Successfully reported this slideshow.
We use your LinkedIn profile and activity data to personalize ads and to show you more relevant ads. You can change your ad preferences anytime.

Хая Мусман «Місто моє розстріляне»

151 views

Published on

Книга присвячена життю міста Рівне в роки, коли воно входило до складу Польщі, згодом – СРСР, а також на початковому етапі його окупації нацистською Німеччиною. Авторка відтворює світ свого дитинства і фактично представляє читачеві історію повсякдення мешканців маленького провінційного містечка. Герої спогадів Хаї Мусман – як успішні бізнесмени, громадські діячі, лікарі й вчителі, так і пролетарі, ремісники й торговці, ті, хто внаслідок світової економічної кризи опинився в безвиході й скруті. На сторінках книги зображено буття конкретних людей у поліконфесійному та полікультурному світі, який зник у роки Другої світової війни. Ця книга – своєрідний реквієм за тими рівнянами, котрих убито в роки Голокосту. Книга адресована історикам, краєзнавцям, всім, хто цікавиться історією та історією повсякдення зокрема.

Published in: Science
  • Be the first to comment

  • Be the first to like this

Хая Мусман «Місто моє розстріляне»

  1. 1. 1 Хая Мусман МІСТО МОЄ РОЗСТРІЛЯНЕ
  2. 2. 2 Пам’яті моїх батьків, Рахілі та Михайла Мусман, розстріляних німецькими фашистами 6.ХІ.1941 р. в Рівному
  3. 3. 3 Хая Мусман МІС Т О МОЄ РОЗСТРІЛЯНЕ Видавництво "Волинські обереги" 2019
  4. 4. 4 УДК 94(477.81-25)"19"+821.161.1(470) М 916 За пiдтримки Rosa Luxemburg Stiftung з коштiв Miністерства закордонних справ ФРН. Цяпублiкацiя та її частини надаються добезкоштовноговикористанняза умови належного посиланняна оригiнальну публiкацiю. Друкується за виданням: Хая Мусман. Город мой расстрелянный. – Нью-Йорк, 1994. Переклад з російської Дмитра Аладька Мусман Хая. М 916 Місто моє розстріляне / Хая Мусман. – пер. з рос. Д. Аладька. – Рівне: Волин. обереги, 2019. – 132 с. ISBN 978-966-416-661-1 Книга присвячена життю міста Рівне в роки, коли воно вхо- дило до складу Польщі, згодом – СРСР, а також на початковому етапі його окупації нацистською Німеччиною. Авторка відтворює світ свого дитинства і фактично представляє читачеві історію повсякдення мешканців маленького провінційного містечка. Герої спогадів Хаї Мусман – як успішні бізнесмени, громадські діячі, лікарі й вчителі, так і пролетарі, ремісники й торговці, ті, хто внаслідок світової економічної кризи опинився в безвиході й скруті. На сторінках книги зображено буття конкретних людей у поліконфесійному та полікультурному світі, який зник у роки Другої світової війни. Ця книга – своєрідний реквієм за тими рівнянами, котрих убито в роки Голокосту. Книга адресована історикам, краєзнавцям, всім, хто ціка- виться історією та історією повсякдення зокрема. УДК 94(477.81-25)"19"+821.161.1(470) © Мусман Хая, текст, 2019 © Аладько Дмитро, переклад, 2019 © Стасюк Ірина, обкладинка, 2019 ISBN 978-966-416-661-1 © «Волинські обереги», 2019
  5. 5. 5 ЗМІСТ Місто моє розстріляне..........................................................6 Стара мати. Невигадана історія .................................104 Обрубок....................................................................................116 Апокаліпсис. Етюд.............................................................119 Апокаліпсис ...........................................................................127
  6. 6. 6 Замість передмови Загинув єврейський народ Східної Європи. Небагато залишилось живих. Зараз, через п’ятде- сят років після Голокосту, все менше залишається людей, які пережили його, рідні та близькі яких загинули в ньому. У трагедій, якими глобальними вони не були б, є одна властивість – із плином часу «скорочу- ватись» до обсягу кількох абзаців у підручнику історії. Так було з вигнанням євреїв з Іспанії і з геноцидом єврейського народу, що був влашто- ваний козаками Хмельницького. Те, що це жахлива несправедливість, зрозу- міло, мені здається, усім, окрім тих, хто ці підруч- ники пише. Що ж, у них на це свої причини, як і свої турботи в житті. Моя ж турбота як однієї з тих, хто не просто залишився живим, але й зберіг пам’ять про час, події, людей, – не дозволити цій пам’яті бути стертою без сліду. Ось чому я вирі- шила викласти свої спогади, які зовсім не претен- дують на масштабність і містять у собі епізоди із дуже різних біографій – моєї особистої і багатьох- багатьох близьких мені людей. Фоном для цих спогадів я обрала ЧАС – такий, яким він для усіх нас виявився. У моїй розповіді немає жодного вигаданого прізвища, жодної вигаданої події. Намагаючись пом’янути у своїй розповіді якомога більше люд- ських доль, іноді я просто згадувала ім’я: нехай
  7. 7. 7 хоча б такий слід залишиться від людини. Нікого при цьому не намагалась прикрасити: усі вони були звичайними людьми. Зустрічались серед них бідні й багаті, добрі та злі, розумні і не дуже. Вони були людьми і, як всі люди на світі, мали право на життя. Вони загинули такими, якими я їх запам’я- тала, коли залишила своє місто через п’ять днів після початку війни. Вони не встигли стати стар- шими, у них залишався лише час на смерть, тому розповідь про їхнє життя переплітається тут із розповіддю про їхню смерть, інколи порушуючи хронологічну послідовність викладення. Я повернулась до міста у лютому 45-го. Поба- чила контури котлованів, де були поховані 17 500 євреїв, розстріляні німцями 6–7 листопада 41-го року. Зустріла людей, які розповіли мені про те, як прожили євреї ті місяці, що залишались їм до смерті, і про те, як вони загинули. Усі повоєнні роки міська влада не дозволяла встановити пам’ятник на місці цієї страшної брат- ської могили. Котловани поросли диким чагарни- ком і бур’яном. Радянські комуністи приховали сліди злочинів німецьких фашистів. У другій половині 80-х нова міська влада часів перебудови разом з ініціативною групою євреїв організувала благоустрій місця поховання, наказа- ла прокласти туди дорогу. Встановили пам’ятник. А на початку 90-х у Західній Україні спору- дили інший пам’ятник – махровому українському націоналісту Степану Бандері, який співпрацював
  8. 8. 8 з німцями. Його сподвижники брали участь у ви- нищенні євреїв. Нова хвиля фашизму котиться планетою і нові небезпеки насуваються на увесь світ, на єврей- ський народ. Спогади про Голокост – це не лише данина пам’яті загиблим, це також пересторога усім людям про небезпеку фашизму, це камінь спотикання на його шляху.
