Successfully reported this slideshow.
We use your LinkedIn profile and activity data to personalize ads and to show you more relevant ads. You can change your ad preferences anytime.

Awakening

380 views

Published on

Уривок книги "Пробудження"

Published in: Lifestyle
  • Be the first to comment

  • Be the first to like this

Awakening

  1. 1. 1 I Психологи називають це «закриттям гештальту». Зрозумілішими ж словами це можна описати простіше: ви маєте нав’язливу ідею, яка ґрунтується на ваших бажаннях, і всі думки та дії так чи інакше ведуть до її реалізації. Питання тільки в тому, як сильно ви будете супротивитися своїй суті, і скільки часу та енергії піде на те, щоб зрозуміти, що по іншому бути не може, інакше ви жити не можете. *** Останні перисті хмаринки повільно падали за горизонт. Земля смакувала вологу нічного дощу. Весна пробиралася вулицями столиці, під’їдаючи рештки снігу, зігрівала холодне, ще зимове повітря. Усі кликали сонце, чекали на нього з трепетною любов’ю. У відчинене вікно балкона було чутно спів ранніх пташок. «Моя голубка сизокрила», — лунала партія його. «Мій голубе…», — підхоплювала вона. Унісон сердець і голосів. Богдан сидів, загорнувшись у халат. Тіло, що не встигло прокинутися, шукало спокою в кріслі-гойдалці. Компанію хлопцеві складали горнятко свіжозвареної кави й сигаретка. Непримітна людина на непримітному балконі такого ж непримітного будинку. Сіра посередність. На вигляд йому було років сорок, хоча насправді тільки виповнилося тридцять п’ять. Віку додавала борода й повністю вибрита голова. Першими впадали в око лисина, яка завжди яскраво виблискувала, особливо в спекотні літні дні, і борода, в якій можна було розгледіти сиве волосся. Насправді це і все, що привертало увагу до цього чоловіка. Погляд Богдана то чіплявся за зникомі хмаринки, то перестрибував на гілки дерев, які прокидалися після зимового
  2. 2. 2 сну. Ранок понеділка. Початок чергового робочого тижня. Хмаринка сигаретного диму без жодних прощань вислизнула у відчинене вікно й попрямувала за своєю перистою сестрою. — І навіть ти йдеш від мене, — прошепотів низький голос. — Поспішаєш за подружкою? Чи летиш назустріч сонцю? Богдан зазирнув у вікно до кімнати. Його сьогоднішнє сонце було там. Квартира-студія на перший погляд здавалася необжитою. Незграбна шафа, два стільці, два крісла, порожня кухня й ніби щойно привезена і встановлена душова кабіна. Або все це тільки занесли, або днями будуть вивозити, а ліпше викидати. — Ці бездушні речі треба просто викинути на смітник! — промовила Мар’яна, коли вперше побачила його оселю. Творча натура його сестри не могла витримати такої дисгармонії. — Мало того, що ці речі не пасують одне одному, так вони ще й повністю не вписуються в інтер’єр цього помешкання, — зачитувала вона, як на лекції. — Єдине, що тут варто уваги, то твоє ліжко. О, так! Ліжко дійсно було єдиним живим предметом у квартирі. Велике, майже квадратної форми, воно займало чи не половину спальної частини кімнати й було першим, що притягувало до себе увагу всіх, хто сюди потрапляв. Зараз Богдан дивився в його бік з особливою ретельністю і тривогою — на кольорових простирадлах поміж подушок і скуйовдженої ковдри ніжилося молоде тіло. Сонце чи хмаринка? Чи чергова випадковість у житті чоловіка? То просто димок. Богдан поглянув на годинник — уже час. Він вихором пролетів по квартирі, збираючи свої речі: подерті джинси з підлоги, якийсь светр і шкарпетки з сушарки, темно-синю куртку й шарф у біло-синю смужку. Перед самим виходом він окинув поглядом свої володіння, мимоволі ще раз зупинився на тілі, яке розкинулося на ліжку. На обличчі з’явилася усмішка. Богдан
  3. 3. 3 облизався, мов кіт, який щойно поцупив із хазяйського столу ціле кільце ковбаси, і вийшов геть. За пару годин серед подушок і простирадл закрутилося молоде хлоп’я, зігріте сонячним промінням, що вже безцеремонно заполонило всю квартиру. Немов струнка берізка, двометрове тіло витягнулося по діагоналі ліжка, потягуючись і зіваючи. М’язи заганяли хвилі гладко виголеної шкіри. Сергій прокинувся від сильного відчуття голоду. Думки про їжу викликали бажання проковтнути уявний жирний шматок м’яса зі смаженою картоплею, але в роті так пересохло, що навіть вдихати повітря було складно. Після десяти хвилин перевертання малий був таки змушений встати. На шляху до кухонного столу Сергій натрапив на шовковий синій халат. Хлопець накинув його на себе, прикриваючи гаряче тіло, яке зовсім не хотіло холонути після сну. Спочатку склянка води, потім кава. Ранкова кава із сигареткою — це звичайний ритуал багатьох курців. І