243

2. Підручник для 6 класу загальноосвітніх навчальних закладів
Рекомендовано
Міністерством освіти і науки України
Видавництво Ранок
2006

3. УДК [94(100)«.../05»](075.3)
ББК 63.3(0)2/63.3(0)32+63.3(2)(4Укр.)я721
Д93
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України
Рішення колегії Міністерства освіти і науки України,
протокол № 4/4-19 від 11.04. 2006р.
Друк здійснено за рахунок коштів видавництва.
Продаж дозволено
Р е ц е н з е н т и:
С. Д. Литовченко, доцент кафедри історії стародавнього світу
і середніх віків ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Т. В. Ніколаєва, учитель-методист
Харківської загальноосвітньої школи № 119
Д’ячков С. В.
Історія стародавнього світу. Давня історія українських
земель. 6 клас: Підручник для загальноосвітніх навчальних
закладів / С. В. Д’ячков, О. П. Мартем’янов. — Х.: Вид-во
«Ранок», 2006. — 336 с.
ISBN 966-672-187-2.
Підручник містить обов’язковий обсяг навчального матеріалу, усі
необхідні теоретичні відомості й поняття. Методичний апарат відповідає
сучасним вимогам викладання історії.
Підручник призначений для учнів 6 класів загальноосвітніх шкіл та
вчителів.
УДК [94(100)«.../05»](075.3)
ББК 63.3(0)2/63.3(0)32+63.3(2)(4Укр.)я721
© С. В. Д’ячков, О. П. Мартем’янов, 2006
ISBN 966-672-187-2 © ТОВ Видавництво «Ранок», 2006
Д93

4. § 1. Відлуння історії
1. Вступ. У п’ятому класі ви познайо-
милися з розповідями про історію України
і вже знаєте, що історія — це наука про
розвиток людського життя і суспільства
в минулому.
Наука, що вивчає минуле всього людства, називається
всесвітньою історією.
Учених, які вивчають історію, назива-
ють істориками. Вони розділили всесвітню
історію на чотири великі періоди: стародав-
ній світ, середні віки, новий та новітній час.
Цього року ви познайомитесь з історією
стародавнього світу — найтривалішим пе-
ріодом історичного розвитку, який охоплює
величезний проміжок часу — від появи на
Землі перших людей 2 млн років тому до
загибелі найдавніших держав, яка сталася
лише 1500 років тому. Півтора тисячоліття
для історії людства — це дуже мало, адже
якщо від загального часу існування люди-
ни «відняти» історію стародавнього світу,
залишиться менше 1/1000 частини!
Усім зрозуміло, що знання історії
свого народу допомагає в житті. Але на-
віщо людині знати далеке минуле чужих
країн і народів? Давні римляни казали:
«Історія — наставниця життя». Чого, нап-
риклад, може навчити нас історія народу,
який існував кілька тисячоліть тому?
Нерідко людям здається, що від
давніх часів залишилися тільки сказання
і легенди. Але це не так. Давні народи за-
лишили нам безцінну спадщину.
За час свого існування вони пройшли
складний шлях, здійснили відкриття, без
яких сучасне життя було б неможливим.
У сиву давнину перші люди з’явилися
й на території нашої країни. Українські
землі були батьківщиною для відважних
мисливців, що полювали на мамонтів, су-
ворих скотарів й працьовитих хліборобів.
Рис. 1. Давньогрецький над-
гробок
Рис. 2. На розкопках по-
селення прадавніх людей
(Південна Англія)

5. Давні жителі теренів сучасної України будували прекрасні міста,
створювали держави й розвивали свою культуру.
Давня історія України — складова частина всесвітньої історії.
Яким же чином історики вивчають життя давніх народів і дер­
жав? У цьому їм допомагають історичні джерела — різноманітні
свідчення, або «сліди» життя людей минулого. Для вивчення
історії стародавнього світу найважливішими є речові та писемні
джерела.
2. Історія, «озброєна» лопатою. Чи знаємо ми, що сховано
під землею? Далеко не завжди. Іноді, на глибині всього декількох
метрів від поверхні можна знайти житло первісної людини чи мо-
гилу колись усевладного царя, руїни давнього міста чи залишки
загубленої бібліотеки.
…Блискавично й нестримно жорстокий ворог увірвався
в місто. Загарбники безжалісно розграбували й спалили будинки,
засипали колодязі, зруйнували оборонні стіни. Мешканців убили
або взяли в полон, а ті, хто уник цієї долі, назавжди залишили
місце трагедії. Місто спорожніло. Вітер роками заносив його пи-
лом і піском, колись людні площі й вулиці позаростали травою
й деревами. Люди забули про місто…
Але одного разу сюди прийшли вчені-археологи й почали
розкопки. Поступово, шар за шаром вони звільнили залишки
міста від землі, пилу й каміння.
Археологія — це наука, яка вивчає історію за речовими джерелами.
Рис. 3. Моря й океани приховують безліч
таємниць. Рівень Світового океану неодно-
разово змінювався. Тому багато стародав-
ніх міст чи їх частини опинились під водою.
Сучасний рівень розвитку техніки дозволяє
проводити підводні дослідження стародавніх
пам’яток. Тонка металева «сітка» точно фіксує
всі знахідки на дні моря
стародавній світ середні віки новий та новітній час
н. е. V ст. ХV ст.

6. У роботі археолога не буває дрібниць.
Для нього важливе все, що знайдене під
час розкопок: мідна монета чи прикраса,
посудина для води чи гачок для лову риби,
бойова сокира чи бронзове дзеркало, вулич-
на бруківка чи закон країни, викарбуваний
на кам’яній плиті. Щороку археологічні
розкопки заповнюють «білі» сторінки іс-
торії стародавнього світу.
3. Знаки, які «заговорили». Чи мо-
же сучасна людина постійно пам’ятати
всю потрібну їй інформацію? Звичайно,
ні. Тому майже кожен із вас користується
записником, довідником або комп’ютером,
куди занотовує потрібну йому інформацію.
Коли ж люди навчилися зберігати для се-
бе й нащадків необхідні знання у вигляді
знаків? Виявляється, писемність виник-
ла більше як 5 тисяч років тому. Люди
писали на каменях і скелях, глиняних
і дерев’яних табличках, шкурах тварин
і навіть на панцирах черепах. Звичний нам
папір був уперше виготовлений у Китаї
2 тисячі років тому. Багато давніх письмен
збереглися до наших днів.
Писемні джерела містять важливі відомості з історії
стародавнього світу.
Але як прочитати давні письмена, ко-
ли зникли народи, які їх використовували?
Іноді зрозуміти зниклу мову допомагають
її існуючі «родичі». Так, італійська мова
походить від давньої латини. Але таких
«помічників» небагато. Учені десятиліт-
тями працюють із записами, намагаючись
розкрити значення кожного знака. Їм вда-
лося розшифрувати писемність більшості
давніх народів. Але деякі з них так і за-
лишаються таємницею. Так, нерозгаданою
залишається писемність давніх жителів
острова Крит. Можливо, саме ви зможете
її прочитати…
Рис. 5. Давньогрецький на-
пис з Ольвії
Рис. 4. Лицевий та зво-
ротній боки срібної монети
з Херсонесу Таврійського

7. Рис. 6. Мисливець австралій-
ського племені з луком
Рис. 7. Полювання ескімосів
на морського звіра
В історії є ще один помічник — наука
етнографія. Вона вивчає культуру, звичаї
та побут народів нашої планети. У найвідда-
леніших куточках землі — високо в горах,
у густих заростях джунглів, на віддалених
островах — ще залишилися племена, які
живуть первісним життям. Спостерігаючи
за ними, учені дізнаються, як жили наші
далекі предки.
4. Давні цивілізації. Чи схожі люди
один на одного? І так, і ні. Усі люди на-
роджуються, живуть і вмирають. Ми всі
належимо до одного біологічного виду,
маємо однакову будову тіла. Але в той же
час кожна людина неповторна. Ми маємо
різний колір шкіри, очей, волосся, різні
характери й звички тощо.
Народи стародавнього світу мають
в історії свого розвитку багато спільного.
Однак кожен народ мав свою мову, влас-
ну писемність, по-своєму будував міста,
приймав закони, розвивав мистецтво,
накопичував наукові знання. У кожного
з них складалися свої звичаї, традиції,
віра в богів. Усе це часто заміняють одним
словом — цивілізація.
Давні цивілізації загинули, але на їх-
ньому підґрунті виникли й розвиваються
цивілізації сучасного світу. Про історію
розвитку найдавніших цивілізацій, які іс-
нували й на території нашої країни також,
ви довідаєтесь із цієї книги.
Запитання й завдання 1. Придумайте назву до першого пункту параграфа.
Поясніть, чому ви його так назвали. 2. Що вивчають всесвітня історія та історія
стародавнього світу? 3. Що і як вивчає наука археологія? Чому археологію
іноді називають «історією, озброєною лопатою»? 4. Розкажіть про писемні
історичні джерела. 5*. Чи можна вважати Україну давньою країною? Свою
думку обґрунтуйте. 6. Поясніть словосполучення давня цивілізація.

8. Частина I
Життя прадавніх людей
Отже, історія людства почалася більш
як 2 мільйони років тому, коли на Землі
з’явилися перші люди. У той час не було
міст і сіл, писемності та законів, наук
і мистецтва — не було цивілізації. Перші
люди зовні нагадували тварин. Та вони й
насправді були частиною тваринного сві-
ту, жили за його законами. Знадобилося
майже 2 мільйони років, щоб люди на-
були сучасного вигляду. Цей величезний
період в історії називається первісним
часом, а люди, що жили в ті далекі ча-
си,— первісними.
І сьогодні тривають суперечки про те,
як з’явилася людина та виникло людське
суспільство. Одні твердо вірять, що люди-
на не могла з’явитися без утручання Бога,
і для них найвагомішим доказом є слова
Біблії. Інші переконані, що людське
суспільство виникло завдяки втручанню
інопланетних цивілізацій і прибульців із
космосу. Ми розповімо про те, як цю
проблему розглядають більшість сучас-
них учених.

9. Перші люди
2 млн 1,5 млн 1 млн 800 200 100—15 45
Поява
«людини вмілої»
Поява «людини
прямоходячої»
«Людина прямоходяча»
освоює територію україни
Початок
використання вогню
Останній льодови-
ковий період
Перші
неандертальці
«Людина
розумна»
тис. років
тому
Неандерталь
Альтамір
Кро-Маньон
Шанідар
Олдувай
Пекін
о. Ява
Стоянки первісних людей:
— «людина вміла»
— «людина прямоходяча»
— неандерталець
— кроманьйонець
Вірогідна
прабатьківщина
людини
Заселення
кроманьйонцями
Америки,
Австралії,
Океанії
«Сліди» існування прадавніх людей
виявлені в різних куточках нашої планети.
Однак останки найдавніших людей знайдені
в Африці й це не випадково. Річ у тім, що
мільйони років тому на Землі почалося три-
вале похолодання — льодовиковий період.
Навіть в Африці густих теплих джунглів стало
менше. Тварини, які не змогли пристосувати-
ся до нових умов, вимерли. А ті, що вижили,
заселили рівнини з високою густою травою
й колючим чагарником, що замінили джунг-
лі. Серед них були австралопітеки («південні
мавпи») — наші далекі предки. Нові умови
змусили їх поступово випрямитися й пере-
суватися на двох ногах. Так з’явилися перші
люди.
Тіло перших людей було вкрите густою
шерстю. У них були могутні щелепи, великі
зуби,низькийіспадистийлоб.Мозокперших
людей був більше, ніж у мавпи, але значно
менший, ніж у сучасних людей. Перші люди
збирали дикі рослини й полювали на дріб-
них тварин, точнісінько як мавпи. Чому ж їх
називають людьми?
Виявляється, перші люди навчилися ви-
готовляти знаряддя праці з каменю, дерева
й кістки. Але знадобилися ще сотні тисяч
років, щоб вони поступово перетворилися
на «справжніх людей». Про те, як це відбу-
валося, ви довідаєтеся з подальших розпові-
дей.
Розділ 1. ПЕРВІСНІ збирачі та мисливці

10. Основні етапи становлення
людини
«Людина
вміла»
«Людина
прямоходяча»
Неандерталець «Людина
розумна»
Австралопітек
Рис. 1. Людське
стадо
§ 2. Перші люди
1. Людське стадо. Повноводна річка тече широкою рівни-
ною, на якій пасуться стада тварин. У густій траві, очікуючи на
поживу, затаїлися хижаки. Зненацька серед прибережних дерев
і кущів з’являються два десятки дивних істот, укритих шерстю.
У них великі обличчя з могутніми щелепами, широкі приплю-
щені носи, вузьке чоло нависає над очима. Пересуваються істоти
на двох ногах, тримаючи в руках, що звисають до колін, камені
й палки. Це — стадо прадавніх людей.
Людське стадо — об’єднання перших людей.

11. 10
Чоловіки, жінки й діти повільно наближа-
ються до берега, уважно оглядаючи все навколо.
Ніщо не сховається від їхніх очей. Плоди дерев,
ягоди, гриби, жаби, хробаки, равлики, пташині
яйця — усе це негайно стає їхньою їжею. От
чоловік, затиснувши в руках гострий камінь,
розколов великий горіх. А ось жінки руками
і палками розрили землю та знайшли їстівні
бульби й корені. Діти можуть зібрати дуже ма-
ло, але дорослі діляться з ними своєю їжею.
Збиральництво — основне заняття перших людей.
Очолює стадо вожак — найдужчий і най-
досвідченіший чоловік. Раптом він зупинився,
прислухався і видав різкий звук, що нагадує
лемент мавп. Люди відразу ж оточили його
щільним кільцем. Через мить стало зрозуміло:
на галявину вийшов шаблезубий тигр. Його
довгі вигнуті ікла не вміщувалися в пащі. Цей
звір міг впоратися навіть із могутнім носоро-
гом. Обійняті жахом, люди зустріли хижака
гучним криком та почали кидати в нього ка-
мені й палки. Не очікуючи на таку рішучу
відсіч, хижак відступив. Його полювання ви­
явилося невдалим. Але так було не завжди.
Перші люди часто ставали легкою по-
живою хижаків. На людину, яка відбилася
від стада, чекала неминуча загибель. Люди
вмирали від хвороб і голоду, гинули під час
повеней і лісових пожеж, не доживаючи й до
30 років. Зріст перших людей рідко перевищу-
вав 1,5 мет­ра. Вижити прадавні люди могли,
тільки об’єднавшись у людське стадо.
Але якщо в стаді з’являвся ще один силь-
ний та успішний ватажок, він міг піти зі стада
разом із декількома товаришами. Так виника-
ли нові стада прадавніх людей, що заселяли
інші землі.
2. «Людина вміла». Проводячи розкопки
в Східній Африці, археологи віднайшли без-
ліч розтрощених кісток диких коней. Поруч
лежали загострені камені, якими перші люди
розбирали туші тварин. Археологам удалося
Рис. 2. «Людина вміла»
Рис. 3. Рубило

12. 11
відшукати сліди житла, складеного з довгих палок, каменів, гілок
і трави. На цьому місці перші люди жили, поки не з’їли коней.
Місце, де тривалий час жили прадавні люди, називають первісною стоянкою.
Що ж тут сталося майже 2 мільйони років тому? Уявімо
собі таку картину: кілька диких коней, рятуючись від хижака,
зірвалися з крутого обриву й розбилися. Тут їх знайшло стадо пра-
давніх людей. Тварин, які були ще живі, добили камінням. Потім
стадо розділилося на дві частини. Одні люди стерегли поживу, від-
ганяючи гієн, вовків і шакалів. Інші йшли до річки, щоб вибрати
потрібні камені. Знайшовши їх, люди бралися до роботи.
Щоб загострити камінь, треба десятки разів дуже сильно
й точно вдарити по ньому іншим каменем. Мавпа не впоралася б
із цим завданням, а перша людина вже навчилася виготовляти
примітивні знаряддя праці, тому її й назвали «людина вміла».
«Людина вміла» — наш далекий предок.
Згодом первісні люди навчилися виготовляти рубила. Це бу-
ли гострі камені, які ставали у пригоді в різноманітних випадках.
За допомогою рубила можна було розрити нору тварини, викопати
солодкі корені, перерубати гілку, розбити кістки вбитого звіра.
Точний і сильний удар рубилом збивав із ніг оленя чи антилопу.
До того ж, потрібний для виготовлення рубила камінь можна було
досить швидко знайти. Тому камінь став головним матеріалом для
виготовлення знарядь праці.
Час існування первісних людей учені називають палеолітом (давньокам’яним віком),
тому що основні знаряддя праці тоді виготовлялися з каменю.
3. «Людина прямоходяча». Клімат і рельєф нашої планети
змінювалися не раз. З’являлися нові гори, моря, річки. Багато
тварин і рослин, що існували в давні часи, вимерли. Чому ж ви-
жили прадавні люди? Вони змогли пристосуватися до нових умов
Рис. 4. Долина Олдувай (Східна Африка, Танзанія) — одне з найдавніших місць проживання
перших людей. Реконструкція

13. 12
життя. Люди стали вищими на зріст і сильні-
шими фізично, навчилися упевнено пересува-
тися на двох ногах. Приблизно 1,5 мільйона
років тому з’явилася «людина прямоходяча»,
стоянки якої знайдені в Африці, Європі та Азії.
Іноді таку людину називають пітекантро-
пом — мавполюдиною. У неї трохи збільшився
об’єм мозку — людина стала розумнішою. Вона
почала використовувати примітивну мову.
«Людина прямоходяча» — те саме, що пітекантроп.
Чим же займалася «людина прямоходя-
ча»? На стоянках людей цього виду археологи
знайшли скупчення кісток різних тварин. Отже,
«людина прямоходяча» успішно полювала.
Ще вона навчилася виготовляти нові знаряддя
праці, використовуючи не тільки камінь, але
й кістку. Кам’яними ножами перерізали м’ясо,
шкребками очищали шкури, різцями переріза-
ли сухожилля, кістки, дерево. Зі шкур тварин
робили одяг, ними накривали житла.
Мисливство — головне заняття «людини прямоходячої».
Рятуючись від холодів і негоди, «люди-
на прямоходяча» почала селитися в печерах.
У печері Чжоукоудянь (поблизу Пекіна, Китай)
археологи знайшли багатометровий шар по-
пелу. Що ж могло так довго горіти в печері?
Звичайно, багаття! Звідки з’явився у людей
вогонь, адже вони, як і тварини, боялися
пожеж, викликаних виверженнями вулканів
чи ударами блискавок? Люди перебороли свій
Рис. 5. Полювання на диких коней
Рис. 6. «Людина прямо-
ходяча». Уперше викопні
рештки «людини прямо-
ходячої» були знайдені на
о. Ява (Індонезія). Людям
цього виду належить за-
слуга освоєння величезних
територій Євразії

14. 13
страх і зрозуміли, що вогонь може стати їм
у пригоді, якщо навчитися підтримувати його,
зберігаючи на одному місці. Що ж змінилося
в житті прадавніх людей із появою вогню?
У печерах прадавніх людей стало тепліше
й безпечніше, адже навіть найгрізніші хижа-
ки боялися вогню. Приготовлена на вогні їжа
була смачнішою й більш поживною. Обпалена
вогнем гостра палка ставала твердішою і могла
вразити звіра з товстою шкурою. Вогонь став
надійним помічником і захисником прадавніх
людей.
Оволодіння вогнем зробило «людину прямоходячу»
сильнішою за тварин.
Рис. 7. Обробка
дерева кам’яним різцем.
Сучасний експеримент
§ 3. Родові общини «людини розумної»
1. Неандерталець. Ще в середині XIX
століття в долині Неандерталь (Німеччина)
були виявлені останки людини, кістки якої
нагадували скелет сучасної людини. Згодом
останки цього ж виду людей, що з’явилися
майже 200 тисяч років тому, були знайдені
в багатьох країнах. Цей тип людей дістав на-
зву «неандертальці».
Об’єм мозку неандертальця був значно
більший, ніж у пітекантропа або «людини
вмілої». Неандертальці були досить високи-
ми (1,7 м), широкоплечими, кремезними, мали
надзвичайну фізичну силу. Для виготовлення
знарядь праці, полювання та рибальства вони
використовували різні породи каменю, дерев та
кістки. Навіть найдужчі хижаки не могли подо-
лати таких людей.
Рис. 1. Неандерталець
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Чим перші люди відрізнялися від людиноподібних мавп? 2. Яке заняття
прадавніх людей називають «збиральництвом»? 3. Розкажіть про людське
стадо. 4. Чому первісні часи називають «кам’яним віком»? 5. Чим «людина
прямоходяча»відрізняласявід«людинивмілої»? 6*. Запервіснихчасіввимерло
багато великих і сильних тварин. Чому вижили слабкі прадавні люди?

15. 14
В умовах суворого холодного клімату неан-
дертальці стали хазяями темних печер, навчилися
добувати вогонь і будувати теплі житла. Зі шкур
зайців, вовків і лисиць вони за допомогою кістя-
них голок і сухожиль тварин шили грубі штани,
сорочки й плащі.
Неандертальці — попередники сучасної людини.
Неандертальці першими почали ховати по-
мерлих. Найвідомішими стали поховання в печері
Шанідар (Ірак), яку неандертальці використову-
вали дуже довго — понад 60 тисяч років. Серед
великої кількості могил, зроблених у різний час,
учених вразило одне поховання. Після смерті тіло
чоловіка було покладено в позу сплячої людини
й усипано квітами. Такі знахідки свідчать про ви-
сокий рівень свідомості неандертальців. Більшість
учених вважають, що неандертальці стали попере-
дниками й родичами «людини розумної».
2. «Людина розумна». Приблизно 45 тисяч
років тому з’явилася «людина розумна». Чому її
так називають? Дослідження скелетів показало,
що в неї були сильні, вмілі руки й розвинена мус-
кулатура. Об’єм мозку «людини розумної» і неан-
дертальця був майже однаковим. Однак у «людини
розумної» була краще розвинена та частина мозку,
у якій відбуваються основні розумові процеси.
Іншими словами, «людина розумна» була «розум-
ніша» за неандертальця. Не дивно, що й мова її
з часом ставала більш розвиненою.
«Людина розумна» — це людина сучасного вигляду,
із розвиненою мовою.
Становлення «людини розумної» збіглося
в часі із черговим льодовиковим періодом (100—
15 тисяч років тому). Як і неандерталець, «люди-
на розумна» зуміла пристосуватися до нових умов
життя. Вона будувала міцні житла, шила теплий
одяг. Тепер люди могли заселити й освоїти найвід-
даленіші куточки нашої планети.
Уперше скелети «людини розумної» були знай-
дені в печері Кро-Маньйон (Франція), тому «людей
розумних» ще називають кроманьйонцями.
Рис. 2. Способи
добування вогню:
тертя (африканські
мисливці) й висікання
іскри (сучасний
експеримент)
Рис. 3. Поховання
людини неандерталь-
ської

16. 15
«Людина розумна» — те саме, що кроманьйонець.
Нові місця люди освоювали за допомогою
складних знарядь, що виготовлялися з каме-
ню, дерева, кістки й рогу. Якщо гострий і тон-
кий кремінний наконечник з’єднати з тонким
і довгим дерев’яним руків’ям — виходив
спис. Якщо важке кам’яне рубило прив’язати
тонкими шкіряними ремінцями до короткого
дерев’яного руків’я та закріпити це з’єднання
смолою — виходила сокира. А якщо зроблений
із кістки наконечник прив’язати до легкого дер­
жака — виходив гарпун, який використовува-
ли для полювання на велику рибу та морських
тварин. Розкопки стоянок «людини розумної»
доводять, що люди вміли виготовляти більше
як 90 видів таких складних знарядь!
3. «Людина розумна» на полюванні.
Голов­ними заняттями «людей розумних» бу-
ли мисливство, рибальство та збиральництво.
Полювали переважно на стадних тварин: ко-
ней, биків, бізонів, оленів, мамонтів. Людина
не могла просто наздогнати й убити таких
швидких і сильних істот. Мисливці уважно
вивчали звички й поводження тварин, адже
від цього залежав результат полювання.
У тих місцях, де великі тварини з’явля­
лися часто, люди влаштовували глибокі ями-
пастки, на дно яких іноді вкопували загос-
трений кіл. Яму маскували гіллям, травою,
листям або снігом і терпляче чекали на здобич.
Звіра, який потрапив у пастку, добивали каме-
нями й гострими списами.
Найбільший успіх забезпечувало загінне
полювання. Мисливці влаштовували облаву:
криком, шумом, а іноді й вогнем зганяли тва-
рин до крутих обривів, глибоких ярів і грузь-
ких боліт. У визначеному місці на переляка-
них тварин могла чекати засідка з найдужчих
мисливців. Люди успішно полювали навіть на
мамонтів. Так, тільки на одній з відомих стоя-
нок «людини розумної» було знайдено останки
понад 900 мамонтів!
Рис. 5. Полювання на
бізона
Рис. 4. Знаряддя праці
«людини розумної»

17. 16
Полювання на великих і сильних тварин —
небезпечне й складне заняття. Для нього потріб-
ний постійний, добре організований колектив. Так
виникає нова форма об’єднання людей.
4. Родова община. «Люди розумні» поєд-
нувалися за родовою ознакою. Таке згуртоване
об’єднання родичів називають родовою общиною.
Як же було організоване життя в родовій об-
щині?
Уявімо собі житло «людей розумних», розта-
шоване на узліссі. Довгі жердини й кістки тварин
міцно зв’язані між собою шкіряними ременями
й у кілька шарів укриті шкурами. Чоловіки,
спритно орудуючи ножами й різцями, обробляють
тушу великого оленя, що потрапив уночі в пастку.
Старі виготовляють зброю, адже скоро всі чоловіки
роду вирушать на велике полювання. У кожного
мисливця має бути два-три списи, кам’яний ніж
і міцна, важка дубина.
Жінки й діти пішли збирати ягоди, гриби,
коріння. Ті, хто залишився, плетуть кошики,
кістяними голками зшивають шкури для одягу
й житла, доглядають маленьких дітей. Ось підліт-
ки беруть гарпуни і йдуть до річки ловити рибу.
Рис. 6. Жінка, що
збирає мед диких
бджіл. Наскальне
зображення
(Іспанія)
Рис. 7. Багато ро-
дових общин «люди-
ни розумної» про-
довжували жити
в печерах та гротах

18. 17
Усіма керує старійшина — найшанованіший і найдосвідчені-
ший мисливець. Зараз він уважно слухає повідомлення розвідни-
ків про те, що велика череда бізонів пасеться поруч із крутим,
зарослим колючим чагарником яром…
Увечері родичі збираються біля вогню. Усім старійшина
виділяє необхідну частку їжі, тому кожний член родової общини
зацікавлений, щоб його праця була корисною. Усе, що вдавалося
добути, розподілялося між усіма. Найстрашнішим покаранням
було вигнання з общини, адже це означало неминучу загибель:
одна людина не в змозі вистояти перед безліччю небезпек.
Родова община — об’єднання кровних родичів, які вели спільне господарство.
Житло, знаряддя праці, шкури, плоди — усе майно роду
спільне. Життя родової общини керується принципом «один за
всіх і всі за одного». Кожний готовий прийти на допомогу роди-
чеві й знає, що його теж не кинуть напризволяще.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. За допомогою карти на с. 8 з’ясуйте, у яких частинах світу були знайдені остан-
ки неандертальців. 2. Які нові знаряддя праці згадуються в пункті 1 параграфа?
Чим вони відрізняються від знарядь праці «людини прямоходячої»? 3. Які спосо-
би полювання на великих тварин застосовували кроманьйонці? 4*. Поясніть,
чому стадо «людей вмілих» не змогло б організувати полювання на мамон-
та. 5. Чому об’єднання «людей розумних» дістало назву «родова община»?
Чому «родова»? Чому «община»? 6. Розкажіть про організацію життя родової
общини. Якби ви були членом родової общини, яку б роботу виконували?
§ 4. Зародження мистецтва та релігійних вірувань
1. Прадавні художники. У 1879 році на півночі Іспанії
в печері Альтаміра були виявлені малюнки давніх людей. Учені
поставилися до цього відкриття з недовірою: вони вважали, що
давні люди не вміли малювати. Однак археологи знаходили все
нові й нові підтвердження існування печерного живопису. Іноді
зображення тварин були висічені на скелях. Виявилося, що кро-
маньйонці були чудовими художниками. Що ж вони малювали?
Кроманьйонці малювали тварин, яких бачили майже щод-
ня. Це зображення оленів, коней, бізонів, мамонтів і печерних
ведмедів. Давні художники на диво точно змогли передати рухи
тварин, їхню красу й силу.
Із появою «людини розумної» зароджується мистецтво.

19. 18
Давні художники не тільки малювали
людей і тварин. На стоянках «людини ро-
зумної» археологи знаходять також кам’яні
та глиняні фігурки. Зброю, житло, знаряддя
праці людина прикрашала майстерним різьб-
ленням. Учені впевнені, що в кроманьйонців
було добре розвинене почуття прекрасного.
На стінах печер і скелях збереглися
малюнки тяжко поранених списами тварин.
Деякі картини давні художники виконували
у віддалених куточках печер, подалі від чужо-
го ока. Іноді на малюнках, великих кам’яних
або глиняних фігурах ведмедів, левів, бізонів
знаходять сліди від ударів списами й сокира-
ми. Навіщо прадавні люди били зброєю зобра-
ження звіра?
2. «Звіре, дай себе вбити!» Життя «лю-
дини розумної» залежало від удалого полю-
вання. Сліди звірів давні мисливці «читали»
так само добре, як ми читаємо книгу. Збирачі
знали особливості багатьох рослин і грибів,
адже їх використовували не тільки в їжу, але
й для приготування ліків і отрут. І все-таки
кроманьйонці часто голодували.
Люди шукали відповіді на важливі для
себе запитання: «Чому іноді полювання закін-
чується вдало, а іноді багато днів не вдається
вбити жодної тварини? Чому розлилася річка,
і звірі загинули або пішли до інших місць?
Чому з великої гори з гуркотом викидається
вогонь і підпалює ліс, де було багато їжі?».
Людина прагнула панувати над природою
й наполегливо шукала способи здійснення
цього бажання. А що як намалювати на стіні
печери ураженого зброєю звіра? Раптом це
допоможе на полюванні? А якщо намалювати
бізонів у глибині печери, може вони ніколи
не підуть із цих місць? Можливо, якщо люди
зачарують здобич, полювання буде вдалим?
От чому на стінах печер археологи зна-
ходять дивні зображення чи то людей, чи
то тварин. На них надягнуті шкури та зві-
рині маски, їхні голови прикрашені рогами.
Рис. 1. Бізон. Малюнок
у печері Альтаміра
Рис. 2. Прадавній «скуль-
птор» за роботою

20. 19
Це чаклуни. Вони виконують особливі магічні
дії, якими «зачаровують» звіра та вселяють
мисливцям віру в успіх. Чаклунство зберегло-
ся до наших днів. Так, наприклад, мисливці
одного африканського племені перед полюван-
ням виконують танець, де одні зображують
антилоп, що тікають, а інші — мисливців.
«Антилопи» відчайдушно відбиваються від
мисливців, але зрештою «гинуть» під удара-
ми списів. Мисливці вважали, що тільки при
«правильному» виконанні танцю полювання
буде вдалим.
Чаклунство — це магічні обряди, що мають забезпечити
успіх якої-небудь справи.
Давні мисливці й збирачі вважали себе
частиною природи. Вони вірили, що звір,
рослина чи предмет — їхній далекий предок,
тотем. Слово «ототем» у перекладі з індіансь-
кої мови означає «його рід». Багато родових
общин вважали себе нащадками якогось то-
тема й називали себе його ім’ям. Наприклад,
рід Чорної Черепахи, рід Самотнього Вовка
тощо. Під час розкопок прадавніх стоянок
були знайдені окремі поховання кісток і чере-
пів бізонів, лосів, ведмедів, вовків. Це могили
тотемів. Одного разу дослідники знайшли два
черепи печерних левів, які давні мисливці
встановили біля входу в печеру. Так тотем
охороняв житло людей.
3. Дорога до «країни мертвих». У моги-
лах давніх людей археологи знаходять списи,
гарпуни, сокири, намиста й браслети з бивнів
мамонта, іграшки та інші предмети. Навіщо ці
речі були залишені в могилі?
Від голоду й болю людина занедужува-
ла, непритомніла, марила. Їй могли снитися
дивні сни. Як «людина розумна» пояснювала
ці явища? Вона вірила, ніби в усьому, що її
оточує, живуть надприродні істоти — духи.
Кожна людина жива доти, доки в ній живе
душа. Коли людина спить, її душа залишає
тіло й зустрічається з іншими душами. Тому
Рис. 3. Намисто зі скам’я­
нілих черепашок і зубів
песця
Рис. 4. Чаклун, що
зображує оленя. Рисунок
із печери Ле-Труа-Фрер
(Франція)
Рис. 5. Обрядовий
шолом-маска північно­
американських індіанців

21. 20
перекладати сплячу людину на інше місце небезпечно, оскільки
душа може не знайти свого тіла? А якщо це станеться, людина
помре. Але не помре її душа, яка вирушить у далеку й прекрасну
«країну мертвих».
Шлях до цієї країни далекий і важкий, тому в дорогу збира-
ють усе необхідне. Для цього в могилах разом із померлими зали-
шали знаряддя праці, одяг, прикраси, їжу. Якщо душа не знайде
дорогу до «країни мертвих», вона повернеться й буде турбувати
живих людей. Щоб цього не сталося, покійників ховали подалі
від жител і засипали землею.
Із цих уявлень «людини розумної» поступово складається
первісна релігія.
Первісна релігія — віра людей у чаклунство, тотеми,
існування душі, життя після смерті.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Чому первісне мистецтво часто називають «печерним»? 2. Що і з якою
метою зображували давні художники? 3. Чому вчені не знайшли малюнків
«людини прямоходячої»? Чи могли з’явитися такі малюнки? 4. Чому в «людини
розумної»виниклавіравнадприроднісили,ав«людинипрямоходячої»релігійних
вірувань не було? 5. Поясніть терміни чаклун, тотем, душа. 6*. Іноді спортивні
команди носять дивні, на перший погляд, назви: «Чорні соколи», «Червоні бики»,
«Могутні буйволи». Сліди яких первісних вірувань збереглися в цих назвах?
Рис. 6. Поховання кроманьйонця

22. 21
У печері Maу-Maу
* Вохра — червона глина; у давнину вважалася символом тепла, життя й крові.
У заростях густого чагарника, зарившись у мох і суху траву,
лежав тринадцятирічний хлопчик. Уже кілька днів він спостері-
гав за мешканцями печери. Його звали Гур, він був із роду Білого
Лося. Утім, ніякого роду вже не було…
Одного разу вночі люди його роду прокинулися від страшно-
го гуркоту, який швидко наростав. Із високих гір на місце їхньої
стоянки обрушилися потоки бруду й каміння. Після швидкого
танення снігів вода переповнила гірське озеро й ринула в долину.
Міцні житла, укріплені великим камінням і складені з бивнів
і лопаток мамонтів і носорогів, були зметені грязьовим потоком
разом із мешканцями. Живим залишився тільки Гур. Багато днів
і ночей хлопчик біг із проклятої долини. І от він тут…
Іноді в сутінках він потай пробирався до великої сміттєвої
ями, розташованої неподалік печери, де можна було знайти за-
лишки їжі. Гур був здивований великою кількістю кісток бізонів,
оленів, кабанів, вовків і зайців та відсутністю кісток ведмедя.
Йому подобалося м’ясо ведмедя, а ведмежим жиром старий Вом
лікував багато хвороб. У ямі було багато шкаралупи горіхів, че-
репашок, шишок, пожованої кори, риб’ячих кісток, шматочків
шкур і уламків кременя різної форми.
Учора жителі печери кістяними лопатами й дубовими колами
вирили неглибоку яму, дно якої встелили товстим шаром свіжої
трави. Потім туди опустили тіло людини, уклавши її на правий
бік. Зверху небіжчика посипали червоним порошком — вохрою*.
Поруч із померлим поклали спис, кістяну голку, кремінний шкре-
бок і великий шматок смаженого м’яса. Тіло укрили оленячою
шкурою, а яму засипали землею та завалили камінням. Після цьо-
го чоловіки повернулися до печери, а жінки й діти, прихопивши
плетені кошики й мішки, вирушили до лісу. Увечері вони повер-
нулися з горіхами, соковитими плодами та смачними корінцями.
Гур відчув гостре почуття голоду, у нього запаморочилася го-
лова, і, знесилений, він заснув. У цю ніч до нього знову приходили
душі родичів. Хлопчик бачив велетня Кха, мудрого Вома, добру
й ніжну Бун. Вони кликали його із собою. Але гордий Гур не хотів
відпускати свою душу. Він вирішив вийти до чужих людей…

23. 22
Жителі печери ховають товариша.
У сухій і чистій печері горів вогонь.
Гур пробрався до великої сміттєвої ями.Гур спостерігає за мешканцями печери.
На стоянку обрушилися потоки
бруду й каміння.

24. 23
Високий і сильний мисливець Ку-Мау дав Гуру легкий дротик. Тепер він один із Мау-Мау.
Стіни й стеля печери були покриті дивними зображеннями звірів.

25. 24
Вхід до печери прикривала велика стара шкура мамонта.
Там горів вогонь та відчувалось тепло й сухість. Коли очі звикли
до півмороку, хлопчик помітив уздовж стін печери купи листя,
сухої трави й моху, накриті шкурами тварин. Поруч були акурат-
но складені списи й дротики. Трохи далі лежали великі дерев’яні
дрюки з насадженими на них іклами тварин, кам’яні сокири
з дерев’яним руків’ям, кістяні кинджали із загострених рогів
оленів і биків. Але де ж люди?
Нарешті в далекому кутку печери Гур знайшов вузький зви-
вистий хід і, не роздумуючи, рушив ним назустріч своїй долі. Він
увійшов у величезний підземний зал, освітлений смолоскипами.
Стіни й стеля печери були покриті дивними зображеннями звірів.
Затаївши подих, Гур очікував, що от-от величні зубри, дикі коні
з гривами, що розвіваються, красені-олені й волохаті мамонти
зійдуть із кам’яних стін. У відблисках світла здавалося, що звірі
рухалися, бігли, стрибали, падали, перепливали річки. У центрі
печери стояв виліплений із глини великий ведмідь, що піднявся
на задні лапи. Біля його ніг сиділа дивна людина, на голові якої
красувалися оленячі роги, а тіло було розфарбоване червоними
й білими візерунками. Людина гуркотіла кістяними тріскачками
й вигукувала: «May-May!». Цей вигук повторювали всі чоловіки,
озброєні списами й дротиками. Пританцьовуючи, вони водили
лиховісний танок навколо фігури ведмедя. По черзі мисливці ви-
ходили з кола й кидали списи в зображення звірів. Усякий точний
кидок супроводжувався радісними вигуками людей: «May-May!».
Спочатку ніхто не звернув уваги на прибульця. Але раптом високий
і сильний мисливець, якого називали Ку-Мау, підійшов до Гура.
Плечі мисливця прикрашало хитромудре татуювання, а на грудях
красувалося намисто з левиних і вовчих зубів. Він узяв хлопчика
за руку, вручив йому легкий дротик і ввів у кільце танцюючих
мисливців. Гур зрозумів, що тепер він — один із May-May…
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Доведіть, що в розповіді мова йде про «людину розумну», а не про «лю-
дину прямоходячу». 2. Розкажіть про заняття людей роду May-May. 3. Чи
можемо ми назвати людей роду May-May родовою общиною? Свою точку зору
обґрунтуйте прикладами. 4. Які типи житла давньої людини згадуються в роз-
повіді? Опишіть їх. 5*. Чому в сміттєвій ямі Гур не знайшов кісток печерних
ведмедів? 6. На прикладі життя родів Білого Лося і May-May розкажіть про
релігійні вірування давніх людей.

26. 25
Розділ 2. ПЕРВІСНІ хлібороби й скотарі
13 10 9,5 7 6 5 3,5
Приручення
людиною собаки
Виникнення земле-
робства в західній азії
Приручення тварин,
виникнення скотарства
Початок використан-
ня людиною міді
Поява перших
міст
Початок виплавлян-
ня людиною бронзи
Початок вироб-
ництва заліза
тис. років
тому
Перші землероби й скотарі
— Протоміста
— Давні центри металообробки
— Великі релігійні центри,
святилища
Чатал Хююк
ДжармоЄрихон
Фаюм
— «Родючий півмісяць», най-
давніший район виникнення
землеробства та скотарс-
тва
— Напрямки розповсюдження
виробляючого господарс-
— Найважливіші центри
ви­никнення землеробства
Родові общини «людей розумних» зуміли
пережити суворі часи останнього льодови-
кового періоду. Збиральництво, мисливство
та рибальство забезпечували общини тільки
необхідниммінімумомпродуктівдлявиживан-
ня. Люди вели привласнююче господарство,
оскільки користувалися продуктами, створе-
ними природою. Значне потеплення призве-
ло до серйозних змін не тільки в природі, але
й в організації життя людського суспільства.
Приблизно 10 тисяч років тому в Передній
Азії та Єгипті виникло землеробство, люди
навчилися вирощувати пшеницю, ячмінь,
горох. Трохи пізніше до культурного виро-
щування рослин прилучилися Китай (просо,
рис, соя) і Центральна Америка (кукурудза,
квасоля, гарбузи). У цей же час почали при-
ручати й розводити тварин — так виникло
скотарство. Поряд із кам’яними знаряддями
праці використовувалися перші предмети,
виготовлені з металу. У багатьох регіонах
світу епоха бронзи завершує історію первіс-
ного суспільства.
Землеробство й скотарство —
відтворюючі типи господарства.

27. 26
§ 5. Виникнення землеробства і скотарства
1. Час відкриттів і винаходів. Майже
13 тисяч років тому на Землі почалося потеп-
лення. Льодовик танув і відступав на північ,
залишаючи по собі безліч річок і озер. Через
водні перешкоди треба було якось переправля-
тися, і тому людина створила перший транс-
портний засіб — пліт. Пізніше зі стовбурів
великих дерев люди навчилися робити човни.
На плотах і човнах вони вирушали освоюва-
ти нові землі. Поселення людей з’явилися
в Америці та Австралії, на далеких островах
Тихого океану.
Зміна клімату призвела до загибелі ба-
гатьох рослин і тварин. Вимерли мамонти,
шерстисті носороги, гігантські олені, печерні
ведмеді й леви. На дичину, яка залишилася,
треба було полювати по-новому. Створюючи
хитромудрі пастки, люди навчилися викорис-
товувати силу гнучкого дерева. Так виник лук.
Стріла, випущена з нього, уражала тварину на
Рис. 2. У давньому селищі «людини розумної». Які зміни в житті людей порівняно з «родовою
общиною» (рис. 7 на с. 16) відбиті на малюнку?
Рис. 1. Полювання на
оленів із луком і соба-
кою. Наскальний живопис
(Туреччина)

28. 27
відстані 70—80 кроків. У деяких районах Азії
та Америки полювали за допомогою тонкої
двометрової трубки — духової рушниці. У ній
містилася коротка стріла, кістяний наконечник
якої був змащений отрутою. Мисливець із си-
лою видував стрілу, і вона летіла на відстань до
25 кроків. Уражені дрібні тварини гинули мит-
тєво, а великих звірів отрута паралізовувала.
У цей період люди навчилися майстерно
обробляти різні види каменю. Вони розщеплю-
вали кремінь на невеликі, тонкі, дуже гострі
пластинки, які слугували наконечниками
списів, стріл, дротиків, лезами ножів і різців.
Кремінні пластинки, з’єднані з дерев’яним або
кістяним руків’ям, перетворювалися на такі
потрібні знаряддя, як пилка або серп. Прадавні
вмільці могли свердлити й шліфувати камінь,
виготовляючи таким чином кремінні сокири.
Час появи нових кам’яних знарядь праці на-
зивається неолітом — новокам’яним віком
(11—7 тисяч років тому).
Неоліт — час рішучих змін у житті людського суспільства.
Давні люди зберігали їжу у плетених ко-
шиках, обмазаних глиною. Одного разу такий
кошик випадково опинився біля вогню… Його
стінки стали твердими, як камінь. Можна при-
пустити, що саме так люди відкрили спосіб ви-
готовлення глиняного посуду. Незабаром вони
почали виготовляти й інші вироби з глини.
Отже, зміна клімату й природних умов,
поява складних знарядь праці привели до ви-
никнення нових занять у згуртованих родових
общинах давніх людей.
2. Від збиральництва до землеробства.
У країнах із теплим вологим кліматом росли дикі
злаки — пшениця, ячмінь, рис. Жінки зрізали
колоски рослин серпами, зробленими з гострих
кремінних пластинок. Частина зерен падала на
землю й проростала. З одного зернятка виростав
новий колосок. Люди спочатку лише збирали
злаки, що виросли випадково, а потім почали
їх сіяти. Сокирами вони розчищали площі від
1) 2) 3)
4)
Рис. 3. Знаряддя праці
й посуд епохи неоліту.
1) Сокира. 2) Мотика.
3) Серп. 4) Горщик
Рис. 4. Обробка землі
мотикою

29. 28
чагарників та лісу. Так 10 тисяч років тому виникло землеробство.
Для того щоб зерно краще росло, його треба кидати в пухку землю.
Розпушували землю мотикою — палкою з прив’язаним до неї на-
конечником із рогу або каменя (рис. 5). Потім у землю закопували
зерна. Оскільки головним знаряддям праці в давньому землеробстві
була мотика, його назвали мотичним.
10 тисяч років тому виникло мотичне землеробство —
вирощування культурних рослин.
Найдавнішим центром землеробства вчені вважають Західну
Азію. Згодом воно набуло розвитку й в інших частинах Азії, а та-
кож Африці, Америці та Європі.
3. Від мисливства до скотарства. Під час удалого полювання
люди забирали до себе дитинчат убитих тварин. Якийсь час їх від-
годовували, а потім, коли їжі не вистачало, з’їдали. 12—13 тисяч
років тому людина приручила собаку, який допомагав охороня-
ти житло й полювати. Використання навчених собак зробило
полювання особливо успішним. Поступово люди приручили кіз,
свиней, овець, корів. Це забезпечувало їх м’ясом, молоком, шку-
рами, вовною незалежно від результатів полювання. Так виникло
скотарство.
9,5 тисячі років тому виникло скотарство — розведення свійських тварин.
У районах, непридатних для землеробства, основну увагу
люди приділяли скотарству. Але збільшення поголів’я приводи-
ло до того, що худоба швидко поїдала рослинність, тому череди
доводилося переганяти на нові пасовища (рис. 6). Так поступово
виникло кочове скотарство.
Плетіння кошиків, мішків, торб, килимків наштовхнуло
людей на думку у такий же спосіб виготовляти одяг. Але одяг не
можна плести з лозин і грубих волокон, для нього потрібні нитки.
Так було винайдене прядіння. Жінки пряли нитки з вовни тва-
рин або волокон льону, а потім з’єднували їх у полотнину — так
виникло ткацтво. Вовняну чи лляну тканину виготовляли на
примітивному ткацькому верстаті.
1) 2) 3) 4)
Рис. 5. Від колосся до борошна. 1) Жнива. 2) Молотьба. 3) Віяння. 4) Здрібнювання зерен

30. 29
4. Початок обробки металів. Якось давній майстер не-
вдоволено відкинув убік важкий камінь червонястого кольору.
Розколоти його не вдалося. Камінь розплющився й змінив фор-
му. Із непотрібного каменя разом з іншим камінням улаштували
вогнище. Через якийсь час люди помітили, що дивний «камінь»
почав пузиритися й розтікатися. Але коли вогонь залили водою,
застиглий «камінь» знову затвердів…
Можливо, саме так 7 тисяч років тому люди відкрили новий
матеріал для виготовлення знарядь праці — метал. Спочатку лю-
дина навчилася обробляти м’який метал — мідь. Її розплавляли
й заливали в кам’яні чи глиняні форми тих предметів, які хотіли
отримати. Коли метал застигав, форми розбивали. Виходили кин-
джал, майже готова мідна сокира чи наконечник списа, які треба
було лише з’єднати із сокирищем або держаком. М’яка мідь пос-
тупалася каменю в гостроті й міцності, але її завжди можна було
нагострити, переплавити, перекувати. Услід за мідними з’явилися
золоті й срібні вироби.
Однак метал ще довго не міг повністю витіснити камінь.
Вироби з міді були рідкістю й дуже високо цінувалися.
Щоб виготовляти вироби з металу й глини, потрібні не ли-
ше спеціальні знання, уміння й пристосування, але й багато часу
(рис. 7). Людина мала займатися тільки цим, не відволікаючись
на землеробство чи скотарство. Так виникло ремесло — професійне
Рис. 6. На стоянці скотарів-кочівників

31. 30
виготовлення різних виробів. Першими ремісниками були ковалі
й гончарі. Але ремісник також потребував їжі, а хлібороби й ско-
тарі готові були віддати плоди своєї праці за ремісничі вироби.
Так виник обмін.
Отже, 11—7 тисяч років тому за допомогою нових знарядь
праці та матеріалів давні люди навчилися самостійно виробляти
продукти, необхідні для життя. Такий спосіб ведення господарства
називається відтворюючим. Люди обробляли землю, вирощували
культурні рослини й розводили свійських тварин. Ремісники ви-
робляли для хліборобів і скотарів знаряддя праці та зброю. Люди
стали менше залежати від примх природи, менше голодували,
довше жили. Їхня кількість зросла. Змінився весь порядок життя
первісного суспільства.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Чому в епоху неоліту полювання давніх людей стало більш успішним? 2. Які
відкриття й винаходи зробили давні люди після потеплення на Землі? 3*. Люди
часто вживають прислів’я: «Що посієш, те й збереш». Чи завжди було справед-
ливим це твердження? 4. Чому вчені називають період 11—7 тисяч років тому
новокам’яним віком? 5. Як ви вважаєте, які винаходи й відкриття найвірогідніше
були зроблені жінками, а які — чоловіками? Чому так сталося? 6. Чим земле-
робство і скотарство відрізняється від збиральництва й мисливства? 7. Чому
мідні знаряддя праці та зброя так і не витіснили предмети з каменя?
§ 6. На порозі цивілізації
1. Роди об’єднуються в племена. Землеробство й скотарство
надійно забезпечували давніх людей їжею, однак нові заняття ви-
магали об’єднання зусиль багатьох людей. Землероби осушували
болота, вирубували ліси. Вони насипали земляні греблі, щоб захис-
тити свої поля й житла від розливів річок. Такі роботи були не під
силу одній общині, тому кілька родів об’єднувалися в племена.
Плем’я — це об’єднання кількох родових общин, що жили на одній території.
На чолі племені стояла рада старійшин. Вона приймала рі-
шення з найважливіших життєвих питань, розв’язувала супере-
чки, судила й карала винних. Іноді між племенами починалися
1) 2) 3)
Рис. 7. Лиття міді. 1) Роздування вогню в деревному вугіллі. 2) Виймання тигля з розплавленим
металом. 3) Розливання металу у форми.

32. 31
війни. Кожне плем’я прагнуло зберегти за
собою кращі землі й пасовища, захопити
багату здобич і бранців. Чоловіки племені
вибирали військового проводиря — вождя.
Зазвичай ним ставав найбільш досвідче-
ний, сильний і хоробрий воїн. Разом із
радою старійшин вождь керував життям
племені.
2. Від родової общини — до сусід­
ської. Землероби помітили, що врожай
залежить від якості обробітку ґрунту.
Насіння набирає більше сили, якщо пот-
рапляє глибше в землю. Згодом мотику за-
мінили важкою колодою з довгим гострим
суччям. Її тягли по землі чоловіки. Такий
пристрій краще спушував землю й залишав
на ній рівні борозни. Так виникло рало.
Згодом у нього стали запрягати тяглових
тварин: ослів або биків. Управляти ралом
і тваринами могли тільки чоловіки. Орне
землеробство дозволяло обробляти такі
ґрунти, де мотика була безсила.
Майже 6 тисяч років тому ковалі
навчилися виплавляти бронзу. Цей сплав
складається з однієї частини олова та
дев’яти частин міді. Бронза міцніша за
мідь. Знаряддя праці та зброя з бронзи
зробили давніх людей ще сильнішими.
Однак тривалий час такі вироби викорис-
товувалися тільки в урочистих випадках
і зберігалися як скарби.
В епоху бронзи (6—4 тис. років тому) поступово
закінчується історія первісного суспільства.
Тепер одна велика родина могла са-
мотужки обробити наділ — ділянку землі
на общинному полі. Кожна родина вела ок-
реме господарство й розпоряджалася своїм
врожаєм і майном. У поселеннях хліборобів
ставало все більше жителів. Їх поєднували
вже не родинні, але сусідські відносини.
Так родову общину поступово змінила
сусідська община. Земля, пасовища, ліси
Рис. 1. Вождь на чолі загону
лучників. Наскальний малюнок
Рис. 2. Рало — давній поперед­
ник плуга
Рис. 3. Обробіток землі ралом

33. 32
залишались у ній спільною власністю.
Сусіди-общинники спільними зусиллями
обробляли й захищали свою землю. Отже,
як і раніше, люди мали допомагати один
одному.
Члени сусідської общини разом користувалися землею,
але вели самостійне господарство.
У кожній сусідській общині були свої
ремісники — ковалі та гончарі. Вони жили
за рахунок обміну своїх виробів на хліб, ін-
ші продукти й худобу. Іноді общини різних
племен збиралися в домовленому місці для
обміну знаряддями праці, прикрасами та
продуктами. На місцях обміну влаштову-
вали загальні свята й бенкети.
3. Ідоли, святилища, жерці. За брон-
зового віку люди, як і раніше, залежали
від природної стихії. Вони боялися посухи
й повеней, холодних зим та лютих хижаків.
Люди вірили, що силами природи, життям
рослин, тварин та їх власним існуванням
керують всемогутні істоти — боги. Бог
блискавки може підпалити ліс. Бог сонця
може зігріти посіви своїми променями. Бог
вітру — розігнати хмари.
Люди уявляли богів схожими на себе
або на тварин. Вони виготовляли ідолів —
кам’яні, дерев’яні чи глиняні зображення
богів, які встановлювали у своїх дворах або
Рис. 5. Неолітичне святилище
Стоунхендж (Англія)
Рис. 4. Жіночі клопоти
в первісній родині

34. 33
хатинах. До такого ідола можна було звернути-
ся з проханням — молитвою. Щоб задобрити
бога, необхідно було принести йому особливий
дарунок — жертву. Зазвичай богам дарували
продукти чи ремісничі вироби. Іноді ж люди
ображалися на богів. У цьому випадку ідолів
ставили в кут або сікли лозинами.
Ідолів головних богів установлювали
в особливих місцях — святилищах. Тут до
богів зверталися з молитвами й справляли
жертвування. У жертву богам приносили тва-
рин і навіть людей (як правило полонених).
Вважалося, що спілкуватися з богами можуть
тільки особливі люди — жерці. Вони переда-
вали богам прохання простих людей, здійс-
нювали необхідні обряди й молитви. Жерці
та старійшини збирали з простих общинників
подарунки для богів і святилищ.
Жерці — люди, які служили богам.
4. Поява нерівності. Череда слонів прой­
шла полем і втоптала в землю дозрілий уро-
жай. Повінь залила водою частину общинних
земель. Пожежа згубила врожай на полях,
розташованих поблизу лісу. Від таких нещасть
страждала не вся община, а окремі родини.
Деяким общинникам доводилося брати зерно
чи худобу в борг, який потім необхідно було
відробити на чужому полі чи повернути в біль-
шому розмірі. Так одні родини ставали багат-
шими, інші — біднішими.
Розвиток землеробства, скотарства й ремесла, а також
поява сусідських общин створили умови для виникнення
нерівності між людьми.
Добробут общини багато в чому залежав
від старійшин, вождів і жерців. Старійшини
вирішували суперечки між общинниками.
Вожді здійснювали грабіжницькі походи
й поверталися з багатою здобиччю й бранцями.
Більша частина добутого залишалася вождям.
Жерці молили богів про гарний урожай, про-
сили захисту від хвороб і недругів. За це прості
Рис. 6. Дерев’яний ідол
з Ладоги (Росія)
Рис. 7. Кам’яний ідол.
Знайдений у помешканні
давньої людини (Сербія)

35. 34
общинники повинні були віддячувати старійшинам, вождям і жер-
цям дарунками. Поступово такі дарунки стали обов’язковими.
Деяким шанованим старійшинам і вождям удавалося передати
свою владу в спадщину. Їхні діти й нащадки теж керували жит-
тям племені. Такі родини ставали відомими, знаменитими, вель-
можними — так виникла знать. Вона привласнювала кращі землі
й дарунки простих общинників, ставала багатшою, розпоряджа-
лася скарбами й статками всього племені. Знатні люди носили
прикраси із золота й срібла, удягалися в красивий дорогий одяг.
Їм не доводилося обробляти свої поля та доглядати худобу — це
за них робили бранці.
Із появою знаті посилюється нерівність між людьми.
5. Перші міста. Успіхи в землеробстві привели до росту на-
селення сусідських общин. З’явилися великі поселення, кожне
з яких налічувало кілька тисяч осіб. Знатні родини дбали про
збереження своєї влади й багатства. Жерці вимагали захисту
святилищ та ідолів. Тому навколо великих поселень почали зво-
дити високі стіни, прокладати глибокі рови та земляні вали. Так
виникли перші міста. До числа найдавніших міст, відомих архе-
ологам, належать Чатал-Хююк та Єрихон. Ці міста Передньої Азії
досягли розквіту в епоху бронзового віку.
Рис. 8. Будівництво житла в Чатал-Хююку.
Реконструкція за результатами археологічних
розкопок
Чатал-Хююк з висоти пташиного
польоту. Реконструкція
Для будівництва житла та інших
споруд мешканці міста широко
використовували глиняну цеглу, яку
висушували на сонці
Драбина,
яка вела в дім
через дах
Глиняні
стіни
Центральне
вогнище
Штукатурка

36. Життям міста керував правитель — цар. Зазвичай царями
ставали вожді сильних племен. Владу царя захищало військо, яке
спочатку складалося з друзів і родичів царя. У місті працювали
найкращі ремісники. Тут розміщувалося головне святилище. Сюди
доставляли військову здобич і бранців. У будинку царя зберігали-
ся скарби племені.
Міста стають основою сили й могутності перших царів.
Добре укріплене місто поступово підкоряло своїй владі
сусідні племена та общини. Цар керував усією підвладною йому
територією.
Отже, розвиток землеробства, скотарства й ремесел при-
водить до появи сусідських общин, де кожна родина господарює
та розпоряджається результатами своєї праці. Серед общинни-
ків зростає нерівність, унаслідок чого влада опиняється в руках
знатних родин. У Передній Азії виникають перші міста, якими
керували царі. Таким чином, поступово закінчується первісна
історія людства. Починається історія давніх цивілізацій.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Чому родові общини об’єднувалися в племена? Хто керував життям пле-
мені? 2. Як виникає орне землеробство? 3. Поясніть різницю між родовою
та сусідською общинами. 4. Поясніть слова ідол, святилище, жрець, жер-
твоприношення. 5*. Чому в епоху бронзи значно зростає роль чоловіків
у суспільстві? 6. Чим відрізнялася влада старійшини родової общини від влади
перших царів?
Рис. 9. Давнє місто Єрихон.
Реконструкція

37. 36
Напередодні походу
Увечері у великому селищі землеробів тривожно загримів
бойовий барабан. Усі чоловіки зібралися на майдані послухати, що
скаже вождь? Цього разу звістка про військовий похід не виклика-
ла радості в Дато. Він прожив уже досить довго й знав, що війна не
для всіх закінчується перемогою та багатою здобиччю. Дато й Мате
мали трьох дорослих синів, у яких теж були свої діти. Однією вели-
кою родиною вони обробляли наділ землі на общинному полі. Волога
весна й тепле літо обіцяли гарний урожай. І от знову війна…
Рано-вранці, тільки-но Денне Світило зібралося залишити
свій дім, Дато вже був готовий вирушати в дорогу. Спершу він
попрощався з великими й сильними волами. Він пишався своєю
худобою. Воли легко тягли важке рало, що дозволяло добре оброб-
ляти землю. У кутку двору Дато зрушив важку кам’яну кришку,
що накривала глибоку зернову яму. Він лишився задоволений:
пшениці цілком вистачить до нового врожаю, навіть якщо дове-
деться передати кілька кошиків зерна в засіки святилища.
Біля ніг Дато скавучав вірний пес Хаж, який уже й забув,
коли востаннє був на полюванні. Щоранку Хаж супроводжував
хазяйських кіз на схили гір, а ввечері приганяв їх додому. Усі нав-
круги дивувалися, як собака відрізняє «своїх» кіз від сусідських.
Тим часом Дато повернувся в дім. Дійшовши до середини
кімнати, він ліг на живіт і всім тілом пригорнувся до прохолодної
глиняної підлоги. Там, під тонким її шаром були могили його бать-
ка, діда й прадіда. Дато здавалося, що він відчуває биття сердець
предків, чує їхні голоси, убирає в себе їхню силу й мудрість. У тяж-
кі хвилини він завжди подумки звертався по допомогу до предків.
Потім Дато підвівся, узяв спис із гострим і тонким наконеч-
ником із красивого, твердого каменю — обсидіану, довгий кремін-
ний ніж і лук із десятком стріл. За плече перекинув дерев’яний
щит, обшитий волячою шкурою. У дворі на нього мовчки чекали
сини — зі зброєю й триденним запасом їжі. Дато помітив, що мо-
лодший син прихопив із собою важку кедрову палицю. Йому явно
хотілося швидше показати своє молодецтво й силу.
Голова сім’ї спокійно й ніби знехотя попрощався зі своєю
дружиною Мате. Вона знала, що в особливому місці зариті два
прекрасні бронзові кинджали. Якщо з чоловіком станеться лихо,
кинджали можна обміняти на зерно. Великій родині хліба виста-
чить надовго.

38. 37
У великому селищі землеробів тривожно загримів бойовий барабан.
Пшениці цілком вистачить до нового врожаю. На дворі Дато мовчки чекали сини.
Часом пересуватися довелося по дахах
глинобитних будинків.
Гончар Мирал і коваль Лакрон
за роботою.

39. 38
Святилище розташовувалося у верхній частині селища, на
крутому схилі гори. Чоловіки один за одним ішли знайомою доро-
гою по вузьких, кривих вуличках. Невдовзі пересуватися довелося
по дахах глинобитних будинків. Іншого шляху не було, й усі до
цього звикли. У цій частині селища будинки тісно тулилися один
до одного. Дато помітив, що всі сусіди вже давно зайняті справою.
Гончар Мирал порався біля печі для випалу посуду. Коваль Лакрон
постукував кам’яним молотом по мідній пластині — незабаром із
До святилища увійшли тільки глави великих сімей.
Молодим воїнам кортіло вступити в бій із ворогом.

40. 39
неї вийде чудової краси браслет. Ні Мирала, ні Лакрона на війну
не беруть — бережуть їхнє життя. Свою частку здобичі вони й так
отримають.
До святилища ввійшли тільки голови великих сімей. Тут
у будь-який час доби горіли два смолоскипи й панував лиховісний
напівморок. Підлогу встеляли звірині шкури. У молодості Дато
здолав лютого леопарда, якого всі називали «Плямиста смерть»,
і тепер шкура цього звіра прикрашала підлогу святилища. Стіни
були розписані зображеннями хижаків і оленів. Дальня від входу
стіна була прикрашена головами биків із крутими гострими рога-
ми. Голови биків були розфарбовані, а їхні очі ніби налиті кров’ю.
Жителі племені поклонялися бикам, поважали їхню міць і силу,
здатність подолати будь-якого ворога й без утоми тягти рало.
Молилися під проводом жерця Хрджала. Кожний воїн молив
про перемогу та багату здобич. Після молитви залишили богам
подарунки: гірку ячмінних коржів, дві заячі шкурки, красивий
глиняний глечик, кинджал з обсидіану. Хтось надів на кінчик
рога священного бика мідне кільце.
Молоді воїни чекали батьків на вулиці. Їм кортіло вступити
в бій із ворогом. Кожен із них мріяв про подвиги, славу й багату
здобич. Молодший син Дато запитав: «Чи скоро Чорний Батько
поведе нас у бій?». «Цей Чорний Батько мені за сина стане! — по-
думав Дато.— Зовсім іншим був його дід. Той був знаменитим
воїном і справжнім Чорним Батьком. А його онук, який носить
ім’я діда,— лише бліда тінь свого славетного предка!» Але вголос
Дато сказав: «Останнім часом Чорний Батько буває першим, лише
коли ділять здобич і землю. Незабаром він матиме стільки худо-
би, що нам знову доведеться воювати за нові пасовища!» Ніхто не
підтримав Дато. Сміливі воїни змовчали й опустили очі. Багато
хто з них були боржниками Чорного Батька. А повернути борг
не так просто! Невдовзі воїни завели похідну пісню й рушили до
будинку вождя.
Із цієї війни Дато та його сини додому не повернулися…
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Які заняття були основними для мешканців селища, про яке йдеться в опові-
данні? Які заняття були другорядними? 2. Ремісники яких спеціальностей жили
в селищі? Чому вони не брали участі у військових походах? 3. Які факти свідчать
про те, що серед мешканців селища виникла нерівність? 4. Про які релігійні
вірування мешканців селища ви довідалися? 5*. Община, у якій жив Дато та
його сини, була сусідською чи родовою? Свою думку обґрунтуйте. 6. Яким
чином вождь племені Чорний Батько здобув владу? 7. Із якою метою жителі
селища вели війни? 8*. Припустіть, що сталося з родинами Дато та його синів
після їхньої загибелі.

41. 40
§ 7. Відлік часу в історії
1. Історія і час. На станції метро стоять
люди. Вони поквапливо поглядають на елек-
тронний годинник. Уже шість хвилин немає
електропоїзда! Сьогодні в житті звичайної лю-
дини навіть хвилини відіграють значну роль.
Що вже там казати про рух потягів, польоти
літаків і космічних кораблів. Але так було не
завжди…
Історія рухається тільки в одному на-
прямку: від минулого до майбутнього. Час
незмінний. Але життя людей за різних часів
змінювалося з різною швидкістю. У перших
людей це відбувалося дуже повільно. Так само,
як і звірі, вони були нездатні думати про час.
Щодня всю свою силу люди витрачали на здо-
бування їжі й боротьбу за життя. Так тривало
близько двох мільйонів років. Але з появою
«людини розумної» історія ніби прискорила
свій рух. Виникли землеробство, скотарство,
розпочався видобуток металів, з’явилися ре-
месла. Протягом життя людини відбувалося
вже значно більше подій, аніж раніше.
Зрозуміти хід історії без лічби часу не-
можливо. Вивчаючи історію стародавнього
світу, учені найчастіше розглядають великі
відрізки часу: століття, або віки. Десять століть
складають тисячоліття.
100 років — те саме, що вік, або століття; 10 століть —
те саме, що тисячоліття.
2. Дні й місяці давніх мисливців. Перші
люди з’явилися й тривалий час жили в краї-
нах із теплим кліматом, де протягом року було
багато сонячних днів. Мисливством і збираль-
ництвом люди займалися тільки за світлої
пори дня, тому першою мірою часу було чер-
гування дня і ночі. Пізніше люди навчилися
вимірювати час цілодобово — від сходу сонця
до наступного сходу.
«Людина розумна» помітила, що Місяць
постійно змінює свій зовнішній вигляд і міс-
це на зоряному небі. Він може бути круглий,
Рис. 1. Зміна положення
Місяця на нічному небі
Рис. 2. Череп мамонта,
розмальований червоною
вохрою

42. 41
Рис. 3. Індіанці вірили, що змі-
на дня і ночі, пір року та й саме
життя відбуваються по колу: від
дитинства до дитинства. Тому
в ритуальних танцях індіанці-
мисливці рухалися по колу
Рис. 4. У святилищі
Стоунхендж, складеному з ве-
личезних кам’яних брил, пер-
вісні мешканці Англії спостері-
гали небесні світила й вели від-
лік часу
напівкруглий або схожий на серп, а на якийсь
час і зовсім зникає (рис. 1). Зміна форми
Місяця відбувається через рівні проміжки
часу. Мисливці, рибалки та збирачі стали
вимірювати час місячними місяцями. Такий
місяць дорівнює приблизно 29,5 доби.
Під час розкопок давньої стоянки
в Україні археологи знайшли кістку ма-
монта. На ній різцем чітко й акуратно були
висічені різні позначки. Учені припустили,
що за допомогою цих позначок давній мис-
ливець вів лічбу часу впродовж чотирьох
місячних циклів (рис. 2). Мисливці вира-
ховували тривалість посушливого сезону,
коли звірі залишали пасовиська та йшли
ближче до води.
3. Перші календарі хліборобів.
Особли­ве значення лічба часу мала для
хліборобів. Якщо зерно потрапить у землю
занадто рано або занадто пізно, можна за-
лишитися без врожаю. Вони звернули ува-
гу, що багато явищ природи повторюються
через однакову кількість днів. Наприклад,
поява перелітних птахів, розливи річок,
цвітіння дерев. Ці події збігаються з пев-
ним положенням зір на небі.
Спостереження за природою й зорями дозволили
людям вимірювати час роками.
У сказаннях народів півночі Європи
говориться, що за давніх часів Сонце не зна-
ло, де його дім, а Зорі й Місяць не відали,
коли їм сяяти. Але стараннями богів зорі
були закріплені на небі, а Сонце й Місяць
дізналися про свій шлях. Боги розділили
добу на день і ніч. Від того часу ведеться
лічба дням і рокам.
Тривалість року навчилися вимірюва-
ти багато землеробських народів. У давній
країні Єгипті люди розділили рік на
12 місяців. Тривалість року в єгиптян
дорівнювала 365 дням. Так був створений
найдавніший календар.

43. 42
4. Відлік часу в давнину. Кожна людина веде лічбу років
свого життя. Люди пам’ятають, коли вони народилися, пішли до
школи, переїхали в новий будинок. У давніх людей також виник-
ла потреба вести лічбу часу роками. Вони запам’ятовували рік
гарного врожаю, рік війни або сонячного затемнення. Як же вели
лічбу років у давнину? Початок року відраховувався від якоїсь
важливої події.
Деякі народи вели лічбу часу за роками правління своїх
царів. Із приходом до влади наступного царя починався новий від-
лік часу. У біографії одного з єгипетських полководців ми можемо
прочитати: «Я став воїном на четвертий рік правління великого
Рамсеса. На шостому році царювання славного Сеті я першим
увірвався у ворожу фортецю».
Давні греки здійснювали лічбу років за Олімпійськими ігра-
ми. Ці спортивні змагання проводилися один раз на чотири роки.
Тому грецький хлопчик міг сказати так: «Я народився в третій
рік 34-ї Олімпіади».
Жителі деяких давніх міст вели відлік часу від дня засну-
вання міста.
5. Що таке «наша ера»? Відлік часу, яким ми користуємо-
ся, виник давно і пов’язаний з ім’ям засновника християнського
віровчення Ісуса Христа. У сказаннях розповідається, що Ісус
Христос зробив багато добрих справ і чудес. Після мученицької
страти Христос вознісся на небо. Пізніше віруючі-християни ста-
ли вести лічбу років від народження Христа.
Вважається, що Христос народився в 753 році від заснуван-
ня Риму. Цей рік прийнято вважати першим роком нашої ери
(н. е.), або від Різдва Христова (Р. Х.). Така лічба років прийнята
Рис. 5. Сонячний календар ацтеків.
Календар із зображенням Сонця,
а також міфічних і реальних істот ви-
різаний із цілого шматка скали. Його
діаметр складає 3,6 м, а маса —
24 тонни

44. 43
більшістю народів світу. Християнське літо-
числення стало міжнародним, однак у багатьох
країнах зберігаються свої системи лічби років,
пов’язані з іншими релігіями чи важливими
подіями в житті народів.
У 1991 році Україна стала незалежною
державою. Отже, ця знаменна подія відбулася
на 1991 році від початку нашої ери, або від
Різдва Христова. Але ми знаємо, що багато
подій сталося до початку нашої ери (до н. е.).
Наприклад, перші Олімпійські ігри в Греції бу-
ли проведені в 776 році до нашої ери, іншими
словами, за 776 років до народження Христа.
Лічба часу до нашої ери ведеться у зворотно-
му напрямку. Як це обчислити? Намалюймо
«лінію часу», поділимо її на дві частини: «до
нашої ери» і «наша ера». Домовимося, що час
тече зліва направо, і «округлимо» нашу еру до
двох тисяч років.
Ми знаємо, що землеробство виникло за
8 тисяч років до н. е. Для того щоб довідатися,
як давно це відбулося, необхідно скласти 8 ти-
сяч років до нашої ери і 2 тисячі років нашої
ери: 8 + 2 = 10. Таким чином, землеробство
з’явилося 10 тисяч років тому.
Приблизно 7 тисяч років тому люди на­
вчилися обробляти метал. За скільки років
до початку нашої ери відбулася ця подія? Від
7 тисяч років ми віднімаємо 2 тисячі років на-
шої ери: 7 – 2 = 5. Отже, метал люди почали до-
бувати за 5 тисяч років до початку нашої ери.
Рис. 6. Давньоєгипет­
ський календар на 12 мі-
сяців
Рис. 7. Давньогрецький
кубок із зображенням ос-
новних видів сільськогос-
подарських робіт, які ви-
конували протягом року

45. 44
Князь Олег почав правити в Києві у 882 р. н. е. Скільки
років минуло від заснування Риму до початку правління князя
Олега? Необхідно 753 (роки до н. е.) скласти з 882 (роки нашої
ери): 753 + 882 = 1635. Отже, князь Олег почав своє правління
в Києві на 1635 році від заснування Риму.
Ми не можемо вивчати історію, якщо не будемо знати, коли
відбулися ті чи інші події. Яка з них відбулася раніше? На скільки
раніше? Скільки років минуло відтоді? Історики завжди прагнуть
отримати відповіді на ці запитання.
9000 8000 7000 6000 5000 4000 3000 2000 1000 років тому
7000 6000 5000 4000 3000 2000 1000 1000 2000
до н. е. н. е.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Якими мірами часу послуговувалися давні мисливці та збирачі? 2. Поміркуй­
те, що означає в українській і російській мовах слово «місяць». 3. Коли й чому
виникає лічба часу за роками та з’являються перші календарі? 4*. Яке літо-
числення — єгипетське, грецьке чи римське — зручніше? Чому ви так вважає-
те? 5. Скільки повних тисячоліть і століть триває наша ера? 6. Використовуючи
«лінію часу», виконайте в зошитах такі завдання:
а) позначте на лінії часу дати початку потепління на Землі, виникнення скотарс-
тва та початок обробки металів; б) позначте на «лінії часу» 3 р. до н. е., 2 р. н. е.,
1 р. до н. е., 3 р. н. е., 1 р. н. е., 2 р. до н. е.; в) найбільша піраміда в Єгипті була
споруджена в 2600 р. до н. е., у 1037 р. н. е. було закінчено будівництво храму
Св. Софії в Києві. Скільки часу минуло між цими подіями? Скільки років минуло
від часу спорудження піраміди? Скільки років виповнюється цього року храму
Св. Софії?
Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Походження дня і ночі (казка індіанців крик)
Тварини влаштували збори, якими керував Ведмідь. Вирішували питання про
розділення дня і ночі. Дехто хотів, щоб завжди був день, інші віддавали перевагу
вічному мороку. Після тривалих суперечок Бурундук сказав:
— Подивіться на Єнота. У нього красивий хвіст, на якому темні кільця чергу-
ються зі світлими. Мені здається, що так само й ніч повинна була б регулярно
чергуватися з днем, немов кільця на хвості Єнота.
Звірі подивувалися його мудрості. Вони прийняли пропозицію Бурундука
й ухвалили, щоб день і ніч ішли один за одним через однакові проміжки часу,
подібно до кілець на хвості Єнота.
Ведмідь позаздрив мудрості Бурундука й дряпнув його лапою по спині. Відтоді
у всіх бурундуків і є смугасті спинки.
Чи можемо ми припустити, що основним заняттям індіанців крик на час появи
цієї казки було мисливство? Свою думку обґрунтуйте.
Р. Х.

46. Частина II. Давній Схід
Батьківщиною більшості перших
цивілізацій був Давній Схід. Давнім
Сходом називають ту частину Азії та
Північно-Східної Африки, де існували
найдавніші в історії людства цивілізації.
Чому ж цивілізація виникла саме на
Давньому Сході?
Багато в чому це було зумовлено
природними умовами східних країн. У дав-
нину там у достатній кількості росли дикі
злаки й водилися тварини, які піддаються
одомашнюванню. Родючі землі річкових
долин і теплий клімат забезпечували висо-
кі врожаї та сприяли розвитку скотарства.
Це дозволяло місцевим племенам не тільки
забезпечувати себе всім необхідним, але
й одержувати деякі надлишки продуктів.
Значна частина цих надлишків надходи-
ла в розпорядження вождів, старійшин
племен і жерців. Наживалися вони й на
війнах, які все частіше велися між сусіда-
ми за накопичені цінності. Розбагатівши
й зміцнивши свій авторитет військовими
успіхами, племінна знать прагнула закрі-
пити своє панівне становище в суспільстві.
Згодом влада вождів та їхнього оточення
стала настільки сильною, що вони вже
могли керувати своїм народом на власний
розсуд, не завжди зважаючи на інтереси
звичайних общинників. Так виникла одна
з найважливіших ознак цивілізації —
держава.
Про історію та культуру держав
Давнього Сходу й піде мова далі.

47. 46
Розділ 3. Давній Єгипет
V—IV тис.
Кінець
IV тис.
Близько
3000 р.
ХХVІ ст. ХV ст. ХIV ст.
Кінець
II тис.
Освоєння долини
Нілу. Утворення номів
Виникнення ієроглі-
фічної писемності
Об’єднання
Єгипту
Будівництво піраміди
Хуфу (Хеопса)
Завойовницькі
походи Тутмоса III
Спроба Ехнатона запрова-
дити в Єгипті єдинобожжя
Занепад Єгипетської
держави
до н. е.
Стародавній Єгипет
Фіви
Мемфіс
— Міста
— Великі піраміди
— Пороги
— Кордони Єгипетської дер­
жави за часів Тутмоса ІІІ
ЧЕРВОНЕМОРЕ
СЕРЕДЗЕМНЕ
МОРЕ
ПАЛЕ
СТИНА
Ф
ІНІКІЯ
СИРІЯ
Ніл
1-й
2-й
3-й
4-й
лівійськапус
теля
нубія
Ніл
УПівнічно-СхіднійАфрицірозташовуєть-
ся країна Єгипет. Саме тут близько 5 тисяч
років тому виникла одна з найвизначніших
цивілізацій давнини.
Тривалий час про неї майже нічого не
було відомо. Про самобутню культуру колись
могутнього єгипетського народу людям ново-
го часу нагадували лише дивовижні гробниці
колишніх правителів Єгипту — піраміди,
велетенські статуї та численні написи, вико-
нані якимись дивними знаками. Але складна
давньоєгипетська писемність припинила своє
існування ще півтори тисячі років тому. Нові
покоління швидко забули її та перестали ро-
зуміти. Тому протягом багатьох століть знан-
ня про Давній Єгипет надходили в основному
з археологічних джерел та творів грецьких
і римських авторів, що відвідували країну,
починаючи від середини I тис. до н. е. І лише
післятого,яку1822р.видатнийфранцузький
учений Жан Франсуа Шампольйон розга-
дав таємницю читання давньоєгипетських
письмен, вони заговорили знову й розповіли
багато нового й цікавого.
Про історію виникнення, особливості
розвитку та досягнення цивілізації Давнього
Єгипту ви дізнаєтеся в цьому розділі.