  9. 9. 9 *** У нашому невеликому провінційному місті на сході довоєнної Польщі мешкало близько сорока тисяч людей. Через нього зі сходу на захід тягну- лася головна вулиця імені 3-го Травня, уздовж якої вузько і довго постало місто. На одному кінці вулиці стояла в’язниця – сіра, похмура будівля за високим парканом, на іншому – солдатські казар- ми. Ще було одне варте уваги місце – старий, об- горілий замок, який був описаний Короленком у «Дітях підземелля». У замку вже ніхто не жив. Місто перетинала річка Устя. У часи мого ди- тинства через неї був прокладений дерев’яний міст. Пам’ятаю, як одного разу вона вийшла з берегів і затопила прилеглі вулиці. Під мостом із ревом проносились жовті, каламутні маси води. Було страшно дивитись униз. Пізніше береги укрі- пили земляними укосами, а замість дерев’яного побудували залізний міст. Річка вгамувалася і поступово почала висихати. Перед війною її вже можна було перейти убрід. Паралельно річці тягнулася колія залізниці. На вулиці 3 Травня стояв шлагбаум. Потяги ходили рідко, і залізниця не була перешкодою головним чином пішохідному руху в місті. Машин – одна-дві та й усе, візники проїжджали рідко. У базарні дні рух посилювався завдяки селянським підводам. Залізниця ділила місто на дві частини. На схід від неї на вулиці 3 Травня стояв католицький костел, збудований у готичному стилі, дещо вбік
  10. 10. 10 від нього – гарна православна церква. Це був центр міста. Уся вулиця в цьому районі була забу- дована одно- і двоповерховими будинками, у яких розміщувались магазини. На захід від залізниці починалось передмістя «Воля». На Волі, як ми звикли його називати, великих магазинів не було, там розташовувались маленькі крамниці, власники яких ледь зводили кінці з кінцями через те, що покупці головним чином брали товари в борг, а віддавати не завжди було з чого. Щоправда, жили на Волі й Пісюки, власники пивоварного заводу, і ще декілька відомих у місті багатіїв, але погоди вони там не робили. Пивовар- ний завод і декілька млинів – ось і вся міська про- мисловість. Ми орендували квартиру на тихій зеленій вулиці Коперника, на краю Волі, у чешки Перма- нової. Сама власниця займала другий поверх двоповерхового будинку, а на першому жила ро- дина поляків, яких я не запам’ятала. Їхні діти ніколи не з’являлись на задньому дворі, де стояв ще один двоповерховий дерев’яний будинок, у якому тулилося багато людей. Ми з батьками, дідом та бабусею займали дві кімнати і кухню на першому поверсі, поруч з нами в кімнаті з сінями жили поляки Мусолови. В іншій частині будинку жило декілька українських сімей. Мусолов був лимарем, працював він в сінях, у них завжди пахло сирою шкірою. Декілька наших
  11. 11. 11 сусідок торгували овочами на базарі, який знахо- дився на сусідній вулиці. У цьому будинку я прожила перші сім років свого життя – єдина єврейська дитина у дворі, куди виходили пограти діти з усіх квартир, – ось звідки я знаю польську і українську мови. Я добре пам’ятаю умеблювання нашої квар- тири. У нас була довга та вузька кімната. Два ліжка вміщувались у ній лише повздовж, одне за одним. Шафа, стіл, чотири стільці. Зовнішня стіна кімнати, вічно просочена вогкістю, зимою вкривалась памо- роззю, і тоді стіл присовували впритул до ліжок. Загалом усі спогади раннього дитинства за- литі яскравим сонячним світлом, як ніби увесь час було літо. Зима запам’яталась лише бісерин- ками інію на стіні біля вікна. Кухня у нас була спільна з дідусем. У ній стояли два столи. Мій дідусь був дуже побожний і не дозволяв бабусі користуватись спільним сто- лом з моєю мамою, оскільки він підозрював, що ми їмо трефне. У нас жив великий рудий кіт на прізвисько Кіт. Він мав абсолютно самостійний спосіб життя, приходив, коли хотів, іноді зникав на декілька днів. Ніхто його ніколи не гладив, та й він, мабуть, цього і не потребував. Це був кіт-мисливець, завзя- тий і щасний мишолов. У квартирі була сила-силенна мишей. Людей вони не боялись, серед білого дня бігали по кім- наті, а вночі розпочинали галасливу мишачу ме-
  12. 12. 12 тушню: хором пищали, щось гризли. Але коли Кіт в домі – було тихо, його одного вони й боялися. Час від часу мама розпочинала полювання на мишей. Брала декілька банок, перегортала їх дого- ри дном і, поклавши приманку, підпирала палич- ками. За ніч туди потрапляло до десятка мишей. Батько кидав їх у відро, закривав кришкою. А ранком виносив на вулицю, де знаходився базар, і там випускав. Топити їх ні за що не погоджувався. Мама жартувала, що миші з базару строєм повер- тались услід за батьком додому. Кота нашого я боялась і дуже не любила за бридку звичку приносити на кухню вбиту ним мишу. На все життя у мене збереглась нелюбов до всього котячого роду. *** Своїх батьків молодими я не пам’ятаю. Мама народила мене в 32 роки, я була її третьою дити- ною, двоє інших померли до мого народження. Батько був молодший за маму на чотири ро- ки. Високий, помітно сутулий, з добрими карими очима. Не знаю, за якою модою він завжди брив голову наголо і носив маленькі вуса. У нього були понівечені пальці правої руки. Під час Першої світової війни батько більше двох років провів на фронті в окопах. Про війну він згадував з небажанням і рідко про неї розпо- відав. Пальці він понівечив собі самострілом.
