10

1. ж
ш
<
ф
-
БІТОВА
ЛІТЕРАТУРА

2. ББК 83.3(0)я721
3-35
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України
( наказ МОН України № 177 від 3.03.2010 р.)
Автори:
Д.С. Наливайко - «Загальна характеристика літератури XIX от. Реалізм як напрям
у світовій літературі», «Панорама французької прози середини XIX от.», «Фредерік
Стендаль», «Опоре де Бальзак», «Загальна характеристика провідних шляхів розвит­
ку поезії середини - другої половини XIX ст.» (с. 142-145), «Шарль Бодлер», «Літера­
турний процес на межі ХІХ-ХХ ст. Символізм як літературний напрям. Нові пошу­
ки в поезії», «Поль Верлен», «Артюр Рембо», «Художні відкриття С. Малларме», «За­
гальна характеристика прози на межі ХІХ-ХХ ст.», «Еміль Золя»;
К.О. Шахова - «Панорама англійської прози середини XIX ст.», «Волт Вітмен», «Оскар
Уайльд», «МайстерністьЧехова-прозаїка»;
Є.В. Волощук - методична концепція та методичний апарат;
Н.М. Нагарна - «Панорама російської прози середини XIX ст.», «Федір Достоєвський»,
«Лев Толстой»;
Л.О. Кисельова - «Загальна характеристика провідних шляхів розвитку поезії середи­
ни - другої половини XIX ст.» (с. 145-147), «Микола Некрасов», «Знакові постаті
російської поезії XIX ст.: Ф. Тютчев, А. Фет)»;
Н.Д. Білик - «Чарлз Діккенс».
Наукову експертизу проводив
Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка ПАН України.
Психолого-педагогічну експертизу проводив
Інститут педагогіки НАПН України.
Ек с пе р ти , які з д і йс ню вал и експертизу:
Матюшкіна Т.П., Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної
освіти, декан, доцент, кандидат педагогічних наук;
Мотуз В.П., районний навчально-методичний центр Солом’янського району м. Києва,
методист;
Каєнко Н.Г., відділ освіти Новоукраїнської районної державної адміністрації Кіро­
воградської області, методист;
Шевчук Л.Г., Хмельницький спеціалізований ліцей-інтернат поглибленої підготовки
в галузі науки, учитель-методист.
У художньому оформленні обкладинки використано роботи
А. Мухи, В. Дідківського
© Наливайко Д.С., Шахова К.О.,
Волопдук Є.В., Нагорна Н.М.,
Кисельова Л.О., Білик Н.Д., 2010
© Видавництво «Генеза»,
ISBN 978-966-11-0001-4 оригінал-макет, 2010

3. ПУТІВНИК до ПІДРУЧНИКА
Дорогі десятикласники, цього року ви вивчатимете світову літературу
XIX ст., ознайомитеся з творчими шляхами таких видатних письменників,
як Стендаль і Бальзак, Діккенс і Вітмен, Достоєвський і Толстой, Золя і
Уайльд, Некрасов і Верлен, прочитаєте їхні найкращі твори, що увійшли
до скарбниці духовної культури людства. Багато з цих творів, зокрема
«Червоне і чорне», «Гобсек», «Пригоди ОлівераТвіста», «Злочин і кара»,
«Анна Кареніна», своєю появою засвідчили утвердження нової художньої
системи - реалізму. Література середини XIX ст. характеризується тіс­
ним взаємозв’язком між реалістичними й романтичними тенденціями,
однак найголовніше те, що її наскрізною ідеєю є любов і співчуття до
людини. Саме тому твори красного письменства позаминулого століття
формують особистість з високими моральними принципами, здатну са­
мостійно мислити й творчо діяти. Література цього періоду не лише роз­
кривала глибинний зміст повсякденного життя та без остраху аналізува­
ла найгостріші конфлікти своєї доби, а й сягала універсальних, вічних
проблем людського існування. Ось чому твори великих майстрів слова
XIX ст. суголосні сучасності й здатні збагачувати наше уявлення про світ
і місце людини в ньому.
Створюючи підручник, який ви тримаєте в руках, автори виходили з
того, що література пов’язана з життям суспільства, з його історією, але
не є їхнім прямим відбитком. Зв’язок між літературою і суспільним жит­
тям опосередковується громадською та індивідуальною свідомістю, ідео­
логією та психологією, ментально-емоційними комплексами, зрештою -
усією духовною культурою тієї чи іншої епохи. Дійсність, Гі конфлікти й
виклики породжують думки, емоції, судження, пристрасті, які набува­
ють у літературі завершеного художнього втілення як у вигляді «відоб­
раження життя у формах самого ж иття», що характерно передусім для
реалістичної та натуралістичної літератури, так і у формах символічних,
алегоричних, з використанням міфологічних, історичних, фантастичних
образів і мотивів, що притаманно романтизму та іншим нереалістичним
літературним напрямам і течіям.
У І0-му класі ви ознайомитеся не лише з літературою середини XIX ст.,
а й з творами, написаними на межі Х ІХ -Х Х ст. У цей період, що визна­
чається як окрема доба в історії культури, розвиток літератури урізно­
манітнюється, виникають нові течії (імпресіонізм, натуралізм, неоро­
мантизм, символізм та інші) і кожна з них вносить свої теми й барви в
мистецтво слова.
Підручник, за яким ви протягом року вивчатимете світову літературу,
написано відповідно до чинної навчальної програми академічного рівня
для класів суспільно-гуманітарного, художньо-естетичного, філологічного
й спортивного напрямів. Він складається з трьох частин.
Частина перша «З літератури реалізму» містить оглядову статтю й
п’ять розділів, присвячених творчості видатних прозаїків XIX ст. - Стен-
даля, О. де Бальзака, Ч. Діккенса, Ф. Достоєвського, Л. Толстого. У час­
тині другій, що має назву «Традиції і новаторські зрушення в поезії
середини - другої половини X IX ст .», вияскравлюється розвиток лірики
в зазначений період. Ця частина складається з оглядової статті й п’яти роз­
ділів, які ознайомлюють, відповідно, з творчістю М. Некрасова, В. Вітмена,

4. Ш. Бодлера, а також з поезією найяскравіших французьких символістів
П. Верлена й А. Рембо. Частина третя - «Роман ранньомодерніст ської
доби» - знову повертає нас до царини прози, але вже такої, що фіксує
нове світовідчуття, нову естетику й новий спосіб художнього мислення,
які активно формувалися на межі X IX —X X ст. До неї увійшли вступна
стаття й два основних розділи, присвячених творчості Е. Золя й О. Уайльда.
У кожному з розділів нарис про письменника, щ;о містить аналіз окремих
його творів, структурований за основними рубриками - «Віхи життя,
віхи творчості» та «Відкрита книга». їх доповнюють додаткові рубрики
«Точки дотику з Україною», «Nota Ьепе» й «Подробиці», назви яких чітко
вказують на різновид вміщ;еної в них інформації. Окрім «монографічних»
тем (тобто нарисів про письменників і їхні твори), до підручника включено
й огляди, марковані рубрикою «Сторінками історії літератури». Опра­
цювання цих матеріалів особливо важливе для учнів філологічного
профілю, однак, на нашу думку, буде корисним і для учнів інших гумані­
тарних напрямів, оскільки передбачає формування засадничих уявлень
про перебіг літературного й загальнокультурного процесів у XIX ст.
Окремо варто сказати про рубрику «Скарбниця філолога», яка має на
меті не лише окреслити «профільний» аспект викладених у загальних
розділах знань і розширити філологічну ерудицію, а й репрезентувати
твори, які є знаковими для літератури XIX ст. До їхнього числа нале­
жать, зокрема, романи «Пармський монастир» Стендаля, «Батько Горіо»
О. де Бальзака, «Великі сподівання» Ч. Діккенса, «Ідіот» Ф. Достоєвсько-
го, «Війна і мир» Л. Толстого, оповідання А. Чехова, поезії Ф. Тютчева,
А. Фета й С. Малларме. Рубрика «Скарбниця філолога» розрахована на
учнів філологічного профілю й усіх тих, хто цікавиться зарубіжною літе­
ратурою і хоче поглибити своє уявлення про неї.
Наприкінці кожної теми подано диференційовані за чотирма рівнями
запитання і завдання для самоконтролю, а також теми самостійних
досліджень, рефератів, творів і проектів, призначених для мультимедій­
ної презентації. З урахуванням орієнтації на інтерактивні засоби навчан­
ня до системи запитань і завдань включено також такі, що передбачають
роботу в парах і групах. Окрім того, до запитань і завдань, розроблених для
академічного рівня, додаються запитання і завдання для філологічного
профілю. Сподіваємося, усе це допоможе вам в опануванні програмового
матеріалу.
Бажаємо успіху й задоволення від вивчення курсу світової літератури
в 10-му класі!
Автори

5. ЧАСТИНА ПЕРША
Л
т:>
з літератури
■-.Л.І
реалізму
! ї »

6. ЗАГАЛЬН А ХАРАКТЕРИ СТИ КА ЛІТЕРАТУРИ X IX ст.
РЕАЛІЗМ ЯК НАПРЯМ У СВІТОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ
У XIX ст. в Європі та США була створена напрочуд розмаїта література,
яка значно збагатила духовну й художню культуру людства. Основними
її напрямами чи, точніше, системами художньої творчості були роман­
тизм і реалізм.
Літературу романтизму ви вивчали в 9-му класі, а відтак маєте нагоду
детально ознайомитися з літературою реалізму.
Я Ш ‘Е‘РЯШ‘У'ЮЗ!ЯЯ‘В'ЧЯ ТХУВІ-ВХЯ
Реалізм - літературно-художній напрям, який остаточно сформувався
приблизно в середині XIX ст. і розробив принципи аналітичного осмис­
лення дійсності та життєво достовірного Гі зображення в художньому
творі. Реалізм розкривав сутність життєвих явищ через змалювання
героїв, ситуацій та обставин, «узятих із самої дійсності». Письменники
цього напряму досліджували зовнішні (конкретні соціально-історич­
ні) та внутрішні (психологічні) чинники описуваних ними подій,
втілювали в персонажах не лише індивідуальні людські характери, а
й типові риси представників певних суспільних верств (саме завдяки
реалізму виникло уявлення про соціально-психологічні типи). Глибо­
кий аналіз у реалістичних творах поєднувався з гострою критикою
суспільного життя, порушенням моральних і філософських проблем,
з реалізмом X IX ст. пов’язані імена Стендаля, О. де Бальзака,
П. Меріме, Г. Флобера, В. Теккерея, ПІ. Бронте, Ч. Діккенса, І. Гонча-
рова, І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова, М. Некра-
сова, Т. Фонтане, Марка Твена та інших письменників.
Передусім слід визначити розташування реалізму й романтизму в часі
та встановити співвідношення між ними. Було б великим спрощенням
вважати, що романтизм припадає лише на першу половину X IX ст., а
реалізм - на другу й вони обмежуються жорсткими часовими рамками.
Насправді романтизм у літературі продовжував розвиватися і в другій
половині століття, пізніше трансформуючись у неоромантизм, а розвиток
реалізму розпочався вже в 30-40-х роках X IX ст.
Отже, романтизм і реалізм - це основні художні системи X IX ст., які
розвивалися як у часовій послідовності, так і синхронно. Однак при
цьому романтизм був домінуючим^ художнім напрямом у літературі першої
половини XIX ст., а реалізм - у другій його половині, принаймні до остан­
ніх десятиліть.
Разом з тим неможливо чітко розмежувати романтичну й реалістичну
літературу, особливо в першій половині XIX ст. У творчості багатьох ви­
датних письменників 20-40-х років, яких прийнято було однозначно
відносити до реалістів (Стендаль, О. де Бальзак, Ч. Діккенс, М. Гоголь та
інші), потужно виявився романтичний струмінь, а їхні індивідуальні
стилі кожен на свій лад синтезували реалістичні, романтичні й інші еле­
менти. Таким чином, вдавшись до загального розмежування, довелося б
краяти творчість цих митців навпіл або й на кілька частин. Та й самі вони
1Домінуючий - провідний, панівний.

7. не усвідомлювали себе реалістами, натомість визнаючи приналежність до
«сучасного мистецтва», протилежного «старому», класицистичному, до
мистецтва, що поєднувало реалістичні й романтичні тенденції. Виокрем­
лення реалізму як художнього напряму й розмежування його з романтизмом
відбулося вже в другій половині X IX ст. і то не до кінця.
Загалом же реалістична література, порівняно з романтичною, - це
інший духовний і художній світ, породжений іншим історичним
періодом. Романтизм розквітнув у буремну добу, центром якої була Вели­
ка французька революція 1789-1799 pp., і став потужним художнім
втіленням цієї доби, Гі ідеальних надій і - ще більшою мірою - її гірких
розчарувань. Щ одо реалізму, то він виник у «прозаїчну епоху», яка на­
стала після великих потрясінь кінця XVIII - початку XIX ст. У цей період
стабілізації і «мирного» розвитку нового буржуазного суспільства, коли
на перший план виступили утилітарно-практичні цінності, складався
інший тип взаємин між людьми, інша мораль і психологія. Звісно, такі
зміни вимагали нових засобів і форм художнього вираження, нової худож­
ньої системи, внутрішньо відповідної сучасності, її духу й стилю життя,
здатної найадекватніше Гі осягнути й висловити. Такою художньою систе­
мою і став реалізм 30-80-х років X IX ст.
Типологія і естетика реалізму
У X IX ст. визначальною рисою реалізму вважалася «правдивість» - у
розумінні «вірності дійсності», яку відображає митець. У зв’язку з цим
варто зазначити, що справжнє мистецтво завжди є правдивим, адже
незмінно прагне відображати істини й цінності людського буття, які, од­
нак, не залишаються незмінними. Той чи інший художній напрям стає
домінуючим і «правдивим» за певної доби саме тому, що виявляється
здатним дати найпереконливіші відповіді на її виклики, найповніше ви­
разити «істини буття», як вони мисляться й переживаються сучасниками.
Утім, за реалізмом невипадково закріпилася його назва: він тісно
пов’ язаний з настановою реалістичного (тобто заснованого на досвіді)
сприйняття й витлумачення дійсності. Тут буде доцільним вдатися до
порівняння його в цьому плані з романтизмом.
Одна з найсуттєвіших рис романтизму полягає в тому, що чільну роль
у художній творчості він відводить уяві. Власне, уява була для роман­
тиків і засобом пізнання, і його художньою реалізацією. Представники
романтичного напряму вважали, що уява наділена дивовижною
здатністю проникати в речі та явища, втілювати їх у поетичних образах і
картинах; і чим вона розкутіша й потужніша, тим глибше проникнення
й досконаліше втілення. Саме тому видатний англійський поет-романтик
П.Б. Шеллі проголошував, що поезію в загальному розумінні можна ви­
значити як «вираження уяви».
Реалізм як художня система має іншу стратегію творчості й ґрунтується
на спостереженнях, вивченні та аналізі дійсності. Творчість письменників-
реалістів є, власне, художнім осмисленням і узагальненням цього вивчен­
ня й аналізу. Отже, ідеться не лише про відмінність «творчих методів», а
й про різний «будівельний матеріал» у творах романтиків і реалістів.
Відомий французький філософ і вчений І. Тен заявляв, що реалістичний
роман за своєю сутністю є сукупністю спостережень і досвіду, а відтак
кожна освічена людина на матеріалі своїх спостережень і життєвого

8. досвіду може написати один чи два пристойних романи. Звісно, це пере­
більшення, але воно в загострено-парадоксальній формі висвітлює
істотні особливості реалістичного способу творчості.
Щоправда, у вже згадуваних письменників першої половини XIX ст.
Бальзака, Стендаля, Діккенса, Ш. Бронте, Меріме, Гоголя активність
уяви та ії роль залишалися на високому рівні, але ж їхня творчість знач­
ною мірою перебувала в річиш;і романтизму і не піддається остаточному
зарахуванню до реалістичної художньої системи. Ситуація змінилася в
другій половині століття, коли реалізм остаточно самовизначився й рішу­
че відмежувався від романтизму. Тепер на перший план було висунуто
настанову «достовірності» відображення дійсності, суть якої полягала в
збереженні дійсних пропорцій і масштабів у змалюванні повсякденності,
персонажів і обставин; рішучому засудженню піддавалися романтичні
«фантазії» та «перебільшення». Чітку формулу цієї естетичної настанови
реалізму дав російський критик М. Чернишевський: «Зображення життя
у формах самого життя».
Важливо також пам’ятати, ш;о реалізм є породженням епохи, позначеної
домінуванням науки в царині духовно-практичної діяльності та її вели­
ким впливом на літературу. З-поміж інших типів і напрямів художньої
творчості він вирізняється тим, що з усіх завдань мистецтва, багато­
функціонального за своєю природою, на перший план висуває завдання
пізнавальне. Можна навести багато висловлювань тогочасних письмен­
ників і критиків, у яких наголошувалася ця особливість реалізму, але об­
межимося промовистим зізнанням Г. Флобера: «...я зрозумів одну річ, од­
ну дуже важливу річ, що для людей нашої породи [письменників] щастя
полягає в пізнанні й н ів чому іншому».
Поетика реалізму
Примітною особливістю реалізму є те, ш;о, звертаючись до тієї чи іншої
теми, письменник водночас осмислює її як художнє дослідження певно­
го явища чи проблеми. Такої свідомої настанови не знайдемо в літературі
жодного іншого напряму. Відповідно ангиіітичність стає однією з визна­
чальних рис реалістичної творчості. Про її аналітичний дух і пафос чи не
першим висловився О. де Бальзак: «Перш ніж писати твір, письменник
має проаналізувати всі характери, перейнятися всіма звичаями, обійти
всю землю, відчути всі пристрасті, бо всі пристрасті, кра:іни, звичиі, харак­
тери, природні явища і явища моральні - усе має пройти через його аналіз».
А відомий російський критик В. Бєлінський проголошував: «Дух аналізу,
нестримне прагнення досліджувати, пристрасне, повне ворожості й лю­
бові мислення зробилося тепер життям справжньої поезії». Найбільшою
мірою цим завданням відповідала соціально-психологічна проза.
ЯШ'ЕТЯШІУТ039{Л‘В‘ЧЯ 'ПО'ВІ’П'КЯ
Соціально-психологічна проза - одне з найяскравіших досягнень ре­
алізму XIX ст., у якому реалізувалася характерна для цього напряму
настанова на ретельний аналіз суспільного життя і внутрішнього
світу особистості. Від початку формування реалізму в ньому розвива­
лися дві течії: соціологічна, що акцентувала увагу на дослідженні
суспільства як певної цілісності (Бальзак), та психологічна, першо-

9. рядним об’єктом дослідження якої була особистість, вписана в конкрет­
ний історико-суспільний контекст (Стендаль). Результатом їхньої вза­
ємодії та взаємозбагачення в межах літературного процесу стало форму­
вання потужного пласта реалістичної соціально-психологічної прози
з притаманною їй системою пріоритетів, естетикою та поетикальною
специфікою. Найвизначнішими творцями цієї прози вважаються
О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, В. Теккерей, Ч. Діккенс, Л. Толстой,
Ф. Достоєвський, І. Тургенєв, І. Гончаров, Г. Джеймс та інші.
Одним з найхарактерніших явищ соціально-психологічної прози є
жанр соціально-психологічного роману, який набув надзвичайного
поширення в реалістичній літературі XIX ст.
Дослідницьке спрямування орієнтувало літературу на науку й наукову
методологію. Особливо виразно така орієнтація виявилася у французько­
му реалізмі, сягнувши апогею в течії натуралізму, за походженням і
типом творчості спорідненій з реалізмом. Притаманна вона була й твор­
чості українських літераторів, зокрема І. Франка, який наголошував на
тому, ш;о письменник повинен розумітися на науці й науковій методо­
логії мислення, і називав свій метод «науковим реалізмом».
Новим і принципово важливим у поетиці реалізму є також те, що він
відмовився від поділу життєвих явищ на «високі» й «низькі», «естетичні» й
«неестетичні» і відповідно від поділу на «високі» й «низькі» жанрів і стилів.
Співвіднесення зображуваного з умоглядними естетичними категоріями
високого й низького, трагічного й комічного, яке вважалося обов’язковим у
художній практиці попередніх епох, втратило для реалістів сенс. Важли­
вою для них була відповідність зображення самій дійсності, що сприймалася
як єдине й водночас суперечливе ціле, у якому поєднуються і перепліта­
ються високе й низьке, трагічне й смішне, прекрасне й потворне.
Із цією настановою на відповідність дійсності в реалістичній літературі
пов’язане зображення часу й простору. Час стає в ній історичним і відтво­
рюється якомога конкретніше, а історизм набуває значення одного із за-
садничих принципів естетики й поетики. У творчості реалістів історизму
притаманна універсальність; він однаковою мірою охоплює як людину - Гі
внутрішній світ і характер, так і зовнішній світ - її життєве середовище.
При цьому історизм насамперед виявляється в зовнішньому світі, у змалю­
ванні середовища, обставин, відносин тощо, а згодом входить, так би мови­
ти, усередину героя, виявляється в його свідомості, характері, психології.
Істотною рисою реалістичної літератури є також те, що особливу увагу
вона приділяє аналітичному зображенню людини в соціумі, розкриттю
діалектичного взаємозв’язку характерів і соціального середовища, зок­
рема показу того, як середовище «ліпить» характер. Можна сказати, що
історизм реалістів значною мірою набуває змісту соціального історизму.
Наймасштабніше й найрельєфніше цей зміст виявився у творах таких
відомих письменників-реалістів, як Стендаль, О. де Бальзак, Ч. Діккенс,
Л. Толстой. Однак більшою мірою це властиво реалістичній творчості
20-40-х років XIX ст., на наступному етапі соціальність та історизм де­
далі відчутніше відтісняються природою, біологією, психологією, тобто
існуванням людини поза соціально-історичним виміром.
У реалістичній літературі маємо також специфічний тип автора й
пов’язаний з ним переважаючий тип оповіді.

10. 9>(рій bene. Тут варто нагадати, що автор у художній творчості - це не ли­
ше особистість митця, його присутність у творі в прямій чи «прихованій»
формі. Автор - це й певний погляд на зображуване, певна його концеп­
ція, вираженням якої є весь твір. При цьому автор зовсім не обов’язково
вдається до прямого висловлення в тексті (відступів, пояснень, комен­
тарів тощо). Так, у драматичних і деяких епічних творах це висловлення
втілюється в загальній структурі художнього тексту, у таких його скла­
дових, як опис, показ, розповіді й діалоги персонажів. Зрештою, кожний
твір є продуктом духовно-творчої діяльності митця і з цього випливає
присутність автора в усіх без винятку його складових. —
Щодо типу автора в реалістичній художній системі, то це передусім ав-
тор-деміургі, який визначає себе як всезнаючу абсолютну силу в створю­
ваному ним художньому світі. «Автор знає все!» - безапеляційно заявляє
В. Теккерей у знаменитому романі «Ярмарок суєти». Флобер порівнював
художній твір зі світобудовою, а його автора з Богом: «Він має бути у
творі, як Бог у світобудові, - всюди і ніде» .
Отже, у своїх творах письменник-реаліст X IX ст. почувався повно­
правним і повноважним деміургом, відтак створений ним художній
світ поставав у всеосяжному висвітленні й витлумаченні свого творця.
Звісно, допускалися й часткові точки зору, часткові тлумачення, що на­
лежали персонажам або розповідачам, але вищою, об’єднуючою була
інтерпретація автора, яка виражала його світобачення. Автор міг бути
«невидимим», як це характерно, наприклад, для Г. Флобера, Л. Толстого
та Джордж Еліот, міг бути присутнім у творі й відігравати в ньому актив­
ну роль, як-от у Гоголя чи Теккерея, але «деміургічна» позиція його від
цього не послаблювалася.
Тіодробищ . Ця позиція базується на впевненості в безмежних можливос­
тях художнього пізнання, тісно пов’язаній із системою світогляду, яка
домінувала в XIX ст. за доби реалізму. Світ, людина, буття сприймалися
як щось складне, але по суті своїй єдине й таке, що піддається пізнанню
й витлумаченню, у принципі - до самих глибин, до першооснов і першо­
причин. Власне, цей пізнавальний оптимізм, ця віра в те, що розум та
інтуїція митця здатні проникати в усе суще й адекватно його виражати,
становлять підвалини реалістичної літератури XIX ст. Її митці могли
бути скептиками й песимістами в загальносвітоглядному плані, особливо
у ставленні до суспільства та його перспектив, але скепсис і песимізм не
поширювалися на характер їхнього художнього мислення й творчості.
Тут вони залишалися «деміургами» в означеному вище розумінні. —
Ще однією принципово важливою рисою поетики реалізму є перева­
жання індивідуальних стилів письменників над загальними стилями
напряму й течій. Ця особливість була новою для літературно-художньої
творчості загалом. Напрямам попередніх епох, за винятком романтизму
до певної міри, властива підпорядкованість індивідуальних стилів за­
гальним, що найяскравіше виявилося в класицизмі з його кодексом за­
конів і правил. Усі вони оперували стійкими моделями жанру, сюжету,
персонажів, слововживання, формами й канонами, які спиралися на тра-
і Демі ург - творча сила, творець.
110

11. дицію. Щ о ж до письменника-реаліста, то він у принципі непідвладний
готовим моделям і формам, вільний у доборі виражальних засобів, відпо­
відних зображуваним явищам. За словами відомого німецького письмен­
ника-реаліста Т. Фонтане, справжнім майстром стилю є автор, який «здат­
ний постійно змінювати стиль залежно від предмета, про який ідеться».
Ця свобода індивідуальних стилів, їхнє вільне співвідношення із загаль­
ними стилями були успадковані наступними напрямами й течіями літе­
ратури, зокрема модернізмом.
Жанрова система реалізму
У кожному літературному напрямі складається своя система жанрів,
яка є його внутрішньою властивістю. Усередині цієї системи встанов­
люється певна ієрархія жанрів залежно від їхньої ролі в літературному
процесі. Відповідно ті жанри, ш;о посідають чільні місця, справляють
відчутний вплив на інші жанри, на поетику й стиль напряму в цілому.
Принципова новизна жанрової системи реалізму полягає в тому, що
вперше в історії літератури провідну роль у ній почали відігравати прозові
жанри - роман, повість, оповідання. Безперечно, це було зумовлено тими
глибинними зрушеннями й змінами, які відбулися внаслідок стабілізації
буржуазного устрою і тієї «прозаїзації» життя, про яку вже згадувалося.
Прозові жанри, й насамперед роман, виявилися найбільш придатними
для художнього освоєння нових реалій сучасності та їх адекватного
відображення. Відтак роман розкриває закладені в ньому можливості й
постає як справді універсальний жанр щодо охоплення різних сфер життя,
зокрема тих, що традиційно вважалися «неестетичними» чи «непоетич­
ними», та їх «переплавлення» у високі здобутки мистецтва.
ЯШ 'ЕТЯШ ‘УР03!ЯЯ‘В'ЧЯ 'DO'BI'D'JQl
Роман - великий епічний жанр, який набув значного поширення в
літературі X IX ст. (хоча зародження цього жанру відноситься ще до
часів античності). Роман відтворює життя в усій його повноті та роз­
маїтті, В основу роману найчастіше покладено зображення долі героя
(або кількох героїв) упродовж тривалого часу, інколи - навіть кількох
поколінь. Події, пов’язані з долею персонажів, зазвичай розгортають­
ся на широкому історичному й суспільному тлі. Характер людини в
романі відтворюється в його зв’язку з соціально-історичним середови­
щем. Жанр роману дозволяє передати найбільш глибокі й складні
процеси життя, порушити проблеми загальнолюдського значення,
приділити пильну увагу процесу формування й еволюції особистості.
У реалістичній літературі з’явилося багато відгалужень романного
жанру, які нерідко називають жанрами, хоча точніше було б визначи­
ти їх як жанрові різновиди роману. Так, соціально-побутовий роман
має на меті дослідження процесів соціального життя, повсякденної
дійсності, звичаїв і уявлень, характерних для суспільства (або його
прошарків) за певної доби. У центрі уваги психологічного роману знахо­
диться внутрішній світ особистості в його зумовленості конкретними
історико-суспільними чинниками, у рамках соціально-психологічно­
го роману відбувається поєднання й взаємодія тенденцій, притаман­
них соціально-побутовому та психологічному. У деяких реалістичних

12. творах до цих аспектів додається широка філософська проблематика,
що надає підстави визначати їх як філософські романи.
Утім, незважаючи на потужний розвиток реалізму в середині X IX ст.,
він не був всеохоплюючим художнім напрямом. Це стосується не лише
деяких видів мистецтв (наприклад, музики, ш;о залишилася переважно
романтичною), а й літератури, певних її родів і жанрів. Реалізм масштаб­
но виявився в епічних прозових жанрах, але цього аж ніяк не можна ска­
зати про лірику (в європейських і американській літературах середини
X IX ст. вона, на відміну від прози, залишилася переважно романтичною)
і почасти про драматургію (у драматургії більшості європейських країн
реалізм утверджується приблизно в останній третині XIX ст.).
О їодробщ І, Чим же пояснюється слабкий розвиток ліричної поезії в реа­
лістичній літературі? Відповідаючи на це запитання, слід взяти до уваги,
по-перше, позалітературні чинники, зокрема «прозаїчний» характер
дійсності буржуазної епохи, яка створювала духовну й емоційну атмо­
сферу, несприятливу для розквіту ліричної поезії. По-друге, внутрішні
чинники - зокрема специфіку реалізму як художньої системи, орієнтова­
ної на зовнішній, передусім соціальний світ, його дослідження й
аналітичне відображення. Це не означає, ш;о особистість, суб’єктивний
світ не цікавили реалістів, - ідеться про переважну спрямованість на
об’єктивно існуюче, розгортання твору в об’єктивному часопросторі, у
який включається особистість і її внутрішній світ. Тимчасом романтизм
є мистецтвом, вісь якого зміщена в царину суб’єктивності, духовного й
душевного життя особистості. Звісно, це життя не припинялося й за доби
буржуазної прози, однак художньо втілювалося переважно в ліричній
поезії романтичного типу або ж у близьких до неї формах. —
Своєрідність реалізму в національних літературах
Як і кожному художньому напряму, реалізму притаманний комплекс
спільних ознак і рис; водночас йому властива внутрішня диференційо­
ваність. Причому крім течій, на які поділяється реалізм, у його межах
існують істотно відмінні національні види й варіанти. Так, наприклад,
французька реалістична література суттєво відрізняється від англійської,
англійська - від німецької, німецька - від російської і так далі. Ці відмін­
ності не обмежуються певними особливостями форми творів, а охоплюють
різні рівні їхньої структури.
Своєрідність національних варіантів реалізму випливає передусім зі
специфіки його співвідношення з дійсністю, зокрема з життям певної
країни за певної історичної епохи. Ця дійсність не лише наповнює зміст
творів реалістичної літератури, а й активно впливає на їхню художню
форму, що тяжіє до адекватності дійсності і в її національній специфіці.
Велика роль у розвитку реалістичної літератури в різних країнах належа­
ла культурно-історичним чинникам. Як уже зазначалося, література існує
не сама по собі, вона є складовою духовної культури, яка становить системну
єдність. У цій єдності за різних епох визначаються домінанти, що справ­
ляють суттєвий вплив на інші види духовно-творчої діяльності людини,
зокрема й на літературу. Такі домінанти можуть бути різними в національ­
них культурах однієї епохи, що виразно виявилося за доби реалізму.
ІІ2

13. Повнота й потужність розвитку реалізму в різних літературах середи­
ни XIX ст. залежали також від місця й ролі літератури в національній
культурі, у духовному й громадському житті країни. Особливою повно­
тою і своєрідністю відзначається російська реалістична література, але
пояснюється це не якимсь її специфічним «національним духом», а на­
самперед тим, що розвивалася вона в особливих умовах «імперії царів».
За словами О. Герцена, «у народу, позбавленого... свободи, література -
єдина трибуна, з висоти якої він змушує почути голос свого обурення й
своєї совісті». Російська література виступала дійсним центром громад­
ського й духовного життя країни, охоплювала всі його сфери й прагнула
дати відповіді на всі нагальні запитання. Можна з певністю твердити, що
в жодній країні Західної Європи реалістична література не посідала тако­
го визначного місця в системі духовної культури і разом з тим не сягала
такого високого художнього рівня, який особливо переконливо засвід­
чується творчістю Л. Толстого й Ф. Достоєвського.
Протилежна ситуація склалася в німецькій літературі середини
X IX ст. Вона не знала злету реалізму, навпаки, за тих часів пережива­
ла спад і втратила світове значення, яке мала в «епоху Гете», тобто від
70-х років XVIII ст. до 30-х років XIX ст. Причиною такого стану речей
було зокрема те, що в системі тогочасної німецької культури домінували
швидше філософія, і музика, ніж література.
У формуванні й розвитку реалізму в європейських літературах важлива
роль належала національним естетичним і художнім традиціям. Варто та­
кож звернути увагу на його контакти з іншими художніми системами в про­
цесі становлення й розвитку: особливе значення для національних видів
реалізму мали взаємозв’язки й взаємодії з романтизмом, які по-різному
складалися у французькій, англійській, російській та інших літературах.
Французький реалізм можна назвати завершеним втіленням реаліс­
тичної літератури тих країн, де відбулися глибинні соціальні перетворення
й стабілізувалося буржуазне суспільство. Визначення «критичний реа­
лізм», яке в минулому застосовувалося до всієї реалістичної літератури,
найбільшою мірою відповідає саме реалізму французькому. Критикуючи
сучасність, його представники були послідовними й непоступливими.
Звідси розвиненість аналітизму як стильової константи, що проймає весь
французький реалізм. З нею тісно пов’язана орієнтація на науку й наукову
методологію, що дедалі посилюється у французькому реалізмі. Розпочав­
шись у Бальзака з формулювання певних принципів реалістичного методу,
ця орієнтованість у другій половині X IX ст. переростає в справжній
культ науки, і Флобер уже проголошує: «На часі ввести в мистецтво
невмолимий метод і точність природничих наук». «Об’єктивний метод»,
що закріплюється у французькій реалістичній літературі другої полови­
ни XIX ст., визначає її поетику. Твір розуміється передусім як художнє
дослідження явищ дійсності, від яких автор відмежовується: перебуваючи
поза твором, письменник спостерігає і аналізує їх з якоїсь вищої, абсо­
лютної точки зору, уподібнюючись до вченого-дослідника.
Англійська література відзначається особливо глибокими реалістич­
ними традиціями, що зазвичай пояснюється як своєрідністю історії
країни, так і особливостями національного характеру англійців, їхньою
схильністю до практичної діяльності, нелюбов’ю до теоретичних умогля-
дів і тверезістю світосприйняття, в англійській літературі реалізм набув

14. значного розвитку вже у XVIII ст. і після «романтичної паузи» переконливо
продовжився у XIX ст.
Характерною особливістю історії англійської літератури є те, що важли­
ва роль у ній належала етико-моральному чиннику (ідеться про етико-
моральну доктрину, що склалася на основі протестантської етики англій­
ського ранньокапіталістичного суспільства). Наочно це виявилося в тому,
що англійські реалісти у своїх творах на чільне місце висували етичні зав­
дання, моральний бік проблем і колізій, тяжіли до потрактування життєвих
явищ і розв’язання проблем в координатах етико-моральної системи.
Тому хоч Англія і була найпотужнішою промисловою країною
XIX ст., в якій бурхливо розвивалися природничі науки, англійські реа­
лісти не сприйняли об’єктивно-безсторонній, «анатомічний» підхід до
життя й людини. Акцентування етично-моральних моментів поєднувало­
ся в них з «людяним ставленням» до персонажів, емоційною насиченістю
оповіді, навіть з деякою сентиментальністю. Не прагнули англійські реа­
лісти й до самоусунення з твору: активна присутність автора виявляється
в Діккенса, Теккерея та інших письменників. Яскравої своєрідності
англійській реалістичній літературі надає органічно їй притаманний
комічно-гумористичний струмінь.
У російській реалістичній літературі був неможливий насмішкувато-
гумористичний, поєднаний з моралізаторством підхід до дійсності, по­
ширений в англійській літературі. З її духом і пафосом був несумісний і
критично-аналітичний, але водночас науково-констатуючий метод, який
у другій половині XIX ст. усталився у французькій реалістичній літера­
турі. Російські реалісти тяжіли до критицизму й викривального пафосу,
однак «безідеальність», у яку дедалі помітніше впадав французький реа­
лізм, була їм чужою. Вони мали свою позитивну програму, свої ідеали,
нерідко забарвлені утопізмом. Духовно-естетичною домінантою їхньої
творчості можна назвати зосередженість на людині й людських цінностях.
Невіддільним від неї є утвердження духовно-моральної сутності людини,
невловимої в «наукових» системах координат, яке з особливою силою
прозвучало у творах найвидатніших російських письменників XIX ст. -
Пушкіна, Гоголя, Толстого, Достоєвського. Не відриваючи людину від
життєвого середовища, російські реалісти разом з тим переконливо дово­
дили, що вона не сходить до впливів середовища й біологічної природи і
зберігає свою духовно-моральну самоцінність.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ОГЛЯДОВОЇ ТЕМИ
1. Стисло схарактеризуйте реалістичний напрям. Визначте його
головні особливості. Назвіть імена видатних письменників-
реалістів.
2. Поясніть, чому неможливо чітко розмежувати романтизм і ре­
алізм у літературі XIX ст. Наведіть конкретні факти для обґрун­
тування своєї відповіді. У чому полягають головні відмінності
між романтизмом і реалізмом?
3. Чим був спричинений розквіт реалістичного роману в літературі
XIX ст.? Наведіть приклади жанрових відгалужень реалістично­
го роману.
4. Підготуйте мультимедійну презентацію проекту «Спільні зако­
номірності в літературі й живописі реалізму» .

15. П АН ОРАМ А ФРАНЦУЗЬКОЇ ПРОЗИ
СЕРЕДИНИ X IX ст.
Формування реалізму у французькій літературі розпочалося ще на межі
X V III-X IX ст. Суттєвою особливістю літературного процесу у Франції
середини X IX ст. є те, що реалізм розвивався у взаємозв’язку й взаємодії
з романтизмом. І Стендаль, і Меріме, і Бальзак брали участь у романтично­
му русі й спільно з романтиками боролися за «нове мистецтво» проти кла­
сицизму, «старого мистецтва» феодально-абсолютистського суспільства.
Однак якщо романтики покладалися на уяву, що була для них і засобом
осягнення буття, і художньою реалізацією цього осягнення, то реалісти,
за словами Стендаля, визнавали існування «залізних законів» реальності
й наголошували на необхідності їхнього пізнання.
У 30-40-х роках XIX ст. у французькій літературі визначаються деякі
з основних реалістичних течій, як-от соціальна, або соціологічна, та пси­
хологічна, зачинателями яких були відповідно Бальзак і Стендаль. Ви­
значальною рисою соціальної, «бальзаківської», течії є те, що предметом
зображення в ній виступає суспільство як цілісність, його побут і звичаї,
процеси й колізії. Це не означає, що окрема особистість не цікавила
Бальзака. Річ у тім, що людина в нього постає передусім як «клітина»
суспільства і на передній план висуваються її риси, відповідні саме цій
грані. У Стендаля бачимо дещо інше; у центрі його уваги знаходиться осо­
бистість, що вводиться в суспільно-історичну панораму. Власне, Стендаль
теж не сумнівався в тому, що особистість є часткою соціуму, але саме во­
на цікавила цього письменника передусім, і в його романах суспільство
постає ніби переломленим через особистість, її свідомість, долю, психоло­
гію. Це й надає творчості Стендаля характеру психологічного реалізму.
До цієї течії належав також П. Меріме, принаймні в другий, реаліс­
тичний, період творчості.
Проспер Меріме (1803-1870) розпочав свій творчий шлях у середині
20-х років X IX ст. як активний учасник романтичного руху. Один за
одним з’являлися його твори, не схожі на попередні за тематикою і жан­
ровою природою. Основним внеском Меріме у французьку реалістичну
літературу є новелістика. Власне, йому належить велика заслуга в роз­
витку новелістичного жанру. Новелістиці цього митця притаманний ва­
гомий романтичний елемент, внутрішній зв’язок з романтизмом, що
поєднує його зі Стендалем і Бальзаком. Найвиразніше цей зв’язок вия­
вився в інтересі Меріме до екзотичного, виняткового, фантастичного, що
стало важливою складовою структури багатьох його новел. Переважна
частина новел написана на екзотичні сюжети, їхніми героями виступа­
ють корсиканці («Матео Фальконе», «Коломба»), іспанці й цигани
(«Душі чистилища», «Кармен»), італійці («Федеріго»), литовці («Локіс»),
негри («Таманго»). Концептуальну основу цих творів становить харак-

16. в. Симонов.
Кармен
терне романтичне протиставлення «природного стану» и цивілізації —не
на користь останній.
^Подробиці, У наведеній групі творів варто
виокремити новелу чи, швидше, повість
«Кармен» (1845), яка є чи не найвідомішим
твором Меріме (такій популярності знач­
ною мірою сприяла й знаменита опера
Ж . Бізе, створена за ії мотивами). Тема, об­
рана для «Кармен», уже мала романтичну
традицію, але письменник здійснив її реалі­
стичну розробку. Центральним персонажем
твору є циганка Кармен, що наголошується
і його назвою. Реалістичний характер цього
образу наочно увиразнюється при порів­
нянні його з образом Есмеральди в романі
В. Гюго «Собор Паризької Богоматері»,
який, власне, є красивим романтичним ви­
мислом. Меріме менш за все ідеалізує Кар­
мен. Вона - породження середовища, тісно
пов’язана з ним, їй властиві всі його вади:
злодійкуватість, брехливість тощо. Однак
разом з тим героїня наділена й кращими
людськими якостями, тими, що найбільше цінував Меріме: вона завжди
вірна своїй цілісній натурі, чесна й щира в тому, що є для неї найваж­
ливішим, - у своїх почуттях. Кармен властива внутрішня свобода, відстою­
ючи яку, вона воліє краще вмерти, ніж поступитися. У цьому й полягає
людська гідність і привабливість героїні. —
Ш огщ дотикуJ Укршною. Україна посіла помітне місце в історичних і
художніх творах П. Меріме. У книжці «Епізод з російської історії. Лже-
дмитрії» (1853) письменник запропонував оригінальну гіпотезу, за якою
самозванець був запорозьким козаком. «Тільки козак, який виріс на Січі, —
аргументує Меріме, - де лише мужність і красномовство давали почесті,
де командувати обирали лише найсміливіших і найхитріших, міг випле­
кати план узурпації, що вжахнув би польського чи російського дворяни­
на» . Ця гіпотеза була покладена й в основу історичної драми «Перші кро­
ки авантюриста» (1852), у якій автор прагнув, за його словами, «написати
цю історію так, як вона могла б відбутися». Дія VI акту драми відбувається
на Січі, а головним її героєм виступає молодий запорозький козак Юрій.
1854 р. з’явився історичний нарис «Козаки України та їхні останні
отамани», у якому Меріме знайомив співвітчизників з історією українсь­
кого козацтва. Центральне місце в цьому творі відведено Визвольній
війні середини XVII ст. й Богдану Хмельницькому. Це ніби перший ескіз
до книжки Меріме про видатного українського полководця й державного
діяча, що вийшла друком 1863 р. Головну заслугу Хмельницького автор
вбачав у тому, що «цей великий муж прагнув визволити українців або ко­
заків, своїх співвітчизників, від ярма польської шляхти». —
Рубежем в історії французької літератури X IX ст. вважається 1848 p.,
коли в країні відбулася Лютнева революція. Ця подія, а також проголо-

17. шення Другої республіки, державний переворот 1851 р. й встановлення
Другої імперії справили значний вплив на літературний процес, викли­
кавши до життя нові явища й тенденції.
Найістотнішими серед таких змін були перехід провідної ролі до ре­
алізму; виникнення та поширення нових напрямів і течій - натуралізму,
імпресіонізму, символізму та неоромантизму, які у французькій літера­
турі останніх десятиліть XIX ст. висуваються на перший план. Роман­
тизм не зникає у Франції і в другій половині століття, він продовжується
у творчості таких видатних письменників, як В. Гюго і Ж орж Санд, але
водночас трансформується в неоромантизм і символізм, що найвиразніше
виявляється в останній третині століття.
Перехід до нового етапу реалізму у французькій літературі збігся зі
зміною поколінь письменників-реалістів: 1842 р. іде з життя Стендаль,
1850-го - Бальзак, після 1848 р. поступово завмирає художня творчість
Меріме. Натомість заявляє про себе нове покоління: Ж. Шанфлері й
Л. Дюранті, які в 50-60-х роках активно пропагували реалізм і ввели в
широкий вжиток цю назву напряму; Г. Флобер, Е. і Ж . Гонкури; згодом -
Е. Золя, Гі де Мопассан, А. Доде та інші.
Центральною постаттю французької реалістичної літератури 50-70-х
років X IX ст. був, безперечно, Гюстав Флобер (1821-1880). Рання
творчість Флобера розвивалася в річищі «несамовитої романтики» - течії
пізнього французького романтизму, що поширилася в 2 0-40-х роках.
У другій половині 40-х років Флобер поступово відходить від «несамови­
тої романтики» і стає на позиції реалізму, але реалізму іншого типу, ніж
бальзаківський. У вересні 1851 р. письменник розпочинає роботу над ро­
маном «Пані Боварі» - твором, який знаменує не лише новий етап його
творчої біографії, а й новий етап розвитку французької та європейських
літератур.
Однак це не означає, що з романтизмом було повністю покінчено. Усе
було набагато складніше: Флобер переходить до іншого стилю письма,
розробляє «об’єктивний метод» (який був сприйнятий у різних
варіаціях провідними французькими письменниками другої половини
XIX ст. - братами Е. і Ж. Гонкурами, Гі де Мопассаном, Е. Золя та інши­
ми), але в душі, у своєму світосприйнятті залишається романтиком. Не­
важко помітити, що його об’єктивність приховує обурення й ненависть
до дійсності, і в тому, з якою гіркотою й зневагою письменник змальовує
«життя кольору плісняви», відчувається темперамент романтика.
Те, що Флобер зображував у «Пані Боварі», не викликало в нього ні
симпатії, ні захоплення. Навпаки, змальований у творі світ провінційно­
го міщанства пробуджував у автора глибоку відразу, на що він постійно
скаржився в листах. Письменник ставив перед собою завдання «з людської
гнилі», з «життя кольору плісняви» створити твір мистецтва, зробити
цікавим для читачів середовище провінційних обивателів, при цьому
відмовившись від арсеналу літературних засобів і форм, яким користува­
лися його попередники.
9їодробщ і. Особливе місце в романі «Пані Боварі» посідає лихвар Лере,
якии відіграв лиху роль у долі головної героїні. Лихварі належать до ре­
презентативних образів «Людської комедії» Бальзака, тому в змалюванні
Лере з усією наочністю розкривається відмінність Флобера від його попе-

18. о. Ренуар.
Дівчина в білому
редника. Лере найменше схожий на баль-
заківських «тигрів» фінансового світу, на
того ж таки Гобсека, у якому поєднуються
скнара й філософ. У Флобера лихвар Лере
пересічний, буденний. Це дрібний хижак,
павук, що тихенько плете павутиння, у
якому заплутується недосвідчена Емма
Боварі. Дочекавшись слушного моменту,
він накидається на свою жертву і підштовхує
її до самогубства. Лихвар Лере доповнює
картину «побуту провінції» - без нього вона
була б не такою виразною. —
У центрі роману - образ Емми Боварі, до
якого сходяться сюжетно-тематичні лінії
твору, навколо якого зосереджується його
ідейний зміст. Автор ставить свою героїню
в особливу ситуацію: Емма належить до
міш;анського світу й водночас протистоїть
йому. Притаманне Флоберові змалювання
персонажів у реальній життєвій повноті, без умовного поділу на «пози­
тивних» і «негативних» виявляється тут надзвичайно виразно, унемож­
ливлюючи однозначність підходу до нескладного, на перший погляд,
образу провінційної міщанки.
Свою героїню Флобер не наділив ні розумом, ні освіченістю, ні хоро­
шим смаком. У духовному плані вона не піднімається над рівнем
пересічних обивателів. Усе те, про що мріє, чим захоплюється, до чого
прагне Емма, позначене банальністю, викликає іронічну посмішку.
Героїня виховувалася в пансіоні при монастирі, де зачитувалася рома­
нами, у яких «тільки й мови було, що кохання, коханці, коханки, пе­
реслідувані дами, що мліють у відлюдних альтанках... дрімучі ліси,
сердечні жалі, присяги, ридання, сльози й цілунки, човни при місячному
світлі, соловейки в гаях, кавалери, хоробрі, як леви, сумирні, як ягнята,
доброчесні, як ніхто, завжди гарно вбрані й сльозоточиві, як урни». Під
впливом тих романів власне й сформувався життєвий ідеал Емми, голов­
ними компонентами якого є кохання, кавалери, блиск «романтичного»
життя. Однак разом з тим Флобер наділив свою героїню душевним неспо­
коєм, прагненням до якогось іншого життя, тобто тими рисами, які
найбільше цінував у людині. Вони не лише вирізняють Емму з-поміж ото­
чення, а й протиставляють її обивательському середовищу. Саме в цьому по­
лягає основна драматична колізія твору. Звісно, ідеали Емми, її мрії й
прагнення банальні, у чомусь навіть смішні, однак героїня вкладає в них
усю душу. Вона дійсно страждає, по-своєму протестує проти укладу жит­
тя провінційного містечка - аж до своєї «недоладної» смерті.
btnt^ Г. Флобер приголомшив читачів і критиків, заявивши: «Емма
Боварі - та це ж я!» В одній паризькій газеті навіть з’явилася карикату­
ра, що зображувала письменника, чоловіка майже двометрового зросту, з
широченними плечима й могутніми вусами, у легковажному дамському
вбранні своєї героїні. Однак заява Флобера була не жартом і не місти­
фікацією. Це було зізнання в тому, що, створюючи образ пані Боварі, він

19. спирався, зокрема, й на власний психологічний досвід. Письменник теж
переживав розлад із навколишнім світом, невдоволення життям, бажан­
ня іншого, того, що конкретно не існує, щоправда, відчуваючи все це на
незрівнянно вищому духовному рівні. —
Наприкінці 60-х - на початку 70-х років у французькій літературі
формується натуралізм. Генетично, тобто за своїм походженням, і типо­
логічно, тобто за типом художньої творчості, цей напрям найтісніше
пов’язаний з реалізмом.
Найвидатнішим письменником натуралізму і його провідним теорети­
ком слушно вважається Еміль Золя (1840-1902). Головний його твір -
двадцятитомний цикл романів «Ругон-М аккари» з промовистим підзаго­
ловком «Природна й соціальна історія однієї родини в епоху Другої
імперії», який формулює генеральну концепцію задуму (про натуралізм і
творчість Золя докладніше йтиметься в окремих розділах підручника).
Особливе місце в тогочасній французькій літературі посідає Гі де Мо-
пассан (1850-1893) - один з найвідоміших письменників останньої тре­
тини X IX ст. Власне, майже весь його творчий доробок був створений
протягом одного десятиліття, у 80-х роках, а це шість романів, дев’ятнад­
цять новелістичних збірок (включаючи й посмертно видані три збірки,
усього близько трьохсот творів), дві книжки подорожніх нарисів!
Світоглядно-естетична система й засадничі принципи поетики творів
Мопассана вписуються в контекст натуралізму. Так, письменник визна­
чав людину як істоту, що підпорядковується передусім біологічним зако­
нам. Соціальна сфера життя, на його переконання, є чимсь побічним і
навіть не ідентичним людській природі. Мопассан визнавав, що в людині
закладено два начала - духовне й біологічне, які по-різному співвідно­
сяться в різних індивідуумах, але схилявся до думки, що переважна
більшість людей підвладна в першу чергу поклику «нутра», винесеному
зі світу живої природи.
бспе. Звідси, власне, основна тема романів і численних новел Мо­
пассана, у яких ідеться про силу «природного нутра», владу грубих і
егоїстичних інстинктів та їх носіїв, що впевнено й комфортно почувають­
ся в житті. Завершеним уособленням людей такого типу є Ж орж Дюруа -
головний герой роману «Любий друг» - пройдисвіт і грубий самець,
який, безсоромно використовуючи жінок, часто й грабуючи їх, упевнено
просувається до багатства й вершин влади. Тимчасом люди духовного
складу виявляються в Мопассана страждальцями. Звідси й гіркота і сму­
ток, якими визначається тональність багатьох його творів, зокрема рома­
нів «Ж иття», «Монт-Оріоль», численних новел, іноді цілих збірок, як-от
«Місс Гаррієт», «Іветта», «Маленька Рок» та інших.
Мопассан вважав, що письменник перш за все повинен «відтворювати
й пояснювати природу засобами мистецтва», насамперед людську приро­
ду. При цьому він наголошував, що людей «слід зображувати такими,
якими вони є» і «цікавитися передусім спонукальною причиною кожно­
го вчинку... й особливо спонуками, властивими всім людям, їхніми
інстинктивними імпульсами». Щодо цього, на думку Мопассана, люди
всіх класів і прошарків однакові, представники вищих класів відрізня­
ються лише тим, що «справжні причини своїх вчинків вони вміють
маскувати умовностями, фальшивістю, лицемірством і облудою». Увага

20. митця була сконцентрована на тому, що властиво людській природі в
цілому, але виявляється в різних формах, притаманних певним суспіль­
ним верствам та індивідуумам. У цьому й полягала та «нещадна, страшна
й свята правда», говорити про яку людям Мопассан вважав найпершим
обов’язком письменника. —
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ОГЛЯДОВОЇ ТЕМИ
1. Які теми й жанри розвивав у своїй творчості П. Меріме?
2. Які натуралістичні елементи наявні в прозі Гі де Мопассана?
3. Що мав на увазі Г. Флобер, проголошуючи: «Емма Боварі - та
це ж я!»"!
4. Наведіть приклади виявів соціальної та психологічної течій у
французькому реалізмі. Поясніть головні відмінності між цими
течіями.
5. Підготуйте презентацію проекту на тему «Українська тематика
у творчості П. Меріме».

21. Описувати одяг ггроїб,
пещаж, у якрМу &OHU пере­
бувають, риси облиг?
Чи, Може, краще опису&ати
пристрасті й погуття, що л
тфилюють ЇР(ні душі?
ф редерікМ
Фредерік Стендаль - видатний
французький прозаїк X IX ст., одна
з ключових постатей французького
реалізму. Його творчість, позначена
поєднанням романтичних і
реалістичних тенденцій, увиразнила
духовні пош уки особистості
післянаполеонівської доби й
започаткувала психологічну
тенденцію французького
реалізму XIX ст.

22. «...ВІН ж и в, ПИСАВ, КОХАВ*
За віком Стендаль був значно старшим за письменників, з творчістю
яких пов’язується формування й перший етап французької реалістичної
літератури. Початок свідомого життя і творчої діяльності Бальзака й
Меріме припадає на 20-ті роки X IX ст., тобто на період Реставрації, для
них революція 1789-1799 pp. і наполеонівська епоха були вже історією,
тимчасом як Стендаль був сучасником і учасником цих подій. Його жит­
тя можна поділити на дві половини. Переламним у ньому є 1814 p., що
став поворотним і в історії Франції: буремна епоха соціальних потрясінь
і війн добігла кінця, поступившись «прозаїчній» буржуазній добі. Стен­
даль так і не зміг «прижитися» в новій реальності, і це глибоко позначи­
лося як на його біографії, так і на творчості.
ВІХИ життя, віхи творчості
«Наздогін великій епосі...»
Справжнє ім’я і прізвиш;е письменника - Анрі Бейль, а Фредерік Стен­
даль - один з псевдонімів, яким він найчастіше підписував свої твори.
Анрі Бейль з’явився на світ 23 січня 1783 р. в Греноблі, що на півдні
Франції, у родині адвоката. У семирічному віці майбутній письменник
втратив матір, яку, за його словами, «любив божевільно». Батько, людина
освічена, але суха й педантична, на все життя залишився для нього чужим.
Освіту Анрі здобув у гренобльській Центральній школі - навчальному
закладі, створеному революцією 1789-1799 pp., в якому основна увага
приділялася природничим і точним наукам та громадянському вихованню.
Хлопчина мав неабиякі здібності до математики, тому після закінчення
навчання був направлений до столичної Політехнічної вищої школи.
Анрі Бейль приїхав до Парижа восени 1799 p., на другий день після
державного перевороту, очоленого генералом Наполеоном Бонапартом,
який проголосив себе першим консулом. До Політехнічної школи юнак
так і не вступив, натомість записався в армію і взяв участь в італійсько­
му поході генерала Бонапарта 1800 р. То була перша зустріч з Італією,
країною, що назавжди причарувала Анрі й посіла визначне місце в його
подальшому житті й творчості.
Ще перед італійським походом Бейль почав писати. Наприкінці 1801 р.
він звільняється зі служби і повертається до Парижа з твердим наміром
присвятити себе літературі й «зрівнятися з Мольєром». У біографії почат-
куючого письменника настає трирічний «період самовиховання», напов­
нений інтенсивною самоосвітою й літературними вправами. Він вивчає
філософію, естетику, літературу, театр, починає працювати над кількома
комедіями, але жодну з них не завершує. У своїй творчості Бейль дотри­
мується класицистичних орієнтацій, від яких згодом відійде, приєднав­
шись до романтичного руху; незмінною залишиться хіба що настанова з
«математичноюточністю» вивчати «мову пристрастей», «людськесерце»
і адекватно їх відтворювати.
Однак «період самовиховання» тривав недовго: Бейль був діяльною й
енергійною натурою, до того ж треба було подбати про заробіток і влашту­
вання майбутнього. Відтак 1806 р. він вступає на службу до військового

23. інтендантства, яким відає його далекий родич маршал Дарю. Виконуючи
обов’язки імперського військового службовця, Бейль об’їздив усю Серед­
ню Європу, побував у Відні й Берліні (до речі, літературний псевдонім
Стендаль походить від назви одного з міст на півночі Німеччини). У 1812 р.
він брав участь у славнозвісному російському поході Наполеона, під час
якого став свідком спалення Москви й панічного відступу «великої армії».
У 1814 p., після вступу союзних армій до Парижа і падіння імперії,
Бейль, не сподіваючись на продовження кар’єри в поновленій монархії
Бурбонів, подає у відставку і виїздить до Італії, де залишається до 1821 р.
Так розпочинається новий етап біографії, у якому література стає основ­
ною справою життя письменника Стендаля. Він багато подорожує
Італією, вивчає пам’ятки культури й мистецтва, але живе переважно в
Мілані, де постійно відвідує оперу оЛа Скала», спілкується з молодими
літераторами, що групувалися навколо часопису «Кончільяторе» і
відігравали значну роль у становленні італійського романтизму. Власне,
в Італії Бейль стає професійним письменником, але починає не з худож­
ньої, а з біографічної, критичної, історико-культурної літератури (до
речі, саме вона за кількістю значно переважає в його творчій спадщині).
1817 р. виходять друком «Життєписи Гайдна, Моцарта і Метастазіо», у
яких автор ознайомлює французів з музичним життям Австрії й Італії, та
«Історія живопису в Італії ». Того ж року видана й книжка «Рим, Неаполь
і Флоренція», у якій змальовано тогочасну Італію, її суспільно-політичний
устрій, побут і звичаї різних верств, культуру тощо. Цей твір примітний
тим, що містить чимало сценок і замальовок з життя, які за своїм стилем
належать до художньої прози, а крім того, саме він був уперше підписаний
псевдонімом, під яким А. Бейль стане відомим у світі: «Барон де Стендаль,
кавалерійський офіцер» - значилося на титулі видання.
В Італії Стендаль спілкується з карбонаріями - членами таємної ор­
ганізації, що боролася за визволення Італії з-під іноземного панування й
створення республіки на зразок давньоримської. На зламі 20-х років
австрійський уряд вдався до жорстоких репресій щодо карбонаріїв, і надалі
залишатися в Італії Стендалю було небезпечно. Відтак 1821 р. він повер­
тається на батьківщину. Згодом героїку руху карбонаріїв письменник
відтворить у повісті «Ваніна Ваніні» (1829) й романі «Пармський монастир».
9lodpo6lUj/L. У Парижі Стендаль поринає в бурхливе літературне життя.
Саме тоді у французькій столиці розпочинається знаменита «романтична
битва» - завершальний акт боротьби романтиків з класицизмом і зміна
літературних епох, яка тривала у Франції протягом кількох десятиліть.
Цей період життя письменника, що завершився 1830 p., позначений
надзвичайною творчою активністю. Стендаль розробляє чимало тем, пра­
цює в різних жанрах, активно виступає як критик, регулярно друкує
статті у французьких і англійських часописах. 1822 р. він видає трактат
«Про кохання », у якому, спираючись зокрема й на власний досвід, розвиває
оригінальну теорію цього почуття, його «кристалізацію» і трансформації
в різних соціальних середовищах та історичних епохах. За рік виходить
друком книжка «Життя Россіні», що розповідає про видатного італійсько­
го композитора, який тоді почав «завойовувати» Париж, і перший випуск
трактату «Расін і Шекспір» (1825 р. він буде продовжений другим випус­
ком). Цей трактат є одним з найбільш значущих документів «романтичної

24. битви» з класицизмом, що розгорнулася у Франції в 20-х роках XIX ст.
У 1827 р. Стендаль видає свій перший роман «Арманс», який не був
сприйнятий ні критикою, ні читачами, а 1830 p., напередодні Липневої
революції, завершує знаменитий роман «Червоне і чорне», ш;о став вінцем
творчості плідних 20-х років. —
Липневу революцію, яка покінчила з режимом Реставрації, Стен­
даль зустрів із захопленням і надіями, яким, однак не судилося справ­
дитися: він досить швидко розчарувався в новому уряді, очолюваному
королем-буржуа Луї-Філіппом. Критично-скептичне ставлення письмен­
ника до влади переконливо засвідчує роман «Люсьєн Левен». Тим часом
Луї-Філіпп запрошує його на державну службу. Отримавши посаду’
французького консула, Стендаль оселяється в невеликому приморсько­
му місті Чівіта-Векк’я неподалік від Рима. Рятуючись від нестерпної
нудьги провінційного існування, він часто подорожує Італією, прово­
дить тривалі відпустки в Парижі. Утім, незважаючи на необтяжливість
служби й достатню кількість вільного часу, письменник майже втрачає
здатність творити. Протягом 1834-1835 pp. він працює над великим ро­
маном «Люсьєн Левен», але так і не завершує його. У 1836 р. Стендаль
отримує тримісячну відпустку, яка завдяки протекції міністра інозем­
них справ фактично перетворюється на трирічну. Динамічна, заряджена
духовною енергією атмосфера столиці повертає Стендалю творчу актив­
ність; він пише низку повістей і новел, зокрема майже весь цикл «Іта­
лійські хроніки», розпочинає багато творів, а 1839 р. створює роман
«Пармський монастир».
Повернувшись до Чівіта-Векк’ї у серпні 1839 p., Стендаль працює над
романом «Лам’єль», що так і залишився незавершеним. 15 березня
1841 р. у письменника стався перший інсульт, але йому вдалося перемогти
у цьому «двобої з небуттям». Наступний удар, що трапився за рік, під час
чергової паризької відпустки, виявився смертельним. 23 березня 1842 р.
не стало одного з найкращих письменників Франції, який так і не був на­
лежно визнаний за життя.
Участь у романтичному русі
Як уже зазначалося, Стендаль був активним учасником романтичного
руху й борцем за створення «нового мистецтва» у Франції. Відомий кри­
тик ПІ. де Сент-Бев назвав його «гусаром романтизму», маючи на увазі
те, що в тогочасній воєнній тактиці гусарські полки були передовими за­
гонами війська, які зав’язували бої. Сам митець, як і його молодший друг
та однодумець П. Меріме, вважав себе «справжнім романтиком». На це
дійсно були підстави, адже обидва письменники дотримувалися у своїй
творчості деяких принципів романтизму.
ІПодробицІ^ Так, переконаність Стендаля в тому, що предметом мистецтва
сучасності має бути духовне й емоційне життя людини, вписується в за­
гальну стратегію романтизму, який сконцентрував мистецьку увагу на
внутрішньому світі особистості, відкрив «суб’єктивну людину» в Гі глибині,
складності й неоднозначності. Ці тенденції, притаманні також творчості
Стендаля, найбільш повно й інтенсивно втілилися в його вершинних ро­
манах «Червоне і чорне» та «Пармський монастир». Іншим принципово

25. важливим аспектом естетико-художньоі
програми письменника, що вводить її в за­
гальне річище романтизму, є надання пере­
ваги вираженню над зображенням, що в
широкому розумінні означало відхід від
«наслідувальних» художніх систем попе­
редніх епох. —
Знайомство Стендаля з романтизмом
відбулося в перший італійський період його
життя і творчості (1814-1821), коли він са­
мовизначився як митець. В Італії письмен­
ник спілкується з молодими італійськими Гравюра XIX ст.
романтиками і повідомляє друзям, що «в Стендаль.А. де Віньї,
Мілані відбувається запекла боротьба між В^умбольдт, Ф.Жерар,
^ ^ ^ П.Меріме,Дж.Россті
романтиками и класиками... Я - шалении (зліва гшправо)
романтик, тобто я за Шекспіра й проти
Расіна, за Байрона й проти Буало». Варто зазначити, що італійський ро­
мантизм виявився особливо близьким Стендалю і справив на його
творчість значний вплив.
Повернувшись до Франції 1821 p., Стендаль активно включається в
літературну боротьбу. У 1823 і 1825 pp. він видає двома брошурами літе­
ратурний маніфест «Расін і Ш експір», у якому піддає беззастережній
критиці класицизм і виступає палким поборником романтизму. Щоправда,
у поняття «романтизм» Стендаль вкладав зміст, який в істотних моментах
не збігався з загальноприйнятим у французьких романтиків. Письменник
називав його, як це прийнято в італійців і англійців, «романтицизмом»,
щоб відмежувати від консервативних містичних течій, поширених у
французькому романтизмі. Романтизм для Стендаля - це передусім мис­
тецтво сучасності, що виражає її зміст і дух, тимчасом як класицизм - це
мистецтво минулого, «маркізів XVII ст. у розшитих камзолах». «Роман­
тизм, - пише він, - це мистецтво давати народам такі літературні
твори, які при сучасному стані їхніх звичаїв та вірувань можуть при­
нести їм найбільшу насолоду. Класицизм, навпаки, пропонує їм літера­
туру, яка приносила найбільшу насолоду їхнім прадідам» .
Щоб бути романтиком, твердив Стендаль, треба бути сміливим, власне,
треба бути новатором, відкривати нові шляхи в мистецтві, вміти ризику­
вати, знаходити нові засоби й форми висловлення - на відміну від обе­
режного класициста, котрий ні на крок не відступає від непорушних
правил і авторитетних настанов. Письменник рішуче заперечував існування
незмінних для всіх часів і народів ідеалів та взірців мистецтва, тобто його
позачасових канонів, заявляючи, що «існує стільки ідеалів прекрасного,
скільки різних форм носа і різних характерів».
Рух до реалізму
Відхиляючи класицистичні канони, Стендаль разом з тим визнавав
існування «залізних законів» реальності й необхідність їх пізнання мит­
цем. Він проголошував: «Необхідно, щоб уява засвоїла залізні закони
реального світу і, відповідно, коригувалася ними». Це виводило його за
межі романтизму, для якого уява була і засобом пізнання світу, і худож-

26. ньою реалізацією цього пізнання. Стендаль вважав, що уява має спирати­
ся на осягнення законів реальності, на спостереження й аналіз, виявляв
інтерес і до «наукових методів», зокрема фізіології та психології, а це
вже ті риси й тенденції, якими характеризувався реалізм, що розвивався
в першій половині X IX ст. На відміну від романтиків, письменники-
реалісти (аж ніяк не заперечуючи ролі й значення уяви у творчому про­
цесі) обрали шлях спостереження й вивчення життєвої конкретики.
9^(рШ Sent., Звісно, існували об’єктивні передумови й імпульси, які спря­
мовували Стендаля на шлях до реалізму. Проте вектор його творчого
розвитку (як і інших письменників) не слід мотивувати виключно
суспільно-історичними обставинами й закономірностями літературного
процесу. Не менш важлива роль тут належить індивідуальному чиннику,
особистості письменника. Навіть найреалістичніші твори є не лише відо­
браженням дійсності, а й самовираженням особистості митця - його
свідомості, світовідчуття, ментальності, темпераменту, підсвідомості
тощо. Зрозуміло, що й спрямування творчого розвитку письменника ве­
ликою мірою залежить від його особистості. —
Незважаючи на те, що життя Стендаля, принаймні перша його поло­
вина, було досить бурхливим і часом навіть драматичним, з точки зору
зовнішніх виявів цього письменника навряд чи можна назвати яскравою
особистістю, адже він не був надто діяльним і самовідданим у громадсько-
політичних справах, не мав схильності жертвувати всім заради ідеалів.
Утім, за словами одного з найкращих стендалезнавців Б. Реїзова, «протя­
гом усього життя безперервно і за будь-яких умов...» митець «роздумував
над великими проблемами буття, про щастя, про мистецтво, про людину
й суспільство, про долю націй та про розум і розглядав ці питання
всебічно, з різних, іноді несподіваних точок зору. У цьому, якщо хочете,
й полягає героїзм цього звичайного життя, котрий не помічався самим
Стендалем».
Варто додати, що Стендаль нічого не хотів приймати на віру, прагнучи
до всього дійти власним розумом. Надзвичайно спостережливий, він одра­
зу піддавав спостережене неупередженому аналізу й висловлював суд­
ження, які досить часто були незрозумілими сучасникам. Отже, і розумо­
вий склад, і індивідуальні нахили письменника відповідали новому, ре­
алістичному, напряму, що формувався в тогочасній літературі. Стендаль
був наділений сильною уявою, але прагнув тримати її в рамках, які сам
же й встановлював,(тут давалася взнаки класицистична традиція). Разом
з тим у процесі творчості він забував про обмеження, даючи волю уяві.
Так у постійному поєднанні протилежних прагнень народжувалися його
твори, зокрема такі шедеври, як романи «Червоне і чорне» та «Пармський
монастир».
То ким же зрештою був Стендаль - романтиком чи реалістом? Вочевидь,
єдиною слушною відповіддю може бути така: і романтиком, і реалістом.
Ці два напрями поєднувалися в його творчості, трансформуючись у не­
повторний індивідуальний стиль, якому неможливо відмовити в ціліс­
ності й органічності. Разом з тим треба визнати, що реалістична основа у
творчій еволюції письменника набувала провідного змісту й значення.
Перший художній твір Стендаля, роман «Арманс^>, вийшов друком
1827 p., за часів загального захоплення історичним романом, яке у Франції

27. припало на 20-ті роки X IX ст. Це був роман про сучасність, більше того, -
про сьогодення, що наголошувалося і в підзаголовку; «Сцени із життя од­
ного паризького салону 1827 р.». Однак слід зауважити, щ,о наведений
підзаголовок відбиває лише одну з двох основних тем твору, яку можна
визначити як соціально-побутову. Другою психологічною темою роману
є історія любові двох молодих людей, але любові неможливої. І неможливої
не тому, що перед закоханими постають непоборні соціальні чи сімейні
перепони, а з причин фізіологічних. «Арманс» - це любовно-психологіч-
ний роман нового типу, побудований на фізіологічній колізії любовної
драми, що, як і глибокі соціологічні аналізи, не було сприйнято тогочас­
ними читачами й критиками.
Роман «Люсьєн Левен* Стендаль писав уже після Липневої революції,
в 1834-1835 pp., коли французьке дворянство було відсунуте в тінь і до
влади прийшли активні й цинічні ділки, для яких темні афери й брудні
політичні інтриги були рідною стихією. Беззастережне панування мер­
кантильних інтересів, корумпованість чиновників, голодні робітники й
поодинокі ентузіасти-інтелігенти, що теж потерпають від злиднів, - таким
постало перед письменником суспільство після «славних липневих днів».
І Стендаль поставив собі за мету змалювати його якомога достовірніше, у
стилі, що найбільшою мірою вписується в контекст реалістичної літера­
тури XIX ст.
ш
ш
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
Jрівень
1. Назвіть справжнє ім’я Стендаля і поясніть походження його
псевдоніма.
2. З якими історичними подіями було пов’язане життя письменника?
3. Назвіть найвідоміші романи Стендаля.
II рівень
1. Визначте найважливіші для розуміння творчості Стендаля
факти його біографії. Розкрийте їхній вплив на світосприйняття
письменника.
2. Схарактеризуйте коло мистецьких зацікавлень Стендаля.
Назвіть твори, у яких відбилися ці зацікавлення.
3. Які теми розробляв Стендаль у своїх художніх творах?
III рівень
1. Що надало підстави Ш. де Сент-Беву назвати Стендаля «гуса­
ром романтизму»?
2. Які особливості художнього мислення письменника наблизили
його до реалістичного напряму?
3. Що Стендаль вважав головною метою художнього зображення -
зовнішню дійсність чи внутрішній світ людини?
IV рівень
1. Схарактеризуйте особистість Стендаля. Як вона виявилася в
творчості письменника?
2. Ким був Стендаль - романтиком чи реалістом?
3. Як ви вважаєте, чому за життя митця його твори не здобули
широкого визнання?

28. ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Як пов’язаний трактат Стендаля «Расін і Шекспір» з його участю
в ♦романтичній битві» 20-х років?
2. Стендаль мріяв, щоб його поховали в Італії, а на могильному ка­
мені написали: «Тут спочиваєАрриго Бейль, міланець: він жив, пи­
сав, кохав». Які грані особистості, життя й творчості письменника
відобразило це його бажання?
3. Підготуйте повідомлення на тему «Стендаль та Італія».
Відкрита книга
РОМАН «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ*
Роман «Червоне і чорне» справедливо вважається одним з шедеврів
Стендаля. Це роман про сучасність, про французьке суспільство періоду
Реставрації, взяте в широкому діапазоні. Перед читачем розгортається
життя провінції і столиці, різних класів і прошарків - провінційної і
столичної аристократії, буржуазії, духовенства, навіть певною мірою
соціальних низів, адже головний герой твору, Жульєн Сорель, син селя-
нина-тесляра. Роман має підзаголовок «ХронікаXIX століття», який, про­
те, не означає дистанціювання від зображуваного в оповіді. Під X IX ст.
тут розуміється період Реставрації (попередній період Імперії автор
пов’язує з революцією 1789-1799 pp., тобто з XVIII ст.), а «хроніка» оз­
начає намір історично достовірно розповісти про цей період. Роман був
написаний в останні місяці існування режиму Реставрації, у передчутті
його близького краху, і став своєрідним підсумком цього періоду й водночас
вироком йому.
«Червоне і чорне* як соціально-політичний роман
Поновлена окупаційними військами монархія Бурбонів була дво­
рянською монархією, тобто політична влада належала в ній дворянству.
Однак буржуазія вже панувала в економіці й готувалася взяти в свої ру­
ки політичну владу, ш;о й відбулося, щойно Стендаль дописав роман. Ця
повторна перемога - після революції кінця XVIII ст. - була неминучою
вже й тому, ш;о дворянство неухильно проймалося буржуазним духом,
гроші й майнові інтереси для нього теж ставали головними цінностями
життя. Змальовуючи в першій частині роману провінційний Вер’єр,
Стендаль пише; тут «панує зачумлена атмосфера дрібних грошових
інтересів, тут “ приносити прибуток” - велике слово, від якого зале­
жить усе». Мер міста аристократ де Реналь, який пишається своїм по­
ходженням, також займається підприємництвом, він є хазяїном фабрики
цвяхів, щ;о приносить непоганий прибуток.
Твір сповнений соціальної динаміки, ш;о укладається в основний вектор
руху історії. Змальовуючи аристократів і буржуа, Стендаль відображає
їхнє протистояння на суспільній арені, витіснення аристократії, ш;о спи-
і28

29. LE ROUGE
ET LE NOIR
44b-TKM timiMiMs
Паризьке видання роману
«Червоне і чорне». 1928р.
рається на родовитість і підтримку уряду, бур­
жуазією, для якої головним знаряддям є
гроші. Особливо наочно це виявляється в
провінції, у маленькому Вер’єрі теж вирують
політичні пристрасті - між дворянином де Ре-
налем і буржуа-вискочкою Вально точиться
запекла боротьба за посаду мера. Наприкінці
роману автор повідомляє про обрання Вально і
оцінює це як перемогу активного шахрая над
пасивним честолюбцем. Аж ніяк не симпати­
зуючи аристократії (письменник належав до
партії лібералів), Стендаль усуціль чорною
фарбою змальовує буржуа Вально. Цей персо­
наж виявляє відсутність виховання й культу­
ри, будь-яких моральних засад, здатність до
ницості й підлості заради вигоди, вульгарність
почуттів і смаків.
У другій частині твору дія переноситься до
Парижа, у середовищ;е столичної аристократії,
яка постає в не менш критичному освітленні.
Молоді аристократи - чудово вишколені, ма­
ють бездоганні манери, але безликі й безініціативні, нездатні самостійно
мислити й діяти. Чи не найбільше в своєму житті вони переймаються
тим, щоб у жодному разі не порушити пристойність і правила виш;ого то­
вариства. Порівнюючи їх із простолюдином Жульєном Сорелем, розумна
й прониклива Матильда де ла Моль без вагань віддає перевагу секретареві
свого батька Сорелю, якому властиві енергійність, сильний характер,
воля й рішучість.
Старше покоління аристократії пережило революцію й еміграцію,
але так нічого й не зрозуміло, нічого не навчилося. Замість думати про
збереження здобутого завдяки Реставрації, ці люди влаштовують про­
вокаційну змову, спрямовану на те, щоб за допомогою європейських
монархів покінчити з лібералами й повністю поновити «старий порядок».
Як старше, так і молоде покоління аристократів панічно бояться нової
революції, їх переслідує привид якобінської диктатури, тій же Матильді
Жульєн уявляється як новий Дантон, котрий на випадок революції може
врятувати її родину від гільйотини.
ОТодробщІ. Окидаючи поглядом сучасне суспільство, Стендаль бачить,
що в ньому панують боротьба між станами й прошарками. «У суспільстві,
розщепленому, як бамбукове стебло, - узагальнює він, - головне завдан­
ня людини полягає в тому, щоб піднятися із свого класу у вищий, котрий
зі свого боку докладає всіх зусиль до того, щоб не допустити цю людину
до себе». Отже, натиск знизу викликає протидію згори, вищі прошарки
намагаються зупинити наступ нижчих, відтак, на думку письменника,
французьке суспільство постійно перебуває в передреволюційному стані,
що будь-коли може вибухнути.
І справді, чи не з перших років свого існування режим Реставрації ви­
кликав у французької громадськості відчуття нетривкості, тимчасовості,
яке поєднувалося з думкою про неминучість нової революції. Поділяючи
такі умонастрої, Стендаль, котрий до того ж полюбляв займатися соціально-

30. ПОЛІТИЧНИМ аналізом і прогнозами, узявся дослідити, у якому соціальному
прошарку накопичується революційна енергія і виростають нові Данто-
ни й Робесп’єри. У результаті він дійшов висновку, ш;о таким прошар­
ком є молодь, із соціальних низів, освічена й енергійна, честолюбна й
ображена у своїй самосвідомості, молодь, якій Реставрація перекрила
всі життєві шляхи. —
Це той аспект твору, у якому він постає як соціально-політичний
роман, ш;о містить глибокий і точний аналіз правлячого режиму. Однак у
структурі «Червоного і чорного» цей аспект, зрештою, виглядає як розгор­
нуте й активне тло, на якому відбувається основне дійство - драматична
доля головного героя Жульєна Сореля, ш;о вступив у двобій із суспільст­
вом Реставрації. З цієї точки зору «Червоне і чорне» розгортається як
соціально-психологічний роман, якому притаманні глибина й тонкість
психологічного аналізу.
«Червоне і чорне» як соціально-психологічний роман
Головною підставою для такого визначення жанрової специфіки твору
є те, ш;о в ньому означені соціальні процеси й колізії переломлюються
крізь призму свідомості й реакцій центрального героя, його внутрішньої
боротьби і, зрештою, його драматичної долі. Цей герой, простолюдин «із
вражаюче своєрідним обличчям», належить до енергійної і честолюбної
молоді із соціальних низів, яку режим Реставрації відкинув на задвірки
суспільства. Селянський син, ш,о випадково здобув освіту, Сорель одер­
жимо прагне соціальної реалізації, відповідної своїм достоїнствам, але
єдиним можливим шляхом досягнення честолюбної мети для нього вияв­
ляється пристосування до чужого й ненависного суспільства. Розуміючи,
ш;о повсюдно панують замасковані егоїзм і корисливість, герой вирішує
опанувати «науку лицемірства», щоб скористатися нею в боротьбі за свою
мрію. У романі докладно розповідається, як
Жульєн, «одягнувши мундир, відповідний ча­
сові» й натягнувши машкару святенника,
вправляється в цій «науці».
Вважаючи такі дії порядного від природи
Ж ульєна вимушеними, Стендаль покладає
відповідальність за них на режим Реставрації.
Однак деякі його сучасники зрозуміли роман
як апологію! лицемірства і навіть схильні бу­
ли ототожнювати автора з персонажем, ш,о
спонукало письменника до пояснень. «Жульєн
зовсім не такий лукавець, яким він вам зда
еться, - писав Стендаль в одному з листів. -
Деякі припиняють зі мною знайомство на тій
підставі, що Жульєн - негідник і що він - мій
портрет. У часи імператора [Н аполеона]
Жульєн був би цілком порядною людиною; я
жив у часи імператора. Отже?..»
t » ; 'T J і
« і , Ж
ж . Енгр.
Портрет Наполеона
на імператорському троні
1А пологі я - захист, вихваляння, звеличення; тут: захист з відтінком вихва­
ляння.

31. Отже, негідні вчинки Жульєна зумовлюються життєвою необхідністю,
створеною правлячим режимом. Звідси в героя не лише обожнювання
Наполеона, а й відчуття того, що він запізнився з народженням і потра­
пив у чужу й ворожу йому епоху.
Він і справді виходець з іншої епохи, тієї епохи, що підняла до актив­
ного історичного життя весь третій стан, пробудила в ньому енергію і
прагнення до самовивищення особистості, зробила доступними для моло­
дих простолюдинів освіту й культуру. Уявлення Жульєна про свої мож­
ливості й належне йому місце в суспільстві походять з цієї епохи, нею ж
було сформоване і непомірне честолюбство - рушій його прагнень і дій, а
також «романтизм», про який ітиметься згодом. Словом, за конфліктом
Жульєна Сореля зі своїм часом і суспільством стоїть масштабний
конфлікт історичних епох, який постійно цікавив Стендаля. І не випадко­
во одне з найпоширеніших «розшифрувань» назви роману засновується
на порівнянні й конфлікті епох: червоне - символічний колір доби револю­
ції та наполеонівських війн, чорне - уніформа священика, в яку обрядився
Жульєн Сорель, - символ епохи Реставрації та Священного союзу.
Внутрішня боротьба головного героя і його прозріння
Молодий і честолюбний Жульєн Сорель прагне зробити кар’єру в жор­
стокому, ворожому суспільстві. Для досягнення цієї мети в нього немає
жодних засобів і можливостей, крім лицемірства, «мистецтво» якого він
змушений опановувати, аби пристосуватися до ненависного середовища.
Постійно відчуваючи себе в оточенні ворогів, Жульєн пильно контролює
кожний свій крок, весь час діє і говорить усупереч своїм переконанням і
моральній природі. Виснажливу боротьбу із самим собою, що точиться в
його свідомості, Стендаль прирівнює до «подвигів Геркулеса».
Дотримуватися обраної «тактики» героєві не лише важко, а й огидно,
і це вносить у його долю внутрішній драматизм, який дедалі поглиблюєть­
ся, наприкінці твору набираючи трагічного звучання. Те, що відбулося з
Сорелем, набуває характеру «трагічної провини», за яку він розплачується
життям. Після фатального пострілу в мадам де Реналь герой починає по-
іншому дивитися на світ. Відбувається кардинальна переоцінка цінностей,
і Жульєн ніби прозріває: мета, до якої він так несамовито прагнув, тепер
видається йому непотрібною ілюзією, породженою палкою уявою, заго­
стреним відчуттям приниженості простолюдина й нерозумінням дійсної
природи суспільства, у якому він хотів посісти гідне місце.
Визначальною рисою Жульєна Сореля, яка вирізняє його з-поміж ото­
чення, є те, що в боротьбу із суспільством він вступає не заради кар’єри
і збагачення. За аналогією з персонажами бальзаківських романів цього
героя нерідко визначають як кар’єриста, однак стимули його поведінки
виразно інші, ніж у бальзаківських героїв. Стендаль не випадково назвав
мотиви й вчинки Жульєна «безумством» і пишався тим, що, за всієї
їхньої незвичайності, вони такими не здаються. Тут варто зауважити, що,
називаючи Сореля «безумцем», письменник начебто «відтворював» точку
зору розважливих обивателів, тимчасом як у його власних очах це була
позитивна риса героя, споріднена з романтичним піднесенням.
Багатьма гранями свого характеру й своєї долі Жульєн Сорель впи­
сується в ряд романтичних образів Стендаля, таких як Фабріціо дель
Донго, Ферранте Палла, Лам’єль та інші. Ця спорідненість особливо вираз­
но виявляється у фіналі короткого життя Жульєна. Те, що відбувається з

32. героєм у в’язниці, коли він очікує вироку за скоєний в стані афекту зло­
чин, можна кваліфікувати як повернення до самого себе, своєї людської
сутності. Як уже зазначалося, Жульєн не лише звільняється від ілюзій, а
й радикально переоцінює свої життєві цінності, усвідомлює непотріб­
ність усього, до чого він так одержимо поривався. До колишніх намірів
герой уже не може повернутися, але й іншого варіанта життя для нього не
існує. Своєю промовою перед судом присяжних Сорель фактично виносить
собі смертний вирок.
Жіночі образи роману
Цікавими й своєрідними є образи мадам де Реналь і Матильди де ла
Моль. У морально-психологічному плані роману вони виступають тими
полюсами, між якими промайнуло коротке життя Жульєна Сореля.
Саме кохання до цих двох жінок віддзеркалює різні грані характеру
герояі Об’єднує ці несхожі між собою «романи» лише те, ш;о обидва
вони починалися як тактичний хід з боку Жульєна, а з часом обертали­
ся на справжню палку пристрасть, від якої «у нього вилітала з голови
вся... честолюбна маячня, і він ставав просто самим собою ». У творен­
ні жіночих образів автор застосував викладену раніше в спеціальному
трактаті теорію кохання, його видів і «кристалізацій» в різні епохи й у
різних соціальних середовиш;ах.
М адам де Реналь - молода жінка з провін­
ційної аристократії, ш;ира й безпосередня, з
вродженим відчуттям відрази до всього ницого
й вульгарного, здатна на глибоке й самовідда­
не почуття. Розчарувавшись у чоловікові, вона
відмовилася від особистого щастя й присвятила
своє життя дітям і Богові. Однак зустріч з Ж у-
льеном пробудила в ній «любов-пристрасть,
найвищу й благородну форму любові, доступну
лише тим, кому чужі корисливість і често­
любність, лицемірство й егоїзм». Це почуття
приносить героїні не лише ш;астя, а й тяжкі
Кадр з кінострічки ДУшевні муки, та навіть після того, як коханий
«Червоне і чорне» ледве не позбавив її життя, жінка намагаєть-
(режисер К. Отан-Лора, «я стати йому опорою і відрадою в страшні дні
1954 р.) очікування вироку. Коли Жульєна не стало,
«вона не робила спроб покінчити з собою, але
через три дні після страти померла, обнявши своїх дітей» - цими слова­
ми закінчується роман.
Матильда де ла М оль належить до верхівки столичної аристократії і,
ш;о не менш важливо, до епохи романтизму, пік якої у Франції припадає
на 20-30-ті роки XIX ст. Можна сказати, що вона уособлює романтичний
індивідуалізм і романтичні фантастичні уявлення в специфічному жіночо-
аристократичному контексті. Увагу Матильди, що зневажає безхарак­
терних молодих аристократів, привертає простолюдин Сорель. Її почуття
до Жульєна, що починається як «почуття від голови» й живиться пере­
важно честолюбством і марнославством, згодом істотно не змінюється -
вона горда тим, що, зважившись на зв’язок і шлюб з сином селянина,
вчинила те, на що не здатна жодна жінка з її середовища.
32

33. Коли Сорель потрапляє до в’язниці, Матильда розпочинає шалену бо­
ротьбу за його порятунок, але «серед всіх тяжких хвилювань і страхів за
життя коханого, якого вона не збиралася пережити, Жульєн вгадував у
неї постійну потребу вразити світ своєю незвичайною любов’ю, величчю
своїх дій». Він відчував, що «гоноровита душа Матильди постійно потре­
бувала аудиторії, глядачів». І після страти коханого Матильда діє у своєму
стилі: наслідуючи королеву Маргариту Наваррську, яка власноруч похо­
вала відрубану голову свого коханця Боніфація де ла Моля (предка Ма­
тильди, що жив у XVI ст.), вона збирається поховати голову Жульєна на
вершині гори в його рідному краї.
У міру того як честолюбство в душі Жульєна згасало, він віддалявся від
Матильди й повертався до мадам де Реналь, любов до неї відроджувалася й
знову заповнювала його. Герой зізнається собі, що ніколи не почувався та­
ким щасливим, як під час побачень з цією жінкою у в’язниці в останні
тижні свого життя.
Особливості поетики й стилю роману
У розкритті всіх тих процесів і перипетій, які відбуваються в душі
Жульєна Сореля, з особливою виразністю виявився психологізм Стендаля,
що сягнув незвичайної тонкості й проникливості. І саме психологізм є
фундаментальною рисою поетики роману «Червоне і чорне».
ЯІШРЕ!РЯШТ‘УТ039{Я‘В'ЧЯ Т>0<ВІТ)‘КЯ
Психологізм - художнє відтворення внутрішнього світу людини, 11 емо­
цій, думок, внутрішньої боротьби тощо.
у літературі відомі два основних види психологізму - об’єктивний і
суб’єктивний, залежно від точок, з яких ведеться у творі оповідь, - зов­
нішньої, об’єктивної, чи внутрішньої, суб’єктивної. Відповідно в першо­
му випадку оповідь ведеться від третьої особи, а в другому - від першої,
тут суб’єкт дії і розповідач зливаються. Домінуючим засобом об’єктив­
ного психологізму є психологічний аналіз, тобто аналітичне авторське
відтворення процесів, що відбуваються у внутрішньому світі персона­
жів, у їхньому духовному й душевному житті, у свідомості й підсвідо­
мості. Саме до цього типу психологізму вдавався Стендаль.
Роман Стендаля «Червоне і чорне» є одним з найяскравіших і найха­
рактерніших творів об’єктивного психологізму. У його художній струк­
турі виокремлюються два рівні: розгортання дії, розповідь про наміри й
вчинки героя, стосунки з іншими персонажами, його колізії й конфлікти
і паралельно з цим - голос автора, який аналізує і пояснює все те, що
відбувається з героєм, розкриває причини й мотивацію його дій. Так,
лист Матильди до батька, у якому вона повідомляє про вінчання з
Жульєном, змушує маркіза де ла Моля нарешті прийняти рішення. І тут
відразу вступає у свої права автор: «У цих виняткових обставинах влад­
но подали голос усі найзначніші риси його характеру, викувані великими
потрясіннями, що він пережив у молодості, злигодні еміграції зробили
його фантазером... Однак та ж уява, що вберегла його душу від згубної
трутизни золота, зробила його жертвою безумної пристрасті - домог­
тися для дочки будь-якою ціною титулу герцогині».
2 Світова література, 10 кл.

34. Кадр з кінострічки
«Червоне і чорне»
(режисер С. Герасимов,
1976 р.)
Далі подано розгорнутий внутрішній моно­
лог маркіза де ла Моля, що містить тонкий
всебічний аналіз характеру Жульєна: «Ні, не­
має у нього гнучкості й хитрості якого-небудь
пронири, який не проґавить ні зручної хвили­
ни, ні сприятливого випадку. А з іншого боку -
я бачу, що він керується зовсім не високими
правилами. Для мене це щось незрозуміле...
Якась семінарська дрібна душа відчуває себе
незадоволеною тільки від того, що не має гро­
шей і життєвих благ. У нього зовсім інше: він
нізащо не дозволить, щоб його зневажали».
У своєму романі Стендаль часто вдається
до внутрішнього монологу у формі, запози­
ченій з класичної драматургії (де він, за
сценічною природою драми, озвучується).
Відтак притаманний твору драматизм адекватно виражається у
внутрішніх монологах і діалогах героя, нерідко з уявними опонентами.
Роман «Червоне і чорне» не можна назвати безсюжетним або з послаб­
леною сюжетністю, навпаки, тут маємо напружений і динамічний сюжет
з драматичними колізіями й подіями, крутими поворотами дії, наріешті,
з фінальною катастрофою. Однак гострий і захоплюючий сюжет не є для
Стендаля самоціллю. Він підпорядковується завданню розкрити внут­
рішній світ і долю головного героя, пов’язані із зовнішніми чинниками, з
конкретикою суспільно-історичного моменту, який теж піддається аналізу.
Ще однією визначальною рисою роману є динамічність оповіді. Вона
випливає з характеру діяльного й честолюбного головного героя, ш,о всту­
пив у двобій з епохою і суспільством. Жульєн багато думає й аналізує, але
це не гальмує розвиток дії. Його роздуми й аналізи введені автором у
потік зовнішньої і внутрішньої дії, вираженням якої вони виступають, а
тому не випадають із загального ритму оповіді. У «Червоному і чорному»
Стендаль послідовно дотримувався девізу «Роман твориться дією» й уникав
розгорнутих описів і докладних статичних характеристик, несумісних із
цією настановою. Така особливість стилю виявляється й на мовному рівні
твору, у тому, ш;о частотність дієслів, тобто слів, що передають саме дію,
майже дорівнює частотності іменників. А це нечасто спостерігається в
романістиці (наприклад, у романі Бальзака «Батько Горіо» іменників
удвічі більше, ніж дієслів). Характерною особливістю синтаксису «Чер­
воного і чорного» є те, що автор тут віддає перевагу коротким «енергійним»
реченням, насиченим напруженням і рухом.
На останок варто зазначити, що роман «Червоне і чорне» не був сприйня­
тий сучасниками Стендаля і спричинився до непорозумінь з автором. Лише
невелике коло читачів у Франції та за її межами, серед яких були Бальзак і
Гете, змогли зрозуміти й високо оцінити цей твір. Однак наприкінці XIX ст.
інтерес до роману почав зростати, а в X X ст. «Червоне і чорне» справедливо
визнали одним з найкращих романів у французькій і світовій літературах.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
І рівень
1. Укажіть правильний варіант продовження твердження.

35. у романі «Червоне і чорне» зображується життя французького
суспільства...
A. ...після Липневої революції.
Б. ...у період Реставрації.
B. ...упродовж усього XIX ст.
2. Укажіть правильний варіант продоження твердження.
Головний конфлікт роману відбувається...
A. ...між дворянином де Реналем і буржуа Вально.
Б. ...між мадам де Реналь і Матильдою де ла Моль.
B. ...між Жульєном Сорелем і маркізом де ла Молем.
Г. ...між Жульєном Сорелем і його епохою.
3. Укажіть неправильний варіант продовження твердження.
Роман «Червоне і чорне» характеризується...
А. ...напруженим динамічним сюжетом.
Б. ...широким зображенням життя французького суспільства
XVII ст.
В змалюванням успішної кар’єри героя, яка досягається ціною
його внутрішнього пристосування до суспільних законів і правил.
Г. ...психологічно майстерним відтворенням внутрішньої бороть­
би головного героя.
II рівень
1. Що висувається наперший план у романі *Червоне і чорне» - жит­
тя французького суспільства чи внутрішній світ головного героя?
2. Розкрийте зміст коментаря Стендаля до образу Сореля:
*Жульєн зовсім не такий лукавець, яким він вам здається...»
3. Яку роль у розкритті образу головного героя відіграє кохання
до мадам де Реналь і Матильди де ла Моль?
III рівень
1. За що й чому бореться Жульєн Сорель? Чи можна вважати
фінал життя героя його поразкою? Обґрунтуйте свою точку зору.
2. Розкрийте сутність протиставлення жіночих образів у творі.
3. Як витлумачується символіка кольорів у назві роману?
IV рівень
1. Поясніть зміст жанрових визначень твору Стендаля як соціаль­
но-політичного й соціально-психологічного роману.
2. У чому виявляється стендалівський психологізм? Наведіть
конкретні приклади.
3. Визначте основні риси характеру Жульєна Сореля.
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Чому, на вашу думку, Стендаль визначав Жульєна Сореля як
романтика?
2. Визначте романтичні риси в образі Матильди де ла Моль.
3. Як стендалівський принцип «роман твориться дією» реалізу­
вався в характері Жульєна Сореля та в розвитку сюжету твору?
А як цей принцип позначився на художній мові роману?
Тема реферату: «Особливості психологізму в романі “ Червоне і
чорне”».
Теми творів: «Помилки й прозрінняЖульєна Сореля»; «Два лики
кохання в романі “ Червоне і чорне"».
т

36. Скарбниця філолога
РОМАН «ПАРМСЬКИЙ МОНАСТИР*
«Пармський монастир» був написаний надзвичайно швидко - за п’ ят­
десят два дні наприкінці 1839 р. На батьківщині автора цей роман має
репутацію найпоетичнішого його твору. Чи не найвідоміший учений-
стендалезнавець А. Мартіно у статті «Поезія Стендаля» показав, що поезія
проймає всю творчість письменника й найяскравіше втілюється в «Парм-
ському монастирі». Дослідники констатують, що цей роман має два основних
аспекти - поетичний і політично-побутовий, але визначальним вважають
перший з них. Крім того, художня стратегія твору полягає у зниженні
політично-побутового аспекту й піднесенні аспекту поетичного.
Стендаль зазначав, що роман створювався ним у стані самозаглиблен­
ня, коли його ніщо не відволікало і він, не забуваючи й про аналіз політич­
ного життя та боротьби в Пармському князівстві, марив про світ і людей,
сильних і цілісних, котрі, підносячись над жалюгідною колотнечею
придворних і міщан, живуть палкими пристрастями й прекрасними по­
чуттями. Це був романтичний ідеал Стендаля на «ренесансний» взірець.
Ш одробицІ. Історія створення роману «Пармський монастир» допомагає
глибше осягнути сам твір. У 30-х роках, навідуючись до Рима, Стендаль
збирав італійські рукописні хроніки X V I-X V n i ст. і переробляв їх на
повісті й новели. Серед інших до рук йому потрапила й невелика, на кіль­
ка сторінок, хроніка «Походження злету родини Фарнезе», яка привер­
нула увагу письменника розповіддю про пригоди бурхливої молодості
Алесандро Фарнезе, майбутнього папи Павла ПІ (1534-1549). Спочатку
Стендаль мав намір переробити цю хроніку на повість, але згодом вирішив
написати на її сюжет роман. Коли роботу довелося припинити на два
місяці, задум твору знову змінився: його дію було перенесено в XIX ст.,
Алесандро Фарнезе перетворився на Фабріціо дель Донго, з’явилися та­
кож Пармське князівство і фортеця, перенесена письменником у Парму
із сусідньої Модени. Одне слово, з’явився роман «Пармський монастир»,
який, однак, зберіг деякі сюжетні мотиви повісті з часів Ренесансу: ко­
хання героя, його ув’язнення і сенсаційна втеча з фортеці. Однак усе це в
романі Стендаля набагато глибше й складніше. Зміна часу дії аж ніяк не
була механічною акцією, багато в ньому залишилося від епохи Ренесансу:
у сюжеті, у колориті багатьох сцен, у характерах героїв, у їхньому духов­
ному складі й, нарешті, у їхніх портретних характеристиках. За свідчен­
ням автора та прямими посиланнями й натяками в тексті, портрети го­
ловних героїв якщо не «списувалися», то навіювалися творами видатних
живописців італійського Відродження: Джина Сапсеверіна нагадує по­
лотна Леонардо да Вінчі, Клелія - Гвідо Рені, а Фабріціо - Корреджо,
одного з улюблених митців Стендаля. —
У «Пармському монастирі» маємо накладання одного часу на інший,
унаслідок чого їхні контури розпливаються. У результаті виникає
нечіткий, двоїстий образ Італії, у якому поєднуються сучасне й минуле.
Ми в Італії часів Священного союзу, але тут кохають і ревнують, плетуть

37. інтриги й убивають, нарешті, правлять так само, як і за часів Ренесансу.
Тут здійснюється «жіноча вендета» - помста Джини князю Ранунціо,
дуже схожа на ті, про які читаємо в давніх хроніках і новелах. Словом, у
«Пармському монастирі» втілюється стендалівський «міф Італії», у якому
поєднуються та Італія, яку він знав, і та, що була створена його інтуїцією,
яку він вигадував і вимарював протягом життя, починаючи з дитячих
літ, коли слухав про цю країну захоплюючі розповіді матері, в жилах
котрої, за словами письменника, «текла італійська кров».
Роман розпочинається розгорнутою картиною піднесення й ентузіаз­
му, викликаних вступом французьких республіканських військ в Італію
1796 р. Ця фреска, безпосередньо не пов’язана з головним героєм і його
сюжетною лінією, допомагає багато дечого в них прояснити. Безперечно,
Фабріціо був далекий від політики, більше того, він стає цілковито
аполітичною людиною, але ж буремні історичні епохи формують не лише
громадсько-політичних діячів і революціонерів - вони породжують також
романтиків-ентузіастів, яким є герой роману. Атмосфера епохи, а також
вплив тітоньки Джини, дружини республіканського генерала П’єтране-
ри, визначають виховання Фабріціо, який стає палким прихильником
Наполеона, ототожнивши його з республікою. Коли ж навесні 1815 р.
шістнадцятилітній герой дізнається, ш,о його кумир утік з острова Ельба
і розпочав похід на Париж, він дістається до Франції й бере участь у битві
під Ватерлоо.
HSlpta бепе. у романі з’являються знамениті розділи, у яких дається прин­
ципово нове змалювання війни. Прочитавши ці розділи в одній з паризьких
газет, Бальзак написав авторові лист, у якому повідомив, ш;о абсолютно
захоплений «цим чудовим і правдивим описом» і «впав у гріх заздрості».
Згодом Л. Толстой скаже, що ці розділи мали для нього особливе значен­
ня під час створення «Війни і миру»: «Я більше, ніж будь-кому, зобо­
в’язаний Стендалю. Він навчив мене розуміти війну. Перечитайте в
“Chartreuse de Parme” розповідь про битву під Ватерлоо. Хто до нього
описав війну такою, якою вона є насправді? Пам’ятаєте Фабріціо, який
переїжджає поле битви і “ нічого” не розуміє...» —
Справді, Стендаль здійснив радикальний переворот у літературній ба-
талістиці: війна в його романі зображена не з високої і узагальнюючої
«генеральської» точки зору, а такою, як її сприймає рядовий учасник, -
хаотичне нагромадження епізодів, у яких він не знаходить ніякого сенсу.
Для такого змалювання війни письменникові став у пригоді досвід участі
в багатьох наполеонівських кампаніях.
Щ одо Фабріціо, то ні прикрощі у Франції, де його заарештували й ки­
нули до в’язниці як австрійського шпигуна, ні битва під Ватерлоо суттєво
не вплинули на його характер і не розвіяли його романтичний ентузіазм.
Найсерйозніші випробування чекали на героя вдома. І річ не лише в тім,
що на батьківщині йому тривалий час довелося переховуватися від поліції
та її добровільних помічників, включаючи й батька, маркіза дель Донго.
Найтяжчою для Фабріціо виявилася та мертвотна атмосфера Реставрації,
в її італійському варіанті, яка облягла його на батьківщині. Герой не стає
в політичну опозицію до режиму, не прилучається до карбонаріїв, але в
умовах режиму Реставрації, що в роздробленій Італії перетворювався
на дрібну деспотію, немає місця і таким людям, як він, - людям з вільною

38. Кадр з кінострічки
«Пармський монастир»
(режисер Крістіан-Жак,
1948 р.)
душею і багатою уявою, з палкими почут-
тями і прагненням щастя. Фабріціо було
втягнуто в придворні політичні інтриги й
боротьбу за владу, яка забезпе-
чувалася впливом на князя. І сам князь,
І щоб зламати горду й незалежну герцогиню
Сансеверіну, наказує кинути Фабріціо до
в’язниці, де над ним невідступно нависає
загроза вбивства.
У заключній частині роман знову входить
в основне своє річище. Фабріціо замкнено в
тюремній камері, вигадливо облаштованій
комендантом, генералом Конті, й «поетично»
названій ним «Сліпою покорою». Джина
Сансеверіна й граф Моска вступають у від­
чайдушну боротьбу за героя, і в її пери-
петіях продовжується друга тематична
лінія роману. Сам же Фабріціо, зустрівши
Клелію, дочку коменданта, входить у фор­
тецю, ніби в казковий замок. Силою почуття, що спалахнуло відразу
(подібне відбулося з Ромео, коли він зустрів Джульєтту; загалом у цій
частині твір набуває виразно ренесансного колориту), ув’язнення перетво­
рюється для нього «в чудове життя, в єдину можливість щастя» - бути
поряд із Клелією, щодня її бачити, хоч і крізь ґрати, і від цього щастя він
не бажає відмовитися навіть заради збереження життя. Парадоксально,
але у в’язниці герой знаходить те, що вважає найціннішим, - любов і
щастя, а відтак нехтує тим, що його оточує і загрожує йому смертю.
Після сенсаційної втечі з фортеці й смерті Ранунціо Ернесто IV Фаб­
ріціо був «реабілітований» наступником князя і отримав високий сан
пермського архієпископа. Однак Клелія для нього була втрачена: її зму­
сили вийти заміж за маркіза Крешенці. Тепер єдиний сенс свого життя
герой вбачає в поверненні втраченого щастя, але на заваді йому стає
обітниця, яку Клелія в критичну хвилину дала Мадонні, - ніколи більше
не бачити коханого. Щоправда, вихід із цієї ситуації було знайдено, і, як
зауважує Стендаль, цілком італійський - побачення закоханих відбува­
лися лише в темряві. Однак настає кінець і цьому щастю. Клелія поми­
рає, а глибока любов і віра утримують Фабріціо від самогубства: «він
сподівався зустрітися з Клелією в кращому світі, але усвідомлював, що
заради цього немало треба спокутувати». Герой постригається в ченці в
пермській чартозі - домініканському монастирі з особливо суворим
статутом (ченці там повинні були дати обітницю мовчання), де за рік
помирає. Назва цього монастиря була винесена автором у заголовок
роману (в оригіналі він так і називається - «La chartreuse de Parme») і
набула узагальнюючого символічного змісту.
Роман «Пармський монастир» не мав успіху в сучасників. Щоправда,
цей твір оцінив Бальзак у відомому «Листі до Бейля», але на той час
Стендаль уже втратив надію на широке визнання й вирішив, за його
словами, «працювати для X X століття». Митець напророкував собі, що
читати його твори почнуть наприкінці X IX ст., а відомим письменником
він стане в 1935 р. Цікаво, що це пророцтво збулося напрочуд точно;

39. справді, Стендаля «відкрили» в останній третині XIX от., а всесвітньо
відомим письменником, класиком французької і світової літератур він
став уже в X X ст. В Україні у XIX ст. творчість Стендаля залишалася
невідомою і знайомство з нею припало на час загального визнання письмен­
ника. Українською мовою перекладено романи «Червоне і чорне», «Парм-
ський монастир», а також збірку «Італійські повісті».
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
I рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Роман «Пармський монастир» був написаний упродовж...
A. ...двох років.
Б— п’яти місяців.
B. ...п’ятдесяти двох днів.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
На батьківщині Стендаля «Пармський монастир» маєрепутацію...
A. ...найпоетичнішого його твору.
Б найскладнішого його твору.
B. ...найелабшого його твору.
3. Укажіть правильне продовження твердження.
Головним героєм «Пармського монастиря» є...
A. ...Алесандро Фарнезе.
Б. ...Фабріціо дельДонго.
B. ...граф Моска.
II рівень
1. Якою була творча історія роману «Пармський монастир»?
2. Як цей твір був сприйнятий сучасниками Стендаля?
3. У чому полягає двоїстість образу Італії, змальованого в «Парм-
ському монастирі»?
III рівень
1. Як у романі «Пармський монастир* віддзеркалилися буремна
доба наполеонівських походів і доба Реставрації?
2. На прикладі цього твору поясніть сутність новацій Стендаля в
царині літературної баталістики.
3. Який стендалівський ідеал особистості втілений в образі Фабрі­
ціо дель Донго?
IV рівень
1. Визначте риси романтичного героя в образі Фабріціо дель
Донго.
2. Порівняйте портрети центральних персонажів «Пермського мо­
настиря» з найвідомішими живописними портретами італій­
ського Ренесансу.
3. Порівняйте образи Жульєна Сореля з роману «Червоне і чорне»
й Фабріціо дель Донго з роману «Пармський монастир». Визначте
найважливіші спільні та відмінні риси цих героїв.
Теми для самостійної дослідницької роботи: «“Міф Італії” в
романі “Пармський монастир” »; «Образ Пармського монастиря
в романі Стендаля»; «Романтична концепція кохання в романі
“Пармський монастир” ».

40. Складаюги опис людськит^
Вад і геснот, ^аното&уюги
найцікавіші вияви пристрас­
тей, ^ображуюги т(арактери,
вибираюги найголовніші в
житті суспільства події,
створююги типи ja допомо­
гою об'єднання рис окреМи?с
однорідни:>С Т(аракіперІб,'
Може, й ^умію
історію, іцо^али
увагою бе^лігі і
історію^вигоїв.
а
Оноре де Бальзак - видатний фран­
цузький письменник X IX ст., творець
монументальної епопеї «Людська
комедія», яка стала своєрідним
літописом життя французького
суспільства першої половини X IX ст.
і одним з найпотужніших творів ре­
алізму. Творчість Бальзака, позначена
поєднанням романтичних і реалістич­
них тенденцій, посідає особливе місце
у французькій та світовій
літературах першої
половини X IX ст.

41. ДОСЛІДНИК ЗАКОНІВ І ЗВИЧАЇВ СУСПІЛЬСТВА
Творчість О. де Бальзака посідає особливе місце у французькій і
світовій літературах першої половини X IX ст. Належність Бальзака до
реалістичної літератури не викликає сумніву, але якою мірою і чи є він
взірцевим письменником-реалістом - це вже питання, яке потребує з’я­
сування.
ВІХИ життя, віхи творчості
Як стають літописцями доби
О. де Бальзак народився 20 травня 1799 р. у місті Турі в родині чинов­
ника, помічника мера міста. Письменник мав селянські корені, однак і
він сам, і його батько доклали чимало зусиль, аби довести своє дворянське
походження.
^Подробищ. Насправді їхній рід був започаткований селянином з крайньо­
го півдня Франції на прізвище Бальса (від діалектного слова «бальс», що
означає «стрімка скеля»). Батько письменника, Бернар Франсуа, був
найстаршим сином у багатодітній селянській родині. Навчившись грамо­
ти в сільського кюре, він спромігся стати секретарем ради в канцелярії
короля Луї XVI і саме в цей час змінив селянське прізвище Бальса на дво­
рянське Бальзак, додавши до нього частку «де», що засвідчує дворянське
походження. Під час революції наприкінці XVIII ст. Б.Ф. де Бальзак став
членом Генеральної ради комуни Парижа й надбав значний капітал, поста-
чаючи армію провіантом.
Родина майже не займалася вихованням Оноре. У вісім років його
віддали до Вандомського колежу, де панував суворий нагляд за вихованця­
ми й охоче вдавалися до тілесних покарань. У цьому закладі майбутнього
письменника вважали малообдарованим: він почувався тут самотнім і
пригніченим, напевне, тому й навчався посередньо. Чи не єдиною розра­
дою Оноре на той час були книжки. Читав хлопець багато, але через без­
системний добір літератури його знання мали дещо хаотичний характер.
Здобувши середню освіту, Бальзак записується вільним студентом у
Школу права, відвідує лекції в Сорбонні, серйозно цікавиться філосо­
фією і літературою. Водночас працюючи помічником у конторі нотаріуса,
юнак знайомиться з реальним життям. Тут перед майбутнім письменни­
ком відкрився світ, який згодом став світом його знаменитої епопеї
«Людська комедія».
1819 р. закінчивши правничий факультет і здобувши ступінь бакалав­
ра права, О. де Бальзак отримав можливість зробити успішну буржуазну
кар’єру: він міг би стати компаньйоном, а потім і власником нотаріальної
контори, що цілком відповідало планам його батьків. Утім, відчуваючи в
собі літературне покликання, Оноре чинить рішучий опір і зрештою до­
магається дозволу стати письменником. Сім’я вирішує надати йому два
роки для випробування: за цей час юнак мусив написати коли не шедевр,
то в усякому разі твір, що засвідчив би його літературний хист. Оселив­
шись у мансарді, Бальзак розпочинає роботу над твором у «високому
жанрі» - віршованою трагедією «Кромвель». Ознайомившись із резуль-

42. татами його творчості, родина винесла нищівний вирок (слід зауважити,
цілком справедливий, адже трагедія була написана такими важкими й
незграбними віршами, що читати ії було просто неможливо).
І все ж таки, незважаючи на цю невдачу, Бальзак відстояв право зай­
матися літературною творчістю. Попрощавшись з «високим жанром»,
він звертається до «низького» - роману в тому його різновиді, що культи­
вувався тогочасною «комерційною літературою» і був призначений для
масового читача. Тоді з’явилися численні «поденники пера», які дуже
швидко, іноді групами по кілька чоловік, писали такі твори за трафаретом,
в основу якого було покладено пригодницький і готичний романи, що ви­
никли за доби передромантизму. Від 1822-го до 1825 р. Бальзак написав
вісім романів такого плану й виступив співавтором ще кількох подібних
творів. Згодом він дуже критично ставився до цих опусів і ніколи не вклю­
чав їх до зібрань своїх творів.
1826 р. у творчості Бальзака настає більш ніж дворічна пауза. Розча­
рувавшись у можливості досягти матеріальної забезпеченості за допомо­
гою пера, він вдається до комерційної діяльності. Результатом цієї спроби
став борг у сорок п’ять тисяч франків, який письменник сплачував майже
до кінця життя.
Улітку 1828 р. Бальзак повертається до творчості, але вже на іншому
рівні: відтепер він серйозний митець, який вкрай відповідально ставиться
до кожного свого твору. Свідченням цього став роман «Ш уани» (1829), в
якому письменник змалював контрреволюційний селянський рух (так
звану шуанерію) на заході Франції, у Бретані й Вандеї, що розпочався під
час революції 1789-1794 pp. і тривав до початку XIX ст.
Особливе місце у творчій еволюції Бальзака належить роману «Ш агре­
нева шкіра», опублікованому 1831 р. Цей твір, що започатковує «Філософ­
ські етюди» (другу частину «Людської комедії»), водночас є своєрідною
прелюдією до всієї епопеї. У «Шагреневій шкірі» письменник прагнув
осягнути сучасне життя як універсальну й суперечливу цілісність і втіли­
ти його в узагальнених образах і колізіях за допомогою фантастики, сим­
волу, міфу. Бальзак вважав, що митець може творити міф свого часу -
схожий на стародавній за рівнем узагальненості життєвих явищ, але
вільний від його ірраціонально-містичних елементів.
Наступною принципово важливою віхою творчого шляху Бальзака
став роман «Ежені Гранде» (1833). Автор надавав йому особливого зна­
чення в розвитку літератури, зазначаючи, що в цьому творі «відбулося
завоювання абсолютної правди в мистецтві», бо тут драма виявлена й
розкрита в найпростіших обставинах повсякденного життя міщанської
родини. Причини драматизму сучасного життя письменник вбачає в май­
нових інтересах, владі грошей. «Більше, ніж в будь-який час, - говориться
в романі, - гроші владарюють над законами, політикою і звичаями».
Становлення Бальзака на обраному шляху творчості завершується ро­
маном «Батько Горіо» (1834), який справедливо вважається одним з його
шедеврів.
Особистість письменника
Середина 30-х років у біографії О. де Бальзака примітна тим, що в цей
час визначається не лише стиль його творчості, а й стиль життя в цілому:
встановлюється характерна для великих митців майже повна єдність
і42

43. життя й творчості, історія життя дедалі більше зливається з історією
творчості й поглинається нею. Працюючи по п’ятнадцять-шістнадцять
годин на добу, більшу частину життя Бальзак проводить за письмовим
столом, поринувши у світ створюваної ним «Людської комедії».
Однак це зовсім не означало, що власна біографія письменника зійшла
нанівець, що він перетворився на відлюдника, який підміняє дійсний
світ вигаданим. Таке суперечило його природі. Людина бурхливого тем­
пераменту й непогамовної енергії, Бальзак не втрачає інтересу й смаку до
життя, залишаючись надзвичайно активним і діяльним. Йому просто
ніколи: його обсідають грандіозні задуми, підганяє честолюбство і, можли­
во не меншою мірою, невблаганні кредитори, які вимагають сплати боргів.
Писав Бальзак ночами, коли ніщо не могло відволікти його від твор­
чості, по шість-вісім годин. Митець не визнавав роботи уривками: «Я не
зможу працювати, якщо змушений буду перервати роботу й вийти хоча
б на прогулянку. Я ніколи не працюю годину або дві». Йому необхідно бу­
ло надовго занурюватися в уявний світ своїх героїв, жити їхнім життям.
Лягаючи спати раннім вечором, Бальзак прокидався десь близько два­
надцятої і йшов до кабінету, де не було нічого, крім простого письмового
столу, на якому лежали кілька книжок класиків (для натхнення), стос
паперу і застругані воронячі пера. Творив письменник, одягнувшись у
знаменитий балахон, схожий на чернецьку рясу.
ОТодробиці. Творчий процес Бальзака чудово змальований у біографічній
книжці відомого австрійського письменника С. Цвейга. От наприклад:
«Бальзак пише й пише, без пауз, без зупинки, його фантазія, запалавши,
горить невпинно. Вона, наче лісова пожежа, перебігає від стовбура до
стовбура, все палкіше й несамовитіше - і, нарешті, вогонь охоплює все
навкруги. (...)
Година, дві, три, чотири, п’ять, шість годин, іноді сім і навіть вісім.
Жоден екіпаж більше не котиться по провулку, ані звуку в будинку й
кімнаті, лише тихеньке скрипіння пера та зрідка шелест відкладеного
аркуша. Надворі вже світає, але Бальзак про це не знає. Його день - це
тільки невеличке коло від свічки, і немає жодних людей, крім тих, що він
щойно створив, ніяких доль, крім тих, що він вигадав у процесі твор­
чості; немає простору, немає часу, немає світу, крім того, що знаходить­
ся в його власному космосі».
Утім, навіть безмежна воля не може зарадити, коли запас сил вичерпа­
но. Певно, будь-хто припинив би роботу, але Бальзак не здається, він
підводиться й готує каву, щоб знову й знову приводити в рух стомлену уяву.
Проте з часом дія кави стає все коротшою, і йому доводиться збільшува­
ти кількість цього «підступного зілля». Говорячи про один зі своїх
творів, митець зізнавався, що довів його до кінця лише завдяки «потокам
кави». Таке зловживання тонізуючим напоєм поволі, але невідступно
руйнувало від природи міцний організм письменника.
Іноді Бальзак скаржився: «Завжди одне й те саме: ніч за ніччю і все нові
томи. Але ж те, що я хочу створити, таке величне й неосяжне». —
У другій половині 30-х років у творчому доробку о. де Бальзака з’яв­
ляються романи зі складною структурою. Це зумовлювалося прагненням
письменника до комплексного зображення сучасного суспільства в

44. ж. Гранвіль.
Бальзак
на прогулянці
різних його аспектах і виявах, у всеосяжному зв’язку й всепроймаючих
колізіях. Звідси творення романів зі складною композицією, з великою
кількістю персонажів, що представляють різні класи й прошарки
суспільства, з розгортанням і переплетінням кількох сюжетних ліній.
Такими, зокрема, є «Втрачені ілюзії», «Розкоші й злиденність куртиза­
нок», «Кузина Бетта», «Селяни». Серед названих слід виокремити роман
«Втрачені ілюзії», який вважається одним з найкраш,их і найвідоміших
творів Бальзака. У ньому набуває подальшого розвитку критика буржу­
азного індивідуалізму, у якому письменник вбачав найбільше соціальне
лихо сучасності.
Останній спалах творчої активності О. де Бальзака припав на другу по­
ловину 1846 р. Надалі вона неухильно йшла на спад і остаточно згасла
десь за півтора року до смерті письменника. Його здоров’я, зруйноване
титанічною працею, невмолимо погіршувалося, кожна сторінка тепер
коштувала великих зусиль. У червні 1847 р. в одному з листів Бальзак
скаржився: «Мій мозок, мій розум говорять, що уява, творча здатність
вперто завмерли в мені й уляглися, немов вередливі кози».
доіпику^ ^УІ^яЬиПО, Сповнені трагізму останні роки митця в основ­
ному минули в Україні. У цілому Бальзак прожив тут більше двох років.
Уперше він приїхав до Верхівні, маєтку графині Евеліни Ганської непо­
далік від Бердичева, 13 вересня 1847 р. і пробув там до 4 лютого 1848 р.
У листопаді 1847 р. Бальзак побував у Києві, який справив на нього вели­
ке враження. Письменник навіть замовив літографії з краєвидами Києва,
аби прикрасити парадні сходи свого нового паризького будинку. Напри­
кінці вересня 1848 p.,Бальзак вдруге прибув до Верхівні і залишився там
до 23 квітня 1850 р. У цей час він п^е двічі відвідує Київ.
Входження України в життя і певною мірою у творчість Бальзака
пов’язане з його стосунками зі згаданою виш;е Е. Ганською, дружиною
багатого поміш;ика, якому серед численних маєтків належало й село
Верхівня. Варто зазначити, ш;о ці стосунки становлять чи не найбільш
інтригуючий, «романтичний» сюжет у біографії митця.
У лютому 1832 р. Бальзак одержав листа без зворотної адреси за під­
писом «Іноземка», у якому висловлювалося захоплення його творами і,
зокрема, його тонким розумінням жіночої душі. Через певний час корес-
і44

45. Саулен. Портрет мадам
Ганської
пондентка відкрила своє ім я і між ними
зав’язалося жваве листування. Уперше
письменник побачив Ганську в серпні
1833 р. у Невшателі (Швейцарія), згодом
вони зустрічалися в Женеві (грудень
1833 р.) і Парижі (весна 1835 p.).
Спілкуючись з подружжям Ганських,
Бальзак відкрив для себе Україну. Згодом у
«Листі про Київ» він напише; «Я слухав роз­
повіді про степи, селян, снігопади, управи­
телів і, нарешті, про поєднання цивілізації
з варварством, і все це у таких висловах і в
такому фантастичному освітленні, що
Україна стала мені здаватися єдиним у
світі краєм, де я зміг би ще побачити ціл­
ком нові явища і людей». Торкалися Ганські
й практичних тем: про поміщицьке землево­
лодіння, про труднош;і господарювання, про «невдячність» і «варварство»
селян, про їхню «підривну діяльність» тощо. Цією інформацією митець
скористався, пишучи роман «Селяни».
Після смерті чоловіка Е. Ганської в 1843 р. Бальзак їде до Петербурга,
щоб дістати згоду Миколи І на одруження з графинею (за тодішніми зако­
нами піддані Російської імперії могли взяти шлюб з іноземцем лише з
особистого дозволу царя). Знаючи, що Микола І співчуває французьким
легітимістам!, письменник розраховував на успіх, але його чекало розча­
рування. У відповідь на прохання про аудієнцію він отримав знущальну
записку: «Пан де Бальзак письменник і пан де Бальзак дворянин може
взяти карету, коли йому заманеться». Бальзакові нічого не залишалося,
як негайно покинути Петербург.
У вересні 1847 р. О. де Бальзак вирушає в першу подорож до України,
яку описує в незавершеному нарисі «Лист про Київ» (його текст обри­
вається в той момент, коли карета мандрівника під’їжджає до маєтку
Ганських). Найцікавіші в цьому творі, опублікованому лише 1927 p.,
сторінки про життя українських селян. Письменник змалював їх щасли­
вими пейзанами^, які безтурботно живуть в мальовничих селах серед ро­
дючих нив. «Всюди, - пише Бальзак, - я бачив групи селян і селянок, які
йшли на роботу або поверталися додому, дуже весело, безтурботною хо­
дою і майже завжди з піснями». Те, що живеться їм нібито краще, ніж се­
лянам французьким, письменник пояснює порівняно слабким поширен­
ням буржуазних відносин на українське село. На тій підставі, що багатих
селян тут дуже мало й вони не зазнали руйнівного впливу «фінансового
начала», Бальзак схильний вважати їх щасливими. Однак з часом, у лис­
тах до рідних і друзів, які письменник надсилав з Верхівні, постає інша
картина, не схожа на змальовану в нарисі патріархальну ідилію.
Під час другого гостювання у Верхівні здоров’я Бальзака дедалі
погіршується. У листах на батьківщину він звинувачував у хворобах «су-
1Ле гі тимісти - партія правої французької аристократії, прибічником якої
Бальзак проголосив себе 1832 р.
2 Пейзан - умовно-ідилічний образ селянина в художній літературі, живо­
писі, театрі.

46. ворий український клімат», насправді ж то була розплата за непомірну
працю та постійне перенапруження, які виснажили могутній організм.
Письменник просить у графині Ганської згоди на одруження. Жінка
вагається, але врешті-решт, за словами французького письменника
А. Моруа, «жалість, кохання й слава взяли гору, і вона дгіла згоду на
ш лю б». Вінчання відбулося 14 березня 1850 р. у бердичівському костьолі
Св. Варвари. Наприкінці квітня того ж року подружжя виїхало до Парижа.
Бальзак повернувся на батьківщину в такому тяжкому стані, що довело­
ся терміново скликати консиліум лікарів. Однак медицина вже не могла
зарадити, і 18 серпня 1850 р. творця «Людської комедії» не стало.
В Україні знайомство з творчістю О. де Бальзака розпочалося ще за
життя письменника завдяки російським перекладам, які з’явилися в
30-х роках X IX ст. Його твори згадував у своїх повістях Т. Шевченко,
І. Франко вбачав у ньому одного з найвидатніших письменників-ре-
алістів французької та європейської літератур. Українською Бальзака
починають перекладати з останньої третини XIX ст.: наприклад, 1884 р. у
Львові вийшов друком роман «Батько Горіо», а наприкінці 80-х років було
розпочато видання десятитомного зібрання творів митця, яке, на жаль,
припинилося на п’ятому томі. Найбільше українських перекладів Бальза­
ка було видано в 20-х - на початку 30-х років X X ст. (тут варто відзначити
внесок відомого письменника В. Підмогильного). __
«Людська комедія»: у майстерні митця
Тематика і структура
Вважаючи себе літописцем сучасної епохи, «істориком суспільства»,
О. де Бальзак уже в середині 30-х років починає думати про циклізацію
своїх творів, об’єднання їх в одне ціле і робить перші кроки в цьому на­
прямку. У листі до Е. Ганської від 26 жовтня 1834 р. він виклав план нового
видання, який, власне, є першим начерком структури «Людської комедії».
У ньому йдеться про те, що видання складатиметься з трьох частин, зве­
дених «у вигляді ярусів, що височітимуть один над одним». Перший ярус -
це «Етюди про звичаї», де «будуть зображені всі соціальні явища так, що
жодна життєва ситуація, жодна фізіономія, жоден чоловічий або жіно­
чий характер, жоден життєвий уклад, жодна професія, жодна суспіль­
на верства, жодна французька провінція, все, що стосується дитин­
ства, зрілого віку, старості, політики, правосуддя, війни, - усе це не бу­
де забуте...» За ним «ітиме другий ярус - “Філософські етюди” , оскільки
після показу наслідків треба розкрити їхні причини. В “Етюдах про зви­
чаї” я опишу почуття і їхню гру, життя і його рух. У “Філософських
етюдах” я поясню, звідки й чому виникають почуття, що таке життя,
де ті межі, ті умови, поза якими не можуть існувати ні суспільство, ні
людина. Після того як я огляну суспільство, щоб його описати, я його ще
раз перегляну, щоб винести йому остаточний вирок». Про «третій ярус»
своєї грандіозної «споруди» Бальзак пише: «Далі, після наслідків і при­
чин, ітимуть “Аналітичні етюди” (сюди ввійде “Фізіологія шлюбу” ),
оскільки після всього цього повинні досліджуватися основи речей».
На початку 40-х років зазначені частини письменник об’єднує спільною
назвою «Людська комедія», яка вдало передає специфічний зміст утворе­
ного цілого і водночас дає йому оцінку (далеко не однозначну). За основ-

47. ним змістом та інтонацією творення - це швидше трагікомедія людського
існування в новому світопорядку, який, на думку Бальзака, ставить під
загрозу все високе, гідне, прекрасне в людині та Гі житті. Не варто забувати
й про те, що назва епопеї виникла не без впливу Дантової «Божественної
комедії», у якій слово «комедія» аж ніяк не пов’язане зі сферою комічного.
иТодробщ І. У 1842 р. Бальзак написав передмову до «Людської комедії»
і опублікував її проспект, який у загальних рисах збігається зі схемою,
описаною в листі до Е. Ганської. Однак є між ними й істотні розбіжності.
У проспекті частина «Етюди про звичаї» була не лише розширена, а й
поділена на шість розділів-«сцен»: «Сцени приватного життя», «Сцени
провінційного життя», «Сцени паризького життя», «Сцени воєнного
життя», «Сцени політичного життя» і «Сцени сільського життя».
Письменник напружено працює, заповнюючи каркас «Людської комедії»,
вносить певні зміни в раніше написані твори, щоб вони краще відповіда­
ли вимогам цілого. —
Важко сказати, яким був би обсяг «Людської комедії», якби Бальзаку
вдалося повністю здійснити свій задум, адже він весь час змінювався. За
каталогом, складеним 1844 p., «Людська комедія» мала вмістити сто со­
рок чотири твори, з яких автор встиг написати дев’яносто шість.
Найважливіше те, що «Людська комедія» - це не просто об’єднання
окремих елементів у величезне ціле, не лише кількісна величина, а й нова
якість, нова художня структура. Об’єднавши й пов’язавши окремі твори,
Бальзак тим самим подолав їхню статичність як замкнених сфер життя,
переніс акцент на рух, динаміку «суспільного цілого». У результаті він
досягнув не лише вражаючої масштабності, а й надзвичайної глибини в
зображенні сучасності, розкрив зміну не історичних епох, а суспільно-
історичних формацій.
Критично ставлячись до буржуазної сучасності, викриваючи і засу­
джуючи її, Бальзак водночас захоплювався динамікою своєї доби, розма­
хом і масштабністю процесів, що в ній відбувалися. У передмові до
«Людської комедії» письменник проголошує, що сучасне французьке
суспільство «грандіозне», що механізм його «величезний», що сучасна
епоха «велична», чим і обґрунтовується необхідність творів, які
відповідали б цим масштабам.
У «Людській комедії» Бальзак надзвичайно повно й докладно відобра­
зив конкретику життя французького суспільства першої половини XIX ст.
І все ж таки поширений погляд на «Людську комедію» лише як на мас­
штабну соціально-побутову фреску, а на її творця - як на знаменитого
письменника-побутописця є однобічним. « “Етюди про звичаї”, перша
частина, - зазначається в передмові, - це лише основа, повна образів,
трагедій і комедій, над якою підніматимуться “Філософські етюди”,
призначення яких полягає вже не в змалюванні життєвих явищ, а в по­
ясненні їхніх причин, їхніх рушійних сил».
«Етюди про звичаї»: дійсність і її інтерпретація
В «Етюдах про звичаї» - першому «ярусі» «Людської комедії» - автор
поставив за мету всебічно змалювати сучасне французьке суспільство.
Тут дійсно не оминається жодна його верства, жодний прошарок, їхні по-

48. бут і звичаї, заняття й пристрасті. Увага письменника прикута передусім
до головного процесу змін, що відбувалися в країні, - до зміни дорево­
люційного порядку пореволюційним, витіснення аристократії буржу­
азією, яка спирається на силу грошей. Це всеосяжний конфлікт «Людської
комедії», без з’ясування котрого годі збагнути глибинний зміст її окре­
мих творів.
Спостерігаючи сучасність, Бальзак дійшов висновку, що створене ре­
волюцією наприкінці XVIII ст. суспільство, яке проголосило особистий
інтерес своїм базовим принципом, тим самим відкрило простір для вияв­
лення таких негативних нахилів і пристрастей людської природи, як
егоїзм, корисливість, жадоба насолод. Суспільство розпалося на атоми-
індивідууми, які, прагнучи передусім особистої вигоди, перебувають у
стані безупинної боротьби між собою. Суспільний організм роз’їдали
індивідуалізм і корисливість, які виявлялися в пануванні «фінансового
начала», грошей.
У «Людській комедії» автор послідовно, крок за кроком показує, як
згубно діє ця сила на суспільні звичаї, мораль, політику, правосуддя, на
різні сфери суспільного й приватного життя. Однак чи не з найбільшою
експресією і драматизмом показує Бальзак її руйнівний вплив на ро­
динні стосунки.
fVpta StiU. Проаналізувавши соціально-політичну ситуацію в країні й
суспільну практику буржуазії, письменник доходить висновку, що
буржуазія не є тим класом, якому можна довірити політичну владу й
управління суспільством. На думку Бальзака, її енергійність і практицизм
можуть приносити користь у царині економіки, але засадничі принципи її
життєдіяльності, перенесені в соціополітичну сферу, перетворюються на
руйнівні, у цій сфері необхідні такі якості, як безкорисливе служіння за­
гальним інтересам, вірність «принципу честі», тобто якості, котрі видава­
лися письменникові несумісними з соціальною природою буржуазії, її
«комерційною сутністю».
Заперечуючи верховенство буржуазії в суспільстві, Бальзак робить ви­
бір на користь аристократії. Вочевидь, певну роль тут відіграли й аристо­
кратичні захоплення та претензії письменника, але не вони були головним
чинником. Відверто ідеалізуючи аристократію і умоглядно протиставляю­
чи Гі буржуазії, Бальзак хотів бачити в ній клас, що має необхідні досвід і
якості для того, щоб стояти біля державного керма. Вікові традиції дер­
жавної діяльності, моральний кодекс, блискуче виховання й висока
культура - усе це робило аристократію в очах письменника верствою,
найпридатнішою для управління країною. Йому хотілося вірити, що, на
відміну від буржуазії, яка керується «принципом вигоди», аристократія
є верствою, для якої визначальним є «принцип честі». —
Аристократична утопія гостро суперечила реальній дійсності і праг­
ненню Бальзака бути правдивим «істориком суспільства». Не відмовля­
ючись від неї, письменник разом з тим залишався вірним настанові на
достовірне відтворення суспільних реалій. Цілком очевидно, що в його
творах процеси розкладу й деградації аристократії відображені надзви­
чайно виразно й переконливо, що, зрештою, перетворює «Людську ко­
медію» на «безперервну елегію з приводу непоправного розкладу вищого
суспільства» (Ф. Енгельс).

49. ЗАПИТАННЯ I ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
I рівень
1. Назвіть основні факти біографії О. де Бальзака.
2. Чим уславився цей письменник в історії літератури?
3. Назвіть найвідоміші твори Бальзака.
II рівень
1. Що пов’язувало О. де Бальзака з Україною?
2. Поясніть назву й розкрийте сутність задуму «Людської комедії».
3. Яку кількість творів охоплює «Людська комедія»?
III рівень
1. Схарактеризуйте особистість О. де Бальзака.
2. Як створювалася «Людська комедія»? Які чинники зумовили
виникнення її задуму?
3. Опишіть структуру бальзаківської епопеї.
IV рівень
1. Схарактеризуйте суспільно-політичні погляди О. де Бальзака.
V чому полягала їхня утопічність?
2. Чим «Людська комедія» відрізняється від звичайної збірки ро­
манів, повістей і оповідань?
3. Які теми розробляв у своїй творчості о. де Бальзак?
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Розкрийте унікальність задуму «Людської комедії».
2. Чи відповідає дійсності визначення О. де Бальзака як побуто­
писця? Аргументуйте свою відповідь.
3. Прочитайте й законспектуйте авторську передмову до «Людської
комедії». Визначте найважливіші міркування письменника щодо
змісту своєї епопеї.
4. Що надає підстави називати О. де Бальзака літописцем сучас­
ного йому суспільства?
Теми рефератів:«Місце й функції “Етюдів про звичаі” в “Люд­
ській комедії” »; «Місце й функції “Філософських етюдів" у
“Людській комедії”».
Відкрита книга
ПОВІСТЬ «ГОБСЕК*
Повість «Гобсек» існує в двох редакціях, досить між собою відмінних.
Перший її варіант, що має назву «Небезпеки безпутного життя», був на­
писаний 1830 р. і того ж року з’явився у першому томі збірки «Сцени
приватного життя». У 1835 р. Бальзак ґрунтовно переробив повість і
опублікував її під назвою «Татусь Гобсек» у «Сценах паризького життя».

50. a в 1842 p. включив її до першого видання «Людської комедії» під оста­
точною назвою «Гобсек».
Важко сказати, що безпосередньо спонукало Бальзака до переробки
твору, але те, що вона пов’язана зі зміною світоглядних засад письмен­
ника, яка відбулася на початку 30-х років, не підлягає сумніву. В обох
варіантах повісті зображуються аристократи й лихвар Гобсек, але поста­
ють вони в істотно відмінному освітленні, по-різному розставляються ак­
центи.
Sent. У першому варіанті на передній план висувається аристокра­
тична родина де Ресто і наголошується на моральному розкладі аристо­
кратії (про це свідчить і назва першої редакції); Гобсек у художньому
просторі твору розміщується дещо збоку. Він і тут - «людина-вексель»,
«уособлення влади золота», але ще здатний виявляти деякі людські
почуття. Так, лихваря зворушує простий хрестик і миртова гілочка в
кімнатці бідної дівчини Фанні, він готовий скасувати її борг на тисячу
франків і навіть подарувати коштовний перстень.
У другому варіанті твору в центрі авторської уваги перебуває Гобсек
(це закріплено й зміненою назвою), а сім ’я де Ресто дещо відсувається.
У повість вводиться біографія Гобсека, покликана пролити світло на те,
як виростають жорстокі й байдужі до моралі «фінансові тигри». Разом з
тим біографія якоюсь мірою пов’язує Гобсека з «авантюрним періодом»
розвитку капіталізму, періодом початкового нагромадження капіталу.
Загалом у другому варіанті Гобсек «бронзовіє», його серце остаточно пе­
ретворюється на «зливок металу». Погляд старого «стає поглядом бога»,
який читає в серцях і помислах людей, людські нещастя й страждання
його не зворушують. Тепер, побачивши згадувані реліквії Фанні, Гобсек
лише вигукує: «Бідна простота! Вона ще в щось вірить!» Лихвар не­
щадний до своїх боржників, які прозвали його «татусем Гобсеком... з лю­
бові до парадоксів чи для глуму». Письменник називає їх «жертвами»:
«Іноді його жертви обурювалися, кричали в нестямі, а тоді раптом за­
падала мертва тиша, наче в кухні, коли там ріжуть качку». —
Гобсеку властива певна «третьостанова» антипатія до аристократії.
І виявляється це не лише в тому, що він навмисне бруднить своїми
чобітьми килими в розкішних особняках. Підштовхуючи аристократів
до розорення й моральної деградації, лихвар відчуває зловтіху, навіть
щось близьке до помсти за несправедливі привілеї та розкіш. Спостеріга­
ючи за хитруваннями й запобіганнями графині де Ресто, він подумки го­
ворить їй: «Розплачуйся за всю цю розкіш, за свій титул, за своє щастя,
за переваги, якими ти користуєшся. Щоб охороняти своє добро, багатілі
винайшли трибунали, суддів, гільйотину, до якої дурні люди самі пори­
ваються, наче метелики до вогню. Та хоч ви й спите на шовках і шовка­
ми укриваєтесь, а під усмішкою скрегочете зубами і страшні химери
впиваються вам пазурами в серце».
Головний герой повісті наділений передусім непомірною жадобою зба­
гачення. Бальзак підкреслює це його прізвищем, в основі якого - фран­
цузьке дієслово «gober» (глитати, хапати), що можна перекласти як «гли­
тай». Однак разом з тим гроші не є для Гобсека самоціллю (цим, до речі.

51. Ю. Гершкович. Ілюстрація
до повісті «Гобсек»
він відрізняється від старого Гранде та
інших персонажів цього типу). Цей персо­
наж поєднує в собі скнару-лихваря й
надміру честолюбного філософа, гроші для
якого до всього ще й могутній засіб влада­
рювання над людьми через їхні пристрасті,
інстинкти, бажання, марнославство. У зо­
лоті, переконаний Гобсек, зосереджені всі
сили, що правлять людьми, і той, хто за до­
помогою того ж золота підпорядковує їх
собі, забирає у свої руки владу над людьми.
«Хіба можуть у чомусь відмовити тому, у
чиїх руках мішок із золотом? - розмірко­
вує лихвар. - Я досить багатий, щоб купу­
вати людську совість, щоб управляти
міністрами через тих, хто має на них
вплив, починаючи із секретарів і кінчаючи
полюбовницями? Хіба це не влада, хіба не
могутність? »
Однак слід зауважити, що Бальзак не вва­
жав цю владу абсолютною, універсальною.
В іншому монолозі устами Гобсека він уточнює, що ця влада всесильна
♦в суспільствах європейської цивілізації» і називається вона «особистим
інтересом», причому останні слова подаються в тексті повісті курсивом.
Тими персонажами твору, що морально не піддаються силі, уособлюваній
Гобсеком, є не аристократи, а простолюд, стряпчий Дервіль і вже згаду­
вана Фанні. Непохитний у своїй непідкупності, відданості принципам
честі й обов’язку, Дервіль викликає повагу навіть у Гобсека, який, за
всієї своєї упередженості щодо людської природи, довіряє йому.
Безперечним центром повісті є образ Гобсека, який піднімається над
іншими персонажами, до якого сходяться всі її сюжетно-тематичні лінії.
Творячи його, Бальзак вдався до перебільшень і гіперболізації, до поєд­
нання внутрішніх і зовнішніх контрастів (скнара-лихвар та інтелектуал-
філософ, людина із зовнішністю й способом життя дрібного крамаря і
*золотий ідол », який повеліває «жертвами »). Образ Гобсека і за художнім
змістом, і за структурою не вписується в реалістичну художню систему й
недвозначно тяжіє до романтичної традиції. Цей образ і повість загалом є
промовистим прикладом органічного поєднання реалістичних і роман­
тичних елементів у індивідуальному стилі Бальзака.
Фінал повісті достоту ефектний. У міру наближення до смерті скупість
Гобсека стає маніакальною, витісняє всі інші нахили й переростає в
сліпий інстинкт, доведений до абсурду. Кімнати двох поверхів будинку
лихвар перетворює на склад, заповнений величезною кількістю провіанту
й товарів, які він не наважувався продати купцям, боячись продешевити.
«Я мало не задихнувся від смороду, в якому злилося безліч всіляких запахів.
Усе кишіло червою і комашнею», - розповідає Дервіль, якому довелося
давати лад «спадку» Гобсека. Зрештою, все це набуває значення метафори
безплідності антигуманної діяльності героя, що завершилася руйнуван­
ням його власної особистості.

52. ЗАПИТАННЯ I ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
I рівень
1. Укажіть неправильне продовження твердження.
Гобсек -ц е ...
A. ...лихвар.
Б. ...скнара й філософ.
B. ...дбайливий господар.
Г. ...честолюбець титанічного масштабу.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Скарби, накопичені Гобсеком упродовж життя...
A. ...були перетворені на надійний капітал.
Б. ...були вкладені в нові прибуткові справи.
B. ...пропали без будь-якої користі.
3. Укажіть правильне продовження твердження.
Визначальною рисою характеру Гобсека є...
A. ...пристрасть до лихварства.
Б. ...жага золота.
B. ...любов до мистецтва.
Г. ...помста аристократам за неправедно нажите багатство.
II рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Втілена в образі Гобсека влада золота...
A. ...поширюється на всіх без винятку членів суспільства.
B. ...не поширюється на представників третього стану.
В. ...не має сили над аристократами.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Прізвище Гобсек утворене від французького слова, яке означає...
A. ...«глитати», «хапати».
Б. ...«позичати».
B. ...«володарювати».
3. Що відрізняє Гобсека від звичайного лихваря?
III рівень
1. Як ви гадаєте, чому Бальзак центральним героєм своєї повісті
зробив саме Гобсека?
2. Що символізує фінал твору?
3. Чи доводилося вам зустрічати людей, близьких за своїм світо­
глядом до бальзаківського Гобсека? Якпцо так, то як ви до них ста­
витеся? Що б ви сказали Гобсеку, якби могли з ним зустрітися?
IV рівень
1. Чим відрізняються редакції повісті «Гобсек»? Розкрийте зв’язок
між змінами в другому варіанті твору й світоглядними позиціями
письменника.
2. Визначте в образі Гобсека романтичні й реалістичні риси.
3. Ким, на вашу думку, є Гобсек - прагматиком чи романтиком?
Обґрунтуйте свою відповідь.
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Які нові грані життя французького суспільства відкрив Бальзак
з допомогою образу Гобсека?

53. 2. У процесі читання повісті визначте внутрішні й зовнішні конт­
расти в образі лихваря.
3. Знайдіть у портреті Гобсека метафори й порівняння, викорис­
тані перекладачем твору, і розкрийте їхню художньо-смислову
функцію.
Теми творів: «Життєва філософія Гобсека: її сила та слабкість»;
«Володар чираб:роздуми над образом Гобсека»; «Ілюзорні й істин­
ні цінності в повісті “Гобсек”».
Сісарбниця філолога
РОМАН «БАТЬКО ГОРЮ»
Роман «Батько Горіо» (1834-1835) був створений за надзвичайно корот­
кий час. Після його виходу у світ Бальзак у листі до Е. Ганської зізнавався:
«Твір цей написано за сорок днів; за ці сорок діб я не спав і вісімдесяти го­
дин. Проте тепер я можу тріумфувати». Роман мав такий величезний
успіх у читачів, що Бальзакові стало навіть образливо за свої попередні
твори, зокрема за «Луї Ламбера» й «Лілею в долині»: письменник вклав
у них немало своїх роздумів, спогадів, ліризму, тимчасом як «Батько Горіо»
є «об’єктивним романом», у якому зображується зовнішня дійсність.
Композиція і жанрові особливості роману
Подібно до інших творів Бальзака, роман «Батько Горіо» містить до­
кладні описи інтер’єрів, звичаєвих і побутових деталей, портретів персо­
нажів, їхнього одягу, манер тош;о. Особливо це характерно для експозиції
творів, зокрема й роману «Батько Горіо» з його знаменитим описом
пансіону мадам Воке, який став хрестоматійним. Письменник був пере­
конаний, що без побутових елементів, без описовості сюжет не буде прав­
дивим, але ці скрупульозні, детальні описи були для нього не самоціллю,
а засобом виявлення залежності характеру й ментальності персонажів від
життєвого середовища.
Разом з тим описи в романі «Батько Горіо» (як і в інших творах Баль­
зака) - це ніби декорації, у яких розгортається драматична дія, набира­
ючи дедалі більшого напруження. Відтворення драматизму сучасного
життя та виявлення його прихованих причин і в цьому романі зали­
шається першорядним завданням автора. Єдину можливість зробити
сучасність цікавою для читачів Бальзак вбачає у виявленні під її безбарв­
ною поверхнею бурхливих пристрастей, драматичних колізій, потаємних
глибин, які бентежать розум і почуття. Гостро відчуваючи драматичну
природу сучасного динамічного суспільства, письменник скрізь знаходить
приховані драми - вони розігруються і в розкішних особняках аристо­
кратів, і в жалюгідних притулках для злиденних, таких, як пансіон мадам
Воке.
Тут перед нами постають різні соціальні світи, що є полюсами тогочас­
ного суспільства, причому Бальзак не лише протиставляє їх, а й прагне
розкрити внутрішні зв’язки між ними. Співвіднесені між собою, ці світи
по-новому освітлюють один одного, розкриваючи нові грані й власти-

54. і
вості. Так виникає стереоскопічність художнього зображення, характер­
на для «Людської комедії» і водночас робиться важливий крок на шляху
до комплексного художнього осягнення «суспільного цілого», до його
всебічного змалювання, що було генеральною метою Бальзака.
Історія батька Горіо, її соціальний і моральний зміст
Не так вже й багато в літературі персонажів, так само занурених у побут,
у суто сімейні справи й переживання, як старий Горіо. І разом з тим його
образ сповнений глибокого драматизму, що виростає з побутово-повсякденної
сфери. Нота драматизму з’являється вже під час першого знайомства з
батьком Горіо, коли він постає в портретній галереї типів, що населяють
пансіон мадам Воке: «Тут, серед вісімнадцяти нахлібників, теж знаіішло-
ся убоге, знедолене створіння, цап відбувайло, на якого градом сипалися
насмішки... Таким посміховиськом став колишній вермішельник, батень­
ко Горіо... Звідки ж взялася ця майже злісна зневага, це презирливе гоніння
найстарішого пожильця, це нешанобливе ставлення до чужої біди?»
Далі розповідається передісторія Горіо, з якої ми дізнаємося, що цей
старий, надбавши великий статок і вигідно видавши дочок заміж, відійшов
від справ і оселився в пансіоні Воке. Тоді він ще мав десять тисяч річного
прибутку, багато цінних речей і користувався неабиякою повагою ха­
зяйки пансіону та його мешканців. Однак із часом старий Горіо почав
убожіти і, переселяючись у дедалі гірші кімнати, зрештою опинився в
жалюгідній комірчині під дахом. Через чотири роки, коли розпочинається
дія роману, «він став сам на себе не схожий», «мав вигляд сімдесятиліт­
нього діда - тупого, тремтячого, блідого», який «в одних викликав огиду,
в інших - жалість».
Що ж сталося зі старим Горіо? Бальзак піднімає завісу над його та­
ємницею поступово, у міру того, як проникає в неї інший герой роману -
Ежен Растіньяк. Ми дізнаємося, що старого безжально оббирають його
дочки, Анастазі й Дельфіна. Обидві вони мають заможних чоловіків
(старша одружена з графом де Ресто, а молодша з банкіром Нусінгеном),
але постійно звертаються до батька по гроші, які витрачають в основному
на коханців. Згодом дочки забирають у зубожілого Горіо все до нитки,
розбивають йому серце і залишають поми­
рати на самоті.
Таку жорстоку сімейну драму переживає
батько Горіо. І хоча драма ця не виходить за
межі родини, вона набуває і досить виразно­
го соціального змісту. Її підґрунтя і її ру­
шійна сила - у дії того ж таки «фінансового
начала», у силі грошей, яка виявляється
зокрема й у формі безжального егоїзму.
«Фінансовий принцип - це не що інше, як
закоренілий егоїзм», - писав Бальзак, пере­
водячи названий принцип у соціально-пси-
хологічну площину. Перед смертю Горіо
відкривається гірка істина: гроші виступа­
ють таємним регулятором і у сфері сімейних
О. Дом’є. Ілюстрація до відносин. «Якби я був багатий, - скаржить-
роману «Батько Горіо» ся він Растіньякові, - якби я не віддав їм
54

55. багатство, а зберіг у себе, вони були б тут, і мої щоки лисніли б від їхніх
поцілунків. Я жив би в особняку... Дочки прийшли б у сльозах,разом із чо­
ловіками й дітьми. Так би воно й було! А тепер нічого. За гроші можна
купити все, навіть дочок».
Утім, поширене потрактування образу Горіо лише як жертви егоїзму
дочок, який переростає в аморальність, є однобічним. Воно спрощує за­
дум автора, адже відповідальність за те, що Анастазі й Дельфіна виросли
саме такими, Бальзак великою мірою покладає саме на їхнього батька.
У цей сюжет письменник заклав сувору моралістичну ідею, що сто­
сується обов’язку батьків і виховання дітей. Згідно з нею, незважаючи на
самовіддану любов до дочок, Горіо - поганий батько. Засліплений
батьківським почуттям, основу якого становить біологічний інстинкт,
він задовольняв будь-які примхи своїх улюблениць, тим самим розбещу­
ючи їх, розвиваючи в них безмежний егоїзм. Щастя дітей Горіо уявляв за
хибним стереотипом, поширеним у міщанському середовищі: у дитинстві
і юності надмірна розкіш, потім - вигідний шлюб...
Виховання молодої людини суспільством. Образ Растіньяка
З образом Ежена Растіньяка в роман увійшла тема молодої людини в
буржуазному суспільстві. Основний зміст цієї теми, що стала однією з
центральних у «Людській комедії», - показ того, як суспільство, засноване
на «принципі вигоди», розбещує молоду людину, яка досягає життєвого
успіху ціною моральної деградації. Ежен Растіньяк є тим героєм «Люд­
ської комедії», у якому ця тема, весь комплекс проблем і колізій, з нею
пов’язаних, втілилися найбільш повно й переконливо. Слід зазначити,
що Растіньяк є одним з найвідоміших героїв Бальзака, а його ім’я стало
загальним для певного типу людей - розумних, успішних кар’єристів, не
надто розбірливих у засобах досягнення мети й не позбавлених разом з
тим певних симпатичних рис.
^^(pta бет . Однак у романі «Батько Горіо» показано лише становлення
Ежена Растіньяка, його прощання з ілюзіями молодості, не позбавлене
драматизму моральне переродження. Про зрілого Растіньяка, кар’єриста
й цинічного лицаря наживи, читач дізнається з інших творів «Людської
комедії», де він уже не виступає центральним героєм. У романі «Батько
Горіо» Растіньяк ще не сповідує «релігію грошей», вони ще не стали його
заповітною метою. На цьому етапі гроші для нього виступають необхід­
ністю, втіленою в життєвих обставинах і потребах, невмолимою зовнішньою
силою, тим «фатумом» сучасності, про який ішлося вище. —
Виходець із аристократичної, але збіднілої родини з Південної Франції
Ежен Растіньяк отримав відповідне виховання, та й від природи був
людиною не злою і не користолюбною. Тут варто зазначити, що історія
Растіньяка, подана в романі «Батько Горіо», вплітається в генеральну тему
«Людської комедії» - тему розкладу й загибелі аристократії в буржуазно­
му суспільстві. Численній родині доводилося в усьому собі відмовляти,
щоб виділяти Еженові, який був її останньою надією, тисячу двісті екю
річних, необхідних для навчання в Парижі. Ці обставини «збільшували
вдесятеро його бажання досягнути успіху в житті й пробуджували жадобу

56. висунутися». Проте, «як це властиво великодушним людям, йому хотілося
всього досягнути лише завдяки своїм заслугам».
Отже, спершу Растіньяк хоче завоювати багатство й становищ;е в
суспільстві працею, енергією і талантом. Коли через певний час Вотрен
запропонує йому свій «проект» - прямий і швидкий, але злочинний
шлях до багатства, - Растіньяк його відхилить, хоч і визнає «залізну
логіку» спокусника. Він твердить самому собі: «О ні! Хочу трудитися
благородно, свято, хочу працювати день і ніч, щоб тільки трудом досяг­
нути багатства». Однак для того, ш,об піти цим шляхом, треба мати ве­
личезні духовні й моральні сили, притаманні, як згодом покаже Бальзак
у «Втрачених ілюзіях», лише великим митцям, мислителям, громадським
діячам, тобто людям, які живуть великою ідеєю. Растіньяк - звичайна
людина, честолюбна й жадібна до життєвих благ. Поступове перероджен­
ня героя письменник розкриває з рідкісною повнотою й психологічною
вмотивованістю, із численними точними, вихопленими з життя деталя­
ми. Столиця повна спокус, перед якими не може встояти Растіньяк, - і от
з часом «демонрозкоші вжалив його серце, лихоманка наживи заволоділа
ним, від жадоби золота пересохло в горлі». Найголовнішим чинником пе­
реродження героя Бальзак вважає пізнання ним суспільства, тих дійсних
законів і прагнень, якими воно живе.
Дедалі виразніше, пише Бальзак, світ поставав перед Растіньяком
«таким, яким він є: в безсиллі моралі й закону перед багатством». Тоб­
то власний досвід героя підтверджував повчання його «наставників» -
віконтеси де Босеан і каторжника Вотрена, а його друг Б’яншон, учений-
медик і безкорисливий подвижник науки, визнав, ш;о їхні докази не супе­
речать «законам природи». Проти всього цього протестує лише голос
совісті, моральне почуття, на яке вирішив було покладатися Растіньяк.
Однак моральна драма, яку переживає герой, у фіналі твору закінчується
перемогою середовиш;а, де панують егоїзм і закон вигоди.
У фіналі твору Растіньяк дозріває для того, ш;об, прийнявши закони й
«правила гри» суспільства, кинути йому знаменитий виклик: «Тепер по­
дивимось, хто кого». Утім, варто наголосити, ш;о моральна драма цього
героя є центральною колізією роману, сповненою глибокого соціально-
психологічного змісту, пов’язаного з основною проблематикою «Люд­
ської комедії».
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1 рівень
1. Оберіть найкоректніший і найповніший варіант продовження
твердження.
Трагедія Горіо полягає в тому, що...
A. ...раніше він був багатий і успішний, а потім зубожів.
Б— через раптове зубожіння він змушений животіти в найжалю-
гіднішій комірчині пансіону Воке і зрештою помирає, покинутий
своїми близькими.
B. ...він став жертвою жорстокого егоїзму своїх доньок.
Г. ...його беззастережна батьківська любов розбестила доньок, пе­
ретворила їх на моральних монстрів, які вбили батька своїм праг-
матично-споживацьким ставленням.
,56

57. 2. Укажіть правильне продовження твердження.
Уромані «Батько Горіо», як і в інших творах «Людської комедії»,
Бальзак вважав головним своїм завданням...
A. ...вибудувати захоплюючий пригодницький сюжет.
Б. ...виявити життєву драму під поверхнею безбарвної буден­
ності.
B. ...описати побут людей свого часу.
3. Яка з наведених нижче характеристик Растіньяка не відпові­
дає дійсності?
A. Растіньяк від самого початку був готовий перетворитися на
прагматичного кар’єриста.
Б. Растіньяк - виходець із збіднілої аристократичної родини, яка
потерпала від жорсткої матеріальної скрути.
B. Растіньяк прибув до Парижа, щоб власними працею і талантом
зробити кар’єру.
Г. Пізнаючи суспільство, Растіньяк усвідомлює неминзгчість своєї
моральної деградації.
II рівень
1. Чому стало можливим моральне переродження Растіньяка?
2. Яку моралістичну ідею Бальзак вклав в історію батька Горіо?
3. Визначте коло основних проблем, порушених у романі «Батько
Горіо».
III рівень
1. Яка загальна ідея об’єднує лінії Растіньяка та Горіо?
2. Підготуйтеся до виступу в дискусії «У чому мають рацію і в чо­
му помиляються батько Горіо й Ежен Растіньяк?».
3. Знайдіть спільні риси в романі «Батько Горіо» і повісті «Гобсек».
IV рівень
1. Як зміна задуму вплинула на художню структуру роману «Бать­
ко Горіо»?
2. Як у системі персонажів роману «Батько Горіо» відображається
структура французького суспільства, його контрасти й супереч­
ності?
3. Які загальні принципи «Людської комедії» втілилися в романі
«Батько Горіо»?
Теми для самостійної дослідницької роботи: «Функції описів у
романі “Батько Горіо”»; «Мовні характеристики персонажів
роману “Батько Горіо” ».

