з царською волею цьому війську повернули частину прапорів Січі, відібраних 1775 р. Нове козацьке військо зберігало давній запорозький устрій, навіть назви куренів, одяг тощо. Отримало Військо вірних козаків і землю: спершу то була територія між Південним Бугом та Дністром із центром у Слободзеї (нині — у Молдові). Козаки брали участь у багатьох битвах. Особливо вони відзначилися під час штурмів Очакова та о. Березань, Кінбурна, Ізмаїла. Активно діяла й Чорноморська козацька флотилія. Російсько-турецька війна 1787—1791 pp. закінчилася укладенням Ясського мирного договору 1791 р., за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, зокрема й Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії. Українські козаки, з яких складалося Чорноморське військо, уславившись у численних битвах, сподівалися відродити на землях між Південним Бугом і Дністром давні козацькі звичаї та розширити свої володіння аж до Дону за рахунок колишніх земель Війська Запорозького. Це занепокоїло російський уряд; він змінив своє попереднє рішення і дав згоду на оселення чорноморців між Кубанню та Доном. Там вони мали зайняти землі знищених російською армією ногайців, заселяючи пустки й водночас захищаючи південні рубежі Російської імперії. Перші 3877 козаків-чорноморців прибули на Таманський півострів наприкінці серпня 1792 р. Так постало Чорноморське Кубанське козацьке військо.
- 126. Найнепокірніші запорожці подалисяза межі Російської імперії — за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана. Там вони заклали Задунайську Січ (1775—1826 pp.). Нелегко жилося козакам-задунайцям у турецькому підданстві, бо султан намагався використати їх для придушення національно-визвольних рухів греків, сербів, румунів, болгар та інших народів Балканського півострова. Саме тому частина козаків звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 р. 8 тис. колишніх запорожців перейшли на землі в провінції Банат, на береги Тиси в її нижній частині (нині це територія Сербії), ставши австрійськими підданими. Так виникла Банатська Січ. Друга половина XVIII ст. — час остаточної втрати Україною державності. Ліквідація гетьманства й Запорозької Січі супроводжувалася знищенням традиційного козацького адміністративно-територіального устрою, впровадженням російських адміністративних і судових установ, змінами в соціальній структурі населення — ліквідацією козацького стану, закріпаченням селян, реорганізацією козацького війська на кшталт російського. Внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської колоніальної політики царату до кінця XVIII ст. більшу частину України було перетворено на колонію Російської імперії. Під владою Росії опинилася більшість українських земель: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина, Запорожжя. Тільки Галичина, Буковина й Закарпаття залишалися під владою Австрійської монархії. Культура України в другій половині XVII—XVIII ст. Особливості розвитку культури. Розвиток української культури в другій половині XVII— XVIII ст. відбувався за досить складних, часом суперечливих умов. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Найяскравіше така політика виявилася за гетьманування Івана Мазепи. Водночас розвиток української культури стримувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їх розвитку. Прагнення встановити контроль над культурним життям українців — характерна риса колоніальної політики будь-якої з держав, що володіли землями України. Так, приміром, наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням утисків у царині культури. Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування 1687 р. Української православної церкви Московському патріархатові. Іншим кроком царського уряду, що посилював втручання царату в духовне життя України, були всілякі цензурні утиски стосовно українського книгодрукування. Зокрема, з 20-х pp. XVIII ст. впроваджувався суворий цензурний контроль Синоду над Київською та Чернігівською друкарнями. У такий спосіб теж заборонялося друкувати книги українською мовою. Після Полтавської битви справи української освіти підпали під контроль царського уряду: за царським указом було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії, усунено від викладання осіб, які, на думку російських воєначальників, були недостатньо відданими цареві. Наприкінці XVIII ст. в Російській імперії було здійснено загальнодержавну реформу освіти. На Лівобережній Україні та в Слобожанщині впроваджувалися нові типи шкіл — головні й малі народні училища. Чотирирічні головні народні училища, що відкривалися в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Харкові, Катеринославі, мали навчати дворянських дітей. У повітових містах було створено дворічні малі училища. Отож, царські реформи перетворили освіту в Україні на привілей вищих верств населення, вона набула станового
- 127. характеру. Крім того,нові школи використовувалися царським урядом як потужний засіб русифікації: навчання в них провадилося російською мовою. На Правобережжі та в Західній Україні більшість колегіумів перебувала під контролем єзуїтів. Львівському колегіуму польський король 1661 р. надав прав університету (польський сейм, щоправда, не затвердив цього рішення). Українськими лишалися тільки початкові братські й громадські школи, але й вони переслідувалися польськими можновладцями. Освіта і книгодрукування. Києво-Могилянська академія. Попри несприятливі умови розвитку, освіта в Україні XVII—XVIII ст. залишалася на досить високому рівні. Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи. Їх кількість протягом XVIII ст. невпинно зростала. Так, у Слобідській Україні в 1732 р. було 129 шкіл, а в семи з десяти полків Гетьманщини тоді діяло 866 шкіл. Деякі полки мали школи і в селах. Сільські й міські школи утримувалися громадою — усім дорослим населенням села чи міської парафії, отже, були справді народними. Подібні початкові школи існували й на західноукраїнських землях. Там ними опікувалися здебільшого братства. Здібні та охочі до науки діти мали змогу продовжити освіту в колегіумах. До першої половини XVIII ст. на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини діяли колегіуми — Чернігівський (1700 p.), Харківський (1726 р.) та Переяславський (1738 р.). За тих часів українські колегіуми були всестановими: у них навчалися не лише діти священиків, козацької старшини і шляхтичів, а й вихідці з селян і міщан. Кількість студентів у колегіумах була значною: приміром, у Чернігові щорічно навчалися 700—800 осіб. Колегіуми створювалися за зразком Києво-Могилянської академії. Проте з часом вони набули особливих рис. Так, наприклад, 1765 р. в Харківському колегіумі було відкрито класи природничо-інженерного профілю. На західноукраїнських землях також було чимало шкіл середнього типу. Більшістю з них опікувалися єзуїти. Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва протягом XVII—XVIII ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Підтримка гетьмана Івана Мазепи, зокрема здобуття в 1701 р. статусу вищого навчального закладу, сприяла розквітові цього навчального закладу: близько 1709 р. в ньому навчалося до 2 тис. студентів із різних регіонів України, бо, як і перше, Києво-Могилянська академія була найавторитетнішим вищим навчальним закладом у Східній Європі. Були тут студенти з Білорусі, Росії, Молдавії, південнослов'янських країн. Новий етап розвитку академії пов'язаний з діяльністю Рафаїла Заборовського, який став київським митрополитом 1731 р. За його ініціативою було розширено навчальну програму, введено курс лінгвістики, збільшено кількість студентів. До спеціальних рішень царського уряду Києво-Могилянська академія залишалася всестановим навчальним закладом. Багато випускників Києво-Могилянської академії продовжували освіту в західноєвропейських університетах, обираючи здебільшого ті з них, де викладалися інженерія, медицина, природознавство тощо. Випускники «Могилянки» заснували чи не всі духовні семінарії та академії в Російській імперії, відіграли важливу роль на перших етапах історії Московського та Петербурзького університетів. Взагалі важко переоцінити роль Києво-Могилянської академії в розвитку української культури, та й не тільки її, а й сусідніх народів, наприклад братнього білоруського народу. Розвиток освіти знаходився у безпосередньому зв'язку з книгодрукуванням. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Чимало книжкової продукції виходило й у Чернігівській друкарні. Діяли друкарні також у Львові, Луцьку, Кременці, Умані, Почаєві. Крім богослужбових книжок і молитовників, видавалися твори тогочасних українських письменників, підручники. Книжки друкувалися українською, церковнослов'янською, латинською, польською мовами. Література. Високий рівень освіти й книгодрукування сприяв розвиткові літератури. Книжна література кінця XVI—XVIII ст. відзначалася розмаїттям жанрів. Причому переважали твори українською мовою. Зростала кількість творів, особливо в поезії, що писалися мовою,
- 128. наближеною до розмовної.Чимало книжних за походженням віршів ставали народними піснями. Щоправда, поширювалися такі твори здебільшого в рукописах. Із поетів, котрі вживали тільки книжну українську мову, найвидатнішим був Климентій Зиновіїв. Цьому мандрівному поетові належить велика збірка віршів і народних приказок. Перевагу книжній українській мові надавав Іван Величковський — вихованець Києво- Могилянської академії, чернігівський друкар. Він створив дві книги віршів — «Зегар з полузегарком» та «Млеко», у яких подав напрочуд вигадливі за формою поезії — курйозні вірші. Протягом XVII—XVIII ст. упевнено розвивався театр. Він існував у двох різновидах — шкільний і мандрівний. Шкільний театр творився професорами й студентами Києво- Могилянської академії, а мандрівний — учителями нижчих шкіл і мандрівними школярами. У другій половині XVII ст. не вщухала літературна полеміка. Публіцистично-богословські твори на захист православ'я писали провідні діячі церкви. Зокрема, 1676 р. вийшов друком трактат Лазаря Барановича «Нова міра старої віри» — відповідь на єзуїтську книгу «Стара віра». Надзвичайну шану освіченої громадськості мав збірник проповідей Йоаникія Галятовського «Ключ розуміння». Цю книжку, надруковану 1655 р. в Києві та згодом перевидану у Львові, не лише читали, а й переписували по всій Україні. Визначним ученим та оригінальним тогочасним письменником, який складав церковні морально-повчальні твори, вірші, драми, проповіді, був св. Дмитрій Ростовський (Туптало) (1651—1709) — син козацького сотника, вихованець Києво-Могилянської академії, ігумен різних монастирів. Із 1702 p., за наказом Петра І, жив у Росії, де обіймав посаду ростовського митрополита. Згодом був канонізований православною церквою. До найвизначніших дослідницьких праць Дмитра Туптала належить упорядкування фундаментальних житій святих (видані в Києві впродовж 1689—1705 pp. у чотирьох томах під назвою Четьї-Мінеї). Ця книга стала, власне, першою енциклопедією для православного світу. Інша його книга «Руно зрошене» — збірка переказів про дива ікони Богородиці чернігівського Троїцько- Іллінського монастиря — витримала вісім видань. На другу половину XVII—XVIII ст. припав розквіт української літописної та історичної прози. Розвивалася вона за несприятливих умов — адже царат цензурними утисками обмежував українське книгодрукування. Заборони стосувалися насамперед світських творів. Отож не дивно, що історична й літописна література — це здебільшого рукописні пам'ятки. Протягом 1672—1673 pp. було завершено «Хроніку з літописів стародавніх». Автор її Феодосій Софонович, вихованець, а згодом ректор Києво-Могилянської академії, ігумен Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1655—1677 pp., у передмові до твору наголошував на своєму бажанні простежити від витоків історію «панства руського», тобто Русько-української держави. За Софоновичем, державні традиції Київського князівства були продовжені Галицько-Волинським королівством, пізніше удільними українськими князівствами часів Великого князівства Литовського, врешті — Гетьманщиною. Ця блискуча ідея і нині домінує в українській історіографії. «Хроніку...», написану українською мовою, надруковано тоді, на жаль, не було. (Вона побачила світ тільки у 1992 році.) Проте її активно використовували тогочасні українські літописці. Єдиним розгорнутим історичним твором, що вийшов друком за тих часів, був «Синопсис», написаний економом Києво-Печерської лаври Пантелеймоном Кохановським. Цю книжку видали 1674 р. у друкарні Києво-Печерського монастиря. Їй судилася слава першого підручника з історії. Про популярність твору свідчить той факт, що друге видання вийшло друком 1678 p., а ще за два роки книгу перевидали втретє. Загалом «Синопсис» витримав близько 30 видань. Однак, на відміну від Софоновича, Кохановський виклав таку схему історії, яку насаджував царський уряд, тобто що Московська держава була спадкоємицею Київської Русі. Складалися за тих часів і численні невеличкі літописи: хронічки, хронографи, діарії