  13. 13. 13 Йшов 1916 рік. Взвод, у якому служив батько, зайняв оборону в окопах біля католицького кла- довища. Одного разу батьку наснився дивний сон, ніби одна з могил розкрилась і з неї вийшла молода вродлива дівчина, одягнута в чорне, з великим хрестом у руках. Вона пройшла окопом, вдивляючись в обличчя солдат, схилилась над моїм батьком і поманила його пальцем. Він під- нявся і пішов за нею. Не доходячи до кладовища, він зупинився і сказав їй, що він єврей, а у неї в руках хрест. Вона наказала йому повернутись. На ранок взвод був піднятий в атаку, живими залишились одиниці. Ось тут батько й вирішив більше не випробовувати долю і прострілив собі руку. Не знаю, чи усвідомлював він тоді усю зло- чинність цієї світової бійні, але, безсумнівно, ро- зумів, що гинути за царя-погромника нема чого. Самостріл був таким очевидним, що батька негайно заарештували. Урятував його випадок. Прокурор був знайомий з його старшим братом Герцлем і припинив справу проти нього. Батько не був боягузом. Коли до нашого міс- та підійшов бронепоїзд Петлюри, батько вступив у загін самооборони і бився з бандитами. З фронту батько повернувся інвалідом. У нього не розтискалися пальці правої руки. Вилі- кував його фельдшер. У Рівному було три фельд- шери і декілька лікарів. Бідні люди лікувались у фельдшерів, візит до них коштував дешево. У них
  14. 14. 14 була велика практика і чималі знання. Найбільш шанованим фельдшером був Мосейчук. Про нього розповідали, що траплялось, що він не тільки від- мовлявся від гонорару, але й давав гроші хворому на покупку ліків. Фельдшер порадив батькові постійно носити в руці тугий гумовий м’ячик, який змушував роз- гинатися скрючені пальці. Цілий рік батько ліку- вав руку у цей спосіб. Поступово він її розробив, і хоча пальці залишились знівеченими, він усе ро- бив правою рукою. Інвалідності, проте, батько не уникнув. Його контузило на фронті. Грошей на те, щоб лікува- тись у лікарів, не було. Польський уряд не вважав себе зобов’язаним лікувати солдатів царської армії. Батько почав глухнути і до тридцяти років остаточно втратив слух. Глухість позбавила його можливості знайти постійну роботу і прирекла нашу родину на бідність. А втім, навколо нас жило багато бідних родин, у яких батьки не були інвалідами. *** На вулиці, де був базар, стояла велика водо- качка. Водогону в 20-х роках у місті не було, і всі мешканці носили воду відрами з водокачок. Більш заможні користувались послугами водовозів, їх у місті було багато. На нашій вулиці продавав воду Берл, однорукий єврей середнього віку. У нього була стара, виснажена коняка, запряжена у віз, на
  15. 15. 15 якому стояла велика бочка з водою. Коли бочка була повною, Берл не ризикував сідати на передок, боявся, що коняка не потягне. У нашому дворі Берл з’являвся рідко – клієн- тів було мало. До моєї мами він ставився з по- вагою, сам заносив їй у подарунок відро води. Мама запрошувала його посидіти, перепочити, і Берл залюбки приймав запрошення. Він скромно присідав на краєчок стільця і брався розповідати про своє життя-буття. Людиною він був неписем- ною, недорікуватою, і коли йому не вистачало слів, щоб висловити свою думку, він говорив «ет», що залежно від інтонації виражало різні почуття: відчай, зневагу, а іноді й надію, що усе якимось чином минеться. Жив він з матір’ю та сестрою Індою, яка засиділась у дівках. Ми її знали. Це була вродлива дівчина близько 24-х років з густим, чорним, блис- кучим волоссям і великими мигдалеподібними очима. Інда добре вишивала гладдю, але прогоду- вати матір і себе своїм рукоділлям вона не могла, Берл був головним годувальником у родині. Він довго не одружувався, хотів спочатку видати заміж Інду, проте в Польщі нареченим потрібен був посаг, а де Берл міг дістати хоча б декілька сотень злотих на придане для сестри? Через деякий час Берл, так і не дочекавшись заміжжя сестри, одружився. До своєї дружини він ставився з величезною ніжністю і називав її чомусь «воно». І було в цьому «воно» стільки
  16. 16. 16 непідробного обожнювання, красномовнішого деяких любовних заклинань. Спочатку в родині панував мир і спокій, але потім дружина Берла захотіла купити шафу, і навколо цієї шафи розгорілися пристрасті. Мати і сестра були проти такої непомірної витрати, але молода господиня наполягла на своєму, і шафа була куплена. Перемога її виявилася пірровою, свекруха так і не пробачила їй норовливості, і спо- кій назавжди залишив родину. Сварки і скандали виникали з будь-якого приводу і без нього, і жит- тя бідного Берла перетворилось на пекло. Він гірко жалівся моїй мамі на свою долю, але виходу не було, сім’я не могла розділитися, вони усі жили лише на його мізерні заробітки. Ми потім з’їхали з цієї квартири і втратили Берла з поля зору. Загинув він з родиною, мабуть, у листопаді 1941 року разом з усіма євреями міста. Кому дісталась конячка і шафа? Хто знає… *** У мене було двоє дідів і жодної рідної бабусі. Батька мого батька звали Алтер. Алтер – це не ім’я, а прикметник, він означає «старий». Справж- нє ім’я діда – Ефроїм-Хаїм. У минулі часи смерт- ність серед дітей була дуже великою, і єврейські матері називали своїх синів «Алтер», сподіваю- чись обманути смерть. Дідусь Алтер – високий, блакитноокий ста- рий з великою білою бородою – мав трьох синів і