58. ^2^
' Сторінками історії літератури
ПАНОРАМА АНГЛІЙСЬКОЇ ПРОЗИ СЕРЕДИНИ XIX ст.
Література Англії X IX ст. становить важливий, художньо яскравий
розділ в історії світового красного письменства. На початку цієї доби тво­
рили великі поети-романтики Байрон, Шеллі, Кітс, уславлений історич­
ний романіст В. Скотт, творчість яких вплинула на розвиток літератури
більшості країн Європи й Америки. Так, романтичну поезію світу важко
уявити без могутньої постаті Дж.Г. Байрона, а розвиток роману за часів
панування реалістичної художньої системи багато чим завдячував твор­
чим знахідкам «шотландськогочарівника», як називали В. Скотта, автора
«Айвенго». У нього вчилися і О. де Бальзак, і О. Пушкін, і П. Куліш, і
багато інших прозаїків-романтиків та реалістів.
Літературні шукання й досягнення 30-70-х років XIX ст. в Англії
відбувалися під знаком реалізму. Однак цей напрям не з’явився раптово.
В англійській літературі йому передував довгий і плідний розвиток форм
зображення життя за доби Просвітництва.
^^(pta 5 ем , Важливо наголосити, що критичний пафос, широке викорис­
тання всіх форм іронії, гумору, сатиричне осмислення негативних рис як
окремого індивіда, так і суспільства в цілому - визначна риса англійських
письменників X V II-X IX ст. від Дж. Свіфта (1667-1745) до Е. Троллопа
(1815-1882). Значення іронії й сатири в англійській літературі значно
більше, ніж в інших літературах тих самих періодів. Це стає особливо
помітним, якщо порівняти стиль Бальзака і Діккенса або Стендаля і Тек-
керея, твори яких літературознавці відносять до класичного реалізму
першої половини XIX ст. —
Дуже цікавою і оригінальною ланкою між просвітницьким реалістич­
ним романом і романами Діккенса й Теккерея є прозова творчість видат­
ної англійської письменниці Джейн Остен (1775-1817). Культурологічні
опитування на зламі другого й третього тисячоліть, проведені в Англії,
засвідчили, що читачі цієї країни за популярністю ставлять її на друге
місце після Шекспіра - найвідомішого письменника всіх часів.
Творчий доробок Джейн Остен становить шість романів, серед яких
найвідоміші «Гордість і упередження» (1813) і «Нортенгерське абатство»
(1818, посмертна публікація). За своєю художньою сутністю вони були
справжнім відкриттям у царині реалістичного письма, психологічно тон­
кого зображення характерів, відтворення способу життя певних кіл
англійського суспільства на межі X V III-X IX ст.
У 1837 р. на англійський престол вступила королева Вікторія, яка
правила країною понад шістдесят років - аж до 1901-го. Для Британської
держави періоду правління Вікторії характерні могутність і стабільність,
енергійний розвиток капіталізму. Це була доба, за якої країна відігравала
важливу роль у світовій політиці. За ім’ям королеви цей історичний період

59. є. Трофимова.
Ілюстрація до роману
«Нортенгерське
абатство»
отримав назву «вікторіанська доба», а письменників тих часів називають
вікторіанцями.
ОТЬдробицІ, Вікторіанці створили напрочуд повну, яскраву й розмаїту
панораму життя країни своєї доби. Ж иття англійців X IX ст. зображене
цими майстрами слова іноді так виразно, чітко й докладно, що сучасний
читач відчуває себе свідком усього, про що розповідається на сторінках
численних романів тих часів. Ілюзія причетності до вигаданих письмен­
никами персонажів і подій буває такою приголомшливою, що читачеві
видається, ніби він на власні очі бачить сцени з життя тих людей, чує їхні
розмови. Він знає про Англію XIX ст. так багато, як і про власну країну
за тих часів, а іноді навіть більше. Міф про «стару добру Англію», вели­
кою мірою створений літераторами цієї країни разом зі своїми емоційно
чутливими і наділеними жвавою уявою читачами, виявився реальнішим,
ніж сама дійсність, і, певно, його не зможуть змінити, а тим більше
спростувати, найсерйозніші наукові дослідження. —
Творчості найбільшого письменника вікторіанської доби - Чарлза
Діккенса буде присвячено окремий розділ, тому наразі доцільно дати за­
гальну характеристику інших видатних письменників тих часів.
Першим серед них слід назвати Вільяма Мейкпіса Теккерея (1811-
1863), який за своїм талантом був безумовно другим найбільшим про­
заїком Англії X IX ст. (щоправда, його популярність у читачів не можна
прирівняти до слави Діккенса). Якби Теккерей не написав нічого іншого,
крім роману «Ярмарок суєт и» (1847-1848), він усе одно належав би до
найвідоміших письменників-реалістів X IX ст.
бспе. Головний образ, який не лише фігурує в назві твору, а й пояс­
нюється в тексті майже півсотні разів, —«ярмарок суєти», або «ярмарок
марнославства». Цю метафору Теккерей запозичив з великого англійського
прозового твору XVII ст. «Шлях паломника» Дж. Беньяна. У цій христи­
янсько-релігійній алегорії описується важкий шлях пілігрима Християна
«із цього світу в інший», долаючи який, йому довелося зупинятися на
станціях «Ярмарок Суєти», «Болото Відчаю» і «В’язниця Сумнівів». У Тек­
керея образ ярмарку життєвої суєти, біблійний у своїй основі, втрачає ха­
рактер абстрактно-алегоричного позначення місця страждань грішної
людини і перетворюється на цілком конкретний реалістичний і дуже
місткий образ світу, у якому панує гонитва за грішми. —

60. Ілюстрація автора до роману
«Ярмарок суєти»
Події в романі «Ярмарок суєти» відбу­
ваються в 10-30-х роках X IX ст. на Бри­
танських островах і на континенті. Твір
Теккерея має підзаголовок «Роман без
героя». І дійсно, тут дуже багато старанно
виписаних персонажів, доля яких просте­
жується протягом багатьох років, але всі
вони за мірою до них авторського інтересу й
відведеним їм у романі місцем приблизно
однакові. Жодного з них письменник не ви­
окремлює своїм особистим ставленням,
своєю симпатією або любов’ю. Це одне з по­
яснень підзаголовка «Роман без героя».
Іншим поясненням може бути й те, що
Теккерей не наділив жодного з персонажів
такими позитивними рисами, які б допо­
могли йому стати справжнім героєм у мо-
рально-етичному плані, стати прикладом
для наслідування. У романі багато героїв у літературному розумінні
цього слова, але немає жодного позитивного героя з великої літери.
Щоправда, є один персонаж, який начебто всупереч волі автора «виби­
вається» на чільне місце і перебуває в центрі всіх конфліктів і подій. Це
Ребека Шарп - «антигероїня» роману.
Соціальна зумовленість характеру Ребеки Шарп простежується в романі
дуже переконливо. Є похмура суспільна визначеність у тому, що ця обдаро­
вана, енергійна, вольова жінка марнує своє життя, манівцями йдучи до
своєї мети - багатства, весь час балансує на межі вульгарного злочину, діє
підступно й аморально, руйнує не липіе свою репутацію, а й своє «я ».
Є в романі і безперечно позитивний персонаж, хоча й не головний, -
людина добра, безкорислива, безмежно скромна, вірна й віддана в любові.
Це бідолашний закоханий капітан (згодом - полковник) Доббін. Навіть
найприскіпливіше око не знайде в його вдачі якихось відразливих, не­
приємних рис. Негарний і незаможний Доббін - дуже симпатична людина,
але, незважаючи на мужність і душевну силу, героєм його назвати не
можна: надто дрібній меті присвятив він своє життя, надто блідий і пе­
ресічний його внутрішній світ.
у критиці неодноразово згадувалося, що вже у вступному слові до
«Ярмарку суєти» Теккерей наголошує на умовності своїх персонажів, на­
зиває їх ляльками ярмаркового театру маріонеток. Ці маріонетки дуже
схожі на людей, але рухаються не з власної волі, а відповідно до того, за
яку ниточку смикає їх лялькар. Звідки ця метафора в романі? Хіба герої
Теккерея не наділені щирими почуттями? Хіба вони бездушні й без­
вольні ляльки з тирсою замість серця? Звісно, автор інакше замислив цей
образ, інший зміст вклав у відомий вислів: «Світ - театр, а люди в ньому -
актори» (у цьому випадку навіть не актори - маріонетки). Так в образній
формі він втілив своє філософське розуміння суті історії та суспільного
розвитку. Письменник усвідомлював, що людина залежить від історич­
ного процесу: історія впливає на людську долю, обставини життя форму­
ють особистість, тимчасом як окрема людина дуже мало або зовсім не має
впливу на історію, не може докорінно змінити обставини свого існування.
Однак Теккерей був мудрим знавцем життя і добре розумів, що хоч якою

61. підневільною є людина у світі, від неї самої залежить, буде вона порядною
чи обере нечесний шлях.
Літературна діяльність сестер Бронте - Шарлотти, Емілі Джейн і Анн -
припадає на 40-ві роки X IX ст. Ці напрочуд обдаровані письменниці про­
жили коротке й нещасливе життя. Народжені в сім’ї сільського священи­
ка з Йоркширу, вони чудово змалювали у своїх творах суворий болотяний
край, у якому зростали. У прозі і віршах сестри Бронте втілили прагнення
талановитих, непересічних людей до щастя, краси, любові, яких їм не
вистачало в сірому, безбарвному житті.
Найвідомішою із сестер була Шарлотта Бронте (1816-1855). Два її
кращих романи «Джейн Ейр» (1847) та «Ш ирлі» (1849) і в наші дні мають
успіх у читачів. Починаючи з 1934 р. роман «Джейн Ейр» був неодно­
разово екранізований. Історія гувернантки, що закохалася в хазяїна
таємничого замку, його велике почуття до бідної дівчини-сироти, яке він
змушений приховувати, бо одружений із хворою, божевільною жінкою, -
усе видається нині давно відомим сюжетом. А річ у тім, що авторки
так званих «ж іночих романів» безсоромно використовують віднайде­
не ПІ. Бронте, спрощуючи й збіднюючи видатний твір.
У своєму романі письменниця використала форму автобіографічної
оповіді й завдяки цьому не лише створила глибоко психологічну, багату
на відтінки почуттів і шляхетних думок прозу, а й зробила цілком обґрун­
тованою атмосферу таємничості, яка огортає оповідь. Джейн повідомляє
читачеві про життя своїх працедавців те, що знає сама. І лише поступо­
во перед ним розкривається глибинна правда драматичного твору. По
своїй суті роман ПІ. Бронте трагічний. Коли, здавалося б, на перешкоді
єднанню закоханих уже не стоїть третя людина, у замку спалахує страшна
пожежа. Рятуючи інших, коханий Джейн, Рочестер, втрачає зір і пере­
творюється на жалюгідного каліку. Однак любов дівчини сильніша за
удари долі, вона дарує Рочестеру волю до життя й надію на щастя. У романі
багато рис, характерних для романтичної естетики. Це ще один приклад
того, що реалістичні й романтичні тенденції в літературі першої половини
XIX ст. були надзвичайно близькими.
Художня спадщина ще одного відомого вікторіанця - Ентоні Троллопа
(1815-1882) налічує майже півсотні романів. Однак, як це найчастіше
буває в надто плідних авторів, не всі його твори витримали випробування
часом. Проте найкращі з них, зокрема ті, що входять до циклу «Берсет-
ширські хроніки», читати і цікаво, і повчально. У цих романах Троллоп
показав себе блискучим майстром психологічного портрета, умілим
архітектором сюжету, вигадливим і вправним драматургом у побудові
вузлових сцен, часто комедійних, на межі з фарсом.
Після смерті Троллопа в авторитетних літературних колах Англії
найбільшим з усіх романістів почали називати Джорджа Мередіта
(1828-1909). Мередіт дійсно був одним з найоригінальніших і найзнач-
ніших вікторіанців, а найкращим у його творчому доробку вваїжається
роман «Егоїст» (1879). Події цього сатиричного твору розгортаються у
дворянському поміщицькому середовищі, на тлі якого виразно виписаний
один персонаж - патологічний егоїст сер Вілобі Паттерн.
иіЬдробищ. Важливими для розуміння роману «Егоїст» є такі слова автора:
«Найбільша книга на землі - книга егоїзму. Гі з успіхом можна було б назва­
ти книгою землі, бо в ній представлена вся земна мудрість». Такий досить

62. похмурий погляд на принципи існування людини був характерним для
Мередіта. Однак водночас він вважав завданням кожної порядної,
мислячої людини, літератора в першу чергу, робити все можливе для
розвінчання егоїстичних почуттів і вчинків; для викорінення снобізмуі,
байдужості до ближніх; робити якомога більпіе для гуманізації суспіль­
ства навіть тоді, коли всі зусилля здаються марними. —
Серед англійських класиків, які творили в середині X IX ст., була
жінка незвичайної людської вдачі й літературного таланту - Мері Анн
Еванс, яка стала відомою під псевдонімом Джордж Еліот (1819-1880).
Ці чоловічі ім’я й прізвище були даниною тогочасним уявленням про
роль жінки в суспільстві й мистецтві. Згадаймо талановиту французьку
письменницю Аврору Дюдеван, що уславилася як Ж орж Санд, або укра­
їнську письменницю Марію Вілінську-Маркович, яка прибрала собі псев­
донім Марко Вовчок. Для того щоб стати письменницею в ті часи, жінці
потрібно було виявити неабияку силу характеру й волі, кинути виклик кон­
сервативному суспільству.
Як і Дж. Остен, Джордж Еліот писала про те, що добре знала з власного
досвіду. Найбільш: відповідало художнім смакам письменниці те, що вона
називала «сценами з життя». Не випадково її найвідоміший роман «Міддл-
марч» (1871-1872) має підзаголовок «Сцени провінційного життя».
У творчості Джордж Еліот прагнула до абсолютної правдивості, нама­
галася бути реалісткою в повному розумінні цього слова і сформулювала
це як художницьке кредо у своєму першому романі «Адам Бідл»: «Моє
головне прагнення полягає в тому, щоб уникнути вигаданих картин і да­
вати правдиве зображення людей і предметів, як вони відбилися у моїй
свідомості. Дзеркало, безумовно, не позбавлене дефектів, і віддзеркален­
ня часом може виявитися неточним або тьмяним; але я вважаю себе зо­
бов’язаною з найбільшою можливою точністю відтворити перед вами
це віддзеркалення так, начебто я свідчила б під присягою».
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ОГЛЯДОВОЇ ТЕМИ
1. Чим характеризувалася вікторіанська доба в історії Англії та
англійській літературі? Розкрийте зміст поняття «вікторіанство».
2. Назвіть видатних письменників англійського реалізму.
3. Чому своєму твору «Ярмарок суєти» В. Теккерей дав підзаголо­
вок «Роман без героя»?
4. На що спрямована увага автора в романі «Егоїст»?
Теми рефератів: «Творчість В. Теккерея»; «Художні особливості
роману ПІ. Бронте “Джейн Ейр”»; «Творчість Дж. Ост^н у літе­
ратурному контексті X IX ст.»; «Англійські жінки-письменниці
X IX ст.: твори і долі»; «Літературні джерела й традиції
англійського реалізму X IX ст.».
і С н о б із м - від сноб: людина, яка вважає себе носієм вищої інтелектуаль­
ності та вишуканих смаків і зневажливо ставиться до людей з іншими поглядами
й смаками. У вікторіанській Англії снобами також називали тих, хто намагався
уподібнитися до представників вищих верств суспільства, удавав із себе «аристо­
крата».

63. Сгр&йнтес доиіщльно &и-
СМІЯ& іспанське лицарство,
до&і&иіи Іспанії її дику без­
глуздість. У своїй більш
скромній царині я Мав наМе­
ті притлумити несправжне
виблискування, яке отогуе те,
що існує насправді, поь
ши його в усій иет
вості й огиШй гої
A J (DtKV^HC
1 8 1 2 Ш 8
Чарлз Діккенс - англійський
прозаїк X IX ст., автор соціально-
психологічних романів, які зображували
повсякденне життя сучасного йому
суспільства й утверджували
гуманістичні засади людського буття.
В індивідуальному стилі
письменника органічно поєдналися
реалістичні й романтичні, побутові
й фольклорно-міфологічні елементи.
Творчість Діккенса яскраво
увиразнює англійський
менталітет і англійський
характер.

64. з «ВЕЛИКИМИ СПОДІВАННЯМИ* В СЕРЦІ
Ч. Діккенс є одним з найвидатніших і найсвоєрідніших письменників
англійської і європейської літератур X IX ст. Романи цього митця глибо­
ко закорінені в національну літературну традицію, для якої характерні
зануреність у сміхову стихію і схильність до зображення дивацтв, увага
до побуту й уміння витворювати характери за допомогою побутових дета­
лей, посилений інтерес до проблем моралі.
ВІХИ життя, віхи творчості
Пристрасний гуманіст
Ч. Діккенс народився 7 лютого 1812 р. неподалік від великого порто­
вого міста Портсмута в родині дрібного чиновника Адміралтейства
(так до 1964 р. називалося військово-морське відомство Великої Бри­
танії). У 1814 р. Діккенси переїхали до Лондона. Коли майбутньому
письменнику виповнилося одинадцять років, його безтурботне й забез­
печене життя хлопця з «середнього класу» (у свідомості англійців поділ
на суспільні верстви був надзвичайно важливим) кардинально змінилося.
Через нерозважливість батько Чарлза потрапив до лондонської боргової
в’язниці Маршалсі (пізніше вона буде докладно зображена письменником
у романі «Маленька Дорріт»). Опинитися в борговій тюрмі міг будь-хто,
навіть через незначний борг, причому ув’язнення могло тривати роками,
в залежності від волі кредитора. Разом з ув’язненим годувальником за
певну платню в тюрмі могла проживати і його родина. Скориставшись
такою можливістю, мати майбутнього письменника з молодшими дітьми
перебралася до в’язниці, а Чарлза забрали зі школи і відправили працю­
вати на фабрику з виробництва вакси.
Таке життя тривало недовго, близько півроку, але залишило глибокий
і болісний слід у душі письменника. Вчасно отримана Діккенсом-старшим
спадщина визволила родину з боргової ями, і Чарлз поновив навчання,
однак його шкільна наука була нетривалою, тому в дорослому віці він
змушений був надолужувати освіту. Основними «університетами»
Діккенсового дитинства були твори Дефо, Смоллета, Філдінга, інших
англійських романістів XVIII ст. та «Дон Кіхот» Сервантеса.
У 1827 р. юнак залишає школу й невдовзі влаштовується працювати
репортером. На цей час припадає і початок його письменницької діяль­
ності. У 1836 р. побачила світ перша книжка Діккенса «Нариси Воза», до
якої увійшли нариси й оповідання, написані впродовж 1833-1835 pp.
Водночас початкуючий письменник самостійно поповнює знання в Бри­
танському музеї і бере уроки акторської майстерності, готуючись до про­
фесійної сцени. Однак випадкова хвороба зруйнувала його плани. Мож­
ливо, Англія втратила тоді великого актора, проте дістала геніального
письменника. А театр так і залишився згіхопленням Діккенса на все життя.
Sene^ Ч. Діккенса можна назвати улюбленцем літературної долі.
Він зажив слави ще зовсім молодою людиною, не маючи й двадцяти п’яти
років, і залишався успішним до кінця життя. Щоправда, не слід забувати

65. про титанічну працю, результатом якої був цей винятковий успіх: за майже
чотири десятиліття літературної діяльності письменника на світ з’явилося
п’ятнадцять романів, низка оповідань, кілька книжок нарисів, п’єси.
Однак цим літературна діяльність Діккенса не обмежувалася: багато уваги
він приділяв редакторській справі й у різний час видавав два літературно-
художніх журнали - «Домашнє читання» й «Цілий рік. —
Перший період творчості Ч. Діккенса припав на середину 30-х років
XIX ст. У цей час вийшов друком його роман «Посмертні записки
Піквікського клубу», який зробив письменника по-справжньому знаме­
нитим. «Піквікський клуб» - «комічна епопея», структурованау звичній
для англійської романістики XVIII ст. формі роману «великої дороги».
Група «піквікістів» - четвірка звичайних англійців, які у специфічному
комічному освітленні виглядають «диваками», - мандрує дорогами «старої
доброї Англії», переживаючи різноманітні пригоди, часом і драматичні,
однак завжди зі ш;асливим фіналом.
Після виходу у світ «Посмертних записок Піквікського клубу» за
Діккенсом міцно закріпилася репутація письменника-гумориста, яку
він більшою або меншою мірою виправдовував у творах першої половини
40-х років. Комічне в Діккенса виявляється у двох основних різновидах -
комізмі характерів і комізмі ситуацій, але комізм характерів привер­
тає до себе значно більшу увагу, особливо у ранніх творах.
За період кінця 30-х - середини 40-х років Діккенс створює низку
соціальних романів «Пригоди Олівера Твіста» (1837-1839), «Ж иття і
пригоди Ніколаса Нікклбі» (1838-1839), «Крамниця старожитностей»
(1840-1841), «Ж иття і пригодиМартінаЧезлвіта» (1843-1844). Ці твори
побудовані у формі життєпису дитини або підлітка, які проходять через
складні випробування, зберігаючи при цьому моральну чистоту.
Крім того, у 40-х роках Діккенс працює в жанрі різдвяного оповідання,
який він сам і створив («Різдвяна пісня», «Дзвони», «Цвіркун за пічкою»,
«Битва за ж иття», «Людина, яку переслідує привид»). Характерними
рисами цього жанру є наявність драматичної події, яка ш,асливо закін­
чується напередодні Різдва; перетворення злих героїв на добрих, як
правило, внаслідок втручання надприродних сил - привидів, духів тощо;
атмосфера дива, піднесення, просвітлення, умиротворення, яка пере­
дається читачеві. Один з провідних мотивів різдвяних оповідань - відро­
дження душі - став улюбленим мотивом усієї творчості Діккенса.
бепе. «Різдвяна філософія» - так часто визначають ідейний комп­
лекс, ш;о склався в «різдвяних оповіданнях», але знайти його неважко й
у великих творах письменника. Як писав Діккенс в одному з листів,
«різдвяна філософія» - це «погляд на життя з веселої точки зору, не­
щадне препарування обману, піднесений настрій... і струмінь яскравого,
щиросердного, щедрого, радісного, променистого зображення всього, що
стосується домашнього вогнища». Саме в Діккенса найпоетичнішого ху­
дожнього втілення набув один з ключових елементів світовідчуття
вікторіанського середнього класу - розуміння дому як захищеної тери­
торії, де панують родинне тепло і взаєморозуміння, берегинею яких є
жінка. Принципово важливою складовою «різдвяної філософії» є христи­
янські моральні норми, почерпнуті письменником з Нового Заповіту,
з Світова література, 10 кл.

66. який він схарактеризував так: «...краща з книг, які будь-коли були або бу­
дуть відомі людству, вона викладає кращі з правил, якими може керува­
тися людина». Любов до ближнього, всепрощення, милосердя, чистота
душі, вірність, безкорисливість - ось ті правила, що створили підґрунтя
позитивної програми Діккенса. —
Період творчої зрілості письменника припав на кінець 40-х - 50-ті ро­
ки. Одним з найкращих творів, написаних Ч. Діккенсом на цьому етапі
творчості, є роман «Дамбі і син» (1848). Феномен, що знаходиться в
центрі цього роману, за ім’ям головного героя і його носія отримав назву
«домбіцентризм» .
іПодроВицІ. Цей феномен, сформований добою розквіту англійської бур­
жуазії, був іронічно прокоментований Діккенсом на початку твору: «Земля
була створена для того, щоб Домбі і Син могли на ній торгувати, сонце і
місяць, - щоб світити їм. Річки потекли й моря простерлись, щоб було де
плавати їхнім кораблям. Веселка обіцяла їм гарну годину. Вітри тільки
або сприяли, або перешкоджали. Зірки та планети оберталися на
орбітах, щоб не зрушився світ, центром якого був торговельний дім
“Домбі й Син”. Загальновживані скорочення набували для містера Домбі
іншого змісту і стосувалися лише їхньої фірми: А Д . було вже не Anno
domini, року Божого, а Anno... Домбі і Сина». «Домбіцентризм» Діккенс
трактує не стільки як індивідуальну рису героя, скільки як родову рису
англійського комерсанта вікторіанської доби, який, завдяки своїй
«справі», відчуває себе ледве не центром світобудови. —
Роман «Домбі і син» складається з двох сюжетних циклів, у розгортан­
ні яких автор демонструє фальш життєвих цінностей свого героя й уражає
його гординю. Помирає маленький Поль, спадкоємець і продовжувач
справи містера Домбі, розбилися надії на
шлюб з красунею Едіт, зазнає краху його
фірма. Однак епілог твору дихає заспокоєн­
ням і примиренням. Знайшовши притулок
біля сімейного вогнища своєї дочки Флоренс,
яку колись вважав за «фальшиву» монету,
Домбі тішиться любов’ю до маленької ону­
ки, тим самим демонструючи каяття перед
Флоренс і переконуючи читача у відродженні
своєї особистості.
Особливе місце серед діккенсівських
творів 50-х років посідає роман «Девід Коп-
перфілд» (1850). У цьому творі письменник
ніби знову повертається до життєпису дити­
ни, але написаний він в істотно іншій ма­
нері, зі значно глибшим проникненням у
життя. «Девід Копперфілд» - роман про
дитину й водночас відтворення світу, поба­
ченого очима дитини. Однак «доросла» точка
зору у творі теж присутня: «Маленький
хлопчик, що подорожує цим романом, подо­
рожує не один: його тримає за руку й веде
Обкладинка першого видання
роману «Девід Копперфілд»

67. дорослий двійник, доросліше “я”, яке в кінці роману приведе його до само­
го себе, з ним зіллється» (Т. Сільман). Діккенс доволі часто звертався у
своїх романах до автобіографічних матеріалів, але настільки відверто, як
у «Девіді Копперфілді», він себе ніколи не розкривав; тож цей твір має
неабияку цінність і як джерело відомостей про його автора, адже ні мему­
арів, ні спогадів письменник не залишив. Проте автобіографічність не ле­
жить у «Девіді Копперфілді» на поверхні, вона переплітається з художнім
вимислом. Це літературна версія життя Діккенса, організована й перероб­
лена відповідно до вимог мистецтва. І все ж таки, закінчуючи роман,
письменник мав право сказати: «Мені здається, що я посилаю в туманний
світ частку самого себе» .
Романами «Повість про два міста» (1859) і «Великі сподівання» (1859-
1860) закінчується період літературної активності Діккенса, вони ж за­
початковують пізній етап творчості митця. У 60-х роках Діккенс пише
порівняно небагато, публікація останнього незавершеного роману
«Таємниця Едвіна Друда» відбулася вже після смерті письменника, у
серпні-вересні 1870 р.
9 ^ іа 6 еп е, У пізніх романах Діккенс зосереджує увагу на таємниці.
Власне, вона була присутня майже в усіх романах письменника почина­
ючи з «Олівера Твіста». Зазвичай таємниця стосувалася обставин на­
родження й сімейних зв’язків того чи іншого персонажа, та вже у ранніх
романах вона виконувала не лише розважальні функції, не лише інтригувала
й хвилювала читача. Вікторіанська Англія відзначалася упорядкова­
ністю соціальної структури, жорсткими нормами поведінки й моралі, які
передбачали неухильне дотримання правил «благопристойності» -
навіть надмірна емоційність вважалася неприпустимою. Однак за таким
порядком, звісно, приховувалися й складні переплетіння доль, що поєд­
нували вихідців з різних суспільних верств, й непоборні пристрасті. І все
це оприявлювалося через розкриття таємниці.
У пізнього Діккенса розгадування таємниці стає основою сюжетобудови
й органічно втілюється в детективній структурі. Звернення до детективу
є загальною рисою європейської романістики середини - другої половини
XIX ст., але в Діккенса воно має свою специфіку. Іншою визначальною
рисою пізньої творчості митця є поглиблений психологізм.
Від 1853 р. Діккенс почав виступати з публічним читанням власних
творів. За свідченням очевидців, ці заходи письменник перетворював на
справжній театр одного актора. Нарешті реалізувавши своє акторське об­
даровання, він перевтілювався в кожного героя, про якого читав. Зміню­
валися його голос, обличчя, вся зовнішність. Під час виступів Діккенса в
залах яблуку ніде було впасти. Захоплені глядачі завжди вітали письмен­
ника оваціями й подовгу не відпускали зі сцени, а він охоче повертався й
читав нові й нові уривки... Сама королева Вікторія хотіла бути на читан­
нях Діккенса.
Помер письменник невдовзі після чергового виступу, під час якого,
відчувши себе зле, подякував публіці за багаторічну любов і попрощався
з нею. Смерть митця була сприйнята англійцями як національна *грагедія.
Поховано Діккенса у Вестмінстерському абатстві, усипальниці видатних
людей Англії.
з*

68. т
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
I рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
В історію літератури Ч.Діккенс увійшов як...
A. ...видатний англійський лірик XIX ст.
Б. ...видатний англійський романіст XIX ст.
B. ...видатний англійський драматург XIX ст.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Окрім письменницького обдаровання, Ч.Діккенс був наділений...
A. ...талантом музиканта.
Б. ...талантом маляра.
B. ...талантом актора.
3. Назвіть найвідоміші твори Ч. Діккенса.
II рівень
1. Які важливі моменти біографії Ч. Діккенса відображені в його
творчості?
2. Чому письменника хвилювала доля дітей? Які дитячі образи в
його творах ви знаєте?
3. Визначте основні засоби комічного у творах письменника та
особливості діккенсівського гумору. Назвіть роман, який приніс
Діккенсу славу письменника-гумориста.
III рівень
1. Який з творів Ч. Діккенса є найбільш автобіографічним? У чому
полягають художні особливості діккенсівського автобіографізму?
2. Які явища соціального життя піддаються критиці в романах
Діккенса?
3. Які моральні й соціальні проблеми порушуються у творах
4 . Діккенса?
IV рівень
1. Схарактеризуйте «різдвяну філософію» Ч. Діккенса. Обґрун­
туйте свою відповідь прикладами з творів письменника. Як ця
філософія пов’язана з гуманістичними уявленнями автора?
2. Розкрийте функцію «таємниці» в сюжетах діккенсівських
творів. Поясніть Гі зв’язок з детективними елементами, прита­
манними творчості письменника.
3. Розкрийте значення поняття «домбіцентризм». Чи залишається
вірним принципові «домбіцентризму» головний герой роману
«Домбі і син»? у чому, на вашу думку, полягає небезпека цього
явища?
Теми проектів, призначених для мультимедійної презен­
тації: «Найпопулярнішіромани Ч.Діккенса»; «Ч.Діккенсочима
його сучасників».
Теми рефератів: «Життєствердний характер ранньої творчос­
ті Діккенса»; «Роль побутової деталі у творенні образів у рома­
нах Ч. Діккенса».
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Порівняйте образ містера Домбі з образом Скруджа з «Різдвя­
ної пісні».

69. 2. Проаналізуйте функцію таємниці в одному з творів Ч. Діккен-
са (за вибором).
3. Розкрийте зв’язок пейзажів із загальним настроєм тієї чи
іншої сцени у творчості Ч. Діккенса (на прикладі одного з творів
за вибором).
Відкрита книга
РОМАН «ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА»
Задум твору
Як значилося в авторській передмові, задум «Пригод Олівера Твіста»
(1837-1839) склався під впливом популярного на той час «пьюгейтського
роману» (Ньюгейт - лондонська в’язниця для кримінальних злочинців),
зокрема романів Е.Дж. Булвер-Літтона. Діккенса обурювало, що життя
лиходіїв автори подібних творів зображували так, що можна було й по­
заздрити розкішному безтурботному існуванню «джентльменів великої
дороги». «Але одне із завдань цієї книжки, - писав він, - показати сувору
правду, зобразити реальних членів однієї злочинної зграї, намалювати
їх в усій їхній потворності, в усій їхній огидності. Показати їхнє убоге,
злиденне життя, показати їх такими, якими вони є насправді, - зав­
жди крадуться вони, охоплені тривогою, всюди маячить перед ними ве­
лика чорна страшна шибениця». Варто зазначити, що ця настанова не
втратила своєї актуальності й нині, адже «романтичний ореол», яким
кримінальний роман оточував світ злочинців, не тільки не зник зі
сторінок книжок, а й поширився на кіно- і телеекрани, де отримав нові
можливості впливу на формування етичних стандартів суспільства.
Btnt, в умовах вікторіанської Англії «правдиво» зобразити суспільне
дно було досить непростим завданням. У межах соціоморального комплек­
су тієї доби остаточно сформувалися поняття «джентльмен» і «леді», які
передбачали відповідний тип поведінки й мислення, певний кодекс честі
й благопристойності. Цим же комплексом (не без впливу пуританської
етичної традиції) була породжена «вікторіанська мораль», яка накладала
табу на все, що визнавала «грубим» і «непристойним»; та вироблена своє­
рідна евфемістична мова, яка «маскувала» все, що могло хоч якось заче­
пити «почуття» добре вихованої людини. Вимоги вікторіанства щодо
літератури влучно сформулював Дж. Фаулз, англійський письменник
другої половини X X ст., у романі «Жінка французького лейтенанта»: треба
писати так, щоб, читаючи твір, не червоніла навіть молоденька дівчина.
Звісно, це суттєво обмежувало романістів, особливо реалістичної тенден­
ції, і певною мірою визначило своєрідність англійського роману XIX ст.
Ч. Діккенс, по змозі дотримуючись зазначених настанов, писав твори,
придатні для «сімейного читання», яке було улюбленою розвагою
англійців того часу; але в «Пригодах Олівера Твіста» ще багато від розку-

70. C. Коваленко.
Ілюстрація до роману
«Пригоди Олівера Твіста»
тості й повнокровності, навіть певної натуралістичності творів його пря­
мих літературних попередників Г. Філдінга й Т. Смоллета. —
Соціоморальний зміст діккенсівського
роману не вичерпується розвінчанням
«злочинної романтики». У 1834 р. в Англії
вийшов «Закон про бідних», згідно з яким
безробітним і безпритульним надавалася
можливість жити в спеціальних притулках,
однак на умовах, далеких від людяності.
Найгіршим було те, ш;о в цих закладах
розлучали сім’ї. Діккенс не зміг залишити
без уваги цю проблему, і хоч зображенню
притулку в романі присвячено порівняно
небагато сторінок, вони якнайглибше за­
карбовуються в пам’яті читачів. З появою
«Пригод Олівера Твіста» за письменником
міцно закріпилася репутація захисника
знедолених, яку він підтверджував кожним
своїм наступним твором.
У «Пригодах Олівера Твіста» Діккенс ш;е
далекий від того, щоб витворити модель
роману, яка виявить взаємопов’язаність усіх верств соціуму і вкаже на
джерело суспільних негараздів (така модель з’явиться на етапі його
творчої зрілості). Патетично, з полемічним запалом й не без риторики
письменник говорить про становище бідарів, але його звинувачення не
мають конкретного адресата: в усьому винні «вони» - ті, кому належить
писати закони, які насправді допомагали б нужденним, хто міг би поши­
рювати на них свою доброчинність, - словом, суспільні верхи. Суспільні
інституції, з якими стикається у своїх поневіряннях головний герой твору
Олівер, уособлені представниками «низових» ланок. Із зростгінням статусу
персонажів у суспільній ієрархії, їхні обриси стають дедалі менш індиві­
дуалізованими, аж до втрати імені, як-от «джентльмен у білому жилеті»,
«член Парафіяльної ради». Це відбиває позицію, з якої ми дивимося на
них, - дитини з притулку. Як правило, вони позбавлені співчуття (місіс
Менн, місіс Корней, містер Бембль, той самий пан у білому жилеті, багато
інших), й лише зрідка здатні на проблиск людяності, як суддя, що відмо­
вився віддати Олівера в навчання до сажотруса. «Холодні, жорстокі люди»,
саме на них покладається відповідальність за соціальне зло в «Пригодах
Олівера Твіста». Символіка притулку - зображення доброго самарянина,
який допомагає нещасному пограбованому подорожньому, у Діккенса ви­
глядає наругою над християнською ідеєю, закладеною в біблійній притчі.
бепе. Неправомірним є досить поширене твердження, що носіями
кращих душевних і моральних якостей у творах Діккенса є бідняки,
гірших - багатії. Неважко помітити, що все набагато складніше: добро і
зло притаманні природі людей різного суспільного статусу. Найзли-
денніші, найзнедоленіші створіння - напівмертві старі з притулку,
навіть вони виявляють тваринний егоїзм і нездатність до співчуття. Біль­
ше того, саме буржуа, такі як містер Броунлоу, в усіх ранніх, а нерідко й

71. у зрілих романах письменника виступають «благодійниками», чиї «добрі»
гроші рятують нещасних героїв від злиднів і принижень. Моральні опози­
ції (протиставлення) у творі мають інший вигляд і втілюються на інших
змістових рівнях. —
Жанр твору
Жанрова природа «Пригод Олівера Твіста» досить складна. Її своєрід­
ність передусім визначається взаємодією двох моделей роману XVIII ст.:
соціально-побутового, яким він склався в англійському реалізмі середи­
ни століття, і готичного, який існував у передромантизмі й романтизмі.
Вони настільки відмінні, ш;о в англійському літературознавстві підпада­
ють під різні термінологічні визначення - «novel» і «romance». Відомий
тлумачний С.ЯОВНИК англійської мови Вебстера розкриває цю відмінність
так: «У “ romance” йдеться про героїчне, чудесне, таємниче й надприрод­
не, тимчасом як “ novel” розповідає тільки про достовірне». Незважаючи
на вказані принципові відмінності, ці дві лінії витворюють єдність, яка
відповідає світобаченню Діккенса і його письменницьким потребам на
певному етапі. Можливості, закладені в цьому сплаві, письменник розви­
ватиме і в подальшій своїй творчості.
Кожна з названих жанрових моделей має свої традиції зображення і
потрактування життя, зокрема зла в людині й суспільстві. Просвітниць­
кий соціально-побутовий роман-життєпис відповідальність за життєві
негаразди волів покладати на зовнішні щодо людини чинники. Готичний
роман вбачав у злі явище, закладене в самій природі речей. Значну роль
у «Пригодах Олівера Твіста» відіграє й ідилічно-утопічний струмінь, про
який ітиметься далі.
Соціально-побутовий пласт роману розкривається в зображенні зви­
чаїв і побуту, у визначенні соціальних ролей персонажів і залежності
їхніх поведінки й мислення від суспільного статусу тощо. Включає він і
звичаєописові замальовки, виконані у стилі Гогарта, англійського худож­
ника XVIII ст., якого Діккенс у передмові до роману називає чи не єди­
ним митцем, що зумів правдиво зобразити непривабливу дійсність (сцени
смерті дружини бідняка, пригощання служників Шарлоти і Ноя у віталь­
ні трунаря за відсутності господарів, чаювання парафіяльного сторожа
містера Брембля у кімнаті місіс Корней, наглядачки притулку, суду над
Олівером Твістом тощо).
9{p ta 6 en e. У «Пригодах Олівера Твіста» Діккенс уперше виступає як
письменник-урбаніст (у «Посмертних записках Піквікського клубу» герої
мандрували переважно сільською Англією). Тут починає складатися
образ Лондона, влучно схарактеризований X. Пірсоном: «Про Лондон
Діккенса думають і говорять так, ніби письменник є його творцем і ніби
справжня назва міста - Діккенс-таун». У «Пригодах Олівера Твіста»
місто постає у доволі непривабливому вигляді: криві вулички, стічні
канави, занедбані будинки. Однак своєрідна зрощеність Діккенса з Лон­
доном проривається в романі відкриттям поезії цього міста, яку письмен­
ник знаходить якраз у його неестетичності й буденності. Нерідко Лондон
уподібнюється до місця дії готичних романів, і тоді напівзруйновані
будівлі нагадують середньовічні руїни, лабіринти вулиць - замкові

72. лабіринти, річковий вир - потаємні кам’яні колодязі, що чатують на жерт­
ву. Виразні «готичні» алюзії^ виявляє й будинок на острові Джекоба - за­
недбаний, оточений ровом, він постає як замок, що прихистив зло. —
Загалом «готичний» струмінь у «Пригодах Олівера Твіста» доволі по­
тужний. Він виявляється в характерному «нічному» часопросторі, у таєм­
ниці народження головного героя й мотиві помсти, в образах «пекельних»
злочинців тощо. Звісно, звернення до інструментарію готичного роману є
даниною традиції зображення злочинців у тогочасній літературі, але не
тільки: з його допомогою оприявнюється метафізичне^ зло. Водночас «го­
тичний» елемент допомагає побачити «іншого», менш звичного, Діккенса,
сентиментальність якого є швидше даниною смакам публіки, «вуаллю,
накинутою на погляд, який усюди проникає, і без якої він би пронизував
до кісток», - як писала В. Вулф, знаменита англійська романістка X X ст.
З часом Діккенс звільнятиметься від надміру сентиментальності, що була
притаманна його раннім творам, допоки такої практично не залишиться
в пізній його творчості.
Система образів
Взаємодія двох жанрово-стильових струменів —«готичного» й соціально-
побутового - цікаво виявляється в образах двох лиходіїв роману - Монкса
і Феджіна. Монкс за походженням джентльмен (однак не за поведінкою й
почуттями), Феджін - переховувач краденого, але причетність до злочи­
ну їх урівнює. Тут доречно буде навести саркастичний коментар Діккенса,
щоправда з іншого приводу: «Якиіі багатий матеріал для філософа: він
свідчить... наскільки однаковими шляхами відбувається розвиток милих
властивостей у найшляхетнішого лорда й найбридкішого жебрака».
Феджін з’являється перед читачем як фігура суто побутового плану,
причому стилістично знижена. У його образі виразно проступають риси
театральних скнар, що, зокрема, відчувається в побаченій Олівером сцені
перевірки захованих коштовностей. Однак поволі цей персонаж «демо-
нізується». Феджін дедалі більше нагадує «збирача душ », які він краде
у безвинних дітей, залучаючи їх до лихих справ. Його роль наприкінці
роману озвучує Сайкс, вигукуючи: «Диявол!» І чи не Феджін винний у
тому, що Сайксові бракує душі, чи не він її «забрав», як намагався зробити
це з іншими своїми «вихованцями»?
Монкс, навпаки, з’являється в ореолі «пекельного» злочинця з готичного
роману, що засвідчує і його зовнішність, і його пристрасність, і таємничість.
Однак тим часом, як в ході оповіді постать Феджіна розростається до де­
монічних розмірів, до втілення метафізичного зла й ступає на територію
«готики», Монкс здрібнюється, втрачає свою «демонічність» і перетворю­
ється на досить жалюгідного молодика, жадібного й злостивого, заздрісного
й підлого. Мотивація його дивної поведінки виявляється прагматичною:
загарбати увесь спадок батька й морально знищити свого зведеного брата
(інший шлях «усунення» Олівера загрожував йому зіткненням із законом).
«Зіпсованість» Монкса, «демонічна» на перший погляд, пояснюється й
1 Ал ю зія - натяк, відсилання до певного художнього тексту чи життєвого
факту, які мають бути відомими читачеві.
2Метафізйчний - такий, що перебуває за межами фізичного, матеріально-
чуттєвого, предметного (у первісному, основному значенні цього слова).

73. вихованням його не менш злостивої матінки. Монкс і Феджін рухаються
назустріч один одному з різних художніх вимірів і, зрештою', ніби міня­
ються місцями.
Щодо Сайкса, то його образ структурований інакше. Груба душа
розбійника існує в такому ж грубому тілі, відсутність морального почут­
тя уподібнює його до тварини; тому не дивно, ш;о в авторському ставленні
до нього присутня зневага. Тваринне начало в Сайксі унаочнює його
незмінний супутник - білий собака. Озлоблений і недовірливий, як і
його господар, пес водночас демонструє жорстокість останнього своєю
постійно розбитою мордою.
Sene, Інша змістова опозиція, закладена в «Пригодах Олівера Твіс-
та», випливає з перейнятої Діккенсом у просвітників XVIII ст. філософії
моралі, різних її вчень. Як продемонструвала авторка монографії про
письменника Т. Сільман, він спирався на «два основних типи світогля­
ду минулого століття, так би мовити, дві картини світу: гоббсівський
закон тваринної боротьби всіх проти всіх, “homo homini lupus est” [ “лю­
дина людині - вовк” ], і просвітницько-гуманне вчення про любов людей
один до одного... Рушійною силою людських вчинків виступає або егоїзм,
приватний інтерес, прагнення до власності (Мандевіль), або чеснота,
доброзичливість, моральне почуття (Шефтсбері)». Дослідниця робить
слушний висновок про те, що негативні персонажі Діккенса діють, ніби
ілюструючи положення першої філософської системи, тимчасом як пози­
тивні - другої. —
Шефтсберіанський «просвітницько-гуманний» утопічний світ втілю­
ється у своєрідній ідилії, витвореній Діккенсом на сторінках роману.
Ідилічний план «заселяють» благодійники Олівера та їхні друзі: містер
Броунлоу, місіс Мейлі, Роза й Гаррі, лікар Лосберн та інші. Характерно,
ш;о топографічно свою ідилію Діккенс розміш;ує на достатній відстані від
гамірливих кварталів Лондона, а згодом розгортає у «класичному» вигля­
ді безтурботного існування на лоні природи. У дусі Ж .-Ж . Руссо сільське
життя протиставляється урбанізованому, яке затягує людей, але не є для
них органічним: «Хт о з’ясує, чому картини лагідного життя природи
врізаються так глибоко в душу виснажених мешканців тісних велелюд­
них міст і сповнюють своєю власною запашною свіжістю їхні спусто­
шені серця!..» —вигукує письменник. Сільську ідилію Діккенс доповнює
ідилією сімейною, яку він вводить практично в кожний свій твір і яка
стає винагородою добрим героям. У «Пригодах Олівера Твіста» все пов’я­
зане з домашнім затишком виконує важливу функцію, відтіняючи убоге
й неприкаяне життя соціального «дна».
Змістові опозиції в романі втілено й на сюжетному рівні: у своєрідній
боротьбі за Олівера Твіста, ш;о точиться між двома групами персонажів -
доброзичливцями й злочинцями. У цій перспективі прояснюється незро­
зуміле з точки зору логіки прагнення останніх будь-ш;о утримати Олівера
у своїх тенетах, яке на «поверхні» твору дещо штучно вмотивовується
інтригами Монкса. Та якщо злочинці докладають чималих зусиль заради
досягнення своєї мети, то доброзичливці з першого погляду відчувають в
Олівері «свого» й ставляться до нього з довірою. Дарма що Олівер наро­
дився в притулку і змалечку потрапив до лігва розбійників - його законне
місце у світлій ідилії, до якої він наприкінці роману й долучається.

74. Дж. Крукшенк.
Ілюстрація до твору
«Пригоди Олівера Твіста»
Bene. Жанрову природу «Пригод Олі­
вера Твіста» часом визначають як «роман
виховання». Та чи дійсно це так? Олівер не
змінюється протягом оповіді, життєві обста­
вини не мають на нього впливу. «Я переко­
нався, що привчити його до нашого реме-
ства буде нелегко, він зовсім не такий, як
інші діти в його становищі... Я не міг його ні
до чого призвести, нічим спокусити», -
скаржиться Монксові Феджін. За задумом
автора, на перешкоді Феджіну стає вродже­
ний «інстинкт добра», надзвичайно розви­
нутий у хлопця. Цьому інстинкту Діккенс
надавав особливого значення, адже саме
він, врешті-решт, ставить крапку в розвит­
ку соціоморальної концепції твору. Саме він
засвідчує, ш;о основним стимулом людської
поведінки є все ж таки доброзичливість,
прагнення добра, а не егоїзм чи приватний
інтерес. Зло, за Діккенсоном, спричинене ненормальним станом світу.
У цьому письменник іде за просвітниками, які вважали, що «нерозумний»
стан суспільства «псує» добру людську природу. Однак тим ґрунтом, на
якому розростається зло в соціумі, є вади людини: її черствість, жорсто­
кість, скнарість і подібне, що унаочнює «побутовий» план роману. А тому
у творі зберігається внутрішня напруженість, породжена співіснуванням
в одному художньому просторі соціально-побутового, «готичного» й іди­
лічного пластів, суспільства як натовпу жорстоких і порочних людей та
ідеалізованого героя. —
Головний герой у романі постає живим і симпатичним хлопчиком, але
водночас є втіленням умоглядної побудови автора: демонструє вищість
морального начала в людській природі, ідею природної доброти. З’явив­
шись на сторінках роману «янголятком» - добрим, щирим, вдячним, він
таким самим іде з них. Чим же інші хлопчики - Проноза і Чарлі Бетс,
змальовані також не без симпатії, відрізняються від Олівера? Вочевидь,
лише письменницьким задумом. Частіше ми зустрічаємося з Пронозою,
якому бандитська «романтика» зовсім задурила голову: він пишається
своїм «ремеслом», а суд уявляє як «зоряний час». Та що чекає на цю
дитину, по-своєму наївну й довірливу, попереду? Чарлі Бетс, дотепник і
веселун, наприкінці твору дістає «помилування» від автора, який надає
йому можливість навернутися до порядного життя, що цілком відповідає
бажанням читачів. «Помилування» отримує і подруга нещасної Нансі,
смішна особа в папільйотках і вбранні неймовірної кольорової гами.
91одробщ !^ Слід зауважити, що образи «людей безодні» набагато
цікавіші і за змістовим наповненням, і за художньою структурою, ніж
образи ідилічного плану. Це стосується і «героїнь» роману, - порядної і
доброчинної Рози та «грішниці» Нансі, які також становлять своєрідну
опозицію. Роза є першою в ряду ангелоподібних жіночих образів, які Дік­
кенс виводить чи не в кожному своєму романі 40-50-х років. Письменник

75. змальовує красу Рози, через яку передає її надзвичайну душевну чистоту
й небачену в її віці мудрість; читач нею милується, але надалі мало ціка­
виться. Щодо Нансі, то її образ складається поступово, з окремих фраг­
ментів: ми бачимо її віддзеркалення в подрузі, стежимо за її поведінкою,
її позами, рухами, звичками, емоційно-ментальними станами, вчинками.
Вона інтригує читача, заводячи в глухий кут його моральне почуття, і
тим більше читача ранньовікторіанського, адже Нансі - коханка Сайкса,
вона порушила не одне суворе суспільне «табу» й не одну християнську
заповідь. Цей образ також засвідчує силу добра в людині, причому наба­
гато переконливіше, ніж образи ідеалізованих героїв. Нансі - безперечно
найвдаліший жіночий образ у ранній творчості Діккенса й один з найці­
кавіших загалом. Цікаво, зокрема, п^о любов Нансі до твариноподібного
Сайкса розчулює читача більше, ніж любов Рози до розумного й шляхет­
ного Гаррі. Лише тогочасною моральною установкою можна пояснити,
чому в уже згадуваній передмові Діккенс був змушений відповідати на за­
киди ш;одо неможливості такого кохання. —
Однак у цілому художня структура образів і їхній психологічний зміст
у «Пригодах Олівера Твіста» ще досить прості. Тут існують «комічні ха­
рактери», сконструйовані в манері «Піквіка», наприклад, друг містера
Броунлоу містер Грімвіг, буркотливий добряк, який постійно прися­
гається з’їсти власну голову й ненавидить апельсинову шкірку. «Комічні
характери» такої структури ще довго існуватимуть на периферії романів
Діккенса й, схоже, створюватимуться швидше задля втіхи публіки, аніж
за власним бажанням, адже вони мають мінімальне змістове навантажен­
ня. Не вирізняється особливою глибиною і образ головного героя. Великі
відкриття в царині психології, зокрема й дитячої, письменник зробить
згодом. До геніальних прозрінь щодо сутності дитинства Діккенс ішов
поступово, а твором, у якому вони втілилися повною мірою, став «Девід
Копперфілд». Це був перший твір, що зобразив дитину в усій своєрідності
її внутрішнього світу. На відміну від юних героїв попередніх романів,
Девід пізнає світ, а не приходить в нього з готовими знаннями.
Поєднуються в «Пригодах Олівера Твіста» й різні стилістичні пласти
тексту. Діккенс не тільки змінює об’єкт зображення, переходячи від ви­
сокого до низького, але й інтонаційні реєстри, даючи волю сміху й сенти­
ментальності, натуралістичності й ідеалізації, обуренню й замилуванню.
Тема дитини й дитинства
Винятковість місця й ролі Діккенса в англійській і європейській літе­
ратурах не в останню чергу зумовило те, що він був першим «дорослим»
письменником, який зробив тему дитини й дитинства однією з основних
тем своєї творчості, у «дорослій» літературі до Діккенса діти майже не
з’являлись, а з’явившись, надовго «не затримувалися» - бо виростали. На
шляху розробки дитячої теми у Діккенса є свої віхи. Першим етапним
твором були «Пригоди Олівера Твіста», яким відкривається ціла серія ро­
манів, написаних за подібною моделлю: «Життя і пригоди Ніколаса
Нікклбі», «Крамниця старожитностей», «Ж иття і пригоди Мартіна
Чезлвіта». Діти в цих творах зображені переважно ззовні. Діккенс не
стільки розкриває специфічний дитячий світ, скільки соціум через його
ставлення до дитини. Вразливість дитини робить її «зручним» для письмен-

76. ника персонажем, таким, що здатний викликати потужний емоційний
відгук у читачів. Центральні герої названих творів загалом багато в чому
ще залишаються «маленькими дорослими», причому ідеалізованими.
Вони вступають у життя з готовими моральними приписами й завжди
опиняються на висоті їхніх вимог.
ш
і»
ж
№
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
I рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Дія роману «Пригоди Олівера Твіста» відбувається...
A. ...у Франції.
Б. ...в Дубліні.
B. ...в Лондоні.
Г. ...в Сполучених Штатах Америки.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Головна боротьба в «Пригодах Олівера Твіста» точиться навколо...
A. ...притулку для бідних.
Б. ...скарбів Феджіна.
B. ...Олівера Твіста.
Г. ...«грішниці» Нансі.
3. Укажіть правильне продовження твердження.
З появою «Пригод Олівера Твіста» за Ч. Діккенсом закріпилася
репутація...
A. ...письменника-гумориста.
Б. ...майстра детективного жанру.
B. ...захисника знедоілених.
Г. ...автора готичних романів.
II рівень
1. Чим був зумовлений задум роману «Пригоди Олівера Твіста»?
Які завдання ставив перед собою Ч. Діккенс у цьому творі?
2. На які два «табори» можна поділити героїв роману? Назвіть
персонажів, які належать до кожного з цих таборів.
3. Яке місце посідає в такій системі поділу героїв Олівер Твіст?
Обґрунтуйте свою думку.
III рівень
1. Схарактеризуйте образ Олівера Твіста. На яких загальних влас­
тивостях людської вдачі наголошує в ньому письменник? Як цей
образ пов’язаний з уявленнями раннього Діккенса про людську
природу?
2. Схарактеризуйте героїв - носіїв зла в романі «Пригоди Олівера
Твіста». Наведіть приклади «демонізації» деяких з цих персонажів.
3. Чому Ч. Діккенса називають урбаністичним письменником?
Обґрунтуйте свою відповідь конкретними прикладами з роману
«Пригоди Олівера Твіста».
IV рівень
1. Розкрийте моральну проблематику «Пригод Олівера Твіста».
Як у рамках цієї проблематики тлумачиться розв’язка твору?
V чому полягає гуманістичний зміст роману?
2. Схарактеризуйте філософські концепції, на які спирався
4. Діккенс, розробляючи характери своїх героїв. Розкрийте зв’я­
зок між ними й романом «Пригоди Олівера Твіста». Яка з цих
концепцій видається вам більш переконливою? Чому?

77. 3. Які теми, мотиви й художні особливості, характерні для твор­
чості Діккенса, зокрема для його ранніх творів, відобразилися в
*Пригодах Олівера Твіста»?
Теми проектів, призначених для мультимедійної презен­
тації: «“Діккенс-таун”: образ Лондона вромані “Пригоди Оліве­
ра Твіста”»; «Образи дітей у творчості Ч. Діккенса й живописі
X IX cm.».
Тема реферату: «Гумор і трагізм у романах Ч. Діккенса».
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Як ви гадаєте, завдяки чому Олівер Твіст здобув моральну пере­
могу над обставинами: завдяки своїй чистій душі чи дійовій участі
в його долі добрих людей?
2. Чи згодні ви з Діккенсом, який у фіналі роману «Пригоди Олі­
вера Твіста» утверджує думку про перемогу добра над злом?
3. Розкрийте специфіку й функції детективних елементів у ро­
мані «Пригоди Олівера Твіста».
Теми творів: «Випробування і перемоги юного Олівера Твіста»;
«Протистояння сил добра і зла в романі “Пригоди Олівера Твіс­
та”»; «Сила гуманістичного мистецтва Ч.Діккенса ( на прикла­
ді роману “Пригоди Олівера Твіста” )».
Скарбниця філолога
РОМАН «ВЕЛИКІ СПОДІВАННЯ*
«Великі сподівання» (1861) - роман сумний, мабуть, найсумніший з усіх,
написаних Діккенсом. «Життя в ньому, - сказав Б. Ш оу, - не привід для
сміху. Ця книжка цілком і послідовно правдива, жодна інша не може з
нею зрівнятися». Неодноразово зазначалося, що всі романи Діккенса
сповнені «великими сподіваннями», однак лише в однойменному творі
вони розбиваються вщент. Дійсно, «Великі сподівання» справляють вра­
ження граничної правдивості, тієї правдивості, що межує з жорстокістю
у своїй безжальній відвертості. І водночас вони сповнені доброти й тер­
пимості, на які дають право життєвий досвід і вистраждана мудрість.
Дитинство невіддільне від ілюзій, дорослішання - від розчарувань, ніби
говорить нам автор історією головного героя твору Піпа.
Роман побудовано у формі розповіді дорослого героя про власне дитин­
ство і юність. Утім, події, про які йдеться у творі, не відсунуті в епічне ми­
нуле, а розгортаються на очах читача і заново переживаються оповідачем.
Так само, як юний Піп, учасник цих подій, ми не знаємо, що станеться
далі, хоча й можемо здогадуватися з певних натяків і гірко-іронічної інто­
нації оповідача, що надії мають обернутися крахом. Інтонаційний малю­
нок оповіді в романі створюється поєднанням наївності й оптимізму
юнацького світосприйняття з тверезою розсудливістю й розчарованістю,
що звучить у голосі дорослого. На все, що відбувається, ми дивимося вод­
нораз очима дитини й дорослої людини, якою вона стала з часом.
Сюжетна колізія твору доволі проста. Сільський хлопець-сирота Піп,
вихований владною сестрою, отримує звістку про те, що після досягнення
771

78. М. Стоун.
Ілюстрація до роману
«Великі сподівання»
П ОВН ОЛ ІТТЯ на нього чекають великі гроші
й привабливі життєві перспективи, а доти
він повинен «готуватися» до джентльмен­
ського життя на пристойне утримання,
яке виплачуватиме невідомий благодійник.
Цю радісну звістку герой пов’язує з реаліза­
цією своїх найзаповітніших мрій, центром
яких є холодна й жорстока красуня Естел-
ла. Піп вибудовує власний сценарій подій,
у якому на місце доброчинця ставить міс
Гевішем, особу найменш придатну для цієї
ролі. Однак реальність виявилася жорстокою
і непривабливою. З’ясовується, іцо благо­
дійник Піна - втікач-каторжник Мегвіч,
який ввижався йому в кошмарних спогадах
дитинства. Буряна ніч, якою Мегвіч реально
постав перед Піпом, є поворотним моментом
і у внутрішній еволюції головного героя, і в
сюжеті твору. До цього роман розгортався
як життєпис Піпа й охоплював великий
проміжок часу від його перших дитячих
спогадів до юності, а напружений драма­
тизм, притаманний твору в цілому, виявлявся насамперед у тривожній
атмосфері очікування. З появою Мегвіча час дії в романі ущільнюється,
а драматизм виходить на поверхню й реалізується в пригодницькому
сюжеті з характерними для нього переслідуванням, переховуванням,
перевдяганням і навіть бійкою.
Заманливі перспективи, іцо відкрилися перед Піпом, змінили не тіль­
ки його спосіб життя, але й світосприйняття. Діккенс дотепно й водночас
тонко відтворив вияви підліткового снобізму. Піп страждає від невпев­
неності в собі, понад усе боїться виглядати смішним в очах оточуючих і
водночас зверхньо поглядає на тих, кому фортуна не посміхнулася так, як
йому. Пасивне очікування життєвих благ перетворило героя на людину
бездіяльну й безініціативну. Втручання в його життя Мегвіча кладе край
«великим сподіванням» і ставить складні моральні проблеми, які юнак
має розв’язувати самотужки. Настає час приймати рішення і діяти. «Вели­
кі сподівання» з повним правом можна віднести до «романів виховання»:
через сирітське дитинство, амбітні поривання і нерозділене кохання,
здійснюючи важкий етичний вибір, герой приходить до душевної зріло­
сті й мудрості.
Уїодробищ . Причину неіцасть Піпа літературна критика зазвичай вбачає
в грошах, які намагався нав’язати йому Мегвіч, точніше в їхній
руйнівній дії на мораль і психіку людини. Утім, ставлення Діккенса до
грошей далеке від однозначності. Як людина, що спізнала злидні, письмен­
ник розумів необхідність певного матеріального статку й «забезпечував»
ним своїх позитивних героїв. На сторінках його романів, особливо ранніх,
багато юнаків отримують допомогу від добрих людей і те, що вона має
піти на користь, не піддається сумніву. Та як показують пізні твори,
гроші приховують у собі й небезпеку, оскільки можуть розвинути в

79. людській душі гординю. По-справжньому щасливими в Діккенса бувають
лише смиренні духом.
Роман «Великі сподівання» демонструє складне переплетіння випадко­
вого й закономірного та велику роль випадку, несумісну з логікою. Випад­
ковою була зустріч Піпа з Мегвічем на болотах, випадковим було його
знайомство з Естеллою... На місці героя міг опинитися будь-хто. Однак ці
випадковості набувають у творі фатального характеру. З грою випадку тісно
пов’язаний мотив іронії долі, яка влаштовує лихі жарти не лише з Піпом.
Практично всі більш-менш значущі персонажі роману плекають ілюзії,
будуючи на них свої сподівання й плани, і всіх їх спіткає розчарування.
Якою б складною не була мотивація вчинків Піпа, у глибині його душі
постійно присутній образ Естелли, який накладається на всі його думки
й дії. Кохання героя до Естелли не має нічого спільного з тим мирним і
заспокійливим почуттям, яке Діккенс часто виводив у своїх творах. Утім,
кохання, навіть нещасливе, розглядається письменником як найбільша
життєва цінність. Сама здатність любити оберігає душі його героїв від
змертвіння й сприяє відродженню людяності. Ш лях, пройдений Естел­
лою до того стану, у якому вона перебуває наприкінці роману, письмен­
ник не зображує, і можна лише здогадуватися про душевну еволюцію
героїні.
Естелла - новий тип жінки у творчості Ч. Діккенса. Примхлива й
свавільна, егоїстична й байдужа, мучителька й жертва водночас, вона не
позбавлена шарму і навіть викликає в читача співчуття й жалість. Неод­
нозначним, як сама Естелла, є й кохання Піпа до неї: це почуття підно­
сить героя і водночас примушує страждати від приниження. Сама по собі
Естелла не є уособленням зла, але на ній зійшлися усі «темні» мотиви:
соціального зла (батьки героїні - вихідці з низів, що стали жертвою
суспільства), зла в людській природі (через неї діє руйнівна сила «пекель­
ного» лиходія Компесона, а сама вона - жертва лихого чоловіка), злих
намірів і образ (виховання міс Гевішем).
Як часто буває в літературі, два життєвих шляхи, два варіанти долі чо­
ловіка уособлюють дві жінки, з якими його пов’язало життя. Для Піпа
такими жінками є Естелла й Бідді. Вони діаметрально протилежні як з
соціальної, так і з моральної точок зору. Перша мучить героя, друга -
лікує його душу; з однією пов’язаний морок, з іншою - світло. Однак Піп
не вільний обирати між ними.
Sene. Відомо, що Діккенс не збирався робити фінал роману щасли­
вим. Піп і Естелла повинні були назавжди розлучитися після того, як вос­
таннє зустрінуться. їхня зустріч мала відбутися на Пікаділлі: Естелла,
їдучи в кареті, помічає Піпа, який прогулюється зі своїм маленьким тез­
кою, сином Джо, сама вона - вже в новому щасливому шлюбі з лікарем.
За задумом автора, Естелла повинна була зупинити Піпа й попросити до­
зволу поцілувати дитину, тим самим демонструючи зміни, що в ній відбу­
лися, і своє розкаяння. Від цього варіанта Діккенса відмовив письменник
і журналіст Е.Дж. Булвер-Літтон. Відтак нова редакція фіналу, що стала
остаточною, видається більш вдалою. Тут відсутня сентиментальність.
У сцені випадкової зустрічі Піпа з Естеллою набагато більше залишається
в підтексті, ніж прямо, словесно, виражається. Сумна й водночас світла.

80. своєю витонченістю вона ніби контрастує з першою сценою роману. Туман,
який супроводжував героя все життя, піднімається, і все заливає ясне
місячне сяйво. Утім, епілог навряд чи можна інтерпретувати як тради­
ційний happy end, він позбавлений однозначності й створює відчуття
відкритості, швидше прелюдії до нових сподівань. —
Діккенс не був би самим собою, якби, фіксуючи темний бік життя, за­
лишив без уваги його світлу сторону. Палає вогонь у каміні, біля якого
сидить у своєму незмінному кріслі Джо, а поряд з ним - маленький син.
Домашній затишок, взаємна повага й любов у родині, душевний комфорт
і певний достаток, надбаний чесною працею, - ось винагорода, яку отри­
мують діккенсівські герої з чистою душею, у подібних сценах, звісно, при­
сутня своєрідна ідеалізація, але фальшивими вони не виглядають.
Піп не схожий на героїв-підлітків ранніх романів Діккенса, яких,
подібно до Олівера Твіста, жодні обставини не могли збити з чесного шляху.
Ці однопланові образи однозначно виражали ідею досконалості людської
природи, її вродженої здатності чинити опір злу. Піп - звичайна людина,
і ніш;о людське йому не чуже. Він наділений чеснотами нарівні з вадами.
Головний герой, як і інші персонажі роману, демонструє складність люд­
ської природи й неоднозначність її виявів.
Слід погодитися з тими критиками й дослідниками, які вбачають у
«Великих сподіваннях» одну з найприкметніших віх на шляху Діккенса
до безсмертя. Варто також додати, ш;о цією віхою позначена пізня,
найбільш глибока, творчість письменника, адже «Великі сподівання»
найповніше ввібрали здобутки генія Діккенса на останньому етапі його
тривалого творчого шляху. У романі йдеться про втрату ілюзій не лише
головним героєм, а й самим автором. На зміну деш;о поверховому опти­
мізму ранніх творів письменника приходить мудре розуміння складності
й непередбачуваності життя, неоднозначності людської природи. І все це
у «Великих сподіваннях» має своє, по-діккенсівськи витончене й довер­
шене, художнє втілення.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
І рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Головною дійовою особою роману «Великі сподівання» є...
A. ...Естелла.
Б. ...Піп.
B. ...Джо.
Г. ...Мегвіч.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Сюжетна колізія в романі «Великі сподівання» визначається.
A. ...коханням Піпа до Естелли.
Б. ...благодійництвом міс Гевішем.
B. ...звісткою про майбутнє багатство, яке має отримати Піп.
3. Укажіть правильне продовження твердження.
Роман «Великі сподівання» побудований у формі...
A. ...розповіді автора.
Б. ...розповіді кількох персонажів.
B. ...розповіді дорослого героя про власні дитинство та юність.
Г— розповіді коханої героя.

81. №
№
«]
№
II рівень
1. Стисло перекажіть зміст роману «Великі сподівання».
2. Перед яким моральним вибором постає головний герой твору?
3. Як у «Великих сподіваннях» розроблено тему кохання?
III рівень
1. Чим відрізняється образ головного героя роману «Великі споді­
вання» від образів дітей з ранніх творів Ч. Діккенса?
2. Розкрийте своєрідність характеру Естелли. Яку роль відіграє
цей персонаж у романі?
3. Що надає підстави відносити «Великі сподівання» до жанру
«роману виховання»?
IV рівень
1. Розкрийте зміст назви роману «Великі сподівання».
2. Визначте «нічні мотиви» у творі й поясніть їхнє значення.
3. Знайдіть вияви «різдвяних мотивів» у романі. Схарактеризуй­
те їхні функції у творі.
Теми рефератів: «Роль пейзажу в романі “Великі сподівання”»;
«Соціальний і моральний зміст історії Піпа»; «Мотив втрати
ілюзій у романі “Великі сподівання”»; «Модель ідеальної родини
й мотив сирітства у творчості Ч. Діккенса».
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО
1. Дайте стисле визначення реалізму. Назвіть відомих представ­
ників цього напряму. Які жанри найбільш інтенсивно розвивалися
в межах реалістичного напряму?
2. Через які етапи розвитку пройшов французький реалізм? На­
звіть письменників, які представляють ці етапи.
3. Чому Стендаль почувався чужим у своїй епосі? Як це почуття
вплинуло на його творчість?
4. Чим мотивується в романі «Червоне і чорне» поведінка головного
героя?
5. Поясніть внутрішню еволюцію характеру Жульєна Сореля.
Яку роль відіграє в ній кохання? У чому полягає сутність духовних
прозрінь героя у фіналі роману?
6. Як співвідносяться образи мадам де Реналь і Матильди де ла
Моль? Дайте розгорнуту аргументовану відповідь.
7. Що пов’язувало О. де Бальзака з Україною?
8. Стисло схарактеризуйте епопею «Людська комедія».
9. Розкрийте основні риси характеру Гобсека. Які романтичні й
реалістичні елементи простежуються в зображенні цього героя?
10. Назвіть художні засоби, за допомогою яких розкриваються ха­
рактери персонажів у творах О. де Бальзака.
11. На чому акцентував увагу в своїй творчості О. де Бальзак: на
розкритті душевних переживань героїв чи на дослідженні законів
суспільного життя? А Стендаль? Обґрунтуйте свою відповідь
конкретними прикладами.
12. Укажіть типові особливості побудови сюжетів у творах
Ч. Діккенса.
13. Які моральні цінності утверджуються в романі «Пригоди
Олівера Твіста»? Якою постає в ньому особистість головного героя?
т і

82. ПАНОРАМА РОСІЙСЬКОЇ ПРОЗИ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.
Відносно уповільнений розвиток російської літератури в XVII-XVIII ст.
заступився бурхливим піднесенням літературної творчості на початку
XIX ст. і стрімким злетом у другій половині століття. Російське красне
письменство цього періоду представлене творчістю видатних митців,
насамперед прозаїків Ф. Достоєвського, Л. Толстого, І. Гончарова, І. Тур-
генєва, М. Лескова, М. Салтикова-Щедріна, А. Чехова, які продовжили
традиції Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя.
Література завжди посідала в житті Росії особливе місце, але в другій
половині XIX ст. ії значення як духовної основи нації зросло й зміцнилося.
Як і раніше, у центрі уваги письменників був внутрішній світ людини, її
морально-філософські шукання, її любов і страждання, драми й трагедії,
надії і сумніви, осмислення шляхів оновлення світу. У прозі цього
періоду втілилися істотні й загальні риси російської літератури - інте­
лектуалізм, філософська спрямованість, глибокий соціальний аналіз,
психологізм, занепокоєність письменника корінними проблемами сенсу
життя, призначення людини. Однак найголовніше те, ш;о література
фактично стала художнім вираженням моральної філософії.
Заглибленість російської класичної літератури в національні пробле­
ми не виключала її інтересу до загальнолюдських світових питань. Про
«всесвітню чутливість» російської літератури нагадав у своїй Пушкінській
промові 1880 р. Ф. Достоєвський. Моральні шукання героїв Тургенєва,
Толстого, Достоєвського, Чехова завжди співвідносяться з духовним
досвідом людства.
Новаторський характер російської соціально-психологічної прози позна­
чився і на розбудові жанрової системи, на самому процесі трансформації
жанрів. Найбільшою мірою це стосується роману - основного жанру
російської прози другої половини X IX ст.
7ТодробіШ,І. Л. Толстой зазначав: «Ми,росіяни, взагалі не вміємо писати
романи в тому сенсі, у якому розуміють цей ряд творів у Європі... Росій­
ська художня думка не вміщається в цю рамку і шукає для себе нової».
Ф. Достоєвський був переконаний, щ;о російський роман «нехтує інтри­
гою» на догоду вільній формі вираження найширшого змісту. Російська
проза другої половини X IX ст., не орієнтуючись на «сюжет Попелюшки»
(щасливий кінець, переміш;ення героя зі сфери «неш;астя», невдач, страж­
дань до сфери «ш;астя», благополуччя), реалізує мотив пошуків героєм
сенсу життя, перетворення свого внутрішнього світу або навколишньої
дійсності. Не випадково таких героїв, типових, наприклад, для твор­
чості Л. Толстого, названо «шукаючими». Чого шукає П’єр Безухов? Його
відповідь - «оновлення». Чого хоче герой Достоєвського Родіон Расколь-
ников? Його відповідь - «змінити світ».