- 129. (щоденники), мемуарні записки,більшість яких з плином часу загинули. Найвидатнішим явищем історичної літератури XVIII ст. стали козацькі літописи. Козацькими такі літописи називаються через те, що творилися в козацькому середовищі та оповідали про події козацької історії. Найдавнішим з-поміж великих козацьких літописів є «Літопис Самовидця». У ньому описуються події від 1648 р. по 1702 р. Твір написаний українською мовою, близькою до народної, ймовірно 1702 р. Поширювався в списках. Ті, хто переписував «Літопис Самовидця», довели виклад подій у ньому до 1734 р. Глибоке вивчення пам'ятки дало змогу дослідникам встановити ім'я автора: ним вважають Романа Ракушку- Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни. Другим знаменитим козацьким літописом, що ґрунтувався насамперед на літописі Самовидця, але мав відмінну структуру і концепцію, був твір Григорія Грабянки, гадяцького полковника у 1729—1738 pp. Найвизначнішим явищем козацького літописання став ґрунтовний літопис Самійла Величка. Написано його було 1720 р. канцеляристом генеральної канцелярії. Мова літопису — книжна українська. Твір складався з двох частин: опису подій від 1648-го по 1660-й та від 1660 р. по 1700 р. Дійшов до нас пошкоджений, без закінчення і з прогалинами, особливо в першій частині. Рукопис Самійла Величка супроводжено десятьма портретами гетьманів, у нього введено безліч документів, поетичних текстів. Читач натрапляє в літописі на невеличкі оповідання, виписки з різних книг тощо. Розвиток філософських ідей. Найбільшим філософом України, найвидатнішим поетом другої половини XVIII ст. був Григорій Сковорода (1722—1794). Григорій Сковорода вважав філософію тією міфічною ниткою Аріадни, що допомагає людині знайти вихід із найскрутніших обставин життя. Провідна ідея філософського вчення Сковороди стосується проблеми людського щастя й сенсу життя. Вона втілена у словах «пізнай себе», «поглянь у себе». Григорій Сковорода навчав: «Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ». Український любомудр був переконаний, що людина щаслива тільки тоді, коли вона вільна і може перейматися тією справою, до якої має природні здібності, хист. Сковорода вважав також, що людське щастя творить злагода між особистим життям людини і громадським покликанням. Філософ пошановував свободу. Без неї, на його переконання, не може запанувати справедливість. Філософські ідеї Григорія Сковороди втілені в його літературних творах. Найскладніші з них — філософські трактати. Прагнучи поширити свої думки серед українського народу, мислитель винайшов для популярного викладу філософських ідей оригінальний спосіб. Він втілював їх у мистецькій формі — у віршах та байках. Збірник поезій Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» складається з 30 віршів. Байки зібрані в книгу «Байки харківські». Твори Сковороди не були надруковані за його життя, проте їх знали українці. Філософські трактати поширювались у списках, пісні співалися кобзарями, а байки переказувалися. Розвиток природничих наук. Протягом XVII—XVIII ст. дедалі дужче зростала зацікавленість природничими науками. У лекціях провідних професорів Києво-Могилянської академії використовувалися елементи астрономії, фізики, біології, медицини. У курсі філософії більшого значення набувала фізика, до якої вводили такі розділи, як рух, космологія тощо. З'явилися курси натурфілософії — попередниці природознавства. До вивчення природних явищ закликав Феофан Прокопович, який навіть виголосив спеціальну промову перед студентами й професорами «Про заслуги й користь фізики». Фізика, на думку вченого, повинна перейматися не вигадуванням, а вивченням реального світу. Велика увага надавалася вивченню математики. Зокрема, Феофан Прокопович у 1707—1708 pp. прочитав курс, основу якого становили арифметика й геометрія. У другій половині XVIII ст. в академії було відкрито класи чистої математики (алгебра й геометрія), а також змішаної математики, де викладали цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оптику, астрономію тощо.
- 130. Києво-Могилянська академія надаваластудентам і медичні знання. Офіційно клас медицини було відкрито 1802 р. А втім, чимало випускників Києво-Могилянської академії, маючи добрі знання латини, і раніше студіювали медицину в західноєвропейських університетах. Вихованці академії стали знаними медиками, засновниками лікувальних закладів не лише в Україні, а й у Білорусі, Росії, Грузії. Музика. Києво-Могилянська академія була провідним осередком музичної культури, де навчання музиці й співу вважалося обов'язковим предметом. Ректор академії Лазар Баранович організував ще в 50-х pp. XVII ст. спеціальну музично-хорову школу. Хор студентів налічував близько 300 осіб та був найкращим київським хором. Музичні класи відкривалися і в колегіумах. Перший спеціалізований заклад музичного профілю зорганізували в Глухові. У 1729 р. вийшов указ про створення співацької школи, наступного року вона почала діяти. За часів гетьманування Кирила Розумовського Глухів став музичною столицею України. Тут, при дворі гетьмана, діяли професійний оркестр та оперний театр, основу репертуару яких становили найкращі зразки західноєвропейської музики. Поширення музичних знань сприяло становленню української професійної музики. Музичну культуру України неможливо уявити без імен Артема Веделя, Максима Березовського та Дмитра Бортнянського. Архітектура українського бароко. Бароко (італ. barocco) означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI та майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше виявлявся в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Утвердившись в архітектурі, бароко підкорив собі й інші види мистецтва. Пильна увага до форми мистецьких творів, властива бароко, в літературі проявилась у надзвичайному розмаїтті жанрів, аж до таких словесних вправ, як фігурні вірші. У XVII ст. бароковим стало навіть написання букв (показовими з цього погляду є підписи українських гетьманів і канцеляристів) та побудова речень — багатослівних, складних, пишномовних. Українську архітектуру XVII—XVIII ст. визначають як архітектуру бароко. Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі втілювалися дуже своєрідно. Тому дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське, або козацьке, бароко. Найяскравіше цей архітектурний стиль виявився на землях Гетьманщини й Слобідської України у кам'яному будівництві за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам'ятки барокової архітектури збереглись і в Західній Україні, а також у дерев'яному народному будівництві всіх українських земель. Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барокові споруди — Софійський та Свято-Михайлівський Золотоверхий собори в Києві, Преображенський собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (1684—1692 pp.), Xpeстоздвиженський у Полтаві (1709 p.), Покровський у Харкові (1689 p.), Спасо- Преображенський в Ізюмі (1684 p.), Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696—1701 pp.), церква Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696—1698 pp.), церква св. Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 p.), собор св. Юра у Львові (1747—1762 pp.), Успенський собор Почаївської лаври (60—70-ті pp. XVIII ст.) та ін. Найвідоміший архітектор українського бароко — Іван Григорович-Барський. Він був вихованцем Києво-Могилянської академії. Архітектурну діяльність розпочав наприкінці 40-х pp. XVIII ст. з будівництва міського водогону на Подолі, центральною спорудою якого став фонтан «Самсон». У 60—70-х pp. XVIII ст. Григорович-Барський був найпопулярнішим київським будівничим. Без його участі не зводилася жодна будівля на Подолі. Григорович-Барський спорудив, зокрема, надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву св. Миколи Набережного, брав участь у будівництві церкви Різдва Богородиці та магістрату в Козельці. Іншим визначним будівничим був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям.
- 131. Найвизначнішою пам'яткою дерев'яноїцерковної архітектури XVIII ст. є Запорозький собор у Самарі (нині Новомосковську), зведений у дусі «козацького бароко» народним майстром Якимом Погребняком. Прикметною рисою архітектури XVIII ст. став розвиток цивільного будівництва. Споруджувалися магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні укріплення, палаци старшини тощо. Розбудовувались і прикрашалися міста. За тих часів в Україні працювало багато архітекторів-іноземців. То були, зокрема, німець Йоган Шедель, який спорудив дзвіниці Києво-Печерської лаври та собору св. Софії, Благовіщенську церкву на території Києво-Могилянської академії; італієць Бартоломео Растреллі — автор проекту Свято-Андріївської церкви в Києві та ін. Протягом XVII—XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Найвідомішим скульптором другої половини XVIII ст. був Сисой Шалматов — автор численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, у церкві св. Покрови в Ромнах. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі. Графіка й живопис. Протягом XVII—XVIII ст. бурхливо розвивалася гравюра. Найвидатнішими українськими художниками-графіками були Олександр та Леонтій Тарасевичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Слави неперевершеного гравера зажив Іван Щирський — автор численних графічних портретів, алегоричних сценок тощо. Гравюри цього майстра складні й вибагливі. У них химерні сплетіння рослинних орнаментів поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Такі ознаки властиві й іншим графічним пам'яткам доби бароко. Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. У розписах українських церков виразніше виявлялися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із повсякденного життя, почасти наближаючись до світської картини. Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича — найвидатніших іконописців козацької доби. Іван Руткович уславився майстерно виконаними окремими образами іконостасів у селах Волиця-Деревлянська, Воля-Висоцька, Потелич (Львівська область) та іконостаса церкви Різдва Христового в м. Жовква. Тривалим був шлях мистецького становлення Йова Кондзелевича (1667 — після 1740). Народжений у Жовкві, він захопився західноєвропейськими живописними традиціями. Саме вони визначали його ранні ікони. Кондзелевич наполегливо шукав нових виражальних засобів, відмовився від зовнішньої декоративності, віддаючи перевагу розкриттю внутрішнього світу людини. Такими, зокрема, є його ікони з Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту. Більшу частину життя майстер провів на Волині, проте добре знав духовне життя Гетьманщини, яке й живило його творчість. Від тих часів збереглося чимало безіменних іконописних шедеврів. Ікони народних майстрів вражають бездоганною живописною технікою, глибиною розкриття біблійних образів та осягненням усього розмаїття людських почуттів, багатством кольорів, життєствердним пафосом. Склалася нова іконописна традиція, якої українські майстри дотримувалися впродовж наступного століття. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. У кожному регіоні України створювалися свої варіанти української Мадонни. Волинські ікони з зображенням Божої Матері відрізняються від чернігівських або від образів Слобожанщини.
