///

1. РУВІМ ФРАЄРМАН
ДИКИЙСОБАКА ДИНГО,
або
ПОВІСТЬ ПРО ПЕРШЕ КОХАННЯ
І
Тонку волосіньбулоспущеноуводу підтовстий корінь,щопохитувавсявід кожноїхвилі.
Дівчинкаловилафорель.
Вона нерухомосиділанакамені,і рікаогорталаїї шумом.
Дівчинкадивилася вниз. Але поглядїї очей,втомленийрозсіянимнадводою блиском,не був
пильний.Вона частопозирала навколо,вдивляласявдалину,де понадсамісінькоюрічкоювисочіли
стрімкі гори,покриті лісом.
Повітрябулоще прозоре,і небо,стиснуте міжгорами,здавалося середних рівниною,трохи
освітленоюсонцем,щосхилялосяназахід.
Та ні це повітря,знайоме їй з перших днівжиття,ані це небозараз не приваблювалиїї.
Широкорозплющенимиочимастежиладівчинказа вічнорухомоюводою,прагнучивідтворитив
своїй уяві ті незвідані далі,куди і звідкілябігларічка.Дівчинці кортілопобачитиінші країни,інший
світ,наприклад,дикого собакудинго. Крімтого, вона хотілаще бутипілотом,хотілатрохиспівати.
І вона заспівала.Спочаткутихо,потімголосніше.
Дівчинкамалаприємнийголос.Але навколобулобезлюдно.Тількиводянийщур,наляканий співом,
хлюпнувсянедалековідкореняі попливдокомишів,тягнучиза собоюв нору зеленуочеретинку.
Очеретинкабуладовга,і і цур даремностарався. Протягтиїї крізьгусту річковутравуне вистачало
сили.
Дівчинкаспівчутливоподивиласьнащура й увірваласнів.Потімпідвеласьі висмикнулаволосіньз
води.
Від помахуїї рукищур шмигонуву комиш,а темнаплямистафорель,що доти нерухомостоялана
світлійтечії,підстрибнулаі зниклав глибині.
Дівчинкалишиласясама. Вона глянулана сонце,що, схиляючисьдо заходу,вже торкнулосявершини
ялиновоїгори. І, хочабулопізно,дівчинкане квапилася.Вона поволі повернуласянакамені і
тихенькопішластежкоювгору,де назустрічїй пологимсхиломспускавсявисокий ліс.
Вона сміливозаглибиласьу нього.
Шум води,що бігламіжкамінням,лишився позаду,і дівчинкаступилав тишу.
В цій одвічнійтиші Бонараптомпочулазвук піонерськоїсурми.Цейзвукпокотивсялуноюпо просіці,
де завмерлистарі ялиці,і просурмивїй у вуха,нагадавши, що требапоспішати.
Проте дівчинкаходи не прискорила.Обійшовшикругле болітце,де рослижовті лілії,вонанахилилась
і гостримсучком викопалаз землі разом з корінцямикількаблідих квіток.Унеї вже булоїх чимало,
колиззаду почулисятихі крокиі хтось гукнув:
— Таню!
Вона обернулася.Напросіці,білявисокоїмурашиноїкупи,стояв нанайський хлопчикФількоі манив її
рукоюдо себе.Дівчинкапідійшла,дружелюбноусміхнувшисьйому.
КолоФількана широкійколоді вонапобачилаказанок, повнийбрусниць.А сам Фільковузьким
мисливським ножемз якутської сталі зчищав коруз свіжої березовоїгілочки.
— Хібати не чуласурму? — спитав він. — Чому ж ти не поспішаєш?
Вона відповіла:
— Сьогодні батьківськийдень.Мати моя не зможе приїхати — вона чергує влікарні,і в таборі мене
ніхтоне жде.А чому ти не поспішаєш? — додалавона всміхаючцсь.
— Сьогодні батьківськийдень, — відповіввінтак само, як і вона. — І до мене приїхавіз стійбища
батько, я проводжав його до ялиновоїсопки.

2. — І тивже провівйого? Це ж далеко.
— Ні,— з гідністювідповівФілько.— Навіщояйого проводжатиму,адже він ночуватиме поблизу
нашоготабору,білярічки!Я викупався за Великимкаміннямі пішовшукатитебе.Ячув, як ти голосно
співала.
Дівчинкаглянулана ньогоі засміялась.А Фількове смугляве обличчяпотемнілоще більше.
— Але якщоти нікудине поспішаєш,— сказаввін,— топостіймотрохитут.Я почастуютебе
мурашинимсоком.
— Ти вже частував мене вранці сироюрибою.
— Так, але тобула риба,а це вже зовсім інше.Покуштуй! — сказавФількоі встромивгілкув
самісінькусерединумурашиноїкупи.
І, схилившисьразом над нею,вони почекали,ажпокитоненькуобчищенугілкуобліпилимурашки.
Тоді Фількострусивмурах,злегенькавдарившигілкоюпокедру,і показав її Тані. На блискучій
заболоні буловидно краплі мурашиноїкислоти.Хлопчиклизнувгілкуі дав покуштуватиТані.Вона
також лизнулаі сказала:
— Це дуже смачно. Я завжди любиламурашинийсік.
Дівчинкапішладалі,а Фількопростувавз неюпоряд,не відстаючині на крок.
Обоє мовчали.Таня — тому,що любиладуматипро все потрохуі замовкалащоразу,коливходилав
цеймовчазний ліс.А Фільконе хотіврозмовлятипротакудрібницю,якмурашинийсік.Адже це був
тількисік, який Таня могла добуватий сама.
Так вони минулипросіку,не сказавши одне одному жодного слова,і вийшлина протилежнийсхил
гори.І тут,зовсім близько,під кам'яним урвищем,знову-такибілятієїрічки,яканевтомнопоспішала
до моря, побачилисвійтабір — просторі намети,щовишикувалисяна галявині.
З таборудолинав шум.Дорослі,мабуть,уже поїхали,і гомонілитількидіти.Але їхні голосибулитакі
гучні,що тут,нагорі,середмовчаннясірогозморшкуватогокаміння,Тані здалося, нібидесь далеко
гуде і хитаєтьсяліс.
— А там, либонь,уже збираютьсяна лінійку,—сказалавона.— Тобі,Філько,краще повернутисябдо
таборураніше за мене,ато глузуватимуть,щоми так часто приходиморазом.
«Оцьогоїй не варто булоказати»,— засмученоподумавФілько.
І, вхопившисьза чіпкийкущ,який звисав над урвищем,хлопчикстрибнувунизна стежкутак далеко,
що Тані сталострашно.
Але вінне розбився.І Таня кинуласябігтиіншоюстежкою,міжневисоких сосон,які криво рослина
камінні...
Стежкавивелаїї на дорогу, що,нібирічка,виринулаз лісуі,мов річка,блиснулаїй в очі каміннямі
щебенемтаще прошуміладовгимавтобусом,у якомубулоповно людей.
Це дорослі їхализ таборув місто.
Автобуспромчавмимо. Та дівчинка не провелапоглядомйого колеса,не глянулау його вікна:вона
знала, що нікогоз рідних там не побачить.
Таня перетнуладорогуі вбіглав табір,легкоперестрибуючичерезкупинийканави.
Дітизустрілиїї криком.Прапорецьна жердині пролопотіввобличчя.Вона сталав свій ряд,поклавши
квітина землю.
Вожатий Костя посваривсяна неїочима і сказав:
— ТанюСабанєєва,на лінійкутребаприходитивчасно.Струнко!Пра-во-ручрівняйсь!Відчувайте
ліктемсусіда.
Таня ширше розсунулалікті,подумала:«Добре,коливтебе друзі праворуч.Добре,якщовоний
ліворуч.Добре,якщовоний там і тут».
Повернувшиголовуправоруч,ТаняпобачилаФілька.Післякупанняйого обличчявиблискувало,наче
камінь,а галстукбув темнийод води.
І вожатий сказав йому:
— Філько,якийже ти піонер,колищоразуробишз галстукаплавки!..Не обманюй,не обманюй,

