Коротко про соціал-демократію, її історію, цінності, лідерів. Про відмінності соціал-демократії від інших ідеологій, а також про Україну та соціал-демократію в історичному контексті. sdplatform.org.ua fb.com/sdplatform.org.ua IDSP / FES UKRAINE / IDSP

2. Що таке
соціал-демократія?
КИЇВ, 2016

3. УДК 329.14(02.062)
ББК 66.6
Що таке соціал-демократія?: Науково-популярне видання /
Б. Ференс, О. Гнидюк, К. Везелєва, І. Ільтьо. Під редак. В. Шибко.
Дизайн та верстка – А. Шевчук. – К. 2016, – 48 с.
ISBN 978-617-7157-29-7
Автори видання у доступній та стислій формі ознайомлюють
з історичним екскурсом, цінностями соціал-демократії, аналізують
процес трансформації ідеології, наводять факти про основних філософів
та політичних діячів, які сповідували соціал-демократичні погляди.
Пояснюють основні відмінності соціал-демократії від інших ідеологій,
таких як лібералізм, консерватизм та націоналізм, а також наводять цікаві
факти з історії та сьогодення соціал-демократії.
Для широкого кола громадських активістів, політологів, істориків
та тих, кого цікавить становлення та функціонування ідеологічних течій.
основні відмінності соціал-демократії від інших ідеологій, таких як
лібералізм, консерватизм та націоналізм, а також довідатися цікаві
факти з історії та сьогодення соціал-демократії.
ISBN 978-617-7157-29-7 ВИДАВНИЦТВО
"ВІСТКА"
УДК 329.14(02.062)
ББК 66.6
Щ92
Щ92

4. Вступ
Ідейні витоки
Крок за кроком
Національні особливості
Унікальність соціал-демократії
Соцінтерн
Партія європейських соціалістів
Україна і соціал-демократія
Особистості
Цікаві факти
6
7
11
13
15
19
24
26
32
44
ЗМІСТ
стр.
стр.
стр.
стр.
стр.
стр.
стр.
стр.
стр.
стр.

5. ВІД АВТОРІВ
Світ стрімко змінюється. Політичні перипетії, економічні
кризи, міграційні хвилі, терористичні атаки. Якщо раніше
здавалося, що все це відбувається десь в іншій частині
планети, то тепер, завдяки швидкому розвиткові нових
технологій і соціальних медіа, ми відчуваємо наслідки
таких подій у своєму повсякденному житті.
Політика відігравала та продовжує відігравати надзвичайно
важливу роль у побудові відносин між людьми. Однак без
ідеології вона втрачає орієнтири. Ми звикли, що ідеологія —
це щось нудне й нецікаве. Колектив авторів, який займався
підготовкою цієї брошури, спробував використати інші
підходи до викладу матеріалу, щоб змінити цю думку.
Ми намагалися доступно та у стислій формі ознайомити вас
з викладеним історичним екскурсом, цінностями
соціал-демократії, проаналізувати процес трансформації
ідеології, дізнатися про основних філософів та політичних
діячів, які сповідували соціал-демократичні погляди, зрозуміти
основні відмінності соціал-демократії від інших ідеологій, таких як
лібералізм, консерватизм та націоналізм, а також довідатися цікаві
факти з історії та сьогодення соціал-демократії.
Висловлюємо особливу подяку Регіональному Представництву
ім. Фрідріха Еберта в Україні, Лейбористській партії Великої
Британії, Партії праці Нідерландів, а також Беренду Яну ван ден
Бумену, директору ім. Фонду Альфреда Мозера у 1990-2002 рр.,
та Віталію Яковичу Шибку, голові Інституту демократії
та соціального прогресу, за особливий внесок у поширення
соціал-демократичних цінностей.

6. AUTHORS’ NOTE
The world is changing rapidly. Political twists and turns, economic
crises, waves of migration, terrorist attacks. If it used to seem that all these
were happening somewhere in another part of the world now, thanks to
the rapid development of new technologies and social media, we feel the
consequences of such events in our daily lives.
Politics played and continues to play a crucial role in building
relationships between people. However, when lacking the ideology it
loses focus. We are used to perceive ideology as something boring and
uninteresting. Authors who were preparing this guide, tried to use different
approaches to the presentation, so that to change the mentioned viewpoint.
We tried to provide you short and simple acquaintance with the
historical overview, values ​​of social democracy, the transformation of
ideology, knowledge of basic philosophers and politicians who professed
social democratic views, understanding of the basic differences between
social democracy and other ideologies such as liberalism, conservatism
and nationalism, so that to learn interesting facts on the history
and present days of social democracy.
Our special thanks go to the Regional Office of Friedrich Ebert Foundation,
to Dutch Labour Party, to British Labour Party, and personally
to Berend Jan van den Boumen (Director of the Alfred Mozer Foundation
in 1990-2002), to Vitaliy Y. Shybko, Head of the Institute for Democracy
and Social Progress, for their special contribution to the dissemination
of social democratic values.

7. 6
ВСТУП
Соціал-демократія як політична течія поширена в усьому світі.
В одних країнах її представники перебувають при владі, в інших —
в опозиції. І те, й інше дає можливість відігравати провідну роль
у визначенні глобальних пріоритетів у політичній, економічній,
соціальній та безпековій сферах.
Про глобальний вимір соціал-демократії свідчить існування
Соціалістичного Інтернаціоналу (СІ) — одного з найвпливові-
ших міжнародних політичних об’єднань. До його складу входять
близько 160 соціалістичних, соціал-демократичних, робітничих
партій та організацій з усіх континентів.
Так історично склалося, що для позначення партій або організа-
цій, які входять до СІ, застосовуються терміни «соціал-демократич-
ний», «соціалістичний», «робітничий». У практичному використанні
ці визначення є взаємозамінними. Наприклад, існують Соціалістична
партія Франції, Лейбористська партія Великої Британії (Labour Party)
або Соціал-демократична робітнича партія Швеції. Ці термінологічні
розбіжності жодним чином не заважають представникам цих пар-
тій провадити політику та сповідувати ідеї, що відображають соціал-
демократичний підхід у класичному його розумінні, а саме — тяжінні
до центризму.
У чому ж полягають ключові причини того, що соціал-демокра-
тія є впливовою політичною течією? Спробуємо дати відповідь на
це досить непросте питання і маємо сподівання, що читач, після
ознайомлення з основними розділами щодо історії, національних
особливостей, відомих постатей соціал-демократії, зробить для
себе відповідні висновки.
Socialist
International
160
партій та
організацій

8. 7
ІДЕЙНІ ВИТОКИ
Цінності та ідеї, які сповідує соціал-демократія, поступово
формувалися в різні історичні епохи. Ідеями соціальної рівності,
свободи, справедливості переймалися мислителі античного світу.
Поет і законодавець Солон своїми реформами заклав основи
афінської демократії, а філософ Платон зосередився на пошуку
моделі «ідеальної держави».
Біблійні пророки вважали гріховним зневажливе ставлення до
бідних і знедолених, сиріт та вдів. Любов до ближнього покладено
в основу християнського вчення.
Певні основи для ідей соціал-демократії, які докорінно змінили
суспільно-політичний устрій Європи, заклали видатні мислителі
Середньовіччя та епохи Просвітництва.
Томас Мор (1478-1535), філософ, політик, пізніше
канонізований Римо-Католицькою церквою,
у своєму надзвичайно цікавому та не зовсім типо-
вому, для того часу, творі під назвою «Утопія»
змалював ідеальне суспільство, в якому відсутня
приватна власність та панує своєрідна система
регулювання суспільних відносин.
Як ідеться в «Утопії», скрізь, де є приватна
власність, де все вимірюється вартістю грошей,
годі й сподіватися, що у державі пануватиме
справедливість, буде добробут. Цікаво, що сам
автор доволі жартівливо ставився до власного
задуму й закликав читача сприймати все як певну фантасмагорію.
Але в самому творі є багато ідей, які надалі слугували підґрунтям
для апологетів раннього соціалізму.
Відомий італійській філософ-утопіст Т. Кампанелла (1568-1639)
у своїй праці «Місто Сонця», подібно до «Утопії», також змалював
царство цілковитої рівності, де у людей «все спільне». Він уперше
висунув ідеї суспільного виховання дітей за експериментальною
методикою, рівноправності (!) жінок.
Визначні філософи епохи Просвітництва започаткували лібер-
таріанське вчення. Відповідно до нього, свобода є основополож-
ною цінністю, яку поділяють практично усі політичні течії. Однак
у цьому контексті завжди постає низка запитань: Як можна визна-
чити свободу? Які вона має межі та хто має їх встановлювати?
Томас Мор
(1478-1535)