- 132. Протягом XVII—XVIII ст.великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Приміром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту в Богородиці, зображено останнього кошового Петра Калнишевського. Зображення тогочасних історичних діячів можна побачити й на інших іконах доби бароко. Цією рисою дослідників приваблює ікона Розп'яття з портретом лубенського полковника Леонтія Свічки. Велику популярність за тих часів мав ктиторський портрет — зображення меценатів, доброчинників храму. Приміром, у вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври було зображено 85 історичних осіб. З-поміж них — портрети Острозьких, Вишневецьких, Сангушків, Хмельницького й Мазепи. Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії останнього десятиліття XVII ст. У багатьох козацьких маєтках створювалися портретні галереї. Найбагатшим вважають зібрання портретів Сулим у родовому маєтку Сулимівці на Київщині. Надзвичайною популярністю в усій Україні користувалося зображення козака Мамая. Протягом XVIII ст. його можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконницях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом. Збереглася велика кількість варіантів народної картини. Вони дають змогу збагнути глибоко символічний зміст цього шедевра народних митців. Дослідники одностайні в думці, що козак Мамай — втілення найголовніших рис українського характеру. Популярність цього художнього образу у XVIII і навіть XIX ст. є вельми промовистим фактом: за часів руйнації Української держави, знищення залишків державної незалежності український народ не втрачав надії на визволення. Прагнення до волі — найголовніший символ народної картини. Кінець XVIII ст. — вкрай несприятливий період в історії українського народу. Позначений він був цілковитим підкоренням України, більша частина якої внаслідок цілеспрямованої колоніальної політики російського царату перетворилася на колонію Російської імперії. Проте й за таких обставин українці, спираючись на самобутню тисячолітню культуру й такі ж давні традиції власної держави, долали потужні асиміляторські заходи імперії, залишаючись окремим народом. Уже перші десятиліття XIX ст. засвідчили неабияке пожвавлення духовного життя, з яким пов'язують зародження українського визвольного руху. Традиційно його початком вважають появу 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського — поеми, якій судилася слава першого твору нової української літератури, твору, що засвідчив появу нової української літературної мови й водночас уособлював початок українського національного відродження. Творам нової української літератури властива сучасна літературна мова та художнє мислення, що ґрунтуються на національній історії та дійсності. В основу бурлескно-травестійної поеми «Енеїда» покладено однойменну епопею римського поета Вергілія, який своїм твором утверджував ідею божественного походження засновників Римської імперії. Згідно з законами жанру Котляревський зберіг сюжетну канву античного твору, його героїчний пафос, проте сповнив свою поему новими ідеями й надав їй абсолютно
- 133. іншого, ніж уВергілія, колориту. Створена на матеріалі суспільного життя України другої половини XVIII ст., «Енеїда» Котляревського показала світові український народ з його історією, мовою, звичаями, віруваннями, традиційним побутом, етичними та естетичними поглядами. Зроблено це було настільки майстерно, що поему Котляревського й досі вважають справжньою енциклопедією українознавства. Написана розмовною українською мовою, як простонародна «казка», розрахована на сприйняття найширшими читацькими колами, «Енеїда» утверджувала дух козацького бойового товариства, мужність і патріотизм. Таке переосмислення античного сюжету свідчило про появу в українській літературі нового типу художнього бачення, що ґрунтувалося на матеріалі, взятому письменником з національної історії і дійсності. Ідеями національного відродження наснажена й «Історія русів» — пам'ятка української історичної прози й публіцистики кінця XVIII ст. З'явився цей твір у середовищі козацької старшини. Хоча авторство його точно не встановлене, більшість дослідників припускає, що створив «Історію» Григорій Полетика. Твір поширювався в списках (надрукований був лише 1846 р. О. Бодянським). «Історія русів» (русами тут названо українців) розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Через увесь твір проведено ідею про права й вільності козацької старшини, її заслуги в історії України. Історію українців висвітлено як безперервну боротьбу з султанською Туреччиною, Кримським ханством, Польщею та іншими зовнішніми і внутрішніми ворогами. Славні сторінки цієї боротьби змальовано в епічному плані, вони суголосні народному героїчному епосу. Головна ідея трактату — обгрунтування думки, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремий від росіян народ зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. При цьому, одначе, не заперечувалося право російського імператора управляти Україною. Отже, на кінець XVIII — 40-і pp. XIX ст. припав перший етап національного відродження в Наддніпрянській Україні — період «збирання спадщини». Він відзначався пошуками історичного минулого, інтересом до Гетьманщини, до етнографії. Зусиллями української інтелігенції тоді з'явилися численні історичні та етнографічні дослідження, збірки фольклору. Водночас відбувалося утвердження української мови як літературної та становлення нової української літератури. Українські землі під владою Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. Остаточна ліквідація гетьманства. Уже на початку 60-х років XVIII ст. Російська імперія посилила тиск на рештки української козацької державності, задумуючи цілковито ліквідувати Січ та Гетьманщину. Гетьман Кирило Розумовський, дуже лояльно налаштований щодо Російської імперії, спробував у інтересах розвитку Гетьманщини зміцнити гетьманську владу, навіть зробити її спадковою. Це викликало гнів імператриці Катерини II (правила у 1762—1796 pp.), яка прагнула до повного злиття України з Росією, до тотальної русифікації українського народу. Гетьмана Кирила Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога Катерини була категоричною — зректися гетьманської булави. Протягом 10 місяців український гетьман, використовуючи свої зв'язки при дворі, намагався якось залагодити справу. Та імператриця залишалася непохитною — адже справа була не в особі Кирила Розумовського. Ліквідація гетьманства була логічним наслідком колоніальної політики Російської імперії щодо України. Таким чином, у жовтні 1764 р. Кирило Розумовський змушений був скласти
- 134. свої повноваження, авже наступного місяця його офіційно було увільнено від гетьманства. Натомість для управління Лівобережною Україною та Запорожжям було створено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим. Майже одночасно (1765) було скасовано козацький устрій на Слобожанщині й утворено там Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові. Козацькі полки перетворювалися на гусарські. Старшини отримували російські військові чини, а козаки ставали «військовими обивателями». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого. Скасування гетьманства стало початком вирішального наступу царату на українську автономію. Катерина II мала на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й знищити самобутню культуру українського народу, його мову, перетворити українців на злиденних і ницих малоросів. Протягом наступних років один за одним з'являлися імператорські укази, що мали довершити справу підкорення України. Виконавцем імператорської волі був президент Малоросійської колегії Петро Рум'янцев. Його бурхливу антиукраїнську діяльність тимчасово призупинила тільки чергова російсько- турецька війна 1768—1774 pp., оскільки Російській імперії був потрібний спокійний тил і гарматне м'ясо. У цій війні особливо уславилися запорозькі козаки, котрі сподівалися, що за вірну службу у війні проти «бусурман» імперія залишить у спокої козацтво, не буде вторгатися в землі Війська Запорозького, які широко прослалися степами Центральної та Південно-Східної України. Та не так сталося, як гадалося і як обіцялося ... Переможна для Російської імперії війна завершилася підписанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору. До Росії відійшли Велика й Мала Кабарда, східна частина Керченського півострова (в тому числі Керч і Єнікале), а також Азов із навколишніми землями, фортеця Кінбурн у гирлі Дніпра, територія між Дніпром і Південним Бугом (по нижній течії до узбережжя Чорного моря). Туреччина зобов'язалася вивести свої війська з Криму, Кубані й Тамані, а Росія — з Криму, Дунайських князівств і Кавказу. Росія одержала право вільного торгового судноплавства на Чорному морі. За умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору Кримському ханству надавалася незалежність від султанської Туреччини, фактично ж воно опинилось у залежності від Російської імперії, а в 1783 р. Крим взагалі було приєднано до останньої. Чимало кримських татар вже тоді стали жертвами переслідувань та дискримінації, майже половина татарського населення Криму емігрувала до Османської імперії. Розпочалося планомірне й санкціоноване зверху нищення не тільки кримськотатарських, а й античних та ранньохристиянських пам'яток старовини. Англійський професор Е. Д. Кларк як свідок описав варварську руйнацію царськими військами у 1812 р. будівель античного Херсонеса, що її здійснювали при використанні порохових мін. Репресії та депортації впали й на голови християнського населення Криму, значна частина якого (переважно греки) були виселені в північне Приазов'я, де виникло місто Маріуполь (у перекладі з грецької — «місто Марії»). У той же час царат активно переселяв до Криму росіян, українців, німців та ін. Ліквідація решток автономного устрою Гетьманщини та Запорозької Січі. Після закінчення російсько-турецької війни й придушення Селянської війни у Росії під керівництвом Омеляна Пугачова (1773—1775) антиукраїнська політика Петербурга посилилася. 4 червня 1775 р. війська генерала Текелія раптово оточили Січ-столицю, де стояла невелика козацька залога, й зажадали її капітуляції. Після бурхливої військової ради, зваживши на нерівні сили сторін (3000 запорожців проти 10 000 царського війська), запорожці вирішили скласти зброю. Наступного дня за наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, артилерію, скарб, клейноди і прапори, архів тощо. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, в тому числі 500 козацьких майстерень і торговельних будинків. Військова операція з ліквідації Січі передбачала загарбання всього Запорожжя. Щоб досягти
- 135. цього, було залученовеличезні сили — до 100 000 вояків. Поділена на кілька частин, російська армія протягом двох тижнів, від 25 травня до 8 червня 1775 p., повністю окупувала запорозькі землі. Осердя української державності й волелюбного духу було знищене. У червні 1775 р. вийшов сенатський указ, а у серпні — указ Катерини II, що поклали край надіям козаків на відродження Січі. У цих указах містилося чимало брехливих звинувачень на адресу запорожців. Головна ж причина ліквідації Січі полягала насправді в колоніальній та кріпосницькій політиці Російської імперії. Царський уряд в особі самої Катерини, її фаворита Григорія Потьомкіна та ін. серйозно непокоїли можливість відродження Української держави, зростання економічної могутності Січі, відсутність тут кріпацтва, демократичний устрій козацької республіки, яка виступала цілковитою протилежністю кріпосницькій та монархічній Росії. Після ліквідації Січі запорожцям було наказано записатися до селянського (фактично до кріпаків) та міщанського станів. Старшин зараховували офіцерами до царської армії, але найвищих керівників Січі жорстоко покарали. Особливо тяжка доля випала кошовому отаману Петру Калнишевському, військовому судді Павлу Головатому та військовому писарю Івану Глобі. Останній кошовий протягом 25 літ відбував ув'язнення у маленькій келії, фактично у кам'яному мішку, в Соловецькому монастирі. Суддя ж і писар були заслані до Сибіру (Тобольськ). У 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал- губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній — Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської. Кожна губернія поділялася на 11 повітів. Глухів утратив статус столиці. У губернських і повітових містах створювалися такі самі адміністративні та судові установи, які діяли скрізь у Російській імперії. Малоросійську колегію було скасовано. З ініціативи Рум'янцева здійснювався перепис населення, кількість вільних селян знову було зменшено. Врешті, 1783 р. вийшов імператорський указ, який прикріпляв усіх українських селян до того місця, де вони були записані під час останнього перепису, й забороняв переходити на нові місця. Цим указом у Лівобережній та Слобідській Україні запроваджувалося кріпацтво. Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідоване й козацьке військо. Десять козацьких і три компанійські полки перетворилися на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії. Реорганізовані козацькі полки й надалі мали формуватися з українських козаків, які утворили окремий стан населення — казенних селян. На відміну від звичайних селян, вони не були кріпаками, а мусили відбувати військову службу в регулярній російській армії. Рекрутами-солдатами ставали троє козаків з кожних 500 душ населення. З-поміж інших заходів, що визначали українське життя за російським імперським взірцем, було оголошення «Грамоти про вільність дворянства», яка надавала українській шляхті й старшині всіх прав російського дворянства. Тим самим царат прагнув підкупити верхівку козацької старшини і зміцнити соціальну базу свого панування. Перетворення Лівобережної Гетьманщини на складову частину Російської імперії, ліквідація Січі супроводжувалися значним погіршенням життя українців. Економічний і господарський потенціал України нещадно використовувався царатом у численних війнах. Нащадки запорожців. Найнепокірніші запорожці подалися за межі Російської імперії — за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана Абдул-Гаміда І. Там вони заклали Задунайську Січ (1775—1828). Вона була майже копією Запорозької, хіба що до традиційних господарських занять козаків (хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, ремесла) додалося й виноградарство. Відсутність кріпацтва створювала тут оазис свободи, той магніт, який притягував до себе знедолених людей з України. Але з часом ситуація погіршала через те, що султан намагався використати козаків у своїх інтересах, кидаючи їх на придушення національно-визвольних рухів народів Балканського півострова. Зростала туга за батьківщиною, що показано в знаменитій опері українського композитора С. Гулака-