3. будь ласка! Я все знаю. Почекай,я ще серйозноговоритимуз твоїм батьком.
«БідолахаФілько,— подумалаТаня,— йомуне щастить сьогодні».
Вона дивилася весь час праворуч.Ліворучне дивилася.По-перше,тому,щоце булоне за правилами,
а по-друге,тому,щотам стояладебеладівчинкаЖеня,яка не подобалисьТані.
Ох,цей табір!Таня в ньомувже п'яте літо.Ісьогодні піпчомусьвидався їй не таким веселим,як
раніше.А вона заажди таклюбилапрокидатися в наметі насвітанку,колиз тонких колючокожини
капає на землюроса!Любилав лісі почутисурму,щоревіла,немовізюбр,і стукітбарабанних
паличок, любилакислиймурашинийсікі спів білябагаття,лісе вміларозпалюватикраще за всіх у
загоні.
Що лс сталося сьогодні?Невже ця річка,що біжитьдо моря,навіялаїй такі чудернацькі думки?З
яким невиразнимпередчуттямстеясилавоназа нею!Куди хотілосьїйплисти?Навіщо знадобився їй
австралійськийсобакадинго?
Навіщо вінїй? Чи, може,це йде від неї дитинство?Хтовідає, колиминає воно!
Таня здивовано міркувалапроце,стоячи стрункона лінійці,думалапроце й пізніше,сидячиза
вечереювїдальні.І тількибілябагаття,яке доручилиїй розпалити,дівчинкаопануваласебе.
Вона принеслаз лісутонкуберізку,щовисохлана землі післябурі,і поставилаїї посередбагаття,а
навколомайстернорозклалавогонь.
Фількообкопавйого і зачекав, покизайнялися суччя.
Берізкагорілабезіскор,але з легкимшумом,з усіх боківоповитасутінню.
Дітиз інших ланокприходилимилуватисьбагаттям.Приходиввожатий Костя,і лікарз поголеною
головою,і навітьначальниктабору.Вінзапитав дітей,чомувони не співаютьі не грають,якщо в них
таке красиве багаття.
Дітипроспівалиоднупісню,потімдругу.
А Тані не хотілосяспівати.
Як раніше на воду в річці,тактепер,широкорозплющившиочі,вона,дивиласяна вогонь,що завжди
прагне вгору,і так само,як і вода, вічнорухомий.І віншумівпро щось,навіваючисерцю неясні
передчуття.
Філько,якийне в силі бувбачити Таню сумною,принісдо багаття свій казанокз брусницею,
намагаючись порадуватиїї тієюдещицею,щобулав нього.Він почастувавусіх товаришівз ланки,але
для Тані вибрав найбільші ягоди.Вонибулидостиглі й холоднуваті,і дівчинказ насолодоюз'їла їх.
А Філько,побачившиїї знову веселою,почавоповідатипроведмедів,адже батькойого мисливець.
Хтож іще мігтак добре розповістипроних.
Але Таня спинилайого.
— Я народиласятут,у цій місцевості,вцьому місті,і міде більше не бувала,— сказалавона,— проте
завжди дивувалася,чому в нас такбагато розповідаютьпроведмедів.Завжди проведмедів...
— Тому,що навколотайга, а в тайзі багато ведмедів,— підповіладебеладівчинкаЖеня,щоне мала
ніякоїфантазії, але вмілана все дати правильнувідповідь.
Таня задумливо подивиласяна неї і спиталаФілька,чи п г може вінщось розповістипро
австралійськогособакудії про.
Та про дикого собакудинго Фільконічогоне знав. Вінміг би розповістипрозлих нартових собак, про
лайок, але про австралійськогособакуйомунічогоне буловідомо.Не знали пронього й інші діти.
І дебеладівчинкаЖеняспитала:
— А скажи, будь ласка, Таню,навіщо тобі австралійськийсобакадинго?
Але Таня не відповіла,бой справді їй не булочого сказати. Вонатількизітхнула.
Неначе від цьоготихогозітханняберізка,щодосі горілаяскравоі рівно,раптомпохитнулася,мов
жива, і впала,розсипаласяна попіл.Уколі,де сиділаТаня, стало темно.Морокобступивдітей.Всі
загомоніли.Іодразу з темрявипролунавголос,якогоніхтоне знав. Це пе був голосвожатого Кості.
Незнайомийсказав:
— Ай-яй,друга,чого кричиш?

4. Чиясь темна великарукапронесланад головоюФількавеликийоберемоксуччяі кинулайогоу
багаття.Це булиялинові лапи,від яких буває багато світлата іскор,що з гуготіннямзлітаютьугору.І
там, нагорі,вонигаснуть не скоро, вонигорять і блимають,немовкупкизірок.
Дітисхопилисяна ноги,а до багаттясів чоловік.Вінбув невеликийназріст,носив шкіряні
наколінники,ана голові — берестянийкапелюх.
— Це Фільківбатько,мисливець! — закричалаТаня.— Він сьогодні ночує тут,поблизунашого
табору.Я його добре знаю.
Мисливець присунувсяближче до Тані,кивнув головоюдо неї і всміхнувся.Усміхнувсяй до інших
дітей,показавшисвої широкі зуби,сточені довгиммундштукоммідноїлюлечки,якувінтримав у руці.
Щохвилинивінпідносивжаринку до своєї люлечкиі сопівнею,нікомунічогоне кажучи.
Проте це сопіння,цей тихийі мирний звук говоривусім, хтохотівйогослухати,щов голові цього
чудногомисливця немає ніяких поганих думок.
І тому,колипідійшовдо багаттявожатий Костя і спитав,чому в їхньомутаборі стороннялюдина,то
дітивсі разом закричали:
— Не займай його,Костю,це Фільківбатько,нехайпосидитьз нами білябагаття!Нам добре з ним!
— Ага, так це Фільківбатько,— зрадівКостя.— Чудово!Я впізнавйого. Мушу сказати вам, товаришу
мисливець,що ваш син Фількозавжди їсть сиру рибуі частує неюінших,наприкладСабанєєвуТаню.
Це раз. А по-друге,вінперетворює свійпіонерськийгалстукнаплавки,купаєтьсябіляВеликого
каміння,що категоричнобулойомузаборонено.
Сказавши це,Костя пішовдо іншогобагаття,що яскраво палалона галявині.А мисливець,який
зрозумівдалеконе все з того,що казав Костя,з повагоюподивився услідвожатомуі провсяк
випадок похитавголовою.
— Філько,— мовиввін,— яживу у стійбищі і полююна звіра і плачугроші для того,щоб ти жив у
місті,вчився і бувзавжди ситий. Але кимти станеш,якщо ти тількипротягомодногодня накоїв так
багато поганого,що на тебе скаржатьсяначальники?Ось візьми мійремінь,підив лісі приведисюди
мого оленя.Вінпасетьсядесь недалеко.Яночуватимубілявашоговогнища.
І він дав Фількові ремінь,зробленийзлосиної шкіри,такийдовгий, що його можна булозакинутина
верхівкунайвищогокедра.
Фількопідвівся,глянувна товаришів:чи не поділитьз ним хто-небудьйогокару?Тані стало шкода
хлопця:адже це її вранці він частував сироюрибою,а ввечері мурашинимсокомі,можливо,заради
неї купавсябіляВеликогокаміння.
Вона скочилаз землі і сказала:
— Ходімо,Філько.Мивпіймаємооленяі приведемойоготвоємубатькові.
І вони побіглидолісу,що зустрівїх мовчазно, як і раніше.Схрещені тіні ляглинамох між ялинами,а
вовчі ягоди на кущах виблискувалиод світлазірок.Оленьстояв недалеко,підялицею,і ласував
мохом,що звисав з гілок.Оленьбувтакий лагідний,щоФількові навітьне довелосярозмотувати
аркан,щоб накинутийого на роги. Таня взяла оленяза налигач і поросянійтраві ттивелана узлісся,а
Фількопривівдо батька.
Побачившиколо багаттядітейз оленем,мисливецьзасміявся.ВінзапропонувавТані свою люлечку,
щоб нона покурила,бовінбув людиноюдоброю.
Та діти голоснозасміялись.А Фількосуворосказав:
— Батьку,піонерине курять,їмне можнакурити.
Це здивувало мисливця.Але недаремножвін платитьгроші аи енна,недаремноживе син у місті,
ходитьдо шкоди і на шиї носить червонухустку.Отже,вінповинензнатипротакі речі,яких не знає
батько.Мисливець закуривсам, поклавширукуна плече Тані.А йогоолень подихавїй в обличчяі
доторкнувсядо неї рогами,які тежмогли бутиніжні,хочуже й давно затверділи.
Таня, майже щаслива,сіла на землюпорядз мисливцем.
На галявині скрізьпалаливогнища, навколоних співалидіти,між ними ходивлікар — вінпіклувався
проадоров'я своїх підопічних.