9. 8
Англієць Джон Локк (1632-1704) визначав три виміри свободи:
свобода особистості, свобода особистої думки, почуттів та сво-
бода розпоряджатися речами, які законно належать особі. На його
думку, саме на таких засадах можна укласти суспільний договір,
який має бути схвалений у демократичний спосіб.
Француз Жан-Жак Руссо (1712-1778) пішов іще далі у пізнанні
свободи. Він зазначав, що суспільний договір буржуазно-монархіч-
ного устрою є неприйнятним.
На думку Жан-Жака Руссо, свободу можна надійно
забезпечити лише за умови, коли всі політичні рішення
щодо законів будуть самостійно ухвалюватися всіма
членами суспільства. Тільки в такому разі кожна людина
буде керуватися власною волею, що й означає бути вільним.
Ідеї та цінності соціал-демократії були остаточно сформульовані
та знайшли своє відображення у політиці й філософії завдяки двом
ключовим історичним подіям — Французькій революції (1789-
1894) та Індустріальній революції, яка розпочалася у 60-х рр. XVIII
ст. у Великій Британії.
Загальновідомими є гасла Французької революції: «свобода,
рівність, братерство» (liberte, egalite, fraternite). Заклик до рівності
був спрямований проти ієрархічного суспільства. Згодом соціал-
демократи пішли ще далі й визначили, що важливим є створення
рівних можливостей для усіх, особливо у працевлаштуванні, освіті
та медицині. Однак необхідною ціннісною складовою трактування
рівності є поняття справедливості. Адже пиріг, наприклад, можна
розділити на рівні шматки, однак для когось цей шматок може бути
зайвим, оскільки він щодня їсть солодощі, тому що є власником
Джон Локк
(1632-1704)
Жан-Жак Руссо
(1712-1778)
«

10. 9
кондитерської фабрики, а комусь таке задоволення може випадати
дуже рідко.
Схожа ситуація може скластися й із розподілом держав-
ної допомоги, коли жебрак і мільйонер рівною мірою можуть її
отримати. Але чи буде це справедливо? Аби ефективно боротися
з нерівністю та несправедливістю, необхідно використовувати
підхід, який базується на оцінці потреб. Суспільство, яке готове
відстоювати справедливість, має завжди враховувати потреби най-
менш забезпечених та привілейованих. Соціал-демократи трактують
справедливість як рівність можливостей та рівність перед законом
незалежно від походження, рівня достатку та статі особи.
Промисловий переворот, який згодом перекинувся на країни
Західної Європи та США, разом з технологічним розвитком призвів
до збільшення чисельності найманих робітників. Однак їхні права, як
політичні, так і соціальні, власниками заводів та фабрик переважно
ігнорувалися. Працівники не мали соціального статусу, землі та
були позбавлені контролю над засобами виробництва. Вони не мали
жодної освіти й можливості здобути необхідні знання. Як результат
— повна залежність від роботодавця, який, розуміючи свої переваги,
експлуатував робітників, максимально збільшуючи власний капітал.
Дуже поширеною була практика використання дитячої праці.
Для захисту своїх прав робітники почали згуртовуватися в
організації, які діяли під гаслами:
«Робітники — істинно благородна частина нації!»
«Загальне виборче право! Хартія!»
«Республіка для Франції, хартія для Англії!».
Згодом такі об’єднання стали локомотивом профспілкового руху.
Перехід до справедливого суспільства за допомогою об’єд-
нання трудящих і створення соціалістичних громад під назвами,
на кшталт «Нова гармонія», пропонували такі політичні діячі, еко-
номісти, промисловці 20-30-х рр. XIX століття, як Ш. Фур’є (1772-
1837), А. Сен-Сімон (1760-1825), Р. Оуен (1771-1858).
Третя цінність — солідарність — проявляється у співпраці та
взаємодопомозі. На відміну від справедливості й свободи, поняття
солідарності легше зрозуміти. Адже воно знаходить своє відобра-
ження у доброті та співчутті до кожної людини, досягненні миру
й порозуміння.

11. 10
Класичною теоретичною базою для становлення соціал-
демократичних ідей слугували напрацювання К. Маркса (1818-
1883). Він вважав:
«Філософи лише по-різному пояснювали світ,
а має йтися про те, щоб його змінити».«
Плакат 1919 р., Німеччина
Жінки!
Рівні права — рівні обов’язки!
Голосуйте за соціал-демократів!
Соціал-демократична партія Німеччини

12. 11
КРОК ЗА КРОКОМ
Зміни справді відбувалися, як у світі загалом, так і в кожній
окремій країні. Зростання робітничого руху в країнах Західної
Європи призвело до заснування у 1864 р. представниками револю-
ційно налаштованої інтелігенції Міжнародного товариства робіт-
ників (Першого Інтернаціоналу). Його діяльність протягом десяти
років (саморозпустилося 1876 р.) активізувала процес виникнення
національних соціалістичних та соціал-демократичних партій.
Саме тоді й почала використовуватися така термінологія.
Однією з перших була заснована Соціалістична робітнича
партія Німеччини. У її програмі, прийнятій у Готі, не було задекла-
ровано ідеї соціалістичної революції. Засновник партії Ф. Лассаль
(1825-1864) вважав, що робітники у змозі досягти своєї мети за
допомогою загального виборчого права.
До речі, німецькі соціалісти, вперше потрапивши
до Рейхстагу, запровадили у державі законодавчу систему
соціального страхування, зокрема за рахунок формування
лікарняних кас. Вона включала: надання безкоштовного
лікування, виплату допомоги у зв’язку із хворобою,
матеріальну допомогу, утримання вагітних,
надання грошової допомоги на поховання.
Національні соціал-демократичні та соціалістичні партії,
насамперед Франції, Бельгії та Швейцарії, 1889 р. об’єдналися у
Другий Інтернаціонал. На час його розпаду у 1914 р. партії, що вхо-
дили до його складу, нараховували понад 4 тис. членів.
Соціалісти обиралися до парламентів, мали свої фракції,
видавали газети та журнали, у своїй діяльності робили опору на
профспілки. З їхньої ініціативи були започатковані святкові дати,
які існують і до сьогодні, — 1 травня та 8 березня. Та все ж партії
Другого Інтернаціоналу не змогли протистояти гонці озброєнь,
Емблема
Першого Інтернаціоналу
(Іспанія)
!