- 136. Артемовського (1790—1865) «Запорожецьза Дунаєм». Саме тому частина козаків звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 р. 8 тисяч колишніх запорожців перейшли на землі в провінції Банат, на береги Тиси в її нижній частині (нині — територія Сербії), ставши австрійськими підданими. Так на берегах Дунаю й Тиси виникла Банатська Січ (1785—1812). І хоча основна маса запорожців-задунайців повернулася звідси до Задунайської Січі (1812), однак певна частина їх залишилася й злилася з українцями — переселенцями із Закарпаття й Пряшівщини, які з'явилися тут ще у 40-х роках XVIII ст. й продовжували прибувати до Банату, Бачки, Сриму та Воєводини (землі на межі сучасних Угорщини, Сербії та Хорватії) протягом XVIII — початку XX ст. Ця людність мала міцні контакти з українцями- галичанами, котрі наприкінці XIX ст. почали прибувати до підавстрійської Боснії та Славонії, яка належала до угорської частини імперії Габсбургів. У 1828 р. вибухнула чергова російсько-турецька війна (1828—1829), яка закінчилася перемогою Росії і приєднанням до неї нових територій, зокрема дельти Дунаю. Ця війна теж коштувала Україні значних людських і матеріальних втрат. Вона ж багато в чому вирішила долю козаків-задунайців, які мусили вирішити складне питання: на чиєму боці битися. Всупереч волі більшості задунайців кошовий отаман Йосип Гладкий із загоном у 1500 козаків перейшов під Ізмаїлом на бік російської армії. Він був удостоєний почестей, але за це турки знищили Задунайську Січ, що тяжко відбилося на становищі тих задунайців та їхніх сімей, котрі залишалися на турецьких землях. З тих козаків, що лишилися на боці султана, пізніше була сформована польським повстанцем Михайлом Чайковським (Садик-паша) бойова частина, яка брала участь у Кримській війні 1853—1856 pp. проти Російської імперії. Метою Чайковського було відродження не тільки козацтва, а й незалежних Польської та Української держав. Задунайці брали участь і в російсько-турецькій війні 1877—1878 pp. Тільки після падіння турецької фортеці Плевни у 1878 р. цей загін припинив своє існування. Нащадки задунайців і нині проживають у пониззі Дунаю ... Тим часом колишні задунайці на чолі з Гладким воювали на боці російської армії. Після укладення Адріанопольського мирного договору 1829 p., згідно з умовами якого Туреччина, зокрема, передавала Росії гирло Дунаю та східний берег Чорного моря, постало питання про долю цих козаків. У 1831 р. цар Микола І (правив у 1825—1855) наказав поселити їх на північному узбережжі Азовського моря, на відрізку від Маріуполя до Ногайська (Приморська) та Бердянська, щоб краще убезпечити його від можливого турецького нападу. Азовське козацьке військо. Так було створене Азовське козацьке військо (1831—1865 ). Азовці заснували тут чимало хуторів, сіл, станиць, навіть містечок, збудували Азовську флотилію. Першим кошовим отаманом цього війська став Й. Гладкий, але верховне керівництво у військових справах належало новоросійському генерал-губернаторові. Взагалі це військо мало нагадувало колишню Січ, від її прав і вільностей майже нічого не залишилося. Йосип Гладкий обіймав дану посаду до 1853 p., а потім пішов у відставку в чині генерал-майора. Він оселився у Олександрівську (нині — Запоріжжя), де й помер у 1866 р. Його могила знаходиться на території сучасного Запорізького університету. У середині XIX ст. становище азовських козаків значно погіршало. Тут уряд встановлював кріпосницькі порядки, намагався переселити козаків на Північний Кавказ, де в розпалі була кривава війна з вільнолюбними горцями. Саме козаки-азовці заснували на Кавказі станиці Азовську, Папайську, Дербентську, Константинівську. Однак далеко не всі козаки бажали переселятися на охоплений вогнем Північний Кавказ, частині з них навіть вдалося втекти до Туреччини. Коли азовців стали силоміць переселяти з України на Північний Кавказ до станиць Анапської округи та Закубання, вони підняли повстання, яке було жорстоко придушене. Після поразки повстання цар Олександр II видав указ, за яким Азовське козацьке військо ліквідовувалося, а рядових козаків було перетворено на селян. Щоб зменшити можливість нового повстання, старшину підкупили: їй було надане російське дворянство. Зброю, клейноди, флотилію азовців було передано Кубанському козацькому війську.
- 137. Бузьке козацьке військо.Наприкінці XVIII ст. царський уряд створив також Катеринославське козацьке військо, до якого потрапила й частина колишніх запорожців, але воно проіснувало всього кілька років. Значно довше протрималося Бузьке козацьке військо (1785—1817), яке добре зарекомендувало себе у російсько-турецькій війні 1787—1791 pp. Після укладення миру бузьким козакам було дозволено поселитися на берегах Південного Бугу (пізніше на цій території утворилися три повіти: Ольвіопольський, Єлисаветградський та Херсонський). Їхньою столицею стало м. Вознесенськ. Царат, звичайно, мав тут свій інтерес, прагнучи зміцнити нові кордони. Прав і вільностей у бузького козацтва було обмаль, їм навіть не давали змоги обирати свого кошового отамана. Втім, становище цих козаків було кращим, ніж у кріпаків. Сподіваючись на розширення своїх прав, бузькі козаки охоче воювали у 1812—1813 pp. проти наполеонівської Франції, брали участь у взятті Парижа (1813). В «нагороду» за це російський уряд перетворив їх на військових поселенців, становище яких мало чим відрізнялося від кріпаків. Це спричинилося до повстання козаків під керівництвом Федора Барвінського (1817), яке було жорстоко придушене каральними військами. Сто керівників повстання засуджено до смертної кари, яку замінили побиттям шпіцрутенами й довічною солдатчиною в Сибіру. Чорноморське Кубанське козацьке військо. Коли вибухнула російсько-турецька війна 1787 —1791 pp., російський уряд зрозумів свою помилку — те, що він принаймні передчасно ліквідував Запорозьку Січ. Довелося на час війни терміново відроджувати козацтво, яке дістало назву «вірного», на відміну від «невірних», які подалися за Дунай під турецькі прапори. Російський уряд, прагнучи не допустити переходу й інших запорожців на турецький бік, заходився формувати з них у 1788 р. Військо вірних козаків (трохи згодом воно стало називатися Чорноморським), обіцяючи їм «золоті гори» за службу, насамперед землі між Південним Бугом та Дністром у районі м. Слободзеї (у Молдавії). Частина колишніх запорожців на чолі з Антоном Головатим, Харком (Захаром) Чепігою та Сидором Білим відгукнулася на цей заклик. Першим кошовим отаманом нового козацького війська став С. Чепіга. Військо зберігало давній запорізький устрій, назви всіх куренів, одяг тощо. Згідно з царською волею йому повернули частину прапорів, відібраних після ліквідації Січі у 1775 р. Ці козаки брали участь у багатьох битвах. Особливо вони відзначилися під час штурмів Акермана (Білгорода-Дністровського), Бендер, Очакова, Кінбурна, Ізмаїла, Хаджибея (Одеси), а також фортеці на о. Березані у Дніпро-Бузькому лимані, де блискуче проявила себе Чорноморська козацька флотилія. На честь взяття Березані чорноморці додали до своїх 38 куренів ще один — Березанський. Російсько-турецька війна 1787—1791 pp. закінчилася укладенням Ясського мирного договору, за яким до Росії відійшла вся територія Північного Причорномор'я, зокрема й Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії. Українські козаки, з яких складалося Чорноморське військо, уславившись у численних битвах, сподівалися відродити на землях між Південним Бугом і Дністром давні козацькі звичаї та розширити свої володіння аж до Дону за рахунок колишніх земель Війська Запорозького. Це занепокоїло російський уряд, оскільки через Слободзею козаки утворювали своєрідний міст між землями колишньої Січі та Гетьманщини із Задунайського Січчю, яка знаходилася під турецьким протекторатом. Знову проігнорувавши інтереси українських козаків, імперський уряд скасував своє попереднє рішення. Після тривалих клопотань Головатому та Чепізі (останній замінив смертельно пораненого під Кінбурном Сидора Білого) вдалося добитися царської грамоти на поселення козаків між Кубанню й Доном на таких же правах, що й військо Донське. Отже, їхнім головою тепер вважався сам цар, а його представляв наказний отаман, обраний з числа козаків. Чорноморці мали зайняти землі знищених російською армією ногайців, які перекочували в ці краї у XVI ст. на землі Тмутараканського князівства Київської держави X—XIII ст., створивши так званий Малиновий Клин. Козаки мали прибути в прикордонні місця, де на додачу до війни лютувала смертоносна малярія, заселити їх і освоїти. Водночас чорноморці-кубанці мали стати
- 138. важливою силою Російськоїімперії у її агресії на кавказькому напрямку задля підкорення гірських народів (чеченців, інгушів, черкесів, кабардинців і т. д.) в ході Кавказької війни 1817 —1864 pp. Перші 3877 козаків-чорноморців прибули на Таманський півострів 5 вересня (25 серпня) 1792 р. Так постало Чорноморське Кубанське козацьке військо. На місці висадки перших козаків-чорноморців, колишніх запорожців, у 1911 р. скульптор П. Косолап поставив прекрасний пам'ятник. Невдовзі у приазовські та прикубанські степи прибуло понад 25 тисяч чорноморських козаків із сім'ями. Біля Карасунського Кута вони заснували місто Нову Січ (потім Катеринодар, нині — Краснодар), чимало станиць і хуторів. Прикметно, що назви всіх 38 запорозьких куренів, а до того ж новостворених Березанського й Катерининського, були перенесені на кубанські станиці (Брюховецька, Канівська, Корсунська, Полтавська і т. д.). Хвиля чорноморських поселень, посилена величезною кількістю (понад 100 тисяч за першу половину XIX ст.) організованих та стихійних переселенців із колишньої Гетьманщини, ринула на Таманський півострів, поширюючись на схід і південь, на територію сучасних Краснодарського та Ставропольського країв. У 1832 р. царат дозволив переселення на схід від Чорноморії (район Армавіра) вихідців із війська Донського. Так виникло Кавказьке лінійне військо, яке отримало свою назву від «лінії», тобто кордону. Це було зроблено для противаги українським козакам, права яких поступово обмежувалися, їм було заборонено носити запорозький одяг (характерну українську козацьку шапку з шликом замінила кругла шапка-«кубанка», чорноморці вдягнулися також у звичну для горців черкеску з «газирями» на грудях для патронів). Були також значно обмежені можливості для переселення українських селян- кріпаків на вільні козацькі землі. Так, у 1870 р. козацький стан став ізольованим, і вписатися до нього стало можливим тільки за виняткових обставин. Однак обидва війська поступово розширили свою територію, дійшовши до Кавказьких гір та Чорного моря (Туапсе) на лівому боці Кубані. Коли ж цю землю козаки освоїли, царат відібрав у них найперспективнішу смугу причорноморських земель, з якої було створено Чорноморську губернію (1896). У 1861 р. на Північному Кавказі виникло й Терське козацьке військо, у формуванні якого значну роль відіграли вихідці з України, насамперед чорноморці. До речі, українці брали активну участь і у формуванні інших козацьких військ Російської імперії, яких до ліквідації більшовиками у 1918—1920 pp. налічувалося дванадцять (Оренбурзьке, Семиреченське, Забайкальське, Амурське та ін.). У 1860 р. Чорноморське Кубанське військо було злите з Кавказьким лінійним і отримало назву Кубанського козацького війська (проіснувало до 1920 p.). Кубанські козаки, часто відомі під назвою пластунів, брали активну участь у Кавказькій (1817—1864), Кримській (1853— 1856), російсько-турецькій (1877—1878), російсько-японській (1904—1905) війнах, а також у Першій світовій війні (1914—1918). Царат часто посилав їх у віддалені околиці імперії (Середня Азія, Польща, Далекий Схід). Російський уряд і тут всіляко обмежував українську мову та культуру. Зокрема, на Кубані заборонялися українські школи, тут не дозволялося мати духовні семінарії, організовувати церковну єпархію, земства, тощо. Але й за таких умов колишні запорожці та українські селяни зберегли рідну мову й культуру. Історик чорноморських козаків Іван Попка писав про Кубанщину середини XIX ст. такими словами: «... спів у крилосі, веснянка на вулиці, щедрування під вікном, женихання на вечорницях, побілені хати і гребля з зеленими вербами, віл у ярмі і кінь під сідлом — все це нагадує нам у тій далекій кавказькій Україні гетьманську Україну Наливайка, Хмельницького». Саме на Кубані виникло багато українських народних пісень, наприклад, «Розпрягайте, хлопці, коні», тут народилося чимало українських поетів, письменників, художників тощо, зокрема й історик кубанського козацтва Федір Щербина, письменник Василь Мова-Лиманський, журналіст Лука Мельников, громадський діяч Степан Ерастов — творець «Чорноморської Громади» в Катеринодарі; близький товариш Тараса Шевченка — наказний отаман Чорноморського Кубанського війська Яків Кухаренко (1800—