5. І Таня здивовано думала:
«Справді,хібаце не краще за австралійськогособакудинго? »
Але чомуж їй все-такиманиться пливтирічкою,чомудосі дзвенить увухах голос її струменів,які
б'ють обкаміння,і так хочетьсязмін у житті?..
II
Лілії,котрі Танявчора гострим сучкомвикопалаз землі,чудовозбереглисянаранок.Дівчинка
загорнулаїхні корені в мокрутравуі мох,а стебла — у свіжий берест.Узялаквітипідпахву,повісила
за плечі рюкзакі одразу перетвориласянаподорожнього,щоготовийу дальню путь.
Змінисталися несподівано.Табірвирішилизакрити,а дітейодвезтив місто,бо лікарсказав, що нічна
роса дуже шкодитьздоров'ю.Адже булавже осінь.
І справді,поменшалолітніхтрав,і ось уже протягомусьоготижня вранці наметивкривались інеєм,а
в лісі на листі деревдо полуднявисіликраплинироси, гетьусі отруйні,наче гадюки.
Проте путь,що чекалана Таню,була недалека.Власне,це булатасама дорога,якою учораіз шумом
проїхававтобус.Хоча дорога вибігалаз лісу,зникала в лісі і була зовсім нова,але сьогодні на ній
курився порох — кременистийпорох,якийнавітьстарі ялиці,щорослиобабічшляху,ніякне могли
ввібрати.Вонитількивідмахувалисявіднього своїми синіми лапами.
Таня добре бачила це,простуючипозад усіх узолотавійкуряві.Порядішов Фількоізсвоїм батьком,і
останнім— олень.Тварині такожне подобалася куряваі голосні мідні труби,уякі щопівгодини
сурмилитабірні музики,які йшли за возами з поклажею.І,колимимона танках проїхали
червоноармійці і крикнулидітям«ура»,оленьсильнонапнувналигач,висмикнувйого з рук мисливця
і зник у лісі міжстовбурамивисоких сосон разом ізв'юком. А саме у цьому в'юці лежалинайдорожчі
речі Фількаі Тані.
Оленядовелосяшукати.
Вони знайшлийого середтонких беріз,щотак само, як і він,тремтіливідстраху.
Довгоне хотіволеньвиходитиз лісу.Колинарешті мисливецьвивівйогознову на шлях,музикивже
не булочути і куряваосілана те саме каміння,з якогознялася. І ялиці не махаливітами.
Табірпішовдалековперед.
Не що інше,яксаме це,спричинилосядо того,що, прийшовшив містоз полотняноюторбинкоюза
плечима,утапочках,подертих обгострийщебіньдороги,Таня вдома нікогоне застала..
Мати, не дочекавшисьїї, пішла,як завжди, на роботу в лікарню,астара нянька пралана річці білизну.
Воротабулирозчинені.
І Таня зайшла на своє подвір'я.
Та чи багатоподорожньомутреба?Напитисяхолодноїводи, посидітина траві,звісившируки на
землю.Ось підпарканомтрава. Вона потоншала,її припалиланічнапаморозь,але надвечірі в ній
стрекочутьконики,щоневідомоякпотрапилив місто.А ось і вода. Правда, нонане біжить,не
струменить.Івзимку і вліткувона стоїть посереддворув бочці,прикутійдостарих саней.
Таня витягла затичкуі дала напитися квітам,змочившиїхнє коріння,вкутане білиммохом.Потім
напиласясама і підійшладодерев,щоросли праворучод ґанку.Широка ялинаі березаз тонкими
гілкамитихостоялипоряд. Ялинабула ще гарна. Затінкувіднеї вистачало на мівдвору,навітьбільше.
Але береза!Вонавже починалажовтіти.
Таня помацалаїї білийстовбур,усіянийнаростами.
«Що це?Вже осінь?» — подумаладівчинка.
І березазронилазморщенийлисту її підставлені долоні.
«Так, так,— сказала Таня сама до себе,— це справді осінь.Проте півникипід вікномще стоять.
Можливо, й мої ліліїтрохипостоять.Але де ж усі наші?»
В цей час вона почулапорядтихуметушнюі муркотіння.Це старакицькаКозак привеласвоїх котенят,
щоб вони поплигалипередТанею.Заними прибіглакачказ черв'якому дзьобі.
Котенятаза літовиросли,і найменшеньке,напрізвиськоОрел,вже не боялосяні черв'яків,ані качки.

6. Потіму хвірткузайшовпес.Він бувмаленький,але з великоюголовою,і булойомуроківіз десять.
ПомітившиТаню,пес зупинивсябіляворіт,і в його старечих сльозавих очах засвітився сором — йому
булосовісно,що не вінпершийдовідався проповерненнядівчинки.Мимоволі песворухнувся,ніби
хотівповернутиназад,не помітитиїї. Адже й такі випадки трапляютьсявсобачому житті.Вінбуло
рушивдо водовозки,навітьне крутнувшихвостом.
Але всі ці хитромудрі замірирозлетілисявщент,тільки-ноТаняпокликалайого:
— Тигр!
Пес одразу підстрибнувнакоротких ногах і кинувся до дівчинки,тулячисьдо її колін.
Таня довго гладила Тигра по голові,вкритійкороткоюжорсткоюшерстю,підякоювиступалистаречі
горби.
Так, усі вони були літні йкволі Істоти,хочіменамалигрізні.
Таня з любов'юдивилася на собаку.
А колизвелаочі,то побачиланяньку,тежлітнюжінку.Глибокі зморшкизоралиїї обличчя,поглядуже
потьмянівза довге життя.
Поставивши на землювідроз білизною,нянькапоцілувалаТанюі сказала:
— Яка ж ти чорна стала,немовтвій Філько.А мами вдома немає.Ждала,ждала — не діждалася,
пішлана роботу.Самі з тобоюлишилися.Ми завжди самі. Хочеш,ясамовар поставлю?А може,
попоїстичогось? Простоне знаю, чим вас там у таборі годували.Мабуть,і не проковтнеш.
Ні,Таня не хотілаїсти.
Бона віднесладо хатисвою торбинку,пройшласяпотихих кімнатах,помацаланаполиці книжки.
Так, правду казаланянька. Таня часто лишаласясама — господаркоюсвого дозвілляй бажань! І
тількиноназнала, як ця воля гнітилаїї. У неї немає ні сестер,ні братів.Імами вдома дуже часто
немає.Груди стискає гірке і ніжне почуття,ажсльози навертаютьсянаочі.Що його викликає?Чи
запах рукта обличчяматері,чизапах її вбрання,а можливо,її погляд,який Таня пам'ятає завжди і
скрізь?
Раніше,щоразу,колиматийшла з дому,- Таня починалаплакати,а тепертількидумалапронеї з
безнастанноюніжністю.
Вона не запитувалау няньки, чи скороповернетьсямати.Вонатількидоторкнуласядоїї сукні у шафі,
посиділана її ліжкуі зновупішлана подвір'я.Требаж булонарешті кудисьприлаштуватиквіти,які
вона викопалана болітці улісі.
— Але ж уже осінь,Таню,— зауважила нянька.— Які теперквіти?
— Ну,яка там осінь! Подивися,— відповілаТаня.
Осінь,як завжди, проходилатутбезтуману.Навколишні гори,мовнавесні,булитемні відглиці,а
сонце довго не схилялосянад лісами,і довго подворах піднікнамиквітли великі,беззапахуквіти.
Справді,можливо,й ліліїпостоятьще трохи.А якщо посохнуть,тоїхнє коріннявсе-такибуде в землі.
Таня широкимножем викопалакількалунокнагрядці і кілочкамипопідпиралалілії.
Тигр ходив міжгрядками і обнюхувавїх.Обнюхавшикожнустеблину,вінпідвівголовувідземлі і
подивився на паркан.
Глянулатуди й Таня.
На паркані сидів Філько — у майці,уже роззутий.Гіого обличчябулосхвильоване.
— Таню,— крикнуввін,— біжишвидше до нас! Тато подарувавмені справжніх їздових собак!
Але Таня не пересталакопати,рукив неїбули чорні підземлі,обличчялисніло.
— Це неможливо,— не повірилавона,— тимене дуриш.Колиж він встиг це зробити?Адже ми
сьогодні разом прийшлив місто.
— Ні,це правда,— сказав Філько.— Батькопривівїх у місто ще три дні томуі тримаву хазяйки в
сараї. Він хотівзробитимені подарунок, атеперкличе тебе подивитись.
Таня ще раз уважно глянулана Філька.
Зрештою,це моглобутий правдою.Даруютьже дітям речі,проякі вонимріють.І даруютьсаме їхні
батьки,як про це часто читалаТаня.