головне тут — не перетворювати його на просту звичку. Це дійство має залишатися ритуалом із глибоким змістом. Заваривши собі кави, юнак уже за п’ять хвилин сидів у тому самому кріслі, де за кілька годин до нього сидів лисий, бородатий чоловік. Те саме відчинене вікно, такий же сигаретний дим, гойдалка, яка завжди рада новим відвідувачам. Що може бути приємнішим за пізній ранок? Тільки пізній неспішний ранок. Стрічки соціальних мереж довгі, але не безкінечні. Та й не всі ж у понеділок вдень сидять вдома й постять фото. Так стрічка нового й цікавого швидко закінчилася. Дрімота ж не поспішала залишати Сергія. Похід до душу дещо виправив ситуацію. «Тепер можна й попрацювати», — прозвучало в голові. На обличчі відразу з’явився тягар пошуку й вибору, який супроводжувався розгубленим поглядом. Чужа квартира, в якій немає нічого звичного. Пограти? Немає на чому. Послухати? Немає що. Почитати? Також нічогісінько під рукою. Лишається тільки писати.
  4. 4. 4 Сергій уважно оглянув свій наплічник — немає нічого. Не те що почитати, немає навіть на чому й чим писати. Він озирнувся довкола. У кутку кімнати повернутий боком до вікна стояв письмовий стіл. Старий дубовий стіл, який резонував із цією кімнатою ще більше, аніж новеньке ліжко. На столі розкидані роздруківки й рукописи. Розгублений хлопчина обережно піднімав папери — усе списано. Наступним кроком у пошуках клаптика чистого паперу стали шухляди столу. Одне за одним він перебрав усі можливі місця, де могли б сховатися хоч якісь папірці. Знайшов кілька книг із лінгвістичного аналізу малоструктурованих текстів і побудови алфавіту із множини довільних символів, книгу про релігії сходу й цілу кіпу карток із невідомими Сергію ієрогліфами. Кожна з них на звороті містила коментарі, зроблені то синім, то чорним, то червоним кольорами, а то і взагалі надряпані олівцем. На всіх один і той самий почерк. «Мабуть, Богдановий», — подумав Сергій. На самому дні нижньої шухляди під паперами лежав записник. На обличчі хлопця вималювалася надія: «Хоч тут має бути кілька чистих сторінок». Погортавши записник, Сергій дійсно знайшов чисті аркуші. Але більшу увагу привертали вже не вони. У записнику була інша цікавинка — списаними були приблизно дві третини сторінок, і на всіх були записи, розбиті на групи. Ці групи були різні за обсягом, та їх об’єднувала одна спільна риса — усі вони починалися із дати. Кожен фрагмент очолювала акуратно виписана дата. Та і взагалі весь текст був написаний дуже акуратно. «Це щоденник! — промайнуло в голові, і він ще раз вибірково перегорнув сторінки знайденої реліквії. — Так, це точно чийсь щоденник!» Радість, задоволення і здивування прикрасили обличчя молодого блондина. Він рефлекторно озирнувся, перевіряючи, чи все ще один був у кімнаті. Заспокоївшись, ніби звір, якому
  5. 5. 5 нарешті вдалося втекти від хижака, хлопак опустився на стілець, що стояв поруч зі столом, і відкрив першу сторінку щоденника. «Я так довго йшов до свого щастя. Скільки вечорів і ночей минуло в роздумах, яким же воно має бути. Але тоді я навіть не уявляв, яким воно дійсно буде. Щомісяця з’являлася нова кандидатура на вакансію тієї єдиної людини, з якою хочеться прожити решту життя. І якщо в сімнадцять років ці фантазії породжувалися переважно сексуальним бажанням і підкріплювалися інтимними стосунками, то згодом ситуація змінилася. Переспати хотілося з кожною ліпшою, мабуть цього потребувала юнацька ненаситність, а от романтичні стосунки і спільне життя уява малювала з тим, хто обов’язково мав чимось виділятися із загальної маси. Звісно, можна стверджувати, що кожна людина, а не тільки молода дівчина чи хлопець, має якісь своєрідні особливості, що роблять її неповторною та унікальною. Але на відміну від речей, унікальність яких визначає авторитетна думка експертів у тій чи іншій сфері, люди стають унікальними для одних і залишаються сірою масою для інших за якимись загадковими правилами. Як не бути посередністю? Існує безліч книг із такою назвою, автори яких намагаються відповісти на поставлене на обкладинці питання. Та відповідь насправді одна й до того ж дуже проста: ви будете унікальним в очах тільки тих людей, які понад усе цінують характерні ознаки особистості, що притаманні саме вам і одночасно є важливими для іншої людини. Якщо ви принципово чесна людина, то унікальною ви будете тільки для тих, хто безмежно цінує саме чесність. В очах інших у вас унікальності не більше, ніж у осінній калюжі на сільській дорозі. Тільки людина, для якої життєво важливим є відчуття такту, може оцінити тактовність поведінки як на людях, так і наодинці з кимось.