48. 47
Рис. 1. Ніл сьогодні. Людська праця перетворила його береги на родючі лани
§ 8. Єгипет — дар Нілу
1. У долині Нілу. Життя Давнього Єгипту було нерозривно
пов’язане з Нілом — однією з найбільших річок світу.
Ніл бере початок поблизу гірських озер у центральній час-
тині Африки. Звідси річка несе свої води на північ. У середній
течії їй стають на перешкоді кілька мілководних ділянок — поро-
гів. Подолавши останній поріг, Ніл понад тисячу кілометрів тече
долиною, оточеною пісками й скелями. Приблизно за 200 км до
місця впадіння в Середземне море річка розгалужується на безліч
рукавів, утворюючи рівнину у формі трикутника. Це — дельта
Нілу, що дістала назву через подібність своєї форми до букви
грецького алфавіту «дельти» (∆).
Країна Єгипет розташувалася в долині Нілу.
Раннє виникнення цивілізації в Єгипті можна пояснити, на-
самперед, особливостями природних умов цієї країни.
У долині Нілу та її околицях було все необхідне для життя
людини. І рівнина, і гори, що оточували Єгипет, славилися буді-
вельним каменем. У горах добували золото й мідь, із якої виготов-
ляли знаряддя праці та зброю.
Болотяні береги Нілу ховалися в густих заростях папіру-
су — рослини, що зовні нагадувала гігантський очерет (рис. 2). Із
нього єгиптяни будували оселі та виготовляли човни, одяг, взуття,
сукали мотузки, плели сітки, а також виробляли прекрасний ма-
теріал для письма, яким багато народів користувалися протягом
тисячоліть.

49. 48
Води Нілу були багаті на рибу. У прибережній смузі гніз-
дилася незліченна кількість водоплавної птиці — гусей і качок,
чапель і пеліканів. На окраїнах долини та в сусідніх степах можна
було полювати на антилоп, гірських кіз і овець, хижих звірів.
Протягом більшої частини року в Єгипті стояла спека. Тут
украй рідко йшли дощі. Жителі деяких південних районів іноді
чекали на дощ по кілька років! Над країною часто проносилися
сильні вітри. Особливо небезпечним був весняний вітер-суховій,
що налітав із заходу, з пустелі Сахара. Його ураганні пориви про-
тягом 50 днів завалювали долину хмарами розпеченого піску й пи-
лу. Гарячий вітер і нещадне пекуче сонце надовго перетворювали
країну на випалену пустелю. У ці дні все живе в Єгипті потерпало
від спеки й пилу, і люди з особливим нетерпінням чекали на роз-
лив живлющих нільських вод.
2. Розливи Нілу. Давні єгиптяни вважали Ніл своїм головним
годувальником. В урочистих піснях вони зверталися до могутньої
річки зі словами: «Слава тобі, о Ніле, ти той, хто приходить, щоб
оживити Єгипет! Без тебе життя припиняється і люди гинуть…»
Що ж змушувало мешканців Єгипту поклонятися річці? Невже
їхнє життя настільки залежало від Нілу?
На початку літа в Центральній Африці, де беруть свій поча-
ток витоки Нілу, танули високогірні сніги і йшли тропічні зливи.
Рівень води в річці швидко зростав, і її бурхливі потоки спрямову-
валися до південних кордонів Єгипту. Невдовзі паводкові води на
кілька місяців затоплювали всю долину. Коли ж у листопаді річка
знову поверталася у своє русло, на її берегах залишалися рештки
Рис. 2. Битва давніх єгиптян із
бегемотом. На передньому плані
— папірус, із якого виготовлені
човни мисливців

50. 49
перегнилих рослин, що були у воді, та чер-
вонуваті частки розмитих гірських порід.
Цей плодоносний нільський мул і був голов­
ним багатством Єгипту. М’який мулистий
ґрунт легко оброблявся, а кожний новий
розлив річки відновлював його родючість.
Саме завдяки цьому мешканці долини Нілу
могли отримувати високі врожаї.
Отже, своїм існуванням цивілізація
Давнього Єгипту завдячує розливам Нілу.
Без них долина річки перетворилася б на
мертву пустелю. Недарма ж у давнину ка-
зали, що Єгипет — це дар Нілу!
3. Людина освоює долину Нілу.
Для того щоб перетворити землі нільської
долини на врожайні поля, людині слід
було виконати багато трудомістких робіт:
розчистити й осушити заболочені береги,
провести воду на ті ділянки, куди вона не
доходила під час повені.
За допомогою кам’яних і мідних со-
кир давні єгиптяни звільнювали прибереж-
ні землі від непрохідних заростей. Зведені
людьми земляні насипи — дамби — зміц-
нювали береги річки. Такі ж вали роз-
ділили долину Нілу на безліч ділянок і
затримували на них воду протягом часу,
необхідного для достатнього зволоження
ґрунту й відкладення мулу. Від русла Нілу
були прориті численні канали. Під час
розливів із їхньою допомогою вода спря-
мовувалася на поля, а її надлишки перед
посівом відводилися назад у річку.
Так у Єгипті виникло іригаційне зем-
леробство *, засноване на штучному осу-
шенні та зрошенні ґрунтів. Протягом кіль-
кох тисячоліть воно залишалося надійною
запорукою благополуччя цієї країни.
Основою життя давніх єгиптян було іригаційне
землеробство, яке вимагало величезних зусиль
багатьох людей.
Рис. 3. Полювання на
річкових птахів у нільських
заростях. Давньоєгипетське
зображення
Рис. 4. Пустеля Сахара.
Яку небезпеку приховують ці
начебто безживні піски для
мешканців нільської долини?
* Іригація — штучне зрошення земель.

51. 50
4. Перші номи. Розчищення навіть
невеликої ділянки прибережної смуги та
проведення на ній іригаційних робіт було
не під силу не лише окремим родинам,
але й цілим общинам. Воно потребувало
спільних зусиль відразу кількох об’єднань
общинників.
Доклавши багато зусиль до освоєння
якоїсь частини нільського узбережжя, нові
поселенці розглядали її вже як свою власну
територію, що належала тільки їм. Вони се-
лилися на цих землях і були готові захища-
ти їх від будь-яких ворожих вторгнень. Так
протягом IV тис. до н. е. у Єгипті утворилося
кілька десятків общинних союзів. Вони ді-
лили між собою долину Нілу, розбиваючи її
на самостійні області. Кожну таку територію
називають давнім грецьким словом «ном»,
що й означає «область», або «округ».
Кожний ном мав свого правителя,
головним обов’язком якого у мирний час
було керування іригаційними роботами.
Його влада поширювалася на всю територію
нома, кордони якого чітко визначалися
розмірами його іригаційної мережі. Згодом
у кожній такій області почали з’являтися
великі укріплені поселення — міста.
У головному з них мешкали правитель нома
та його наближені. Там же розміщувалися
храми — споруди, у яких поклонялися
місцевим божествам. Із часом саме міста
стали центрами життя Давнього Єгипту.
Рис. 5. Єгипетські селяни поливають земельні ділянки водою з каналу: 1) зображення
ІІ тис. до н. е.; 2) сучасний фотознімок. Як бачите, шадуф служить людям уже понад три
тисячі років
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Використовуючи карту і текст пункту 1, опишіть місце розташування країни
Єгипет. 2.ЯкіприродніумовиЄгиптубулинесприятливідляжиттялюдей,аякісприяли
розвитку землеробства? 3. Доведіть, що Єгипет дійсно був «даром Нілу». 4. Що
таке іригаційне землеробство? Чому без нього в Єгипті неможливо було одержати
гарний урожай? 5. Із якою метою землеробські громади долини Нілу поєднувалися
в союзи? 6. Поясніть значення слів дельта, папірус, дамба, ном.
1)
2)

52. 51
Рис. 1. Корони
правителів Давнього
Єгипту:
1) біла корона царів
Південного Єгипту;
2) червона корона царів
Північного Єгипту;
3) червоно-біла корона
царів об’єднаного Єгипта
§ 9. Фараони — володарі Єгипту
1. Об’єднання Єгипту. У IV тис. до н. е.
в долині Нілу склалося близько 40 номів. Вони
постійно воювали між собою, прагнучи захо-
пити родючі зрошувані землі сусідів та за ра-
хунок цього розширити свої поля й пасовища.
Унаслідок цієї боротьби більш сильні номи
поступово завойовують сусідні території, відбу-
вається злиття раніше самостійних областей.
Урешті-решт єгипетські номи поєднуються
у два великі царства — Південне та Північне.
Правителі Півдня носили високу корону біло-
го кольору. Парадним головним убором царів
Північного Єгипту була прикрашена метале-
вою стрічкою червона корона.
Стосунки між жителями Південного та
Північного Єгипту не були мирними — і ті,
й інші прагнули панувати над усією нільською
долиною. У тривалій кровопролитній бороть-
бі перемогу здобув більш сильний Південний
Єгипет. Відтоді єгипетські правителі стали
надягати в урочистих випадках «подвійну»
червоно-білу корону, що поєднувала в собі
головні убори колишніх володарів Південного
й Північного Єгипту (рис. 1). Це мало нагадува-
ти єгиптянам про часи боротьби за об’єднання
країни, про те, що влада її правителя поши-
рюється на весь єгипетський народ. Головним
центром Єгипту — його столицею — стало міс-
то Мемфіс. Ці події відбулися близько 3000 р.
до н. е. Від цього часу й починається історія
об’єднаного Єгипту.
2. Фараон та його влада. Після об’єднан­
ня Півночі й Півдня в Єгипті встановлюється
монархія — влада однієї людини. Такою лю-
диною був цар.
Царів Давнього Єгипту називають фараонами.
Фараон мав величезну владу. Він тримав
у своїх руках життя всієї країни. Усі успіхи
та досягнення єгипетського народу припи-
сувалися фараонові. Від його імені в Єгипті
1)
2)
3)

53. 52
виконували всі найважливіші роботи: керували
іригаційним господарством, будували величні
храми й палаци тощо. За наказом фараона єги-
петське військо вирушало в похід. Він чинив
вищий суд над своїми підданими, міг карати
й милувати їх. Усе в Єгипті підкорялося волі
фараона та мало виконуватися так, щоб він
лишався задоволений. Єгиптяни вважали, що
їхнє благополуччя залежить від того, як керує
фараон. Тому вони шанували свого правителя,
як бога, і навіть вважали його славнішим за
всіх богів, говорячи: «Він той, хто множить
добро. Він бог — цар богів».
3. Слуги фараона. Як же єгипетському
цареві вдавалося одночасно керувати всіма
справами й стежити за життям підвладної йому
країни? Певна річ, він мав безліч помічників.
Де б не був фараон, його всюди оточували
вельможі. Це були знатні й багаті люди. Саме
з їх числа обиралися царські радники та воєна-
чальники, призначалися управляючі царським
господарством і окремими областями Єгипту.
Вони відповідали перед фараоном за проведен-
ня іригаційних і будівельних робіт, а за його
відсутності очолювали в походах війська, роз-
бирали судові позови.
У цій різноманітній діяльності вельможам
допомагали чиновники та переписувачі (рис. 4).
Давній Єгипет був великою країною з населен-
ням у кілька мільйонів осіб, тому керувати ним
було дуже складно. Треба було знати про всі за-
паси країни: кількість зерна й худоби, золота,
срібла й міді. Слід було також ураховувати, які
кошти потрібні для підтримання в належному
стані каналів і дамб, зведення храмів і пала-
ців, утримання армії тощо. Крім того, по про-
веденні всіх робіт їхні керівники обов’язково
звітували перед своїми начальниками. У таких
умовах вести державні справи могли тільки
освічені люди. Давньоєгипетське ж письмо бу-
ло дуже складним. Для його опанування були
потрібні роки наполегливого навчання. Тому
Рис. 2. Давньоєгипетська
статуя вельможі ІІІ тис.
до н. е.
Рис. 3. Скульптурний
портрет видатного
архітектора давнини —
царевича Хеміуну (ІІІ тис.
до н. е.)

54. 53
грамотність у Єгипті цінувалася особливо високо, а робота пере-
писувача вважалася дуже почесною, і про неї з повагою казали:
«Немає посади, де б не було начальника, крім посади перепису-
вача, тому що він — сам начальник. Стань переписувачем, і ти
будеш радіти щодня».
4. Збір податків. Жоден із переписувачів, а тим більше
з вельмож, не говорячи вже про фараона, не працював у полі чи
ремісничих майстернях. Їхнім обов’язком було керування краї-
ною. І для того щоб забезпечити життя цих людей, прості селя-
ни та ремісники повинні були сплачувати податки — віддавати
в царську скарбницю частину вирощеного врожаю, приплоду ху-
доби, інших продуктів своєї праці.
Збором податків у Давньому Єгипті найчастіше займалися
переписувачі. У визначений час вони в супроводі стражників при-
бували до єгипетського селища. Там переписувачі суворо стежили
за тим, щоб місцеві жителі здали заздалегідь визначену кількість
зерна, вина, олії, худоби й свійської птиці, вовни й полотна,
ремісничих виробів. Усе це надходило в розпорядження фараона
та його слуг. Якщо ж селянин або ремісник із якоїсь причини
не міг або відмовлявся повністю сплатити податок, стражники
жорстоко карали боржника ударами палок і батогів (рис. 5).
Царські стражники не тільки допомагали переписувачам
збирати податки, а й пильно охороняли встановлені фараоном
порядки, суворо караючи порушників. Іноді їм на допомогу при-
ходила армія, що також служила фараонові й рішуче захищала
його владу як від іноземних, так і від внутрішніх ворогів.
Рис. 4. Переписувачі чекають
на розпорядження
Рис. 5. Збирання податків у Давньому Єгипті

55. 54
Рис. 6. Вельможі перед фараоном
Рамзесом ІІ. Він був одним із
найвидатніших правителів Давнього
Єгипту і володарював протягом
67 років! Чому, на вашу думку,
фігура царя є значно більшою
порівняно із зображеннями його
підданих?
За вірну службу фараон щедро обдаровував своїх людей зем-
лями, худобою, коштовностями, і за це вони були готові служити
йому ще більш віддано, усіляко підтримувати царську владу.
Так у Давньому Єгипті — набагато раніше, ніж у більшості
інших країн — виникає держава.
Держава — це влада, яка, спираючись на силу армії та стражів внутрішнього порядку,
організує життя країни, керує її населенням.
Держава, у якій вища влада належить одній людині, називається монархією.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Коли і внаслідок яких подій відбулося об’єднання Єгипту? 2. Знайдіть у тексті
параграфа слова, що характеризують владу фараона. 3*. Використовуючи
текст пунктів 3 і 4, визначте, із яких груп складалося вільне населення
Давнього Єгипту. 4. Чому особливою повагою в Єгипті користувалися пе-
реписувачі? 5. Поясніть значення слів вельможа, податки, держава, монар-
хія. 6*. Спробуйте довести, що в III тис. до н. е. в Єгипті вже існувала держа-
ва.
Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Серед єгипетських текстів кінця III тис. до н. е. збереглося «Повчання фара-
она його синові». От які поради дає цар своєму спадкоємцеві:
«Збуди любов до себе в усій країні, залишай про себе добру пам’ять. Бережи
людей. Карай винних ударами палки, ув’язнюй, але не вбивай їх. Однак будь
нещадний до заколотника. Убий його, знищ його близьких, винищ навіть пам’ять
про нього.
Піклуйся про свій народ. Заспокой того, хто плаче, не кривдь удову. Не роби
різниці між знатними й простими людьми, цінуй людину за справи її.
Поважай вельмож твоїх, звеличуй їх, і вони виконають усі твої розпоря­дження.
Піклуйся про воїнів твоїх, обдаровуй їх землею, нагороджуй стадами… І тоді
країна твоя розквітне».
Як ви гадаєте, чому фараон закликає сина піклуватися не тільки про вельмож
і воїнів, але й про простий народ?

56. 55
§ 10. Розквіт і занепад Єгипетської держави
1. Давньоєгипетське військо. Наполег­
лива праця хліборобів і ремісників швидко
збільшувала багатства єгипетських правителів.
У III—II тис. до н. е. Єгипет був сильною та
впливовою державою, на яку змушені були
зважати народи всіх сусідніх країн. Основою
могутності фараонів була армія. Для свого часу
це була дуже грізна сила. Особливо посилила-
ся міць єгипетського війська в II тис. до н. е.,
коли для виготовлення зброї почали широко
використовувати бронзу.
Великі битви зазвичай починали лучники.
Єгипетський лук був досить потужною зброєю.
Стріла, випущена з нього сильним умілим вої-
ном, могла вразити ворога на відстані більш
як 100 м, а зблизька, як відомо з єгипетських
текстів, наскрізь пробивала мідну мішень у три
пальці завтовшки! Під нищівним градом стріл
бойові порядки супротивника порушувалися.
І тоді в битву вступала озброєна списами, бой-
овими сокирами й короткими мечами єгипет-
ська піхота.
Із середини II тис. до н. е. в єгиптян
з’являються бойові колісниці — легкі двоколіс-
ні візки, запряжені кіньми. Зазвичай екіпаж
колісниці складався з двох осіб: візниці, який
керував кіньми, та воїна, що був озброєний
луком зі стрілами і мав запас дротиків — ко-
ротких метальних списів. Візниця прикривав
себе та лучника великим щитом. Колісниці
переслідували ворога до повної перемоги.
Рис. 2. Гвардія фараона
Рис. 1. Зброя давньо­
єгипетського воїна

57. 56
Кількість воїнів у єгипетській армії постійно збільшувалася.
Якщо на початку II тис. до н. е. в ній служив лише кожний сотий
дорослий єгиптянин, то в другій половині II тис. до н. е.— уже
кожний десятий.
2. Завойовницькі походи фараонів. Маючи велику, добре
озброєну й навчену армію, фараони не тільки надійно захищали кор-
дони Єгипетської держави, але й прагнули захопити нові землі.
Завойовницькі походи велися в трьох основних напрямках.
На заході єгиптяни протягом усієї своєї історії вели боротьбу з ко-
човими племенами Лівії. Діючи на північно-східному напрямку —
в Азії,— єгипетські війська спочатку заволоділи багатим на мідь
Синайським півостровом, а згодом вторглись і в більш північні
країни — Палестину, Сирію і Фінікію. Ці азіатські області поста-
чали до Єгипту золото й срібло, самоцвітні камені та будівельний
ліс. На півдні фараонів завжди приваблювала своїми багатствами
країна Нубія, розташована за першим нільським порогом. Звідти
до Єгипту завозили слонову кістку, чорне дерево, що славилося
надзвичайною твердістю та красою, а також пахощі — ароматні
смоли та олії, які високо цінувалися. Але головним, що приваб-
лювало єгиптян на землях Нубії, були її багатющі запаси золота.
Його вивозили до Єгипту тоннами. Згодом цього дорогоцінного
металу там зібралося настільки багато, що ним покривали не
тільки меблі й труни фараонів, але навіть стіни й підлогу деяких
храмів і царських палаців. І де б не воювали єгиптяни, всюди вони
захоплювали полонених, зерно, худобу…
Особливо успішним завойовником був Тутмос III, який пра-
вив у першій половині ХV ст. до н. е. (рис. 4) Протягом двадцяти
років його непереможні війська захоплювали все нові й нові землі.
Рис. 3. Фараон на колісниці

58. 57
У результаті утворилася небачена за розмірами де-
ржава. Її територія простягалася з півдня на північ
більш як на три тисячі кілометрів — від четвертого
нільського порога до річки Євфрат! Небагато дав-
ніх держав могли зрівнятися за своєю могутністю
з Єгиптом за часів його розквіту у другій половині
II тис. до н. е.
Найвищого розквіту Давньоєгипетська держава досягла у другій
половині ІІ тис. до н. е.
3. Єгипетські раби. Однією з головних цілей
завойовницьких походів єгиптян було захоплення
полонених. Лівійців, нубійців, азіатів зі скруче-
ними руками, зв’язаних за шиї мотузкою, юрбами
гнали до Єгипту, де вони ставали рабами (рис. 5).
Раби — це люди, що не мали ніякої власності
й були зовсім безправними.
Доля й саме життя раба цілком залежали від
волі його господаря. Рабів можна було продавати, да-
рувати, обмінювати на речі, землю, худобу. Відомо,
як одного разу єгиптянин обміняв свою рабиню на
двох корів і двох телят. В іншому випадку за дів-
чинку-рабиню дали простирадло, кілька полотняних
одежин, мідних виробів та… кухоль меду.
Спочатку рабів використовували в основному
як домашню прислугу. Однак згодом, завдяки вій-
ськовим успіхам єгиптян, у них ставало все більше
рабів, і рабська праця стала застосовуватися шир-
ше. Раби працювали в іригаційному господарстві,
ремісничих майстернях, на перевезенні вантажів,
у каменярнях і копальнях.
Рис. 4. Видатний
завойовник Тутмос ІІІ
Рис. 5. Полонені давніх єгиптян

59. 58
4. Занепад Єгипетської держави. Майже дві тисячі років
Єгипет мав великий вплив на життя сусідніх народів. Однак від
кінця II тис. до н. е. Єгипетська держава поступово занепадає. Що
привело до цього колись могутніх єгиптян?
Постійні війни, які вів Єгипет, збагачували його правлячу
верхівку, але ставали причиною розорення простих єгиптян. Поки
вони воювали на чужині, їхні господарства занепадали. Щодо
знаті, то вона вела між собою безперервну боротьбу за владу. Це
призводило до частої зміни правителів. Сили Єгипетської держави
танули.
Наприкінці ІІ тис. до н. е. Єгипетська держава занепадає.
Ослабленням Єгипту негайно скористалися войовничі прави-
телі сусідніх країн. Коли Єгипет був сильною державою, майже
ніхто не наважувався порушувати його кордонів. Лише лівійські
кочівники своїми набігами зрідка турбували мешканців долини
Нілу. Але з часом ворожі вторгнення стали для Єгипту звичай-
ним явищем. Ослаблені та роз’єднані єгипетські війська зрештою
виявилися нездатними дати відсіч ворогам. Єгипет опинився під
владою чужоземних завойовників.
Згодом про колишню велич Єгипту стали забувати. Однак
протягом ще багатьох століть єгипетський народ продовжував
вести успадкований від предків спосіб життя, дотримуючись ста-
родавніх звичаїв, користуючись багатствами й досягненнями своєї
давньої цивілізації.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1.Розкажітьпроскладізброюєгипетськоговійська. 2.Випишітьтазапам’ятайте
назви країн і народів, із якими воювали єгипетські фараони. Знайдіть на кар-
ті (с. 46) ці країни, а також кордони Єгипетської держави за часів правління
Тутмоса III. 3. Що вивозили єгиптяни із завойованих країн? 4. Хто такі раби?
Як використовувалася їхня праця в Давньому Єгипті? 5. Що спричинило зане-
пад Єгипетської держави?
§ 11. Повсякденне життя єгиптян
1. «Вони працюють більше, ніж можуть зробити їхні руки».
Так говорили в Єгипті про простих людей — адже більшу частину
свого життя вони працювали.
Із ранку до вечора трудилися на своїх полях єгипетські селя-
ни (рис. 1). Для того щоб виростити врожай, було потрібно чимало
зусиль. Перед розливом річки треба розчистити й поглибити ка-
нали, зміцнити дамби й греблі. Нелегкою справою була й оранка,

60. 59
а після посіву зерна та посадки овочів їхні
сходи потребували постійного поливу. За кіль-
ка місяців розтерті коромислом плечі селян
перетворювалися на суцільні незагойні рани.
Хлібороба ж очікувала гаряча пора збору виро-
щених плодів, їх переробки на крупи й борош-
но, вино й олію, пряжу й полотно…
Праця ремісників теж була нелегкою. От
що розповідає давньоєгипетський переписувач:
«Бачив я мідника за його роботою біля печі.
Його пальці загрубіли, немов шкіра крокоди-
ла, і тхнуло від нього гірше, ніж від риб’ячої
ікри… Ткач увесь час перебуває в приміщенні
й не бачить денного світла. Він працює, зігнув-
шись у три погибелі. Коліна його притиснуті
до живота, і він не може дихати… Будівельник
вічно хворий, тому що працює завжди на віт-
ру. Він постійно ризикує впасти з висоти. А всі
одежі його — дрантя… Сандальнику зовсім по-
гано. Він завжди злидарює, і жує він шкіру».
Не легше жилося в Давньому Єгипті
гончарям і каменотесам, теслям і столярам,
рибалкам і пастухам. Тому вік робітника був
недовгим. Тяжка праця й постійні турботи
швидко виснажували його. Хлібороби та реміс-
ники рано старіли, і їм на зміну приходили
нові покоління працівників, щоб, подібно до
батьків і дідів, теж прожити своє коротке тру-
дове життя.
Рис. 1. Праця давньоєгипетських землеробів
Рис. 2. Давньоєгипетська
дерев’яна модель
ткацької майстерні

61. 60
2. Будні й свята єгиптян. Доходи, які при-
носила виснажлива праця селянина та реміс-
ника, були дуже невеликі. До того ж, значна
їх частина йшла на сплату податків. Тому жив
простий народ скромно, а часом навіть бідно.
Житлом для більшості єгиптян служили
невеликі будинки, збудовані з добре висуше-
ної на сонці цегли або обмазані мулом хатини
зі стебел папірусу. Основним одягом робітника
була полотняна пов’язка на стегнах, яку під-
тримував зроблений із такої ж тканини пояс
(рис. 3). Прості єгиптяни ходили найчастіше
босоніж, але іноді взувалися у шкіряні або
сплетені з листя папірусу сандалії. Як прави-
ло, вирушаючи у справах, єгиптянин ніс сан-
далії в руках і взував їх, тільки коли прибував
на місце.
Повсякденна їжа простої людини скла-
далася в основному з хліба, цибулі, часнику,
салату та інших овочів. Час від часу на столі
з’являлися фрукти, молочні продукти, риба.
М’ясні страви бідноті вдавалося покуштува-
ти тільки у святкові дні. Улюбленим напоєм
єгиптян було пиво, що готувалося з ячменю,
пшениці або фініків.
Стомлені постійними життєвими турбота-
ми, єгипетські хлібороби й ремісники особливо
любили свята. Святковим у Єгипті вважався
перший день Нового року, який наставав тут
у липні. Крім того, відзначалося безліч свят,
присвячених різним божествам. У ці дні
єгиптяни, увібравшись у новий одяг та свої
Рис. 3. Одяг
давніх єгиптян
Рис. 4. Стародавня
глиняна модель житла
єгипетського бідняка

62. 61
найліпші прикраси, збиралися біля храмів, де приносили дарунки
богам. Потім наставали години загальних веселощів. Люди до-
схочу їли й пили, безтурботно розважалися, хоч на якийсь час
забуваючи, що незабаром свято змінять нелегкі трудові будні.
3. День єгипетського вельможі. Життя знатних єгиптян бу-
ло зовсім іншим, ніж у простого народу. Вони мешкали у великих
дво- або триповерхових будинках (рис. 5). Стіни й меблі в покоях
вельможі були прикрашені золотом і слоновою кісткою, повітря
просотане ароматами пахощів. Навколо будинків багатих людей
розташовувалися прекрасні парки й сади зі штучними водоймами.
Навіть у найспекотнішу та суху пору року вельможі могли відпо-
чивати в тіні, насолоджуючись прохолодою власного ставка.
Кожне ранкове пробудження вельможі було важливою подією
для його численних слуг і рабів. День знатної людини починався
з того, що вона вислухувала звіти своїх переписувачів і диктувала
їм нові розпорядження. У цей же час над вельможею клопотали
перукарі й масажисти, а його слух тішила гра музикантів.
Виходячи з будинку, знатний єгиптянин і його дружина
вбиралися в довгі одежі з найтоншої лляної тканини з красивими
хвилеподібними складками. Це вбрання доповнювалося безліччю
золотих прикрас. Навіть сандалії на ногах багатої людини могли
бути золотими!
Рис. 5. Макет оселі знатного
єгиптянина

63. 62
Куди б не вирушав вельможа — на прийом до палацу фара-
она, у ділову поїздку, щоб оглянути свої володіння, чи просто на
прогулянку — це завжди виглядало дуже урочисто. Найчастіше
він вирушав у дорогу в розкішних ношах, які несли до 20 осіб.
Якщо ж знатний єгиптянин здійснював пішу прогулянку, за ним
тягли крісло й переносне ложе на випадок, якщо стомлений спе-
кою хазяїн захоче відпочити. Вельможу завжди супроводжувало
багато слуг і рабів. Одні несли кошик із їжею й умивальне при-
ладдя. Інші відповідали за опахала й мухобійки, ціпок і сандалії
пана. А привезені з далекої Нубії карлики-блазні вели на прив’язі
улюблених хазяйських тварин — мавпочок і собак.
Поки вельможа був зайнятий справами чи відпочивав, у його
будинку кипіла робота — ішла підготовка до повернення хазяїна.
Пекарі пекли свіжий хліб і солодкі пиріжки з фініками й медом.
Кухарі варили у великих казанах м’ясо, смажили на рожнах ве-
личезні бичачі ноги та спеціально відгодованих гусаків. Їхні по-
мічники обробляли щойно пійману в Нілі рибу, готували до столу
добірні овочі та фрукти. Слуги прикрашали будинок гірляндами
квітів, приносили величезні посудини з молоком, глечики з пивом
і солодким виноградним вином. Музиканти й танцівниці репети-
рували свої виступи — увечері до вельможі прибудуть гості й буде
влаштований бенкет!
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Чому життя єгипетських селян і ремісників було недовгим? 2. Розкажіть про
повсякденне життя простих людей Давнього Єгипту. 3. Ознайомившись із пун-
ктом 3, подумайте, як у будинках єгипетських вельмож використовувалася праця
рабів. 4*. Складіть розповідь на одну з тем: «День єгипетського ремісника»
або «Бенкет у домі єгипетського вельможі». Використовуючи текст підручника та
ілюстрації, спробуйте описати, який вигляд мали персонажі вашої розповіді, про
що вони думали, говорили.
§ 12. Школа й знання в Давньому Єгипті
Єгиптяни високо цінували освіченість. Ще в давніх повчан-
нях єгипетським школярам говорилося: «Не будь дурнем, який
не має освіти… Полюби навчання і, коли станеш дорослим, ти
зрозумієш, яке воно корисне».
Школи в Давньому Єгипті зазвичай розміщувалися при
храмах. Училися в них тільки хлопчики із заможних родин.
Навчання могло починатися вже з п’ятирічного віку й тривало
понад десять років.
У першу чергу дітей навчали читати й писати. На це витра-
чалося дуже багато часу. Чому?

64. 63
1. Давньоєгипетська писемність. Від кін-
ця IV тис. до н. е. в Єгипті писали знаками,
подібними до малюнків (рис. 1). Пізніше давні
греки, уперше побачивши їх, але не змігши
прочитати, вирішили, що в цих таємничих
знаках укладена мудрість єгипетських богів
і жерців. Тому вони назвали їх «ієрогліфами»
— «священними письменами».
Знаки давньоєгипетської писемності
називаються ієрогліфами.
Спочатку кожний ієрогліф означав те, що
було намальовано. Наприклад, зображенням
кола єгиптяни позначали на письмі сонце,
хвилястими лініями — воду, людськими фігур-
ками — людей. Однак таким способом можна
було записати далеко не все. Як намалювати,
скажімо, ім’я людини чи назву країни, річки,
пустелі? Тому згодом малюнки, що раніше поз-
начали цілі слова, перетворюються на букви,
тобто вони починають передавати приголосні
звуки, які входили в ці слова. Так, зображен-
ня каналу стало двобуквеним ієрогліфом «мр»,
кошика — «нб», знак, що позначав пагорб,
перетворився на букву «к» тощо. Поєднуючи
в потрібному порядку такі ієрогліфи, єгиптяни
могли писати будь-які слова. Але в давньоє-
гипетському письмі не вказувалися голосні
звуки, а приголосні могли бути однаковими
в різних словах, що значно ускладнювало
читання. Уявіть собі, що ви повинні устано-
вити значення слова, записаного тільки двома
приголосними буквами — «мр». Незрозуміло,
що це — «мир», «море», «міра»… Єгиптяни
знайшли вихід із цієї ситуації. Щоб розрізни-
ти слова з однаковим написанням, після них
ставили спеціальні ієрогліфи, що пояснювали
їхній зміст. Після слів на позначення рослин
малювали квіти, тварин — шкуру із хвостом,
після дієслів руху зображували ноги тощо.
Опанувати таке письмо було дуже непросто.
У нашому алфавіті лише 33 букви, а грамотно-
му єгиптянинові потрібно було знати й уміти
чітко, красиво писати більш як 700 знаків!
Рис. 1. Так виглядають
написи, зроблені
давньоєгипетськими
ієрогліфами
Рис. 2. Жан Франсуа
Шампольйон — учений,
який розшифрував
давньоєгипетські
ієрогліфи

65. 64
2. Шкільне приладдя. Першими «зошитами» єгипетських
школярів були шматки каменя чи розбитого глиняного посуду,
на яких вони вчилися вимальовувати ієрогліфи. Тільки перевів-
ши гори таких «чернеток» і випрацювавши гарний почерк, учень
отримував дозвіл писати на дорогому папірусі. Зі стебел цієї бо-
лотяної рослини в Давньому Єгипті вміли виготовляти матеріал,
схожий на цупкий папір (рис. 3). Щоправда, він не був особливо
довговічним — із часом папірусні аркуші ставали ламкими, але
писати на них було дуже добре й зручно. Саме тому в давнину
папірус був основним матеріалом для письма не тільки в єгиптян,
але й у багатьох інших народів. Не випадково, що й українське
слово «папір», і слова, що позначають папір у сучасних англійсь-
кій (paper), німецькій (Рapier), французькій (papier) мовах, похо-
дять саме від давньої назви «папірус».
Для запису великих текстів потрібну кількість аркушів
папірусу склеювали в довгі смуги, які іноді досягали довжини
40 метрів. Щоб такі рукописи було зручно зберігати й переносити,
їх згортали в трубки — сувої — та перев’язували шнурком. Ці
папірусні сувої й були книгами давніх єгиптян.
Писали на папірусі тонкою очеретяною паличкою. Один її
кінець загострювали, а другий іноді розжовували, щоб виходив
пензлик. Основну частину тексту записували чорною фарбою.
Однак, пишучи, єгиптяни, як і багато інших народів давнини,
не робили інтервалів між словами, і швидко знайти потрібне
місце в такому тексті було складно. Тому для зручності назви
розділів і початкові слова деяких речень виділяли червоною
фарбою. Звідси й походить відомий вираз «починати з червоного
рядка».
Рис. 3. Виготовлення папіруса
Рис. 4. Давньоєгипетський
пенал із паличками для письма
та заглибленнями для фарб

66. 65
3. Наукові знання давніх єгиптян. У дав-
ньоєгипетській школі навчали не лише грамо-
ти. Учні отримували тут також інші знання,
які згодом могли їм знадобитися в роботі.
Збудувати великий міцний будинок, пра-
вильно виміряти величину поля чи зерносхо-
вища, визначити, скільки людей потрібно для
іригаційних робіт чи перевезення величезної
статуї, було неможливо без знання математи-
ки. Єгиптяни добре знали основні арифметичні
дії, уміли підносити числа до степеня й виз-
начати квадратні корені, обчислювати площу
й об’єм усіляких геометричних фігур і тіл.
Значних успіхів досягла в Давньому
Єгипті й астрономія — наука про зорі та пла-
нети. Спостерігаючи за переміщенням небес-
них тіл, єгиптяни першими розділили добу на
24 години. Для визначення точного часу вони
винайшли сонячний і водяний годинники.
Єгипетські астрономи створили точний кален-
дар, яким з незначними уточненнями ми ко-
ристуємося й зараз. Календарний рік єгиптян
складався з 365 днів і поділявся на три сезони
по чотири місяці в кожному. Із першим днем
Нового року, що наставав у Єгипті 19 липня,
починався «ахет» (давньоєгипетською — «роз-
лив») — час повені. У листопаді його заступав
«перт» («сходження») — час виходу суші з-під
води, оранки, посіву й поливу полів. А в бе-
резні починався «шему» («сухість») — період
посухи й основних збиральних робіт.
У спеціальних школах молодь навчали
медицини. Єгипетські лікарі славилися в усьо-
му світі. Вони вміли робити складні хірургічні
операції. Єгиптяни одними з перших зрозумі-
ли, яку важливу роль відіграє в житті людсь-
кого організму серце. Вони казали, що «знання
руху серця — початок таємниці лікаря».
Отже, у єгипетській школі можна було
отримати багато знань, корисних для подаль-
шого життя.
Давні єгиптяни досягли великих успіхів у математиці,
астрономії та медицині.
Рис. 5. У давньо­
єгипетській школі
Рис. 6. Карта зоряного
неба, складена
давньоєгипетськими
астрономами.
Зображення людей і
тварин позначають
сузір’я, відомі давнім
єгиптянам. Знайдіть серед
них ті, що нагадують
знаки Зодіака

67. 66
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Чим відрізнялася писемність давніх єгиптян від сучасних української та росій-
ської? 2. Якими особливостями життя давніх єгиптян можна пояснити їхній
розподіл року на «ахет», «перт» і «шему»? 3*. Як випускники єгипетських шкіл
могли використовувати здобуті знання у своїй роботі? 4. Якими науковими
досягненнями єгиптян ми користуємося й зараз? 5. Спробуйте розв’язати за-
дачу, із якою колись упорався єгипетський школяр: «Було сім будинків. У кожному
будинку сім кішок. Кожна кішка з’їла сім мишей. Кожна миша могла з’їсти сім
колосків. А кожний колосок може дати сім мір зерна. Знайти суму загального
числа будинків, кішок, мишей, колосків і врятованих кішками мір зерна». Звірте
результат із правильною відповіддю, записаною єгипетськими знаками чисел:
Пам’ятайте про те, що число записане справа наліво!
Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Прочитайте уривки з давніх повчань єгипетським школярам і порівняйте їх із
порадами ваших батьків і вчителів:
«Не будь дурнем, який не має освіти. Тебе виховують, навчають, а ти не
слухаєш нікого і вчиняєш по-своєму. Навчають навіть левів, приборкують коней,
мавпа — й та розуміє слова. Тільки не ти… Затоваришуй із сувоями папірусу
й письмовим приладдям. Вони солодші за найсолодший напій. Щодня читай
книги, пиши рукою своєю, радься з тими, хто знає більше за тебе. Дотримуйся
порад свого вчителя, слухай його наставляння… Не лінуйся. Не гай жодного дня
в неробстві, інакше будуть бити тебе. Адже всім відомо, що вуха хлопчика — на
спині його, і він слухає, лише коли його б’ють… Полюби навчання, і, коли станеш
дорослим, ти зрозумієш, яке воно корисне».
Чи згодні ви з тим, що «вуха хлопчика — на спині його»?
§ 13. Релігійні уявлення жителів Єгипту
1. Боги давніх єгиптян. Жителі долини Нілу за давніх часів
не знали, чому щорічно розливається їхня велика річка, день змі-
нюється ніччю, а одна пора року — іншою. Не вміючи пояснити
ці та інші природні явища, вони вважали, що все в житті відбу-
вається з волі всемогутніх богів. Тому уява єгиптян заполонила
весь оточуючий їх світ безліччю всіляких божеств.
Так, наприклад, небо в Давньому Єгипті уявляли то жінкою,
яка схилилася над землею, то величезною коровою із животом,
усіяним зорями. Одним із найулюбленіших у народі вважався бог
Нілу Хапі. Зазвичай його зображали як гладкого чоловіка. У руках
Хапі часто можна побачити дві посудини, із яких ллється вода,
що дає початок Нілу. Не менш шанованим був і володар Місяця —
мудрий бог Тот (рис. 1,1). Єгиптяни вважали його винахідником
писемності, покровителем усіх видів знань. А підземним царством
справедливо правив бог Осіріс, котрий навчив єгипетський народ
вирощувати плоди й поклонятися богам (рис. 1,2).
Особливо високо шанували в Єгипті бога Сонця, який мав
різні імена, але найчастіше його називали Амоном, або Ра. Сонце

68. 67
— головне джерело світла й тепла, без яких життя на землі не-
можливе. Тому багато єгиптян поклонялися йому як головному
божеству, що створило й інших богів, і самих людей.
Віра єгиптян у цих та інших давніх богів була на диво міц-
ною. У ХIV ст. до н. е. фараон Ехнатон (рис. 2) спробував замінити
вшанування багатьох божеств вірою в єдиного бога — Атона, що
зображувався як сонячний диск. Однак ця спроба завершилася
цілковитою невдачею: після смерті Ехнатона єгиптяни негайно ж
повернулися до вшановування звичних і улюблених ними богів.
За часів Ехнатона в Єгипті вперше в історії людства було здійснено спробу
перейти до єдинобожжя.
2. Священні тварини. Багатьох богів єгиптяни уявляли як
людей із головами тварин або просто тварин. Люди вірили, що
тварини подібно до богів можуть мати надприродну силу.
Такі тварини вважалися священними. Їх було в Єгипті без-
ліч. Обожненими були навіть жаба та гнойовий жук скарабей.
За життя священних тварин ушановували й оберігали, а піс-
ля смерті нерідко урочисто ховали на спеціальних цвинтарях.
Археологи знайшли в Єгипті багато поховань усіляких тварин
і птахів. Повага до деяких тварин була настільки великою, що
на їхню честь називали цілі міста. Єгиптяни були переконані, що
вбивство священної тварини може спричинити гнів богів. Тому
такий вчинок вважався тяжким злочином. Винну в ньому людину
суворо карали, а в деяких випадках навіть страчували.
Рис. 1. Єгипетські боги. 1) Бог Сонця Амон-Ра. Синій колір обличчя підкреслює зв’язок цього
божества з небом. 2) Бога Тота давні єгиптяни уявляли з головою священного птаха ібіса,
вигнутий дзьоб якого нагадує молодий півмісяць. 3) Осіріса зображували з обличчам і тілом
кольору молодої зелені. 4) Богиня давньоєгипетських жінок і дітей Таурт
1) 2) 3) 4)

69. 68
3. Храми й жерці. Давні єгиптяни
вважали, що їхнє благополуччя, життя
і смерть залежать насамперед від волі
богів. Боги в будь-яку мить можуть втру-
титися в справи людей. Для того щоб це
втручання виявилося доброзичливим, до
богів потрібно якнайчастіше звертатися
з хвалебними молитвами, приносити їм
щедрі пожертвування, будувати величні
житла — храми.
Храми єгипетських богів приголом-
шували своїми розмірами та розкішшю. На
території деяких із них могли розмістити-
ся навіть невеликі міста. Храмові будівлі
іноді були заввишки понад 40 метрів — це
дорівнює висоті сучасного чотирнадця-
типоверхового будинку! Величезні коло-
ни й стіни багатьох храмів були покриті
золотом і слоновою кісткою, хвалебними
написами на честь богів і різьбленими
картинами — рельєфами. Побачивши таку
будівлю, людина мала відчувати свою нік-
чемність перед усесиллям богів.
Найвеличніші та найбагатші храми
належали богові Амону. Вони розташову-
валися в околицях міста Фіви, яке в II тис.
до н. е. було столицею Єгипетської держа-
ви. Амон вважався батьком правлячого
фараона, головним покровителем його
непереможного війська. Не дивно, що,
розподіляючи свої дарунки між храмами,
«сини Амона» прагнули, у першу чергу,
догодити своєму «батькові». Зрештою, він
і виявився «багатшим» за всіх богів.
Рис. 2. Фараон Ехнатон —
перший в історії правитель, що
закликав вірити в єдиного бога
Рис. 3. Колони давнього
храму у Фівах
Рис. 4. У 1922 р. англій­
ський археолог Говард
Картер відкрив казково
багату гробницю фараона
Тутанхамона. Серед тисяч
знайдених у ній прекрасних
речей — ця золота труна
вагою понад 110 кг

70. 69
Життям храму вповні розпоряджалися його жерці. У народі
вірили, що тільки вони здатні розмовляти з богами й дізнаватися
про їхню волю. Тому вплив жрецтва на життя Давнього Єгипту
був величезним. Жерці всіляко підтримували царську владу.
4. Життя після життя. Із найдавніших часів єгиптяни, як
і багато інших народів, вірили в загробне життя. Вони вважали,
що, помираючи, люди лише засинають, а прокинувшись у «царс-
тві мертвих», провадять там життя, подібне до земного.
За уявленнями єгиптян, душі померлих повинні були обов’яз­
ково час від часу повертатися до своїх тіл. Тому єгиптяни прагнули
врятувати останки людей від швидкого руйнування. Із цією метою
тіла небіжчиків просотували спеціальними розчинами, натирали
смолистими пахощами і, щоб закрити доступ повітря, щільно об-
мотували полотняними бинтами. Оброблені в такий спосіб тіла
називають муміями.
Будинком померлому бідняку служила звичайна могила,
а знатній людині — спеціально споруджена для її поховання
гробниця. Туди намагалися покласти все необхідне, щоб людина
після смерті не бідувала й могла вести звичний спосіб життя.
Чим багатшим за життя був померлий, тим краще родичі могли
забезпечити його на час перебування в загробному світі. А провод-
жаючи в останню путь фараона, єгиптяни взагалі не зупинялися
перед жодними витратами.
Рис. 5. Так виглядає зараз найбільша з пірамід — гробниця фараона Хеопса. На
передньому плані Великий Сфінкс — висічена зі скелі гігантська статуя лева з головою
фараона Хофра, якому належить друга за розмірами піраміда

71. 70
Монументальні, повні скарбів царські гробниці мали нагаду-
вати про божественну велич і земну славу фараонів після їхньої
смерті. Особливо вражають уяву колосальні піраміди з величез-
них, ретельно оброблених каменів, зведені для поховання єгипет-
ських царів у III тис. до н. е. Навіть час не зміг зруйнувати їх.
Не випадково багато століть тому на Сході народилося прислів’я:
«Усе на світі боїться часу, а час боїться пірамід». Ці рукотворні
гори й дотепер викликають подив і захоплення дивовижними буді-
вельними здібностями давніх єгиптян.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Випишіть імена єгипетських богів, про яких ви прочитали в легенді. Які природні
сили вони уособлювали? 2. Чому серед найбільш шанованих єгиптянами богів
були Хапі й Амон-Ра? 3*. Чим можна пояснити те, що спроба Ехнатона за-
провадити в Єгипті єдинобожжя зазнала невдачі? 4. Як єгиптяни вшановували
священних тварин? 5. Що являли собою єгипетські храми? 6. Чому фараони
й жерці підтримували один одного? 7. Використовуючи пункт 4, розкажіть, як
єгиптяни уявляли собі загробне життя.
Розповідають міфи — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Легенда про Осіріса
Важким було життя перших єгиптян. Цілісінькими днями блукали вони
в прибережних заростях у надії знайти їстівні плоди й коріння, піймати необе-
режну тваринку. А коли наставала страшна посуха, збожеволівши від голоду,
напівдикі люди кидалися один на одного…
Так тривало доти, поки царем Єгипту не став син Неба і Землі — великий бог
Осіріс. Він навчив людей орати землю, вирощувати ячмінь, пшеницю, виноград.
Осіріс показав єгиптянам, як виготовляти знаряддя для обробітку землі та зброю
для полювання. Але він заборонив людям направляти цю зброю один проти
одного, примирив і об’єднав племена Долини, що ворогували віками.
У Єгипті почалося щасливе життя. Усі були вдячні Осірісу й любили царя.
Ненавидів його тільки молодший брат — бог пустелі Сет. Разом зі своїми дру-
зями, такими ж злобними, як він сам, Сет задумав погубити Осіріса і зайняти
його трон.
Сет улаштував бенкет, на який запросив і Осіріса. У розпалі застілля слуги
внесли до залу розкішну труну, і хазяїн пообіцяв її тому, кому вона буде в міру. У
цьому не було нічого дивного, адже єгиптяни заздалегідь готувалися до загробно-
го життя. Сміючись, гості стали по черзі залазити в труну. Коли ж у неї ліг Осіріс,
помічники Сета миттю забили труну й скинули її в річку. Сет радів…
Гірко плакала над тілом загиблого чоловіка прекрасна богиня Ісіда, благаю-
чи Осіріса: «Повернися, повернися до життя, о владико! Адже без тебе настала
для нас пітьма на землі…» Але Осіріс не міг воскреснути, поки Сет жив безкар-
но. Тоді син Осіріса та Ісіди — могутній юний бог Гор — у жорстокому двобої
переміг Сета й привів його, полоненого, до батька. І Осіріс ожив. Зраділи всі
люди й боги — справедливість перемогла. Зрадів й Осіріс — у нього виріс гідний
спадкоємець. Із легкою душею Осіріс передав свій земний трон Гору, а сам
пішов правити у Світ Вічності.
Чому в Давньому Єгипті до Осіріса ставилися з любов’ю і подякою? Які при-
родні явища та релігійні уявлення єгиптян знайшли відображення в легенді про
Осіріса?

72. 71
Час боїться пірамід
У долині Нілу стоїть спека. На безхмарному небі пломеніє
палюче сонце. Між схованими в заростях берегами плавно несе
свої води велична річка. Кероване досвідченим керманичем, дола-
ючи силу течії, повільно рухається невелике судно. У тіні навісу
на палубі неквапливо розмовляють старий жрець Анен і його гість
із далекої Греції — невтомний мандрівник Геродот. Він побував
уже в багатьох країнах, і всюди збирав матеріал для своєї книги
про історію, культуру та звичаї різних народів. Усе цікаво допит-
ливому грекові, багато що здається йому незвичайним на давній
єгипетській землі. А хто може розповісти про неї краще, ніж муд-
рий жрець?
Судно обігнуло невеликий острівець і поглядам подорожан
відкрилася дивовижна картина. На тлі небесної синяви й безжит-
тєвих пісків пустелі сліпучою білизною виблискували дивні гори
правильної пірамідальної форми.
Легка посмішка торкнула вуста жерця:
— Так-так, це і є гробниці наших давніх царів — знамениті
піраміди, про які ти так багато розпитував. Зараз ми пристанемо
до берега, і ти зможеш їх як слід роздивитися. Воістину: скільки
не мандруй, такого дива більше не побачиш ніде!
Судно пристало до берега, і Геродот з Аненом рушили до
пірамід. Дорогою жрець розповідав про найбільшу з них:
— Цю Велику піраміду побудували двадцять одне століття
тому для царя Хуфу, якого ви, греки, називаєте Хеопсом. У всь-
ому світі немає такої грандіозної споруди. Висота піраміди сягає
326 ліктів, а довжина кожної основи — більш як 512 ліктів!
Розмовляючи, Анен і його гість підійшли до підніжжя гроб-
ниці Хуфу. Геродот підняв голову, щоб подивитися зблизька на
вершину піраміди, і застиг у безмовному здивуванні. Він не бачив
нічого, крім піраміди. Вона закривала землю й небо, примушуючи
людину забути про навколишній світ, відчути трепет перед її ве-
личчю. Відірвавши погляд від заворожливого видовища, Геродот
став із цікавістю розглядати камені, із яких була споруджена
піраміда. Поверхня величезних гранованих брил була відполіро-
вана до блиску, а самі вони підігнані одна до одної з дивовижною
точністю.
Удосталь намилувавшись Великою пірамідою іззовні, Геродот
поцікавився, чи можна оглянути її внутрішні приміщення.

73. 72
— Це і є піраміди!
Анен і його гість рушили до пірамід. Геродот не бачив нічого, крім піраміди.
— Ніхто не розповість тобі
про піраміди більше, ніж Хуфухотеп!
За вечерею Геродот дізнався
про будівництво піраміди Хеопса.

74. 73
— Гадаю, це не буде цікаво,— відповів Анен.— Адже вся
громада піраміди — це майже суцільна кам’яна кладка. Усередині
є лише кілька приміщень, з’єднаних між собою коридорами. В
одному з приміщень і був колись похований Хуфу. Але зараз
кімнати майже порожні. Ще за давніх-давен незліченні скарби,
що зберігалися в них, були розкрадені грабіжниками. Та вже
й сутеніє. Нам час іти. Бачиш той давній храм? Він — ровесник
піраміди! Дехто й дотепер поклоняється в ньому Хуфу — адже
він був великим царем. Головний жрець храму Хуфухотеп — мій
давній друг. У нього ми й зупинимося на ніч. До речі, навряд чи
хто-небудь зможе розповісти тобі про піраміди більше, ніж він.
Хуфу залишився задоволений своїм
Будинком Вічності.
Сотні тисяч людей будували велику піраміду.
Збудування гробниці Хуфу доручив царевичу Хеміуну.

75. 74
За вечерею гостинний хазяїн охоче підтримав розмову про
піраміди й розповів Геродоту, як будувалася гробниця Хеопса.
— Зазвичай чужоземці, опинившись у нашій країні, не мо-
жуть зрозуміти, чому піраміди незмірно величніші за всі царські
палаци,— почав Хуфухотеп.— Але, поміркуй, земне життя синів
Амона недовге. Гробниця ж стає будинком правителя після його
переселення у той світ, де він буде жити вічно. Тому й посмертне
житло фараона має пережити віки.
Наші царі піклуються про спорудження гідної їх гроб-
ниці із самого початку свого правління. Так учинив і Хуфу.
Розпорядником усіх робіт він призначив свого брата — царевича
Хеміуну, який мав досвід у будівельній справі. Хеміуну та його
помічники розробили план гробниці, розрахували її міцність, ви­
брали місце для будівництва.
Потім почалося основне будівництво, яке потребувало вели-
чезної кількості людей. Одні робітники день у день виламували
в сусідніх скелях брили потрібних розмірів. Інші ці брили обтесу-
вали, надаючи каменям правильної форми. Після цього їхні грані
полірували, поки поверхня не ставала зовсім рівною.
Спеціальні загони робітників доставляли готові кам’яні
блоки на будівельний майданчик. Щоб підняти їх угору, навко-
ло піраміди зводили похилий насип із глини. За його допомогою
робітники забиралися на верхівку споруджуваної піраміди і кана-
тами піднімали туди величезні камені. Потім їх установлювали на
місця й ретельно підганяли один до одного за допомогою важелів.
Коли ж роботи були закінчені, насип прибрали, і піраміда постала
перед царем у всій своїй красі. Хуфу залишився задоволений: ще
ні в кого не було такого Будинку Вічності!
Щоб краще зрозуміти, які зусилля були докладені до будів-
ництва Великої піраміди, уявімо, що з каменів, які її складають,
можна було б побудувати місто для 100 тисяч жителів. Адже
таких каменів налічується понад два мільйони. А кожний з них
важить у середньому близько 100 талантів! Не дивно, що сотні
тисяч людей будували піраміду Хуфу протягом 20 років.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Для чого споруджувалися піраміди? 2. У якому столітті була побудована піраміда
Хеопса (Хуфу), якщо врахувати, що Геродот жив у V ст. до н. е.? 3. Обчисліть дов-
жину основи й висоту піраміди Хеопса, а також середню масу каменів, із яких вона
була складена (давньогрецький лікоть дорівнює приблизно 45 см, а талант — 26 кг).
Спробуйте уявити собі Велику піраміду й порівняйте її з найбільшими будівлями, які
вам доводилося бачити. 4*. Як ви гадаєте, чи брали участь у будівництві царських
гробниць вельможі, переписувачі, стражники? Якщо брали, то в чому могла полягати
їхня робота? 5*. Якими знаннями й трудовими навичками потрібно було володіти,
щоб побудувати піраміду? 6*. Чому в давнину піраміди вважалися «чудом світу»?

76. 75
Розділ 4. Давні країни та народи Передньої Азії
На схід від Єгипту розташована Передня
Азія — велика країна, яка простяглася від
Середземного моря до Індійського океану.
Ще за первісних часів тут жили численні
народи, що займалися землеробством
і скотарством. У IV—I тис. до н. е. в Передній
Азії виникли найдавніші цивілізації Дворіччя
й Фінікії, Сирії й Палестини, Ірану й Малої
Азії. За чотири тисячі років на цій території
з’явилися й зникли десятки народів. Усі вони
— шумери, ассирійці, вавилоняни, фінікійці,
перси — вважали цю землю своєю.
У IV—III тис. до н. е. в долинах великих
річок Тигру та Євфрату виникли невеликі
міста-держави Дворіччя. Поступово вони
міцніли, об’єднувалися у великі царства,
чиї правителі завойовували й підкорювали
величезні території. Так виникли невідомі
до того світові держави: Ассирія, а потім
Персія.
Але справжню славу цивілізаціям
Передньої Азії здобули міста — Вавилон,
Тір, Єрусалим, Персеполь та багато інших.
У містах стояли палаци й величні храми, тут
жили й працювали тисячі ремісників і тор-
говців. Стародавні міста були центрами
освіти, науки, мистецтва. Тут були створені
найдавніші види писемності, що допомагало
накопичувати, поповнювати й передавати
нащадкам знання й досвід мудреців, учених,
письменників. Саме в Передній Азії виникли
найдавніший алфавіт і перша бібліотека.
У IX ст. до н. е. серед давньоєврейських
племен поступово складається й записується
«Книга книг» — Біблія, котра ввібрала в себе
легенди, міфи й мудрість народів Передньої
Азії.
Історія країн і народів Передньої Азії
— важлива частина історії не лише Давнього
Сходу, але й усього людства.
Виникнення перших
держав Дворіччя
Правління
царя Хаммурапі
Створення
першого алфавіту
Заснування
Карфагена
IV тис. 3000 1792—1750 XV ст. XIII ст. 965—928 814 VII ст. 521—486
р. до н. е.
Правління
Дарія I
Об’єднання
Єгипту
Завоювання
Тутмоса III
Правління
царя Соломона
Створення першої
бібліотеки
Угаріт
СузиБібл
Сідон
Тір
— Міста
— Шумер
— Держава
Хаммурапі
— Фінікія
— Давня
Палестина
— Ассирійська
держава
— Персида
— Перська світо-
ва держава
— «Царський
шлях»
Ніневія
Ашшур
Лагаш
Вавилон
Персепол
Персида
Ур
Євфрат
ЄрусалимУрук
Давні країни та народи Передньої Азії
Сарди
Тигр

77. 76
§ 14. Країна «Всесвітнього потопу» та її мешканці
1. У долині Тигру та Євфрату. Серед снігів Вірменського
нагір’я народжуються дві великі річки — Тигр і Євфрат. У се-
редній течії вони охоплюють велику рівнину, а потім зливаються
і разом впадають у Перську затоку Індійського океану. На рівнині
між двох річок зародилася найдавніша землеробська цивілізація,
яку називають Дворіччя.
Дворіччя те саме, що й Месопотамія і те саме, що й Межиріччя
Рис. 1. Шолом царя Ура.
Цей головний убір ви-
куваний із цільного лис-
та сплаву золота й сріб-
ла для урочистих цере-
моній та релігійних риту-
алів (близько 2600 р.
до н. е.)
Рис. 2. Атака
шумерських колісниць
Чим же приваблювала людей ця долина?
Тут майже немає корисних копалин, будівель-
ного каменю, а з дерев ростуть тільки фінікові
пальми. У низинах річок — гнилі болота, що
поросли очеретом. Але люди залишилися тут
із тієї ж самої причини, із якої вони оселилися
в долині Нілу.
Навесні через танення гірських снігів
річки розливалися так сильно, що зливалися
разом і затоплювали всю долину. Розлив за-
лишав по собі шар мулу, глини та піску, що
зробило цю землю надзвичайно родючою.
У IV тис. до н. е. тут оселилися шумери.
Працею багатьох поколінь вони змінили цю
землю. За допомогою каналів, дамб і гребель
шумери осушили болота, захистили поля й се-
лища від руйнівних повеней. На берегах Тигру
та Євфрату заколосилися ниви, з’явилися
квітучі сади. Шумери використовували все,

78. 77
що давали фінікові пальми: листя, деревину
й плоди. Свої житла вони будували із в’язок
очерету, обмазаних глиною, а пізніше — із
великих глиняних цеглин. Із часом тут розви-
нулися ремесла й торгівля. З’явилися перші
міста, якими правили «великі люди» — царі.
У IV—III тис. до н. е. поступово формується
цивілізація Дворіччя.
2. «Нехай сильний не кривдить удів
і сиріт». У Південному Дворіччі виникали міс-
та-держави. Наймогутнішими серед них були
Ур, Урук і Лагаш. Кожне місто весь час вело
боротьбу із сусідами за землі, рабів та іншу здо-
бич. Але утримання війська вимагало великих
витрат. Тому царі збільшували податки й по-
винності: прості люди будували палаци й хра-
ми, зміцнювали греблі та очищали канали.
У IV—III тис. до н. е. у Дворіччі виникають
перші міста-держави.
Виконання повинностей нерідко розоряло
селянські господарства, адже люди не встигали
обробляти свою землю, а отже, не могли сплачу-
вати податки. Через це країна поступово слаб-
шала. Новий правитель, що прийшов до влади
в Лагаші у другій половині III тис. до н. е.,
видав нові закони. На уламку глиняної таблич-
ки зберігся рядок із них: «Нехай сильний не
кривдить удів і сиріт». Ці закони на якийсь час
полегшили становище простого народу.
3. «Глиняні книги». Шумери записували
свої знання знаками у вигляді малюнків, що
позначали який-небудь предмет: плуг, зорю,
рибу, гори. Але так можна було написати да-
леко не все. Утім у середині III тис. до н. е.
знаки стали позначати вже не тільки слова,
але й склади. Жителі Дворіччя писали на
глиняних табличках очеретяними паличками.
Їхні загострені краї залишали на сирій глині
знаки у формі клинців (рис. 3). Тому писем-
ність шумерів назвали клинописом. Це письмо
було досить зручним й проіснувало майже три
тисячі років.
Рис. 3. Клинописні таб-
лички
Рис. 4. Знатна людина
в спідниці з козячої вовни

79. 78
Клинопис — видатне досягнення цивілізації Дворіччя.
У музеях різних країн світу зберігається більше мільйона
клинописних текстів. Шумери створили прекрасну літературу.
Найчастіше в ній розповідається про подвиги богів і героїв. На
«сторінках глиняних книг» зберігся й міф про створення світу:
Із незапам’ятних часів суша ще не відокремилася від води.
У світі царювали чудовиська Тіамат і Кінгу. Проти сил зла висту-
пив бог Мардук. У жорстокій сутичці він убив своїх ворогів.
Мардук розсік Тіамат і створив із неї Землю. Він покликав
бога місяця Сіна і бога сонця Шамаша та розділив між ними добу.
І звелів Мардук прорости травам і лісам. І населив він гори й до-
лини різними звірами. І змішав він кров Кінгу з глиною й виліпив
перших людей. Своїм виглядом і розумом люди нагадували богів
і повинні були їм служити.
На глиняних табличках записані закони шумерських царів,
розповіді про їхні військові перемоги, дані про торговельні угоди
й продаж рабів, звіти про збір податків із селян і ремісників. Із
«глиняних книг» ми багато чого довідалися про найдавніші дер­
жави Месопотамії.
4. Люди й боги Дворіччя. У центрі країни на річці Євфрат
стояло місто Ніппур. Тут були храми головних богів. Особливою
любов’ю й пошаною користувався добрий Енкі — бог мудрості
й води. До Іштар — богині родючості й любові — люди зверталися
з проханнями про гарний урожай і народження дітей. Шумерські
храми — зікурати — будувалися у вигляді високих східчастих
пірамід, на вершинах яких жерці приносили богам жертви, спо­
стерігали за зорями, складали календар. Храмам належало багато
земель. Хто ж їх обробляв? Невже вчені жерці? Ні, цим займалися
храмові працівники й раби.
Рис. 4. Зікурат: 1) сучасний вигляд; 2) реконструкція. Храми будували з необпаленої цегли.
Вони символізували гори. Шумери вважали, що тільки гори є гідним житлом богів. На вершині
зікурату розміщувалося святилище
а)
2)1)

80. 79
Рис. 5. У шумерській
школі
5. Школа починалася в Шумері. Щоб управляти великою
країною, потрібні були грамотні люди: чиновники, переписувачі,
жерці. Таких людей треба було навчити читати, писати, рахувати.
Так виникають школи.
Школу вважали великою родиною, де «батьком» був власник
школи, а його «синами» — учні. Старшокласники допомагали вчи-
телям і вихователям. Дисципліну в школі підтримувала «людина,
яка володіла різкою». Вона карала винних. У школах навчалися
хлопчики, батьки яких могли заплатити за навчання. Дівчатка ж
у школі не навчалися.
Для того щоб опанувати основи математики, астрономії, гео-
графії та інших наук, доводилося вчитися більше десяти років.
Чому навчання тривало так довго? Тому що головними його при-
йомами були переписування та запам’ятовування літературних
творів, наукових трактатів і навіть словників.
Цивілізація неможлива без шкільної освіти.
Через п’ять тисяч років учені знайшли уламки «шкільного
зошита» і прочитали:
«Розгнівалися боги на людей за неслухняність. І вирішили
вони затопити землю й знищити людство. Але добрий бог Енкі
розповів про задуми богів ґречному цареві на ім’я Зіусудра. І нав-
чив він царя, як урятуватися. І збудував Зіусудра величезний
корабель. Він забрав на корабель свою рідню, худобу й насіння всіх
рослин.
Сім днів і сім ночей з небувалою силою вирували зливи. Потоп
залив землю, і носили вітри величезний корабель бурхливими во-
дами. Зіусудра знайшов маленький острівець. І приніс він там ба-
гаті жертви богам. І простили боги людей. Вони дарували Зіусудрі
безсмертне життя в прекрасній країні, де сходить сонце».

81. 80
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Поясніть, чому жителі Дворіччя називали свою країну «домом двох річок». Що
спільного у природних умовах Месопотамії та Єгипту? 2. Під час розкопок дав-
ніх поселень були знайдені зернятка яблуні, граната, інжиру, мигдалю, маслини.
Про яку діяльність жителів Дворіччя свідчать знахідки археологів? 3. Поясніть,
чому писемність, яка виникла у Дворіччі, називають клинописом. 4. Що спіль-
ного і відмінного в писемності Давнього Єгипту та Месопотамії? 5*. Порівняйте
матеріал для письма в Єгипті та Месопотамії. Який з них краще зберігається? Яким
зручніше користуватися? 6. Перекажіть міф про створення світу. 7. Розкажіть
про шумерську школу. Що спільного між давньоєгипетською та шумерською
школами? 8. Чому міф про потоп виник саме у Дворіччі?
Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Розкопки в Урі
Археологи проводили розкопки міста Ур, розташованого на півдні Дворіччя.
На глибині 14 метрів вони знайшли багаті гробниці шумерських царів, які пра-
вили країною в III тис. до н. е. Під гробницями вони натрапили на триметровий
шар мулу без слідів людської присутності, а вже під ним познаходили сліди вог-
нищ, залишки будівель, уламки посуду. Вони належали народу, що жив тут до
шумерів… Було встановлено, що такий шар річкового мулу міг відкластися, якщо
протягом тривалого часу вода тут стояла на висоті 8 метрів. Отже, ще за давніх
часів у Південному Дворіччі сталася небачена природна катастрофа.
Із яким шумерським міфом ця катастрофа може бути пов’язана?
§ 15. Хаммурапі — цар Вавилона
1. Вавилон — «Брама бога». У Південному Дворіччі, там,
де Євфрат зближається з Тигром, зараз здіймаються кілька ве-
ликих пагорбів. Близько ста років тому тут почалися розкопки,
які тривають і дотепер. Виявляється, що під піщаними пагорбами
поховані руїни давнього міста. Жителі Дворіччя називали його
Баб-ілу, давні греки почули це слово як Вавилон і назвали всю
країну Вавилонією.
Вавилон виник ще в середині III тис. до н. е. Через Вавилон
проходили великі торговельні шляхи: сюди доставляли буді-
вельний камінь, ліс, метали, а звідси відправляли до сусідніх
країн хліб, шкури, вовну, ремісничі вироби. У місті жили багаті
купці й вправні майстри. Вавилон славився своїми храмами
й палацами.
У II тис. до н. е. Вавилон був наймогутнішим і найбагатшим містом Дворіччя.
Найвідомішого вавилонського царя звали Хаммурапі. Він
царював 42 роки (1792—1750 рр. до н. е.) і уславився тим, що
завоював майже все Дворіччя, заслуживши гордий титул «царя
чотирьох сторін світу».

82. 81
2. «Так говорить Хаммурапі!» Цими словами починався
будь-який наказ або лист царя. Про що в них йшлося?
«Так говорить Хаммурапі! Склич людей, які мають поля
на березі каналу Думанум. Нехай вони очистять канал протя-
гом місяця!» — такий наказ цар направив своєму чиновникові.
Хаммурапі розумів, що землеробство робить його країну багатою
й процвітаючою, і наказав вирити довгий широкий канал побли-
зу Вавилона. Від нього воду на поля відводили маленькі канали.
Жителі Дворіччя дивувалися цій системі каналів, як чуду, і нази-
вали її «Хаммурапі — радість народів». Усіх, хто недбало ставився
до справи зміцнення каналів і гребель, суворо карали.
«Людей, які взяли хабара, і свідків у супроводі сторожі від-
прав до мене!» Цар був верховним суддею й прагнув законами
зміцнити свою державу. Тому він безжалісно карав зрадників,
хабарників і тих, хто вештався без діла. Закони, укладені за на-
казом Хаммурапі, були обов’язковими для всіх жителів країни,
адже саме за ними судді карали винних і вирішували суперечки.
Закон — це письмовий документ, що визначає правила життя в суспільстві.
Рис. 1. Розмежування поля із
застосуванням знань з геометрії
Рис. 2. На вулицях Вавилона

83. 82
3. Царські закони. Під час розкопок
археологи знайшли високий стовп із міц-
ного чорного каменю. Уся його поверхня
була вкрита клинописом — це закони царя
Хаммурапі (рис. 3). Що очікувало на того,
хто порушить закон? Смерть, каліцтво або
грошовий штраф.
«Якщо людина вкрала майно храму
або палацу, вона має бути страчена».
Не мало значення, що саме й скіль-
ки вкрала людина — вона вкрала в Бога.
Майно храмів і царя — намісника Бога на
землі — було недоторканним. За крадіжку
цього майна існувало тільки одне пока-
рання — смерть. Таким суворим законом
цар захищав не тільки своє багатство, але
й владу.
«Поле, будинок і сад, що належать
воїнові, не можуть бути продані.
Якщо воїн потрапив у полон, його
повинна викупити родина. Якщо родина
немає коштів для викупу, воїна має вику-
пити храм. Якщо в храмі його поселення
немає коштів для викупу, його має вику-
пити цар.
Якщо воїн, якому наказано йти
в царський похід, не пішов туди, він має
бути страчений».
Воїни захищали державу, а держава
приймала закони, які захищали воїнів.
Кожен воїн за службу отримував велику
ділянку землі з полем, садом і будинком.
Ніхто не мав права позбавити воїна його
майна. А за це воїн повинен був беззапе-
речно виконувати будь-який наказ царя.
Хаммурапі докладав чимало зусиль
задля зміцнення своєї армії.
4. «Око за око, зуб за зуб». У зако-
нах говориться, що Хаммурапі «відновив
справедливість, щоб сильний не пригноб-
лював слабкого». Чи дійсно це так?
Рис. 3. Верхня частина
стели Хаммурапі (1750 р.
до н. е.)
Рис. 4. Суд у храмі

84. 83
«Якщо людина виколола око іншій людині, то їй теж слід
виколоти око.
Якщо людина переломила кістку іншій людині, то їй теж
слід переламати кістку.
Якщо будівельник побудував будинок і зробив роботу недба-
ло, через що будинок розвалився й убив господаря, будівельник має
бути страчений.
Якщо будинок, що розвалився, убив сина господаря цього бу-
динку, слід убити сина цього будівельника».
У Вавилонії вважалося справедливим, коли злочинець карав-
ся тим же збитком, який він наніс потерпілому. Однак справедли-
ва відплата стосувалася тільки рівних за становищем людей.
«Якщо одна людина вдарила по щоці іншу, вищу за стано-
вищем, її слід вдарити 60 разів волячим батогом.
Якщо раб ударив по щоці вільного, то йому слід відрізати
вухо».
Якщо суддя не міг довести провину підозрюваного, то цю
людину кидали у воду. Потонув — отже, бог річки забрав до себе
винного. Виплив — бог річки не дав умерти безневинному. І тоді
страчували того, хто обвинувачував у злочині,— за наклеп.
5. Багатії і бідняки. Вавилонське царство було багатим
і сильним, але серед його жителів було багато бідних людей.
Чому? Якщо людині належала маленька ділянка землі, то посуха
чи повінь могли знищити весь урожай, і тоді родина голодувала.
Зерно, худобу чи срібло можна було взяти в борг у багатого сусіда.
Але той позичав «у ріст»: це означало, що повернути треба більше,
ніж узяв. Людина, яка позичає «у ріст», називається лихварем.
Лихвар, призначаючи великий «ріст», міг розорити боржника.
Багато хто з вавилонян, у яких не було грошей для повернення
боргу, продавали себе або своїх дітей у рабство. Рабів за борги ста-
вало все більше, а вільних людей — усе менше. Тому Хаммурапі
видав закон, який обмежував боргове рабство.
Три роки раб-боржник відпрацьовував свій борг, одержуючи
від свого власника їжу й одяг. Господар не міг продати такого
раба й відповідав перед законом за його смерть. Через три роки
раб знову ставав вільним.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1.Користуючиськартою,опишітьмісцерозташуваннякраїниВавилонії. 2.Чому
вавилонськийцарХаммурапіособистостеживзастаномканалівігребель? 3.Що
таке закони? Для чого вони потрібні? 4. Чому в законах Хаммурапі найтяжчі
покарання призначалися за злочини проти царя й Бога? 5*. Використовуючи
текст параграфа, поясніть, як закон захищав інтереси воїнів. 6. Що таке «бор-
гове рабство»?