7. Вона кинуланіж на грядкуі пішлана вулицю.
Фількожив черездвір.Воротайого двору булизачинені.
Але хлопчикширокорозчинивїх передТанею,і вона побачиласобак.
Біляних на землі сидівФільківбатькой курив.Його люлечкасопілатаксамоголосно,як і в лісі коло
багаття,обличчяв мисливцябулопривітне.Оленьстоявприв'язанийдо паркана.Собаки лежаливсі
разом, скрутившина спині в кільцяхвости,— справжні лайки.Не підводячигострих морд,
простягнутих наземлі,вониподивилисяна Таню вовчимпоглядом.
Мисливець став між звірамиі дівчинкою.
— Вонизлі,друга,— пояснив він.
А Фількододав:
— Це краще,ніжавстралійськийсобакадинго.
— Я чудово знаю цих собак,— сказала Таня.— І все-такице не дикий собака динго. Запряжітьїх,
будь ласка.
Мисливець здивувався. Запрягатисобак улітку?Таказабава здалася йому нерозумною.Але йсин
попросивйого це зробити.І мисливецьвиніс із сарая легкі нартита упряж,піднявна ноги собак.Вони
підвелисьі загарчали.
А Таня милуваласячудовоюупряжжю,прикрашеноюсукномі шкірою.Китичкинаголовах псівмаяли,
наче білаволотькуничника.
— Це коштовнийподарунок,— сказалаТаня.
Мисливець зрадів,що похвалилийогобатьківськущедрість,хочце зробилай дівчинка.
Вони посиділитрохина нартах,і Таня потрималакаюр — довгу палицюз ясена,оковану на кінці
залізом.
Собакикрутилися,налягаючина задні лапи,— збиралисябігти,тягти нартиПо голійземлі.За
старанністьмисливецьпочастувавїх юколою,якувитяг з мішка.Потімз-за пазухи вийняв ще дві
сушені рибки,дві малюсінькі корюшки,щопросвічувалисянасонці,подав їх синові й Тані.Філько
почав голосногризти,а Таня відмовилася,і Іроте закінчилосятим,що й воназ'їла рибку.
Мисливець почавзбиратися в дорогу.Час буловже йти .і цього міста,де його оленьувесьдень
голодував.Мис липецьрозпрігнартиі зачинив собак усараї. Потімодв'язав од парканаоленяі подав
йому на долоні сіль.В'юкибулиготові давно.
За ворітьмимисливецьпопрощавсяз Танею і Фільком.
Він подавТані руку,одну,потім — другу,як подаютьна прощаннясусідові,і запросивприїхатина
собаках у гості,коли випаде сніг.
А сина він обнявза плечі.
— Будь,якщо можеш,— сказав він,— добриммисливцемі вченим.— І,пригадавши, мабуть,скарги
вожатого,иамисленододав: — А такожноси свою хусткуна шиї так, як треба.
Ось він уже дійшовдо повороту,ведучизаналигач оленя,і обернувсяще раз. Обличчяв нього було
смагле,паче вирізьблене здерева,але й здаля воно здавалося привітним.
І Таня пошкодувала,щовін так швидкозник.
— Добрийутебе батько,Філько,— сказалавона,замислившись.
— Так, я його люблю,коливінне б'ється.
— Хібавінколи-небудьб'ється?
— Дуже рідко,і тількитоді,колибуває п'яний.
— Оняк! — похиталаголовоюТаня.
— А твій батькохібаніколине бився? І де він?Я школийогоне бачив.
Таня подивилася Фількові увічі — чи не помітитьушіх цікавості абопосмішки.Вона,здається, ніколи
не розмовлялаз ним просвого батька.
Але Фількодивився Тані простов обличчя,і в його очах булатількисама простодушність.
— Ніколи,— сказалавона,— вінне бився.
— Тоді ти повинна любитийого.

8. — Ні,я не люблюйого,— відповілаТаня. -
— Оняк! — здивувався Філько.І, трохипомовчавши,торкнувсядоТаниного рукава.— Чому?
Таня насупилася.
І негайнож уФілька забраклослів,немовбийомущойно відрізалиязика.Здавалося, він уже ніколині
прощо не питатиме її.
А Таня раптомзашарілась:
— Я його зовсім не знаю.
— Хібавінпомер?
Таня заперечливопохиталаголовою.
— Так де ж він?
— Далеко,дуже далеко.Можливо,за океаном.
— Виходить,в Америці?
Таня кивнула.
— Я вгадав!.. В Америці? — повторивФілько.
Таня повільнохитнулаголовоюсправаналіво.
— Так де ж він?— спитав Філько.
Таня вразила хлопця.
— Ти знаєш,де Алжірі Туніс? — спиталавона.
— Це я знаю. В Африці.Вінтам?
Але Таня знову заперечливопохиталаголовою,цьогоразуще сумніше:
— Ні,Філько.Знаєш,є така країна — Маросєйка.
— Маросєйка?— повторивФількозадумано.Ця назва йому сподобалась.— Мабуть,красива країна
Маросєйка.
— Так, Маросєйка,— тихосказалаТаня,— будинокномерсорок, квартирап'ятдесяттри. Вінтам.
І дівчинказникла на своєму подвір'ї.
А Фільколишивсяна вулиці.Йогодедалі більше дивувалаТаня. Щирокажучи, вінбув зовсім
спантеличений.
— Маросєйка,— пробурмотівхлопчик.
Мо;ливо,це острів,проякий він за це літозабув?Ці прокляті островиніколине запам'ятовувалися.
Кінецькінцем,вінбувтількизвичайний школяр,хлопчик, щонародивсяу глухомулісі,вкурені
звіролова.Інавіщо йомуострови!
III
Вода лилася з бочки в жерстянуполивальницютакгучно,немовце була зовсімі не застоялавода,
налитав трухлявубочку,амаленькийводопад,який щойнонародився високо в горах під камінням.
Голос його бувсвіжий, сповненийдяки ційдівчинці,яка одним порухомрукивизволилайого і надала
можливістьбігтикуди завгодно. Вінгучно дзвенівїй увуха і такгарно скручуваву повітрі свій
струмінь,мабуть,тількидлятого,щоб привернутиїї увагу.
А Таня зовсім не слухала,не помічалайого.
Тримаючидерев'янузатичкуу руці,вона думала пробатька.Розмова з Фількомдуже стривожилаїї
пам'ять.
Але важко думатипро людину,якої ніколине бачилаі прояку нічогоне пам'ятаєш,крімтого,що ця
людинатвій батькоі живе десь далеко,в Москві, на Маросєйці,будинокномерсорок, квартира
п'ятдесяттри. В такомуразі можна думатилише просебе.А щодо себе,тоТаня вже давно зробила
висновок, що вона не любитьйого,не може любити,тай не повинна.Ох,вона чудово все розуміє!
Він закохавсяв іншужінку,вінпокинувматір,пішоводних багатороківтому,і, можливо,в нього є
теперіншадочка,інші діти.Хтож він тоді для Тані? І нехайматине каже про ньоготількихороше.
Адже це гордість,не більше.Проте це почуттявластиве і їй, Тані.Хібане томувона завжди мовчить
пробатька? А якщой доводиться вимовитикількаслів,то хібасерце в неїу цей час не крається?