83. Роман «успіху», такий популярний і представлений високохудожніми
зразками в західноєвропейській літературі, не прижився на російському
ґрунті. —
Найвидатнішими творцями російської соціально-психологічної прози
є Ф. Достоєвський і Л. Толстой, які багато в чому визначили долю світово­
го літературного процесу не лише XIX, а й X X ст. Однак своїм розквітом
російська література XIX ст. завдячує й творчості багатьох інших талано­
витих письменників того часу.
Представник реалізму XIX ст. Іван Олександрович Гончаров (1812-
1891) відомий насамперед як автор трьох романів: «Звичайна історія»
(1847), «Обломов» (1859) та «Урвище» (1869). Сам письменник визначав
ці твори як одне ціле, наголошуючи, п^о «...вони пов’язані однією загаль­
ною лінією, однією послідовною ідеєю». Цю ідею Гончаров сформулював
так: «боротьба з всеросійським застоєм», заклик до «живої справи».
Найбільш значущим твором І. Гончарова є роман «Обломов», у якому
зображується процес «прилучення до реального життя» головного героя,
поміщика Іллі Ілліча Обломова. Фіналом цього процесу стає не активна,
«корисна» діяльність, а духовна й фізична «сплячка». Обломов скніє у
своєму маленькому світі, що обмежується петербурзьким помешканням,
в товаристві служника й небагатьох відвідувачів, а потім знаходить тихе
пристановище в будинку простої міщанки Агаф’ї Матвіївни Пшенициної,
яка оточує Іллю Ілліча самовідданою, невимогливою й жертовною любов’ю.
Тїодробищ . Сповнена символічного змісту міфологема^ «сну» є наскрізною
в зо^аж енні Обломова. «Історія про те, як лежить і спить добряк-ледар
Обломов і як ані дружба, ані кохання не можуть пробудити і підняти йо­
го, - не бозна-яка історія. Проте в ній відтворено російське життя, у ній
позначилося нове слово нашого суспільного розвитку. Слово це - “обло­
мовщина” », - писав російський критик М. Добролюбов у статті «Щ о таке
обломовщина?». Це «слово-знак», яке багаторазово повторюється в рома­
ні різними людьми, є ключем до розгадки характеру героя і особливостей
сучасної Гончарову епохи. —
Показати «явище через тип» - таке завдання цілком відповідало творчим
принципам Гончарова, схильного водночас до змалювання саме процесу,
еволюції, переходу однієї стадії розвитку в іншу.
«Обломов» і нині читається з неослабним інтересом, хоча, на думку
дослідників, це один з «найбезфабульніших» творів російської літерату­
ри X IX ст. Справді, увагу в романі зосереджено не стільки на змалюванні
подій, скільки на розкритті причин, з яких «загинув, пропав ні за що»
небездарний від природи, наділений розумом і витонченою, доброю, «го­
лубиною» душею Ілля Ілліч. Автор показав, що характер головного героя
формувався під впливом бездіяльного, сонного існування родового
маєтку його батьків, де працю терпіли як покарання, а головною справою
була турбота про їжу. Життя Обломовки - це ідилічне, спокійне «перепов­
зання з одного дня в інший», з однієї пори року в іншу, бажання змахнути
з душі всілякі переживання та хвилювання і водночас - заглибленість у
іМ іф о л о ге м а - термін, що використовується для позначення міфологічних
сюжетів, сцен, образів, які характеризуються універсальним значенням і набули
поширення в культурах різних народів.
83

84. К. Чічагов.
Ілюстрація до роману
«Обломов»
світ казки й фантастичних марновірств, мрії про «землю обітовану», «де
течуть ріки меду й молока, де їдять незароблений хліб, ходять у золоті та
сріблі».
«Обломовщина», безґрунтовна мрійливість у поєднанні з легкодушністю
й неспроможністю до рішучих дій трактується Гончаровим як морально-
психологічне явище, що має соціальні корені. «Я - пан», - говорить Обло­
мов. Саме «панством» і «філософською нудьгою», відсутністю високого
гуманного ідеалу в житті пояснюються в романі лінощі й апатія головного
героя, швидке згасання благородних поривань і планів, втілення яких
вимагає напруження волі й сил. «Нудьга! Нудьга!.. А де ж тут людина?
Куди вона заховалася? Як розмінялася на всякі дрібниці?» - у відчаї
запитує Ілля Ілліч.
Обломов навчався в пансіоні й в університеті, однак мляво, наче з при­
мусу; хотів мандрувати за кордон, але злякався труднощів поїздки; за­
мислив проект перевлаштування маєтку, та швидко покинув цю справу;
щиро кохав Ольгу Іллінську, але побоявся відповідальності в любові й
відступив. Розум, шляхетність, чарівність коханої жінки не змогли пере­
могти «обломовщину» в Обломові. Не вдалося здійснити «місію порятунку»
Іллі Ілліча і його давньому другу Андрію Штольцу, діяльному буржуа,
енергійному сину німецького бюргера. Раціоналіст, підприємець, «необхід­
на» й «корисна» державі людина, Штольц задуманий автором як «проти­
вага» Обломову. Питання про «цінність» цих двох типів особистості, двох
ставлень до життя, змальованих у романі, стало предметом полеміки ще
у XIX ст. Дискусія триває і нині.
З творчістю Івана Сергійовича Тургенєва (1818-1883) асоціюється
уявлення про поетичність російської реалістичної прози X IX ст., її есте­
тичну цінність, ліризм, духовність, витонченість, високий гуманізм. Для
французьких письменників Г. Флобера, А. Доде, П. Меріме, Е. Гонкура,
Жорж Санд, Гі де Мопассана, Е. Золя, американського прозаїка Г. Джейм-
са Тургенєв був уособленням російської культури, великим майстром
художнього слова, втіленням типу літератора, який поєднав у своїх творах
національні й загальнолюдські проблеми.
Перу письменника належить шість романів, найбільш популярними з
яких стали «Рудін» (1856), «Дворянське гніздо» (1859), «Напередодні»
(1860), «Батьки і діти» (1862). Ці твори, що послідовно зображують ідео­
логічне життя Росії переважно другої половини XIX ст., об’єднує питан-

85. ня про те, який тип особистості, який герой відповідає завданням кожно­
го історичного періоду.
Соціально-психологічний, філософсько-полемічний роман «Батьки і
діти» - один з найвідоміших творів світової літератури - і нині викликає
суперечки. Як і кожний з шести тургенєвських романів, він є негайним і
живим відгуком на події сучасної письменнику російської дійсності.
Події твору відбуваються в 60-х роках X IX от., у період загострення
розбіжностей у поглядах лібералів-реформаторів (дворян за походженням)
і радикальних демократів-бунтівників (різночинців за походженням) на­
передодні скасування кріпосного права. У діалогах-дискусіях молодого
різночинця Євгенія Базарова й представників старшого покоління, дво­
рянських лібералів братів Павла Петровича й Миколи Петровича Кірса-
нових, розкривається основний конфлікт роману. Стає зрозумілим, ш;о
«батьків» і «дітей» роз’єднує не стільки вік, скільки система поглядів. Са­
ме тому юнак Аркадій Кірсанов, який не прийняв повною мірою позицію
свого друга Базарова, по суті належить до табору «батьків» (недаремно
він згодом стає пересічним хазяйновитим поміш;иком).
Базаров називає себе «нігілістом», людиною, яка заперечує «все», але
насамперед застарілі авторитети. «У теперішній час корисніше за все
заперечення - ми заперечуємо», - говорить він. Герой доводить своїм опо­
нентам необхідність і корисність повного заперечення, аж до «вічних
істин», «принсипів», держави, релігії, влади. Тургенєв точно осягнув жагу
руйнування в ім’я майбутнього творення як визначальну рису світо­
відчуття радикального крила молодого покоління «шістдесятників».
«Наша справа місце розчистити, а будувати будемо потім» - ця зухва­
ла й у цілому негативна програма Базарова в реальному житті знаходила
своїх прихильників і в 60-х, і в 70-х роках XIX ст., і пізніше, аж до нашого
часу включно.
Тургенєв зобразив свого героя надзвичайно яскраво, могутньо, вираз­
но. Базаров - максималіст, бунтар у всьому, горда натура, особистість,
яка приваблює своєю незалежністю, хоча, як зазначив письменник в
одному з листів, «фігура похмура, дика, велика, яка до половини виросла
з ґрунту, сильна, злобна, чесна - і все-таки приречена на загибель, - тому
що вона все-таки стоїть ще напередодні майбутнього».
ЯЬдро^ицІ. У романі своє ставлення до головного героя і його антиподів
Тургенєв висловлює не так прямо й відкрито, як у листуванні або в статті
«З приводу “Батьків і дітей” ». Автор-оповідач з позиції «над сутичкою»
надає персонажам твору можливість розкритися у вчинках і особливо в
нескінченних дискусіях, які між ними відбуваються. Протиставлення
«мужицького демократизму» Базарова аристократизму Павла Петровича
Кірсанова проведено по всіх лініях: походження, зовнішність, заняття,
ставлення до кохання, праці, науки. «Мій дід землю орав» , - говорить про
себе Базаров. Грубий, різкий голос, натруджені «червоні руки», іронічне
ставлення до «вишуканої чемності» англомана Павла Петровича, чудер­
нацький «довгий балахон з китицями» виказують у ньому людину зовсім
іншого кола, «сина лікаря», ш;о пробиває собі дорогу в житті працею і на­
полегливістю. «Кожна людина сама себе виховувати повинна - ну хоча б,
як я, наприклад», - вважає герой. Аркадій упевнений у тому, ш;о Базаров
досягне значних успіхів не лише в медичній галузі, а й у громадській

86. діяльності. Гострі, афористичні висловлювання Базарова спонукають до
суперечок своєю категоричністю і парадоксальністю: «Природа не храм, а
майстерня, і людина в ній працівник», «добрий хімік у двадцять разів
корисніший від всякого поета», Рафаель «гроша мідного не вартий», «є
науки як є ремесла, знання; а науки взагалі не існує зовсім». —
Насиченість філософською полемікою скоригувала жанрову природу
роману «Батьки і діти», відтіснивши на другий план зображення любов­
них стосунків. Тут немає «тургенєвської дівчини», яка виголошує вирок
слабодухому, нерішучому героєві. Розумна, освічена Одинцова, у яку
безнадійно закоханий Базаров, все ж таки не рівна йому як особистість.
Драматична історія кохання і дружби посилює загальну трагічну
сутність образу головного героя. У фіналі роману фігура Базарова, який,
помираючи від зараження крові, виявляє надзвичайну непохитність ду­
ху, викликає почуття поваги, набуває величі.
Ставши першим літописцем такого явища, як нігілізм, І. Тургенєв
показав, що нігілістична філософія приховує в собі велику небезпеку,
містить елементи поверхового скептицизму на межі цинічного ставлення
до життя і його абсолютних, безперечних цінностей. Беззастережне не­
прийняття минулого, відкидання ідеї спадкоємності поколінь призводять
до руйнування історичних зв’язків. У цьому письменник побачив обме­
женість, помилковість і шкідливість екстремістської доктрини «шістде­
сятників». Разом з тим не можна не помітити співчутливого авторського
ставлення до головного героя роману й виправдання заперечення як
рушійної сили історичного прогресу.
O ^tabene. Не дивно, що проблема історичної і моральної оцінки нігі­
лізму викликала одну з найгостріших дискусій у російській літературній
критиці другої половини X IX ст. Так, співробітник часопису «Сучасник»
М. Антонович побачив у романі карикатуру на молоде покоління і назвав
Базарова «асмодеємі нашого часу». З протилежного табору («Російський
вісник» Каткова) висувалися обвинувачення щодо захопленого ставлен­
ня автора до героя-нігіліста. Найглибшу й найбільш об’єктивну оцінку
роману було викладено в статтях Д. Писарева «Базаров», «Реалісти»,
«Подивимось!», у яких критик показав величезне історичне й художнє
значення тургенєвського твору. —
Рідкісний і своєрідний сатиричний дар Михайла Євграфовича Салти-
кова-Щедріна (1826-1889) порівнюють з талантом видатних сатириків
минулого Ювенала, Рабле, Свіфта.
М. Салтиков (Щедрін від 1856 p., після публікації гостросатиричних
«Губернських нарисів») належав до літераторів «гоголівського» напря­
му, характерною ознакою якого була викривальна, критична тенденція.
Письменник завжди брав активну участь у літературному, громадському
й політичному житті, зокрема, у 40-х роках разом з Достоєвським був
членом таємного революційного гуртка Петрашевського, а в 60-80-х роках
входив до редакцій провідних часописів того часу «Сучасник» і «Вітчиз­
няні записки».
Авторитет Салтикова-Щедріна як письменника, критика, публіциста,
організатора літературної справи був надзвичайно високим. Його сати-
1 Асмодей - міфічний демон помсти, ненависті й руйнування.
і86

87. ричне, полемічне, виразне слово стало інструментом багатоаспектного
дослідження історичних і соціальних суперечностей, «кричущих мерзот­
ностей» життя кріпосницької та посткріпосницької Російської імперії.
Славнозвісний сатиричний роман Салтикова Щедріна «Історія одного
міста» (1869-1870) відзначається масштабністю філософських і соціо­
логічних узагальнень, унікальністю художньої форми. Іноді цей твір на­
зивають «гротесковим», оскільки гротеск у ньому виступає ефективним
засобом зображення художнього часу й простору, образів «градоначаль­
ників». «Історія одного міста», за словами автора, - це не «історична
сатира» на Російську державу та її правителів. Ідеться про явища, ха­
рактерні для різних епох і будь-яких країн, адже в романі створено
узагальнений символічний образ того типу державності, який ґрунтується
на деспотизмі, насильстві, пригнобленні особистості.
Соціально-психологічний роман «П ани Головльови» (1875-1880)
присвячений змалюванню процесу морального й соціального краху дво­
рянської родини, яка з покоління в покоління накопичувала «негативну
енергію» бездіяльності, паразитичного існування, пияцтва, що врешті
призвело до вимирання роду Головльових. Створений Салтиковим-Щед-
ріним образ «російського Тартюфа» Іудушки Головльова став класичним
символом лицемірства й марнословства.
Майстерність сатиричної оповіді, віртуозне володіння «езопівською»
мовою натяків, символів, інакомовлень, притаманні письменнику, з
особливою силою виявилися в циклі «Казки». Об’єктом різкої сатиричної
критики в щедрінських казках виступають суспільні, політичні, моральні
явища: соціальна нерівність («Як один мужик двох генералів прогоду­
вав»), державне й поміщицьке свавілля («Ведмідь на воєводстві», «Дикий
поміщик»), пристосовництво («Хитромудрий пічкур», «В’ялена вобла»),
політична прекраснодушність («Карась-ідеаліст»).
Панорама російської прози другої половини XIX ст. буде неповною без
такої яскравої зірки, як Микола Семенович Лєсков (1831-1895). Він
приніс у літературу відчуття неминущої краси давнього слова, народного
повір’я, духовного вірша й народно-релігійної апокрифічної легенди,
національного епосу. Творчість Лєскова відтворювала стародавні шари
народної свідомості, підносила до рівня «високих» жанрів фольклорний
анекдот, «випадок», «биличку», казку, історичну притчу. Письменник
мав хист народного митця-оповідача. Своїх героїв, історичну й сучасну
дійсність він змальовував через мистецтво народної оповіді, виразне, те­
атралізоване усне мовлення людини «з низів».
Достеменний знавець провінційного, повітового життя, Лєсков бачив
у ньому не похмурі фарби, не «темне царство», засуджене в літературно-
критичних статтях М. Добролюбова й п’єсах О. Островського, а красу й
мальовничість побуту, велич пристрасних і сильних народних харак­
терів, релігійно-моральну основу («Ж итіє однієї баби», «Леді Макбет
Мценського повіту»).
М. Лєсков - творець особливого типу позитивного героя - «праведни­
ка», носія високих моральних якостей, шукача правди, талановитого
трудівника й філософа. До циклу оповідань і повістей про «праведників»
належать «Лівша», «Однодум», «Несмертельний Голован», «Зачарований
прочанин», «Цирульний художник», «Людина на варті», «Інженери-
безсрібники ». Ці твори вважаються взірцями російської оповідної прози
другої половини X IX ст.

88. ШШШЖ ШЕгаїЕ'
(ГЯПІЧІИ НІдгяпг№
ЕСІГБШВА.
•м 'іГліЗтїВГ
хятпь шаюмтл.
Титульний аркуш восьмого
тому повного зібрання творів
М. Лєскова
«Праведники» Лєскова - це «маленькі
великі люди», яких письменник віднайшов
у найрізноманітніших верствах російського
суспільства, серед міських ремісників, се­
лян, збіднілої шляхти, кліру, чиновництва.
Зовні непомітні, але величні духом, вони
просто й скромно, без пафосу, здійснюють
свій життєвий подвиг, творять «діяльне
добро».
Найбільших успіхів письменник досяг у
жанрі оповідання й повісті. Особливої ува­
ги заслуговує мова митця, ш;о відзначається
винятковим лексичним багатством, сти­
лістичним розмаїттям, надзвичайною тон­
кістю й смаком у вживанні діалектних слів,
архаїзмів, дотепних, а іноді й кумедних нео­
логізмів. М. Лєскова по праву називають
чарівником мови, одним з найвидатніших
майстрів художнього слова.
ШІСПКЦ дот икуJ уі^ а ін ою . Своїм життям і
творчістю Лєсков був пов’язаний з Укра­
їною, зокрема з Києвом (де працював кілька років), досконало знав укра­
їнський побут, мову, літературу й історію України. Українські враження
письменника відбилися в таких непересічних творах, як «Печерські анти-
ки», «Запечатаний янгол», «Постать», «Заячий рем із».—
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ОГЛЯДОВОЇ ТЕМИ
1. Визначте характерні риси російської прози другої половини
XIX ст. Назвіть видатних письменників цього періоду.
2. Які особливості стилю притаманні соціально-психологічній
сатиричній прозі М. Салтикова-Щедріна?
3. Розкрийте специфічні риси російського соціально-психологіч-
ного роману. Чому типових героїв російських романістів назива­
ють «шукаючими»?
4. Розкрийте зміст поняття «обломовщина». У чому, на вашу думку,
полягають головні загрози цього явиш;а?
5. Що таке «нігілізм» у потрактуванні І. Тургенєва? Прокоментуй­
те наведені в огляді «нігілістичні» судження Базарова. З чим ви
згодні? А що вам хотілося б заперечити? Чи існує, на вашу думку,
нігілізм сьогодні?
6. У чому полягає самобутність прозового стилю М. Лєскова? На
які традиції цей стиль спирається?
Теми для самостійної дослідницької роботи: «Дворянська
Росія в прозі І. Тургенєва й М. Салтикова-Щедріна»; «Особливості
використання фантастичних елементів у казках М. Салтикова-
Щедріна».
Теми рефератів: «Романтичне йраціоналістичне світовідчут­
тя в оцінці І. Гончарова ( на матеріалі романів письменника)»;
«“Батьки і діти” в російській літературній критиці X IX ст.»;
«Художній часопростір у романі “Історія одного міста” »;
«Російська фольклорна традиція у творчості М. Лєскова».
ш
88

89. Людина е таеМнщгю. Її
треба розгадати, і ящ о бу­
дешро^гадубати бсе життя,
не кажи, гцо^галб гас; я ^ай-
Мабся цією тпаеМницею, бо
7(ргу бути людиною.
ф. йУостоебський
Федір Михайлович Достоєвський -
російський прозаїк, творчість якого
належить до вершинних явищ
світової культури. Твори цього
письменника тяжіють
до реалізму й поєднують у собі
моральну, філософську, релігійну
проблематику з глибоким
психологічним аналізом свідомості
й підсвідомості героїв,
з гострою критикою вад
суспільн ого життя і пафосом
«уболівання за людину».

90. ЗНАВЕЦЬ ТАЄМНИЦЬ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ
Ф. Достоєвський є одним із геніїв людства. Сила його творів полягає у
висвітленні тих філософських і моральних проблем, які в X IX ст. ще
тільки зароджувалися. Саме у зв’язку з Достоєвським говорять про про­
рочу місію літератури, про передбачення, випередження письменниками
XIX ст. майбутніх кризових явищ; гуманітарного характеру, таких як
втрата ціннісних орієнтирів, сенсу життя, віри, посилення егоїстичного
начала особистості, насильство в його найжахливіших формах. Усе це, на
жаль, стало реальністю для світу в X X ст., і творчість Достоєвського є
застереженням майбутнім поколінням.
З ім’ям Достоєвського пов’язане мистецтво високої інтелектуальної
напруженості, філософського розмаху, витонченого психологічного
аналізу внутрішнього світу особистості. За силою проникнення в таємниці
буття, за масштабністю порушених універсальних загальнолюдських
питань російського письменника порівнюють з Данте, Шекспіром, Серван-
тесом, Руссо, Гете. Загострена увага до людини в усіх виявах її праведної
і грішної натури, надія на відновлення людського навіть у найпримітив-
нішому, пропащому індивідуумі визначають авторську позицію Достоєв­
ського й центральний напрямок його духовних шукань.
З плином часу стає дедалі очевиднішою думка про те, що Достоєвський
не «жорстокий талант», не «злий геній наш», як писала про нього крити­
ка X IX - початку X X ст. Суть його творчості лаконічно й точно висловив
М. Добролюбов, визначивши як спільну рису всіх творів письменника
«уболівання за людину». Творчість Достоєвського є одним із стимулів
розвитку екзистенціалістської філософії, етики та естетики X X ст. Ґрун­
товно висвітлені ним теми трагічної самотності людини, «розірваної»,
суперечливої свідомості й підсвідомості зумовили розвиток літератури в
новому напрямку. Від Достоєвського йшли у своєму розумінні катастро­
фічного стану світу російські (М. Бердяєв, В. Соловйов, Л. Шестов, В. Ро-
занов, Д. Мережковський) і західноєвропейські письменники-філософи
(Т. Манн, А. Камю, Ж .П. Сартр, Г. Белль). Достоєвський відкрив нові
шляхи в мистецтві, новий тип художньої свідомості. Під його пером реаліс­
тичний російський роман 40-70-х років XIX ст. набув рис універсального
філософського дослідження світу й людини.
Сміливий експериментатор, новатор, Ф. Достоєвський, за словами
відомого літературознавця М. Бахтіна, здійснив «Коперників переворот»
і в царині жанрів, ставши творцем проблемного ідеологічного поліфоніч­
ного роману - тобто роману, у якому «голоси» героїв набувають рівно­
цінного, автономного й незалежного від авторської точки зору звучання.
У світовій літературі з’явився новий герой - носій філософської ідеї чи
навіть цілісної філософської теорії, яку він перевіряє ціною усього свого
життя, випробовуючи на собі облагороджуючу або згубну дію тих чи
інших теоретичних концепцій. Герой Достоєвського проходить усі кола
Дантова пекла в пошуках відповідей на «прокляті питання» людського
існування. Він відчуває універсальні й загальні питання як глибоко осо­
бисті, як такі, що вимагають нагального роз’язання.

91. Віхи життя, віхи творчості
у пошуках відповіді на «прокляті питання»
людського буття
Ф. Достоєвський з’явився на світ ЗО жовтня (11 листопада) 1821 р. в
Москві у багатодітній родині лікаря. Сім’я майбутнього письменника на­
лежала до давнього збіднілого дворянського роду.
Усвідомлення особливої суспільної ролі літератури сформувалося в
Достоєвського під час навчання в петербурзькому Інженерному училищі.
Вихованці цього навчального закладу здобували знання не лише в технічній
та воєнно-інженерній галузях, а й з гуманітарних наук. Крім спеціальних
(геометрія, фортифікація), читалися курси французької мови, малювання,
вітчизняної та світової історії, російського красного письменства. Першою
спробою пера, що засвідчила літературне обдаровання Достоєвського, був
переклад бальзаківської «Ежені Гранде» (1844), виконаний дуже швидко,
на одному подиху (можливо, на творчість юнака надихнув приїзд фран­
цузького письменника до Санкт-Петербурга в 1843 p.). Отже, можна сказа­
ти, що ім’я Бальзака стоїть біля витоків творчості Достоєвського.
Військово-інженерна кар’єра не приваблювала початкуючого літерато­
ра, тому, вийшовши у відставку в чині поручика, Достоєвський розпочинає
нове життя, цілком присвятивши себе літературній діяльності.
У російську літературу Достоєвський увійшов стрімко. Перший же ро­
ман - «Бідні люди», - надрукований 1846 р. в альманаху «Петербурзький
вісник», приніс йому славу й визнання. Цей твір розгортає перед читачем
літопис зворушливої дружби-любові літнього департаментського чинов­
ника, скромного переписувача службових паперів Макара Олексійовича
Дєвушкіна і бідної молодої швачки Вареньки Добросьолової. Уперше в
російській літературі «маленька людина» була зображена не лише стра­
ждальницею, зневаженою та приниженою бідністю, а й гордою, сповненою
гідності й самоповаги особистістю.
П одробиці, Макар Дєвушкін шукає ідеальне в житті, у літературі, у лю­
дині, він вважає, що досягти вищої гармонії можна лише знайшовши
шлях до людських сердець. Герой відчуває потребу в «діяльній любові»,
«діяльній дружбі», у свідомому самозреченні. Від’їзд Вареньки, її виму­
шений шлюб з багатим паном викликають у душі Макара не образу, не
ревнощі, не злість, а жаль і всепрощення. У своєму бажанні бачити доро­
гу людину щасливою («Я радий, так, я буду радий, якщо ви будете щас­
ливою!») герой Достоєвського виявляє істинну шляхетність.
Надзвичайно глибокому розкриттю духовного життя персонажів у
романі багато в чому сприяло те, що автор поглянув на героя літератур­
ного твору не з позиції спокійного, неупередженого, об’єктивного опо­
відача, а очима самого героя. Слово про героя в «Бідних людях» є словом
самого героя про себе, адже Достоєвський обрав найсповідальнішу
жанрову форму - роман у листах. У творчості письменника цей жанр
отримав нове життя, набув нових функцій: став засобом відображен­
ня самосвідомості людини. —

92. Повісті «Двійник» і «Господиня», що з’явилися відразу після «Бідних
людей», розчарували літературну критику, яка побачила в них наду­
маність проблем і ситуацій (у «Д війнику», наприклад, змальовується
хворобливе самолюбство, розлад психіки, божевілля героя), а також пе­
реважання «фантастичного» колориту. Усе це, на думку критиків, не
відповідало специфіці й завданням реалізму. З цього приводу варто зазна­
чити, що літературно-естетична програма Д остоєвського передбачала
звернення до ш ирокого спектра складних духовних і душевних проблем,
у тому числі й до істотно важливої проблеми «двійництва», яка є однією
з основних у творчості письменника. Щ о ж до ролі «фантастичного» еле­
менту в структурі реалістичного твору, то й тут Д остоєвський виявив
неординарність худож нього мислення, вважаючи, що «фантастичне»
зовсім не суперечить реалізму, а є для письменника-психолога ефективним
засобом зображення гострих ж иттєвих ситуацій, гротескних характерів і
незвичайних станів особистості.
6(Ш€* З перших кроків своєї літературної діяльності Д остоєвський
формувався як письменник урбаністичної теми, худож ник великого
міста, продовжувач традицій Д іккенса, Гю го, Бальзака. Розкриття
складних психологічних станів людини, аналіз соціальних обставин і
суперечностей життя міцно пов’ язані в його творчості з так званим «пе­
тербурзьким м іф ом ». Петербург увійш ов у прозу письменника як повно­
важна дійова особа, набув рис персоніфікованого образу.
Милування Петербургом - одним з най­
красивіших міст світу й культурним центром
Росії X IX ст., містом каналів, набережних,
чудових архітектурних ансамблів, палаців,
парків і соборів - майже відсутнє у творах
Д остоєвського. Натомість атмосфера неза­
тиш ності, тьмяні картини гнітючого місь­
кого пейзажу змальовані точно й рельєфно
як паралель до «катастрофічної» дійсності
й хворобливого психологічного стану персо­
нажів. Природне середовище, щ о оточує ге­
роїв, формує їхню свідомість, втручається в
їхні життя й долю. Символами туги, безви­
ході, безнадії виступають стояча вода, болото,
драговина, дощ, мокрий сніг, туман, темрява,
сутінки. І на цьому тлі - примарні, «фан­
тастичні» обличчя людей. У Д остоєвського
культурно-міське середовищ е є ворож им
людському єству. Дім як простір любові, за­
тиш ку й взаєморозуміння зникає. Замість
нього постає дім - «Ноїв ковчег» із безліччю
мешканців, кімнатками-комірчинами, слизькими від бруду сходами,
лайкою, тіснотою, задухою. Ж иття випліскується на вулиці, площі, в
ш умливі провулки й двори-колодязі. Голос сам отньої людини, щ о за­
блукала в штовханині, потопає в криках натовпу, реготі, беш кетах і
бійках. Виявом тривож ності є внутрішній стан людини: марення, неспо­
кійний, важкий сон, галюцинації, видіння, божевілля, страх, хвороба.
І. Глазунов.
Петербурзький двір

93. Завдяки своєму широкому символічному підтексту «петербурзький міф»
тісно пов’ язаний з філософсько-психологічною концепцією творчості
Достоєвського. —
Трагічною подією в житті письменника став його арешт як учасника
таємного гуртка Петрашевського (1848) і засудження до страти. За секунду
до виконання вироку розстріл було замінено на каторжні роботи. Почут­
тя жаху від пережитого на ешафоті назавжди закарбувалося у свідомості
Достоєвського. За двадцять років з надзвичайною силою воно буде пере­
дане в романі «Ідіот» у монолозі князя Мишкіна, який протестує проти
смертної кари.
Духовні й фізичні муки Федора Михайловича посилювалися тим, що
на каторзі він змушений був спілкуватися з карними злочинцями, убив­
цями, побачив пекло людського існування й дно людської істоти. Тюрма,
каторга, сибірське заслання, солдатська служба в арештантських ротах
забрали в письменника дев’ять років життя й підірвали його здоров’я.
Завдяки клопотанням рідних і друзів
наприкінці 1859 р. Достоєвський повер­
нувся до Петербурга, де розпочався новий
період його творчої діяльності. Разом з бра­
том Михайлом письменник видає часописи
«Час» (1861-1863) та «Епоха» (1864-1865).
1860-1864 pp. Достоєвський вважав пе­
рехідними у своїй творчості. Життєві потря­
сіння й розчарування в західних буржуазно-
капіталістичних цінностях (до цього призвели
поїздки до Франції, Англії, Італії), вдумливе
читання «великих книг людства» - Євангелія,
Біблії, Корану - спричинили духовний пере­
лом, названий самим митцем «перероджен­
ням переконань».
Моральні шукання Достоєвського роз­
вивалися в напрямку відмови від крайніх,
екстремістських, відкрито революційних
форм боротьби й діяльності, його нове світосприйняття виразилося в
переході до релігійно-моральних поглядів. При цьому універсальним
підґрунтям переконань письменника залишилися гуманізм, демократизм,
народні ідеали. Достоєвський прийшов до визнання етики християнства
як вищої моральної цінності й абсолютного орієнтиру в житті.
Особливе місце не лише у творчості письменника, а й у світовій літера­
турі XIX ст. посідає повість «Записки з підпілля» (1864). Це повість-
сповідь, монолог високого емоційного напруження, створений у стилі
«потоку свідомості» героя. Важливість цього твору визначається тим, що в
літературі вперше з такою силою було зображено антигероя (носія
негативних моральних принципів) - тип особистості, який став характер­
ним для історичного життя Росії та Західної Європи XIX, а згодом і XX ст.
«Записки з підпілля» були своєрідним прологом до «великого п’яти-
книжжя» - романів «Злочин і кара» (1866), «Ідіот» (1869), «Біси» (1872),
«Підліток» (1875), «Брати Карамазови» (1879-1880). Усі ці твори
об’єднує те, що кожний з них представляє новий у світовій літературі тип
проблемного філософського поліфонічного роману.
Кабінет Ф. Достоєвського
в його квартирі
в Санкт-Петербурзі

94. Роман «Злочин і кара» є вершиною філософської романістики Досто-
євського. У романі «Ідіот» він розв’язує одну з найскладніших для будь-
якого письменника і важливих для будь-якої національної літератури
проблем - створення образу «позитивно прекрасної людини», морального
ідеалу особистості.
Складне й неоднозначне ставлення критики викликав роман «Біси» -
гостронолемічний твір, який нерідко визначають як роман-«памфлет»,
настільки повно виражений у ньому сатиричний пафос, настільки непри­
миренною є авторська критика й засудження політичного екстремізму,
анархізму та вседозволеності. Ще до появи теорії Шцше про «сильну
особистість», яка стоїть над суспільством і зневажає його юридичні й
моральні закони, Достоєвський показав згубну силу таких ідей. Молоду
Росію представлено основним об’єктом зображення також у романі
«Підліток».
Всесвітнього визнання набув роман Достоєвського «Брати Карамазо-
ви». Він був задуманий як фундаментальний символіко-філософський
твір енциклопедичного характеру, щось подібне до «Божественної коме­
дії» Данте, де звучить тема «відновлення» загиблої людини, така близька
серцю Достоєвського і вперше проголошена ним після прочитання «Собору
Паризької Богоматері» В. Гюго. У «Братах Карамазових» втілилися вра­
ження всього життя автора, його роздуми над історичною долею Росії та
всесвітніми шляхами людської цивілізації.
У «випадковому сімействі» (постійна тема Достоєвського)
Карамазових сталася трагедія, замішана на аморальності існування,
цинізмі, жадобі життєвих насолод, які можна отримати без великих зу­
силь, за гроші, накопичені шляхом дрібного шахрайства. Із чотирьох
синів занепалого дворянина, такого собі провінційного блазня, людини
без правил, Федора Павловича троє виявляються причетними до вбивства
батька. У міру того як розгортається сюжет, з’ясовується, що засудже­
ний на каторгу Дмитро є уявним убивцею, натхненник злочину - Іван, а
справжній убивця - їхній зведений брат, позашлюбний син Федора Пав­
ловича Смердяков.
Іван Карамазов, який своєю проповіддю «все дозволено» підготував
Смердякова до злочину, виступає героєм-«ідеологом», типовим для філо­
софських романів Достоєвського. «Двійники» Івана, чорт і Смердяков,
брати Дмитро й Альоша також є носіями певних філософських теорій,
певних етичних учень, зіткнення яких за принципом pro et contra («за» і
«проти») власне й створює філософську канву сюжету.
Ще гостріше, ніж у попередніх творах письменника, у «Братах Кара­
мазових» звучать питання про можливість всесвітньої гармонії та шляхів
її досягнення, проблема страждання й «ціни» щастя. Бунтівна душа Івана
Карамазова не може прийняти «світову гармонію», якщо для її досягнен­
ня необхідно принести в жертву принаймні «одну сльозинку» безвинної
дитини.
Універсальні філософсько-моралістичні ідеї роману найбільш концен­
тровано втілилися в символічній легенді про Великого Інквізитора, авто­
ром якої є Іван Карамазов. По суті, ця легенда є своєрідним філософським
трактатом, основна тема якого - зіткнення духовного й матеріального на­
чал, єдиноборство двох принципово різних поглядів на історію людства,
що втілені в образах Христа й Інквізитора.

95. Незавершений роман «Брати Карамазови» став підсумковим у творчості
Достоєвського. Окреме видання твору було здійснене в грудні 1880 p., за
місяць до несподіваної смерті автора.
ш і
' r t
І Ш
ш
V M M '
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
I рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Ф. Достоєвський увійшов в історію літератури як...
A. ...проникливий лірик.
Б— драматург-новатор.
B. ...автор новаторських за змістом і формою романів.
Г. ...автор яскравих сатиричних нарисів.
2. Назвіть найвідоміші твори Ф. Достоєвського.
3. Укажіть неправильне продовження твердження.
Творчості Ф. Достоєвського притаманні...
A. ...порушення моральних, філософських і релігійних проблем
людського буття.
Б. ...романтичний конфлікт героя зі світом.
B. ...пафос «уболівання за людину».
Г. ...глибокий аналіз свідомості та підсвідомості людини.
II рівень
1. Скориставшись додатковими джерелами, складіть хронологіч­
ну таблицю життя письменника.
2. Укажіть неправильне продовження твердження.
Одним із романів, що входить до «великого п’ятикнижжя» Ф.До­
стоєвського, є...
A . ...« Злочин і кара».
Б. ...«Двійник».
B. ...«Ідіот».
Г. ...«Біси».
Д. ...«Підліток».
Е. ...«Брати Карамазови».
3. Укажіть неправильне продовження твердження.
У своїх творах Ф. Достоєвський зображував...
A. ...«розіварну» суперечностями свідомість.
Б. ...«маленьку людину», яка у своєму внутрішньому існуванні
сягає духовних висот.
B. ...героїв, які шукають відповіді на «прокляті питання» буття.
Г. ...представників «дворянських гнізд», які є носіями дворян­
ських цінностей.
Д. ...«позитивно прекрасний ідеал» особистості.
III рівень
1. Встановіть зв’язок між фактами біографії Ф. Достоєвського та
його творчістю.
2. Розкрийте еволюцію соціально-політичних і моральних шу­
кань письменника.
3. Які нові грані теми «маленької людини» відкрив Ф. Достоєвський
у романі «Бідні люди»?
IV рівень
1. У чому полягає винятковість духовної і творчої біографії Ф. До­
стоєвського? А в чому, на вашу думку, виявився талант Досто-
євського-філософа?

96. і ?
н
2. Який вплив справила творчість Ф. Достоєвського на розвиток
світової літератури?
Робота в парах. «Людина є таємницею. Тітребарозгадати, іякщо
будеш розгадувати все життя, не кажи, що згаяв час; я займав­
ся цією таємницею, бо хочу бути людиною», - писав Ф. Досто-
євський. Обговоріть цю думку. Як вона підтвердилася у творчості
письменника?
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Чому романи Ф. Достоєвського називають романами «ідей»?
2. Поясніть значення поняття «поліфонічний роман».
3. Який новий тип героя з’явився в прозі Ф. Достоєвського?
Теми проектів, призначених для мультимедійної презен­
тації: «Роки каторги й заслання Ф. Достоєвського»; «Кіно-
інтерпретацй творів Ф. Достоєвського»; «Ф. Достоєвський як
християнський мислитель»; «Путівник по “великому п’яти-
книжжю” Ф. Достоєвського».
ї^ ід к р н т а к н и г а
РОМАН «злочи н І КАРА»
Достоєвський приступив до створення роману «Злочин і кара» в той
історичний період, коли після загального піднесення наприкінці 1850-х -
на початку 1860-х років Росія увійшла в смугу «тяжких часів», опинив­
шись у ситуації бездоріжжя й розчарування, що супроводжувалося за­
непадницькими громадськими настроями й крахом надій та ілюзій.
Письменник відчував свою епоху як «перехідну», порівнюючи її з періо­
дом поразки Великої французької революції, а дегуманізаційні процеси
«залізного» XIX ст. - із занепадом античної цивілізації.
Осмислюючи й аналізуючи у своєму романі кризові явища, Достоєв­
ський якщо не всебічно, то надзвичайно глибоко і яскраво художньо
втілив контрасти та суперечності соціального й духовного життя Росії.
«Злочин і кара» - перший з великих прозових творів, у якому новий
світогляд письменника й нова поетика виявилися найбільш повно.
Проблемний роман Достоєвського не цурається авантюрного сюжету;
він і побудований за всіма правилами кримінального роману, де є логічні
пастки, несподівані зустрічі, поєдинок злочинця і слідчого. Однак цей
твір не належить до детективної белетристики, а є новим у світовій літера­
турі XIX ст. типом ідеологічного роману, в якому всі лінії розповіді ведуть
до розкриття особистості злочинця і тих ідей, під впливом яких він діяв.
Тут автор, за його власними словами, задумав винести на суд читача
«психологічний звіт одного злочину», показати, як почуття «роз’єднаності
з людством» мучить злочинця.
Філософський пласт твору Достоєвського містить цілий комплекс пи­
тань, які хвилювали громадську думку 1860-х років. У монологах і діалогах

97. персонажів відчутний відгомін утопічно-соціалістичного вчення, теорії
«розумного егоїзму», концепції «нової людини», ідей позитивізму,
дарвінізму, теорії британського письменника й філософа Т. Карлейля про
«героїв і героїчне» в історії, уявлень німецького філософа М. Штірнера
про «сильну особистість» і право «Єдиного» на вседозволеність.
9 ^ ta бепе. У перекладах іншими мовами оригінальної назви роману -
«Преступление и наказание» - втрачаються певні нюанси її змістового
навантаження, важливі для розуміння твору. Російське слово «преступ­
ление» не просто позначає дію, що порушує закон, а й тісно пов’язане з
глибоко особистим, духовним світом людини, з такими поняттями, як
«совість», «честь», «стид» нарешті. «Преступление» як «пере-ступання»
через норму, обмежувальну лінію, перешкоду. «Переступання» як пору­
шення не лише офіційного закону, а й тієї моральної межі, яка існує в
душі й свідомості людини споконвічно і регулюється не стільки карним
кодексом, скільки людською природою, натурою, життям і розумінням
його божественної суті.
Майже всі провідні герої творів Достоєвського, як люди неординарні,
«неврівноважені» у своїх пристрастях і моральних шуканнях, «пересту­
пають» і внаслідок цього опиняються в стані або катастрофічного
падіння, або небаченого піднесення.
Для роману «Злочин і кара» ситуація перебування персонажів «на по­
розі» прийняття життєво важливих рішень є особливо характерною.
Найбільшою мірою мотив «переступання» пов’язаний з учинками, діями
й долею головного героя - Родіона Раскольникова. —
«Роман-трагедія*
У центрі сюжету - історія вбивства студентом Раскольниковим старої
лихварки Альони Іванівни та її сестри Лизавети, історія морального каят­
тя злочинця. Злочин, скоєний Раскольниковим, не має нічого спільного з
тими протиправними діями, які диктуються традиційними негативними
стимулами - ревнош;ами, бажанням помститися, зажерливістю, марно­
славством, ненавистю. Раскольников зіткнувся не з окремою людиною-
антагоністом - він протиставив себе усталеному світопорядку, який кате­
горично не сприймав. Такий конфлікт нагадує «фатальні» зіткнення ідей
і їхніх прихильників в античній трагедії. Достоєвський переніс типово
трагедійний конфлікт в епічний твір, іцо й визначило в романі доміную­
чу роль напружених ідеологічних, морально-філософських суперечок і
дискусій.
бепе. Російський письменник і філософ В’яч. Іванов назвав «Злочин
і кару» «романом-трагедією». І не лише тому, що філософській романній
оповіді притаманний високий трагедійний пафос, а й з огляду на особливо­
сті композиційної та сюжетної будови. Дія в «романі-трагедії» розгорта­
ється за законами драматичного мистецтва. Трагедійний конфлікт стягує
всі сюжетні перипетії в тугий вузол. Час подій украй сконцентрований,
згущений. Звідси «швидкий літопис», динамізм зображення подій, не­
сподівані повороти «сценічної» дії, величезна кількість монологів і діа­
логів, переважання патетичного начала, властивого драмі, над спокійною
об’єктивністю епосу. —
4 Світова література, 10 кл.

98. Майстерність сюжетотворення в «Злочині і карі» так само, як і в інших
романах Достоєвського, доведена до досконалості. У творі, «переповнено­
му» великими, суттєво важливими й дрібними, нібито незначними
подіями, численними описами, замальовками побуту, звичаїв, не можна
усунути жодної деталі. Усі «подробиці» підпорядковані загальному заду­
му, усі вони мають на меті розкрити особистість героя. Кожна окрема сю ­
жетна перипетія - це складне оповідання, усі сюжетні колізії в цілому
групуються ніби в акти драми, вони «є залізними ланками логічного ланцю­
га, на якому висить, мов якесь планетне тіло, основна подія, мета всього
оповідання...» (В’яч. Іванов).
♦На яке діло заміряюсь!..»
Зазначена особливість стилю Достоєвського яскраво виявляється вже
в перших розділах «Злочину і кари», у яких ідеться про наміри Расколь-
никова вчинити злочин і вагання пдодо його «правомірності». У романі про
злочин і кару злочин стався раніше від реально скоєного вбивства, відразу
після того, як його задум виник у свідомості Раскольникова. До певного
часу читач не знає про страх, хвилювання, вагання героя, йому незро­
зумілі причини збудженого стану двадцятичотирирічного студента. Автор
змальовує Раскольникова з глибоким співчуттям, наголошує на тому, ш;о
він був «напрочуд гарний, з прекрасними темними очима, темно-русявий,
стрункий, на зріст вище середнього», ш;о перед ним відкривався світ сто­
личного міста, коло друзів і, можливо, блискучі перспективи.
Поступово стає зрозуміло, що герой наважився на якусь дуже важли­
ву для себе справу, що виходить за рамки нормального перебігу подій.
Перший «мікросюжет» пов’язаний з «пробним» візитом Раскольникова
до старої лихварки. Після цих відвідин герой почувається збентеженим,
його охоплює «почуття безмірної огиди»:
«О Боже! Яка усе це гидота! І невже, невже
я... ні, це нісенітниця, це безглуздя!.. І не­
вже такий жах міг спасти мені на думку?
На який бруд здатне, однак, моє серце! Го­
ловне: брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І я,
цілий місяць...» Так, начебто відмовою від
задуманого вбивства, закінчується перша
сюжетна перипетія.
У другому фрагменті сюжетного ланцюга
розповідається про долю родини Мармела­
дових. Занепалий, одягнений у зношений
чорний фрак чиновник Мармеладов роз­
повідає, що ніде не служить, принижуєть­
ся, позичає гроші, знаючи, що не зможе їх
віддати. Дружина його, Катерина Іванівна,
хвора, малі діти голодні, а старша дочка
Соня «по жовтому білету живе». Сам він
дійшов до крайньої межі. Розповідь нещас-
I. Глазунов. Ілюстрація ної людини зворушує Раскольникова й
до роману «Злочин і кара» підштовхує його до рішучого висновку:

99. «Немає ніяких перешкод і так тому й бути!» Отже, герой повертається
до свого задуму.
Третій і четвертий епізоди ще більше посилюють напруження. Дія роз­
вивається по висхідній. Автор показує, як зростає впевненість Раскольни-
кова в необхідності здійснити задумане. Герой обурений тим, що сестра
Дуня, як це випливає з листа матері, змушена через крайню бідність по­
годитися на шлюб-угоду з ненависним їй паном Лужиним, віддаючи себе
в жертву заради матері й брата. Горе рідних людей волає до почуттів Рас-
кольникова, ятрить його серце. Достоєвський з неабиякою художньою
майстерністю відтворює хвилювання, внутрішню боротьбу, нюанси пси­
хологічних переживань героя. Лист «змучив» Раскольникова й поклав
край ваганням щодо «найголовнішого, капітального» задуму. Сумнівів
не залишилося - треба вирішити остаточно й зробити те, що замислив.
Зустріч із п’яною скривдженою п’ятнадцятирічною дівчинкою, зда­
ється, остаточно переконує героя, викликавши бажання помститися за
всіх принижених і ошуканих.
Кульмінаційним епізодом є сон Раскольникова.
!Лодро6иЦІ, Про поетику й символіку снів у творах Достоєвського написа­
но багато. Сни персонажів виконують різноманітні функції: виступають
засобом розкриття характеру, «ключем» до розгалуженої системи філо­
софських мотивів, відіграють роль «рушіїв» сюжету, мають складний
підтекст. Символічний сон про коня посідає особливе місце в сюжеті
«Злочину і кари». «Страшний сон наснився Раскольникову. Приснилося
йому його дитинство...» Він іде з батьком до церкви, проходить повз ши­
нок, біля якого стоїть «дивний віз». Дивний він тому, що дуже великий
і важкий, а в нього запряжена маленька, охляла шкапина. Таких він
бачив: вони надриваються з великим возом дров або сіна, а кремезні
візники дошкульно б’ють їх батогами. Так і цю знесилену конячину б’ють
батогами, б’ють із реготом і навіть з піснями й жартами. Врешті змучена
тварина падає від удару важкого залізного лома, «простягає морду, тяжко
зітхає і конає». Маленький хлопчик (таким бачить себе уві сні Расколь-
ников) відпускає руку батька, продирається крізь натовп, підбігає до ко­
билки і цілує її скривавлену морду.
Сон справив на Раскольникова надзвичайне враження. Герой раптом
усвідомлює, що у своїх планах і намірах мимохіть поставив себе в один
ряд із ґвалтівниками й убивцями. —
Цей цілком самостійний сюжетний виток змінює напрямок сюжет­
ної вертикалі на протилежний - дія починає рухатися по низхідній.
Наслідком переживань Раскольникова стає його повторна відмова від за­
мисленого злочину. Однак завершення «сюжету сумнівів» і цього разу не
відбувається. У наступному епізоді, випадково дізнавшись, коли Лизаве-
ти, сестри лихварки, напевне не буде вдома й стара залишиться сама, ге­
рой несподівано для самого себе повертається до первинного задуму.
Фіналом психологічної дуелі, що відбулася у спаленілій, хворобливій
свідомості Раскольникова, стають його роздуми з приводу розмови сту­
дента й офіцера, почутої в трактирі. Говорили про лихварку Альону
Іванівну. Студент емоційно доводив, що стара нічим не гребує, позичаю­
чи гроші під відсотки, сама не знає, навіщо животіє, і взагалі невідомо.

100. Д. Шмаринов. Ілюстрація
до роману «Злочин і кара»
яка користь 13 цього «нісенітного, нікчем­
ного, лютого, хворого бабиська, нікому не
потрібного».
«Чи не варто, - запитує студент, - за­
мислитися над “ арифметикою”: одне ні­
кчемне життя, з одного боку, а з другого -
тисячі життів, урятованих від злиднів,
загибелі, хвороб. Убий їі і візьми її гроші,
щоб з їхньою допомогою присвятити потім
себе служінню людст ву». Офіцер заперечує
таку «арифметику», посилаючись на зако­
ни природи.
У розмові студента й офіцера певною
мірою вже простежується філософське, мо­
ральне підґрунтя роздумів Раскольникова,
звучить найважливіше питання етики Дос-
тоєвського, вкладене в уста студента: «Чи
не загладиться один невеличкий злочин
тисячами добрих вчинків?» Перебуваючи
під впливом коротенької трактирної роз­
мови, герой вирішує здійснити злочин і пере­
вірити «арифметику». Дія знову рухається
вгору, сюжетне напруження сягає високої точки.
Так закінчується перше коло «випробувань» Раскольникова, перед­
історія його злочину. У кожній клітині епічної оповіді, у кожнім епізоді
життєвої драми героя показано, як конфліктна свідомість відображається
в його поведінці, у переплетінні суперечливих вчинків і поглядів.
Подібних відносно самостійних сюжетних циклів у романі декілька.
Кожний з них має свою кульмінаційну точку (вбивство лихварки, зізнання
в злочині, одкровення під час читання Євангелія, злам у свідомості героя
на каторзі), і всі вони, як акти єдиної драми, прямують до спільного цент­
ру - філософської і психологічної аргументації трагедії особистості, яка
присвоїла собі «право на кров».
«Зовсім тут інші причини...»
Мотиви злочину Раскольникова розкриваються поступово. Не випад­
ково вони обговорюються протягом усього роману: в авторській оповіді,
у розмовах Раскольникова з Сонею, зі слідчим Порфирієм Петровичем,
з Разуміхіним і Замьотовим, нарешті, у сповідях героя після скоєння
вбивства. Мотивації злочину постійно уточнюються, доповнюються,
спростовуються; вони становлять істотний змістовий пласт проблемного
ідеологічного роману, яким є «Злочин і кара».
До причин, які штовхнули Раскольникова на злочин, безумовно, нале­
жать нестерпна нужда, напівголодне існування в комірчині, схожій на
шафу або домовину, неспроможність заплатити за навчання в університеті,
постійне приниження. Саме на них, як на основні, вказав представник
«реальної» критики Д. Писарев у статті «Боротьба за ж иття», пояснивши
вчинок Раскольникова виключно «боротьбою за існування» і залишивши
поза аналізом ідеологічні обставини, пов’язані з моральною стороною
особистості героя.

101. Однак звернімо увагу на те, що на запитання Соні: «Ти був голодний!
Ти... щоб матері допомогти? Так?» - Раскольников відповідає невпевне­
но і майже заперечно: «Ні, Соню, ні... не був я такий голодний... я дійсно
хотів допомогти матері, але... і це не зовсім вірно... не муч мене. Соню!»
Він пояснює Соні, що мав інший вихід, міг заробляти якоюсь поденною
працею («Уроки траплялися; по полтиннику пропонували. Працює ж
Разуміхін!»), але «озлився». «Озлилася», збунтувалася душа, що була
«уражена» не лише особистими стражданнями, а й горем навколишнього
світу.
Визначеність характеру соціальними умовами існування не вичерпує,
за Достоєвським, усієї складності проблеми особистості. Характер не­
обхідно пояснити також і психологічно. За своєю природою Раскольников
добрий, чуйний, великодушний. Він прагне допомогти кожному, кого
спіткали злидні й горе, останні гроші віддає сім’ї Мармеладова. Відомо,
що герой допомагав хворому на сухоти товаришеві, доглядав його батька;
доля дітей, яких він зустрічав на своєму життєвому шляху, не залишила
його байдужим. Разом з тим Раскольников є людиною надзвичайно враз­
ливою. Він самовпевнений, усвідомлює власну значущість, часто страж­
дає від ураженої гордості. Звертаючись до характеру, емоційного світу,
вдачі людини, Достоєвський полемізує з популярною тезою революційно-
демократичної етики - «середовище заїло». Письменник вважав, що в
тенденції звинувачувати й засуджувати «середовище», обставини, а не
саму людину є недооцінка особистості, приниження її вільного начала.
У «Злочині і карі» ця думка загострена. Раскольников протистоїть
«страшному світу» не лише як його «продукт», його жертва, а як рівно­
велика цьому світові активна особистість, хоча й неврівноважена, але
благородна за своїми душевними пориваннями, психологічно складна,
«багатовимірна».
tS(ptCl 6еп&. У моральному аспекті герой «Злочину і кари» принципово
відрізняється від своїх літературних попередників: Германна з пушкін-
ської повісті «Пікова дама», бальзаківського Растіньяка, Жульєна Соре-
ля з роману Стендаля «Червоне і чорне», які також перебували в стані
«внутрішнього бунту» проти суспільства, але дбали при цьому про
егоїстичні інтереси кар’єри та збагачення. Раскольникова спонукає ідея
жалю до зневажених і скривджених. «Не бувати цьому світу!» - проголо­
шує герой, замірившись покінчити з несправедливим світопорядком раз
і назавжди, але єдино можливий шлях знаходить в анархо-індивідуалі-
стичному бунті, який, на його думку, неминуче передбачає «переступан­
ня» через «кров». Похмура «самотня мрійливість», своєрідне «підпілля»
Раскольникова («Я тоді, мов павук, у своєму кутку сховався... Я краще
любив лежати і думати...») породжує теорію кровопролиття «по совісті»,
яка у філософському романі Достоєвського виступає як основний мотив
злочину. —
Письменник розширив можливості реалізму, представивши як чин­
ник формування характеру не лише «середовище», обставини життя,
біологічну спадковість, а й «ідею», яка панує над людиною, стає рушій­
ною силою її вчинків. Така всепоглинаюча ідея (Достоєвський називає її
«ідеєю-пристрастю», «ідеєю-почуттям») керує людиною і суспільством у

102. переломні моменти їхнього існування. Вона вибиває особистість із колії,
виявляє її крайнощі й суперечності.
Раскольников діє як охоплена «ідеєю-пристрастю» людина, ш;о опини­
лася в полоні «теорії», «принципу». Свою теорію Раскольников виклав у
статті, що була надрукована в газеті за півроку до скоєння ним злочину.
Розмірковуючи про історичний розвиток суспільства, колишній студент-
юрист приходить до переконання, що історичний прогрес ґрунтується на
насильстві, стражданнях, жертвах і неможливий без цього. На його думку,
людство поділяється на два нерівних «розряди»: на людей «звичайних» і
«незвичайних». Перші повинні бути слухняними і не мають ні права, ні
здатності змінити пануючий у світі несправедливий порядок речей, бо є
лише «матеріалом», «створіннями тремтячими». Другий «розряд» -
«сильні світу цього», особистості, які взяли на себе право порушувати
«старий закон»; вони, подібно до Лікурга, Солона, Магомета, Ньютона,
Наполеона, «дали собі дозвіл» переступити. Багато з них «не спинялися
і перед кров’ю, якщо тільки кров (іноді зовсім невинна і доблесно пролита
за старий закон) могла їм допомогти». Ці люди - не творці, а руйнівники.
«Вони вимагають руйнування сучасного в ім’я краиіого».
Т їодробщ І. «Наполеонівський міф» стає частиною теорії Раскольникова,
а ім я Наполеона - символом «сильної особистості», символом влади.
«Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими створіннями
і над усім мурашником!.. От мета!» - зізнається Раскольников у розмові
з Сонею. Однак наполеонівська ідея виступає в ланцюгу умовиводів героя
лише як засіб, як перша сходинка. Влада потрібна йому, щоб очистити
світ від скверни, врятувати сиріт Мармеладових, Соню, Катерину
Іванівну, матір, сестру й тисячі їм подібних. Він хоче стати месією, про­
вісником нового світу, врятувати людство. Так парадоксально поєдну­
ються у свідомості героя ідеї «наполеонізму» і «месіанізму». Зважуючись
на злочин, Раскольников має на меті не лише перевірити «теорію», а й
провести над собою психологічний «експеримент», з’ясувати, до якого
«розряду» людей належить він сам: «Чи зможу я переступити, чи не змо­
жу?.. Створіння я тремтяче чи право маю?» —
«Тут книжні мрії, тут теоретично подразнене серце...»
Завдяки могутньому хисту філософа й геніальній художній інтуїції
Достоєвському вдалося надзвичайно глибоко й переконливо розкрити
процес краху анархо-індивідуалістичної теорії Раскольникова, показати
поразку особистості, яка поставила себе в ситуацію «над суспільством»,
над його мораллю. Скоївши подвійний злочин (вбивство лихварки та її
сестри —такої самої «приниженої та ображеної», як і ті, заради кого пов­
став на бунт), Раскольников втратив ґрунт під ногами. З жахом і відразою
герой поступово усвідомлює, що його «експеримент» не увінчався
успіхом, а лише приніс йому відчай і страждання. Стан Раскольникова до
і після злочину свідчить про кризу свідомості й порівнюється автором з
тяжкою хворобою (злочинця охоплює то «страшний холод», то гарячка,
видіння, марення; він «думав, що збожеволіє»). Символічний пейзаж Пе­
тербурга («надворі спека була страшенна, до того ж задуха, штовханина,
скрізь вапно, риштування, цегла, курява»; «сморід» із трактирів, пив­
ниць) насичений хворобливою атмосферою. Місто - персоніфікований

103. учасник історії Раскольникова - виступає
мало не винуватцем, причиною драми, дже­
релом антигуманних ідей, що принижують
людину, та «похмурих, різких і дивних
впливів» на її характер, психіку.
Насильство героя над «створінням трем­
тячим», зневажання непохитних мораль­
них принципів обернулося насильством над
власною душею. «Що ви, що ви над собою
зробили!.. Немає, немає за тебе нещас­
нішого тепер у цілому світі», - говорить
Соня. В її очах учинок Раскольникова є
рівносильним боговідступництву: «Ви од Бо­
га відреклися, і Бог вас покарав, дияволові
віддав».
«Наполеонівська» людина «не відбула­
ся». Психологічний «експеримент» завер­
шився поразкою. Зазнає краху і теорія Рас­
кольникова, адже спрямована проти самих
основ життя. У суперечність з «живим жит­
тям» вступила «арифметика», «розумна логіка» теорії, яка скинула з
рахунку «людське, надто людське», не беручи до уваги «натуру», живий
характер, свободу особистості. За словами слідчого Порфирія Петрови­
ча, «тут справа фантастична, темна, справа сучасна, нашого часу ви­
падок, коли намутилося серце людське... Тут книжні мрії, тут теоре­
тично подразнене серце...» Достоєвський показав, що дисгармонійний
внутрішній світ Раскольникова, «розкол» в його душі й переконаннях
(на цьому наголошує прізвище героя), з одного боку, і катастрофічна
дійсність - з іншого, спричинилися до суперечливості й конфліктності
його теорії. Прагнучи привести людство й окрему людину до щастя, Рас-
кольников запропонував шлях до «світлого майбутнього» через нещастя,
через насильство і тим самим відокремив себе від світу, перейшов на по­
зицію відступника (друге символічне значення прізвища героя пов’язане з
розкольництвом), прирік себе на трагедію самотності.
Історія Раскольникова показала згубність і для самої особистості, і для
суспільства індивідуалістичної ідеї, основою якої є зневага до моралі,
егоцентризм, проповідь «уседозволеності».
Д. Шмаринов.
Ілюстрація до роману
«Злочин і кара»
«Двійники» Раскольникова
Дискредитація анархо-індивідуалістичної теорії Раскольникова
здійснюється також через зіставлення персонажів, через «перехресний»
аналіз уявлень, носіями яких є герої-ідеологи. Помітивши цю особливість
філософського роману Достоєвського, дослідники ще на початку X X ст.
заговорили про те, що у творах письменника особливу роль відіграють
«образи-пародії», «образи-копії», «образи-двійники». Прийом «двійницт-
ва», який застосовувався Достоєвським ще в ранніх творах для розкриття
суперечливої психологічної природи людини, у «Злочині і карі» усклад­
нився й набув особливо важливої художньої функції. «Двійниками» Рас­
кольникова, персонажами, які пародіюють теорію головного героя, дово­
дять її основні положення до абсурду, оголюючи її сутність, виступають

104. насамперед Лужин і Свидригайлов. При цьому, відповідно до жанрових
принципів поліфонічного роману, образи названих персонажів залишають­
ся самодостатніми, не втрачають художньої переконливості та яскравості,
не перетворюються на абстракцію.
Петро Петрович Лужин - тип російського буржуа західної форма­
ції, ділок і нагромаджувач, який у нестримному прагненні до багатства
не гребує нічим. У романі він представлений як претендент на руку й
серце сестри Раскольникова, «безприданниці» Дуні, яку в майбутньому
сподівається тримати в страху й покорі за «учинену честь». «Він цілком
благонадійний і забезпечений, служить на двох посадах і вже має свій
капітал», хоче відкрити в Петербурзі адвокатську контору. Петро Петрович
солідний чоловік, але поведінкою й манерами намагається підкреслювати
свою близькість до молодого покоління, навіть в одязі віддає перевагу
«юнацьким тонам». Лужин має привабливу зовнішність, але в його «досить
гарному обличчі» є щось неприємне й відразливе. Така й «теорія» цього
персонажа (він любить «говорити» і «дуже любить, щоб його слухали») -
зовнішньо, «стилістично» подібна до популярних в 1860-х роках учень
про «всесвітнє благо», «спільну справу», однак відвертає нормальну лю­
дину своїм цинізмом і голою обачністю.
91одробищ . Розмовляючи з Лужиним, Раскольников і Разуміхін зрозумі­
ли, що він з диявольською виверткістю перекручує принцип «всесвітнього
блага», пропонуючи свою «казуїстику»: «Якщо мені, наприклад, говори­
ли: “возлюби" і я возлюбляв, то що з того виходило?.. виходило те, що я
рвав каптан навпіл, ділився з ближнім, і обидва ми залишалися наполо­
вину голі... Наука ж говорить: полюби, перш за всіх, одного себе, бо все на
світі на особистому інтересі ґрунтується. Полюбиш одного себе, то й
справи свої упораєш як слід, і каптан твій залишиться цілим... Чим біль­
ше в суспільстві влаштованих приватних справ і, так би мовити, цілих
каптанів, тим більше влаштовується в ньому й спільна справа». —
Раскольников відчуває егоїстичну основу такої теорії, його обурює і
ображає цей апофеоз «любові до себе». Відтак найтонший психологічний
нюанс - нервове, збуджене сприйняття індивідуалістичної суті теорії Лу-
жина - виказує Раскольникова як автора дуже близької ідеї - ідеї торже­
ства зарозумілості, самоствердження будь-якими засобами, нехтування
інтересами інших, іноді навіть близьких людей.
Можна також говорити про «паралельність» образів Раскольникова і
Свидригайлова. Характер Свидригайлова в романі детально розробле­
ний, за вчинками й висловлюваннями цього персонажа відкривається
ціла життєва філософія, певна «точка зору» на світ. «Свидригайловщина»
розкрита і як складне психологічне явище, типове для часів кризи й за­
непаду.
Заможного поміщика Свидригайлова оточують численні чутки, з яких
одна гірша за іншу. Громадська думка звинувачує його в смерті дружини,
яку він нібито отруїв, у мордуванні й доведенні до самогубства служника,
у скривдженні дівчинки. Як небезпечну людину Свидригайлова сприймає
і Дуня. Сам герой характеризує себе як особистість, позбавлену прин­
ципів, що діє в силу свого «хотіння». На відміну від Лужина, він не вуа­
лює свої вчинки виправдувальними теоріями: «Я нічиїм поглядом майже

105. не цікавлюсь... а тому чому ж і не побувати пошляком... Я людина роз­
пусна і бездіяльна». Свидригайлов давно «переступив* через моральну
норму, поринувши в розпусту, дійшовши до межі падіння. І разом з тим
саме Свидригайлов упродовж усього роману здійснює багато добрих
справ, за зауваженням одного з дослідників, більше, ніж усі інші персо­
нажі разом узяті. Він забезпечив майбутнє своїм дітям, потім сиротам
Мармеладовим; хоче влаштувати долю Соні, витягти її «з виру»; пропонує
Раскольникову кошти для втечі до Америки; обіцяє виплатити борги Ка­
терини Іванівни. І в стосунках з Дунею світлий бік натури Свидригайлова,
врешті-решт, бере гору. У самій здатності героя поєднувати непоєднуване,
робити водночас і добрі, і погані вчинки виявляється відсутність у душі
таких «широких» натур, як він, чіткої розмежувальної лінії між добром
і злом.
УІодробиЩ . Певною мірою життєва позиція Свидригайлова пояснюється
в романі трагічною роздвоєністю особистості героя. З одного боку, він
усвідомлює і, так само як Раскольников, хворобливо переживає недоско­
налість світу, не раз говорить про неприйняття світопорядку, який ґрун­
тується на несправедливості й фальші. З іншого боку, його бунтарство не
має позитивного заряду. Та й добро Свидригайлова насправді гірке, добро,
як він сам зізнається, «з нудьги». Воно не потребує від матеріально неза­
лежного «хазяїна» життя ні страждань, ні навіть найменших обмежень.
Філософський скептицизм Свидригайлова, його розчарування в теперіш­
ності, невіра в майбутнє, знижене фантастично-гротескне уявлення про
вічність як про маленьку закопчену сільську лазню з павуками в кутках -
усе це споріднене з крайнім песимізмом «людини з підпілля». Свидри­
гайлов говорить Раскольникову: «М и з вами одного поля ягода», тим са­
мим вказуючи на близькість їхніх натур і світорозуміння. —
У цьому випадку спільність двох життєвих філософій можна вбачати
в зміш,енні моральних критеріїв, втраті чітких життєвих орієнтирів, у
відсутності справедливої ідеї в індивідуалістичному, приреченому на по­
разку анархічному бунті, на який зважуються і Раскольников, і Свидри­
гайлов.
«За* і «проти*: Соня Мармеладова та Родіон Раскольников
Достоєвський не спрощує процес «відновлення людини» в Раскольни-
кові, показуючи, ш;о навіть після суду й вироку, в Сибіру, в тюрмі й на
каторзі герой не вбачає у своєму минулому «особливої страшної прови­
ни» і втішається думкою про те, що через вісім років йому буде лишень
тридцять два. Тільки поступово, аналізуючи свої вчинки, думки,
розмірковуючи над жахливим і пророчим сном про «світову язву-морови-
цю», спричинену «мікробами» свавілля і нехтуванням гуманістичних
культурних традицій, Раскольников відчуває в собі здатність до відро­
дження. «Диво» оновлення особистості Раскольникова (у романі показано
тільки перший його етап) відбувається під благодійним впливом любові
Соні Мармеладової, у сяйві й теплі її жертовного кохання і всерозуміння.
Образи Соні М армеладової та Родіона Раскольникова об’єднані за
принципом контрасту, який є визначальним для філософського роману
Достоєвського. Зіставляються дві життєві позиції: «за» і «проти». Анархо-

106. Д. Шмаринов.
Ілюстрація до роману
«Злочин і кара»
Індивідуалістичному бунту Раскольникова, егоїстичній сутності його
теорії протиставлено християнський гуманізм, альтруїзм Соні. З точки
зору жанрової структури, двосторонній «діалог» Соні й Раскольникова
входить до «великого діалогу» всього роману за законом поліфонізму
(«багатоголосся»). Під «поліфонією» М. Бахтін, найвидатніший дослід­
ник творчості Достоєвського, розумів «множинність і незлиття голосів
і свідомостей», філософське багатоголосся, полілог. У поліфонічному
романі, яким вважається роман Достоєвського, «голосам» персонажів
властива самостійність, вони звучать нібито «поряд» один з одним і «поряд»
з голосом автора, який не є домінуючим.
ОТодробицІ. Соня, так само як і Раскольников, «переступила», але не че­
рез іншу людину, не через християнську мораль, а через себе, пожертву­
вавши собою, а не кимсь іншим. Мотиви, за якими Соня стала на шлях
гріха, продиктовані святим прагненням врятувати маленьких сестер,
брата, хвору мачуху. Катерина Іванівна, отримавши від Соні гроші, усю
ніч молиться за неї, оплакуючи її «падіння». Як подвиг самозречення
розцінює життя Соні Раскольников: «Я не тобі вклонився, я всьому
стражданню людському вклонився», - говорить він, цілуючи дівчині
ноги. Її жертовний подвиг ґрунтується на безмірній відданості людям,
співчутті. Схожа на дитину у своїй беззахисності й чистоті, «тиха» Сонеч­
ка протиставляє антигуманному бунту Раскольникова своє розуміння ідеї
перетворення світу - оновлення його через доброту, покірливість,
лагідність, жертовність. —
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
І рівень
1. Укажіть неправильне продовження твердження.
Сюжет роману «Злочин і кара» - це...
A. ...історія злочину Раскольникова та його спокутування.
Б. ...історія зародження «теорії» Раскольникова.
B. ...історія каяття Раскольникова у скоєному злочині.
Г. ...історія взаємин Раскольникова з родиною Мармеладових.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Найголовнішим у романі «Злочин і кара» є...
А. ...детективний сюжет.

107. Б. ...критика суспільства.
В. ...любовна лінія.
Г. ...дослідження «теорії», яку головний герой намагається пере­
вірити експериментальним шляхом.
3. Укажіть неправильне продовження твердження.
Одним із мотивів злочину Раскольникова є...
A. ...ненависть до лихварки.
Б. ...жага багатства.
B. ...прагнення помститися за всіх «принижених і ображених».
Г. ...потреба перевірити експериментальним шляхом власну «тео­
рію» й самого себе.
II рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Головна помилка Раскольникова полягає в тому, що він...
A. ...виявився заслабким для того, аби вповні реалізувати свою
«теорію».
Б. ...скоїв непередбачений планом другий злочин.
B. ...намагався досягти гуманної мети антигуманними засобами.
Г. ...спробував перевірити свою «теорію» на практиці.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Головним антиподом Раскольникова в романі виступає...
А. ...Соня Мармеладова.
Б. ...Свидригайлов.
В— Разуміхін.
Г. ...Лужин.
3. Як у назві роману «Злочин і кара» відобразився його зміст?
III рівень
1. Визначте головні чинники, які спонукали Раскольникова до зло­
чину. Чим Раскольников відрізняється від звичайного злочинця?
2. Укажіть основних двійників Раскольникова й визначте основ­
ні точки дотику та принципові розбіжності між ними й головним
героєм.
3. Розкрийте своєрідність і значення образу Соні Мармеладової в
романі.
IV рівень
1. Поясніть сутність «теорії» Раскольникова та його експерименту
над самим собою. У чому, на вашу думку, герой був правий? А які
його судження ви спростували б?
2. Які аргументи автор роману висуває проти «теорії» Раскольни­
кова? Чи згодні ви з ними?
3. Які моральні й філософські проблеми порушено в романі «Зло­
чин і кара»? Висловте своє ставлення до них. Чи вважаєте ви ці
проблеми актуальними в наш час? Обґрунтуйте свою думку.
Робота в парах. Обговоріть подані запитання.
А. Чи можна виправдати вбивство «нікчемної» лихварки тисячею
добрих справ, як проголошував Раскольников? Яку відповідь на
це запитання дає Достоєвський? А як вважаєте ви?
Б. Чи правий був Раскольников, поділяючи людство на «звичай­
ні» та «незвичайні» особистості й надаючи «незвичайним» право
на необмежену свободу? У чому полягає небезпека таких поглядів?