- 139. 1862); тут діяввидатний український громадсько-політичний і державний діяч Симон Петлюра, видавалися україномовні журнали й книги та ін. Саме на Кубані добре зберігся вільнолюбний козацький дух українців, і не випадково саме тут великий Рєпін шукав типажі для своєї знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1880). Незважаючи на пізніші більшовицькі репресії та депортації, жорстоку русифікацію, на Кубані й нині живуть нащадки запорожців, тут лунає українська мова, розвиваються українські народні традиції... Приєднання українських земель до складу Російської та Австрійської імперій Як уже йшлося вище, поділи Речі Посполитої Російською, Прусською та Австрійською імперіями, а також перемоги Російської імперії над Оттоманською Портою мали своїм наслідком черговий переділ етнічних українських земель. Він супроводжувався нищенням решток української державної автономії за панування Катерини II та її сина Павла І, що правив у 1796—1801 pp. Отже, у XIX століття Україна вступила як колонія насамперед Росії та Австрії, де панували відповідно Олександр I (1801—1825) та Франц II (1792—1835). Незначні українські території утримували тоді за собою Пруссія (Холмщина і Підляшшя) й Туреччина (частина північно-західного узбережжя Чорного моря). Протягом початку XIX ст. Прусська й Османська імперії втрачають ці землі. Як відзначали європейські політичні діячі XVIII ст., Османська імперія була «хворою людиною Європи», спадщина якої «мусила» бути розділеною між найсильнішими європейськими державами. Значно ослаб і васал Порти — Кримське ханство із підлеглими йому ногайськими ордами. Росія висунула тоді перевірене гасло захисту православної віри і під цим приводом претендувала на найбільші шматки мусульманської імперії (Подунав'є, Балкани, Кавказ і Закавказзя). На початку XIX ст. вона приєднала до себе Грузію, частково Азербайджан. Зі свого боку султан скинув проросійськи налаштованих господарів Молдавії та Валахії. Все це викликало війни Росії з Іраном (1804—1813) і Туреччиною (1806—1812). Оскільки турецькі володіння знаходились тоді і в Північному Причорномор'ї, то російські війська були сконцентровані на суміжних з ними українських землях. Українці мусили нести на собі тягар військових дій, беручи безпосередню участь у походах або утримуючи армію. Здобувши ряд перемог, насамперед під Рущуком та Слободзеєю у Молдавії (1811), Росія змусила Туреччину укласти Бухарестський мирний договір (1812). Згідно з його умовами до Російської імперії було приєднано Бессарабію до р. Прут, гирло Дунаю (лівий берег). Після цього посилилося заселення цих теренів українцями. Одночасно Російська імперія продовжувала антифранцузьку політику, прагнучи не допустити поширення революційних та республіканських настроїв. Цим були викликані свого часу загарбницькі походи Суворова до Італії та Швейцарії, участь у антифранцузьких коаліціях, за яку довелося розплачуватися кров'ю вояків, особливо під Аустерліцем (1805). Однак наполеонівська Франція продовжувала зміцнюватися і від оборони перейшла до наступальних дій. Справедлива війна Французької республіки (потім — імперії) поступово переросла в агресивну, загарбницьку. Щоправда, ряд поневолених народів, насамперед поляки й литовці, пов'язували з успіхами Наполеона І Бонапарта плани відродження своєї державної незалежності. Зрештою, Англія була далеко, а від трьох імперій-загарбників поляки й литовці не чекали нічого доброго. Тим часом Російська імперія після кількох тяжких поразок, насамперед під Фрідландом (1807), пішла на мирову з Францією (Тільзитський мир 1807 p.). Одним із його безпосередніх наслідків стала подія, яку багато хто з істориків слушно називає четвертим поділом Речі Посполитої. На щастя для поляків, на частині центральної Польщі, котра перебувала під прусським та австрійським пануванням, було створено за сприяння Франції Варшавське
- 140. герцогство (Варшавське князівство)— автономну провінцію Французької імперії. Сюди ж було долучено забрану в Австрії Наполеоном І частину Підляшшя та Холмщину. Інша частина Підляшшя (Білостоцька округа), населена українцями та білорусами, яка була перед цим під владою Пруссії, перейшла під російське панування. Внаслідок успішних дій наполеонівської армії Австрія зазнала нових поразок. Польські війська князя Юзефа Понятовського, які були союзними Наполеону, навіть зайняли Львів. Після поразки в генеральній битві під Ваграмом (1809) Австрія запросила миру. Це зміцнило Варшавське герцогство, а Росія отримала частину Галичини (Тернопільщину), але ситуація місцевих українців від цього тільки погіршала. Крапку над «і» було поставлено після Віденського конгресу 1814—1815 pp. Тоді стався черговий, вже п'ятий, поділ земель колишньої Речі Посполитої. Варшавське герцогство разом з Холмщиною та Підляшшям ставало автономним Царством Польським і передавалося під російське панування. За Австрійською імперією була закріплена Східна Галичина разом із Тернопільщиною. Віденський конгрес легітимізував також російську окупацію Бессарабії. Зрештою запанував такий поділ етнічних українських земель між Російською та Австрійською імперіями, який існував до Першої світової війни 1914—1918 pp. Таким чином, понад 85% етнічних українських земель опинилося під владою Російської імперії. Царський уряд не дуже рахувався з регіональними кордонами України, які історично склалися, часто експериментував із творенням та перетворенням як великих адміністративних одиниць (намісництв, губерній), так і менших (повітів). Врешті на початку XIX ст. встановився більш-менш чіткий адміністративно-територіальний поділ підросійських земель України, які поділялися на три генерал-губернаторства (Київське, Малоросійське та Новоросійсько-Бессарабське), а ті у свою чергу — на 9 губерній (Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська), а також на землі Чорноморського Кубанського війська. Частина етнічних українських земель потрапила до Бессарабської, Воронезької, Курської губерній та області війська Донського, а також Царства Польського (Холмщина та Підляшшя). З межами губерніального поділу більш-менш узгоджувався церковно-адміністративний поділ на єпархії. Однак царат офіційно не вживав назв земель-регіонів України, а навпаки, став активно змінювати історичні топоніми з метою деформування історичної пам'яті українського народу. Кодак було перейменовано на Катеринослав (нині — Дніпропетровськ), Самару — на Новомосковськ, що у 25 км від сучасного Дніпропетровська, Звягель — на Новоград-Волинський і т. д. Ламалися старі козацькі герби й нав'язувалися нові, царські. Так, лева на козацькому гербі Самари (вже Новомосковська) замінив новий: зламана козацька шабля. Цим самим промовисто натякалося на кінець козацьких «вольностей» і на нове життя під царською кормигою у так званій Новоросії (офіційна імперська назва краю). Царат прагнув також добитися неприйнятних для українців демографічних змін. Їх використовували як матеріал для освоєння прикордонних земель Російської імперії, а також велетенських просторів Сибіру та Далекого Сходу, відомих своїми тяжкими кліматичними умовами. На українські землі, особливо на півдні, на землі колишнього Війська Запорозького царський уряд переселяв росіян, білорусів, німців, вихідців з Балканського півострова (серби, хорвати, болгари, албанці та ін.), Закавказзя (грузини, вірмени) тощо. Внаслідок такої політики перемішування народів, яку вигадала ще перша в світовій історії Ассірійська імперія, полегшувалося завдання їх денаціоналізації та помосковщення. Однак спочатку така політика мала незначний успіх. Прибулі в Україну переселенці з часом українізувались, і це при тому, що українська мова та культура дискримінувалися в Російській імперії. На всіх етнічних українських землях протягом XIX—XX ст. продовжували виразно домінувати саме українці. З національних меншин найпомітнішими були росіяни, особливо у південній Україні (9 %), а на підавстрійських землях — поляки, особливо у Східній Галичині (20%). У містах і містечках України високою була концентрація єврейського населення, оскільки євреям царський уряд приписував жити у так званій межі осілості, яка охоплювала
- 141. підросійські землі колишньоїРечі Посполитої. Імператор персонально призначав перших осіб в адміністративній ієрархії, причому генерал- губернатори відали переважно військовими справами, а губернатори — цивільними. Губернії поділялися на повіти, котрими керували капітани-ісправники. Демократичні начала в управлінні згаданими землями ліквідовувалися, і тільки у вільних селах та козацьких станицях громада могла обирати собі місцевий уряд. Суд залишався становим. Основну масу населення України, як і більшості країн тогочасного світу, становили селяни. Останні у свою чергу були переважно кріпаками, які належали поміщикам і підлягали їхньому суду. Адміністративно-територіальний поділ підавстрійських земель України був логічнішим і не порушував кордонів історичних регіонів. Галичина й Буковина зберегли свою цілісність у складі Австрійської імперії, так само як і Закарпаття та Пряшівщина, котрі залишилися в угорській сфері впливу держави Габсбургів. Коли остання трансформувалася в дуалістичну Австро-Угорщину, то становище Закарпаття та Пряшівщини погіршилося. Слід відзначити, що Галичина історично поділяється на дві частини: Східну, де беззаперечно домінували українці, й Західну, де переважали поляки, а українці становили етнічну меншість, живучи на своїх споконвічних землях. Однак цісарський уряд створив із Галичини одну адміністративну одиницю — коронний край, або Королівство Галіції і Лодомерії, тобто Галичини й Володимирщини. Це давало переваги полякам, які зберегли свої економічні й політичні позиції і після падіння Речі Посполитої. Згадане «королівство» поділялося на 12 округів (дистриктів), а Буковина входила до нього на правах особливої округи (до 1861 p.). Закарпаття поділялося на 4 округи (жупи), які підпорядковувалися цісарському наміснику в Пожоні (нині — Братислава). Характерною особливістю західноукраїнських міст була висока питома вага в них неукраїнського (польського, єврейського, німецького) населення. Якось австрійський імператор побував у Бродах і, вражений величезною кількістю євреїв на вулицях міста, пожартував: «Тепер я нарешті знаю, чому в моєму титулі є й слова "цар єрусалимський"». Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин Російсько-французька війна 1812—1813 pp. і Україна. Тільки-но було укладено Бухарестський мир 1812 p., як Україну захопив вир нової, ще тяжчої війни, яка тепер точилася між Російською та Французькою імперіями. Її вибух — з огляду на глибокі суперечності між обома хижаками — був неминучий і стався у червні 1812 р. Майже півмільйонна наполеонівська армія перейшла тодішній російський кордон. Цікаво, що у французькій армії власне французи становили меншість, а всього в ній було представлено 12 різних народів. Тільки на долю поляків, включно з литовською та білоруською полонізованою шляхтою, припадало 25% вояків цієї армії. Але якщо вони билися за відродження Речі Посполитої, то такого стимулу зовсім не було у примусово взятих на війну німців, італійців чи іспанців. Головного удару французький імператор і видатний полководець Наполеон І Бонапарт завдавав через Білорусь на Москву, щоб якомога швидше взяти давню столицю імперії. У Вільні він проголосив відродження Великого князівства Литовського, планував також на етнічних литовських та латиських землях відродити Жмудське князівство. Все це прихилило до нього польську, литовську й білоруську шляхту. З метою привернення українців Наполеон обіцяв відродження незалежної республіки, ще раніше прагнув залучити на свій бік козаків- задунайців. Насправді ж Наполеон планував у разі успіху провести перерозподіл українських земель, щоб винагородити своїх союзників (Австрійську та Османську імперії), і хіба що на невеликій частині Лівобережної України могло постати якесь автономне утворення під французьким протекторатом та й то поділене на три частини (провінції «наполеоніди»).