9. Так міркувалаТаня, а вода з бочкитеклай текла,маленькийводопадшуміві плигав, залишений без
будь-якоїуваги. Давновін наповнивТанину жерстянуполивальницюі тепербігпоземлі,нікогоне
боячись.Добігшидо Тані,приторкнувсядо її ніг.
Але й післяцього дівчинкане звернулана нього уваги.Тоді струміньпобігдалі,до грядки з квітами,
гніваючисьі шелестячипо-зміїномуміжчорнимикамінцями,щобулипорозкидані надоріжці.
І тількиняньчині крикививелиТаню з роздумів.
Старенькастоялана ґанку й гукала:
— Чого пустуєш?Гетьусявода вилилась!І сама змокла.Подивись лишеньнасебе!Чи тобі не шкода
маминих грошей?Ми ж за воду гроші платимо!
Таня глянулана себе.Справді,рукив неї були забруднені землею,тапочкиподерті обкаміння,
панчохимокрі.
Дівчинкапоказалаїх няні.Стара пересталакричати,атількисплеснуларуками.ПотімпринеслаТані з
колодязясвіжої води,щоб помилася.
Вода була холодна.І,покиТанл змивала порох і бруд,нянька потихенькубурчала.
— Ростешти,дивлюся,швидко.Ось уже п'ятнадцятийминає,— казала вона,— а й досі не знайдеш
своєї стежки.Задумана дуже.
— А що це значить? — спиталаТаня.— Розумна?
— Та не розумна,а багато думаєш,а від тогой коли-не-колидурієш...Іди,йди,сухі панчохинадінь.
У неї буласвоя особлива мова,в цієїстарої з жилавоюспиноюі твердими,жилавимируками,якими
вона так часто умивалаТаню в дитинстві.
Лишившина порозі мокре взуття,Таня ввійшлав хатубосоніж.
Дівчинкапогріланогина маминомукилимі,на дешевомукилимчикові золенячоїшкури,витертоїв
кількох місцях,і засунуларукипід подушку,щобі вони нагрілися. Вода з колодязябуласправді
холодна.Та ще холоднішимздавсяТані цупкийпапір,щозахрустівпідїї пальцями.
Вона вийнялаз-під подушкилиста.Вінбув трохипом'ятий,з подертимкраєм — його вже кількаразів
читали.
Що це?
Мати ніколине ховалалистівпідподушку.
Таня подивилася на конверт.Цейлистдо матері бувод батька. Таня догадалася проце тому,що в неї
сильнозаколотилосясерце,і ще тому,що внизу вона прочиталабатьковуадресу.Мабуть,він дуже
непокоївся,що листдесь загубиться, і тому на краєчкустаранновивів: «Маросєйка,будинок№ 40,
квартира53».
Таня поклалалистана ліжкоі босоніжпройшласяпо кімнаті.Потімзаховалайогоназад підподушкуі
знову пройшласяпокімнаті.А тоді взяла і прочитала.
«ДорогаМашо, я писав тобі вже кількаразів,та,мабуть,листи мої не доходять:адже ви так далеко
живете — зовсім на іншомукінці світу.Моя давня мрія нарешті здійснюється — мене призначилина
ДалекийСхід.Служитимуякразувашому місті.Вирушаємолітакомутрьох,— зі мноюНадіяПетрівнаі
Коля.Йоговже прийнялиу вашу школу,втой самий клас, де вчиться Таня. Ти ж знаєш, який дорогий
для нас із Надієюцей хлопчик.УВладивостоці сядемона пароплав.Чекайте наспершогочисла.
Підготуй,прошутебе,Таню.Мені страшнотобі признатися,Машо, як я переднеюзавинив. Не в тому,
що ми розійшлисяз тобою,що все так сталосьу житті:у тебе,умене,уНаді,— не в цьому я винен
передТанею.Хочя завжди турбувавсяпронеї, з першогодняїї народження,але так рідкописав їй,
так часто забував пронеї. Та й вона мені теж дуже рідкописала. І навітьу тих нечастих листах,коли
вона тількинавчиласяписати, колиїї рукаледве виводила потри слова на однійсторінці,навітьтамя
знаходив нібиосуд собі.Вона мене зовсім не знає. Як ми з неюзустрінемося — осьщо мене трохи
лякає.Адже їй булотількивісіммісяців,колими розлучилися.Внеї булитакі безпомічні ноженята,і
пальці на них не більші відгорошин,і рученятаз червонимидолонями.Я так добре це пам'ятаю...»
А Таня нічогоне пам'ятала.Вонаглянулана свої босі ноги,засмаглі аж до колін,згладенькою
шкірою,зкрутимвигином, що підпиравлегкуступню.На них так зручностояти!Подивилась на руки,

10. ще тонкі в кисті,але з міцними пальцямиі долонею.Та хто,крімматері,радівїх зростаннюй силі?
Адже навіть посіявшикрайдороги горох,людинаприходитьуранці подивитисяна нього й радіє,коли
бачить,що сходи хочтрохипіднялися.
Таня гіркозаплакала.
А поплакавши,відчула,щозаспокоїлась,і радість прийшладо неї сама, як приходятьголоді спрага.
Приїздить батько!
Таня плигнулана ліжко,поскидалана підлогуподушки.Потімлягладолілицьі таклежаладовго,
тихенькоплачучиі сміючись,аж покипригадала раптово,щозовсім не любитьбатька.
Куди поділасьїї гордість?Чи ж не цей хлопчиськоКоляпозбавивїї батьковоїлюбові?
— Все-такия ненавиджуїх,— сказала вона.
І знову,то виникаючи,то зникаючи,її серце ятрилакривда.
Таня звелася на колінаї щосили вдарила кулакомпорамі.
Вікнорозчинилося,і дівчинка побачилаФілька — втретє за цей день.
Немає,видно, в його серці ні туману,ані образи, яку відчувалавона.
Хлопчиксидівна призьбі,тримавна колінах атлас.
— Немає такої країни Маросєйки,— промовиввін. — Є далекакраїна Марокко,є острівМайорка. А
Маросєйка — це не острів,не півострів,не материк.Навіщотидуришмене?
Таня дивилася на Фількаі ніби не бачила його,нібидивилася на пісоккрізьнього.
— Мовчи, мовчи,Філько,— сказалавона.— Однаковоне люблю.
— Хібая чимось образив тебе? — спитавхлопчик.
Він помітивнаТаниних віях сльози,які ще не прохололи,і опустивруки.Душевнакволістьохопила
його. А оскількидля Фількатак само легкобулозбрехати,які сказати правду,то вінляснув долонею
по атласуі крикнув:
— Є така країна Маросєйка!Є! Цейпроклятийатласнічого не вартий.Він зовсім неповний.Янавіть
чудово пам'ятаю,що вчительказав нам пронеї.
Таня ніби тількизараз почулаФілька.Ійого простодушнанеправдаповернулаїйспокій.
«Ось хтомійсправжнійдруг,— вирішилавона.— Ні на когоя не проміняюйого.Хіба не ділитьсявін зі
мноюусім, що має,навітьнайменшим?»
— Філько,— сказалавона,— я кажу не протебе.Я сказала проіншогохлопчика,якогозвуть Коля.Ти
вибач мені.
Та Фільковже давно вибачив, ще тоді,коли з її губ злетілоперше слово,вимовлене ласкавіше,ніж
інші.
— Якщо це про іншого,— сказаввін,— тоти можешйого не любити.Мені це байдуже.Але все-таки
чомути його не любиш?
Таня відповілане одразу.Вона трохипомовчалаі спитала:
— Як ти вважаєш,Філько,людинаповиннабути гордоючи ні?
— Повинна, — відповівФількотвердо. — Але якщогордістьне в тебе,ав Колі,тоце зовсім інша
справа. Тоді згадай про мене,якщотобі буде потрібнаміцнарука,чи аркан,яким ловлятьоленів,або
палиця,якоюя навчився добре володіти,полюючивтайзі на дикуш.
— Але тийого зовсім не знаєш,за віщож битимеш?
— Я знаю тебе,— відказавФілько.
І думка проте,щоб розплачуватисяза кривду не слізьми,а стусаном,здалася їй у цю митьне
безглуздою,а цілкомзрозумілою,позбавленоютієїнеясності, якувонавідчувала.Дівчинкайсама
вміладобре збивати з деревдикуш,влучнокидаючив цих смирних птахівкаміннятасуччя.
Але за хвилинувона подумала:«Я,здається, стаю плою».
РаптомФількоступивод вікна ліворуч,соромливоподіїті вся поверх Таниногоплечаі,притиснувши
ліктемсвійатлас,несподіванопобігз двору.
Позаду Тані стояламати. Вона тихенькозайшладо кімнати.Удощовику,в біломулікарськомухалаті,
вона здалася Тані зовсім іншою,ніжбуламісяць тому.Так річ,яку підносишблизькодо очей,раптом