  17. 17. 17 двох дочок. Усіх дітей йому народила його друга дружина Хая. Вона померла молодою. Дітей виховала третя дружина діда, теж Хая, молодша за нього на двадцять років. Дідусь дуже любив свою другу жінку, часто згадував її, казав, що вона була праведницею і що вона чекає на нього в раю. Дід ночами довго і надсадно бухикав, ранком ішов на цілий день в синагогу. Його улюбленою стравою була «юшка» – суп з картоплі та цибулі. Дід був бідний, жив на утриманні своїх дітей. Мій батько і його найстарший брат самі були бідними і допомагати дідусеві не могли. Головним чином його утримував середній син Герцль, а також йому надсилали гроші дочки з Америки, які працювали там швачками на фабриці. У родині вважали, що дідусь Алтер більше усіх своїх онуків любив мене, наймолодшу. Онуків у нього було десять. Я не пам’ятаю, щоб дідусь мене пестив чи якось панькався зі мною. Але коли я в першому класі уперлася і не захотіла йти до шко- ли, дідусь придумав, як мене до школи привчити. Він відводив мене туди сам і під час уроку стояв біля вікна так, щоб я бачила його голову. Поки я бачила дідуся, я сиділа тихо. Але як тільки дідусева голова зникала, я починала плакати. Як це терпіла вчителька, не знаю, але через тиждень я до школи звикла, і дідусь звільнився від стояння під вікном. Помер дідусь у 84 роки від операції грижі. Помирав він на диво спокійно. Усвідомлюючи, що відходить, він сказав бабусі, що іде в рай до своєї
  18. 18. 18 дружини Хаї. Бабуся заплакала, і він її втішив, сказав, що і для неї знайдеться місце поруч з ним. Можливо, людям, настільки фанатично релігій- ним, смерть не така страшна… Дідусь помер в лікарні. Коли ми прийшли туди вранці, я запам’ятала, що над дахом кружляла з різким карканням зграя ґав. Батько вийшов з лікарні і сказав, що дідусь помер. З того часу кар- кання ґав у мене завжди викликає тривогу як передвістя нещастя. *** Батько моєї мами, Хаїм-Бер Гурвітц, був ціл- ковитою протилежністю дідуся Алтера – імпуль- сивний, дотепний і владний. Моя мати була його старшою дочкою від першої дружини. Дружина ця була красунею, але дід її не любив, називав «ряба корова». Померла вона від пологів, наро- дивши двох дівчат-близнят. Обох дівчат взяла до себе моя прабабуся і сама їх виховала, звільнивши сина від усяких батьківських турбот. Сестра моєї мами, Тайбл, у віці шістнадцяти років закінчила життя самогубством через нероз- ділене кохання. Моя мати після смерті прабабусі переїхала до свого батька до Рівного, їй на той час вже виповнилось 18 років. Дідусь, окрім моєї мами, мав ще трьох синів і дочку від різних дружин. Коли я з’явилася на світ, у нього була п’ята дружина. Я була його першою онучкою, він грав зі мною, брав на декілька днів
  19. 19. 19 до себе додому. Його утримував син Хаскель, який жив у Нью-Йорку. За його наполяганням дід розлучився зі своєю п’ятою дружиною і переїхав з двома молодшими дітьми до Америки. Помер він задовго до війни. *** Найбільш радісні спогади мого дитинства по- в’язані з моєю подружкою Фелюнею Мусоловою. Фелюня жила з батьком і мамою-бабусею. Родина Мусолових була бездітною, і вони взяли на виховання сироту. Коли їй виповнилося 16 років, Мусолов розбестив її, і вона народила дівчинку – Фелюню. Мусолова вигнала свою вихованку, а дитину залишила в себе. Фелюня називала Мусолову мамою, але знала, що у неї є ще одна мама. Рідна мати Фелюні працювала кравчинею, але голов- ним чином жила на утриманні польських офіце- рів, які часто змінювались. Мусолова її засуджу- вала за розпусний спосіб життя. Вона іноді відвідувала дочку, приносила цу- керки, дещо з одягу і обов’язково – горілку для Мусолова. Візити ці завжди супроводжувалися скандалами. Фелюню випроваджували у двір, Мусолов відсиджувався в сінях, а Мусолова вчила свою колишню вихованку уму-розуму. Закінчу- вався візит сльозами та застіллям. Фелюня була старша за мене років на шість. Вона усюди тягала мене за собою. Для мене вона
  20. 20. 20 була кумиром. У школі вона вчилась не просто добре, а якось із захватом. Вчителі казали Мусо- ловій, що Фелюню обов’язково потрібно віддати вчитись в гімназію. Я розлучилась з Фелюнею, коли мені було років вісім. Зустріла її через 7–8 років випадково в місті. Вона була заміжня, мати двох дітей. Незабаром після закінчення 7-го класу Мусолова видала її заміж. Чи то боялася, що Фелюня піде по стопах матері, чи то смерть свою відчувала і хо- тіла доньку влаштувати при житті. У довоєнній Польщі, у тому середовищі, де жила Фелюня, одруження було єдиним можливим для неї виходом. *** Поруч з будинком Перманової на вулиці Коперника стояв низький, витягнутий у довжину дім, у якому мешкала родина Гельманів: дев’ять сестер і один брат, наймолодший. Усі сестри були кравчинями. Найстарша, Мася, – закрійниця. Своєрідне сімейне ательє. У довоєнній Польщі ремісникам жилося погано, і сестри ледь зводили кінці з кінцями. У них на утриманні були брат і старі батьки. Брат навчався в гімназії. Квартира Гельманів складалася із трьох кім- нат і кухні. Дві великі кімнати слугували майстер- нею, а вночі перетворювались на спальні для
  21. 21. 21 сестер. Лише у Масі було ліжко, інші спали на розкладачках. Мася дружила з моєю мамою. Окрім Масі, пам’ятаю двох середніх сестер – Цейтл і Малку, вони працювали на ножних швацьких машинах. У Цейтл були опухлі ноги, вважалось, що це від роботи на ножній машині. Наймолодші сестри Хая і Фаня вишивали. Деякий час Фаня була бонною при дітях одного зі співвласників пивоварного заводу Штрика. У її обов’язки входило гуляти з дітьми і прибирати квартиру. У вільний час вона вишивала для них. Усі сестри Гельман, окрім Хаї і Фані, були старими дівами, які вже зневірилися вийти заміж. Мама розповідала, що Масю одного разу сватав дуже порядний чоловік, але вона йому відмовила, бо розуміла, що без неї родина пропаде. Сестри за роботою часто співали, але загалом у домі в них було невесело, гнітила бідність, не- впевненість у завтрашньому дні, шарпали нерви замовниці. Я прожила довге життя, але такої дружної родини, такого доброго ставлення один до одного і до друзів ніколи не зустрічала. Я їх усіх дуже любила, вважала рідними, і тільки коли підросла, довідалась, що вони були лише друзями моїх батьків.