13. 12
і з початком Першої світової війни їх фракції у парламентах голосували
за військові кредити. Як наслідок, Другий соцінтерн розпався.
Після закінчення Першої світової війни у соціалістичному русі
відбувся тектонічний розлам. Частина соціалістів, які надалі стали
комуністами, вважали, що досягти поставлених цілей можна лише
у революційний спосіб — шляхом встановлення світового пану-
вання («диктатури», термін запропонований К. Марксом) проле-
таріату.
Але були й інші, які вважали, що колапсу капіталізму можна
чекати дуже довго, тому варто використовувати наявні можливості
тієї політичної системи, що склалася (участь у виборах, роботу у
парламенті та в органах місцевого самоврядування), і виконувати
дані виборцям обіцянки.
Таке бачення поділяли німецькі соціал-демократи Е. Бернштейн
(1850-1932) та К. Каутський (1854-1938)
Зокрема Е. Бернштейн запропонував покроковий,
або ревізіоністський, шлях подальшого розвитку. Приклади
таких кроків соціал-демократів можна побачити у різні
періоди історії. Яскравим зразком «покрокової» політики є
боротьба за загальне виборче право (право голосу для всіх).
Саме в цьому контексті соціал-демократи знаходили точки
дотику з ідеологічними опонентами. На сучасному етапі такими
точками є питання економічного та соціального характеру, навколо
яких різні політичні сили шукають компромісу й організовують
співпрацю, особливо якщо формують коаліцію.
Другий Інтернаціонал
Серед відомих учасниць-жінок — Роза Люксембург (на фото)
та Клара Цеткін
«

14. 13
НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ
Незважаючи на спільні риси, європейські соціалістичні та
соціал-демократичні партії мають певні національні особливості.
Один із аспектів — це відносини з профспілками.
У Великій Британії саме профспілки заснували Лейбористську
партію для відстоювання своїх інтересів на політичному рівні.
У більшості інших країн політичні партії та профспілки розвивалися
паралельно. Далеко не завжди у них складалася тісна співпраця.
Лише з часом, коли прийшло розуміння, що основні цілі соціал-
демократів та профспілок подібні, співпраця почала поглиблюватися.
У деяких країнах, наприклад у Швеції, більшість членів профспілок
є одночасно членами Соціал-демократичної робітничої партії.
У південно-європейських країнах соціалістам досить складно
було здобути владу. Вони змушені були конкурувати з крайніми
лівими анархістами чи комуністами. Протилежна ситуація скла-
далася у північній частині Європи, де у більшості країн після завер-
шення Першої світової війни соціал-демократи прийшли до влади
й узяли на себе відповідальність за подальший розвиток. Шведські
соціал-демократи, перш ніж розпочався тривалий період їх одно-
осібного управління країною (1932-1976), входили до коаліції
з іншими політичними силами.
За часів соціал-демократичних урядів у країнах Західної
Європи було встановлено гарантований восьмигодинний
день, надано можливість створювати вільні профспілки,
право укладати колективні договори, одержувати
оплачувані відпустки й лікарняні.
У Східній Європі у період між світовими війнами соціал-
демократичні партії були досить активними учасниками політичного
життя та складовими політичної системи. Але після закінчення
Другої світової війни до влади прийшли комуністи, які поглинули
або витіснили партії соціалістичного спрямування. З падінням
Берлінського муру соціал-демократичний рух у цих країнах
відновився, з’явилися відповідні партії. Вони або виникали як
спадкоємці заборонених свого часу партій і зберігали історичні
назви, або утворювалися з ініціативи колишніх комуністів, які
позиціонували себе як соціалісти або соціал-демократи. В одних
випадках у новостворених партіях відбувалися внутрішньопартійні
!

15. 14
реформи, і далі вони діяли за принципами демократичного
соціалізму. В інших соціал-демократія була присутня тільки у назві,
а дії та методи роботи залишалися традиційно комуністичними.
У сучасній ситуації серйозні відмінності між різними
частинами Європи у контексті діяльності соціал-демократів та їх
представленості у владі виявити досить важко. В одних країнах
соціалісти перебувають у владі одноосібно, в інших утворюють
коаліції з різними політичними силами або знаходяться в опозиції.
Ця політична картина досить часто оновлюється, оскільки ситуація
постійно змінюється, особливо з огляду на проблеми, які постають
перед Європою, та методи, які змушені застосовувати політики для
їх розв’язання.
Звісно, кожна країна, як і партія, має пройти свій шлях станов-
лення, на основі власних особливостей і традицій. Втім, усе одно
є спільні риси, за якими можна виокремити три моделі соціал-
демократії (менш помірну, помірну та поглиблену).
До першої категорії можна зарахувати британську модель,
де діяльність Лейбористської партії визначається національними
особливостями, що базуються передусім на певних традиціях.
Так, в економічній політиці лейбористи досить часто були більш
ліберально спрямованими, ніж їхні колеги з інших країн.
Помірна модель соціал-демократії реалізовується у Німеччині,
де відбувається пошук компромісів та балансів у регулюванні
ринкових відносин, соціальної сфери та освіти.
Поглиблену модель бачимо у скандинавських країнах. Досить
тривале перебування соціал-демократів при владі дало можливість
частково побудувати державу загального добробуту, в якій освіта,
медицина є безкоштовними для громадян, середній клас визначає
курс подальшого розвитку, профспілки відіграють ключову роль у
соціальному партнерстві.
Звісно, цей розподіл доволі умовний. Однак з його допомогою
можна зрозуміти деякі особливості соціал-демократичної Європи,
що сформувалися на різних етапах розвитку.
3умовні
моделі СД
МЕНШ ПОМІРНА: Велика Британія
ПОМІРНА: Німеччина
ПОГЛИБЛЕНА: Норвегія, Швеція, Данія

16. 15
УНІКАЛЬНІСТЬ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ
Цінності, які сповідує соціал-демократія, є унікальними. Суто
формально вони можуть перегукуватися з ідеологемами інших
політичних течій, але за суттю та реалізацією мають принципові
відмінності. Спробуємо це з’ясувати на конкретних прикладах.
Однак спершу згадаємо основні принципи найпоширеніших на сьо-
годні ідеологій та відповідних рухів.
Лібералізм
Базова цінність в ідеології лібералізму — це індивідуальні
свободи людини, які є основоположними для суспільства та еко-
номічного ладу. Лібералізм проголошує, що ініціативна (активна),
вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином
економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспіль-
ному житті. Спрямована на утвердження парламентського ладу,
вільного підприємництва, демократичних свобод, ця ідеологія
обстоює абсолютну цінність людської особистості («особа важли-
віша за державу»). Її метою є максимальне послаблення («пом’як-
шення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи
(контролю над особою тощо).
Консерватизм
Консерватизм сповідує традиції та спадкоємність у соціаль-
ному й культурному житті. Для нього характерні прихильність до
існуючих та установлених соціальних систем і норм, «скептичне»
сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та ради-
кальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, макси-
мально повільного розвитку. Консерватори виступають за право
власності. В економічних питаннях вони схиляються до лібера-
лізму, базуючи свої погляди на економічному вченні Адама Сміта.
Націоналізм
Націоналізм розглядає титульну націю як основу й домiнанту
розвитку суспільних відносин. Усі дії як у політичній, так і
в економічній та соціальній сферах мають бути спрямовані
на відстоювання її інтересів. Зазвичай ця ідеологія асоціюється
з етнічною, культурною та релігійною нетерпимістю.