11. втрачає свою знайому форму.І Таня, ще не отямившись,секунду-дві нерухомодивиласяна матір.
Вона побачилав неї дві ледве помітні зморшки,щорозбігалисявідкуточківноса,і худі ноги в туфлях,
надто просторих длянеї — мати ніколине вміладбати про себе,— і худі,слабкі руки,щотак вправно
лікувалихворих.Тількипоглядунеїлишився незмінний.Такимзавжди його пам'яталаТаня. Мати
дивилася на неї сіримиочима. І в них,наче жменькасолі,кинутав море,вмить розтануливсі Танині
образи. Вона поцілуваламатіробережно,не торкаючисьочей,нібибояласясвоїм рухомпа гасити
їхнійпогляд.
— Мамо,— прошепотілаТаня.
Мати пригорнулаїї до себе.
— Я поспішаладодому,— сказалавона.— Я скучила за тобою,Танюшо.
Вона окинуладонькудовгим, уважним поглядом.Спочаткуглянуланаволосся — воно дуже вицвіло,
набралокольорусталі;потімподивиласяв обличчя — воно пашіло,ана шкірі темнівзагар.
«Їйбулов таборі добре»,— подумаламати.
Потімглянулана ноги і здивувалася,що Таня боса. Тількитеперпобачилабездаддя:розкидані на
підлозі подушки,пом'ятупостільі наліжкулист,вийнятий конверта.
І поглядїї очей,який Таня бояласяпотривожитисвоїми пестощами,згас. В погляді матері з'явилися
занепокоєння,непевність,тривога.Навітьнещирістьзнайшлавньому Таня. Бо чогож так поволі мати
піднімає з підлогиподушкиі прибирає ліжко?
— Ти прочиталабезмене,Таню? — тихоспиталамати.
Таня мовчки схилилаголову.
— Ти повиннарадіти,Таню.
Але й цього разудівчинка не зронила й слова.
А мати терпляче ждала.
— Мамо, цейхлопчикмені брат? — запиталаТаня.
— Ні,— відповіламати.— Вінчужий.ВінтількинебіжНадії Петрівни.Але вінвирісуних,і тато
любитьйого й жаліє,бов хлопчиканемає ні батька,ні матері.Тато — добра людина. Я завжди казала
тобі проце.
— Виходить,вінмені чужий,цей хлопчик, навітьне брат,— сказалаТаня і ще нижче схилилаголову.
Мати поволі підвелаїїобличчяі двічі поцілувала.
— Танюшо,рідна,ми з тобоюпоговоримо.Ми про все поговоримо.Тиїх зустрінеш,Таню,і побачиш
сама. Батько радітиме.Адже типідешна пристань,правда?
— А ти, мамо?
Мати одвернулась,уникаючиїї пильних очей.
— Я, Таню,не можу.Ти ж знаєш,мені завжди ніколи.
І, відвернувшись,вонане побачила,а тількивідчула,як Таня сховалаголовупід її слабкурукуі щільно
притулиласядонеї.
— Мамо, я люблютількитебе.Ябудузавжди з тобою.Ні з ким ніколи,ніхтомені не потрібен.Яне
підузустрічатиїх.
IV
Це булодивно, але квіти,які Таня посадила на грядці,ще жили тогоранку,коли мав приїхатибатько.
Чи сердитий струмок, щовилився з бочки,так добре напоїв їхнє коріння,чи вонипростобули живучі,
як багато інших квітівнапівночі,щоне дає їм запаху,зате дає довге життя, але в усякомуразі вони
трималисяна своїх високих ніжках,колиТаня глянулана них.Дівчинкавирішиланікомуїх не
віддавати.
Вона прогналакачку,що розсіласяна грядці середквітів,і подивиласявгору на каланчу.Дерев'яна,
вона пакуваланад цим містом,де по дворах на світанкуспівалилісові птахи.На нійще не піднімали
сигнальногопрапора.Виходить,пароплаваще не видно. Вінміг і запізнитись.Але Тані булобайдуже,
що б не робилосяз прапором.Воназовсім не збиралася йти на пристань.А якщо й перев'язаласвоє

12. тонке волоссястрічкоюі зміниласукню, надівшинайкращу,то це моглостатися й тому,що сьогодні
спито:починаєтьсяновий навчальнийрік.
Але ще так довго ждати, покинастане час ітив школу.
Чого ж вона прокинуласятак рано?
«А що поробиш,колине хочетьсяспати»,— сказалаб іюнаматері,якбита прокинуласявідрипу
дверей.
«Що поробиш,— повторилабвона,— якщосьогодні я понсімне можу заснути».
Та чи прийде коли-небудьцейпароплав?Чиє він насправді?Чи це мана, яка зовсім не має ніякого
місця,ніякогострокуі котрапливе тепер,можливо,іншоюрічкою,і зовсіміншийтуманклубочиться
за йогокормою?
Тут,на подвір'ї,також трохитуманно.Гілкиберезиблищатьодкраплиннічноївологості,стовбур
вогкий — деревоще не прокинулосявідсну.
Дуже рановийшла Таня з дому,надто рано. Проте вже мутибіляпровулкачиїсь кроки,хтось топче
траву,тупотитьпоземлі.Хтосьуже квапиться на пристань.Можливо,брат іде зустрічатисестру,чи
батькопоспішає обійнятисина,або якийсь рибалкачекає з пароплавазвістки?А молсе,це Філько
хоче востаннє передшколоюналовитипоржівбіляпристані?
Таня сіла на лавубіляворіт.
Вона вслухалась.
І її слух чуйнопильнувавзвуки середсонної трави, що дрімалапідїї ногами, і середсонних гілок, що
дрімалинад її головою.
І далекийсвисток, такийдалекий,що тількив чеканні серце може почутийого,долинувдо Таниних
вух.Це білямаяка за Чорниммисом свистів пароплав.
Таня відчинилахвірткуі вийшла— і зновуповернулась,нерухомозупиниласябіляквітів.Чине
зірватиїх все-таки,покивони ще живі і можутьпорадуватибатька? Адже це все,що вона має.
І Таня зірвалаквіти — ліліїй півники,які вона дбайливовиростилараніше.
Потімдівчинка гукнуласобаку.Тигр залюбкивибіг з і геюна вулицю.Вони пройшличерезусе місто,
яке ще не зовсім прокинулося.Тількикаланчаніколине спала.її крихітні двері,схожі набійницю,
буливідчинені назустрічвітру.Прапорбувпіднятийі все поривався в один бік — до річки.
До річкипрямувалиі перехожі.Вонипоспішалинапристань.Таня на мить зупиниласябіляспуску,
щоб згори подивитисяна ріднурічку.О,яка вона світла,хочпорядна березі йвисочать потемніліод
глиці гори! О,яка широка!Навіть тіньод цих гірне може її закрити. Чи ж не цієюрічкоюхотілосяТані
плистидалеков інші країни, туди,де живе дикий собака динго?
А пароплавпідходивдедалі ближче.Чорний,кряжистий,нібискеля,вінусе-такиздавався маленьким
на цій річці,губивсяу її світломупросторі,хочайогоревіння,мовураган,хиталокедрина горах.
Таня прожогомкинулася поспуску вниз. Пароплав уже причалював,трохинаваливсяна пристань,де
булоповнолюдей.На пристані тісновід бочок.Вони скрізь—лежать,стоять,наче кубикилото,вяке
щойно гралисявелетні.
З пароплавамахалихустками.Чи не їй це?Таня зблідла.Тежпомахаларукою,над силу підвівшиїї.
Ох,це кумедно!Яквона середнатовпупізнає батька,якого ніколив житті не бачила?І як вінупізнає
її? Вона зовсім проце не подумала,колибіглана пристань.Нащо булопіддаватися мимовільному
прагненнюсерця,яке тепертакколотитьсяі не знає, що йомуробити:завмертичи калататище
дужче?
Отак і стоїть вона теперз прив'ялимиквітамибілябочок, і старий пес лиже їй ноги, не в силі чимось
зарадити.
А перехожі йдутьмимо.
Може, оце вони? Їх троє:віну капелюсі,щоблищитьод ворсу,жінка стара, а хлопчиквисокий,худийі
досить-такигидкий.
Та ні, вони минаютьїї, нікуди не дивляться,не сподіваючисьтуткого-небудьзустріти.
Або,можливо,ось вони — їх тежтроє:віногрядний, у кепці з товстогосукна,вона молода й

13. некрасива,хлопчиктакожгладкийі ще гидкіший,ніжперший.
Так, здається, вони.
Таня ступилавперед.Чоловікшвидкой сухоподивився на неї, а гладкий хлопчик, вказавшина квіти,
спитав:
— Ти продаєшїх?
Затремтівшиодобрази,Таня одійшла.Вонане скрикнула.Тількисховаласяза бочкиі тутпростояла
доти, покивсі зійшлиз пароплава.На пристані вже не булонікого.Не чути булокроків.Усі пішли.
Чого стояти?Вони простоне приїхалисьогодні.
Таня вийшла з-за бочок.Матроси вже подалисяв місто,й повз неї пройшлисанітари з носилками.
Вони йшлиостанні.Таня пішлапоряд.На носилках під суконноюковдрою,витягнувшиноги,лежав
хлопчик.Йогообличчяпашіло.Проте вінбувпритомнийі,щобне вивалитися,міцнотримався за
носилки.Від цього зусиллячи, можливо,відстрахуна йогогубах блукаланіяковапосмішка.
— Що з ним? — спиталаТаня.
— На пароплаві захворів,малярія,—коротковідповівсанітар.
ПомітившиТаню,що простувалапоряд,хлопчикпереборовстрах,лігпрямоі довгим, трохи
запаленимпоглядомподивився їй в обличчя.
— Ти плакала?— спитав раптомвін.
Таня закрила квітамирот,притулилаїх до обличчя,паче ліліїмаликоли-небудьприємнийзапах.Але
що може ппати цейхворийхлопчикпрозапах північних квітів?
— Ти плакала,— твердоповториввінзнову.
— Що ти,що ти! Тобі це здається,— відповілаТаня,кладучиквітина носилки.— Яне плакала.Це
якийсь гладкий хлопчикзапорошивмені очі піском...
І чоловік, щоостаннімзбіг з трапа на пристань,уже не побачивнікого,крімсамітноїдівчинки,яка
сумно йшланагору.
V
Цейпершийденьу школі,радіснийдлявсіх інших дітей,бувтяжкимднем для Тані.Вона сама
ввійшлана шкільне подвір'я,витоптане ногамидітей.
Сторожуже оддзвонив.
Таня штовхнулаважкі двері.Укоридорі,як і на вулиці,буловидно,порожньо,тихо.Невже вона
запізнилася?
— Ні,— сказав їй сторож,— біжишвидше.Вчителі ще шрозходилисяпокласах.
Але бігтине вистачало сил.Поволі,немовсходячина пручу,вонайшла довгим коридором,якийбув
натертийіюсісом.Над її головоювисілиплакати.Сонце освітлювалоїх зусіх десяти величезних вікон,
не приховуючижодної коми:
«Діти,вітаємовасз початкомновогонавчальногороку.Ласкаво просимо!Бажаємовчитися на
відмінно».
Маленьке дівчаткоз маленькимикісками,що закручувалисяна кінчику,пробігло повзТанюі,біжачи,
обернулосядонеї.
— Іх бін,ду біст,еріст! — прокричаловонопо-німецькиі показалоязика.
Які тонкі,спритні ногиу цьогодівчатка!Чи це не колишняТаня, маленькаТаня,показаласама собі
язика?
Та дівчатко вже зникло за поворотом,аТаня зупиниласябілявисоких дверей.Тутбув її новий клас.
Двері булизачинені,але зкласу долинавгомін.
І цей гомін,як милийїї серцюгомінріки і дерев,що з дитинства оточувавТаню, допомігзібратисяз
думками.
Вона, нібипримирившисьсама з собою,промовила:
— Ну гаразд, забудемопровсе.
Таня широкорозчиниладвері.Голоснийкрик зустрівїї на порозі.