- 142. Відомо й проплани Наполеона переселити частину козаків на береги Рейну, щоб створити заслон проти можливого нападу з боку Німеччини, але цей задум не був реалізований і безпосередньо не стосувався відродження Української держави. Частину своїх військ (30-тисячний австрійський корпус фельдмаршала князя Карла Шварценберга) Наполеон послав на Волинь, де стояла російська армія генерала О. Тормасова. В той час, коли Наполеон підходив до Смоленська, Шварценберг зайняв Ковельський, Володимирський повіти, частину Луцького. Наступ розвивався мляво, а потім Шварценберг взагалі повернув на північ, уникаючи активної протидії російським військам, які через Полісся заходили в тил Наполеону. Характерно, що Наполеон на завойованих у Західній та Центральній Європі землях ліквідовував кріпацтво, запроваджував норми буржуазного права тощо, але на території Білорусі, Литви та України він не насмілився цього зробити, боячись невдоволення шляхти, своїх союзників. Природно, що народні маси швидко змінили свій ентузіазм на ворожість щодо французів. Грабежі та реквізиції, що їх проводила наполеонівська армія, викликали гостре невдоволення українських та білоруських селян. Саме в їхньому середовищі тоді народилася приказка: «Щоб француз побив москаля, та й сам не вернувся!» Вищі стани українського суспільства розділилися на дві групи: одні покладали надію на відродження незалежності України, інші зберігали лояльність до Росії. Останніх було більшість, оскільки про плани Наполеона щодо надання автономії козацькій Україні їм майже нічого не було відомо, а сприяння Франції полякам розцінювалося як загроза виникнення нової Речі Посполитої. Дворянство побоювалося втрати своїх станових привілеїв, зокрема звільнення селян, його лякала можливість якобінського терору, гонінь проти Церкви. Примусові конфіскації провіанту, коней тощо не додавали симпатій наполеонівській армії. У той же час російський уряд перехопив ініціативу в ідеологічній боротьбі, оголосивши про формування в Україні козацьких полків і створивши враження, що хоче відновити козацький устрій в країні. Маси відгукнулися на цей заклик, і невдовзі самі тільки Чернігівщина й Полтавщина виставили понад 60-тисячне козацьке військо. Ці козаки прагнули боронити свій край, а йти під Москву не виявляли особливого бажання. Тому майже всіх їх було кинуто на Волинь проти корпусу Штакельберга, який вони витіснили до Варшавського князівства. Пізніше вони брали участь у поході проти Наполеона 1813 p., зокрема у знаменитій Битві народів під Лейпцигом (16—18.10.1813), у взятті Парижа (1814). Військові частини, сформовані в Україні і переважно з українців, воювали в регулярних частинах російської армії, у складі партизанських загонів. Вони брали участь у всіх генеральних битвах 1812 р., в першу чергу в Бородінській. Найвідомішими з українських партизан були Єрмолай Четвертак (Четвертаков), уродженець Стародубщини, а також Федір Потапов, який навіть обрав собі псевдонім «Самусь» на честь славнозвісного козацького полковника-повстанця XVIII ст., сподвижника Семена Палія. Поразка наполеонівської Франції призвела до нової розстановки сил. Представники держав- переможниць (Австрія, Англія, Пруссія та Росія) зібралися у Відні на спеціальну конференцію (Віденський конгрес 1814—1815 pp.), про яку йшлося вище. У вересні 1815 р. було також підписано угоду Австрійської, Прусської та Російської імперій про створення Священного Союзу з метою охорони монархій та боротьби проти революційного руху. В Росії війну 1812 р. й досі називають «Отечественной». Україні ж вона не принесла нічого, крім розорень, які особливо тяжко вдарили по козаках Лівобережної України. Царський уряд не повернув навіть боргів українському дворянству — понад 9 млн крб, яке воно витратило на спорядження козацького ополчення. Характерно, що польська, а також полонізована литовська й білоруська шляхта, яка брала участь у війні на боці Наполеона, не зазнала жодних репресій, оскільки цар загравав з нею, прагнучи зміцнити російський вплив у Царстві Польському. Таким чином, в Україні та Білорусі збереглося польське велике землеволодіння, була навіть зміцнена мережа польських шкіл — отже, полонізація українців
- 143. Правобережжя тривала. Кріпацтвож, всупереч сподіванням широких народних мас, не було ліквідоване. Сформовані у 1812 р. українські козацькі полки були реорганізовані у звичайні військові частини російської армії. Це викликало заворушення серед козаків і навіть повстання деяких із них. Повстання бузьких козаків влітку 1817 р. було придушене силою. Так само було придушене повстання слобідських полків у Чугуєві та Шебелинці, яке вибухнуло у 1819 р. на знак протесту проти перетворення вільних козаків на військових поселенців, тобто майже кріпаків. Соціально-економічне становище Наддніпрянщини в першій половині XIX ст. Втрата власної держави у другій половині XVIII ст. дорого обійшлася українському народові. Кріпосницька й відстала Російська імперія гальмувала розвиток України, Білорусії, Прибалтики, запроваджувала тут таку модель устрою, яка була вчорашнім днем для Західної Європи. Росія залишалася аграрною державою, причому розвиток сільського господарства мав екстенсивний характер (розширення території орної землі, збільшення панщини). Україна, насамперед колишня Гетьманщина — колись край вільних козаків-фермерів, стала вотчиною поміщиків, а більшість козаків зубожіли, потрапили у кріпацтво. Фермерський лад, який формувався в Україні з козацьких часів, був майже зруйнований, тут почали домінувати типові для кріпосницької Росії порядки. Виняток становила певною мірою південна Україна, особливо Чорноморія, де кріпосне право запроваджувалося з часів Павла І, але не встигло пустити глибоких коренів. Тому саме тут склалися кращі стартові умови для розвитку економіки після падіння кріпацтва у 1861 р. Поміщики, переважно іноземні (російські та польські), утримували з волі Петербургу більшу частину українських земель. Українські селяни були у своїй більшості кріпаками. Російським поміщикам надавалася перевага, царат щедро наділяв їх козацькою землею. На Правобережній Україні, яка пізніше потрапила під владу Російської імперії, зберігалося польське поміщицьке землеволодіння. Серед поміщиків (переважно на колишній Гетьманщині) були й нащадки козацької старшини, але тільки ті, які довели свою вірнопідданість цареві. У XIX ст. більшість із них цілком русифікувалася і пов'язувала своє майбутнє не з Українською, а з Російською державою. Отже, основна маса селян на межі XVIII—XIX ст. (91% на Поділлі, 90% — у Київській губернії, 74% — на Волині), а вони становили переважну більшість українського народу, уже потрапила в кріпаки, яких нещадно експлуатували великі поміщики землевласники, порушуючи при цьому навіть урядові рекомендації. В Україну була привнесена звична для Росії практика, коли власники ділили кріпацькі сім'ї й продавали різним панам, міняли на собак тощо. Тільки Павло І заборонив продавати кріпаків без землі. Крім приватних (поміщицьких) існували й інші категорії кріпаків — державні та монастирські, становище яких було дещо кращим. Російська кріпосницька імперія понад усе дбала про забезпечення панівного становища поміщиків і нещадно карала за всякий виступ проти волі останніх, використовувала поліцейський та судовий апарати, кидала війська в разі селянських заворушень. Праця кріпаків була малоефективною, оскільки не існувало економічного стимулу для неї. І вільні, і кріпаки працювали вручну, застосування техніки або нових технологій було швидше винятком, ніж правилом. Як наслідок — низька врожайність, все більше відставання українського селянства з точки зору освітнього рівня, національної свідомості. Українські селяни, як і сотні років перед цим, сіяли жито, пшеницю, овес, гречку та інші традиційні культури, хоча вже почали поширюватися соняшник, картопля тощо. Розвивалося, особливо в південній Україні, скотарство. Степові простори України, на яких паслися величезні отари овець, відкривали широкі перспективи і для розвитку суконної промисловості. Овечий лій ішов на виробництво свічок. У Криму займалися
- 144. виноградарством, виробництвом шовку.Продовжують удосконалюватися всілякі промисли: вироблення посуду, полотна, взуття. Розвиваються важливі їх центри, як-от в Опішні, де виготовлялася знаменита кераміка. В Україні, хоч і повільно, відбувалися певні зрушення, характерні для капіталістичної епохи. У 30—40-х роках XIX ст., із запізненням понад 150 років порівняно з Англією, в Російській імперії, в тому числі й в Україні, почався промисловий переворот (від мануфактури до фабрики, від ручної праці до машинної), який тягнувся кількадесят років. Найважливішим соціальним наслідком цього явища було формування міської буржуазії та робітничого класу. Нові підприємства були значно рентабельнішими, ніж ті, що перебували у власності поміщиків і де використовували працю кріпаків. У результаті в середині XIX ст. капіталісти сконцентрували в своїх руках понад 90% заводів. Первісно виникали дрібні підприємства, особливо у сфері обробної промисловості. Потім виникли й збільшилися (кількісно та якісно) заводи й фабрики, на котрих переважала вільнонаймана праця. В Україні з її потужними можливостями сільського господарства в першу чергу формувалися підприємства харчової промисловості (цукрової, горілчаної тощо), які стали провідними в Російській імперії. Хліб, м'ясомолочні продукти та цукор мали значний попит на ринках Західної Європи, основна маса населення якої працювала на промислових підприємствах. Існували й інші галузі промисловості, наприклад соляна, виноградна, паперова, порцелянова тощо, але вони розвивалися не так бурхливо і до того ж лише в окремих регіонах, а то й центрах. Ще у XVIII ст. було відкрито потужні поклади кам'яного вугілля (Донеччина), які перевищували всі разом узяті поклади Західної Європи; залізної руди (біля Кривого Рогу). Це створило ідеальні умови для розвитку гірничої та металургійної промисловості, поклало початок формуванню Донецько-Криворізького промислового району. Шахти й заводи мали бути надійно зв'язаними між собою, так само як центри виробництва з місцями збуту (особливо на берегах Чорного та Азовського морів). Через Україну йшов потужний потік товарів до зарубіжних держав. Без сумніву, суттєво впливало на це важливе геополітичне становище України, де постійно знаходилися великі контингенти військових. Внаслідок цього розвивається система шляхів — шосе, будуються канали, наприклад в обхід дніпрових порогів. Важливе місце в Україні належало чумацькому промислу. Чумаки на возах, запряжених волами, транспортували зерно, сіль, рибу та ін. Але вже в 1823 р. на Дніпрі з'явився перший пароплав, який збудували талановиті кріпаки з м. Мошни на Черкащині. У 40—60-х роках XIX ст. в Україні пароплави з'являються у значній кількості, а ще пізніше — залізниці, які швидко витіснили чумацький промисел. Ще з давніх часів в Україні існували торги та ярмарки, наприклад Сорочинський (у Сорочинцях на Полтавщині), але у XIX ст. вони набули особливого розмаху, причому приблизно половина всіх ярмарків Російської імперії припадала саме на Україну. Контрактовий ярмарок у Києві перетворився на одну з найбільших торгівельних бірж у Європі, де укладалися контракти також із зарубіжними виробниками й торговцями. У одному зі своїх листів класик французької літератури Оноре де Бальзак, який побував на Україні в 40-х pp. XIX ст., і зокрема в Києві, писав: «Я бачив північний Рим, місто православ'я з 300 церквами, багатствами Лаври, св. Софії, степів... Маємо тут цікавий союз розкоші і мізерії. Такий спектакль дає Київ... Протягом 15 або 20 днів контрактів (ярмарку) у Київ приїздять зі всіх кутів Росії, буває такий рух у справах, забавах, що неможливо, щоб я описав...» Повним ходом продовжувалося формування ринкових відносин, Наддніпрянська Україна вже була включена до загальноросійського ринку. Водночас вона була відрізана від підавстрійських земель України, що мало негативні наслідки. У результаті розвитку ремесел, промисловості й торгівлі спостерігалося збільшення міст, зростання в кілька разів міського населення, особливо на берегах Дніпра, Азовського та Чорного морів. Ліквідація небезпеки ординських нападів і вигідна торговельно-економічна кон'юнктура стали причиною бурхливого росту Одеси (Хаджибей, Коцюбіїв), Миколаєва (Витовки), Херсона та ін. Досить сказати, що купецтво Одеси за першу половину XIX ст.