17. 16
У концентрованому вигляді націоналізм може спричинити
фетишизацію етнічної належності. Ідеологія націоналізму визначає
також пріоритет національних цінностей перед особистісними,
пріоритет державності перед будь-якими іншими формами соціальної
самоорганізації етносу, пріоритет міфологізованого національного
минулого і бажаного майбутнього перед сьогоденням.
В економіці націоналісти надають перевагу внутрішньому
контролю над формуванням економічних відносин, праці й капі-
талу, навіть якщо це вимагає запровадження тарифів та інших
обмежень на пересування робочої сили, товарів і послуг. Часто
виступають проти глобалізації. Економічний націоналізм може
передбачати протекціонізм та імпортозаміщення.
Для полегшення сприйняття спробуймо змоделювати, яку
позицію відстоювали б представники тієї чи іншої ідеології у таких
питаннях:
запровадження безкоштовної освіти для всіх громадян
збільшення видатків на військову сферу
підвищення податків
Освіта завжди відіграє одну з провідних ролей у побудові та
розвитку суспільних відносин. Саме за рахунок доступу до освіти
відкривалися нові можливості для тих людей, які не належали до
привілейованих верств суспільства. Тому в сучасному світі існують
різноманітні практики регулювання освіти.
Ліберали досить скептично ставляться до практики впрова-
дження безкоштовної освіти, аргументуючи це тим, що однозначно
варто залишити можливість для існування комерційної освіти
(приватних вишів, шкіл), у яких зможуть навчатися діти тих людей,
які будуть у змозі сплачувати необхідні кошти. На думку лібералів,
у таких навчальних закладах якість освіти набагато вища.
1
2
3
1
Безкоштовна
освіта

18. 17
Соціал-демократи завжди виступали за забезпечення можли-
востей рівного доступу до освіти для всіх громадян, незалежно від
статі, соціального статусу, національності. Тому вони підтримують
таку ініціативу, оскільки переконані, що безкоштовна освіта дасть
змогу максимальній кількості людей використати нові можливості
для побудови власного майбутнього та майбутнього країни.
Націоналісти також не проти безкоштовної освіти. Однак
вони пропонують встановити певні умови, за яких можливість
безкоштовно навчатися надаватиметься тільки громадянам, що
за етнічним походженням належать до титульної нації, іноземці
ж мають сплачувати повну вартість навчання. І для націоналістів
надзвичайно важливо, щоб у навчальному процесі робився акцент
на патріотичному вихованні та величі титульної нації.
Консерватори, як завжди, не в захваті від таких кардиналь-
них реформ. Вони переконані, що країна не в змозі здійснювати
такі великі видатки з державного бюджету для забезпечення без-
коштовної освіти. На їхню думку, так історично склалося, що лише
певна частина суспільства (еліта) завжди мала доступ до якісної
освіти, оскільки на неї були покладені надзвичайно важливі функ-
ції управління державою. Решті суспільства освіта також необ-
хідна, однак передусім професійно-технічного спрямування. Тому,
на думку консерваторів, варто залишити все в такому вигляді, як
було раніше.
За збільшення видатків на військову сферу безапеляційно
виступають націоналісти. У цьому їх підтримують консерватори.
Основна аргументація полягає в тому, що лише сильна армія
може захистити країну від усіх зовнішніх та внутрішніх ворогів.
На думку націоналістів, потрібно збільшити чисельність збройних
сил та забезпечити певну елітарність військового фаху. Вони пере-
конані, що повагу сусідніх країн можна здобути лише за рахунок
військового потенціалу та сили.
Ліберали не так оптимістично налаштовані щодо збільшення
видатків на армію, оскільки побоюються обмеження певних
свобод, яке може відбутися внаслідок мілітаризації суспільства.
Вони погоджуються на таку пропозицію тільки за умови, що
2
Видатки
на армію

19. 18
наближені до їхньої політичної сили приватні компанії військово-
промислового комплексу отримуватимуть державні замовлення на
виготовлення відповідної продукції.
Соціал-демократи виступають проти такої пропозиції з огляду
на обмеженість бюджету. Зокрема вони пропонують насамперед
повноцінно забезпечити освітню та медичну сферу, а згодом
акумулювати кошти для підвищення заробітної платні військовим.
Вони проти диспропорції, за якої виготовлення танків та гармат
здійснюється за рахунок скорочення кількості освітніх та медичних
закладів і зменшення видатків на гуманітарну сферу.
Питання оподаткування є одним із найбільш чутливих як для
політичних сил, так і для простих громадян. Ніхто не в захваті від
високих податків. Однак усі хочуть мати безкоштовну медицину,
освіту та гідне пенсійне забезпечення.
Соціал-демократи виступають за поетапне збільшення податків
із використанням механізму прогресивного оподаткування, який
передбачає, що більше сплачують ті, хто більше заробляє.
Консерватори, як і ліберали, передусім переймаються тим, щоб
збільшення податків не зашкодило великому бізнесу, який, на їхню
думку, є локомотивом розвитку держави. Тому вони виступають
проти прогресивного оподаткування, а також за зменшення
податкового навантаження на бізнес.
Націоналісти також виступають проти збільшення подат-
ків, особливо для простих громадян. Вони погодяться на таку
ініціативу тільки у випадку, якщо левова частка надходжень до
державного бюджету буде відраховуватися на військову сферу та
підтримку відповідних етнічних меншин за кордоном.
Звісно, у реальному житті, залежно від ситуації, політичні
позиції інколи не збігаються із ідеологією. Однак у нашому випадку
для практичних цілей важливо зрозуміти ідеологічну орієнтацію
у концентрованому вигляді.
3
Підвищення
податків

20. 19
СОЦІНТЕРН
Після кількох спроб відновити діяльність міжнародної
організації соціалістів 1951 року у Франкфурті-на-Майні відбулося
зібрання представників 33 партій, де й було створено Соціалістичний
Інтернаціонал. До речі, на зібранні були присутні представники
декількох партій (у вигнанні) зі Східної Європи. З’їзд ухвалив
Франкфуртську декларацію «Цілі та завдання демократичного
соціалізму», якою було визначено принципово нові позиції щодо
процесу управління державою.
У програмі Соцінтерну пропагувалися ідеали соціальної
справедливості та політичного плюралізму, робився акцент
на свободі слова та релігійних переконань.
Серед ключових положень також зазначені проведення
демократичних виборів та створення незалежної судової
системи, яка забезпечувала б стабільність держави
за рахунок ефективного правового регулювання.
Наступним важливим документом слід вважати Стокгольмську
декларацію 1989 року, яка містила такі постулати:
«
Максимальне залучення громадян до процесу
прийняття політичних рішень
Інтернаціоналізація економіки та міжнародна
співпраця у науково-технологічних галузях
Співпраця між демократичними,
авторитарними та тоталітарними режимами
задля подолання економічного розриву
між країнами
Захист довкілля
Глобальна демілітаризація
Збільшення інвестицій в освіту
Cтокгольмська декларація

21. 20
Більшість принципів, вироблених Соцінтерном, були реалізовані
на практиці завдяки представленості соціал-демократичних партій,
які набули значної популярності у країнах Європейського Союзу,
у парламентах.
На основі цих постулатів була сформована й теоретично
обґрунтована модель «змішаної економіки», у якій мали б органічно
поєднуватись капіталістичні та соціалістичні принципи економічних
систем. Детерміновані національною специфікою, на різних
стадіях розвитку викристалізувалися кілька економічних моделей
змішаного типу, серед яких: німецька, австрійська, скандинавська
та французька. Кожна з них має свої специфічні риси, але всі вони
продемонстрували ефективність у стратегічній перспективі й
змогли забезпечити високі показники приросту ВВП та встановлення
необхідної соціальної рівноваги.
На початку ХХІ ст. до складу Соцінтерну входять
160 політичних партій та організації зі 114 країн світу.
Багато з них представлені в урядах своїх країн.
Кожна партія — член Соцінтерну має свої особливості, але всіх
пов’язує низка спільних ознак.
Орієнтація на демократичний соціалізм, не лише
як ідеал, а й як процес необмежених у часі
суспільних перетворень.
Партії Соціалістичного Інтернаціоналу мають міцні
зв’язки з місцевим профспілковим рухом і різними
категоріями найманих працівників.
В основу їх співпраці покладено принцип політичного
консенсусу.
Під час розв’язання соціально-економічних проблем
пріоритетом для них є соціальний захист трудящих.
Організаційну структуру Соцінтерну складають Конгрес (про-
водиться один раз на три роки) та Рада Соцінтерну (збирається двічі
на рік). Президентами Соцінтерну за традицією обирають відомих
!
1
2
3
4

22. 21
політичних діячів, провідних лідерів соціал-демократичних рухів.
У різні періоди Соцінтерн очолювали такі впливові політики, як
Віллі Брандт, Франсуа Моруа, Антоніо Гутьєррес.
Зараз функції генерального секретаря Соцінтерну виконує
Луїс Айала, а президента ―Георгіу Папандреу.
Попри те, що Соціалістичний Інтернаціонал функціонує як
міжнародна неурядова організація, його вплив на світові політичні
процеси в певні історичні періоди був досить вагомим.
Проблеми, які останнім часом постали перед Соцінтерном,
насамперед зумовлені внутрішніми процесами у самій організа-
ції, слабкою координацією найвпливовіших партій-членів, які не
цілком зацікавлені у продовженні діяльності Соцінтерну в такому
вигляді, в якому він існує сьогодні.