14. А вона вже усміхалася.Таклюдина,що з морозузайшла до хатиі ще не розрізняє з холодуні облич,
ні речейукімнаті,все-такиусміхаєтьсяі теплуі словам,які ще не вимовлені,але котрі — воназнає —
не будуть ворожі їй.
— Таню,до нас! — кричалиодні.
— Таню,з нами сідай! — гукалиінші.
Фількож зробив на парті стойку — чудовустойку,якій мігби позаздрити коєнийхлопчик, хочавигляд
у нього бувсумний.
А Таня осміхалася.
Вона вибраласобі в подругиЖенюі сілапоряд з нею,як у таборі білявогнища.Фількосів позаду.
І тієїж, хвилинидо класу зайшла ОлександраІванівна,вчителькаросійськоїмови.
Вона підняласяна кафедруй одразу ж зійшла.
«Бо,— подумалавона,— якщочотирипофарбовані дошкиможуть піднестилюдинунад іншими,то
цейсвіт нічогоне вартий».
І, стараннообминувшикафедру,вона підійшладоучнівтак близько,що між нимиі неювже не було
ніяких перепон,крімвласних вадколеного.
Вона буламолода,обличчяв неїбулосвіже,погляд такий ясний і спокійний,що привертавдосебе
увагу найвід- чайдушніших пустунів.Ізавжди на її чорнійсукні сяяла маленьказірочка,виточеназ
уральськогокаменю.
І дивно: свіжістьі молодістьвчителькидітиніколине сприймалиякнедосвідченість,зякої не
пропустилибнагоди поглузувати.
Вони ніколине глузувализ неї.
— Діти!— сказала вчителька,пробуючисвійголоспіслятривалоїлітньоїперерви.Вінбувунеї, як і
раніше,глибокийі таксамо привертавдосебе увагу.— Діти!— повторилавона.— Сьогодні свято —
ми починаємонавчання,і я рада, що знову з вами, знову буду вашим класнимкерівником — ось уже
який рік.Ви всі вирослиза цейкас, а я трохипостаріла.Але все-такимивчилисязавжди відмінно.
І, звичайно,вона сказала б до кінцявсе,що годиться казати дітям передпочаткомнового
навчальногороку,якби в цейчас не зайшли до класу двоє нових учнів.Це булиті самі хлопчики,яких
Таня вранці зустріланапристані.Один — худий і високий, другий — низенький,з угодованими
щоками,схожий на справжню бестію.
Всі зацікавленоподивилисяна них.Але ніхтозцих сорокахлопчиківі дівчаток, які неспокійносиділи
за партами,не дивився на них з такимсподіванням,як Таня. Ось зараз вона дізнається,хтоз них
завдав їй страждань, далекобільших,ніжстрах.Можливо,все-такиодин з них Коля.
Вчителькаспитала,якїх звуть.
Гладкий хлопчиквідповів:
— Годило-Годлевський.
А худийсказав:
— Борщ.
«Отже,«вони» справді не приїхали,— полегшеноподумалаТаня.Івирішила: — Гаразд, поки що
забудемопро все».
Зате вчительці сміх,щопролунавукласі,не провіщавдоброгопочатку.
Але вона сказала:
— Отже,почнемоурок.Ясподіваюся,що протягомліти.діти,ви нічогоне забули.
Фількоголосно зітхнув.
Вчителькасекундудивиласяна нього.Але її погляд не був суворий.Вона вирішилабутисьогодні
поблажливоюдодітей.Все-такице їхнє свято, і нехайїм здається, що сьогодні вона у них в гостях.
— Чого ти зітхаєш,Філько? — спптплпвона.
Фількопідвівся.
— Я сьогодні прокинувсяпа світанку,— сказав він,— щобнаписати своємудругові листа,і відіслати
його,бо забув, які знаки требапоставитив такомуреченні:«Кудитивранці так рано ходила,друже?»

15. — Погано,якщо ти забув,— зауважила вчителькаі подивиласьна Таню.
Та сиділа, опустившиочі.І,зрозумівшице як бажання уникнутивідповіді,ОлександраІванівна
скапала:
— Таня Сабанєєва,чи не забула ти,які розділові знакипотрібні уцьомуреченні?Скажинам
правило.
«Що ж це!— подумалаТаня.— Адже вінкаже промене.Невже всі,і навітьФілько,такі жорстокі,що
весь час нагадуютьмені про те,що я намагаюся забути».
І, думаючитак, вона відповіла:
— Якщо в реченні є звертання,потрібнікомаабознак оклику.
— Ось бачиш,— звернуласявчителькадоФілька,— Танядобре пам'ятає правило.Ану,йди до
дошки,напиши який-небудьприклад,де булоб звертання.
Фількопідійшовдодошки, взяв крейду.
Таня сиділа,як і раніше,опустившиочі і ледьзакрившись рукою.Але йзакрите рукоюобличчя
дівчиниздалося Фількові такимпригніченим,щохлопецьладенбувпровалитисякрізьземлю,якщо
це вінсвоїм жартомзавдав їй хочякоїсь прикрості.
«Що з нею?» — подумав Філько.
І, піднявшируку,крейдоюнаписавна дошці російськоюмовою:«Эй, товарищь,больше жизни!»
Вчителькарозвеларуками.
— Філько,Філько,— сказалавонадокірливо,— все тизабув, гетьусе!Які вже там коми!Чому ти
слово «товариш,» пишешіззнакомпом'якшення?
— Це дієсловодругоїособи, — иідповівбезсоромноФілько.
— Дієслово,чому дієслово?— вигукнулавчителька.
— Звичайно,дієсловодругоїособи,— затято відпонінФілько,— «Товарищ!Ты,товариш,что
делаешь?» Відповідає назапитання«чтоделаешь».
Регіт,щорозлігсяв класі,змусив Танюпідвестиобличчя.І, колиФількозновуглянув на неї,вона вже
сміяласясвоїм милим сміхомголосніше завсіх.
Філько,ледьусміхнувшись,струсивізпальцівкрейду.
Він бувзадоволений.
А вчительказдивованостежилаза ним, злегкапритулившисьдостіни.
Як цей хлопчик, якоговонацінувалаза його кмітливістьі швидкийрозум, мігбути задоволенийсвоєю
грубоюпомилкою?Ні,туткриєтьсящось інше.Дітиобманюютьїї.А вона думала,що добре знає
дитяче серце!
VI
Ті нечасті хвилини,колипісляроботимативиходилана подвір'я,щоб відпочитина траві білягрядки,
булинайщасливіші дляТані. Нехайосіннятрава вже тонкаі погановкриває землю,хайна грядках
уже нічогоне росте,а все-такидобре!Таня лягалапоряд з матір'юі клалаголовуїй на ноги.І тоді
вдвічі ставала м'якшоютрава, вдвічі світлішимнебо.Вониобидві довго й мовчки дивилися вгору,де
високо над рікою,пильнуючирибувлимані,ширялиорли.Птахистоялинерухомовповітрі,поки
літак, краючинебо,не змушувавїх трохивідсунутися.Тоді стукмотора,пом'якшенийлісами,долинав
до двору ледве чутнимстугоном.А коли вінраптовостихав або,як дивна хмара,поволі розтававнад
подвір'ям,обидві мовчали.
Але сьогодні,прислухаючисьдоцьогозвуку, мати сказала:
— Яка величезнавідстаньміжнами! Отже,вони не приїхали.
Таня не відповіла.Мати,простягнувширукудо грядки,де вже не булонічого,крімголих стеблинок,
сказала:
— Півники— кудивони поділися?А як тутбулокрасиво, на твоїй маленькійклумбі!Невже ця
ненажерливакачкасклювалавсі квіти?
— Я сама вранці прогналаїї,— зауважилаТаня, не зрушившиз місця.