  22. 22. 22 *** У нашому місті неподалік від в’язниці був великий парк. Його називали парком Любомир- ських, на честь князів Любомирських, які нібито подарували його місту. Назва міста – Рівне – також пов’язана з цими князями. За переказом, князь Любомирський так назвав місто через те, що з його придбанням у нього стало рівно сто містечок. Парк знаходився на протилежній від Волі стороні міста, і ми там рідко бували. Одного разу стало відомо, що в парку буде проводитись конкурс на найкрасивішу дитину. Хто приніс цю новину – не знаю, у нашому дворі газет не читали. Швидше за все розповіла про це одна із замовниць Гельманів. Звістка сколихнула двір. Усі наполягали, щоб мама повела мене на конкурс. Головна складність полягала в тому, що у мене не було відповідної сукні, а мама хотіла, як кажуть, відстояти свою честь. Вихід знайшла Мася, вона якраз шила одній дамі сукню із світло-зеленого креп-жоржету. З відрізу Мася викроїла для мене шматочок і по- шила сукню, яка зав’язувалась на плечах, тому що на рукави вже не вистачило. Сам конкурс пам’ятаю невиразно. Діти де- кілька разів проходили сценою, на якій за довгим столом сиділо журі. День був яскравий, сонячний, а на сцені панувала напівтемрява. Потім мене і ще одну дівчинку, полячку, поставили перед цилінд- ром, у якому були два папірці, один з них порожній, і наказали тягнути жереб. Він випав на мою користь.
  23. 23. 23 Мені дали велику ляльку, у неї було справжнє волосся і вії, вона закривала очі в горизонталь- ному положенні. У 20-х роках така лялька кош- тувала дуже дорого. Мама забрала у мене ляльку, і ми пішки пішли через усе місто додому. Мама несла ляльку у відкритій коробці, нас супровод- жувало декілька людей з нашого двору, це був спільний тріумф. Коли ми прийшли додому, мама замкнула ляльку в шафі. На її думку, лялька являла таку цінність, що вона не могла мені дозволити гратися з нею. Вона виймала її лише, коли приходили гості. До дев’яти років я стала не такою вродливою, і лялька слугувала мамі доказом моєї колишньої краси. Коли почалась війна і я пішла в евакуацію, лялька так і залишилась у шафі і дісталась, мабуть, німцям, які грабували єврейські будинки після розстрілу євреїв. *** Батько мій, поки ще не став глухим, працю- вав механіком на млині. Він взагалі був дуже здібною людиною. Окрім декількох років у хедері, ніякої іншої школи він не відвідував. Самотужки навчився читати польською та російською, сам навчився обслуговувати машини млина і вважав- ся хорошим спеціалістом. Навіть після того, як він остаточно втратив слух, коли був великий завіз на млинах, його запрошували змінним механіком. Одного разу млин, де працював батько, згорів. Хазяїн попросив батька позичити йому
  24. 24. 24 грошей. У батька було накопичено 400 злотих, і він позичив їх хазяїну. Хазяїн отримав страховку, але борг батькові не повернув. Батько залишився без роботи і без грошей. Ми почали голодувати. Мене годували усім двором, я обідала у Мусоло- вих та інших сусідів, мамі сусідки приносили хто хліб, хто овочі. Пам’ятаю день, коли батько прийшов з міста, зупинився біля дверей і раптом почав сповзати стінкою донизу. Він знепритомнів від голоду. Батько дуже хвилювався через віроломність хазяїна, який до того ж був нашим родичем. Сам він був виключно чесною людиною, і оскільки про це було відомо в місті, то попри нашу бідність йому ніколи не відмовляли в оренді квартири чи в кредиті в продуктовій крамниці. Ми все життя були бідними. У місті жило чи- мало заможних людей, магазини ломилися від то- варів, що ще більше підкреслювало нашу бідність, проте в нашій оселі ніколи не говорили із заздріс- тю про знайомих, яким жилося краще. Ми бідніші, ну і що ж, але ми не гірші за інших. Я дуже вдячна моїм батькам за те, що вони виховали мене так, що я не тільки ніколи нікому не заздрила, але й не відчувала себе приниженою через те, що була найбіднішою в класі і не мала тих благ, які мали мої товариші. Того літа, коли батько залишився без роботи, йому допоміг його товариш, поляк Слонімський, з яким він разом був у загоні самооборони, коли