85. 84
§ 16. У країні першого алфавіту
Повтори: Стародавні системи письма в Єгипті
та Шумері — § 12, пункт 2; § 14, пункт 2).
1. Міста, обернені до моря. Давня легенда розповідає, що
один спритний лісоруб опинився у складному становищі: з одного
боку палав ліс, з іншого — шуміло море. Тоді лісоруб обтесав стов-
бур великого кедра й поплив на ньому в море. Батьківщиною ле-
генди, найімовірніше, є давня Фінікія. Ця країна розташована на
північному заході від Вавилона, на східному березі Середземного
моря. Вузькою смугою вона простяглася між морем і високими
Ліванськими горами, які поросли густим кедровим лісом.
На землях Фінікії не було повноводних річок і родючих
земель, та її жителі навчилися збирати багаті врожаї пшениці
та ячменю на невеликих ділянках родючої землі. На схилах гір
зеленіли виноградники. В оливкових гаях зріли оливи, із яких
отримували запашну олію. Значна частина фінікійців жила в ба-
гатолюдних містах Бібл, Сидон, Тір. Назви міст говорять самі за
себе: Бібл перекладається як «гора», Сидон — «місце для рибної
ловлі», а Тір — «скеля».
Фінікійські міста славилися мудрими правителями, розваж-
ливими торговцями, вправними ремісниками, успішними рибалка-
ми. Фінікійці заслужено вважаються найкращими мореплавцями
стародавнього світу.
Рис. 1. У порту фінікійського міста

86. 85
Торгівля, мореплавство та ремісництво — головні заняття фінікійців.
2. Скарби фінікійців. «Вони висмоктують багатства з морів,
із піску добувають скарби»,— із заздрістю говорили сусіди про
фінікійців. Які ж скарби можна добути з піску?
Фінікійці змішували пісок із содою й лугом і плавили його,
як мідну руду, у результаті чого отримували скло! Учені не знають
точно, який народ відкрив спосіб виготовлення скла, але фінікійці
перші стали ним торгувати. Їхні склодуви виготовляли витончені
посудини для ароматних пахощів і вигадливі прикраси з кольоро-
вого скла. Ці вироби охоче купували в інших країнах.
Усе життя фінікійців було пов’язане з морем. Деякі з них
збирали морських молюсків. Витривалі нирці збирали на дні не-
привабні черепашки. Що в них було коштовного? Кілька крапель
густої рідини — пурпур, дуже стійка фарба красивого червонясто-
фіолетового кольору. За маленький флакончик пурпуру власники
фарбувалень і ткацьких майстерень розплачувалися сріблом, адже
ця фарба не вигоряла на сонці.
Убрання з пурпурних тканин носили дуже багаті люди: мо-
гутні царі, вельможі, жерці.
3. Купці, пірати, мандрівники. «Коли з моря приходили
купці твої, безліччю багатств твоїх збагачував ти царів і їх
постачав багатьом народам»,— так давній мудрець звертався до
правителя Тіру. На фінікійських купців із нетерпінням чекали
у Дворіччі, спекотливій Африці й далекій Індії. Їхні кораблі везли
маслинову олію й вино, срібні вази й пурпурні тканини, дорого-
цінний посуд зі скла.
Кораблі фінікійців у всіх напрямках упевнено борознили
Середземне море.
Рис. 2. Скляні фінікійські амфори Рис. 3. Фінікійські ритуальні маски зі скла

87. 86
Свої торговельні судна, що вирізнялися високими морехідни-
ми якостями, фінікійці прикрашали кінськими головами.
Правитель Тіру писав цареві сусідньої країни: «Мої раби
доставлять ліс із Лівану до моря. А я плотами відправлю його
морем до місця, на яке ти вкажеш…». У Єгипті, Вавилонії, Іудеї
не було лісів, а без дерева не збудуєш ні палацу, ні храму, ні фор-
теці. Тому міцні кедри й кипариси з Фінікії користувалися вели-
ким попитом. Купці заробляли на торгівлі лісом величезні статки.
Збагачувалися й фінікійські царі, яким ці ліси належали.
Але найприбутковішою справою була торгівля людьми.
Фінікійські купці випливали за воюючими арміями й за безцінь
скуповували полонених після бою. Потім вони вигідно перепроду-
вали бранців в інших країнах. Фінікійці могли й самі захопити
полонених, зненацька напавши з моря на прибережні поселення
або атакувавши самотній торговельний корабель. Вантаж корабля
вони привласнювали, сам корабель спалювали, а людей продавали
в рабство.
Фінікійці здавна торгували з багатьма країнами Середземно­
мор’я. Але для постійної торгівлі потрібне безпечне укріпле-
не поселення, де можна зберігати товар. Для цього в країнах
Середземномор’я були засновані торговельні поселення — колонії.
Поступово деякі з них перетворювалися на незалежні держа-
ви. Фінікійська колонія Карфаген, заснована в 814 р. до н. е.
у Північній Африці, згодом стала могутньою державою.
Колонія — постійне укріплене поселення в чужій країні.
У I тис. до н. е. фінікійці в пошуках нових джерел нажи-
ви вийшли за межі Середземного моря. Торговельні й піратські
експедиції вирушали до мрячного «Олов’яного острова» (сучас-
на Англія) та «Бурштинового берега» (сучасна Прибалтика).
Рис. 4. Фінікійський
торговельний корабель

88. 87
Що шукали там фінікійці? Без олова не мож-
на виплавити бронзу, а бурштин цінувався
ювелірами більше за золото.
Наприкінці VII ст. до н. е. за наказом
єгипетського фараона фінікійські мореплавці
здійснили морську подорож навколо Африки.
Плавання тривало три роки. Мандрівники
описали невідомі країни й народи.
4. Перший алфавіт. У торгівлі дуже
важливо вести облік, записувати доходи й вит-
рати, кількість товару. Тому купець має бути
грамотним. Фінікійські купці були знайомі
з єгипетськими ієрогліфами та месопотамсь-
ким клинописом, але користуватися ними було
незручно.
Фінікійці спростили деякі ієрогліфи,
створивши 22 прості знаки, що позначали
не окремі слова чи склади, а окремі звуки
(щоправда, тільки приголосні). Так, приблиз-
но в XIII ст. до н. е. був створений перший
алфавіт.
Фінікійці — творці першого алфавіту.
Навчитися фінікійської грамоти можна
було за кілька тижнів. Але читати було важко,
оскільки голосних букв не було. Тому фінікій-
ське письмо іноді називали купецьким тайно-
писом.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — —
Рис. 5. Літери фінікій­­-
с­ького алфавіту. Фінікій­
ський алфавіт став
основою для створення
алфавітів більшості
європейських мов
1. Як у назвах фінікійських міст відбилися природні умови країни? 2. Поясніть,
чому основними заняттями фінікійців були торгівля, мореплавство й ремісниц-
тво. 3*. Уявіть собі, що ви — єгипетський купець. Ваш корабель заходить у га-
вань Тіру. Які фінікійські товари ви купите в першу чергу? Чому? 4. Чому і як
фінікійці торгували рабами? 5. Поясніть, із якою метою фінікійці засновували
колонії. Чим фінікійські букви відрізнялися від єгипетських та шумерських ієро-
гліфів? 6.Чимфінікійськийалфавітвідрізняєтьсявідукраїнського? 7.Заповніть
таблицю «Досягнення фінікійців».
Галузь Досягнення Важливі відкриття та винаходи
Мореплавство
Торгівля
Писемність

89. 88
Рис. 1. Переселен­ня
єврейських племен до
Палестини
§ 17. Країна біблійних сказань
1. Давня Палестина. На південь від Фінікії, між річкою
Йордан і східним берегом Середземного моря, розташована давня
країна Палестина. Долина Йордану придатна для землеробства,
а південна частина країни, гориста напівпустеля навколо Мертвого
моря,— для скотарства. До того ж, на території Палестини пере-
тиналися важливі торговельні шляхи.
У XIII ст. до н. е. з Дворіччя до Палестини переселилися пле-
мена давніх євреїв (рис. 2). Вони були скотарями-кочівниками, не
будували постійних поселень і храмів, а своїх ідолів перевозили
разом із розбірними житлами — шатрами.
Із далекого Дворіччя євреї принесли численні легенди й мі-
фи, що передавалися від батька до сина. Переказуючи їх, кожний
додавав до них щось своє. Із цих переказів поступово склалася
Біблія.
2. «Книга книг». У перекладі з давньогрецької мови Біблія
означає «книга». Записувати біблійні сказання почали в IX ст.
до н. е. і протягом тисячі років доповнювали їх новими фактами,
міфами, легендами. Біблія складається з двох великих частин:
Старого і Нового Заповіту. Останній виник на початку нашої ери.
Докладніше про це ви довідаєтеся з іншого розділу.
У книзі Старого Заповіту розповідається про створення світу,
перших людей, Усесвітній потоп, яким Бог покарав людей. Тут
зібрані давні тексти, висловлення й повчання мудреців, закони
й документи давніх народів. Біблія — священна книга багатьох
народів.
Біблія — видатна пам’ятка світової культури.
Ур
Єфрат
Тигр
о. Кипр
ВавилонСихем
Вефиль
Хеврон
Герар
Харран

90. 89
Біблія говорить, що засновником єврейсь-
кого народу був Авраам. Одного з його онуків
звали Яковом, або Ізраїлем. Його ім’я стало
спільним для євреїв: їх ще називають ізраїль-
тянами.
Старий Заповіт розповідає, що євреї були
вигнані з Палестини і тривалий час перебували
під владою єгипетських фараонів. Бог Яхве до-
ручив пророкові Мойсею звільнити свій народ
із єгипетського рабства й повернути на бать-
ківщину. Щоб євреї повірили Мойсеєві, Бог
здійснив багато чудес. Тоді євреї відмовилися
від своїх колишніх ідолів і кумирів та увірува-
ли в єдиного Бога. Так виникло єдинобожжя.
Ізраїльтяни стали першим народом,
який поклонявся одному Богові.
Біблія розповідає, що на горі Синай Бог
вручив Мойсеєві кам’яні таблички — скри-
жалі. На них були висічені десять заповідей —
правил, які Бог дав людям. Ось деякі з них:
Поклоняйся лише єдиному Богові.
Не поминай ім’я Бога свого всує.
Шануй батька свого й мати свою.
Не вбивай.
Не кради.
Не бажай чужого.
Заповіді Біблії стали головними правилами
поведінки людей.
Як свідчить Біблія, євреї з радістю при-
йняли заповіді, уклавши з Богом завіт, тобто
договір. Після цього ізраїльтяни змогли повер-
нутися на батьківщину — землю обітовану,
тобто обіцяну Богом.
3. Царство Давида. Розрізнені єврейські
племена не могли протистояти натиску завой-
овників. Тому наприкінці XI ст. до н. е. вони
об’єднуються в Ізраїльське царство на чолі
з царем Саулом.
Ізраїльтяни вели виснажливі війни зі
своїми постійними ворогами — філістимля-
нами. Старий Заповіт так описує вирішальну
Рис. 2. Ритуальна
посудина древніх євреїв.
XI ст. до н. е
Рис. 3. Мойсей тримає
в руках скрижалі.
Середньовічний рисунок

91. 90
битву. Із ворожих рядів вийшов велетень
Голіаф і викликав на двобій єврейського
богатиря. Голіаф був у мідних обладунках,
озброєний мечем, щитом і списом. Лише
молодий пастух Давид, озброєний пращею,
насмілився вступити з ним у поєдинок.
Метнувши камінь із пращі, він влучив
Голіафу в лоба. Той упав, а Давид вихо-
пив його меч і відітнув велетневі голову.
Перелякані філістимляни розбіглися.
Давид здійснив багато подвигів на
славу свого народу та став царем. Він
об’єднав усі єврейські племена. У 995 р.
до н. е. ізраїльтяни захопили давнє місто
Єрусалим, який став столицею давньоєв-
рейської держави.
Цар Давид захоплював і сусідні краї-
ни, не жаліючі їхніх жителів. Траплялося,
за наказом царя страчували кожного треть-
ого мешканця скореного міста.
Давид царював сорок років (1004—
965 рр. до н. е.) і передав владу своєму
улюбленому синові Соломону.
4. Правління Соломона (965—
928 рр. до н. е.). Новий цар усіма силами
зміцнював свою владу. Він згубив своїх
старших братів, щоб ніхто з них не міг
стати царем.
Влада ізраїльського монарха була
величезна. Коли цар, одягнений у пур-
пурні шати й золоті сандалії, виходив зі
свого палацу, люди падали перед ним на
коліна й покірно схиляли голови. У залі
для урочистих прийомів був установлений
царський трон дивовижної краси. У Біблії
говориться, що він був виготовлений зі
слонової кістки й золота. Підлокітники
трону були зроблені у вигляді левів.
Дванадцять інших левів, виготовлених із
коштовних матеріалів, охороняли східці,
що вели до трону.
За наказом Соломона в Єрусалимі був
збудований головний і єдиний храм Богові
Рис. 4. Розкопки в Єрусалимі.
Єрусалим належить до чис-
ла найдавніших міст світу.
Щорічні археологічні дослід-
ження відкривають нові сторін-
ки історії євреїв та інших на-
родів Близького Сходу
Рис. 5. Піднесення данини
єврейському царю

92. 91
Яхве. Цю величну споруду зводили з каменю й цінних порід де-
рева. Із середини приміщення оздоблювали кращі архітектори,
скульптори й художники, використовуючи для цього найдорожчі
матеріали. У храмі Бога Яхве зберігалися скрижалі з божествен-
ними заповідями. Будівництво храму підвищило авторитет царя.
Віра в єдиного Бога об’єднала євреїв.
Правління Соломона стало часом розквіту й могутності Ізраїльського царства.
Біблійні легенди розповідають про казкові багатства царя
Соломона, але там нічого не говориться про джерела цих багатств.
Із великою вигодою для себе цар продавав мідь, яку добували
раби в пустелі на півдні Палестини. За допомогою фінікійців
ізраїльтяни вели успішну торгівлю з різними країнами Передньої
Азії. Маслинова олія й тонке полотно, мед і пахощі збагачували
єврейських купців, приносили нечувані прибутки в царську скар-
бницю.
Цар установив високі податки й обов’язкові для всіх трудові
повинності. Вони важким тягарем лягли на плечі простого народу.
Десятки тисяч людей виходили на будівництво доріг, фортець,
палаців. Це розоряло хліборобів, скотарів і ремісників. Усе більше
людей ставало жебраками. Біблія закликає не кривдити бідних
людей і допомагати їм: «Хто пригноблює бідного, той кривдить
Бога, тому що всі люди — Божі створіння!».
Після смерті Соломона окремі племена, незадоволені його прав-
лінням, відмовилися визнати владу його синів. Давньоєврейське
царство розкололося на дві частини — Ізраїльське та Іудейське
царства. Пізніше вони на довгий час були завойовані сусідніми
могутніми державами.
Рис. 6. Ієрусалимський храм

93. 92
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Чим відрізняється життя кочівників-скотарів від життя хліборобів? 2. Що таке
Біблія? 3. Складіть план пункту 2 параграфа. 4. Перекажіть легенду про
двобій Давида і Голіафа. Чому пастухові Давиду вдалося подолати могутнього
Голіафа? 5. Пригадайте, хто намагався перейти до єдинобожжя раніше за дав-
ніхєвреїв. 6.Покажітьна«лініїчасу»рокиправлінняцарівДавидатаСоломона,
а також дату захоплення Єрусалима. Обчисліть, скільки років минуло від кінця
правління царя Хаммурапі до початку правління Соломона. 7. Із якою метою
Соломон наказав побудувати храм Яхве в Єрусалимі? 8. Назвіть основні дже-
рела багатств Ізраїльського царства за часів правління Соломона. 9. Поясніть
значення імен, слів і термінів Яхве, скрижалі, завіт, Мойсей, Ізраїль.
§ 18. Велика військова держава Ассирія
1. Ассирія — країна бога Ашшура. На півночі Межиріччя,
у верхів’ях Тигру та Євфрату, здавна жили племена семітів:
хлібороби, скотарі, мисливці, відважні воїни та вправні ремісни-
ки. Деякі племена своїм верховним покровителем вважали бога
Ашшура. Перша столиця країни, що розташовувалася у верх-
ній течії Тигру, носила його ім’я — Ашшур — і дала назву всій
країні — Ассирія, а її мешканців назвали ассирійцями.
Ще в XV ст. до н. е. люди навчилися виплавляти залізо.
Ассирійці ж першими з народів Дворіччя стали добувати й оброб-
ляти цей метал, який виявився набагато міцнішим за мідь і бронзу.
Уже в VII ст. до н. е. із заліза виготовляли мотики, серпи, ножі,
сокири й молоти. Залізні знаряддя праці дозволили хліборобам
освоювати нові землі, а ремісникам — обробляти тверді породи
каменю й дерева. Залізна зброя давала воїнам перевагу в бою.
Рис. 1. Штурм фортеці ассирійцями

94. 93
Перше тисячоліття до нашої ери називають
«раннім залізним віком».
2. Ассирійське військо. У IX—VIII ст.
до н. е. ассирійські царі створили численну
армію, озброєну залізною зброєю. Традиційні
піхота й бойові колісниці в ассирійсько-
му війську вперше доповнилися кіннотою.
Вершники поєднали стрімкість колісниць
і легкість піхоти. Вони могли раптово напасти
на супротивника та, примусивши його тікати,
переслідували відступаючих ворогів.
В ассирійському війську були спеціальні
будівельні загони. Вони споруджували мости,
наводили переправи, прокладали дороги для
бойових колісниць, робили підкопи під стіни
фортець. За необхідності військові будівельни-
ки могли зробити насип або, навпаки, зруйну-
вати греблю та затопити вороже місто.
В ассирійців з’явилася нова грізна зброя
— катапульти. Вони перекидали через сті-
ни обложених міст кам’яні ядра або глиняні
посудини з палаючою смолою. Упавши, така
посудина розбивалася, і смола, що продовжу-
вала горіти, підпалювала все навколо. Тарани,
стінопробивні знаряддя, облогові вежі трощи-
ли оборонні споруди обложених міст.
В ассирійській армії існувала жорстока
дисципліна. Будь-якого боягуза чи воїна, що
порушив наказ, безжалісно карали.
Майже 200 років ассирійці не знали поразок.
3. «Правителі чотирьох сторін світу».
Наприкінці VIII ст. до н. е. столицею Ассирії
стало місто Ніневія. Ассирійські царі гордо
називали себе «правителями чотирьох сторін
світу», адже їхня непереможна армія захопи-
ла величезні території.
«За допомогою бога Ашшура та богині
Іштар я захопив Фіви. Усі багатства царсько-
го палацу доставили мені. Два високі золоті
обеліски, що стояли біля воріт святилища,
я вирвав із їхніх місць і забрав до Ассирії…
Рис. 2. Ассирійський воїн
Рис. 3. Ассирійський цар
Сінахериб на троні

95. 94
Із повними руками повернувся я в Ніне­
вію — місто свого панування. Зброю свою зро-
бив я гіркою для Єгипту…»
Так розповідає ассирійський цар про один
зі своїх численних походів.
Владу Ассирії були змушені визнати пра-
вителі Вавилона, Фінікії, Палестини, Єгипту
та багатьох інших країн. Знаком покірності
вважалася виплата данини, яка не тільки розо-
ряла переможену країну, але й була ганебною
для її жителів.
«Цар Вавилона був пройнятий жахом
перед грізною могутністю бога Ашшура. Він
цілував мої ноги. Вироби із золота, намиста,
дорогоцінне каміння, барвистий одяг і худобу
прийняв я як данину»,— гордовито стверджу-
вав ассирійський правитель.
У VIII—VII ст. до н. е. ассирійська держава досягла небаченої
могутності.
Скорені народи боролися з ассирійсь-
ким пригнобленням, піднімали повстання,
відмовлялися платити данину. Розправа над
повстанцями була нещадною: «Їхня кров
текла рікою. Поселення я палив, як багат-
тя. Чисту воду каналу перетворив я на бо-
лото. Прекрасні сади повирубували мої воїни.
Жодного колоска я не залишив». Так описує
ассирійський цар свій каральний похід у краї-
ну Урарту, що розміщувалася на території
нинішньої Вірменії. Із непокірливими асси-
рійці розправлялися нещадно, не жаліючи ні
старих, ні дітей, ні жінок.
4. Подорож у «лігвище левів». Ніневію
будували десятки тисяч рабів-бранців, а також
ассирійські селяни й ремісники, яких зігнали
на будівництво за наказом царя. Місто було за-
хищене високими вежами й стінами, які були
настільки широкими, що по них могли проїхати
поряд три колісниці. Перед стінами насипали
земляний вал і виривали глибокий рів.
Біля міських стін жили ремісники, тор-
говці, воїни. За стінами розміщувалися храми,
Рис. 5. Крилатий люди-
но-бик. Гігантські статуї
крилатих людино-биків
і людино-левів прикраша-
ли входи до палаців асси-
рійських правителів VIII—
VII ст. до н. е. Людині,
яка заходила до палацу,
здавалося ніби кам’яний
страж робив крок їй на-
зустріч. Таке враження
створювала п’ята нога чу-
довиська. Маса деяких
скульптур перевищує
20 тонн
Рис. 4. Вироби
ассирійських майстрів

96. 95
святилища, будинки вельмож і жерців. На березі Тигру стояв
царський палац, оточений тінистими парками й кришталево чис-
тими ставками.
У царському палаці було понад 80 розкішно обставлених
великих залів, кімнат і коридорів. Парадні кімнати прикрашали
рельєфи*, які зображували ворогів біля ніг ассирійських царів,
переможні бойовища, підрахунок захопленої здобичі. Але найкра-
сивішою була «Кімната левиного полювання». Невідомий скуль-
птор прикрасив її рельєфами такої краси, що навіть з далеких
країн приїжджали, щоб помилуватися нею. «Кімната левиного
полювання» й зараз вважається шедевром світового мистецтва.
Ассирійські владики завдали великих страждань народам
Передньої Азії, тому сучасники називали Ніневію «лігвищем
левів». Але нескінченні війни послабляють сили навіть найдужчої
держави. Ніхто не може перемагати незкінченно, і наприкінці
VII ст. до н. е. ассирійці були розбиті вавилонянами та мідійцями.
«Ніневія спустошена, розорена, розграбована… Горе кривавому
місту… Хто пошкодує про це?» — запитував давній автор.
5. Найдавніша бібліотека. Ассирійський цар Ашшурбанапал
(668—627 рр. до н. е.) був суворим правителем, але, на відміну від
своїх предків, готувався стати жерцем, тому здобув гарну освіту.
Сам він казав про себе так: «Я осягнув мистецтво переписувачів.
Я спостерігав за зорями. Я розв’язував складні задачі з множен-
ням і діленням. Я пішов своїм царським шляхом». «Свій шлях»
Ашшурбанапал убачав не тільки в завоюваннях, але й у створенні
бібліотеки.
За наказом царя в столицю Ассирії привозили десятки тисяч
«глиняних книг» із усіх куточків Передньої Азії. Цар наказав
Рис. 6. Умираюча левиця
* Рельєф — випукле зображення на камені, металі, деревині та інших твердих ма-
теріалах; різновид скульптури.
Рис. 7. Полювання на левів. Рельєф царського
палацу

97. 96
зняти копії стародавніх текстів, що зберігалися в палацах і хра-
мах. Сотні переписувачів ретельно, знак за знаком, переписували
тексти «книг» і відправляли їхні копії до Ніневії.
Ашшурбанапал — творець найдавнішої бібліотеки.
Таблички зберігалися в особливих плетених кошиках
і дерев’яних шухлядах. Усі вони були пронумеровані, а останній
рядок таблички повторювався на початку наступної, тому пере-
плутати їх було неможливо. Книги збирали й зберігали за предме-
тами: «Історія», «Астрономія», «Медицина» та інші.
У бібліотеці розміщувався також архів документів: закони,
договори, листи, повідомлення воєначальників, списки данини,
яка надійшла, та багато іншого. Усього було понад 30 тисяч кли-
нописних табличок. Ассирійська держава загинула, а 25 століть
по тому археологи знайшли бібліотеку царя Ашшурбанапала.
«Глиняні книги» розповіли вченим багато цікавого про історію
народів Передньої Азії.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Чи можна вважати Ассирію країною Дворіччя? Під час підготовки від-
повіді використовуйте текст підручника та карту. 2. Як залізо змінило життя
людей? 3. Складіть план пункту 2 параграфа. 4. Чим ассирійське військо
відрізнялося від єгипетської армії? 5. Чому ассирійські царі називали себе
«правителями чотирьох сторін світу»? 6. Які цілі переслідували ассирійці під
час військових походів. Використайте письмові джерела за текстом парагра-
фа. 7. Чому Ніневію називали «лігвищем левів»? 8. Опишіть палац ассирій-
ських царів. 9*. Чому відкриття бібліотеки Ашшурбанапала вважають видатним
досягненням археології?
Рис. 8. Палац ассирійського царя. Реконструкція

98. 97
§ 19. Перська світова держава
1. Нова велич Вавилона. Падіння Ассирії
привело до нового зміцнення Вавилона, що
став столицею Халдейського царства. Кордони
цієї держави в VI ст. до н. е. простягалися
далеко за межі Дворіччя — до Фінікії, Сирії,
Палестини. У 586 р. до н. е. халдеї на чолі
з царем Навуходоносором ІІ після тривалої
облоги увірвалися до Єрусалиму. Загарбники
зруйнували знаменитий храм Бога Яхве, побу-
дований Соломоном.
Вавилон, як і раніше, був найбагатшим
і найкрасивішим містом світу. Воно було оточе-
не високими стінами. Парадні ворота міста бу-
ли названі ім’ям богині Іштар. Вежі цих воріт
з’єднувалися аркою, стіни були облицьовані
кахлями (глазурованою плиткою) ясно-блакит-
ного кольору, на тлі якого виділялися жовті
й золотаві фігури левів та міфічних істот.
Від воріт Іштар йшла широка та пряма,
як стріла, головна вулиця. Гостей Вавилона ди-
вувала різнобарвна кам’яна бруківка вулиці.
Із будь-якого куточка міста було видно
знамениту Вавилонську вежу. Її висота —
близько 90 метрів. На верхньому майданчику
сьомого ярусу вежі розміщувався храм бога
Мардука, покровителя міста. До храму мали
право заходити тільки жерці.
Надійний захист скарбам столиці халдеїв
забезпечували три ряди високих оборонних
стін. Вони були складені з великих глиняних
цеглин, скріплених смолою. Давні мандрівни-
ки нарахували в місті 100 мідних воріт і 250
веж. Вавилон був оточений глибоким ровом,
заповненим водою. На північ від столиці була
побудована ще одна стіна, що перегороджувала
країну від Євфрату до Тигру. Кого ж так побо-
ювалися жителі Вавилона?
2. Утворення Перської держави. На схід
від Вавилонії на великому нагір’ї давньої краї-
ни Мідії жили племена скотарів та хліборобів.
Найбільш сильними та войовничими серед них
Рис. 1. Ворота Іштар
у Вавилоні. Реконструкція.
Рис. 2. Перші золоті монети
Лідійського царства

99. 98
були перси. Їхній правитель Кір II Великий (558—530 рр. до н. е.)
об’єднав розрізнені кочові племена в єдине Перське царство.
Натиску перської кінноти й колісниць не могла протисто-
яти жодна армія, а лучники градом стріл зупиняли будь-якого
ворога. Армія Кіра захопила сусідні країни та колишні володіння
Ассирії.
Кір мав гідного супротивника — Креза, який правив Лідією
— країною в Малій Азії, що славилася своїми корисними копа-
линами, особливо золотом. Лідійці ще в VII ст. до н. е. стали кар-
бувати монети. Плоскі кружечки зі сплаву дорогоцінних металів
(золота й срібла) були дуже зручні для ведення торгівлі.
Лідія — перша країна, де почали карбувати монети.
Крез вважався найбагатшою людиною у світі, але скарби не
змогли захистити його країну. У відкритому бою перси розгро-
мили лідійську армію. Після нетривалої облоги в 546 р. до н. е.
впала столиця Лідії — Сарди, а сам Крез став бранцем і радником
перського царя.
3. Падіння Вавилона. Головною мрією Кіра II було завою-
вання скарбів Вавилона. Він ретельно готувався до захоплення
міста. Самовпевнений син вавилонського правителя настільки ві-
рив у неприступність своєї столиці, що навіть коли перси стояли
біля міських стін, він продовжував бенкетувати в палаці.
Щоб не допустити розграбування та зруйнування міста, ва-
вилонські жерці й купці в одну з ночей 539 р. до н. е. відкрили
персам міські ворота. Місто було захоплене без бою, а його цар
принижено благав пощади в перського владики.
Рис. 3. Гробниця Кіра II Великого Рис. 4. Давньоперські воїни

100. 99
Через деякий час Кір II загинув у бою
з кочівниками. Його син Камбіс ІІ продовжив
завойовницькі походи й підкорив своїй владі
Єгипет. Таким чином, перси захопили не-
осяжні простори — від Індійського океану до
Середземного моря. Установивши панування над
десятками країн і народів в Азії та Африці, вони
зробили свою державу найсильнішою у світі.
У VI ст. до н. е. Перське царство перетворилося
на велику світову державу.
4. Дарій I — «великий цар царів». Най­
більшого розквіту та могутності перси досягли
за часів правління Дарія I (521—486 рр. до н.
е.). Царі та вожді багатьох країн визнали вла-
ду перського владики, що носив гордий титул
«великого царя царів».
Між головними містами держави Дарія I
були прокладені чудові дороги. Найважливіша
— завдовжки в 2000 кілометрів — називалася
«царською». Військові пости відповідали за
безпеку, а постоялі двори — за відпочинок
мандрівників. Посланці, змінюючи коней на
кожному посту, із небаченою швидкістю до-
ставляли накази правителя. Дорогами неслися
царські чиновники, рухалися війська й тор-
говельні каравани. Дарій I розділив свої во-
лодіння на сатрапії — області, якими керували
сатрапи. Слово «сатрап» перекладається як
«хранитель царства». На цю посаду призначав
сам цар. Сатрап відповідав життям за порядок,
спокій, збір данини у своїй області.
«Цар царів» прагнув не допустити пов-
стань і бунтів підвладного населення. Тисячі
шпигунів («очі й вуха царя») виявляли не-
вдоволених, стежили за підозрілими людьми.
За їхніми доносами людину могли схопити,
піддати болісним катуванням та кинути до
в’язниці. Життя Дарія I охороняла гвардія
— «десять тисяч безсмертних». Їх відбира-
ли в різних країнах, навчали й озброювали.
Кількість гвардійців ніколи не змінювалася,
символізуючи непорушність царської влади.
Рис. 6. Дарій I. Рельєф
у палаці скарбів
у Персеполі
Рис. 5. Давньоперський
воїн

101. 100
5. Персеполь — священне місто перських царів. Перська
держава була настільки велика, що в ній було кілька столиць:
Вавилон, Сузи, Екбатани. Протягом року цар разом із вельможа-
ми, чиновниками, гвардією й слугами по черзі жив у кожному
столичному місті.
За наказом Дарія I почалося будівництво Персеполя — но-
вої столиці царства. Щодня протягом десятків років на роботи
виходило більше, ніж чотири тисячі каменотесів, тесль, ковалів,
скульпторів.
У верхній частині Персеполя були зведені грандіозні палаци,
храми, святилища, прикрашені високими колонами, скульптура-
ми, рельєфами. У нижній частині міста розташовувалися склади,
арсенали, казарми, будинки знаті та чиновників.
У Персеполі проходили найурочистіші події. Тут зводили на
престол нового царя, приносили жертви богам, ховали померлих
царів. Вірна варта зберігала царські скарби: зливки золота й сріб-
ла, дорогоцінне каміння, розшиті золотом тканини, чудову зброю
й пахощі. Жителі Передньої Азії вважали Персеполь символом
могутності перських царів, якій, здавалося, не буде кінця.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Розкажіть, які визначні пам’ятки вирізняли Вавилон VI ст. до н. е. 2. Чому
багате лідійське царство не змогло встояти перед персами? 3. Звідки похо-
дить крилатий вислів «багатий як Крез»? 4. Чому персам удалося захопити
неприступний Вавилон? 5. Поясніть походження титулу перських правителів
«великий цар царів». 6. Як зміцнював свою владу Дарій I? 7. Чому Персеполь
уважався священним містом перських царів? 8. Чому Перське царство назива-
ють першою світовою державою?
Рис. 7. Руїни Персеполя

102. 101
Висячі сади Вавилона
Рано-вранці з фінікійського міста Тіра вийшов великий
караван. Спини верблюдів, мулів і ослів прогиналися під вагою
тюків і кошиків, амфор і шухляд. У них — пурпурні тканини,
чудові золоті вироби, зливки олова, срібні та скляні кубки, вази,
глечики. Амфори наповнені кращою маслиновою олією. Усе це
везеться до Вавилона як подарунок перському цареві. Разом із
караваном ідуть майстри — теслі й каменотеси, що будуватимуть
нову перську столицю — Персеполь.
Молодий стражник Гамількон уперше їхав так далеко. Він із
цікавістю оглядався навкруги й без кінця ставив запитання своїм
супутникам. Гамількон мріяв про пригоди, суворі випробовування
й жорстокі сутички з розбійниками. Але подорож була на диво
спокійна. На відстані двох-трьох годин шляху на дорозі стояли вій-
ськові пости. Дорожня варта пропускала караван без затримки.
Поблизу Євфрату фінікійці наздогнали караван з Іудеї.
Люди, які супроводжували його, розповіли, що з кожним роком
жити в їхній країні стає дедалі важче. Іудея ніяк не може огов-
татися від погрому, улаштованого багато років тому халдейським
царем Навуходоносором ІІ. Під руїнами схований Соломонів храм
у Єрусалимі. Спорожніли міста й селища.
Раби-носії дбайливо перенесли дорогоцінний вантаж у ве-
ликі човни. Широка річка легко підхопила їх і понесла вниз за
течією. Поблизу міста Сіпара мандрівники побачили високу стіну,
що тягнулася від річки аж до обрію. «Вона йде до самого Тигру.
Але навіть ця стіна не змогла захистити Вавилон від навали царя
Кіра»,— голосно сказав корабельник. «Стіни безсилі перед зрад-
ництвом!» — додав досвідчений керманич.
Під час розвантаження у Вавилонському порту Гамількон
розгубився. Навіть він, який виріс у знаменитому Тірі, ніколи
не бачив такого скупчення людей: єгиптян, сирійців, греків,
персів, євреїв, мідійців. Сотні рабів підхопили вантаж і понесли
до царської скарбниці. Тепер його охороняли рудобороді перські
воїни, озброєні луками й списами, якими, наче палками, вони
прокладали дорогу в юрбі й відганяли цікавих. Фінікійців роз-
містили на просторому постоялому дворі та запропонували відпо-
чити. «Хіба можна спати, перебуваючи у Вавилоні?» — обурено
подумав Гамількон. Із дозволу командира сторожі він вирушив
оглянути місто.

103. 102
Із фінікійського міста Тіра вийшов великий караван.
Раби перенесли вантаж у великі човни. «Стіни безсилі перед зрадництвом».
Гамількон ніколи не бачив такого
скупчення людей.
Фінікієць милувався величезним містом.

104. 103
Фінікієць милувався високими будинками городян, прямими
рівними вулицями, вибрукуваними кам’яними плитами. Будівлі
розташовувалися точно за шириною вулиці. Юнак знав, що
в Ніневії — «лігвищі левів» — суворо дотримувалася правильність
міського планування. Людину, яка, будуючи дім, порушувала ши-
рину вулиці, саджали на кіл прямо на даху нової споруди. «Може,
й у Вавилоні діє цей закон?» — подумав Гамількон.
Ось будинок багатого купця-лихваря. Біля воріт шанобливо
чекають люди. На площі сидить суддя. Перед ним на колінах стоїть
жалюгідна людина в дранті в оточенні суворих ринкових нагляда-
чів. Юрба жадібно слухає розповідь обвинувачуваного: «У цю ніч я
Гамількон рушив до центру міста.
Храм мардука розміщався на вершині
Вавилонської вежі.
На площі біля будинку лихваря сидів суддя.

105. 104
зайшов у храм доброї богині Іштар. Було тихо й безлюдно. Горіли
світильники. Від голоду паморочилася голова. Мені здалося, що
богиня ласкаво посміхнулася. Тоді я взяв візерункове покрива-
ло, що лежало біля ніг богині. Там ще багато таких залишилося.
Зранку я хотів обміняти тканину на мішок фініків… І от я тут!».
«Цього злодюжку жорстоко покарають»,— вирішив Гамількон
і, не чекаючи на вирок, рушив до центру міста. Він спробував
довідатися, як пройти до храму Мардука. Йому відповіли, що його
видно з усіх кінців міста, оскільки головний храм розміщуєть-
ся на вершині Вавилонської вежі. Але піднятися туди простий
смертний не може. «Не сумуй, у нашому місті тільки великим
богам побудовано п’ятдесят три храми. І кожний заслуговує на
поклоніння!» — пояснив балакучий продавець свіжої води.
Незабаром фінікієць здивовано зупинився. Над палацовою ого-
рожею, над Вавилонськими стінами й фортечними вежами, немов
пливла в повітрі, гора, що заросла дивовижними рослинами. Пахли
прекрасні квіти, щебетали птахи, дзюрчав струмочок. Жителі міста
пояснили чужоземцеві, що перед ним — знамениті Висячі сади.
Грізний цар Навуходоносор II мав красуню-дружину — мідійську
царівну. У жаркій рівнинній Вавилонії вона тужила за рідними лісами
й горами. Тоді всесильний цар покликав головного архітектора й на-
казав негайно створити гірські сади. Раби насипали високий пагорб,
а на одному з його схилів розбили чотири тераси, що спиралися на
величезні кам’яні стовпи. Саме тераси, з’єднані кам’яними сходами,
покрили листами свинцю, а потім — товстим шаром родючої землі,
посадили дерева й чагарники. Спеціальні механізми, що приводились
у рух рабами, піднімали воду з Євфрату на вершину пагорба. Звідти
струмочки стікали вниз, зрошуючи землю й даруючи прохолоду.
«Чудеса, та й тільки!» — примовляв захоплений Гамількон. Він
не міг знати, що через багато років люди назвуть Висячі сади Вавилона
одним із семи чудес світу! Минуть тисячоліття, місто спорожніє,
його заметуть піски безжалісної пустелі, а висячі сади залишаться
в пам’яті людей як прекрасна легенда. Археологи знайдуть залишки
дивної споруди, і легенда перетвориться на історичний факт.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Із чого складалися подарунки фінікійців перському цареві? Чому саме ці пред-
мети доставляли фінікійці перським владикам? 2. Які знамениті міста давнини
згадуються в розповіді? Розкажіть, що ви знаєте про ці міста. 3*. Поміркуйте,
під час правління якого перського царя відбувалися події, описані в розповіді.
Свою точку зору обґрунтуйте. 4. Гамількон став свідком судового розгляду
у Вавилоні. Якби суддя використовував закони Хаммурапі, яке покарання очіку-
вало на злодія? Свою думку підтвердьте текстом із підручника. 5. Які знання
повинні були мати вавилонці для того, щоб побудувати «висячі сади»?

106. 105
Наче ніс величезного корабля, розрізає
води Індійського океану півострів Індостан.
На цій трикутній частині Південної Азії роз-
ташована давня країна Індія. Так само, як
у Єгипті чи Передній Азії, родючі долини
річок Інд і Ґанґ у III—II тис. до н. е. стали
центраминайдавнішихцивілізацій.Природні
умови країни захищали індійців від впливу
сусідніх народів. Тому цивілізація, яка тут
виникла, мала свої особливості й непов-
торні риси. Індійці освоїли землі, раніше
непридатні для сільського господарства.
Вони побудували красиві міста й храми.
Індія завжди вважалася країною вчених
і мудреців. Її жителі створили оригінальну
писемність і літературу, винайшли цифри
й шахи. Тут виникла найдавніша світова
релігія — буддизм. Відкриття й винаходи ін-
дійців стали невід’ємною частиною культури
всього людства.
У далекій Східній Азії, за високими гора-
ми та безжиттєвими пустелями, на великій
рівнині розташована країна Китай. Слово
«Китай» виникло лише тисячу років тому.
Але вже в II тис. до н. е. жителі цієї землі
утворили декілька держав і оригінальну
цивілізацію.
Китай — одна з тих країн, де розвиток
людського суспільства не переривався від
часів «людини прямоходячої» до періоду ут-
ворення держав. Але тривалий час єгиптяни,
вавилоняни й навіть індійці нічого не знали
про існування цієї величезної країни. У II—I
тис. до н. е. китайська цивілізація розвива-
лася зовсім самостійно. Але в III ст. до н. е.,
коли в Китаї утворилася могутня держава
— імперія Хань,— китайці підкоряють собі
сусідні країни, установлюють торговель-
ні та культурні зв’язки з державами Азії
і Європи.
Убудь-якійрозмовіпроКитайдоводиться
часто вживати епітет «великий»: великі річки
Хуанхе і Янцзи; Велика Китайська стіна;
Великий шовковий шлях тощо.
Янцзи
Розділ 5. Давня історія Індії та Китаю
Паталіпутра
Мохенджо-Даро
Інд
Хараппа
Чанху-Даро
Ґанґ
Шан
Хуанхе
— Міста
— Хараппська
цивілізація
— Індія за часів царя
Ашоки
(271 — 231 рр. до
н. е.)
— вторгнення аріїв
(близько 1500 р.
до н. е.)
— Царство Шан
— Держава Чжоу
(близько 1000 р.
до н. е. )
— Імперія Цінь
— Західні кордони
імперії Хань
Індія і Китай
2500—1800 XVI—XII ст. 623—544 551—479 521—486 221—210 202
Існування найдавнішої
цивілізації Індії
Китайська
цивілізація Шан
Роки життя
Будди
Роки життя
Конфуція
Правління Дарія I
у Персії
Правління Цінь Шіхуана,
початок будівництва Великої
Китайської стіни
Заснування
імперії Хань
р. до н. е.

107. 106
§ 20. Давньоіндійські держави
1. Місце розташування та природа Давньої Індії.Географічне
положення та природні умови півострова Індостан своєрідні: тут
є непрохідні джунглі, спекотливі пустелі, лісисті плоскогір’я,
багнисті болота. Півострів часто називають субконтинентом, тоб-
то — «майже континентом». Найвищі гори світу — Гімалаї — за-
хищають Індію від холодних вітрів, а в їхніх льодовиках беруть
початок річки Інд і Ґанґ. Інд тече сухими степами на захід. На
схід крізь густі зарості джунглів у давні часи несла свої води Ґанґ.
Після тривалих літніх злив, коли починається пора розливу річок,
вони зрошують землю й покривають її шаром родючого мулу.
Природні умови Індії сприяли виникненню давніх цивілізацій.
Тропічний клімат Індії примхливий. Урагани й землетруси,
несподівані повені й тривалі посухи, хижі та отруйні тварини
й рослини — ось далеко не повний перелік небезпек, які доводи-
лося долати жителям цієї країни.
2. Таємниці забутої цивілізації. У долині Інду археологи
знайшли понад 200 найдавніших міст і поселень. Краще за інші
вивчені два з них: Мохенджо-Даро і Хараппа. У нижній течії Інду
піднімався піщаний пагорб, який за свою похмурість дістав назву
Мохенджо-Даро — «Пагорб мертвих» — багаторічні розкопки від-
крили руїни міста, яке існувало 4,5 тисячі років тому!
Добре укріплене місто поділялося на дві частини. У «верхній»
розташовувалася укріплена цитадель, високі стіни якої захищали
палац правителя й храми. У «нижній» жили звичайні жителі.
Рис. 1. Мохен­джо-
Даро в період
розквіту.
Реконструкція

108. 107
Широкі вулиці Мохенджо-Даро перетиналися під прямим
кутом і ділили місто на правильні чотирикутники — квартали.
Просторі двоповерхові будинки городян зводили з глиняних цег-
лин. У кожному будинку були колодязь і кімната для вмивання.
Брудну воду з будинків відводили за межі міста кам’яними кана-
лами, прокладеними під вуличною бруківкою. Уявіть, що каналі-
зації на той час ще не існувало ні в Єгипті, ні у Вавилоні!
Під час розкопок були знайдені скам’янілі зерна пшениці,
ячменю, гороху, кістки свійських тварин і диких звірів (носорогів,
крокодилів, оленів). Але найціннішими знахідками були глиняні
іграшки (рис. 2). Чому? Справа в тому, що дитячі глиняні забав-
ки — точні копії предметів побуту, якими індійці користувалися
чотири тисячоліття тому.
Руїни міст зберегли вироби гончарів і ковалів, знаряддя пра-
ці ткачів і різьбярів по кістці, шедеври майстрів-ювелірів: золоті
й срібні прикраси, чудовий посуд і зброю.
Про розвиток торгівлі в індійців розповіли шумерські гли-
няні таблички. На них перелічені товари, привезені індійськими
купцями до Дворіччя: це напівкоштовні камені, метали, міцні
меблі та багато чого іншого.
У середині III тис. до н. е. було створено найдавнішу цивілізацію в долині Інду.
Учені десятиліттями вивчають кам’яні печатки з написами
з Мохенджо-Даро і Хараппи. Уже відомо понад 400 давньоіндій-
ських ієрогліфів. Але всі ці написи дуже короткі, тому давньоін-
дійська писемність не розгадана й досі.
Рис. 2. Іграшка з Мохенджо-Даро. На візку, за-
пряженому биками, людина перевозить великі гли-
няні посудини. Дитячі забавки розповіли бага-
то цікавого про повсякденне життя давніх індійців.
Такі візки й дотепер використовують жителі Індії
й Пакистану
Рис. 3. Давньоіндійська пе-
чатка. Печатки із зображен-
нями реальних або вигаданих
тварин, як правило, знаходять
під час розкопок храмів

109. 108
У першій половині II тис. до н. е. спо-
рожніли міста, поля перетворилися на бо-
лота, висохли колодязі. Чому ж цивілізація
в долині Інду стала вгасати? Дотепер учені не
можуть назвати точної причини її загибелі.
Пошуки відповіді на це запитання тривають
і сьогодні.
3. Нові жителі давньої країни. Від сере-
дини II тис. до н. е. з північного заходу в Індію
вторглись войовничі племена скотарів. Вони
називали себе аріями — їхньою мовою це оз-
начало «шляхетні». Долаючи опір місцевого
населення, арії переганяли свої стада все далі
на південь і схід Індії. Нові землі сподобалися
кочівникам, і вони перейшли до осілого спосо-
бу життя. Злившись із місцевими племенами,
арії утворили індійський народ.
У I тис. до н. е. жителі Індії освоюва-
ли долину Ґанґу. Залізними сокирами вони
вирубували непролазні джунглі, а мотиками
обробляли плодоносні поля. Приручені слони
переносили зрубані колоди й величезні обе-
ремки гілок. Невибагливі могутні буйволи, за-
пряжені у рало, зорювали родючий, але надто
в’язкий ґрунт долини Ґанґу. Люди селилися на
освоєних берегах річки. Пізніше тут виникли
селища хліборобів, скотарів, рибалок.
4. Виникнення держав аріїв. Легенди
й сказання аріїв, передані з вуст у вуста, роз-
повідають про давні держави, на чолі яких
стояли царі — раджі. Давньоіндійський закон
так розповідав про правителя: «Раджа, подібно
до сонця, палить очі й серце, і ніхто не може
дивитися на нього. Усі мають підкорятися
йому…».
Кожен раджа хотів усталити свою владу
захопленням нових земель, пасовищ і здобичі.
Яка ж здобич уважалася найбільш бажаною?
Відповісти на це запитання допоможе слово,
яким індійці називали війну: гавішті. Воно
перекладається як «бажання добути корів».
Худоба й бранці, яких можна перетворити на
Рис. 5. Лев — символ
царської влади в Індії
Рис. 4. Скульптура жерця
з Мохенджо-Даро. III тис.
до н. е. Спочатку скуль-
птура була пофарбована
в червоний колір. Мантія
жерця прикрашена три-
лисниками — символами
божественного походжен-
ня і небесних світил

110. 109
рабів,— ось найкраща військова здобич. Сильні
держави підкоряли слабких сусідів і приєдну-
вали їхні території. Так утворювалися великі
царства, які згодом швидко розпадалися.
5. «Доля, визначена богами». Індійці
вважали, що бог Брахма, створюючи людей,
розділив їх на чотири групи — варни. «Варна»
в перекладі означає «доля, визначена богами».
Значно пізніше в Індії виникло багато каст*.
У земному житті люди не можуть змінити свою
варну — долю. Які ж варни створив Брахма?
Зі своїх вуст він створив брахманів —
жерців і вчених. Оскільки це були найкращі
створіння бога, які навіть носили його ім’я,
вони мали бути мудрими, чесними й справед-
ливими.
Зі своїх рук бог створив кшатріїв (давньо­
індійською кшатра — це панування, влада).
До варни кшатріїв-воїнів належали раджі, пол-
ководці, царська гвардія, що воювали верхи на
конях або бойових слонах. Кшатріїв Брахма
наділив військовою доблестю, відвагою, силою
й щедрістю.
Зі стегон Брахма створив вайшіїв — вар-
ну хліборобів, скотарів, торговців. Щоб вайшії
могли добре виконувати свою роботу, Брахма
наділив їх працьовитістю і старанністю.
Зі ступнів бога вийшли шудри — безп-
равні слуги, залежні хлібороби й ремісники.
Брахма наділив шудр смиренністю й покорою
вищим варнам.
Варни — великі групи людей, які відрізняються своїми
правами, обов’язками та становищем у суспільстві.
Брахмани стверджували, що людина мог-
ла змінити «долю, визначену богами», тільки
в наступному народженні. Якщо сумлінно
виконувати свої обов’язки, бути слухняним
і ґречним, то в наступному житті можна посіс-
ти місце серед представників більш високих
варн.
Рис. 6. Давньоіндійські
варни
1) Брахмани
2) Кшатрії
3) Вайшії
4) Шудри
3
1
2
4
* Каста — група людей, які відрізнялися від інших своїм місцем у суспільстві, заняття-
ми, вірою тощо.

111. 110
До двох вищих варн належали тільки арії. Закон обмежував
спілкування між цими групами: наприклад, шудра не мав права
наближатися до брахмана, щоб не осквернити мудреця. За це, як
і за будь-яку іншу «провину», шудру могли вбити. Але, навіть
розділені на варни, індійці могли бути і вільними, і рабами. Так,
захопленого в полон кшатрія могли продати в рабство. Наскільки
корисним був поділ на варни? Синові не треба було вибирати собі
заняття: він знав, що успадкує заняття батька. Талановита дитина
з нижчої варни ніколи не могла стати відомим полководцем або
мудрим ученим. Тому індійське суспільство розвивалося повіль-
ніше за інші цивілізації.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Що схожого в природних умовах Індії та Дворіччя? 2. Які природні умови
Давньої Індії сприяли розвитку землеробства? 3. Розкажіть про давньоіндійське
містоМохенджо-Даро.ЧимвоновідрізнялосявідВавилона? 4*.Використовуючи
текст підручника, доведіть, що жителі Мохенджо-Даро займалися: а) землеробс-
твом; б) скотарством; в) ремеслами; г) торгівлею. Чим ще? 5. Які таємниці дав-
ньоіндійської цивілізації дотепер не розкриті? Чому? 6. Завдяки чому аріям та
іншим індійським племенам удалося освоїти долину Ґангу? 7. Схарактеризуйте
варни індійського суспільства. 8. Поясніть значення слів і термінів цитадель,
арії, гавішті, раджа, варна.
§ 21. Боги й люди Давньої Індії
Повтори: Релігійні уявлення давніх єгиптян — § 13, пункти 1, 2.
1. Релігійні уявлення давніх індійців. Індійці, як й інші
давні народи, вірили, що всім навколишнім світом керують боги.
Боги в їхньому уявленні мали вигляд людей чи фантастичних
істот зі звіриними головами. Тому багатьох тварин, у яких, на
думку давніх мешканців Індії, жили боги, вважали священними.
І досі тут поклоняються слонам, мавпам, коровам, бережуть і за-
хищають їх.
На честь богів люди складали й співали урочисті пісні —
гімни. Найдавніший збірник релігійних текстів — веди, у якому
зібрано понад тисячу гімнів, створених протягом століть.
Індійці приносили богам жертви, молили про допомогу
й захист, просили здоров’я й багатства, щастя й успіхів. Усіма
цими обрядами керували брахмани, адже веди стверджують, що
тільки «вуста Брахми» могли передати богам прохання людей,
а людям — волю богів.
Богам зводили храми, прикрашені скульптурами, кам’яними
рельєфами, розписами та різьбленням. Рельєфи зображували при-
годи й подвиги богів і героїв.

112. 111
Брахмани вчили, що світом керує
Брахма — творець усього живого, верхов-
ний правитель і суддя над богами й людьми.
Особливою повагою в індійців користувався
Індра — бог грози й війни, та Агні — покрови-
тель вогню й домашнього вогнища. Поеми ос-
півують бога мудрості Ганешу — велетня з го-
ловою слона, і прекрасну шестируку Лакшмі
— богиню щастя, краси й творчості.
2. Найвеличніший із мудреців. Здавна
Індію називали «країною мудреців», найве-
личнішим із яких був Будда (623—544 рр.
до н. е.). Хто він такий?
У ті часи, коли Вавилоном правив
Навуходоносор II, в Індії жив добрий краси-
вий царевич Сіддхаріха Гаутама. Його батько
зробив усе, щоб життя сина було радісним
і безтурботним. Царевич жив у чудесному пала-
ці з чарівною дружиною. Слуги й друзі викону-
вали всі його бажання. Гаутама був упевнений,
що так живуть усі люди. Але одного разу він
побачив жебраків і прокажених — смертельно
хворих людей, і зрозумів, що людське життя
сповнене страждань. Молодому царевичу від-
крилася страшна правда: коли-небудь він теж
постаріє і помре.
Юнак потай утік із палацу, щоб мандру-
вати й допомагати людям. Він лікував тяж-
кохворих, був поводирем сліпих, утішав уми-
раючих. Роками Гаутама міркував над тим, як
позбавити людей від страждань. Одного разу
він настільки заглибився у свої думки, що забув
про все на світі, навіть про смерть і страждан-
ня. Так йому відкрилася істина, яку Гаутама
почав проповідувати людям. Із того часу його
стали називати Буддою — Просвітленим, що
пізнав істину.
Будда вчив, що нездійсненні бажання
заподіюють людям страждання. Щоб їх поз-
бутися, не треба брехати й заздрити чужому
багатству. Слід жити з усіма в дружбі, не
кривдити людей і тварин, навіть комах. Будда
стверджував, що всі люди рівні, а гідною
Рис. 1. Ганеша. Божество
з головою слона, що при-
носить успіх і благополуч-
чя. Воно вважалося пок-
ровителем наук і грамоти.
Зображення Ганеші доте-
пер розміщують над вхо-
дом до бібліотек і на об-
кладинках книг
Рис. 2. Бог Вішну

113. 112
людину робить праведне життя, а не походження
чи багатство. Якщо люди зрозуміють цю істину
і будуть виконувати правила Будди, із їхнього
життя зникнуть страждання і прийде щастя.
Будда помер у глибокій старості. Багато хто
з його послідовників уважав, що Будда не помер,
а став головним богом. Його вчення — буддизм
— поширилося в багатьох країнах Сходу (у Китаї,
Японії, В’єтнамі). Релігії, які поширилися на ба-
гато країн, називають світовими.
Буддизм — найдавніша релігія світу.
3. Досягнення Індії в I тис. до н. е. Сумлінна
праця індійців перетворила країну на квітучий
край. У долинах Інду й Ґанґу були побудовані іри-
гаційні системи, що дозволяли хліборобам збирати
врожаї двічі на рік і годувати мільйони людей не
тільки в Індії, але й у сусідніх країнах.
Індійці навчилися вирощувати бавовник та
виготовляти з нього міцну красиву тканину — ба-
вовну. Вони винайшли спосіб виготовлення цукру.
Як вони це робили? Вичавлений солодкий сік трос-
тини варили до тих пір, поки він не загустіє. Коли
сироп остигав і тверднув, утворювався цукор. Із
нього готували знамениті східні ласощі.
У середині I тис. до н. е. в Індії знову виникає
писемність, тепер заснована на знаках алфавіту.
Індійська мова — санскрит — стала мовою пра-
вителів, учених, поетів. Вона сприяла розвитку
культури багатьох країн!
На чому писали давні індійці? Як і єгиптяни,
на рослинному матеріалі. Вони розрізали листки
пальми на рівні смуги, сушили, розгладжували,
а готові аркуші зшивали ремінцями. Чорнилом
служив змішаний із сажею сік очерету.
Рис. 3. Погляд Будди. Протягом
тривалого часу індійці зобража-
ли лише «сліди» й «очі» Будди.
Тільки на початку нашої ери
з’явилися перші зображення
Просвітленого
Рис. 4. Слід ноги
Будди

114. 113
Тривалий час писати вміли тільки брахмани. Тому перши-
ми були записані Веди, а вже потім легенди, сказання, пісні,
серед яких дві перлини індійської та світової культури — поеми
Махабхарата та Рамаяна.
Важко уявити арифметику без десяткової системи числення,
яку придумали індійці. Саме вони для зручності лічби ввели нуль
і ще дев’ять цифр. Це геніальне рішення через кілька століть запо-
зичили араби, а вже в них — європейці. Тому винайдені індійцями
цифри, якими користується весь світ, називають арабськими.
У I тис. до н. е. індійці створили велику й неповторну культуру.
4. Сім’я і школа. У давньоіндійській родині беззаперечна вла-
да належала старшому чоловікові — батьку. Чому? Виявляється,
саме він був сімейним жерцем, тобто керував сімейними молит-
вами, ритуалами жертвопринесення та іншими обрядами. Права
голови сім’ї були настільки великі, що він міг навіть продати
в рабство дружину й дітей.
Батько відповідав і за виховання дітей, особливо синів, що
продовжували сімейну справу. Першу тверду їжу дитині давав
батько, який ретельно вибирав для цього страви. Індійці вважа-
ли, що кисляк і рис давали розум, а м’ясо птиці з медом — довге
життя. Давньоіндійський мудрець повчав батьків: «До 5 років
поводься із сином, як із царем, від 5 до 15 — як зі слугою, після
15 — як із другом». Дітей брахманів і кшатріїв спочатку навчали
вдома, і не лише читання й лічби, але й правил поведінки серед
людей. Потім діти з вищих варн відвідували школи, які зазвичай
розташовувалися за міськими стінами, у тихих місцях, щоб краса
природи допомагала навчанню. Майбутньому брахманові потрібно
було опанувати багато навичок: правильно писати, виконувати
обрядові танці, знати напам’ять веди, релігійну музику, пісні.
Рис. 5. Кам’яні ворота буддій-
ського храму. Ступа — буддій-
ський храм здебільшого округ-
лої форми, перекритий куполь-
ним склепінням. Ступа нагадує
земляні кургани, у яких ховали
померлих. Ворота, що ведуть до
ступи в Санчі (Центральна Індія),
прикрашені рельєфами, які зоб-
ражують епізоди з життя Будди

115. 114
До появи писемності все викладали усно. Учитель читав
веди, а учні вірш за віршем повторювали їх, поки не виучували
напам’ять. Тому давньоіндійські школярі мали чудову пам’ять,
адже знання не можна було записати, їх доводилося заучувати.
Учень закінчував школу тоді, коли вчитель вирішував, що хлоп-
чик усе засвоїв.
У деяких майбутніх брахманів був тільки один учитель — гу-
ру, у будинку якого учень і мешкав. Там він прислужував гуру
і переймав його спосіб життя.
Хлопчиків-кшатріїв навчали військового мистецтва.
Головним для них було міцне здоров’я, треноване тіло, смі-
ливість і рішучість. Спеціальними фізичними вправами та участю
у спортивних двобоях виховували сміливість і силу. Казали, що
в кшатрія п’ять видів зброї: стріла, меч, дротик, дубина й тіло
бійця.
Вайшії й шудри навчалися вдома, але іноді їх віддавали в на-
уку до майстрів або торговців, які навчали їх свого ремесла. Із
раннього віку діти із цих варн працювали нарівні з дорослими.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Чим відрізняються релігії давніх індійців і євреїв? 2. Що спільного між релігій-
ними уявленнями єгиптян та індійців? 3. Чому Будду вважають найвеличнішим
мудрецем Давньої Індії? 4. Складіть план до пункту 3 параграфа. 5. Із якими
досягненнями та відкриттями давніх індійців ми стикаємося в повсякденному жит-
ті? 6. Розкажіть про виховання давньоіндійських хлопчиків у сім’ї та в школі.
§ 22. Піднебесна імперія
1. «Серединна країна». На північний схід від Індії простяг-
лася Велика Китайська рівнина. Колискою китайської цивілізації
є країна, що лежить у долинах великих рік Хуанхе та Янцзи.
Зі сходу Китай омивається Тихим океаном. На заході засніжені
вершини Гімалаїв і Тянь-Шаню та безжиттєві пустелі відділяють
його від інших країн. Із півдня цю землю оточують непрохідні
ліси. Через це китайці вважали, що вони живуть у центрі землі,
і називали свою країну «серединною».
Китай — найбільша країна Стародавнього світу.
М’який вологий і теплий клімат сприяв розвитку землеробс-
тва. Хуанхе (Жовта річка) називається так через колір своєї води,
мутної від родючого мулу. Протікає Хуанхе по м’яких жовто-зеле-
них ґрунтах. Вони розмиваються настільки легко, що після літніх
злив річка змінює своє русло. Повінь знищує селища, заливає

116. 115
пасовища й поля. У бурхливих річкових
потоках гинуть люди і тварини. Саме тому
китайці називають Хуанхе «Блукаючою
Річкою», «Річкою тисячі нещасть». Долина
Янцзи (Блакитної річки) у давнину була
вкрита густими лісами. Через це хліборо-
би заселили її береги пізніше, ніж долину
Хуанхе.
2. Найдавніша китайська держава.
Перші царства в Китаї виникли наприкінці
III тис. до н. е. Археологічні розкопки в до-
лині Хуанхе показали, що в XVI—XII ст.
до н. е. тут вже існували великі міста й по-
селення хліборобів. Археологи знайшли
столицю країни — Велике місто Шан.
Були знайдені залишки палаців, храмів,
жител знаті. Місто мало навіть водопровід:
дерев’яні жолоби підводили сюди чисту во-
ду з гірського озера. Учені знайшли також
неймовірну кількість знарядь праці, зброї,
кісток свійських і диких тварин. Бронзові
мечі, сокири, посудини та інші предмети
свідчать про високу майстерність шансь-
ких ковалів.
Найдавніша китайська держава Шан
існувала у XVI—XII ст. до н. е.
Рис. 1. Праця китайських
селян на рисових полях
Рис. 2. Давнє китайське місто.
Реконструкція

117. 116
Китайських царів називали ванами.
Влада вана передавалася в спадщину — мо-
лодшому братові чи старшому синові. Так ви-
никали царські династії. На кінець XII ст. до
н. е. набули сили інші китайські племена, які
згодом розгромили царство династії Шан. Так
у Китаї поступово з’являється кілька ворогую-
чих між собою царств.
3. Релігійні вірування китайців. Давні
китайці вірили в силу духів природи: землі, во-
ди, гір і лісів. Верховним божеством було Небо
— Шан-ді. Тому свою країну китайці часто на-
зивали Піднебесною, а ванів — Синами Неба.
На честь Шан-ді зводили дивовижної
краси храми — пагоди. В урочистих випадках
Небу приносилися щедрі жертви. Іноді, щоб до-
годити йому, убивали десятки бранців. Іншим
духам вівтарі ставили просто неба: у лісі, на
березі річки, у домашньому дворику. Якщо
духи не виконували прохань, на них серди-
лися і навіть карали. Одного разу ван наказав
вирубати ліс на схилах великої гори. Він вирі-
шив, що дух, який там жив, перешкодив йому
переправитися через Янцзи. Раби й ув’язнені
виконали наказ правителя. Таким чином дух
гори був «зганьблений».
Рис. 3. Імператор Цінь
Шіхуан
Рис. 4. Глиняні воїни, виконані в натуральну величину, «що охороняють» гробницю Цінь
Шіхуана. Сьогодні розкопана лише незначна частина гробниці. За оцінками вчених, загаль-
на кількість глиняних воїнів колишньої «армії імператора» могла складати кілька десятків ти-
сяч фігур

118. 117
У Китаї вважали, що предки допомагають
нащадкам жити, тому їм треба дякувати і від-
давати належну шану. Китайці приписували
духам предків чарівну силу й навіть обожню-
вали їх. Так виник культ предків.
В оселях розміщували спеціальні таблич-
ки з іменами померлих родичів. Старший за
віком чоловік ставив перед ними вино та їжу
для безсмертних душ. Поклоніння предкам
поширювалося на батьків і взагалі на старих
людей, яких у Китаї поважають і досі.
Китайці поклонялися духам природи і вшановували
душі померлих предків.
4. Конфуцій і його вчення. За часів
Креза й Кіра в одному з китайських царств
народився Кун Фуцзи — поважний учитель
Кун (551—479 рр. до н. е.). Європейці довіда-
лися про нього від арабів і назвали Конфуцієм.
Він походив зі знатної, але збіднілої родини
й рано залишився без батька. Однак хло­пець
здобув гарну освіту й згодом прославився
своєю мудрістю. Чим же приваблювали людей
думки Конфуція і чому дотепер його вчення
має стільки послідовників?
Конфуцій уважав, що країною треба ке-
рувати не згідно з писаними законами, а керу-
ючись заповідями предків. Найголовніше, щоб
кожний знав своє місце в житті й не прагнув
посісти інше. Правитель має бути справедли-
вим і добрим батьком для всіх своїх підданих.
Люди знатні, шляхетні й учені повинні муд-
ро й чесно керувати країною. Прості люди
зобов’язані спокійно й багато працювати, ви-
конуючи встановлені правила.
«Навіщо, керуючи державою, убивати
людей? Якщо ви будете прагнути добра, то
й народ буде добрим… Не роби людині того, чо-
го не бажаєш собі!» — так міркував мудрець.
Конфуцій навчав ванів керувати держа-
вою за цими правилами, але гордовиті царі
не хотіли нічого змінювати. Через це мудреця
неодноразово виганяли з країни. Конфуцій
Рис. 6. Конфуцій
Рис. 5. Ритуальна
бронзова сокира.

119. 118
мандрував у супроводі учнів і проповідував своє вчення, що поши-
рилося по всьому Китаю. Багато китайців намагалися жити за за-
конами Конфуція й схилялися перед його мудрістю. Після смерті
вчителя Куна визнали рівним богам, а правителі звеліли зводити
на його честь храми. Виникла нова релігія — конфуціанство.
Конфуцій учив: «Государ має бути государем, вельможа — вельможею,
батько — батьком, а син — сином».
5. Утворення китайської імперії. Наприкінці III ст. до н. е.
правитель династії Цінь підкорив своїй владі всю країну. Виникла
єдина китайська держава — Піднебесна імперія, а її правителя
стали називати Цінь Шіхуан — перший государ династії Цінь.
Правителі єдиної китайської держави називали себе «хуанді»
— імператорами.
Цінь Шіхуан відібрав в інших ванів зброю й переплавив її.
Отриманої бронзи вистачило на 12 гігантських статуй, які вста-
новили перед імператорським палацом. По всій території Цінь
запровадили єдині закони, писемність і монети. Чиновники краї-
ни призначалися імператором і підкорялися тільки його наказам.
Щоб домогтися сліпої покори, імператор залякував людей крива-
вими стратами.
За наказом Цінь Шіхуана почалося будівництво стіни, яка
мала захищати північний кордон країни від спустошливих набігів
кочівників. На будівництво зігнали 300 тисяч рабів, ув’язнених,
Рис. 7. Велика Китайська стіна. Сучасний вигляд

120. селян і ремісників. Їхніми зусиллями була створена єдина спо-
руда на Землі, яку видно з космосу неозброєним оком,— Велика
Китайська стіна. Мур сім метрів завширшки з тисячами веж
простягнувся на кілька тисяч кілометрів: від пісків пустелі Ґобі
до Жовтого моря. Непосильна праця й хвороби забрали життя
кожного п’ятого будівельника стіни.
Велике будівництво велося по всій країні. За наказом Цінь
Шіхуана збудували імператорський палац Епан і майбутню гроб-
ницю китайського владики. Уявіть, яким величезним був палац,
якщо тільки в одному залі для урочистих прийомів могло вміс-
титися 10 000 осіб! Смертність серед будівельників розкішного
палацу й величезної гробниці була настільки великою, що люди
зненавиділи імператора. Тому в народі ходила приказка: «Епан!
Епан! Здохни, Цінь Шіхуане!»
Високі податки й трудові повинності розорили жителів
країни. Відразу після смерті жорстокого правителя спалахнуло
повстання, унаслідок якого імперія Цінь «розсипалася, як розбита
черепиця».
Незабаром Китай знову був об’єднаний — цього разу дина-
стією Хань (202 р. до н. е. — 220 р. н. е.). За чотири століття
правління династії Хань сформувався єдиний китайський народ,
з єдиною мовою й писемністю. Тепер китайці називали себе ха-
ньцями. У цей час свого розквіту набули землеробство й ремесла,
наука й мистецтво.
Імперія Хань була однією з найсильніших держав стародавнього світу.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Розкажіть про місце розташування країни Китай. 2. Поясніть, чому давні
китайці тривалий час не мали постійних зв’язків із жителями країн Південної
та Передньої Азії. 3*. Використовуючи текст пункту 2 параграфа, доведіть,
що в XVI—XII ст. до н. е. в Китаї існувала держава і була цивілізація. 4. Чому
Китай називають «Піднебесною країною»? 5. Поясніть, що таке «культ
предків». Чим віра в душі предків відрізняється від віри в богів? 6. Поясніть
зміст учення Конфуція. 7. Як Цінь Шіхуан зміцнював державу й особисту вла-
ду? 8. Покажіть на «лінії часу»: а) роки життя Будди, Конфуція, Дарія Великого;
б) час існування імперії Хань.

121. 120
§ 23. Розвиток господарства та культури Давнього Китаю
1. Праця та турботи китайських селян. Китайці — дуже
працьовитий народ. У Піднебесній країні завжди з повагою стави-
лися до важкої землеробської праці та вважали, що їй сприяють
духи давніх правителів. За традицією щовесни імператор виходив
у поле й плугом прокладав першу борозну. Цим він показував,
що саме йому належить уся земля в Китаї, і благословляв працю
хліборобів.
У давнину китайці вирощували просо, пшеницю, боби та
багато інших рослин. Пізніше в південних районах країни ста-
ли сіяти рис. Вирощування рису — клопітлива справа. Спочатку
треба зорати поле ралом, який тяг буйвол, а в бідних родинах
у нього запрягалися люди. Потім ділянку боронили, заливали во-
дою й руками висаджували розсаду — молоді пагони рису. Після
цього селянин мав стежити, щоб поле завжди було залите водою,
адже без неї рис загине. Але якщо води буде надто багато, рис
згниє. Чому ж китайці вирощували рослину, яка завдавала стіль-
ки клопоту? Тому що в разі гарного догляду рис два рази на рік
дає багаті врожаї. Зерна вистачає і на їжу для всієї родини, і на
сплату податків вану.
Найбільш шанованим заняттям китайських жінок було шов-
ківництво, яке вимагало великої старанності. Ненажерливих гу-
сениць шовкопряда годували листям шовковиці. Коли вони вирос-
тали, то починали вити кокони, щоб потім у них перетворитися на
метеликів. Тепер треба було точно вгадати час: якщо шовкопряда
вбити зарано, ниток у коконі буде мало, а якщо спізнитися, мете-
лик устигне вилупитися з кокона, розірвавши всі нитки. «Зрілі»
Рис. 1. На вулиці давньокитайського міста

122. 121
кокони акуратно розмотували на найтонші шовкові нитки. Із них
ткали легке красиве полотно. Сотні тисяч селянських родин зай-
малися виготовленням шовку.
Легенда оповідає, що за давніх часів жив праведний мудрець.
Одного разу під час роздумів його почав долати сон. Тоді мудрець
гострим ножем відрізав повіки, щоб очі не могли заплющитися.
Із них виріс чайний кущ. Міцний настій чайних листків китайці
спочатку використовували як ліки. Але потім чай став улюбленим
напоєм жителів Серединної країни.
Селянська праця перетворила Китай на багату й сильну країну.
2. Китайська грамота. Писемність у Китаї, як і в багатьох
інших країнах, починалася з малюнків. У II тис. до н. е. малюнки
поступово перетворилися на письмові знаки — ієрогліфи. Вони
позначають слова чи поняття. На письмі слово може позначатися
одним або кількома ієрогліфами. Наприклад, щоб написати слово
«чоловік», китайці використовують два ієрогліфи: «поле» й «си-
ла». Люди, які послуговуються алфавітним письмом, не одразу
розуміють правила китайської писемності. Тому й дотепер вираз
Рис. 2. Навчання китайської писемності
Рис. 3. Від малюнка — до ієрогліфа
Давні
символи
Сучасні
ієрогліфи

123. 122
«китайська грамота» сприймається як щось незрозуміле й загад-
кове. Але, на відміну від інших давніх систем письма, китайська
писемність використовується й у наш час.
Китайська писемність виникла в II тис. до н. е.
Перші записи китайці продряпували на кістках тварин
і панцирах черепах. Пізніше стали писати на бамбукових дощеч-
ках чорнилом із деревного соку. Ієрогліфи записували тонкими
загостреними паличками в стовпчики, які розташовували спра-
ва наліво. Потім дощечки зв’язували шкіряними ремінцями.
Використовувати й зберігати такі «бамбукові книги» було дуже
незручно.
Крім бамбука китайці писали на шовку волосяними пензля-
ми, умочуючи їх у чорну туш. Виходило дуже красиво, до того ж
висохлу смужку тканини можна було згорнути й довго зберігати.
Однак шовк був занадто дорогим, і писати на ньому могли тільки
заможні люди.
Величезна країна мала потребу в недорогому й доступному
матеріалі для письма. Нарешті в II ст. н. е. пошуки й досліди
закінчилися вдало: китайці винайшли папір. Його виготовляли
з деревної кори, старого ганчір’я, конопель і обривків рибальських
сіток, піддаючи цю сировину складній обробці. У Європі спосіб
виготовлення паперу став відомий тільки через 1000 років!
Китай — батьківщина паперу.
3. «Батько китайської історії». Китайці накопичили вели-
чезні знання з математики, медицини, географії. Вони склали точ-
ний календар, записали численні міфи й легенди. Поети й пись-
менники створили велику китайську літературу. Китайці зі щирою
повагою ставилися до мудрих учених людей. Особливою шаною
користувалися астрологи, що пророкували майбутнє, стежачи за
Рис. 4. Виготовлення паперу

124. 123
рухом небесних тіл. Жодну серйозну справу імператор не починав
без поради астролога. Крім того, астролог записував найважливіші
події, які відбувалися в країні. Так зародилося літописання — за-
пис подій за роками. Разом із поклонінням предкам літописання
виховувало повагу до минулого своєї країни, викликало інтерес до
вивчення її історії.
Найвідомішим істориком давнього Китаю був Сима Цянь
(145—86 рр. до н. е.). Посада астролога при дворі імператора Уді
перейшла до нього в спадщину. Сима Цянь сповна відчув на собі
важкий характер свого правителя. Дні пошани й слави зміню-
валися опалою, коли вченого кидали в темницю, і він чекав на
страту. У своїх віршах він пише:
Дурний, на жаль, у славі нині,
Мов пам’ятник безчестю влади,
А мудрий став до зла й неправди
З мечем. Але упав і гине.
Сима Цянь першим написав історію Китаю з найдавніших
часів. Свою величезну працю він назвав дуже скромно: «Історичні
записки». У 130 розділах книги вчений зібрав усі відомі йому
події історії своєї країни та сусідніх народів. Ризикуючи життям,
історик надав правдиві характеристики китайських імператорів,
полководців і вельмож. Сима Цянь був сумлінним ученим і це
означає, що він описував події чесно, не перебільшуючи гарне
й не ховаючи поганого. Тому титул «батько китайської історії»
він отримав по праву.
«Історичні записки» Сима Цяня — безцінне джерело знань із давньої історії Китаю.
4. Великий шовковий шлях. За часів династії Хань
у Піднебесній країні жило 60 мільйонів осіб — більше, ніж у будь-
якій країні стародавнього світу. Сильний Китай був небезпечним
ворогом, тому сусідні народи намагалися торгувати з ним та під-
тримувати дружні стосунки. По всьому світі ходили чутки й ле-
генди про велику країну, куди заборонений доступ іноземцям.
У II ст. до н. е. був прокладений Великий шовковий шлях із
Китаю через Середню Азію й Іран до Середземного моря. Каравани
верблюдів перевозили вироби з бронзи, дерева, самоцвітів. Високо
цінувалася китайська зброя та ліки. Але головним китайським
товаром були шовкові тканини. Каравани тяглися безперервною
низкою, і Сима Цянь мав повне право сказати, що «один не ви-
пускав із виду інший». Далекий шлях займав один, а то й два
роки, але весь цей час купці обмінювалися товарами з індійцями,
персами, сирійцями, греками. За шовкові тканини можна було

125. 124
одержати будь-які товари західних країн. Навіть у далекому Римі
одяг із шовку носили знать і багатії, тому Китай називали там
«Країною шовку».
Не дивно, що правителі Піднебесної країні зберігали секрет
виробництва шовку як найсуворішу таємницю. Іноземних торгов-
ців у країну не пускали. Шовк привозили на кордон і продавали
перським купцям, які відправляли тканини далі на захід, діста-
ючи величезні прибутки.
Великий шовковий шлях більш як 1000 років був єдиною сполучною ланкою
між цивілізаціями Азії і Європи.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Складіть план до пункту 1 параграфа. 2. Чим китайська писемність відріз-
нялася від фінікійської? 3. Які матеріали для письма використовували китай-
ці? 4. Чому історія була однією із найрозвиненіших наук у Китаї? 5. Чому
Сима Цяня називають «батьком китайської історії»? 6*. Чи справедливе твер-
дження, що існування Великого шовкового шляху було вигідним тільки Китаю?
Свою точку зору обґрунтуйте.
§ 24. Давній Схід в історії людства
1. Від первісної дикості до цивілізації. Протягом IV—I тис.
до н. е. на безмежних просторах Давнього Сходу, що простяглися
від долини Нілу до Тихого океану, життя людей невпізнанно змі-
нилося. Що ж відбулося за цей час?
Для більшості давньосхідних народів основними заняттями
стали землеробство й скотарство. На місцях жарких степів, грузь-
ких боліт і густих лісів заколосилися ниви, простягнулися пасо-
вища й квітучі сади. Уперше в людській історії виникли заможні
Чаньань
Дуньхуань
Лоулань
Ния
Хотан
КашгарСамарканд
Мерв
Антіохія
Рим
1
— Міста
— Пустеля Гобі
— Пустеля
Такла-Макан
Великий шовковий шлях
2
1
2

126. 125
багатолюдні міста, що стали центрами торгів-
лі, ремесел і культурного життя. Торговельні
шляхи з’єднали між собою міста й країни.
Люди накопичили багато знань, а виникнення
писемності дозволило не тільки поповнювати,
але й передавати їх із покоління в покоління.
Усі ці досягнення зробили людей менш
залежними від примх природи. Так у IV—I
тис. до н. е. на Давньому Сході поступово ви-
никли цивілізації.
Люди, що належали до однієї цивіліза-
ції, жили на одній території, мали спільну
історію. Їх поєднували держави та релігійні
вірування, мова та писемність, звичаї та
спосіб життя. Кожна цивілізація мала риси
культури, притаманні тільки їй.
Ми вже порівнювали історію цивілізацій
із життям людини. Як і люди, цивілізації
народжувалися, розвивалися, досягали свого
розквіту, а потім згасали. На зміну зниклим
цивілізаціям приходили нові. Так, досягнення
шумерів успадкували та розвинули вавилоня-
ни. На місці загиблого Мохенджо-Даро свою
цивілізацію в Індії створили інші індійські
народи.
«Тривалість життя» цивілізації багато
в чому залежала від сили держави. Поміркуймо
ще раз про те, що таке держава. Як вона ви-
никла?
2. Давньосхідна держава. Майже всі
найдавніші цивілізації Сходу виникли в доли-
нах великих річок — Нілу, Євфрату й Тигру,
Інду й Ґанґу, Хуанхе та Янцзи. Родючі ґрунти
й теплий клімат створили необхідні умови для
розвитку землеробства. Однак освоєння родю-
чих земель, щорічно зрошуваних розливами,
вимагало проведення складних іригаційних
робіт, великої праці та об’єднання зусиль
багатьох хліборобів. Тому розрізнені общини
мали підкоритися владі більш сильних, муд-
рих і успішних вождів — царів. Так поступово
складаються держави.
Рис. 1. Бронзова посу-
дина епохи Шан. Тигр
тримає в лапах людину.
Широко розчахнута зу-
баста паща хижака захи-
щає людину від небезпек
повсякденного життя
Рис. 2. Клинописні таб-
лички зберегли для нас ду-
же важливу інформацію
про життя та побут давніх
народів

127. 126
Держава — це влада, що керує життям країни та її наро-
ду. Кожна держава жила за своїми законами, дотримання яких
забезпечували чиновники, переписувачі й судді, що спиралися на
силу стражів внутрішнього порядку й армії.
Як ви вже знаєте, найдавніші держави утворилися в IV—III
тис. до н. е. в Єгипті та Дворіччі. На Давньому Сході державна
влада існувала у формі монархії. Ви пам’ятаєте, що монархією
ми називаємо такий державний устрій, за якого вся влада нале-
жала одній людині — монархові. У Єгипті та Ізраїлі, Вавилоні та
Персії, Індії та Китаї на чолі держави стояли царі, які володіли
землею й іншими багатствами своєї країни. Влада царя ніким не
обмежувалася, не контролювалася та була спадковою. Усі жителі
країни підкорялися волі царя, тому вони називалися підданими
(даними під владу). Яким же було їхнє становище?
Знатні люди, чиновники й жерці, переписувачі й заможні
торговці залежали від держави, яка захищала їхнє майно чи да-
вала роботу. Тому вони були зацікавлені в зміцненні держави.
Більшість населення складали селяни та ремісники. Вони
жили общинами, платили державі велику частину податків і ви-
конували різні повинності. Простих людей турбувало, насамперед,
виживання: як забезпечити себе та своїх близьких найнеобхідні-
шим.
Нижче від інших прошарків суспільства на Давньому Сході
перебували раби, у яких не було ані майна, ані прав.
Піддані правителя не завжди охоче йому корилися. Тому
монархи спиралися на силу стражі й війська, а для виконання
своєї волі застосовували примус.
Рис. 3. Давній Схід — батьківщина писемності. Найдавніше письмо в усіх народів бу-
ло рисунковим. Поступово люди спростили його до зображень ієрогліфів (Єгипет,
Китай) або клинописних значків (Межиріччя). Які системи давньосхідного письма не
зображені на схемі?
А З І Я
Є вроп а
Афр и к а
Клинопис
Китайські ієрогліфи
Писемність долини Інду
Єгипетські
ієрогліфи

128. 127
Спочатку влада царя розповсюджува-
лася тільки на територію, де жили люди
одного племені. Але поступово ці крихітні
держави об’єднувалися у великі царства,
правителі яких керували життям усієї краї-
ни. Так, єгипетські фараони поширили свою
владу на всю долину Нілу, а китайські імпе-
ратори династії Хань — на всю Східну Азію.
Сильні держави поєднували кілька країн
і народів. Тому цар Хаммурапі та ассирійсь-
кі владики справедливо називали себе «ца-
рями чотирьох сторін світу». Згадаємо, що
перським царям корилися десятки народів,
які займали територію від Нілу до Інду. Так
на Давньому Сході вперше в історії людства
виникли світові держави.
Скорене населення сплачувало завой-
овникам данину, і це затримувало розвиток
цивілізації. Але з іншого боку, у великій
державі, не розділеній кордонами, швид-
ше поширювалися досягнення культури її
народів.
Цивілізація неможлива без держави. Держава
є невід’ємною ознакою цивілізації.
3. Культура країн Давнього Сходу
та сучасність. Ви часто чуєте слово «куль-
тура». Що це таке? Це все, що створено
розумом і руками людей: великі міста
й крихітні селища, знаряддя праці й умін-
ня їх застосовувати, писемність і наукові
знання, твори мистецтва й повсякденний
одяг, зброя й дитячі забавки.
Найважливішими складовими культури є наука й освіта,
мистецтво та релігія.
Культура — це обличчя цивілізації,
і в кожної цивілізації воно своє, неповтор-
не. Подібно до людини кожна цивілізація
залишає по собі «добрі справи». Тому ба-
гато досягнень давньосхідних цивілізацій
стали надбанням усього людства. Вони
й зараз стають у пригоді людям. Що ж це
за досягнення?
Рис. 5. Рисунок на шовку
Рис. 4. Незавершений
портрет дружини Ехнатона,
Нефертіті яка вважається
однією з найчарівніших жінок
в історії

129. Давні єгиптяни створили точний календар, у якому рік міс-
тить 365 днів. Шумери й вавилонцями здійснювали найточніші
математичні розрахунки, засновані на шістдесятковій системі
лічби. Ця система іноді застосовується й у нашому житті: скіль-
ки хвилин у годині? скільки секунд у хвилині? скільки градусів
у колі?
Єгиптяни й шумери створили найдавніші види писемності,
що дозволило створити новий вид мистецтва — літературу.
Завдяки їхнім записам до наших часів збереглися міфи та ле-
генди, казки й байки, повчання та розповіді. Використовуючи
малюнки окремих єгипетських ієрогліфів, фінікійці створили
перший алфавіт.
Мудрість багатьох народів Передньої Азії увібрала в се-
бе Біблія — видатна пам’ятка світової культури. Творці Біблії
— давні євреї — першими відмовилися від багатобожжя та стали
поклонятися єдиному Богові.
Як ви вже знаєте, сучасна математика неможлива без цифр
і системи лічби, створених у Давній Індії. Ми носимо одяг із ба-
вовни, яку навчилися вирощувати й обробляти індійці. Мабуть,
важко знайти людину, яка б не знала, що таке шахи. Але ж ця
гра теж виникла в Індії.
Ваш підручник надрукований на папері. І папір, і найдав-
ніший спосіб друкарства тисячі років тому були винайдені в да-
лекому Китаї. Також важко собі уявити корабель або літак без
компаса, який так само винайшли в цій давній країні. Китайські
майстри вдягали в шовкові одежі заможних людей в усьому ста-
родавньому світі.
Цивілізації Давнього Сходу породили перші школи, люди
стали займатися наукою, виникли такі види мистецтва, як архі-
тектура, скульптура, живопис тощо.
Сучасні люди повсякденно використовують досягнення давньосхідних цивілізацій.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Чому найдавніші цивілізації виникли саме на Давньому Сході? 2. Поясніть
своїми словами значення термінів цивілізація, держава, культура. Знайдіть по-
яснення цих термінів у тексті параграфа та випишіть їх у зошит. 3. На які три
великі групи можна розділити все населення країн Давнього Сходу? 4. Чому
селяни та ремісники підкорялися владі правителів? 5. Якими досягненнями
давньосхідних цивілізацій ви користуєтеся у своєму житті?