23. ТАК, А ДЕ САМЕ
ЗНАХОДИТЬСЯ
СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ?

24. СОЦІАЛІЗМ
КОМУНІЗМ НАЦІОНАЛІЗМ
ЛІБЕРАЛІЗМ
«ЛІВІ»
Пріоритетпраці
«ПРАВІ»
Пріоритеткапіталу
ХСоціал-демократія
ЦЕНТРИСТИ

25. 24
ПАРТІЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СОЦІАЛІСТІВ
Чільне місце у політичному просторі посідає Партія європейських
соціалістів (ПЄС), яка об’єднує соціал-демократичні та соціалістичні
партії країн Європейського Союзу та Норвегії.
Її становлення та початок активної міжнародної діяльності
припали ще на 1952 р., коли було сформовано «Соціалістичну групу».
Згодом у результаті розширення Європейського економічного спів-
товариства соціал-демократичні партії створили Конфедерацію
соціалістичних партій Європейського співтовариства, а 1992 р., після
ратифікації Маастрихтського договору, група отримала нову назву —
Партія європейських соціалістів.
На перших прямих виборах до Європейського Парламенту
1979 р. соціал-демократи здобули впевнену перемогу,
набравши 27,6% голосів і обійшовши своїх конкурентів
Європейську народну партію.
На сучасному етапі партія складається з:
• Соціал-демократичної партії Австрії;
• Чеської соціал-демократичної партії;
• Соціал-демократичної партії Німеччини;
• Іспанської соціалістичної робітничої партії;
• Лейбористської партії Великої Британії та інших.
ПЄС включає такі підрозділи:
• Політичні групи в Європейському Парламенті
та Комітеті регіонів;
• ПЄС-Жінки;
• YES (Молоді європейські соціалісти);
• Фонд європейських прогресивних досліджень (FEPS).
У 2009 р. в рамках виборчої кампанії відбулося об’єднання
ПЄС із кількома лівими демократичними партіями. На виборах
до Європейського Парламенту ПЄС здобула 161 мандат.
!
Президент: Сергій Станішев
Члени: 33 організації з 27 країн ЄС
Сайт: pes.eu

26. 25
Складна соціально-політична ситуація зумовила падіння
рейтингів політичних сил лівого спрямування напередодні виборів
до Європейського Парламенту 2014 р., але Прогресивний альянс
соціалістів і демократів забезпечив собі представництво у кількості
189 депутатів і посів важливі позиції в управлінні інституціями
Європейського Союзу.
У програмних положеннях як головну мету діяльності визна-
чено зміцнення соціалізму та соціал-демократії на основі визнання
та висловлення політичної волі громадян ЄС, а також створення
платформи для політичної конкуренції у рамках державного управ-
ління. Особливу увагу представники партії звертають на негативні
наслідки фінансової та економічної кризи 2008 року та пов’язаний
із нею високий рівень безробіття серед молоді.
Партія європейських соціалістів відстоює державне
стимулювання збільшення кількості робочих місць
та підвищення рівня соціальної захищеності громадян.
751/ 189
депутатів
Європарламенту
депутатів прогресивного альянсу
соціалістів
і демократів (S&D Group)
«

27. 26
УКРАЇНА І СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ
Розвиток політичних партій в Україні має свої історичні традиції,
закладені ще у XIX столітті. Визначальну роль у цьому процесі
відігравали течії та рухи соціал-демократичного спрямування, ідейні
витоки яких простежуються в діяльності Кирило-Мефодіївського
братства (1846-1847). Його засновники М. Костомаров (1817-1885),
М. Гулак (1822-1899), В. Білозерський (1825-1899) почали вводити в
український національно-політичний рух ідеї політичної боротьби,
намагались модернізувати політичне мислення відповідно до
західно-європейських тенденцій.
Безперечно, великий вплив на настрої українського суспільства
у контексті національної ідентифікації та соціальної справедливості
справив Т. Шевченко (1814-1861), що в умовах бездержавного існування
українського народу стало чинником подальшого формування
незалежницької тенденції у суспільно-політичному русі.
У 70-80-х роках XIX століття соціалістичні ідеї набули масо-
вого поширення в середовищі інтелігенції. На території Західної
України соціалісти розпочали активну діяльність у складі Соціал-
демократичної робітничої партії Австрії, представники якої були
учасниками Паризького конгресу 1889 р.
Найвагоміший внесок у розвиток соціал-демократії зробив
видатний дослідник та публіцист Михайло Драгоманов (1841-
1895). Його основні теоретичні концепції викладені у програмному
документі громадівців під назвою «Вільна спілка» (1881).
Михайло Драгоманов відстоював ідеали правового суспільства
Микола Костомаров
(1817-1885)
Микола Гулак
(1822-1899)
Василь Білозерський
(1822-1899)

28. 27
та плюралізму, які мали реалізовуватися на основі федеративного
устрою. Основні положення Драгоманова розвинули О. Терлецький
(1850-1902), С. Подолинський (1850-1891), М. Павлик (1853-1915)
І. Франко (1856-1916). Керуючись принципами соціал-демократії,
І. Франко та М. Павлик у 1890 р. створили Русько-українську
радикальну партію.
Програма цієї партії містила надзвичайно прогресивні як для
того часу принципи побудови держави та управління нею, зокрема:
Захист прав і свобод кожного громадянина;
Запровадження загального та рівного виборчого права;
Перехід до соціалізму на основі «широкої» демократії
та парламентаризму.
До членів партії висувалася вимога щодо роз’яснювальної роботи
серед робітників із метою забезпечення їх самоідентифікації як
українців.
Згодом за підсумками з’їзду робітничих товариств у Львові
було створено Українську соціал-демократичну партію. Попри
перспективи подібного об’єднання, 1897 р. із партії вийшли її
фундатори на чолі з І.Франком, що зумовило подальший занепад
організації та інтеграцію в австрійський соціал-демократичний рух.
Протягом другої половини XIX — початку XX ст. ідея соціальної
справедливості із певною українською специфікою так чи інакше
звучала у творчості Лесі Українки (1871-1913), П. Грабовського
(1864-1902), М. Коцюбинського (1864-1913).
Тарас Шевченко
(1814-1861)
Іван Франко
(1856-1916)
Михайло Павлик
(1853-1915)
1
2
3

