1. (10 (22) березня 1842, с. Гриньки, Глобинський
район, Полтавська область — 24 жовтня (6 листопада)1912, Київ) —
український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного
фольклору, громадський діяч.
До найвідоміших творів Лисенка належать, зокрема, гімн «Боже великий,
єдиний, нам Україну храни» (на слова Олександра Кониського), опери «Тарас
Бульба», «Наталка Полтавка» й інші, його Друга фортепіанна рапсодія, Елегія
для фортепіано, кантати «Б'ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая» (на
слова Тараса Шевченка) й інші. Лисенко створив численні аранжації народної
музики для голосу й фортепіано, для хору та інших складів, а також написав
значну кількість творів на слова Тараса Шевченка (романси, хори, кантати).
Микола Лисенко заслужено вважається засновником української
національної музики. Суттєву роль у цьому відіграє як його композиторська,
так і етнографічна діяльність.
Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і
музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая,
розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и
песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і
музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні»
(1894).
Сам композитор підкреслював важливість глибокого знайомства із
фольклором:
Яка то є велика потреба музикові, а заразом і народникові
повештатися поміж селянським людом, зазначити його світогляд,
« записати його перекази, споминки, згадки, прислів'я, пісні і спів до
них. Вся ця сфера, як воздух чоловікові потрібна; без неї гріх починати
свою працю і музикові й філологові"[4]
»
У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на
тексти Тараса Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая»,
«Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо, що стали наріжним каменем
подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та
утвердження його самобутності. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874),
«Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас
Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан
Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали
основою українського національного оперного мистецтва.

2. Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної
самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу (зокрема Емський
акт 1876 р. забороняв також і друкування українською мовою текстів до нот),
Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу
українського слова в музичній творчості[5]. Доказом принципового ставлення
митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах і солоспівах,
написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських
авторів (Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олександр
Кониський та ін.), а коли брав за основу вірші інших — наприклад, Г.
Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених Михайлом
Старицьким, Лесею Українкою, Максимом Славинським, Людмилою
Старицькою-Черняхівською й іншими. Показово, що в багатій вокальній
спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «Признание» на російський
текст С. Надсона. Однак вже інший солоспів на вірші цього вельми
популярного серед музикантів російського поета — «У сні мені марилось
небо» — перекладений.
Будучи світським композитором, Лисенко усе ж написав декілька творів на
духовну тематику: "Камо пойду от лиця Твоєго", "Херувимська" та
молитву "Боже великий, єдиний" (сл. О. Кониського), а також здійснив
обробки трьох побожних пісень - "Пречиста Діво, мати Руського краю",
"Хресним древом", "Діва днесь пресущественного раждаєт".
Отримавши фахову освіту як піаніст, Лисенко став автором ряду фортепіанних
творів великих та малих форм - це "Українські рапсодії" (gis moll, a moll),
"Героїчне скерцо" op. 25, "Епічний фрагмент" op.20, "Українська сюїта".
Фортепіанні мініатюри М. Лисенко об'єднував у невеликі цикли - "Альбом
літа 1900" op. 37, "Альбом особистий" op. 40 тощо.
Обставини української дійсності були такими, що не дозволяли Лисенку
обмежитись лише артистичною діяльністю. Проте все ж головним своїм
покликанням вважав композиторську діяльність, тому старався зробити
якомога більше. Писав твори у різних жанрах: оперному, хоровому,
вокальному, інструментальному, а обробці української народної пісні
надавав величезного значення. Започаткувавши свідомий національний
напрям в українській музиці, Микола Лисенко ще за життя заслужив собі
епітет «батько української музики». Коли у 1903році він прибув
до Галичини на ювілейні урочистості з нагоди 35-ліття творчої діяльності, був
вражений ентузіазмом та шаною, з якими його скрізь зустрічали. З огляду
історичної ролі для української культури Миколу Лисенка порівнюють
із Едвардом Грігом, Бедржихом Сметаною, Михайлом Глинкою та іншими
представниками національних музичних культур XIX ст.
http://uareferats.com/index.php/referat/details/8191