130. 129
Велика Китайська стіна та її будівники
Над Піднебесною імперією вирувала гроза… Гуркіт грому
приглушували масивні стіни палацу. Небесно-синя порцелянова
черепиця палацового даху перетворювала гуркіт дощу на тихий
шепіт. На шовкових подушках в імператорських покоях сидів
Цінь Шіхуан. Раніше він був ваном невеликого царства Цінь.
Але залізна воля, зміїна хитрість і звірина жорстокість дозволили
йому підкорити всі китайські держави. Тепер уся неозора імперія
лежала біля його ніг.
Крізь вікно Шіхуан бачив, як вітер розгойдує голови його во-
рогів, підвішені на палацовій вежі. Він думав про власну велич.
«…Я — Син Неба. Мої накази невідворотні, як гроза, посуха,
повінь. Я зробив Піднебесну єдиною величною країною. Люди вже
забули, що вони жили в царствах Чжао, Янь, Хань, Чу. Тепер вони
всі — Цінь! Володар — один, монета — єдина, міри ваги — єдині!
За моїм наказом у всі кінці Серединної країни прокладені дорогі,
прямі, як політ стріли! Вони об’єднали країну надійніше за всі
військові перемоги.
Зовсім недавно копита ненаситних коней диких кочівників
толочили наші поля й сади, міста й села. Багату здобич вивозили
степняки на свої холодні рівнини. А тепер мій полководець Мін
Тянь закінчує будівництво стіни «Десять тисяч лі» (лі — китай-
ська міра довжини, яка дорівнює 432 метрам)! Вона назавжди
зупинить кочові орди. Стіна увінчала гірські хребти. Її видно
безсмертним духам предків навіть із Місяця!» Думки про власну
велич заспокоїли імператора, і він заснув.
Над Піднебесною імперією вирувала гроза… У просторому
наметі на невисокому дерев’яному тапчані сидів полководець Мін
Тянь. Йому беззаперечно корилися сотні тисяч людей: будівельники
й каменотеси, теслі й архітектори, воїни й стражники. Щодня від
світанку до заходу сонця, у спеку й холоднечу, сотні тисяч рук зво-
дили кам’яний щит країни. Робота наближалася до завершення…
Мін Тянь пив підігріте айвове вино й міркував над тим, що
доповість імператорові. У його уяві поставали картини небаченої
досі роботи. Будівництво стіни почали… на дні Жовтого моря. На
прибережну смугу за час відливу потрібно було встигнути при-
нести, скласти й скріпити між собою великі камені. Потім стіна
пішла на захід — усе далі й далі. Подібно до гігантського дракона

131. 130
вповзала вона на сині гори й спускалася в темні ущелини, наче
міст, перекидалася через бурхливі річки, тяглася неозорими по-
лями, поки нарешті не зарилася в піски пустелі.
Це була добра робота. Він наказав складати камені так щіль-
но, щоб між ними не пройшла й голка. На найнебезпечніших
ділянках звели три фортеці, де постійно вартували кращі воїни
країни. Через кожні два-три лі стіна мала високі вежі. Варто
було показатися супротивникові, як пильні вартові запалювали
багаття. Вогонь і дим здіймали тривогу. Лавою мчали колісниці,
поспішали загони піших воїнів. Ворог зустрічав гідну відсіч.
Полководець недбало торкнувся срібного дзвіночка. Тієї ж
миті до намету беззвучно ввійшов слуга та схилився в доземному
уклоні. «Приготуй усе необхідне. Напишеш листа государеві!»

132. 131
— тихо сказав Мін Тянь. Слуга дістав баночку з тушшю, волося-
ного пензля, на дерев’яну рамку натягнув смужку шовкової тка-
нини ніжно-блакитного кольору. Його фігура виявляла шанобливе
чекання…
«Синові Неба, Найбільшому государеві, від відданого воїна
Мін Тяня, що не ховається від смерті…» — почав диктувати листа
полководець.
Над Піднебесною імперією вирувала гроза… У сухій теплій
печері укрилися від негоди люди. Горіло багаття. Колишній учи-
тель Ю Ші готував чай — дивний цілющий напій, що втамовував
спрагу й додавав сил. Раптово пролунав оглушливий удар грому.
Юнак, що сидів біля входу в печеру, злякано здригнувся.

133. 132
«Не бійся! — заспокоїв його Ю Ші.— Бог грому вбиває лише
тих, на кого вкаже йому блиском своїх дзеркал богиня блискавок.
Тут вона нас не знайде. Та й убивати нас нема за що».
Ю Ші обвів поглядом своїх товаришів — будівничих Великої
стіни. Тут були селяни, що відбували трудову повинність, раби та
військовополонені, які до кінця свого нетривалого життя будува-
тимуть дороги, фортеці, палаци і гробниці. У дальньому куті роз-
ташувалися злочинці — каторжники зі страшними затаврованими
обличчями, чиї вуха й носи були відрізані катом.
Сам Ю Ші потрапив сюди через любов до мудрості. Імператор
наказав знищити давні книги. Страхаючись жорстокого покарання,
люди віддавали збірники віршів, стародавні перекази, праці муд-
реців. Книги складали у величезні купи й спалювали. Усе багатство
Ю Ші складали книги поважного вчителя Куна. Він вирішив збере-
гти їх, але багатий сусіда, який не хотів платити за навчання сина-
ледаря, видав учителя… І от уже три роки Ю Ші будує стіну…
Це була тяжка робота. Під батогом наглядачів грабарі рили
глибокі рови для фундаменту, мулярі складали величезні камені
та скріплювали їх рідким глиняним розчином. Раби й каторж-
ники добували й тесали камінь, носили глину та місили розчин.
Змучені люди гинули під обвалами в каменярнях, умирали від
хвороб, зривалися з високої стіни. Їх ховали тут же, у стіні або
біля неї. «Не випадково,— подумав Ю Ші,— люди називають цю
стіну найдовшим цвинтарем у світі».
Наказ Мін Тяня дозволяв живцем замуровувати в стіну тих,
хто запізнився на роботу. Якщо хтось намагався тікати, йому від-
рубували ноги — тесати камені можна й без них. Часто безногих
калік робили дозорцями на сторожових вежах: вони не залишать
посту, а для того, щоб розпалити сигнальне багаття, у них є руки.
Ю Ші знав, що будівництво незабаром завершиться. Багатьох
із них відпустять додому. Що знайдуть вони там? Засохлі сади?
Остиглі вогнища? Порослі травою могили близьких?
Дощ скінчився. Крики наглядачів перервали міркування
вчителя. Люди знову взялися до роботи…
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Поясніть, чому будівництво Великої Китайської стіни стало можливим тільки
після утворення імперії. 2. Навіщо будували Велику стіну? 3. Проаналізуйте
розповідь. Як ставилися до будівництва стіни імператор, полководець, колишній
учитель? 4. Хто брав участь у будівництві стіни? Розкажіть про умови життя
й праці будівельників. 5*. Які досягнення китайської цивілізації, що згадуються
в розповіді, використовуються й до сьогодні? 6. Чому в розповіді нічого не
говориться про Великий шовковий шлях?

134. Частина III. Давня греція
Давні цивілізації існували не лише на
Сході, а й у Європі. Перша європейська
цивілізація зародилася на острові Крит
наприкінці III тис. до н. е. Багато досяг-
нень цивілізацій Давнього Сходу і Криту
успадкували й розвинули давні греки.
Цей народ жив на півдні Балканського
півострова, островах Егейського моря та
західному узбережжі Малої Азії.
Давньогрецька цивілізація проісну-
вала майже дві тисячі років. Найвищого
розквіту вона досягла в середині I тис.
до н. е. На цей час греки були досвід-
ченими хліборобами, вправними реміс-
никами, успішними торговцями. Своїм
благополуччям вони значною мірою
завдячували широкому застосуванню
рабської праці. Грецькі мислителі навіть
спробували обґрунтувати думку про не-
минучість і корисність поневолення одних
людей іншими. Але саме в греків уперше
виникла й ідея рівності вільних громадян
у державі. Саме тут були створені перші
в історії людства держави, де вища влада
належала не монархові, а більшості віль-
ного рівноправного населення.
Греки зробили багато видатних
наукових відкриттів, удосконалили пи-
семність, створили чудові статуї та архі-
тектурні споруди, написали безсмертні
літературні твори. Саме Давню Грецію
справедливо вважають колискою євро-
пейської культури. Тому знати історію
давньогрецької цивілізації зобов’язана
кожна освічена людина.

135. 134
Іонічн
еМОРЕ
Троянська
війна
Загибель Критської цивілізації.
Початок розквіту Ахейської Греції
Правління царя
Хаммурапі у Вавилоні
Кінець
III тис.
1792—
1750 рр. XV ст. ХIV ст. Близько
1200 р. XII ст. VIII ст.
Виникнення цивілі-
зації на Криті
Спроба Ехнатона запрова-
дити в Єгипті єдинобожжя
до н. е.
Дорійська
навала
Створення поем
«Іліада» та «Одіссея»
С Е Р Е Д З Е М Н Е М О Р Е
о. Крит
Троя (Іліон)
Давня Греція в ІІ тис. до н. е.
Мікени
Тиринф
Фест
Кнос
о. Фера
БАЛКАН
СЬКИЙ
П-ІВ
о. Ітака
— Міста
— г. Олімп
Розділ 6. Найдавніша історія греків
Ег
ейс
ьке
МОРЕ
г. Олімп
МАЛА
А З І Я

136. 135
§ 25. На землі Давньої Еллади
1. Елліни та Еллада. Здавна й дотепер народ, який в усьому
світі називають греками, іменує себе еллінами, а свою країну —
Елладою. Чому? Давні греки розповідали про це так.
…Колись люди перестали шанувати богів. І вирішили боги
через це знищити весь людський рід. Вони обрушили на землю
страшну зливу, і незабаром увесь світ зник під водою. Живими
залишилися тільки Девкаліон, який правив на півночі Греції, та
його дружина. Заздалегідь попереджений про потоп, Девкаліон
побудував корабель, завантажив на нього всі необхідні припаси
й разом із дружиною зійшов на палубу… Дев’ять днів і ночей но-
силося судно Девкаліона бурхливими хвилями. А коли дощ ущух
і вода схлинула, корабель прибило до берега. Але пустельною та
похмурою виявилася земля, звільнена з морської безодні. Заблагав
тоді Девкаліон про відродження людства. І змилостивилися боги.
Повеліли вони подружжю, що врятувалося, кидати через голову
камені. Ті, які кидав Девкаліон, перетворювалися на чоловіків,
ті, що кидала його дружина,— на жінок. Так земля почала за-
селятися знов. А незабаром у самого Девкаліона народився син,
якого назвали Еллін. Він-бо й став прабатьком грецького народу,
дарувавши йому своє ім’я.
Словами «елліни» та «Еллада» ми називаємо давніх греків та їхню країну.
2. Природні умови Давньої Греції. Південь Балканського
півострова — гориста місцевість (рис.1). Гори ділять її на без-
ліч відокремлених областей. Більшість доріг, що з’єднували їх
Рис. 1. Балканська Греція — країна гірських долин

137. 136
у давнину,— це вузькі, часто небезпечні стеж-
ки. Узимку, коли в горах випадав сніг, вони
нерідко ставали й зовсім непрохідними. Тому
давньогрецькі держави, які розташовувалися
в гірських долинах, були роз’єднані й існували
майже незалежно одна від одної. Тільки над­
звичайні обставини, наприклад загроза втор-
гнення сусідніх племен, змушували їх час від
часу об’єднуватися.
Історія Давньої Греції — це історія
багатьох невеликих самостійних держав.
Більшу частину року в Греції сонячно
й тепло. Але придатної для обробітку землі
у вкритій горами країні було небагато. Та
й за своєю родючістю її ніяк не можна порів-
няти з ґрунтами долин великих річок Сходу.
Повноводих, придатних для постійного зро-
шення земель річок у Греції взагалі не було.
Опади ж, хоча і зволожували ґрунт, завдавали
хліборобам чимало турбот. Під час весняних
дощів і через танення гірських снігів на долину
спрямовувалися бурхливі потоки води. Вони
заносили селянські поля камінням, розмивали
й без того неглибокий шар ґрунту. Літо в Греції
дуже посушливе — протягом кількох місяців
може не випасти жодної краплини дощу.
3. Країна селян і ремісників. Нелегко
жилося в таких умовах грецьким хліборобам.
Однак згодом вони змогли пристосуватися до
природних умов своєї країни.
Вимоглива до якості ґрунтів пшениця
вирощувалася в Греції лише на кількох рівни-
нах. Тому головним злаком у греків став не-
вибагливий ячмінь, який давав невеликі, але
стабільні врожаї. Каші та юшки, приготовлені
з ячмінного борошна, були основним «хлі-
бом» для більшості еллінів. Пшеничні коржі
з’являлися на столі набагато рідше. Власного
зерна грекам часто не вистачало, і вони були
змушені привозити його з інших країн.
Зате прекрасні врожаї на прогрітих сон-
цем землях давали садові й городні культури.
Рис. 2. Збирання мас-
лин. Малюнок на давньо­
грецькій вазі
Рис. 3. Амфори — по-
судини, у яких давні
греки зберігали й пере-
возили вино та маслино-
ву олію

138. 137
Елліни особливо цінували виноград і маслину.
Маслини вживали свіжими, солоними, мари-
нованими, а головне, із них виробляли чудову
олію. Її не тільки вживали в їжу. Маслиновою
олією заправляли світильники, що освітлю-
вали в темну пору будинки греків, натирали
тіла, очищали шкіру, а нерідко й умивалися.
Грецькі вина та маслинова олія високо цінува-
лися багатьма народами. В обмін на ці продук-
ти елліни одержували з інших країн товари,
яких вони потребували.
У Греції було чимало гірських пасовищ,
придатних для випасу овець і кіз. Розводити ж
у значній кількості велику рогату худобу та
коней можна було тільки в деяких рівнинних
районах. Зазвичай повсякденною їжею греків
були овече та козяче молоко й сир. М’ясо
в простих сім’ях вживали рідко.
У горах Греції добували мідь і срібло, за-
лізо й будівельний камінь. У багатьох місцях
були великі запаси гарної глини. Елліни дуже
рано опанували секрети обробки цих видів
сировини й вважалися в давньому світі най-
майстернішими ремісниками (рис. 4, 5).
4. Країна торговців і мореплавців.
Природні багатства були поширені в грецькому
світі дуже нерівномірно. В одних районах не
вистачало продуктів землеробства, в інших —
металів, лісу тощо. Тому елліни дуже рано
відчули потребу в обміні товарами, торгівлі.
Основні торговельні шляхи проходили морем.
Море відігравало в житті давніх греків
величезну роль. Воно не тільки забезпечува-
ло їх рибою, креветками, устрицями, сіллю,
а й об’єднувало роз’єднаних горами еллінів,
відкривало їм шляхи до інших країн. У Греції
були прекрасні умови для мореплавства.
Узбережжя Егейського моря мало багато бухт,
зручних для стоянки судів. Над морською
гладдю піднімалися сотні островів. Від острова
до острова, як по прокладених через струмок
камінчиках, елліни впевнено долали морський
простір, освоювали нові землі.
Рис. 4. Такі чудові виро-
би виготовляли давньо­
грецькі гончарі. Посудина
прикрашена складним
орнаментом, нижче зоб-
ражено поєдинок славет-
них героїв — Ахіллеса та
Гектора. Більша частина
поверхні вкрита чорним
лаком, який зберігає свій
блиск уже 2,5 тис. років!
На жаль, секрет цього ди-
вовижного барвника за-
раз нікому не відомий
Рис. 5. Прикраси, виго-
товлені давньогрецькими
ювелірами, не мали рів-
них у давньому світі

139. 138
Такою була Давня Греція — країна трудівників-селян і май-
стерних ремісників, успішних торговців і відважних мореплавців.
Її земля не відзначалася родючістю. Не випадково давньогрецький
історик Геродот казав: «Бідність — молочна сестра еллінів». Але,
освоюючи простори Еллади, грецький народ наполегливою працею
довів своє вміння жити в злагоді з природою, використовувати її
стихійні сили в інтересах Людини!
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Знайдіть на карті Егейське море, Балканський півострів, Малу Азію.
Запам’ятайте, де вони розташовані. 2. Чому давні греки називали свою країну
Елладою? 3. Перекажіть міф про Девкаліонів потоп. Згадайте, де вперше наро-
дилася легенда про Всесвітній потоп. Чи схожі ці сказання? 4. Як ви гадаєте, чому
в Єгипті склалася єдина держава, а в Давній Греції — ні? 5. Розкажіть про основні
заняття давніх греків. У чому вони досягли найбільших успіхів? 6. Чим пояснюєть-
ся велике значення мореплавства в житті еллінів? Які природні особливості країни
сприяли його розвитку? 7*. Спробуйте скласти повсякденне «меню» давніх греків.
8. Заповніть таблицю «Природні умови Еллади й Давнього Єгипту».
Природні умови Еллада Єгипет
Ґрунти
Гори
Річки
Море
§ 26. Таємниці острова Крит
1. Критські палаци. На південь від Греції, у Середземному
морі розташований острів Крит. Тривалий час він не привертав
уваги археологів. Про найдавнішу історію Криту майже нічого не
було відомо. І коли в 1900 р. англійський археолог Артур Еванс
(рис. 1) починав тут перші археологічні розкопки, він і гадки не
мав, що відкриє зовсім невідому епоху європейської історії.
Археологи знайшли на Криті руїни давніх палаців, які були
центрами невеликих держав. Деякі з них існували вже з кінця
III тис. до н. е. Особливо вразив учених палац, відкритий на півночі
острова — на місці давнього Кносса (рис. 2). За давньогрецькими
переказами, саме тут колись правив цар Мінос — наймогутніший із
критських царів. Це була дво- чи триповерхова будівля, що займа-
ла величезну площу. У ній нараховувалося понад 1000 при­міщень.
Тут були парадні зали й палацові ремісничі майстерні, житлові
приміщення та ванні кімнати. У численних коморах зберігали ви-
но й маслинову олію, пшеницю та ячмінь.

140. 139
У Кносському та інших палацах знайдена
величезна кількість написів. Складне життя
палацового господарства спричинило ранню
появу в критян писемності. Спочатку це було
рисункове письмо. Потім його замінили зна-
ки, які означали окремі склади. На жаль, ця
найдавніша в європейській історії писемність
і досі не розшифрована. Це значною мірою
пояснюється тим, що поки точно не встано-
вили, який народ створив давню культуру
Криту. І сьогодні залишається тільки гадати,
які таємниці зберігають загадкові критські
письмена.
2. Острів майстрів. Стіни багатьох при-
міщень і навіть коридорів критських палаців
розписані фресками – картинами, виконаними
фарбами по сирій штукатурці. На них зобра-
жені різні сцени з палацового життя. Перед
нами — урочисті процесії, придворні дами,
танцівниці, акробати, що змагаються з могут-
нім биком. А ще критські художники чудово
малювали квіти, тварин і птахів, дельфінів,
що граються в морі. Їхні картини дозволяють
відчути красу природи острова.
Гончарі Криту виготовляли кераміку
прекрасної якості та розписували її вигадли-
вим рослинним орнаментом або зображеннями
морських тварин. Критяни вміли вирізувати
кубки й вази дивної краси з каменю та гірсько-
го кришталю. Високого рівня досягла також
майстерність критських зброярів. Виготовлені
ними бронзові парадні сокири, мечі та кинд-
жали й досі вражають найтоншою роботою.
Ювеліри прикрашали руків’я мечів золотими
пластинами, самоцвітними каменями і слоно-
вою кісткою, виготовляли чудові золоті персні
та мініатюрні фігурки тварин.
Не дивно, що вироби критських майстрів
знайдені не тільки на півдні Балканського пів­
острова та багатьох островах Егейського моря,
але й у Єгипті, Сирії, Фінікії і навіть у далекій
Месопотамії.
Рис. 1. Артур Еванс —
першовідкривач давньої
цивілізації Криту
Рис. 2. Палац у Кноссі.
Сучасний вигляд

141. 140
Виникнення палацових центрів, високий рівень культури, поява писемності
безперечно свідчать про існування на Криті цивілізації. Вона зароджується вже
наприкінці III тис. до н. е. і є найдавнішою в європейській історії.
Рис. 3. Так, на думку вчених, виглядав Кносський палац у давні часи
Рис. 4. У таких величез-
них, іноді у зріст людини,
посудинах у палацових
коморах зберігали зерно
3. Влада над морями. Свого найви-
щого розквіту Критська цивілізація досягла
близько ХVII ст. до н. е. Ніколи ще могут-
ність правителів Криту не була такою вели-
кою. Вони мали не тільки сильну сухопут-
ну армію, але й найголовніше — могутній
флот. Саме завдяки йому критяни здобули
багато перемог. Критським кораблям тоді
не було рівних. Вони впевнено борознили
простори Середземномор’я і, можливо, на-
віть виходили в Атлантичний океан.
Критяни зуміли встановити свою вла-
ду на багатьох островах Егейського моря,
підкорити собі деякі області Балканської
Греції. Так була створена Критська морська
держава, із якою повинні були рахуватися
навіть наймогутніші її сусіди. А в себе на
острові правителі Криту були настільки

142. 141
впевнені у власній безпеці, що навіть не звели
навколо своїх палаців укріплень!
4. Загибель Критської цивілізації. Зда­
валося, ніщо не могло похитнути могутності
владик Криту, ніщо не віщувало кінця квіту-
чої цивілізації. Проте, у середині XV ст. до
н. е. всі палаци були дощенту зруйновані.
Критська держава припинила своє існування.
Що ж сталося?
Багато вчених головною причиною заги-
белі Критської цивілізації вважають жахливе
виверження вулкана на острові Фера, розта-
шованому приблизно за 100 км на північ від
Криту. Викликані цим землетрус і пожежі пе-
ретворили на руїни палаци та села, які їх ото-
чували, знищили посіви й квітучі сади. А вже
через півгодини після початку виверження від
Фери до Криту докотилася гігантська морська
хвиля заввишки в десятки метрів. Величезна
маса води розкидала на тріски кораблі, що
стояли в бухтах, зруйнувала портові споруди
й зі скаженою швидкістю обрушилася на ост-
рів… На довершення всіх лих незабаром Крит
укрився товстим шаром вулканічного попелу,
навіяного з Фери. Тепер щонайменше кілька
років на острові не можна було займатися зем-
леробством і розводити худобу.
Невдовзі знекровлений Крит стає легкою
здобиччю завойовників. Це були грецькі пле-
мена ахейців. Вони вже кілька століть жили
на берегах Егейського моря, але змушені були
миритися з критським пануванням. Тепер же
ахейці, не зустрівши серйозного опору з бо-
ку вцілілого місцевого населення, поступово
заселили Крит. Вони безроздільно панували
в Балканській Греції й на островах, прагнули
закріпитися на малоазійському узбережжі.
Так в Егейському світі надовго встановилося
панування ахейців.
Ахейці — грецькі племена, які проживали
в басейні Егейського моря в II тис. до н. е.
Рис. 5. Глиняний диск
зі знаками критсько-
го рисункового письма.
Майже 100 років учені
не можуть прочитати ці
таємничі письмена
Рис. 6. Посудина
у вигляді голови бика,
виготовлена критським
майстром

143. 142
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Знайдіть на карті острів Крит. Хто і коли тут розпочав археологічні розкоп­
ки? 2. Про які заняття давніх критян ви довідалися на цьому уроці? 3. Чому
на Криті рано виникла писемність? 4*. Які факти дозволяють говорити про існу-
вання на Криті давньої цивілізації? 5. Завдяки чому правителям Криту вдалося
створити морську державу? 6. Які події в басейні Егейського моря могли лягти
в основу переказу про Девкаліонів потоп? 7. Хто такі ахейці? 8. Покажіть на
«лінії часу» дати зародження та загибелі Критської цивілізації.
Розповідають міфи — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Подвиг Тесея
За давніх часів у місті Афіни правив цар Егей. Його старість була затьмаре-
на страшною даниною, яку наклав на місто могутній критський цар Мінос. Раз
на дев’ять років афіняни мали відправляти сім юнаків і сім дівчат на Крит. Там їх
віддавали на поживу Мінотавру — чудовиську з тілом людини й головою бика.
Сам Мінос боявся його, тому тримав у Лабіринті. Це був величезний будинок із
безліччю приміщень і заплутаних ходів. Ніхто не міг вибратися з Лабіринту…
Син Егея — юний герой Тесей — вирішив позбавити свою країну від страху
перед Мінотавром. Повний рішучості вбити ненависного монстра, Тесей разом
із черговою групою юнаків і дівчат вирушив на Крит. Там він зустрів дочку
Міноса — прекрасну Аріадну. Царівна покохала відважного юнака й вирішила
йому допомогти. Потай від батька вона дала Тесею меч і клубок ниток. Біля
входу до Лабіринту Тесей прив’язав кінець нитки і, блукаючи заплутаними ко-
ридорами, розмотував клубок. Зустрівшись у жорстокому двобої з Мінотавром,
він убив чудовисько, а потім по нитці Аріадни вибрався з Лабіринту.
Тесею та його супутникам удалося втекти з Криту. Але, успішно подолавши
всі труднощі, вони забули змінити жалібні чорні вітрила, під якими вирушали
до Міноса, на білі — знак того, що Тесей живий. Здалеку побачивши над ко-
раблем чорні вітрила, Егей вирішив, що його син загинув. Батьківське серце не
витримало горя, і цар із величезної висоти кинувся в море… Кажуть, що з того
часу воно й зветься Егейським.
Запитання й завдання. 1. Чому давні греки вважали вчинок Тесея под-
вигом? Чи тільки отримані від Аріадни меч і нитка дозволили героєві здійснити
його? 2. До якого часу могли належати події легенди — зародження чи розкві-
ту Критської цивілізації? 3. Враження від якої давньої споруди на Криті могли
навіяти грекам легенди про Лабіринт? 4*. Що розуміють зараз під словом
«лабіринт» і виразом «нитка Аріадни»?
§ 27. Боги давніх греків
Життям давніх греків керувала віра в богів. Елліни були
впевнені, що тільки з їхньою допомогою можна приборкати при-
роду, перемогти ворога. Боги створили світ, і вони ним упевнено
керують. Усі свої успіхи та поразки греки пояснювали божою во-
лею, фатумом. Про релігійні уявлення греків ми дізнаємося з без-
лічі міфів. Так називали в Давній Греції перекази про походження
світу, про богів і героїв. Прислухаємося до них.

144. 143
1. Походження світу та богів. Колись у світі панував вічний
і безмежний морок — Хаос, але в ньому жевріло джерело життя.
Першою постала з мороку могутня й благодатна Земля — Гея.
Вона породила Гори, Море та безкрає Небо — Урана. Пролив Уран
дощ на Землю — і потекли по ній річки, з’явилися трави, квіти
й дерева, звірі й птахи. Уран одружився з Геєю й запанував у світі.
Було в них шість синів і шість дочок — дванадцять грізних богів-
титанів. Титанами греки називали старше покоління богів. Від
них пішли Сонце й Місяць, Зорі й Вітри.
Минув час, і молодший із синів Урана Крон хитрістю відібрав
у батька владу. Але й самому Крону передвіщали подібну долю:
його скине з трону власний син. Тоді Крон повелів своїй дру-
жині — титаниді Реї — приносити йому дітей, яких вона народж­
увала. Із жахом дивилася Рея, як чоловік по черзі проковтував їх.
І вирішила вона покласти край кровожерливості Крона. На дале-
кому острові Крит Рея народила свого молодшого сина — Зевса.
Сховавши дитину в глибокій печері, вона повернулася до чоловіка
й дала йому сповитий камінь. Проковтнув його Крон, не помітив-
ши обману.
Коли Зевс виріс і змужнів, то повстав проти батька й змусив
повернути на світ проковтнутих дітей. Вони вибрали Зевса своїм
проводирем і почали боротьбу з Кроном та іншими титанами.
А коли титани нарешті були повалені, Зевс і його брати розділили
владу над світом (рис. 1).
Зевсу як головному з усіх богів у володіння дісталося небо.
Він панував над громами й блискавками, дарував землі живлющий
Рис. 1. 1) Володар богів і людей Зевс. 2) Володар вод Посейдон. 3) Аїд та його дружина
Персефона — правителі царства тіней
1) 2) 3)

145. 144
дощ. Коли згубна спека висушувала поля греків, і країні загро-
жував неминучий голод, саме до Громовержця Зевса зверталися
з благаннями про допомогу.
Не залишилися обділеними й старші брати Зевса. Посейдон
панував над усіма земними водами, а Аїд — у підземному царстві
мертвих.
2. Посейдон і його володіння. Палац Посейдона розташу-
вався в глибокій морській безодні.
…Безшумно розчиняється палацова бра­ма, і Посейдон
на колісниці, запряженій чудесними кіньми, нестримно мчить
морем. Вічно шумливі хвилі слухняно стеляться перед своїм
володарем. Варто Посейдону грізно змахнути чудотворним тризуб­
цем — і, немов гори, здіймаються морські вали, вкриті білими
гребенями хвиль, вирує на морі люта буря. Б’ються тоді об
прибережні скелі грізні хвилі, і здригається від цих страшних
ударів земля. Недарма Посейдона кличуть «тим, хто коливає
Землю». Безмежно велика його сила. Він може розсовувати гори,
Рис. 2. Храм Зевса. Реконструкція

146. 145
затоплювати цілі острови та піднімати
з морських глибин нові… Та ось простяг
Посейдон свій тризубець над хвилями — і вони
заспокоюються. Ущухає буря, і синє море знов
ледь чутно про щось шепочеться з берегами.
Величезна кількість божеств підкорялася
Посейдону, адже не тільки в моря, але й у кож-
ної річечки, у кожного озерця та джерела були
свої захисники. Вони напували землю, дару-
вали свою життєдайну воду людям. Тому всі
водойми в Греції вважалися священними.
3. У похмурому царстві Аїда. Володіння
Аїда розташовувалися глибоко під землею.
Щоб туди потрапити, тіням померлих треба бу-
ло переплисти через безжиттєві води підземної
річки. Їхнім перевізником був Харон — похму-
рий старець із палаючим, назавжди застиглим
поглядом. За свої послуги він вимагав плату,
тому греки завжди клали під язик небіжчикові
обол — дрібну мідну монету.
До царства Аїда ніколи не проникають
сонячні промені, не доходять ані втіхи, ані сум
земного життя. Воно сповнене мороку й жахів.
Аїда та його дружину Персефону оточують жах-
ливі примари-кровожери. Вічним могильним хо-
лодом віє від чорних крил бога смерті Таната.
Тривожно метушаться в пітьмі безтілесні
тіні померлих. Вони скорботно ремствують на
своє безрадісне життя без світла й бажань. Але
немає вороття з цього царства суму. Вихід із
нього невтомно охороняє повитий зміями ба-
гатоголовий пес Кербер (Цербер). Один лише
спогад про неминучу зустріч після смерті із
цим лютим чудовиськом навіював грекам
жах. І щоб хоч якось умилостивити грізного
вартового, вони клали до могили спеціально
призначений для нього медяний корж.
Яким би нелегким було земне життя
греків, думка про неминучий відхід до по­
хмурого царства мертвих лякала їх. Елліни
боялися загробного життя й казали, що краще
бути останнім наймитом на землі, ніж царем
у володіннях Аїда.
Рис. 3. Гора Олімп.
У давнину її круті схили
були вкриті непрохідними
лісами. На вершині
Олімпузавжди лежить
сніг. Більшу частину року
її застилають хмари,
а в сонячну погоду вона
дивовижно сяє
Рис. 4. Артеміда —
велика богиня мисливиця

147. 146
4. Родина Громовержця. Елліни уявляли своїх богів вели-
кою родиною, що мешкала в палацах на вершині Олімпа — най-
вищої гори Греції, яка розташована на крайній півночі країни.
Тому Зевса та його родичів називають олімпійськими бога-
ми (рис. 5).
Дружиною Зевса була богиня Гера, яку вшановували як за-
хисницю родини. Більшість олімпійських богів — це діти Зевса.
Усі вони були покровителями певних людських якостей, занять,
явищ повсякденного життя давніх греків. Так, Афіна вважалася
богинею мудрості, а Афродіта — любові й краси. Гефест був богом
вогню та ковальської справи, а Гермес — торгівлі. Аполлона шану-
вали як покровителя мистецтв, а Ареса — як бога війни. Особливо
шанувалася в греків сестра Зевса Деметра — богиня родючості
й землеробства… Утім, щоб розповісти про всіх давньогрецьких
богів, не вистачить і цілої книги!
Прагнучи домогтися прихильності богів, елліни намагалися
всіляко їх умилостивити. Богам приносили щедрі жертви, зводи-
ли прекрасні храми, присвячували пишні свята, на їхню честь
називали дітей і навіть цілі міста.
Міфи — це сказання про походження світу, про богів і героїв.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Звідки нам відомі уявлення еллінів про богів? Що таке міфи? 2. Перекажіть
грецький міф про створення світу і богів. 3. Порівняйте грецький і шумерський
міфи про створення світу. 4. Чому найголовнішими серед своїх богів греки
вважали Зевса й Посейдона? 5*. Чим відрізнялося ставлення еллінів до загроб-
ного життя від уявлень давньосхідних народів, наприклад єгиптян? 6. Випишіть
із тексту уроку імена давньогрецьких богів родини Зевса та ті заняття людей,
якими вони опікувалися.
Рис. 5. Зображення олімпійських богів на давньогрецькій вазі. Спробуйте знайти
серед них тих, про кого йдеться в пункті 4 параграфа

148. 147
§ 28. Троянська війна та її герої
1. Герої грецьких міфів. У тяжкі хви-
лини елліни нерідко зверталися з прохання-
ми про допомогу не тільки до богів, але й до
героїв. Так вони називали своїх предків, які,
за переказами, за давніх часів допомагали ро-
дичам власною мужністю чи порадою. Ніхто
з простих смертних не міг зрівнятися з героями
в силі, відвазі, мудрості. Недарма вважалося,
що батьками багатьох героїв були боги й бо-
гині, які взяли шлюб зі смертними жінками
й чоловіками.
Сказання про подвиги давніх героїв
передавалися з покоління в покоління, на-
бували вигляду урочистих пісень і навіть
поем. Особливо славилися в Давній Греції
поеми «Іліада» та «Одіссея», написані близь-
ко VIII ст. до н. е. Вважалося, що їх створив
найвидатніший поет Еллади — мудрий Гомер
(рис. 1).
Найвизначнішими творами давньогрецької літератури
є «Іліада» та «Одіссея».
Про мандрівки й пригоди «хитромудрого»
Одіссея чули, мабуть, всі. А от зміст «Іліади»
зараз відомий далеко не кожному. Про що ж
ідеться в цій поемі? Вона розповідає про героїв
Троянської війни — великого походу греків-
ахейців на місто Трою в Малій Азії. Ці події
могли відбуватися близько 1200 р. до н. е. За
однією з легенд засновником Трої був герой
Іл. Тому в давнину місто мало й іншу назву —
Іліон. Звідси й назва поеми — «Іліада», яку
можна перекласти як «Пісня про Іліон», тобто
про Трою.
2. «Яблуко розбрату». Що привело греків
під стіни Трої? Якщо вірити міфам, усе поча-
лося з яблука. Щоправда, не простого, а золо-
того, та ще й з написом: «Найчарівнішій». Три
великі богині — Гера, Афіна й Афродіта —
вступили в суперечку за нього. Адже кожна
вважала найчарівнішою саме себе!
Рис. 1. Гомер. Давньо­
грецький мармуровий
бюст
Рис. 2. Гефест передає
Фетиді обладунки, які він
виготовив для Ахіллеса.
Чому, на вашу думку, са-
ме цей бог споряджав
найвидатнішого ахей­
ського героя на Троянську
війну?

149. 148
Із волі Зевса, вирішити цю суперечку мав Парис — син тро-
янського царя Пріама. Сподіваючись взяти гору над суперницями,
могутня Гера запропонувала Парису нечувані багатства, а мудра
Афіна — військову славу та великі перемоги над ворогами. Але
коли вічно юна богиня любові Афродіта пообіцяла Парису, що
його покохає найпрекрасніша з усіх земних жінок, юнак, не ва-
гаючись, простягнув яблуко їй. У страшному гніві помчали до
себе на Олімп Гера й Афіна. Зненавиділи вони Париса й вирішили
знищити весь троянський народ.
Афродіта виконала обіцянку. Із її допомогою Парис домігся
любові прекрасної Єлени — дружини ахейського героя Менелая,
викрав її та відвіз до Трої. Ображений Менелай викликав на до-
помогу інших ахейських царів. Понад 1000 кораблів доставили до
Трої їхнє незліченне військо. Очолив похід старший брат Менелая
Агамемнон — могутній правитель найбагатшого в Ахейській
Греції міста Мікени.
Греки влаштували на троянському березі укріплений табір
і взялися до штурму фортеці. Але троянці, що вкрилися за її сті-
нами, мужньо оборонялися. Переконавшись, що приступом узяти
Трою не вдасться, ахейці почали облогу міста. Дев’ять років вони
розоряли околиці Трої, але сама вона залишалася нескореною.
Про події ж десятого року війни й розповідає «Іліада».
Рис. 3. Ахейські вожді під стінами Трої. Сучасний
малюнок
Рис. 4. Троянський кінь. Сучасний
малюнок

150. 149
3. «Гнів, о богине, вшануй Ахіллеса…» Такими словами
починається «Іліада». Хто ж такий Ахіллес? Чим був викликаний
його гнів і які він мав наслідки? Про це і йдеться в поемі.
…Багато прославлених героїв зібралося біля стін Трої. Але
не було серед них рівних могутньому Ахіллесу — синові царя
Пелея та морської богині Фетіди. Усіх перевершував він силою
й доблестю. Поки Ахіллес брав участь у боях, троянці навіть не
наважувалися виходити за стіни міста. Але сталося так, що про-
водир ахейців Агамемнон зажадав від нього прекрасну бранку.
Корячись волі богів, Ахіллес віддав дівчину, але був смертельно
ображений і розгніваний. Він самовільно залишив поле бою, і це
відразу послабило греків. У троянців же з’явилася надія відстояти
своє місто. На чолі зі своїм головним героєм — старшим сином
Пріама Гектором — вони переходять у наступ і навіть уривають-
ся до ахейського табору. Тільки героїзм Патрокла, найближчого
друга Ахіллеса, врятував грецьке військо від вірної загибелі. Та
у двобої з Гектором відважний Патрокл загинув.
Смерть улюбленого товариша змусила Ахіллеса знову всту-
пити в битву. Його скорбота перетворилася на жагу помсти. Він
убиває багато троянців, а живі поспішають укритися у фортеці.
На полі бою залишається тільки Гектор. Він не був причетний
до викрадення Єлени й засуджував учинок брата, але все одно
вважав своїм обов’язком до останнього захищати рідне місто та
його жителів. І незважаючи на благання близьких повернутися
під захист міських стін, Гектор вирішив стати до бою з найсиль-
нішим із грецьких воїнів. Однак йому не вдалося встояти перед
Ахіллесом. У жорстокому двобої ахейський герой з допомогою
богині Афіни убив головного захисника Трої. Описом пишного
похорону Гектора й закінчується «Іліада».
Про завершення ж Троянської війни ми дізнаємося з інших
творів.
4. «Троянський кінь». Загибель Гектора вразила троянців,
але не зломила їхнього духу. Війна тривала, й обидві сторони за-
знавали в ній тяжких утрат.
Прагнучи зробити сина безсмертним, Фетіда загартувала
Ахіллеса у вогні та чарівних водах підземної річки. При цьому
богиня тримала немовля за п’ятку, яка залишилася єдиним ураз-
ливим місцем на тілі героя. У неї і спрямував стрілу Парис. Так
загинув великий Ахіллес, а незабаром був убитий і головний ви-
нуватець Троянської війни. Полягли в боях і багато інших героїв.
Із кожним днем усе важче ставало оборонятися троянцям, але
танули й сили ахейців.

151. 150
Зрозумівши, що взяти Трою силою їм
не вдасться, греки пішли на хитрість. За по-
радою Одіссея, вони спорудили величезного
дерев’яного коня, у якому заховалися кращі
ахейські воїни. Решта ж греків зробила виг-
ляд, що залишають троянське узбережжя.
Насправді ж вони сховалися за одним із сусід-
ніх островів.
Троянці повірили в те, що ахейці зняли
облогу. Радіючи, вони вийшли з міста й дуже
здивувалися, побачивши дерев’яного коня. Що
з ним робити? Найобережніші закликали зни-
щити коня. Але більшість вважала його чудес-
ним дарунком богів, і коня затягли до Трої.
До пізньої ночі троянці святкували пере-
могу. А коли місто поринуло в глибокий сон,
із коня вибралися ахейські воїни. Невдовзі до
них приєдналися й інші греки. Почалося жах-
ливе побиття захоплених зненацька троянців.
Мало кому з них пощастило врятуватися. Густі
клуби диму огорнули палаючу Трою. Тільки
кривава заграва пожежі освітлювала місто,
яке гинуло…
Так упала могутня Троя. Із того часу
минуло вже більше трьох тисяч років. Але
й зараз, кажучи про чиюсь колишню велич, не-
рідко згадують сумні слова троянського жерця:
«Колись були й ми — троянці, і була Троя…».
Рис. 5. Одна з найві-
доміших давньогрець-
ких статуй, яка зображує
загибель Лаокоона.
Він був провісником
і переконував троянців
знищити коня, якого по-
дарували ахейці. Але бо-
ги, що жадали загибелі
Трої, послали двох ве-
личезних змій, які вбили
Лаокоона та його синів
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Кого називали в Давній Греції «героями»? 2. Як пояснювали причини
Троянської війни давні греки? 3*. Які цілі, на ваш погляд, могли переслідувати
ахейці в боротьбі з Троєю? 4. Стисло перекажіть зміст «Іліади». 5. Як за-
гинула давня Троя? 6. Поясніть, як ви розумієте вирази «яблуко розбрату»,
«ахіллесова п’ята» і «троянський кінь»? 7. Знайдіть на карті Трою та місто
Агамемнона Мікени. Запам’ятайте, де вони розташовувалися. 8. Заповніть
у зошиті таблицю «Герої Троянської війни».
Герой На чийому боці воював Чим уславився
Ахіллес
Гектор
Одіссей
Патрокл
Парис

152. 151
Розповідають міфи — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Пригоди Одіссея (за поемою «Одіссея»)
Небезпечним і тривалим виявилося повернення додому з-під стін Трої
Одіссея — царя острова Ітака. Десять років тривали його блукання. Так пом-
стився Одіссею і його товаришам Посейдон за те, що вони осліпили його сина
— могутнього циклопа Поліфема.
Але Одіссеєві вдалося здолати всі перешкоди на своєму шляху. Він благо-
получно обминув острів солодкоголосих сирен — кровожерливих напівжінок-
напівптахів, які заманювали необережних подорожан чудесним співом, а потім
пожирали їх. Одіссей також зумів пропливти вузькою протокою між скелями,
де жили два жахливих чудовиська — шестиголова Скілла (Сцилла) та все-
поглинаюча Харибда. Навіть коли чарівниця Каліпсо переконувала героя
одружитися з нею й за це дістати безсмертя, він відмовився. Одіссей жив однією
мрією — повернутися на батьківщину.
Нарешті за допомогою своєї захисниці — богині Афіни — Одіссей досяг
берегів Ітаки. Тут на нього впродовж багатьох років чекали вірна дружина
Пенелопа та син Телемах. Нелегко їм жилося. Користуючись відсутністю
царя, багато знатних людей прагнули одружитися з Пенелопою й посісти його
трон. Цілими днями вони бенкетували в домі Одіссея…
Тимчасово обернений Афіною у старезного діда, Одіссей невпізнаним
проник до свого палацу. Саме в цей день «наречені» зажадали від Пенелопи
вибрати одного з них. Цариця внесла до зали лук і стріли Одіссея, пообіцявши
стати дружиною того, хто виграє змагання зі стрільби. Вона сподівалася, що ні
в кого з присутніх не вистачить сили натягнути тятиву лука її могутнього чолові-
ка. Так і сталося.
Безтурботно насміхалися женихи, коли останнім узяв грізну зброю Одіссей —
адже їхні очі бачили в ньому тільки немічного діда. Одіссей же без особливих
труднощів натягнув тятиву та за допомогою Телемаха й вірних слуг перебив
усіх своїх ворогів (рис. 6). Радість Пенелопи, коли вона після двадцятилітньої
розлуки нарешті зустрілася з коханим чоловіком, була безмежною. А Одіссей
знову зацарював на рідному острові.
Запитання й завдання. 1. Знайдіть на карті острів Ітака. Зверніть увагу,
який непростий шлях довелося здійснити Одіссею, повертаючись із-під стін
Трої. 2. Поясніть, що означає вираз «між Сциллою і Харибдою» 3. Подумайте,
які риси характеру допомогли Одіссею здолати всі труднощі й повернутися на
рідну землю.
Рис. 6. Одіссей убиває «наречених». Розпис давньогрецької посудини

153. 152
§ 29. «Загублений світ» Ахейської Греції
1. Троянська війна — міф чи бувальщина? Захоплене став-
лення давніх греків до Гомера та його творів успадкували й люди
нового часу. Гомерівські поеми вивчаються у школах, переклада-
ються багатьма сучасними мовами. Кожна освічена людина має
їх знати. Однак до кінця XIX ст. більшість учених вважали, що
гомерівське сказання про Троянську війну — це лише блискуче
викладена легенда, а описані в ній події — не більш як поетична
вигадка. Але ставлення до поем Гомера змінилося після того, як
світ дізнався про дивовижні відкриття Генріха Шлімана. Як же
йому вдалося переконати сучасників, що описані в «Іліаді» події
могли відбуватися насправді?
2. Слідами гомерівських героїв. Г. Шліман (рис. 2) наро-
дився в 1822 р. у Німеччині. Це була дуже талановита людина
й невтомний трудівник. Він знав мови багатьох народів, був ус-
пішним комерсантом, багато подорожував. А ще Шліман беззасте-
режно вірив у правдивість гомерівського переказу про Троянську
війну. Наживши торгівлею колосальні статки, він узявся до здій-
снення своєї головної мрії — знайти й розкопати давню Трою.
У 1870 р. Шліман починає розкопки пагорба Гіссарлик
у Малій Азії (рис.1). На відміну від багатьох інших учених то-
го часу, він вважав, що саме тут була Троя. Перші результати
Рис. 1. Сучасний вигляд розкопок пагорба Гіссарлик

154. 153
розкопок показали, що в давнину люди жили
на Гіссарлику дуже довго. Під насипом пагорба
було виявлено відразу кілька поселень різного
часу. Одне з них — дуже давнє й зруйноване
під час сильної пожежі — Шліман і прийняв за
гомерівську Трою. Остаточно його переконала
в цьому знахідка у стіні фортеці. Між її каме-
нями кимось із жителів давнього міста були
заховані ювелірні прикраси, золотий і срібний
посуд, мідна й бронзова зброя. Шліман вирі-
шив, що всі ці речі належали родині останньо-
го троянського царя, і назвав свою знахідку
«скарбом Пріама».
Прагнучи знайти й інші міста, згадані
Гомером, Шліман поширює свої пошуки на те-
риторію Південної Греції. Тут, у Тиринфі, він
розчищає могутні фортечні стіни й розкопує
руїни царського палацу. А в Мікенах Шліману
пощастило відкрити багаті поховання місце-
вої знаті. Одних виробів із золота в них було
знайдено стільки, що стало зрозуміло: Гомер
правомірно називав Мікени «золотощедротни-
ми» (рис. 4). Виявлені поховання вірний собі
Шліман прийняв за могили гомерівських ге-
роїв — Агамемнона та його близьких.
Шліман не був професійним археологом
і нерідко помилявся. Пізніше з’ясувалося,
що і «скарб Пріама», і мікенські поховання
набагато давніші за події Троянської війни.
Але розкопки Шлімана переконливо довели,
що відкриті ним міста дійсно існували в II тис.
до н. е. А це означало, що грецька цивілізація
нараховує значно більше років, ніж вважалося
раніше. І, хто знає, може, й справді під стінами
Трої колись зійшлися в смертельній сутичці
війська Пріама та Агамемнона? Бувальщина
це чи красива легенда — дотепер невідомо.
Одне не викликає сумніву: саме Шліману вда-
лося відкрити незнаний раніше світ Ахейської
цивілізації.
Завдяки відкриттям Генріха Шлімана був покладений
початок вивченню історії Ахейської Греції.
Рис. 2. Генріх Шліман
Рис. 3. Дружина
Г. Шлімана Софія
у прикрасах зі «скарбу
Пріама»
Рис. 4. Золота мас-
ка з розкопок Мікен, яку
Г. Шліман назвав «мас-
кою Агамемнона»

155. 154
3. Ахейські держави. Розкопки в Міке­нах, Тиринфі та ін-
ших містах Ахейської Греції після смерті Шлімана продовжили
нові покоління археологів. Серед їхніх знахідок особливо заціка-
вили вчених численні написи. Вони зроблені знаками, схожими
на критське складове письмо. Але ахейці були греками, тому їхня
мова була подібною до давньогрецької. Це дозволило розшифру-
вати ахейські письмена й прочитати знайдені тексти. Завдяки
цьому про ахейський світ стало відомо набагато більше, ніж за
часів Шлімана. Що ж ми знаємо зараз про Ахейську Грецію?
Виявляється, у II тис. до н. е.— і за часів вавилонського царя
Хаммурапі, і в пору завоювань фараона Тутмоса III — у Греції
існувало чимало невеликих держав. Центром найбагатшої і най­
впливовішої серед них було місто Мікени (рис. 5).
Більшість ахейців були простими общинниками, селянами
й ремісниками. Невеликі селища, розкидані пагорбами й долина-
ми, оточували столиці ахейських держав — їхні головні фортеці.
Фортечні стіни захищали царський палац і будинки знаті. У пала-
цовому господарстві працювали цілі загони рабинь та їхніх дітей.
На складах палацу зберігалися великі запаси зерна, вина та мас-
линової олії, вовни й полотна, різних ремісничих виробів. Тут же
зберігалися мідь та олово, необхідне для виплавки бронзи. Обидва
метали, особливо олово, досить рідко зустрічаються в природі.
Щоб їх отримати, ахейським правителям доводилося виряджати
Рис. 5. Так, на думку вчених, виглядало головне місто ахейців — Мікени

156. 155
воїнів і торговців у далекі небезпечні експедиції. Добуті з вели-
кими зусиллями, часто ціною багатьох життів, ці метали дуже
високо цінувалися.
Так тривало багато століть — до того часу, поки ахейські
царі та їхні дружини були здатні захистити свої володіння від
ворогів, забезпечити простому народові спокійне мирне життя.
Найвищої могутності держави Ахейської Греції досягають у се-
редині II тис. до н. е. Саме в цей час войовничі ахейці, відчувши
свою силу, захоплюють Крит, учиняють напади на землі інших
сусідів. Цілком можливо, що саме про такі походи до Малої Азії
і розповідає «Іліада».
4. Дорійська навала. У гонитві за наживою, ахейці все
частіше воюють між собою. Розбрат послабив їх, не дозволив
об’єднатися перед загрозою ворожого вторгнення, яке почалося
невдовзі після Троянської війни. Із півночі Балканського півос-
трова в ахейські землі вторглися народи, серед яких особливо
вирізнялися войовничістю племена греків-дорійців. Їхня навала
т­ривала багато років. Завойовникам удалося захопити всю Грецію.
Багато ахейців загинуло в боях. Частина тих, хто залишився жи-
вими, покинули рідні місця й переселилися на нові землі. Інші,
підкорившись силі зброї, злилися з чужинцями.
Дорійська навала поклала край існуванню Ахейської цивілізації.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Яким чином Г. Шліману вдалося довести, що події, описані в «Іліаді», могли
відбуватися насправді? 2. Як ви гадаєте, чому в «скарбі Пріама» поряд із кош-
товностями була мідна та бронзова зброя? 3. Із яких груп складалося насе-
лення ахейських держав? 4*. Подумайте, яким чином могли використовуватися
запаси, що зберігалися на складах ахейських царів. 5*. Чи можна говорити
про існування у греків-ахейців цивілізації? Обґрунтуйте свою точку зору.
Рис. 6. Стіни Тиринфу
подекуди були зав-
товшки понад 10 м.
Вони складені з вели-
чезних каменів, нерідко
в кілька разів більших
за блоки єгипетських
пірамід. Тому Гомер
правомірно називав
Тиринф «міцностінним»

157. 156
Герой і титан
Вузькою стежкою, що в’ється над безоднею, наближаючись
до самого серця Кавказьких гір, піднімається величезний на зріст
чоловік. Його могутні плечі вкриває міцна, як броня, лев’яча
шкура. У руці в гіганта палиця, за спиною — лук і сагайдак зі
стрілами. Це — Геракл, син Зевса та земної красуні Алкмени.
Похмурі думи оволодівають героєм. Із волі божественного
батька він має здійснити десять подвигів, підкорюючись наказам
мікенського царя Еврисфея. Ці подвиги принесуть йому славу
найвеличнішого героя та безсмертя. От уже вісім років Геракл
слугує Еврисфею і за цей час виконав усі його десять завдань.
Здавалося б, кінець принизливому рабству. Та ні — два подвиги
цар Мікен відмовився зарахувати. Але чому? І Геракл знову зану-
рюється у спогади.
Йому було наказано вбити гідру, що жила в околицях міста
Лерна. Це кровожерливе чудовисько з величезним зміїним тілом
і дев’ятьма драконовими головами наводило жах на всю округу.
Геракл знайшов гідру в печері, оточеній болотами. Виповзши зі
свого смердючого лігвища, вона кинулася на героя, намагаючись
збити його з ніг. Але, мов непорушна скеля, стояв Геракл, а кож-
ний помах його палиці одну за одною збивав голови потвори.
Однак від цього гідра не слабшала, а навпаки, боролася все люті-
ше. Виявилося, що на місці кожної збитої голови в неї виростали
дві нові! До того ж із болота виліз величезний рак та щосили вче-
пився страшними клішнями в ногу Геракла. Тоді герой покликав
на допомогу свого друга Іолая. Із раком було швидко покінчено.
Іолай же почав палаючими стовбурами дерев припікати шиї гід-
ри, як тільки Геракл збивав із них голови. Нові голови перестали
виростати, і незабаром гідра випустила дух. Зраділи звільнені жи-
телі Лерни. Однак Еврисфей лише буркотливо зауважив, що свої
подвиги Геракл має здійснювати сам, і тому перемога над гідрою
не зараховується. «Але гідрі теж допомагав рак»,— уже вкотре
виправдовувався перед собою герой.
Або згадати історію з царем Авгієм. Він мав незліченні стада
худоби, чиї стайні не очищалися від гною цілих 30 років! Геракл
узявся за, здавалося б, нездійсненну роботу. Він пообіцяв Авгію
очистити скотарню за один день, якщо той віддасть йому десяту
частину своєї худоби. Герой перегородив греблями річки, що проті-
кали неподалік, і спрямував їхні води так, що вони враз змили весь

158. 157
Та ось герой побачив розіп’ятого
на скелі Прометея.Зумів він й очистити Авгієві стайні.
Гераклу вдалося знищити лернейську гідру.
За волею Зевса він має підкорятися
наказам Еврисфея.
Вузькою гірською стежкою
піднімається Геракл.

159. 158
бруд. Але Авгій, довідавшись, що Геракл діяв за наказом Еврисфея,
не віддав йому худоби. А сам Еврисфей заявив, що робота, виконана
в надії на нагороду,— це не подвиг, а праця наймита…
Від тяжких роздумів Геракла відвернув звук, схожий на
гуркіт грому. Герой із подивом глянув на безхмарне небо. Звук
повторився, і тепер син Зевса чітко розібрав у ньому болісний не-
людський стогін. Він прискорив крок і незабаром досяг величезної
похмурої скелі. Перед очима Геракла постала страшна картина: до
скелі був цвяхами прибитий велетень, закутий у важкі кайдани.
— Хто ти? — із жахом вигукнув приголомшений герой.
Слуги Зевса прикували титана
у Кавказьких горах.
Прометей дарував вогонь людям,
і їхнє життя невпізнанно змінилося.
Зметнулась палиця Геракла, й упали
кайдани Прометея.

160. 159
Здригнулися пересохлі губи велетня, і почув Геракл його ім’я:
— Прометей…
Схилив тоді горду голову син Зевса перед великим страдником.
Із дитинства знав він про титана Прометея — заступника й захис-
ника людей. Саме Прометей наділив їх, раніше диких і жалюгід-
них, розумом. Це він навчив їх землеробству та ремеслам, будувати
будинки й кораблі, лікувати хвороби, писати й читати, рахувати.
А головне — Прометей викрав у богів вогонь і дарував його людям.
— Але хто і за що прирік тебе на страшенні муки? — із жа-
лем у голосі спитав Геракл.
— Така була воля Зевса,— гірко мовив титан.— Не пробачив
він мені викрадення вогню. Подивився якось Громовержець на зем-
лю й побачив, як невпізнанно змінилося життя людей. Усюди було
видно дим від багать і печей. Люди обігрівали свої житла, готували
гарячу їжу, обпалювали горщики й виплавляли з руди метал. Їхнє
життя стало благополучнішим і щасливішим, вони тепер менше
залежали від богів. Зевс не міг цього стерпіти. У страшному гніві
покликав він своїх вірних слуг — Силу й Владу. Нескоримі й без-
жалісні, вони схопили мене… І от уже багато століть я прикутий до
цієї скелі. Улітку мене палять пекучі промені сонця, хльостають
дощі й град, а взимку проймає крижаний холод і вкриває сніг. Але
Зевсу й цього було замало. Щодня до скелі прилітає величезний
орел. Страшними пазурами він рве моє тіло і клює печінку. За ніч
рана загоюється, печінка знову виростає, щоб Зевсів орел назавтра
міг розпочати свою криваву трапезу. Ми ж, титани, безсмертні,
і муки мої здаються нескінченними. Але недарма мене кличуть
Прометеєм — Тим, Хто Передвіщає. Я знаю, що ти — Геракл,
і тобі призначено звільнити мене…
У цю мить почувся шум могутніх крил, і гігантська тінь орла
накрила скелю. Миттєво натягнув свій лук Геракл. Задзвеніла ту-
га тятива, і простромлений смертоносною стрілою орел упав у гли-
боку ущелину. А ще за мить зметнулася важка палиця Геракла,
й упали кайдани Прометея, скінчилися його муки.
Щасливим почувався Геракл. Нехай цей подвиг і не набли-
зить кінець осоружної служби Еврисфею, зате тепер завдяки йо-
му великий Прометей вільний і зможе знову допомагати людям!
І, звично закинувши на плече палицю, Геракл вирушив назустріч
новим подвигам.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. За що елліни любили й поважали Прометея? 2. Як ви гадаєте, чому Зевс
покарав Прометея саме за викрадення вогню? 3*. Які ще подвиги Геракла вам
відомі? 4. Що означає в наш час вираз «авгієві стайні»?

161. 160
Після дорійської навали в грецькому
світі сталося багато змін. Держави ахейців
були знищені. Дорійці були войовничими
племенами, але відсталими в культурному
розвитку. Усі досягнення Ахейської цивіліза-
ції — писемність, мистецтво, складні прийо-
ми роботи ремісників і будівельників — ви-
явилися непотрібними завойовникам і були
швидко забуті. Перервалися торговельні
зв’язки греків з іншими народами. На зміну
величавим містам ахейців прийшли скром-
ні сільські селища. Життя стало набагато
простішим. Між людьми майже зникла не-
рівність. Сталося, здавалося б, неймовірне:
греки повернулися ледве не до первісного
способу життя.
Однак із часом на землі Еллади знову
відроджується цивілізація. Її поява була зумо-
влена тим, що на початок I тис. до н. е. греки
навчилися виплавляти та обробляти залізо.
Як вам уже відомо, вироби з цього металу
міцніші та довговічніші за бронзові. Із їхньою
появою самостійне господарство могли вес-
ти вже й окремі родини. Між людьми знову
посилюється майнова нерівність. З’являються
заможні, впливові сім’ї, роди. Так виникає
нова грецька знать — аристократія (від
давньогрецького слова «аристос» — «най-
кращий», «найвельможніший»). Від інших
общинників аристократи вирізнялися насам-
перед знатним походженням та багатством.
Крім того, краще за інших озброєні та нав-
чені бойового мистецтва, вони становили
головну силу еллінських військових дружин.
Користуючись цим, аристократія поступово
підкоряє собі простий народ — демос, як
називали його давні греки.
Пожвавлення господарського і громад-
ського життя приводить до відродження ста-
рих і появи нових міст, виникнення багатьох
невеликих самостійних держав.
Грецькі держави I тис. до н. е. елліни
називали полісами.
Розділ 7. розквіт давньогрецьких держав
о. Крит
Давня Греція в І тис. до н. е.
Егейс
ькеМОРЕ
МАЛА
А З І Я
БАЛКАН
СЬКИЙ
П-іВ
о. Ітака
1
2
3
— Міста
— г. Олімп
— Аттика
— Мессенія
— Лаконія
1
2
3
г. Олімп
о. Самос
Мілето. Делос
о. Евбея
Алфей
Іонічн
еМОРЕ
Еврот
Смірна
Ефес
Коринф
Спарта
о. Саламін
Афіни
Марафон
Фіви
Платеї
Фермопіли о. Лесбос
VIII—VI ст. 623—544 594 Бл. 560—510 521—486 500—449 40—30
Правління Дарія І
у Персії
Греко-перські
війни
«Епоха Перікла». Розквіт
демократії в Афінах
р. до н. е.
Велика грецька
колонізація
Реформи
Солона
Роки життя
Будди
Тиранія Пісістрата та
його синів в Афінах
о. Родос
С Е Р Е Д З Е М Н Е М О Р Е

162. 161
§ 30. У Давній Спарті
1. Поліс спартіатів. Спартанська держава утворилася внаслі-
док дорійського завоювання Лаконії та Мессенії — областей із ро-
дючими землями на півдні Греції (рис.1). Завойовників за назвою
їхньої столиці — Спарти — стали йменувати спартіатами. Тільки
вони були повноправними громадянами Спартанського поліса.
Громадяни — це люди, які не тільки мають обов’язки перед своєю державою
(підкоряються її законам, служать в армії, сплачують податки), але й користуються її
захистом, мають право брати участь в управлінні державою.
Спартанською державою правили два царі, Рада старійшин
і п’ять ефорів — «наглядачів», що стежили за тим, як громадяни
Спарти дотримуються її порядків. Щоправда, вважалося, що всі
найважливіші рішення мали затверджуватися на Народних збо-
рах, у яких формально могли брати участь усі спартіати. Однак
насправді в пересічних громадян не було можливості обстоювати
свою думку: якщо ухвалене ними рішення не влаштовувало царів
й ефорів, ті могли розпустити збори. Головним обов’язком спар-
тіатів був захист рідного поліса та збільшення його слави, а го-
ловним заняттям — військова справа. Звичаї Спарти забороняли
її громадянам орати й сіяти, пасти худобу, займатися ремеслом
і торгівлею. Хто ж забезпечував спартіатів усім необхідним?
2. Спартанські ілоти. Жителям околиць своєї держави, які
добровільно визнали владу дорійців, завойовники зберегли свобо-
ду й дозволили залишитися в рідних місцях. За це ті повинні були
охороняти кордони Спартанського поліса, забезпечувати його на-
селення знаряддями праці та зброєю, хатнім начинням і одягом.
Рис. 1. Долина Лаконії

163. 162
Уся інша частина скореного населення була обернена на
ілотів (у перекладі з давньогрецької — «захоплених у полон»).
Вони мали власну худобу, свої знаряддя праці, якими обробля-
ли поля спартіатів, і годувалися з вирощеного врожаю. Але, за
словами сучасника, «половину всіх плодів… ілоти, як осли, що
зігнулися під тяжкою ношею, змушені були нести своїм панам».
Ілоти не мали жодних прав. Їх примушували виконувати най-
бруднішу та найважчу, а іноді навіть небезпечну роботу. Час від
часу для залякування ілотів над ними влаштовували криваві роз-
прави. Збройні загони спартанської молоді вночі нападали на ілот-
ські селища, убивали найдужчих боєздатних чоловіків (рис. 3).
Але ніякі залякування не змогли примусити ілотів упоко-
ритися з їхньою принизливою тяжкою долею. Вони ненавиділи
спартіатів і, в надії повернути свободу, за першою ж нагодою
піднімали повстання. Кількість ілотів у декілька разів переви-
щувала спартіатів, тому їхні заколоти завжди були смертельно
небезпечними для панів.
Одне із найголовніших завдань Спартанської держави — запобігати повстанням ілотів.
3. «Громада рівних». Тримати в покорі численних ілотів
могла тільки сильна, добре організована держава. Щоб згуртувати
громадян поліса, у Спарті всіляко намагалися запобігти розбрату
через гроші, землі й інше майно. Спартіати називали себе «грома-
дою рівних». І на це вони мали підстави.
Протягом кількох століть у Спарті суворо дотримувалися
законів Лікурга — одного з перших спартанських царів. Вони
приписували всім без винятку спартіатам вести однаково простий
спосіб життя. Тому й звичайні громадяни, й аристократи мешкали
Рис. 2. Сучасний вигляд
головної площі давньої
Спарти. Колись тут
вирішувалися долі всього
давньогрецького світу

164. 163
в простих будинках, ходили в простому одязі, обходилися простою
їжею. Вони не могли похвалитися ні коштовними красивими меб-
лями, ні дорогоцінним посудом — усі предмети розкоші забороняв
закон, як і ввезення до Спарти чужоземних виробів. А місцевим
ремісникам дозволялося виготовляти тільки найнеобхідніші речі.
У той час як по всій Греції увійшли в обіг срібні й мідні моне-
ти, у Спарті використовували залізні гроші. Вони були недовговіч-
ними й незручними. Щоб ні в кого не виникало спокуси збирати
гроші, їх виготовляли із заліза, витриманого в оцті. Це робило
спартанські гроші крихкими й ламкими. А цінність їх була зовсім
малою. Суму для великої покупки доводилося везти на возі!
У Спарті не було красивих храмів і громадських споруд.
Столиця спартіатів нагадувала військовий табір, а її громадяни
були професійними воїнами. Головну увагу вони приділяли вдоско-
налюванню своєї бойової майстерності. Не дивно, що протягом
тривалого часу спартіатам не було рівних у військовій справі.
У VI ст. до н. е. Спарта являла собою найсильнішу грецьку
державу. Їй вдалося підкорити собі багато інших полісів. Так ут-
ворився могутній військовий союз, за допомогою якого спартіати
сподівалися встановити панування над усією Елладою.
4. Спартанське виховання. Головною метою спартанського ви-
ховання було виростити з кожного хлопчика сильного безстрашного
воїна, а з кожної дівчинки — здорову матір фізично міцних дітей.
Усіх немовлят оглядали старійшини. Здорових і міц­них ді-
тей повертали батькам, а кволих і потворних скидали в прірву
Рис. 3. Давньогрецькі піхотинці в повному бойовому оснащенні. Сучасний малюнок

165. 164
(рис. 4). Вважалося, що якщо вже сама природа відмовила людині
в силі та здоров’ї, то їй краще взагалі не жити.
Дівчат виховували вдома. Хлопчиків, які досягли семирічно-
го віку, розподіляли по особливих загонах, які називалися «аге-
лами», тобто «стадами». Там вони звикали до спільного життя
з однолітками, прилучалися до військової справи. Домом їм слу-
жила загальна казарма. У будь-яку пору року спартанські хлоп-
чики ходили босоніж, ледь одягненими. Дітей спеціально тримали
надголодь, змушуючи самостійно добувати їжу, бути спритними
й моторними. Їх часто карали. Але будь-яке, навіть найсуворіше,
тілесне покарання юні спартіати намагалися витримати без жод-
ного стогону. Кожен із них вважав, що немає нічого ганебнішого
за прояв слабкості.
Освіті дітей майже не приділялося уваги. Було цілком достат-
ньо, якщо вони опанують письмо й лічбу. Єдиний виняток становив
хоровий спів. Хлопчики та юнаки співали пісні, які пробуджували
мужність, прославляли полеглих героїв і суворо засуджували боя-
гузів. Із цими піснями йшли в бій дорослі спартіати.
Давня Спарта так і не породила жодного відомого поета, уче-
ного, художника. Зате тут високо цінувалися військова доблесть,
готовність не на словах, а на ділі довести свою відданість товари-
шам по зброї, інтересам Вітчизни.
Спартіати ввійшли в історію як люди, що презирливо стави-
лися до будь-якої праці, крім військової, байдужі до прекрасного,
нещадні до ілотів і безжальні до ворогів. Але водночас вони завж-
ди лишатимуться взірцем мужніх воїнів, здатних у будь-яку мить
віддати життя за свою Вітчизну.
Рис. 5. Юний спартанець серед дорослих
спартіатів. Спробуйте уявити їхню розмову,
запишіть її та обговоріть із друзями
Рис. 4. Огляд немовляти старійшинами
Спарти. Чим закінчиться він для дитини?

166. 165
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Знайдіть на карті Спарту, Лаконію і Мессенію. Розкажіть про місце їх роз-
ташування відносно Балканського півострова та Єгипту. 2. Унаслідок яких
подій утворилася Спартанська держава? У чому полягало її основне завдан-
ня? 3. Кому належала реальна влада у Спарті? 4*. Уважно прочитайте
пункт 2 параграфа і повторіть пункт 3 параграфа 10. Подумайте, у чому ілоти
були подібні до єгипетських рабів, а в чому несхожі. 5*. Як ви гадаєте, чому
ремесла й торгівля у Спарті були розвинені набагато гірше, ніж у передових
грецьких полісах? 6. Порівняйте виховання хлопців із родин брахманів
і кшатріїв та юних спартанців. Які якості намагалися прищепити спартіати під-
ростаючому поколінню? 7. Що приваблює, а що викликає ваш осуд у спар-
тіатах та їхньому способі життя?
Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Простий спосіб життя породжував просту мову. Із дитинства спартіати вчи-
лися говорити точно й коротко. Таку мову дотепер називають лаконічною. Як ви
гадаєте, чому? От кілька прикладів спартанських лаконізмів.
— Коли ворожий цар заявив: «Якщо я вступлю в Південну Грецію, Спарта
буде знищена», спартіати відповіли одним словом: «Якщо!».
— Загиблого воїна спартіати з пошаною вносили в рідний дім на його ж
щиті. Тому мати, проводжаючи сина в похід, показувала на щит і казала: «Із
ним або на ньому».
— Коли спартанського царя запитали, чому його столиця не має фортечних
стін, він відповів: «Якщо місто оточене не цеглою, а людьми, у нього є стіни».
Як ви розумієте останній вислів?
§ 31. Афіни на шляху до народовладдя
1. Аттика під владою аристократів.
Серед областей Балканської Греції в давнину
особливо вирізнялася Аттика, яка розташову-
валася в центральній частині країни. Її столи-
цею було місто Афіни.
У VII ст. до н. е. влада в Афінському
полісі належала аристократії. Усіма спра-
вами в державі керували дев’ять архон­
тів (давньогрецьке слово «архонт» означає
«той, хто має владу»). Вони обиралися на
один рік із найзнатніших і найбагатших родів.
Протягом цього терміну архонти були головни-
ми афінськими воєначальниками, жерцями,
суддями. А склавши свої повноваження, вони
до кінця життя входили до Ради Знаті. Ця
Рада разом із архонтами і вершила долі гро-
мадян Афін.
Рис. 1. Бронзова статуя
головної покровительки
афінян — богині Афіни

167. 166
Час від часу в Афінах скликалися Народні
збори. Але їхні рішення цілком залежали від
волі аристократії. Чому ж афінський демос
тривалий час не міг опиратися знаті?
Річ у тім, що аристократам належала не
тільки влада, але й майже вся родюча зем-
ля Аттики, тому більшість простих людей
були їм зобов’язані. Земельні ділянки селян
були дуже малі, і через це їхні власники не
могли прогодувати свої родини. Щоб якось
прожити, бідняки змушені були обробляти
поля знаті, одержуючи за це частину врожаю.
Але нестатки все одно змушували їх позича-
ти в аристократів зерно та інші продукти.
І якщо людина не могла вчасно повернути
борг, її разом із родиною перетворювали на
рабів. У таких умовах розбагатіти вдавалося
лише невеликій частині демосу. В основному
це були успішні торговці й власники ремісни-
чих майстерень.
2. «Смута була сильна, і тривалий час
одні боролися проти інших». Так говорить
давньогрецький історик про події, які відбу-
валися в Аттиці на початку VI ст. до н. е. Що
ж сталося?
На той час стосунки між простим народом
і знаттю стали дуже напруженими. Біднота ви-
магала скасування боргів і переділу землі між
громадянами. Заможна частина демосу вже не
бажала в усьому підкорятися аристократам,
а хотіла розділити з ними владу.
Нарешті, терпець народу урвався, і демос
повстав проти знаті. Розгорілася тривала за-
пекла боротьба, у якій жодна сторона не могла
взяти гору. Тоді найбільш розважливі афіняни
вирішили обрати архонтом людину, здатну
примирити супротивників. Їхній вибір припав
на Солона (рис. 2). Він походив зі знатної, ша-
нованої в Афінах родини, був відомим поетом.
Але головними рисами, за які цінували Солона
співгромадяни, були його великий життєвий
досвід, мудрість і бездоганна чесність.
Рис. 2. На думку вчених,
на цій давньогрецькій
статуї може бути зобра-
жений Солон
Рис. 3. Глиняні черепки
V ст. до н. е. з іменами
осіб, яких мали вигнати
з Афін

168. 167
3. Перший крок до народовладдя. Ставши в 594 р. до н. е.
архонтом, Солон провів низку важливих перетворень. У чому вони
полягали?
Солон скасував усі борги, що накопичилися до того часу, та
боргове рабство. Раби-боржники були звільнені й одержали назад
свої земельні ділянки. Із того часу громадяни Афін відповідали
за борги тільки своїм майном, і їх не можна було перетворювати
на рабів.
Звільнивши з рабської неволі найбідніших громадян, Солон
дав їм можливість брати активну участь у житті свого поліса.
Тим самим він створив умови для розвитку в Афінах демократії
(у перекладі з давньогрецької це слово означає «народовладдя»).
Демократія — це народовладдя, за якого керувати державою
мають право всі її громадяни.
Усіх афінських громадян Солон розділив на групи відповідно
до розмірів їхніх доходів. Тепер становище людини залежало не
стільки від знатності походження, скільки від багатства: розба-
гатілий простолюдин міг мати більше прав, ніж аристократ, який
розорився.
Відбулися зміни й в управлінні Афінським полісом. Зросла
роль Народних зборів. Питання, які обговорювалися на них, готу-
вали вже не колишні архонти, а створена Солоном Міська Рада.
До неї обиралися громадяни не тільки з багатих, але й із середніх
прошарків. Бідняки ж мали право обиратися до складу Народного
Суду. Пізніше судді, що входили до нього, ухвалювали всі афінсь-
кі закони. Тому Народний Суд користувався в Афінах великим
авторитетом.
Рис. 4. Так виглядали греки за часів Солона та Пісістрата. Малюнок нового часу

169. 168
4. Тиранія Пісістрата. Примирити афінян Солону не вдалося.
Змінами залишилася задоволена тільки заможна частина демосу.
Інші громадяни були озлоблені реформами Солона. Збіднілі арис-
тократи — за те, що за нових порядків вони вже не могли обій-
мати найвищі державні посади. Заможна знать — за те, що Солон
відібрав у неї селянські землі та звільнив боржників. Біднота ж,
хоча й стала вільною, але так і не дочекалася переділу землі.
Тому незабаром боротьба між демосом та аристократією про-
довжилася з новою силою. Вона затяглася на довгі роки, і багато хто
з незадоволених цим афінян почав закликати до встановлення силь-
ної влади, здатної покласти край безладу. Цим скористався аристок-
рат Пісістрат. Близько 560 р. до н. е. він, спираючись на підтримку
озброєних прихильників, установив в Афінах свою тиранію.
Тиранією давні греки називали одноосібну владу,
установлену незаконним насильницьким шляхом.
Пісістрат виявив себе талановитим правителем. Нещадно роз-
правляючись із супротивниками-аристократами, він разом із тим
багато зробив для процвітання Афін, упорядкував місто. За часів
його правління Афіни перетворилися на один із головних еконо-
мічних і культурних центрів Еллади. Зрозуміло, це було вигідно
всім громадянам поліса. Однак вони не бажали миритися з тим, що
втратили можливість керувати своєю державою — адже її долею
тепер розпоряджався тиран. Тому, коли після смерті Пісістрата
влада перейшла до його синів, проти них розгорнулася всенародна
боротьба. Одним із її лідерів був Клісфен. Невдовзі після падіння
в 510 р. до н. е. тиранії за його ініціативи був прийнятий закон про
остракізм. Слово «остракізм» походить від давньогрецького «ост-
ракон» — «глиняний черепок». Саме на таких черепках афіняни
під час голосування писали імена тих, хто, на їхню думку, підля-
гав вигнанню. Згідно із законом про останізм, людина, запідозрена
в прагненні до тиранії, за рішенням Народних зборів виганялася
з Афін. У такий спосіб афінські громадяни сподівалися зробити
неможливим відродження в їхньому місті тиранії.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Знайдіть на карті Аттику та її столицю Афіни. Розкажіть про їхнє розташуван-
ня відносно Спарти. 2. Згадайте, що означали давньогрецькі слова «демос»
і «аристо­кратія». 3. Коли були проведені реформи Солона? Яка частина афінян
більш за все отримала від них користі? Обґрунтуйте свою думку. 4*. Що таке
демократія? Яким чином скасування боргового рабства підготувало умови для
встановлення в Афінах демократичних порядків? 5. В одному з віршів Солона
є такі рядки: «Обираючи — раділи, наче я їм рідний брат, нині — в злобі заніміли,
ніби я найбільший кат». Чому так різко змінилося ставлення більшості афінян до
Солона після його реформ? 6. Чи можна назвати Пісістрата тираном у сучас-
ному розумінні цього слова? 7. Що таке остракізм?