  25. 25. 25 місту загрожував Петлюра. У нього був дім і кру- порушка. Він узяв батька на роботу і врятував нас від голоду. *** До школи я пішла в шість років. У нашому місті було п’ять гімназій: дві єврейські, російська, українська і державна польська, також дві єврей- ські і декілька польських семирічок і єврейське ремісниче училище «ОРТ». Мене віддали до єврейської школи, очевидно, з подальшим прицілом на гімназію. Надії на вступ до польської гімназії не було ніякої. Атестат однієї з єврейських гімназій, «Тарбут», не давав права на вступ до вищого учбового закладу. Перший рік мого навчання в школі я взагалі не запам’ятала, окрім інциденту з дідовим стоянням за вікном. З першого класу нас вчили івриту, на цій мові викладались усі предмети. Нас також вчили польської мови. З третього класу у нас були уроки Закону Божого. Із вчителів цієї школи я запам’ятала двох вчительок польської мови Вайнберг і Берен- штейн і вчителя Головешка із Закону Божого, м’яку, хворобливу людину. Математику викладав моло- дий вчитель Боксер. Усі вчителі цієї школи були розстріляні німцями. *** У початковій школі я вирізнялась серед ін- ших учнів знанням польської мови. Уміння роз-
  26. 26. 26 мовляти польською стало причиною події, яка мені запам’яталась. Наша школа розміщувалась у двоповерховій будівлі, частину якої займала квартира директора торгової школи Йозезберга. У нього була донька Зося, моя однолітка. Вона не знала єврейської мови, вдома говорили лише польською, і тому вона не могла грати з іншими дітьми. Коли я почала відвідувати школу і познайо- милася із Зосею, вона почала запрошувати мене грати з нею. У неї були чудові іграшки і серед них – лялька, яку я полюбила. Одного разу ми грали у дворі. Зосю покликали обідати, вона залишила ляльку і побігла. Я теж зголодніла, попросила дочку двірника приглянути за лялькою і пішла додому. Коли я повернулась, мати Зосі накинулась на мене з криком, що я поцупила ляльку. Я пішла до двірника. Лялька була у нього вдома, і його дружина віднесла її Йозезбергам, я її супроводжувала. Мати Зосі мовчки взяла ляльку і нічого мені не сказала. З того часу я більше з Зосею не грала, хоча вона не раз мене запрошувала. Дивно переплелися наші з Зосею долі. Ми вчились у різних гімназіях, при зустрічі віталися кивком, але не розмовляли. До Зосі усі ці роки залицявся її співучень. Закінчивши гімназію, Зося з батьками переїхала до Львова і вступила до кон- серваторії, вона була дуже здібною піаністкою. Хлопець, з яким вона дружила, теж вчився у
  27. 27. 27 Львові. Коли розпочалась війна, він запропонував Зосі разом з ним піти на схід. Її батьки не дозво- лили їй залишити місто. Батьків Зосі німці розстріляли після окупації Львова, а її врятував викладач консерваторії, піаніст. Майже всю війну вона прожила в його домі. Незадовго до звільнення міста цей викладач давав концерт. Зося вирішила піти на концерт. Вона була білявою, мало схожою на єврейку. Її впізнав якийсь бандерівець і видав гестапо. Зосю розстріляли разом із викладачем, у якого вона переховувалась. Після війни я вийшла заміж за хлопця, з яким вона колись дружила. 3 грудня, день її народжен- ня, довгі роки відзначався у нашій родині як день пам’яті Зосі. *** У четвертому класі я захворіла. Через сильні напади болю в животі довелося звернутися до лікаря. У місті жили батько і син Сегали: усіма шано- ваний старий терапевт Сегал з кривою шиєю і його син, молодий хірург. Цей молодий Сегал був осудовиськом людськ- им. Невисокого зросту, коренастий і дуже сильний. Він пив і ходив до вантажників битися. Вантаж- ники-євреї часто по неділях влаштовували між собою бійки, у яких брали участь рівненські зади- раки, такі, як молодий Сегал.
  28. 28. 28 Старий Сегал, який вважався в місті незапе- речним авторитетом, визначив у мене запалення ниркової миски і поклав на шість місяців у ліжко, призначивши найсуворішу дієту: сир, морквяний сік, напівсира печінка – і все це без хліба та солі. Лікування це не дало ніяких результатів, якщо не брати до уваги, що від шестимісячного постіль- ного режиму і відсутності свіжого повітря я дуже послабшала. Під час чергового нападу болю фельдшер Мосейчук, якого довелося запросити через те, що у моїх батьків не вистачило грошей на гонорар доктору Сегалу, визначив у мене апендицит, і мене повезли до лікарні. Мосейчук буквально врятував мене, тому що зволікання з операцією навіть на декілька годин могло коштувати мені життя. Оперував мене молодий Сегал. Він, мабуть, був тоді напідпитку, тому що лікарі і зараз ди- вуються потворному рубцю, який залишився піс- ля операції. Сегали зі своїми родинами загинули разом з євреями Рівного. *** У 1929 році ми переїхали з вулиці Коперника на вулицю Понятовського. Відбулося це наступ- ним чином. Дядько моєї мами, Шимшон, мешкав у селі біля Тучина. Єврейською село називали Кріпе, а польською – Гориньгрудек.