29. 28
Ось для прикладу ідеї соціальної справедливості та боротьби
у творчості Л.Українки:
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли —
Досвітній вогонь запали,
Поки ще зоря не заграла!
Поетеса увійшла в історію соціалістичного руху і як публіцист,
автор статей «Новітня суспільна драма», «Утопія у белетристиці»,
«Державний устрій» тощо.
У них Леся Українка закликала до «вільного розвитку…»,
який буде «передумовою вільного розвитку усіх»,
висловлювала думки щодо впливу державного устрою
на виховання підлітків, встановлення між людьми доброї
згоди через свободу та добрий порядок.
Соціалістичні ідеї поширилися в центральних та східних регіонах
України, де 1890 р. було створено Революційну українську партію
(РУП). Її засновниками стали відомі представники харківської
громади ―Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич. Однак у партійному
керівництві не було єдності щодо основних цілей політичного
розвитку, що спричинило подальший розкол.
Згодом М. Порш, С. Петлюра та В. Винниченко створили
Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП),
яка розпочала активну діяльність з 1905 р. На противагу цьому
проекту В. Мазуренко, М. Ткаченко, П. Канівець проголосили
створення Української соціал-демократичної спілки. Спілка почала
Леся Українка
(1871-1913)
Петро Грабовський
(1864-1902)
Михайло Коцюбинський
(1864-1913)
«

30. 29
активно співпрацювати з Російською соціал-демократичною робіт-
ничою партією. За рахунок цього у 1906 році їй вдалося посилити
власні впливи на робітничі рухи Російської імперії, але вже за
рік більшість представників центрального комітету партії було
заарештовано.
Найважливіший етап розвитку соціал-демократичних рухів
України розпочався після Російської революції 1917 р. За ініціативи
Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП),
Товариства українських поступовців (ТУП) та громадських
активістів 4 березня 1917 р. було проголошено створення
Української Центральної Ради. Програмні завдання українських
соціалістів, зокрема й есерів, почали втілюватися Центральною
Радою та Генеральним секретаріатом ЦР, очолюваним Володимиром
Винниченком.
Подальша діяльність УЦР визначалася складністю суспільно-
політичної ситуації та військовим протистоянням із Росією,
окупацією країни військами кайзерівської Німеччини, що призвело
до державного перевороту (29 квітня 1918 р.), здійсненого за
допомогою німецької армії.
На початку січня 1919 р. відбувся установчий з’їзд УСДРП, на
якому відбувся внутрішньопартійний розкол на дві фракції:
• «офіційну соціал-демократичну» (представники прагнули
продовжувати боротьбу за незалежність України);
• «незалежну соціал-демократичну» (представники пропа-
гували створення в Україні радянської республіки).
Після поразки Української Народної Республіки соціал-
демократи мали змогу діяти легально лише на території Західної
України, де було утворено Українську соціал-радикальну партію
(УСРП). На початку 20-х років XX століття провідні члени УСДРП в
еміграції І. Мазепа, П. Феденко, О. Бочковський, Б. Матюшенко
та В. Старосольський — заснували у Празі закордонну делегацію
УСДРП.
У міжвоєнний період УСДРП продовжувала діяти в еміграції.
Після Другої світової війни в 1950 р. на з’їзді в Аугсбурзі члени
колишніх УСДРП, УСДП і УСРП утворили Українську соціалістичну
партію (УСП), яка продовжувала свою діяльність до 1976 року.
З 1925 р. до 1990 р. Компартія України залишалася єдиною
політичною силою в Україні. Використовуючи політичний,
ідеологічний і моральний тиск та репресії, більшовики ліквідували
своїх супротивників та конкурентів.

31. 30
Наступна фаза активного розвитку соціал-демократії в
Україні розпочалася з імплементацією Верховною Радою УРСР
24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України.
26 жовтня 1991 р. було створено Соціалістичну партію України.
Аналізуючи еволюцію програмних положень партії, варто зазна-
чити, що до середини 2000 років СПУ трансформувала більшість
ідейних концептів в напрямку соціал-демократії. Будучи асоційо-
ваним членом СІ, партія не змогла здобути повноправного членства
через кризові явища, які набули загрозливих масштабів з 2006 р.
До соціал-демократичного табору тією чи іншою мірою
можна зарахувати Селянську партію України (СелПУ) та Соціал-
демократичну партію України (СДПУ). Однак ці утворення так і не
змогли повноцінно реалізувати ідеї щодо облаштування держави,
які пропагуються у більшості європейських країн.
Отже, представники соціал-демократичних партій посідали
надзвичайно важливе місце в боротьбі за становлення незалежної
України. На сучасному етапі розвитку, коли політичну матрицю
України репрезентують квазіпартійні утворення, слід визнати
об’єктивну потребу в розвитку соціал-демократичного руху, який
зможе об’єднати суспільство задля повноцінної участі в процесах
розбудови держави.
Стисла історія соціал-демократії в Україні:
XIX — XX ст. Творчість українських письменників
1846 Кирило-Мефодіївське братство
1881 Програмний документ «Вільна спілка»
1890 Русько-українська радикальна партія
1890 Революційна українська партія
1899 Українська соціал-демократична партія
1905 Українська соціал-демократична робітнича партія
1917 Українська Центральна Рада
1950 Українська соціалістична партія
1991 Соціалістична партія України

32. 31

33. 32
ОСОБИСТОСТІ
Історію соціал-демократії, її розвиток та трансформацію
визначали різноманітні постаті: політики, філософи, науковці.
Вони були водночас романтиками, ідеалістами і прагматиками,
визначними політичними та державними діячами.
Карл Маркс (05.05.1818 — 14.03.1883) —
німецький філософ, соціолог, економіст, публіцист,
громадський діяч. Прихильник та ідейний натхненник
робітничого та соціалістичного рухів у Європі,
один із засновників Першого Інтернаціоналу.
К М

34. 33
Вищу освіту здобув у Боннському та Берлінському університетах,
де вивчав юриспруденцію. Захистив дисертацію на тему порівняль-
ної філософії, однак пожертвував кар’єрою науковця задля політичної
журналістики. 1842 року заснував власну газету, в якій, попри цензуру,
відкрито критикував уряд та закликав до революційного повалення
Прусської монархії.
Через свої переконня змушений був емігрувати. 1849 р. переїхав
до Лондона, де разом із сім’єю проживав до кінця життя. Існував за
рахунок фінансової підтримки свого друга Фрідріха Енгельса, разом із
яким 1847 р. виклав основні положення марксизму у Маніфесті кому-
ністичної партії. Ці складнощі дали Марксу можливість на власному
прикладі відчути повсякденні потреби й важкі умови існування робіт-
ничого класу та стати його палким прихильником та ідейним покро-
вителем. Безперечно, найвизначнішим твором К. Маркса є праця
«Капітал» (в 4 томах), у якій він піддає критиці тодішнє капіталістичне
суспільство та окреслює нове бачення суспільного розвитку.
Виходячи далеко за межі тогочасної наукової дискусії,
К.Маркс запропонував всеохоплююче тлумачення історії
людства, що отримало назву «історичний матеріалізм».
Центральне місце в ньому посідала теорія класів
і класової боротьби. За його схемою, кожна історична
епоха характеризувалася тим, що економічні ресурси
знаходилися під контролем дуже незначної групи людей, яка
використовувала свою владу для експлуатації решти народу,
привласнюючи собі вироблений ним додатковий продукт.
І хоч епохи змінювалися, формат відносин залишався незмінним.
Під час рабовласницького ладу рабовласники експлуатували рабів, під
час феодалізму — феодали селян, а за капіталізму буржуа експлуатують
робітничий клас. Ця ситуація, на думку Маркса, породжує класову
боротьбу за власність і контроль над засобами виробництва. Ці процеси
і є рушійною силою історичних змін.
Протягом усієї історії саме ця боротьба визначала характер і
напрям суспільного розвитку. Всі політичні інститути, духовні цінності,
норми поведінки формувалися правлячим класом виключно на основі
власного панівного становища. Для утримання системи та виправдання
свого статусу правлячий клас розробляє особливий комплекс ідей,
концепцій, установок, які Маркс назвав ідеологією. А ідеологія, своєю
чергою, визначає суспільні відносини. Незважаючи на певні розбіжності
у лівому русі, роль Карла Маркса і його постулатів є ключовою для всіх
тих, хто підтримує ідеї соціалістичного розвитку суспільства.
«