170. 169
§ 32. Греки освоюють Середземномор’я
Повтори: Заснування фінікійських колоній
у Середземному морі — § 16 пункт 3.
1. Заснування колоній. Як вам уже відомо, у Х—VIII ст. до
н. е. фінікійські мореплавці-торговці створили колонії на островах
Середземного моря, а також на його південному та західному узбе-
режжях. Однак невдовзі в них з’явилися конкуренти — греки.
Уже в VIII ст. до н. е. грецькі міста заснували свої колонії
на берегах Апеннінського півострова, розташованого на захід від
Греції. Потім, долаючи запеклий опір фінікійців, елліни осіли
в західній частині Середземномор’я. Тепер вони могли дістатися до
«Стовпів Геракла» (Гібралтарська протока) й далі в Атлантичний
океан.
Грецькі міста виникли й на єгипетському березі — у дельті
Нілу. Звідси до Греції вивозили єгипетський хліб, папірус, лляну
полотнину. Єгиптяни перепродавали грекам слонову кістку, пахо-
щі, лікарські рослини та чорношкірих рабів.
У Греції казали: «Елліни розселилися на берегах Серед­
земномор’я, як жаби навколо ставка».
Період із VIII до VI ст. до н. е. вчені називають часом Великої грецької колонізації.
Чому ж десятки тисяч греків залишали рідну Елладу й ви-
рушали до далеких заморських країв?
Рис. 1. Велика грецька колонізація
Велика Грецька колонізація
VIII�VI ст. до н. е.
Тіра
Ольвія
Херсонес
Пантікапей
— Колонії
— Кордони
колонізації
ФеодосіяМассалія
Метапонт
Сиракузи
Сібаріс
Мілет
Навкратіс

171. 170
2. Причини колонізації. Греція завжди відчувала нестачу
родючої й придатної для обробітку землі. Усе краще захопи-
ла знать, а прості селяни з останніх сил намагалися виростити
врожай на крихітних кам’янистих ділянках. Але навіть їхні не-
людські зусилля не рятували його від посух і повеней. Населення
країни збільшувалося, проте природні умови не дозволяли його
прогодувати.
Багато селян брали в багатіїв у борг срібло, худобу, зерно.
Якщо селянин не повертав позичене, на його ділянці встановлюва-
ли борговий камінь, а його самого могли перетворити на боргового
раба. Щоб запобігти цьому, селянам нерідко доводилося продавати
своє майно. Вони втрачали будинки, землю, ставали жебраками.
Цих людей уже ніщо не тримало на батьківщині, тому вони йшли
шукати щастя в інших землях.
У той же час росли й міцніли міста Еллади. Вироби грець-
ких ремісників славилися далеко за її межами. Але для роботи
май­стерень була потрібна сировина (залізо, олово, мідь, слонова
кістка тощо), а для життя — продовольство. Іноземні кораблі
з хлібом були бажаними гостями в грецьких портах. Тому грецькі
купці прагнули налагодити надійні торговельні зв’язки з тими
країнами, звідки вони вивозили до Греції хліб і сировину. Куплені
там за безцінь і перепродані в Греції за величезні гроші, ці товари
приносили неймовірні прибутки.
У VIII—VI ст. до н. е. у грецьких полісах тривала боротьба
за владу й землю між аристократами та демосом. Часто політич-
на боротьба супроводжувалася кровопролитними зіткненнями.
Гинули люди, витолочувалися посіви, горіли сади й виноградники.
Рис. 2. Вироби давньогрецьких майстрів,
які славилися на весь світ
Рис. 3. Гончар за роботою

172. 171
У переможених часто не було іншого виходу,
як залишити рідні краї та шукати кращої долі
на чужині.
Тому заснування колоній вирішувало
багато проблем грецьких полісів. Елладу за-
лишали «зайві люди», які не боялися тяжкої
праці й були здатні постояти за себе. Колонії
продавали в Грецію сировину й продукти.
Купці, що брали участь у торгівлі, мали виго-
ду, а ремісники й селяни — роботу.
Місто, яке засновувало колонію, грецькою
називалося метрополією — «містом-матір’ю».
І це дійсно так: міська влада метрополії по­
стачала колоністам, які переїздили, зброю та
продукти, споряджала для них торговельні
та бойові кораблі. Деякі міста засновували по
кілька колоній. А місто Мілет на східному бе-
резі Егейського моря було метрополією понад
70 колоній.
Населення Греції було зацікавлене в заснуванні колоній.
3. Під проводом Аполлона. Перш ніж
заснувати нову колонію, елліни зверталися
за порадою до жерців храму Аполлона в місті
Дельфи (рис. 4). Мудрі жерці-передвісники
Рис. 3. Давньо­грецьке
блюдо із зображенням
жіночої голови та дзерка-
ла. Південна Італія. IV ст.
до н. е.
Рис. 4. Руїни храму
Аполлона в Дельфах

173. 172
мали незапереч­ний авторитет, адже Аполлон вважався захисни-
ком і покровителем колоній. До його імені навіть додавали епітети
«Проводир» або «Той, хто прокладає шляхи». Чи є питна вода та
родючі землі? Як захистити майбутнє місто?
Колоністи ретельно вибирали місце для майбутньої колонії.
Нарешті до далеких берегів вирушали кораблі з переселенцями.
Що робили колоністи, висадившись на пустельний берег? Своє
життя на новому місці вони починали з багатих жертвопринесень
Аполлонові Проводирю. На вівтарі розпалювали вогонь, приве-
зений із головного храму метрополії. А вже потім переселенці
будували житла й храми, викопували колодязі та зводили фор-
течні стіни.
Еллінам доводилося жити пліч-о-пліч із місцевими племена-
ми — варварами. Варваром (barbaros) елліни називали кожного,
хто розмовляв незрозумілою їм мовою. Найчастіше греки мирно
сусідили з місцевими народами і племенами, оскільки ніколи не
вторгалися вглиб чужої країни. Елліни вигідно торгували з вар-
варами, але іноді ті все-таки нападали на колонії, руйнували їх
і виганяли прибульців.
4. Життя в колоніях. Дізнатися про спосіб улаштування ко-
лоній ученим допомогла фотографія околиць однієї з них, зроблена
з літака. Це була давньогрецька колонія Метапонт, розташована
в Південній частині Апеннінського півострова. На ній чітко видно
сліди 1300 однакових ділянок землі. Ці земельні наділи належали
громадянам Метапонта.
Рис. 5. Тут буде колонія

174. 173
Дійсно, багато колоній процвітали, розвиваючи сільське
господарство. Поруч із поселеннями з’являлися оброблені поля,
великі виноградники та маслинові гаї. У гаванях стояли кораблі,
готові взяти на борт зерно й плоди нового врожаю.
Завзята праця селян, майстерність ремісників, торговель-
ні успіхи купців збагачували колонії, зміцнювали їхню силу та
незалежність. Поступово частина колоній перетворювалася на
самостійні поліси. Нові поліси підтримували добрі відносини
з метрополіями, але вже не підкорялися їм.
Таким чином, результатом Великої грецької колонізації ста-
ло розселення греків на берегах Середземного й Чорного морів. Поява
численних колоній у різних куточках Середземномор’я не привела
до створення єдиної грецької імперії, подібної до Перської. Але
якщо Греція складалася з незалежних міст, які то об’єднувалися,
то воювали одне з одним, що поєднувало еллінів у єдиний народ?
Спільними для всіх греків залишалися віра в батьківських богів,
єдина мова та писемність.
Заснування колоній сприяло розвитку давньогрецької цивілізації.
Рис. 6. Алтар Посейдона поблизу Мілета. Реконструкція. Шанування Посейдона бу-
ло тісно пов’язане з мореплавством та жвавою морською торгівлею між колоніями
й метрополіями
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Які зміни відбулися в житті Еллади за період Великої грецької колоніза-
ції? 2. Поясніть значення термінів колонія та метрополія. 3. За допомогою
карти на с. 169 випишіть назви найбільших грецьких колоній на Апеннінському
півострові, островах Середземномор’я та в Єгипті. 4. Хто і чому залишав
Грецію й вирушав жити до колоній? 5. Де греки засновували нові міста? Чим
займалися жителі колоній? 6. Які відносини складалися між колоністами та
варварами?

175. 174
§ 33. Греко-перські війни
Повтори: Утворення Перської світової
держави — § 19, пункти 2—4.
1. Перси вторгаються до Греції. Як вам уже відомо, у другій
половині VI ст. до н. е. у світі не існувало сили, здатної протисто-
яти військовій могутності Перської держави. Під її владу потра-
пили й грецькі міста Малої Азії. У 500 р. до н. е. вони підняли
повстання проти персів. Однак після кількох років кровопролитної
боротьби воно було жорстоко придушене.
Повстання грецьких полісів Малої Азії вважається початком греко-перських війн.
Перси добре розуміли, що малоазійські поліси не примирять-
ся з утратою свободи, поки сподіватимуться на допомогу інших
еллінів. Очевидним було й те, що рано чи пізно греки спробують
повернути життєво важливі для них Чорноморські протоки. Тому
невдовзі після придушення повстання Дарій I, який правив тоді
в Персії, вирішив підкорити всю Елладу.
Перший удар узяли на себе афіняни. У 490 р. до н. е. велика
перська армія переправилася на кораблях через Егейське море та
вторглась до Аттики. Місцем висадки персів стала Марафонська
рівнина на північ від Афін. Незабаром сюди підійшло й афінське
військо на чолі з талановитим полководцем Мільтіадом.
Греки добре вивчили супротивника й зуміли нав’язати йому
свою тактику бою. Вони билися з таким завзяттям, що врешті-
решт перси не витримали й у паніці кинулися до своїх кораб-
лів. Перемога афінян була повною. За повідомленням Геродота,
у Марафонській битві загинули 192 греки та 6400 персів. Не ризи-
куючи продовжувати воєнні дії, перси були змушені повернутися
до Азії.
У Марафонській битві 490 р. до н. е. греки здобули
першу велику перемогу над персами.
Рис. 1. Перські вої-
ни. Зображення
із давнього міста
Сузи — однієї зі сто-
лиць Перської
держави

176. 175
2. Подвиг захисників Фермопіл. Після
смерті Дарія I царем Персії став його син Ксеркс.
У 480 р. до н. е. він особисто очолив новий напад
персів на Елладу. Армія Ксеркса була величезною.
Усі підвладні персам народи взяли участь у цьому
поході. Щоправда, багато хто вирушив до Греції
не за власним бажанням, а з остраху прогнівати
свого владику, і бойовий дух таких воїнів був не-
високим.
Не зустрівши особливого опору, перси минули
Північну Грецію й зупинилися біля Фермопіл. Цей
вузький прохід між прибережними болотами й ске-
лями був головною дорогою до Центральної Греції.
Його охороняв загін, що налічував кілька тисяч
греків із різних полісів, у тому числі 300 спар-
тіатів. Командував захисниками Фермопільського
проходу спартанський цар Леонід.
Напередодні бою захисників Фермопіл по-
переджали: «Персів так багато, що їхні стріли
можуть, подібно хмарам, затьмарити сонце!». На
це один спартіат лаконічно зауважив: «Воно й на
краще — будемо битися в тіні».
Кілька разів Ксеркс посилав своїх воїнів
в атаку. Але греки стояли на смерть. Зустрічаючи
ворогів у тісному проході, елліни не давали їм
можливості скористатися своєю кількісною пере-
вагою. Із великими втратами перси відступали.
Невідомо, як довго утримували б греки свої
позиції, якби зрадник не вказав Ксерксу шлях,
яким можна було зайти до них у тил. Дізнавшись
про це, Леонід відпустив усіх спільників, і з ним
залишилися тільки спартіати. У своєму останньому
Рис. 2. Давньо­
грецький воїн.
Сучасний малюнок
Рис. 3. Битва між грека-
ми й персами. Сучасний
малюнок

177. 176
бою вони билися так несамовито, що перським ко-
мандирам доводилося батогами гнати своїх воїнів
на поле битви. Коли ламалися списи, спартіати
захищалися мечами, потім урукопаш, поки, наре-
шті, усі не загинули під градом ворожих стріл.
Увірвавшись до Аттики, перси спустошили
країну, розграбували й спалили Афіни. Але ціною
своїх життів захисники Фермопіл на кілька днів
затримали це вторгнення. Завдяки цьому афіня-
ни встигли вивезти на кораблях у безпечне місце
жінок, старих і дітей. Чоловіки ж зібралися всту-
пити з персами в рішучий бій на морі.
3. Час великих битв. Елліни добре розуміли:
щоб вистояти в боротьбі з Персією, недостатньо
гідно битися на суші — потрібний сильний флот.
І він з’явився в Афінах незадовго до вторгнення
Ксеркса. На його створенні наполіг один із найша-
нованіших громадян міста — Фемістокл (рис. 4).
Саме йому греки доручили командування своїми
морськими силами напередодні бою, у якому ви-
рішувалася доля Еллади.
У персів було в кілька разів більше кораб-
лів. Але Фемістоклу вдалося заманити їх у вузьку
протоку між узбережжям Аттики та островом
Саламін. Саме на Саламін було евакуйовано знач-
ну частину афінського населення. Тож із берега на
греків з надією дивилися тисячі рідних і це при-
множувало сили еллінського воїнства. «До бою,
елліни, за свободу Батьківщини! Звільніть жінок,
Рис. 5. Реконструкція давньогрецької трієри. Ці військові судна
мали три ряди весел і досягали в довжину 50 метрів. Їхня коман-
да складалася із 200 осіб
Рис. 4. Засновник
афінського флоту
Фемістокл

178. 177
дітей своїх, богів батьківських храми!» Із цим бойовим кличем
греки атакували ворожі кораблі (рис. 6). На відміну від персів,
вони впевнено трималися у вузькій протоці, де знали всі мілини
та течії. Великі ж і неповороткі перські судна постійно збивалися
з курсу. Вони зіштовхувалися між собою, заважали одне одному,
раз у раз розверталися бортом до супротивника. Рухливі грецькі
кораблі відразу кидалися в атаку й таранили їх своїми міцними
носами. Утрати персів були величезними. Нарешті, не витримав-
ши, вони почали тікати…
А наступного року в битві поблизу містечка Платеї
у Центральній Греції була розгромлена й сухопутна армія персів.
Так безславно закінчився похід Ксеркса.
Битви біля острова Саламін у 480 р. до н. е. та при Платеях у 479 р. до н. е.
показали, що греки можуть успішно протистояти персам як на суші, так і на морі.
4. Закінчення війни. Здобути перемогу при Платеях еллінам
удалося насамперед завдяки мужності та бойовому вмінню спар-
танських воїнів. Але Спарта, яка побоювалася ілотських повстань,
завжди з великим небажанням ішла на те, щоб її армія надовго
залишала Лаконію. Тому, як тільки загроза вторгнення персів
у Південну Грецію минула, спартанці відмовилися від активної
участі у війні. Оскільки надалі бойові дії велися в основному на
морі, керівництво об’єднаними силами греків перейшло до Афін.
Після битви при Платеях війна тривала ще 30 років.
Причому, успіх у ній супроводжував то греків, то персів. Нарешті
стало зрозуміло, що досягти остаточної перемоги над ворогом жод-
ній стороні не вдасться, і в 449 р. до н. е. супротивники уклали
Рис. 6. Саламінська битва. Сучасний малюнок

179. 178
мир. За умовами мирного договору, усі грецькі міста Малої Азії
отримали свободу. Крім того, персам заборонялося вводити бойові
кораблі в Егейське море та чорноморські протоки. Це було вели-
ким успіхом греків. У боротьбі з грізним супротивником елліни
зуміли відстояти свою незалежність, відчули, що, захищаючи
Батьківщину, вони можуть вистояти проти будь-якого ворога.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Покажіть на «лінії часу» дати початку й кінця греко-перських війн. 2. За
допомогою підручника й карти випишіть у зошит дати та місця основних битв
між греками й персами. 3. Розкажіть про битву біля Фермопільського прохо-
ду. 4. Назвіть причини перемоги греків у Саламінській битві. 5. Чому бойовий
дух греків був вищий, аніж у перських воїнів? 6. Яких успіхів досягли елліни
в боротьбі проти Персії? 7*. Чому для греків було так важливо відвоювати
чорноморські протоки? 8*. Чи можна вважати результати греко-перських війн
перемогою греків? 9. Заповніть у зошитах таблицю «Греко-перські війни».
Дата Подія Результати
500 Початок греко-перських війн
Марафонська битва
480
Саламінський бій
479
449
Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Відразу після Марафонської битви один із афінських воїнів помчав до рід-
ного міста, щоб повідомити про перемогу. Укритий пилом і кров’ю, у повному
озброєнні, він пробіг понад 40 кілометрів. З’явившись на головній площі Афін,
гонець устиг вигукнути: «Радійте, афіняни, ми перемогли!». Але в цю мить зне-
силене важким боєм і виснажене бігом серце відважного воїна не витримало, і
на очах приголомшених співгромадян він упав мертвий.
У наш час як спогад про цю подію проводяться змагання з одного виду легкої
атлетики. Як він називається?
Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Афінянин Есхіл брав участь у багатьох битвах із персами. Із часом, ставши
відомим поетом, він так описував одну з них:
…Усюди бій кипів.
Стояло твердо спершу військо персів.
Коли ж в протоці збились перські кораблі
У купу й допомогти
Одне одному вже були не в змозі,
І мідними носами уражали
Своїх же — всі вони загинули тоді.
А елліни вражали персів вправно,
Їх оточивши… І судна тонули перські.
І під уламками тих кораблів розбитих,
Під кров’ю мертвих щезла гладь морська,
І трупами загиблих вкрились скелі
І береги. І варварськеє військо,
Втікаючи, спішило геть відплисти…
Про яку битву йдеться в уривку?

180. 179
§ 34. «Золотий вік» Афін
1. Афіняни та їхні союзники. По закінченні греко-перських
війн найбагатшим та найсильнішим полісом стали Афіни. Як це
сталося?
Після перемог при Саламіні та Платеях елліни об’єдналися
у великий Морський союз. Часом до його складу входило понад
200 полісів. Очолили Союз Афіни, проголосивши себе головним
захисником еллінів від перських варварів. Тільки окремі союз-
ні міста мали можливість будувати й споряджати необхідні для
морських битв кораблі. Інші ж замість цього повинні були щоріч-
но робити грошові внески до союзної скарбниці. Спочатку вона
зберігалася на острові Делос (рис. 1). Згодом афіняни, запевня-
ючи, що там її можуть захопити перси, перевезли скарбницю до
свого міста. Із того часу вони розпоряджалися грішми союзників,
як власними. Ті нарікали, але нічого зробити не могли — занадто
сильним був афінський флот!
2. Перікл — вождь Афінської демо­кратії. Перемоги грець-
кого флоту дозволили найбіднішим громадянам Афін відчути
свою силу — адже саме вони становили більшість моряків.
Біднота все активніше втручається в життя держави. Зрештою
це приводить до того, що в Афінах надовго встановлюються де-
мократичні порядки.
Свого розквіту Афінська демократія досягла невдовзі після
закінчення війн із персами, коли її очолював Перікл. З ім’ям цієї
людини пов’язаний найблискучиший період історії Афін. Перікл
Рис. 1. Острів Делос у наш час. Колись тут зберігалася скарбниця Афінського Морського союзу

181. 180
керував Афінським полісом майже 20 років. Але за цей час було
зроблено так багато, що його справедливо називають «епохою»,
або «віком» Перікла.
Перікл (рис. 3) народився в знатній, шанованій в Афінах
родині. Його батько прославився в битвах із персами, обирався
архонтом. Як і багато інших юних аристократів, Перікл мав гар-
ну освіту. Особливо ж сильним він був у мистецтві переконувати
інших у своїй правоті. Ніхто не міг устояти в суперечці з ним.
Якось спартанський цар запитав одного з недругів Перікла, хто
з них сильніший у боротьбі. Той зі сміхом відповів: «Звичайно,
Перікл: коли я повалю його, він починає доводити, що не впав і,
зрештою, переконує в цьому навіть тих, хто на власні очі бачив
його поваленим на землю!»
Чому ж Перікл, маючи знатне походження, став на бік демо-
су? Будучи далекоглядною людиною, він розумів: у ті часи здобути
перемогу в боротьбі за владу з іншими аристократами можна було,
тільки заручившись надійною підтримкою простого народу. Й очо-
ливши демос, Перікл до кінця своїх днів захищав його інтереси,
що сприяло успішному розвитку Афінського полісу.
Які ж зміни відбулися в житті Афін за часів Перікла?
3. Народні збори афінян. Уявімо ранок у давніх Афінах.
…Хоча ще зовсім рано, на вулицях досить багатолюдно.
Тисячі громадян збуджено обмінюються думками:
— Ти будеш виступати з приводу нового закону? Я ще не
вирішив, голосувати за нього чи ні…
— Аристагор знову пропонує надати допомогу Спарті! Як тобі
це подобається?
— Не знаю, послухаємо, що скаже про це Перікл. А вза-
галі не вірю я цим спартіатам. Пам’ятаєш, кілька років тому ми
Рис. 2. Корабель, побудо-
ваний сучасними майстра-
ми за зразком давньогрець-
кого. Такі судна являли со-
бою головну військову міць
Афінської держави

182. 181
затвердили підписаний із ними мирний до-
говір? А хіба стало спокійніше?
— Сьогодні вибори стратегів. Ти будеш
голосувати за Перікла?
— Звичайно! Ми обираємо його стратегом
уже котрий рік, і мені до душі те, що він ро-
бить. А от як буде звітувати скарбник Мелесій?
Адже це з його провини ми втратили величезні
гроші. Гадаю, Мелесія будь-що потрібно зняти
з посади!
Куди ж поспішають ці люди? Звичайно, на
Народні збори! Минули ті часи, коли афінський
демос покірно виконував волю архонтів і знаті.
Тепер усі найважливіші питання вирішувалися
на Народних зборах. У них могли брати участь
усі повноправні громадяни Афін незалежно від
їхнього походження й статку. Причому, яке б
рішення не приймалося Народними зборами,
йому повинні були підкорятися всі, навіть
найвпливовіші афіняни.
Рис. 4. За часів Перікла в Афінах було зведено найвідоміший давньогрецький
храм — присвячений Афіні Діві — Парфенон (у перекладі з давньогрецької «парфе-
нос» означає «діва, дівчина»). Сучасний вигляд
Рис. 3. Вождь афінсь-
кої демократії Перікл.
14 років його обира-
ли стратегом. Так із часів
Клісфена в Афінах нази-
вали воєначальників, які
відігравали важливу роль
в управлінні полісом

183. 182
4. Демократія по-афінському. Щоб
здій­снювати свої задуми, Перікл потребував
підтримки більшості громадян. Але якщо
гончарі, ковалі, кожум’яки будуть багато часу
проводити в Народному Суді чи Міській Раді,
хто працюватиме в їхніх майстернях? Хто
забезпечить їм денний заробіток? І Перікл
першим в Афінах увів щоденну оплату праці
виборних посадових осіб. Пізніше афінянам
стали платити навіть за відвідування Народних
зборів. Плата ця була невеликою, але дозволя-
ла найбіднішим громадянам прогодувати свої
родини.
За часів Перікла можливість брати участь в управлінні
державою отримали всі повноправні громадяни Афін.
Щоправда, керувати полісом не дозво-
ляли жінкам, метекам — чужоземцям, які
постійно проживали в Аттиці (у перекладі
з давньогрецької мови «метек» означає «пе-
реселенець»), і, звичайно ж, рабам. І все-таки
ще ніколи в історії народ не брав такої актив-
ної участі в державних справах, як в Афінах
за Перікла. Тому його час нерідко називають
«золотим віком» афінської демократії.
5. Афіни за часів Перікла. Під час по-
ходу Ксеркса перси знищили в Афінах багато
чудових будинків та статуй, які прикрашали
місто, розкрали все, що мало хоч якусь цін-
ність. Перікл замислив не тільки відбудувати
Афіни, але й зробити їх міцнішими й ще пре-
краснішими, ніж колись. Щоб перетворити
місто на неприступну фортецю, було зведено
так звані Довгі стіни. Вони об’єднали Афіни
з їх морським портом Піреєм. У результаті
виник огороджений стінами район, де на ви-
падок небезпеки могли укритися всі мешканці
Аттики. А в самих Афінах під керівництвом
кращих майстрів із ранку до вечора трудилися
тисячі афінських будівельників і каменотесів,
тесль і столярів, різьбярів по каменю й дереву.
Перікл хотів, щоб трудовий люд не був знедо-
лений і при цьому приносив користь рідному
Рис. 5. Головним скарбом
і прикрасою Парфенона
була величезна статуя
Афіни, виготовлена із зо-
лота й слонової кістки. На
жаль, вона загинула ще в
давнину, й уявити, як виг-
лядала славетна статуя,
допомагає лише ця не-
величка копія, зроблена
в ІІ ст. н. е.

184. місту. А будівництво забезпечувало роботою безліч бідняків. Вони
були постійно зайняті й одержували зі скарбниці гроші так само
регулярно, як і громадяни, які перебували на військовій службі.
Розпочате Періклом будівництво перетворило Афіни на най-
чарівніше місто Греції. Афіняни високо цінували не тільки саму
красу, але й тих, хто її створював. Вони з особливою повагою ста-
вилися до людей, обдарованих різними талантами. Тому в Афінах
проживало багато знаменитих скульпторів і художників, учених
і поетів.
За часів Перікла Афіни стали головним центром культурного життя Еллади.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Завдяки чому Афіни стали найбагатшим полісом Еллади? 2. Що ви
знаєте про Перікла? Чому він, будучи аристократом, став вождем демо-
су? 3. Використовуючи текст пункту 3, розкажіть, які питання могли обгово-
рюватися на афінських Народних зборах. 4. Завдяки чому за часів Перікла
навіть найбідніші громадяни Афін дістали можливість брати участь у державних
справах? 5*. Чи можна назвати афінську демократію «народовладдям» у пов-
ному розумінні цього слова? 6. Забезпечуючи афінських ремісників роботою
з благоустрою міста, Перікл казав: «Зізнаватися в бідності не ганебно. Набагато
ганебніше не намагатися вибратися з неї чесною працею». Чи згодні ви з цими
словами? Свою думку обґрунтуйте.
Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Давньогрецький письменник Плутарх розповідає:
…Що дозволяло афінянам за часів Перікла отримувати найбільше задо-
волення і послужило місту прикрасою, так це зведення величних будівель. Та
саме за них найбільше засуджували й чорнили Перікла на Народних зборах
його вороги.
— Народ ганьбить себе,— кричали вони.— Мало того, що про нас іде дурна
слава через те, що Перікл переніс спільну еллінську скарбницю з Делоса до
Афін. У той час як багатьом еллінам не вистачає навіть найнеобхіднішого, ми
вбираємо місто, немов жінку-чепуруху. Навіщо витрачати такі величезні кошти
на мармур і золото, статуї та храми?
На це Перікл спокійно відповідав:
— Афіняни не зобов’язані звітувати перед союзниками про гроші, оскільки
саме ми ведемо війну й стримуємо варварів. А багатство слід витрачати саме
на такі роботи, які пробуджують ремесла, дають заняття всім рукам, заробіток
мало не всім людям. Завдяки таким роботам держава не тільки прикрашає
себе, але й годує. А по закінченні вони приносять їй вічну славу. Запам’ятайте:
творіння рук наших ще здивують і сучасників, і нащадків!
Як ви розумієте слова: «Завдяки таким роботам держава не тільки прикра-
шає себе, але й годує»?

185. 184
На афінському акрополі*
* Акро’поль («верхнє місто») — укріплена частина давньогрецьких міст, зазвичай
улаштована на височині. Там містилися храми, зберігалися основні святині й цінності
городян.
Аристарх не любив афінян. Це ж треба — дати таку владу
голоті! Останній бідняк пройде з високо піднятою головою й навіть
не подумає дати тобі дорогу. Як же — він афінський громадянин!
Тільки невідкладні справи змусили Аристарха залишити рід-
ний острів і приїхати до головного міста Морського союзу. От уже
третій день він жив в Афінах, і все його тут дратувало. Особливо
ж — затіяне Періклом будівництво. «Зрозуміло, куди йдуть наші
гроші»,— із досадою думав Аристарх, дивлячись, як усюди оновлю-
ються старі й зводяться нові будинки. Щоправда, в Афінах на нього
чекала зустріч зі старим другом — Полікратом. Колись вони пліч-о-
пліч боролися з персами, а таке не забувається. Тепер Полікрат, як
міг, намагався розважити гостя, показати йому афінські визначні
пам’ятки. От і сьогодні він наполіг на прогулянці акрополем. Іти не
хотілося, але, щоб не кривдити приятеля, Аристарх погодився.
…Першою, що йому кинулося в око на акрополі, була ве-
личезна, у кілька разів вища за людський зріст, бронзова статуя
Афіни Войовниці. Блиск її шолома та списа супутники Аристарха
помітили ще з моря, коли їхній корабель наближався до узбере-
жжя Аттики. Усі знали, що це — одне з перших творінь поміч-
ника й друга Перікла — великого скульптора Фідія. Саме йому
довірили керівництво всіма будівельними роботами на акрополі.
— Уже про цю статую ти не можеш сказати, що вона зведена
на ваші гроші,— зауважив Полікрат, коли вони, уволю намилу-
вавшись прекрасною скульптурою, підійшли до її п’єдесталу.—
Бачиш напис? Статуя присвячена нашій першій великій перемозі
над персами й виготовлена на кошти, добуті в тому бою.
Аристарх лише хитнув головою на знак згоди. Уся його увага
була вже прикута до великого храму. Промені передвечірнього
сонця м’яко золотили його стрункі колони та мармурові плити
покрівлі, надаючи будівлі просто казкового вигляду.
— Ось який він, наш Парфенон,— вимовив Полікрат. У його
голосі відчувалася така гордість, наче він власноруч вибудував храм
від сходинок до даху.— Ми почали зводити його за два роки після ук-
ладання мирної угоди з персами та закінчили основні роботи всього за
дев’ять років! Але зайдемо — усередині Парфенон ще дивовижніший!

186. 185
Ось який він, наш Парфенон!
Громадяни Афін мали всі підстави
пишатися своїм містом.
Головною прикрасою Парфенону
була дорогоцінна статуя Афіни.
Полікрат наполіг на прогулянці акрополем. Бронзова статуя Афіни Войовниці.

187. 186
За кілька хвилин друзі були вже в храмі й, зупинившись
перед головною його прикрасою — колосальною статуєю Афіни,—
завмерли в німому захопленні. Найтонші, бездоганно підігнані
одна до одної пластини дорогоцінної слонової кістки покривали
лице й оголені руки богині. Одяг, шолом і щит Афіни виблиску-
вали золотом. Прекрасні очі сяяли самоцвітами.
— Це велике зображення богині теж створив Фідій,— про­
шепотів Полікрат.— Висота статуї близько 26 ліктів, й одного
тільки золота використано більш як 40 талантів!
Але в цю мить Аристарх не чув його. Він раптом згадав, як
кілька років тому відвідав знамениті храми Амона в Єгипті. І за-
раз, дивлячись на витончену красу, що його оточувала, грек чітко
Ударила богиня списом —
і виросла маслина. —Ти верблюд, якщо залишиш Афіни без жалю!
— Це і є священне дерево Афіни, — сказав Полікрат.

188. 187
усвідомив, чим храми його батьківщини відрізняються від єгипет-
ських. У Єгипті вони пригнічують людей, змушують їх зайвий раз
відчути свою безпорадність перед усемогутніми богами. Еллінські
ж храми звеличують не тільки богів, але й самого свого творця —
Людину! Вийшовши з Парфенона, приятелі кілька разів обійшли
храм зовні, милуючись його скульптурними прикрасами.
Особливо сподобалася Аристархові група фігур, які зображува-
ли суперечку Афіни й Посейдона за володіння Аттикою. За легендою,
колись обидва божества запропонували її мешканцям свої чудесні
дарунки. Ударив об скелю тризубцем грізний Владика вод — і висік
посередині акрополя джерело. Змахнула списом Афіна — і тієї ж
хвилини виросла небачена тут раніше маслина. Вода в Посейдоновім
джерелі виявилася солоною, тому люди віддали перевагу мудрій дочці
Зевса. Із того часу Афіні й присвячене назване на її честь місто…
А невгамовний Полікрат уже веде друга до молодого дерева.
— Це і є священне дерево Афіни,— каже він побожно.— Перси
спалили даровану богинею маслину. Але сталося чудо, і того ж дня
спалене дерево дало паросток відразу в два лікті! А ось,— Полікрат
робить кілька кроків уперед, щоб показати Аристархові три за-
глиблення в скелі,— і сліди тризубця Посейдона. І на цьому місці
ми обов’язково зведемо храм. А на тій височині Перікл пропонує
побудувати храм Безкрилої Перемоги.
— Чому ж Безкрилої? — здивувався Аристарх.
— Ми присвятимо цей храм усім нашим перемогам над вар-
варами. І нехай Перемога назавжди залишиться з нами. Адже
якщо вона не матиме крил, то як тоді полетить з Афін?
Аристарх усміхнувся дотепності афінян. Поганого настрою
наче й не було. Він уже не шкодував, що приїхав до Афін, і на-
магався уявити, який матиме вигляд храм Безкрилої Перемоги.
А в голові чомусь вертілася почута на афінських вулицях приказ-
ка: «Ти опецьок, якщо Афін не бачив, осел, якщо, побачивши їх,
не захопився, верблюд — якщо без жалю їх залишив»!
«Мабуть, я все-таки не осел»,— посміхнувшись, подумав про
себе Аристарх.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Як ви гадаєте, Аристарх був простою чи знатною людиною? Обґрунтуйте
свою думку. 2. Чи входив рідний острів Аристарха до Афінського Морського
союзу? Чому ви так вважаєте? 3. Хто такий Фідій? Які великі творіння Фідія
згадуються в розповіді? 4. На знак пам’яті про яку битву була поставлена ста-
туя Афіни Войовниці? 5. У якому році було розпочато будівництво Парфенона,
а в якому закінчено? 6. Визначте приблизну масу золотого покриття та висоту
статуї Афіни в Парфеноні. Відомості про давньогрецькі міри довжини й ваги
знайдіть у «Альманасі давнини» до розділу 3 (с. 184). 7. Запишіть у зошит
назви основних визначних пам’яток афінського акрополя.

189. 188
Розділ 8. Культура Давньої Греції
Із попередніх розділів ви дізналися
про те, як давні греки працювали, як вони
управляли своїми полісами й захищали
їх від ворогів. Але не менш важливо зна-
ти, яким було повсякденне життя еллінів,
як вони відпочивали від мирної праці та
ратних справ. Слід також зазначити, що
роль давніх народів в історії людства ба-
гато в чому визначається їхнім вкладом
у світову культуру. А греки внесли чима-
ло нового і в науку, і в літературу, і в об-
разотворче мистецтво. Тим самим вони
зробили величезний вплив на подальший
розвиток європейської цивілізації. Отже,
у розділі, який ви маєте прочитати,
ідеться про те, як жили давні греки та їхні
визначні культурні досягненняу.
о. Крит
Культурні центри Еллади
І тис. до н. е.
Еге
йське
МОРЕ
г. Олімп
о. Самос
Мілет
Іонічне
МОРЕ
Смірна
Ефес
Коринф
Афіни
Дельфи
776 р. VIІІ ст. VІІ ст. VI ст. 551—479 рр. V—IV ст.
Перші загальногрецькі
Олімпійські ігри
Народження філософії.
Перші театральні
вистави в Афінах
Роки життя
Конфуція
Розквіт грецької
культури. Народження
історичної науки
до н. е.
Епідавр
БАЛК
АНСЬК
ИЙ
П-ІВ
Олімпія
о. Родос
о. Лесбос
Пергам
Галікарнас
— Міста
— г. Олімп
Створення поем
«Іліада», «Одіссея»
Створення Ашшурбанапалом
першої бібліотеки
С Е Р Е Д З Е М Н Е М О Р Е
М А Л А
А З І Я

190. 189
§ 35. Життя в давніх Афінах
Щоб дізнатися про життя еллінів,
подумки перенесемося до давніх Афін.
Спочатку спробуємо уявити, як проводили
вільний від справ час головні хазяї полі-
са — його заможні громадяни.
1. Ранок на агорі. Більшість громадян
Афін починали день із відвідання агори —
так греки називали головну міську площу
(рис. 1). Вона була центром усього життя
держави. Там розміщувалося багато хра-
мів, проходили засідання Міської Ради та
Народного Суду, уперше виносилися на об-
говорення проекти нових законів. А статуї,
які прикрашали агору, нагадували еллінам
про славетні сторінки афінської історії.
На площі був розташований і головний
міський ринок. Афіняни дійсно пишалися
його багатством. Тут можна було купити
все необхідне — починаючи від продуктів
і закінчуючи зброєю та рабами. Саме сюди
щоранку прямували тисячі відвідувачів
Рис. 1. Афінська агора.
Сучасний вигляд
Рис. 2. Такою, на думку вчених, була головна площа Афін у давнину

191. 190
агори. Причому, серед них не можна було зустріти б жодної по-
важної афінянки. За еллінськими звичаями, у шанованих родинах
усі необхідні покупки робив голова сім’ї — чоловік.
Закінчивши справи в торговельних рядах і відправивши по-
купки з рабами додому, афінянин вирушав на звичну прогулянку
агорою. Якийсь час він відпочивав від ринкової суєти, спостері-
гаючи за виступами фокусників та акробатів або півнячими бо-
ями. Так громадянин неспішно вивчав вивішені оголошення про
го­ловні події міського життя. Після цього він вирушав у тінь од-
ного з портиків (навісів, підтримуваних колонами) або спеціально
висаджених на агорі дерев, щоб, сховавшись від пекучого сонця,
неквапно обговорити новини з приятелями та послухати промови
мудреців, що славилися на всю Елладу…
Досхочу наговорившись, афінянин повертався додому, але
ненадовго. Після короткого відпочинку він знову вирушав до міс-
та, щоб продовжити спілкування зі співгромадянами.
2. Гостюємо в знатного афінянина. Греки були дуже гос-
тинні. Майже щовечора афінянин ішов у гості або приймав друзів
у себе. Вирушимо ж і ми на дружнє застілля до поважного афін­
ського дому. Напевно, ви вже зрозуміли, що значну частину часу
еллін проводив поза домом, у справах або спілкуючись зі співгро-
мадянами. Тому навіть заможні афіняни не надто піклувалися
про своє житло. Зазвичай їхні будинки були добротні, але дуже
прості (рис. 3). Єдиним парадним приміщенням була кімната го-
лови сім’ї. Тут він і приймав гостей.
Рис. 3. Макет будинку
заможного грека

192. 191
Прийшовши в гості, запрошені якийсь час розглядали фрес-
ки, що прикрашали стіни, меблі із цінних порід дерева, коштовний
посуд, схвалювали художній смак господаря. Тільки після цього
вони займали місця на обідніх ложах перед столиками зі страва-
ми, оскільки відразу братися до їжі вважалося непристойним.
Спочатку подавалися легкі закуски, а потім майстерно при-
готовлені страви з овочів, м’яса й риби. Їжу було прийнято брати
руками, а соуси зачерпувати шматочками коржа. Замість серветок
користувалися хлібною м’якушшю. Але від неї пальці не ставали
набагато чистішими, і тому час від часу раби розносили воду для
миття рук.
Коли голод було втамовано, починалася основна частина
застілля. Греки називали її «симпосіон» — бенкет. Раби вно-
сили до зали десерт із фруктів, сиру та різних солодощів. До
нього подавалося розбавлене водою вино — найулюбленіший
напій еллінів. Пити вино нерозбавленим вважалося негідним,
варварським звичаєм. Людина ж, яка зловживала цим напоєм,
викликала в греків відразу й зневагу. Вони казали: «Перша ча-
ша несе здоров’я, друга — задоволення, третя — гарний сон…
Четверта чаша спричиняє брутальність… сьома — підбите око,
восьма — повістку до суду».
Для розваги гостей запрошувалися танцівниці й фокусники,
музиканти й співаки. Але особливо в симпосіоні греків приваблю-
вала можливість досхочу наговоритися з гарними співрозмовни-
ками. Саме заради цього більшість еллінів і збиралася на вечірні
застілля. І кожний намагався розповісти цікаву або повчальну іс-
торію, спантеличити приятелів хитромудрою загадкою… (рис. 5)
Обід, який починався із заходом сонця, закінчувався пізно
ввечері. Гості розходилися, щоб зранку знову зустрітися на агорі.
Рис. 4. Оселі давніх греків ос-
вітлювалися за допомогою сві-
тильників. Отвори в них були
призначені для заправки масли-
новою олією та ґнота Рис. 5. Учасники симпосіону

193. 192
Рис. 6. Давньо­грецькі жінки. Малюнок нового часу
У повсякденному житті елліни більше за все цінували спілкування зі співгромадянами.
Тому не уявляли свого життя без відвідування агори
й інших громадських місць, дружніх застіль.
3. Будні афінської бідноти. Іншим було життя бідних гро-
мадян Афін — дрібних ремісників, вантажників, батраків-поден-
ників. Звичайно, вони теж любили поспілкуватися з друзями на
агорі, поторгуватися на ринку, сходити в гості. Тільки часу для
цього в бідняків було мало. Їм доводилося невпинно працювати,
щоб заробити собі на життя. Серед жару від гарячих печей про-
водили дні ковалі, гончарі, пекарі. Із ранку до ночі не розгинали
спини, схилившись над верстатами, шевці, теслі, столярі. І кож-
ний день міг стати останнім для будівельників, які працювали на
шаленій висоті. Прибутки ж від такої праці були невеликі.
Вам уже відомо, що й у багатих афінян будинки були дуже
простими. Райони ж, де мешкала біднота, являли собою й зовсім
жалюгідне видовище. Убогі хатки так тісно тулилися одна до од-
ної, що своїм виглядом бідняцький житловий квартал нагадував
бджолиний вулик. Вузькі криві вулички були завжди брудні, ос-
кільки туди вихлюпувалися помиї й нечистоти. Лише рідкі зливи
частково змивали цей бруд. Але тоді вулицями неможливо було
пройти — між будинками нісся вируючий брудний потік.
Однак звичних до такого життя афінських бідняків ці умови
анітрохи не бентежили. Не турбувало їх і те, що давно вже час
змінити одяг, який незабаром стане лахміттям, що на столі в них
часто замість риби й м’яса — ріпа та горох, цибуля й часник. Зате
вони живуть у найвидатнішому місті Еллади, вони — його грома-
дяни, і, отже, їм належить увесь світ!

194. 193
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Що таке агора? Складіть власну розповідь «Прогулянка афінською аго-
рою». 2*. Чому навіть у багатих греків були прості будинки? 3. Чому саме
портики храмів та інших споруд часто були місцем зустрічі афінян? 4. Що
у своєму повсякденному житті елліни цінували над усе? 5. Розкажіть, як афі-
нянин приймав гостей. Як елліни називали свої бенкети? З’ясуйте, що означає
в сучасній мові слово симпозіум. 6. У яких умовах жила афінська біднота?
Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Грецькі жінки
Вам уже відомо, що грекині не мали права брати участь у громадському
житті. Крім того, жінки не допускалися на деякі спортивні змагання й театральні
вистави. Усе розказане про життя давніх Афін стосується в основному чоловіків.
А що ж робили жінки й чому багато хто з них здобув повагу співгромадян?
У родинах селян і ремісників жінки майже весь час працювали разом із
чоловіками, допомагаючи їм у нелегкій праці. Знатна ж грекиня проводила
більшість часу в гінекеї («гіне» — у перекладі з давньогрецької мови — «жінка»).
Так елліни називали жіночу половину будинку, яка складалася зі спальні под-
ружжя та кімнат їхніх дорослих дочок. Звідси господиня керувала всім життям
свого будинку: роздавала доручення рабам, розподіляла домашні припаси.
Траплялося, що вона разом із рабами пряла чи ткала. У гінекеї грекиня вихо-
вувала й своїх дітей, поки ті були маленькими. А у вільний час вона любила
посидіти в невеликому затишному садку, розташованому за гінекеєм, пограти
на лірі чи флейті, побавитися зі своїми улюбленими домашніми тваринами.
І хоча в Греції й думки не припускали про участь жінки в громадському жит-
ті, її щиро шанували як гарну господиню, вірну дружину й турботливу матір.
Користуючись таким ставленням, деякі грекині вміло впливали на своїх чоловіків.
Не випадково творець афінського флоту Фемістокл, хоча й жартуючи, казав:
«Наймогутніша людина в Елладі — це мій маленький син. Адже всіма керують
афіняни, афінянами — я сам, мною — дружина, а нею — наш син!»
Що в становищі давньогрецьких жінок видається вам позитивним, а що — не-
справедливим?
§ 36. Олімпійські ігри та їхні герої
1. Бути першим! Помітною особливістю характеру еллінів
було їхнє прагнення в усьому бути першими. Військову доблесть
завжди можна було виявити на полі бою. А як довести свою пер-
шість у мирному житті? Тільки в змаганні! Тому в греків проводи-
лося безліч найрізноманітніших змагань. Їхніх учасників в Елладі
називали атлетами. Кого тільки серед них не було! Суперничали
музиканти й співаки, письменники й поети, художники й скульп­
тори, зброярі й ткачі. Але особливу цікавість в еллінів викликали
спортивні змагання.
У Давній Греції завжди шанувалися фізично розвинуті люди.
І справа не лише в тому, що саме вони, як правило, були най-
кращими воїнами. Елліни вважали, що в кожній людині повинні

195. 194
вдало поєднуватися прекрасна душа й красиве
сильне тіло. Греки надзвичайно високо цінували
мудрість і освіченість, але вони були впевнені, що
ці якості можуть розвинутися тільки в міцному,
здоровому тілі. А той, хто не в змозі впоратися
з власним тілом, не зможе керувати ні своїм жит-
тям, ні, тим більше, іншими людьми.
Чудовою рисою давніх греків було їхнє прагнення до чесного
суперництва, до духовної й фізичної досконалості.
2. Великі змагання. Головною подією спор-
тивного життя Еллади були загально­грецькі
змагання в Олімпії. Для всіх еллінів це невелике
містечко в Південній Греції було місцем поклонін-
ня повелителю богів Зевсу. Саме йому присвячу-
валися спортивні змагання, які тут відбувалися.
Вони проводилися раз на чотири роки й увійшли
в історію як Олімпійські ігри.
Давньогрецький поет писав: «Не шукай зірок
світліших, аніж сонце, яке пломеніє.Не шукай
змагань славніших, аніж ігри в Олімпії». Із цими
словами погодилося б багато еллінів. Олімпійські
ігри збирали кращих атлетів Греції. Вони вва-
жалися зразком чесного і, головне, мирного су-
перництва. Тому під час проведення ігор грекам
суворо заборонялося воювати між собою.
Уся Еллада уважно стежила за Олімпій­ськи­
ми іграми. За ними греки навіть здійснювали
лічбу років. І це було надійно — адже ігри зав­
жди проходили в належний час. Ніщо не могло
Рис. 1. Дискобол
(Метальник диска).
Давня копія статуї,
створеної видат-
ним давньогрець-
ким скульптором
Мироном
Рис. 2. Змагання з бігу зі зброєю. Сучасний малюнок

196. 195
примусити еллінів відмінити або навіть нена-
довго відкласти Олімпійські змагання. Атлети
змагалися в Олімпії навіть під час вторгнення
військ Ксеркса!
Перші Олімпійські ігри відбулися в 776 р.
до н. е. Тоді атлети змагалися тільки з бігу на
1 стадій (близько 192 м). Пізніше програма
ігор поповнилася новими видами змагань, які
проводилися протягом п’яти днів. Хто ж су-
перничав в Олімпії?
3. Герої античних стадіонів. Незмінне
захоплення викликали в еллінів славнозвісні
бігуни. Адже вміти швидко бігати мріяли і вої-
ни, і мисливці, і пастухи. В Олімпії проводи-
лися змагання як на коротких, так і на довгих
дистанціях, а також із бігу зі зброєю (рис. 2).
Про кращих бігунів у Греції ходили легенди.
Розповідали, наприклад, що спартанець Ладас
бігав швидше за вітер і не залишав слідів на
піску! Звичайно ж, це явне перебільшення. Але
такі розповіді свідчать про тверду віру еллінів
у безмежні можливості людини.
Дуже почесною вважалася й перемога
у п’ятиборстві. Учасникам цього змагання тре-
ба було взяти гору над суперниками у стрибках,
киданні списа й диска (рис. 1, 3), бігу й бороть-
бі. Зрозуміло, що таку перемогу міг здобути
тільки різнобічно підготовлений атлет.
Рис. 3. Списометальники Рис. 4. Їзда на колісниці. Зображення на давньогрецькій вазі
Рис. 5. Давньогрецька ста-
туя кулачного бійця. Шрами,
перебитий ніс та страшен-
на втома — ось чого кошту-
вали йому перемоги. Чому,
на вашу думку, багато еллінів
прагнули взяти участь у таких
жорстоких змаганнях?

197. 196
За всіх часів кумирами еллінів були великі майстри боротьби
й кулачного бою. Борці змагалися, натерши тіла олією, щоб легше
було вислизати з рук супротивника. Час сутички не обмежувався.
Атлети боролися стоячи, і переможцем вважався той, хто зуміє
тричі покласти суперника на землю. Кулачні бої також велися до
того часу, поки не виявиться переможець. Атлет мав або продовжу­
вати бій, або визнати себе переможеним. Удари дозволялося на-
носити тільки в голову. Щоб надати їм додаткової сили, кулаки
туго обмотували шкіряними ременями. І хоча голови захищали
спеціальні шоломи, двобої кулачних бійців нерідко закінчувалися
тяжкими каліцтвами.
В останній день Олімпійських змагань глядачі, затамував-
ши подих, стежили за перегонами колісниць, які проводилися на
іподромі. Слово «іподром» у перекладі з грецької означає «місце
для бігу коней». Ним і зараз називають спеціальні споруди для
кінних змагань.
Переможця перегонів важко було визначити заздалегідь.
Прагнучи швидше за інших прийти до фінішу, візники не завжди
успішно долали круті повороти. Траплялося, що колісниці на ша-
леній швидкості вилітали з бігової доріжки й розбивалися вщент.
Треба було володіти великою майстерністю, щоб закінчити перего-
ни живим і здоровим. Це вдавалося далеко не кожному. Відомий
випадок, коли із 40 візників дістався до фінішу тільки один! Але
з яким захватом зустрічали такі перемоги глядачі!
Рис. 6. Олімпія сьогодні

198. 197
4. Безсмертна слава олімпіоніків. Переможця Олімпійських
ігор нагороджували вінком із гілки священної маслини, що росла
неподалік храму Зевса (рис. 6). Ця нагорода приносила атлетові
вічну славу. Олімпіоніки — так елліни називали переможців ігор
в Олімпії — ставали гордістю свого міста. На їхню честь складали
гімни кращі поети, а знамениті скульптори висікали прекрасні
статуї. Іноді в рідних містах олімпіонікам навіть віддавали шану,
як божествам. Адже вважалося, що ними опікується сам Зевс.
Хіба могли б вони без допомоги Повелителя богів здобути перемо-
гу над найвправнішими атлетами Еллади?
…Минали століття. У XIX ст. до Олімпії прийшли археоло-
ги. Вони розкопали й храм Зевса, й іподром, і стадіон, де колись
змагалися грецькі атлети (рис. 6). Під враженням від цих від-
криттів було вирішено відродити найбільші спортивні змагання
давнини. І з 1896 р. знову стали проводитися змагання під на-
звою Олімпійські ігри. Щоправда, тепер вони проходять у різних
країнах і збирають спортсменів з усього світу. Але й сьогодні
олімпійський вогонь, як і тисячі років тому, щоразу запалюють
від сонячних променів, що освітлюють прекрасну давню землю
Олімпії.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Кого в Давній Греції називали атлетами? Чому елліни любили влаштовувати
різні змагання? 2*. Давні греки казали: «Спочатку треба створити міцну по-
судину, а вже потім наповнювати її прекрасним вином знання». Як ви розумієте
ці слова? Чому елліни високо цінували красу й силу людини? 3. Знайдіть на
карті Олімпію. Згадайте, де розташована гора Олімп. Порівняйте й опишіть
їхні місця розташування. 4. Покажіть на «лінії часу» дату проведення перших
Олімпійських ігор. Як часто відбувалися ці змагання? 5. У яких видах спорту
змагалися учасники ігор в Олімпії? 6. Як ви гадаєте, від якого давньогрецького
слова походить сучасне слово «стадіон»? 7. Як ушановували в Давній Греції
олімпіоніків?
Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
В історії Олімпійських ігор було чимало славних переможців. Але, мабуть,
найбільше давні письменники любили розповідати про найсильнішого борця
VI ст. до н. е. Мі лона. От що вони переказують про цю дивовижну людину.
Протягом 20 років Мілон шість разів перемагав на іграх в Олімпії й 25 разів
— на загальногрецьких змаганнях в інших містах. Це була людина неймовірної
сили. Одним ударом кулака він міг завалити бика. Уся Олімпія захоплено вітала
Мілона, коли той після чергової перемоги брав на плечі величезного чотириріч-
ного бика та без видимих зусиль переносив його через увесь стадіон.
Але Мілон був не тільки видатним атлетом. Він прославився і як чудовий
співак, і як учений, що написав наукову працю з фізики. Серед його друзів було
багато найосвіченіших та наймудріших людей того часу. А громадяни рідного
міста Мілона, цілком довіряючи своєму великому землякові, зробили його своїм
полководцем.
Як ви гадаєте, чому елліни вважали Мілона зразком людини?

199. 198
§ 37. У театрі Діоніса
У наші дні, насолоджуючись балетом, оперою або драматич-
ною виставою, чи завжди ми пам’ятаємо, що театральне мистецтво
виникло в Давній Греції?
1. Великі Діонісії. Напровесні, коли розпускалися листки ви-
ноградної лози, по всій Греції вшановували бога виноробства й ро-
дючості Діоніса. Багато еллінів мріяли в ті дні побувати в Афінах.
Тут проводили свято, яке називали Великими Діонісіями.
Свято починалося урочистою ходою, жертвопринесеннями
й тривало по кілька днів. На агорі біля статуї Діоніса хори грома-
дян, змагаючись один із одним, виспівували дифірамби — гімни,
присвячені богові. Під звуки флейт і бубнів з’являлися вбрані
в цапині та звірині шкури шанувальники Діоніса. Вони зобража-
ли його почет і грали сценки із життя безсмертних богів і героїв.
Поступово такі вистави стали проводитися регулярно під час
Діонісій. Так у VI ст. до н. е. виник театр. У перекладі з дав-
ньогрецької слово «театр» означає «видовище».
Театральні вистави були важливою частиною шанування бога Діоніса
та релігійного життя греків.
2. Давньогрецький театр. Міська влада дбала про те, щоб
у них був великий, красивий і просторий театр. Як правило, на
схилах пагорбів обладнували місця для глядачів — театрон.
Тут півколом стояли ряди дерев’яних лав. Пізніше їх замінили
на кам’яні. У театроні могло розміститися до кількох тисяч осіб.
Перші ряди займали почесні громадяни міста, посли, олімпійські
чемпіони. На розкішному кріслі сидів жрець храму Діоніса.
Біля підніжжя театрона розміщувався майданчик округлої
форми — орхестра. У центрі орхестри стояли вівтар і статуя
Рис. 1. Театр в Епідаврі (IV ст. до н. е.).
Сучасний вигляд
Рис. 2. Давньогрецький театр.
Реконструкція

200. 199
Діоніса. Тут же виступав хор, пісні якого суп-
роводжували виставу. На орхестрі виступали
також музиканти й танцюристи.
Театральні вистави стали невід’ємною частиною життя
давньогрецьких міст.
Актори виступали поблизу скени. Спочат­
ку вона мала вигляд намету, де пере­вдягалися
артисти. Потім греки почали спору­джувати кра-
сивий будинок у вигляді передньої частини хра-
му чи царського палацу. Усі ролі в спектаклях
виконували тільки чоловіки. Актори надягали
великі розфарбовані маски відповідно до харак-
теру й настрою персонажів спектаклю. На ноги
надягали спеціальне взуття на високій підошві.
3. «У трагедіях я створив величних ге-
роїв». Поступово склалися два види вистав —
трагедії та комедії.
Вам відомо, що деякі учасники свята
надягали цапині шкури й зображували сати-
рів — вірних і постійних супутників Діоніса.
Звідси й походить назва «трагедія» — у пере-
кладі з давньогрецької це слово означає «пісня
цапа». Трагедії оповідали про життя й подвиги
героїв, богів і царів, про події міфів і легенд.
Часто персонажі трагедій гинули героїчною
або мученицькою смертю.
Серед авторів трагедій особливу пошану
й любов афінян мав поет Есхіл (525—456 рр.
до н. е.). Один із його учнів уклав у вуста поета
такі рядки:
І, як заповідав Гомер,
в трагедіях створив величних я героїв
з душею лева. І до них волів
Своїх співгромадян підняти,
Аби з героями устали нарівні…
Із величезним успіхом в Афінах ішли
трагедії Есхіла «Перси», «Прометей прикутий»
та багато інших. Послідовниками Есхіла були
великі афінські поети Софокл та Еврипід, що
жили в V ст. до н. е. Їхня творчість була взір-
цем для багатьох грецьких і римських поетів,
а також письменників більш пізніх часів.
Рис. 3. Софокл
Рис. 4. Еврипід

201. 200
4. Комедія. Найчастіше Діонісії закінчувалися веселими гу-
ляннями, учасники яких виспівували глузливі або хвалебні пісні
— комоси. Вони й поклали початок виникненню комедій — весе-
лих і повчальних театральних вистав.
Велику популярність в Афінах здобув письменник Аристофан
(445—386 рр. до н. е.). У своїх комедіях він критикував недоліки
державного устрою Афін, висміював жадібність, неуцтво, мар-
нославство та інші людські вади. Наприклад, в одній із його ко-
медій розповідається, як старезний і глухий дідуган Демос (тобто
афінський народ) передав владу в домі двом рабам — ковбасникові
й кожум’яці. У результаті цього Демос опинився в казані з окро-
пом. В іншій комедії хлібороб, що знудьгувався за мирним жит-
тям, осідлав гігантського гнойового жука й вирушив на Олімп,
щоб повернути на землю богиню миру.
5. Театральні вистави починалися з першими променями
сонця. Ще звечора глядачі прагнули зайняти кращі місця. Вони
брали із собою невелику подушку, ячмінні коржі, шматок овечого
сиру та іншу провізію, адже спектакль тривав увесь день.
Громадянам пропонувалося кілька трагедій і комедій. Журі
вибирало авторів кращих п’єс. Переможців нагороджували, їхні
імена викарбовували на спеціальних кам’яних стелах.
Кошти на проведення вистав виділяли міські багатії. Вони
вважали це почесним обов’язком. На спектаклях були присутні
Рис. 5. Розпис на вазі

202. 201
всі громадяни. Міська влада видавала бід-
ноті спеціальні «театральні гроші», щоб
усі вільні громадяни могли відвідувати
вистави.
Елліни називали театр школою для дорослих.
Театральні вистави відігравали важ­ли­
ву роль у житті грецьких держав. Автори
п’єс прославляли любов до батьківщини,
вірність батьківським богам, честь і до-
стоїнство громадян. У театрі глядачі уваж-
но стежили за подіями спектаклю. Вони
дружно засуджували нечесних ділків, бо-
ягузів, п’яниць і брехунів. Міські посадові
особи боялися бути висміяними в комедіях.
І навпаки, схвальними вигуками глядачі
підтримували мужніх і чесних героїв, го-
тових подолати будь-які труднощі й навіть
ціною власного життя захистити свободу
Вітчизни.
Запитання й завдання — — — — — — —
1. Який зв’язок прослідковується між релігійни-
ми віруваннями греків і театральними вистава-
ми? 2. Чим відрізняється давньогрецький театр
від сучасних театральних вистав? Що між ними
спільного? 3. У чому відмінність між трагедіями
і комедіями? Які завдання ставили перед собою
автори трагедій? 4. Чому під час вистав у дав-
ньогрецьких театрах не було порожніх місць? Як
греки ставилися до театральних вистав? 5. Дайте
назву п’ятому пункту параграфа. 6. Знайдіть
у тексті значення термінів театрон, комедія, ор-
хестра, трагедія, скена.
Рис. 7. Маска комічного
персонажа давньогрецького
театру
Рис. 6. Сцена з комедії
Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Трагедія Еврипіда «Іфігенія»
На морі запанував повний штиль. Боги не бажають, щоб греки досягли бе-
регів Іліона й помстилися за викрадення прекрасної Єлени. Віщун провістив,
що проводир походу цар Агамемнон має принести в жертву богам свою дочку
Іфігенію. Багато хто з воїнів вимагає виконання волі богів. Безстрашний Ахілл із
дружиною виступає на захист своєї нареченої. Похід під загрозою зриву. Після
деяких вагань Іфігенія добровільно виходить на вогнище, приносячи своє життя
в жертву заради успіху загальної справи. «Це тіло — дар Вітчизні…»,— вимовляє
царська дочка. В останню мить богиня Артеміда, захоплена мужністю дівчини,
викрадає її та робить жрицею храму в далекій Тавриді.
Які риси людини й громадянина прославляв у своїй трагедії Еврипід?

203. 202
§ 38. Школа мудрості
У Давній Греції було чимало освічених людей. Вам уже ві-
домо, як навчали дітей у Спарті. Однак у багатьох інших полісах
молодь здобувала більш різнобічну освіту. Погляньмо, якою вона
була в Афінах.
1. «Найпрекрасніше на світі — це освічена людина! А не-
віглас — найбільш дика істота на землі»,— стверджував великий
афінський мудрець Платон. І багато хто з афінян вважав, що дати
своїм дітям освіту — це обов’язок кожного громадянина.
Шкіл для дівчат в Афінах не було. Грамоти, музики, співу
й танців, уміння господарювати їх навчали вдома. Хлопчики ж із
семи років йшли до школи (рис. 1).
Учнів із заможних родин супроводжував раб-вихователь.
Його називали педагогом. Він суворо стежив за поведінкою свого
вихованця і, як і шкільні вчителі, був завжди готовий скористати-
ся різками чи ціпком. Тому спогади про своїх педагогів в афінян
зазвичай були не дуже приємними.
Заняття в школах починалися рано-вранці й тривали до за-
ходу сонця.
Насамперед дітей навчали читання й письма. На це витрача-
лося набагато менше часу, ніж, наприклад, у Єгипті. Чому? Річ
у тім, що елліни прилаштували до своєї мови фінікійський алфавіт
і, головне, позначили буквами голосні звуки. Їм не потрібно було
витрачати довгі роки на заучування багатьох сотень ієрогліфів.
Усі необхідні слова передавалися на письмі за допомогою лише
24 літер!
Усі сучасні європейські алфавіти пішли від давньогрецького.
Опанувавши грамоту, учні бралися до уроків літератури.
Головне місце на цих заняттях належало «Іліаді» та «Одіссеї»,
Рис. 1. Шкільні заняття.
Малюнок на давньо­
грецькій вазі

204. 203
творам поетів-трагіків, а також тих авторів, які
давали корисні життєві поради. Їх довго читали та
обговорювали, учили напам’ять. На прикладах лі-
тературних героїв учитель роз’яснював, яким має
бути гідний громадянин, як слід учиняти в різних
життєвих ситуаціях.
Арифметиці в афінській школі також приді-
лялася значна увага.
Велике значення елліни надавали музич-
ній освіті. Вони справедливо вважали, що гарна
музика підносить і облагороджує людину. Тому
школярів учили співу, грі на флейті й струнних
інструментах — лірі й кіфарі.
Чим старшим ставав учень, тим більше ча-
су він проводив на спортивному майданчику, де
відбувалися змагання зі стрибків, бігу, боротьби
(рис. 3), кидання диска й списа. Тут також грали
в м’яч, училися танцювати.
Бідні громадяни не мали змоги довго платити
за навчання, тому їхні діти зазвичай опанували
тільки грамоту й основи лічби. Юнаки ж зі знат-
них родин відвідували школу до 16 років, а потім
протягом ще двох років брали платні уроки крас-
номовства, училися переконувати інших у своїй
правоті. Із 18 років афінянинові належало опанову-
вати військову справу. На той час юнак був цілком
готовий до дорослого життя: міцний фізично, він
міг блиснути влучним словом або доречною цита-
тою на сімпосіоні, здатний відстояти свою думку
в промові в Народних зборах або в суді.
Рис. 2. Давньо­грецькі
літери
Альфа
Бета
Гамма
Дельта
Дзета
Каппа
Лямбда
Пі
Рис. 3. Молоді афіня-
ни змагаються в боротьбі.
Зображення на надгроб-
ку афінського юнака.
VI ст. до н. е.

205. 204
Афінська школа давала різнобічну освіту, допомагала розкритися і розумовим,
і фізичним здібностям майбутніх громадян.
2. Любов до мудрості. По закінченні школи елліни продо­
вжували зміцнювати тіло й поповнювати свої знання. Для цього
вони намагалися щодня відвідувати гімнасії. Так називали про-
сторі споруди зі спортивними майданчиками й залами, лазнями
й приміщеннями для відпочинку. У гімнасіях греки не тільки
підтримували фізичну форму. Сюди приходили поділитися знан-
нями багато вчених. На всю Елладу славилися афінські гімнасії
Академія та Лікей. В Академії ділився з учнями своєю мудрістю
Платон (рис. 4), а в Лікеї — інший великий мислитель Арістотель
(рис. 5). Їх обох елліни поважали за глибокий розум і за те, що
вони краще за інших розумілися на філософії. Чому ж ця наука
викликала в греків такий інтерес?
У перекладі з давньогрецької слово «філософія» означає «лю-
бов до мудрості». Саме мудрецями були для своїх співгромадян
перші грецькі вчені. Адже вони намагалися знайти відповіді на
головні запитання, що так хвилювали еллінів: як виник і улашто-
ваний світ, яке місце в ньому посідає людина?
Відповіді на ці питання були різні. Так, один із найперших
грецьких філософів Фалес, який жив у VI ст. до н. е., доводив,
що основа світу — це вода. Адже не випадково її можна знайти
всюди: і у вологому повітрі, і в землі, і в рослинах, і у тваринах!
Інші філософи сперечалися з Фалесом, вважаючи, що все пішло
з повітря й вогню. Друг Перікла Анаксагор стверджував, що світ
створений не богами, а Розумом. Грецькі філософи також зверну-
ли увагу на те, що світ не стоїть на місці, він постійно змінюється:
«Усе тече, усе міняється. Двічі в одну річку не ввійдеш»,— заува-
жив мудрець Геракліт. А інший філософ — Демокрит — доводив
еллінам, що все у світі складається з дрібних неподільних часток,
давньогрецькою — «атомів».
Рис. 4. Платон Рис. 5. Арістотель Рис. 6. Піфагор

206. 205
3. Народження науки. У суперечках між
ученими зрештою знаходилися відповіді на різні
запитання. Знання людей згодом накопичувалися.
Поступово Еллада стає батьківщиною нових галу-
зей наукового знання. Не випадково, що й сьо-
годні для їхнього позначення ми послуговуємося
давньогрецькими словами: «фізика» («наука про
природу»), «географія» («опис Землі»), «ботані-
ка» («наука про рослини»), «астрономія» («наука
про зорі») тощо.
Завдяки відкриттям еллінів наука могла
розвиватися далі. Тому імена багатьох грецьких
учених заслужено ввійшли в історію. Наприклад,
у наш час медики-початківці дають «клятву
Гіппократа» — найславетнішого лікаря давнини,
який вважається засновником наукової медици-
ни. А одна з перших теорем, яку ви вивчатимете
з геометрії, має ім’я відомого грецького філософа
й математика Піфагора (рис. 6).
Елліни завжди пишалися своїм минулим
і виявляли до нього жвавий інтерес. Не дивно,
що серед наук, які зародилися на грецькій землі,
опинилася й історія. У V ст. до н. е. уродженець
малоазійського поліса Галікарнасу Геродот (вам
уже відомо про нього з розповіді про єгипетські
піраміди) написав велику працю про греко-перські
війни (рис. 7). Вона починалася словами: «Геродот
із Галікарнасу зібрав і записав ці відомості, щоб
минулі події з часом не пішли в забуття». Так
уперше була визначена головна мета історичної
науки: збирати й дбайливо зберігати всі відомості
про минуле людства.
Батьківщиною історичної науки є Давня Греція.
Першим письменником-істориком вважається Геродот.
Рис. 7. «Батько
історії» Геродот
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Уважно розгляньте малюнок із зображенням букв давньогрецького алфавіту.
Знайдіть у них підтвердження того, що наша писемність походить від давньо­
грецької. 2. Чим сучасне значення слова педагог відрізняється від давньогрець-
кого? 3. Чим освіта в афінській школі відрізнялася від спартанської? 4*. Як
ви гадаєте, чому афінських дівчат не навчали красномовства? 5. Що озна-
чали в Давній Греції слова гімназія (гімнасій) та ліцей (Лікей)? 6. Випишіть
у зошит імена давньогрецьких філософів та їхні думки. Як ви розумієте вислів
Геракліта? 7. Чому Геродота вважають першим письменником-істориком?