  29. 29. 29 У дядька в селі був власний будинок і крам- ниця, які він успадкував від мого прадіда Йоселя, котрий прожив 94 роки. Дядько Шимшон вважався в нашій родині багатієм. У нього була дочка Лейка, дівчина років шістнадцяти, висока, рудоволоса, з чарівними зе- леними очима. Лейка виросла в селі, до міста ніколи не виїжджала. Моя мама називала її дикою кізонькою. Ось цю сільську дівчину дядько Шимшон вирішив видати заміж у місто і обов’язково за інтелігента. Для чого дядьку знадобився зять- інтелігент, мені до цього часу незрозуміло. Дядько привіз Лейку до Рівного. Гельмани пошили їй декілька суконь, і мама за дорученням дядька зв’язалася зі свахою. Власне процесу пошуків нареченого для Лейки я не пам’ятаю, але весілля її запам’ятала через один епізод. Наречений Лейки, Льова, чоловік років трид- цяти, повний, лисуватий, нижчий за неї зростом, стояв на кухні і притискав до себе Лейку, а в неї були якісь перелякані очі. Льова, втім, виявився дуже порядною людиною і хорошим чоловіком. Дядько Шимшон купив у місті двоповерхо- вий цегляний будинок і облаштував другий по- верх для наречених. На першому поверсі була чотирикімнатна квартира. У подяку за клопоти дядько запропонував мамі зайняти дві крихітні кімнатки на першому поверсі. Дві більші кімнати займала родина Мучник. Кухня у нас з ними була
  30. 30. 30 спільною. Від платні за квартиру дядько велико- душно відмовився. Для нас це було велике щастя. Вікна наших кімнат були урівень із землею. Будинок стояв на пагорку, і при його будівництві площадку не розрівняли, тому його права частина виявилась укопаною по вікна в землю. Але да- рованому коневі зубів не лічать. Ми прожили в цій квартирі два роки. *** Праворуч від дядькового стояв ще один дво- поверховий будинок. На першому поверсі у ньому знаходився притон. Нам було чути крики, які доносилися звідти, коли жінки сварилися між собою. Це був єврейський притон. Другий поверх займала родина вантажника. З ними мешкав брат його дружини. Усі знали, що він злодій і періодично сидить у в’язниці. Ми його не боялися, сусідів він не чіпав. Ця родина здава- лася дуже тихою. Я жодного разу не бачила чоло- віків напідпитку. У п’ятницю ввечері уся родина вечеряла зі свічками. По суботах чоловіки добро- пристойно йшли до синагоги. Будинки на вулиці Понятовського на Волі го- ловним чином будувались у глибині дворів. Без- посередньо біля тротуару по сусідству з ділянкою дядька Шимшона стояв невеликий дерев’яний будиночок, там жили три польські проститутки. Найбільше клопоту спричиняли вони, оскільки там по вечорах гуляли польські офіцери.
  31. 31. 31 Я запам’ятала одну з цих жінок – високу, вродливу білявку. Її прозивали «графинею» за гор- ду поставу. У неї було довге, густе волосся. Влітку вона виходила на вулицю сушити його після мит- тя. У неї закохався молодий польський офіцер і запропонував їй вийти за нього заміж. Вона усім розповідала про своє щастя. Потім приїхала його мати, влаштувала скандал і розладила шлюб. Пам’ятаю, як «графиня» сиділа на сходинках свого будинку і гірко плакала. Усі її дуже жаліли і засуджували матір офіцера, хоча навряд чи хтось із них був би радий взяти невістку з притону. Жінка потім почала пиячити. Через декілька років я зустріла її на вулиці Колієвій, страшенно розмальовану, із осклянілим поглядом, і ледь впізнала її. Вулиця Колієва мала у нашому місті дурну репутацію. Вечорами там прогулювались прости- тутки, які остаточно занепали. Казали, що жінка там коштує 15 грошів. Це були людські істоти, строкато і неподобно вдягнені, голодні та хворі, яких вигнали з притонів через непотрібність. У довоєнній Польщі проститутка викликала швидше співчуття, ніж осуд. Не було роботи, злидні гнали цих жінок на панель. У нашому місті мешкала знаменита єврейська родина Дворец. Усі сестри були проститутками, а брат їх опікав. У 1940 році одна з сестер працювала в нашій школі буфетницею. Це була дуже добра жінка, яка лю- била дітей і порядно з ними поводилась.
  32. 32. 32 Мешкаючи поряд з притонами, ми, діти, не могли не знати, чим займаються ці жінки. Батьки не намагались відгородити нас від цього боку життя. Про це просто не розмовляли і вважали непристойним підглядати за ними. *** Неподалік від будинку дядька Шимшона мешкала подруга моєї мами, Голда Гуз. У неї були дві дочки: моя однолітка Бузя і маленька Поля. Голді належала половина будинку. Разом з нею мешкали дві її сестри, Ривка і Таня. Чоловік Голди давав приватні уроки івриту. Їхній будинок стояв на пагорку, який спу- скався трьома невеликими терасами до тротуару. Піднімались до будинку дерев’яними сходами, які були увиті диким виноградом. Кожної весни Голда саджала на терасах своєї ділянки квіти, уся родина брала у цьому участь. Сестри Голди були старими дівами, і Голда дуже хвилювалась з цього приводу. Коли їй на- решті вдалося видати Ривку заміж, вона віддала їй найбільшу кімнату в будинку. Кімнат було усього три. Чоловік Ривки, Бірл, вважав себе журналіс- том. Мій батько казав, що він просто нероба. Бірл запам’ятався мені високим чоловіком із здоровен- ним носом. Носив він краватку-метелик і череви- ки з гамашами. Кожного дня після обіду він ішов до кафе «Раже». Чи писав він що-небудь і чи
  33. 33. 33 публікувався – я не знаю. Моя мама казала, що родину Ривки утримували Голда і наймолодша з сестер, Таня. Таня була невисокою миловидною дівчиною. Вона закінчила гімназію і працювала секретар- кою-машиністкою. Влітку вона жила в заскленій веранді, а взимку спала в спільній кімнаті. У неї було багато книжок, і ми з Бузею крадькома їх читали. Таню ми обожнювали, вона була розумною та інтелігентною, дуже м’якою і тихою. У родині її називали «Тойбеле» – голубка. Років за п’ять до війни вона вийшла заміж. Її чоловік, веселун і жартівник, виглядав повною її протилежністю. У них підростали двоє дочок. Це була дуже щаслива родина. У листопаді 1941-го Таню з дітьми розстріл- яли, чоловік її загинув через декілька місяців. Мої батьки також загинули в листопаді 1941-го. В останній вечір вони прийшли до Голди попрощатися. Я залишила місто через декілька днів від початку війни. Якийсь хлопець сказав їм, що бачив мене вбитою біля Острога. Чотири міся- ці вони оплакували загибель своєї єдиної дитини. Бузя розповіла мені після війни, що коли вони прийшли того вечора до Голди, обидва були сиви- ми, як голуби. Батькові було 47 років, мамі – 51. Було оголошено, що євреїв відправлять на якісь роботи, ніхто не припускав, що німці готують розстріл євреїв.
