індустріалізація

1. Завдання, труднощі, характерні риси,
особливості, наслідки

3. Важливе місце у здійсненні наміченого курсу на індустріалізацію
відводилося Україні. На IX з'їзді КП(б)У (грудень 1925 р.)
вказувалося на принципово важливу роль важкої промисловості
республіки для процесу модернізації та реконструкції країни.
Проголошений курс на індустріалізацію майже одразу наштовхнувся
на низку об'єктивних труднощів. Величезні за масштабами
перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це з
надзвичайною гостротою ставило питання про розвинуту
інфраструктуру (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не
відповідав потребам. Заплановану модернізацію необхідно було
проводити швидкими темпами, щоб, по-перше, остаточно не
відстати від капіталістичного світу, по-друге, для зміцнення
обороноздатності, оскільки в середині 20-х років зовнішня загроза,
на думку сталінського керівництва, лишалася ще досить реальною.

4. На промислових підприємствах у цей час хронічно не вистачало кваліфікованих
кадрів. Серйозною проблемою був і дефіцит обладнання, адже на більшості заводів
і фабрик воно було застарілим, крім того, значну частину необхідних для
модернізації машин і устаткування своя промисловість взагалі не виробляла. Проте,
очевидно, основною перешкодою для успішного здійснення курсу на
індустріалізацію була нестача коштів. Саме тому питання про джерела
фінансування намічених економічних планів було одним із центральних у
державному і внутріпартійному житті. Г. Зінов'єв, Л. Каменєв і Л. Троцький
обстоювали курс на інтенсивніше перекачування коштів із села в місто за рахунок
підвищення податків і цін на промтовари. Ця ідея «надіндустріалізації» піддавалася
гострій критиці з боку голови ВУЦВК Г. Петровського і голови РНК УСРР В.
Чубаря та інших і на XV з'їзді ВКП(б) була засуджена (грудень 1927 р.). Цей же з'їзд
затвердив директиви першого п'ятирічного плану (1928/1929—1932/1933
господарські роки).
План готувався ґрунтовно: тільки комісія Ковалевського розробила 50 варіантів
можливого економічного розвитку. У кінцевому підсумку пропонувалося здійснити
один з двох альтернативних варіантів: відправного й оптимального, що майже на
20% перевищував показники відправного.

5. Певною політичною наївністю відзначалась робота над п'ятирічним планом в
Україні. Ще в передмові до «Контрольних цифр народного господарства УСРР за
1926—1927 pp.» голова Держплану республіки Г. Гринько писав: «Контрольні цифри
мають бути вищим досягненням, вищим узагальненням наукової економічної думки
в країні, вищим проявом економічного прогнозу на найближчий рік... Контрольні
цифри, однак, не є тільки економічним прогнозом, — вони є також системою
економічних директив, формулюють практичні завдання економічної політики на
найближчий рік». У середині 20-х років концепція синтезу прогнозу і директиви була
застосована і до перспективного планування. Так, стосовно п'ятирічного плану
Держплан УСРР стояв на таких позиціях: «План має бути: а) науковим прогнозом
об'єктивних можливостей; б) формулюванням завдань, що визначають умови
оптимального їх використання; в) системою заходів, що спрямовані на практичне
здійснення політичних прагнень державної влади». На практиці «здійснення
політичних прагнень державної влади» фактично витіснило і підім'яло під себе
науковість, об'єктивність.
У квітні 1929 р. XVI партконференція схвалила оптимальний варіант, але він так і
залишився на папері, бо вже в листопаді цього року в «Правді» з'являється стаття
Сталіна «Рік великого перелому», в якій виголошується курс на стрімке форсування
індустріалізації. У 1931 р. радянські закупки становили 30% світового експорту
машин і обладнання, 1932 р. — майже 50%.

6. Джерелами фінансування цих закупок та індустріалізації були:
1) перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість;
2) податки з населення (для села «надподаток» — постійне зростання цін на
промислові товари);
3) внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом — «під контролем
суспільних організацій». Так, протягом 1927—1929 pp. було випущено 3
державні позики індустріалізації, і населення України підписалося на суму
понад 325 млн. крб;
4) випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (у роки першої
п'ятирічки інфляційне покриття державних потреб становило 4 млрд. крб.);
5) розширення продажу горілки. У вересні 1930 р. Сталін у листі до Молотова
писав: «Необхідно, на мою думку, збільшити (наскільки можливо)
виробництво горілки. Необхідно відкинути удаваний сором і прямо й відкрито
піти на максимальне збільшення виробництва горілки». У 1927 р. завдяки
продажу спиртних напоїв бюджет одержав понад 500 млн. крб., 1930 р. — 2,6
млрд., а 1934 р. — 6,8 млрд. крб.;
6) збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;
7) режим економії. Так, у республіці 1927 р. при РНК УСРР було створено
комісію з режиму економії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок
скорочення адміністративно-управлінських витрат зекономила за два з
половиною роки майже 65 млн. крб.;
8) небаченого рівня досягла експлуатація селянства та робітничого класу,
інших верств населення, багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГу.

7. Отже, процес індустріалізації в Україні, збігаючись із загальносоюзними
тенденціями, мав свої особливості: інвестування в промисловість
республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини
коштів; побудова в Україні у роки перших п'ятирічок більшості
запланованих промислових об'єктів; нерівномірність процесу модернізації
промислового потенціалу республіки; поява в республіканському
промисловому комплексі нових галузей, витіснення приватного сектора.
Наслідки індустріалізації були неоднозначними. З одного боку, це
позитивні зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового
розвитку, прогресивні зміни в структурі господарювання на користь
промисловості, досягнення промисловістю республіки за низкою головних
індустріальних показників європейського та світового рівня, урбанізація,
швидке формування національного робітничого класу та ін. З іншого —
форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних
тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробництва засобів
виробництва, побудова і реконструкція підприємств-монополістів,
заморожування значних коштів у незавершених об'єктах, диспропорційне і
нерівномірне формування промислового потенціалу республіки,
наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних
методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення
відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.