207. 206
У другій половині IV ст. до н. е. в жит­
ті Греції й країн Сходу, які входили до
Перської держави, відбулися рішучі зміни.
Македонський цар Александр, за кілька
років завоювавши десятки країн Європи,
Африки й Азії, створив небачену досі ім-
перію.
Імперією називається величезна держава,
яка виникла в результаті завоювань інших
країн і народів.
Владі Александра Македонського підко-
рилися землі від Дунаю й Нілу до Інду. Ще
ніколи в історії людства такі незліченні ба-
гатства й влада не належали одній людині.
Перемоги македонського царя відкри-
ли дорогу до країн колишньої Перської
держави потоку грецьких і македонських
переселенців. У IV—III ст. до н. е. в країнах
Східного Середземномор’я були засновані
сотні нових міст, які вигадливо поєднали
Захід і Схід. Так виникла елліністична
(тобто подібна до еллінської) цивілізація.
У III—II ст. до н. е. культура елліністичних
держав досягла небаченого розквіту.
У II—I ст. до н. е. ці держави були завой-
овані Римом, і почався новий етап історії
стародавнього світу. Історії елліністичної
цивілізації присвячено розділ 9 нашого
підручника.
Розділ 9.
Завоювання Александра Македонського.
Світ елліністичної цивілізації
359—336 338 336—323 334—325 332 287—212 299—289 Середина III ст.
Правління
Філіппа II
Македонського
Херонейська
битва
Правління
Александра III
Македонського
Східні походи Алексан­
дра Македон­ського
Заснування
Александрії
Єгипетської
Роки життя
Архімеда
Будівництво
Фароського
маяка
р. до н. е.
Розквіт Пергам­ського
царства
Инд
Афіни
Тір
Александрія
Персеполь
Сузи
Пелла
Мілет
Гордій
Ісс 333
Аммон
Мемфіс
Газа
Дамаск
Вавилон
Дунай
СамаркандГранік 334
Екбатана
Бактра
Александрополь
326
Завоювання Александра Македонського
— Міста
— Кордони держави
— Походи
— Осада міст
— Найбільш видатні
битви
— Міста, зосновані
Александром
— Македонське царство
— Держава Антигона
— Царство Птолемеїв
— Сирійське царство

208. 207
§ 39. Греція й Македонія
У другій половині IV ст. до н. е. грець-
кі держави визнали владу Македонії. Ця
невелика гірська країна розташовувалася
в північній частині Балканського півостро-
ва. За часів Перікла з нею ніхто не рахував-
ся, а її жителів греки презирливо називали
«напівварварами». Що ж змінилося? Чому
греки, які змогли відбити натиск могутн­ьої
Персії, через півтора століття скорилися
цареві маленької країни?
1. Занепад Греції в IV ст. до н. е.
Після перемоги об’єднаних сил греків над
персами Афіни й Спарта продовжили бо-
ротьбу за першість в Елладі. Суперництво
переросло в тяжку тридцятилітню війну,
до якої з часом були втягнуті майже всі
держави Греції. Одні підтримували Афіни,
інші — Спарту. Унаслідок війни Афіни за-
знали поразки, Морський союз розпався.
Були зруйновані Довгі стіни, які захищали
Афіни. Але й спартанці, виснажені затяж-
ною війною, не втримали панування над
Грецією. У війні між греками переможців
не виявилося — програли всі.
Колись квітучі землі Еллади опини-
лися в запустінні: були зруйновані міста,
Рис. 2. Полювання на лева. Мозаїка зі столиці Македонії Пелли
Рис. 1. Цар Македонії
Філіпп ІІ. Портрет на золотому
медальоні

209. 208
спалені виноградники й маслинові гаї, заси-
пані колодязі. Війна розорила селян. Багато
з них залишали рідні села й ішли до міст,
а їхні землі захоплювали багатії.
Війна кинула напризволяще й ремісни-
ків. Збіднілим селянам не було чим заплатити
за ремісничі вироби. Війна перервала налагод-
жені торговельні зв’язки з іншими країнами,
відновити які було важко, адже на морі госпо-
дарювали пірати. Збіднілі селяни й ремісники,
яких не могла прогодувати їхня професія, ста-
вали воїнами-найманцями, готовими воювати
за будь-кого, хто міг їм за це заплатити.
Затяжна війна розорила велику частину
населення, але казково збагатила окремих лю-
дей. Інтереси багатіїв і бідноти були абсолютно
протилежними, тому на Народних зборах між
ними спалахували запеклі суперечки, які іноді
переростали в бійку зі зброєю.
Війни між грецькими державами в IV ст. до н. е.
послабили Елладу.
2. Цар Філіпп II і його військо. Поки
грецькі поліси, послабляючи один одного, ве-
ли боротьбу за першість, могутність Македонії
значно зросла. Цар Філіпп II (359— 336 рр.
до н. е.) об’єднав усю країну (рис. 1). Хитрий
і надзвичайно енергійний правитель вважав
своїм предком самого Геракла. Свої завоюван-
ня Філіпп II почав із багатих на золото й срібло
Рис. 3. Воїн фаланги
Рис. 4. Македоньска фаланга. На рівнин-
ній місцевості удар фаланги був неперебор-
ний. Рухаючись під ритмічні звуки флейт і ба-
рабанів, важка стіна довгих списів і щитів роз­
трощувала все на своєму шляху

210. 209
Іллірії й Фракії. Це дозволило йому карбу-
вати золоті монети, які мали попит у всій
Греції. Тому Філіпп II з усмішкою казав,
що осел, навантажений золотом, відчинить
ворота будь-якого грецького міста.
Для успішного підкорення інших
країн Філіппу II була потрібна сильна ар-
мія. Численну кінноту цар набрав з арис-
тократів, а витривалу піхоту — із селян
і пастухів. Вивчивши військову справу
еллінів, македонці вдосконалили бойовий
порядок військ — фалангу. Піхотинці ши-
кувалися великим прямокутником у кіль-
ка шеренг, кожна з яких налічувала по
тисячі воїнів (рис. 4). Надзвичайно довгі
списи (від 2,5 до 6,5 м), спрямовані в бік
супротивника, дозволяли наносити удари
навіть тим воїнам, що стояли в 4—5-й
шеренгах. Із боків фалангу прикривали
важкоозброєні вершники (рис. 5).
Невдовзі Філіпп II підкорив собі сусід­
ні країни. Він запропонував грекам визна-
ти його владу й укласти мир, щоб разом
виступити проти Перського царства.
Головною силою македонського царя була армія
й багатства завойованих країн.
3. Греція втрачає свободу. Як греки
по­ставилися до пропозиції македонського
царя? Деякі вважали, що Філіпп II наведе
лад у Греції й установить довгоочікува-
ний мир. Аристократи сподівалися, що
цар зміцнить їхнє становище й заспокоїть
чернь. Бідноту вабили родючі землі Персії,
а торговців — незличенні багатства східної
імперії. «Помстімося персам за колишні
образи!»,— закликали вони. Тому части-
на грецьких міст одразу визнала владу
Філіппа II.
Але не всі греки були згодні з цим.
Деякі вважали, що македонський цар зни-
щить демократичні порядки, і закликали
відстояти незалежність країни. В Афінах Рис. 6. Демосфен
Рис. 5. Вершник

211. 210
боротьбу проти Філіппа II очолив відомий оратор
Демосфен, якого назвали Непідкупним. Йому
вдалося об’єднати кілька грецьких міст для опору
македонцям.
У 338 р. до н. е. поблизу міста Херонея зуст-
рілися грецька й македонська армії. Сам Демосфен
брав участь у битві як простий афінський піхо-
тинець. Боротьба була запеклою й кривавою.
Вирішальним став непереборний удар македонсь-
кої кінноти, якою командував вісімнадцятирічний
царевич Александр. Греки були розбиті й підкори-
лися македонському монархові.
У результаті поразки в битві біля Херонеї грецькі держави
втратили свою незалежність.
Філіпп II не став карати переможених, адже
для завоювання Персії йому були потрібні досвід-
чені грецькі воїни. Під час підготовки до нової
війни Філіпп II був убитий. Здавалося, що мрія
завоювати Персію так і залишиться мрією…
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Поясніть причини занепаду грецьких полісів у IV ст. до н. е. 2. Розкажіть
про Філіппа II та його завойовницькі плани. 3*. Які були сильні й слабкі сто-
рони македонської фаланги? 4. Чому грекам не вдалося об’єднатися проти
Македонії? 5. Після битви біля Херонеї сучасник писав: «Разом із тілами вбитих
біля Херонеї була зарита свобода Греції». Як слід розуміти ці слова?
Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Виховання майбутнього царя
Грецький історик Плутарх розповідає, що дружина Філіппа II Олімпіада
хотіла, щоб їхній син Александр став справжнім царем. Цариця приділяла ба-
гато уваги освіті сина. Вихователем царевича був суворий воїн, чиї слова часто
повторював Александр: «Кращий кухар для сніданку — нічний похід, а для
обіду — убогий сніданок». Наук юного царя навчав великий учений Арістотель.
Александр був гарним учнем, і згодом став високоосвіченою людиною. Він мав
повне право через кілька років сказати: «Філіппу я зобов’язаний тим, що живу,
Арістотелю тим, що живу гідно».
Хлопчик виріс сильним і витривалим. Відчайдушна хоробрість сполучалася
в ньому із запальністю й злопам’ятністю. Військові успіхи батька викликали
острах Александра: юнак боявся, що, коли він стане царем, уже буде нічого за-
войовувати. Одного разу Філіппу запропонували купити надзвичайно красивого
й сильного коня. Але навіть найдосвідченіші наїзники не могли його приборка-
ти. Це вдалося тільки юному Александру. Гордий за свого сина Філіпп сказав:
«Шукай, сину мій, царство по собі, Македонія для тебе занадто мала».
Чи можна вважати виховання македонського царевича спартанським? Свою
точку зору обґрунтуйте.
Рис. 7. Пам’ятник
грецьким воїнам, що
загинули в битві біля
Херонеї, захищаючи
свободу Греції

212. 211
§ 40. Створення імперії Александра Македонського
Повтори: Створення Перської світової держави — § 19.
Результати греко-перських війн — § 33, пункт 4.
Рис. 1. Александр Македон­
ський, який уражає ворога.
Бронзова статуетка
1. Підготовка до походу на Схід.
Після загибелі Філіппа II престол посів
двадцятирічний Александр. Пізніше його
назвуть Великим. Чим молодий правитель
заслужив таке прізвисько?
Тільки-но Александр посів батьківське
місце, грецькі міста забунтували. Їхні жи-
телі сподівалися, що молодий цар не зможе
впоратися з повсталими, та вони жорстоко
помилилися. Александр нещадно розпра-
вився з бунтівниками. Потім він знайшов
привід для війни з персами, обвинувативши
їх у вбивстві батька. Багато греків і маке-
донян підтримали Александра, бажаючи
заволодіти багатствами перських царів.
Дисципліноване, прекрасно озброєне,
добре навчене, підсилене досвідченими
грецькими воїнами військо беззаперечно
корилося залізній волі Александра. Воїни
поважали свого командира, тому що він
повністю розділяв із ними весь тягар похід-
ного життя, нехтуючи всіма зручностями.
Цар відмовився від громіздкого обозу, що
зробило армію дуже рухливою. Александр
не взяв із собою великих запасів їжі й одягу:
він був переконаний, що все необхідне вони
знайдуть у переможеного супротивника. Рис. 2. Озброєння часів
Александра Македонського

213. 212
2. Перська держава напередодні війни. Вам відомо, що до
складу Перського царства входили десятки завойованих країн і на-
родів. Скорене населення ненавиділо гнобителів і не бажало проли-
вати за них свою кров. А правителі областей — сатрапи — мріяли
відокремитися від Персії й стати царями у своїх землях.
Самовпевнений і недалекоглядний персь­кий цар Дарій III не
вважав Александра гідним супротивником, тому і розраховував на
швидку й легку перемогу.
3. Завоювання країн Східного Серед­земномор’я. Навесні
334 р. до н. е. військо македонян і греків переправилося до Малої
Азії. Александр виявився чудовим полководцем: завжди перебу-
ваючи в гущавині бою, він особистим прикладом надихав воїнів.
У перших же боях перси були розбиті. Александр взяв у полон
родину Дарія III. Багата здобич, захоплена в Малій Азії й Сирії,
закликала до нових битв. Несподівано завойовникам учинило опір
фінікійське місто Тір. Більш як півроку городяни мужньо витри-
мували облогу з моря й суші. Коли ж війська Александра нарешті
увірвалися до міста, Тір був розграбований і спалений. Захисників
розіп’яли, а десятки тисяч мирних жителів продали в рабство.
Александра вабили скарби Єгипту, сатрап якого не пручав-
ся черговому завойовникові. У 332 р. до н. е. єгипетські жерці
оголосили македонського царя богом — сином Сонця. Небачені
почесті запаморочили Александрові голову. Він віддав наказ,
щоб Народні збори грецьких міст теж проголосили його богом.
Македонський цар заснував у дельті Нілу нове місто, яке назвав
своїм ім’ям — Александрія.
Рис. 3. Воїни перського царя. Малюнок нового часу

214. 213
4. Розгром Персії. Наляканий Дарій III
спробував зберегти хоча б частину своєї
імперії. Тому він запропонував македонсь-
кому цареві розділити Перську імперію
навпіл, узяти за жінку його старшу дочку
й укласти мир. Але Александр, упевнений
у своїх силах, не побажав половини замість
усього.
Вирішальна битва відбулася в 331 р.
до н. е. у Дворіччі біля невеликого сели-
ща Гавгамели. Армія Дарія III, до складу
якої входили загони воїнів із підвладних
персам країн, за кількістю в п’ять разів
перевищувала греко-македонське війсь-
ко. До того ж у персів були бойові слони,
колісниці й незліченна кіннота. Але атака
перських колісниць не вдалася, оскільки
армія Александра розступилася перед
ними, а лучники перебили колісничних.
Александр на чолі невеликого загону
кращих воїнів пробився до намету Дарія
(рис. 4). Перси могли оточити й перебити
греко-македонське військо, що поступалося
їм кількістю. Але Дарій ганебно втік із по-
ля бою. Звістка про це викликала паніку
Рис. 4. Александр і Дарій ІІІ у битві при Гавгамелах. Мозаїка

215. 214
серед перських воїнів. Саме в цю мить
персів атакувала македонська фаланга…
Перемога була повною та остаточною.
Ворога було знищено. Упали Вавилон
і Сузи. Величний Персеполь розграбували
й підпалили. Полум’я над Персеполем
стало символом загибелі Перської держа-
ви. Вельможі Дарія III убили свого царя
й кинули його тіло на дорозі. Незліченні
скарби перських владик дісталися
Александру. Біля ніг завойовників ле-
жала величезна, казково багата країна.
Здавалося, македонський цар досяг вер-
шини своєї могутності.
Походи Александра Македонського
знищили Давньоперську державу.
5. Похід до Середньої Азії та Індії.
Александр, повіривши у свою неперемож-
ність, мріяв захопити весь світ. Він вирішив
продовжити похід на Схід. Військо поки
що слухалося свого царя й полководця.
Підкорення деяких областей Середньої
Азії у 329—328 рр. до н. е. коштувало гре-
кам і македонцям великих утрат. Місцеві
жителі запекло опиралися завойовникам.
Для утвердження своєї влади на підкоре-
них землях Александр Македонський за-
сновував нові міста-фортеці. Частину з них
називали Александріями. У кожній такій
фортеці залишався греко-македонський
загін — гарнізон.
Але найважчий похід чекав його по-
переду. Александр спрямував свої поріділі
й утомлені війська до таємничої та нечу-
вано багатої Індії. У 327 р. до н. е. ней-
мовірні зусилля простих воїнів дозволили
Александру перемогти війська індійського
царя Пора. Тільки мужність і військова
доблесть греків і македонян дозволили
відбити атаку бойових слонів. Виснажене
тривалими походами й боями та знесилене
Рис. 5. Александр
Великий у бою
Рис. 6. Осадна зброя.
Реконструкція

216. 215
хворобами військо відмовилося йти далі. Александр змушений був
повернутися назад.
У 325 р. до н. е. Александр Македонський, не зазнавши жод-
ної поразки, повернувся до своєї нової столиці — Вавилона.
Завоювання Александра Македонського створили гігантську імперію —
найбільшу світову державу в історії стародавнього світу.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Чому Александр Македонський був упевнений у перемозі над Дарієм?
2. Розкажіть про битву при Гавгамелах. Яке значення вона відіграла в історії
Персії? 3. Чому Александр Македонський був змушений припинити свої по-
ходи на Схід? 4. Поясніть значення терміна імперія. 5. Використовуючи
карту на с. 206 і текст підручника заповніть таблицю «Завоювання Александра
Македонського».
Рік Подія Результати
334 р. до н. е.
Битва при Іссі
Похід у Єгипет
331 р. до н. е.
Похід у Середню Азію
327—325 рр. до н. е.
Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Із життєпису Александра
Коли грецькі Фіви відмовилися визнати владу Александра, македонець штур-
мом узяв місто й зруйнував його. За наказом Александра зберегли лише буди-
нок, де жили нащадки славетного поета Піндара, якого греки вважали рівним
Гомеру. Чому безжалісний завойовник так учинив? Вихованець Арістотеля знав
напам’ять «Іліаду» та «Одіссею», любив грецьку літературу й вирішив у такий
спосіб виявити повагу до поета.
Одного разу Александр надумав зустрітися зі знаменитим мудрецем
Діогеном із Сінопи. Могутній цар запропонував йому виконати будь-яке ба-
жаннямудреця.Захопленийгеометричнимирозрахунками,Діогенвідповів:«Будь
ласка, не затуляй мені сонця!» Уражений македонець сказав: «Якби я не був
Александром, то хотів би бути Діогеном».
У храмі малоазійського міста Гордій стояла священна колісниця. Вона була
зв’язана таким складним вузлом, що ніхто не міг його розв’язати. Уважалося,
що та людина, якій удасться розплутати цей вузол, стане володарем Азії та
Європи. Александр теж намагався розв’язати «гордіїв вузол», але в нього ні-
чого не вийшло. Тоді розгніваний цар вихопив меч і розрубав його. Злякані
жерці напророчили, що Александр оволодіє світом за допомогою меча. Із тих
часів вираз «розрубати гордіїв вузол» означає сміливе розв’язання якої-небудь
складної, заплутаної справи.
— Про які риси характеру Александра свідчить життєпис?

217. 216
Рис. 1. Срібна монета
із зображенням голови
Александра Великого. На
ній цар зображений із ба-
ранячими рогами Зевса-
Амона — бога, що має
західне й східне коріння
§ 41. Виникнення елліністичної цивілізації
Рис. 2. Ніка Самофракійська. Пам’ятник богині Перемоги
був споруджений на острові Самофракія на честь перемоги
Деметрія Поліоркета («Завойовника міст») над флотом єги-
петського царя Птолемея. Скульптура богині відбиває най-
більш характерні риси елліністичного мистецтва
1. Розпад імперії Александра Македон­
ського. Історія ще не знала людини, яка б
мала таку владу й багатство, як Александр
Великий. Утім, він не витримав випробуван-
ня владою й славою. Йому подобалося, коли
його порівнювали з богами. І поводив він себе,
як східний монарх: надягав корону перського
царя, носив його розкішне вбрання й коштов-
ності, щодня справляв бенкети й свята. Одного
разу за наказом царя влаштували грандіозне
весілля десяти тисяч македонських воїнів із
персіянками. Здавалося, Александр забув
звичаї Еллади: він вимагав, щоб наближені за
східним звичаєм цілували його ноги, і жорсто-
ко карав непокірливих.
Та нечувана могутність уже не влашто-
вувала царя. Він наказав готуватися до но-
вих походів. Однак його могутній організм
не впорався з тяжкою хворобою. У 323 р. до
н. е., трохи не доживши до свого 33-ліття,
Александр помер.
Імперія розпалася на окремі держави.
Полководці Александра прагнули заволодіти
якомога більшою частиною його спадщини.
Кровопролитні війни між колишніми друзями
й спільниками за владу, землі й багатства три-
вали майже п’ятдесят років.
Енергійний і хитрий Птолемей захопив
Єгипет, Селевк — Сирію, Антигон — Македо­
нію й Північну Грецію. Згодом на території
Східного Середземномор’я утворилися й інші
греко-македонські держави.
Після розпаду імперії Єгипетське, Сирійське
й Македонське царства почали боротьбу за владу
у Східному Середземномор’ї.

218. 217
Ці держави називають елліністичними, тобто «схожими на
грецькі». Як це слід розуміти?
2. Зустріч Заходу і Сходу. Елліністич­­ни­ми царствами пра-
вили полководці Александра Македонського, а потім їхні спад-
коємці. Як і в давньосхідних країнах, царі мали величезну владу,
передавали її в спадщину й особисто розпоряджалися багатствами
країни. Монархів поважали як богів, на їхню честь зводили храми
й називали нові міста.
І за життя Александра, і після його смерті на Сході були за-
сновані сотні нових міст. Крім місцевих жителів у них селилися
десятки тисяч колоністів із Греції та Македонії. Життя міст було
влаштовано за грецьким зразком. Народні збори обирали міські
ради й посадових осіб, видавали міські закони. У нових містах
будували гімнасії й театри, іподроми й стадіони. Хоча міста й самі
керували своїм життям, вони визнавали верховну владу царів,
підкорялися їм і платили податки.
У Єгипті й Вавилонії, Фінікії й Середній Азії поширилася
грецька релігія. Усюди в імперії зводили храми Зевсу, Афіні,
Аполлону та іншим олімпійським богам. Релігії настільки перемі-
шалися, що одна людина молилася й приносила жертви одночасно
Осірісу й Посейдону, Мардуку й Артеміді.
Рис. 3. У сховищі Александрійської бібліотеки. Бібліотека в Александрії вважалася най-
більшим сховищем папірусних «книг» у давнину. Тут нараховувалося майже 700 тисяч
творів учених, філософів, письменників античного світу. Бібліотека загинула під час по-
жежі внаслідок запеклих зіткнень між язичниками та християнами в IV ст. н. е.

219. 218
Грецькою мовою видавалися царські
закони й міські постанови, писалися на-
укові праці й літературні твори, а також
спілкувалися люди різних національнос-
тей. Еллінська культура тісно переплелася
з давньою культурою Сходу. Це взаємно
збагатило цивілізації, зумовило розквіт
наук й ремесел, освіти й мистецтва.
У країнах Східного Середземномор’я поступово
склалася елліністична цивілізація.
3. Елліністичні міста. Кращим пам’я­т­
ни­­ком великому македонцеві стала засно-
вана ним Александрія Єгипетська. Саме
тут у золотій труні був похований великий
завойовник.
Царі династії Птолемеїв зробили міс-
то культурною столицею Східного Серед­
земно­мор’я. Александрія вражала не тіль-
ки гігантськими розмірами, красою своїх
вулиць, величчю й неповторністю будівель.
У цьому місті єгипетські монархи зібрали
відомих учених, письменників, художни-
ків різних країн. Поруч із царським па-
лацом був зведений Мусейон — храм муз.
У ньому жили й працювали кращі вчені
й митці того часу. Бібліотека Мусейону
була найбільшим зібранням книг давнього
світу, справжнім джерелом знань. Біля
входу в Александрійську гавань піднімала-
ся найвища після пірамід Хуфу та Хоффа
будівля давнини — Фароський маяк, одне
із семи чудес світу (рис. 4).
Найбільшими містами Сирійського
царства були Антіохія та Селевкія. Давні
географи й мандрівники стверджують, що
в III ст. до н. е. в Селевкії проживало понад
600 тисяч людей. Серед них були греки,
македоняни, перси й сирійці. Славою, ба-
гатством і величчю Селевкія перевершила
Вавилон і суперничала з Александрією.
Наприкінці IV ст. до н. е. значно-
го розвитку набуло грецьке місто Родос,
Рис. 5. Залишки грецького
торговельного судна, знайдені
під час підводних досліджень.
Створення імперії Александра
Великого відкрило нові мож-
ливості для розвитку торгівлі.
Це судно перевозило амфо-
ри з мускатним горіхом, який
широко використовували для
приготування вина, вишуканих
страв і косметики
Рис. 4. Фароський маяк

220. 219
розташоване на острові біля узбережжя Малої Азії. Родосці були
вправними мореплавцями, майстерними ремісниками й успіш-
ними торговцями. Місто багатіло, торгуючи з елліністичними
й варварськими країнами. За рік родоські купці заробляли сотні
тисяч срібних монет. На прямих вулицях міста ніколи не було
спекотно, тому що численні колони й портики закривали їх своєю
тінню, а вода гірських джерел дарувала прохолоду. Площі міста
були прикрашені сотнями статуй, що у два-три рази перевищува-
ли людський зріст.
Досягнення елліністичної цивілізації III—II ст. до н. е.
найповніше виявилися в житті міст Східного Середземномор’я.
4. Пергам — нове місто богині Афіни. Тривалі війни за
розділ імперії Александра привели до утворення нових еллініс-
тичних держав. У II—I ст. до н. е. посилилося Пергамське
царство, розташоване в західній частині Малої Азії. Пергам
перетворився на багате впливове місто. Його правитель звелів
побудувати Афіні прекрасний храм, щоб богиня мудрості зали-
шила опоганений афінський акрополь, який захопили війська
македонського царя.
У середині III ст. до н. е. Пергамське царство досягло вер-
шини своєї могутності. Торгівля, податки, безкоштовна праця
тисяч рабів поповнювали царську скарбницю. Раби ткали із зо-
лотих ниток тонку міцну тканину — парчу, добували в рудниках
дорогоцінну смолу для пахощів. На початку II ст. до н. е. жителі
Пергама відстояли своє царство від навали варварів — галатів.
На честь перемоги в Пергамі побудували чудовий вівтар Зевса
Рис. 6. Підвал театру
III ст. до н. е. на острові
Делос. Грецькі архітекто-
ри використовували ар-
кові склепіння для зміц-
нення невидимих частин
будинку

221. заввишки дев’ять метрів. Головною прикра-
сою вівтаря був 120-метровий мармуровий
рельєф, що зображував міфічну битву богів
і гігантів — гігантомахію. У своєму творінні
скульптор зміг передати боротьбу добра й зла,
цивілізації й варварства, розуму й грубої сили
(рис. 7).
На схилі пергамської скелі спорудили те-
атр на 15 тисяч глядачів. У храмі Афіни збері-
галося близько двохсот тисяч книг — сувоїв
із працями грецьких, перських, єгипетських,
єврейських мудреців, учених, письменників.
Пергам став центром науки й мистецтва.
Пергамці пишалися скарбами своєї біб-
ліотеки й прагнули зберегти їх якнайдовше.
До того ж, папірус, який завозили з Єгипту,
був надто дорогий. Усе це змусили царських
майстрів Пергама шукати довговічний ма-
теріал для письма. Вони навчилися так об-
робляти шкіру телят, ягнят та козенят, що
виходив хоча й дорогий, але дуже міцний
і зручний пергамент. Незабаром його стали
продавати іншим країнам.
Наприкінці II ст. до н. е. Пергам ско-
рився Риму. Починалася нова епоха в історії
Східного Середземномор’я.
Рис. 7. Фрагмент рельє-
фу Пергамського вывтаря
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1.ЯкідержавивиниклипіслясмертіАлександраМакедон­ського? 2*.Поміркуйте,
чому так швидко розпалася імперія Александра. 3. Яку роль у житті нових
держав відігравали релігія, мова й культура Греції? 4. Унаслідок яких змін
у країнах Східного Середземномор’я склалася елліністична цивілізація? 5. Як
пояснити назви міст Александрія, Селевкія, Антиохія? 6. Чому елліністичну
цивілізацію іноді називають міською? 7. Підготуйте повідомлення про одне з ел-
ліністичних міст. 8. Розкажіть, що ви знаєте про Пергамське царство. 9*. Як
ви вважаєте, чи можна назвати Пергам елліністичним містом?

222. Частина IV. Давній РИМ
Найяскравіші події останніх століть
давньої історії пов’язані з Римом. Так на-
зивають і Римську державу, і її столицю.
Місто Рим розташоване в центральній
частині Італії — країни, що лежить на
Апеннінському півострові.
Дотепер про Рим ми майже нічого
не згадували. І це не дивно. Адже в той
час, коли цивілізація на Давньому Сході
існувала вже більш як дві тисячі років,
а поліси Еллади впевнено наближалися
до свого розквіту, римська історія тільки
починалася. І далеко не відразу молода
держава стала відігравати помітну роль
в історичних подіях.
Як виник Рим? Яким чином це спо-
чатку невелике селище перетворилося
на колосальне місто — столицю могут-
ньої держави, владу якої змушені були
визнати багато народів Європи, Азії
та Африки? Що являла собою Римська
держава за часів її розквіту? Як вона
вплинула на подальшу долю людства?
Про все це й розповідають наступні роз-
діли книги.

223. 222
Розділ 10. Римська республіка:
від міста до держави
Давня Італія
— Міста
— Вулкан Везувій
АДРІАТИЧНЕ
М
О
РЕ
Апенн
інс
ький
п-ів
Пад (По)
Тибр
ТІРРЕНСЬКЕ
МОРЕ
Іонічне МОРЕ
БАЛК
АНСЬК
ИЙ
п-Ів
о. Корсика
о. Сардинія
о. Сицилія
Сиракузи
Зама
Карфаген
Рим
Капуя Канни
Тарент
Кротон
А Ф Р И К А
А ЛЬ П И
Заснування
Риму
753 VIII—VI ст. 509 334—325 264—241 218—201 202
Велика грецька колонізація.
Царська епоха в Римі
Завоювання Александра
Македонського
Установлення
в Римі республіки
р. до н. е.
Перша
Пунічна війна
Друга Пунічна
(Ганнібалова) війна
Утворення імперії
Хань у Китаї
середземне МОРЕ

224. 223
§ 42. Місто на семи пагорбах
1. «Здрастуй, велика мати врожаїв і славних мужів!»
Такими словами великий римський поет Вергілій вітає свою бать-
ківщину Італію. Познайомимося ж із цією чудовою країною.
Північним кордоном Італії є високі, важкопрохідні гори
Альпи. Біля узбережжя Апеннінського півострова майже немає
островів. Лише Сицилія, що славилася родючістю своїх земель,
на півдні відігравала важливу роль у житті давнього Риму. Крім
того, в Італії набагато менше, ніж у Греції, бухт, зручних для
причалювання й стоянки кораблів. Ці особливості географічного
положення тривалий час ускладнювали стосунки жителів Італії
з населенням інших країн. Але в той же час сама природа в такий
спосіб захищала народи Італії від ворожих уторгнень, дозволяла
їм налагодити мирне господарське життя.
Із півночі на південь крізь усю Італію простягаються
Апеннінські гори. Їхні положисті схили не перешкоджали сто-
сункам між жителями різних областей країни. У горах було ба-
гато чудового будівельного каменю й мармуру, а також невеликі
родовища необхідних людям металів.
В Італії чимало повноводих річок й озер, теплий і більш
вологий, ніж у Греції, клімат. Там багато прекрасних пасовищ
і родючих земель, тому за давніх часів основну частину насе-
лення країни становили хлібороби й скотарі. Саме ці «славні
мужі» й були головною силою непереможного римського війська.
Завдяки їм Рим згодом і перетворився на найсильнішу державу
Середземномор’я.
Рис. 1. Поселення перших римлян. Сучасний малюнок

225. 224
2. Заснування Риму. У I тис. до н. е.
Апеннінський півострів населяли різні на-
роди. Так, на півночі Італії тривалий час
панували етруски. На півдні країни про-
живало чимало грецьких колоністів. Але
найчисленнішими були племена італіків.
Одне з них складали латини, що жили на
заході Італії — у долині річки Тибр. На
їхніх землях і виникло місто Рим. Якщо
вірити легенді, це відбувалося так.
…Колись на землях латинів царював
жорстокий Амулій. Він віроломно відібрав
владу в законного правителя — свого
старшого брата Нумітора. А коли в дочки
Нумітора народилися хлопчики-близню-
ки, нещадний Амулій наказав утопити їх
у Тибрі. Але, за волею богів, річкова хвиля
прибила кошик із малятами до берега. Тут
їхній плач почула вовчиця, що спусти-
лася на водопій. Вона нагодувала братів
своїм молоком і цим врятувала їх від го-
лодної смерті. А потім хлопчиків знайшов
царський пастух, який забрав їх до себе.
Їх назвали Ромул і Рем. У родині пастуха
близнюки виросли й змужніли. Коли на-
став час, вони довідалися про таємницю
свого народження. Юнаки вбили Амулія
й повернули царський трон Нумітору,
а самі вирішили заснувати в місцях сво-
го чудесного порятунку нове місто. Але
як назвати його й хто буде ним правити?
Між братами виникла сварка, у результаті
якої Ромул у гніві вбив брата. Так він став
єдиним правителем міста, давши йому
своє ім’я (римляни називають своє місто
Roma).
Як показали археологічні розко-
пки, ще на початку I тис. до н. е. предки
римлян заселили пагорби, які піднімали-
ся на південному березі Тибру (рис. 3).
Клімат там був більш сприятливим, ніж
у сирих низинах, а круті схили пагорбів,
порослі лісом, служили гарним захистом
Рис. 3. Під час розкопок
у Римі археологи знайшли ба-
гато урн для поховання праху
померлих, що належать до Х—
VIII ст. до н. е. Вони зроблені
у вигляді хатин і дозволяють
уявити скромні оселі перших
жителів римських пагорбів
Рис. 2. Етруські воїни

226. 225
від ворогів. Життя перших мешканців
пагорбів було простим і суворим. Люди
боролися за виживання — безперестанку
воювали й працювали не покладаючи рук.
Зусиллями багатьох поколінь були осушені
низинні болота, освоєні нові землі. На них
розводили худобу, вирощували злаки й бо-
бові, виноград й городні культури, льон.
Згодом на пагорбах з’явилися й свої реміс-
ники — гончарі й ткачі, ковалі й зброярі.
У результаті наполегливої праці
життя людей ставало все більш замож-
ним. Невеликі селища на пагорбах міц-
ніли й розросталися. Поступово вони
об’єднувалися і, нарешті, злилися в одне
велике укріплене поселення — із загаль-
ним управлінням, господарським життям,
військом і місцями вшановування богів.
Так на семи пагорбах у долині Тибру ви-
никло місто, назване Римом. Давні римля-
ни називають роком його створення 753 р.
до н. е.
Датою заснування Риму вважається 753 р. до н. е.
Рис. 4. Бронзова статуя вов-
чиці, установлена в V ст.
до н. е. в центрі Риму. За що
ця тварина здобула таку по-
шану?
Рис. 5. Римські боги

227. 226
3. Рим за часів царів. За уявленнями давніх римлян, Ромул,
заснувавши їхнє місто, став першим його царем. Із того часу царі
правили Римом більш як 200 років — до кінця VI ст. до н. е. За
цей період він перетворився на багатолюдне, добре укріплене міс-
то. У Римі були зведені міцні житлові будинки, громадські будівлі
та храми.
Римляни тих часів, як і всі давні народи, були побожними
людьми. Вони уявляли життя приблизно так само, як елліни.
Тому й більшість римських богів нагадувала грецьких. Щоправда,
імена в них були іншими. Наприклад, Зевсу в римлян відповідав
Юпітер, Посейдону — Нептун, Гері — Юнона, Афродиті — Венера,
Аресу — Марс, Гефесту — Вулкан тощо.
До кінця царського періоду в римлян з’явилася своя писем-
ність. На основі грецької грамоти вони створили латинський ал-
фавіт — той, яким і зараз послуговуються багато народів. Завдяки
появі писемності в Римі з кожним роком ставало все більше осві-
чених людей, швидше розвивалася римська культура.
Римські царі успішно воювали із сусідами. Це дозволило рим-
лянам розширити свої земельні володіння, підкорити околишні
племена, зміцнити авторитет у навколишньому світі. Рим ставав
силою, із якою змушені були рахуватися всі народи Італії.
Протягом царської епохи римляни зробили впевнений крок
від первісності до цивілізації.
Останнім римським царем був Тарквіній на прізвисько Гордий.
Він був гарним полководцем, але вкрай віроломною й жорстокою
людиною. До пари Тарквінію була і його дружина, прозвана за
злісну вдачу Лютою. Для того щоб звільнити чоловікові дорогу до
трону, вона прирекла на смерть свого старого батька — поперед-
нього царя Риму. Не відставали від батьків у злодіяннях і сини
Тарквінія. Не дивно, що його правління стало часом царської
сваволі й беззаконня, жорстоких розправ із неугодними людьми.
Зрештою терпець римлян урвався, і в 509 р. до н. е. Тарквінія
Гордого вигнали з міста. Так закінчилася царська епоха.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Знайдіть на карті Апеннінський півострів, Сицилію, Альпи, Тибр і Рим. Розкажіть
про їх місце розташування відносно Греції та Єгипту. 2. Повторіть матеріал
про природні умови Давньої Греції (§ 25). Порівняйте їх із природними умовами
Італії. Випишіть в один стовпчик риси подібності, а в інший — відмінності між ни-
ми. 3. Перекажіть близько до тексту легенду про заснування Риму. 4. Покажіть
на «лінії часу» дату заснування Риму, перших Олімпійських ігор, заснування
Кафагена. 5. Як довго тривала в Римі царська епоха? Якими подіями вона за-
вершилася? 6. Випишіть у зошит імена римських богів, які згадуються в тексті.
Користуючись матеріалами § 27, визначте, чому вони чинили заступництво. 7. Як
ви гадаєте, чому створений у Давньому Римі алфавіт називається латинським?

228. 227
§ 43. Римська республіка
Повтори: Боротьба між демосом і аристо-
кратією в давніх Афінах — § 31.
1. Римська республіка — влада народу? Після вигнання
Тарквінія римляни намагалися більше не допускати зосередження
необмеженої влади в руках однієї людини. Тому в 509 р. до н. е.
в Римі була встановлена республіка.
Республіка — це держава, якою керують громадяни, обрані на певний строк.
У перекладі з латини слово «республіка» означає «суспіль-
на справа». Але чи було керування республікою в Римі справою
всього римського суспільства?
Уважалося, що вища влада в Римі належить Народним
зборам. Саме на них ухвалювалися закони, обиралися посадові
особи, вирішувалися питання війни і миру. Тому здавалося, що
Римом і справді керує весь його народ. Але це було далеко не так.
По-перше, як і в грецьких полісах, у римських Народних зборах
могли брати участь лише повноправні громадяни-чоловіки, а не
все доросле населення держави. По-друге, рішення Зборів уважа-
лися законними тільки після ухвалення їх Сенатом. По-третє,
Народні збори скликалися не за бажанням більшості громадян,
а за волею вищих магістратів. Хто ж такі магістрати й що являв
собою римський Сенат?
Рис. 1. Так сьогодні виглядає Форум — головна площа Давнього Риму,
центр його політичного життя

229. 228
Магістратами (у перекладі з латини «магістрат» означає
«представник влади», «начальник») в Римі називали громадян, що
обіймали виборні державні посади. Головними серед них були кон-
сули (слово «консул» пішло від латинського дієслова зі значенням
«радитися», «вирішувати»), яких щорічно обиралося двоє. Вони
командували арміями, могли віддати людину під суд, скликали
сенат і Народні збори. На перший погляд, влада консулів була
подібна до царської. Однак насправді це було не так. Царі пра-
вили довічно, а консулів обирали лише на один рік. Після цього
їх можна було віддати під суд за припущені під час правління
помилки. Крім того, цар був єдиновладним, а консули правили
вдвох. І якщо одного з них не влаштовувало розпорядження іншо-
го, він мав право його скасувати. Нарешті, свої рішення консули
зазвичай погоджували із сенатом.
Сенат (назва «сенат» походить від латинського слова «се-
некс» — «старець»), складався з 300 осіб. Свої права Сенат успад-
кував від ради старійшин найдавнішої римської громади. Це були
громадяни з найбільш заможних і знатних римських родів. Він
розпоряджався державною скарбницею і розподілом завойованих
римлянами земель, а також пильно контролював роботу Народних
зборів і дії магістратів (рис. 2). Усі вони по закінченні терміну
своїх повноважень мали звітувати перед сенаторами. Але кожний
магістрат і сам рано чи пізно сподівався стати сенатором. Тому
більшість магістратів намагалися ладнати з могутнім Сенатом.
Римська республіка була аристократичною державою.
Реальна влада в ній належала Сенатові й вищим магістратам.
Рис. 2. Засідання Сенату. Сучасний малюнок

230. 229
2. Патриції та плебеї. Бути сильною —
здатною панувати над сусідніми народами й при-
душувати внутрішні заворушення — може тіль-
ки держава громадян-однодумців. А римське
суспільство перших століть республіки не було
згуртованим — його роздирала запекла боротьба
між простим народом і родовою знаттю.
Родову знать у Римі називали патриці­
ями (від латинського слова «патер» — «батько
сім’ї»). Їм належали кращі ділянки родючої
землі й пасовища, величезні стада худоби. На
початку республіканського періоду тільки пат-
риції мали право розширювати свої володін-
ня за рахунок земель, захоплених у ворога.
Тільки вони могли обиратися в магістрати,
стати сенаторами.
Незнатних вільних людей римляни нази-
вали плебеями (латинське слово «плебс» у пе-
рекладі означає «юрба», «чернь»). Більшість
із них були бідними людьми. Вони намагалися
прогодувати свої родини, займаючись ремес-
лом і торгівлею, обробляючи крихітні земельні
наділи. Однак далеко не завжди їм удавалося
якось прожити, і тому багато плебеїв за борги
потрапляли в рабство. Щоправда, були серед
плебеїв і заможні люди. Але їх також не до-
пускали до керування державою, а тому вони
разом із біднотою вели боротьбу з патриціями
за рівноправ’я, за землю, за скасування борго-
вого рабства.
Таким чином, уся влада в Римі була
зосереджена в руках патриціїв. Що ж могли
протиставити їхній силі безправні плебеї?
3. Століття боротьби. Плебеїв було ба-
гато, і вони становили більшість у римському
військовому ополченні. Усвідомивши це, вони
стали діяти так. Як тільки над Римом нависа-
ла загроза ворожого вторгнення, плебеї заво-
дили свою частину війська на Священну гору
неподалік від міста, відмовлялися воювати
й висували свої вимоги. Нерідко, опинившись
у безвихідному становищі, патриції були зму-
шені йти на поступки.
Рис. 3. Бронзова
статуя Луция Юнія
Брута — першого консу-
ла Римської республіки
Рис. 4. Одним із най-
видатніших держав-
них діячів за часів бо-
ротьби між плебеями та
патриціями був Аппій
Клавдій. Незважаючи на
своє знатне походжен-
ня, він значно розширив
права плебеїв. Крім то-
го, за його ініціативою
було прокладено шлях,
що зв’язував Рим із пів-
днем Італії, та перший
римський водопровід.
Неймовірно, але цей во-
допровід працює й доте-
пер, хоча минуло понад
2300 років!

231. 230
Перший відхід плебеїв на Священну гору відбувся в 494 р.
до н. е. Тоді однією з головних умов їхнього повернення було вве-
дення в Римі нової виборної посади — народних трибунів. Їх стали
щорічно обирати з-поміж плебеїв. Головним обов’язком народних
трибунів був захист плебеїв від сваволі патриціїв. Вони мали пра-
во опротестовувати будь-яке розпорядження інших магістратів.
Варто було трибунові вимовити слово «Veto!» («Забороняю!»), як
небажане для нього рішення скасовувалося. Особа народного три-
буна вважалася недоторканною.
Боротьба плебеїв за свої права тривала більш як 200 років.
Вони діяли рішуче, цілеспрямовано і, зрештою, домоглися всього,
до чого прагнули. Це спричинило великі зміни в римському сус-
пільстві. Хоча належати до старовинного знатного роду було, як
і раніше, дуже почесно, становище людини тепер визначалося,
насамперед, розмірами її статків. Таким чином, влада опинилася
в руках найбагатших вихідців як із патриціанських, так і з пле-
бейських родів. Заохочуючи простий народ роздачею грошей і без-
коштовного хліба, земель у нових колоніях, привабливими обіцян-
ками, нова римська знать упевнено повела Рим до панування над
світом.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Що таке республіка? 2. Покажіть на «лінії часу» дати встановлення рес-
публіки в Давньому Римі та греко-перських війн. 3. Яку роль відігравали
в управлінні Римською республікою Народні збори, консули, Сенат? 4. Хто
такі магістрати? Чому навіть найвпливовіші з них намагалися не сваритися із
Сенатом? 5. Кого в Римі називали патриціями, а кого — плебеями? 6*. У чо-
му полягали вимоги плебеїв? Порівняйте їх із вимогами афінського демосу за
часів його боротьби проти аристократії (§ 31). Як ви гадаєте, чим можна пояс-
нити подібність цих вимог? 7. Як уплинуло завершення боротьби між плебеями
й патриціями на римське суспільство?
Рис. 5. Найвідо­міший
із давньоримських
шляхів — Аппіїв шлях.
Сучасний вигляд

232. 231
Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Найдавніша історія Риму відома багато в чому завдяки праці видатного
давньоримського історика Тита Лі вія. Розповідаючи про боротьбу плебеїв
і патриціїв, він наводить таку історію.
«Коли невдоволені Сенатом і патриціями плебеї відійшли на Священну гору,
сенатори послали до них Агриппу — людину шановану й красномовну. Щоб
схилити плебеїв до примирення, він розповів їм стару притчу.
За давніх часів усі частини людського тіла жили не узгоджено, а кожна
своїм розумом. І от якось збунтувалися вони проти шлунка. Сидить, мовляв,
цей ледар без усякої користі всередині тіла й лише насолоджується смачною
їжею й питвом. А всі інші тільки те й роблять, що його обслуговують. І, щоб
провчити дармоїда, руки відмовилися підносити їжу до губ, рот — її приймати,
а зуби — пережовувати. Спочатку вони потішалися зі шлунка, що зіщулився
від голоду, але раптом і самі змарніли: зуби розхиталися, знесилені руки не
могли вже працювати, зашерхлий рот — говорити. Тоді стало зрозуміло, що
шлунок зовсім не дармоїд, а такий самий трудівник, як і всі, джерело сили всього
людського організму. Усвідомили це інші частини тіла і з того часу живуть зі
шлунком у повній згоді.
Вислухали плебеї мудрого Агриппу, зрозуміли зміст його розповіді й пого-
дилися повернутися до Риму».
Як ви гадаєте, який орган влади розумівся під шлунком, а хто — під іншими
частинами тіла?
Рис. 1. Етруські воїни із за-
гиблим товаришем. Бронзове
зображення на кришці
давн­ьої скриньки
§ 44. «Розділяй і володарюй!»
Одним із найдавніших у Римі був храм
Януса — бога дверей і воріт, заступника
всіх починань. Цей храм мав особливість:
його ворота дозволялося замикати тільки
під час повного миру, тому вони майже
завжди були розчинені. Римська респуб-
ліка проіснувала близько 500 років. І за
ці довгі роки храм Януса зачинявся лише
один-єдиний раз. Решту ж часу римляни
з ким-небудь та воювали!
1. «Горе переможеним!» Спочатку
Риму нерідко доводилося оборонятися. Уже
через рік після встановлення республіки
вигнаний римлянами Тарквіній у надії
повернути собі владу привів до стін міста
величезне військо етруського царя. Тоді
лише мужність і доблесть захисників Риму
дозволили їм відстояти республіку й уклас-
ти з етрусками рятівний мир (рис. 1).

233. 232
Але найтяжчі випробування чека-
ли на римлян попереду. У 390 р. до н. е.
в їхні землі з півночі вдерлися полчища
галлів (сучасні вчені називають ці племена
кельтами. Римляни прозвали їх галлами
за звичай прикрашати військовий обла-
дунок півнячими пір’ями: слово «галлус»
у перекладі з латини означає «півень»).
Це був дикий і войовничий народ. Якось
на запитання, за яким правом галли захоп-
люють чужі землі, їхній вождь гордовито
відповів: «Світ належить сильним. Для
хоробрих мужів немає заборон. Наше пра-
во — у наших мечах!». Могутні й нещадні
галльські воїни одним своїм виглядом на-
ганяли жах на супротивника.
Розбивши римське військо, що зуст-
ріло їх, галли ввійшли до Риму й дощенту
розграбували його. Лише найвідважніші
громадяни залишилися в місті, готуючись
оборонятися на найбільш неприступному
пагорбі — Капітолії. Узяти його штурмом
галлам не вдалося. Облога цього останньо-
го оплоту римлян затяглася. Коли в галлів
скінчилося продовольство, вони вирішили
атакувати Капітолій із його скелястого
схилу. Він уважався неприступним і тому
майже не охоронявся. У нічній темряві
сильні й спритні галли по непримітних
виступах скелі безшумно просувалися до
вершини. Навіть собаки не почули їхнього
наближення. І раптом залунало оглушливе
ґелґотіння. Це сполохалися гуси в храмі
Юнони. Вони належали цій богині, і захис-
ники Капітолія, навіть голодуючи, не на-
важувалися їх з’їсти. Від голосного шуму
римляни прокинулися й відбили раптову
атаку.
Після цього виснажені голодом і хво-
робами супротивники почали мирні перего-
вори. Сила була на боці галлів, тому вони
зажадали величезний викуп золотом. Але
коли дорогоцінний метал стали зважувати,
Рис. 3. Давньоримський
воїн. Сучасний малюнок
Рис. 2. Воїн-Галл.
Сучасний малюнок

234. 233
виявилося, що гирі в галлів важчі за належне.
Римляни обурилися. Тоді галльський вождь
з усмішкою кинув на чашу вагів на додаток
до гир свій важкий залізний меч. І почулися
з його вуст слова, які в Римі із жалем згаду-
вали багато поколінь: «Горе переможеним!».
Заперечити було нічого…
2. Підкорення Італії. Вторгнення гал-
лів стало для римлян суворим, але корисним
уроком. Ледь поправившись від поразки, вони
звели навколо міста нові стіни й зайнялися
посиленням армії. Крім того, у Римі розуміли,
що супротивників буде легше перемогти, якщо
вони будуть роз’єднані. Тому у взаєминах
з іншими народами римляни додержувалися
девізу: «Розділяй і володарюй!». Вони укла-
дали союзи з одними племенами та з їхньою
допомогою здобували перемоги над іншими.
А потім, об’єднавшись уже з новими союзни-
ками, громили своїх колишніх соратників.
Такі дії приносили Риму незмінний успіх. На
початку III ст. до н. е. під його владою опини-
лися вже й етруски, й осілі на той час в Італії
галли, й усі племена італіків.
Після цього римляни спрямували свій
погляд на південь, де розташовувалися багаті
грецькі колонії. Збройні сили цих міст були
невеликі, і, щоб дати відсіч Риму, вони за-
просили з Греції відомого полководця — царя
Пірра (рис. 4). Він жадав слави й мріяв ство-
рити таку ж величезну державу на Заході, як
колись Александр Македонський на Сході.
У 280 р. до н. е. на чолі великої, добре
навченої армії Пірр висадився в Південній
Італії. У двох перших битвах римляни були
розбиті. Але боролися вони запекло, і Пірр ут-
ратив багато тисяч кращих воїнів. Його армія
танула на очах. Тому, коли підлесники почали
вітати Пірра з блискучими перемогами, він
лише похмуро зауважив: «Ще одна така пере-
мога — і ми загинемо остаточно».
Римляни ж, навпаки, зуміли швидко
зібрати нову армію, яка вже в наступній
Рис. 4. Цар-полководець
Пірр
Рис. 5. Наконеч­ники
римських списів

235. 234
битві завдала ослабленому війську Пірра нищівної поразки.
Зрозумівши, що його грандіозним планам не судилося втілитися
в життя, Пірр невдовзі залишив Італію й повернувся на батьків-
щину. Утративши його підтримку, італійські греки змушені були
підкоритися Риму.
До середини III ст. до н. е. Рим установив своє панування над усією Італією.
3. Римська армія. Протягом перших століть римське військо
не було постійним. Консули збирали його тільки на час бойових
дій. Більшість солдатів були простими селянами. Але часті війни
загартували їх у боях, зробили досвідченими воїнами.
Військові частини, із яких складалася римська армія, нази-
валися легіонами (рис. 6). Кожен із них налічував 4200 піхотинців
і 300 вершників. Легіони були поділені на невеликі загони. Піші
загони йшли в бій не щільно зімкнутим строєм, а на відстані
один від одного. Це надавало легіонові більшої рухливості, ніж
у фаланги, та до­зволяло успішно діяти як на рівнинній, так і на
пересіченій місцевості.
Рис. 6. Легіон на марші. Сучасний малюнок

236. 235
У римській армії панувала найсуворіша дисципліна. Під-
­тримуючи її, воєначальники не зупинялися ні перед чим.
Непокора, дезертирство й боягузтво каралися смертю. Відомий
випадок, коли командуючий військами консул звелів стратити
власного сина, який порушив наказ. Якщо винним виявлявся
цілий загін, страчували кожного десятого його воїна, якого ви­
значав жереб.
Зате на солдатів, які особливо відзначилися в боях, очікува-
ли пошана й нагороди. Кращі воїни отримували більшу частку під
час розподілу військової здобичі, швидше просувалися по службі.
Із кожною перемогою збільшувалася територія Римської держа-
ви, і воїни-селяни могли сподіватися на одержання нових земель.
Кожний легіонер знав, що він не тільки захищає своє життя, але
й забезпечує собі майбутнє. Тому римські легіонери билися до
останнього, і перемогти їх було дуже складно.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1*. Чи можна назвати римлян миролюбним народом? Обґрунтуйте свою від-
повідь. 2. Хто такі галли? Розкажіть про їхню навалу на Рим. 3. Які висновки
зробили римляни після поразки від галлів? 4*. Слово «легіон» походить від
латинського дієслова «лего» — «збираю». Чим, на вашу думку, це можна по-
яснити? 5. Які якості римської армії дозволяли їй перемагати супротивників?
Чому легіонери билися з особливою завзятістю й відвагою? 6. Дайте письмо-
ве пояснення крилатим висловам «Гуси Рим урятували», «Піррова перемога»,
«Розділяй і володарюй!».
Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
«Секрети» перемог римської армії
У боях легіонери діяли не тільки вміло й самовіддано, але й дуже органі-
зовано, за планом, визначеним заздалегідь. Зазвичай битву починали легко-
озброєні воїни. Вони обсипали ворога дротиками й відходили, поступаючись
місцем головним силам — важкоозброєній піхоті. У її перших лавах билися
наймолодші воїни. Другу лінію складали найсильніші — загартовані в боях
легіонери середнього віку. Якщо ж і їм не вдавалося здолати супротивника,
у битву вступали найбільш досвідчені, часто вкриті сивиною ветерани. Із флангів
піхоту надійно прикривала кіннота. Мало кому вдавалося встояти перед такою
грізною силою.
Іншою перевагою римського війська було те, що його майже неможливо
було застати зненацька, навіть під час відпочинку. Зупиняючись навіть на
одну ніч, римляни обов’язково розбивали табір, оточений ровом, земляним
валом і частоколом. Для стомлених тривалим переходом, а часом і битвою лю-
дей це була тяжка праця. Однак у такому таборі вони почували себе в безпеці.
Кожній людині тут було відведено чітко визначене місце, і вона точно знала, як
їй діяти у випадку раптової тривоги. Багатьом це рятувало життя, і легіонери,
які півжиття проводили в походах, казали: «Табір — наша друга батьківщина:
вал — це стіни, а намет для кожного воїна — його будинок і вогнище».
Зіставте ці відомості з матеріалами пункту 3 та дайте розгорнуту відповідь на
запитання: чому римська армія тривалий час була непереможною?

237. 236
§ 45. Рим і Карфаген
1. Початок великої боротьби. Підкоривши Італію, римляни
спрямували свої погляди на південь. Їх вабили багатства родючої
Сицилії. Але, щоб заволодіти островом, Рим мав здолати могутній
Карфаген.
Як вам відомо, Карфаген заснували фінікійці на північному
узбережжі Африки. На початку III ст. до н. е. це було величез-
не процвітаюче місто, столиця великої держави. Його володіння
охоплювали землі на півночі Африки й у південній Іспанії (країна
на Піренейському півострові), острови Сардинія і Корсика, що
розташовувалися на захід від Італії. Карфагену належала й велика
частина Сицилії. Тому його все більше непокоїло активне втручан-
ня Риму в справи сицилійських міст. Обидві держави прагнули до
панування в Середземномор’ї, і, зрештою, це призвело до війни.
Перша Пунічна війна (римляни називали карфагенських
фінікійців пунами. Тому війни між Римом і Карфагеном увійшли
в історію як Пунічні) почалася в 264 р. до н. е. й тривала більш
як двадцять років. Довгий час жодному із супротивників не вда-
лося взяти гору. Римська піхота перевершувала наймане військо
карфагенян. Але виграти боротьбу за Сицилію неможливо було
без перемоги на морі, де спочатку повновладним господарем був
Карфаген, що мав сотні бойових кораблів. У римлян же, коли
вони вступили у війну, було лише кілька таких суден. Але з кож-
ним роком, не шкодуючи сил і коштів, римляни нарощували свою
військово-морську могутність (рис. 1). На кінець війни їхній флот
уже перевершував карфагенський. І саме в морській битві в 241 р.
до н. е. Рим здобув вирішальну перемогу над супротивником.
Після цього розгромлений Карфаген був змушений поступитися
римлянам Сицилією й виплатити їм понад 80 тонн срібла!
Рис. 1. Бойові кораблі Риму часів Пунічних війн.
Римляни винайшли перекидні містки з гаками на
кінцях. Цими містками римська піхота переходи-
ла на палубу ворожого корабля та розпочинала
рукопашний бій, у якому не мала рівних

238. 237
2. «Ганнібал біля воріт!» Поразка на якийсь
час послабила Карфаген, але його правителі були
сповнені рішучості продовжувати боротьбу проти
Риму. Завдяки багатствам своїх володінь карфа-
геняни швидко відновили сили й знову набрали
велике військо. У 221 р. до н. е. карфагенська
армія проголосила своїм командувачем Ганнібала
(рис. 2). На той час йому виповнилося 25 ро­ків.
Але, незважаючи на молодість, він був уже загар-
тованим у боях воїном і вправним полководцем. За
переказом, ще дев’ятирічним хлопчиком Ганнібал
заприсягся у вічній ненависті до Риму. І цій при-
сязі він залишався вірний усе життя.
Римська влада з тривогою стежила за новим
посиленням Карфагена. Особливо її хвилювало те,
що карфагеняни з кожним роком розширювали
межі своїх володінь на Піренейському півострові.
Адже римляни й самі давно прагнули захопити ро-
дючі й багаті на метали землі Іспанії. Тому в 218 р.
до н. е. вони оголосили Карфагену війну.
Однак Ганнібал зумів завдати удару першим.
Восени 218 р. до н. е. його війська, рушивши
з Іспанії, перейшли через Альпи й вдерлися до
Італії. Цей перехід дорого коштував карфагенянам.
Альпи зустріли їх снігом і кригою, смертоносни-
ми обвалами (рис. 4). Люди й тварини ковзали
вузькими стежками й зривалися в прірви. За два
тижні Ганнібал утратив у горах майже половину
свого війська. Але головна мета переходу була
досягнута. Карфагенська армія з’явилася в Італії
набагато раніше, ніж на те очікували римляни.
У роки Другої Пунічної війни на морі пану-
вав, як і раніше, римський флот, також сильною
була прекрасно організована римська піхота.
Проте, Ганнібал провів в Італії більш як 15 років
і за весь цей час не зазнав жодної серйозної по-
разки! Завдяки його полководницькому талантові
й чудовій кінноті карфагеняни здобули безліч
блискучих перемог.
Особливо страшної поразки Ганнібал завдав
римлянам у 216 р. до н. е. у битві біля міста Канни.
Римська армія була вдвічі більшою за карфагенську,
але Ганнібал зумів майстерним маневром оточити її
Рис. 2. Видатний
полководець
Ганнібал.
Стародавній скульп­
турний портрет
Рис. 3. Перемо­
жець Ганнібала
Сципіон Африкан­
ський

239. 238
та знищити. Із 80 тисяч римських воїнів загинуло 70 тисяч! Решта
потрапила в полон або розбіглася. А Ганнібал продовжив переможну
ходу Італією. Був навіть момент, коли його війська були за кілька
кілометрів від Риму. Їхня несподівана поява викликала там велику
тривогу. «Ганнібал біля воріт!» — із жахом вигукували смертельно
перелякані городяни. Але Рим тоді був неприступним містом, і, ро-
зоривши його околиці, Ганнібал рушив далі.
Однак згодом великому полководцеві ставало дедалі важче
здобувати перемоги. Із самого початку Ганнібал розраховував, що
його підтримають усі скорені Римом народи Італії. Але ці надії
не зовсім справдилися. Дійсно, на бік Карфагена перейшли й ґал-
ли, і деякі італіки. Але всі племена Центральної Італії зберегли
вірність Риму. Спроби ж карфагенян дістати підкріплення з моря
були рішуче зупинені римським флотом. Із кожним боєм сили
Ганнібала танули…
3. Закінчення війни. У боротьбі з Ганнібалом римляни ви­
явили надзвичайну згуртованість і стійкість. Воюючи в Італії, вони
захищали рідну землю, і це давало їм додаткові сили. Влада Риму
над країною виявилася значно міцнішою, ніж очікував Ганнібал.
У перші роки війни римляни зазнавали одну поразку за іншою,
утрачали десятки тисяч воїнів. І щоразу за допомогою італійських
союзників вони знаходили можливість відновити сили. А після ка-
тастрофи біля Канн до армії призивалися навіть раби й засуджені
Рис. 4. Перехід армії Ганнібала через Альпи.
Сучасний малюнок

240. 239
злочинці! Зрештою зусилля римлян принесли свої здобутки. На
кінець війни їхні війська за кількістю вже набагато перевищували
карфагенські. Ударна римська армія на чолі з молодим таланови-
тим воєначальником Сципіоном висадилася в Африці й здобула
низку значних перемог. Тепер уже над Карфагеном нависла за-
гроза поразки. З Італії був терміново відкликаний на батьківщину
Ганнібал. Однак він уже не міг урятувати становища. У 202 р.
до н. е. Сципіон завдяки великій перевазі римлян у кінноті роз-
бив свого великого супротивника біля міста Зама. І в цій битві
Ганнібал діяв як доблесний вождь. Але сила була на боці римлян,
і вперше в житті йому довелося тікати з поля бою.
Після поразки біля Зами Карфаген припинив опір. У 201 р.
до н. е. супротивники підписали мирну угоду. За її умовами,
Карфаген мав виплатити римлянам небачену на той час суму —
більш як 260 тонн срібла! Він позбавлявся майже всіх збройних
сил і права надалі вести війни без дозволу римської влади. Друга
Пунічна війна завершилася повною перемогою Риму.
Розгромивши Карфаген, Рим став найсильнішою державою
Західного Середземномор’я.
Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Яскрава особистість Ганнібала викликала інтерес у багатьох давніх ав-
торів. Перед вами — дві характеристики великого полководця. Перша з них
належить римському історику Титу Лівію, друга — давньогрецькому історику
Полібію.
1. Ганнібал ніколи не втомлювався й не занепадав духом. Він зносив із рів-
ним терпінням як спеку, так і холод. Їв і пив стільки, скільки потребував організм,
а не заради задоволення. Розподіляв час для чатування й сну, не звертаючи
уваги на день і ніч — відпочивав тільки у вільні від роботи години. Він не ко-
ристувався м’якою постіллю й не вимагав на час сну тиші. Одягом він анітрохи
не відрізнявся від своїх воїнів, і впізнати його серед них можна було тільки за
конем й озброєнням. Як у кінноті, так і в піхоті він залишав далеко позаду всіх
інших. Він першим уступав у бій та останнім залишав бойовище.
Але разом із цими високими достоїнствами він однаковою мірою був наді-
лений і жахливими вадами. Його жорстокість доходила до нелюдськості, а його
віроломству не було меж. Він не знав ані правди, ані чесноти, не боявся богів,
не дотримував клятви, не поважав святині.
2. Нелегко судити про характер Ганнібала: для карфагенян він був людиною,
яка прагне особистої вигоди й наживи, римляни ж уважали його жорстокосер-
дим. Але хіба можна не дивуватися військовому мистецтву Ганнібала та його
хоробрості? Адже за шістнадцять років війни в Італії він жодного разу не вивів
свої війська з бойовища! Подібно вправному кермовому, він тримав у покорі
величезні різнорідні полчища. Його військо складали різні народи, і між ними
не було нічого спільного ні в мові, ні в законах і звичаях. Однак мудрість вождя
привчила їх коритися всім його наказам, його залізній волі.
У чому головна відмінність цих характеристик? Чим, на вашу думку, це можна
пояснити?

241. 240
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Чому війни між Римом і Карфагеном називаються Пунічними? 2. У чому
полягала головна причина цих війн? 3. Чим закінчилася Перша Пунічна
війна? 4. Другу Пунічну війну часто називають Ганнібаловою. Як ви гадає-
те, чому? 5. Розкажіть про похід Ганнібала до Італії. 6*. За текстом пунк­-
тів 2 і 3 визначте головні причини перемоги Риму в Ганнібаловій війні. 7. Що
принесла Риму перемога в Другій Пунічній війні? 8. Відкладіть на «лінії часу»
роки Пунічних війн і дати битв Ганнібалової війни.
§ 46. Рим — володар Середземномор’я
…Вулицями Риму рухається урочиста процесія. Її вітає
багатотисячна юрба радісних городян. Усі погляди звернені до
розкішної колісниці, запряженої білосніжними конями. У ній,
увінчаний лавровим вінком і одягнений у вигаптуване золотом
пурпурне вбрання, стоїть головний герой дійства — славетний
полководець. Під його командуванням римляни здобули перемогу
у важкій війні. Сьогодні воїни-переможці на очах співгромадян
женуть полонених, супроводжують нескінченну низку візків із
захопленим у ворога майном. Тепер усе це належить Риму! Таким
був тріумф — урочисте повернення до столиці переможного вій-
ська по закінченні особливо важливих війн.
Після перемоги над Ганнібалом у римлян було ще чимало
приводів для тріумфів. І кожний такий успіх наближав їх до сві-
тового панування.
1. Рим та елліністичні держави. У II ст. до н. е. в усьому
Середземномор’ї не було сили, здатної встояти перед Римом.
Колись могутні елліністичні держави були ослаблені постій-
ними війнами. Римляни ж, вірні своєму випробуваному правилу
Рис. 1. Дії легіонера в бою

242. 241
«Розділяй і володарюй!», уміло використовували
це. Вони раз у раз зіштовхували між собою непри-
миренних супротивників, а потім самі завдавали
їм смертельних ударів.
На початок II ст. до н. е. найбільшою ел-
ліністичною державою було Сирійське царство.
Вирішальна битва між римлянами й сирійцями від-
булася в 190 р. до н. е. біля міста Магнезія в Малій
Азії. Сирійське військо кількісно перевищувало
римську армію більш ніж удвічі. Особливу ж надію
супротивники римлян покладали на великий загін
бойових слонів. Однак поява лютих велетнів не
збентежила легіонерів. Досвід боротьби з Пірром
і карфагенянами навчив їх, як діяти проти «тан-
кових військ» давнини. Слонів обсипали градом
стріл і дротиків, і ті, перелякані, повернули назад
— на сирійську піхоту, яка йшла за ними. Зім’ята
власними слонами, грізна фаланга вмить перетво-
рилася на жалюгідну юрбу смертельно наляканих
людей. А римські мечі нещадно разили їх одного
за одним. Якщо вірити давнім історикам, римля-
ни втратили в цій битві трохи більше 300 воїнів,
а втрати сирійців становили 50 тисяч осіб!
Сирійське царство так і не відновило свої
сили після цього розгрому й невдовзі розпалося.
Римлянам же дісталася майже вся Мала Азія.
Наступною країною, яка була розгромлена
Римом, стала Македонія. Тричі ці держави сходи-
лися в запеклих кровопролитних війнах. Зрештою
все вирішилося в 168 р. до н. е. в битві біля маке-
донського міста Підни.
Перший удар македонян був настільки стрім-
ким і сильним, що римські легіони змушені були
відступити до пагорбів, де розміщувався їхній
табір. Супротивник захопився переслідуванням,
і це його згубило. Потрапивши на нерівну міс-
цевість, македонська фаланга мимоволі розпалася.
І відразу ж у проломи, що утворилися в її рядах,
кинулися легіонери… Усе скінчилося менш як за
годину. 20 тисяч македонян залишилися лежати
на полі бою. Їхній цар ганебно втік, а пізніше
змушений був здатися римлянам. Македонське
царство припинило своє існування.
Рис. 2. Сирійський
цар Антіох ІІІ був
грізним противни-
ком. Намагаючись
розширити межі
своїх володінь,
він успішно вою-
вав на Сході, за
що був прозваний
Великим. Однак по-
разка в битві при
Магнезії призвела
до занепаду
держави Антіоха
Рис. 3. Персей —
останній цар
Македонії, війсь-
ко якого було роз-
громлене в битві
при Підні

243. 242
Незабаром на боротьбу проти Риму піднялися міста Греції.
Вони об’єдналися в союз і зуміли зібрати велику армію. Проте
в 146 р. до н. е. вона була вщент розбита римськими легіонами.
Розправа над бунтівними містами виявилася суворою. Їхні фор-
течні стіни були знищені, громадяни обеззброєні, багато десятків
тисяч людей продані в рабство. Тільки Афінам і Спарті, які не
брали участі в боротьбі проти Риму, із поваги до їхньої колишнь-
ої величі були збережені «свобода» і «права союзників римського
народу».
2. «Карфаген має бути зруйнований!» Цими словами закін-
чував усі свої виступи в Сенаті впливовий римлянин Катон. На
той час після закінчення Ганнібалової війни минуло вже близько
50 років. Звідки ж така палка ненависть до вже давно поваленого
ворога й неприборкана рішучість його знищити?
На середину II ст. до н. е. Карфаген зумів оправитися від
поразки в Другій Пунічній війні. Отже, багато хто з римлян побо-
ювався, що він знову може перетворитися на небезпечного ворога.
Але, головне, вони жадали заволодіти родючими землями й незлі-
ченними багатствами карфагенян.
У 149 р. до н. е. Рим розпочав Третю Пунічну війну. Цього
разу сила була на його боці. У 146 р. до н. е. після тривалої об-
логи римські солдати ввірвалися до карфагенської столиці. Усі її
жителі були перебиті або продані в рабство. Карфаген був дощенту
розграбований. За наказом Сенату його руїни зрівняли із землею,
а місце, де нещодавно було квітуче місто, розорали на знак вічного
прокльону. Мрія Катона та його однодумців здійснилася!
Рис. 5. Бойові слони. Cучасний малюнокРис. 4. Римська кіннота. Cучасний
малюнок

244. 243
Рис. 6. Користуючись
багатствами провінцій,
римляни водночас зроби-
ли значний внесок у роз-
виток підкорених країн,
прилучили їхні народи до
римської культури. Цей
чудовий театр археоло-
ги відкрили в одній з іс-
панських колоній Риму
А ще через кілька років римські легіони
підкорили іспанські племена, що чинили їм за-
пеклий опір, і вийшли до берегів Атлантичного
океану!
У результаті здобутих перемог у II ст. до н. е. Рим став
наймогутнішою державою всього Середземномор’я.
3. «Маєтки римського народу». Підко­
рені країни римляни перетворювали на свої
провінції. Так називалися нові області Римської
держави, приєднані до Італії. Там постійно пе-
ребували римські війська, завжди готові дати
опір ворогу чи придушити бунт місцевого насе-
лення. Римляни господарювали в провінціях,
як у власних маєтках. Вони розпоряджалися
всіма їхніми природними багатствами, розда-
вали провінційні землі своїм колоністам, за
борги перетворювали місцеву бідноту на рабів.
І всі скорені народи мали справно сплачувати
податки в римську скарбницю (рис. 6).
Прибутки від провінцій були головним джерелом збагачення
й процвітання Римської держави.
Століттям пізніше, за часів найвищої мо-
гутності Риму, поет Вергілій, звертаючись до
своїх співгромадян, писав:
Статуї краще за тебе нехай роблять інші
народи,
Судять людей і майбутнє за рухом світил
сповіщають.
Римлянине, своє славне мистецтво не забувай:
Владно народами правити, мир і порядок
вчиняти,
Скорених мудро щадити й карати усіх бунтарів.
І, вочевидь, не було тоді римлянина, який
був іншої думки!
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Що давні римляни називали «тріумфом»? Що означає це слово в сучас-
ній мові? 2. Із якими державами й народами воювали римляни в II ст.
до н. е.? 3. Якими були ці війни з боку Риму — оборонними чи загарбницьки-
ми? Обґрунтуйте свою відповідь. 4. Розкажіть про битви біля Магнезії й Підни,
узяття Карфагена. Покажіть на лінії часу дати цих подій. 5. Що таке провінції?
Чому їх називали «маєтками римського народу»? 6*. Як ви розумієте зміст
віршів Вергілія? До чого закликав поет своїх співгромадян?

245. 244
Після того як римляни встановили
свою владу в Середземномор’ї, Римська
республіка перетворилася на світову дер­
жаву. Римляни використовували у своєму
господарстві працю незліченної кількості
рабів, жителів скорених країн. У той же час
у самому центрі Римської держави заго-
стрилися протиріччя між різними групами її
населення. Вони переросли в громадянські
війни — озброєну боротьбу громадян однієї
держави. Їхньою першою жертвою став на-
родний трибун Тиберій Гракх, що виступив
на захист хліборобів Італії.
Розбрат, смута й громадянські війни
складають історію Римської республіки
II—I ст. до н. е. Сенат, до якого входили
представники багатих аристократичних
родів, переслідував свої корисливі цілі й не
мігзабезпечитикраїніспокій.Кровопролитні
війни зміцнювали вплив найбільш видатних
полководців. У боротьбі за владу вони спи-
ралися на віддані їм легіони. Але і їм на пре-
велику силу вдалося придушити грандіозне
повстання рабів, що спалахнуло в Італії.
Нещадна громадянська війна за вла-
ду над Римом закінчилася перемогою
Октавіана Августа. Його правління вва-
жається початком Імперії — нового періоду
в історії Риму. Тепер Римською державою
одноосібно правили імператори, що зміню-
вали один одного.
Розділ 11. Століття змін:
від республіки до імперії
Провінції:
— Британія
— Галлія
— Тарракона
— мавританія
— Германія
— сицилія
— африка
— іллірік
— Македонія
— Ахайа
— Кірена
— Дакія
— Мезія
— Віфінія і Понт
— Азія
— Іудея
— Сирія
— Арменія
— Месопотамія
— Єгипет
1
Римська імперія в ІІ ст. н. е. — Міста
— Кордони
— християнські
общини
— Походи Траяна
у 98—117 рр.
2
3
4
5
6
7
8
9
1 2
1 3
1 4 1 8
1 7
2 0
1 1
1 9
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
1 5
Рим
ІТА
ЛІЯ
Карфаген
Афіни
Нікея
Херсонес
Антіохія
Александія
Пергам
1 6
Єрусалим
Масове розорення
італійських селян
Початок грома-
дянських війн
Юлій Цезар Єгипет стає римською
провінцією
II ст. 133 87 73—71 100—44 44—30 30 30—14 р. н.е.
р. до н. е.
Земельний закон
Тиберія Гракха
Повстання рабів під
проводом Спартака
Продовження гро-
мадянських війн
Правління
Октавіана Августа
1 0

246. 245
§ 47. Римська республіка — рабовласницька держава
Рис. 1. Раби в каменоломнях
Рис. 2. Кайдани для рабів
Жодна держава давнього світу не
мала такої кількості рабів, як Рим. Навіть
найбідніші громадяни мали одного-двох
невільників. Людина, що не мала жодного
раба, уважалася жебраком.
У III—II ст. до н. е. рабовласництво стає важливою
частиною життя римського суспільства.
1. Слідом за переможними римськими
легіонами йшли торговці. Легіонер після
вдалого бою ставав власником полонених,
але що з ними робити в поході? Тому воїн
за безцінь продавав їх торговцеві, а той уже
перепродував далі. Римляни перетворюва-
ли на рабів не тільки воїнів, але й мирних
жителів, тому що раби були прибутковою
частиною військової здобичі. Так люди ста-
вали товаром.
Торгівля людьми приносила великі
статки. Справжнє полювання на невіль-
ників улаштовували пірати-работорговці.
Вони нападали на торговельні судна й при-
бережні селища й продавали в неволю всіх,
хто не встиг утекти.
У підкорених Римом провінціях лю-
дей продавали в рабство за борги. Бідняк,
щоб урятувати своїх дітей від голодної
смерті, міг продати їх у рабство.
Серед невільників було багато дітей
рабинь. Люди, що народилися в неволі,
були найбільш працьовитими, слухняними
й покірливими рабами, адже вони просто
не знали, що таке свобода.
У II—I ст. до н. е. ринки рабів запов-
нилися невільниками.
Побуваємо на одному з них…
2. Мабуть, найпохмурішим місцем
у Римі був відомий на всю країну Бичачий
ринок. Тут продавали худобу і… людей.
Уявіть собі таку картину: на дерев’я­
ному помості, що повільно обертається,
стоять оголені люди — жінки й чоловіки,

247. 246
діти й старі. У кожного на грудях висить дерев’яна табличка, на
якій записані вади цього «живого товару». Зате достоїнства невіль-
ників голосно розхвалює продавець: «Дівчинка-грекиня, близько
6 років. Здорова, міцна, добре вихована. У злодійстві помічена
не була. Годиться для будь-якої домашньої роботи. Буде чудовою
служницею, нянькою або пралею. Коштує всього 250 денаріїв!»
(Денарій — римська срібна монета).
Покупці прискіпливо оглядають «товар»: мацають м’язи,
оглядають зуби. Вони змушують невільників піднімати гирі, адже
хворий слабкий раб нікому не потрібний. Удалим придбанням ува-
жався раб-фахівець: кухар, учитель, поет, перукар, бібліотекар,
актор. Багатії скуповували рабів одразу по кілька осіб, «оптом»,
а потім уже вирішували, як їх використовувати.
Ринки рабів були в кожному великому місті римських во-
лодінь, але найбільші — у Сицилії й Греції. Як свідчать докумен-
ти, на острові Делос продавали до 10 тисяч рабів на день!
3. Багато невільників працювало в сільському господарстві.
Вони обробляли землю, доглядали за рослинами, збирали врожай,
випасали худобу. Римляни не купували робочих тварин, якщо цю
роботу могли виконати раби, адже утримання людей обходилося
значно дешевше. Тому раби обертали жорнова млинів, водяні ко-
леса, запускали в дію важкі преси. Багато хто вважав, що раб має
працювати до самої смерті й не повинен знати нічого, крім роботи,
сну та їжі. Постарілого раба залишали вмирати на пустельному
острові посеред Тибру.
Раби працювали в ремісничих майстернях, де виконували
найважчу й брудну роботу. Купці використовували їх як вантаж-
ників і веслярів на торговельних суднах.
Рис. 3. Трудівники
в ланцюгах

248. 247
У маєтках заможних римлян було багато рабів, які підтри-
мували там чистоту й затишок, виховували й навчали панських
дітей, готували їжу, доглядали за садом і свійськими тваринами.
Домашні раби — слуги й служниці, актори й танцівниці, поети
й охоронці — перетворювали життя своїх панів на нескінченне
свято. Але рабовласником була не тільки окрема людина. Римська
держава, її міста й храми також володіли численними рабами.
Державні раби будували дороги й мости, фортеці й канали. Міські
раби зносили старі будинки, чистили каналізацію, будували водо-
проводи. Храмові раби обслуговували храми й святилища, брали
участь в обрядах.
І хоча життя раба скрізь було жахливим, найстрашнішим
місцем для нього були рудники. У глибоких шахтах, при світлі
жалюгідного світильника невільники добували мідну або срібну
руду. Вони майже ніколи не піднімалися на поверхню. Молоді
сильні чоловіки швидко перетворювалися тут на сліпих знесиле-
них інвалідів і гинули.
4. Рабів було так багато, що їх убивали заради задоволення.
Оскільки серед рабів були захоплені в полон воїни, стали влашто-
вувати гладіаторські бої, щоб насолодитися їхньою майстерністю.
Гладіатори — це раби, яким давали зброю й примушували битися
один з одним. Нагородою переможцеві було його життя.
Від кінця III ст. до н. е. улюбленою розвагою римлян стали бої гладіаторів.
Бійці-гладіатори мали бути сильними, тому їх добре годува-
ли. Рукопашного бою вони навчалися в спеціальних школах. Для
гладіаторських боїв будували схожі на стадіони амфітеатри, які
іноді вміщували десятки тисяч глядачів. У дні вистав трибуни ам-
фітеатрів були переповнені. Гладіатори боролися парами або загін
Рис. 4. «Убий його!». Жити
або вмерти поваленому
чи пораненому гладіато-
рові, вирішували глядачі.
Якщо вони опускали великі
пальці руки донизу, це бу-
ло смертним вироком для
гладіатора

249. 248
проти загону. Їм видавали обладунки та зброю воїнів підкорених
народів. На арені розігрувалися криваві видовища.
Іноді римляни влаштовували сутички гладіаторів із голодни-
ми хижаками. Під час свят і військових тріумфів гладіаторські бої
тривали тижнями. У ці дні на арені часто міняли пісок, який не
встигав усотувати кров тисяч людей і тварин.
5. Римські раби перебували під повною владою пана, який
розпоряджався їхнім життям і смертю. Раб не мав ніяких прав
і майна. Римляни називали невільників «знаряддям, що вміє го-
ворити».
Життя римських рабів мало відрізнялося від життя худо-
би. У раба не було навіть імені. Зазвичай невільникові давали
прізвисько, пов’язане з його походженням або особистими прик­
метами: Фракієць, Галл, Іноземець, Рудий. Заради забави рабів
називали іменами грецьких богів і царів: Діонісій, Александр,
Антігон. Іноді римські невільники мали знущальні прізвиська,
наприклад Фелікс — «Щасливий».
Римляни вважали, що рабів треба тримати в страху. Тому за
найменшу провину їх жорстоко карали: сікли різками, надягали
на руки й ноги залізні кайдани або тугі дерев’яні колодки, кидали
до домашньої в’язниці чи відсилали на рудники. Рабів-злочинців
розпинали на хрестах.
У відповідь на гноблення й знущання невільники псували
майно, калічили робочу худобу, утікали, убивали ненависних на-
глядачів, управителів, панів.
Деякі римляни ставилися до невільників милостиво: улашто-
вували їм свята, вихідні дні, не забороняли мати родину. Умілим
і кмітливим рабам дозволяли займатися ремеслом або торгівлею,
Рис. 5. Бестіарії. Гладіаторів, яких примушували боротися левами, тиграми, ведмедя-
ми, леопардами називали бестіаріями

250. 249
але за умови, що більшу частину прибутку одержить господарь.
Іноді рабові вдавалося на власні гроші купити собі волю. Зрідка
поблажливі хазяї відпускали на свободу найбільш слухняних
і вірних рабів: так з’явилися вільновідпущені. Тривалий час вони
залишалися залежними від хазяїв, мали їм допомагати в старості
й ділитися своїми прибутками.
Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
На надгробній плиті вчені прочитали такий віршований напис:
…я був смертю жорстоко підтятий,
Тридцять років я прожити лиш міг, та не більше;
Вкоротив мені віку мій раб, але потім
Сам кинувся в бурхливий потік головою униз:
Так у пана життя він забрав і у себе…
Про яке явище в житті римських рабів свідчить цей надгробний напис?
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Використовуючи текст пункту 1 параграфа, визначте основні джерела
рабства в Давньому Римі. 2. Що таке ринок рабів? 3. Де й як римляни ви-
користовували працю рабів? 4*. Хто такі гладіатори? Чи могли гладіаторські
бої виникнути в Афінах? 5. Розкажіть про життя римських рабів. Як римляни
ставилися до невільників? Як вони боролися зі своїми гнобителями? 6. Хто такі
вільновідпущені? Чи можна їх уважати цілком вільними людьми? 7*. Доведіть,
що Римська республіка була великою рабовласницькою державою. 8. Дайте
назви пунктам параграфа.
§ 48. Початок громадянських війн
1. Поразка переможців. У середині II ст. до н. е. володіння
Риму ставали все більшими. Знать багатіла. Але в той же час се-
ред римлян з’явилося багато бідних людей. Чому ж одні багатіли,
а інші, навпаки, біднішали?
Беручи участь у завойовницьких походах, селяни на три-
валий час залишали свої помешкання. Через довгу відсутність
чоловіків господарство занепадало: порожніли поля, усихали сади
й виноградники. Прості трудівники опинялися в борговій залеж-
ності від багатіїв-сусідів.
Повернувшись додому, колишні воїни тяжко працювали, щоб
розрахуватися з боргами, сплатити податки, підняти господарство.
І от урожай зібраний. Селянин поспішає на ринок продати його та
бачить масу дешевих продуктів із підкорених провінцій.
Та основними конкурентами селян були власники великих
рабовласницьких вілл. Раби-іноземці виробляли величезну кіль-
кість дешевих продуктів: хліба, м’яса, вина, маслинової олії,
овочів і фруктів. Селянські товари коштували дорожче.