- 145. зросло більш яку 40 разів! Хоча місто давало більше можливостей для піднесення освітнього та культурного рівня населення, але ними могла скористатися тільки частина міщан. В той час міський уклад сприяв швидкій руйнації традиційних моральних норм, тут особливо яскраво виявилися суспільні пороки (наприклад, пияцтво, розпуста), місто притягувало до себе кримінальних злочинців. Слід підкреслити, що російський уряд уважно стежив за тенденціями економічного розвитку України і в дусі сумнозвісних петровських традицій продовжував політику дискримінації України і в цьому відношенні. Так, він ще у 1753 р. ліквідував митний кордон між Росією та Гетьманщиною, а у 1782 р. дозволив поселятися в Києві російським купцям. Потім уряд умисно переводив з різних кінців Російської імперії до України купців з великими капіталами, для яких створювалися пільгові умови діяльності. Було ліквідоване магдебурзьке право у 1831—1835 pp. (у Києві — у 1840 p.), українські міщани навіть виселялися (як-от у Києві) з центру міста. На товари встановлювалися різні тарифи. Внаслідок цього товари з України мали продаватися дорожче, ніж московські чи петербурзькі, отже, не були конкурентоздатними. Таким чином, про якусь рівноправну економічну конкуренцію російського та українського капіталів годі говорити. Перемога російських купців була забезпечена передусім політичними методами. Російський уряд, діючи так грубо й безцеремонно, переслідував насамперед політичну мету: зміцнити соціальну базу російського колоніального панування в Україні. В особі переселених в Україну російських поміщиків, купців, навіть представників нижчих класів царат діставав вірних служителів імперії, які саме з нею пов'язували своє благополуччя і боялись відродження Української держави, яка, звичайно, покінчила б з такою кричущою несправедливістю. Таким чином творився єдиний фронт колонізаторів, однаково вороже налаштованих навіть до української мови, культури, оскільки в них вбачали один з наріжних каменів української національної самосвідомості. Звісно були й винятки (наприклад, російські демократи Олександр Герцен та Микола Огарьов, які в своїх еміграційних виданнях «Полярная звезда» і «Колокол» зі співчуттям писали про тяжку долю українців, Микола Чернишевський), але, на жаль, це були такі винятки, котрі тільки підтверджували правило. Відсутність в українців власної держави, скинення їх на соціальне дно, насамперед до числа кріпаків, мало надзвичайно тяжкі, болісні й довготривалі наслідки. Вже тоді серед буржуазії та торговців виразно домінували росіяни та євреї. Українці ж займали третю сходинку, і це були переважно дрібні торговці. Тільки у 40-х роках XIX ст. з'явилися перші значні українські підприємці (Яхненки та Симиренки, котрі створили фірму з виробництва й продажу цукру), але це було поодиноке явище. Як наслідок, міста України втрачають своє українське обличчя, місце українських міщан займають представники інших національностей, українців витісняють на околиці міст і в села, прискорився процес їх помосковщення. Формується малопривабливий тип русифікованого міщанства, який блискуче відобразили у своїх творах класики української літератури І. Карпенко-Карий, М. Старицький і особливо І. Нечуй-Левицький (типи Барильченка, Проні Прокопівни та Голохвастова живуть, на жаль, і нині). Слабкість української національної буржуазії, в свою чергу, значно зменшувала шанси на здобуття в перспективі незалежної Української держави. Відсутність своєї держави виявляла потужний негативний вплив на соціально-економічну, політичну, культурну ситуацію в країні. Розірвати це зачароване коло було надзвичайно важко... Соціальна боротьба в першій половині XIX ст. Мірою того як Захід впевнено йшов шляхом капіталістичного розвитку й розбудовував промисловість, відсталість Російської імперії, яка прагнула законсервувати існуючий реакційний лад, ставала все очевиднішою. Цар Микола І бачив вихід зі складного становища у посиленні національного гніту, розбудові бюрократичного апарату, каральних органів. Було
- 146. створено шість відділеньдержавного апарату. Особлива роль відводилася Третьому відділенню, яке за допомогою значного жандармського корпусу та безлічі агентів-донощиків мало гарантувати «безпеку престолу та спокій у державі». Навіть у законодавстві Росії донос оголошувався обов'язком кожного громадянина! Було прийнято також тяжкий («чавунний» ) цензурний статут, а кріпаків заборонили приймати до вищих та середніх навчальних закладів. Російська Православна Церква все більше ставала частиною бюрократичної державної машини, що руйнувало її авторитет. Низька рентабельність кріпосницького господарства несла загрозу фінансового краху держави й потужних соціальних потрясінь. Поміщики в гонитві за прибутками в нових умовах збільшували панщину й чинш (оброк), що призвело до значного погіршення становища селян. Селяни не мали коштів для купівлі нових знарядь праці, а поміщики витрачали їх на предмети розкоші, бо не були зацікавлені в перебудові виробництва на сучасний лад або не були підготовлені до цього. Знову виходило зачароване коло ... Царат пробував знайти вихід із ситуації, що склалася, але без радикальних засобів, щоб не порушити основ існуючого ладу. До того ж він діяв непослідовно. Ще у 1803 р. був прийнятий закон про вільних хлібопашців, який дозволяв селянам викупатися на волю (?). Але заможних кріпаків були буквально одиниці, й тому мізерна кількість скористалася цим законом. Втім, крок у правильному напрямку було зроблено. Приблизно тоді ж уряд дозволив купувати землю не тільки поміщикам, а й представникам інших станів. Але водночас царат з ініціативи сумнозвісного царського намісника, графа Аракчеева, заходився впроваджувати з 1814 р. військові поселення, зокрема на Слобожанщині. Тут було, наприклад, виселено всіх жителів м. Чугуєва, бо на їхнє місце мали прибути військові поселенці. Останні були одруженими, а тих, хто ще не встиг узяти шлюб, терміново одружували з кріпачками, навіть не питаючи згоди обох сторін. Поселяни звільнялися від ряду податків, але мусили утримувати солдат регулярної армії, які перебували у них на постої, і самі мали виконувати громадські роботи. Їм заборонялося займатися торгівлею. Але військовим поселенцям не так допікала дійсно тяжка експлуатація, як дріб'язкова регламентація їхнього приватного життя, майже як у казармі. Для них навіть будувалися своєрідні казарми, розраховані на спільне проживання чотирьох сімей. Навіть одружитися військовий поселенець міг тільки з дозволу начальства, а корів мав доїти по команді капрала. За будь-який непослух поселян, навіть жінок, жорстоко карали різками, штрафували. Такий найжахливіший вид рабства (саме так оцінювали життя військових поселенців чесні дослідники) викликав часті бунти. Врешті російському уряду довелося відмовитися від свого нововведення, а у 1857 р. військові поселення були ліквідовані остаточно. Але селянський рух охоплював не тільки військових поселенців, про що свідчать селянські бунти практично по всій Україні, зокрема в Катеринославській губернії (1818—1820), Слобідській, Сіверській та південній Україні (1832 —1833). Великі надії покладалися і на реформу міністра державної власності Павла Кисельова (1837 —1841), проведену з ініціативи царя Миколи І. Вона стосувалася державних селян, які вже не відробляли панщини, а сплачували чинш за використання державної землі. Було прийнято указ, згідно з яким кріпаків заборонили продавати окремо від їхніх сімей. У 1847—1848 pp. була проведена так звана інвентарна реформа з метою ослабити позиції польської шляхти. Влада поміщиків трохи обмежувалася, зокрема панщина не мала перевищувати трьох днів, поміщики вже не могли карати своїх підданих без суду і т. д. Але на практиці змін майже не відбулося, режим свавілля і визиску щодо селян було збережено, як наслідок — нові селянські бунти. В Україні найпомітніший слід залишила боротьба селянина з Поділля Устима Кармалюка (1787—1835). Він очолив загін повстанців, які нападали на поміщиків, купців, орендарів, навіть заможних селян. І хоча й досі важко об'єктивно оцінити значення цієї постаті в історії України, однак не можна заперечувати факт надзвичайно тривалої активності Кармалюка (діяв протягом майже 25 років, неодноразово тікав з каторги), про якого навіть склали
- 147. популярну пісню «ЗаСибіром сонце сходить... ». Далекою від ідеальної була ситуація в армії та флоті, виявом чого стали повстання військових поселян у 1829 p., повстання матросів і солдат у Севастополі 1830 p., які були жорстоко придушені. Російський суспільно-політичний та польський національно-визвольний рухи на українських землях у 20—30-х роках XIX ст. У Російській імперії, незважаючи на її успішні війни, існували тяжкі соціально-економічні та політичні проблеми. Росія залишалася кріпосницькою державою, а кріпацтво було анахронізмом у суспільстві, яке ставало на шлях капіталістичного розвитку. Самодержавна система гальмувала розвиток демократії. Все це було очевидним для далекоглядних російських політиків, і вони вважали необхідним провести відповідні реформи, тільки по- різному бачили їх. Більшість виступала за еволюційний шлях, меншість — за революцію. До перших належали різноманітні масонські гуртки, які множилися у тогочасній імперії як гриби після дощу. Масонство (від понять «масони», «франкмасони», тобто «вільні мулярі») як організований рух бере свій початок із мулярських цехів, які набувають сучасних обрисів у XVIII ст. Невеликі та глибоко законспіровані гуртки або організації («ложі») швидко утворили цілу мережу і підтримували між собою контакти на рівні верхівки лож. Члени останніх були втаємничені у справи ложі залежно від свого місця в масонській ієрархії. Чим вище член ложі підіймався по ієрархічних сходах, тим більше він знав про організацію, про її склад, програму та напрямки діяльності. Останні коливалися залежно від особливостей держав та країн, в яких масонам доводилося діяти. Вони проголошували деякі демократичні гасла (республіка, конституція, права людини, свобода слова тощо), інколи підтримували національно-визвольні рухи. Однак по своїй суті вони були космополітами і вороже ставились до християнської Церкви. Кінцева мета масонерії — об'єднання всіх народів світу в так зване розумне суспільство, яким саме масони й мали б керувати. В Російській імперії за панування Павла І масонерія стала напівлегальною, але з тактичних міркувань робила наголос на благодійницькій та просвітницькій діяльності. Олександр І продовжив таку політику і навіть сам став масоном, покровителем ложі «Великий польський Схід», яка охоплювала Польщу. Але пізніше цар змінив своє ставлення до масонів і у 1822 р. заборонив їхню діяльність на території Російської імперії. В подальшому масони діяли нелегально. В Україні перша масонська ложа виникла ще за польських часів у Вишневці на Волині (1742), але особливо масонерія поширилася наприкінці XVIII — на початку XIX ст. (Київ, Полтава, Одеса). Членами лож були представники різних національностей та станів, але переважно купці та службовці. Часом до масонських лож потрапляли відомі представники українського суспільного руху, культурного життя, наприклад поет Іван Котляревський, але це мало незначний вплив на розвиток українського національно-визвольного руху. Не випадково з масонських лож вийшло чимало членів майбутніх саме загальноросійських (ложа Об'єднаних слов'ян стала ядром Товариства об'єднаних слов'ян (1825)), а не українських організацій. Загальноросійські дворянські революційні організації виникли невдовзі після походу в Європу проти наполеонівської Франції. Їхні учасники на власні очі побачили за кордоном вищий рівень економічного та суспільного життя, демократії, більшу освіченість громадян, свободу від кріпацтва. Не випадково саме в середовищі військових формувалися перші гуртки й товариства майбутніх декабристів. Вони прагнули поширити сферу свого впливу і на Україну, де стояли потужні війська і де можна було сподіватися на швидку допомогу з-за