108. Спробуйте підтвердити свої міркування фактами з історії чи при­
кладами з літературних творів.
В. Стосовно яких висловлених у романі думок, на ваш погляд,
можна подискутувати?
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Які особливості жанру «роману-трагедії» притаманні «Злочину
і карі» Ф. Достоєвського?
2. Образ Соні багато в чому протиставлений образу Раскольнико-
ва. Визначте найголовніші елементи такого протиставлення. Які
духовні шляхи втілені в цих персонажах? Який із цих шляхів ви­
дається вам більш виправданим? Чому?
3. Як реалізується «петербурзький міф» у романі «Злочин і ка­
ра»? Поясніть на прикладах з тексту, як урбаністичний пейзаж,
опис вулиць, будинків, сходів, подвір’їв пов’язаний з психологією
героїв Достоєвського.
Теми рефератів: «Символіка снів у романі “Злочин і кара" Ф. До­
стоєвського»; «Система образів “двійників” і антиподів Расколь-
никова»; «Християнська символіка в романі “Злочин і кара”».
Теми творів: «Крах Раскольникова: морально-філософська проб­
лематика роману “Злочин і кара” Ф. Достоєвського»; «Трагедія
“маленької людини” в романі “Злочин і кара” Ф. Достоєвського»;
«Образ Соні Мармеладової в романі “Злочин і кара” Ф. Достоєв­
ського».
Скарбниця філолога
РОМАН «ІДІОТ»
Проблема позитивного героя була однією з найважливіших у росій­
ській літературі 60-70-х років XIX ст. Пошуки ідеалу в житті й шляхів
його художнього втілення хвилювали письменників, які належали до
різних течій громадської думки. До цієї проблеми зверталися І. Тургенєв,
М. Некрасов, М. Чернишевський, М. Лєсков, пов’язуючи її зі створенням
образів «нової людини», «героя-діяча», «праведника». Інший акцент мало
змалювання позитивної особистості у творчості Л. Толстого, який наді­
лив своїх персонажів (Андрія Волконського, П ’єра Безухова, Костянтина
Левіна) здатністю до невтомного й напруженого пошуку істини, сенсу
життя, загостривши «виховний», «педагогічний» аспект проблеми.
Ф. Достоєвський дав свою і, як завжди, цілком своєрідну відповідь на
загальне питання, вступивши в полеміку не лише з представниками рево­
люційної демократії, які іноді надавали проблемі вузькопрактичного,
надто «заземленого» характеру, а й з тими письменниками, які трактували
образ «ідеального» героя в абстрактно-моралістичному дусі. У листі до
поета А. Майкова від 12 січня 1868 р. Достоєвський повідомляв про свій
новий задум і труднощі його втілення: «Давно вже мучила мене одна
думка, але я боявся з неї зробити роман, тому що думка надто важка...
Ідея ця - змалювати цілком прекрасну людину. Складніше за це, по-моєму,
бути нічого не може, особливо ж у наш час...» Складність полягала в

109. зображенні ідеального типу реальної особистості, у розкритті високого
духовного настрою, святості й праведності в людині, яка існує в умовах
повсякденних зіткнень з найпрозаїчнішими, часом потворними життєвими
обставинами. У романі «Ідіот» створення образу «цілком прекрасної лю­
дини» набуло першорядного значення.
Неосяжним потоком входить у роман російська дійсність кінця 60-х ро­
ків XIX ст. Достоєвський ґрунтовно досліджує численні негативні явища
суспільного життя: зажерливе лихварство, цинічну владу грошей, зрос­
тання карної злочинності, розквіт сумнівних акціонерних компаній,
бюрократизацію всіх ланок влади, розповсюдження прагматичних на­
строїв серед молоді. Однак головним залишається переконання автора в
тому, що Росія переживає не стільки економічну й політичну, скільки
моральну кризу. Саме в етичному, філософсько-моральному аспекті змальо­
вані герої роману, показано життя кількох російських родин: Єпанчиних,
Іволгіних, Лебедєвих, Рогожиних.
Вепе. Як і в кожному з романів «великого п’ятикнижжя», Досто­
євський поєднує в «Ідіоті» аналіз соціальної ситуації в Росії, змалювання
персонажів з проблемою злочину, вважаючи, що саме він гранично оголює,
викриває приховані руйнівні сили, які діють у суспільстві. При цьому де­
тективний сюжет, не втрачаючи своєї гостроти й динамізму, по суті,
відходить на другий план, адже в дослідженні проблеми злочину основним
виявляється психологічний та етико-філософський зміст явищ і характе­
рів. Однак дія концентрується навколо «гарячих» кримінальних точок
сюжету: замах Рогожина на князя Мишкіна і вбивство Настасії Пили­
півни Рогожиним. —
Центральний герой роману, який є відображенням моралістичної ав­
торської концепції, - князь Лев Миколайович Мишкін. Він знаходиться
в епіцентрі всіх подій, що відбуваються в романі. Саме через стосунки з
ним розкриваються характери інших дійових осіб.
Свій ідеал моральної чистоти й духовної краси Достоєвський втілив в
образі нездорової людини. З перших же сторінок роману читач дізнається
про те, що Мишкін повертається до Росії з
далекої Швейцарії після чотирирічного ліку­
вання від тяжкого психічного захворюван­
ня. На хворобу героя натякає і назва твору.
Багатозначність назви допомагає уникнути
вузького її потрактування, глибше зрозу­
міти авторський задум і сутність образу го­
ловного героя. У заголовку роману містить­
ся ціла низка значень. Автору важливо було
наголосити на тому, що «ідіот» - не лише
нездорова, але й через цю обставину відді­
лена від суспільства, «окрема»,«поодинока»
людина, не така, як усі. Один із персонажів
говорить про князя: «Я не згоден, і навіть в
обуренні, коли вас - ну, там хтось, - нази­
вають ідіотом; ви надто розумні для такої
назви; але ви і настільки чудні, щоб не бу- і Глазунов. Ілюстрація
ти як усі лю ди...» Qqроману «Ідіот»

110. 6ЄПЄ’, «Чудність» князя підкреслюється й тим, що його часто нази­
вають «диваком», «смішним», «дурником». Філософський зміст образу
простежується вже в заголовку через зіставлення героя з юродивими,
яким у житіях, притчах, легендах відводилася роль ясновидців, пророків.
Достоєвський враховував і такі шановані в народі риси «дурників», як
лагідність, покірливість, незлобливість, близькість до Бога. Постійно
йдеться про «дитячість» Мишкіна, його наївність. Кожний з персонажів
роману бачить ці особливості характеру князя і по-своєму їх визначає.
Настасія Пилипівна називає Мишкіна «немовлям». Рогожин з грубуватою
простотою дорікає Гані, захиш;аючи князя; «Таку вівцю образив». —
І в біографії Мишкіна акцентовані моменти нетиповості, насамперед
сирітство, самотнє дитинство. Лев Миколайович Мишкін за походженням
дворянин, має князівський титул, але за способом життя є різночинцем і
саме так сприймається оточуючими. Він росіянин, але виховувався за
кордоном. Під час першого «петербурзького» візиту у вітальні Єпанчиних
Мишкін повідомляє про себе як про родича генерала, але відразу дивує
лакея своєю демократичністю, простотою, щиросердістю, не вимагаючи
чиношанування, не дотримуючись принципу станової ієрархічності.
У підготовчих матеріалах до роману тричі трапляється запис «Князь
Христос». І хоча риси персонажів творів Сервантеса, Пушкіна, Діккенса,
Гюго (як, до речі, й інших авторів) певною мірою втілені в особистості
князя Мишкіна, визначальною під час створення «ідеального героя» стала
орієнтація Достоєвського на євангельський образ Христа. Саме з таким
найвищим моральним взірцем зіставлена «позитивно прекрасна люди­
на» - князь Мишкін у романі «Ідіот».
Мишкін не просто «позитивно прекрасний» - він втілює духовну кра­
су й шляхетність в їхньому максимальному вияві. «Князю, ви благородні,
як ідеал! Що перед вами інші?» - говорить генерал Іволгін. Як «ідеаль­
ний» герой, Мишкін здатний на самопожертву й абсолютне зречення
власних егоїстичних прагнень. Він хоче віддати своє «я», усього себе «ціл­
ком всім і кожному неподільно й самовіддано». Не випадково персонажі
роману вирізняють князя зі свого середовища за «рівнем людяності».
«Прощавай, князю, в перший раз людину бачила!» - схвильовано гово­
рить Настасія Пилипівна. Мізантроп Іполит Терентьєв перед спробою
самогубства згадує саме про Мишкіна: «Я з Людиною прощусь».
ИїодробицІ. Бурхливо протестуючи проти смертної кари, Мишкін обстоює
право будь-якої людини, навіть злочинця, на життя. У цьому найповніше
розкривається дар всепрощення, яким наділений князь, його здатність до
співчуття й розуміння того, що вчинки людей не завжди піддаються
однозначному тлумаченню, адже нерідко можна проаналізувати лише
їхні зовнішні причини. Достоєвському важливо було наголосити, що
Мишкіну відкриті приховані стимули людської поведінки, що його
проникнення у внутрішній світ Іншого безмірно глибоке.
Мишкін як «всерозуміючий мудрець» і водночас як надзвичайно чут­
лива «дитина» відчуває те позитивне, що є в людині й чого вона іноді не
бачить у самій собі. Показовою є сцена скандалу в домі Іволгіних, коли
цілком несподівана реакція Мишкіна, ображеного Ганею, вразила всіх
присутніх: «О, як ви будете соромитися свого вчинку!» Князь жаліє люди-

111. ну, яка жорстоко зневажила його, припускаючи в неї і совісність, і почуття
стиду. Зворушливо ставиться головний герой і до тяжкохворого Іполита.
Князь знає, що молодий чоловік його недолюблює, однак відчуває і те, що
він як ніхто потребує розуміння й співчуття. Не звертаючи уваги на роздра­
тування й дошкульні зауваження Іполита, Мишкін продовжує його догля­
дати. У Рогожині князь бачить людину не лише несамовитої пристрасті, а й
хворобливої вразливості. Саме така «логіка» характерів дала авторові змогу
під час змалювання стосунків Мишкіна та Рогожина «послабити» ситуа­
цію суперництва й ввести мотив побратимства.
Кращі сторінки роману присвячені змалюванню історії драматичного
кохання Мишкіна і Настасії Пилипівни, Мишкіна й Аглаї. Пристрасній
любові Настасії Пилипівни й земній любові Аглаї протиставлене «бра­
терське» почуття князя, насамперед його милосердне ставлення до
жінки, розуміння любові як спасіння й жертовності. З Настасією Пили­
півною Мишкіна пов’язує «любов-жалість», з Аглаєю - «любов-захоп-
лення». —
У четвертій частині роману автор описує поразку гуманістичної
місії «всепрощення» й всесвітньої, загальної любові головного героя.
Безмежна, позбавлена будь-яких - станових, вікових, релігійних, пси­
хологічних - обмежень, любов Мишкіна до всіх і до кожного не прино­
сить спасіння від зла світу, не дає щастя. Гине від руки Рогожина Нас-
тасія Пилипівна: князь не врятував її, якоюсь мірою він сам став причи­
ною її загибелі. Буде засуджено до п’ятнадцятирічної каторги Рогожина.
Не примирившись з жорстокістю світу й несправедливістю долі, помирає
талановитий юнак Іполит. Драматичною і сумною є історія Аглаї, обману­
тої польським графом-емігрантом. Закінчує божевіллям князь Мишкін.
Утім, ці глибоко трагічні повороти долі героїв одного з найсвітліших тво­
рів російської класичної літератури X IX ст. не терплять прямолінійного
прочитання. І виникає запитання: чи й справді за всієї своєї катастрофіч­
ності й трагічності подвижницька діяльність Мишкіна, його «донкіхот­
ство», його «фантастична мрійливість» не мають сенсу?
На відміну від персонажів романів «Злочин і кара» (Раскольников),
«Біси» (Ставрогін), «Брати Карамазови» (Іван, Зосима), які виступають
героями-ідеологами, носіями певної філософської теорії і діють у дусі
свого «учення», князь Мишкін не стільки філософ, скільки діяч. Він
робить добро без «теоретичної підказки», природно й органічно. Ідея
«одиничного добра», яке, спрямоване від людини до людини, має охопи­
ти все суспільство, була дуже дорогою для Достоєвського. Світло цієї ідеї,
випромінюване Мишкіним, приваблює людей до особистості князя як до
недосяжного ідеалу.
ТїодробицІ. Всепрощення, здатність збагнути міру страждань будь-якої
людини, віра у світле начало особистості є тим реальним добром, яке
головний герой дарує людям. Під впливом всепрощаючої натури
Мишкіна змінюються, іноді навіть перероджуються особистості персо­
нажів роману. Так, після сварки з князем Ганя «раптом із рішучістю»
вибачається: «Князю, я зробив підло, простіть мене, голубчику». Варя
Іволгіна відзначає, що слова князя справили надзвичайний вплив на
Настасію Пилипівну: «Ви їй сказали, що їй соромно, і вона раптом вся
змінилася...». —

112. Дія привабливої сили таких натур, як головний герой роману «Ідіот»,
визначає моральне здоров’я людства. За Достоєвським, облагороджуючий
вплив істинної любові, доброти, шляхетності, морального максималізму,
всепрощення й духовного подвижництва - усього того, що можуть дати
особистості, подібні до князя Мишкіна, якраз і є доказом життєвості типу
«позитивно прекрасної людини» і необхідності Гі для нормального роз­
витку суспільства.
Достоєвський писав про те, що в його романі, «крім героя, є й героїня,
а значить два героїв. Образ Настасії Пилипівни - один із найкращих
жіночих образів у творчості письменника. Він має цілком самостійне зна­
чення і може вважатися другим центром роману. Однак без зіставлення з
комплексом ідей, що оточують образ князя Мишкіна, повне розуміння
характеру героїні неможливе.
На перший погляд здається, що герой і
героїня змальовані виключно як контраст­
ні особистості: християнській покірливості
князя, його світлій янгольській натурі про­
тиставляється буйний норов, жагуча згубна
сила характеру Настасії Пилипівни. Однак
внутрішній зв’язок міцно поєднує два цент­
ральних образи й робить героя і героїню
духовними супутниками, розкриваючи не
стільки контрастність, скільки спорідне­
ність їхніх натур. Помічено, що Настасія
Пилипівна з’являється тільки в тих епізодах
роману, в яких діє (або є незримо присутнім
у розмовах) князь.
Настасія Пилипівна - «надзвичайної
краси жінка», але водночас і «скривджене
серце». Цей образ побудований за принципом
створення таємниці, що передбачає послі­
довне її розгадування в подальшому. Ще до
того як героїня стає безпосередньою учас­
ницею дії роману, Мишкін дізнається про її
життя з розмови купця Рогожина й чинов­
ника Лебедєва: рано осиротівши, Настасія
Пилипівна виховувалася в домі багатого
поміщика Тоцького, а коли дівчині виповнилося шістнадцять, «бла­
годійник» зробив її своєю коханкою.
Маючи намір покинути Настасію Пилипівну заради вигідного шлюбу,
Тоцький фактично «торгує» нею, пропонуючи «пристойний» шлюб із
Ганею Іволгіним. Оточення категорично засуджує героїню. Сама вона
глибоко переживає своє вимушене «падіння» і відчайдушно, навіть за­
розуміло мститься за скривдження, відкидаючи фальшиві цінності й
фальшиві стосунки.
Внутрішню драму, таємницю особистості Настасії Пилипівни осягає
духовно близька їй людина - князь Мишкін. Любов князя до героїні є на­
самперед розумінням і всепрощенням. Вразлива душа, змучене серце
Настасії Пилипівни відкриваються Мишкіну ще до зустрічі, коли у віталь­
ні Єпанчиних він випадково бачить її портрет: «Дивовижне обличчя! -
І. Глазунов. Ілюстрація
до роману «Ідіот»

113. відповів князь, - і я впевнений, що доля її не із звичайних. Обличчя веселе,
але ж вона дуже страждала, чи не так? Про це очі говорять...» Князь не­
одноразово звертається до цього портрета. Його приваблює не лише
рідкісна, надзвичайна краса жінки, а й трагічна глибина її духовного
складу, риси благородства, внутрішньої гідності в очах і виразі обличчя -
те, чого не бачать чужі, далекі від неї за світовідчуттям генеральша Єпан-
чина й інші члени багатої родини.
Князь Мишкін сприймає світлий бік особистості Настасії Пилипівни,
її святість, тимчасом як у взаєминах з Рогожиним, Ганею Іволгіним,
Аглаєю розкривається демонічна й разом з тим трагедійна природа ха­
рактеру героїні, її фатальна приреченість. Найбільшу символічну змі­
стовність у романі має мотив духовної спорідненості «християнського
мученика» й «блудниці» - князя Мишкіна і Настасії Пилипівни, спільний
трагічний кінець їхнього земного існування. Близькість двох незвичайних,
«окремих» людей, співвіднесеність двох непересічних, украй складних
внутрішніх світів, співзвучність доль є важливим засобом розкриття тієї
грандіозної філософської концепції, яка пов’язана зі створенням образу
ідеальної, «позитивно прекрасної людини».
ben t. Образ Настасії Пилипівни змальований Достоєвським в ас­
пекті мотиву зневаженої краси. У романі порушується питання про зна­
чення й роль краси в житті суспільства. Сьогодні нерідко згадують вислів
Достоєвського про красу, якою буде врятований світ. Аби зрозуміти його,
варто взяти до уваги такий ш;оденниковий запис письменника: «Світ
красою спасеться. Два взірці краси». Питання про можливість врятування
світу через красу звучить і в тексті роману, у словах Іполита Терентьєва,
звернених до князя Мишкіна: «Правда, князю, що ви якось говорили, що
світ врятує “ краса” ? Панове... князь стверджує, що світ врятує краса!
А я стверджую, що в нього через те такі грайливі думки, що він тепер
закоханий. Панове, князь закоханий; нещодавно, як тільки він увійшов,
я в цьому переконався. Не шарійтеся, князю, мені вас жаль стане. Яка
краса врятує світ? Мені це Коля переказав... Ви щирий християнин?
Коля говорить, ви самі себе називаєте християнином». Чому слова «кра­
са» і «християнин» поставлені поряд? У художньому світі твору все є
важливим, отже, для автора істотним є зв’язок між поняттями «краса»
й «християнство». Причому йдеться не лише про красу фізичну, зовнішню,
хоча й така краса - «сила», з такою красою «можна світ перевернути»
(слова Аглаї про Настасію Пилипівну), - усім змістом роману автор гово­
рить про те, ш;о світ врятує той «взірець краси», який є втіленням виш;ої
гармонії, божественного поривання духу. —
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
І рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Втіленням ідеалу особистості в романі «Ідіот» є.
A. ...Рогожин.
Б. ...Мишкін.
B. ...Настасія Пилипівна.

114. k “
2. Укажіть нетипові моменти біографії князя Мишкіна. /
3. Розкрийте багатозначність назви роману «Ідіот».
II рівень
1. Як зображується соціальна дійсність у романі Ф. Достоєвсько-
го «Ідіот»?
2. Як у сюжеті цього твору використовуються детективні еле­
менти?
3. На який «вічний образ» переважно зорієнтований образ князя
Мишкіна?
III рівень
1. Як у романі «Ідіот» розробляється тема кохання?
2. У чому виявляється найвища людяність князя Мишкіна?
3. Що надає глибокого трагізму образу Настасії Пилипівни? Ви­
значте засадничі риси характеру цієї героїні.
IV рівень
1. Чим відрізняється князь Мишкін від типових «героїв-ідеологів»,
що є центральними персонажами інших вершинних романів Дос-
тоєвського?
2. Розкрийте зв’язок між образами князя Мишкіна та Настасії
Пилипівни.
3. Які принципи християнської етики утверджує письменник у
романі «Ідіот»?

115. 7 іЦо далі ру?(аешся & на­
прямку самовдосконалення,
то більш багииі у себе не­
доліки, і прабду гобориб
Сократ про те, що найби-
щиМ ступенем досконалості
людини е ^нання пюго, що
бона нігого не ^нае.
yLi
Лев М иколайович Толстой
російський прозаїк X IX ст., публіцист,
педагог, автор філософсько-практично-
го вчення, відомого під назвою «толстов-
ство». Його творчість, сповнена пафо­
сом проповіді моральних прийципів
життя й духовного самовдосконалення,
ознаменувала новий етап у розвитку
реалізму. Ш ирота моральної, суспіль­
ної та філософської проблематики
поєдналася у творчості цього письмен­
ника з глибоким психологічним
аналізом, спрямованим на
відтворення складної
«діалектики» людської душ і./

116. ПРОПОВІДНИК ДУХОВНОГО САМОВДОСКОНАЛЕННЯ
Л. Толстой - автор всесвітньовідомих творів, які порушують гострі мо­
ральні проблеми. У повістях, романах, релігійно-філософських тракта­
тах, «народних оповіданнях», драмах - в усьому, що вийшло з-під пера
видатного письменника-мислителя, переважає пафос духовних шукань.
Уже за життя Толстого мільйони людей у багатьох країнах світу ви­
знали його своїм духовним учителем. Філософсько-практичне вчення
письменника - «толстовство», незважаючи на неоднозначність оцінок,
знайшло прихильників серед представників різних поколінь, професій,
віросповідань, національностей. Філософія «відходу від злих справ», ідеали
«ненасилля», «всепрощення» забезпечили Толстому і його вченню якнай­
ширшу популярність, але неоціненний внесок російського письменника
до скарбниці світової літератури визначається насамперед непереверше-
ним естетичним рівнем його художніх творів, які знаменували новий етап
у художньому розвитку людства.
«Коли в літературі є Толстой, легко і приємно бути літератором...
Толстой стоїть міцно, авторитет у нього величезний», - писав А. Чехов.
« Часто спадає на думку: все нічого, все ще просто і не страшно порівняно,
доки живий Лев Миколайович Толстой. Адже геній одним буттям своім не­
мовби вказує, що є якісь тверді підвалини: наче на плечах своїх тримає і
радістю своєю поїть і живить всю країну і свій народ», - зазначав О. Блок.
Творчим завоюванням видатного російського письменника стали нові
способи змалювання внутрішнього світу людини. Метод психологічного
аналізу - «діалектика душі» - демонструє новаторську сутність реалізму
Толстого. У жодного з його попередників і сучасників у Росії і на Заході
ідея становлення, розвитку, руху, постійної еволюції особистості не набула
такого повного художнього втілення. Про «шекспірівський» психологізм
російського генія із захопленням відгукувався Г. Флобер.
Титанічну постать Толстого-художника вважали орієнтиром у своєму
творчому житті російські й українські письменники: А. Чехов, В. Коро-
ленко, Максим Горький, О. Купрін, М. Шолохов, І. Франко, Панас Мир­
ний, О. Кобилянська, М. Коцюбинський. Традиції Толстого успадкували
Гарді, Голсуорсі, Г. і Т. Манни, Прус, Ожешко, Сенкевич, Роллан, Драй-
зер, Т. Вулф, Фолкнер. Філософські й етичні ідеї Толстого надихали ве­
ликого діяча Індії Махатму Ганді. Французький прозаїк Ф. Моріак, пору­
шуючи проблему засвоєння творчого досвіду письменників-класиків, пи­
сав про недосяжний художній рівень толстовських творів, якого, на його
думку, світова література X X ст. не змогла перевершити: «Перечитуючи
“Війну і мир”, я відчуваю, що переді мною не пройдений нами етап, а
втрачений нами секрет».
ВІХИ життя, віхи творчості
у пошуках сенсу буття
Л. Толстой народився 28 серпня (9 вересня) 1828 р. у маєтку Ясна По­
ляна, що неподалік від Москви. За походженням він належав до родової
російської аристократії. Серед предків Толстого - князі Волконські, Тру-
бецькі, Одоєвські, Голіцини. Генеалогічна гілка роду Толстих пов’язана

117. з родинами Пушкіна й Тургенєва. Майбутній письменник рано осиротів:
у два роки втратив матір, а в дев’ять років - батька. Узявши на себе турбо­
ти про хлопчика, трьох його братів і сестру, тітка Т. Єргольська виховала
дітей у традиціях сімейної любові, дружби й поваги.
1844 p., вирішивши стати дипломатом, Толстой вступає до Казансько­
го університету на східне відділення, потім переходить на юридичний
факультет. Невдовзі, незадоволений казенною системою викладання,
він залишає університет і продовжує освіту самостійно, розширюючи
знання в галузі літератури, історії, географії, музики, живопису, філо­
софії, економіки, педагогіки. Згодом сучасники визнають Льва Мико­
лайовича одним із найерудованіших людей своєї епохи.
Перший надрукований твір Толстого - повість «Дитинство» (1852) -
приніс авторові заслужений успіх. Потім було опубліковано «Отроцтво»
(1854) і «Юність» (1857), які увійшли до знаменитої автобіографічної
трилогії.
ОХодробицІ, Розповідь про життя головного героя трилогії Ніколеньки
Іртеньєва, десятилітнього хлопчика, а потім юнака, представлено як
історію «становлення душ і», самовиховання й самовдосконалення; по­
ступового змужніння характеру на ранніх етапах життя, ш;о визначають
долю людини і, за Толстим, є не лише найсвітлішим, найодухотворе-
нішим і найш;асливішим, а й найважливішим періодом людського буття,
його основою. —
Ще до створення першої частини трилогії, 1851 p.. Лев Миколайович
покинув родовий маєток Ясна Поляна й за порадою брата вирушив на
Кавказ, де вступив на військову службу, в артилерію. Ці роки залишили
помітний слід у його житті й творчій біографії. Кавказькі враження -
воєнні сутички, знайомство з життям і фольклором народів Кавказу —
багатоголосою луною відбилися у творчості Толстого. Другим «півден­
ним» періодом життя письменника стала участь у Кримській війні
(1853-1856). Толстой був учасником Севастопольської оборони, воював на
найнебезпечнішій ділянці фронту - четвертому бастіоні. За відвагу його
було нагороджено орденом Анни четвертого ступеня і двома медалями.
До творів, написаних у цей період, належать нариси «Набіг», «Рубання
лісу», «Севастопольські оповідання» (1855-1856). Особистість, людина
розкриваються в них уже не в буденних життєвих ситуаціях, а в екстре­
мальних воєнних умовах. Моральний кут зору в розмові про хоробрість,
патріотизм, звитягу, аналіз психології і поведінки людини на війні ви­
значили специфіку й неповторний характер «воєнної» прози Толстого.
У змалюванні трагізму війни письменник досягнув вершин реалістичного
опису.
У своїй палкій статті-рецензії, присвяченій «Дитинству», «Отроцтву»
й «воєнним» оповіданням Толстого, М. Чернишевський виділив дві ви­
значальні риси творчої манери письменника: «чистоту морального по­
чуття» та майстерність психологічного аналізу - уміння митця передава­
ти найтонші нюанси переживань, змальовувати перехід одного почуття в
інше, засобами художнього слова «відтворювати» перебіг психічного
процесу. Такий метод психологічного аналізу, ш;о сформувався вже в
ранній творчості письменника, критик назвав «діалектикою душі».

118. Тоді ж, у 50-60-х роках XIX ст., складається художньо-етична система
Толстого, що еволюціонуватиме в наступні періоди його творчості. Хоча
й не позбавлена внутрішніх суперечностей, система поглядів митця
відзначалася послідовністю й оригінальністю. Впадає в очі наявність у
ній постійного центру тяжіння всіх філософських, естетичних, етичних
роздумів автора. Цей центр - ідея духовного зростання людської особис­
тості, морального вдосконалення окремої людини й суспільства в цілому.
Слово «самовдосконалення» можна вважати своєрідним етичним девізом
як самого письменника, так і головних героїв його творів.
Зерном, з якого виріс комплекс етичних, соціальних, естетич­
них уявлень Л. Толстого, було філософське питання про «чесноти», розду­
ми про природу таких людських властивостей, як чесність, правдивість,
хоробрість, героїзм, доброта, щирість, відвертість, та про їхні антиподи -
брехню, фальш, боягузтво, егоїзм, неробство, марнославство. Учення про
«чесноти» одне з найдавніших. Воно простежується у філософії античних
авторів Арістотеля, Платона, Епіктета, Сенеки, Марка Аврелія, у світо­
глядних системах французьких мислителів Паскаля, Монтеня, просвіти­
телів Дідро, Руссо, Вольтера, у східній філософії Лао Цзи й Конфуція.
Протягом усього свого життя Толстой вивчав творчу спадщину названих
(і багатьох інших) представників світової філософської думки, які стали
постійними супутниками його духовної біографії. —
Ідейні шукання письменника набули реального втілення в його педа­
гогічній діяльності. У Ясній Поляні й навколишніх селах Толстой
відкриває понад двадцять шкіл, учителює, видає педагогічний часопис
«Ясна Поляна», виконує обов’язки мирового посередника. Саме в ці кри­
зові для Росії роки Лев Миколайович багато розмірковує над питаннями
соціальної перебудови Росії, створює проект передання поміщицької
землі селянам і робить спроби здійснити цей план у власному маєтку, але
зазнає невдачі.
Сім’я Толстих
у Ясній Поляні.
1884 р.

119. Етапною у творчому плані для Толстого стала повість «Козаки» (1863).
Основним змістом цього твору є переосмислення життєвих орієнтирів мо­
лодим аристократом Дмитром Оленіним, який у пошуках сенсу життя
вирушає до далекої козачої станиці.
Протягом 1863-1869 pp. Толстой створює роман «Війна і мир», визнаний
найвидатнішим твором в історії російської і світової літератури XIX ст.
У зв’язку з виходом у Парижі перекладу цього роману І. Тургенев писав
редактору однієї з французьких газет: «Ц е великий твір великого письмен­
ника, і це - справжня Росія». Історія «справжньої Росії» увійшла у
творчість Толстого ще задовго до того, як був написаний перший рядок
геніального твору. Вже у «воєнних» оповіданнях, у повісті «Козаки»
відчутне прагнення письменника створити широку панорамну картину
народного життя. Однак саме у «Війні і мирі» образ цілої країни, нації
постав у монументальній величі й повноті, правда окремо взятої людини
з її роздумами про долю держави, про хід історії, про минуле, теперішнє
й майбутнє країни злилася з правдою народного світосприйняття. «Щоб
твір був добрий, треба любити в ньому головну, основну думку... У “Війні
і мирі” я любив думку народну, внаслідок війни 12-гороку...» - такі слова
Л. Толстого записала в щоденнику його дружина.
На відміну від «Війни і миру» роман «Анна Кареніна», написаний
протягом 1873-1877 pp., звернений до сучасності. Розвиток подій у цьому
творі сконцентровано навколо проблеми сімейних стосунків, любові та
шлюбу, їхнього кризового стану в перехідну епоху російської історії.
Наприкінці 70-х - на початку 80-х років у духовному розвитку Л. Тол­
стого стався злам, який відбився в оповіданнях-притчах для народу
(«Чим люди ж иві?», «Чи багато людині землі треба?»), у викривальній
тенденції п’єс («Влада темряви», 1887; «Плоди освіти», 1891) та інших
творах.
Тіодробщ и Суть змін у своєму світогляді Толстой пояснив у низці
публіцистичних статей, релігійно-філософських трактатів: «Сповідь»
(1879-1882), «В чому моя віра?» (1884), «Так що ж нам робити?» (1886).
«Зі мною відбувся переворот, який давно готувався в мені... Життя на­
шого кола - багатих, учених, - не тільки обридло мені, але втратило
всякий сенс... Я зрікся життя нашого кола» , - писав митець. Перейшовши
на позиції найбіднішого селянства, він висунув релігійно-етичне учення
«очищеного» від викривлень християнства, свою програму оновлення
особистості й суспільства на ґрунті теорії «непротивлення злу насиль­
ством», філософії «опрощення», яка пропонувала людині задовольнятися
необхідним, жити лише своєю працею, виявляти милосердя й любов до
ближнього, бути ближче до природи, землі, селянського побуту. Намага­
ючись підтвердити життєвість свого вчення власним прикладом, письмен­
ник господарював у Ясній Поляні, орав землю, косив траву, мурував
печі, рубав дрова. Дещо міфологізований образ Толстого-трударя втілений
на картині І. Рєпіна «Толстой на ниві», яка демонструвалася на XVI Пере­
сувній виставці 1888 р. і набула величезної популярності серед прихиль­
ників таланту письменника.
Останні роки життя Л. Толстого —це титанічна робота духу, невтомні
пошуки нових форм у мистецтві, активна публіцистична й громадська
діяльність. Центральним твором «пізнього» періоду творчості письмен-
■-л "#

120. ника став роман «Воскресіння» (1899). Євангельське «воскресіння»
розкриває сутність авторської концепції «оновлення» не лише окремої
людини, а й усього народу, всієї країни та, зрештою, усього світу на
ґрунті соціальної справедливості й християнської моральності.
Життєвий епізод, який було покладено в основу романного сюжету, автор
почерпнув із судової хроніки.
іПодробіЩІ^ Початку твору, першим його фразам, за якими, мов за камер­
тоном, настроюється весь твір, Толстой надавав особливого значення. Ро­
ман розпочинається картиною весни - явища, яке ш;орічно повторюється
і завжди є новим у кругооберті життя. Так в оповідь входить тема «во­
скресіння», «оновлення». Рядки про природу, щ;о прокидається після
довгого зимового сну, звучать прелюдією до розповіді про воскресіння
людської особистості. Однак цей чудовий весняний пейзаж, сповнений
відчуттям пробудження й потягу всього живого до світла і сонця, різко
контрастує із зображенням людських дій, ш;о суперечать законам приро­
ди: люди калічать, спотворюють землю, димлять кам’яним вугіллям і
нафтою, виганяють з міст тварин і птахів. —
Один із шедеврів толстовської прози, улюблений твір самого автора,
повість «Хаджи-Мурат» (1904) було створено значною мірою під впливом
кавказьких вражень. Головний герой повісті - Хаджи-Мурат - історична
особа, зтчасник релігійно-національного руху «газават», права рука ва­
тажка горців Шаміля. Зміст твору - це трагічна історія Хаджи-Мурата,
який мріяв про особисту свободу й свободу для свого народу.
У стані душевної тривоги, розгубленості, розладу з оточенням Толстой
на вісімдесят третьому році життя залишає Ясну Поляну. Письменник
мав намір їхати на південь, потім, ймовірно, за кордон. Застудившись
дорогою, він помер на станції Астапово 7 (20) листопада 1910 р.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
I рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Творчість Л. Толстого належить до...
A. ...романтизму.
Б. ...реалізму.
B. ...класицизму.
2. Укажіть неправильне продовження твердження.
Перу Л. Толстого належить роман...
A. ...«Війна і мир».
Б. ...«Анна Кареніна».
B. ...«Ідіот».
Г. ...«Воскресіння».
3. Назвіть найвідоміші твори Л. Толстого.
II рівень
1. Укажіть неправильне продовження твердження.
Ясна Поляна -ц е ...
А родовий маєток Л. Толстого, який згодом став важливим осе­
редком його різнопланової діяльності.
Б. ...селище, зображене в романі «Анна Кареніна».
В. ...селище, у якому збиралися прихильники «толстовства».

121. ш т Г. ...селище, у якому Л. Толстой займався селянською працею.
2. Укажіть неправильне продовження твердження.
«Толстовство» - це...
A. ...філософсько-практичне вчення, розроблене Л. Толстим, яке
спирається на християнські принципи «ненасилля», «всепро­
щення», любові до ближнього та ідеал «природного», вільного від
світських умовностей життя.
Б. ...культурний рух, який об’єднав численних прихильників
вчення Толстого й спонукав їх до спроб втілення проповідуваних
письменником ідей у життя.
в — сукупність художніх принципів і прийомів поетики Л. Толс­
того.
3. Укажіть неправильне продовження твердження.
Повість «Дитинство» - це...
А перший надрукований твір Л. Толстого.
Б. ...перша частина роману «Війна і мир».
B. ...твір, в якому Л. Толстой розповідає про власне дитинство.
Г. ...перший твір автобіографічної трилогії Л. Толстого.
III рівень
1. Поясніть сутність духовного «перевороту», пережитого Л. Тол­
стим на зламі 1870-1880-х років. Як цей переворот позначився на
подальшій творчості письменника?
2. Які теми розробляв у своїй художній прозі Л. Толстой?
3. У чому полягала сутність пропагованої письменником філософії
«прощення»?
IV рівень
1. Яка ідея стала основою філософії Л. Толстого? Як ця ідея ре­
алізувалася в житті й творчості письменника?
2. А. Чехов стверджував, що Л. Толстой був так само філософом у
художній творчості, як і художником у філософії. Прокоментуй­
те цю думку. Доведіть конкретними фактами з життя й творчості
письменника, що він був не лише митцем, а й мислителем.
3. Розкрийте зміст поняття «діалектики душі», проілюструйте
його на конкретних прикладах з толстовських творів.
Теми проектів, призначених для мультимедійної презен­
тацій «Л. Толстой у Ясній Поляні»; «Л. Толстой як педагог»;
«“Війна і мир" Л. Толстого у кінематографічній інтерпретації
C. Бондарчука»; «Л. Толстой очима сучасників (малярські порт­
рети письменника та літературні спогади про нього)».
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Назвіть складові автобіографічної трилогії Л. Толстого. Роз­
крийте зв’язок між творчим інтересом письменника до ранньої
пори власного життя та його філософією.
2. Як у прозі Л. Толстого відобразився досвід, набутий ним під час
військової служби?
3. Чим, на вашу думку, психологізм Толстого відрізняється від
психологізму Достоєвського? Який із цих варіантів психологізму
вам ближче? Чому?
Теми рефератів: «Філософсько-релігійне вчення Л. Толстого»;
«Філософсько-релігійні трактати Л. Толстого 1880-хроків».

122. Відкрита книга Г
РОМАН «АННА КАРЕНІНА»
Без роману «Анна Кареніна» неможливо уявити світову соціально-
психологічну прозу другої половини XIX ст. «Я вважаю цей твір вельми
високим і просто немовби таким, що робить епоху в романі», - наголо­
шував М. Лесков, відзначаючи новаторську сутність твору, який проклав
нові шляхи в мистецтві слова й у розвитку романістики.
Тематика і жанр твору
Толстой мав намір написати історичну повість про часи Петра І, але до­
сить несподівано облишив цей задум і звернувся до проблем сучасності.
Криза сімейних відносин, характерна для Росії 1860-1870-х років,
сприймалася як один з найочевидніших симптомів морального занепаду,
зневіри й знак неминучих змін у моральному, економічному та суспільно­
му житті країни. Саме в цей період у російській літературі з’являються
повісті й романи, в яких так чи інакше йдеться про розпад усталених сімей­
них зв’язків. Драматичне відлуння у потрактуванні цієї проблеми відчу­
вається в «Урвищі» Гончарова, «Панах Головльових» Салтикова-Щедріна,
«Підлітку», «Братах Карамазових» Достоєвського.
!^(рій бети. Крім загальної причини, звернутися до цієї теми Толстого
спонукали й власні, глибоко особисті й творчі, міркування, ш;о входили
до кола типових для нього етико-філософських роздумів про «належне»
й «суще». Вдумливе читання «Думок» Паскаля, «Досвідів» Монтеня,
«Характерів» Лабрюйєра привело письменника до полеміки про «пристра­
сті тіла», їхню егоїстичну сутність та альтруїстичні «пристрасті душі».
Толстой писав: «Прагнення душі - добро інших», і тому ці прагнення не­
суть в собі виправдання. Тема родинного життя завжди привертала увагу
митця, переконаного в тому, що сім’я раніше за інші суспільні інститути
реагує на настрої епохи і яскравіше їх втілює, оскільки є найприродні-
шою формою об’єднання людей і водночас найорганічнішим середовищем
для вияву «пристрастей» і характерів. —
В «Анні Кареніній» змальовано різні варіанти сімейних стосунків,
переважно кризових. «Усі щасливі сім’ї схожі одна на бдну, кожна не­
щаслива сім’я є нещасною по-своєму» - початок роману, перша фраза
першого тому (у творі їх вісім), яка потім «оживає» в численних сюжетних
ситуаціях. У романі зображено сімейну драму Анни Кареніної та її чо­
ловіка, сановного чиновника Олексія Олександровича; складні взаємини
Анни з молодим графом Вронським; родину Облонських, що фактично
розпалася, хоча зовні й була збережена; життя деградуючих сімейств
вищого світу. Щасливими можна назвати подружжя Кіті та Левіна, про­
те спокою й умиротворення немає і в цій сім’ї. До речі, про ідеальний

123. взірець - благополучну селянську родину Парменових - у творі сказано
вкрай стисло. За словами сучасного дослідника, «Анна Кареніна» - це ро­
ман про «всесвітнє розлучення», загальний розпад особистих і суспільних
зв’язків.
Утім, обмежувати проблематику роману змалюванням кризових ро­
динних обставин аж ніяк не варто. Твір Толстого вражає широтою
соціального й культурного тла, великою кількістю тонких філософських
умовиводів. «Роман широкого вільного пбдиху», яким, за визначенням
автора, є «Анна Кареніна», орієнтований на енциклопедичне охоплення
різних явиш;: соціальних, релігійних, моральних.
^Подробиці. На відміну від «Війни і миру», в «Анні Кареніній» немає пе­
реломних для нації подій, відсутні образи історичних осіб, але жива
дійсність - повсякденна й прозаїчна - відображена письменником під зна­
ком історії. Історичне життя Росії 70-х років X IX ст. вторгається в долю
героїв, прозирає в численних розмовах, роздумах персонажів, у бесідах
Костянтина Левіна з братом Миколою, селянами, предводителем дворян­
ства. Духовний рівень цього історичного періоду представлено в романі
Толстого надзвичайно повно. Тут сперечаються з приводу філософії Канта,
Гегеля, Шопенгауера, говорять про музику Вагнера та історичну школу в
живописі, згадують Тинторетто, Рафаеля й Мікеланджело, звертаються
до імен Платона, Шекспіра, Гете, висловлюють думки ш;одо наукових
відкриттів Дарвіна, Сеченова, розмірковують про французький експери­
ментальний роман Золя. _
Своєрідними прикметами часу в романі виступають і реалії дійсності:
голод у Поволжі, війна в Сербії, бурхливе будування залізниць, укладан­
ня концесій, руйнування селянської громади, релігійний скептицизм, а в
моральному плані те, ш;о Толстой назвав «втратою краси» в житті, втратою
орієнтира в питаннях «добра» і «зла». А. Чехов зазначив, щ;о в романі
Толстого хоча й не вирішено жодного питання (оскільки це і не входить
до завдань художника), але (і це головне), «усі питання порушені» і поруше­
ні «правильно». У цьому розумінні «Анну Кареніну» можна розглядати
як соціально-психологічний, «суспільний» (за термінологією Салтикова-
Щедріна) роман, який принципово відрізняється від «любовно-сімейного»
роману в його західноєвропейському варіанті.
Отже, обмежувати зміст твору темою розриву Анни з родиною, її
трагічним коханням і самогубством неправомірно, але не можна обмину­
ти й того факту, що роман названо ім’ям героїні. Це свідчить про певну
поетику сюжетотворення, де всі лінії оповіді стягнуті до єдиного центру -
образу головної дійової особи, через яку найбільшою мірою розкривається
авторська ідея.
Образ Анни Кареніної
Анна Кареніна - нова постать у творчості Л. Толстого. У жодному з
жіночих образів, створених письменником, трагедія особистості не вира­
жена так потужно. Подібно до героїв і героїнь Достоєвського, Анна «пе­
реступає» через загальноприйняту норму, кидає виклик умовностям,
фальшивим цінностям і водночас стає «ж ертвою» як згубного для неї
середовиш;а, так і власної «натури».

124. М. Врубель.
Побачення Анни з сином
Представляючи героїв роману, Толстой
зазвичай не дає розгорнутого опису їхньої
зовнішності і вважає своїм завданням акцен­
тувати зв’язок «зовнішнього» й «внутріш­
нього». Зовнішня краса Анни невід’ємна
від Гі внутрішньої чарівності. У лаконічному
портреті наявні означення, що ніби «розшиф­
ровують» психологічний і навіть етичний
зміст тієї чи іншої риси зовнішності героїні:
скромна грація, «у виразі миловидного об­
личчя... щось особливо лагідне й ніжне»,
«блискучі, такі, що здавалися темними від
густих вій, сірі очі» дивилися «дружелюбно,
уважно». У характері Анни підкреслюєть­
ся передусім повнота життєвідчування,
пристрасність, гостра жага життя, потяг
до чистоти людських стосунків і щирості
почуття, що, за Толстим, є свідченням об­
дарованості й значущості особистості. Ме­
тафоричний символ «вогонь життя» стає
визначальним у зображенні Анни й великою мірою пояснює її вчинки.
Упродовж усього роману мотиви світла, блиску, вогню виступають як
засіб розкриття непересічної особистості головної героїні. Анну вирізня­
ють високі інтелектуальні потреби, інтерес до музики, живопису, театру,
їй притаманний потяг до пізнання. Героїня схильна до усамітнення, вона
«дуже багато займалася читанням - і романів, і серйозних книг...»; на­
решті, вона має літературний хист (пише книжку для дітей).
При цьому стрижнем характеру Анни Кареніної є чесність, відвертість,
щирість і навіть певною мірою безкомпромісність, викликана категорич­
ним неприйняттям філософії фальші й лицемірства. Саме тому героїню
зневажають представники вищого світу, члени гуртка «партії крокету»
Бетсі Тверської, які живуть за законами подвійної моралі й не підніма­
ються вище рівня банальних світських турбот і розваг. Аристократична
верхівка не може пробачити Анні порушення «правил пристойності» і
тієї відкритості й рішучості, з якою вона розриває узи шлюбу «не з любові»,
не приховуючи своїх почуттів до Вронського.
Як автор «сімейно-суспільного роману», Толстой аналізує не лише
соціальні, зумовлені історичними обставинами, а й психологічні чинни­
ки, які зруйнували і другу сім’ю Анни. Історія розвитку взаємин Анни й
Вронського, «блискучого офіцера» з родини спадкових дворян, людини
освіченої, але налаштованої брати від життя насамперед приємне й не
поступатися ним навіть заради любові, представлена в романі від моменту
зародження любовного почуття до його розпаду.
Змалювання життя Анни й Вронського в Москві, Петербурзі, Воздви-
женському, облаштування спільного дому, подорожі Італією, відвідин
майстерні художника Михайлова овіяне атмосферою закоханості, по­
езією натхнення, розквіту почуттів. І водночас розділи роману, в яких
ідеться про щасливе й благополучне життя закоханих, сповнені справ­
жньої шекспірівської трагедійності.
Для Анни весь світ зосередився в одній точці - любові. «Моя любов
стає все пристраснішою і себелюбнішою» , «у мене все в ньому одному» , -

125. о. Самохвалов. Ілюстрація
до роману «Анна Кареніна»
думає вона про Вронського. Тимчасом для
молодого графа щире, сильне почуття до
Анни є лише одним з епізодів життя,
котрий він оцінює як «піщинку з тієї гори
щастя, на яку... очікував». Маючи на меті
показати передбачуваність, визначеність
трагічного фіналу їхніх стосунків, Толстой
ще до епізоду знайомства з Анною розкри­
ває сутність Вронського через подвійну
характеристику - з погляду його матері і з
точки зору «об’єктивного» автора. «Голос»
матері злегка забарвлений авторською
іронією: «Вронський задовольняв всі поба­
жання матері. Дуже багатий, розумний,
знатний, на шляху блискучої воєнно-при-
дворної кар’єри і чарівна людина. Не можна
було нічого кращого бажати». «Голос» від­
стороненого оповідача звучить саркастично:
«Одруження для нього ніколи не здавалося
можливістю. Він не тільки не любив под­
ружнього життя, але в сім’ї, і особливо в чоловікові, за тією загальною
думкою холостяцького світу, в якому він жив, він уявляв собі дещо чуже,
вороже, а більш за все - смішне».
У стосунках з коханим «головною турботою» Анни була вона сама -
«наскільки вона дорога Вронському, наскільки вона може замінити йому
все, що він залишив. Вронський цінував це бажання, яке зробилося єди­
ною метою її життя, бажання не тільки подобатися, а й служити йому,
але водночас і гнітився тими любовними тенетами, якими вона намага­
лася обплутати його». Розірвавши пута шлюбу з розрахунку, Анна
повстає проти задушливого світу удаваності й фальші, почуття кохання
пробуджує найкращі риси її натури, але водночас виявляє «егоїзм при­
страсті», який призводить до відчуження у взаєминах з Вронським, а
відтак - до розриву й трагедії.
Як тонкий психолог, Толстой показав, що трагізм становища героїні
спричинений також наругою над її материнськими почуттями й загост­
рюється тяжкими роздумами про долю восьмирічного сина, якого вона
змушена була залишити в домі чоловіка. «Без сина не може бути для мене
життя навіть із тим, кого я люблю», - думає Анна.
^^(pUl Вепе. з образом Анни Кареніної пов’язані надзвичайно важливі мо-
рально-філософські проблеми, які пронизують усю творчість Толстого.
у романі в нерозривній єдності співіснують питання про право особис­
тості на свободу почуття й свободу самовизначення та питання про
відповідальність людини за свої вчинки. Почуття провини й «потриво­
женого сумління», що переживає Анна, будучи за своєю природою люди­
ною шляхетних міркувань і намірів, пояснюються саме неможливістю
знайти моральну опору в оточуючому середовищі під час пошуку
відповіді на ці питання. Чи можна збудувати щастя на нещасті інших?
Як повинна чинити людина в ситуації вибору між здійсненням власних

126. (нерідко егоїстичних, але часом і цілком гідних) намірів і дотриманням
високих законів моралі, вироблених людською цивілізацією? Хто винен
у тій драмі, учасниками якої стали Анна Кареніна, Гі діти, Олексій Олексан­
дрович Каренін, Вронський, котрий, переживши крах кохання і самогуб­
ство Анни, рветься «під кулі», на війну в Сербії? Текст роману «опираєть­
ся» виведенню з нього однозначних відповідей. У творі Толстого кожний
герой є носієм своєї правди, яка вступає в діалог з правдою інших.
Каренін: чи має машина живу душу?
Особливістю роману «Анна Кареніна» є те, що автор у ньому виступає
водночас і як прокурор, і як адвокат своїх героїв. Характерним у цьому
плані є не лише образ Анни, а й образ Кареніна. Серед головних героїв
твору чиновник високого рангу Олексій Олександрович Каренін - єдина
зовні неприваблива людина. Негарна хода, неприємна для оточуючих
звичка хрустіти пальцями під час розмови, «тихий тонкий голос», вуха,
ш;о кумедно підпирають круглий капелюх, «згаслі очі» - усе це справляє
невигідне враження, налаштовує читача на певний лад. Утім, є обставина,
що має насторожити: таким є Каренін на погляд дружини, яка ніколи не
любила його і сприймала свій цілком благопристойний в очах вищого
світу шлюб як важкий тягар. Такому сприйняттю зовнішності відповідає
й оцінка особистісних рис Кареніна, що також іде від Анни; <іЦе не люди­
на, а машина, і зла машина, якщо розсердиться». Аристократичний,
освічений Каренін, який розуміється на політиці, цікавиться філософ­
ськими й богословськими питаннями, у світлі сприйняття дружини постає
духовно й емоційно неповноцінною особистістю.
(П^дрО^иЦІ, Досить складний і неоднозначний образ Кареніна, звісно, не
вичерпується «точкою зору» Анни. Графиня Лідія Іванівна, наприклад,
сприймає Олексія Олександровича зовсім інакше: «Кареніна вона люби­
ла за нього самого, за його високу незрозумілу душу, за утішний для неї
тонкий звук його голосу з його протяжливими інтонаціями, за його
стомлений погляд, за його характер і м’які біліруки з напухлими жилами» .
Так зіштовхуються два погляди на одну й ту
саму людину, за яких одні й ті самі риси її
особистості, зовнішності оцінюються абсо­
лютно протилежно: черства душа Каре­
ніна / «висока незрозуміла» душа; непри­
ємний «тонкий» голос / «утішний» «тонкий
звук його голосу»; «згаслі очі» / «стомлений
погляд»; злий характер / приємний для
оточуючих характер; Каренін - неживий
«механізм» або «лялька» / Каренін при­
вабливий «сам по собі» як людина. Змальо­
вуючи Кареніна, автор цілком послідовно
дотримується художнього прийому «багато-
ракурсного бачення».
К. Рудакрв. Ілюстрація
до роману ifАнна Кареніна»
Олексій Олександрович Каренін уникає
тієї реальності, що пов’язана з емоційною
сферою життя людини, сферою почуттів.

127. Вважаючи службу справжнім життям, він сприймає сімейні стосунки ли­
ше як відлуння, відблиск дійсності.
Один із дослідників висловив думку, що в самому прізвищі Каренін
уже закладена ідея «кар’-єри». Олексій Олександрович мислить себе
людиною «державною», хоча є всі підстави назвати його людиною «ка­
зенною». Безплідні, але зовні цілком респектабельні службові проекти,
участь у департаментських інтригах, формалізм, шанобливе ставлення
до сили «параграфа» й «пункту» бюрократичних паперів виявляють сут­
ність цього героя, його функцію «гвинтика» державного устрою. Однак
внаслідок страждань, спричинених сімейною драмою, Каренін переживає
моральний перелом. У «злій міністерській машині» прокидається душа,
озлобленість і жага помсти поступається бажанню зрозуміти вчинок дру­
жини. Прагнучи зберегти сім’ю, Каренін пише Анні листа: «Я не вважаю
себе вправі розривати ті узи, якими ми пов’язані... Сім’я не може бути
зруйнована з примхи, свавілля або навіть зі злочину одного із подружжя,
і наше життя має йти, як воно йшло раніше. Ц е необхідно для мене, для
Вас, для нашого сина». Це «був золотий міст для повернення», - зазначає
оповідач.
Здатність прощати виявляє моральну основу вчинків Кареніна, надає
цьому образу узагальненого, суто толстовського тлумачення. У сцені при­
мирення Олексія Олександровича з Вронським біля ліжка хворої Анни,
що знаходиться на межі життя і смерті, звучить одна з найважливіших
думок Толстого: не жорстоке засудження, а «прощення ближнього», при­
мирення очищують душу, дають нові сили. Каренін «раптом відчув, що
те саме, що здавалося нерозв’язним, коли він засуджував, докоряв і нена­
видів, стало просто і ясно, коли він прощав і любив». Саме тоді момент
«прозріння» настає і для Вронського, який раптом усвідомлює «його [К а­
реніна] висоту і своє приниження, його правоту і свою неправду». Моло­
дий граф розуміє, що його суперник був великодушним у своєму горі,
тимчасом як сам він «був ницим, дріб’язковим у своєму обмані». Слово
«великодушний» як характеристика Кареніна з’являється в романі не один
раз. Варто звернути увагу на те, що «великодушною» назве поведінку
чоловіка в ситуації розлучення і сама Анна.
Як і Анна, Каренін страждає. Однак цей герой не просто намагається
знайти вихід з глухого кута суперечностей і обставин, а шукає вихід мо­
ральний, через прощення й милосердя, вихід, який відповідає духу христи­
янського вчення.
Костянтин Левін: історія шукань
Морально-психологічна проблематика роману найяскравіше просту­
пає в тій царині «лабіринту зчеплень» (Л. Толстой), яка композиційно
поєднує сюжетні лінії Анни Кареніної та Костянтина Левіна.
П одробиці. У XIX ст. твір Толстого досить часто визначали як «два рома­
ни в одному» («Анна», «Левін»), що бездоганно написані, але слабко між
собою пов’язані. У відповідь на таке нерозуміння авторського задуму Тол­
стой в одному з листів читачеві наголосив, що пишається «архітектурою»
роману й зокрема тим, що не видно, де «замок склепіння», бо у творі все
тримається не на фабулі, не на взаєминах осіб, а на внутрішніх зв’язках
ідей і мотивів.

128. з історією Костянтина Левіна асоціюється важлива для Толстого й
послідовно проведена в його творчості тема життєвих шукань і самовдос­
коналення особистості. У цьому образі письменник відобразив шлях
власного духовного розвитку, що надало роману підвиш;еної емоційності,
психологічної достовірності й сповідальності. —
«Обрання шляхів» - внутрішня тема історії життя фактично всіх про­
відних персонажів роману «Анна Кареніна», але першорядного значення
вона набуває в змалюванні Костянтина Левіна, який прагне жити «за сум­
лінням».
Заможна людина, багатий землевласник, поміщик Левін, що більшу
частину життя провів далеко від міста, серед природи, в оточенні селян,
незручно почувається в розкішних вітальнях, ресторанах і клубах. В аристо­
кратичному середовищі Левін справляє враження «дивака», який, надто
захопившись господарськими клопотами, потрапив під «владу землі»: «Те­
пер він, ніби проти волі, все глибше й глибше урізувався в землю, як плуг,
так що вже й не міг вибратися». Левін віддає чимало сил упорядженню
свого маєтку, пошуку нових, прогресивних способів господарювання,
опікується тим, щоб придбати молотарку, зберегти худобу, відновити
насінний фонд, вчасно розпочати жнива, скосити жито й овес тощо.
Морально-філософська спрямованість надає шуканням героя особливо­
го забарвлення. Він намагається провадити господарські перетворення не
лише з точки зору економічного розрахунку, а й з урахуванням нових
відносин між господарем і робітником. Однак утопічні сподівання й
ілюзії Левіна, його своєрідний проект «порятунку Росії» завершуються
крахом: селяни не довіряють йому, не бачать зиску працювати на пана.
Акцентуючи увагу читача на зростанні душевної тривоги героя, Толстой
неодноразово відзначає, що на цьому відрізку «шляху шукань» Левін гу­
биться у власних думках, заперечує власні переконання і знову повер­
тається до них: «міркування приводили його у сумніви», «його знемагає
плутанина понять, невдоволення собою, стид перед чимось».
Після одруження й народження сина, у часи сімейного щастя нескін­
ченні пошуки сенсу буття ще більше загострюються. «Без знання того,
що я таке і навіщо я тут, не можна жити.
А знати я цього не можу, а значить не мож­
на жити», - розмірковує Левін. Нестерпно
страждаючи від цього незнання, дійшовши
в сумнівах навіть до думки про самогубство,
він, однак, «впевнено прокладав свою особ­
ливу, визначену дорогу в житті». Так мо­
тив «плутанини» змінюється мотивом «про­
кладання шляхів», відбиваючи ідею руху
вперед.
Особливе місце в історії пошуків сенсу
життя Левіним посідають ті сторінки рома­
ну, що присвячені «знайденню відповіді».
У сюжетно-композиційному плані зустріч
Левіна з селянином Федором під час збиран­
ня врожаю і розповідь про двох мужиків
можна вважати кульмінаційною точкою у
О. Адлер. Ілюстрація
до роману «Анна Кареніна»

129. філософському плані твору. «Тож так, значить - люди різні; одна люди­
на тільки для потреб своїх живе, тільки черево набиває, а Фоканич -
правдивий старий. Він для душі живе. Бога пам’ят ає», - пояснює Федір.
« “Як Бога пам’ятає? Як для душі живе?” - майже скрикнув Левін».
Істина, яка відкрилася героєві в розповіді селянина, справила на нього
враження «чуда», «світла», що спонукало до роздумів про добро і правду.
«Нове радісне почуття охопило Л евіна». Він раптом усвідомлює, що до
всіх філософів, до Канта мрія про життя для душі, для добра живе у зви­
чайній людині. Добро, розмірковує Левін, душевна вимога людської нату­
ри. Добро вище за розум. Прагнення до нього вічне. Добро безкорисливе.
«Якщо добро має причину, воно вже не добро; якщо воно має наслідки - на­
городу, воно теж не добро». До розділів роману, присвячених моральному
прозрінню Левіна, майже в повному обсязі увійшли основні положення
філософських і публіцистичних творів Толстого, записи з «Щоденника»
про добро, чесноти, віру, моральне самовдосконалення людини як про силу,
яка змінить світ.
Л одробищ . Специфіка соціально-психологічного роману «Анна Карені-
на» полягає в тому, що широкий комплекс морально-філософських і
соціальних проблем тісно пов’язаний у ньому з центральними питаннями
кохання, шлюбу, складних сімейних стосунків. У цьому творі Толстой
розглядає сімейне життя з точки зору найвищих християнських мораль­
них ідеалів і вимог. Найкращі ліричні сторінки роману присвячені зма­
люванню зворушливої любові Левіна й Кіті, радості очікування зустрічі,
стрімкого й водночас несміливого освідчення, взаєморозуміння, взаємо­
поваги, самозабуття, самозречення. Для Левіна любов, родина, сімейні
стосунки - незаперечні цінності. Тимчасом як егоїстичне начало в лю­
бові Анни «зсередини руйнує» її життя, любов Левіна, навпаки, змінює
героя, наповнює світлом. «Чиста», альтруїстична любов Левіна до Кіті,
їхнє щасливе подружжя - своєрідна антитеза згубній егоїстичній при­
страсті Анни, двом її нещасливим шлюбам, що давало підстави критикам
розглядати образи Анни й Левіна як антиподи. Утім, дотримуючись
логіки Толстого, доречніше відшукати «внутрішній зв’язок» між цими
образами. Левін так само, як і Анна Кареніна, гостро страждає від відсут­
ності головного —найвищої моральної мети, яка поєднала б особисте й
суспільне, привела б до абсолютної гармонії зі світом.
Нова поетика
Складний комплекс морально-філософських проблем, який повністю
трансформував жанр традиційного сімейного роману, набув у «Анні Ка-
реніній» адекватного художнього втілення. Так само й психологічний
аналіз, змалювання внутрішнього світу героїв, зображення характерів у
їхньому розвитку й індивідуальній специфіці прибрали тут нових, своє­
рідних форм.
Істотним є те, що авторські думки не подаються в романі Толстого у
вигляді прямих авторських суджень, а доводяться до свідомості читача
суто художніми засобами, через опис враження, яке той чи інший герой
справляє на оточуючих. «Об’єктивність» такого роду (в дусі Флобера) спри­
чинилася навіть до нерозуміння роману першими читачами й критиками,
які, не помітивши новаторських відкриттів Толстого, побачивши в романі
5 Світова література, 10 кл.

130. «салонне» зображення «панських амурів», розгублено запитували: «Кому
ж співчуває автор? Кого засуджує? Що хотів висловити своїм романом? »
«Якби ж я хотів сказати словами усе те, що мав на меті виразити
романом, то я повинен був би написати роман такий самий, який я на­
писав спочатку», - писав Толстой. Відповідь неможливо сформулювати
в одній фразі; вона міститься в усій структурі роману, в «лабіринті зчеп­
лень», у співвідношенні образів, мотивів, асоціацій, в узагальненому
змісті епіграфа: «М не отмщение, иАз воздам».
Особливістю нового поетичного стилю роману «Анна Кареніна» є його
розгалужений асоціативний план, який створюється системою пов’язаних
між собою образів-метафор, «ключових» слів і мотивів. Почуття тривоги,
розгубленості, відчаю, властиве роману в цілому, виражається через сим­
волічний підтекст «ключових» міфологем «плутанини», «виру», «безодні»,
«павутиння», які, з одного боку, виступають як лейтмотиви композиційних
частин роману, а з другого - є засобом місткої психологічної характеристи­
ки персонажів або ж певного етапу їхнього життя.
У «лабіринті зчеплень» не меншу роль відіграє образ-мотив «заліз­
ниці» - символ трагічної «колії життя» Анни, який, окрім того, підтекстно
виражає різноманітність важливих в авторській концепції понять: «зло»
цивілізації, роз’єднання людей, неш;астя, загибель, «тяжкий шлях»,
«розходження ш ляхів». На залізничному вокзалі відбулася перша
зустріч Анни і Вронського, залізниця роз’єднала їхні життя назавжди.
!^(pUl6eiU. Символічний шар роману «Анна Кареніна», його своєрідний
метафоричний стиль склався не без впливу імпресіоністичної лірики
Фета й філософської поезії Тютчева. А. Фет, з яким Толстого пов’язували
дружні стосунки й повне взаєморозуміння, один з небагатьох оцінив ро­
ман «Анна Кареніна» як художнє відкриття, прорив у нову поетику іна-
комовлень, натяків, символів. Мала свої наслідки для історії створення
роману й зустріч Толстого з Ф. Тютчевим, ш;о відбулася влітку 1871р. (до
речі, на залізниці, у вагоні потяга), їхня чотиригодинна розмова про шлях
цивілізації та 11 «згубні» впливи. У романі «Анна Кареніна» потрактуван­
ня стихійної сили кохання як «фатального поєдинку» й загибелі жінки в
цьому поєдинку підготовлене мотивами поезії Тютчева. —
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
І рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Центральною в романі «Анна Кареніна» є проблема...
A. ...нерівності різних верств російського суспільства.
Б. ...помсти.
B. ...реформ селянського життя.
Г. ...розпаду сім’ї.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Сюжет роману «Анна Кареніна» завершується...
А. ...закоханістю Анни у Вронського.
Б. ...втечею Анни від чоловіка й сина.
В залізничною катастрофою, в яку випадково потрапила Анна.
Г. ...самогубством Анни на залізниці.

131. 3. Укажіть правильне продовження твердження.
Своєрідним автобіографічним портретом письменника в «Анні
Кареніній» виступає...
A. ...образ Анни.
Б. ...образ Вронського.
B. ...образ Кареніна.
Г. ...образ Леніна.
II рівень
1. Укажіть неправильне продовження твердження.
Уромані «Анна Кареніна» розповідається історія жінки, яка...
A. ...переступила через загальноприйняті правила.
Б. ...повстала проти світських умовностей.
B. ...скоїла кримінальний злочин.
Г стала жертвою власних пристрастей і безжальних законів ви­
щого світу.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Паралельно до любовної лінії Анни Кареніної Толстой розвиває
змістовно й художньо рівноцінну їй лінію...
A. ...сімейного життя Облонських.
Б. ...духовних шукань Левіна.
B. ...історії російської залізниці.
Г. ...життя великого міста.
3. Укажіть неправильне продовження твердження.
Мотивний образ залізниці вромані «Анна Кареніна» символізує...
A. ...трагічну «колію життя» Анни.
Б. ...духовно-ідейне роздоріжжя.
B. ...прогрес цивілізації.
Ґ— <зло» цивілізації.
Д. ...руйнівні сили, що роз’єднують людей і несуть нещастя й за­
гибель.
III рівень
1. Визначте найважливіші риси характеру Анни Кареніної. Що
означає метафоричний символ «вогонь життя», який є визна­
чальним в образі цієї героїні?
2. Який комплекс ідей письменник вклав в образ Левіна?
3. Знайдіть приклади виявів «діалектики душі» в романі. Які
висновки щодо внутрішнього стану героїв або рис їхніх харак­
терів можна зробити на основі цих прикладів?
IV рівень
1. Чому любов-пристрасть Анни й Вронського обернулася траге­
дією?
2. Порівняйте образи Анни Кареніної та Костянтина Левіна. Яку
функцію виконує в романі принцип паралельного розвитку двох
сюжетних ліній і, відповідно, двох образів?
3. Як ви розумієте зміст епіграфа до роману? Розкрийте зв’язок
між ним і авторською концепцією долі головної героїні. Які ху­
дожньо-смислові функції виконує цей епіграф?
Теми проектів, призначених для мультимедійної презен­
тацій «Роман Л. Толстого “Анна Кареніна” та його кіноекра-
5'

132. нізацй»; «Пошуки жіночого щастя в романах “Анна Кареніна”
Л. Толстого та “Пані Боварі” Г. Флобера».
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Чим «Анна Кареніна» відрізняється від типового сімейно-пси­
хологічного роману?
2. У чому полягає сутність толстовського протиставлення «при­
страстей тіла» і «пристрастей душі», покладеного в основу кон­
цепції роману «Анна Кареніна»?
3. Визначте й прокоментуйте «ключові» міфологеми роману «Анна
Кареніна».
Теми творів: «Історія трагічного кохання Анни Кареніної»;
«“Діалектика душі” в романі “Анна Кареніна”»; «Анна і Левін:
два шляхи пошуків людського щастя».
Скарбниця філолога
РОМАН-ЕПОПЕЯ «ВІЙНА І МИР»
Історія створення
Роман «Війна і мир» був створений протягом 1863-1869 pp., хоча робо­
та над ним розпочалася значно раніше. 1856 р. Толстой задумав написати
твір про декабриста, який повертається із сибірського заслання. З часом
замість задуманої повісті про декабриста народився чотиритомний роман
про долю цілої країни, про одну з переломних епох у житті Росії.
Роман-епопея
Більшість дослідників погоджується з тим, Ш.О «Війна і мир» - це роман-
епопея. Є й інше, менш розповсюджене, визначення жанру твору Толсто­
го - історична епопея.
Надзвичайна складність і розмаїтість проблематики, поєднання історич­
них сцен і картин звичаїв, трагедійних і ліричних мотивів, психологічних
етюдів і філософських коментарів, змалювання «руху народів», універ­
сальний погляд на історію, величезна кількість дійових осіб (історичних
і вигаданих персонажів тут понад 500), неосяжний географічний простір
роману, події якого відбуваються в Росії, Пруссії, Франції, Австрії, у сто­
лиці і в провінції, у партизанському лісі й на полі бою, - усе це вражає уяву
читача, викликає в пам’яті величні творіння людського генія. Думку про
спорідненість свого роману з гомерівськими епічними творами висловлю­
вав і сам Толстой: «Без удаваної скромності - це як “Іліада” ».
Давній епос, який ґрунтується на міфології, неможливо повторити,
відтворити в первісному вигляді. Роман Толстого співвідноситься з кла­
сичною епопеєю насамперед за принципом змалювання життя в його
універсальному охопленні. Енциклопедичний підхід до зображення світу
й людини поєднується у «Війні і мирі» з «об’єктивним», немовби поза
втручанням автора, описом осіб і подій.

133. Філософія історії
Багато з розділів «Війни і миру» присвячені викладу філософії історії
Толстого, хоча більш справедливим було б весь роман назвати розгорнутим
філософським міркуванням письменника про закономірності людської
історії та універсальні закони буття. Історичний процес розглядається
автором роману-епопеї як процес життя, його стихійний, не підвладний
волі конкретних людей розвиток. Однак у чому ж причина історичних
подій, «руху» історії? Письменник пов’язує питання про хід історичного
процесу з проблемою свободи і необхідності. За Толстим, офіційна наука
не пояснила багатьох «парадоксів» історії (хрестові походи, Варфоломіїв­
ська ніч, Французька революція), оскільки не брала до уваги зв’язок, який
існує між відносною свободою людини й зумовленою необхідністю істо­
ричного процесу. Людина є вільною (і навіть особисто відповідальною) у
виборі вчинку, але водночас залежною від численних причин і подій.
«Складання множини воль і свідомостей», сукупні дії людей виступають
як рушійна сила історичного процесу, який сам є вираженням ідеї «необ­
хідності», «визначеності», «зумовленості». Такші історичний фаталізм
Толстого містив очевидне применшення ролі особистості в історії, але
разом з тим «загострено» виражав думку про «соборну» єдність народу як
головну рушійну силу. Ці теоретичні положення відбилися у змалюванні
війни й висвітленні дій Кутузова й Наполеона в романі.
ОТЬдробицІ. Філософським змістом наповнено багато символічних обра­
зів роману «Війна і мир». Так, з толстовською ідеєю вічного розвитку
пов’язане видіння «живого глобуса», що примарився П ’єру Безухову уві
сні під час перебування в полоні. Поверхня кулі складалася з щільно
стулених між собою крапель. Щохвилини краплі росли, зливалися, сти­
скалися, зникали й знову з’являлися на поверхні. У цій метафорі «плин­
ності», «загальної єдності» просвічує також філософська ідея «єднання»
людей як головної мети історичного процесу. Толстой виокремлює три
форми «єднання»: сім’я, народ, людство. —6##=^
«Супротивна людському розуму і всій людській
природі подія...»
«я не знаю жодного, хто писав би про війну краще від Толстого» , -
сказав Е. Хемінгуей.
Концепцію історії, проблему війни і миру розглянуто Толстим у най-
ширшому філософському діапазоні. Мир і війна ототожнюються письмен­
ником з антитезою «життя і смерть». Краса життя, повнота людських
відчуттів, чарівність радості буття - мажорна нота, яка постійно звучить
у романі й щоразу вступає в протиборство з тривожною, лиховісною ме­
лодією, що уособлює ворожу навалу, руйнує гармонію життя, зазіхає на
священне право людини на мир і щастя.
Толстого як мислителя завжди приваблювала ідея «вічного миру». Автор­
ська думка про можливість «вічного миру» відчувається вже в перших
розділах твору. Ця ідея вразила П’єра Безухова в міркуваннях абата
Моріо. «Вічний мир можливий...» - поки що невпевнено говорить П’єр
Андрію Волконському на вечорі в салоні Шерер. Теорія містичного й не­
минучого виникнення війн була глибоко чужою Толстому. Письменник
переконливо викриває антигуманний характер війни як такої. Ось авторська

134. «передмова» до подій 1812 p.: «12 червня сили Західної Європи перейшли
кордони Росії, і почалася війна, тобто здійснилася супротивна людсько­
му розуму і всій людській природі подія». Нещадними є слова Андрія Вол­
конського, заперечення ним тези про війну як азартну гру: «Війна не
люб’язність, а найгидкіша, справа в житті, і треба розуміти це, а не гра­
тись у війну».
Підґрунтя «Війни і миру», центральний «нерв» сюжету - військово-
історичні події 1805, 1807, 1812 pp. У творі описано три головних війсь-
ково-історичних епізоди, пов’язаних з цими датами: бій під Шенграбеном,
Аустерліцька битва, Вородінський бій. Епізодам з історії, міркуванням
автора на історичні теми присвячено сто вісімдесят шість з трьохсот
тридцяти трьох розділів книги. До роману-епопеї входить понад сто ма­
сових і майже п’ятдесят «солдатських» епізодів. «Я прагнув писати
історію народу...» - пояснював Толстой. «Війна і мир» є не лише геніаль­
ним відтворенням картин російської історії, своєрідною «воїнською
повістю» Нового часу, а й схвильованою розповіддю про випробування
людини, нації на моральну стійкість, на життєздатність.
Зв’язок, «зчеплення» (характерне слово Толстого; його повторює П’єр
Везухов) приватного й суспільного життя персонажів є важливою особ­
ливістю роману-епопеї. На дорогах історії перетинаються шляхи толстов-
ських героїв. Вітчизняна війна 1812 р. визначила знаменні повороти в
житті П’єра Везухова, Андрія Волконського, Наташі Ростової... Великі й
малі історичні події в романі відтворюються через сприйняття головних
героїв, проходять через їхні душі й серця.
^Подробиці. Такий принцип зображення історичної дійсності був важливим
досягненням Толстого-художника. «Кожний історичний факт необхідно
пояснювати через людину», - записав Толстой у щоденнику. Ще в ранніх
«Севастопольських оповіданнях» письменник відмовився від зображен­
ня війни в псевдоромантичному дусі як події «з музикою і барабанним
боєм, з майоріючими знаменами і гарцюючими генералами» і показав об­
личчя війни «в крові, у стражданнях, у смерті». Воістину трагедійними є
картини загибелі сотень людей у воєнних сутичках, під час пожежі в
Смоленську, у Москві, страждання полонених, горе мирних жителів. Чи­
тацьке почуття ненависті до війни посилюється й тим, що у війні гине
один з улюблених героїв Толстого - Андрій Волконський. —
Кульмінація всього твору - Вородінський бій - визначальний момент
у житті народу й головних героїв роману Андрія Волконського, П’єра Вез­
ухова, Наташі Ростової, усієї ії родини.
Толстой змалював зростання патріотичного піднесення перед Воро-
дінською битвою і ту «теплоту патріотизму», яку відчував П’єр Везухов у
кожному російському солдатові перед боєм. Моральна поразка передує
політичному краху наполеонівської армії. Цю обставину оповідач
постійно підкреслює: «Моральна сила французької атакуючої армії була
вичерпана... Французька навала, немов розлючений звір, який був смер­
тельно поранений у своїм розгоні, відчувала свою загибель... Прямим
наслідком Бородінської битви було безпричинна втеча Наполеона з
Москви, повернення старою Смоленською дорогою, загибель п’ятсот-
тисячної навали і погибель наполеонівської Франції, на яку вперше під
Бородіном була піднята рука сильнішого за духом противника».