251. 250
Не витримуючи конкуренції, селяни змушені були продавати
свої ділянки багатіям, а іноді ті забирали їх за борги.
Загарбницькі війни Риму в II ст. до н. е. призвели
до масового розорення італійських селян.
Утративши надію на справедливість, колишні воїни-пере-
можці залишали свої землі та рушали до великих міст. Так селяни
ставали пролетарями — громадянами без власності. Чим же вони
жили? Випадковими заробітками й безкоштовними роздачами
хліба, підтримуючи кожного, хто обіцяв їм краще життя.
2. Закон про землю Тиберія Гракха. Згідно із законом,
люди без власності не мали права бути воїнами. Таким чином, ро-
зорення селян послабило римську армію. Це хвилювало багатьох
впливових людей, які хотіли продовжувати завойовницькі війни.
Захисником селянства став Тиберій Семпроній Гракх (162—133 рр.
до н. е.). Висту­паючи в Народних зборах, він так казав про се-
лян: «Позбавлені даху, блукачами бродять усюди з дружинами
й дітьми. Вони боролися і вмирали за чужу розкіш і багатства. Їх
називають владиками світу, а вони не мають і клаптика землі».
Тиберія палко підтримала значна частина римської громади.
У 133 р. до н. е. Гракх був обраний народним трибуном. Він
запропонував новий закон, згідно з яким кожна родина не повин-
на була мати більш як 250 гектарів суспільної землі. Надлишки ж
належало забрати й розділити між тими, хто цього потребує.
Однак інший трибун наклав вето на новий закон. Тоді Гракх,
порушивши вікові традиції, відсторонив його від влади. Закон був
прийнятий, а Тиберій очолив комісію з наділення селян землею.
Рис. 1. На віллі рабовласника

252. 251
Але в Гракха та його прихильників були могутні вороги.
«Наші раби перетворили колишні пустища й болота на квітучі
сади й родючі ниви. Чому ми повинні віддавати ці землі бося-
кам?» — обурювалися вони.
Сенатори обвинуватили Гракха в тому, що він хоче стати
царем. Озброївшись палицями, «поважні старці» ввірвалися на
Народні збори. Сторопілі свідки цієї події не змогли їм перешко-
дити. Сенатори та їхні поплічники вбили Тиберія Гракха й кинули
його тіло у води Тибру.
3. Гай, брат Тиберія. Справу Тиберія продовжив його мо-
лодший брат Гай Семпроній Гракх (153—121 рр. до н. е.). Через
десять років після загибелі Тиберія багатотисячна юрба обрала
молодшого Гракха народним трибуном.
У 123 р. до н. е. Гай Гракх прискорив роздачу землі біднякам
не тільки в Римі, але й у завойованій Африці. За пропозицією
трибуна будували нові дороги, у містах продавали дешевий хліб.
Гракх хотів оголосити римськими громадянами всіх вільних жи-
телів Італії.
Однак римська знать не бажала ділитися своїми правами
й привілеями. Багатії збирали сили й озброювали своїх прихиль-
ників. За свідченням римського історика, відбувалися «заворушен-
ня, які не знали меж». Сенатори запропонували Народним зборам
скасувати деякі закони Гракхів. Почалася кривава бійня. Гай
Гракх із друзями й однодумцями укріпився на пагорбі Авентін.
Однак вони не змогли стримати натиск численних ворогів, яким
допомагали найманці — критські лучники. У священному гаю Гай
Гракх добровільно прийняв смерть від рук вірного раба.
Загибель Гракхів не примирила римських громадян. 80 тисяч
селян, які одержали землю, уважали Гракхів героями. Інші ж об-
винувачували їх у заколотах і порушенні вітчизняних традицій.
Рис. 2. Селянська
праця

253. 252
Заколот — кровопролитні дії проти законної влади.
Боротьба за владу й багатства тривала, тому римська армія
не могла залишитися осторонь.
4. Від ополчення до найманого війська. Наприкінці II ст.
до н. е. в організації римського війська відбулися значні зміни.
Тепер усі бажаючі громадяни незалежно від свого статку могли
стати воїнами. За свою службу легіонери одержували частку здо-
бичі, продукти й гроші. Так військо стало найманим. Лави легіо-
нерів поповнювали пролетарі й збіднілі селяни. Такі солдати всім
були зобов’язані своєму полководцеві й вірно слугували йому.
Наприкінці II ст. до н. е. римське військо перетворилося
на постійну професійну армію.
Після шістнадцяти років сумлінної служби легіонери ставали
ветеранами. Виходячи у відставку, вони одержували багаті пода-
рунки й великі земельні наділи від полководців, тому відчували
подяку саме до них, а не до держави.
Таким чином, армія стала надійним знаряддям у боротьбі
полководців за владу. Римський історик писав: «Гуркіт зброї за-
глушив голос закону».
5. Громадянська війна — шлях до єдиновладдя. На по-
чатку I ст. до н. е. боротьба за владу спалахнула з новою силою,
розділивши римське суспільство на дві ворогуючі партії.
Оптимати виражали інтереси знатних аристократичних
родів Сенату. Популяри виступали за надання більшої влади
Народним зборам і трибунам, відбиваючи настрої значної частини
населення республіки.
На чолі популярів стояв талановитий полководець Гай
Марій, а його супротивником був Корнелій Сулла. Малоосвічений,
Рис. 3. Брати Гракхи Рис. 4. Гай Марій Рис. 5. Сулла

254. 253
але рішучий Марій прославився блискучими
перемогами над дикими кімврами й тев-
тонами, що вторглися в Північну Італію.
Знатний і хитрий Сулла розгромив війська
понтійського царя Мітридата VI, який нама-
гався відібрати володіння Риму в Східному
Середземномор’ї. Обидва полководці спира-
лися на вірні їм війська.
Уперше в римській історії армія вступи-
ла в рідну землю, як у ворожу країну. Кілька
разів Рим переходив із рук у руки. Захоплення
міста Марієм у 87 р. до н. е. супроводжувалося
жорстоким терором — беззаконним і безкар-
ним знищенням супротивників, присвоєнням
їхнього майна й багатств.
Так у Римській республіці почалися
громадянські війни. Зникла повага до закону,
держави, батьківщини.
Громадянська війна — озброєна боротьба за владу
між громадянами однієї держави.
Після смерті Марія владу в Римі захопив
Сулла. За спеціальними списками протягом
нетривалого часу в Римі було схоплено й убито
десятки тисяч імовірних супротивників Сулли
й просто багатих людей. За словами історика,
«не залишилися незаплямованими вбивством
ані храм, ані гостинний двір, ані рідна домівка.
Чоловіків різали на очах дружин, дітей — на
очах матерів». Громадян охопив жах. Сенат
і Народні збори слухняно оголосили Суллу
диктатором — «для видання законів і вста-
новлення порядку в державі».
Таким чином, унаслідок громадянських
війн у Римі утвердилася диктатура — влада
однієї людини.
Рис. 6. Мітридат
Евпатор — прави-
тель Понтійського
царства, головний
противник римлян
у боротьбі за пану-
вання в Східному
Середземномор’ї на
початку І ст. до н. е.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Поясніть назву першого пункту параграфа. 2. Розкажіть про земель-
ний закон Тиберія Гракха. 3. Покажіть на «лінії часу» роки життя братів
Гракхів. 4. Чому братів Гракхів підтримували не тільки безземельні селяни,
але й багато знатних людей? 5. Які зміни відбулися в римській армії на
початку I ст. до н. е.? 6. Чому Корнелію Суллі вдалося встановити дикта-
туру в Римі? 7. Дайте визначення термінам пролетар, ветеран, терор,
диктатура.
Рис. 7. Римський
трибун

255. 254
§ 49. Повстання рабів під проводом Спартака
1. Повстання рабів у Сицилії. Сицилія була першою римсь-
кою провінцією. Родючі рівнини острова, безкраї виноградники,
поклади мармуру були ласим шматком для римських намісників
і рабовласників. Тут з’явилися великі маєтки, землі яких оброб-
ляли тисячі рабів. Історик Діодор писав: «Багатіючи протягом
тривалого часу й здобуваючи великі статки, сицилійці купували
безліч рабів. Ведучи їх юрбами, …вони накладали на них тавра
й відмітки. Пани обтяжували їх службою й дуже мало піклува-
лися про їхню їжу й одяг».
У другій половині II ст. до н. е. в Сицилії двічі спалахували
великі повстання рабів. На кілька років невільники навіть за-
хопили велику частину острова, оголосили про створення своєї
держави й обрали царя. Лише ціною великих зусиль римлянам
удалося придушити ці повстання.
У II ст. до н. е. в різних куточках римських володінь
неодноразово спалахували повстання рабів.
2. Рим напередодні повстання рабів. Смерть диктатора
Сулли не примирила римське суспільство. І його прихильники,
і супротивники прагнули зміцнити свою владу, зберегти й збіль-
шити багатства та привілеї. Ворогуючі сторони розраховували на
підтримку пролетарів, купуючи її подачками й щедрими обіцян-
ками міській бідноті — плебсу.
Давній ворог Риму цар Мітридат VI ускладнив ситуацію,
розпочавши нову війну. Рим був змушений направити до Малої
Азії найкращі війська й полководців.
Середземне море перебувало під владою піратів настільки,
що купці навіть не наважувалися виходити на своїх суднах у мо-
ре. Тому в багатьох містах Італії не вистачало навіть хліба.
Рис. 1. Страта рабів. Рельєф на срібному блюді

256. 255
3. Початок повстання. У місті Капуя існувала найвідоміша
в країні школа гладіаторів. У 73 р. до н. е. раби-гладіатори до-
мовилися втекти зі школи-в’язниці, але їх видав зрадник. І все-
таки більш як 70 рабів перебили варту й вирвалися на волю.
Вони сховалися на вершині загаслого вулкана Везувій, скелясті
й стрімчасті схили якого заросли колючим чагарником і диким
виноградом.
Проводирем утікачів став Спартак. Він був родом із гірської
країни Фракії, розташованої в північній частині Балканського пі-
вострова. За словами Плутарха, своєю надзвичайною сміливістю,
фізичною силою й зростом Спартак був схожий на варвара, але
розумом і гуманністю нагадував елліна. Він воював із римлянами
й потрапив у полон. Спартака відправили в гладіаторську школу,
де він став учителем фехтування.
Невільники з усієї округи бігли до Спар­така. Його загін
нападав на багаті маєтки, грабував їх, звільняв рабів. Проти
збіглих невільників влада вислала тритисячний військовий загін.
Командир загону розбив табір біля підніжжя вулкана й перекрив
єдину стежку, яка вела на вершину. Колишні раби опинилися
в пастці.
За наказом Спартака обложені сплели драбини з виноградної
лози, по них уночі спустилися зі стрімких круч і зненацька напа-
ли на римський табір із тилу. Своїм рішучим натиском повсталі
примусили римлян тікати, захопили зброю, спорядження й при-
паси. Це була перша велика перемога Спартака.
У 73 р. до н. е. почалося найбільше в історії давнього світу повстання рабів.
Рис. 2. Зображення гладіаторських
боїв часто прикрашали будинки й за-
міські вілли заможних римлян. Мозаїка
Рис. 4. Останній бій Спартака

257. 256
4. Армія рабів? Звістка про цю перемогу
рознеслася по півдню Італії. Незабаром загін
утеклих рабів перетворився на багатотисячне
військо. До Спартака бігли раби з маєтків
і ремісничих майстерень, пастухи й рудокопи.
Вони говорили різними мовами, поклонялися
різним богам, а багато хто ніколи навіть не
тримав зброї в руках.
Спартак розумів, що тільки організоване
військо повсталих зможе протистояти про-
фесійній римській армії. Тому він розділив
рабів на загони за національностями: галли,
греки, германці, самніти. Ковалі кували зб-
рою й спорядження. Гладіатори навчали своїх
товаришів військової справи. Повсталі навіть
створили кінноту, пригнавши табуни коней.
Спартак вимагав беззаперечного виконання
наказів, забороняв грабування й накопичення
золота. Керувати армією рабів йому допомага-
ли галл Крикс і грек Еномай.
5. Походи Спартака. На початок 72 р.
до н. е. вся південна Італія була охоплена пов-
станням. Військо рабів нараховувало більш
як 60 тисяч повсталих. Спартак повів свою
армію на північ, щоб вийти за межі Італії
й стати вільними. Але не всі повсталі хотіли
йти саме туди. 10 тисяч германців і галлів на
чолі з Криксом відокремилися від основного
війська. Загін Крикса був повністю знищений
римлянами в бою біля гори Гарган.
Військо Спартака не знало поразок.
Прой­шов­ши через усю Італію з півдня на пів-
ніч, колишні раби розбили три римські армії.
Здавалося, тільки Альпи відділяли повсталих
від волі… Але раптово Спартак повернув своє
військо на південь. Невідомо точно, чому пов-
сталі не залишили Італію. Можливо, перемоги
вселили їм упевненість у власних силах, і во-
ни вирішили, що здатні погубити ненависний
Рим? Із часів Ганнібала Риму жодного разу не
загрожувала така велика небезпека. Тільки
тепер до стін Вічного міста наближалися не
грізні пуни, а знехтувані раби. Сенат доручив
Рис. 5. Страта полоне-
них воїнів Спартака

258. 257
придушити повстання Марку Ліцинію Крассу — честолюбному
полководцеві й одному з найбагатших людей Риму. Воїни боялися
його більше, ніж Спартака, тому що Красс наказав страчувати
кожного десятого римлянина з тих, хто тікав із поля бою.
Для розгрому армії Спартака римляни використували всю міць своєї держави.
Спартак не став штурмувати Рим. Він привів армію на вузь-
кий півострів до берегів протоки, що розділяла Італію й Сицилію,
і хотів переправити своє військо на острів. Імовірно, він сподівався
на повстання місцевих рабів і встановлення в Сицилії своєї влади.
Пірати обіцяли Спартаку кораблі для переправи, але обманули
його. Повсталі самі зробили плоти, але їх із легкістю розкидала
буря. Тим часом Красс наказав відгородити перешийок від моря
до моря глибоким ровом і високим валом. Раби знову опинилися
в пастці. Настала холодна зима, що забрала життя ослабілих пов-
сталих: у них закінчилося продовольство.
6. Поразка повстання. Вируючий сніговій зимової ночі до-
помагав воїнам Спартака, які пішли на штурм укріплень Красса.
Легіонери не витримали запеклого натиску рабів, що рвалися до
волі. Спартак утратив багатьох воїнів, але знову врятував армію.
Перемога коштувала повсталим дуже дорого. Від уцілілої армії зно-
ву відокремився двадцятитисячний загін, який був майже відразу
знищений римлянами. На допомогу Крассу з Іспанії й Фракії по­
спішали загартовані в боях легіони. Тому Спартак вирішив дати
вирішальний бій до об’єднання всіх римських військ.
Розбіжності й розколи послабили армію Спартака.
Битва відбулася в 71 р. до н. е. Спартак спробував убити
Красса й навіть знищив кількох охоронців, але був поранений і бо-
ровся, стоячи на одному коліні. Легіонери порубали вождя рабів
на шматки. Римський історик Флор, що не відчував симпатії до
повсталих рабів, писав: «Сам Спартак, борючись у перших лавах
із дивною відвагою, загинув, як личить великому полководцеві».
Армія рабів була розбита. Шість тисяч спартаківців, узятих у по-
лон, були розіп’яті на хрестах уздовж дороги між Римом і Капуєю.
Давньоримські історики з неприхованою повагою писали про
Спартака. Для багатьох поколінь людей різних національностей
він став символом боротьби за волю.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. У якому становищі перебувала Римська республіка напередодні повстання
рабів? 2. Чому найбільше повстання рабів відбулося саме в Італії? 3. Складіть
простий план пункту 3 «Початок повстання». 4. Як змінився хід повстання після
перемоги рабів біля підніжжя Везувію? 5. Чому раби тривалий час перемагали
римське військо? 6. Чи можна повсталих рабів називати армією? 7. Чому
повстання зазнало поразки?

259. 258
Рис. 1. Гай Юлій Цезар
Рис. 2. Гней Помпей
Великий
§ 50. Цезар — єдиновладний правитель Риму
Українське слово «цар», російське — «царь», німецьке —
«кайзер» походять від латинського імені Цезар. Хто ж він та-
кий — Цезар?
1. «Триголове чудовисько». Після придушення повстання
рабів полководці й політичні діячі стали відігравати в Римській рес-
публіці велику роль. Але найбільш впливових і відомих було троє.
Перший серед них, Ліциній Красс, мріяв про підкорення
країн Сходу й захоплення їхніх легендарних багатств.
Другий — Гней Помпей — купався в променях слави непере-
можного полководця. Після перемоги над Мітридатом VI і серед-
земноморськими піратами він дістав прізвисько «Великий».
Третій, Юлій Цезар (100—44 рр. до н. е.),
тоді ще не прославився військовими перемога-
ми. Виходець зі знатного, але збіднілого пат-
риціанського роду, він був надзвичайно обда-
рованою й освіченою людиною, прекрасним
політиком, блискучим оратором. Цезар прагнув
нероздільно правити в Римі. У своїх промовах,
звернених до римського народу, він не скупив-
ся на лестощі й щедрі обіцянки. Простолюд
обожнював і всіляко підтримував його.
Інтереси Красса, Помпея і Цезаря виклю-
чали один одного. Але вони були небезпечними
суперниками, тому, за порадою Цезаря, вирі-
шили укласти «союз трьох мужів» — тріум-
вірат. Що могло їх об’єднувати?
Римляни боялися нової диктатури, адже
вони добре пам’ятали криваві звади Марія
й Сулли. Сенатори хотіли зберегти свою вла-
ду, але для цього їм потрібна була республіка.
Прихильники цього добре розуміли силу й не-
безпеку тріумвірату й називали його «триго-
ловим чудовиськом». Поет Тит Лукрецій Карр
писав:
Кров’ю співгромадян собі стан збирають
і жадібно
Збільшують багатства свої, нагромад-
жуючи на вбивство убивство.
Але реальна влада все-таки була зосеред-
жена в руках членів тріумвірату — тріумвірів,
тому що в Красса були гроші, у Помпея — легіо-
ни, у Цезаря — політичний геній. Цезар і став

260. 259
консулом. Він ухвалив кілька законів, вигідних союзникам. Коли
кожний із тріумвірів домігся бажаного, їхній союз розпався.
Красс, який був намісником Сирії, почав війну проти Парфії.
Але його армію розбила важкоозброєна парфянська кіннота. Красс
загинув, а 10 тисяч полонених легіонерів парфяни відправили бу-
дувати іригаційні споруди в Месопотамії.
Помпей Великий дістав у володіння багату Іспанію. Він
по-царському розплатився зі своїми ветеранами й помирився із
Сенатом. Юлій Цезар став намісником провінції Галлія, що про-
стяглася на північ від Італії.
2. «Жереб кинуто!» Новий намісник Галлії взявся до заво-
ювання тієї частини країни, де жили незалежні від Риму племена
галлів і германців. Цезар діяв за принципом «Розділяй і воло-
дарюй!». За десять років нескінченних війн він підкорив сотні
племен, знищив сильних варварських правителів, підніс римські
прапори на території Британії. Під владою Цезаря перебували зем-
лі, які за площею перевершували Італію. Віддані легіони й незлі-
ченні багатства, відняті в підкорених народів, дали честолюбному
Цезареві надію домагатися влади над Римом.
Сенат, стурбований могутністю намісника сусідньої Галлії,
у 49 р. до н. е. наказав Цезареві з’явитися до Риму для звіту. За
законами республіки він мав розпустити легіони й скласти повно-
важення намісника.
Рис. 3. Триумф у Римі

261. 260
Юлій Цезар із частиною легіону зупинив-
ся на березі прикордонної річки Рубікон. Він
став перед вибором: віддати себе до рук своїх
супротивників або переправитися з військами
на інший берег — до Італії. Другий варіант оз-
начав війну із Сенатом. Цезар міркував недов-
го. Він вигукнув: «Жереб кинуто!» — і віддав
наказ про переправу.
Стрімким маршем Цезар підійшов до Риму
й безперешкодно захопив його на радість своїх
численних прихильників. Влада перейшла до
нового диктатора. Помпей і його прихильники
втекли з країни, оголосивши себе захисниками
волі й республіки.
Боротьба за владу між Помпеєм і Цезарем спричинила нову
громадянську війну в Римі.
3. «Прийшов, побачив, переміг». Юлій
Цезар чудово розумів, якими небезпечними
для його диктатури є прихильники респуб-
ліки, тому негайно розпочав із ними війну.
Кровопролитні бої охопили римські колонії
в Іспанії, Африці, Малій Азії. Вирішальна бит-
ва відбулася в 48 р. до н. е. в Греції біля міс-
течка Фарсал. Війська Помпея в кілька разів
перевищували за кількістю легіони Цезаря,
тому республіканці чекали на черговий тріумф
свого вождя. Але полководницьке мистецтво,
рішучість і холоднокровність Цезаря змусили
непереможного Помпея залишити поле бою
й тікати до Єгипту, де він був убитий. Цар
Птолемей передав голову Помпея Цезареві на
знак своєї покірності.
Боротьба з прихильниками республіки
тривала ще довгі три роки. Цезар виявив та-
лант тонкого дипломата, безстрашного воєна-
чальника й підступного політика. Він позбавив
влади царя Птолемея, а його сестру Клеопатру
оголосив царицею Єгипту та своєю дружиною.
У Малій Азії диктатор здобув блискавичну
перемогу над сином Мітридата. До Сенату
прийшло послання про цю перемогу, що було
лаконічним за формою й принизливим за зміс-
том: «Прийшов, побачив, переміг».
Рис. 4. Роздавання
безкоштовного хліба.
Фреска
Рис. 5. Римський пат-
рицій, що несе погруд-
дя своїх предків. Багато
представників знатних
римських родів бояли-
ся втратити свої привілеї
й багатства, що дісталися
їм від «славних» предків.
Вони рішуче виступили
проти зміцнення одноосо-
бової влади Цезаря й від-
стоювали старі «респуб-
ліканські порядки»

262. 261
4. «І ти, Бруте?!» Повернення Цезаря до Риму позначилося
багатомісячними святами, гладіаторськими іграми й роздачею
хліба. 80 тисяч ветеранів і незаможних громадян одержали чудові
землі в провінціях. Тепер більшість сенаторів були ставлениками
Цезаря. Вони оголосили його довічним трибуном і диктатором,
а також верховним жерцем головного храму Юпітера. Цезар роз-
поряджався державою як єдиновладний правитель. Він казав:
«Республіка — ніщо, порожнє ім’я без тіла й обличчя».
Однак деякі знатні сенатори прагнули повернути колишні
порядки й улаштували змову. Серед них був Юній Брут — прийом-
ний син Цезаря, якому той беззастережно довіряв. 15 березня 44 р.
до н. е. під час засідання Сенату змовники зненацька вихопили захо-
вані під одягом кинджали й короткі мечі та накинулися на Цезаря.
Диктатор намагався захищатися металевою паличкою для письма.
Побачивши серед нападників прийомного сина, він вигукнув: «І ти,
Бруте?!». Це були останні слова Гая Юлія Цезаря. Мертвий прави-
тель лежав у калюжі крові біля підніжжя статуї Помпея.
Диктатор мертвий! Але чи врятована республіка? Більшість
сенаторів не побажали розставатися з багатствами й привілеями,
дарованими Цезарем. Усі боялися повстання римського плебсу
й легіонів. Змовникам довелося тікати до Греції. Диктатора уро-
чисто поховали й оголосили богом. Відтоді ім’я Цезар стало за-
гальним: так називали верховного правителя.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Що таке тріумвірат? Чому об’єдналися в союз такі різні люди, як Красс,
Помпей, Цезар? 2. Чому Цезар повів боротьбу за владу в Римі після заво-
ювання Галлії? 3*. Коли кажуть про важливе й відповідальне рішення, часто
використовують вираз «перейти Рубікон». Поясніть чому. 4. Поясніть назви
2 і 3 пунктів параграфа. 5. Чим влада Цезаря відрізнялася від влади кон-
сулів? 6. Покажіть на «лінії часу» роки життя Юлія Цезаря. Скільки років
прожив диктатор? 7. У чому схожі долі Красса, Помпея і Цезаря?
Рис. 6. Убивство Цезаря

263. 262
Розділ 12.
Могутність і загибель Римської імперії
Будь-яка цивілізація переживає час на-
родження, розквіту й загибелі. На рубежі на-
шої епохи римська держава й цивілізація пе-
реживали непростий етап своєї історії. Війни
між різними групами населення Римської
республіки, повстання рабів і скорених на-
родів змусили римлян перейти до одноосо-
бової форми керування країною — монархії.
Так виникла Римська імперія, наймогутніша
держава в історії Середземномор’я.
У I—III ст. н. е. Римська імперія
була величезною світовою державою,
влада якої поширювалася на землі
Європи, Азії та Африки.
Політична й військова перевага римлян
доповнювалася небаченим розквітом усіх
галузей культури. У науці й мистецтві, вій-
ськовій справі й сільському господарстві,
будівництві й архітектурі римляни широко
застосовували досвід греків і єгиптян, сирій-
ців і фінікійців, десятків інших народів, що
ввійшли до складу їхньої держави. Виникла
унікальна культура, що базувалася на до-
сягненнях мало не всіх давніх цивілізацій.
Могутність Риму трималася на гнобленні
народів імперії, усесиллі імператорів і ве-
личезному війську. Влада римських імпера-
торів не підлягала сумніву і, здавалося, буде
вічною. Але вже з середини III ст. Римська
імперія переживає важкі часи, її територія
зменшується. Віровчення християн і натиск
варварських народів похитнули неосяжну
Римську імперію, велич якої вдалося зберегти
тільки в східній її частині. Про ці драматичні
події римської історії піде мова в розділі 12.
Римська імперія в ІV—V ст. н. е. — Міста
— Кордони Римської імперії
— Райони розповсюдження
християнства
— Межа розподілу Римської
імперії на Західну та Східну
Рим
Херсонес
Александрія
Єрусалим
Напрямки вторгнен-
ня варварів:
— маврів
— гунів
— готів
— германців
Константинополь
Правління
імператора
Августа
30 р. до н. е. —14 33 98—117 235—284 324—337 325 395 476
Розп’яття Ісуса
Христа
Розділення
Римської імперії на
Західну й Східну
Криза Римської
імперії
Загибель Західної
Римської імперії
Нікейський
собор
Правління
Константина
Великого
Правління імператора Траяна,
найбільше розширення кор-
донів Римської імперії р. н. е.

264. 263
1. Продовження громадянської війни. Най­
ближчим соратником Цезаря був Марк Антоній — ко-
лишній воїн, відважний полководець і безрозсудний
політик (рис. 1). Він сподівався привласнити частину
майна загиблого диктатора й захопити його владу.
Ці плани не здійснилися, тому що в Римі раптово
з’явився Гай Юлій Цезар Октавіан (63 р. до н. е.—
14 р. н. е.) — прийомний син Цезаря і його спадкоємець.
Він не зважаючи на свій юний вік — дев’ятнадцять
років — виявився розважливим, обережним, хитрим
і терплячим політиком. Його підтримали ветерани
Цезаря й римська чернь.
Антоній був змушений піти на союз із «хлоп-
чиськом» Октавіаном. У розореній країні союзники
терміново шукали гроші для війни з республіканця-
ми. За наказом Антонія й Октавіана на римському
Форумі були виставлені списки їхніх ворогів, недо­
брозичливців і просто заможних людей, які підляга-
ють знищенню. Почалася різанина. Озвірілі солдати
змагалися, хто більше вб’є: за голову ворога платили
великі гроші.
Майно страчених привласнювалося катами або
розпродавалося за безцінь. Одним із перших загинув
прихильник республіки, великий оратор і письмен-
ник — Марк Тулій Цицерон (рис. 2). Його голову
виставили на огляд саме на тому місці, де він висту-
пав перед слухачами.
Війна перекинулася на провінції. У жорстокій
битві біля містечка Філіппи (Македонія) у 42 р. до н. е.
союзники розбили армію республіканців. Убивця Цезаря
Брут покінчив із собою, наштрикнувшись на меч.
2. Антоній і Октавіан. Після розгрому спільно-
го ворога переможці розділили римські володіння.
Октавіану припала Італія й західні провінції, Антоній
отримав багаті східні провінції. Здавалося, настав
мир. Але кожний правитель жадав одноособової вла-
ди й готувався до нової війни.
Марк Антоній опинився під впливом єгипетської
цариці Клеопатри (рис. 3). Він закохався в цю чарів-
ну, розумну й владну жінку, володарку казкових
багатств. Вони одружилися. Римський полководець
забув про доблесті й провадив розкішне безжурне
Рис. 1. Марк
Антоній
Рис. 2. Марк
Тулій Цицерон
Рис. 3. Клеопатра VII
— остання цариця ел-
ліністичного Єгипту
§ 51. Загибель Республіки й народження імперії

265. 264
життя. Завойовані римською зброєю землі він приєднував до
Єгипту й дарував своїм дітям, народженим від Клеопатри. Усюди
поширювалися чутки, що Антоній перестав бути римським грома-
дянином і перетворився на справжнього східного царя.
Зібравши необхідні сили й кошти, Окта­віан знову розпочав
громадянську війну. Марк Антоній розраховував на свої легіони
й допомогу дружніх царів східних країн. Біля західних берегів
Балканського півострова, поблизу мису Акцій, відбулася гран-
діозна морська битва. Великі й неповороткі кораблі Антонія
були атаковані рухливими суднами Октавіана. У вирішальний
момент битви Клеопатра вивела свою флотилію з бою. Антоній
нерозважливо ринувся за дружиною, прагнучи повернути єги-
петські кораблі. Але, залишившись без командира, флот Антонія
був розбитий.
Не зустрівши опору, римляни захопили Єгипет. Антоній за-
подіяв собі смерть. Захопивши в полон єгипетську царицю, Окта­ві­
ан хотів провести її вулицями Риму під час свого тріумфу, однак
Клеопатра обдурила охорону. Вірна служниця передала їй кошик
із фруктами, на дні якого була схована отруйна змія. Із її укусом
закінчилося життя знаменитої цариці.
Так у 30 р. до н. е. Єгипет став ще однією провінцією Риму,
а Октавіан — безроздільним правителем Римської держави.
3. «Тиха смерть Республіки». Із загибеллю Антонія за-
кінчилися громадянські війни. Могло скластися враження, що
республіканські свободи Риму залишилися незламними: як і рані-
ше, проводилися засідання Народних зборів, Сенату, обиралися
консули, трибуни та інші посадові особи. Але дійсна влада була
зосереджена в руках тільки однієї людини — Октавіана.
Слухняний Сенат проголосив його довічним консулом і три-
буном. Його наділили незвичним званням — Август, тобто «звели-
чений богами». Самому Октавіану подобалося, коли його називали
принцепсом — «першим сенатором», «першим серед громадян».
Рис. 4. Засідання
римського Сенату за
часів Августа

266. 265
Сенат і Август розділили свої повноваження.
Сенатори керували старими провінціями, у яких
майже не було військ. Принцепсу дісталися нові
прикордонні провінції в Європі, Азії та Африці,
де розміщувалися основні військові сили Римської
держави. Август став довічним командувачем усіх
збройних сил — імператором. Цим почесним ти-
тулом здавна нагороджували полководців-тріум-
фаторів. Після смерті Августа його привласнювали
всі правителі Риму. Тому державу стали називати
імперією.
За часів правління Августа (30 р. до н. е. — 14 р. н. е.)
поступово склався новий устрій Римської держави — імперія.
Розпочався останній період римської історії.
4. Імператор — «перший громадянин».
Август усіма силами зміцнював могутність Риму
й свою одноособову владу. Особливо його хви-
лювала охорона власного життя. Були створені
спеціальні війська — преторіанська гвардія.
Преторіанці всюди супроводжували Августа, удень
і вночі охороняючи життя і спокій імператора.
Крім того, фізично слабкий Август постійно носив
під звичайним одягом захисні обладунки.
За наказом імператора всі вільні жителі Італії
(більш як 4 млн осіб) отримали права й привілеї
римських громадян. У провінціях Август скасував
деякі податки, обмежив самоправність намісників.
Ці рішення зміцнили його авторитет серед простих
людей.
Імператор наполегливо прагнув відродити
славні традиції римського народу. Він наказав від-
новити давні храми, видав указ, який зміцнював
сімейне життя. Відтепер людина, що не мала сім’ї
та дітей, не могла стати консулом або сенатором,
розраховувати на просування по службі. Август
засуджував розлучення й подружні зради. Сам
«перший громадянин» намагався вести суворе
і скромне життя.
Принцепс забороняв надмірне вихваляння
й ушановування своєї персони. Однак він «заліз-
ною рукою» керував державою, і ніхто не сумні-
вався в могутності імператора.
Рис. 5. Монета, ви-
пущена Октавіаном
на честь перемоги над
Клеопатрою. На мо-
неті викарбовано надпис
«Єгипет захоплено»
Рис. 6. Імператор Август

267. 266
У 14 р. н. е., після 44 років одноособового правління, імпера-
тор Август тихо помер. Римська імперія підійшла до періоду свого
найвищого розквіту.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Що спільного було в діях Сулли й Октавіана в боротьбі за владу? 2. Яких
помилок припустився Антоній у боротьбі з Октавіаном? 3. Чим правління
Августа відрізнялося від звичайної монархії? 4. Чому Август приділяв велику
увагу безпеці власного життя? 5. Якими заходами Август намагався зміцнити
Римську державу? 6. На честь правителів римляни називали місяці свого ка-
лендаря. Назви яких місяців, що виникли таким чином, збереглися в російській
мові? 7*. Повне ім’я Октавіана в офіційних документах записувалося так:
Імператор Гай Юлій Цезар Октавіан Август. Поясніть усі його складові.
§ 52. Римські імператори та їхнє оточення
1. Династія Юліїв-Клавдіїв. За часів Октавіана Августа
в руках імператора опинилася величезна, ніким не контрольована
влада. На імператорський трон законно чи в результаті перевороту
сходили представники однієї родини. Так виникла династія Юліїв-
Клавдіїв. До яких наслідків це призвело?
Умираючи, Август передав трон своєму пасинкові — досвід-
ченому воєначальникові Тиберію. Це була хитра, скупа й жорстока
людина. За роки свого правління (14—37 рр. н. е.) він улаштував
справжнє полювання на впливових багатих сенаторів. За доносом
або найменшою підозрою в зраді він страчував сенаторів і привлас-
нював їхнє майно. Частина цих коштів діставалася донощикам.
Побоюючись змов, Тиберій керував життям країни не з палацу
в столиці, а із замку-фортеці на острові біля узбережжя Італії.
Звідти й надходили до Риму накази про нові страти. Смерть
Тиберія викликала загальну радість у Римі.
Його спадкоємцем став онук Августа на прізвисько
Калігула — «чобіток» (37—41 рр. н. е.). Будучи сином полко-
водця, він із дитинства носив спеціально зшиту для нього форму
римського легіонера. Улюбленими розвагами Калігули були стра-
ти й гладіаторські бої. Сучасники стверджують, що вигляд люд-
ських страждань викликав у нього захоплення. Криваві злочини
імператора паралізували життя Риму. Сенат утратив колишній
вплив й авторитет, про що свідчить той факт, що Калігула дав
сенаторське звання… своєму улюбленому коневі. Тепер виступи
сенаторів часто переривалися голосним іржанням імператорського
улюбленця. Не дивно, що такий правитель не помер власною смер-
тю. Калігулу вбили гвардійці, зобов’язані його захищати.

268. 267
Сенатори й гвардія проголосили наступним
імператором дядька Калігули Клавдія (41—54 рр.).
У молодості він учився у великого римського іс-
торика Тита Лівія й дуже пишався своєю вченіс-
тю. Насправді безвільний Клавдій був нездатний
управляти імперією. Усі турботи з управління
державою він поклав на своїх вільновідпущени-
ків. Вони набули небаченого впливу на життя
Риму. Клавдія отруїла власна дружина Агрипина
Молодша, що мріяла зробити імператором свого
сина Нерона (54—68 рр. н. е.).
Імператори династії Юліїв-Клавдіїв ліквідували залишки
республіканського правління в Римі.
2. Нерон. Юний Нерон зростав в атмосфері
жорстокості, підлості й підступництва. Прийшовши
до влади, він наказав убити матір, а потім багату
стару тітку і свою дружину Октавію, яку дуже лю-
били й поважали римляни. Безжалісно розправив-
ся Нерон і зі своїм учителем, відомим філософом
Сенекою.
Нерон багато подорожував і всюди демон­
стрував свої удавані таланти актора й поета, ку-
лачного бійця й візника. Свята, що влаштовува-
лися Нероном, театральні вистави й гладіаторські
бої супроводжувалися щедрими роздачами хліба,
грошей і вина. Римська чернь обожнювала «весе-
лого й доброго» імператора. Але він таким чином
усього-на-всього лише прагнув домогтися загаль-
ного шанування й поклоніння. Своїх можливих
суперників у мистецтві він просто знищував.
Рис. 1. Убивство
Калігули
Рис. 3. Імператор
Веспасіан
Рис. 2. Імператор
Нерон

269. 268
У 64 р. н. е. в Римі сталося лихо. Нечувана пожежа знищила
велику частину міста, загинули десятки тисяч людей. Казали, що
в цей час Нерон стояв на високій вежі й, насолоджуючись видови-
щем, декламував вірші про загибель Трої. По місту ходили завзяті
чутки, що Рим підпалили за наказом імператора.
Проти нього спалахнуло повстання. На його захист не
з’явилися навіть охоронці. У паніці імператор утік із палацу.
Йому забракло сміливості покінчити життя самогубством, тому,
за його проханням, Нерона заколов колишній раб.
3. Траян — кращий з імператорів. Він про­йшов важкий
шлях від простого легіонера до імператора. Наприкінці правління
Траяна (98—117 рр. н. е.) Сенат надав йому титулу «Найкращий»,
який зазвичай додавали до імені Юпітера (рис. 5). За що ж Траян
удостоївся таких почестей? Він припинив безпричинні страти, суво-
ро карав донощиків і підбурювачів, установив спокій і порядок.
Особливою любов’ю і повагою користувався імператор в ар-
мії. Він вів просте життя, не шкодував грошей для воїнів, тур-
бувався про зміцнення й розширення кордонів імперії. Під його
командуванням римляни придушили багаторічний мужній опір
дакійських племен і захопили їхні землі. Так за Дунаєм виникла
провінція Дакія. Потім римські легіони переможно пройшли зем-
лями Вірменії й Месопотамії та розгромили свого споконвічного
супротивника — парфянського царя. Таким чином, Римська сві-
това держава простяглася від Атлантичного до Індійського океану.
Після смерті Траяна його оголосили богом.
За часів Траяна Римська світова держава досягла свого найвищого розквіту.
Рис. 4. Форум за часів імператора Траяна

270. 269
Рис. 6. Марк Аврелій —
імператор-філософ
4. Мудрець Марк Аврелій — імператор
і полководець. Кращі філософи Риму вихо-
вували в Маркові Аврелії людинолюбство,
стійкість і мужність перед будь-якими випро-
буваннями. Як же він виявив ці риси за часів
свого правління?
Марк Аврелій (161—180 рр. н. е.) був
мудрим і працьовитим правителем (рис. 6).
Він доходив суті всіх державних справ, добро-
зичливо й справедливо ставився до оточуючих
його людей. Одного разу він рішуче розправив-
ся з ватажками змови проти нього, але не став
з’ясовувати імена простих змовників, щоб не
відчувати до них ненависті. Грецькою мовою
імператор написав філософську працю, яку
назвав «До самого себе». У цій праці Марк
Аврелій виклав свої думки про те, якою має
бути людина й правитель.
За років правління Марка Аврелія про-
ти Риму знову виступили царі Парфії, а та-
кож численні племена напівдиких германців
і са­рматів, що жили за Рейном і Дунаєм.
Римлянам удалося розгромити парфян і зу-
пинити просування варварів, але під час по-
ходу імператор помер від тяжкої хвороби. Зі
смертю Марка Аврелія закінчився так званий
«золотий вік» Римської імперії. У III ст. н. е.
Рис. 5. Імператор Траян

271. 270
настали лихі часи. Повстання скорених народів і напади зовніш-
ніх ворогів, фінансові труднощі й бездарне правління імператорів
поставили Рим перед смертельною загрозою.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Поясніть назву пункту 3 параграфа. 2. Чому правління багатьох імператорів
I ст. н. е. стало часом беззаконня та сваволі? 3. На прикладі вчинків Нерона
доведіть, що необмежена влада псує й розбещує правителя держави. 4. Чому
після смерті Траяна римляни проголосили його богом? 5*. Давньогрецький
мудрець Платон стверджував, що правителями мають бути філософи. Чи згодні
ви з цим твердженням?
Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Імператор Веспасіан (69—79 рр. н. е.) був досвідченим воєначальником
і ощадливим правителем. Веспасіану вдалося зміцнити римську державу, на-
вести лад в армії та здобути кілька важливих перемог над ворогами. Відомий
такий факт. Одного разу Веспасіан вирішив установити податок за користу-
вання громадськими туалетами в Римі. Коли його син, майбутній імператор
Тит (79—81 рр. н. е.), дорікнув батькові за цей учинок, той відповів: «Гроші не
пахнуть!».
Як слід розуміти цей вислів? Який зміст має ця фраза в наш час?
§ 53. Перші християни
1. Про що розповіли Євангелія. Життя мільйонів жителів
Римської імперії було важким, сповненим страждань і злиднів. Вони
поклонялися східним, еллінським і римським богам, але ті їм не
допомагали. Тому люди думали, що боги від них відвернулися або
втратили свою силу. У I ст. н. е. прості люди з радістю зустріли звіс-
тку про те, що незабаром прийде добрий і справедливий Бог, який за-
хистить пригноблених і стражденних, що він уже був на землі й жив
як проста людина. Про це розповіли рукописні сувої — Євангелія.
Євангеліє в перекладі з грецької мови означає «добра звістка».
Євангелія стали частиною Нового Заповіту Біблії.
Євангелія оповідали, що за часів Октаві­ана Августа на землі
Палестини народився Ісус Христос. Його матір’ю була бідна жінка
Марія, а батьком — єврейський бог Яхве. Коли Ісус виріс, він
мандрував землями Палестини й учив робити добро, нехтувати
багатством і любити ворогів. Ісус зціляв хворих, воскрешав мерт­
вих, утішав стражденних. Він попереджав людей, що невдовзі
настане Страшний Суд, на якому земні справи людей вирішать
їхню подальшу долю: ті, хто вершив зло, будуть покарані, а ті,
хто страждав і провадив праведне життя, будуть винагороджені
вічним щасливим життям у Царстві Божому.

272. 271
Віра в Ісуса Христа виникла в I ст. н. е. на землі Давньої Палестини.
Щодня Ісусові вірило все більше людей. Його учні й послі­
довники більше не підкорялися римській владі й іудейським
жерцям — фарисеям. Тим же, у свою чергу, не хотілося втрачати
владу й гроші, тому Ісуса вирішили вбити.
2. «Поцілунок Іуди» і «шлях на Гол­гофу». Ісус мандрував
із дванадцятьма учнями — апостолами (грецькою «апостол» —
«посланець»). Одного з апостолів — Іуду — фарисеї вмовили за
тридцять срібних монет видати вчителя. Напередодні єврейського
свята Пасхи Ісус разом з учнями востаннє насолоджувалися їжею.
Після таємної вечері вони попрямували до Масличної гори під
Єрусалимом. Тут Іуда, ніби то з любові й відданості, поцілував
свого вчителя. Але насправді цей поцілунок був умовним знаком,
за яким стражники впізнали Ісуса. Його схопили й кинули до
в’язниці. Суд фарисеїв був швидким і несправедливим: Ісуса
присудили до розп’яття разом із двома розбійниками. Римський
намісник Іудеї Понтій Пілат затвердив вирок.
Страту призначили на п’ятницю. Насміха­ючись над святістю
Ісуса, йому надягли на голову терновий вінець. Хрест, на якому мав
бути розіп’ятий Ісус, він сам ніс до місця страти — пагорба Голгофи.
Сумний був цей шлях: неосвічені люди забавлялися страждання-
ми Христа, плювали й кидали в нього каміння. На Голгофі Ісуса
розіп’яли. Під пекучими променями сонця він умирав довго й болісно.
Християни називають цю п’ятницю Страсною в пам’ять про Страсті
Господні — страждання розіп’ятого Ісуса, якими він спокутував гріхи
всього людства. Коли Христос помер, варта дозволила його учням
зняти тіло з хреста й поховати. Але на третій день після смерті гроб-
ниця Ісуса спорожніла, й ангел сповістив, що Христос воскрес.
Рис. 1. Зображення Христа
на стіні римської катакомби.
Фреска IV ст. н. е.
Рис. 2. Ісус Христос — добрий пастир

273. 272
3. Перші християнські общини. У II ст.
н. е. в Римі побудували розкішну споруду з ве-
личезним куполом — храм одночасно для всіх
богів — Пантеон. Кожний міг прийти сюди,
щоб помолитися своєму богові — римському,
грецькому або східному.
Цей храм не відвідували тільки христия-
ни — послідовники Христа. Християнство було
єдиною забороненою релігією в Римській імпе-
рії, тому його прибічники створювали таємні
общини спочатку в Палестині, а потім по всій
імперії. Члени общини називали один одного
братами й сестрами. Серед них були римляни
й греки, євреї й вавилоняни, тому що вони вва-
жали, що перед Богом усі рівні. Спочатку до
громади вступали тільки прості люди: селяни
й ремісники, раби й стражденні. Адже Христос
казав: «Легше верблюдові ввійти в голкове
вушко, ніж багатому в Царство Боже». Однак
згодом серед християн з’явилися й заможні,
і навіть дуже багаті люди. Але щоб уступити
до общини, вони мали роздати все своє майно
бідним або передати громаді.
Перші християнські общини
об’єднували всіх послідовників нової віри.
Перші християни допомагали один од-
ному, підтримували одновірців у тяжкі часи.
Вони проводили спільні трапези й моління,
робили обряди водохрещення й причащання
хлібом і вином. Таким чином вони наближа-
лися до Христа. Зазвичай збори й моління
Рис. 4. Святий Павел —
один з апостолів, заснов-
ник багатьох християнсь-
ких общин
Рис. 5. Римські катаком-
би, які служили за схови-
ще для перших християн
Рис. 3. Один із перших
символів християнства.
Лавровий вінок і перші
літери імені Христа

274. 273
християн проходили таємно, де-небудь у затишних місцях або
печерах. Навіть могили своїх одновірців вони таємно влаштову-
вали в підземних спорудах — катакомбах (із латини це слово
перекладається як підземна гробниця). Це робили для того, щоб
римська влада не осквернила християнські поховання. У цих міс-
цях з’явилися перші християнські храми. Сьогодні вчені нанесли
на карту більш як 300 кілометрів римських катакомб (рис. 5).
Християни жили скромно й чесно, проповідували любов до
ближнього, відмовлялися від насильства. Чому ж їм доводилося
ховатися?
4. Гоніння на християн. У II—III ст. посилилися переслі-
дування християн, які відкидали інших богів та не визнавали
божест­венного походження римських імператорів. Вони відмо-
влялися приносити жертви й відвідувати язичницькі храми. Тому
римська влада, жерці й звичайні люди, які просто не знали, чо-
го хочуть християни, жорстоко переслідували їх. Християнин
Тертулліан писав: «Чим ми шкодимо вам? Чому ви ненавидите
тих, хто додержує слова Божого? Скільки разів ворожа нам
Рис. 6. Розправа над християнами

275. 274
чернь нападала на нас, кидала камені, спалювала будинки. Не
щадять навіть мертвих християн, витягаючи трупи з трун,
щоб роздерти на шматки».
Дійсно, чому перші християни викликали таку ненависть?
Річ у тім, що вони відмовилися від колишніх «батьківських бо-
гів», відкинули цінності, які вважалися загальноприйнятими:
влада, багатство, задоволення. Люди просто не розуміли християн,
а все незрозуміле завжди лякає. Особливу ненависть викликали
учні Христа, які несли людям його вчення. Майже всі вони були
страчені.
Переслідувань зазнавали не тільки християнські проповід-
ники, але й звичайні християни. Нерон обвинуватив їх у тому,
що вони підпалили Рим, і люто розправився з християнськими
общинами. Інші римські правителі протягом трьох століть та-
кож переслідували перших християн. Їх розпинали на хрестах,
спалювали на багаттях, кидали на поталу диким звірам (рис. 6).
Християн ненавидів і боявся навіть такий мудрий правитель, як
Марк Аврелій.
Багато разів послідовникам Христа пропонували зберегти
життя, відмовившись від віри в Ісуса. Але для християн зрадити
Бога означає померти назавжди, а прийняти за нього мученицьку
смерть — знайти вічне життя в раю.
Мужність і стійкість християн, ясність і простота їхнього
віровчення привертали до них усе більше людей. У IV ст. н. е.
з християнськими общинами були змушені рахуватися навіть
римські імператори.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Що таке Євангеліє? 2. Де й коли виникла християнська віра? Що ви знає-
те про Ісуса? 3. Який давній міф розповідає про життя, смерть і воскресіння
Бога? 4. Хто входив до перших християнських общин? 5*. Чому римляни
не переслідували людей, які поклонялися Осірісу або Мардуку, але страчу-
вали християн? 6. Чому в християнської віри так швидко з’явилося багато
прихильників?
Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Римський чиновник із провінції Віфінія (суч. Туреччина) повідомляв імпе-
раторові Траяну: «…вони сходилися рано-вранці разом і молилися Христу
як богові; клятвено зобов’язувалися не красти, не грабувати, бути чесними;
після цього розходилися й потім збиралися знову для вживання їжі звичайної
й безневинної… Справа, мені здається, заслуговує на увагу, особливо через
велику кількість замішаних у ній. Безлічі людей різного віку й стану, чоловіків і
жінок загрожує небезпека… Зараза цього марновірства поширилася не тільки
містами, але й селами».
Про яке «марновірство» йдеться в повідомленні римського чиновника? Чому
про людей, які згадуються в доносі, вирішили повідомити імператора?

276. 275
§ 54. Розквіт римської культури
1. «Золотий вік». Перші століття нашої ери називають «зо-
лотим віком» римської культури. Чому?
До наших днів повністю або частково дійшли сотні творів
великих римських письменників і поетів, учених і мандрівників,
ораторів і мудреців. Наприклад, вірші та поеми Вергілія, Горація
та Овідія дотепер є не тільки шедеврами світової літератури, але
й невичерпним джерелом для нових творів. У I ст. н. е. Пліній
Старший у своїй праці «Природнича історія» зібрав відомості про
досягнення в різних науках. Історії давніх народів присвячені
праці Тацита, Плутарха, Діона Кассія. «Батьком географії» часто
називають невтомного мандрівника Страбона. Закони багатьох
сучасних держав використовують положення римського права.
Культура давніх римлян багато в чому визначила розвиток світової цивілізації.
Але рівень культури визначається не тільки писемними
пам’ятками, а й іншими видами людської діяльності: образотвор-
чим мистецтвом, містобудуванням, архітектурою. Як же вивчають
культуру такого далекого часу?
2. Помпеї — місто, що ввійшло в безсмертя. На території
Італії було багато великих, красивих і багатих міст: Капуя,
Неаполь, Остія. Але в наш час всесвітньо відомим залишилося
невелике містечко Помпеї. Чим же прославилося це звичайне
місто?
Рис. 1. Рим наприкінці II ст. н. е.

277. 276
У серпні 79 р. н. е. відбулося сильне ви-
верження вулкана Везувій, на вершині якого
свого часу ховалися втеклі раби на чолі зі
Спартаком. Унаслідок катастрофи загинули
міста Помпеї, Геркуланум, Стабії, розташовані
біля підніжжя вулкана. За лічені години їх за-
сипало розпеченим камінням і багатометровим
шаром вулканічного попелу. Жителям, що
всти­гли врятуватися, повертатися було нікуди.
Поступово про міста забули…
Більш як 200 років тому почалися роз-
копки Помпеї, які тривають і дотепер. Що ж
удалося відкрити?
На перехресті двох головних вулиць роз­
ташовувався Форум — головна площа римсь-
кого міста. Зараз він старанно відновлений:
статуї, що впали під час виверження, стоять
на колишньому місці, фонтани й водогін знову
працюють, храми й театри, як і раніше, мають
чудовий вигляд.
Відновили також садиби міської знаті,
будинки купців, крамниці, майстерні реміс-
ників, житла бідноти. У колишніх дворах жи-
телів Помпей ростуть ті ж квіти й дерева, які
вирощували в давнину хазяї. Житла, двори
й басейни прикрашені фресками й мозаїками
із зображенням самих хазяїв, барвистих пейза-
жів, сцен із грецької й римської міфології.
Рис. 3. Жертви вивер-
ження Везувію. Тіла ба-
гатьох загиблих жителів
Помпеї були засипані по-
пелом, що згодом затвер-
дів. На місцях зотлілих тіл
з’явилися порожнечі, які
дослідники заповнювали
гіпсом, отримуючи в та-
кий спосіб форми тіл по-
мерлих жителів міста
Рис. 2. На римській
вулиці

278. 277
3. Історія в камені. Як талановиті уч-
ні, римляни не тільки багато чого навчилися
в греків, але й у дечому навіть перевершили
своїх учителів. Римські архітектори навчили-
ся зводити арки — напівкруглі перекриття,
що додають будинкам легкості та міцності.
Купольні склепіння прикрасили багато римсь-
ких споруд. Стіни будівель римляни скріплю-
вали бето­ном — розчином вапна, піску й ще-
беню. Саме це дозволило спорудам простояти
багато століть.
Із часів Римської імперії збереглися ти-
сячі прекрасних споруд у багатьох країнах
Європи, Азії та Африки. Але справжнім архі-
тектурним музеєм є столиця імперії — Рим.
Тут зібрано справжні архітектурні шедеври:
імператорські палаци, храми, тріумфальні
арки. Кожний імператор, прикрашаючи сто-
лицю, прагнув прославити своє ім’я.
За часів правління імператорів Веспасі­
ана й Тита, наприкінці I ст. н. е., на місці
колишнього палацу Нерона був побудований
Колізей. Ця колосальна споруда, схожа на
сучасний стадіон, призначалася для проведен-
ня гладіаторських боїв, свят і вистав (рис. 4).
Колізей був величезних розмірів: він міг уміс-
тити понад 50 тисяч осіб. Кожний глядач, де б
він не сидів, чудово бачив усе, що відбувалося
на арені.
Рис. 4. Колізей
Рис. 5. Колона Траяна
після реставрації. Висота
колони перевищує
30 мет­рів. Усередині спо-
руда порожня — у ній
розміщені кручені сходи,
що ведуть до ліхтаря на її
вершині

279. 278
На честь підкорення Дакії в столиці спо­
ру­дили величну тридцятиметрову колону.
Поверхню колони знизу до верху оповиває вирі-
зана мармурова стрічка, де рельєфно зо­бражені
воєнні дії: переправа легіонерів через Дунай,
запеклі бої, облога фортець, захоплення поло-
нених. Скульптор у деталях зобразив не тільки
обладунки й зброю супротивників, але і їхній
емоційний стан — радість переможців та горе
переможених. Імператор Траян, який керував
походом, зображений тут 60 разів, тому цю спо-
руду називають «Колоною Траяна» (рис. 5).
За часів розквіту імперії в Римі було
більш як 800 терм (лазень)! Навіщо ж римля-
нам, у будинках яких були ванни й басейни,
стільки терм? Виявляється, давньоримські
терми являли собою цілі комплекси споруд,
де кожний міг провести час на свій розсуд:
поговорити з приятелем, почитати книгу в біб-
ліотеці, зайнятися спортивними вправами чи
поплавати в басейні. На радість римлянам
імператори споруджували для городян безкош-
товні терми, при цьому кожний із них прагнув
перевершити своїх попередників. Найбільш
знаменитими стали терми, побудовані за на-
казом імператора Каракалли (211—217 рр.):
Рис. 7. Міст і водогін че-
рез річку Гар. Ця спору-
да через річку й доли-
ну Гар завдовжки понад
245 метрів. Акведук щод-
ня доставляв до римсько-
го міста Немаус (нині Нім,
Франція) більше 22 тонн
чистої води з джерел,
розташованих за 48 кіло-
метрів від міста
Рис. 6. Пантеон — храм,
присвячений усім богам.
Будівля храму є найбіль-
шою купольною спору-
дою давнини (заввиш-
ки — 46 м). Зведений за
часів правління імпера-
тора Адріана, Пантеон
зберігся до наших днів

280. 279
у їхніх приміщеннях одночасно могли перебу-
вати тисячі людей!
4. Скульптура. Давньогрецькі скульптори
прагнули передати ідеальну красу людського
тіла. Римляни, копіюючи еллінські скульпту-
ри, у той же час намагалися за допомогою ка-
меню й металу передати портретну подібність
і риси характеру людей. Статуї й погруддя
предків прикрашали будинки римлян, установ-
лювалися на могилах. Статуї ж імператорів,
полководців, поетів і мудреців розміщалися на
вулицях і площах міст.
Одного разу навіжений Калігула наказав
доставити з Греції сотні скульптур. У Римі ста-
туям богів, героїв, знаменитих людей збивали
голови, щоб на їхнє місце встановити марму-
рові голови самого Калігули. Так імператор
доводив народу свою могутність і божественне
походження.
Дотримуючись еллінських традицій, рим-
ляни зводили в містах Колоси, які символі-
зували панування й непорушність Римської
держави.
Рис. 8. Римський порт-
рет. 1) Дружина імпера-
тора Августа Лівія;
2) Літній патрицій
1)
2)
У I—II ст. н. е. римська цивілізація досягає свого найвищого підйому.
Могутність і багатство імперії створили умови для розквіту культури.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Чому I—II ст. н. е. називають «золотим віком» римської культури? 2. За
допомогою «лінії часу» визначте, скільки років минуло між повстанням Спартака
й виверженням Везувію. 3. Поясніть на прикладі розкопок Помпеї, як можна
вивчати історію розвитку культури народу. 4. Що нового внесли римляни
в архітектуру й містобудування? 5. Яку мету переслідували імператори,
вкладаючи кошти в будівництво Риму? 6. Чому історики ретельно вивчили
поверхню «Траяна Колони»? 7. Чим подібні грецька й римська скульптури?
Чим вони відрізняються?
Для допитливих — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Про повсякденне життя мешканців Помпеї розповідають археологічні знахід-
ки. Написи на стінах будинків і вуличних огорожах ніби доносять до нас живий
голос загиблого міста. Тут збереглися оголошення про гладіаторські бої, заклики
голосувати за чесних людей, що обираються до міської ради, любовні послання
й навіть карикатури. Один із написів повідомляє:
«Мати Августа Цезаря була всього-на-всього жінкою!»
Як ви гадаєте, що це означає?

281. 280
§ 55. Пізня Римська імперія: важкі часи
III—V ст. — це останній період історії Давньоримської дер­
жави. Учені називають його Пізньою Римською імперією.
1. «Раби з хатинами» й колони. Напри­кінці II ст. н. е. рим-
ляни вже не могли продовжувати завойовницькі походи. Надто
великі території були підкорені Риму, надто багато народів треба
було тримати в покорі. Це потребувало великих зусиль, тому по-
дальші завоювання довелося припинити.
Оскільки тепер невільників не вистачало, то величезні землі
магнатів (магнати — власники великих маєтків, землі яких оброб-
ляли сотні рабів) обробляти було нікому. Тож багато хто з них став
давати своїм рабам ділянки землі, знаряддя праці й худобу. Рабам
дозволяли будувати житла, майстерні й навіть заводити сім’ї. Так
з’явилися «раби з хатинами», які віддавали панові частину свого
врожаю або прибутку. Такі раби намагалися добре працювати, аби
частина, яка їм лишалася, була якомога більшою.
Але, незважаючи на все це, у маєтках рабовласників ще було
багато землі, яка порожнювала. Хазяї здавали її в тимчасове ко-
ристування вільним селянам, які обробляли невеликі ділянки або
не мали землі взагалі. Магнати допомагали їм розпочати власне
господарство. Селян, які жили й працювали на чужій землі, нази-
вали колонами. Із землевласником колони щорічно розплачували-
ся грошима або частиною врожаю й приплоду худоби.
Колони — вільні безземельні селяни, які обробляли землі магнатів,
віддаючи хазяям частину врожаю.
2. Що таке криза? У III ст. н. е. Римська імперія пережива-
ла важку кризу. Що це таке?
На цей час склад римської армії змінився: більшу її частину
складали вихідці з підкорених провінцій. Серед легіонерів пере-
Рис. 1. Жатка на кінній тязі.
Технічні вдосконалення й вина-
ходи не знайшли широкого за-
стосування в сільському госпо-
дарстві Риму. Землевласники
використовували дешеву пра-
цю рабів і колонів

282. 281
важали варвари, готові служити кожному, хто дасть їм гроші,
здобич або землю. Керувати такою армією було нелегко. Солдати
ж, відчувши власну силу, почали вибирати імператорами тих, хто
їм щось обіцяв. Звичайно, більшість таких «імператорів» були
безграмотні й не могли управляти державою. Римський Сенат,
намагаючись зберегти владу, вибирав «своїх» імператорів. Таким
чином, «солдатські» та «сенатські» імператори постійно бороли-
ся між собою. Багато «обраних» провінційними військами імпе-
раторів навіть не встигали дістатися до Риму, щоб посісти трон.
Уявіть, яка плутанина панувала в державі, де за п’ятдесят років
змінилося 22 імператори!
Імперія, що раніше діяла як добре налагоджений механізм,
розвалювалася на частини. Постачаючи товар до Риму, купці бо-
ялися, що його можуть відібрати або навіть убити продавця. Вони
не хотіли ризикувати. Отже, торговельні зв’язки були розірвані.
У багато разів зросли ціни на найнеобхідніші товари. Археологи
знайшли багато скарбів III ст. н. е.: люди намагалися зберегти свої
цінності в безпечному місці до кращих часів.
Ворожі вторгнення й громадянська війна, епідемії й голод,
розорення селян і ремісників підірвали могутність колись усесиль-
ної імперії. У країні розпочалася криза.
Криза — це різке погіршення життя більшості населення країни,
що відбувається на тлі послаблення державної влади.
3. Реформи Діоклетіана та Константина. Тільки наприкінці
III ст. імператор Діоклетіан (284—305 рр.) навів лад в імперії.
Цього бувалого воїна й жорстокого політика підтримали і Сенат,
і легіони. Якщо в перші століття нашої ери імператор уважався
першим серед римських громадян, то Діоклетіану поклонялися,
як Богові. Імператор розділив країну на сто невеликих провін-
цій, що полегшило управління неосяжною імперією. Крім того,
соправитель Максиміан і два помічники допомагали Діоклетіану
Рис. 2. Імператор Валеріан
перед іранським царем
Шапуром І. Римський правитель
потрапив у полон і згодом за-
гинув. У ІІІ—IV ст. н. е. римля-
ни втратили на Сході багато зе-
мель, завойованих у період роз-
квіту імперії

283. 282
управляти державою. Але після двадцяти років
правління Діоклетіан раптом відмовився від влади
й усамітнився в розкішному палаці-фортеці. Це
було повною несподіванкою для всіх.
Після тривалої боротьби за владу імператором
став Константин I (324—337 рр.), який продовжив
реформи Діоклетіана.
Реформи — це перебудова життя держави,
спрямована на зміцнення влади.
Новообраний імператор створив армію чинов-
ників, яка контролювала життя кожного жителя
імперії. Вони пильно стежили за тим, щоб ніхто
не змінив своє життя з власної волі. Селяни були
зобов’язані обробляти землю, ремісники — зай-
матися ремеслом, купці — торгівлею. Заняття
батьків переходили до їхніх дітей.
Закони того часу говорять: «Діти колонів не
можуть переселитися в інше село й мають бути
назавжди прикріплені до землі, яку одного разу
їхні батьки взяли для обробітку. Можна сковувати
в ланцюги як рабів, так і колонів, які задумують
утечу».
Усе населення країни сплачувало величезні
податки, на які утримувалися пишний імпера-
торський двір, армія та чиновники.
Чому ж Константина І назвали Великим?
4. Утворення християнської церкви. Незва­
жа­ючи на переслідування християн, їхня кількість
постійно збільшувалася. Навіть мати Константина I
Єлена була християнкою. Тоді імператор прийняв
мудре рішення зробити християн своїми спільни-
ками, адже вони проповідували, що треба терпля-
че зносити всі труднощі й коритися владі. У 313 р.
імператор видав указ, який надавав християнам
рівні права з віруючими інших релігій.
Тепер християни будували в містах свої
храми, проводили урочисті багатолюдні бого-
служіння. Кожна громада обирала найшановнішу
людину — священика, який правив богослужіння.
Збори священиків однієї місцевості вибирали стар-
шого священика — єпископа.
Рис. 4. Константин І
Великий
Рис. 3. Тетрархи —
співправителі імпе-
рії. Із метою кращо-
го управління дер­
жавою імператор
Діоклектіан поділив
владу між двома ім-
ператорами, яким
допомагали два
цезарі

284. 283
У 325 р. у м. Нікея зібралися християнські єпископи й бо-
гослови (релігійно налаштовані мудреці й тлумачі Священного
Писання) всієї імперії. На Нікейському соборі були затверджені
єдині правила та обряди богослужіння. Біблія (Старий Заповіт)
була визнана священною книгою нарівні з Євангеліями — Новим
Заповітом. У цьому відмінність християнства від іудаїзму, де свя-
щенною книгою є тільки Біблія.
Так у IV ст. виникла християнська церква.
Церква — це організація віруючих і священиків одного віросповідання.
Перед смертю Константин I охрестився й став першим
у римській історії імператором-християнином. Церква оголоси-
ла Константина I святим, а потім його стали називати Великим.
Наступні імператори-християни зміцнювали церкву, даруючи їй
землі й багатства. Тепер уже християни переслідували язичників,
уривалися в їхні храми, руйнували вівтарі, розбивали статуї богів.
Християни засуджували Олімпійські ігри й гладіаторські бої та
домоглися їхньої заборони.
5. Константинополь — «золотий міст» між Європою та
Азією. Константин I вирішив заснувати нову столицю, подалі від
вируючого Риму. Найпридатнішим місцем для неї стало давньо­
грецьке містечко Візантій на березі вузької протоки Босфор між
Середземним і Чорним морями — на перехресті діючих торговель-
них шляхів.
У IV—V ст. н. е. місто будували з небаченим розмахом.
Імператорський палац поєднував вишуканість греко-римської
Рис. 5. Базиліка
Максенція в Римі.
У IV—V ст. по всій
території імперії
споруджувалися
ранньохристиянські
храми — базиліки

285. 284
Рис. 6. Глиняний
світильник із зобра-
женням хреста. Із
поширенням христи-
янства зображення
святого хреста на-
було широкої попу-
лярності. Але й за
старими, «язичниць-
кими» уявленнями,
люди використову-
вали хрест як аму-
лет і оберіг
архітектури зі східною пишнотою. На широких
площах стояли тріумфальні арки, фонтани й ста-
туї. Тінисті сади оточували особняки знатних се-
наторів і чиновників. Одним із найкрасивіших
храмів була церква Святої Софії.
Серед перших споруд нової столиці був
іподром — місце кінних перегонів, які полюбляв
Константин. Імператор з’являвся на іподромі в оде-
жах, що виблискували коштовностями, і глядачі
схиляли перед ним голови й коліна: їм здавалося,
що на землю зійшов Бог.
Місто було надійно захищене фортечними
стінами й сторожовими вежами. До нової столиці
охоче переїжджали вчені, мудреці, письменники,
поети, художники. Цілі квартали були віддані
під торговельні крамниці, майстерні ремісників,
склади й арсенали. Сотні кораблів із товарами всіх
провінцій імперії стояли в порту. Місто з’єднало
європейські й азіатські народи Римської імперії.
Спочатку місто називали Новим Римом, але
потім перейменували в Константинополь — на
честь його засновника. Під цією назвою воно було
відоме понад тисячу років.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Чому в Римській імперії з’явилися «раби з хатинами» і колони? 2. Чим
відрізнялося життя «рабів із хатинами» і колонів? Що було між ними подібно-
го? 3. Чому III ст. н. е. називають періодом кризи Римської імперії? 4. Як
Діоклетіану й Константину I вдалося зміцнити імператорську владу? 5. Як
змінилося становище християнських громад у IV ст. н. е.? Які значення слова
«церква» вам відомі? 6. Поясніть значення слів колони, криза, реформа,
єпископ, іподром. 7. Використовуючи карту й текст пункту 5 параграфа,
поясніть, чому Константинополь називали «золотим мостом» між Європою та
Азією.
§ 56. Загибель Західної Римської імперії
1. Велике переселення народів. Іноді римська історія
здається нескінченною низкою загарбницьких війн. Але кож-
не нове завоювання збільшувало не тільки територію імперії,
але й кількість її ворогів. У IV—V ст. навіть численні легіони
й неприступні фортеці, глибокі рови й високі земляні вали не
захистили римські володіння від ворожих уторгнень. Найбільшу

286. 285
Рис. 1. Рада старійшин у германців.
Фрагмент давньоримської колони
Рис. 2. Битва римлян з герман­-
цями. Сучасний малюнок
небезпеку для Риму являли різномовні варварські народи, серед
яких найближчими сусідами були германці, що жили за річками
Рейн і Дунай. Саме вони поставили крапку в історії Римської ім-
перії. Завдяки чому германцям удалося підкорити грізний Рим?
Германські племена займалися землеробством і скотарством,
полюванням і риболовством. Общинами керували старійшини
й Народні збори, на яких рішення приймали чоловіки.
Германці були чудовими воїнами. Захи­щені тільки одягом зі
шкур, озброєні простими списами й мечами, вони чудово билися,
були витривалі й невибагливі. Римляни захоплювалися їхньою
мужністю, силою й спритністю.
У перші століття нашої ери серед германців виділяються
військові проводирі — вожді, які згуртували навколо себе дружи-
ни — воїнів зі знатних родин. Головним заняттям вождів і їхніх
дружин стала війна. Римський історик Тацит казав, що знатні
германці вважали ганебним «здобувати потом те, що можна отри-
мати кров’ю». Усе частіше германські племена чинили набіги на
багаті землі римських провінцій.
Римські імператори підкуповували германських вождів
і старійшин, сіяли розбрат між племенами, а дозволяючи деяким із
них селитися на римських землях, вони тим самим розділяли їх.
Незважаючи на це, у III—IV ст. германські племена
об’єдналися у великі союзи. Тепер їх уже не могла стримати рим-
ська армія. Відчайдушний натиск варварів на римські території
історики називають Великим переселенням народів.
2. Розділення Римської імперії. Реформи Константина ли-
ше на деякий час затримали загибель Римської держави. Дуже
скоро податки розорили простих трудівників. Завмерло життя

287. 286
в містах: спорожніли села, біднота громила
будинки й вілли багатіїв. У всіх бідах христи-
яни та язичники звинувачували один одного.
Розбрати між ними закінчувалися кривавими
зіткненнями.
У провінціях господарювали германці.
«Подивіться,— дивувався письменник IV ст.
н. е., — варвари, які довго розоряли наш на-
род грабежами, тепер працюють серед нас…
Величезні простори колись залишених земель
нині зеленіють завдяки їм». Знатні римляни
зневажали германців і закликали вигнати
«проклятих псів».
У 395 р. імператор Феодосій I розділив
імперію між своїми синами на дві частини:
Західну й Східну. Багата Східна Римська
імперія зі столицею в Константинополі стала
гідною спадкоємицею давньоримської цивілі-
зації. Інакше склалася доля Західної Римської
імперії. Невдовзі після розподілу держави її
зруйнував вихор варварських вторгнень.
3. Розгром «вічного міста». У IV ст.
германські племена готів розселилися
в римській провінції Іллірія в західній час-
тині Балканського півострова. Готи швидко
перейняли досягнення римлян у землеробстві,
ремеслах та військовій справі. Наприкінці
століття під час Народних зборів готи підняли
на щиті знатного воїна Аларіха: так вони про-
голошували нового правителя.
Імператор Східної Римської імперії поква-
пився зробити Аларіха намісником провінції.
Але германського вождя це не задовольнило.
Його вабили багатства всього світу, зібрані
в Римі. До того ж, підкорити «вічне місто» було
справою честі, адже Рим жодного разу не був
завойований. Аларіх спрямував свої війська до
Італії, а потім — до її столиці. До нього приєд-
нувалися дружини інших варварських племен,
тому армія Аларіха ставала все більшою.
У 410 р. величезне військо зупинилося
біля стін «вічного міста». Захищати Рим було
нікому. Варвари, які служили в римському
Рис. 3. Уособлення
двох столиць імпе-
рії — Риму й Нового
Риму (Константинополя).
Різьба по слоновій кістці
Рис. 4. Аттіла. Сучасний
малюнок

288. 287
війську, перейшли на бік нападника. Наляканий імператор укрив-
ся у фортеці на півночі країни. Аларіха вмовляли священики, йому
погрожували воєначальники, пропонували дарунки, але проводир
готів був невблаганним. Він твердо вирішив підкорити столицю
імперії.
Темної грозової ночі раби відчинили германцям фортечну
браму. Із дикими криками, під звуки бойових труб і гуркіт грому
готи ввірвалися до міста. Три дні вони грабували й розоряли Рим.
Християнин Аларіх заборонив уриватися тільки до християнських
церков, тому в них рятувалися мирні жителі. Захопивши здобич,
готи залишили «вічне місто».
Падіння незламного Риму сучасники порівнювали з «кінцем
світу». Загибель тисячолітньої імперії була неминучою…
4. Остання перемога. «Гуни!» — від цього слова холонула
кров жителів римських міст і варварських поселень. Воно паралі-
зувало прагнення до опору й віщувало швидку загибель. У сере-
дині V ст. гуни під проводом Аттіли вторглися на землі імперії.
Римський історик писав, що гуни «перевершують усяку міру ди-
кості. Вони кочують світом на своїх швидких конях, наповнюючи
все навколо різаниною й жахом».
Смертельна небезпека об’єднала жителів імперії. Згуртоване
військо римлян і варварів очолив талановитий полководець Аецій.
У 451 р. у жорстокій битві на Каталаунських полях у Галлії
зійшлися два величезних війська. Гуни були зупинені. Уціліле
військо Аттіла повернув назад за Дунай.
Рис. 5. Напередодні битви на Каталаунських полях. Сучасний малюнок

289. 288
Багато хто сподівався, що перемога відродить умираючу ім-
перію. Але незабаром Аецій став жертвою палацових інтриг. Після
загибелі полководця в 455 р. вандали легко ввірвалися до Риму.
Два тижні вони грабували й розоряли місто. Загинули десятки
тисяч людей. Рим спорожнів…
Вандалізм — це руйнування та нищення пам’яток культури й мистецтва.
5. Кінець Західної Римської імперії. У V ст. Римом правили
настільки незначні люди, що сучасники не вважали за потрібне
їх навіть згадувати. Римський імператор керував тільки своїм па-
лацом. Одним із таких імператорів був підліток Ромул Августул.
Славні імена засновників міста й Римської імперії не принесли
йому щастя. У 476 р. германський вождь Одоакр скинув його
з престолу й відправив у заслання. Символи імператорської вла-
ди — діадему й пурпурову мантію — Одоакр відіслав імператорові
Східної Римської імперії.
Так тихо й безславно закінчилася давньоримська історія.
І хоча Західна Римська імперія згасла, світло її великої цивіліза-
ції опромінює людство й дотепер.
У 476 р. загинула Західна Римська імперія,
а разом із нею закінчилася історія античної цивілізації.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Розкажіть про заняття германських племен. Чи була в германців держа-
ва? 2. Що називають Великим переселенням народів? 3. Кажуть, що в IV ст.
н. е. в Римській імперії йшла «війна всіх проти всіх». Як слід розуміти цей ви­
слів? 4. Чому імператор Феодосій розділив імперію між синами? 5. Чому готам
Аларіха вдалося захопити неприступне «вічне місто»? 6. Використовуючи текст
пункту 4 параграфа, визначте основне заняття гунів. Чим вони відрізнялися від гер-
манських народів? 7. Яка подія вважається кінцем Західної Римської імперії?
Рис. 6. Сліди минулої
величі

290. 289
«Усі дороги ведуть до Риму»
Аларіха завжди вражала добротність римських доріг. Щільно
підігнані кам’яні плити лежали на основі з кількох шарів піску,
глини й щебеню. Дороги були обладнані канавами для відводу во-
ди й мильних стоків. Вони служитимуть тисячоліття! Через гори
й пустелі, ліси й поля їхні міцні нитки зв’язали Рим із численними
провінціями. «Усі дороги ведуть до Риму!» — гордо стверджували
городяни, які вважали свою столицю центром всесвіту.
Спекотного літнього дня 410 р. від народження Христа до-
рогу римської слави топтало варварське воїнство готського вождя
Аларіха, який наважився підняти меч на «вічне місто».
Над густими й нестрункими лавами воїнів почулися збуджені
крики. Германці вважали поганою прикметою появу в небі вели-
кого орла. Аларіх залишався спокійним. Він згадав легенду про
дванадцять орлів Ромула, які нібито з’явилися в небі в день засну-
вання Риму. Вони пророкували дванадцять століть існування міста.
«Таким чином,— підраховував вождь готів,— час Риму минув!»
За пагорбом, укритим лісом, показався акведук — «дорога
води». Ажурні легкі арки з міцного каменю піднімали водогінний
канал на необхідну висоту, із якої джерельна вода самопливом
надходила до Риму. «Невдовзі й ми будемо напувати наших коней
у римських фонтанах!» — подумав Аларіх.
Варварське воїнство щільним кільцем оточило місто. Германці
похмуро розглядали грізні фортечні стіни й вежі. «Що чекає на
мене за цими стінами?» — запитав Аларіх свого дружинника грека
Філомуза, який тривалий час був рабом-бібліотекарем у родині
римського сенатора. Утеклий раб із поспішністю доповів, що
в Римі нараховується 1700 палаців і розкішних особняків, більш
як 40 тисяч великих будинків, 24 храми, 4 зерносховища, 3 арсена-
ли, майже 4000 статуй із бронзи, срібла, золота й слонової кістки.
«Мій володарю! Дахи деяких будинків покриті позолоченими плас-
тинами чистої міді. У Римі є багатства з усього світу, але майже не
залишилося запасів хліба!» — закінчив доповідь Філомуз.
Невдовзі після початку облоги в місті почався голод. Одного
разу вночі раби відчинили варварам одні з міських воріт. Стримати
натиск германців було нікому. Римляни навіть не намагалися за-
хищати свої сім’ї й будинки — славу й гордість предків.
На четвертий день грабежу й насильства Аларіх наказав
залишити розорений, залитий кров’ю Рим. Він боявся втратити

291. 290
Аларіха завжди вражала добротність
римських доріг.
Варварське воїнство топтало дорогу
римської слави.
За пагорбом показався акведук —
«дорога води». Уночі раби відчинили міські ворота.
армію в місті, де лютувала чума, а жага наживи змусила воїнів
забути про дисципліну.
Востаннє об’їжджаючи величезне місто, Аларіх опинився
у кварталах римського простолюду. Вузькі й брудні вулички губи-
лися серед інсул — великих багатоповерхових будинків, нашвидку
споруджених із дерева й дешевої цегли. У жахливій тісноті інсули
без усяких зручностей мешкали десятки сімей римської бідноти.
Люди жили з відчуттям реальної небезпеки пожежі чи обвалу ста-
рих будівель. Неприємний запах римських нетрів змусив Аларіха
швидше вибратися до центру міста.
Філомуз запропонував Аларіху навідатися до будинку його
колишнього хазяїна. Схований у глибині густого саду, особняк

292. 291
сенатора дивом уник погрому. Вузьким коридором непрохані гості
потрапили до просторого залу — атрію. Крізь отвір у даху стру-
меніло м’яке сонячне світло, а під цим отвором, у центрі залу, був
споруджений імплювій — басейн для збору дощової води. З атрію
кілька дверей вели до спалень і кімнаток прислуги. Спочатку
Філомуз зазирнув до табліну — кімнати з багатою мозаїчною під-
логою й розписаними фресками стінами. Тут зберігалися докумен-
ти й сімейні реліквії. Колишній раб прихопив кілька папірусних
сувоїв і повів Аларіха до внутрішнього двору, з усіх боків оточено-
го витонченими портиками. У центрі його дзюрчав фонтан, а серед
прекрасних квітів і чагарників стояли мармурові статуї римських
богів. Навіть не вірилося, що за стінами будинку ллється кров,
Аларіх уважно розглядав стрічку
рельєфу колони Трояна.
Особняк сенатора дивом уник погрому.
Біля міських воріт стояв гармидер.