35. 34
Едуард Бернштейн (06.01.1850 — 08.12.1932) —
вважається класиком сучасної європейської соціал-демократії.
Е Б

36. 35
Випускник комерційного училища та банківський службовець,
член Першого Інтернаціоналу та делегат Готського з’їзду німецьких
соціал-демократів, депутат Рейхстагу, був особисто знайомий з Марксом
та Енгельсом, з яким мав міцну дружбу.
На думку дослідників Е. Бернштейн заклав теоретичний
фундамент реформістської концепції соціалізму,
причому це був не тотальний розрив із марксизмом,
а перегляд застарілих марксистських теорій.
Термін «реформізм», як правило, використовується для позна-
чення практичної складової ревізіонізму. Саме цей напрям став
фундаментом у контексті подальшого розвитку соціал-демократії.
У роботах «Проблеми соціалізму та завдання соціал-демократії»,
«Нариси з історії та теорії соціалізму» Е. Бернштейн сформулював
принципово важливі узагальнюючі висновки, які засвідчили, що окремі
положення марксизму розходяться з реальним перебігом суспільного
розвитку. Насамперед, неухильне зростання кількості дрібних
підприємців та службовців, на його думку, свідчить, що суспільство не
пролетаризується. Тому, як наслідок, класова боротьба, за Марксом, не
є єдиним засобом суспільно-політичних перетворень. Ними можуть
виступати впровадження у практику суспільного життя ідей та принципів
парламентаризму, проведення реформ, які забезпечать покращення умов
робітничого класу.
Зазначимо, що Е. Бернштейн висловив рішучий протест проти
спроб приписати йому відмову визнати кінцеву мету соціалістичного
руху. Якщо соціалістичний рух, на думку Е. Бернштейна, не бажає
залишитися без компаса, то він повинен мати мету, якої потрібно
свідомо прагнути.
«

37. 36
Жан Жорес (03.09.1859 — 31.07.1914) —
французький політичний діяч, видатний теоретик соціалізму.
Ж Ж

38. 37
У 1885-1889 рр. був депутатом французького парламенту. Згодом,
після невдалої виборчої кампанії, Жорес повернувся до викладання в
університеті. Однак, вже у 1892 р. його кандидатуру підтримали під час
голосування і він на чергових виборах знову потрапляє до парламенту.
Жану Жоресу вдалося домогтися формального злиття
всіх соціалістичних партій в одну федеративну партію.
На міжнародному конгресі в Амстердамі в 1904 р. Жорес
висловився за необхідність боротьби за збереження
республіки в союзі з іншими партіями, якщо вони готові
відстоювати інтереси простих громадян. Велику роль
у своїй діяльності він приділяв співробітництву
з братерськими партіями в інших країнах.
У період нагнітання націоналістичної істерії перед початком Першої
світової війни, Жорес був застрелений французьким націоналістом
у паризькому кафе.
Його вбивця, Рауль Вілен, всю війну провів в ув’язненні, але в
1919 р. постав перед судом і був виправданий. Суд розтлумачив вбивство
противника війни, як внесок в перемогу Франції.
Вілен оселився на Ібіці і під час Іспанської громадянської війни був
розстріляний республіканцями за шпигунство в 1936 р.
Ім’я Жореса стало гаслом пацифізму і несприйняття братовбивчої
війни. Багато вулиць різних міст Франції перейменовані на його честь, а
також було створено Фонд ім. Жана Жореса, який поширює ідеї соціал-
демократіїісьогодні.
«

39. 38
Віллі Брандт (ім’я при народженні —
Герберт Карл Фрам, 18.12.1913 — 08.10.1992) — ―
німецький та європейський політик, соціал-демократ,
державний діяч, лауреат Нобелівської премії миру.
В Б

40. 39
В.Брандт з самої юності брав участь у соціалістичному русі молоді.
Активна підтримка планів Генріха Манна зі створення німецького народ-
ного фронту проти Гітлера, еміграція, нелегальні приїзди на батьківщину,
участь у громадянській війні в Іспанії на боці республіканців, зв’язки з
учасниками замаху на Гітлера 20 липня 1941 року, — всі ці факти свідчать
про те, що він був активним противником фашизму. 1948 року Брандт
повернувся до Німеччини після еміграції. Потрібно було будувати нову
демократичну країну, відновлювати Соціал-демократичну партію.
Адже «соціал-демократія ―це не тільки партійна
належність, а духовно-політична течія» — вважав він.
В статусі бургомістра Західного Берліна (1957-1966 рр.), В. Брандт
користувався заслуженим авторитетом як прекрасний оратор, полеміст,
керівник-демократ, який вміє згуртувати навколо себе найбільш
здібних людей. Починаючи з 1964 року він майже чверть століття
очолював СДПН.
У другій половині 1960-х років соціал-демократи ФРН вперше після
війни увійшли до уряду так званої «великої коаліції». У ньому Брандт
посів пост віце-канцлера і міністра закордонних справ. Саме він
зробиввирішальнийвнесокурозробкуновогопідходудосоціалістичних
країн, особливо після того, як в 1969 р. очолив уряд ФРН.
1970 року між урядами Радянського Союзу і Федеративної Республіки
Німеччини було підписано Московський договір, у якому підтверджува-
лася непорушність післявоєнних кордонів у Європі й проголошувалася
відмова від застосування сили для вирішення спірних питань. Подібний
договір Брандт підписав з Польщею, уклав договори про основи відносин
між ФРН і НДР та між ФРН і Чехословаччиною. Були встановлені дипло-
матичні відносини з Болгарією та Угорщиною. Брандт став одним із
«ідеологів розрядки». Це не пройшло повз увагу світового співтовариства,
і 1971 р. йому була присвоєна Нобелівська премія миру.
Однак 7 травня 1974 р. Брандт зробив заяву про відставку з
посади бундесканцлера через шпигунський скандал навколо одного
з його помічників. Проте до 1987 року він залишався головою Соціал-
демократичної партії Німеччини.
1976 р. Брандт був обраний головою Соціалістичного
Інтернаціоналу. Багато уваги приділяв проблемі «Північ —
Південь». Він запропонував такий варіант: «багата Північ»
має допомагати «бідному Півдню» шляхом відрахування
частини національного доходу, насамперед за рахунок
скорочення військових витрат.
«
«

41. 40
Улоф Пальме (30.01.1927 — 28.02.1986) —
шведський політичний діяч, лідер Соціал-демократичної
партії Швеціії, прем’єр-міністр Швеції.
У П