135. Д. Шмаринов. Ілюстрація
до роману «Війна і мир»
Кутузов і Наполеон
У романі «Війна і мир» Кутузов і Напо­
леон протиставляються в усіх подробицях
свого історичного й людського існування.
Відсутність «героїчності» в зовнішності
Кутузова («проста стара людина», на об­
личчі «стареча лагідна усміш ка»), його
добродушність, батьківське піклування
про побут солдатів контрастують з показ­
ним акторством Наполеона, що здебільшо­
го зосереджений на фіксації враження, яке
він справляє на оточуючих.
Разом з тим Кутузов і Наполеон - «дещо
більше, ніж персонажі». Фігури російсь­
кого й французького полководців вироста­
ють у символи двох різноспрямованих
етичних сил. Розмірковуючи про мудрість
і полководницький талант Кутузова, Ан­
дрій Волконський відзначає важливу рису
головнокомандуючого - відмову від усього
особистого, егоїстичного, спрямованого на задоволення марнославства.
Кутузов «розуміє, що є щось сильніше і значніше за його волю, - це неми­
нучий хід подій, і він вміє бачити їх, вміє розуміти їхнє значення і з огля­
ду на це значення вміє відмовлятися від участі в цих подіях, від свого
власного бажання». На відміну від російського полководця. Наполеон
відмежований від оточуючих стіною самолюбування, обожнення влас­
ного «я». Вайдуже ставлення до людських страждань є стрижнем нату­
ри французького імператора, змістом його романного образу. Подібно
до багатьох російських письменників X IX ст. Толстой розвіяв «наполео­
нівський міф» з позицій моральної філософії.
Чарівність і повнота життя.
Натапіа Ростова і Мар’я Волконська
«Чому ж цей роман називається “Війна і мир” ?..Автор змальовує нам
безперервну війну, а мир коли ж буде?» - дивувався анонімний рецензент
«Петербурзької газети» (1880). Війна і мир як універсальна антитеза пла­
нетарного життя осмислена Толстим у руслі уявлень про «два світи»:
світ, що існує, і світ належний. Світ, що існує, - це життя людей з повсяк­
денною суєтою, нерозумінням, ворожістю. Світ належний - це бажане
існування людства на засадах добра, любові, справедливості, взаєморо­
зуміння. «Явище війни» входить до складу поняття «світ (російською -
“мир”), що існує».
Почуття повноти існування, радості буття властиве багатьом героям
роману, але є персонаж, дух оптимізму в якому втілено найяскравіше.
Це, безумовно, Наташа Ростова. Її образ немов випромінює тепло й
світло. Так сприймає героїню Андрій Волконський. «Весь світ розділе­
ний для мене на дві половини: одна - вона і там усе щастя, надія, світло;
інша половина - усе, де Ті немає, там усе смуток і темрява», - говорить
він П’єру. Наташа Ростова - один з найчарівніших образів у творчості
Толстого й загалом у російській літературі XIX ст. Улюблена героїня

136. Д. Шмаринов. Ілюстрація
до роману «Війна і мир»
письменника зображена у світлі ідеалів
автора, його уявлень про жіночу красу, сі­
мейне щастя, материнство.
Щирість, простодушність, емоційність,
навіть стихійність ж иттєрадісної вдачі
Наташі немов урівноважуються спокій­
ним, стриманим, розважливим характером
княжни М а р і Волконської. Це, так би мо­
вити, - інший бік того самого ідеального
жіночого образу в романі. Духовний арис­
тократизм княжни Мар’ї ґрунтується на
переконанні в тому, ш;о сенс життя полягає
не в розкритті потаємних глибин власної
особистості, а в неухильному виконанні
обов’язку. В образі Мар’ї Волконської вті­
лено толстовське тлумачення обов’язку як
найпершої, найголовнішої із «справжніх
чеснот».
«Жити для інших...»
Духовні шукання Андрія Волконського і П’єра Безухова
Головні герої роману Андрій Волконський і П’єр Безухов долають
шлях пошуків і сумнівів. Князь Андрій переживає смугу розчарувань,
гірких хибних думок, перш ніж осягає безперечну істину - жити треба
так, «щоб не для мене одного йшло моє життя». Інтерес до соціальних
питань і насамперед до моральних проблем притаманний і П’єру Везухову.
«Що погано? Що добре? Що треба любити, що ненавидіти? Для чого жити
і що таке я?» - запитує він себе.
Андрія і П’єра пов’язує спорідненість душ. Друзі зустрічаються на
різних етапах життя, у години розчарувань, щастя, надій, напередодні
Бородінського бою...
Одним з переломних моментів духовної
біографії Андрія Волконського є перегляд
усталених уявлень, відмова від шанолюб­
них мріянь. Поранений на полі Аустерліца,
лежачи майже непритомний на землі з
древком від прапора в руці (знамено захо­
пили французи), герой бачить Наполеона,
який, вказуючи на нього, з театральною
пишномовністю промовляє: «Ось прекрасна
смерть!». Високе небо Аустерліца як символ
божественної суті життя допомагає князю
Андрію відчути марність дрібних людських
пристрастей. «Над ним уже не було нічого,
крім неба, - високого неба, не ясного, але
проте безмірно високого, з повільними сіри­
ми хмарками на ньому. “Як тихо, спокійно
і урочисто, зовсім не так, як я біг, - поду­
мав князь Андрій, - не так, як ми бігли,
кричали й билися; зовсім не так, як з лю-
Д. Шмаринов. Ілюстрація
до роману «Війна і мир»

137. тими і зляканими обличчями тягли один у одного банника француз і ар­
тилерист, - зовсім не так повзут ь хмарки по цьому високому без­
крайому небі. Чому ж я не бачив раніш цього високого неба? І який я и^ас-
ливий, що пізнав його нарешті. Так! усе пусте, усе омана, крім цього
безкрайого неба. Нічого, нічого нема, крім нього. Але й того навіть нема,
нічого нема, крім тиші, заспокоєння. І хвалити Бога!.. ” » Особистість
французького імператора втрачає для Волконського свій героїчний ореол:
«У цю хвилину Наполеон здавався йому такою маленькою, нікчемною
людиною порівняно з тим, що відбувалося тепер між його душею і цим ви­
соким, безконечним небом із хмарками, що пливли по ньому».
Духовна криза князя Андрія поглиблюється після смерті дружини.
Однак народження дитини, що залишилася без матері, примушує героя
поглянути на життя по-новому, оцінити його благодать, радіти простим
земним подіям. Волконський починає займатися господарством, виховує
сина, поліпшує побут селян, але досить скоро таке життя починає здава­
тися йому надто спокійним, позбавленим чогось дуже важливого. Князь
Андрій шукає відповіді на питання про сенс буття, про призначення людини
у світі.
У житті «шукаючих» героїв Толстого досить часто філософська бесіда
виступає тією реальною подією, яка все змінює. Такою, зокрема, є розмова
Андрія і П’єра на поромі в Вогучарові. Краса природи, зоряна ніч в От-
радному, закоханість у Наташу Ростову пробуджують внутрішні сили
князя Андрія. Тим часом плетениця випробувань не закінчується.
Переживши розчарування в коханні, драму «одруження, яке не відбуло­
ся» , не знайшовши сенсу й у державній реформістській діяльності комісії
Сперанського (її членів турбувало лише особисте благополуччя), Вол­
конський через негативний досвід приходить до більш широкого погляду
на життя. Визначним етапом його духовного пошуку стала Вітчизняна
війна 1812 р. - участь у воєнних діях, служба під керівництвом видатно­
го полководця Кутузова, осмислення служіння народу, країні, окремій
людині як великої мети. Життєвий шлях князя Андрія обривається рано.
Смертельно поранений на Вородінському
полі, він помирає на руках Наташі й княжни
Мар’ї, заспокоєний і примирений.
Пройшовши через життєві випробуван­
ня (масонство, участь у Вородінській битві,
блукання спустошеною, спаленою Москвою,
думки про вбивство Наполеона як тирана
«всієї Європи», полон), ставши учасником
всенародної боротьби з іноземною навалою,
П ’єр Безухов також доходить до власних
вистражданих морально-філософських уяв­
лень про добро і зло, про ш;астя. Особливу
роль у долі П ’ єра відіграла зустріч у по­
лоні із солдатом-селянином Платоном Ка-
ратаєвим. Сприймаючи полон як належне
й неминуче, Каратаєв підкорюється долі,
живе в любові до всіх і кожного: до П ’єра,
товаришів, французів, до свого «лілового
песика». У свідомості П ’єра з Каратаєвим
Д. Шмаринов. Ілюстрація
до роману «Війна і мир»

138. асоціювалася ідея «кола», «кулі», «круглого» як об’єднуючого начала,
завершеної гармонії, безконфліктного, спокійного, а іноді й покірного
існування.
6еп€, Пасивну філософію Платона Каратаєва найчастіше розгля­
дають як підтвердження толстовської історичної і філософської ідеї фа­
талізму. Певною мірою це справедливо. Важливіше, проте, зазначити,
щ;о Толстой поетизує не абстрактну, умоглядну ідею, а властиву Кара-
таєву повноту світовідчування, уміння бачити й приймати життя таким,
яке воно є. Саме такий «урок» Каратаєва засвоює П’єр. —
Після повернення з полону Безухов відчуває себе внутрішньо іншою,
більш мудрою і цільною людиною, перед якою відкрився сенс багатьох
життєвих явиш;. «Кажуть: нещастя і страждання, - сказав П ’єр. - Так
якщо б зараз, цієї ж хвилини мені сказали: хочеш залишатися, чим ти
був до полону, або спочатку пережити все це? Заради Бога, ще раз полон
і кінське м’ясо. Ми думаємо, як тільки нас викине із звичайної доріжки,
що усе пропало; а тут якраз тільки починається усе нове, добре...»
Толстой вважав правильне уявлення про щастя найнеобхіднішою умовою
належного виховання людини - громадянина, патріота своєї країни,
гармонійної особистості. У філософській концепції письменника ш[астя
визначається як «життя для інш их». Після пережитих потрясінь і розча­
рувань П’єр викладає в богучарівській розмові з князем Андрієм суть
свого морального відкриття: «Жити тільки так, щоб не робити зла, щоб
не розкаюватись, цього мало. Я жив так, я жив для себе і занапастив
своє життя. І тільки тепер, коли я живу, принаймні намагаюся (зі
скромності виправився П ’єр) жити для інших, тільки тепер я зрозумів
усе щастя життя».
Спосіб існування, заснований на прагненні до особистого блага, розра­
хунку й егоїзмі, є в романі мішенню сатири й викриття. Толстой критично
зображує побут і звичаї придворної знаті (салон Анни Павлівни Шерер,
князь Василій, Елен і Анатоль Курагіни). Обмеженість громадського
кругозору, вузькість особистих інтересів, лицемірство, позерство й розбе-
ш;еність станової верхівки, як постійно наголошує оповідач, є наслідком
не лише розкошів і неробства, а й низьких моральних норм людей.
«Діалектика душі»
Герої Толстого переживають численні події, великі й малі, значні й
незначні, але кожна з них осмислена в перспективі всього життя персо­
нажа. У «Війні і мирі» з надзвичайною художньою силою передається
динаміка особистості, те, що сам автор називав «плинністю» характеру.
У розмаїтті й розвитку властивостей своєї натури постають перед читачем
як головні герої роману, так і другорядні, епізодичні. Складні душевні
переживання героїв передаються Толстим через внутрішні монологи,
діалоги-спори, через так звані безсловесні стосунки, які виражаються за
допомогою жестів, зовнішньої реакції, через змалювання стану людини,
що перебуває сам на сам зі своїми роздумами й болем. Внутрішній моно­
лог - найважливіший і дуже характерний для Толстого засіб психологічно­
го аналізу, «діалектики душі». Про абсолютно унікальний тип реалізму
письменника, його вміння «створювати» неповторну, «зриму» художню
L138

139. дійсність писав С. Цвейг: «Коли його читаєш, здається, що дивишся крізь
відкрите вікно у справжній світ ».
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
I рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Роман «Війна і мир» був створений Л. Толстим упродовж...
A. ...1863 р.
Б. ...1863-1866 pp.
B. ...1863-1869 pp.
Г. ...1869 р.
2. Як визначається жанр роману «Війна і мир»? Чому?
3. Укажіть приблизну кількість дійових осіб цього твору.
II рівень
1. Який епізод є кульмінацією сюжету «Війни і миру»?
2. Назвіть видатні історичні постаті, зображені в романі Л. Толс-
того. Як інтерпретує їх письменник?
3. Прокоментуйте назву роману «Війна і мир» і поясніть іі зв’язок
з центральною проблематикою твору.
III рівень
1. Як у романі «Війна і мир» розробляється тема війни?
2. Які моральні, суспільні й філософські проблеми письменник
порушує в романі «Війна і мир»? Чому, на вашу думку, цей твір
зажив великої слави?
3. Схарактеризуйте центральних персонажів роману Толстого.
IV рівень
1. Як у романі «Війна і мир» розробляється наскрізна у творчості
Л. Толстого тема пошуку шляхів духовного самовдосконалення?
2. Визначте найважливіші філософсько-художні відкриття
роману «Війна і мир».
3. Поясніть зміст наведених нижче висловлювань Л. Толстого і
дайте їм власну оцінку:
• «Знати Бога й жити - одне й те ж саме. Бог є життя».
• «Простота є головною умовою краси моральної».
Теми рефератів: «Новаторство Л. Толстого у відображенні
війни»; «Сенс життя й сутність щастя в уявленні героївроману
“Війна і мир”».
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО
1. Визначте основні особливості розвитку реалізму в російській
літературі XIX ст.
2. Який епізод біографії Ф. Достоєвського став поворотним у його
житті й творчості?
3. Як ви гадаєте, на чому ґрунтувалися висновки деяких літера­
турних критиків XIX ст. про те, що Достоєвський є «жорстоким
талантом» російської літератури?
4. Визначте жанр роману «Злочин і кара». Обґрунтуйте свою думку.
5. У чому полягає нетиповість злочину Раскольникова?

140. 6. Які християнські цінності втілені в образі Соні Мармеладової?
7. Доведіть, що Л. Толстой справив великий вплив не лише на
літературу, а й на суспільну думку Росії XIX ст.
8. Які моральні проблеми порушував Л. Толстой у своїй творчості?
9. Визначте тему, жанр і головні особливості побудови роману
«Анна Кареніна».
10. Розкрийте основні риси характеру Анни Кареніної. Як осмис­
люється в романі її любовна пристрасть?
11. Яку функцію в романі «Анна Кареніна» виконує лінія
Костянтина Леніна?
12. Чим відрізняється психологізм Л. Толстого від психологізму
Ф. Достоєвського?
Групова робота. Розбившись на групи, виконайте запропоновані
завдання.
A. Знайдіть у романі «Анна Кареніна» приклади виявів «діалек­
тики душі».
Б. Знайдіть у романі «Анна Кареніна» приклади створення сим­
волічного підтексту.
B. Дослідіть зв’язок між портретними характеристиками Анни
Кареніної та її вдачею.
Г. Підготуйте інсценізацію одного з уривків роману «Анна Каре­
ніна» (за вибором).
Д. Підготуйте перелік запитань для дискусії за романом «Анна
Кареніна».

142. ЗАГАЛ ЬН А ХАРАКТЕРИ СТИ КА ПРОВІДНИХ Ш ЛЯХІВ
РОЗВИТКУ ПОЕЗІЇ СЕРЕДИНИ - ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ X IX ст.
Усі роди літератури - епіка, лірика й драма - є складовими загального
літературного процесу, але за різних епох і в різних художніх напрямах
роль, яку кожний з них відіграє в цьому процесі, змінюється; по-різному
складаються й відносини між ними, аж до того, що в певні епохи їхній
розвиток набуває різного характеру й спрямування. До таких літератур­
них епох належить середина X IX ст.
Початок і принаймні перша третина XIX ст. ознаменувалися яскравим
розквітом ліричної поезії. Це доба романтизму, яка, безперечно, нале­
жить до великих поетичних епох в історії європейської та американської
літератур. Однак середина X IX ст. характеризується домінуванням в
літературі прози. Це вже доба реалізму - художньої системи, глибоко
відмінної від романтизму, зокрема й тим, щ;о на перший план вона вису­
нула прозові жанри, до яких перейшла провідна роль у поступі літератури.
Наприкінці XIX ст. знову відбувається піднесення поезії, пов’язане з
кризою реалізму й виникненням нових літературних течій - символізму,
неоромантизму й імпресіонізму, які нині нерідко об’єднують під спільною
назвою «ранній модернізм».
У другій половині X IX ст. простежується різноспрямованість руху
поезії і прози в багатьох зарубіжних літературах. Чи не найвиразніше во­
на виявилася в тогочасній французькій літературі. Приблизно до 1848 р.
ця література становила художню єдність у тому розумінні, ш;о і поезія, і
проза, і драматургія в ній дотримувалися спільної, романтичної, системи
творчості. У другій половині століття шляхи прози й поезії у Франції
розійшлися. Провідне спрямування розвитку прози визначили реалізм і
типологічно споріднений з ним натуралізм, а поезія, на яку ці художні
напрями майже не поширилися, розвивалася в річищі романтичної тра­
диції.
Загалом європейська й американська поезія середини X IX ст. витвори­
ла строкату динамічну панораму різних течій і тенденцій, що рухалися
паралельно й перехрещувалися, взаємодоповнювалися й протистояли одна
одній. Однак з часом відбулося виокремлення певних «силових ліній» -
провідних течій і тенденцій, які, зрештою, визначили вектори руху й
структуру тогочасної поезії. До них належать:
• пізньоромантична течія, що в середині XIX ст. переважала в поезії
багатьох країн, зазнаючи дедалі відчутнішої трансформації, сутність
якої полягала передусім у переростанні романтизму в неоромантизм і
символізм;
• реалістична поезія, що була представлена майже в усіх тогочасних
літературах, але, за деякими винятками, не стала домінуючою;
• неоромантична, символістська й імпресіоністична поезія, що зароди­
лася в зазначений період, але розквіту набула вже в останні десятиліття
XIX - на початку X X ст.
В історії зарубіжної поезії XIX ст. особливий інтерес становить фран­
цузька поезія, що пережила справді дивовижну метаморфозу. На початку
століття вона перебувала у стані занепаду, який був настільки очевидним,
що в Європі поширилася думка про французів як народ за природою
своєю непоетичний. Однак річ не в «природі народу», а в тому, що у XVIU ст.

143. Франція була центром Просвітництва, самовпевнений раціоналізм якого
в розумовому й духовному житті висушував ґрунт, необхідний для роз­
витку ліричної поезії. Відродження й початок піднесення поезії у
Франції пов’язані з романтизмом, утвердження якого відбувалося в цій
країні уповільнено й завершилося лише в період Реставрації (1814-
1830). У 20-40-х роках французька романтична поезія сягає високого
рівня розвитку, але ще не виходить на перший план, не стає чинником
першорядного значення.
Бурхливий розвиток французької поезії припадає на другу половину
XIX от. На тогочасному європейському тлі її вирізняє найбільш інтенсив­
ний пошук нових засобів і форм вислову, творення нової поетичної мови,
у Франції з’являються митці, які здійснюють переворот у національній і
європейській поезії, змінюють спрямування її руху, відкривають нові
можливості поетичного слова. У зв’язку з цим змінюється й роль фран­
цузької поезії в європейській літературі - у другій половині XIX ст. вона
поступово стає центром поетичного життя континенту й дедалі більше
впливає на поезію інших країн. Усе це пов’язано передусім з течією сим­
волізму і з «великими символістами», як традиційно називають у
Франції поетів Ш. Бодлера, С. Малларме, А. Рембо та П. Верлена.
У середині ж X IX ст. найпоширенішою течією у французькій поезії
залишався романтизм. До 1885 р. тривала творчість В. Гюго, найвидат-
нішого французького поета-романтика. З романтизмом пов’ язаний і
ПІ. Бодлер, зачинатель символізму, а також група «Парнас» (ПІ. Леконт
де Ліль, Ж .М. Ередіа, Т. Готьє, Т. Банвіль, А. Сюллі-Прюдом та інші),
яка є одним з найвизначніших явищ у французькій поезії другої половини
XIX ст. Утім, парнасизм швидше передував згаданому вище перевороту,
ніж був у ньому безпосередньо задіяний.
У критиці й науковій літературі парнасизм тлумачиться по-різному.
Часто його визначають як антитезу, заперечення романтизму, і для цього
є серйозні підстави. Разом з тим, оскільки «парнасці» виступали проти
суб’єктивізму в мистецтві й сповідували «об’єктивну поезію», в їхній
творчості вбачають також повернення до класицизму або ж неокласицис-
тичну течію. Таке розуміння парнасизму було властиве, зокрема, україн­
ським неокласикам 20-х років X X ст. Так, формулюючи класичний ідеал
поезії, М. Зеров писав:
Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія -
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт де Ліль, Жозе Ередіа,
Парнаських зір незахідне сузір’я
Зведуть тебе на справжнє верхогір’я.
Насправді парнасизм був явищем набагато складнішим. Його безпо­
середніми витоками є «живописний романтизм», поширена течія
французької романтичної літератури кінця 20-х - 40-х років XIX ст., з
якої вийшли поети «парнасці» старшого покоління (Готьє, Банвіль, по­
части й Леконт де Ліль, визнаний лідер групи). Однак, хоч і пов’язаний з
«живописним романтизмом», парнасизм був послідовним запереченням
інших романтичних течій і шкіл. І передусім - романтичного суб’єкти­
візму, культу почуття й емоційності. Суб’єктивній поезії з її «ліричними
надмірностями» «парнасці» протиставляли поезію безособову й об’єктивну,

144. спрямовану не на відтворення ліричного переживання, а на живописання
об’єктивного світу й на філософічні роздуми-медитації. Замість ліричних
хвилювань і вибухів - «висока безсторонність» і спокійний погляд, що
охоплює обшири світу й водночас фіксує окремі деталі в їхній мальовничій
виразності. У послідовних поетів-«парнасців», зокрема у найвидатніших,
як-от Леконт де Ліль й Ередіа, живописність витісняє ліризм, світ постає
в об’єктивізованому зображенні, а людина вводиться здебільшого як ком­
понент живописно-пластичної композиції. Наприклад, у вірші «Клеаріста»
Леконта де Ліля є така строфа:
Під небом молодим від чого світло б’є -
Чи від Зорі, що з хвиль запінених встає,
Чи з усміху й очей краси-сициліанки?
Хто знає? Може, вас стрясає, як росу.
Світило чарівне: і сяйво, і красу,
І щастя молоді світанки?
(Переклад М. Зерова)
Коли ж «парнасцям» закидали, що їхня поезія позбавлена ліричної ат­
мосфери, холодна, вони відповідали: «Мармур теж холодний», маючи на
увазі мармур давньогрецької пластики, який вважали вищим втіленням
краси.
В інших країнах Європи та в Америці процеси, якими ознаменувалася
французька поезія другої половини XIX ст., в основному розгорнулися
вже наприкінці століття. Однак зміни, що означали початок перебудови
лірики, творення нової поетики розпочиналися в цих країнах в різний
час і відбувалися з різною інтенсивністю. Значний інтерес становить у
цьому плані англійська поезія середини X IX ст. У ній в основному
домінував пізній романтизм, представлений передусім творчістю Аль-
фреда Теннісона (1809-1892) й Роберта Браунінга (1812-1889). Обидва
митці сформувалися ще до початку правління королеви Вікторії
(1837-1901), обидва вийшли з великої романтичної поезії кінця XVIII -
початку XIX ст. Найбільший і найвідоміший твір Теннісона - цикл поем
«Королівські ідилії» (1859) на сюжети середньовічних сказань про коро­
ля Артура й лицарів Круглого столу. Безперечно, Теннісон був обдарова­
ним поетом, його віршам і поемам притаманні живописність малюнку й
музикальність, але разом з тим він часто впадав у сентиментальність і
моралізаторство. Р. Браунінг був поетом зовсім іншого темпераменту й
умонастроїв, у його творчості домінують інші мотиви й жанрові форми.
Поезію цього митця проймає драматична стихія, що відбилося і в назвах
його збірок: «Драматична лірика» (1842), «Драматичні поеми і лірика»
(1845), «Дійові особи» (1865). У віршах Браунінга вирують палкі пристра­
сті й високі поривання, що не завжди здійснюються.
Однак англійська поезія середини XIX ст. не обмежується творами
пізнього романтизму. Наприкінці 40-х років виникло «Прерафаелітське
братство», яке стало визначним явищем у художньому житті країни й
найяскравіше виявилося в поезії та живописі. Прерафаелітам властиві
бунт проти вікторіанства в житті й мистецтві; культ «дорафаелівського»
пізньосередньовічного мистецтва, котре вони протиставляли мистецтву
«буржуазної епохи» як свій ідеал; прагнення до синтезу мистецтв, зокре­
ма поезії та живопису. Ініціатором і душею «братства» був Дайте Габріел

145. Россетті (1828-1882) - поет і живописець, який став уособленням митця-
прерафаеліта. Вважаючи сучасність епохою бездуховності й утилітаризму,
Россетті протиставляв їй пізнє середньовіччя, життя й мистецтво якого,
на його думку, гармонійно поєднало красу, духовність і правду. Мистецт­
во пізнього середньовіччя приваблювало митця простотою й виразністю,
щирим і довірливим утвердженням духовних цінностей буття, невиму­
шеним поєднанням містичної символіки з предметністю малюнку й
колористичною насиченістю. Саме до цього й прагнув Россетті у своїх по­
езії та живописі, витворюючи нрерафаелітський канон краси.
Однією з характерних особливостей літератури Сполучених Штатів
Америки є те, що майже впродовж усього XIX ст. основним її напрямом
залишався романтизм.
Для піднесення американської романтичної поезії, яке розпочалося в
40-х роках, особливе значення мала творчість Едгара Аллана По (1809-
1849) і Ралфа Волдо Емерсона (1803-1882). Лірика Е.А. По була належ­
но оцінена передусім у Західній Європі, де справила значний вплинув на
формування французького символізму та інших модерних течій. Щодо
Емерсона, то його творча діяльність мала першорядне значення для аме­
риканської романтичної поезії, у якій він виступив зачинателем філо­
софсько-ліричної течії. Однак найвидатнішим американським поетом
XIX ст., безперечно, є Волт Вітмен (1819-1892), один з великих новаторів
національної та світової поезії тих часів (докладно про творчість цього
митця ітиметься в окремому розділі підручника).
Серед чільних представників американської лірики слід згадати також
Генрі Лонгфелло (1807-1882). Поставивши собі завдання «утамувати
голод Америки за власним легендарним минулим, за своїми міфами»
(О. Шепард), він створив три епічні поеми: «Еванджеліна» й «Сватання
Майлза Стендіша», що оповідають про перших європейських поселенців
Америки, та уславлену «Пісню про Гайавату» (1855) на сюжет з міфів і
легенд індіанців, корінного населення континенту. Саме «Пісня про
Гайавату» зробила Лонгфелло всесвітньовідомим. Цей твір є спробою син­
тетичного поетичного відтворення індіанських міфів і легенд, а через них -
світу «доколумбівської Америки», витриманою в дусі романтичних пое­
тичних «реставрацій».
Унікальним явищем американської поезії X IX ст. є творчість Емілі
Дікінсон (1830-1886), яка була відкрита й належно оцінена критиками й
читачами лише в середині X X ст. Відзначаючи неповторно самобутній
стиль Дікінсон, українська дослідниця С. Павличко писала: «Якщо у
Вітмена думка максимально розгорнута, то Дікінсон обходиться одним
рядком, навіть словом-символом. Тому її слово часом не лише багато­
значне, а й незбагненне. Дікінсон визначає принципи свого поетичного
стилю поняттям “герметична пам’ять” і “герметичнийрозум”. Ті поезія
в цьому сенсі передує модерністським експериментам X X ст.».
У російській літературі період несподівано високого злету поезії на­
стає після «непоетичних» 40-х років. У 50-х роках лірична творчість
відображає зростання суперечливості суспільної ситуації, стає ареною
ідеологічної боротьби митців: одні прагнуть перетворити поетичне слово
на духовну зброю, демократизувати лірику, наповнити її соціальним
змістом; інші обстоюють ідею несумісності високої поезії й житейської

146. «прози», проповідують ідеали вічної краси, тобто «чистого мистецтва»,
далекого від суспільних проблем.
Своєрідними «полюсами» в цій боротьбі стали відповідно Микола
Олексійович Некрасов (1821-1878) і Афанасій Афанасійович Фет
(1820-1892) - поети, що сприймалися сучасниками як абсолютні проти­
лежності, символи ворогуючих сторін. (До речі, незважаючи на це, саме
Некрасов зазначав, що людина, яка розуміє поезію, «у жодному росій­
ському авторі, після Пушкіна, не почерпне стільки поетичної насолоди,
скільки дасть їй Фет»). Однак незаперечною спільною рисою творчості
цих митців є новизна поетичної мови, художньої форми, світовідчуття.
ЯІШ<Е‘РЯШ ‘У<Р03;ИЛ‘В ‘ЧЯ ‘В О ‘В І‘П ‘КЯ
«Чисте мистецтво» (або «мистецтво для мистецтва») - назва низки
естетичних концепцій, що утверджували самоцінність художньої
творчості, її незалежність від політичних, ідеологічних, соціальних
та інших зовнішніх чинників. Теорія «чистого мистецтва» сформува­
лася в середині XIX ст. як реакція на прагматизм капіталістичного
суспільства, з одного боку, та на приписи соціально орієнтованої літера­
тури - з іншого. Представники поезії «чистого мистецтва» були підкрес­
лено зосереджені на «вічних* (тобто незалежних від диктату соціальної
дійсності) темах: природи, краси, мистецтва тощо.
Розквіт сатиричної поезії в російській літературі 60-х років X IX ст.
пов’язаний в основному з демократичним рухом, представниками якого
були М. Добролюбов, В. Курочкін, Д. Мінаєв. Проте сатиричну поезію
цього періоду неможливо уявити й без творчості Олексія Костянтиновича
Толстого (1817-1875), одного з найпослідовніших прибічників культу
«чистої краси». Він написав чимало блискучих сатиричних творів, у
співавторстві з братами Жемчужниковими створив знаменитого Козьму
Пруткова. Цей «псевдонім-персонаж» (що мав свою «біографію», «портрет»
і навіть «посмертні видання»!) був гострою сатирою на самодержавну
бюрократію та «благонаміреного обивателя». У характері й стилі Козьми
Пруткова наголошувалося на бундючності, самозакоханості, глибокодум­
ності з найжалюгіднішого приводу, на комічному поєднанні абсолютно
несумісних понять. Вірші, байки, пародії й окремі висловлювання Козьми
Пруткова так захопили сучасників, що коли автори сповістили про
«смерть» славетного «директора і поета», інші письменники почали охоче
користуватися цим псевдонімом.
У середині XIX ст. дедалі більшого значення в російській літературі
набуває проблема народу, який починає осмислюватися митцями не
лише як соціально пригнічена маса і творець матеріальних благ, а й як
носій культурних цінностей, істинної моралі та краси, більше того, - як
загадка, котру не кожному до снаги розгадати. Федір Іванович Тютчев
(1803-1873) наголошував, що «гордий зір іноплеменний» не здатний помі­
тити таємне сяйво, випромінюване «смиренною наготою» народу. То сяйво
Христа: Спаситель зі своєю хресною ношею обійшов Русь, благословляю­
чи її, і відтоді цей убогий «край довготерпіння» сповнився незбагнен­
ною світлою величчю. «Умом Росію не збагнуть... в Росію можна лише ві­
рить», - ці слова Тютчева стали для російської культури своєрідними
«формулами», визначенням особливого шляху країни. Важливо, що на

147. такі думки поета надихали не міфологічні образи, не картини імперської
історії, а реальні, сучасні йому «вбогі села». Недаремно Т. Шевченко чи­
тав і переписував у щоденник вірші Тютчева, у яких влада поставала
безбожною, а нужденний і стражденний народ - останнім притулком
Бога на землі.
У 60-х роках, коли в літературі остаточно запанував епос (відповідно у
поезії - жанр поеми), лірика відходить на другий план, але вже в наступ­
ному десятилітті суспільна потреба в поезії знову зростає. Уперше в
історії Росії вірші починають звучати з естради, без них не обходиться
жодне молодіжне зібрання. Саме в цей час заявляє про себе плеяда поетів
«некрасовського» напряму (так звані поети революційного народництва);
значно пожвавлюється літературна діяльність А. Фета, Я. Полонського,
А. Майкова, О. Толстого. Наприкінці 70-х років в російській поезії за-
звучали голоси С, Надсона, П. Якубовича, М. Мінського. Стрімкий і по­
тужний розвиток російського роману зумовлює відродження поетичної
образності, філософської лірики, імпресіоністичного зображення приро­
ди. Романісти, у свою чергу, навчаються в поетів (відомо, наприклад, що
в романі «Анна Кареніна» Л. Толстой свідомо використав символіку
пізньої пейзажної лірики А. Фета).
У 80-90-х роках в російській поезії відбувається подальший синтез
різних шкіл і напрямів. Улюбленим поетом покоління 8 0-90-х стає
Семен Якович Надсон (1862-1887). Його вірші привертають увагу сучас­
ників щирістю висловлення настроїв громадянської туги й надії на пере­
могу світлого ідеалу в майбутньому (пам’яті цього поета Леся Українка
присвятила вірш «Домівка Надсона у Ялті»). У творчості Надсона вперше
зблизилися «некрасовський» і «фетівський» напрями: теми природної
стихії в його творах завжди поєднуються з мотивами скорботи, самотності
героя «на залитій сльозами землі», з думкою про «втомлених братів».
ТІодробицІ, У російській літературі другої половини X IX ст. поширення
революційної «публіцистичної» лірики народників поєднується з поети­
зацією мучеництва: революційний борець найчастіше зображується в
ореолі християнського страдника. Образи героїв «святої боротьби», «заму­
чених тяжкою неволею», «розіп’ятих на хрестах»; мотиви жертовності,
самозречення, неминучого й жаданого «тернового вінця» - такими є ви­
значальні риси революційної поезії. Твори поетів-народників, художня
цінність яких здебільшого була незначною, справили на суспільну
свідомість досить помітний вплив. Витворювався ідеалізований образ
революціонера як дійсного послідовника Христа. Той самий процес спо­
стерігаємо в українській літературі. «Завжди терновий вінець буде кра­
щим, ніж царська корона; завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід
тріумфальний: так споконвіку було і так воно буде до віку, поки жити­
муть люде і поки ростимуть терни», - писала Леся Українка. —
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ОГЛЯДОВОЇ ТЕМИ
1. Дайте стислу характеристику розвитку французької поезії се­
редини - другої половини XIX ст.
2. Схарактеризуйте творчість прерафаелітів.
3. Визначте основні особливості розвитку американської поезії
середини - другої половини XIX ст.

148. 4. Які протилежні напрями розвивалися в російській поезії
середини - другої половини XIX ст.? Назвіть найприкметніші ри­
си кожного з цих напрямів і їхніх чільних представників.
5. Порівняйте творчі програми «парнасців», прерафаелітів і при­
хильників російського «чистого мистецтва». Що в них спільного?
А чим вони відрізняються? Яка з цих програм найближча до
ваших уподобань?
Робота в парах. Виконайте одне із запропонованих нижче зав­
дань.
А. Поясніть походження слів «пегас», «Парнас», «Муза». Якого
значення вони можуть набувати? Розкрийте зміст вислову:
«Справжня муза неомузена» (П. Тичина, «Один в любов, другий
у містику...»).
Б. Уявіть суперечку двох супротивників - прихильника «грома­
дянської» поезії та поборника «чистого мистецтва». Запишіть цю
сценку у вигляді діалогу.
Теми проектів, призначених для мультимедійної презентації:
«Живопис прерафаелітів»; «Російська громадянсько-демокра-
шична лірика та російські художники-передвижники»; «Диво­
вижний світ поезій ЕЛ. По»; «Спостерігаючи природу й людину
з висоти Парнасу (лірика “парнасців”)».

149. Моя Му^а... - бе^ удаван­
ня та кривляння проста й
Шберта, горда й суМна,
світла й сут(а водногас -
щира до жорстокості, пря­
модушна до наївності. ‘Вона
не. руМ 'яниться, готуюгись
вийти до публіки, навіть не
опоряджує свого нео?сайь
вбрання і, дуже гасг
юги шля7(етні пс
грубими Манерс
баеться саМе своеь
канісг
7асов
1821-1877
tr
Микола Олексійович Некрасов -
російський лірик X IX ст., керманич
російської революційно-демократичної
поезії свого часу, митець, який зажив
слави «совісті епохи».
У його поезії, що відкрила нову
сторінку в розвитку російського
реалізму, розкривалися драми
й трагедії повсякденного життя
представників суспільних низів
і вияскравлювалися глибинні
особливості національного
характеру.

150. ♦МУЗА ПОМСТИ І ПЕЧАЛЬ
Самобутність лірики М. Некрасова визначається насамперед ії тісним
зв’язком з національною стихією, близькістю поета до народу, його
здібністю говорити від імені різноманітних народних типів, охоплювати
найширші пласти суспільного життя. Некрасовська «муза помсти і печалі»
була рідною сестрою всіх пригнічених і знедолених, а водночас - натхнен­
ницею тих, хто повставав на боротьбу проти самодержавного устрою, за
демократичні зміни в соціальному житті. Зосередженість поета на мотивах
горя, страждання, недолі зумовлена як історико-культурними чинниками,
так і біографічними. Дворянин за походженням, Некрасов зрікся свого
середовища, відмовився їсти «хліб полів, оброблених рабами». Жахливі
через жорстокість батька-тирана спогади дитинства переслідували його
впродовж усього життя, зміцнюючи почзт-я солідарності з «приниженими»
й «ображеними». Селянську Росію, їі мову і звичаї поет знав змалечку, він
виріс серед тих людей, яких згодом зобразив у своїх творах. Однак і життя
міської бідноти було відоме йому не з чуток і книжок, з ранньої юності,
позбавлений будь-якої матеріальної підтримки з боку родичів, Микола
Олексійович зазнав усіх прикрощів голодного й бездомного існування
бідняка-різночинця. Заробляючи журналістською поденщиною в Петер­
бурзі й повсякчас стикаючись із різними верствами міського населення,
людськими трагедіями, з кричущими соціальними контрастами столиці,
він здобув неабиякий життєвий досвід. Мешканці кутків і підвалів, за­
биті нуждою люди «дна» викликали в молодого літератора таке ж гостре
співчуття, як і знедолені кріпаки. «Ц е було поранене серце, -р а з і на все
життя, і ця незагоєна рана й була джерелом всієї його поезії, всієї
пристрасної до муки любові цієї людини до всього, що страждає від на­
сильства», - сказав про Некрасова Ф. Достоєвський.
ВІХИ життя, віхи творчості
«Це було поранене серце...»
Майбутній поет народився 28 листопада (10 грудня) 1821 р. у містечку
Немирові Вінницького повіту Подільської губернії. За три роки родина
переїхала до селища Грєшнєво Ярославської губернії. Упродовж
1832-1837 pp. Микола навчався в Ярославській гімназії, а 1838 р. пе­
реїхав до Петербурга. Того самого року в столичному часописі «Син
вітчизни» з’явилася його перша публікація - вірш «Думка». Некрасов
здійснив спробу вступити до Санкт-Петербурзького університету, але,
зазнавши невдачі, змушений був стати вільним слухачем.
1840 р. вийшла друком перша некрасовська збірка «Мрії та звуки»,
позначена впливом романтичної поезії. Вміщені у ній вірші мали здебіль­
шого вторинний, наслідувальний характер, що й було відзначено крити­
ками. Після невдалого поетичного дебюту Некрасов вирішив спробувати
свої сили у прозі. І хоча згодом митець досить критично ставився до своїх
ранніх оповідань і повістей, вони стали важливим етапом його творчої
еволюції в напрямку реалістичної поезії.

151. Уіодробищ , На початку 40-х років Некрасов розпочав співпрацю з
російськими періодичними виданнями: «Пантеон російського й усіх
європейських театрів», «Літературна газета», «Вітчизняні нотатки».
Журналістська діяльність стимулювала увагу поета до болючих питань
суспільного життя, що впливало і на його художню творчість. Тоді ж
Некрасов познайомився з відомим літературним критиком В. Бєлінським,
інтенсивне спілкування з яким зміцнило його уявлення про громадське
призначення літературної діяльності, про необхідність ії соціальної спря­
мованості й зв’язку із загальнонародним життям. —@9**^
Від 1847 р. протягом дев’ятнадцяти років Некрасов був видавцем і
фактичним редактором часопису «Сучасник», свого часу заснованого
О. Пушкіним. Концепція цього видання у 40-х роках, по суті, визначалася
В. Бєлінським. Попри тиск політичної цензури, «Сучасник» утримував
позиції форпосту прогресивної думки.
1856 р. побачила світ некрасовська збірка «Поезії», п^о мала великий
успіх у читачів. Того ж року поет вирушив у закордонну подорож, з якої
повернувся 1857 р. 60-ті роки були затьмарені сумними подіями: арештом
кількох співробітників «Сучасника», а згодом і закриттям часопису, смер­
тю М. Добролюбова - талановитого критика й однодумця Некрасова. Цими
ж роками виходять нові книжки поета. Його популярність стрімко зростає.
1868 р. Микола Олексійович став одним з редакторів часопису
«Вітчизняні нотатки». Напружену журналістську діяльність він, як і
раніше, поєднував з художньою творчістю. З роками робити це було де­
далі важче, оскільки тяжка хвороба, на яку поет страждав в останній період
свого життя, забирала всі сили. І все ж таки Некрасов не кинув пера.
Вірші, написані в той час, 1877 р. були опубліковані в книжці з промо­
вистою назвою «Останні пісні», а 27 грудня 1877 р. (8 січня 1878 р.)
М. Некрасова не стало.
Поет-громадянии
Ім’я Некрасова стало символом революційно-демократичної поезії, а
творчість поета-громадянина ш;е за його життя була темою для жорстких
суперечок. З одного боку, митця вважали генієм, який створив нову шко­
лу в поезії, і протиставляли «некрасовський» період «пушкінському».
(Відомо, що на похороні Некрасова, коли Достоєвський сказав, що ім’я
цього поета стоятиме відразу ж після Пушкіна й Лєрмонтова, серед моло­
ді залунали заперечливі вигуки: «Вище за Пушкіна!»). З іншого боку -
сучасники, навіть дуже прихильні до Некрасова, нарікали на невитон-
ченість його віршів, на відсутність у них істинної гармонійності, на
свідоме нехтування ідеалами поетичної краси. Деякі критики, хоч і визна­
вали унікальність цієї поезії, силу й виразність її образів, новизну й
дієвість слова, однак наголошували на осібності поета в історії літератури і
вважали, що він не матиме наступників. Утім, час підтвердив, що нова си­
стема художніх принципів, засвідчена поезією Некрасова, справила по­
тужний вплив на всю російську культуру. Згадаймо хоча б демократи­
зацію лексики в його творах, оновлення метрики через наближення до
народної форми віршування тощо. У літературі з традицією Некрасова
пов’язують твори навіть таких віддалених від «некрасовської школи» за
переконаннями й за часом поетів, як Ф. Тютчев і Андрій Бєлий.

152. Незвична широта, кінематографічна точність і динамічність відтво­
рення життя, збагачення вірша багатоголоссям буденної розмовної мови,
введення в поетичний твір персонажів з різними соціально-побутовими й
індивідуальними характеристиками, драматичні, емоційно насичені сю­
жети й картини, ш;о наближають поезію до розповідної прози, - усім цим
література завдячує Некрасову. Багато поетів X X ст. визнавали вплив
митця на власну творчість, називали його вірші серед своїх улюблених
творів. Наприклад, для М. Гумільова такими були поезії «Вслухаючись у
жах війни...», «Влас» (героя останнього вірша Ф. Достоєвський назвав
«великим Власом»), для А. Ахматової - «Орина, мати солдатська».
Деякі французькі дослідники вважають Некрасова поперед­
ником Ш. Бодлера (хоча обидва митці народилися в один рік), наголошу­
ючи на тому, ш;о російський поет уперше змалював потворний і суєтний
світ великого міста. На відміну від гордовитого, «строгого і стрункого»
пушкінського Петербурга, російська столиця в поезії Некрасова постає
похмурим, брудним, хаотичним містом, в якому розгортаються жорстокі
людські драми. За будь-якою з міських сцен, зображених поетом, прихо­
вано «петербурзьку драму» (такий підзаголовок має його вірш «Дешева
покупка») - драму соціальних контрастів. Творчість Некрасова вводить у
російську поезію теми бідності, ш;о «згубніша за всяку заразу»; безза­
хисності й безпорадності «маленької людини» у великому місті; недолі
дітей - нещасних рабів, прикутих до фабричних станків... Серед проза­
їків лише у Достоєвського Петербург зображений у такому відразливому
вигляді. «Ввижається мені усюди драма», - писав поет.
Ніль’рита книга
ЗОЛОТІ РОЗСИПИ ПОЕЗІЇ М. НЕКРАСОВА
«Оспівувати страждання» народу, який прикро вражає своїм терпін­
ням, - так розумів свої обов’язок і покликання М. Некрасов. Рішуче
відсунувши на задній план химерні поетичні мрії, митець проголосив
тему народної долі символом громадянського обов’язку. Сувора деклара­
тивність вимоги «Поетом можеш ти не бути - громадянином мусиш буть»
постала в поезії Некрасова як висновок аналізування суспільного життя.
Цією жорстокою для лірики «формулою» поет нарікав на брак грома­
дянських чеснот у своїх сучасників: «...досить вже купців, кадетів, j j
Міщан, чиновників, дворян. / / Достатньо навіть вже поетів, / / Та вкрай
потрібно громадян».
Усе це сприяло формуванню усталеного образу Некрасова як «співця
страждань народних», котрий водночас докоряв народові за пасивність і
закликгів його до боротьби. Утім, заслуга митця перед російською поезією
і народом полягає не лише в цьому. Некрасов уперше в літературі над­
звичайно широко й багатогранно зобразив людину з народу, сповнену
пристрастей, мрій, думок; показав її в зіткненні з різними життєвими

153. в. Маковський.
Побачення
явищами, з природою, з містом. Він розкрив
народний характер у трагічних поворотах
долі, у змінах, у несподіваних спалахах ве­
личі духу, у здатності піднестися над буден­
щиною.
Відкривши в собі поетичний талант,
Некрасов перш за все спрямував його на ре­
алістичну точність відтворення життя. Так,
вірш «Роздум и біля парадного під’їзду»
був написаний під враженням сцени, яку
Микола Олексійович спостерігав з вікна
квартири свого друга. Селяни, які прийшли
з «віддалених губерній» до високопоставле­
ного столичного чиновника з нагальним пи­
танням, із самого ранку марно чекали, що
їх допустять «на прийом». Однак тим часом,
коли голодні, стомлені дорогою прохачі під
спекотним сонцем стояли біля парадного
під’їзду, вельможа ще солодко спав. «Про­
будися!.. в тобі їх спасіння!» - звертається до нього поет, але цей рито­
ричний заклик супроводжується сумним коментарем: «Та щасливці
глухі до добра». Чиновник так і не дізнався про безталанних шукачів
справедливості: швейцар брутально проганяє їх, адже господар «не лю­
бить обдертої черні». Найбільше вражають поета безнадія, фатальна
звичка до неправди, покірність, з якою селяни повертаються додому...
Саме це враження і дає поштовх до «роздумів біля парадного під’їзду».
Точність деталі, місткість опису дозволяють Некрасову розкрити трагізм
повсякденного, привернути увагу до того, чого людина воліє не помічати.
Замальовки вуличних сценок (цикл «На вулиці») є вкрай лаконічни­
ми - інколи зміст концентрується в кількох словах. Скажімо, драматизм
епізоду арешту вуличного злодюжки розкривається завдяки лише одно­
му рядку: «Надкусаний калач тремтів в його руці...» Перед нами люди­
на, доведена до відчаю: невідомо скільки днів цей чоловік голодував,
якщо, вхопивши той злощасний калач, не поквапився втекти, а кинувся
його їсти. Таку деталь може помітити лише той, хто сам зазнав нужди,
а тому здатний виявити щире співчуття «злодієві». (На схилі літ Некра­
сов, уже уславлений поет, успішний видавець і журналіст, розповідав,
що впродовж перших трьох років своїх петербурзьких поневірянь він
«почувався постійно, щодня, голодним»).
Гіркий життєвий досвід і дар співчуття знедоленим поєднувалися в
поета з переживанням власної «дворянської провини», що зумовило
своєрідність розвитку теми батьківщини в його творчості. «Безглузда
пиха, брудна розпуста, дрібне тиранство» - такі характеристики
«безплідному й пустому» життю предків дає Некрасов у вірші «Вітчизна»
(свавільний характер і безкарний деспотизм батька, від якого страждали
не лише кріпаки, а й родина, стали для нього символом дворянського ра­
бовласництва). Батьківський дім, де майбутній поет змалечку навчився
«терпіти й ненавидіти»; «темний, темний сад », у якому ввижається образ
страдниці-матері; спогади про «пригнічених і трепетних рабів» - усе це
прокляттям лягло на юну душу. Вірш «Вітчизна» є відкритим зізнанням

154. у ненависті; жоден з «антидворянських» творів російської літератури
XIX ст. не містить таких гірких і зловтішних одкровень. «З відразою»
оглядаючи «знайомі місця», поет тішиться з того, що вирубано давній
ліс, ш;о занедбано ниви, що висох ручай, що «порожній і похмурий дім»
от-от завалиться...
ІПЬдробищ, Сільський маєток, у якому виріс Некрасов, був розташований
на «перехресті» двох страшних доріг. З одного боку пролягала сумно­
звісна Владимирка - поштовий тракт, яким гнали до Сибіру арештантів.
З іншого боку берегом Волги тягли лямку змучені бурлаки, супроводжу­
ючи свою нелюдську працю «розміреним похоронним криком». «Стогін
цей у них піснею зветься», - писав Некрасов, уособлюючи в бурлаках до­
лю й характер усього народу. Тому могутня Волга, символ Росії, колиска
поетового дитинства, названа у вірші «На Волзі» «рікою рабства й туги».
Слова Некрасова про «покоління людей», що живуть і гинуть на цих бе­
регах «без сліду і без уроку для дітей», супроводжуються дошкульним
риторичним запитанням до вічно «смутного, похмурого» бурлака: якби
він був менш терплячим і покірним, то чим гіршою була б його доля? Од­
нак бурлацькі сини так само покірно, як і батьки, ступають під ярмом з
тим самим болісним приспівом: «Раз та два, ой!..» Спогад поета про свої
дитячі сльози й обіцянка не забути побаченого й почутого різко контрас­
тують із цією незворушністю звичного, спадкового терпіння. М. Салтиков-
Щедрін писав: «Російський мужик - бідний, дійсно бідний на всі види
бідності, які тільки можна собі уявити, і - що гірше за все - бідний на
усвідомлення цієї бідності». Саме з цим і не міг примиритися Некрасов.
У своїх віршах він то ридав над злиденністю народу, то обурювався, зви­
нувачуючи його в безнадійному духовному сні. —
Згадуючи своє «жахливе дитинство» й нужденну юність у вірші «П о­
мру я скоро...», Некрасов писав: «За краплю крові, спільную з народом, j j
Прости мене, Вітчизно...» Він просив вибачення за «вбогий спадок», і це
не було показною скромністю: навіть у період найбільшої своєї слави
поет досить критично ставився до власної творчості, характеризуючи її
словами «мій суворий і незграбний вірш», моя «нелагідна і нелюбима муза».
Звісно, це не означало, що Некрасов був позбавлений почуття гармонії,
І. Левітан.
Свіжий вітер. Волга

155. дару натхненного слова: серед його віршів є такі, що чарують своєю ме­
лодійністю, вишуканістю форми, образною досконалістю. Однак поет
цілком свідомо відмовлявся від краси «вільного мистецтва». Традиційному
образу Музи (прекрасної богині, подруги й натхненниці поетів) Некрасов
протиставив «печальну супутницю печальних бідняків», наспіви якої
сповнені не гармонійною красою, а невимовною тугою й дикою люттю.
«Муза помсти і печалі» - так назвав Гіпоет - посестра усіх тих, хто народив­
ся «для труда, страждання й кайданів».
Ще 1848 р. у вірші «Учора в шостій на Сінну...» Некрасов із безжальною
точністю описує публічне покарання молодої селянки:
З грудей ні звука, ні зітхань.
Лиш бич по тілу свище...
І музі я сказав: «Поглянь!
Сестра твоя найближча».
(Переклад М. Терещенка)
Через двадцять п’ять років поет, ніби згадуючи про цей епізод, напише:
«бліда, в крові, засічена муза», - і цим ще раз засвідчить спорідненість
символу своєї творчості з реальною покатованою героїнею, гордою навіть
у приниженні.
Музу Некрасова вирізняє невгамовна сила. Невипадково сучасники
відчували у віршах поета «молот, яким б’є почуття» і називали його «ек­
зальтованим реалістом». Тимчасом як традиційні уявлення про поетичне
натхнення були пов’язані з неземними пестощами ніжної, грайливої Музи,
Некрасов писав про свою «богиню» так: «Залізні груди треба мати, //Аби
ці пестощі приймати, / / Обійми зносити такі...»
Зазнає у Некрасова перетворень і крилатий, уквітчаний трояндами
кінь поезії Пегас: «Н е рожі - я вплітав кропиву / / В його розгонистую
гриву I I І гордо залишав Парнас». Таке послідовне руйнування класич­
них символів поетичної творчості зумовлене запереченням самого образу
«поета-співця». На думку Некрасова, оспівувати «в годину горя красу до­
лин, небес і моря» ганебно. (Саме ці рядки з вірша «Поет і Громадянин»
Леся Українка взяла за епіграф до свого «Поета під час облоги»). Однак і
«спати», тобто мовчати, поетові теж соромно. І не лише обов’язок грома­
дянина спонукає його до слова - хворе сумління, безжальна совість диктує
пекучі слова. Навіть Тургенєв, який не був палким прихильником пое­
тичного таланту Некрасова, визнавав, що його вірші «жалять» (мов кро­
пива!), обпікають читача. Це стосується, зокрема, політичної і соціальної
сатири, що посідає визначне місце у творчості поета. Іронія, гіркий
сарказм, майстерна пародія, гротеск, разюча невідповідність високої
самооцінки персонажа його реальним діям і думкам характеризують
сатиричну поезію Некрасова.
Суттєво новим явищем у російській поезії стали ліричні вірші Некра­
сова. Вже один з перших його творів - «У дорозі» - є зразком незвичного
для лірики багатоголосся. Невеликий за обсягом вірш насичується
епічним змістом, дорівнюється до повісті чи навіть роману. За репліками
діалогу, за розповіддю героя приховано багатозначний підтекст.
Про що ідеться у творі? Аби розвіяти нудьгу, подорожній просить
візника розважити його розмовою. Візник простодушно розповідає про
те, як йому не поталанило в житті: одружили з дівчиною, яку «загубили

156. I. Левітан. Владимирка
пани». Власне, нічого злого вони їй не зробили: виховували змалку разом
з панночкою, навчали шити, плести, грати на фортепіано, читати, одягали
по-панському... Навіть сватався до неї якийсь «благородний» учитель.
Однак не судилося щастя - навчену «всім дворянським манерам і штукам»
кріпачку повернули з панського дому на село, видали заміж за мужика.
А яка з неї користь на селі? Ні до корови, ні косити, ні по воду, ні по дро­
ва - до жодної сільської роботи не здатна, хоч і не ледача. А як на панш;ину
йти, то й дивитися на неї жаль бере. А найгірше, що й синочка «губить»:
навчає грамоти, миє щодня, мов панича, та ще й бити не дає. Щоправда,
недовго тішитиме малого, бо вже зовсім недужа, ледве ходить, - певне,
останні дні доживає...
Звати безталанну героїню вірша Грушею, так само, як героїню опові­
дання «з народного російського побуту» Марка Вовчка - молоду кріпачку,
відірвану від рідного дому, панську «Ігрушечку». Однак некрасовський
вірш є глибшим за змістом і жорстокішим, причому основний зміст цієї
історії залишається поза текстом. Сумовита розповідь візника уривається
вигуком подорожнього: «Ну, вже годі!..» Справді, несила далі слухати,
як герой розмірковує про життя, не розуміючи причини смертельної не­
дуги дружини: він її «одягав, годував», даремно не лаяв; «а щоб бити -
так майже не бив, / / От хіба, звісно, під п’яну р ук у...». Уява слухача
(і читача) домальовує прихований від розповідача конфлікт. Натяк на не­
щасливе взаємне кохання до вчителя (це ніби пропущений розділ роману)
посилює трагізм описаної ситуації. Нові звички, виховані в «панському»
оточенні, зумовили несумісність героїні з її власним соціальним середо­
вищем. Вона гине, як риба без води, тому що її духовні потреби стають
недоречними й безпідставними, навіть злочинними в мужицькій буден­
щині. І те, що чоловік по-своєму співчуває дружині, піклується про неї,
лише загострює конфлікт, нерозв’язність якого стає очевидною після
народження сина. Прищеплюючи дитині набуті культурні звички, мати
тим самим робить її непридатною для кріпацького життя.

157. Пізніше Некрасов писав про те, що доля мала три тяжких жереби: пер­
ший - повінчатися з рабом; другий - бути матір’ю сина-раба; третій - «до
гроба рабу підкорятись». Ці три жереби випали «жінці Руської землі».
Ніхто так пристрасно й гірко не сказав про це, як Некрасов. Зокрема, у
вірші «Трійка» поет описує типову жіночу долю - «надаремнерозтраче­
ну силу 111 життя, не зігріте ніким». Тут, як і в попередньому вірші,
важливу роль відіграє дорога, ш;о є символом життя. Те, що трійка проно­
ситься повз молоду героїню, означає не лише загибель її мрій, а й власне
«бездоріжжя» долі. «Будеш няньчити, їсти й робить», - говорить поет
про майбутнє юної красуні:
І в лиці твоїм, повнім горіння
І життя, - миттю з’явиться жах.
Вічний вираз тупого терпіння
І безглуздий, страшний переляк.
(Переклад М. Терещенка)
Невеликий вірш Некрасова вміщує ціле людське життя, тут з’явля­
ються різні герої, кожен з яких має свій шлях і свій голос. Ліричні моно­
логи стають на диво багатоголосими й насичуються соціальним змістом.
Основним, підсумковим твором Некрасова є поема-епопея «Кому на
Русі жити добре», яку називають і «поемою-симфонією», і «енцикло­
педією селянського життя». Дійсно, у цьому творі народний світогляд,
риси національного характеру, звичаї, побут, фольклор російського села
відтворені надзвичайно широко. При цьому мова й ритміка поеми набли­
жені до народнопісенного стилю, завдяки чому голос автора ніби розчи­
няється в голосах численних персонажів.
^Подробиці. Казковий сюжет поеми поєднується з найзлободеннішими
для пореформеної Росії запитаннями: чи краще стало жити селянам після
скасування кріпацтва, чому звільнений народ не почувається щасливим?
Семеро селян із семи сусідніх сіл (їхні назви - «Роззутове», «Дірявине»,
«Неврожайна» тощо - свідчать про безпросвітні злидні мешканців) зби­
раються докупи. Між ними виникає суперечка; кому вільно й весело жи­
веться на Русі - поміщикові, чиновникові, попові, міністрові чи самому
цареві? Несподівано діставши чарівну «скатерку-самобранку», що не
лише харчуватиме, а й позбавить усіляких дорожніх клопотів, мужики
вирушають у мандри (отже, знову - нескінченний шлях!), аби відшукати
хоч кого-небудь щасливого. Звісно, це їм не вдається... —
Поема залишилася незавершеною. За одним з авторських задумів, се­
меро мандрівників зустріли «щасливця» біля сільського шинку (весе­
лився, бідолаха, бо вже не мав чого втрачати - усе пропив). Один з героїв
поеми. Яким Нагий, також висловлює думку про те, що «руський мужик»
без вина взагалі не вижив би; «Він до смерті працює, а до півсмерті п’є».
У різних своїх творах Некрасов наголошував на жахливості життя, у
якому єдиною розрадою стає коротке забуття - сон чи вино - «в безпро­
світній, глибокій ночі, без поняття про право, про Бога...». Тому, звісно,
таке завершення поеми мало б украй невтішний зміст. Дійсним «щаслив­
цем», хоча теж не без сумного підтексту, поет називає майбутнього «на­
родного заступника» Гришу Добросклонова, який радіє своїм пісням і

158. мріям про щастя народу. Про долю самого Гриші автор говорить коротко
й без жодних ілюзій: «сухоти і Сибір».
До героїв такого типу Некрасов ставився з побожною шанобливістю,
вважаючи їх рушіями російської історії. Поет з іронією писав про немож­
ливість сумнівів щ;одо «богатирів доісторичної доби», тому що «і в наші
дні виносять на плечах j j Все покоління два-три чоловіки». Без таких
богатирів духу «нива життя» давно б здичавіла, заглухла, і тому «приро-
да-мати» зрідка посилає їх світові («Пам’яті Добролюбова»). Однак для
Росії такі люди - явище небажане; їхня загибель визначена наперед.
Таку думку Некрасов висловлює у вірші «Н а смерть Ш евченка», на­
писаному своїм улюбленим розміром - суворим і сумним дактилем:
Ні, не сумуйте, скажу я по щиростії
Випадок трапився трохи не бажаний.
(Переклад П. Усенка)
Поет наголошує на недоречності запізнілого каяття: суспільна жалоба
є для нього виявом лицемірства. «Божа милість», «руських людей про­
видіння грайливеє», «Бог же позаздрив йому» - так із гірким сарказмом
говорить Некрасов про причини загибелі українського генія. Про дійсні
причини трагічних поневірянь Шевченка, звісно, не можна було говори­
ти вголос. З іншого боку, доля пророка не може бути щасливою. Адже
звичайна людська обережність, уміння вчасно подбати про себе, прагнення
уникнути переслідувань і навіть страх смерті йому не властиві:
Бо любить він безмежніше та вище,
В душі ні крихти світових заман -
так пояснює Некрасов свідомий вибір людиною своєї трагічної долі у
вірші «П ророк», який розпочинається полемічним діалогом:
Не дорікай: «Забув він осторогу!
Сам згубу кличе... хто пак винен тут?»
Не згірше нас він бачить неспромогу
Добру служити, а лякатись пут.
Ш стаї дотику$ Україною. П. Грабовський, який переклав цей вірш, го­
тував цілу збірку перекладів поезій Некрасова, куди мала увійти й поема
«Кому на Русі жити добре». Грабовський на засланні особливо гостро
відчував свою спорідненість з поетичною традицією Некрасова й прагнув
якомога ширше представити читачам-українцям твори російського поета
(зокрема на Галичині, де не було російських видань).
Некрасовська «муза помсти і печалі» знаходила відгук у багатьох ук­
раїнських авторів. Так, Панас Мирний у вірші «До сучасної Музи» писав:
«З слова живого скуй самопали 11 Із ними між люди йди. / / Бий ними,
музо, всяку неправду, j j Хто б не вчинив її - бий!» «Формулу» любові-
ненависті, створену Некрасовим, - «Те серце не научиться любить, j j
Яке ненавидіти вже втомилось» - повторювала Леся Українка: «...тіль­
ки той ненависті не знає, / / Хт о цілий вік нікого не любив». —fessgl)
Після Некрасова, який став ніби живою совістю епохи, література
дедалі частіше почала згадувати про своє суспільне призначення. Незва­
жаючи на зміну естетичних смаків, яка відбулася в X X ст., кращі поезії
Некрасова входять у духовний фонд мільйонів його співвітчизників.

159. безліч його рядків стали крилатими, художня виразність й емоційна сила
творів поета довели свою життєвість.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
I рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Ім’я М . Некрасова стало символом...
A. ...російського романтизму.
Б. ...російської «чистоїпоезії*.
B. ...російської філософської лірики.
Г. ...російської революційно-демократичної лірики.
2. Укажіть неправильне продовження твердження.
Одним з провідних мотивів лірики Некрасова є...
A. ...тема життя великого міста.
Б. ...тема протистояння романтичної особистості ницому суспіль­
ству.
B. ...тема бідності, що «згубніша за всяку заразу».
Г. ...тема селянської Росії.
3. Укажіть правильне продовження твердження.
Зріла поезія М . Некрасова належить до...
A. ...романтизму.
Б. ...натуралізму.
B. ...реалізму.
Г. ...символізму.
II рівень
1. Які обставини життя М. Некрасова спрямували його увагу на
життя знедолених?
2. Визначте чинники, що вплинули на формування творчої осо­
бистості поета.
3. Доведіть, що поезія М. Некрасова спиралася на російську фольк­
лорну традицію.
III рівень
1. Чому М. Некрасов назвав свою музу «нелагідною і нелюбимою»?
2. У яких творах М. Некрасова найбільш яскраво й широко зобра­
жено народний характер? Які риси цього характеру ви можете
назвати?
3. «Я не поет, а громадянин», - сказав поет-декабрист К. Рилєєв,
протиставляючи «мистецтву» свої «живі почуття». Якого розвитку
набула ця теза в ліриці М. Некрасова?
IV рівень
1. У чому полягає принципова відмінність поезії М. Некрасова від
творчості поетів-попередників? Які нові мотиви митець уперше
вводить у літературу?
2. Завдяки чому поезія М. Некрасова наблизилася до розповідної
прози? У чому полягає художня майстерність і естетичне новатор­
ство цієї лірики?
3. Поясніть сутність «некрасовського» бачення російського наро­
ду. Які риси національної свідомості викликали обурення поета?
А які риси він оспівував у своїй ліриці?
Теми проектів, призначених для, мультимедійної презентації:
«Петербург М . Некрасова»; «М . Некрасов - журналіст»; «Галерея
народних типів у поемі “Кому на Русі жити добре’’».

160. Теми рефератів: «Тема жіночої долі в ліриці М. Некрасова»; «Лю­
бовна лірика М. Некрасова»; «ГромадянськалірикаМ.Некрасова».
Теми для самостійної дослідницької роботи: «Функції мотиву
дороги в поезїїМ. Некрасова»; «Історико-біографічний коментар
до вірша “На смерть Шевченка” (час написання твору; політич­
ні та світоглядні засади автора; осмислення М. Некрасовим
фактів біографії Т. Шевченка)».
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Які нові аспекти урбаністичної теми розробив М. Некрасов?
2. Які ліричні, епічні, драматичні форми художнього мислення й
відповідні виражальні засоби притаманні поезії Некрасова?
3. Зробіть мовностилістичний аналіз вірша «Трійка» у перекладі
М. Терещенка. Порівняйте текст з оригіналом.
Теми творів: «“Це було поранене серце...”: провідні мотиви лірики
М. Некрасова»; «Картини соціального “дна” в поезіїМ. Некрасо­
ва»; «Чим поезія М. Некрасова близька сьогоднішньому чита­
чеві?» (твір-роздум).
Скарбниця філолога
ЗНАКОВІ ПОСТАТІ РОСІЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ XIX ст.:
Ф. ТЮТЧЕВ, А. ФЕТ
Повне зібрання віршів Федора Івановича Тютчева (1803-1873) стано­
вить лише одну, досить невелику, книжку. Однак, як слушно зазначив
А. Фет, вона вагоміша за безліч томів.
Увійшовши в російську літературу ш,е за життя Пушкіна й привернув­
ши до себе його схвальну увагу, Тютчев-поет надовго зникає зі сторінок
часописів і з пам’яті більшості читачів. А коли після двадцяти років
дипломатичної служби повертається з Німеччини до Росії і знову почи­
нає друкуватися, його сприймають як «другорядного поета» старшого
покоління. Поворотним моментом у літературній долі Тютчева стала стат­
тя М. Некрасова «Російські другорядні поети» (1850), у якій тодішній
лідер нового літературного напряму, кумир молодого покоління, рішуче
заперечив «другорядність» тютчевської поезії. Автор статті, поставивши
Тютчева в один ряд з Пушкіним і Лєрмонтовим, висловив сподівання, ш;о
його вірші посядуть належне місце серед «краш;их творів російського по­
етичного генія».
Проникливий, далекоглядний політик і дипломат, чутлива й пристрас­
на людина, Ф. Тютчев належав своїй історичній добі, глибоко переживав
її події. Однак його поезія має позачасовий вимір. Можна навіть сказати,
що вона долає звичні уявлення про літературу: це поезія «мислі»,
втаємниченої думки, ш;о пронизує всесвітнє життя, мов блискавка, зали­
шаючи після себе «громові стріли» незвичайних слів. Загадкової сили
сповнені ці слова: начебто прості й зрозумілі, вони водночас мають такий
глибокий зміст, викликають такі суперечливі тлумачення, ш;о читач ми-

161. Розворот з титулом
і портретом автора
зі збірки поезій
Ф. Тютчева.
Видання 1872 р.
СТИХОТВОРЕНІЯ
І 1 Тмш
жчшіа
мохіть знову й знову повертається до цього словесного дива. Здається, що
кожний звук тут «мислить», і віршовий рядок більше подібний до живої
формули буття, ніж до людської мови.
іПодробищ . Вслухаймося, як звучить цей тютчевський рядок: «М исль
изреченная єсть ложь...» Гнучке, живе, пульсуюче слово «мьісль» стика­
ється з мертвотним, убивчим за своїм одноманітним звучанням словоспо­
лученням «из-ре-чен-на-я-есть», а кінцеве «ложь» - ніби чорна діра,
пастка, що чатує на здобич. На щастя, цей славетний сумний вислів є не
висновком, а темою вірша «Silentium !». «Мовчання!» - сама назва твору
засвідчує, що йдеться про заклик до духовної зосередженості, напружен­
ня внутрішнього слуху. Весь вірш бринить відлунням тих найглибших
істинних змістів, які можна вловити «в душевній глибині» й відтворити
за допомогою того ж слова - «прореченої думки». —
у цьому, власне, й полягає парадоксальність філософської лірики Тют­
чева: тут немає жодних «готових істин» чи остаточних висновків - лише
жива думка серед живих суперечностей життя. Звучання поетичного
тексту набуває при цьому особливого значення: ритм слугує думці, передає
ії «невиражальні» у слові відтінки. Перекладати таку поезію іншою мовою
надзвичайно складно - володіти відповідною поетичною майстерністю
тут недостатньо, крім таланту, треба мати дуже високий рівень духовної
культури. Зважитися перекласти Тютчева українською мовою могли,
скажімо, такі поети, як М. Рильський і Юрій Клен...
Образи світу в ліриці Тютчева весь час змінюються, а тому і його пое­
тичний світ є надзвичайно динамічним. Хоча поета називають «пізнім
романтиком», його віршам не властива романтична розірваність світів -
протилежні, несумісні речі тут постійно поєднуються, з романтизмом
Тютчева споріднює потяг до стихійного в людському житті й у природі,
до нерозгаданих таємниць Усесвіту. І разом з тим у його поетичному світі
є певні координати, існує чітка система образів зі своїми сталими законами.
Незаперечним є те, що в цьому поетичному космосі «ніч» є поняттям
значно складнішим і вагомішим за «день». Ніч - це той час, коли стихія
б’є повнозвучними хвилями у свої береги. Приплив цієї стихії відносить
людей у «невимірність темних хвиль»: «І ми пливемо, і палаюча безодня / /
Оточує з усіх боків» («Сни»). Звісно, цей образ асоціюється з відбитком
6 Світова література, 10 кл.