293. 292
страждають люди, гине велика держава. Нарешті Філомуз знай-
шов те, що шукав,— коштовності сенатора були заховані в таємній
ніші стіни триклінія — приміщення для бенкетів.
Аларіх спокійно дивився на затишне житло сенатора.
Залишаючи будинок, він наказав його спалити…
Проте, триденний грабіж і руйнування міста не могли стер-
ти слідів його колишньої слави й величі. Палаци й тріумфальні
арки, храми й цирки вражали своїми розмірами, пишнотою й ар-
хітектурною досконалістю. Білий кінь Аларіха гидливо переступав
через трупи жінок, дітей, старих. Байдужий до всього, варвар рі-
шуче направився до південних воріт міста, і лише двічі зупинився.
Поблизу Форуму він переможно глянув на величезну, майже 20 на
30 кроків, карту Риму, нанесену на кам’яні плити. Але розміри
пограбованого міста не справили враження на варвара, який звик
до просторів степів і лісів. Відтак Аларіх зупинився, уважно роз-
глядаючи нескінченну стрічку рельєфу колони Траяна. «Як добре,
що мені протистоїть боягузливий Гонорій, а не залізна воля Траяна
— підкорювача даків і парфян»,— подумав завойовник Риму.
Біля міських воріт стояв гармидер. Тисячі візків, навантаже-
них награбованим добром, заповнили римські вулиці. Звиклі до
простору степів, варвари прагнули швидше залишити тісне місто.
Тільки поява Аларіха та його почту дозволила навести лад.
Як здобич готи взяли в полон тисячі римлян. Поруч із ко-
нем варварського вождя, гордо піднявши голову, йшла Галла
Плацидія — дочка імператора Феодосія Великого… Їй буде при-
значено стати дружиною варварського царька.
Але тріумф Аларіха був швидкоплинним. Після розгрому
Риму полчища готів направилися на південь Італії. Аларіх мріяв
переправитися через Середземне море й заволодіти багатствами
римської Африки. Однак ця дорога стала для нього останньою.
Невдовзі він тяжко занедужав і швидко помер….
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Про які досягнення римської цивілізації ви довідалися з тексту альмана-
ху? 2. Який зміст римляни вкладали в крилатий вислів «Усі дороги ведуть до
Риму»? 3. Чому Аларіх уважав, що час Риму минув? Скільки років спливло
від часу заснування Риму до його захоплення готами? 4. Чому за давніх часів
говорили, що в Римі зібрані багатства всього світу? 5. Дайте визначення термі-
нам акведук, інсула, атрій, імплювій, трикліній. 6. Порівняйте житла бідноти
й римської знаті. 7. Чи можна вважати воїнів Аларіха щирими християнами?

294. Частина V
Давня історія
українських земель

295. 294
Розділ 13. Первісність на території України
Територія Європи не належала до
зони становлення людини. Тут були за-
надто суворі кліматичні умови. Тривалий
час давні люди жили тільки в Африці.
Минули сотні тисяч років, перш ніж
люди поступово освоїли простори
Азії та Європи. Вийти за межі Африки
вдалося лише «людині прямоходячій».
Близько 1,5 мільйона років тому перші
люди з’явилися на території Європи.
Розкопки в Чехії, Угорщині, Україні та
інших країнах свідчать, що одним із на-
прямків поступового заселення Європи
«людиною прямоходячою» був шлях
через Балканський півострів. Таким чи-
ном, у нашій країні, як і в інших місцях,
давні люди пройшли основні стадії свого
розвитку: «людина прямоходяча» — не-
андерталець — кроманьйонець.
1 млн 150 45 7 6—5 5
Поява «людини
прямоходячої»
на території України
Неандертальці
заселяють територію
України
Виникнення родової общини
«людини розумної», первісні
мисливці, збирачі, рибалки
Перші культури
землеробів і скотарів
Ч О Р Н Е М О Р Е
Дністер
К
А
Р
П
А
ТИ
Дунай
Дніпро
Десна
Сіверський Донець
Мезин
Кіїк-Коба
Кам’яна
Могила
Амвросіївка
К А
ВК А ЗК Р И М
АЗО
ВСЬКЕ
М
О
РЕ
Розквіт трипільської
культури
Існування хліборобсько-
скотарських общин
бронзового віку
Прип’ять
Первісні жителі України
Межиріч
— Пам’ятки палеоліту
— Розселення трипільців
— Розселення скотарів
мідного віку
Королево
тис. років
тому

296. 295
§ 57. Перші жителі українських земель
Повтори: Заняття «людини прямоходячої» § 1, пункт 3.
Рис. 1. Найдавніші
знаряддя перших
людей, знайдені під
час розкопок на те-
риторії України.
Стоянка Королеве
Рис. 2. Ручні руби-
ла перших жителів
Приазов’я
1. Сліди «людини прямоходячої». Коли
ж перші люди з’явилися на теренах сучасної
України? Багато років археологи вивчали місця
можливого проживання найдавніших жителів
України. Нарешті з’явилися сенсаційні знахідки.
У Закарпатті, Хмельницькій області й Донбасі бу-
ли знайдені кам’яні знаряддя праці, які, безсум-
нівно, належали «людині прямоходячій». Згодом
учені нанесли на карту більш як 30 місць, де були
виявлені знаряддя праці найдавніших мешкан-
ців українських земель. Що ж удалося знайти?
Наприклад, у селищі Королеве (Закарпаття) знай-
дені дуже прості рубила й шкребки, за допомогою
яких первісні люди обробляли туші вбитих тварин.
Вони були виготовлені з кременю, галькового ка-
меню й кварциту (рис. 1). Знахідки археологів доз-
воляють припустити, що перші люди на території
України з’явилися близько 1 млн років тому.
«Людина прямоходяча» — найдавніший житель
українських земель.
Заселення європейських країн «людиною
випрямленою» відбулося в період чергового по-
тепління. Це був сприятливий час для первісних
людей. Серед нових місць проживання «людини
випрямленої» була й територія сучасної України.
2. Неандертальці в Україні. Приблизно
150 тис. років тому простори українських земель
освоїли неандертальці, які прийшли на зміну
«людині прямоходячій». Завдяки зусиллям ук-
раїнських археологів на сьогодні вивчено більш

297. 296
як 200 стоянок, де збереглися сліди перебування на наших зем-
лях неандертальської людини, відомо понад 50 їхніх стоянок.
Століттями в цих місцях горів вогонь, який дбайливо оберігав-
ся. Тут виявлені кістки антилоп, оленів, коней, баранів, вовків
і багатьох інших звірів. Неандертальці, які жили на українсь-
ких землях, виготовляли різноманітні знаряддя праці: рубила,
гостроконечники, ножі, шкребки, навчилися ловити рибу, шити
простий, але теплий одяг.
Неандертальці заселили всю територію України.
Проте, останків самих неандертальців знай­дено небагато.
Тому особливий інтерес викликають розкопки в неглибокій пе-
чері Кіїк-Коба в Криму. Тут була виявлена могила молодої жінки,
покладеної в позу сплячої людини. Поруч лежали останки дитини
5—7 місяців (рис. 3). Причиною їхньої смерті, імовірно, була хво-
роба. Знахідка свідчить про зародження в неандертальців релігій-
них уявлень і необхідності ізолювати мертвих від живих.
3. Мисливці на мамонтів і бізонів. Общини «людини ро-
зумної» (або кроманьйонців) з’явилися в Україні в суворий час
останнього льодовикового періоду (100—15 тис. років тому). У цей
час велика частина Північної півкулі Землі була вкрита товстим
шаром льоду. У деяких місцях його товщина перевищувала два
кілометри. Там, де зараз колосяться ниви й шумлять сади, простя-
галися безкраї простори тундри й лісостепу. Клімат сприяв росту
густої соковитої трави й дрібних чагарників. Тут паслися численні
стада оленів, могутніх бізонів, шерстистих носорогів, овцебиків
і величезних волохатих мамонтів.
Кроманьйонці вели вперту боротьбу за існування, навчив-
шись виготовляти більш як 100 різних знарядь праці з каменю,
кістки, рогу, дерева. Вони майстерно використовували гострі спи-
си, гарпуни, списометальники.
Рис. 3. План поховання неандертальців
у печері Кіїк-Коба Рис. 4. Розкопки стоянки в Межирічі

298. 297
Полювання на бізонів, мамонтів та інших великих тварин
забезпечувало «людей розумних» усім необхідним.
Стада тварин постійно пересувалися в пошуках корму. За ни-
ми йшли хижаки: вовки, печерні леви, ведмеді. Далі — люди. Яка
ж здобич була найбільш бажаною? Звичайно, мамонти. Ці тварини
заввишки до трьох із половиною метрів, масою до п’яти тонн були
справжньою коморою м’яса, хутра, міцних кісток. Особливо ці-
нувалися бивні мамонта, із яких виходили чудові знаряддя праці
й прикраси, а розстелена шкура мамонта за площею дорівнювала
сучасній однокімнатній квартирі.
Мисливці вивчали звички тварин, знали місця, де краще вла-
штувати засідку, щоб убити чи тяжко поранити мамонта. Дружні
й сміливі дії людей, озброєних гострими списами, забезпечували їх
бажаною здобиччю. На стоянці поблизу села Межиріч (Черкаська
область) жила община з 20—25 осіб. Археологи змогли відновити
три великих житла общини мисливців. Для їх спорудження люди
використали більш як 1500 бивнів, ребер, лопаток та інших ве-
ликих кісток мамонтів (рис. 4). Для зведення таких жител треба
було здобути 110 давніх слонів. Кістки тварин складали у вигляді
міцного каркаса майбутнього житла (рис. 5). Потім його в кілька
шарів укривали шкурами вбитих тварин, а всередині влаштову-
вали вогнище. У такому «будинку» були не страшні люті морози
й холодні дощі.
Рис. 5. Будівництво житла на стоянці в Межирічі. Малюнок сучасного художника.
Мешканці стоянки закінчують спорудження житла з бивнів, лопаток і великих кісток
мамонтів та інших великих тварин. Потім її накриють шкурами в кілька шарів. Біля вхо-
ду чоловіки встановлюють розфарбований вохрою череп мамонта

299. 298
Іноді кілька общин об’єднували свої зусилля, щоб загоном
полювати на оленів або бізонів. Під час розкопок первісної сто-
янки біля села Амвросіївка (Донбас) виявлені кістки більш як
1000 бізонів. Ця знахідка свідчить про мисливську майстерність
«людей розумних».
І все-таки тоді було ще дуже мало людей. Їм загрожували
хвороби, хижаки, повені й пожежі. У суворих умовах льодовико-
вого періоду прогодуватися великій кількості людей було немож-
ливо. Наприклад, на території, яку займає сучасний Київ, могли
забезпечити себе їжею тільки дві-три особи. «Людині розумній»
належало продовжувати виснажливу боротьбу за виживання.
4. «Кам’яна могила». Недалеко від Мелітополя серед рів-
ного степу на висоту чотириповерхового будинку піднімається
вигадливе нагромадження каменів. У народі це місце здавна
називають «Кам’яною могилою». На стінах і стелях її неглибо-
ких печер і ґротів продряпані різноманітні малюнки, залишені
давніми жителями українських земель. Найдавніші з них — це
зображення мамонтів, бізонів, птахів та інших тварин. Імовірно,
у цьому загадковому місці «люди розумні» проводили свої магіч-
ні ритуали, які мали забезпечити успіх у полюванні на сильних
і лютих звірів.
Зародження релігійних уявлень і мистецтва —
важливий етап становлення людського суспільства.
Розкопки стоянок і поховань давніх мисливців свідчать про
зародження первісного мистецтва. Люди прикрашали орнаментом
одяг, зброю, вироби з кістки й рогу. На стоянці поблизу селища
Мезин (Чернігівська область) знайдені чудові браслети, зроблені
з кістки мамонта й прикрашені складним геометричним орнамен-
том (рис. 6), а в могилах мисливців — невеликі фігурки людей,
звірів, птахів, риб.
Таким чином, становлення й розвиток людського суспільства
на українських землях проходили так само успішно, як і в інших
частинах Європи й Азії.
Рис. 6. Кістяний браслет, знайдений на розкопках стоянки
Мезин

300. 299
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Де були виявлені сліди життя «людини прямоходячої» на території сучасних
українських земель? 2. Чому стало можливим розселення «людей прямо-
ходячих» з Африки до Європи та Азії? 3. Які зміни в житті неандертальців
відрізняють їх від «людей прямоходячих»? 4. Які способи полювання викорис-
товувала «людина розумна»? Для відповіді скористайтеся також текстом параг-
рафа 3. 5*. Чи можна вважати малюнки «Кам’яної могили» печерним живо-
писом? 6. Які знахідки вчених на території України свідчать про зародження
релігійних вірувань і мистецтва в «людини розумної»? 7. Використовуючи текст
параграфа 58 і карту на с. 294 «Первісні жителі України», заповніть таблицю.
Місця знахідок
або стоянок давніх людей
Що знайдено
Кому належали знайдені
археологічні пам’ятки
§ 58. Давні землероби й скотарі українських земель
Повтори: Зародження землеробства і скотарства § 5.
1. «Неолітична революція». Найважливі­ші зміни в житті
мешканців українських земель відбулися в епоху новокам’яного
віку, або неоліту. Епоха неоліту в Східній Європі охоплює період
кінця VI—III тис. до н. е.
Епоху неоліту ще називають новокам’яним віком.
Нерідко зміни в житті людей проходять поступово й непо-
мітно для них, розтягуються на тривалий час. Зміни ж у житті
людського суспільства, що впливають на всі сфери життя народів
і країн, називають революційними. Подібні зміни відбулися в епо-
ху неоліту. Вам відомо, що в цей час люди, які жили в країнах
із теплим сприятливим кліматом, стали займатися відтворюючим
господарством — землеробством і скотарством. Відбулася неолі-
тична революція.
Перехід від збиральництва та полювання до землеробства й скотарства
називають неолітичною революцією.
Рис. 1. Зовнішній вигляд трипільців. Глиняні статуетки

301. 300
Перші землероби й скотарі на території України з’явилися
близько 7 тис. років тому. Давні мешканці українських земель
навчилися обробляти землю, вирощувати хліб, приручили тварин.
Пізніше люди почали виготовляти керамічний посуд, зброю й при-
краси з міді, а потім із бронзи. Учені вважають, що досягнення
неолітичної епохи в українських землях відбулися під впливом
давніх народів Передньої Азії й Близького Сходу.
2. Хто такі трипільці? Ще в XIX ст. видатний український
археолог В. Хвойко біля села Трипілля під Києвом знайшов сліди
дуже давнього поселення людей, про яке вченим нічого не було ві-
домо. Ми ніколи не зможемо дізнатися, як ці люди називали себе.
Тому вчені іменують їх трипільцями. Столітні дослідження дове-
ли, що в IV—III тис. до н. е. їхні поселення розташовувалися на
землях Центральної й Південно-Західної України. Цей численний
народ залишив славну пам’ять про свою майже двохтисячолітню
історію. Однак таємниці трипільців відкрилися не відразу.
Трипільці — жителі території України епохи неоліту.
Під крилом літака простяглися неозорі поля, переліски,
блакитні стрічки річок і струмків. Прекрасна українська земля.
Але що це? У променях призахідного сонця чітко видно дивні пря-
мокутники, розташовані півколом на широкому полі неподалік
від шосе Київ—Умань. Фотографії, зроблені з висоти пташиного
польоту, підтвердили— це дійсно сліди величезного давнього по-
селення.
Так було відкрито одне з найбільших поселень давніх меш-
канців української землі.
Рис. 2. Трипільське помешкання.
Реконструкція
Рис. 3. Трипільський столовий посуд

302. 301
3. Давні «міста». Розкопки на місцях багатьох поселень
показали, що трипільці будували глиняні житла на дерев’яному
каркасі. Деякі з них були двоповерховими. У будинках і біля них
споруджували печі й вогнища. Розміри таких помешкань були
різними, у них могли жити від 5 до 20 осіб. Вони розташовували-
ся по колу в один або кілька рядів. На просторій площі всередині
такого поселення, імовірно, розміщувалося головне святилище
його мешканців, а також кошара.
У деяких місцях археологи знайшли сліди двох тисяч жит-
лових будинків. Це найбільші поселення, засновані давніми людь-
ми. За кількістю жителів вони могли змагатися навіть із деякими
містами наймогутніших держав давнини.
Деякі поселення трипільців нараховували майже 20 тисяч жителів.
4. Хлібороби чи скотарі? Спробуємо оцінити знахідки ар-
хеологів, зроблені під час розкопок. На поселеннях трипільців
знайдено багато глибоких ям для збереження великої кількості
зерна. Серед знахідок: скам’янілі зерна пшениці, ячменю, вівса,
гороху, а також кремінні серпи, кам’яні зернотерки, кістяні моти-
ки. Учені вважають, що деякі трипільські племена використовува-
ли плуг із застосуванням тяглової сили тварин. Усі ці знахідки не
залишають сумнівів у тому, що трипільці були хліборобами, які
перейшли від мотичного до орного землеробства.
З іншого боку, знайдена також велика кількість кісток
тварин. Після вивчення їх виявилося, що більша частина з них
належить свійським тваринам — бикам, коровам, свиням, вівцям,
козам. Отже, скотарство також відігравало значну роль у житті
трипільців. Таким чином, ми встановили, що трипільці були осі-
лими землеробсько-скотарськими племенами, які створили свою
неповторну культуру.
Особливості матеріального й духовного життя, характерні для певного давнього
народу, називають археологічною культурою.
Рис. 4. Поховання степовика з возом. Ямна археологічна культура. ІІІ тис. до н. е.

303. 302
Учені називають великі поселення трипіль-
ської культури «протомістами», іншими слова-
ми — попередниками, предками сучасних міст.
Серед трипільців з’явилися перші ремісни-
ки. Гончарі створювали різноманітний кухонний
і столовий посуд, прикрашений складним різ-
нобарвним орнаментом. Ковалі виливали мідні
кинджали, ножі, прикраси. Вироби з міді були
рідкістю й високо цінувалися. Не випадково, що
саме їх люди берегли «на чорний день». В одному
зі скарбів знайдено більш як 400 мідних пред-
метів. Такі скарби свідчать, що серед трипільців
існувала майнова нерівність.
Як й інші давні землероби й скотарі, трипіль-
ці поклонялися силам природи, від яких залежав
їхній урожай, і насамперед Сонцю. Наприклад,
улюбленим сюжетом трипільського орнаменту на
керамічному посуді була спіраль, яка символізу-
вала сонце. Із поклонінням Сонцю пов’язане й ша-
нування биків. У трипільських житлах знайдені
ритуальні поховання черепів і рогів цих сильних
тварин.
Великі поселення, імовірно, були центрами
трипільських племен. Коли виникала загроза
з боку сусідніх народів, вони об’єднувалися в со-
юзи племен, зміцнювали свої «протоміста» ровами
й земляними валами.
Чому ж зникла трипільська культура? Висна­
жилися землі, які трипільці очистили від лісів,
змінився клімат. Зі сходу прийшли численні войо­
вничі кочовики, перед силами яких мирні земле-
роби встояти не змогли.
Рис. 5. Зброя скотарів-кочівників. Кам’яні та бронзові сокири, булава
Рис. 6. Кам’яні лю-
диноподібні стели
скотарів українських
степів. ІІІ тис. до н. е.

304. 303
5. Давні жителі українських степів. Приблизно водночас
із трипільцями на безкрайніх просторах українських степів
з’явилися нові жителі — скотарі-кочовики. Найбільш значний
слід залишив народ, який жив на території України в XXVII—
XVIII ст. до н. е.
Ці високі, сильні, кремезні люди вели кочовий спосіб жит-
тя в пошуках кращих пасовищ. Численні стада корів, овець, кіз
і коней становили основне їхнє багатство. Свої нехитрі пожитки
вони перевозили на незграбних візках, у які запрягали биків.
Важкі дерев’яні кола використовувалися як колеса. Степовики
були озброєні важкими кам’яними сокирами-молотами, списами
з мідними й кремінними наконечниками (рис. 5).
Про все це дізнатися археологам допомогли могили. Відомо
більш як 10 тисяч поховань, залишених давніми господарями ук-
раїнських степів. Для померлих родичів степовики рили просторі
чотирикутні ями, залишаючи разом із покійним зброю, простий
та одноманітний керамічний посуд, прикраси. Іноді в яму клали ві-
зок (рис. 4). Уважалося, що все це знадобиться покійному в далекій
«країні мертвих». Над ямою робили невисокий земляний насип
— курган. Численні кургани стали своєрідними храмами українсь-
ких степів. Іноді на верхньому майданчику кургану ставили ідола
— кам’яну стелу (плиту), що нагадувала фігуру людини (рис. 6).
Допоміжну роль у житті скотарів виконувало землеробство,
сліди якого збереглися в деяких поселеннях.
Учені назвали цих людей «ямниками», оскільки нам невідо-
мо, як вони себе називали. Сліди, залишені цим народом в Україні
й Росії, називають ямною археологічною культурою.
5—6 тисяч років тому на території України
існували високорозвинені культури хліборобів і скотарів.
Таким чином, 5—6 тисяч років тому територію України ні-
би поділили давні жителі: хлібороби, які заселяли родючі землі
українського лісостепу, і скотарі, що господарювали в східних
і південних степах. Ці народи залишили багато археологічних
пам’яток й належали до давніх індоєвропейців, які були пращу-
рами багатьох сучасних народів Європи та Азії.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Чому давніх хліборобів, що жили на українських землях, називають три-
пільцями? 2. Розкажіть про заняття трипільців. 3. Чому головним божеством
трипільців було Сонце? 4. Які факти свідчать про те, що серед мешканців
трипільських поселень існувала майнова нерівність? 5. Що таке «протоміс-
то»? 6. Чому нам значно більше відомо про життя трипільців, ніж про життя ям-
ників? 7. Як учені довідалися про життя й заняття давніх степовиків-ямників?

305. 304
ЧОРНЕ МОРЕ
Дунай
Дніпро
Сіверський Донець
АЗО
ВСЬКЕ
М
О
РЕ
Тіра
Херсонес
Феодосія
ПантікапейК Р И М
С КІ Ф І Я
Дністер
К А
ВК А З
Півд.Буг
Ольвія
Півд. Буг
— Грецькі
колонії
— Скіфське
городище
— Розселення
кіммерійців
— Володіння
скіфів
— Розселення
сарматів
— Похід Дарія І
IX—VII VII—IV VII—VI 514 р. V III—III н. е. II—IV н. е.
Панування кіммерій-
ців на українських
землях
Скіфська
держава
Заснування давньо­грецьких
колоній на північному березі
Чорного моря
Похід Дарія I
на Скіфію
Утворення
Боспорського
царства
Панування сарматів на
українських землях
Вторгнення
готів
Українські землі в І тис. до н. е.
Бельське городище
ст. до н. е.
Розділ 14. Історія українських земель
в епоху раннього залізного віку
У II тис. до н. е. на території України
жили племена землеробів і скотарів. Вони
ніби поділили між собою різні райони
країни. У лісостеповій частині вели своє
господарство хлібороби. У степах па-
нували скотарські племена. Із початком
раннього «залізного віку» історія мовби
прискорила свій хід. На історичну арену
виходили все нові й нові народи.
У I тис. до н. е. досягли свого розквіту
могутні цивілізації Європи й Азії. Деякі
з них спробували розширити свій вплив
на українські землі. Одні приходили зі
зброєю в руках, бажаючи підкорити собі
нові території, інші — із надією заснувати
колонії, сіяти хліб, вести торгівлю з міс-
цевими племенами й народами. Услід за
легендарними аргонавтами освоювати
береги Чорного моря почали греки. Уже
в VII ст. до н. е. тут виникли перші дав-
ньогрецькі колонії. Згодом вони перетво-
рилися на невеликі, але сильні держави
з багатими містами.
Причорноморські землі України —
частина великої давньогрецької цивілі-
зації. І все-таки не їм було призначено
визначати хід історії на просторах сучас-
них українських земель. Починаючи від
IX ст. до н. е. степ і лісостеп України осво-
ювали невідомі досі народи: кіммерійці,
скіфи, сармати. Їхні історія й культура
збереглися в давньогрецьких і східних
писемних джерелах, а також у пам’ятках
археології.

306. 305
§ 59. Мешканці українських земель у I тис. до н. е.
Повтори: Греко-перські війни — § 33.
Рис. 1. Золота бляшка
Рис. 2. Наконечники
стріл. Деталі кінної вуз-
дечки, виконані в звіри-
ному стилі. Бельське го-
родище
1. Кіммерійці — люди «залізного віку».
У VIII—VII ст. до н. е. незліченні лави без-
страшних вершників нападали на землі
Ассирії, Урарту, Фрігії, Лідії та інших царств
Передньої Азії. Про них розповідають царські
написи, повідомлення дипломатів і розвід-
ників, давньогрецькі письменники. Хто ж ці
таємничі кочовики?
Це кіммерійці — перший народ, що жив
на території України, назва якого збереглася
в історичних джерелах. Вони прийшли з азіат-
ських степів. На початку IX ст. до н. е. кім-
мерійці заселили значну частину українських
земель. Легкоозброєна кіннота становила го-
ловну силу війська войовничих кіммерійських
царів. Вершники були озброєні далекобійними
луками, довгими сталевими мечами, списами
з бронзовими або залізними наконечниками,
кам’яними булавами. Кіммерійці успішно
застосовували залізо для виготовлення зброї
й кінської упряжі. Підкоривши собі місцевих
жителів, вони здійснювали далекі грабіжни-
цькі походи.
IX—VII ст. до н. е. — час панування кіммерійців
на півдні України.
Табуни швидких як вітер коней та інша
худоба забезпечували кіммерійців усім необ-
хідним. Війна приносила багату здобич для
вождів і простих воїнів, забезпечувала прикра-
сами й продуктами. Ці племена не залишили
після себе поселень. Лише кургани в українсь-
ких степах, що заросли травою, нагадують
про колись могутній народ. На початку VII ст.
до н. е. нова хвиля кочовиків зі Сходу змела
з історичної арени цього регіону кіммерійців.
В українські степи прийшли скіфи.
2. Скіфи — нові господарі українсь-
ких степів. Цей численний іраномовний
народ об’єднав під своєю владою залишки

307. 306
розгромлених кіммерійців та інші племена.
Тепер причорноморські степи стали називати
Скіфією, а їхніх мешканців скіфами.
«Батько історії» Геродот так описав спосіб
життя скіфів. «Вони не засновують ані міст,
ані укріплень, але, будучи кінними стрільцями,
возять свої будинки із собою, здобуваючи їжу
не від плуга, а від розведення свійської худоби».
Житлом для скіфа був візок із критим верхом,
а вірним товаришем скотаря-кочовика — кінь.
Скіфський цар Атей казав, що «іржання коня
йому миліше за звуки флейти».
Наприкінці VII ст. до н. е. завершується формування Скіфії.
На межі V—IV ст. до н. е. деякі скіфські
племена перейшли до напівкочового способу
життя, призвичаїлися до землеробства. Вони
вирощували ячмінь і просо, зручне для ви-
роблення твердих кормів, необхідних під час
зимівлі худоби. Скіфи освоїли різні ремесла:
обробку дерева, прядіння, ткацтво. Виникли
скіфські села й городища — укріплені поселен-
ня із захищеними місцями торговищ і бродів.
Наприклад, величезне Бельське городище
(Полтавська область) розташоване на кордоні
скіфських володінь, було добре захищене.
Рис. 4. Битва скіфів із
персами
Рис. 3. Cкіфський воїн

308. 307
Учені вважають, що тут розташовувалося скіфське місто Гелон,
про яке згадував Геродот. За його високими земляними валами
могли сховатися від ворога тисячі людей і десятки тисяч голів
худоби.
Скіфи поклонялися богам, які уособлювали могутні сили
природи й виступали захисниками різних видів діяльності ко-
човиків. Особливо шанованими в скіфів були боги небес, полів,
річок і війни. Становлення Скіфської держави збіглося в часі з по-
явою давньогрецьких колоній на північному березі Чорного моря.
Велична давньогрецька цивілізація чинила на скіфів могутній
вплив. Греки вели жваву торгівлю з цими степовими племенами.
Вони купували в скіфів зерно, худобу, рабів.
3. Перша поразка «царя царів». Могутній перський цар
Дарій I вирішив підкорити собі володіння гордих скіфів. У 514 р.
до н. е. він очолив величезну армію, яку направив проти них.
Скіфи вирішили не ставати до відкритого бою з таким вій-
ськом. Вони відступали все далі й далі вглиб степів. На шляху
проходження перської армії скіфи знищували запаси їжі, випа-
лювали степ, засипали криниці. Перси ж «воювали» зі спекою,
спрагою та хворобами. Лише пил на обрії та тепле вугілля багать
свідчили, що скіфи десь поруч. Розгніваний «цар царів» зажадав
від скіфів «землі й води». Скіфський цар Іданфірс відповів, що
тільки втеча зможе врятувати загарбників від загибелі.
Перси були змучені виснажливим переслідуванням супротив-
ника, який постійно вислизав. Великому Дарієві довелося втекти,
кинувши напризволяще частину війська, хворих та поранених
воїнів.
4. «Піраміди» Великої Скіфії. Розквіт Скіфської держави
припадає на IV ст. до н. е. Сліди скіфської величі вчені знайшли
на території від Криму аж до Києва й Харкова. Найбільш числен-
ні й сильні скіфські племена продовжували вести кочовий спосіб
Рис. 5. Розкопки курга-
ну Огуз (Запорізька об-
ласть) наприкінці ХІХ ст.

309. 308
життя, переганяючи свою худобу неосяжни-
ми степами від Дунаю до Дону. Цю країну
називають Великою Скіфією. Її царі мали
добре озброєне, дисципліноване кінне військо.
Несподівані набіги скіфів-кочовиків наводили
жах на сусідні народи й грецькі держави.
Влада царів кочових скіфів була необ-
меженою. Вони тримали в покорі населення
величезної підвладної території. Усі жителі
Скіфії вважалися рабами скіфських владик.
У IV ст. до н. е. Скіфська держава
досягла найбільшої могутності.
Античні письменники називали простих
скіфів «восьминогими» — це означало, що їхнє
майно містилося в одному візку, який тягла пара
биків. Звичайного скотаря ховали в невеликій
могилі, насипавши над нею невисокий курган.
У могилі залишали все, що могло знадобитися
в «країні мертвих»: акінаки — короткі мечі,
лук і стріли, списи, посуд і скромні прикраси.
Величезних розмірів досягали кургани
над могилами скіфських царів і знаті. Іноді їх
називають «пірамідами» українських степів.
У деяких випадках висота царських курганів
сягала 20 метрів. Вони здіймаються в пониззі
Дніпра й у Криму. У могилу царя спускали
небачені багатства — коштовну зброю, золоті
обладунки, чарівні прикраси. До «країни
мертвих» царя супроводжували дружина,
воїни-охоронці, конюхи, слуги й раби. Їх
убивали й ховали поруч із могилою госпо-
даря. Наприклад, під час розкопок кургану
Чортомлик (Дніпропетровська область) учені
знайшли останки тіл царя, цариці, дев’яти
воїнів і слуг, а також одинадцяти коней.
Розкопки скіфських курганів прославили віт-
чизняних археологів на весь світ.
Скарби царських курганів скіфів —
надбання загальнолюдської культури.
Наприкінці III — на початку II ст. до н. е.
скіфи створили своє царство в Криму. Велика
Скіфія стала місцем проживання сарматів —
Рис. 7. Срібна амфора
з кургану Чортомлик
Рис. 6. Золота пектораль
(нагрудна прикраса).
Курган Товста Могила.
Пектораль належить до
видатних витворів дав-
нього ювелірного мистец-
тва. Прикраса розділена
на три яруси місяцеподіб-
ної форми, на яких зоб-
ражені сцени скіфсько-
го побуту, а також полю-
вання на дикого звіра та
фантастичних тварин

310. 309
племен, що прийшли зі Сходу. Сильні й без-
жалісні завойовники встановили своє пануван-
ня в причорноморських степах.
5. Сармати. Так само як і скіфи, сармати
були кочовиками. Їхнє головне багатство й гор-
дість становили незліченні табуни прекрасних
коней.
Війна й грабіжницькі походи —
основне заняття сарматських племен.
На своїх навдивовижу сильних і ви­
тривалих конях важко озброєне сарматське
військо здійснювало далекі грабіжницькі
походи до земель сусідніх племен. Племена
сарматів тримали в постійній напрузі скіфів,
греків і римлян. «Вони пронеслися всією пе-
реможеною країною, вивозячи й виносячи все,
що знайшли»,— так оцінює навалу сарматів
на римську провінцію один із сучасників.
У III ст. н. е. германські племена готів
підкорили сарматів і розгромили залишки
скіфського царства в Криму. Починалася нова
епоха в історії українських земель.
Рис. 8. Сармат
Увага! Джерело — — — — — — — — — — — — — — — — — — — ­
Римський поет Овідій (43 р. до н. е.—18 р. н. е.) перебував у засланні
в невеличкому містечку на березі Дунаю. У своїх листах він не шкодує темних
барв, описуючи сарматів: «Лютий ворог, озброєний луками й просотаними
отрутою стрілами, оглядає стіни на важко дихаючому коні й, скидаючись на
хижого вовка…, забирає в полон усіх, кого знаходить у полях, хто ще не схо-
вався за огорожею воріт. Великий натовп сарматського племені роз’їжджає
дорогами… Нас ледь захищає фортеця, але й за її стінами викликає страх на-
товп варварів, змішаний із греками, адже варвари живуть із нами без усякого
розмежування…»
Яку зброю сарматів згадує поет? За текстом листа визначте головну мету
набігу кочовиків.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Розкажіть про зброю та заняття кіммерійців. 2. Який слід залиши-
ли кіммерійці в історії України, а також історії давніх народів Передньої
Азії? 3. Використовуючи свідчення Геродота, розкажіть про заняття й спосіб
життя скіфів. 4. Чим відрізнялися заняття скіфів і кіммерійців? 5. Чому в IV ст.
до н. е. в скіфів з’являються поселення й городища? 6*. Яким чином грецькі
держави та скіфи-кочовики змогли зупинити перську навалу? Що спільного
та відмінного в боротьбі греків та скіфів проти персів? 7. Доведіть, що серед
скіфів утвердилася суспільна й майнова нерівність. 8. Що спільного в історії
кіммерійців, скіфів та сарматів?

311. 310
§ 60. На берегах Гостинного моря
1. Слідами аргонавтів. Перші плавання
греків Чорним морем були важкі й небезпечні,
адже не випадково його називали Негостинним.
Уже в VIII ст. до н. е. склалися міфи й легенди
про пригоди давніх мореплавців. Один із міфів
розповідає про подорож аргонавтів до далекої
країни Колхіди. Мандрівники зустрічаються із
шестирукими лиходіями, дивними сморідними
птахами, мідноногими биками й страшними
драконами. Проте безстрашним, згуртованим
і винахідливим аргонавтам удається здолати всі
перешкоди. Сказання про їхні подвиги надихали
еллінів на найризикованіші плавання. Їх вабили
безкраї землі на берегах суворого моря, і вони
мріяли побудувати там міста й торгувати з місце-
вими народами та племенами.
У VII ст. до н. е. в протоці Босфор, що відкри-
ває вихід до Чорного моря, було засноване місто-ко-
лонія Візантій. Пізніше на північному березі моря
виникли багаті й процвітаючі колонії. Так посту-
пово Чорне море стало для греків Гостинним.
2. Ольвія означає «щаслива». Неподалік
від сучасного українського міста Миколаєва на
початку VI ст. до н. е. вихідці з Мілета заснували
колонію Ольвія. Назва колонії, що перекладаєть-
ся з грецької як «щаслива», виявилася пророчою.
Уже через 100 років Ольвія перетворилася на ве-
лике красиве місто.
Рис. 1. Грецький
шолом, знайдений
у Колхіді (Грузія)
Рис. 2. Грецькі ко-
лонії в Північному
Причорномор’ї
Ч О Р Н Е М О Р Е
Дунай
АЗО
ВСЬКЕ
М
О
РЕ
Тіра
Херсонес
Феодосія
Пантікапей
К Р И М
Дністер
Півд.Буг
Ольвія

312. 311
У його центрі стояли величні храми Аполлона, Зевса,
Деметри, Афіни, будинки знатних і багатих громадян (рис. 3). На
околицях міста, ближче до фортечних стін, мешкали прості люди:
ремісники, хлібороби, мореплавці й рибалки.
У V ст. до н. е. місто відвідав Геродот. Невтом­ний мандрівник
збирав відомості про скіфів, які мешкали по сусідству з Ольвією.
Давньогрецький історик розповідає, що один зі скіфських царів
любив бувати в Ольвії. Тут він перевдягався в усе грецьке й жив
у зведеному для нього будинку. Цар захоплювався творами по-
етів і мудреців Еллади й одного разу взяв участь у релігійному
обряді греків. Дізнавшись про це, скіфи вбили свого царя. «Так
оберігають скіфи свої звичаї, суворо караючи тих, хто запозичає
чужі»,— закінчив свою розповідь Геродот.
Понад 1000 років Ольвія була найбільшою грецькою колонією
на Північному березі Чорного моря.
Ольвія прагнула підтримувати добросусідські відносини зі
скіфами, адже торгівля з кочовиками приносила величезні прибут-
ки. Коли наприкінці IV ст. до н. е. вибухнула війна між царями
Македонії та Скіфії, мешканці Ольвії стали спільниками варварів.
За наказом Александра Македонського талановитий полководець
Зопіріон із великим військом підійшов до стін Ольвії. Проте місто
за допомогою скіфів витримало облогу. Інакше складалися стосун-
ки ольвіополітів із сарматами. Часто городянам доводилося від-
куповуватися від во­йовничих сарматських вождів. Землеробство
й ремесла, культура й мистецтво розквітли в місті після розміщен-
ня в ньому римського гарнізону. Під опікою грізного Риму Ольвія
втратила свою самостійність, але на якийсь час набула спокою.
Рис. 3. У центральній частині Ольвії. Малюнок сучас-
ного художника
Рис. 4. В ольвійському порту

313. 312
3. «Не зраджу Херсонеса». У західній частині півострова
Крим жили таври, тому елліни називали цю країну Таврікою.
Наприкінці VI ст. до н. е. на невеликому півострові виникла
колонія Херсонес (грецькою «півострів») Таврійський, що зараз
розташований у межах міста Севастополь.
Майже 180 років у Херсонесі ведуться археологічні розкоп­
ки. Завдяки цьому сьогодні на території давнього міста можна
побачити руїни величних храмів, фортечних стін і веж, давніх
вулиць і міських кварталів. Учені знайшли майстерні ковалів,
гончарів, кожум’як, виноробів. Знайдені спеціально вирубані
в скелях цистерни, у яких солили рибу. У підвалах будинків
херсо­неситів стояли піфоси — великі глиняні діжі для збереження
зерна та інших продуктів. У передмістях простягалися поля, сади,
виноградники мешканців Херсонеса.
Археологи знайшли сотні написів, вирізьблених на кам’яних
плитах. Що вони розповіли про історію Херсонеса й життя горо-
дян? Уявіть собі таку картину…
Ранок. Рівними брукованими вулицями до центру міста
йдуть святково одягнені люди. Вони проходять повз високі обо-
ронні стіни, міське водоймище, храми, театр, монетний двір, де
херсонесці карбували свої монети із золота, срібла й міді.
На головній площі стоїть храм захисниці міста — Богині-
Діви. Тут установлена плита з білого мармуру, на якій висічена
присяга громадян Херсонеса. Сьогодні її вимовлятимуть десятки
юнаків — корінних жителів Херсонеса, яким виповнилося 20 років
(рис. 5).
Щедрі жертвопринесення почервонили вівтар кров’ю тварин.
Услід за жерцем юнаки урочисто повторюють слова присяги:
Рис. 5. Міська
садиба в Ольвії.
Реконструкція. Житлові та
господарчі помешкання зазвичай
розташовувалися навколо внутрішньо-
го двору, оточеного портиками. Помешкання
поділялося на дві половини: чоловічу та жіночу

314. 313
«Присягаю Зевсом, Геєю, Геліосом, Дівою, богами й богинями
олімпійськими…
Я буду думати лише про порятунок й свободу держави та її
громадян і не зраджу Херсонеса…
Я буду служити народові та радити йому найкраще й най-
більш справедливе для держави й громадян…»
Тепер нові громадяни можуть брати участь у засіданнях
Народних зборів, яким належить найвища влада в місті. Народні
збори вибирали посадових осіб, оголошували війну й укладали
мир, ухвалювали закони.
Дві тисячі років Херсонес Таврійський був важливим центром
грецької цивілізації в Північному Причорномор’ї.
4. Боспорське царство. На берегах протоки, що з’єднує
Чорне й Азовське моря, виникло декілька грецьких міст-колоній.
У V ст. до н. е. вони об’єдналися в єдину державу — Боспорське
царство. Його столицею стало місто Пантікапей, на місці якого
розташована сучасна Керч. На високій горі над Пантікапеєм були
збудовані неприступна фортеця й царський палац (рис. 7). Царі
Боспору володіли всією землею країни й передавали владу у спад-
щину.
Боспорські монархи утримували велику армію й сильний
військовий флот, що розгромив піратів, які довго господарювали
на морі. Військо надійно захищало кордони від нападів ворогів.
На службі в боспорських царів перебували кінні загони варварів,
які могли протистояти кочовикам. Тому хлібороби, ремісники,
рибалки, торговці могли спокійно працювати.
Рис. 6. Прийняття присяги
громадянами Херсонеса.
Малюнок сучасного ху-
дожника

315. 314
Під час розкопок афінського порту знайшли хвалебний на-
пис на честь боспорських царів. За що ж афіняни славили царів
далекого Боспору?
Виявляється, у V—IV ст. до н. е. сотні кораблів щорічно
доставляли до Афін чудову боспорську пшеницю, якої дуже не ви­
стачало в кам’янистій Аттиці. Афінські ж кораблі везли до Криму
розписну кераміку, маслинову олію, вишукане вино, коштовну
зброю. Взаємовигідна торгівля збагачувала Афіни й Боспор.
У Боспорському царстві мирно уживалися елліни, скіфи,
сармати, фракійці. Багато варварів швидко сприйняли грецьку
мову, культуру й звичаї еллінів. У свою чергу, греки багато чого
навчилися в місцевих жителів.
Боспорське царство стало своєрідним посередником
між грецькою цивілізацією й варварськими народами.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Уважно розгляньте карту на с. 304. Випишіть назви грецьких колоній
на Північному березі Чорного моря. 2. Перекажіть близько до тексту
міф про аргонавтів. 3. Чому греки змінили колишню назву Чорного мо-
ря? 4. Використовуючи текст пункту 3 параграфа, розкажіть про те, чим
займалися херсонесити. 5. Чим відрізнялося державне управління Херсонеса
Таврійського й Боспорського царства? 6. Випишіть назви згаданих у параграфі
варварських народів, що жили на території сучасної України. 7. Як складалися
взаємини греків із варварськими народами Північного Причорномор’я?
Рис. 7. Акрополь Пантікапею в ІІІ ст. до н. е. Реконструкція. На добре закріпленому
акрополі, що здіймався над столицею царства, розташовувалися головні храми та вів-
тарі, палац правителя, арсенал і скарбниця

316. 315
Розділ 15. Час великого переселення
на українських землях
У першій половині I тис. н. е. на ук-
раїнських землях відбулися значні зміни.
У цей час закінчилося формування давнього
слов’янського народу. Племена слов’ян пос-
тупово сформувалися з місцевого населення,
яке здавна проживало на землях від Вісли
до середньої течії Дніпра. Римляни називали
давніх слов’ян венетами. А один із письмен-
ників зробив уточнення, що це багатолюдне
плем’я «відоме під трьома іменами: венетів,
антів, склавинів». Територія України стала
рідною для багатьох слов’янських племен.
У цей час сусідами слов’ян були сармати,
скіфи, фракійці, германські племена готів.
Слов’яни — корінні жителі Східної Європи.
У IV ст. в черговий раз найбагатші
українські степи були захоплені кочови-
ками, які прийшли з Азії. Вторгнення гунів
стало поштовхом до Великого переселення
народів, яке згубило Західну Римську імпе-
рію й започаткувало нову епоху в історії
Європи й України. У цей грізний час
слов’янські племена брали участь у дале-
ких походах до багатих земель Римської
імперії. Вони заселили величезні території
від Балтійського до Чорного морів. Виникло
три великі групи слов’янських народів, які
заведено називати східними, західними
й південними слов’янами. Східні слов’яни
стали предками українського народу.
ЧОРНЕ
Дунай
Дніпро
АЗО
ВСЬКЕ
М
О
РЕ
К Р И М
К
А
Р
П
А
ТИ
К А
ВК А З
Прип’ять
Давні слов’яни під час Великого
переселення народів
Дністер
II—IV IV 375 р. IV—VII 476 р. IV—VII
Держава
готів
Вторгнення
гунів
Падіння Західної
Римської імперії
Християнізація
готів
Велике переселення
народів
Додержавний
період історії слов’ян
ст. н. е.
— Розселення східніх
слов’ян (антів і склавинів)
— Вторгнення готів
— Вторгнення гунів
МОРЕ
Сіверський Донець
Півд. Буг

317. 316
§ 61. Ранні слов’яни та їхні сусіди
Повторити: Загибель Західної Римської імперії — § 56.
1. У слов’янському селищі. На краю лісу, біля крутого берега
невеликої чистої річки, розташувалося поселення давніх слов’ян.
До нього веде добре втоптана стежка, яка з’єднує кілька селищ
одного племені. Зазвичай селища й городища слов’ян розміщува-
лися «гніздами» — недалеко одне від одного. Навколо кожного
селища був виритий глибокий рів і насипаний земляний вал. На
гребені валу жителі селища спорудили дерев’яну стіну з верти-
кально встановлених загострених колод — частоколу. У такому
поселенні жила сусідська община, що складалася з 10—12 великих
родин (рис. 1). Кілька «гнізд» слов’янських поселень утворювали
територію, яку заселяло плем’я.
За частоколом безладно розташувалися напівземлянки —
житла мешканців поселення. Їх споруджували з колод, обмазаних
глиною, і заглиблювали в землю приблизно до одного метра, щоб
було тепліше. Земляну підлогу житла зрідка встеляли дошками.
У кутку розміщувалася кам’яна піч. Спали на бічних дерев’яних
лежанках. Однак значну частину часу жителі селища проводили
поза житлом (рис. 2).
У слов’янських мовах збереглися «сліди» основного заняття
наших пращурів. У тріскучі січневі морози вони вирубували ді-
лянку лісу під майбутнє поле (січень). Напровесні, коли вирубаний
ліс підсихав, його випалювали й корчували пні. Зола й попіл були
гарним добривом (березень). Поле розорювали й засівали пшени-
цею, ячменем, просом. Наприкінці літа серпами збирали врожай
Рис. 1. Раннь­ослов’янське поселення. Реконструкція. Поселення, які були укріплені огоро-
жею, а іноді навіть земляними насипами і рвами, називають городищами. Неукріплені ж оселі
мають назву селищ. До якого типу належить оселя, зображена на малюнку? Хто, на вашу
думку, займав цю оселю — плем’я чи община?

318. 317
(серпень). Такий вид землеробства називають підсічним. Під час
розкопок слов’янських поселень знайдені кам’яні жорна, зернові
ями, серпи, сокири.
Підсічне землеробство — основне заняття слов’ян у IV—VII ст.
За кілька років земля виснажувалася, і хлібороби вибирали
в лісі нові ділянки. Потім поверталися на залишене поле, яке
відновлювало свою родючість. Слов’яни розводили корів, коней,
свиней, полювали на кабанів, оленів і ведмедів, збирали мед ди-
ких бджіл. У річках ловили щук, сомів та іншу рибу.
Із болотної руди виплавляли залізо. Із нього виходили міцні
й надійні знаряддя праці. Прикраси виготовляли з бронзи й сріб-
ла. Поряд із хліборобами в селищах жили ковалі, ювеліри, каме-
нотеси.
Недалеко від городища, у затишному місці, розташовувалося
капище — святилище язичницьких богів. Тут стояли кам’яні або
дерев’яні ідоли. У капищі приносилися жертви, відбувалися ма-
гічні дії: у богів просили гарного врожаю, приплоду худоби, удачі
на війні, видужання близької людини.
2. «Ті, хто живуть у народоправстві!» Поступово первісний
лад у слов’ян відходив у минуле. Знатні люди (старійшини, жер-
ці, військові проводирі) були дуже впливовими. Однак верховною
владою в племені були наділені народні збори — віче (від слова
«віщати» — говорити важливі речі), на яке старійшини збирали
всіх дорослих чоловіків. Тут вирішувалися питання війни і миру,
покарання злочинців, переселення племені тощо. Римський істо-
рик писав, що слов’яни «не керовані однією людиною, а здавна
живуть у народоправстві, і тому щастя й нещастя в житті в них
уважаються спільною справою».
Рис. 2. У слов’янському селищі

319. 318
У середині I тис. н. е. в слов’ян зросла
роль військових проводирів — вождів. Вони
очолювали військові походи, захищали зем-
лі племені від войовничих сусідів. У поході
й у мирний час вожді спиралися на свої дру-
жини, до складу яких входили вправні воїни зі
знатних родин. Для них головними заняттями
були війна й полювання. Далекі військові по-
ходи приносили багато здобичі й швидко збага-
чували племінну верхівку: старійшин, вождів,
знать і дружинників. Поселення, у якому жив
вождь і розташовувалося головне капище, пос-
тупово перетворювалося на племінний центр.
Подальший розвиток слов’янського сус-
пільства й культури був затриманий у II—
III ст. вторгненням багатолюдних германських
племен — готів.
3. Готи — прибульці з півночі. Вони пере-
селилися на територію України з Прибалтики
й захопили частину слов’янських земель, витіс-
нивши сарматів із Північного Причорномор’я.
Постійні контакти з римлянами привели до
їхньої ранньої християнізації. З’явився пере-
клад Біблії готською мовою. Наприкінці III ст.
готів очолив могутній правитель Германаріх.
Виникла Готська держава, яка об’єднала під
своєю владою племена різних народів: слов’ян,
сарматів, фракійців. Слов’янські племена чи-
нили опір прибульцям, але перебували в за-
лежному становищі від готів. Тому між ними
спалахували кровопролитні війни. Готський
історик Йордан стверджував, що один із пра-
вителів наказав розіпнути сорок слов’янських
вождів, які наважилися виступити проти гер-
манського панування.
4. «Ті, що живуть у звіриній дикості».
Наприкінці IV ст. до українських земель,
подібно урагану, увірвалися племена гунів.
Жорстока тривала посуха змусила їх залишити
неосяжні азіатські степи. Немов прирослі до
своїх невибагливих і витривалих коней, гуни-
кочовики були безстрашними й жорстокими
Рис. 4. Прикраси гунів
Рис. 3. Воїни-германці

320. 319
завойовниками. Витримати лавиноподібну атаку гунської кінноти
могло тільки дуже сильне й добре організоване військо.
Гуни нещадно розправлялися з усіма, хто чинив їм опір.
Частина готів, рятуючись від шаленства гунів, переправилася
через Дунай і оселилася в римських провінціях. Інші готські
племена вкрилися в горах Південно-Західного Криму. Тут їхні
поселення проіснували до XVI ст.
Навала гунів поклала початок Великому переселенню народів.
У V ст. гуни разом із підкореними племенами й народами
ввірвалися на територію Європи.
5. Слов’яни й римляни. Слов’янські племена здавна вели
жваву торгівлю з римськими провінціями. На думку римлян,
слов’яни «постачають худобу й величезну кількість найкращих
рабів». Крім того, римляни купували в слов’ян хліб, мед, віск,
солону рибу. У свою чергу, від них слов’яни одержували вино,
вироби з бронзи й заліза, зброю, прикраси. Багатства римських
володінь давно вабили слов’янських вождів і знать.
Слов’яни — активні учасники Великого переселення народів.
Після жорстокої поразки на Каталаунських полях у 451 р.
Гунська держава розпалася. У цих умовах слов’яни об’єдналися
в могутні племінні союзи. Услід за готами й гунами анти й склави-
ни вторглися на територію Римської імперії, ослабленої навалами
варварів.
Римляни визнавали, що слов’яни були відваж­ними, витрива-
лими воїнами, легко зносили будь-які труднощі. Високі й сильні,
вони виходили на бій, озброєні дротиками, мечами й луками з от-
руєними стрілами. Воювати правильним строєм у ті часи слов’яни
не вміли й не любили, однак вони швидко переймали в римлян
бойовий досвід. Один із римських письменників навіть зазначав:
«Вони навчилися вести війну краще за римлян». Поступово в V—
VII ст. слов’яни захопили території на землях Східної Римської
імперії. Їхні поселення виникли на Балканському півострові й на-
віть у Малій Азії.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Розкажіть про давні поселення слов’ян. Як були влаштовані житла мешканців
селища? 2. Розкажіть про основні заняття давніх слов’ян. 3. Які зміни в житті
слов’янських племен свідчать про зникнення в них первісних стосунків? 4. Хто
був зацікавлений у походах на римські землі? 5. Як складалися взаємини між
слов’янами й готами? 6. Чому гунам удалося захопити землі слов’ян і готів?
7. Яку роль в історії українських земель відіграли гуни? 8. Поясніть значення
термінів і понять підсічне землеробство, капище, племінний союз, дружина,
Велике переселення народів.

321. 320
Слов’яни і гуни
На високому пагорбі, що з трьох боків був оточений чистою
звивистою річкою, затишно розташувалося слов’янське селище. Із
боку річки до нього можна потрапити лише непомітною стежкою,
що проходить крізь колючі кущі, якими заріс крутий берег. Між
лісом і селищем розташувалася велика галявина, тому кожного,
хто підходить до селища, видно здалеку. Із цього боку його ого-
роджує високий частокіл. Загострені дубові кілки, які нагадують
зуби дракона, захищають селище від непроханих гостей. Надійно
зачинена й міцна брама. Уже впродовж кількох років вождь Бож
зберігає тут здобич, захоплену під час походів антів на землі
римлян. Браму зміцнили дерев’яною вежею, зробленою з колод
вікових дерев, а перед частоколом викопали великій рів.
Рано-вранці, коли туман оповив селище, із лісу виїхали сотні
вершників. Гуни! Здавалося, вони зрослися зі своїми низькорос-
лими кіньми з кошлатими, скуйовдженими гривами. Воїни були
одягнені в шпилясті шерстяні шапки, з-під яких стирчали пасма
темного волосся, густо змащеного кінським салом. Маленькі
розкосі очі на темних від засмаги й бруду обличчях вороже ог-
лядали укріплення слов’ян. Ось вона, здобич! Тіло воїнів було
вкрите широкими плащами і простим одягом із недубляної шкіри.
Кожний степовик мав два довгі списа й великий лук. У сагай-
даках, прив’язаних до спини, були складені десятки невеликих
очеретяних стріл із кістяними вістрями, просоченими отрутою.
На відстані, що перевищувала політ стріли, гуни спішилися
й неквапливо почали розбивати табір. Широкі порожні вози, при-
значені для здобичі, вони поставили у вигляді кола. Таким чином,
мешканці селища опинилися в пастці. Із табору виїхало кілька
вершників для переговорів з антами.
Усі чоловіки селища зі зброєю в руках зібралися біля часто-
колу. Цей невеликий загін гунів не становив серйозної загрози для
добре захищеного городища, але всі розуміли, що гуни — хитрі
й підступні, а їхній кровожерливості немає меж, тому треба бути
готовими в будь-яку мить відбити напад.
Переговори тривали недовго. За допомогою гота-перекладача
гуни вимагали віддати їм скарби племені, обіцяючи не чіпати сели-
ща та його мешканців. В іншому ж разі гуни, коли до них приспіє
підкріплення, погрожували відібрати скарби силою, а всіх, хто за-
лишиться живим, відправити на ринки рабів. Слов’яни розуміли,
що допомоги їм годі й чекати, а решта племені навіть і гадки не

322. 321
На високому пагорбі розташувалося слов’янське селище.
Упродовж кількох років вождь Бож
зберігав в селищі здобич.
Гуни! Здавалося, вони зрослися зі своїми
низькорослими кіньми.
Усі чоловіки селища зібралися біля частоколу. Переговори тривали недовго.

323. 322
має про загрозу, яка наближається. Людей хвилюють повсякденні
турботи землеробців — незабаром настануть жнива. Отже, на віче
було вирішено розгромити цей загін гунів, покладаючись на власні
зусилля, а потім усім племенем переселитися ближче до римських
кордонів, де вони почуватимуться спокійніше й безпечніше.
Як велів звичай, перед битвою вождь, старійшини й жерці
відвідали святилище Перуна. Кров бика, принесеного в жертву
Володарю Блискавок, закривавила губи ідола. Чоловіки готували
зброю, а хлопці заготовляли довгі, порожнисті всередині очере-
тяні стебла. Дружинник Братила одягнув шкіряну сорочку, узяв
два гострі короткі списи й меч. Лук зі стрілами й дерев’яний щит,
обтягнутий воловою шкірою, він залишив удома. Увечері, коли
бог сонця Ярило торкнувся своїми променями верхівок дерев,
Як велів звичай старійшини й жерці
відвідали святилище. Таємною стежкою воїни спустилися до міста.
Жінки й діти їхали на возах, запряжених волами, на яких везли все добро.

324. 323
воїни зійшлися в зазначеному місці. Братила чомусь пригадав сло-
ва приповідки, знайомої ще з дитинства: «Ходив Ярило по всьому
світу, поле житом засівав, людям дітей дарував. А де він ногою
— там жито копною, а куди він око кине — там колос до неба
лине». Хтозна, чи пощастить зібрати врожай у цьому році?
Таємною стежкою воїни спустилися до річки. Узявші в рот
очеретяні стебла, чоловіки тихо занурилися у воду. Дивлячись
на поверхню річки, важко було здогадатися, що по її дну пере-
сувається загін воїнів. Там виднілися лише кінчики очеретяних
стебел, за допомогою яких слов’яни могли дихати під водою.
Серед заростей очерета, дуже тихо, без жодного сплеску,
воїни вийшли з води й попрямували до лісу. Але раптом несподі-
ваний шум зламаного очерета налякав багатьох воїнів. «Чур ме-
не!» — вигукнув Братила, адже знав, що предок-родоначальник
Чур завжди захистить. Тривога виявилася марною — то був тільки
дикий кабан, який годувався в очеретяних заростях.
Глибокою ніччю, у непроглядній темряві лісу слов’яни
пересувалися беззвучно й упевнено. Воїни не боялися лісовика,
водяника, русалок і мар, адже поруч розташувалося капище Рода!
Добре відомо, що Род-захисник був рідним і близьким божеством,
яке пов’язувало разом усіх мешканців племені, а також ліси, по-
ля, річки — тобто, усе, що оточувало людей на рідній землі.
Після тривалого переходу кочовики спокійно спали, залишив-
ши охорону загону на кудлатих молосських псів, які всюди супро-
воджували гунів та їхні стада. Однак нічний удар слов’янських дру-
жинників був настільки стрімким і несподіваним, що степовики не
встигли навіть ускочити на коней. Усіх їх спіткала гірка участь.
Через деякий час селище обезлюділо. Попереду на бойових
конях рухалися воїні-дружинники; за ними гнали худобу. Жінки
і діти їхали на возах, запряжених волами, на яких везли все добро.
Усі інші йшли пішки. Плем’я залишило рідні місця й подавалося
все далі на захід. Що ж чекає слов’ян на чужині?
Отже, ще один струмочок улився в широку річку Великого
переселення народів, яке відкрило нову сторінку в історії народів
Європи й України.
Запитання й завдання — — — — — — — — — — — — — — — — —
1. Складіть розгорнутий план оповідання. 2. Опишіть місце розташування
слов’янського селища. Поясніть, чому слов’яни вибрали саме це місце для за-
снування селища й ведення господарства. 3. Як було укріплене слов’янське
селище? 4. Хто і яким чином керував життям у селищі? 5. Користуючись
текстом оповідання, порівняйте озброєння гунів і слов’ян. 6. Про які язич-
ницькі божества та звичаї згадується в оповіданні? 7. Який тактичний хід
використали слов’яни для розгрому ворога? 8. До якого часу належать події,
описані в оповіданні?

325. 324
§ 62. Підбиваємо підсумки
Сторінками підручника ми пройшли довгий і складний шлях
від появи на Землі перших людей до падіння Західної Римської
імперії. Пригадаймо, які найважливіші зміни відбулися в житті
людей за цей час, спробуймо оцінити основні досягнення давніх
народів.
1. Від дикості до цивілізації. Більша частина історії людства
припадає на часи первісного ладу. Близько двох мільйонів років
знадобилося для того, щоб мавпоподібних істот заступили люди
сучасного вигляду. У міру того, як людина ставала більш розумною
і вмілою, досконалішими ставали й колективи, які об’єднували
людей. Людські стада первісних збирачів і мисливців із часом
поступилися місцем родовим общинам, а ті, у свою чергу,— сусід-
ським общинам хліборобів і скотарів.
Важкою працею люди змінювали навколишнє середовище.
Перші цивілізації відрізнялися одна від одної, адже людям дово-
дилося пристосовуватися до різних природних умов. Але історія
виникнення цивілізації знає й багато того, що властиве всім
народам. Це дозволяє виділити основні ознаки цивілізації, які
відрізняють її від первісності.
2. Успіхи в господарстві. Із виникненням перших цивілізацій
у господарському житті відбулися величезні зміни. Багато в чому
це пояснюється постійним удосконалюванням знарядь праці й ма-
теріалів для їх виготовлення. Спочатку людина використовувала
камінь, потім навчилася добувати мідь та виготовляти бронзу і,
Рис. 1. Єгипетські піраміди. Сучасний вигляд

326. 325
нарешті, застосовувати залізо. Люди при-
ручили тварин, створили перші механізми.
Накопичення господарського досвіду доз-
волило їм не тільки користуватися дарами
природи, але й виробляти все необхідне
для життя. Так поступово виникли зем-
леробство й скотарство. Збиральництво,
полювання й рибальство стали другоряд-
ними заняттями людей. Згодом з’явилися
різноманітні ремесла й торгівля. Перші
кораблі вийшли у відкрите море.
Як вам відомо, у давнину широко
застосовувалася праця рабів. Тому давні
суспільства часто називають рабовласниць-
кими. Щоправда, у жодному з них рабська
праця ніколи не була основною. Більша
частина всього необхідного створювалася
руками вільних селян і ремісників. Але
використання праці рабів звільнювало си-
ли й час вільного населення. Отже, значну
частину своїх зусиль воно спрямовувало
на створення матеріальних і культурних
цінностей.
3. Держава — це влада. Успіхи
в господарському житті визначили весь
подальший хід історії. Людина стала мен-
ше залежати від природи, у неї з’явилися
надлишки продуктів, які можна було при-
власнити. Із появою приватної власності
на землю, худобу й результатів праці ви-
никла нерівність між людьми. Суспільство
поступово розколюється на бідних і бага-
тих, знатних і простих. Вожді й старійши-
ни, жерці й дружинники підкорили собі
інших одноплемінників і керували їхнім
життям. А для того щоб організувати лю-
дей, інтереси яких часто не збігалися, і ке-
рувати ними, необхідна була сильна влада.
Так виникла держава.
Перші держави були різні за фор-
мою. Багатьом народам Сходу доводилося
освоювати долини великих річок. Іригація
величезних площ вимагала спільних зу-
Рис. 2.
Рис. 3.

327. 326
силь усього трудового населення країни,
керувати яким мала одна людина. Тому
на Давньому Сході держава склалася у ви­
гляді монархії. Влада царя тут ніким не
обмежувалася й передавалася у спадщину.
В інших історичних умовах склада-
лися давньогрецькі держави. Елліни дуже
рано дійшли думки про рівноправність
між громадянами. Тому в багатьох полісах
Давньої Греції в результаті гострої полі-
тичної боротьби вже в V ст. до н. е. виник
демократичний устрій державної влади.
Вищого розквіту давньогрецька демократія
досягла в Афінах за часів Перікла.
У Давньому Римі після вигнання
царів установилася республіка. За респуб-
ліканських часів римляни підкорили собі
Італію, а потім і все Середземномор’я.
Управління багатьма народами й величез-
ними територіями вимагало зосередження
влади в руках однієї людини — імператора.
Зусиллями Цезаря й Августа, а також їхніх
послідовників у I—ІІ ст. н. е. Римська імпе-
рія силою зброї об’єднала більшість народів
Європи, Північної Африки й Передньої
Азії. Вона ввійшла в історію як наймогут-
ніша світова держава давнини.
Рис. 4. До числа «Семи чу-
дес світу» давні греки зарахо-
вували Мавзолей — зведену
в середині IV ст. до н. е. гроб-
ницю правителя Галікарнаса
Мавсола. Скульптури та
рельєфи, що її прикрашали,
були виконані кращими майс-
трами того часу. Пізніше такі
монументальні гробниці ста-
ли називати саме мавзолеями.
Реконструкція
Рис. 5.

328. 327
4. Місто — серце цивілізації. Більшість
мешканців давніх країн жили в сільській
місцевості. Однак головними центрами
розвитку цивілізації були міста. Спочатку
міські стіни захищали головні святилища,
правителів і їхні скарби. Поблизу них
селилися ремісники й торговці. У давніх
містах мостили вулиці, виникли перші
водогони й каналізація, парки й площі.
Тут проходили народні збори, споруджува-
лися палаци й стадіони, зводилися чудові
храми, театри, бібліотеки, відкривалися
школи. Не дивно, що зараз ми не можемо
уявити собі життя Давньої Месопотамії без
Вавилона, Греції — без Афін, а Італії — без
«вічного» Риму.
Міста — головні центри державного, господарського
й культурного життя цивілізації.
5. Культура й релігія. Чим довше
існувало людство, тим більше умів замис-
лювалося про місце й призначення людини
в навколишньому світі. Постійні мірку-
вання на ці теми привели до виникнення
різних релігійних вірувань. Деякі з них,
наприклад християнство та буддизм, і за-
раз об’єднують віруючих в усьому світі.
Із появою такої важливої ознаки
цивілізації, як писемність, з’явилася
Рис. 7.
Рис. 6.

329. 328
можливість розвивати наукові знання, займатися літературною
творчістю. Основи математики, астрономії, медицини, філософії
й багатьох інших наук були закладені ще давньосхідними вчени-
ми. Їхні досягнення набули розвитку в Давній Греції. Там же на-
родилася наука про минуле людства — історія, яку давні римляни
називали «наставницею життя». Давнім поетам і письменникам
належить заслуга створення майже всіх існуючих нині літератур-
них жанрів і театру.
Народи давнини створювали дивовижні пам’ятники архітек-
тури й образотворчого мистецтва. Єгипетські піраміди й Велика
Китайська стіна, Парфенон в Афінах і римський Колізей, а також
багато інших творів видатних майстрів далекого минулого є гід-
ними пам’ятниками творчим можливостям людини, що надійно
утвердилася в навколишньому світі.
Саме давні народи заклали підвалини сучасної цивілізації,
створили багато цінностей, якими людство користується й донині.
Подальші шляхи розвитку народів Сходу й Заходу значно
відрізнялися. Про це ви довідаєтеся, вивчаючи історію Середніх
віків і Нового часу.
Запитання й завдання для підсумкового повторення
1. Які зміни відбулися з людьми і колективами, що їх поєднували, за час існуван-
ня первіснообщинного ладу? 2. Учені підрахували, що за два мільйони років до
появи землеробства і скотарства населення Землі зросло лише до 5 мільйонів осіб.
За перші 3—4 тисячі років існування цих відтворюючих галузей господарства во-
но зросло аж до 86 мільйонів осіб. Чим це можна пояснити? 3. Які зміни в житті
людини привели до створення цивілізації? 4. Назвіть основні ознаки цивіліза-
ції. 5. Яке значення мав для людини винахід писемності? 6. Які давні цивіліза-
ції вам відомі? 7. Чим відрізнялися умови появи цивілізації на Давньому Сході
й у країнах Південної Європи? 8. У яких країнах цивілізація зародилася рані-
ше? 9. Чи можна вважати трипільців творцями цивілізації? 10. Сформулюйте
основні відмінності в житті хліборобів і скотарів-кочівників. 11. Що таке де-
ржава? 12. Що таке монархія? Пригадайте імена найвидатніших монархів
давнини. Чим запам’яталося вам їхнє правління? 13. Що означає зараз
давньогрецьке слово «демократія»? У якій із держав Давньої Греції вона до-
сягла найвищого розквіту? 14. Назвіть найбільші грецькі колонії на території
України. 15. Що таке республіка? 16. Що таке імперія? Які давні імперії вам
відомі? 17. Назвіть великі стародавні міста. Що ви про них знаєте? 18. Які
давні народи вважали сучасні українські землі своєю батьківщиною? 19. Кого
з видатних давніх учених ви можете назвати? 20. Чому давні римляні називали
історію «наставницею життя»? 21. Які великі стародавні літературні твори вам
відомі? 22. Пригадайте, які споруди й статуї в давнину вважали «чудесами
світу». Майже всі вони були зруйновані в давні часи. Уявити, який вигляд могли
мати ці пам’ятники, дозволяють ілюстрації § 62. Спробуйте скласти підписи до
рис. 2, 3, 5–7. 23. Які народи, що жили на території сучасної України, брали
участь у Великому переселенні народів? 24. Напишіть невеликий твір на тему
«Чим зобов’язаний сучасний світ давнім народам».

330. 329
Давній світ у термінах
Август — «звеличений богами»; один із титулів давньоримських імператорів.
Агели — загони, у яких виховувалися спартанські хлопчики.
Агора — головна площа давньогрецького міста.
Академія — афінський гімнасій, у якому навчав Платон.
Акведук — давньоримський водогінний канал.
Акінак — короткий меч, яким користувалися скіфи в ближньому бою.
Акрополь (верхнє місто) — укріплена частина давньогрецьких міст, зазвичай улашто-
вана на височині.
Амфітеатр — спеціальна споруда з овальною ареною для проведення гладіаторських
боїв і цькування диких звірів.
Апостол (посланець) — учень Христа.
Аристократія — родова знать у Давній Греції.
Археологія — наука, що вивчає минуле людства за речовими джерелами.
Архонти — вищі виборні посадові особи в Давніх Афінах.
Атлети — учасники громадських змагань у Давній Греції.
Біблія — зібрання давніх текстів, сказань, легенд і міфів, визнане багатьма народами
як Священне Писання. Складається зі Старого Заповіту і Нового Заповіту.
Брахмани — давньоіндійська варна жерців і вчених.
Буддизм — найдавніша світова релігія, що зародилася в Індії в середині I тис. до н. е.
Вайшії — давньоіндійська варна хліборобів і торговців.
Ван — правитель у Давньому Китаї.
Варвари — для давніх греків і римлян усі чужоземці, що розмовляли незрозумілими
мовами.
Варна — велика група людей давньоіндійського суспільства, що відрізнялися від інших
своїми правами та обов’язками; приналежність до варни визначалася народженням.
Веди — зібрання давньоіндійських релігійних текстів кынця ІІ — першої половини I тис.
до н. е.
«Вето!» (Забороняю!) — слово, яким народний трибун скасовував небажане для нього
рішення.
Вільновідпущеник — раб, відпущений на волю.
Віче — народні збори в східних слов’ян.
Вождь — військовий проводир племені.
Гарнізон — військовий загін, розташований у фортеці або місті.
Гімнасії — споруди зі спортивними майданчиками й залами, лазнями й приміщеннями
для відпочинку в Давній Греції; одне з улюблених місць бесід давньогрецьких фі-
лософів зі співгромадянами.
Гінекей — жіноча частина давньогрецького будинку.
Гладіатори — навчені раби, засуджені злочинці й інші люди, яких примушували битися
один з одним або з дикими звірами.
Гуру — учитель, духовний наставник у Давній Індії.
Дельта — низина в гирлі річки, зокрема Нілу, утворена її намулами.
Демократія — народовладдя, форма правління, за якої право брати участь у керуванні
державою мають усі її громадяни.
Демос — незнатні громадяни давньогрецьких держав.
Диктатор — у Давньому Римі магістрат, наділений необмеженою владою.
Дифірамби — урочисті гімни на честь богів.

331. 330
Етнографія — наука, що вивчає життя, звичаї і традиції народів нашої планети.
Ефори — «наглядачі», що стежили за тим, як громадяни Спарти дотримуються її порядків.
Євангеліє (добра звістка) — збірник текстів про життя, смерть і воскресіння Христа.
Євангелія стали частиною Нового Заповіту Біблії.
Єпископ — старший серед християнських священиків однієї місцевості.
Жрець — служитель божества, який здійснював жертвопринесення та інші релігійні
обряди.
Зіккурат — високий східчастий храм пірамідальної форми із цегли. У рівнинній
Месопотамії зіккурати символізували гори — житла богів.
Ієрогліфи — знаки письма, що виникли з давніх знаків-малюнків; ієрогліфічна писем-
ність набула поширення в Єгипті та Китаї.
Ілоти — безправна частина суспільства Давньої Спарти, залежна від спартіатів. На
відміну від рабів ілоти мали власні знаряддя праці, худобу, сім’ї.
Інсули — великі багатоповерхові будинки, споруджені з дерева та дешевої цегли для
римської бідноти.
Іподром — спеціальна споруда для проведення кінних змагань.
Іригація — штучне зрошення земель.
Капище — святилище язичницьких богів ранніх слов’ян.
Катакомби — «підземні гробниці»; місця таємних храмів перших християн.
Катапульта — метальна машина, яка використовувалася для обстрілювання супротив-
ника кам’яними й глиняними ядрами, горщиками із запалювальною сумішшю та
іншими предметами.
Клинопис — одна з найдавніших систем письма, створена шумерами.
Колізей — амфітеатр у Римі, найбільший в античному світі.
Колони — вільні малоземельні селяни в Римі, які обробляли чужі землі, віддаючи хазяям
частину врожаю.
Колонії — постійні укріплені поселення в чужих країнах; поступово багато колоній
перетворилися на самостійні держави.
Колос — гігантська статуя, що, як правило, зображувала божество або правителя.
Консули — вищі магістрати Римської республіки.
Конфуціанство — філософське й релігійне вчення, засновником якого був давньокитай-
ський мудрець Кун-Фу-цзи (551—479 рр. до н. е.).
Кроманьйонець («людина розумна») — людина сучасного вигляду, яка з’явилася
45—35 тис. років тому.
Курган — земляний насип над могилою. Кургани характерні для поховань степовиків-
кочівників бронзового й раннього залізного віку.
Кшатрії — давньоіндійська варна раджів, полководців і воїнів.
Легіон — велика військова частина в Давньому Римі, яка складалася з піхоти та кінноти.
Лікей — афінський гімнасій, у якому навчав Арістотель.
Лікоть — давньогрецька міра довжини, яка дорівнювала приблизно 45 см.
«Людина вміла» — найдавніша людина, яка навчилася виготовляти кам’яні знаряддя
праці; жила 2—1,6 млн років тому.
Людське стадо — найдавніший колектив первісних людей.
Магістрати — громадяни, які обіймали виборні державні посади в Давньому Римі.
Магнати — власники великих маєтків, землі яких обробляли сотні рабів і селян-колонів.
Метеки — чужоземці, які постійно мешкали в Аттиці.
Метрополія — місто, яке заснувало колонію.

332. 331
Міфи — давні сказання про походження світу, про богів і героїв.
Мозаїка — зображення, виконане з кольорових камінців, уламків кераміки або коль-
орового скла для прикраси приміщень і дворів.
Монархія — держава, у якій вища влада належить одній людині.
Мотика — найдавніше знаряддя з дерева або кістки для розпушування землі.
Мумія — тіло померлої людини або тварини, оброблене спеціальним способом, щоб
урятувати його від розкладання.
Мусейон — «храм муз»; науковий і культурний центр із найбільшою бібліотекою,
створений єгипетським царем в Александрії.
Народні трибуни — посадові особи в Давньому Римі, які спочатку обиралися
з числа плебеїв і були покликані захищати їхні інтереси.
Неандерталець — попередник сучасної людини, що жив 200—30 тис. років тому.
Неоліт — «новокам’яний вік»; час таких найважливіших змін у житті первісних людей,
як зародження землеробства, скотарства, ремісництва.
Община — об’єднання родичів або сусідів для спільного ведення господарства.
Олімпійські боги — молодше покоління давньогрецьких богів, головним серед яких був Зевс.
Олімпійські ігри — загальногрецькі спортивні змагання на честь бога Зевса в Олімпії.
Олімпіонік — переможець Олімпійських ігор.
Орхестра — у давньогрецькому театрі рівна площадка округлої форми перед театро-
ном, на якій виступали хор, музиканти й танцюристи.
Остракізм — вигнання з Афін за рішенням Народних зборів осіб, запідозрених
у прагненні до тиранії.
Пагода — давньокитайський храм, сховище реліквій; пагоди набули поширення
в країнах Східної Азії.
Палеоліт — «давньокам’яний вік»; період становлення людського суспільства.
Папірус — рослина, зарості якої в давнину покривали береги Нілу; матеріал для пись-
ма, який виготовляли із цієї рослини.
Парфенон — храм Афіни-Діви (Парфенос) на Афінському акрополі.
Патриції — родова знать у Давньому Римі.
Педагоги — раби-вихователі в Давній Греції.
Піраміди — колосальні гробниці єгипетських фараонів III тис. до н. е., складені з ве-
личезних каменів.
Пітекантроп — «мавполюдина», або «людина прямоходяча», яка проживала 1,5—
0,5 млн років тому в Африці, Азії та Європі.
Плебеї — незнатні вільні люди в Римській республіці.
Плебс — нижчі шари вільного населення Давнього Риму.
Плем’я — об’єднання декількох родових общин, які жили на одній території.
Поліси — давньогрецькі держави I тис. до н. е.
Портики — навіси, підтримувані колонами.
Преторіанці — особиста гвардія римських імператорів.
Принцепс — «перший серед сенаторів»; один із титулів засновника Римської імперії
Августа.
Провінції — підлеглі території Римської держави, приєднані до Італії.
Пролетарі — римські громадяни, що не мали власності; як правило, міська чернь.
Протомісто — «попередник міста»; велике, добре укріплене поселення епохи неоліту
й бронзового віку.
Раби — люди, які не мали власності й були зовсім безправні.
Раджа — правитель, цар у Давній Індії.
Республіка — держава, якою керують громадяни, обрані на певний строк.
Рубало — найдавніше кам’яне знаряддя праці первісних людей.

333. 332
Санскрит — давньоіндійська мова, що застосовувалася вченими-брахманами для
написання наукових, релігійних і художніх творів.
Сатрап — намісник перського царя в сатрапії — одній з областей держави.
Святилище — спеціальне місце для здійснення релігійних обрядів.
Сенат — орган управління в Римській державі, що складався з колишніх магістратів.
Симпосіон — бенкет, головна частина давньогрецького застілля.
Скена — у давньогрецькому театрі місце для виступу акторів, що зазвичай оформлю-
валося у вигляді передньої частини храму або царського палацу.
Скрижалі — кам’яні плити із записаними заповідями Бога, передані людям пророком
Мойсеєм.
Спартіати — повноправні громадяни Спартанської держави.
Стадій — давньогрецька міра довжини, яка дорівнювала приблизно 192 м.
Старійшина — у первісному суспільстві голова родової общини.
Стоянка — місце тривалого проживання первісних людей.
Стратеги — воєначальники в Афінах, які обиралися щорічно. Найбільш впливові з них
відігравали важливу роль у житті полісу.
Талант — давньогрецька міра ваги, що дорівнювала приблизно 26 кг.
Таран —