  6. 6. 6 Я погоджувався на стосунки, але міг не впадати в депресію після їхнього швидкого закінчення. Взагалі, усе це навіть складно назвати стосунками. Я б назвав це спробами створити нездоровий, але вигідний симбіоз двох організмів. Вигідний, тому що обидві сторони отримували бажане, а нездоровий, бо в обох закрадалися надії, що це може тривати вічно. Марні сподівання. Зараз навіть смішно, коли пригадую ті свої думки й почуття. Та згодом це різко змінювалося відчуттям марнування часу. Як справжній джентльмен, я не міг покинути даму, тому… тому я чекав або робив усе можливе, щоб дама пішла першою. Так жив з однією людиною, а бажав іншу. Та раптом усе змінилося».
  7. 7. 7 Глава 1 Анжела — Ну й хєр із вами! — крикнув Богдан і гепнув дверима. Він біг вниз. Ноги жонглювали сходинками, руки шукали рукав сірої куртки. «Вона завжди буде на боці цієї малої видри. Якого біса я це маю терпіти?» Богдан подивився в різні сторони — уже на вулиці. Куди тепер? Не дочекавшись власної відповіді на це питання, він пішов туди, де наразі було менше людей. «Я нічого не можу змінити. Анжела завжди буде на боці своєї доньки. Зрештою це материнська любов. З жодною іншою вона просто й поряд не стоїть, — думки змінювали одна одну швидше, ніж Богдан встигав їх сприймати. — Треба щось із цим робити. Але що? Мені тридцять років, а я не можу управляти власним життям. Я нічого не можу вдіяти». Праворуч вималювався маленький парк — навіть не парк, а дитячий майданчик із кількома деревами й густо насадженими кущами. Двоє дітлахів із мамами копирсалися в пісочниці, тому місце на лавці осторонь від майданчика було вільне. Богдан сів, дістав сигарету й закурив. Дві глибокі затяжки. Відкинувся назад і подивився в небо. Чисте, як ніколи. Дощу точно не чекати. Діти верещали. Лункий веселий сміх дратував ще більше. «А пішов би дощ, їх би тут не було», — подумав Богдан і ще раз подивився вгору — уся вода десь у синій блакиті, але не тут, не там, де на неї чекають. Понад п’ять років вони з Анжелою будували сім’ю. Спочатку все було добре, хоча й не без складнощів. Але всі труднощі й перепони тільки стимулювали до продуктивних змін. Так вони змінили місто, з’їхалися докупи, зробили ремонт у квартирі. За ці роки встигли обзавестися спільними друзями, покумуватися. Уже
  8. 8. 8 знали бажання і звички одне одного. Могли б і далі щасливо жити. Та ні, не складалося. «Дорога крашанка до Великодня» — ось приказка, яка закликає людей робити все вчасно, точніше, наголошує, що є люди, які завжди в житті роблять деякі речі невчасно. От відомо ж, що в кожної дитини має бути дитинство. Кожен буває маленьким, грається, бешкетує, не думаючи ні про що інше. Це період, коли є тільки ти й забави. Останнім часом все частіше можна побачити дітей, які з малечку стають так званими вундеркіндами. Їхні батьки страшенно цим пишаються: «Мій хлопчик, моя донечка в п’ять років уміють читати, писати, знають назви всіх країн світу, їхні прапори і герби, користуються географічною мапою світу краще за вчителя географії». Так, це класно. Але ти розумієш, що малеча залишилася без дитинства. У підлітковому ж віці всі мають бавитися по-іншому: спілкуватися з друзями, грати в живі ігри, або хоча б у комп’ютерні. А потім настає час першого кохання. І тоді ці підлітки мають переключитися на романтичні побачення та перші несміливі поцілунки. Далі інтимна пора, яку також має обов’язково пройти кожен. Тривають пошуки пари, спроби самостійного життя, створення нової сім’ї. Потім робота, кар’єра, діти. У когось з’являється хобі: хтось реалізує себе в сім’ї, хтось на роботі, а хтось у творчості. Ці етапи прописані еволюцією, їх має пережити кожен. Коли ми змінюємо їхню послідовність чи перескакуємо через якийсь із них, ми прирікаємо себе до того, щоби пізніше все одно повернутися до втраченої можливості. Так часто буває: здається, вже доросла людина, але не встигла свого часу награтися іграшками, набавитися дитячими дрібницями. Чи то життєві обставити так склалися, чи батьки й суспільство нав’язували інше. Рано чи пізно настає момент, коли бажання пограти бере верх. Трапляються люди, яким тридцять чи навіть сорок років, а вони замість того, щоби працювати, будувати сім’ю, укріплювати стосунки,