16. — Наші лілії,— повториламати,— адже вонине ростутьпідМосквою. Батькодуже любивці квіти,і
я так хотіла,щобти їх подарувалайому.
Таня промовчала,і мати додала :
— Віндобра й хорошалюдина.
Таня швидко підвеласьі сіла,потімгиіовусхилиласядо землі,лягламатері наноги.
— Ти мені щось хотіласказати? — спитали мати.
— Якщо віндобра людина,— сказалаТаня,— точому вінпокинувнас?
Мати поворухнуласьі одсунулася,паче гострийкамінецьпопавїй випадковопід лікоть.А Таня,вмить
відчувшижорстокістьсвоїх слів,сталана коліна,цілуючисукнюматері,їїобличчяй руки.
Як булохороше і спокійнообом,коливони мовчали,лежачина цій не густійтраві,на цьому тісному
подвір'ячку,над якимнемає нічого, крімнеба!І досить буловимовити слово«батько»,яквоно
позбавилоїх жаданого спокою.То за віщовона повинналюбитийого?
— Мамо,— казала Таня,— я більше не буду.Не треба.Як добре,щовони не приїхали!Як це добре.
Хібанам погано вдвох?А що квіти!Я посаджу інші.Назбираюнасіння — я знаю в лісі болото,явсе
зроблю,і на подвір'ї в нас буде знову красиво,набагато красивіше,ніжбулодосі.
Так мурмотілавона,не знаючи, що каже,не чуючи,як стукнулаклямкана хвіртці,не чуючиголосу
матері,якавже кількаразівповторила:
— Та відчини ж, Таню!Хтось не може ввійти.Мабуть,з лікарні прийшли.
Нарешті Таня звеласяна ноги, почулакрокибіляворіті підійшладо хвіртки.Їй,далебі,нікомуне
хотілосявідчиняти,навітьхворим.
Вона сердитоспитала:
— Вам хтопотрібен?Долікаря?Вихворий?
Але переднеюстоявздоровий,високий і веселийчоловік.Вінбуву чоботях,вшинелі полковникаі ні
прощо не питав,а тільки,всміхаючись,дививсяїй в обличчя.Як це булодивно!
І раптомпозаду Таня почуласлабкийматеринскрик. Дівчинкатрохизаплющилаочі і притиснуласядо
воріт.
«Батько!» Воназрозумілаце враз.
Він,переступивчерездошку,щолежаланаземлі,посунувсятрохивперед,нібинахиливсянад
матір'юі хотівїї поцілувати.Мативідступиланазад і подалатількируку.Вінпокірливовзявїї і
потримаву своїх долонях.Другоюрукоюматипоказалана Таню. Батькообернувсятакшвидко, що на
його портупеїрипнулиремінці.Віні донеї простягнувсвої великі,широковідкриті руки.Таняступила
до нього. Бліда,вонапереляканодивиласяна нього.А він цілувавдівчинкув лоб,притискувавїї
головудо себе.Від ньогопахлосукном — сукномі ремінцями.
Потімвін сказав:
— Ти така велика.Тобі слідбулоподаруватиквіти.А я принісцукерки.
І, засунувширукув кишеню,почаввитягатикоробку.Але кишенябулавузька,а коробкавелика —
чіплялаза підкладку.Вінрвав її пальцями,м'яв коробку,вінтрудився.Йогообличчяпочервоніло.Він
навітьтихенькостогнав.А Таня ждала, дедалі більше бліднучи.І,вдивляючисьв його обличчя,що
спітніло,мовудитини, вона зважувала: добрапереднеюлюдиначи ні.
Нарешті вінвитяг коробку,подавїї Тані.І Таня взяла,не знаючи,що з неюробити,— вонаїй також
заважала.
Дівчинкапоклалацукеркинастарі сани білябочки, в якійбулоповнісіньководи,і краплиниодразуж
почалигризти коробку.Вонистукали,як гріму німійтиші,що запалана цьомуподвір'ї.Потімприбіг
собака, прийшлакицькаКозак з котенятами — всі вони спробувалиобнюхатикоробку.
Мати легенькопохиталаголовою.Замисленоподивиласьнакоробкуі понеслаїї в хату.
А Таня лишиласяна подвір'ї.
Батькообняв її ще раз.
Тепер,колиборотьбаз цукеркамизакінчилася,вінпочавговорити.Вінбув збудженийі говорив дуже
голосно,весь час напруженовсміхаючись.

17. — Шкода,що тебе не булона пристані!Ми з тьотеюНадеючекалина тебе.Щоправда,митрохи
затрималисяна пароплаві.Колязахворівнамалярію.Довелосячекатисанітарів,щобйогозабрали.І
уяви собі,якась дівчинка подарувалайомуна пристані квіти.Це булилілії,котрих яне бачив уже
багато років.Так, уяви собі,вона поклалаквітина ноші.Йомутак хотілося,щобпобулити! Але тине
прийшла.
Таня піднесларукидо скронь, натиснулапцних пальцями,наче хотіласпинитикров,що вдарилив
лице,і трохивідсторонилася.
— Ти чого,Таню? — спитав батько.
— Тату,не говори так голосно,— попросилавона.— Ядуже добре чую тебе.
І власне подвір'ячкораптомприголомшилоТанютишею.
Батькозамовк. Йогозбудя&зне обличчясталосуворим. Усмішказбіглаз губ. Тількиочі лишалися
добрими.Він кашлянув.
І дивно, цейкашельбув уже знайомий Тані.Вона так само поривчастокашляла,колисумні думки, як
холоднийвихор,охоплювалиїї.
Він пильнодивився на дочку,тихенькостискувавїї плече.
— Я знаю, що ти на мене сердишся,Таню,— сказав він.— Але ми будемовеликимидрузями,
правда?
— Ходімопитичай,— запросилаТаня.— Ви хочете чаю?
— Ого!Он ти в мене яка! — тихопромовивбатько,дужче натискуючина Танине плече.
Вона зрозумілайогоі виправилась.
— Ходімодо нас пити чай,тату,— сказала вона.І сльози мало не навернулисяв неї на очі.— Адже я
ще не звикла до тебе,тату.
Він погладивТаню по щоці.
— Так, тимаєш рацію,Танюшо,— ледве чутнопогодивсявін.— Важкоце все у п'ятнадцять років,
важко, друже.А все-такими будемодрузями. Ходімопитичай.
І вперше надерев'яномунизенькомуґаночкуТаниногобудинкупролуналиінші кроки,ніжті,які вона
звикла чути,— важкі чоловічі кроки,крокиїї батька.
VII
Колив школі Танюспитали,чи не двоюріднимбратомїй доводиться Коля Сабанєєв,щоприйшовдо
них у клас, то одним вона відповіла — так, іншимсказала — ні,а оскількибагатьомце булобайдуже,
незабаромїї перестализапитувати.
А Філько,вклавшистількимарних зусильу розшукикраїни Маросєйки, тежбільше ні прощо не питав
Таню.
Зате він сидів на парті якраз за Танею і міг скількизавгодно дивитися на її потилицю.Адже й
потилицяможе дещо розповісти.Вонаможе бути холодноюі жорсткою,мовкамінь,з якого Філько
викрешувавулісі вогонь. Вонаможе бутиніжною,як самітнастеблинатрави.
Потилицяв Тані булаі такоюй іншою,найчастіше виражаючиодне бажаннядівчини — не думати про
те,що робитьсяпозаду неї.
А позаду на лаві сиділиФількоі Коля.
Кого ж з них стосуєтьсяце вперте бажанняТані?
Та оскількиФількорозглядав речі завжди з хорошогобоку,товінвирішив,що це стосується
насампередне його.Коли ж говоритипро Колю,тоФількоповиненбув визнати,що Таня даремно
назвала його тоді гордим. Вінвважав, що це помилка.Хлопець,можливо,дещохворобливий,унього
дуже вузькі руки,надто бліде лице,але вінне гордий — це бачиливсі.
КолиФількопоказав йому вперше,якв їхнійшколі жуютьсірку,Колятількиспитав:
— Що це?
— Це ялицевасмола,— відповівйомуФілько.— Тиможешкупитиїї в китайця,який на розі торгує
липучками.За полтиниквіндасть тобі кубиксірки.