162. зоряного неба у воді, що створює відчуття бездонного простору внизу й
вгорі. Однак у Тютчева образ «подвійної безодні» трапляється неоднора­
зово і має значно ширше значення. Палаюча «подвійна безодня» у вірші
«Л ебідь» - це не лише зоряне небо, віддзеркалене поверхнею води; це бе­
зодня двох стихій; природи й духу. В іншому вірші, «Два голоси», йдеться
про безодні грізного, байдужого до живої людини мовчання - глибоких
могил («під нами») та високих світил («над нами»).
Тому ліричний герой Тютчева перебуває на межі часу й вічності - «на
порозі ніби подвійного буття». «Денний» світ є для нього болісним і при­
страсним, тимчасом як «нічний» світ снів сповнений невиразних пророцтв
(«О, душ е віщая моя...»). Ніч наближає людину до безмежжя зоряних
світів, до вічності. І саме у «всесвітньому мовчанні ночі» миттєвість
людського життя стає особливо відчутною; одноманітний звук годинника
сприймається ліричним героєм як приглушені скарги часу («Безсоння»).
Час і простір виступають у ліриці Тютчева «гнобителями й тиранами
людства». Лише в безмежному - «нерозгаданому, нічному» - душа розпі­
знає свій «хаос рідний», тобто долає і час, і простір.
Безмежна, могутня енергія природного життя позбавлена мови; а лю­
дина, яка володіє мовою, є кволою, скороминуш;ою істотою, але вона
здатна хоч на мить зливатися з природою й перекладати її мовчання влас-
ною мовою. Природа як «хаос» завдяки людині набуває рис культури й ро­
зуму.
9Ь )дробщ І, Маленький вірш про камінь, який скотився з гори і ліг у до­
лині, має дивну назву - «П роблем а». З чужої чи з власної волі впав цей
камінь? Пантеїзм (філософське вчення, що ототожнює Бога з природою)
вбачав у всіх виявах життя розумну волю. Лірика Тютчева здебільшого
відтворює саме таке сприйняття природи - живої і людиноподібної. Од­
нак у вірші про камінь постає запитання: чи не приписує людина природі
своїх власних можливостей? Запитання залишається без відповіді -
«століття за століттям пронеслося», але проблему ніхто так і не зміг
розв’язати.
Є у Тютчева вірш, який має назву «П ерш ий лист ок». На перший по­
гляд, він видається зразком пейзажної лірики, але споснений глибоким
філософським змісом. У центрі уваги поета - знову-таки миттєві, раптові
зміни в житті природи. Ще вчора дерева стояли голі - і от несподівано
вкрилися щойно народженим листям. Як усе змінилося! Тепер вони мо­
жуть шуміти, давати перший затінок і вперше омиватися світлом,
шуміти першою зеленню «під першим небом голубим». Це незвичне сло­
восполучення - «перше небо» - асоціюється з «першо-творінням», з
первісним задумом створення світу. І ця асоціація є невипадковою. Вірш
завершується дивним висновком про те, що серед безлічі листочків «не
стрінеш мертвого листка». Отже, ідеться про «неприродність» смерті,
про закон вічної перемоги весни, воскресіння. Молоду, ще напівпрозору,
мов дим, зелень весняних беріз поет називає давньою мрією цих дерев, ма­
ренням, що раптом ожило, пробилося до сонячного світла. Тут Тютчев, як
і в багатьох інших творах, наголошує, що вічне оновлення природи не є
суто біологічним циклом. Це великий космічний закон, що осягається як
задум Творця і мрія творіння. —

163. у природі панують душа, свобода, любов, мова - і все це відлунює в
людській душі. Тому пейзажні картини Тютчева набувають символічного
змісту. Так, у часі передзим’я, в останніх завмерлих осінніх днях поет
відчуває раптовий подих весни - і саме так сприймається воскресле через
багато років кохання {«Зуст рів я Вас...»). Сніг у травні нагадує «про
близькість літніх бурь» - що ж: «І в Божім світі так буває». Проте у ве­
селих «літніх бурях», у бездумному свавіллі природи знов-таки бринить
така «людська» тривожна нота: перший жовтий листок раптом злітає з
широколистих шумливих і могутніх дубів, нагадуючи про неминучу
осінь {«Який веселий гуркіт літніх бурь...»). У цьому вірші нічого не
сказано про людське життя, але метафора є досить прозорою: так само на­
гадує про старість несподівана рання сивина, так само серед безжурних
буйних веселощів раптом настає мить незрозумілого суму...
Недарма поет так часто вдається до паралелізмів: як у природі, так і в
людському житті панують миттєві зміни настроїв, протиріччя почуттів,
невідворотність часу. Тютчев, подібно до Фауста, зупиняє мить, перетво­
рює її своїм словом на живий і сталий образ вічності.
Людина в поезії Тютчева болісно переживає «однобічність» свого
спілкування з Усесвітом: вона олюднює природу, але постійно відчуває
зверхність, байдужість вічності. Чому і як виник розбрат? Чому людина,
ця «мисляча тростина», не може злитися з гармонією «загального хору»
природи довше, ніж на мить? Хіба лише тому, що має «примарну свобо­
ду», якою не володіє жодна інша істота? Такі запитання ліричного героя
у вірші «Співучість у хвилях м орських...» виражають розпачливий
протест людської душі, яка палко жадає відгуку й не знаходить його в
безмежжі світів. Людину прикро вражає те, що вона - «цар землі»! - при­
кута до цієї землі, тимчасом як будь-який птах вільно ширяє під небеса­
ми... Дуб, повалений грозою, стає символом заспокоєння природи: після
І. Левітан. Весна. Білий бузок

164. бурі особливо радісно співають довкола пташки, веселіше зеленіють
ожилі від дош;у дерева, а в небі переможно сяє веселка («Заспокоєння»).
Інший вірш з такою самою назвою змальовує протилежну, людську, си­
туацію: тут втрата того, «ш;о звали ми своїм», викликає невтишиме горе
й сльози. Щ об заспокоїтися, людина мусить піти до стрімкого потоку й
довго споглядати, як, поспішаючи, біжать наввипередки струмені води,
ніколи не повертаючись назад. Так душа звикає до думки про всевладну
течію часу та про таємну мету цього невпинного руху.
іПЬдробпЩІ, Утім, філософське споглядання не може зарадити, коли горе
є надто глибоким... Тоді людині особливо важко примиритися з тим, ш;о
її особисті втрати, життєві катастрофи не відображаються в безсторон­
ньому природному світі. Коли найдорожча людина помирає, коли коха­
не обличчя вже вкривають тіні смерті, ліричний герой вірша «Весь день
вона лежала в забутті...» говорить про себе: «убитий, та живий»... Йо­
го дивує, що фізична природа людини здатна це витримати: страждання
душі стають нестерпними, неможливими, але - «серце на шматки не
розірвалось». А в цей час знадвору чути веселий перегук теплого літнього
дош;у й кожний листок радіє життєдайним струменям! Є в цьому вірші
один незабутній рядок, який раптово підносить людину на недосяжну ви­
соту - як істоту, що здатна любити. Любов суперечить смерті, вона не­
збагненно розпросторює межі людського життя, і здається, що гармонія
та краса природи існують лише для того, щоб у світі могла жити любов.
Так, лірична героїня вірша «Весь день вона лежала в забутті...», уже на
порозі смерті, раптом починає дослухатися до шуму дощу й повільно, гли­
боко усвідомлено, промовляє: «О, як я все оце любила!» Ідеться, звісно, не
лише про літній дощ - ідеться про саму здатність любити так, щоб і остан­
ня мить земного життя, останнє слово живилися любов’ю. —
Трагічна забарвленість теми кохання в Тютчева зумовлена двома основ­
ними чинниками: максималізмом почуттів та індивідуалізмом ліричного
героя. Людина, на думку поета, «вбивчо любить», тому що в шаленій
сліпоті пристрастей найпевніше губить і нищить саме те, що є наймилішим
її серцю. Любовна лірика Тютчева акцентує на замкнутості, безвихід­
ності, у якій перебуває людська душа, - адже вона не здатна розкритися
до дна, вільно висловити себе до кінця. Цінуючи над усе свободу, людина
боїться залежності, оберігає цілісність свого внутрішнього світу. Навіть
кохання не може прокласти надійні, тривкі шляхи від серця до серця. Це
можливо лише за умови повного самозречення, відмови від власної осо­
бистості. Таку роль у ліриці Тютчева відіграє жінка, яка свідомо жертвує
собою, «усю себе» переливаючи в коханого. І все одно: любов стає не лише
єднанням рідних душ, їхнім злиттям, а й смертельним двобоєм. У цьому
«фатальному поєдинку», зрештою, загине те серце, що було жертовнішим
і ніжнішим... Однак тоді настає не просто самотність - тоді втрачається
повнота буття, порушується зв’язок зі світом і герой ніби перебуває за його
межами. «Ось той світ, де жили ми з тобою, - подумки звертається він до
померлої коханої і запитує: ...чи бачиш ти мене?»
Ш одробицІ. Кожна з трьох строф вірша «Ось бреду вздовж битої доро­
ги...» завершується цим запитанням; змінюється лише форма звертання.
У кожній строфі також повторюється слово «день», набуваючи відповідно

165. символічних значень минулого, теперішнього і майбутнього часу. Спер­
шу «згасаючий день» - це пам’ять про минуле, тому й звертання тут
звичне: «друже милий». Далі «останній відблиск дня» змінюється тем­
рявою; безрадісне для героя сьогодення, гостре переживання втрати
викликає іншу форму звертання: «Ангел мій...» (утім, так можна назвати
і живу людину - пестливо й ніжно). Нарешті, заключна строфа почи­
нається трагічним рядком: «Завтра день молитви і печалі...» Тут уже те
саме, двічі повторене, звертання виразно пов’язане з потойбічним світом:
«Ангел мій, де б душі не витали, j j Ангел мій, чи бачиш ти мене?» Запи­
тання, звісно, не розраховане на відповідь. Зміст його значно глибший.
Споглядаючи ніби з далекої відстані той світ, у якому «жили ми з тобою»,
ліричний герой знає, ш;о сам він був для коханої всім. Її світ - це перш за
все він сам. І тепер, у потойбіччі, чи бачить вона цей його світ так, як ба­
чила за життя? Однак чи існує такий зв’язок між «світами»? Чи можна
«там» зберегти повноту земних відчуттів? В одному з листів Тютчев пи­
сав: «Порожнеча, страшна порожнеча. І навіть у смерті не передбачаю
полегшення. Ах, вона мені на землі потрібна, а не десь там» . —
Варто зазначити, що у віршах, які відтворюють історію цього остан­
нього трагічного кохання поета (так званий «денисьєвський цикл»), не
лише вищість почуттів, пристрасність і жертовність вирізняють ліричну
героїню - їй належить і право вершити суд над героєм. Унікальна особ­
ливість «денисьєвського циклу» полягає в поєднанні зовні незначущих
побутових сцен, випадкових, ніби підслуханих, реплік, неясних натяків
із цілісною картиною трагічного кохання. Біографічні коментарі тут
стають недоречними: занадто глибоким є загальнолюдський зміст цієї
конкретної історії, а крім того, «близька перспектива» несумісна з автор­
ським баченням пережитої трагедії - то космічно високим, то таким, що
сягає несповідимих глибин душі. «Боже мій. Боже мій! Та що спільного
між віршами, прозою, літературою, цілим зовнішнім світом і тим...
страшним, невимовно нестерпним, що в мене в цю ось хвилину на душі
дієт ься», - писав поет.
Лірика Ф. Тютчева стала своєрідним «еталоном» філософської поезії.
Сучасні дослідники літератури відзначають зростання впливу його твор­
чості на розвиток поетичної думки не лише в Росії. Геніальне відчуття
складності світу, прозирання в глибинні джерела буття, інтелектуальна
насиченість визначають сучасне звучання цієї поезії. Тютчев навчає нас
розуміти світ і самих себе, виховує «космічне відчуття» безмежності
Всесвіту і любов до природи. Водночас витонченість і пластичність обра­
зів, граційність ліризму ще за життя принесли митцю славу «ясновидця
краси». Торкаючись найзагальніших начал буття, взаємин людини й
природи, загрози історичних і космічних катаклізмів, «поет мислі» вражає
читача індивідуально-інтимним стилем своїх творів. А. Фет визначив цю
властивість поезії Тютчева лермонтовським рядком: «Я не з тобою - з
серцем говорю». Дійсно, більшість ліричних шедеврів Тютчева - це ніби
розмова із самим собою. Сучасники поета згадували про те, що він постійно
про щось замислювався, імпровізував за будь-яких обставин, записував
віршові рядки на клаптиках паперу, про які міг відразу ж забути або зни­
щити, не надаючи їм жодного значення. «Мудрець Тютчев» - так гово­
рив про нього І. Тургенєв. Л. Толстой, характеризуючи одного зі своїх

166. героїв, записав: «Широкий, розумний, як Тютчев», - а в одному з листів
зізнався: «Без нього не можна жити».
дот ику ^ Укршною, в українській літературі XX ст. найбільш
близькою до «тютчевської» традиції є, зокрема, могутня, прекрасна й
трагічна поезія В. Свідзінського. Чимало творів Свідзінського свідчать
про глибинний діалог з геніальним російським поетом (зокрема, вірші
«Із міфованого покою ...», «Холодна тиша. Місяцю надламаний...», «Блу­
каю вдень, то в луках, то в гаю ...», «Довіку б тут...», «Умруть і небо, і
земля...»). —
Поезія Афанасія Афанасійовича Фета (Шеншина, 1820-1892) -
найбільш яскравий і досконалий зразок «чистого мистецтва», яке
сповідує лише ідеали краси. Сучасникам поета здавалося, ш;о в ньому
якось незбагненно співіснують дві особи: тверезий, дуже практичний
поміщик і ніжний мрійливий естет, далекий від будь-якої життєвої
«прози», до нестями закоханий у природу. Лірика Фета майже не відтво­
рює конкретно-історичних, соціальних ознак життя, вона повністю зосе­
реджена на проникненні в глибини вічно прекрасного.
бепе. Ф. Тютчев у вірші, присвяченому Фету, назвав його улюблен­
цем Природи, якому дано було під зовнішнім її покровом, «оболонкою
зримою», не раз прозрівати саму «Велику Матір». На відміну від тют-
чевської лірики природи, поезія Фета позбавлена почуття трагізму. Так
само невластивою для цієї поезії є безжальна гострота вічно безсонної,
космічно розпростореної думки. Ліричний герой Фета з байдужою, недба­
лою недовірою ставиться до розуму, адже для нього світ - це перш за все
музика. «Звуки - марення неясне, млосний дзвін ст руни...»; сприймати
їх розумом неможливо й непотрібно: «Щ о в них мовилось - не знаю й не
треба мені». А потрібно одне: зберегти ці звуки Краси, бо лише Красою
виправдовується буття - у цьому митець глибоко переконаний. Тому для
нього поетичний твір теж має єдине «виправдання», єдине призначення - від­
творити таємні звуки, увічнивши в такий спосіб миттєвості Краси. Тоді
поет може з гордістю сказати: «Цей ось листок, що відсох і обірвався, / /
Золотом вічним горить в піснеспіві». —
Подібно до Тютчева, А. Фет уславлює
таємничу силу ночі, але ніч не жахає його.
Ліричному героєві відкривається не тютчев-
ська «подвійна безодня», а ніби подвоєне,
підсилене звучанням зірок ш;астя земного
буття. Уночі «чутно, як серце квітує»; це
час, коли розпускаються нічні квіти й мрії.
«Я нічого тобі не скажу», «я не зважусь на
це натякнуть», - повторює ліричний герой, -
адже з настанням дня поет і кохана знову
житимуть «думкою нарізно»... Удень лю­
дина борсається в житейській суєті, живе
розумом, а «нічне серце» засинає. Однак
уночі: «Я ке це щастя: ніч, і ми самі!» -
А. Фет героїв огортає чистота й глибінь подвійного

167. зоряного буття, неба, відображеного у дзеркалі річки. У цей час замість
людей говорить, дихаючи їм в обличчя, сповнена пахощів ніч... І не «вог­
ненна безодня», а приязна вічність оточує людину. Зорі говорять:
«вічність - ми, ти - мить», - але ліричний герой з утіхою підносить свій
погляд до них, де так «пишно і світло», бо його «мить» бринить тією ж
музикою і сяє розкішними променями вічності.
$СТи, Л. Толстой в одному з листів писав про вірші Фета: «...дуже
вони компактні, і сяяння від них дуже далеке». Ця «компактність»
пов’язана, зокрема, з такою цікавою особливістю лірики Фета: деякі
його вірші складаються з одних називних речень, тобто дієслова в них
відсутні. Ліричний герой ніби не встигає осмислити й не здатний назва­
ти, що саме діється з його душею, - він лише фіксує чинники цієї дії.
Шепіт... Ніжний звук зітхання...
Солов’їний спів...
Срібна гра і колихання
Сонних ручаїв.
Ночі блиск... Тремтіння тіней...
Тіні без кінця...
Ненастанні, дивні зміни
Милого лиця...
У хмаринках - пурпур рози,
Відблиск янтаря...
І цілунків пал, і сльози,
І зоря,зоря!
(Переклад М . Рильського)
Така поезія звернена до вічного, незмінного в людській душі - до здат­
ності переживати мить як вічність, ставати живою струною, що звучить
радістю буття. Розмаїтий, хаотичний світ, неосяжний для розуму, тоді
перетворюється на гармонійний звукоряд... Тому-то й «сяяння» від таких
віршів є справді незмінним і «дуже далеким»; воно сягає будь-якої душі,
що спроможна переживати повноту буття, гармонію краси. —
Зображуючи у віршах невловимі, невисловлювані душевні стани, Фет
створює незвичайну поетичну мову: нелогічну, часто з неправильним
синтаксисом, з постійними повтореннями окремих слів або речень. Так,
вказівний займенник «цей» у короткому вірші про весну повторюється
двадцять чотири (!) рази. До того ж те, на що вказує поет, на перший по­
гляд є незрозумілим, наприклад: «цей крик та ключі, ці зграї...». Лише
наступне словосполучення «ці птахи» стає зрозумілим узагальненням
того, що бачиться в небі, і того, що чується довкола. Отже, виникає
відчуття присутності безлічі видимого й невидимого птаства.
Неясно й самому ліричному героєві, як краще визначити оте дивне
«це», що так радує і бентежить душу, - скажімо, новонароджене листя:
«цей пух - не лист...». Або: «ці краплі - ці сльози», - чи то волога в
повітрі, чи то на деревах, чи то на власних щоках?
Однак цей бурхливий потік емоцій викликає в читача відчуття цілісно­
сті, дивовижної гармонії. Таке враження створюється завдяки природ­
ності переживання часу й простору ліричним героєм: час - від ранку до

168. ночі, простір - від неба до землі. Прокинувшись і прикипівши поглядом
до весняного неба, людина помалу схиляє зір, увесь день захоплено роз­
дивляється навкруги й нарешті, з настанням темряви, вже нічого не ба­
чить, лише чує невтомних солов’їв. Отже, весь ряд миттєвих вражень
охоплює один весняний день, неповторний і п’янкий, у якому навіть мош­
кара (ш;о так докучатиме влітку!) викликає захоплення.
Простежимо, як саме вибудовується чуттєво-емоційна «картина» весни,
її відбиток у душі ліричного героя: «Цей ранок, ця радість, / / Ця могут­
ність дня і світла, j j Ц е синє склепіння, j j Цей крик та ключі, //Ці
зграї, ці птахи, // Цей гомін вод, // Ці верби та берези, // Ці краплі - ці
сльози, // Цей пух - не лист, // Ці гори, ці доли, //Ці мошки, ці бджоли, //
Цей зик і свист, //Ці зорі без затемнення, //Ц е нічне зітхання селища, //
Ця ніч без сну, // Цей морок і жар постелі, // Цей дріб і ці трелі, // Це
все - весна». Як бачимо, вірш складається з одного-єдиного речення;
нескінченні однорідні підмети з поширеними й непоширеними означення­
ми «прямують» до остаточного узагальнення - займенникового сполучен­
ня «це все». Дієслів, знову-таки, немає; іменний присудок —одне коротке
слово: «весна». Якш;о спробувати вилучити з тексту займенник «це», то
матимемо якийсь «каталог», довжелезний перелік незрозумілим чином
поєднаних слів. Однак у вірші Фета завдяки майстерній ритміці, риму­
ванню (у тому числі внутрішнім римам), паузам і ш;оразу повторюваному
слову «цей» виникає єдине, живе і стрімке переживання.
Вражаюча сміливість і несподіваність порівнянь у ліриці Фета
відповідає напруженому переживанню поетом дивної «музики». При цьо­
му творче збудження, натхнення великою мірою властиві як ліричному
герою, так і його оточенню. Усі речі довкола ніби пронизуються музикою
творчого захоплення, усе вш,ерть наповнюється передчуттям найвиш,о!
гармонії. Ось місячної ночі герой слухає спів коханої. Аж до вранішньо
зорі звучить рояль і вона співає, а у вікна вітальні заглядає сад. Так
вірші прибічники громадянської, революційно-демократичної поезії
називали «садибною», поміш;ицькою лірикою. Утім, яка непереможна
чарівність у кожному рядку Фета! Перше речення - аж занадто просте й
коротеньке: «Сяяла ніч». А далі, звісно, мусить з’явитися повний місяць,
причина цього «сяяння». Однак натомість
натрапляємо на несподіваний і дуже точний
образ саду, який, мов чаша, по вінця «на­
повнений місяцем». Тобто, замість небесно­
го тіла і його «нематеріального» світла на
землі, маємо магічне поєднання саду й
місяця.
З першого ж рядка виникає відчуття чо­
гось урочистого, чудесного. Живі місячні
промені, ніби переливаючись через край
живої чаші саду, лягають на підлогу «ві­
тальні без вогнів», майже торкаючись до
ніг закоханої пари. Отже, у романтичній
напівтемряві - лише живе тремтливе світло
і музика. «Рояль був весь розкритий» - цей
І Левітан образ стає символом відкритості сердець.
Весна- велика вода цілковитої відкритості душ, до знемоги не-

169. реповнених почуттям кохання: «Струни в нім бриніли, як і серця у
нас...». Замість звичного вислову «серце тремтіло чи дрижало від пісні» -
Фет вживає інший відмінок, інший прийменник: «за піснею твоєю». І чи­
тач не може визначити, хто ж сидить за роялем: ніби жива пісня сама се­
бе грає, а струни рояля й серця закоханих тремтять, дрижать, бринять
«за піснею». Так вітальня наповнюється музикою, як сад місячним сяй­
вом, утворюючи єдиний чарівний простір.
Подвійне ворожіння місяця й музики зумовлює переживання героями
такої повноти буття і неймовірного, нестерпного щастя, яке мусить ви­
литися у сльозах. «Ти співала до зорі, знемагаючи в сльозах, - згадує
ліричний герой цю ніч через багато томливих років, - ...і так хотілось
жить, щоб, не зронивши звуку, тебе любить, обнять і плакать над тобою!»
Згадка про ту пісню, миттєве переживання давно минулої молодості, -
чи дійсне повернення коханої, її живий голос звучить у другій половині
вірша? На це запитання неможливо відповісти однозначно. Адже «гучні
зітхання», «ридаючі звуки» знайомої пісні —це голос самого кохання, який
говорить про те, ш;о життя не має кінця, якш;о вірити в «голосіння звуків».
Останній, шістнадцятий, рядок вірша дослівно повторює восьмий: «Тебе
любить, обнять і плакать над тобою!» Цим ніби підкреслюється
незмінність гармонії; вічне її повернення до того, хто здатний жити, «не
зронивши звуку»...
Відчутне переважання звуку в поезії Фета пов’язане з розумінням по­
етом музики як інтуїтивного осягнення прихованої сутності речей.
Тяжіння до музичності вірша, до звукового настроєвого оформлення в
поєднанні з імпресіоністичним зображенням світу особливо споріднювало
Фета із символістами, які вимагали, ш;об поетичне враження створювало­
ся шляхом недомовленості. Невловимі «настрої» природи й людської
душі потребують музичності як основного виражального засобу («крила­
того звуку», за словами Фета). Лише в такий спосіб можна «схопить і
закріпить і темні сни душі, і трав зникомий запах», - тобто те, чого у світі
ш,е або вже немає.
Фета заслужено вважають неперевершеним співцем природи й кохання.
Солодке хвилювання, ш;асливе страждання, радісні муки - усі ці пережи­
вання поєднують протилежні відчуття, і саме так утверджується в ліриці
Фета всеосяжна, всепереможна сила любові. Якш;о Некрасов увійшов в
історію російської літератури як носій демократичного, громадянського,
революційного слова, Тютчев - як «поет мислі», котрий відкрив незбаг­
ненну складність і вражаючу величність світу, то Фет, «співець відчуттів»
і «фанатик краси», показав гармонійну сутність цього світу.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
І рівень
1. Чому лірика Ф. Тютчева зазвичай визначається як «поезія
мислі»?
2. Чому А. Фета називали «фанатиком краси»?
3. Хто із цих двох поетів належав до течії «чистого мистецтва»?
Як ця приналежність виявилася в його творчості?

170. II рівень
1. Якою постає природа в ліриці Ф. Тютчева?
2. Як відображається ідея єдності природи й людини в ліриці
A. Фета?
3. Як ви розумієте зміст вірша «Silentiumf» (у перекладі Юрія Кле­
на)? До кого, на вашу думку, звертається в ньому поет?
III рівень
1.Які характерні риси романтичної поезії властиві творчості
Ф. Тютчева?
2. Поясніть слова П. Чайковського про те, що поезія Фета більшою
мірою належить царині музики, ніж літератури.
3. Доведіть конкретними прикладами, що поезія А. Фета звернена
до вічності.
IV рівень
1. Чим відрізняються пейзажні картини А. Фета від образів при­
роди в поезії Ф. Тютчева? Чому, на вашу думку, Тютчев назвав
Фета улюбленцем Природи?
2. Які філософські питання порушував у своїй ліриці Ф. Тютчев?
3. Які художні новації в російській поезії були запроваджені
Ф. Тютчевим і А. Фетом?
Теми рефератів: «Мотиви та образи лірики Ф. Тютчева в поезії
B.Свідзінського»: «Афористичність як характернариса філософ­
ської поезії ( на прикладі творів Ф. Тютчева)»; «Природа і людина
в ліриці Ф. Тютчева».
Теми для самостійної дослідницької роботи: «Звукопис у ліри­
ціА. Фета»; «Образ “подвійної безодні” у творах Ф. Тютчева».

171. Усе обертається навко­
ло Мене, концентрується В
Мені, вит(рдить ^ Мене са­
мого. Я Маю лише один
центральний o6paj — за­
гальну особистість, ти-
пі^обану гере^ Мене самого.
Я^роте Моя кііижегкй- і
шуе... кожного гш
стабит^и себе
Місце, перегпборі
жибе джерело,
діюгудсо^,
коо
гі
?бну
сибає
цо-
(Bojinf^imMcH
1819
ф-
Волт Вітмен - американський поет-
новатор, автор збірки «Листя трави»,
яка стала своєрідним прологом
до авангардистської лірики X X ст.
Творчість цього поета, позначена
оригінальним поєднанням
романтичних і реалістичних
елементів, традиційних і експери­
ментальних художніх форм,
національно-історичної конкретики
й «космізм у» мислення, відображала
оптимістичний пафос
будівництва молодої
американської держави
(D

172. автора їх з’явилося дев’ять) було багато нового. І
це дало підставу біографу поета Г. Аллєну стве-
ТРУБАДУР НОВОГО СВІТУ Й НОВОЇ ПОЕЗІЇ
‘J Якщо найбільшим прозаїком Сполучених
Штатів Америки другої половини XIX ст. вва-
I жається Марк Твен, то найвідомішим і най-
*5^" оригінальнішим поетом, який надихнув кілька
поколінь шукачів нових шляхів розвитку ліри-
ки, у той час був В. Вітмен, автор однієї збірки
•ved 11 І П Ш Ж ; віршів - «Листя трави» (перше видання 1855 р.)-
Щоправда, цю книжку він ґрунтовно доповню­
вав і переробляв усе своє подальше життя. У
кожному з чергових видань (загалом за життя
- 1тітгт,
І ї• рджувати, ш;о кожна нова книжка «Листя тра-
Титульна сторінка об’ємніша від попередньої, «мала особли-
збірки В. Вітмена вий смак і аромат, живилася своїм соком,
«Листя трави». подібно до дерева, яке виросло чарівним спосо-
Видання 1855р. бом». Яскраві поетичні новації Вітмена з вра­
жаючою силою втілилися вже в першому
варіанті його збірки, ш;о містила передмову й дванадцять великих віршів і
за обсягом складала всього дев’яносто п’ять сторінок. Ці твори були на­
повнені всепереможною радістю життя, молодечим запалом, енергією,
могутньою образністю, котру сам автор визначав як космічну. Слова
«молодечий запал» звучать досить дивно, якщо згадати, що на момент ви­
ходу «Листя трави» Вітмену було вже тридцять шість років. Однак ця
незвичайна людина дуже довго зберігала захопленість буттям, юнацький
оптимізм, віру у свої невичерпні сили, а головне —переконаність у прек­
расному майбутті людства взагалі й своїх співвітчизників зокрема. Здаєть­
ся, що весь позитивний дух, пафос молодої американської нації, яка буду­
вала вільну демократичну державу, у поетичному, образному втіленні
виплеснувся на сторінки раннього варіанта «Листя трави».
6еп€, Уже в третьому виданні збірки (1860) з’явилися нові твори, в
яких звучать тривожні, сумні, трагічні ноти. Причиною таких настроїв
була Громадянська війна в СІЛА, яку Вітмен сприйняв як особисту тра­
гедію і з болем, непримиренно заперечував у своїх поезіях: «Гетьрозмови
про війну! Геть і війну саму! / / Зникни назавжди з-перед очей моїх вра­
жених, II видовище почорнілих, знівечених трупів! / / Ц е розгнуздане пекло
й потоки крові - вони для диких тигрів j j та вовків із висунутими язи­
ками, а не для людей із розумом!» (з «Пісні про виставку», 1871). Безпо­
середнім відгуком на Громадянську війну стали вірші «Вертайся з поля,
тату...» (1865), «Однієї ночі варту незвичайну я на полі ніс...» (1865).
Другий з названих творів є автобіографічним: немолодий уже поет як
санітар брав участь у боях. Напевно, найсильнішим з усього написаного
Вітменом проти кривавої війни є короткий - лише шість рядків - вірш:
Глянь униз, ясен місяцю, і окропи це видовище.
М’яко спади додолу потоками нічного сяйва на обличчя,
жахливі, набряклі, багрові.

173. На мертвих, на їхні спини, на їхні широко розкинуті руки.
Вилий на землю своє безкрає море світла, священний
місяцю.
(Переклад М. Малаша)
У біографії Вітмена не бракувало складнощів, випробувань, глибоко
драматичних моментів. Однак передусім, за власними словами поета, він
«свідомо прагнув висловити опосередковано й npsiMO кипіння, стрімке
зростання, напруженість буття Сполучених Штатів, - провідні тен­
денції і події X IX cm., - у цілому дух мінливого світу мого часу, бо до цього
духу я був причетний, ці події викликали в мені найжвавіший інтерес:
вони завершували велику епоху... розчищаючи шлях новій, ще величні­
шій». Значно пізніше Вітмен писав: «М оя книжка у своїй основі - ав­
тобіографічна; може, я не виявляю темпераменту, не підіймаю галасу з
приводу банальних пристрастей, тому що я за своїм походженням певною
мірою квакер» (тобто людина, що додержується суворої моралі й стрима­
на щодо вияву почуттів у дусі прихильників цієї пацифістської секти
християн, які називали себе «товариством друзів»). Ці два моменти -
міцний духовний зв’язок зі своїм часом, народом, країною, світом - з од­
ного боку, і автобіографічність - з іншого - важливі для розуміння поезії
Вітмена, її ідейного, філософського, етичного наповнення, багатьох її
сюжетів і образів.
ВІХІ1 життя, ІЇІХІІ тііорчості
«я весь не вміщуюся між черевиками та капелюхом»
В. Вітмен народився 1819 р. у місцевості Лонг-Айленд, неподалік від
Брукліна, куди невдовзі переїхала родина. Його батько був теслею. Віт-
мени жили звичайним життям міських ремісників. Хлопця виховували
не лише батьки, а й вулиці досить великого торговельного й промислового
Брукліна, що з часом став районом Нью-Йорка.
9їодробиЩ , На формування світобачення майбутнього поета вплинула
масштабність оточуючого світу - картини могутнього океану й найбіль­
шого міста країни, її промислового, фінансового, економічного центру.
Пульс велетенського Нью-Йорка бився у прискореному ритмі, тут повсяк­
час відбувалося щось нове, цікаве, сенсаційне. Загальна атмосфера
30-40-х років і патріотичні настрої родини, що шанобливо ставилася до
героїчних сторінок недавньої історії завоювання незалежності Сполуче­
ними Штатами, виховали бруклінського хлопчину захопленим патріотом,
що свято вірив у велич і прекрасне майбутнє рідної країни.
Шкільне навчання Вітмена було коротким, як і в Марка Твена. І так
само, як видатний прозаїк, дванадцятирічним хлопчиком він розпочав
своє трудове життя в друкарні. ІЦе підлітком Волт друкував свої перші
поетичні спроби, тим більше, що набірна каса була під рукою. У сімнад­
цять років він започаткував власну газету, у якій виконував обов’язки
редактора, кореспондента, друкаря й розповсюджувача. Молодий Вітмен
173
з і

174. брав активну участь у політичному житті, виступав агітатором на прези­
дентських виборах, писав повчальні статті й оповідання, складав вірші.
йТодробщі, Чим би Вітмен не займався, він почзшався борцем «за великі
принципи, за могутні й славні істини*. Ідеалізуючи все, що відбувалося в
його країні, поет мав дещо плутані погляди з певних політичних питань,
наприклад щодо скасування рабства. Хоча загалом ще в 40-х роках він вва­
жав рабство негрів несумісним зі свободою білих громадян США: «Чи
можуть істинні американці народитися з рабів? Чи можуть істинні
американці народитися з рабовласників?» Під впливом творів європей­
ських істориків доби романтизму й найвідоміших письменників-роман-
тиків обох континентів (а читав Вітмен дуже багато) у нього формувалося
глибоке переконання щодо провідної ролі народу в історії. Поет вірив у
могутність мас, шляхетність і духовність простих людей, яка долає все
темне, брудне, що існує в житті суспільства. —
Захоплення ідеями письменників-романтиків і філософів-трансцен-
денталістіві, зокрема Р.В. Емерсона, про гармонійне поєднання духовної
і фізичної праці на лоні природи, про досконалу людину як сполучну ланку
між природою і Богом приводить Вітмена до перегляду власного життя.
Він відмовляється від професії редактора й журналіста і стає теслею, як
батько. Намагаючись на практиці втілити проголошену трансценден-
талістами єдність духовного й фізичного начал, тесля Вітмен під час зведен­
ня будинків інтенсивно розмірковує над головними проблемами людини
й світу. Слідом за прибічниками Емерсона він доходить до висновку про
цінність кожної людини, про приховані в ній джерела оновлення й вдо­
сконалення. Так, слова Емерсона: «Знай, що світ належить тобі. Могут­
ній приплив духу потягне за собою відповідний переворот у світі пред­
метів» - можна розглядати як заклик до самовдосконалення, до роботи
над собою, у першу чергу, над власним внутрішнім «я», що приведе до
змін на краще й зовнішнього світу.
Як і всі романтики, трансценденталісти свято вірили в особливу місію
людей творчих, насамперед митців. На думку Емерсона, «поет - це той,
кому невідомі перешкоди, кому підвладне і те, про що інші можуть лише
мріяти, хто охоплює все розмаїття людського досвіду і є людиною».
Вітмен на ранньому етапі своєї поетичної діяльності не лише поділяв ці
думки, а й підсилював їх: «Я думаю, небагато знайдеться героїчних под­
вигів, витоки яких не знаходяться в мистецькому натхненні... в усіх ве­
ликих бунтівниках-оновителях світу... ми знаходимо мистецьке натх­
нення в його найвищому злеті...» Для того щоб гідно виконати місію по­
ета, як це високе покликання розуміли романтики - літератори й філосо­
фи, весь свій вільний час Вітмен приділяє самоосвіті, читаючи книжки з
різних галузей знань: від історії до міфології, від праць із релігієзнавства
до досліджень з астрономії. Усе це дуже важливо для розуміння того,
звідки в його поезії так багато різних філософських ідей, міфологічних і
1 Основними ідеями філософів-трансценденталістів були соціальна рівність
«рівних перед Богом» людей; духовне самовдосконалення, близькість до приро­
ди, що очищає людину від «вульгарно-матеріальних» інтересів; інтуїтивне осяг­
нення макрокосму через мікрокосм.

175. космічних образів тощо. Часто цитують слова самого поета про те, що всі
ці розмаїті знання з численних джерел були для нього «перегноєм, з якого
проросло Л истя».
У цей період життя Вітмен глибше й чіткіше осягає своє покликання,
що полягає в боротьбі за «стару добру справу... свободу і прогрес люд­
ського роду» шляхом художньої творчості, знаряддям якої є мова поезії.
Вирішальним кроком до здійснення шляхетної мрії стало видання в
1855 р. збірки «Листя трави».
Т^рШЬепе. Цю збірку (вісімсот примірників) Вітмен самотужки видру­
кував у друкарні своїх близьких друзів. Вона зазнала гострої критики,
але автора це не зупинило. Невдовзі поет випустив друге (1856), а згодом
і третє (1860) видання. Щоразу зміст збірки розширювався й доповню­
вався за рахунок нових віршів. В останній редакції книжка вміщувала
понад сто поезій. —
1862 р. Вітмен поїхав у Вашингтон до брата, якого було поранено під
час Громадянської війни. Під впливом шпитальних вражень він зали­
шився у Вашингтоні, де три роки добровільно доглядав поранених. На­
бутий там досвід відобразився в нових поезіях, включених до книжки
«Листя трави». Після закінчення війни поет вступив на чиновницьку
службу в Міністерство внутрішніх справ, звідки його невдовзі звільнили
як автора «скандальної» книжки.
1873 р. через тяжку хворобу Вітмен змушений був перебратися до
містечка Кедмен біля Нью-Йорка. Однак це не завадило поетові в період
тимчасового поліпшення самопочуття здійснити вояж Скелястими гора­
ми Колорадо й Канадою, під час якого він відвідав Ніагарський водоспад.
Останні роки життя В, Вітмена минули у хворобах і бідності, але ми­
тець не здавався —продовжував писати вірші й прозу. Помер письменник
26 березня 1892 р. у Кедмені.
В і д к р и т а к і і и г а
ЗІ ЗБІРКИ «л и ст я ТРАВИ»
Збірка «Листя трави» вражає своєю оригінальністю. Усе в ній незвичне -
і тематика, і образи, і характер віршування, а головне - постать поета -
могутньої, титанічної, всесильної й безмежно захопленої людини.
До поезії В. Вітмена не пасують канони відомих у XIX ст. напрямів.
Тематично, образно він і романтик, і реаліст, і натураліст, присутня в
його творах і символістська складова. Багато ідей поет почерпнув у філо­
софів, які надихали романтиків, зокрема, про вище духовне начало, що
проймає Всесвіт і об’єднує все суще, про свободу й незалежність людини
як могутню силу, котра творить особистість. Вище згадувалося й про
вплив на світогляд Вітмена трансценденталізму. Колективістські уявлен-

176. ня про майбутнє суспільства споріднюють поета з соціалістами-утопістами,
теж ідеалістами й романтиками в царині соціального мислення, наділе­
ними до того ж багатою уявою й вірою в прогрес людства, його невпинний
рух по висхідній.
Всі релігії, всі звичаї, поняття, уряди, все,
що містилось, міститься на нашій чи на будь-якій іншій
планеті, ховається в шпарини і кутки перед поступом душ
на всесвітніх великих шляхах.
Ідуть! Ідуть! Ідуть! Знаю, вони ідуть, та не знаю куди,
Та знаю, ідуть до краш;ого, до чогось величного.
(«Пісня про широкий шлях», переклад М. Тупайла)
В. Вітмен захоплений матеріальним світом, усіма реальними речами,
«грубими, зримими», відчутними на дотик «плодами технічної цивіліза­
ції», яка, на його думку, має перебудувати світ на нових засадах, принести
щедрий добробут, розвиток усіх галузей життя.
Музо! Я приношу тобі наше тут і наше сьогодні.
Пар, керосин і газ, швидкі поїзди, великі шляхи єднання.
Тріумфи кожного дня: ніжний кабель Атлантики,
І Тихоокеанський експрес, і Суецький канал, і Готардський тунель,
І Гузекський тунель, і Бруклінський міст.
Всю землю тобі приношу, як клубок, обмотаний рейками
І стежками кораблів, що борознять кожне море.
Нашу кулю в кружінні приношу...
(«Пісня про виставку»)
ШодробиЩ. Так само докладно, в усіх подробицях, які здавалися надто
відвертими, безсоромними тодішнім цнотливим пуритапам-читачам,
Вітмен змальовує чоловіче й жіноче тіла, чудові творіння природи:
Любов до тіла мужчини чи жіночого тіла не потребує виправдань,
адже тіло саме не потребує виправдань.
Досконале тіло мужчини, і тіло жіноче також досконале.
Вираз обличчя не потребує виправдань.
Та добре збудований чоловік виражає себе не лише в обличчі,
а в цілій постаті також, в окремих частинах тіла, в суглобах,
плавній грації стегон, вигині рук;
У ході, постаті, гнучкості стану, колін, в статурі усій, що її
не сховає одежа...
Людина іде - і в захваті ви, немов од поеми, і навіть більше.
(«Я співаю про тіло електричне...», переклад Н. Кащук)
Прочитавши весь цей поетичний перелік, відчуваєш майже екстатичну
захопленість, з якою поет називає всі частини людського тіла, не проми­
наючи нічого, бо все в людині, з його точки зору, гідне оспівування, гарне,
доцільне й чисте. —
у наведених прикладах яскраво виявлені деякі особливості нової пое­
тики Вітмена. Він відкидає традиційні розміри віршування як застарілі,
невідповідні новому часу з його стрімкими ритмами, динамікою, приско-

177. ренням. Поет і сам поспішає. Довгі рядки, насичені нескінченним пере­
ліком явищ, подій, речей, емоцій, мчать уперед, не скуті римами. Митець
творить оригінальний верлібр, використовує білий вірш, які нічим не об­
межують його образну думку й водночас мають гнучкий і чіткий внутріш­
ній ритм, наповнений емоційним напруженням.
ЯШ'ЕТЯШУТОЗ^ЯЯ'В'ЧЯ ‘В0‘ВІЮ9(Я
Верлібр (франц. vers litre - вільний вірш) - вірш, ш;о не має метра й ри­
ми і відрізняється від прози тільки членуванням на віршові відрізки.
Думка й емоція розвиваються в поезіях Вітмена послідовно, все виві­
рене й абсолютно прозоро-лаконічне, переконливе. Поет широко вживає
повтори різного типу, варіює схожі структури речень, змінюючи лише
кілька слів або навіть одне слово; починає або закінчує речення тими са­
мими лексемами, ш;о нагнітає враження, аби думка чи почуття закарбува­
лися у свідомості й серці читача. По суті, більшість поезій Вітмена - це
емоційно піднесені, художньо багаті промови-проповіді або заклики.
Вітмен створив також афористичні за звучанням філософські й
ліричні мініатюри:
Жінки сидять чи йдуть, і старі, й молоді.
Молоді жінки вродливі, але старі жінки вродливіші від молодих.
(«Вродливі жінки», переклад М. Тупайла)
Блукаючи Всесвітом у думках, я побачив: Доброго крихта до безсмертя
прагне невпинно,
І зрозумів: безмір Злом називають, прагне розтанути, згубитися, вмерти.
(«Блукаючи Всесвітом у думках...», переклад М. Тупайла)
Одним із найважливіших світоглядних принципів творчості В. Вітме­
на є поняття «нескінченна спільнота», яке охоплює все суще, відчуття
одвічного й безперервного зв’язку всіх явищ, єдності, до якої належить і
він сам, і його творчість: «Смерті насправді нема, / / А якщо вона і була,
вона вела за собою життя...» («П існя про себе»). Усесвіт складається з
мільйонів живих істот, кожна з них - ланка того ланцюга, що тягнеться
з минулого в майбутнє, і кожна рівна серед рівних. Усі люди - рівні між
собою, незалежно від раси, національної і статевої приналежності, статку.
З цього випливає своєрідне розуміння поетом демократії не як конкрет­
ного принципу американського республіканізму чи взагалі політичного
устрою подібного типу, а як всеосяжної любові між людьми - безмежної,
палкої, захопленої, самовідданої любові до ближнього свого, до товариша,
до кожної земної істоти. Однак для Вітмена важлива не лише товариська,
дружня, братерська любов, а й кохання чоловіка та жінки. У поезії США
його вірші про кохання стали викликом пуританському ставленню до цьо­
го почуття як до чогось брудного й гріховного. Митець наважився писати
про красу природного, що дано людині як дар, про чистоту кохання не
лише духовного, а й тілесного.
УЛодробщ^ Серед напрочуд виразних, накреслених кількома штрихами
людських постатей, представників усіх рас, національностей, вікових

178. категорій, професій, соціальних станів, якими рясніють вірші Вітмена, є
одна особлива, сповнена найглибшого почуття. Це людина, яку поет вважав
найкращою, проводирем і взірцем для своїх співвітчизників. Її духовний
і громадянський портрет змальовано в пайвідомішому з творів Вітмена
«О капітане!» (1865), що увійшов до американських шкільних підруч­
ників. Цю поезію присвячено президенту Аврааму Лінкольну, улюбленцю
демократичної Америки, вождю Півночі в Громадянській війні, убитому
найманцем після перемоги аболіціоністів! 1865 р. Це, до речі, єдиний у
спадщині поета римований твір, що свідчить про його виняткове зна­
чення для автора. Українською мовою вірш «О капітане!» перекладали
В. Мисик, В. Коротич, І. Кулик, М. Тупайло та інші.
Чудовою епітафією великому президентові стала написана трохи
пізніше глибоко лірична поема «Коли бузок розцвів торік у моєму
дворі...» (1865-1866), яку Вітмен називав псалмом. У ній відтворено
скорботу народу, що проводжає свого демократичного вождя в останню
путь, і безмежну тугу поета за людиною, яка була для нього втіленням
мужності духу й святості намірів, яку він любив і розумів, яка була
«відлунням душі» співця @sS==cP
Якщо у світовій літературі шукати постаті митців, за масштабністю
створених образів схожих на В. Вітмена, то на думку спадають імена
Мільтона, Блейка, Байрона, Шеллі, Мелвілла (з англомовних), а ще
німця Гете, угорця Мадача або чеха Яна Неруди, автора «Космічних
пісень». Звісно, вони дуже різні, однак їхня схожість полягає в грандіоз­
ності космічних образів, масштабності художнього мислення, що охоплює
Небо і Землю, Людину і Бога.
Поезія Вітмена з кожним десятиліттям набувала все більшого розголосу,
Гі формальні й змістові впливи відчутні у творчості найбільших поетів
Америки К. Сендберга, Е,Л. Мастерса, В.К. Вільямса, Р. Лоуелла та інших
реалістів і модерністів. Вітменівські ритми, форми верлібру, образність
відгукнулися і в європейській поезії, особливо помітно це у творах В. Хлєб-
никова, В. Маяковського та багатьох інших. Митець виявився близьким
і художникам наступних поколінь, і читачам бурхливого X X ст.
Можливо, сьогодні оптимізм Вітмена видається в чомусь наївним. Однак
загальний світлий тон більшості рядків збірки «Листя трави» і в наш час
як ковток свіжого повітря, адже митці, сповнені надії та віри в перемогу
Добра над Злом, завжди потрібні людству. Вони допомагають кожному з
нас стати людянішими й щасливішими.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
І рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
В. Вітмен - це...
А. ...видатний американський драматург.
Б— видатний англійський поет.
1А бо л іц іо н іст и - прихильники скасування рабства.
178

179. в. ...видатний американський поет-новатор.
Г. ...видатний англійський есеїст.
2. Укажіть неправильне продовження твердження.
Упродовж свого життя В. Вітмен...
A. ...долучався до суспільно-політичних подій, що відбувалися у
СІЛА.
Б. ...здійснив навколосвітню подорож.
B. ...працював теслею.
Г. ...був редактором, кореспондентом і розповсюджувачем влас­
ної газети.
Д здійснив подорож Скелястими горами Колорадо та Канадою.
3. Укажіть неправильне продовження твердження.
Збірка В. Вітмена «Листя трави»...
А. ...вперше була оприлюднена наприкінці життя поета.
В виходила декілька разів за життя поета, поступово розширю­
ючись і доповнюючись за рахунок нових віршів.
В вперше була видр5Т<увана тридцятишестирічним автором само­
тужки у кількості вісімсот примірників і містила дванадцять поезій.
Г. ...зазнала гострої критики після першого виходу в світ.
II рівень
1. Назвіть основні факти біографії В. Вітмена й розкрийте їхній
зв’язок з формуванням світобачення поета.
2. Чому «Листя трави» називають «книгою життя поета*?
3. Чим був зумовлений гуманізм і оптимізм перших творів В. Віт­
мена?
III рівень
1. Схарактеризуйте тематику збірки «Листя трави» та її головні
художні відкриття.
2. Які особливості поетичної самосвідомості Вітмена відображає
його теза «Я весь не вміщуюся між черевиками та капелюхом»?
3. Чи можна назвати В. Вітмена співцем новітньої цивілізації й
технічного прогресу? Обґрунтуйте свою думку.
IV рівень
1. Розкрийте вплив ідей трансценденталізму на творчість В. Вітме­
на та обґрунтуйте свою відповідь цитатами й прикладами з його
творів. Які з цих ідей видаються вам найцікавішими?
2. У чому виявляється любов В. Вітмена до людини, людства й
світу? Що надає вітменівським образам космічного узагальнення?
А в чому полягає оригінальність ліричного героя Вітмена?
3. Як поет тлумачить поняття «демократія*? А якого потрактуван­
ня в його поезії набуває образ президента Авраама Лінкольна?
V чому полягає специфіка вітменівської розробки суспільно-полі­
тичних тем життя СІЛА?
Робота в парах. Виконайте запропоновані завдання.
А. Поясніть, чому лірика В. Вітмена вважається прологом до пое­
зії XX ст., а сам поет - предтечею авангардистів того ж століття.
Б. Знайдіть у віршах Вітмена утопічні елементи. Чим приваблює
вітменівська утопія? Чи видається вона вам реалістичною? Аргу­
ментуйте свою точку зору.

180. Телш проектів, призначених для мультимедійної презентації:
«Поезія В. Вітмена в контексті історії та культури США другої
половини XIX cm.»; «“Космізм" поетичного мислення В. Вітмена».
Теми для самостійної дослідницької роботи: «Функції гіпербо­
ли, метафори й символу в поезії В. Вітмена»; «Романтичні йре­
алістичні принципи художнього зображення в ліриці В. Вітмена
( на матеріалі двох-трьох віршів за вибором)».
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Які поети зазнали великого впливу новаторської поетики
В. Вітмена?
2. Дайте своє пояснення назви збірки «Листя трави*.
3. Які функції виконує верлібр у вітменівській ліриці?
Теми рефератів: «В. Вітмен - класик США»; «Тема єдності
людства, соціальноїі природноїрівності всіх формбуття у творах
збірки "“Листя трави"».

181. Яшие сягаюги найглибиштс
прір& падіння, уя&а, ^гідно
І2 ^акрноМ протилежності,^
^апалюе с&ітог най^Щ
ідгаліВ.
і
8 2 Ц
Ш арль Бодлер - французький лірик
X IX ст., автор знаменитої поетичної
збірки «Квіти зла»,
яка в новаторський спосіб
увиразнила суперечливе
світовідчуття модерної людини.
Творчість Ш . Бодлера, щ о відобразила
етап переходу від романтизму
до символізму, торувала новий шлях
розвитку європейської лірики
. кінця X IX - початку X X ст.
- і
а„

182. ♦ЗНЕДОЛЕНИЙ, ЯКИЙ УЗЯВ НА СЕБЕ
ВСІ ГРІХИ СЬОГО СВІТУ*
Ш. Бодлер посідає особливе місце в історії літератури. Без перебіль­
шення можна сказати, що він є знаковою постаттю у французькій і євро­
пейській поезії другої половини XIX ст. У його уславленій збірці «Квіти
зла» добігає кінця одна з великих епох європейської поезії - епоха роман­
тизму - й бере початок інша велика епоха - символізму й авангардизму,
що настала вже після смерті поета, наприкінці X IX - на початку X X ст.
ВІХИ життя, віхи творчості
Між спліном та ідеалом
Ш. Бодлер народився в Парижі 9 квітня 1821 р. Його батько, якому на
той час було вже за шістдесят, походив із селян; він вийшов у люди ще за
«старого режиму» й належав до інтелігенції, що сформувалася за доби
Просвітництва. Мати майбутнього поета, молодша за чоловіка більш ніж
на тридцять років, походила з міщанської родини. Коли Шарлеві було
сім років, батько помер, а мати незабаром вийшла заміж за офіцера
Опіка, обмеженого вояка, який вірно служив усім режимам, що тоді досить
часто змінювалися у Франції.
іПддробіЩІ, Як відомо, основи особистості закладаються в дитячі та юнацькі
роки й неабиякою мірою визначають формування її характеру і психоло­
гії. На формування Бодлера глибокий вплив справила родинна драма:
смерть батька, якого він любив, і поява вітчима, якого він не прийняв і
зненавидів. Той же поставив за мету перевиховати «важку дитину», вико­
ристовуючи, так би мовити, досвід казарми. Те, що мати вийшла заміж за
Опіка і в усьому скорилася йому, Шарль сприйняв як зраду, котрої не міг
вибачити до кінця життя. —
Навчався Бодлер спочатку в ліонському, а потім у паризькому ліцеї, з
якого був виключений. Це ще більше загострило його стосунки з матір’ю
і вітчимом. Відтак Опік відправив пасинка на острів Маврикій в Індій­
ському океані, де юнак мав стати вчителем. Своєрідне заслання було
задумане як суворий виховний урок, але з нього нічого не вийшло; «за­
сланець* повівся надто незалежно і через певний час був відправлений
додому. Повернувшись на батьківщину, Бодлер остаточно пориває з ро­
диною і починає вільне життя в паризькому артистичному середовищі.
Ще до подорожі вирішивши стати поетом (і мати, і вітчим були обурені
цим фактом), він входить у літературне коло столиці.
ОТодробщІ. Формування Бодлера-поета, його світогляду й естетики при­
падає в основному на 40-ві роки. Він зближується з молодими поетами,
яким були притаманні романтично-бунтарські настрої. За власним ви­
значенням, Бодлер «належав до покоління молодого, серйозного,
насмішкуватого й загрозливого». Представники цього покоління знева­
жали «хазяїв життя», ситих і самовдоволених обивателів, проклинали
дріб’язкову й меркантильну «буржуазну добу», драматично переживали

183. принижене становище мистецтва й митців. Найближчими Бодлерові бу­
ли поети «групи бузенго». Серед інших романтиків ці поети вирізнялися
беззастережним неприйняттям дійсності, поетизацією породжуваних нею
негативних емоцій, марень і видінь, близьких до кошмарів. Сучасність
поставала в їхніх творах як світ, у якому панує зло й пишно буяють «квіти
зла*.
Можна сказати, що, розпочавши свідоме життя з бунту проти сім’ї і
сімейного деспотизму, Ш. Бодлер заклав визначальну модель своїх відно­
син зі світом, яка надалі не змінюватиметься, а лише розширюватиметься
й поглиблюватиметься, переростаючи в бунт проти суспільства й світопо-
рядку в цілому. Однак це не означає, що поет був революціонером, політич­
ним бунтарем: його бунт мав інший характер і розгортався в духовній, мо­
ральній, метафізичній сферах. Коли вибухнула Лютнева революція, Бод­
лер не лишився осторонь, його бачили на барикадах і в лютому, і в червні
1848 р. Утім, він не керувався якоюсь політичною програмою. За слова­
ми друга поета Ш. Асселіно, він «любив революцію», але це була «не так
любов громадянина, як любов митця». Коли революційна хвиля спала,
Бодлер намагається проаналізувати породжений нею стан «героїчного
сп’яніння», який видається йому загадковим. На початку 50-х років у
щоденнику поета з’являється запис: «М оє сп’яніння 1848року. Яка була
природа цього сп’яніння? Схильність до помсти. Природне задоволення
від руйнування. Літературне сп’яніння, спогади про прочитане».
Подальші події французької історії - державний переворот 1851 р. і
встановлення Другої імперії - викликають у Бодлера роздратування й
трагічно-песимістичні настрої. У листах він скаржиться на безпросвіт­
ність життя, на брак радощів і надій, на душевну спустошеність і відчай.
Словом, після 1848 р. поет переживає глибоку душевну драму, яка по­
тужно втілюється в його творчості, й передусім у збірці «Квіти зла».
Подібно до «Кобзаря» Т. Шевченка чи «Листя трави» В. Вітмена, ця кни­
жка створювалася Бодлером протягом усього творчого життя і ввібрала все
найкраще з його поетичної спадщини. Остаточного вигляду й структури
«Квіти зла» набули в першому посмертному виданні 1868 р.
Перше видання збірки, здійснене 1857 p., спричинилося до судового
процесу, унаслідок якого на автора й видавців було накладено штраф у
розмірі триста франків, а з «найскандальнішої» книжки вилучено шість
віршів.
Наступними роками Бодлер опз^лікував збірку критичних статей «Са­
лон 1859 року», книжку «Штучний рай» (1860), друге видання «Квітів
зла» (1861), доповнене тридцятьма двома віршами, та близько п’ятдесяти
віршів у прозі (1857-1867), які після смерті поета були надруковані окре­
мою книжкою під назвою «Паризький сплін».
1864 р. Бодлер приїхав до Бельгії, аби там прочитати курс лекцій і до­
мовитися про видання своїх творів. Утім, поїздка виявилася невдалою,
що й відобразилося у створеному в Брюсселі циклі ущипливих поезій
«Диво Бельгії». На той час сорокатрирічний поет, за словами Ж. Крепе,
виглядав мов дід і здавався втіленням відчаю: «Погляньмо на його того­
часні фотознімки. Чоло ще велично випинається з-під густого й довгого
волосся, у якому проглядає сивина, але яка ж невимірна туга в темних
очах, який же в них затятий виклик! Скільки бридливості у складках,
183

184. що спускаються від ніздрів, скільки презирства у губах, стулених, не­
мовби від нападу нудоти. Воістину, це лик знедоленого, який узяв на
себе всі гріхи сього світ у».
31 серпня 1867 p., змучений душевними стражданнями й фізично висна­
жений тяжкою хворобою, ПІ. Бодлер пішов із життя.
Відкрита книга
ЗІ ЗБІРКИ «КВІТИ ЗЛА»
Концепція і структура збірки
Назву для збірки автор обирав довго, і в резуль­
таті вона виявилася напрочуд місткою й виразною.
Заголовок «Квіти зла» сфокусував суперечності
епохи й життя самого Бодлера, у стислій формулі
вмістив поетове сприйняття сучасного світу як
царства зла й водночас - його індивідуальний по­
гляд на цей світ, вільний від моралізаторської дек­
ламації й пишномовності. Зухвала як на той час
назва бодлерівського творіння породила багато
довільних тлумачень, пересудів і суперечок. Не­
доброзичливці митця трактували її як поетизацію
зла й аморальності, зазіхання на духовні основи
суспільства. Заперечуючи ці тлумачення, автор
заявляв: «Про книгу треба судити в й цілості, і
тоді з неї випливає жорстокий моральний урок».
Збірка «Квіти зла» складається з шести циклів:
«Сплін та ідеал», «Паризькі картини», «Вино»,
«Квіти зла», «Бунт» і «Смерть», організованих
за проблемно-тематичним принципом. їхнє розта­
шування визначається загальним контекстом
книжки. Чільне місце посідає цикл «Сплін та ідеал», оскільки в ньому,
за словами автора, виражена основна суперечність буття сучасної люди­
ни - суперечність між ідеалом і дійсністю, що робить її долю надзвичайно
драматичною. У другому виданні збірки Бодлер поставив цикл «Бунт»
перед циклом «Смерть», тим самим акцентувавши бунт як останню спро­
бу поєднати ідеал і дійсність (у разі невдачі єдиною його розв’язкою буде
смерть).
Романтичні тенденції у збірці
Поезія Бодлера глибоко й органічно пов’язана з романтизмом. У 40-х ро­
ках, коли розпочинався творчий шлях поета, романтизм був щ;е живою і
активною традицією французької літератури, надто поезії. У цьому напрямі
Бодлер вбачав «дійсно сучасне мистецтво» і самого себе усвідомлював
«новим романтиком*. «Романтизм - це найповніше, найсучасніше вира-
Обкладинка збірки
«Квіти зла».
Видання 1866 р.

185. ження прекрасного» , - наголошував він. Поет зізнавався, що відчуває нос­
тальгію за недавнім великим минулим романтизму й прагне залишатися
вірним його духу (не випадково критики сприйняли «Квіти зла» як збірку
романтичної поезії).
Безперечно, в основу збірки закладено романтичні моделі світогляду й
поетики. Її семантико-образна вісь - романтичне протиставлення
дійсності й ідеалу. При цьому протилежності доводяться до граничної
різкості, до поляризації, і в них поезії набувають остаточної змістової і
художньої завершеності. Сам Бодлер писав про це так: «Лише сягаючи най­
глибших прірв падіння, уява, згідно із законом протилежності, запалює
світоч найвищих ідеалів. Квіти чеснот в уяві поета не можуть розквіта­
ти без квітів зла, адже й світло дедалі яскравіше, що глибші тіні».
6tnt, Утім, говорячи про пов’язаність Бодлера з романтизмом, не
варто забувати, що цей напрям був рухом доволі розмаїтим і його течії
суттєво різнилися між собою. Отже, слід уточнити, що творець «Квітів
зла» був пов’язаний з романтизмом бунтівним, скорботним, названим за
ім’ям видатного англійського поета - його зачинателя - «байронічним»
«Байронічний» романтизм пройнятий духом розчарування й протесту
йому притаманна специфічна «ідеалізація заперечення», якій, зокрема
підлягають настрої і душевні стани, породжені неприйняттям дійсності й
розладом з нею, а саме: меланхолія, розчарування, депресія, сплін, «світо
ва скорбота» тощо. І чи не вперше в історії літератури ці негативні емоції
набувають абсолютної естетичної цінності. —
За своїм переважним змістом збірка «Квіти зла» й передусім Гі цент­
ральний цикл «Сплін та ідеал» - це лірична драма, де ідеалові безпосе­
редньо протистоїть не сама дійсність, а «сплін» - тяжкий, хворобливий
душевний стан, породжений цією дійсністю. В одному з віршів, звернених
до мадам Сабатьє, «ангела радості, лагідності й світла», поет говорить,
що його світ - це «тіньовий, похмурий і болісний бік буття й людської
душ і». Відтворення «сплінічного» стану
душі досягається передусім своєрідною ме-
тафорикою, яка стягує все найпохмуріше й
найзловісніше зі світу предметно-чуттєвих
явищ: дух поета тут - «піраміда», «бездон­
ний склеп», небо на нього «давить, як свин­
цеве віко труни», дрова «глухо гупають об
тротуар - так, ніби ешафот будує смерть
трудна», «надія, мов кажан, б’ється боязки­
ми крилами об каміння стіни», а в хворому
мозкові «тчуть свої сіті павуки безчестя».
Окремо слід сказати про бодлерівський
ідеал. Сам поет дав йому таке визначення:
«Ідеал - це не щось туманне, така собі нуд­
на й безплідна мрія, що плаває під стелями
академій. Ідеал - це людина, піднята до
рівня справжнього життя, втілена пензлем
або різцем у сліпучій істині своєї первинної
гармонії». Однак у «Квітах зла» ідеал поета Ф- Гойя. З «Каприччо»

186. цим визначенням не обмежується, він постає в різних втіленнях і трансфор­
маціях. Висловлення ідеалу в збірці, як правило, пов’язане з носталь­
гійною тугою за ним як за «втраченим раєм» чи то всього людства, чи то
самого поета, або того й того водночас. Яскравим прикладом є вірш
«M oesta et errabunda»^, де протиставлення виплеканому в душі ідеалу
потворної дійсності виражене без трагічного надриву, з ліричною заду­
шевністю, причому очевидно, що під «вітрилом фрегата» тут можна
плисти як у далечінь часу й простору, так і в глибини душі:
Несіть мене звідсіль, вагони і фрегати!
Тут обертаються всі людські сльози в тваньї
Чи правда, що не раз печальний дух Агати
Говорить: покидай світ злочину й страждань?
Несіть мене звідсіль, вагони і фрегати!
Мій раю запашний, о як далеко ти!
Там - радощі й любов, і все навкруг погідне.
Все поринає там у втіхи чистоти,
Все, що кохаєш там, твого кохання гідне!
Мій раю запашний, о як далеко ти!
(Переклад Д. Павличка)
Разом з тим впадає у вічі, що в «Квітах зла» частіше, ніж про ідеал і
про поривання душі до нього, йдеться про «зриви», «зради» ідеалу, неспро­
можність протистояти спокусам зла - про те, що називають «гріховними
слабостями» людського роду. Отже, зло не тільки в навколишньому світі,
а й у світі внутрішньому. Поет його усвідомлює й прагне здолати, стра­
ждаючи, впадаючи у відчай і зігріваючись надією. Бодлер наголошує на
складності й суперечливості людини й людської душі. «У кожній людині, -
писав він у своєму щоденнику “ Моє оголене серце” , - є два одночасних
прагнення: одне спрямоване до Бога, друге - до Сатани. Поклик Бога, або
духовність, - це прагнення внутрішньо піднестися; поклик Сатани, або
тваринність, - це насолода від власного падіння» .
дїодробиЦІ, Усвідомлюючи цю складність і суперечливість людини в са­
мому собі, Бодлер виражав її з нечуваною щирістю, яка шокувала добро­
порядних міщан і накликала на поета звинувачення в аморальності й
всіляких смертних гріхах. Слід зазначити, що Бодлер, не без зухвалості
єретика, який відколовся від загальної віри, нерідко поетизував падіння
в безодню гріха. Однак це не означає, що він визнавав правоту зла й був
його прибічником. На свій, поетичний, лад він пізнавав зло, дотримую­
чись думки, що «зло, яке само себе усвідомлює, менш жахливе та ближче
до одужання, ніж зло, яке про себе нічого не знає». Разом з тим, за влучним
висловом О. Блока, своєю поезією Бодлер переконував, що й «перебуваю­
чи в пеклі, можна марити про білосніжні вершини». Показовим у цьому
плані є його вірш «Д уховне світання»:
Як до розпусника в сіянні ідеалу
Заходить світло дня, рум’яне, мов дитя,
Тварюка заспана вчуває каяття,
І ангел будиться в гидкій душі помалу.
1 «Смутні й заблукані думки» (лат.).
186

187. Для очманілого, який страждає й снить,
І згадує свої блазенства низькородні.
Вже відкривається принадливість безодні,
Духовних просторів незаймана блакить.
(Переклад Д. Павличка) —
За словами Бодлера, з дитячих літ йому були властиві два суперечливих
відчуття - «жаху життя і екстазу життя». Друге з них, що містило в
собі «прив’язаність» до життя і, попри весь «ж ах», своєрідну «заполоне-
ність» ним, рятувало поета від абсолютного песимізму й нігілізму. Саме
це відчуття штовхало його на пошуки нової, незнаної краси, щ,о зростає
на сучасному ґрунті, у світі, де розпускаються «квіти зла», осяяні, однак,
світлом ідеалу.
Одна з найістотніших рис творчої особистості Бодлера - загострене
відчуття нового в мистецтві й житті, спрямованість на пошук сучасної,
«модерної» краси. Головне в мистецтві, наголошував він у своїх критич­
них статтях, - це відчуття духу сучасності й щире його втілення. У цьому
прагненні до «сучасної краси» та в її художньому відтворенні поет дедалі
більше розходиться з романтизмом і загалом із засадами естетики X IX ст.
й постає як зачинатель нової, модерної, епохи європейської художньої
культури, що починалася, зокрема, із символізму.
ЯІ'ШЕТЯШРУТОЗ^'В'ЧЯ ‘ВСУВІТ)’КЯ
Символізм (від франц. symbolisme; грец. symbolon - знак, ознака) -
художній напрям у мистецтві й літературі межі Х ІХ -Х Х ст. Його за­
садничою ознакою є «символізація* художнього мислення, внаслідок
якої явища дійсності набувають характеру «знаків» певних душевних
станів, настроїв, ідей тощо, тобто перетворюються на символи, котрі
є важливим засобом творення художньої образності. Характерний
художній принцин символізму полягає у виявленні «відповідностей»
і аналогій між різноманітними явищами. Основи символістського
напряму остаточно сформувалися у творчості П. Верлена, А. Рембо,
С. Малларме, Е. Верхарна.
Символ - універсальна естетична категорія, образ, наділений зна­
ченням, не тотожним змістові самого образу. На відміну від алегорії,
значення символу не піддається однозначному формулюванню і є ба­
гатовимірним за визначенням; відтак його дешифрування потребує
активної участі читача.
Варто зауважити, що символізм Бодлера та інших французьких поетів
неможливо зрозуміти, якщо дотримуватися уявлень про символізм як
мистецтво, що відвертається від реального світу, спрямовується на осяг­
нення й художнє відтворення непізнаванних сутностей і таємниць, якщо
тлумачити символ як містичне відображення потойбічного світу. Ця кон­
цепція, виведена з певних течій російського символізму, погано прикла­
дається до символізму французького. За окремими винятками зазначені
настрої та проекції були чужі французьким символістам, творчість яких
переважно мала інше спрямування —на поетичне осягнення й вираження
«поцейбічного» світу. Однак світу, в якому під впливом прогресу науки
змінився характер комунікацій між людьми, зросла роль абстракцій і

188. знаків (символів) у їхньому спілкуванні і, відповідно, в їхньому світосприй­
нятті.
бепе. Поезія Бодлера починалася в річищі романтичного символізму,
поєднуючи дві основні течії пізнього французького романтизму - суб’єк­
тивно-ліричну, представлену поетами «байронічної школи», і об’єктивно-
живописну, що характеризується культом живописно-пластичного образу.
Останню представляють живописний романтизм 20-30-х років і його
пізніша трансформація - парнаська школа 50-70-х років, до якої тривалий
час зараховували й Бодлера. При цьому його відомий сонет «Краса» не без
підстав тлумачиться як естетична маніфестація «парнасизму». У ньому
краса - це мрія, витесана з каменю, що підноситься як загадковий сфінкс;
вона ненавидить рух, що зміщує лінії, їй чужі як сміх, так і плач; і все, що
відбивається в чистих свічадах її очей, стає прекрасним і величним. Якщо
на змістовому рівні поезія Бодлера пов’язана переважно з «байронічною»
течією, то на формальному вона виявляє спорідненість з течією об’єктивно-
живописною, передусім у пластичній виразності форми. Загалом же бод-
лерівські вірші відзначаються органічним поєднанням глибокого ліризму
з пластичною силою і виразністю образу. Метафізична ідея чи ліричне пе­
реживання в Бодлера набувають напрочуд повного втілення в образах,
рельєфних до скульптурності й водночас піднесених на духовну висоту
символу.
Переважній більшості поезій «Квітів зла» властива двопланова струк­
тура, за якої на першому плані знаходяться предмети, конкретні явища,
деталі тощо, а за ними, на другому плані, приховується ідея, абстракція,
яка, набуваючи дедалі більшого значення, підпорядковує собі предметно-
чуттєві образи й перетворює їх на символи. Так, наприклад, побудований
вірш «Альбатрос», у якому образ володаря морських просторів, перетворе­
ного матросами на посміховисько, безпорадного й приниженого, переростає
в романтичний образ-символ поета і його долі «в людському натовпі»:
Поет подібний теж до владаря блакиті.
Що серед хмар летить, як блискавка в імлі,
Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій
Він крила велетня волочить по землі.
(Переклад М. Терещенка)
Символіка Бодлера дедалі ускладнюється й поглиблюється, його образи-
символи набирають багатозначності, спрямованості на відтворення над­
чуттєвого, універсального, посилюється намір за допомогою «відчутних»
форм передати «невідчутний» зміст. «Весь видимий світ, - формулює
Бодлер нові засади поетики, - є лише арсеналом образів і знаків, яким уява
відводить місце і визначає відносну ціну» .
Словом, поезія Бодлера набуває символістського характеру й сутності.
Тепер він вважає, що коли поет «описує те, що є, то опускається до рівня
передавача, мовлячи ж про те, що має бути, поет зберігає вірність
своєму покликанню, бо він - душа багатьох, яка запитує, плаче,
сподівається й іноді передчуває». Отже, митець не відображає дійсність,
а, висловлюючи своє «видіння, що є наслідком інтенсивної медитації»,
творить поетичну дійсність — глибшу й істиннішу, яка концентровано
втілює дух сучасності.

189. Г. Курбе. Хвиля
Природа дедалі більшою мірою уявляється Бодлерові «лісом символів»,
які мають передавати «невідчутне», власне, метафізичний чи глибинно
психологічний зміст. При цьому поет усвідомлює, що неможливо досяг­
нути мети, охопити те, що належить до безкінечності, висловити її висо­
ку й грізну красу, але якась сила, від нього незалежна, спонукає його
повторити «подвиг Ікара». Це прагнення, що веде до самознищення, з
надзвичайною драматичною експресією Бодлер висловив у вірші «Скарги
Ікара». Тут ліричний герой Ікар скаржиться, що «поламаний за те, що в
небі хмари обіймаю», і...
За те, що рвусь на ту ясу.
Де гроно зір нових розквітло,
Вже тільки спогади про світло
Я в спалених очах несу.
Я за блакитним оболоком
Хотів знайти просторів тло.
Та чую - ломиться крило
Під вогняним, нещадним оком.
Задивлений в незриму суть,
Закоханий в красу, згораю.
Та гріб мій - прірву цю безкраю -
Моїм найменням не назвуть.
(Переклад Д. П авличка)
У Бодлера маємо не тільки ліричне поривання прилучитися до вічно­
сті й безмежності (що було вже в романтиків), а й прагнення прилучити їх
до свого внутрішнього світу, зробити їх складовою свого духовного прос-

190. тору. Більше того, «бодлерівська “безкінечність” насправді виявляється
пейзажем його власної душі, що розрослася до розмірів світобудови, до
масштабів символічного вселенського храму» (Г. Косиков).
З усіма цими задумами пов’язаний і Бодлерів пошук «відповідностей* -
взаємозв’язків і взаємодій різних відчуттів (кольору, звуку, запаху), за
якими відкриваються «відповідності» мистецтв, ш;о базуються на цих
первісних відчуттях. У вірші «Відповідності» Бодлер пише:
Природа - храм живий, де символів ліси
Спостерігають нас і наші всі маршрути;
Ми в ньому ходимо, й не раз вдається чути
Підмурків та колон неясні голоси.
Всі барви й кольори,всі аромати й тони
Зливаються в могуть єдиного єства.
І зрівноважують їх вимір і права
Взаємного зв’язку невидимі закони.
(Переклад Д. Павличка)
Ці відчуття породжені «єдиним єством», усім їм властива глибинна
взаємопов’язаність, ш,о випливає із взаємозв’язку «невидимих» законів.
Митці мають відчувати «неясні» голоси й закони «храму живого» природи
і через «ліси символів», не втрачаючи багатства барв і звуків, виражати
глибинне, надчуттєве, універсальне.
У ході еволюціонування поезії Бодлера до символізму змінюється його
ставлення до слова, дається взнаки щ;е одне з визначальних завдань
французького символізму - вивільнення чуттєвої сфери та її емоційно-
інтуїтивне, неопосередковане висловлення. У поетичній мові «Квітів зла»
відбувається зміщення від розповідного й інформативного завдання до
навіювання образів і уявлень, настроїв і душевних станів. Характерним у
цьому плані є вірш «Вечорова гармонія», побудований на повторах і під-
хопленнях, на «музикальному» навіюванні меланхолійного настрою (що
з українських перекладачів найбільш тонко відчув і передав М. Драй-
Хмара). «Мудро володіти мовою, - зазначав Бодлер, - це значить прак­
тикувати свого роду “ чародійство”, прагнути до того, щоб сучасна пое­
зія ставала “сугестивною магією”, у якій об’єкт зливається із суб’єктом,
зовнішній світ - із самим митцем».
ЯШ'ЕТЯШУ'РОЗОШ'В'ЧЯ Ф(УВІТ>ХЯ
Сугестія (лат. suggestio; від suggero - навчаю, навіюю) - навіювання
емоцій, думок, душевних станів.
Усе це, зрештою, засвідчило формування засадничих принципів фран­
цузького символізму, які повного розвитку набудуть уже після смерті
Бодлера. Цим передусім зумовлюється особливе місце митця в історії
французької і європейської поезії. Як писав П. Валері, видатний фран­
цузький поет X X ст.: «З Бодлером французька поезія нарешті вийшла за
межі нації. Вона змусила світ читати себе; вона постала як сучасна; во­
на запліднила численні уми». Нова роль і значення французької поезії в
європейській і світовій літературах були закріплені й розвинуті французь­
кими послідовниками Бодлера - «великими символістами» С. Малларме,

191. A. Рембо, П. Верленом і наступними поколіннями митців слова - Гійомом
Аполлінером, П. Клоделем, П. Валері, Полем Елюаром, Сен-Жон Персом,
Ж. Превером.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
I рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Головна збірка творчого життя Ш. Бодлера має назву...
A. ...*Сплін та ідеал».
Б. ...«Альбатрос».
B. ...«Квіти зла».
Г. ...«Салон 1859 року*.
2. Укажіть неправильне продовження твердження.
На формування творчої особистості Ш. Бодлера вплинули...
А— родинна драма (смерть батька, новий шлюб матері, конфлікт
з вітчимом).
Б. ...життя в паризькому артистично-літературному середовищі.
В— читання лекцій у Бельгії.
3. Укажіть правильне продовження твердження.
Художньо-смислову вісь збірки «Квіти зла» утворює...
A. ...тема життя природи.
Б. ...тема життя сучасного поетові міста.
B. ...тема любові.
Г. ...романтичне протистояння дійсності й ідеалу.
II рівень
1. Наведіть факти з біографії Ш. Бодлера, у яких виявилася
бунтівна вдача поета.
2. Укажіть неправильне продовження твердження.
Збірці «Квіти зла» притаманні...
A. ...принципи реалістичної поетики.
Б. ...романтичні мотиви.
B. ...символістські елементи.
Г. ...внутрішні суперечності ліричного героя і його конфлікт зі
світом.
3. Укажіть правильне продовження твердження.
Сплін, про який ідеться в бодлерівських «Квітах зла», -ц е ...
A. ...хворобливий душевний стан, спричинений ворожою ідеалу
дійсністю.
Б. ...назва району в Парижі.
B. ...ім’я одного з персонажів збірки.
Г. ...назва тропічної квітки.
III рівень
1. Як створювалася збірка «Квіти зла» і яку структуру вона має?
2. Поясніть зміст назви цієї збірки. Обґрунтуйте свою відповідь
конкретними прикладами з творів Бодлера.
3. Який зміст поет вкладав у поняття «сплін* та «ідеал»? Проілю­
струйте свою відповідь прикладами з бодлерівських творів.
IV рівень
1. Визначте найважливіші особливості образу ліричного героя
«Квітів зла». Чому неправомірно стверджувати, ніби він зануре-

192. m
ний у стихію «гріха» й милується «квітами зла»? Аргументуйте
свою точку зору цитатами з бодлерівських творів. До яких мета­
фор і порівнянь вдається поет, змальовуючи суперечливий
внутрішній світ свого ліричного героя?
2. Схарактеризуйте основний напрямок творчої еволюції
Ш. Бодлера. Яку велику епоху європейської поезії він завершу­
вав і яку розпочинав? Доведіть, що обидві згадані епохи відби­
лися в бодлерівській поезії.
3. Знайдіть символістські елементи у віршах Ш. Бодлера й пояс­
ніть специфіку їх втілення у творчості цього поета.
Робота в парах. Обговоріть запропоновані нижче запитання.
А. Як ви розумієте щоденниковий запис Ш. Бодлера: «У кожній
людині є два одночасних прагнення: одне спрямоване до Бога,
друге - до Сатани. Поклик Бога, або духовність, - це прагнення
внутрішньо піднестися; поклик Сатани, або тваринність, - це
насолода від власного падіння»? Знайдіть підтвердження цієї
думки в бодлерівських поезіях.
Б. І самою назвою збірки «Квіти зла», і її змістом Ш. Бодлер спону­
кає читача замислитися над питанням співвідношення краси й
моралі. Чи мають ці явища збігатися? Чи можуть вони існувати
окремо одне від одного? Чи існує аморальна краса й ворожа красі
мораль? Обґрунтуйте свою позицію щодо цих питань.
Теми, проектів, призначених для мультимедійної презен­
тації: «Тема гріха в поезії ПІ. Бодлера та в живописі другої поло­
вини X IX cm.»; «Путівник до збірки “Квіти зла"».
Теми для самостійної дослідницької роботи: «Пластично-жи­
вописний образ і музикальність поезії Ш. Бодлера»; «Перерос­
тання предметного образу в символ у поезії ПІ. Бодлера»;
«Функції антитези в збірці “Квіти зла” ПІ. Бодлера».
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Як змінюється ставлення до слова в символістській поезії
Ш. Бодлера?
2. Як виражено ідею глибинного взаємозв’язку мистецтв у вірші
«Відповідності»?
3. Розкрийте зв’язок між творчістю Ш. Бодлера й «байронічною»
течією романтизму.
Теми рефератів: «Романтичні моделі світогляду й поетики в
збірці “Квіти зла”»; «ПІ. Бодлер як зачинатель французького
символізму».
Теми творів: «Конфлікт “спліну” та “ідеалу” в поезії ПІ. Бодле­
ра»; «Культ краси в ліриці ПІ. Бодлера»; «Трагізм становища по­
ета у світі (за збіркою “Квіти зла” )».

193. Сторінками історії літератури
ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС НА МЕЖІ Х ІХ -Х Х ст.
СИМВОЛІЗМ як ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ.
НОВІ ПОШУКИ в ПОЕЗІЇ
в останні десятиліття XIX - на початку X X ст. у європейських і аме­
риканській літературах з’являються нові течії й тенденції, виникають
нові домінанти розвитку, що дають можливість говорити про зміну літе­
ратурних епох. Цей період у різних країнах називають по-різному: «кінець
століття», «доба неоромантизму*, «доба декадансу» тощо.
Слово «декаданс» (що в перекладі з французької означає «занепад») не
без виклику громадськості в середині 80-х років XIX ст. обрала собі за
назву група молодих паризьких поетів, які об’єдналися навколо одно­
йменного журналу. Далі зміст цього слова розширився, охопивши течії
та тенденції тогочасної літератури, позначені настроями занепадництва,
що ставали дедалі популярнішими.
ЯШ'Е<РШІУТ039{Я‘В'ЧЯ 'ВО‘ВІТ>ХЯ.
Декаданс - культурний феномен межі Х ІХ -Х Х ст., якому притаман­
ний специфічний умонастрій «кінця століття». Його серцевину стано­
вить «потяг до занепаду», перетворений на джерело витончених пере­
живань, поєднаних з естетством, «служінням красі» й відмовою
митців від суспільних і моральних зобов’язань. Характерним для де­
кадансу є все присмеркове, позначене хворобливістю і згасанням, що
розцінюється як вершина витонченості й одуховленості. Позбавлений
власної художньої системи, декаданс використовував виражальні за­
соби, витворені тогочасними напрямами й течіями - натуралізмом,
імпресіонізмом, неоромантизмом, символізмом тощо. При цьому дека­
данс не слід закріплювати за певною течією, «ніхто і ніщо не вкла­
дається в нього цілком, але серед видатних майстрів літератури й мис­
тецтва є багато до нього належних» (О. Михайлов).
^Подробищ. Причетні до декадансу й цілі течії межі століть, певною мірою
і натуралізм з його «науковістю», що на перший погляд видається дещо
дивним. Однак розвиток цієї течії на той час відбувався шляхом послаб­
лення соціального елементу й активізації біологічного, що виявилося в
посиленні інтересу до всіляких неврозів, фізіологічних і психологічних
аномалій. Водночас з’являється потяг до підсвідомого, відхилень і загадок
психіки, і саме тут, у царині підсвідомого й патологічного, відбувається
зустріч натуралізму та декадансу. У ненормальному й хворобливому
тогочасні митці знаходять позитивний зміст, своєрідні «духовні фено­
мени», недоступні здоровому глузду, буденній свідомості. Вважається,
що через зрушену психіку пролягає шлях у світ несподіваного, загадко­
вого, чудесного.
7 Світова література, 10 кл.