  9. 9. 9 бавляться в іграшки. І тільки коли цей етап буде завершений, людина відчує себе дорослою духовно й ментально, перейде на наступну сходинку, до нової фази свого життя. Звичайно, є і винятки. Дехто, граючись у п’ятнадцять років, лишається бавитися й до сорока. Та знову ж таки, якщо ця гра змінює свої форми, якщо гратися не в контрстрайк і сімси, а в доросле життя, у сім’ю, наприклад — це вже прогрес, зміни, особистісний ріст. Та найгірше певно тоді, коли якийсь етап людина проскочила й повертається до нього пізніше. Коли в шістнадцять-вісімнадцять років замість побачень вдавав із себе науковця, читав філософські трактати, заглиблювався в питання сенсу буття. Проходить важливий етап, під час якого тіло й душа вимагають одного, а розум спонукає до зовсім іншого. Через десять років озирнувшись людина розуміє, що не мала змоги пережити важливі емоції, і впадає в інфантильність. Добре, якщо вже є сім’я, і можна продовжувати будувати підґрунтя на майбутнє. А коли немає, то людина дитиніє, відмотуючи десяток років свого життя. Вона приречена ще наступні десять років пройти не за планом. А наприкінці життєвого шляху її очікує клубок заплутаних подій, слів, емоцій і відчуття глибокого розчарування. Богданове життя складалося не за загальноприйнятим планом. Він зарано подорослішав. Коли його ровесники й ровесниці, користуючись своєю молодістю, бігали на побачення, він заглибився в науку. Так, згодом це дало результати, і він став непоганим науковцем, але він пропустив етап романтичних побачень, тримання за руки, поцілунків у парках під зоряним небом. Коли Богданові було двадцять, у його житті ненадовго з’явилася людина, яка з легкістю могла б стати тією єдиною. Молода вродлива дівчина всією своєю поведінкою показувала, що не байдужа до нього, а він ніби не помічав цього, йому приємніше було проводити час за книгами, навчанням і самоаналізом. Так тоді були розставлені акценти. За пів року
  10. 10. 10 потому, коли в дівчини перегоріли всі почуття, вона втратила надію й переключилася на інший об’єкт, який міг би дати їй бажане, Богдан схаменувся і вирішив підбити до неї клинці. Класична пушкінська ситуація з Онєгіним і Ларіною. Згодом були переживання, сплеск емоцій, і все це перейшло в площину творчості. Він написав наукову роботу, вималювалися кар’єрні перспективи. Надалі життя періодично підкидало Богданові те, що він не мав змоги відчути й пережити в юності: то молода студентка, на яку він запав, добре що вчасно зрозумів, що то не те, а то взагалі якесь дівчисько, яке просто не вписувалося в його середовище. Він завжди вибирав тих, хто виділявся із сірої маси. Це мав бути хтось неформальний, екстраординарний. Але ця неформальність часом призводила до того, що й сам Богдан не вписувався в життя тих, кого обирав. Не пасує кругле до квадратного. Так він познайомився з Анжелою, молодою вродливою жінкою, ерудованою. Їхні погляди на життя максимально збігалися. Та мало бути в ній щось те неформальне, що виділяло б її з-поміж усіх інших. Тоді Богдан не замислювався над цими тонкощами, але зараз це стає зрозумілим. Особливістю став її вік — вона була старша від нього на десять років. Усе те, що Богдан переживав на цьому етапі життя, Анжела вже пройшла й переосмислила десятиліттям раніше. Вона встигла побудувати сім’ю, народити дитину, зробити кар’єру. У Богдана все це було ще попереду. З одного боку, вона була своєрідним провідником для нього, а з іншого — варто пам’ятати, що кожен провідник тільки проводить людину на якомусь етапі її шляху, а потім іде геть. Далі вона слідуватиме самотужки, або має знайти іншого провідника, який перетягне її на наступну сходинку життя. — Нам же добре разом. Ми підходимо один одному. Ми знаємо один про одного все, — говорив Богдан ввечері, сидячи з Анжелою на кухні й доїдаючи вечерю, яка була з любов’ю