- 148. кордону. Московський «Союзблагоденства» відкрив свою філію в Тульчині на Поділлі. Після розпаду цього «Союзу» утворилися Північне та Південне товариства (відповідно в Петербурзі та на Київщині), які керувалися у своїй діяльності програмними документами, відповідно «Руською правдою» полковника Павла Пестеля та «Конституцією» Микити Муравйова. У Звягелі (Новограді-Волинському) було створено Товариство об'єднаних слов'ян, котре увійшло у 1825 р. до Південного товариства. Ці організації прагнули повалити самодержавство, встановити в Російській імперії республіку або конституційну монархію, послабити або ж цілком ліквідувати кріпацтво (але зі збереженням поміщицького землеволодіння!), ліквідувати станові привілеї. Щоб швидше добитися поставленої мети, обидва товариства налагодили контакти з таємним Польським патріотичним товариством. Перші польські нелегальні організації виникли буквально одразу після падіння Речі Посполитої, але в часи наполеонівських війн польські та литовські патріоти масово пішли до французької армії. Після поразки польських визвольних змагань першого періоду (риску під ним провів Віденський конгрес) знову інтенсивно виникають нелегальні організації. Найвідомішим з них було «Товариство філоматів» (1816—1823 pp.), котре прагнуло добитися незалежності Польщі (дехто з філоматів думав і про незалежність своїх батьківщин, тобто України, Білорусі й Литви від Російської імперії), а також ліквідації кріпацтва. Біля витоків цього товариства стояли уродженці Підляшшя професори М. Бобровський та І. Данилович, активну роль у їх діяльності відігравав геніальний польський поет Адам Міцкевич, основоположник нової білоруської літератури Ян Чечот, громадсько-політичні діячі й науковці Томаш Зан та Ігнатій Домейко. Керівником «філоматів» був українець Йосип Єжовський. Щоб посилити впливи на молодь, «філомати» створили «Спілку Променистих», а потім — «Союз Філаретів». Обидві організації велику увагу приділяли просвіті свого народу, активно вивчали його історію, географію, мову, фольклор. У 1823 р. царат розгромив ці товариства, а їхні члени потрапили до в'язниці або на заслання. Ті, хто вцілів (члени глибоко законспірованого Польського патріотичного товариства), посилили свої контакти з декабристами. Польські патріоти на відміну від російських ставили на перше місце здобуття незалежної Польської держави, яку розуміли як Річ Посполиту «від моря до моря», тобто з українськими, білоруськими та литовськими землями і збереженням кріпосницьких порядків. Біда була в тому, що ні російські, ні польські змовники не ставили перед собою завдання здобуття незалежної Української держави, навіть автономної. Серед них була популярна «теорія» Духінського, згідно з якою українці були тільки гілкою польського народу (в Росії уже в цей час існував офіційний погляд на українців як на гілку російського народу). В полоні своєї великодержавницької ідеології польські та російські змовники дискутували між собою тільки про майбутню належність України до Росії чи до Польщі, про кордони між обома майбутніми імперіями, але не залишали у своїх планах місця для незалежних України та Білорусії. Керівник Північного товариства Пестель взагалі прагнув встановити автократичне правління, по суті диктатуру таємної поліції. У разі приходу до влади Пестеля було б створено поліцейську державу, яка за великим рахунком мало чим відрізнялася б від царської, а то й була б ще гіршою. Ідеалом Пестеля, що знайшло своє відбиття у його програмі («Русская Правда»), мала би бути «єдиная и неделимая» Російська імперія, а неросійські народи мали б відмовитися від прагнень здобути незалежну державу. Пестель взагалі вважав доцільним очищення кордонів імперії (Україна, Білорусь, Молдавія, Закавказзя тощо) від корінних народів цих країн і виселення їх вглиб Росії та у Сибір. Місце «інородців» мали б зайняти переселенці-великороси. І російські, і польські нелегальні організації планували підняти повстання проти царя Олександра І у 1826 році, але раптова смерть останнього в листопаді 1825 р. призвела до зміни планів. У Росії виник тимчасовий безлад, оскільки присягу її піддані спочатку давали новому імператору, наміснику Царства Польського Костянтину. Коли ж виявилось, що Костянтин відмовився від престолу, то претензії на престол заявив молодший брат Олександра І й Костянтина — Микола І (правив у 1825—1855 pp.). Цим безладом вирішило
- 149. скористатися Північне товариство,яке на свій страх і ризик виступило завчасно. 14 грудня 1825 р. змовники (саме з цього часу їх стали називати декабристами) здійснили невдалу спробу державного перевороту. Повстання було придушене в зародку, а його керівники заарештовані. Почалося слідство, яким керував новий імператор Микола І. Було виявлено зв'язки з Південним товариством, почалися перші арешти (Пестель та ін.), були схоплені й деякі учасники Польського патріотичного товариства. Тоді інші керівники Південного товариства (С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін) вирішили підняти на повстання Чернігівський полк, який стояв тоді на Київщині. Це сталося 29—31 грудня 1825 р. Через кілька днів декабристи вирушили на Білу Церкву, але вже 5 січня 1826 р. вони були розбиті вірними цареві військами. Майже тисячу солдат і офіцерів було заарештовано. Після слідства було страчено 5 декабристів, понад 250 засуджено до сибірської каторги, ще більше — розжалувано й послано воювати на Кавказ проти горців. З того часу борці проти самодержавного режиму нерідко бачили в декабристах своїх попередників, сприймали їх як борців за народну волю, мучеників свободи. І хоча такий імідж декабристів далеко не вповні відповідав дійсності, однак цій легенді віддав належне навіть Тарас Шевченко. У цей же час у Царстві Польському повним ходом продовжувалася підготовка до повстання. Його центром стала школа підхорунжих у Варшаві (П. Висоцький, М. Мохнацький), польський сейм і Варшавський університет. Коли вість про вибух Липневої революції у Франції, проголошення незалежності Бельгії досягла Варшави, столиця Польщі повстала 29 листопада 1830 р. (за н. ст.) (Листопадове повстання). Намісник Царства Польського Костянтин ганебно втік зі свого палацу на східний берег Вісли під захист російських багнетів. Серед поляків не бракувало колабораціоністів, прислужників окупаційного режиму. Зокрема, шість польських генералів відмовилися стати на бік повсталих. Але повстання швидко набирало силу, його очолив сподвижник Тадеуша Костюшка генерал Хлопицький, який воював і під прапорами Наполеона. Йому довелося діяти в складних умовах. Австрія та Пруссія — учасники поділів Речі Посполитої у XVIII ст., вороже поставилися до повстання, Англія та Франція й не збирались воювати за польські інтереси. З боку Росії годі було чекати на якесь співчуття. Навіть Олександр Пушкін, і той оспівував криваве придушення повстання, перемогу «гордого росса» над «кичливым ляхом» («Клеветникам России» та ін.). Тим часом повстання поширилося не тільки на етнічні польські землі, а й на Білорусь та Правобережну Україну, де збереглося майже без змін польське землеволодіння. Розгорнулися тяжкі бої з російськими військами, якими командував фельдмаршал Іван Дібіч- Забалканський. Відбулася перша значна битва — Гроховська (під Варшавою), в якій повстанці зазнали поразки, але їм вдалося відстояли столицю. Ситуацію значно ускладнила епідемія холери, пошесть косила обидва війська. Від холери померли навіть сам намісник Костянтин, фельдмаршал Дібіч. Останнього замінив на посаді командувача інший фельдмаршал — Іван Паскевич, який походив з давнього козацько-старшинського роду. В Україні (Волинь, Поділля), куди вирушив повстанський корпус генерала Юзефа Дверницького, його підтримали насамперед польські шляхтичі. Особливо слід відзначити князя Вацлава Ржевуського — Еміра. В. Ржевуський (Жевуський) (1784—1831) походив з відомого магнатського роду, був професійним вояком, науковцем і літератором, одним з найкращих у Європі знавців коней. Часто бував на Близькому Сході, добре володів східними мовами, багато писав про Схід, за що його навіть прозвали Еміром. Ржевуський захоплювався запорозьким козацтвом і навіть створив у своєму маєтку на Волині загін козаків, котрі мали б стати ядром відроджуваного козацького війська і піти в бій за «нашу і вашу свободу», тобто за незалежні Польщу та Україну. При його дворі служив також польсько-український поет Тимко Падура, який писав думи та поеми, що прославляли козаків. Коли вибухнуло повстання, то Емір зі своїми козаками тут же вступив до повстанських лав і героїчно поліг у бою на
- 150. українській землі 14.06.1831р. Життя й смерть Еміра надихнули М. Шашкевича на створення поеми, з якої зберігся лише фрагмент («Бандурист»). Але в цілому польська шляхта, яка зберігала провідні позиції у землеволодінні на Правобережній Україні, прагнула законсервувати існуючий соціальний лад. Українські ж селяни не хотіли з цим миритися. Вони добре пам'ятали колоніальне панування Речі Посполитої в Україні, переслідування православних, тому не підтримали у своїй масі польського повстання. Цим скористалася царська влада: селянам було брехливо обіцяно, що їх звільнять від підданства повсталих шляхтичів, буде відновлено козацький устрій, вже навіть почали формувати козацькі полки. Як наслідок, прекрасне гасло «З