194. Знаковим твором перехідного характеру є роман К. Гюїсманса «Навпа­
ки» (1884). У його основу покладено натуралістичну модель роману як
історії хвороби, але хвороби незвичайної, що виводить цей твір в іншу
площину, у коло літератури декадансу. Його герой герцог Дезессент, естет
і неврастенік, оселяється на заміській віллі й влаштовує штучний світ за
принципом «навпаки реальному», світ, у якому «уява має замінити вуль­
гарність реальних фактів». Герцог оточує себе рідкісними речами й твора­
ми мистецтва і віддається вишуканим естетським переживанням, котрі
передаються автором імпресіоністично, у найтонших відтінках. Можна ска­
зати, що в романі Гюїсманса декаданс стає способом життя героя і стилем
авторського письма. —
Нові тенденції в художній творчості були пов’язані зі зрушеннями й
змінами в суспільному житті, з кризовими явищами «класичного» капі­
талізму, які на межі століть виявляються дедалі гостріше і вже на
початку XX ст. вибухають Першою світовою війною, а далі - революціями
й встановленням тоталітарних режимів у Росії, Італії, Німеччині та
інших країнах.
Однак зміни в царині мистецтва не є прямим наслідком соціально-еко­
номічних процесів. Вони безпосередньо випливають з тих змін і зрушень,
що відбуваються у світосприйнятті епохи, у громадській та індивідуаль­
ній свідомості, і є їхнім художнім узагальненням та висловленням.
У цьому аспекті межу Х ІХ -Х Х ст. можна розглядати як початок кризи
гуманістичної культури, започаткованої добою Відродження, перегляд і
заперечення її принципів та цінностей. Світоглядною основою гумані­
стичної культури була «філософія розуму» - у широкому розумінні базо­
вого світоглядного принципу, притаманного освіченим верствам. На межі
Х ІХ -Х Х ст. гегемонія розуму й віри в можливість раціонального пізнання
і впорядкування буття завершується. Ця віра засновувалася на постулаті
тотожності буття й мислення, на впевненості в тому, що людські поняття
й уявлення ідентичні законам та структурам буття і є їхніми специфічни­
ми відповідниками. Розчарування в можливостях раціонального пізнан­
ня світу, у «всесильності розуму» породжує інтерес до царини підсвідомо­
го та безсвідомого і його масштабне входження в духовну й художню
культуру. На зміну «філософії розуму» приходить «філософія життя»,
яка проголошує першоосновою буття життєву стихію, що не піддається
раціональному пізнанню й осягається ірраціонально - за допомогою
інтуїції.
B ent. Першим і надзвичайно красномовним речником нової філо­
софії був німецький мислитель Ф. Ніцше, інший Гі варіант знаходимо у
французького філософа А. Бергсона. Ця філософія справила величезний
вплив на тогочасну літературу, на письменників різних напрямів і течій -
від К. Гамсуна й М. Пруста до Максима Горького й В. Винниченка.
«Філософія життя» - це не лише певні філософські вчення, а й концент­
роване втілення світовідчуття й світорозуміння межі століть. Її можна
схарактеризувати як найбільш відповідну літературі раннього мо­
дернізму. Зазначимо два чи не найсуттєвіших моменти. По-перше, «філо­
софія життя» висунула принципово іншу концепцію людини, визначивши
її як істоту ірраціональну й неоднозначну, двоїсту, підвладну передусім

195. безсвідомим імпульсам і бажанням. По-друге, вона дала поштовх і обґрун­
тування тому «поверненню до міфу», яке відбувалося в духовній культу­
рі, й зокрема в літературі, наприкінці XIX - на початку X X ст. У «філософії
життя» традиційна настанова на пізнання, пошук істини замінюється
настановою на «міф», у якому здійснюється творчо-вольовий підхід до
буття. «Тільки горизонт, побудований на основі міфу, - проголосив
Ф. Ніцше, - може привести цілий культурний рух до завершення». Особ­
лива цінність міфу вбачалася в тому, ш;о він залучає до духовної творчості
підсвідоме і відкриває мистецтву можливість виражати повноту й орга­
нічну цілісність світовідчуття. —
Отже, за своїми світоглядно-естетичними засадами література напри­
кінці XIX - на початку X X ст. дуже відрізняється від літератури поперед­
ньої доби. Тій, нагадаємо, був властивий пізнавальний оптимізм, упев­
неність у тому, ш;о світ, людське буття піддаються пізнанню й витлума­
ченню аж до їхніх першооснов і першопричин. Письменники-реалісти не
ігнорували підсвідоме, інтуїцію в цьому процесі, але основну роль відво­
дили раціональному началу, розуму. На межі століть ця впевненість
втрачається, акцент у світосприйнятті переноситься на ірраціональність,
інтуїцію, на внутрішні осяяння й прозрівання. А. Бергсон доводить, щ;о
розум не здатен проникати в потаємність життя й адекватно його відобра­
жати. Свідомість ковзає по поверхні існування, намагаючись проаналізу­
вати його з допомогою готових мисленнєвих схем і застиглих елементів.
Цей поріг переступає лише інтуїція: глибинні сутності життя, його невпин­
ний саморух інтуїтивно осягаються, а не розкриваються за допомогою
раціонального аналізу, що, за Бергсоном, має особливе значення для худож­
ньої творчості.
Межа Х ІХ -Х Х ст. характеризується урізноманітненням і ускладненням
літературного процесу на різних його рівнях. Так, якщо за попередньої
епохи, від початку X IX ст. і до останніх його десятиліть, існували дві
великі художні системи - романтизм і реалізм, до руху й взаємодії яких
в основному й сходив літературний процес, то на межі століть вони пере­
живають кризу й виникають нові течії, серед яких найзначнішими є на­
туралізм, імпресіонізм, неоромантизм і символізм.
Я Ш ‘Е‘РЯШІ‘УР03;НЯ‘В'ЧЯ Ф(УВІЮ‘КЯ
Неоромантизм (від грец. neos - новий і романтизм) - умовна назва ес­
тетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі Х ІХ -Х Х ст.
Представники неоромантизму, як і їхні попередники - романтики
першої половини X IX ст., заперечували прозу «обивательського жит­
тя», оспівували мужність, подвиги, романтику пригод, часто обираю­
чи тлом для своїх сюжетів екзотичні країни. Характерний для неоро­
мантизму герой - непересічна сильна особистість, нерідко наділена
рисами «надлюдини»; вигнанець, що протистоїть більшості; шукач
романтики й пригод. Сюжетам неоромантичних творів притаманні
гостра напруженість, елементи небезпеки, боротьби, фантастики. Нео­
романтичні тенденції простежуються у творчості Джозефа Конрада,
Р. Шилінга, Р.Л. Стівенсона, А. Конан Дойла, Е.Л. Войнич, Г. Ібсена,
Джека Лондона, М. Гумільова та інших письменників.
т

196. Натуралізм сформувався у французькій літературі в 60-х роках XIX ст.,
набув розвитку в 70-80-х і занепав у 90-х роках, частково розчинившись
у різних течіях. В інших літературах (за винятком англійської, де цей
напрям почав формуватися ще в 60-х роках) він поширився наприкінці
XIX - на початку X X ст.
ЯШ'ЕіРЯЩУТОЗ^'ВЧЯ ТЮ'ВІ'В'КЯ
Натуралізм - напрям у літературі й мистецтві, пцо набув поширення
на межі Х ІХ -Х Х ст. і характеризувався настановами на фотографічно
точне відображення дійсності та осмислення особистості крізь призму
її біологічної і соціальної зумовленості. Натуралісти прагли пере­
нести в художню творчість принципи наукового дослідження, напо­
лягаючи на тотожності письменницької творчості праці вченого.
У Франції натуралізм мав свого головного теоретика й надзвичайно
продуктивного практика Е. Золя, а також талановитих прихильників -
письменників братів Е. і Ж . Гонкурів, А. Доде та інших.
Імпресіонізм як напрям у мистецтві також почав формуватися в 60-х ро­
ках Х ІХ ст. Особливістю імпресіонізму є те, що на відміну від інших
художніх течій і стилів межі Х ІХ -Х Х ст., які народжувалися в літера­
турі й підхоплювалися іншими мистецтвами, він спочатку сформувався в
живописі (К. Моне, О. Ренуар, Е. Дега, А. Сіслей, Е. Мане та інші) й саме
в ньому набув найяскравішого розвитку.
ЯІШ ЕТЯШ УТОЗ^'В'ЧЯ Т>0‘В І‘П‘КЯ
Імпресіонізм (франц. impressionisme; від impression - враження) -
напрям у літературі та мистецтві межі Х ІХ -Х Х ст. Стрижнем імпре­
сіоністичного художнього бачення є «культ враження» з притаманною
йому самоцінністю безпосередніх мінливих відчуттів. Художній образ,
як правило, будується на недомовках і натяках; замальовкам властиві
фрагментарність і етюдність; оповідь забарвлена ліричною стихією.
Художня система імпресіонізму запрограмована не на раціональне
осмислення та аналіз життєвих форм і явищ, як у системі реалістич­
ній, а на їхнє чуттєве сприйняття, на враження й передчування.
М итці-імпресіоністи задовольняються чуттєвим образом, «передо­
ручаючи» його осмислення й аналіз глядачеві або читачеві. Для них
важливо передати своє бачення і відчуття явища, а не те, що вони про
нього думають.
Літературний імпресіонізм зазнав значного впливу живописного, але
стосується це передусім імпресіоністичної прози, яка справді вчилася в
живопису й «перекладала» його художню мову своєю - словесною, тим-
часом як імпресіоністична поезія більше орієнтувалася на музику й му­
зикальність.
Назва напряму пов’язана з картиною французького художника К. Моне
«Враження. Схід сонця». Свого часу це полотно було осміяне журналіста­
ми, але саме його назва втілила сутнісні риси течії і згодом стала загально­
прийнятою для імпресіоністів. Для них першорядне завдання полягало у
відтворенні враження в його чуттєвій повноті, багатстві півтонів і відтінків.

197. К. Моне.
Враження. Схід сонця
Тут варто зауважити, що враження двоїсте за своєю психологічною при­
родою, адже є «зліпком» того, що об’єктивно існує, і водночас його від­
битком у свідомості, тобто суб’єктивним образом. Відтак у процесі свого
розвитку імпресіонізм дедалі більше суб’єктивізувався, перетворюючись
на вираження «суб’єктивної особистості».
Літературний імпресіонізм починає формуватися в бО-х роках XIX ст.
у Франції, причому одночасно в прозі (романи Е. і Ж. Гонкурів) і в поезії
(ранні збірки П. Верлена). Однак значного поширення він набуває вже
наприкінці XIX - на початку X X ст. і перетворюється на загальноєвропей­
ську течію, проявившись у творчості пізнього Гі де Мопассана, К. Гюїсман-
са, К. Гамсуна, А. Шніцлера, П. Верлена, Г. фон Гофмансталя, А. Чехова,
І. Буніна, М. Коцюбинського і багатьох інших письменників.
Слід зазначити, що за всієї своєї новизни літературні течії межі сто­
літь не були радикальним розривом з великими художніми системами
попередньої епохи (такий розрив відбувся вже в 10-20-х роках X X ст., за
доби зрілого модернізму й авангардизму). Усі вони генетично пов’язані зі
згаданими системгіми: натуралізм і почасти імпресіонізм - з реалізмом, а
неоромантизм і символізм - з романтизмом.
Жанрова система літератури кінця XIX - початку X X ст. також зазнала
ґрунтовних змін. Передусім це стосується співвідношення між жанрами
епічними, ліричними й драматичними. На родовому рівні відбувається
відновлення рівноваги, що похитнулася в літературі реалізму, у якій
очевидно домінували прозові жанри, зокрема роман. На межі століть
роман залишається плідним і репрезентативним жанром, особливо в
реалістично-натуралістичній літературі, однак не можна стверджувати,
що він зберігає провідну роль в усьому літературному процесі. Крім того,
в тогочасній оповідній прозі на передній план висуваються «малі жанри* -
оповідання й новела, які істотно потіснили роман. Чи не найвиразніше це
виявилося в російській літературі: найвидатнішими її прозаїками на межі
століть були майстри «малої форми» А. Чехов, І. Бунін, О. Купрін, Л. Ан-
дреєв, Максим Горький. У цей період простежується різка активізація
ліричної поезії і драматургії, стрімке зростання їхньої ролі й значення в

198. художньому житті. Кінець XIX - початок X X ст. - час розвитку «нової
драми», яка знаменувала радикальне оновлення драматургії, перебудову
її структури, розширення тематичних обріїв і збагачення арсеналу вира­
жальних засобів, що яскраво втілилося у творчості Г. Ібсена, А. Стріндберга,
А. Чехова, Б. Ш оу, Г. Гауптмана, М. Метерлінка, Л. Піранделло та інших
видатних драматургів.
На межі Х ІХ -Х Х ст. на авансцену європейської літератури знову ви­
ходить поезія, розпочинається нове і"і піднесення, нова поетична епоха,
ш;о охоплює принаймні й першу третину X X ст.
Найбільшим англійським поетом межі Х ІХ -Х Х ст. був, безперечно,
Алджернон Чарлз Свінберн (1837-1909). У творчості цього митця неоро­
мантизм нерідко переплітається з іншими течіями - прерафаелітизмом,
неокласицизмом і символізмом, ш;о надає їй характеру ранньомодерніст-
ського синтезу.
Наприкінці XIX - на початку X X ст. бурхливо розвивалася ірландсь­
ка поезія, теж англомовна внаслідок відомих історичних обставин. У цей
період Ірландія переживає небувале культурне піднесення, яке ввійшло
в історію під назвою Кельтське відродження. Одним з його провідних
діячів і найвидатнішим ірландським поетом цієї доби був Вільям Батлер
Ейте (1865-1939). У збірнику есе «Кельтські сутінки» (1893) він сформу­
лював свою творчу програму як повернення до глибинних національних
джерел, ірландської міфології та фольклору й відродження на цьому ґрунті
національної культури.
Своєрідність тогочасної німецької поезії чи не найвиразніше виявилася
в значному поширенні натуралізму - напряму, який має репутацію най-
віддаленішого від лірики. Однак у німецькій поезії натуралізм заявив
про себе досить переконливо. Найзначнішими його представниками бу­
ли Ріхард Демель (1863-1920) і Арно Гольц (1863-1929). Імпресіонізм
у німецькій поезії найбільш виразно розкрився у творчості Детлева фон
Лілієнкрона (1844-1909), яка вирізняється свіжістю й безпосередністю
відтворення дійсності в її стихійному русі.
Особливо значного розвитку імпресіонізм набув в іншій німецько-
мовній літературі - австрійській. Одним з найвидатніших австрійських
поетів цього періоду був Гуго фон Гофмансталь (1874-1929). Чарівність
його поезії полягає у тому, що «метафізика» в ній переноситься у медита­
ції настрою або душевний стан, що навіюються поетом і діють на читача
великою мірою позасвідомо.
Бельгійська література кінця XIX ст., яка на той час була переважно
франкомовною, характеризується поширенням символізму. Її найвидат­
нішим поетом-символістом є Еміль Верхарн (1855-1916), творчість якого
відзначається рідкісною масштабністю й своєрідністю; їй властива все­
осяжність, прагнення експресивно відтворити різноманітні явища й про­
цеси життя сучасного світу.
Символізму належить принципово важливе місце і в історії російської
літератури. З нього починається модерна російська література. За віху,
що позначає виникнення цієї течії, вважається трактат Д. Мережков-
ського «Про причини занепаду й про нові течії сучасної літератури» (1892),
у якому була оголошена програма нового мистецтва - «рух углиб», до
метафізичної сутності світу і його «три головних елементи: містичний

199. зміст, символи й розширення художньої враженнєвості». Виокремлюють
♦дві хвилі», або «два покоління», російського символізму: першу пред
ставляють Д. Мережковський, 3. Гіппіус, В. Брюсов, К. Бальмонт та інші
поети; друга, представлена творчістю В’яч. Іванова, Андрія Бєлого
О. Блока, розвивається під впливом філософії В. Соловйова з його потрак
туванням символізму як вираження «вселенського духовного цілого»
потаємних глибин та істин буття.
9(pta бепе. Маючи справу з напрямами й течіями, необхідно остерігатися
схематизації руху поезії, підведення його під певні рубрики. Неможливо
наблизитися до адекватного сприйняття розвитку поезії останньої трети­
ни XIX - початку X X ст., не враховуючи динаміки й взаємовідкритості
тогочасних течій і стилів. Така взаємовідкритість і взаємоперетікання
існували не лише між символізмом і неоромантизмом, генетично спорід­
неними течіями, а й між символізмом та імпресіонізмом, які мають різні
витоки.
Зачинателі імпресіонізму, французькі живописці, були переконані,
ш;о предмет не можна відділяти від його сприйняття, власне, він зливаєть­
ся зі сприйняттям. Відповідно їхнім девізом стало твердження: «Митець
має писати тільки те, що він бачить, і так, як він бачить». Те саме
прагнення передавати чуттєві враження, спираючись на спостереження й
враження, було притаманне й літературному імпресіонізму, який у
Франції зароджується майже одночасно із живописним і розвивається не
без його впливу.
Витонченість сприйняття й відчуття, загострена враженнєвість,
тонкість і точність при удаваній недбалості, відтворення динаміки й багат­
ства відтінків як зовнішнього, так і внутрішнього світу людини - усе це
якнайповніше втілюється в «поетиці враження» імпресіонізму. Здаєть­
ся, ніби у творах мистецтва з’явилася надчутлива плівка, яка з незнаною
раніше точністю передає перетікання барв і відтінків, гру світлотіні в
зовнішньому світі й внутрішньому житті людини. Звісно, особливе зна­
чення це мало для лірики. —
Однак найзначнішою течією в поезії межі століть, безперечно, був сим­
волізм. І річ не лише в тому, ш;о він набув тоді найбільшого поширення в
літературі, - через нього пролягали магістральні лінії руху європейської
лірики.
ЯІШ'ЕТЯЩУТ03:^{Я'В‘ЧЯ TXyBWKPi.
Символізм у європейському масштабі є досить складним і неоднознач­
ним явищем, у якому можна визначити три основних світоглядно-
естетичних аспекти. Перший характеризується спрямованістю на ви­
раження вищого, непізнаванного світу, того, що «невидиме очима» й
чуттєво не сприймається; на його містичне осягнення і переживання
(досить виразно це виявилося в збірці П. Верлена «Мудрість» і особли­
во у «Віршах про Прекрасну Даму» О. Блока). Другому аспекту при­
таманний інтерес до світу підсвідомого й прагнення до його ірраціо-
нально-інтуїтивного осягнення та вираження (тут можна назвати
«Непрошену» й інші драми М. Метерлінка). Третій, суть якого полягає

200. у витворенні нової естетики й поетичної мови, спрямований на виражен­
ня нового відчуття й переживання сучасного буття (він домінує у фран­
цузьких символістів, у німця С. Георге та інших поетів). Зрозуміло,
що чіткого розмежування цих спрямувань не існує, - ідеться саме про
характерні тенденції в спектрі символістської поетичної творчості.
Французькій поезії символізму притаманні дві основні риси, що пере­
плітаються й поєднуються в ній. з одного боку, відбувається вивільнення
безсвідомо-інтуїтивного, емоційно-настроєвого й пошуки засобів його не-
опосередкованого вираження - сугестивного слова, тобто такого, що діє
поза змістом, «музикально» навіює настрої, переживання, душевні стани.
З іншого боку, в поезію входить метафізика (у первісному й основному
значенні - те, що за «фізикою», за фізично-чуттєвим), але не у вигляді
розробки філософських тез чи мотивів. Це метафізика, що є умонастроєм,
душевним станом тощо і теж не піддається прямому висловленню; її
втіленням стає символ, який у відчутних формах передає невідчутний
зміст. Разом з тим у французьких символістів здебільшого невідчутне не
є непізнаванним, «потойбічним» - це ідеї, абстракції, універсалії, передчут­
тя, осяяння, конденсації духовних і душевних станів. Перша з вищеназва­
них символістських тенденцій яскраво втілилася в поезії Поля Верлена
(1844-1896) та на інший лад у творчості Артюра Рембо (1854-1891), якій
не чужа й друга тенденція. Однак найповніше вона виявилася в поезії
Стефана Малларме (1842-1898). Прагнучи до вираження в слові «чистої
сутності речей», митець потребував «сугестивної магії», щоб надати йому
поетичної чарівності й виразності. (Докладніше про творчість цих видат­
них поетів ітиметься в наступних розділах).
А. Фантен-Латур.
Груповий портрет
французьких поетів
( двоє зліва -
П. Верлен іА. Рембо)

201. №
ГлГчг
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ОГЛЯДОВОЇ ТЕМИ
1. Схарактеризуйте добу декадансу. Які світоглядні зрушення
відбулися в культурі цієї доби?
2. Дайте стислу характеристику провідних літературних течій
доби декадансу й назвіть їхніх представників.
3. З чим, на вашу думку, був пов’язаний новий розквіт поезії на
межі Х ІХ -Х Х ст.?
4. Які напрями й течії домінували у французькій поезії на межі
Х ІХ -Х Х ст.?
5. Чим характеризувався розвиток французької поезії зазначено­
го періоду?
6. Який напрям західноєвропейської поезії набув особливого по­
ширення в російській поезії наприкінці XIX ст.?
Теми рефератів: «Імпресіонізм в європейській поезії наприкінці
X IX - на початку X X ст.»; «Поезія Кельтського відродження
наприкінці X IX - на початку X X ст., п типологічні розбіжно­
сті з тогочасною українською поезією»; «Поезіяросійського сим­
волізму: дві Ті хвилі та відмінності між ними»; «Е. Верхарн -
один з провідних західноєвропейських символістів»; «Своє­
рідність творчості Г. фон Гофмансталя»; «Джерела й основні
принципи творчості В.В. Ейтса».

202. іМета поезії — то Яре-
красне, тільки ‘Лрекрасне,
гисте Прекрасне бе^ жодної
домішки ^Корисності, ,
та СправедлиВосМ.^^
Ф' ■Ф
Поль Верлен - один з провідних
ліриків останньої третини X IX ст.,
який зажив слави «короля поетів».
Його поетична творчість є
яскравою сторінкою французького
символізму й відбиває дух
доби декадансу.
Своєрідність художнього світу
Верлена значною мірою зумовлена
поєднанням у ньому
імпресіоністських
символістських елементів.
і ■■

203. «НАЙПЕРШЕ - МУЗИКА У СЛОВІ!»
Серед великих французьких поетів-символістів П. Верлена вирізняє те,
що він був ліричним поетом у повному й абсолютному значенні слова -
цілком зосередженим на внутрішньому світі людини, житті Гі душі, ш;о
висловлював з незвичайною щирістю й безпосередністю. Сам митець вва­
жав себе «наївним» і «щиросердним» поетом, який переймається насампе­
ред правдивістю змалювання «вражень моменту», переживань і настроїв,
їхньої тональності й нюансів. Елітарні тенденції, притаманні Малларме і
певною мірою Бодлеру й Рембо, не були властиві Верлену, можна сказати,
що він був демократичним поетом - у розумінні духовно-емоційної відкри­
тості й доступності його лірики широким читацьким колам.
ВІХИ життя, віхи творчості
«Дитя з музикою в душі...»
П. Верлен народився ЗО березня 1844 р. у місті Мец на сході Франції в
сім’ї військового інженера. У 1851 р. його батько пішов у відставку й сім’я
перебралася до Парижа. Тут Поль навчався в ліцеї і після його закінчення
записався на правничий факультет університету. Однак правнича наука
його не захоплювала. Відтак юнак припиняє навчання й влаштовується
на службу в мерію одного з паризьких округів, а згодом у міську ратушу.
Цю посаду дрібного службовця Верлен не залишив і під час Паризької
комуни навесні 1871 p., унаслідок чого після її розгрому переховувався,
побоюючись арешту за співробітництво з комунарами. У 1870 р. Верлен
одружився з Матильдою Моте, шістнадцятирічною дівчиною з провінції,
яка зачарувала його своєю юною красою і безпосередністю. Той найщас-
ливіший період життя надихнув поета на створення збірки віршів «Пісня
чистого кохання» (1870), яка за своїм звучанням вирізняється з його твор­
чості. Цю збірку, до речі, Верлен вважав найкращим своїм творінням, по­
яснюючи це тим, що вона «насамперед щира і задумана так мило, ніжно
й чисто, написана так просто».
Після розгрому Комуни до Парижа при­
буває сімнадцятилітній поет Артюр Рембо, і
Верлен поселяє його у своїй квартирі, що при­
зводить до драматичного розладу в молодій
родині. Невдовзі поет залишає дружину й
дитину і влітку 1872 р. разом з Рембо виру­
шає в мандри Бельгією та Англією. Усе по­
дальше життя Верлена справляє враження
трагічного абсурду.
1873 р. у Брюсселі між друзями спалахну­
ла сварка. Верлен стріляв у Рембо й поранив
його. Повернувшись до Франції після двох
років ув’язнення, поет опиняється в тяжкій
ситуації: дружина розлучається з ним, його
позбавляють батьківських прав, друзі від­
вертаються від нього. Украй пригнічений,
Верлен звертається до Бога, але утриматися А. Ватто. П ’єро

204. на стезі християнства йому не вдається. Спроби зайнятися фермерством,
жити на лоні природи теж не увінчалися успіхом.
Відтак Верлен поринає в богемне життя, ще не раз за борги й дебоші
потрапляє до в’язниці, час від часу лягає в лікарню, щоб перепочити. До
речі, в його літературній спадщині є дві книжки спогадів - «Мої в’язниці»
й «Мої лікарні», які вважаються рідкісним, коли не унікальним літератур­
ним явищем. У цей період митець драматично переживає поступове зга­
сання свого таланту, однак слава його зростає. Після смерті Леконта де
Ліля 1891 р. французькі письменники визнали Верлена «королем поетів»,
а молоде покоління символістів вважало його своїм наставником.
Помер П. Верлен 8 січня 1896 р. у лікарні й був похований на урядову
субсидію.
беле, Верлен був складною й суперечливою особистістю. Сучас­
ники, які добре знали поета, характеризували його як людину м ’яку,
делікатну, на рідкість коректну й витончену, але разом з тим - психічно
неврівноважену, схильну до депресії і неконтрольованих вибухів люті,
що провокувалися алкоголізмом. Власне, й сам Верлен у своїх віршах
скаржився на згубницю - «зелену фею абсенту». Ще однією істотною рисою
характеру митця було те, що він легко підпадав під впливи. Про це свідчить
хоча б той факт, що юному Рембо досить легко вдалося підштовхнути
Верлена, старшого на десять років і від природи позбавленого авантюризму,
до розриву з дружиною і бродяжництва. —
«ПЕЙЗАЖІ ДУШІ* П. ВЕРЛЕНА
Писати Верлен почав рано, ще під час навчання в ліцеї, а згодом став
членом літературного гуртка, організованого товаришами по службі.
Перший його вірш вийшов друком 1863 р. На той час у французькій по­
езії домінував парнасизм, і молодий Верлен, приставши до представників
цієї течії, друкувався в їхньому альманаху «Сучасний Парнас». У 1866 р.
побачила світ збірка «Сатурналії», яку поет присвятив тим, хто наро­
дився під фатальним знаком Сатурна і не зазнав у житті спокою й щастя.
^Подробищ. Характер цієї збірки, задуманої і створеної в середовищі
«парнасців», значною мірою відповідає їхнім принципам. У ній Верлен
ще декларує традиційне розуміння завдань поезії як втілення Ідеалу й
Краси, віддає, принаймні теоретично, перевагу повній і звучній римі, за­
являє, що «неспокійна й немічна уява не скасовує вимог розуму».
Відповідно до настанов парнасизму, він прагне творити об’єктивну й «над-
особистісну» поезію, зорієнтовану на живописання об’єктивного світу й
філософсько-наукові медитації. Утім, рамки поетики парнасизму були
затісні для Верлена, і він, усупереч власним деклараціям, часто давав волю
своєму обдарованню. У віршах, де відчувається «справжній Верлен», він

205. фактично пориває з парнасизмом і приходить до протилежної художньої
системи, до творення поетичного імпресіонізму. Відбувається це в час
стрімкого розквіту імпресіонізму в живописі (1866 p., коли з’явилися
«Сатурналії», відбулася перша виставка імпресіоністів) і синхронно з
його проявами в прозі (роман Е. і Ж . Гонкурів «Жерміні Ласерте»,
опублікований того ж таки 1866 p.). —
В основному імпресіоністичною є друга збірка Верлена «Галантні
свята» (1869). У ній предметом чи побудником імпресіоністичних вра­
жень є не безпосередня реальність, а світ культури минулого, культури
рококо XVIII ст. У поезіях збірки є різні персонажі, але це швидше не
живі істоти, а маски й маріонетки, які розігрують невеселий маскарад
«галантного століття». Ці «чарівні маски.радісні на вид, / / Та сповнені
таємною журою» проходять «витворним краєвидом душ і», розігрують
любовні сценки й співають пісні про те, «як від любові їм життя роз­
квітло», але в усьому цьому немає радості: і самі вони, і їхні забави та
співи «у місячне перецвітають світло» , котре, як відомо, є світлом при­
марним.
Наступна збірка - «Пісня чистого кохання» (1870), присвячена наре­
ченій Верлена М. Моте, була поверненням до «справжнього», до глибоких
і ш;ирих почуттів. Тут так само наявне злиття світу внутрішнього й світу
зовнішнього, але глибока ніжність і зачарування, що переповнюють поета,
перетворюють їх на якусь вселенську світло-радісну феєрію:
В місячнім світлі з висі тремкої
Мліють гаї; Тиша злина,
В ночі розквітлій В мирі й спокої
Тчуть солов’ї Спить осяйна
Співи-узори... Світу будова...
О люба зоре! (...) Хвиля чудова!
(Переклад М . Л укаш а)
Отже, творчість Верлена, тісно пов’язана
з імпресіонізмом, водночас є втіленням пое­
тичного синтезу імпресіонізму й символізму.
Своєрідною естетичною декларацією поета
є його знаменитий вірш «Поетичне мисте­
цтво», написаний у 1874 р. й опублікований
через вісім років. Сам автор, щоправда, зго­
дом заперечував його програмний характер і
заявляв, що «не збирався теоретизувати»,
але програмність цього твору безперечна,
хоч і висловлена у вільній поетичній формі.
«Поетичне мистецтво» було витлумачене
сучасниками як естетична декларація пое­
тичного імпресіонізму й символізму і саме
так сприймалася наступними поколіннями.
Цей вірш відбиває внутрішню законо­
мірність поезії Верлена, за якою імпресіо­
ністичне відтворення вражень переходить у
символістську сугестію, тобто навіювання
невизначеного, інтуїтивно-настроєвого, по- К. Моне. Руанський собор

206. збавленого чіткого змісту («про неясне говорити неясно», за формулю­
ванням автора), де слова стають своєрідними сигналами відчуттів і мають
діяти на кшталт музичних фраз і акордів. Тому поет не потребує строгого
добору слів, необхідного для точної інформації, йому «наймиліший спів -
сп’янілий: він невиразне й точне сплів»:
В нім - любий погляд з-під вуалю,
В нім - золоте тремтіння дня
Й зірок осіння метушня
На небі, скутому печаллю.
(Переклад Г. Кочура)
Для Верлена рішуче неприйнятні чисті кольори, натомість любі відті­
нок і півтон, адже «відтінок лиш єднати може / / Сурму і флейту, мрію
й сон». Митець повстає проти раціоналізованої поезії, щ;о ґрунтується на
«вбивчому дотепі, жорстокому розумі й нечистому сміху» та на правилах
риторики, якій закликає «хребет скрутити». «Поетичне мистецтво»
засвідчило завершення боротьби з риторичною традицією в європейській
поезії, з підпорядкуванням поетичного висловлення законам і правилам
красномовства, що відбулося в пізній античності й перейшло в класицизм.
Особливо тривалою й гострою ця боротьба була у французькій поезії, де
класицизм пустив найглибше коріння; її розпочали ще романтики, а про­
довжили й завершили символісти, зокрема Верлен.
Однак передусім від ліричної поезії Верлен вимагає музикальності.
Його вірш-декларація починається категоричним твердженням: «Най­
перше - музика у слові!» і завершується не менш категоричним закли­
ком: «Так музики всякчас і знов!». Така орієнтація на музику виявилася
вже в першій збірці митця, в «Сатурналіях», зокрема в «Осінній пісні».
Тут мобілізуються звукописні засоби мови, більше того - маємо евфонічну
організацію вірша, яка створюється шляхом добору й поєднання звуків.
М. Некрасов зазначав, що справжній поет одним вдалим звуконасліду­
ванням може висловити більше, ніж пересічний поет цілим віршем.
Верленівська «Осіння пісня» засновується на звуконаслідуванні, яке пе­
ребирає функцію головного виражального засобу. Вірш «інструментовано»
на протяжливі носові звуки [an], [еп], [on], на які багата французька мова,
і ця музична домінанта чудово відтворює осінній душевний стан поета, ко­
ли «все в’яне й вмирає» і він відчуває себе «мертвим листком», гнгшим
«злим вітром». Для ілюстрації наведемо хоча б першу строфу оригіналу:
Les sanglots longs
Des violons
De I’automne
Blessent mon coeur
D’une langueur
Monotone!.
В «Осінній пісні» теж зливаються внутрішній і зовнішній світи, але
тут поданий імпресіоністичними штрихами осінній пейзаж уже цілком
перетворюється на «пейзаж душі», який до того ж «перекодовується» в
мелодію. До речі, цим спричинена надзвичайна складність перекладу
1Довгі ридання / / Скрипок осінніх / / Ранили моє серце / / Млістю монотон­
ною іфранц.).

207. ♦Осінньої пісні» (та й багатьох інших поезій Верлена) іноземними мовами,
зокрема українською.
9 {{^ 6 е п е . Серед українських перекладів слід виокремити переклади
Г. Кочура, Бориса Тена, М. Лукаша і С. Гординського.
От як відтворюється в них наведена вище перша строфа:
Неголосні
Млосні пісні
Струн осінніх
Серце тобі
Топлять в журбі,
в голосіннях.
(Переклад Г. Кочура)
Довгим квилінням
Скрипки осінні
Монотонно,
Вперто, без жалю
Серце вражають
Непритомне.
(Переклад Бориса Тена)
Ячать хлипкі.
Хрипкі скрипки
Листопада...
їх тужний хлип
У серця глиб
Просто пада.
(Переклад М. Лукаша)
В осінню глиб
Ввіллявся хлип
Віоліни,
Із серця дна
Надокучна
Туга лине.
(Переклад С. Гординського)
Не вдаючись до докладних порівнянь цих перекладів з оригіналом і
одного з одним, звернімо увагу на найістотніші ознаки. Усі перекладачі
зосереджуються передусім на музикальності вірша, бо без її відтворення,
як писав ще М. Зеров, «не може бути елементарно пристойного перекладу
Верлена». Однак при цьому вони застосовують досить різні підходи.
Г. Кочур близько відтворює словесно-образний ряд оригіналу й прагне
зберегти його «інструментованість», знаходячи відповідники в україн­
ській мові (осінніх - голосіннях); загалом його переклад слід визнати
найадекватнішим. Власне, цим же шляхом пішов і Борис Тен, але в його
перекладі у верленівській милозвучності з’явилися перебої і майже про-
заїзми ( «вперто, без жалю 11 Серце вражають / / Непритомне» ). М. Лукаш
обирає інший, ніж в автора, звуконаслідувальний ряд, у нього мелодій­
ність вірша сміливо переводиться в інший регістр («Ячат ь хлипкі, / /
Хрипкі скрипки II Листопада...» ), унаслідок чого підвищується експре-

208. сивність перекладу, який, однак, зберігає внутрішню відповідність ори­
гіналу. Десь посередині між цими перекладацькими інтерпретаціями
знаходиться переклад С. Гординського, у якому ослаблюється фонічна
структура «Осінньої пісні* й увага зосереджується на відтворенні її на­
строю. —
Французьким символістам було притаманне розуміння музики як
мистецтва, котре, на відміну від інших, що дають «відбитки явищ», ви­
ражає їхній глибший сенс неопосередковано, самою своєю «матерією» і
тим самим «претендує на світ потаємного». Так музика зближається із
символом і переймається його завданнями, що чи не найраніше виявило­
ся в поезії Верлена. Музика в нього стає своєрідною мовою, що висловлює
потаємні сутності буття. У творчості Верлена імпресіонізм еволюціонував
настільки, що виробив художню систему, здатну з’єднатися із символом,
з ідеєю, стати конкретною і відчутною оболонкою абстрактного.
Цей процес завершується в збірці з парадоксальною, але промовистою
назвою «Романси без слів» (1874), яка стала своєрідною емблемою твор­
чості Верлена (до речі, вірш-маніфест «Поетичне мистецтво», написаний
у той самий час, можна розглядати як її теоретичну проекцію). Поезії, що
увійшли до збірки, писалися в основному протягом 1872-1873 pp. у
Бельгії та Англії.
К. Пісарро. Острів Лакруа. Руан. Туман

209. Тїодробищ . Збірка містить чотири цикли - «Забуті арієти», «Птахи
уночі», «Бельгійські краєвиди» й «Акварелі», між якими існують істотні
змістові й стильові відмінності. До першого з них увійшли переважно су­
то ліричні вірші, позначені тяжким душевним станом поета в ті роки.
Другий цикл заповнений образом коханої та болісними переживаннями,
викликаними їі втратою, причому все це постає як спогад. Третій цикл -
це імпресіоністичні замальовки бельгійських краєвидів, значною мірою
об’єктивізовані, у яких імпресіоністичний поетичний живопис Верлена
сягає чи не найвищих своїх вершин. Останній цикл за своїми провідними
мотивами й тональністю поєднує попередні. Його ліричне дійство перене­
сено до Англії, але це не «англійські краєвиди», а швидше зовнішній
англійський колорит. —
Зміст і тональність циклу «Забуті арієти» концентровано втілилися
у віршах «П лаче м оє серце...» і «Оця несходима нудота рівнини...».
Перший з них - це поезія про сум, такий глибокий, ш;о здається без­
причинним і невідворотним. Цей безмежний сум, ш;о заполонив серце,
порівнюється з осіннім дощем, який сіється над містом, причому ці пара­
лельні дії передаються безособовими дієсловами ( «ііріеиге dans топ соеиг j j
II Сотте іі pleut sur la ville» - «плачеться в моєму серці, / / Як дощиться
над містом» ), що надає душевному стану поета характеру спонтанності.
Віршеві притаманна гранична простота образів і приглушена мелодика,
монотонність якої посилюється досить рідкісною схемою римування
абаа.
бепе. Усі щ компоненти форми, а з ними й «душа вірша», його музи-
I ка, майстерно відтворені в перекладі М. Рильського:
Так тихо серце плаче,
Як дощ шумить над містом.
Нема причин неначе,
І А серце ревно плаче.
{ Разом з тим Рильський пожертвував у своєму перекладі майже всіма
внутрішніми римами, деякими алітераціями оригіналу, і це виправдано
тим, що гонитва за їхніми українськими відповідниками призвела б до
втрати найважливішого - простоти й задушевності інтонації, тієї дитинно-
довірливої скарги, з якою виливається у Верлена сум серця:
Найтяжчий, певно, сум -
Без гніву, без любові.
Без ревнощів, без дум -
Такий нестерпний сум. —
Інший характер має поезія «Оця несходима нудота рівнини...», у
якій той самий душевний стан, глибокий смуток поета втілюється в зимо­
вому пейзажі, у «несходимій нудоті рівнини», де «сніг, як піщини, ледь
видимо блима». Музична основа наявна і в цьому вірші - вона виявляєть­
ся не лише в його мелодійності, а й у його компонуванні, у повторі строф:
першої і останньої (шостої), другої і четвертої, у наявності подвійного
рефрену. Однак більшою мірою поетика цього твору тяжіє до живописно­
го імпресіонізму, душевний стан поета в ньому передусім передається

210. живописно, в емоційно насиченому зимовому пейзажі, що дихає самотні­
стю і безнадією:
На мідь небосхилу,
Де сутінь безкрая,
Лиш місяць безсило
Ступне і вмирає.
Між пасмами пари
На ближнім узгір’ї
Хитаються сірі
Дуби, наче хмари.
(Переклад Г. Качура)
Безперечно, в поезії Верлена домінує музична стихія і здебільшого
«живописний мазок» підпорядковується «музичному акорду», але це не
означає, що елементи живописності й пластики не відіграють у ній ак­
тивної ролі.
Sent, Недооцінка цієї ролі призводить до однобічних уявлень про
видатного французького поета. Наголосимо, що для нього світ не тільки
звучав «музичною рікою», а й розкривався в невичерпній розмаїтості
форм і барв, відтінків і гри світлотіні. Здатність Верлена інтенсивно
сприймати світ візуально має глибоке коріння у французьких мистецьких,
зокрема поетичних, традиціях. —
Ця особливість верленівської поетики яскраво проявляється в третьо­
му циклі «Романсів без слів», у «Бельгійських краєвидах». Тут маємо
різні пейзажі - сільські й міські. Сільські - це поля люцерни й конюши­
ни, пласка рівнина «під небом, ніби з ковили», де пасуться «мирнії воли»
й «корови повнобокі». Урбаністичні представлені пейзажами містечок,
затишних і мальовничих, ніби з минулих часів, та великих індустріальних
міст. До останніх належить, зокрема, Шарлеруа, зображений в одноймен­
ному вірші, що, безсумнівно, є одним з шедеврів Верлена, сміливим
кроком назустріч поезії X X ст. і за змістом, і за формою. У «Ш арлеруа»
поет динамічними, імпресіоністичними мазками малює «красоти», ство­
рені індустріальною цивілізацією: важкі чорні дими заводів на небокраї,
«людський піт і вереск металу», задимлене пекло, у якому не хочеться
жити. Тут дається взнаки й притаманна митцеві абсолютна недовіра до
прогресу й науки, досить несподівана в епоху Гі бурхливого розвитку.
Ще однією з незаперечних заслуг Верлена перед французькою поезією
є оновлення й збагачення поетичної мови, наближення її до розмовної. За
словами Б. Пастернака, він «надавав мові, якою писав, тієї безмежної
свободи, яка й була його відкриттям у ліриці... Паризька фраза в усій її
незайманості й чарівності влітала з вулиці й лягала у строфу цілком,
без найменшої силуваності, як мелодичний матеріал для всієї наступної
побудови». Повною мірою це стосується й поезії «Шарлеруа», з Гі розмов­
ною лексикою, нервово-поривчастим ритмом і квапливо-уривчастою
інтонацією:
Де ми? Овва!
Гудуть вокзали.
Як ви сказали?
Шарлеруа!
(Переклад М. Лукаша)

211. Наступна збірка Верлена «М удріст ь» побачила світ після тривалої
паузи, у 1882 p., хоча створена була значно раніше - після ув’язнення в
Бельгії й навернення поета до християнства й католицької церкви.
П одробиці, у передмові до збірки «Мудрість* Верлен писав: «Автор цієї
книжки не завжди думав так, як нині. Тривалий час він блукав у зіпсо­
ваному сучасному світі через помилки й невідання. Однак заслужені
прикрощі [ натяк на пережите в 1872-1874 pp.] застерегли його і з мило­
сті Господа він зрозумів ці попередження. Він простягнувся ниць перед
вівтарем, давно забутим, поклоняючись Всеблагому і волаючи до Всемо­
гутнього, покірний син церкви». Бог цієї збірки - це Бог католицької
церкви, але він сприймається поетом з якоюсь дитинною безпосередністю
й щиросердністю, у віршах збірки домінують молитовно-гімнічна й спо­
відальна інтонації і разом з тим проступає прихований чорний смуток,
що гнітить душу поета. Власне, він відчуває себе грішником, який прагне
спокутувати свої гріхи. Наявна в збірці й пейзажна лірика, але її тональ­
ність і колорит інші, ніж в «Романсах без слів», - тут здебільшого панує
ідилічна умиротвореність, як, наприклад, у вірші «Тихе небо понад да­
хом ...», майстерно перекладеному М. Рильським. —
За прийнятою хронологізацією, «пізній Верлен» починається після
«М удрості», це вже 80-90-ті роки, коли відбувається спад його творчості.
У цей період поет багато пише, значно більше, ніж у період розквіту, од­
нак лише окремі вірші сягають колишнього рівня. Найзначнішими з
пізніх збірок митця є «Любов» (1888), «Паралельно» (1889), «Щ астя»
(1891), «Пісні для неї» (1892). Ці збірки наповнені особистими мотивами,
ідеться в них про близьких Верлену людей, які пішли з життя, про далеке
й щасливе дитинство, про сни й марення, де поруч з’являються Матильда
й Рембо, котрий тепер уявляється поетові сином.
в одному з «пізніх» віршів - «Підспів під Поля Верлена» (збірка «Па­
ралельно») митець пародіює самого себе ( «оті романси мої без слів, / / Н е­
звично звучні, як дивна віст ь») і своїх численних наслідувачів. Слава
Верлена дедалі зростала, однак не рятувала його ні від злиднів, ні від са­
мотності, і це дратувало поета: «Так отака ти, людська славо? / / З тобою
я голодувати Іj І бідувати маю право, / / Й кінці потроху віддавати...»
Утім, слава чудового поета-лірика не була ефемерною, вона зростала
після смерті Верлена й справедливо стала славою всесвітньою.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
І рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Творчість П. Верлена - це яскрава сторінка в історіїрозвитку...
A. ...англійського символізму.
Б. ...французького символізму.
B. ...європейського романтизму.
Г. ...європейського неоромантизму.
2. Який з наведених нижче фактів біографії П. Верлена не відпо­
відає дійсності?
А. Навчання на правничому факультеті.
Б. Викладання на правничому факультеті.

212. ГГбШі
Г*.‘ '’ '" И
Ш(^.
ш $ .
Л ’ ^ й і'Л
U h i ^
V4 *|«;'ІМ
ЇЩ"-
^ іЛ Л у *і
^ ^WV^A 5:
ш
: n t i '
В. Шлюб з М. Моте.
Г. Дружба з А. Рембо та їхня спільна подорож Англією і Бельгією.
Д. Дворічне перебування у в’язниці.
3. Укажіть правильне продовження твердження.
Програмним твором, у якому сформульовано найважливіші
принципи верленівської поезії і котрий сприймається як її своє­
рідна емблема, вважається вірш...
A .... «Плаче моє серце... *.
Б. ...«Осіння пісня».
B. ...«Поетичне мистецтво».
Г. ...«Підспів під Поля Верлена».
II рівень
1. Укажіть неправильне продовження твердження.
Творчийрозвиток П. Верлена...
A. ...розпочався за ліцейських років.
Б. ...на першому етапі перебігав під впливом творчості «пар­
насців».
B. ...у зрілій фазі ознаменувався синтезом імпресіоністських і
символістських елементів.
Г ....тривав до останніх днів.
2. Яка з наведених збірок не належить перу П. Верлена?
A. «Сатурналії».
Б. «Галантні свята».
B. «Пісня чистого кохання».
Г. «Романси без слів».
Д. «Останні пісні».
3. Укажіть правильне продовження твердження.
Картини природи у зрілій творчості П. Верлена...
A. ...пройняті настроями захоплення гармонією світового буття.
Б. ...вирізняються реалістичністю зображення.
B. ...переростають у «пейзажі душі» ліричного героя.
Г. ...концентруються довкола осені.
III рівень
1. ґрунтуючись на відомих вам фактах біографії П. Верлена та
текстах його віршів, схарактеризуйте творчу особистість поета.
2. Визначте провідні теми й мотиви лірики П. Верлена.
3. Поясніть засадничі принципи поезії П. Верлена, викладені в
його вірші «Поетичне мистеі;тво». Проілюструйте їх конкретни­
ми прикладами з інших творів поета. Чи згодні ви з верленів-
ським розумінням поетичної творчості? Обґрунтуйте свою думку.
IV рівень
1. Чим вирізняється П. Верлен серед французьких «великих сим­
волістів»?
2. На конкретних прикладах з лірики Верлена поясніть, як по­
єднуються в його творчості імпресіоністські та символістські еле­
менти.
3. Розкрийте форми й засоби реалізації принципу музикальності
у творчості П. Верлена. У чому полягають головні труднощі пе­
рекладу верленівських поезій?

213. ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Порівняйте шляхи відтворення музикальності «Осінньої пісні»
Верлена, обрані різними українськими перекладачами. Визначте
найсуттєвіші відмінності між ними.
2. М. Рильський переклав деякі вірші Верлена «у шевченківсько­
му ключі». Як це виявилося в перекладі вірша «Тихе небо понад
дахом...»? Порівняйте його з перекладом М. Лукаша «Над дахом
дому - неба дах...», адекватним за змістом і формою.
Теми проектів, призначених для мультимедійної презентації:
«Поезія П. Верлена і французькі художники-імпресіоністи»;
«Поезія П. Верлена та імпресіонізм у музиці».
Теми творів: «“Такий нестерпний сум”: провідні настрої та мо­
тиви лірики П. Верлена»; «“Люби відтінок і півтон”: своєрід­
ність художнього світу П. Верлена»: «Майстерність “пейзажів
душі” в ліриці П. Верлена».

214. я присягаюся... jafime
обожнювати дВох. богинь:
^УЗУ ^ Сбободу.
Г*Т
ф- ■Ф
А ртю р Рембо - французький поет
останньої третини X IX ст., один
з найяскравіших представників
європейського символізму,
й ого лірика, пройнята духом
бунтарства та язичницької закоха­
ності в ж иттєву стихію , містила низку
вагомих худож ніх відкриттів, на які
спиралися у своїй творчості поети
першої половини X X ст. Прагнучи
досягти стану поета-«ясновидця»,
^ е м б о витворив нову поетичну
мову й засади нового
поетичного мислення.
'4

215. МЕТЕОР ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Серед трьох видатних французьких поетів-символістів останньої тре­
тини X IX ст., які продовжили починання Бодлера, наймолодшим був
А. Рембо. Він пізніше за інших, на початку 70-х років, прийшов у літе­
ратуру і найраніше закінчив свій творчий шлях, восени 1873 p., коли
написав останній твір «Сезон у пеклі». Літературна творчість Рембо три­
вала дуже недовго і, що справді дивовижно, розпочавшись на п’ятнадця­
тому році життя поета, завершилася, коли йому було дев’ятнадцять. Після
того він прожив ще вісімнадцять років, але до поезії більше не повертався.
Не випадково Рембо називають метеором, що пронісся небосхилом євро­
пейської поезії й залишив незабутній слід, прокресливши одну з визна­
чальних траєкторій її руху в наступному столітті.
Короткий творчий шлях цього митця характеризується надзвичайною
інтенсивністю, напруженими шуканнями й сміливими відкриттями,
знаменними для подальшого розвитку поезії. Еволюція Рембо, якого не­
безпідставно називають «чудом поезії», була стрімкою і динамічною. То
був безперервний експеримент, за якого оновлення поезії, збагачення її
виражальних можливостей, творення нової поетичної мови відбувалися
без зупинок і самоповторень. Етапи творчої еволюції поета вимірюються
не десятиліттями, навіть не роками, як це здебільшого буває в письмен­
ників, а місяцями.
ВІХИ життя, віхи творчості
Шарлевільський вундеркінд
А. Рембо народився 20 жовтня 1854 р. в містечку Шарлевіль, що на
сході Франції, в Арденнах. Сім’ю поета навряд чи можна назвати щасли­
вою: надто різними людьми були його батьки. Глава родини - піхотний
офіцер непосидючої й легковажної вдачі, навіть вийшовши у відставку,
рідко з’являвся вдома, і діти - їх було четверо - майже його не знали. Ма­
ти походила із заможної селянської родини і, на противагу чоловікові,
була жінкою владною й вольовою, беззастережно відданою дітям, але
обов’язок свій розуміла вузько - усе має бути як у порядних сім’ях! - і ви­
конувала його жорстко й деспотично.
Навчався Артюр у шарлевільському колежі, де виявив незвичайні
здібності, які дивували вчителів. Особливо вражала легкість, з якою
хлопчина опанував латину й складав латинські вірші (вони друкувалися
в міністерському часописі «Помічник середньої освіти» від січня 1869-го
до травня 1870 p.). Із шкільних учителів поета слід згадати Жоржа Ізом-
бара, викладача риторики, який опікувався підлітком і заохотив його до
написання віршів французькою мовою. Рідкісний зрілий талант проявив­
ся в Рембо унікально рано: у п’ятнадцять років він пише поезії, позначені
силою й впевненістю вислову, як, наприклад, вірш «Відчуття», створений
навесні 1870 р.
Ще підлітком Артюр почав бунтувати проти материнського деспотизму
й тої гнітючої атмосфери, що панувала в родині. Протест його виявлявся
в систематичних утечах з дому. Перший раз це сталося в серпні 1870 p.:

216. хлопець дістався до Парижа, де був затриманий поліцією за бродяжницт­
во й відправлений додому. Десь через півтора місяця він знову тікає -
цього разу до Бельгії, кордон з якою пролягав неподалік від Шарлевіля, -
і знову його повертає поліція, тепер уже на вимогу матері. У лютому
1871 р. невгамовний Артюр опиняється в Парижі, але, не знайшовши
там притулку, сам повертається додому пішки, через країну, окуповану
прусськими військами (у той час точилася Франко-прусська війна 1870-
1871 pp.).
У серпні 1872 р. Рембо надіслав свої поетичні спроби Верлену і той,
захопившись талановитими віршами, запросив юного автора до свого
паризького помешкання.
іПодробиЦІ^ Варто зазначити, що втечі Рембо на цьому не припинилися,
вони стали чимсь невіддільним від способу життя, образу, долі, єства по­
ета, стали їхнім своєрідним символічним утіленням. Він втікатиме й на­
далі - від Парижа, від Франції, від Європи, врешті-решт, від цивілізації,
поїде в тропічні нетрі Східної Африки й повернеться на батьківш;ину
тяжко хворий тільки для того, ш;об померти в портовому шпиталі. У цій
одержимості Рембо є ш;ось загадкове, майже фатальне, але в її підґрунті
знаходимо й цілком реальні чинники - це затяте неприйняття світу, що
оточував поета, і поривання до повної свободи, неможливої в реальному
житті.
Власне, у постійних втечах виявляються засадничі риси особистості
Рембо та його життєвої позиції. Поетові була властива принципова
асоціальність, відмова від будь-якої «корисної діяльності», від усього,
що вписує особистість у соціум, підпорядковує йому. Ця риса була прита­
манна багатьом французьким поетам другої половини X IX ст., але саме в
Рембо набула завершеного, якщо не абсолютного вираження. Романтичне
у своїй основі неприйняття існуючого перетворюється в нього на беззасте­
режне засудження й цілковитий негативізм. У листі до згадуваного
Ж . Ізомбара Рембо сповідується: «Я живу, я гнию в паскудному, злому,
сірому світі. Що Ви від мене хочете, я непорушний у своєму обожненні
вільної волі... Я хотів би втікати знову й знову...»
Водночас це було формою протесту, бунтом, що в соціологічному
аспекті виглядає як анархічне бунтарство. Звідси симпатія поета до
Паризької комуни, палке співчуття переможеним комунарам й гнівне
засудження версальців, що яскраво втілилося у віршах 1871 р. І все ж та­
ки революційність не була константою світогляду й творчості Рембо -
після буремної весни 1871 р. він досить швидко від неї відходить, нато­
мість залишається його рішуче неприйняття дійсності, духовний бунт,
який поширюється на весь світопорядок.
За чотири роки в літературі Рембо пережив стрімку й динамічну твор­
чу еволюцію, в якій, однак, досить виразно виокремлюються три етапи.
Перший - з кінця 1869-го до літа 1871 р. - час становлення поета, роз­
криття його незвичайного обдаровання й своєрідності. Цей етап можна
визначити як передсимволістський, оскільки, незважаючи на само­
бутність, поезія Рембо великою мірою залишалася в полі романтизму та
парнасизму. Другий етап, з літа 1871-го й до 1873 p., центральний не
лише за розміщенням у часі, є власне символістським. Починається він з
оголошення програми «ясновидіння» - своєрідного варіанта творення
216
t

217. французького символізму - і сходить в основному
до її реалізації. Третій етап вкладається в 1873 р. і
характеризується виходом Рембо за межі симво­
лізму, що означало також кризу творчості й водно­
час відмову від неї.
Від 1873 р. розпочинається життя А. Рембо по­
за поетичною творчістю й літературою. Він манд­
рує чи, швидше, бродяжить Західною Європою,
відвідує Німеччину, Австрію, Швейцарію, Італію,
інші країни, але поліція досить часто затримує й
доправляє його на батьківщину. 1880 р. поет ви­
рушив у свою останню подорож. Через Кіпр і Єги­
пет Рембо дістається до Східної Африки, де зали­
шається надовго. Тут він служить у торговельних
фірмах, займається комерцією, живе в тяжких,
часом первісних умовах. Відомостей про цей період
життя поета небагато, щоправда, побутує чимало
міфів і легенд, зокрема про Рембо-комерсанта,
який наполегливо намагався розбагатіти. 1891 p.,
уже смертельно хворий, він повертається на батьківщину. 10 листопада
1891 р. у лікарняній книзі марсельського шпиталю, до якого потрапив
поет, з’являється запис: «...у віці тридцять сім років помер негоціант
Артюр Рембо».
бепс.,Однак чи насправді відбулося те переродження поета в «него­
ціанта Рембо», у буржуа, про яке можна прочитати в численних виданнях?
Мабуть, що ні. Рембо перестав писати вірші, навіть зарікся згадувати про
поезію, але це не означає, що він переродився, став іншою людиною.
Навіть надзусиллям волі людина не може змінити своє єство, а Рембо
всім своїм єством був поетом, що переконливо засвідчують і його незви­
чайна обдарованість, і його ранній поетичний розквіт. Тут варто прислу­
хатися до висновку про «мовчання Рембо» відомого німецького філософа
М. Гайдеггера: «Оте мовчання - щось інше, ніж проста німота. Ц е не го­
ворити - означає мати що сказати». —
П. Верден.
Рембо в червні 1872р.
Відкрита книга
ПОЕТИЧНІ БЛУКАННЯ РЕМБО
у французькій поезії на межі 6 0 -70-х років найбільш авторитетною
течією залишався парнасизм, тож і юний Рембо звертає до нього свої по­
гляди. Він не став «парнасцем», але сприйняв певні елементи їхнього
світосприйняття й поезії, зокрема закоханість у радісно-безмежну стихію
життя. Найповніше це втілилося в невеликій поемі «Сонце і плоть», що
звучить як гімн природі й античності, пройнятій життєствердним світо­
відчуттям.

218. Вем . Основним напрямом художньої творчості митець вважав ро­
мантизм, до якого включав і парнасизм. Утім, на становлення Рембо-
поета впливали не лише сформовані течії і школи. Живучи в провінцій­
ному Шарлевілі, він уважно стежив за новими віяннями у французькій
поезії, відтак справжнім відкриттям для нього стала творчість Бодлера
(її вплив на юного поета був особливо значним). До «справжніх поетів»,
поетів- ♦ясновидців », Рембо відносив і Верлена, з поезією якого на той час
був уже ґрунтовно знайомий. Привертають його увагу й твори Малларме.
Так окреслюється коло видатних поетів-символістів, які витворюють ос­
новний контекст поезії Рембо. —
Завершення першого періоду творчості митця припадає на другу поло­
вину 1870-го - початок 1871 р. й позначене загостренням радикальних
негативістських настроїв і різким посиленням викривально-сатиричних
тенденцій у його поезії, у той час Рембо також пише яскраві антивоєнні
твори, серед яких слід виокремити сонет «Сплячий в улоговині». Цей
вірш підводить до розуміння ентузіазму, який викликала в поета Паризька
комуна. Ним сповнена патетична, емоційно перенапружена «Паризька
оргія», що сягає крайніх меж ліричної експресії, і поезія «Руки Жанни-
Марі», у якій створено монументальний і водночас реальний образ жінки-
комунарки з кайданами на «святих руках». Разом з тим саме тоді в Рембо
визрівав радикальний перелом, концепція «ясновидіння» і поета-«ясно-
видця».
До символізму Рембо приходить навесні 1871 p., коли течія ще не мала
такої назви, і свою новаторську, великою мірою експериментальну по­
езію називає «поетичним ясновидінням». В одному з листів він висловлює
передусім невдоволення лірикою попередніх епох, коли «людина не пра­
цювала над собою, не була ще розбуджена і не занурилася в повноту вели­
кого сновидіння». За Рембо, найперше, чого має досягнути той, хто хоче
стати поетом, - «це повне самопізнання; він відшукує свою душу, обстежує
їі, спокушає її. пізнає її. А коли він її пізнав, він має її обробити!».
ОТодробщІ. Далі Рембо наголошує: щоб стати поетом, «треба стати ясно­
видцем, зробити себе ясновидцем», а досягається це шляхом «довгого,
безмежного й обґрунтованого розладу всіх відчуттів». Лише так можна
осягнути «незвідане», особливий світ, який існує не над реальним і кон­
кретним, а відкривається за ним у ясновидінні. Осягається він не розумом,
а інтуїтивно-емоційно: «Поет досягає незвіданого і, втрачаючи розум,
перестає розуміти своі видіння - він їх побачив!» Ці видіння не відобра­
ження, не «наслідування природи» - вони в осяянні творяться поетом за­
ново, за законами краси; їх Рембо виражає з незвичайною яскравістю,
експресією і виразністю, вдаючись до навіювання того, що не піддається
прямому висловленню. Видатний чилійський поет П. Неруда писав: «Рем­
бо, перебудувавши всю поетику, зумів знайти шлях до найшаленішсіі
краси» . —
Хибно вважати «ясновидіння» Рембо суто формалістичним експери­
ментаторством. Насправді це була програма поетичного осягнення буття
в усій повноті й цілісності та його тотального поетичного вираження. Від
справжніх поетів - «ясновидців» - у ній цілком визначено вимагалося
«нового у сфері ідей і форм». Поет, проголошував Рембо, відповідальний
218

219. за все, «за людство, навіть за тварин». Важливо зазначити, що нова по­
езія мислилася ним у загальному контексті ідеї Прогресу (це слово Рембо
пише з великої літери), де митцеві «належить бути його примножува­
чем». Власне, це був грандіозний, авангардистський за своїм характером
проект оновлення поезії й людства, що провіщав подібні проекти першої
половини X X ст. Першорядним завданням його реалізації Рембо вважав
творення нової поетичної мови, яка мала робити відкрите поетові в «ясно­
видінні» відчутним, видимим, таким, що сприймається всіма органами
чуття. При цьому «коли те, що поет приносить звідти, має форму, то йо­
му надається форма, а коли воно безформне, то таким і має являтися».
Важливо також, що Рембо аж ніяк не збирався творити поезію, призначе­
ну лише для втаємничених: те, що відкривається душі поета-«ясновидця»,
наголошував він, повинне стати набутком «загальної душі», душі всіх.
Нова поетична мова, проголошував Рембо, «буде мовою душі до душі, во­
на вбере в себе все: запахи, звуки, кольори, вона поєднає думку з думкою і
приведе їх у р ух» .
Першим переконливим утіленням нової поетики Рембо став його
знаменитий «П ’яний корабель», написаний улітку 1871 р. в Шарлевілі
перед від’їздом до Парижа. У цій поезії усувається дистанція між зримим
символом і значеннєвістю, скасовується порівняння (навіть прямо не ви­
словлене «ніби»), вступає в права тотальна метафоричність, що переростає
в образи-символи. Коли юний поет прочитав свій вірш поету-«парнасцю»
Т. де Банвілю, який йому протегував, той запитав, чому автор не розпо­
чав з оголошення себе цим кораблем, що відповідало б духу традиційної
поетичної символіки, зближеної з алегоричністю. Однак Рембо творив
символізм іншого типу і був свідомий того. «П ’яний корабель», що но­
ситься світовим океаном без керма й вітрил, насолоджуючись своїм бігом,
вільним як політ фантазії, є в нього і образом-символом самого поета, і
його внутрішньої свободи й розкутої уяви.
у творі два плани - зовнішній (предметний образ, корабель) і внут­
рішній («я» поета) - не співвідносяться, а «проростають» один в одного,
витворюючи образ-символ, у якому пропущено всі проміжні «поясню­
вальні» ланки. Зовнішній план розкриває внутрішній, багатство й глибину,
порив і напруження суб’єктивного світу поета, але й внутрішній веде в
глибини й безмежні далі зовнішнього світу, «поеми моря». Загалом же
В. Крейн. Коні Нептуна

220. витворюється цілісний і в той же час багатозначний образ-символ, що до­
пускає різні прочитання. У ньому прочитується і «рентгенознімок* душі
поета, і його пророче передбачення своєї долі, майбутньої катастрофи,
якою завершиться його екстатичне поривання до немислимої «вільної
волі»:
Доволі плакав я! Жорстокі всі світання.
Гіркі усі сонця й пекельний молодик;
Заціпило мені від лютого кохання.
Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік!
(Переклад В. Ткаченка)
«П ’яний корабель» є класичним утіленням того потрактування символу,
щ;о притаманне французькому символізму. Він не привноситься «збоку»,
для нього характерна спонтанність появи - без аналізу, без будь-яких по­
яснень. Він виражає змісти, настрої, душевні стани, які не мають прямих
позначень у мові. Він залишається нез’ясованим до кінця й багатозначним,
таким, що підказує значення й залишає простір для відгадування.
Ще одним знаковим віршем Рембо символістського періоду є сонет
«Голосівки». Точна дата його створення, як і більшості поезій митця,
невідома, але швидше за все він був написаний навесні 1871 р. Сонет ви­
кликав багато різних коментарів та інтерпретацій, від спрощено-біо-
графічних до метафізичних, на яких немає потреби тут зупинятися.
Безперечним є те, що «Голосівки» з’явилися в контексті реалізації но­
вої поетичної програми «ясновидіння», яку Рембо розгорнув навесні -
улітку 1871 р. Однією із засадничих ідей «поезії ясновидіння» було синте­
зування мистецтв у напрямку поєднання їхніх виражальних можливостей,
у цьому вірші - звуку й кольору. Голосівки (голосні звуки) тут не просто
складові слова, що передає певну інформацію, - вони набирають також
звукових і колористичних характеристик, виконують музикальне й жи­
вописне завдання - функції навіювання певних відчуттів, поза значенням
слів, прямої сугестії певних емоцій і настроїв.
На початку сонета поет проголошує: «А чорне, Е біле, І червоне, //У зеле­
не, О синє: голосівки, 11Я викажу вашу приховану таємницю». Отже, ос­
новні голосівки французької мови постають у відповідності до певних
кольорів і функціонально пов’язуються з ними. Ідея Рембо полягає в то­
му, що, «інструментований» на певну голосівку, вірш викликатиме певні
кольорові відчуття й відтінки, завдяки чому практично досягатиметься
«відповідність мистецтв», взаємопов’язаність їхніх художніх мов, що була
проголошена у знаменитому сонеті Бодлера «Відповідності». Далі чита­
ємо візуальні образні ряди, у яких виявляються відповідні сугестивні
можливості голосівок, їхнє, так би мовити, «звукове малювання», як-от:
Е - шатра в білій млі, списи льодовиків,
Ранкових випарів тремтіння незбагненне:
І - пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене,
Сп’яніле каяття або нестримний гнів.
(Переклад Г. Конура)
Поезії Рембо 1872 р. прийнято об’єднувати під загальною назвою «Остан­
ні вірші», бо вони справді були останніми творами митця, написаними у
віршовій формі. Тривалий час ці поезії друкувалися разом з «Осяяннями»
й сприймались як «осяяння у віршах» - поряд з «осяяннями в прозі».

221. іПодробицй в «Останніх віршах» продовжується реалізація програми
«ясновидіння», творення нового поетичного світу, розширення й збага­
чення виражальних можливостей поезії. Приблизно за рік у сповідальному
творі «Сезон у пеклі» Рембо напише: «...я тішився надією, що за допомо­
гою інстинктивних ритмів винайшов таку поезію, яка колись стане
доступною для сприйняття всіма п’ятьма відчуттями... Спершу це були
спроби пера. Я писав мовчання й ніч, виражав невимовне, втілював миті
запаморочення...» Тобто писав те, щ;о не піддається прямому висловлен­
ню, що навіюється музично або ж підказується асоціаціями, натяками.
Образи втрачають окресленість, виходять із часових і просторових коор­
динат, у них зливаються об’єктивне й суб’єктивне, конкретне й символічне,
«малюнок душі» й стан світу. —
Своєї кульмінації поезія «ясновидіння» Рембо досягає в «О сяяннях»,
створених протягом 1872-1873 pp. До цієї збірки увійшли поезії в прозі,
у яких, за незначними винятками, відсутня будь-яка сюжетно-тематична
цілісність. Саме в них декларований поетом принцип «слова на волі» на­
буває завершеного втілення. Ці твори справді видіння поета, що виникали
в стані «ясновидіння». Незважаючи на візуально-чуттєву наповненість,
вони цілком незалежні від конкретики життєвого досвіду, не мають жод­
них прикмет часу чи місця, жодних життєвих прототипів. Це суб’єктивні
видінняі своєрідні поетичні абстракції, зіткані з позбавлених сюжетного
зв’язку образів, зближених несподіваними асоціаціями, та навіювань і
доведені до галюцинаційної виразності. Трохи згодом у «Сезоні у пеклі»
Рембо скаже про це так: «Я звик до звичайної галюцинації: я насправді
бачив мечеть на місці заводу, вправи ангелів на барабанах, коляски на
дорогах неба, вітальню на дні озера... Потім я пояснив мої магічні
софізми за допомогою словесних галюцинацій. Закінчив я тим, що став
вважати священним розлад своїх думок» .
Слід зазначити, що «Осяяння» є виходом за межі символізму й проривом
до авангардистської поезії X X ст., зокрема до сюрреалізму.
Останнім твором Рембо й водночас його відмовою від поетичної твор­
чості був згаданий «Сезон у пеклі», датований автором квітнем-серпнем
1873 р. Так несподівано завершився творчий шлях митця, який, власне,
тільки розпочинався. Існує немало тлумачень цього рішення, але безпе­
речним мотивом (про це йдеться в «Сезоні у пеклі») було розчарування
Рембо в шаленому поетичному експерименті, у магії «ясновидіння». «Я
спробував, - розповідає поет, - винайти нові квіти, нові зорі, нові види
плоті, нові мови. Я повірив, що володію надприродною могутністю. І що
ж!.. Я ! Я, що вважав себе магом або ангелом, вільним від всякої моралі, я
знову кинутий на землю з необхідністю шукати роботу, обійняти грубу
дійсність!»
На час смерті Рембо його ім’я вже було відомим у літературних колах
Парижа: його вірші увійшли до виданого Верленом збірника «Прокляті
поети», друкувалися в часописах, а 1891 р. побачила світ перша збірка -
«Релікварій». Однак справжня слава прийшла до митця вже в X X ст., ко­
ли французька й світова поезія розвивалася під потужним впливом його
творчості.
Українською твори Рембо перекладали Юрій Клен і В. Бобинський
(20-ті - початок 30-х років), згодом Г. Кочур, М. Лукаш, Д. Павличко та

222. інші, у 1995 р. в Україні вийшла друком збірка перекладів Рембо, яка
об’єднала всю його поетичну спадщину.
н
ш й,
р
О Т '
і і
т
т і
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
I рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
А. Рембо є представником...
A. ...символізму.
Б. ...натуралізму.
B. ...реалізму.
Г. ...романтизму.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Творчість А. Рембо тривала...
A. ...двадцять п’ять років.
Б. ...п’ятнадцять років.
B. ...десять років.
Г. ...чотири роки.
3. Назвіть найвідоміші поезії Рембо.
II рівень
1. Чим пояснюються постійні втечі Рембо з рідного міста?
2. Чим зумовлювався інтерес А. Рембо до Паризького повстання
1871 p.? Чи можна віднести його до «поетів Паризької комуни»?
3. Чому А. Рембо називають «метеором європейської поезії»?
III рівень
1. Визначте й стисло схарактеризуйте етапи творчої еволюції Рембо.
2. Які літературні течії вплинули на формування митця? Як ці
впливи виявилися в його поезії?
3. Розкрийте теорію «ясновидіння», розроблену А. Рембо. Як вона
втілилася у творчості поета? Обґрунтуйте свою відповідь конкрет­
ними прикладами з прочитаних віршів.
IV рівень
1. Чи вірите ви в те, що під час перебування в Африці Рембо оста­
точно порвав з поезією? Аргументуйте свою думку.
2. Визначте принципи символізму, відображені в поезії «Голосів-
ки». Які з асоціацій, наявних у цьому творі, вас найбільше здиву­
вали чи вразили? А які «відповідності» між літерами й кольорами
запропонували б ви?
3. Чим, на вашу думку, поезія А. Рембо відрізняється від поезії
П. Верлена?
Теми проектів, призначених для мультимедійної презентащі:
«ПоезіяА Рембо і європейський символістський живопис»: «Вірш
“П ’яний корабель" як втілення “поезіїясновидіння” А Рембо».
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Як у поезії «П’яний корабель» втілюється потрактування сим­
волу, характерне для французького символізму?
2. Які виражальні функції виконують голосівки в однойменному
сонеті А. Рембо?
3. Як Рембо пояснює відмову від поетичної творчості у своєму ос­
танньому творі «Сезон у пеклі»?

223. Теми творів: «Чудеса “відповідностей” у сонеті А. Рембо “Голо-
сівки"»; «Пригоди духу в поезіїА. Рембо “П ’яний корабель”».
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО
1. Які напрями й течії рюзвивалися в поезії другої половини XIX ст.?
Назвіть відомих поетів того часу.
2. Дайте стислу характеристику символізму. Назвіть найвідомі-
ших його представників.
3. Поясніть задум і загальну будову збірки Ш. Бодлера «Квіти
зла». Прокоментуйте назву цієї збірки.
4. У чому полягає сутність протистояння ідеалу та дійсності в бод-
лерівській ліриці? Проілюструйте свою відповідь конкретними
прикладами.
5. Що надає підстави визначати лірику М. Некрасова як соціально-
громадянську поезію? Аргументуйте свою відповідь конкретними
прикладами.
6. У чому полягає новаторство поезії В. Вітмена?
7. Чому вірші П. Верлена називають «пейзажами душі»?
8. Які загальні принципи французького символізму задекларо­
вано у верленівському вірші «Поетичне мистецтво»?
9. У чому полягає незвичайність поетичного розвитку А. Рембо?
10. Які символістські принципи А. Рембо втілював у своїй твор­
чості? Проілюструйте відповідь конкретними прикладами.
11. Що таке сугестивність і хто з поетів, представлених у другій
частині підручника, активно використовував її потенціал?
СЧсарбниця філолога
ХУДОЖНІ ВІДКРИТТЯ С. МАЛЛАРМЕ
Певний час у четвірці видатних поетів-символістів Франції ім’я Сте-
фана Малларме (1842-1889) згадувалося літературознавцями останнім,
хоча за віком він старший від Верлена, не кажучи вже про Рембо. Однак
згодом стало зрозумілим, що Малларме можна назвати центральною по­
статтю французького символізму останньої третини XIX ст. і раннього
європейського модернізму.
Рання творчість митця перебігала в середовищі «парнасців», що не
могло не позначитися на її поетиці й стилі. Однак найбільшого значення
Малларме надавав творчості Бодлера, що виразно відчувається в його до­
робку 60-х років, зокрема в циклі, опублікованому в альманаху «Сучасний
Парнас». Поезії цього періоду здебільшого мають двопланову структуру:
на перший план виводяться предметно-чуттєві образи, за якими прихо­
вується ідея, абстракція, що в ході розгортання мотиву увиразнюється,
підпорядковує ці образи і, зрештою, перетворює їх на образи-символи.
Так побудовані поезії циклу з «Сучасного Парнасу» - «Вікна», «Квіти»,
«Дзвонар», «Блакить» та інші.
іПЬдробищ. в останньому з названих віршів блакить є не лише символом
ідеального світу, до якого поривається душа поета, не лише антитезою

224. E. Мане. Портрет
С. Малларме
реальності, а и «пронизливим докором» тому, хто «ділить прим яту під­
стилку щасливих людських стад». Вона «прорізаючи кільце твоїх агоній, Іj
Мов невідпорний меч, серед імли гримить. / / Ховатися - куди від лютої
погоні? II Вона гряде. Блакить! Блакить! Блакить!». У цьому вірші образ-
символ блакиті стає містким, неоднозначним, але не затемненим. Загалом
блакить у раннього Малларме є образом-лейтмотивом, який по-різному
варіюється у віршах: поет - це той, кому при народженні «блакить невин­
на губи обпалила» і хто на все життя приречений пориватися до неї («Дар
поезії»)----
Матеріальний світ як такий у Малларме - це важка, застигла матерія,
іцо пригнічує свідомість і підтинає крила духу. Сенсу й краси він набуває
лише закріпившись у слові, втілившись в образі й ставши твором мисте­
цтва. У пізнього Малларме це досягається за рахунок «розпредметнення»
й «розречевлення» матеріального світу, власне, шляхом підміни його
іншою «матерією», яка є витвором мистецького генія. Це свідчить про
потужний вияв у творчості Малларме модерністської тенденції, іцо стане
активною складовою поезії X X ст.: виражати у словах і за (чи над) ними
глибинне, універсальне; не лише передавати навіяні дійсністю вражен­
ня, почуття, думки, а й творити особливий художній світ, неадекватний
існуючому, іцо є самовираженням митця. І якщо Верлен в основному ви­
ражав свої враження і настрої, залишаючись, зрештою, поетом власної
долі, то Малларме був одержимий прагненням, відштовхнувшись від
чуттєвих вражень, дійти до «чистої ідеї речі», до надособистісної інтелек­
туальної реальності.
За Малларме, завдання поезії полягає не в тому, щоб «назвати пред­
мет», а в тому, щоб «навіяти його образ». «Назвати предмет, - заявляв
митець, - це означає знищити три чверті поетичного чару, який дається
поступовим відгадуванням: навіяти - ось ідеал». Свою поетичну техно­
логію він розкривав так: «Свідомо викликати принишклий в тіні предмет
за допомогою слів-натяків, завжди непрямих, спрямованих до чогось тако­
го, що можна було б порівняти з мовчанням, - це ледве не акт творення».
Додамо: акт творення нової, поетичної, реальності. Однак це тільки перша

225. половина завдання, друга полягає ось у чому: «Поступово викликати
предмет і через низку розшифрувань видобути з нього стан душі - це озна­
чає чудове використання таїни, яка ховає у собі символ».
«Несподівані» метафори й порівняння Малларме «стягують» не лише
віддалені речі та явища, а й різні буттєві сфери та рівні. У нього слова, що
означають абстрактні поняття, отримують предметне наповнення і навпа­
ки - конкретно-предметні слова набувають абстрактного метафізичного
значення. Часто в його поезії предметні й абстрактні слова стоять поряд
як однорідні члени з однаковою функціональністю, у чому особливо наоч­
но виявляється названа стратегія.
‘ПодробиЦіІ. Для ілюстрації викладеного вище наведемо хоча б відомий
сонет, який у деяких виданнях фігурує під назвою «Л ебідь»:
Незайманий, палкий, з пишнотою пір’їн,
Ударом п’яних крил чи він зламає нині
Забуте озеро, де укриває іній
Прозорих злетів лід, сяйливу твердь крижин?
І лебідь давніх днів згадав: прекрасний він.
Але не звільниться: у смертному квилінні
Не співано хвали придатнішій країні,
Коли безплідної зими заблисне сплін.
Струсити може він агоній смуток білий.
Усе, чим обшири всевладні полонили.
Але не вбивчий жах замерзлої землі.
В єдиній, спалахом окресленій місцині
Застиглі сни зневаг на крижаному тлі -
В вигнанні марному покрови лебедині.
(Переклад М. Москаленка)
Звідси «загадковість Малларме», яка свого часу нерідко дратувала не
лише пересічних, а й елітарних читачів. Однак найцікавіше й найістот­
ніше те, що ця загадковість позірна: у творах поета немає занурення в
ірраціональні глибини й містичні передчування - усе це було йому чужим
і неприйнятним. —
Новаторство Малларме ґрунтується на принципово новому підході до
слова, яке було для нього не лише засобом висловлення, а чимсь не­
зрівнянно більшим, у певному розумінні - засадничою складовою поети­
ки й стилю. Одного разу Е. Дега, відомий живописець-імпресіоніст, який
також писав вірші недилетантського рівня, поскаржився: «Н у й дия­
вольське у вас ремесло! Ідей у мене багато, а створити те, що хочеться,
я ніяк не можу». На це Малларме відповів: «Вірші, дорогий Дега, створю­
ються не з ідей, їх створюють зі слів». Слово було для нього не просто
«позначкою» для речей чи «одягом ідей», а передусім тією «матерією», з
якої створюються вірші й нова поетична реальність, що має свої структу­
рованість, сенс і відповідність. За Малларме, вірш завершує виокремлен­
ня художньої мови з практично-комунікативної і творить нове мовлення,
що звучить ніби заклинання і владно відкидає випадковість, прагнучи до
вираження суттєвого, універсалій, що