  11. 11. 11 приготована для коханого чоловіка. — Ми — дорослі люди. Чому ми не можемо просто сісти й поговорити? З’ясувати, кого й що саме не влаштовує. — Ми вже багато разів про це говорили, — відповіла Анжела, встаючи з-за столу. — Ми й говорили, і з’ясовували, і робили. Ми пробували все, та ти ж бачиш, що воно йде не так. Богдан відклав ніж із виделкою й подивився на людину, з якою останні роки пов’язував усе своє життя. — Можливо, все наладиться? — дивився він на Анжелу. Вона нічого не відповіла, лише тихо зібрала зі столу посуд і поставила його в мийку. — Можливо, все наладиться, — пошепки повторив Богдан. З Танею, донькою Анжели, у нього завжди були складні й напружені стосунки. Вона сприймала його суперником у боротьбі за мамину любов. А інколи Богданові здавалося, що Таня звинувачувала його в розлученні її батьків, тому й злилася. — Підлітки будь-кого вважають своїм ворогом, а особливо того, хто намагається зайняти місце одного із батьків, — говорила Віра, давня подруга Богдана. Вони були знайомі впродовж половини життя і в складні часи ставали одне для одного вільними вухами, безплатним психологом, надійним порадником. І хоча з останнім не завжди вдавалося, бо не так просто радити щось у ситуації, в якій ти сам ніколи не був, та вислухати людину — це вже неабияка допомога. — Та я й не намагаюся стати їй батьком, — заперечив Богдан. — У мене й без цього турбот вистачає. — Це ти знаєш, це я знаю. Це будь-хто може знати, але ти зайняв місце, яке раніше належало її батькові, — видно було, що Віра намагається підібрати потрібні слова, тому говорила повільно, обдумуючи кожне з них. — Можеш говорити що завгодно, але ти зараз ворог номер один для Тані.
  12. 12. 12 — Якби не було мене, то на моєму місці був би її батько, — закінчив замість Віри Богдан. У відповідь подруга тільки повела плечима. — Але ж ми чудово розуміємо, що на моєму місці міг би бути хтось інший. Та хто завгодно. Це не обов’язково має бути її татусь. — І знову ж таки, це знаємо ми, — Віра розмахувала руками. Її жести ніби хотіли налякати слухача, який не міг допетрити суті слів, і здавалося повторювали кожне її слово Богданові в надії, що хоча б так він впіймає головне в цій ситуації. — Хто б то не був, він буде ворогом для неї. А зараз той «хтось» — це ти, — закінчила Віра. І тут складно було не погодитися. — Мабуть, ти маєш рацію, — у відчаї знизав плечима Богдан. — А взагалі дуже боляче, що кругом панують подвійні стандарти. Що дозволено одним, не можна іншим. — Це реальність нашого життя. — Так, — продовжував Богдан. — Якщо хтось став невгодним, то щоби він не робив, він завжди буде в чомусь винен. Коли я не помічаю якихось Таніних витівок, мене звинувачують, що я не звертаю на неї уваги, що вона для мене — пусте місце. Коли ж я роблю зауваження, то чую у відповідь звинувачення в прискіпливому ставленні. Так я завжди невдоволений і невгодний. — Ох, — протягнула Віра. — Це так небезпечно — ставати між матір’ю і її любов’ю до власної дитини. Ти завжди будеш у програші. У вихідні Богдан мав їхати до Києва на зустріч однокурсників. З більшістю із них він не бачився довгих десять років. Їхня група збиралася в складі, в якому вони закінчили бакалаврат. І хоча здебільшого прийнято збиратися випуском магістратури, та традиції для того і створені, щоб їх порушувати. За чотири роки