42. 41
Захопився політичною діяльністю зі студентських років. Як один із
керівників Шведського союзу студентів, після закінчення університету
він багато подорожував країнами Західної Європи з метою відновлення
зв’язків між студентськими організаціями, втрачених під час Другої
світової війни. Згодом він здійснив тривалу поїздку, в рамках якої відвідав
університети Сінгапуру, Індонезії, Японії, Таїланду й Бірми, де виступав
з лекціями на підтримку різних національних культур. 1953 року
організований ним міжнародний студентський семінар в індійському
місті Майсор зібрав делегатів з усіх країн Азії. Саме в цей час починають
формуватися гуманістичні переконання У. Пальме. Він заявляв про себе
як про переконаного противника колоніалізму і будь-яких форм расового
й політичного гноблення. 1957 р. У.Пальме був обраний депутатом
шведського парламенту, обійняв посаду міністра комунікацій, згодом
— міністра освіти і культури в уряді соціал-демократів, де провів низку
реформ, прагнучи досягнути більшої демократизації.
1965 рік вважається поворотним у його долі. Він виступив проти
війни, яку США вели у В’єтнамі, і став першим західним політиком, який
засудив цю агресію. Користуючись своїм авторитетом, він домігся того,
що більшість європейських соціал-демократичних організацій приєдна-
лися до руху протесту проти війни.
У жовтні 1969 р. після перемоги на парламентських виборах
У. Пальме став головою Соціал-демократичної робітничої партії і
прем’єр-міністром Швеції. На цій посаді він багато уваги приділяв
міжнародним питанням, спілкувався з канцлерами Німеччини та
Австрії В. Брандтом та Б. Крайським, з якими мав спільну позицію з
питань розрядки. Вважається, що саме велика увага до міжнародних
питань стала однією з причин поразки його уряду на чергових виборах
до парламенту. Але У. Пальме залишився головою Соціал-демократичної
партії, і 1982 р. керована ним політична сила знову перемогла на виборах.
На посаді прем’єр-міністра У.Пальме послідовно
реалізовував політику запровадження широких соціальних
гарантій для населення, яка різко контрастувала
з діяльністю інших урядів Європи.
Він також продовжував займатися миротворчою діяльністю, брав
участь у мирних переговорах щодо «гарячих точок». Під час війни
у Перській затоці виступав у ролі посередника між Іраном та Іраком.
28 лютого 1986 р. невідомий вбивця застрелив Улофа Пальме
на одній із вулиць Стокгольма. Це стало великою трагедією для
шведського народу. У цьому контексті слова У. Пальме про те, що треба
радіти, що у Швеції прем’єр-міністр може жити й пересуватися, як
проста людина, звучать, як лихе пророцтво.
«

43. 42
Тоні Блер (06. 04. 1953) —
―прем’єр-міністр Великої Британії (1997 — 2007).
Представник Лейбористської партії.
Т Б

44. 43
У 1975 році, після закінчення університету, викладав право в
Оксфорді, після чого став працювати в адвокатській конторі Деррі Ірвіна,
близького друга, одного з керівників Лейбористської партії Джона Сміта.
Саме під його впливом Тоні Блер розпочав політичну діяльність.
У 1983 році він потрапив у парламент від Сіджфілдського округу
(шахтарський регіон). Активно занурившись у партійну боротьбу,
майбутній прем’єр займався журналістикою і в 1987-1988 рр. вів власну
колонку в «New York Times».
Активний і амбітний політик швидко крокував по щаблях партійної
ієрархії. У 1994 Тоні Блер, після 11 років парламентської діяльності,
стає наймолодшим лідером Лейбористської партії за всю її історію.
Згодом, на посту прем’єр-міністра Великобританії, за підсумками
виборів 1997 року, змінив консерватора Джона Мейджора, перервавши
таким чином 18-річний період правління «торі».
Програма соціальних перетворень «нових лейбористів»
була спрямована на забезпечення та збереження соціальної
справедливості і стабільності британського суспільства.
Теоретичною основою модернізації країни виступила
концепція «Третього шляху» («Third way»), основною
ідеєю якої був пошук альтернативи, компромісу
і поєднання двох елементів: ринкової економіки
та загальної соціальної справедливості.
У 2007 року залишив пост прем’єра, поступившись місцем новому
лідерові лейбористів Гордону Брауну. У день відставки, Блер був призна-
чений спеціальним представником «Близькосхідного квартету» (Росія,
ЄС, США, ООН). Пізніше, в січні 2008 року, він став старшим радником
американського банку JP Morgan Chase.
Безумовна підтримка Блером політики Джорджа Буша, який
розпочав вторгнення в Ірак, призвела до розколу всередині самої
Лейбористської партії, а також завдала йому серйозні іміджеві втрати.
Особистість Тоні Блера є досить неоднозначною, однак, саме він
став рекордсменом серед прем’єрів-лейбористів за тривалістю перебу-
вання на посаді і під його керівництвом партія вигравала вибори три
рази поспіль.
«

45. 44
 1888 року Ернст Аббе запровадив восьми-
годинний робочий день, 12 днів щорічної відпустки
та пенсії на заводах Zeiss. Більш того, існувало пра-
вило, за яким кожен співробітник отримував частку
від загального прибутку. Максимальний оклад
будь-якого співробітника не мав перевищувати
мінімальний більш ніж у десять разів.
 У роки Великої депресії у багатьох країнах
соціал-демократичні партії змушені були піти в опози-
цію (у Великобританії), а в Німеччині та Австрії
— у підпілля. Соціал-демократія збереглася, а в
Швеції навіть змогла зміцнити свої позиції завдяки
державному регулюванню економіки. Шведському
уряду Ганссона вдалося за два роки стабілізувати
ситуацію, і після цього практично на всіх виборах
(з 1936 р. до 1976 р.) відносна більшість шведських
виборців голосувала за Соціал-демократичну
робітничу партію Швеції.
 Дж. М. Кейнс є центральною фігурою поміж
економістами XX століття, оскільки саме він заклав
підвалини сучасної макроекономічної теорії, здатної
слугувати базою для бюджетної та кредитно-грошо-
вої політики. Кейнс вважав, що потяг до багатства
(«любов до грошей», за його висловом) виправда-
ний лише тоді, коли дає змогу «жити добре». А «жити
добре» — це, за Кейнсом, не «жити в розкошах»,
а «жити праведно».
 Після приходу 1933 року до влади в Німеччині
нацистів діяльність Соціал-демократичної партії була
заборонена. Партія вирішила продовжити боротьбу
проти націонал-соціалізму у підпіллі. Багатьох соціал-
демократів за їхні переконання було страчено.
1
2
3
4
ЦІКАВІ

46. 45
ФАКТИ
Партія праці (нід. Partij van de Arbeid,
PvdA) — нідерландська соціал-демократична
партія, заснована 1946 року шляхом об’єднання
трьох довоєнних партій — Соціал-демократичної
робітничої партії, Вільнодумної демократичної ліги
та Християнсько-демократичного союзу. Партія
виходила з ідеї, що соціал-демократи, ліберали та
християнські демократи разом боролися проти
німецької окупації під час війни і мають утворити
єдину силу замість того, щоб боротися одне з одним.

 Деякі соціологи вважають, що робочий
день має бути суттєво скорочений, наприклад,
становити не більш ніж шість годин. Експерти
New Economic Foundation пропонують 21-годинний
робочий тиждень. Американець Тімоті Феррісс
випустив книгу, в якій розповідає, як працювати не
більш ніж чотири години на день.
У серпні 1950 р. Улоф Пальме як спостерігач
відвідав ІІ Всесвітній конгрес студентів, що проходив
у столиці соціалістичної Чехословаччини Празі. Тоді
ж він познайомився зі своєю майбутньою дружиною.
Лісбет Бек-Фрііс походила з аристократичної
родини, але відмовилася від титулу баронеси через
демократичні переконання. За кілька років після цієї
зустрічі вони одружилися.
5
6
7

47. 46 ДЛЯ НОТАТОК

48. 47ДЛЯ НОТАТОК

49. НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ
ЩО ТАКЕ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ?
Редактор: В. Шибко та Б. Ференс
Дизайн обкладинки: А. Шевчук
Верстка i дизайн: А. Шевчук
Пiдписано до друку 14.11.2016. Формат 70х90/16.
Папiр офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 8,75.
Тираж: 500 екз.
ВИДАВНИЦТВО "Вістка"
ISBN 978-617-7157-29-7
Погляди, висловлені в даній публікації, не обов’язково
відображають погляди Фонду ім. Фрідріха Еберта або
організацій, де працюють автори.
Цю публікацію надруковано на папері, що виготовлений з
урахуванням сталого лісокористування.