  13. 13. 13 спільного навчання всі встигли потоваришувати, а дехто, як, наприклад, Марина і Влад, навіть побратися. До магістратури пішли не всі, а багато із тих, хто пішов, обрали або іншу спеціальність, або індивідуальний план, щоби мати можливість працювати. А дехто і взагалі обрав інший ВНЗ. Тому кістяк зустрічі складали ті, хто перші чотири роки разом відрізняли китайські ієрогліфи від деванагарі1 . Відразу після закінчення столичного вишу Богданові запропонували залишитися на рідній кафедрі. Тодішній декан разом із завідувачем кафедрою обіцяли юнаку славу і визнання. Спочатку він навіть погодився, та потім усе пішло не так. Життя дорожчало, винаймати житло ставало все тяжче, грошей ледь вистачало на їжу, про молоде яскраве життя годі й говорити. А слава й визнання так і не приходили. — Інші ж якось залишаються в Києві і влаштовують своє життя, — дивувалася сестра, коли Богдан розповідав про свої кепські справи. — Ну, хтось одружується, а хтось так і живе в обдертих стінах, — розмірковував на це вголос Богдан. — Є ще варіант — свій бізнес замутити. Але який із мене бізнесмен? Після цих слів реготали обоє. Чого-чого, а підприємницької жилки в Богдана точно не було. Ні, він точно не бізнесмен, він — науковець. Він добре знав суху теорію, яку не міг застосувати на практиці. Навіть заняття з іноземної мови школярам Богдан проводив безкоштовно, бо «бачив у них потенціал». «Ти занадто добрий, складно тобі буде», — якось сказала йому бабуся, довідавшись про купу справ, якими постійно займався її онук, проте не міг забезпечити собі достойного життя. Так Богдан повернувся до рідного міста, до маленького містечка на Подніпров’ї. Пару років пропрацював учителем у місцевій школі, а потім через знайомих влаштувався в обласний 1 Деванагарі — складове письмо багатьох сучасних індійських мов.
  14. 14. 14 центр до університету. Там і звела доля молодого аспіранта з Анжелою, доценткою кафедри психології. Саме відтоді все пішло добре, з кожним роком навіть дедалі краще. Та недовгою була весна двох закоханих. Вона швидко перейшла в спекотне літо, коли почуття зашкалювали, а ритм життя гнав уперед. На роботі в обох то наукові конференції, то завал із написанням чергової статті, то боротьба за години із колегами. Усі вечори й вихідні були схожі на засідання кафедри, і хоча теми звучали різні — лінгвістика і психологія, але проблеми обговорювалися однакові. Пізніше Богдан зрозумів, що цей однаковий ритм життя, а не велика любов, гуртували тоді їх з Анжелою. А потім настала осінь їхніх стосунків, яка за останній рік перейшла в холодну зиму. Він сидів за одним столом із колишніми однокурсниками і слухав розповіді про їхні щасливі родини, роздивлявся світлини, якими охоче хизувалися найуспішніші з-поміж них. — А в тебе що, Богдане? — запитав Владислав, який весь вечір обіймав свою дружину Марину. — Діти є? Богдан саме спустошив черговий бокал коньяку й пережовував шматочок лимону. — Так, уже двоє, — не розгубився він. — Зараз працюю над третім. — Серйозно? — здивувалася Марина. — Так чого ж ти мовчав? — підхопив хтось із компанії. — Я й не чув про це. Коли ж ти встиг? — Фейсбук нічого такого не повідомляв, — посипалося з різних боків. — А працюєш над третім, це як? — пролунало крізь загальний галас.
  15. 15. 15 Розігріта алкоголем компанія підхопила тему, загомоніла, всі сміялися. Коли галас дещо вщух, усі чекали на пояснення від Богдана. — Мої діти — це мої наукові роботи, включені до Scopus, — нарешті втамував загальний голод до свого особистого життя Богдан. — Тю-ю, — почулося розчаровано з далекого краю столу. — Ти, як завжди, гумориш.

×