  34. 34. 34 Бузя та її батьки врятувалися від першого розстрілу. Коли влітку 1942 року стало зрозуміло, що німці збираються ліквідувати гетто, Голда з родиною втекли до Здолбунова. Там вона за допо- могою перекису водню перефарбувала Бузю в бі- лявку, знайшла спеціаліста, який виправив у пас- порті дочки прізвище Гуз на Гузовську і підробив усю іншу інформацію, посадила Бузю в потяг і від- правила до Києва. Бузя врятувалася в місті Суми, решта родини загинула в Здолбунові. *** У будинку дядька Шимшона ми прожили близько двох років. Зліва від цього будинку стояв двоповерховий особняк, який належав доволі заможній родині Ткачів. Власницю цього будинку на нашій вулиці недолюблювали через сварливий, непоступливий характер. По сусідству з будинком Ткачів був ма- ленький одноповерховий будиночок родини Гак. Гаки були літніми людьми. У них була єдина доч- ка, дуже вродлива дівчина Еся. Вона страждала від хвороби серця. Їхній будинок стояв на пагор- ку, і до нього вели доволі високі сходи. Есі було важко долати ці сходи, тому вона рідко виходила з дому. Влітку вона зазвичай сиділа у шезлонгу в садочку біля будинку. Коли до неї почав заходити немолодий чоловік, усі сусіди раділи, що вона, можливо, незабаром вийде заміж. Потім цей чо- ловік перестав у них бувати, і її мати розповіла,
  35. 35. 35 що хтось із сусідів нашептав йому про хворобу Есі. Уся вулиця грішила з цього приводу на мадам Ткач. Дядько Шимшон, купуючи будинок, не знав, що попередній його власник судився з мадам Ткач через спільний для обох домоволодінь проїзд завширшки метри два. Обидві ділянки, дядькова і родини Ткач, по- заростали бур’янами, ніхто їх не обробляв. Між ними проходила мощена бруківкою доріжка, якою до обох будинків восени проїздили вози, на- вантажені дровами на зиму, більше ця дорога нікому не була потрібна. Мадам Ткач вирішила цю доріжку розділити і розгородити парканом. Віддати сусідці ділянку завширшки метр, що було куди дешевше і менш клопітно, ніж судитися з нею, – такої думки дядько навіть не припускав- ся, і він занурився в судовий процес з незвичай- ним азартом. Одного разу взимку увесь склад суду приїхав до нас у двір, щоб оглянути спірну ділянку. Так багато шикарно одягнених панів, у дорогих, під- битих хутром пальтах з бобровими комірами, на нашій вулиці бачили не часто. Усі сусіди збіглися подивитись на небувале видовище. Мадам Ткач вийшла зі свого будинку у кара- кулевій шубі. У якийсь момент в азарті суперечки вона раптом повернулась до дядька Шимшона спиною, задерла шубу, нахилилась і показала свій зад, що був убраний у білосніжні панталони.
  36. 36. 36 Увесь склад суду остовпів, потім вибухнув рего- том. Пани поспішили поїхати. Незважаючи на те, що дядько найняв найкра- щого адвоката, Льоню Когана, він процес програв. Аргументи мадам Ткач виявились більш перекон- ливими. Чи то через програний процес і дарма витра- чені гроші, чи просто від скупощів дядько вирі- шив, що він вже достатньо зробив ласки моїй мамі і запропонував нам пошукати іншу кварти- ру. Ураза для нас була дуже чутлива. Був початок тридцятих років. У світі панувала криза. *** Мій батько недовго пропрацював на крупо- рушці у Слонімського, йому запропонували всту- пити в товариство. Воно складалось із чотирьох людей, батько був четвертим. Я їх усіх пам’ятаю: Беньомін, Герцль і Янкель. Беньомін і Герцль були зовсім неписемні. Вони усі вносили якісь невеликі суми і купували декілька мішків зерна, мололи його на сільських млинах і продавали власникам маленьких пекарень, яких у Рівному було багато. Батько був дуже потрібен цьому товариству, оскільки він знав млинарів, у яких раніше пра- цював механіком, і міг домовитися про молоття за більш прийнятну ціну, окрім того, він був най- більш писемним і провадив усю нехитру бухгал- терію товариства.
  37. 37. 37 Ця «фірма» проіснувала аж до вересня 1939 року. При своїх маленьких оборотах вона збанкру- тувати не могла. Якщо залишався мішок непро- даного борошна, його ділили між собою. Прибуток був мінімальним: щоб конкурувати з власниками великих млинів, борошно доводилось продавати дешевше. Максимально, у вдалі місяці, батько заробляв до 80 злотих. Половина цієї суми витра- чалась на оплату квартири. Коли я почала навча- тись у гімназії, батько додавав щомісячно 5–7 злотих до тих грошей, які я заробляла приватними уроками, щоб платити за навчання. Решта витра- чалась на життя. Магазини ломилися від товарів, але мої батьки не могли собі дозволити ніяких обновок. Купівля для мене пари черевиків у рік ставала подією, яка надовго виводила сімейний бюджет із рівноваги. *** Світова криза, яка розпочалася в 1929 році, докотилася і до нашого містечка. Слово «криза» все більше повторювали у нас вдома. Усе важче було продати борошно, батько майже нічого не заробляв. У Герцля, його компаньйона, син захво- рів на туберкульоз, потрібно було посилене хар- чування, ліки, а грошей не було. Одного разу батько прийшов з міста страшенно схвильований: Герцль повісився. Після смерті Герцля над нашою домівкою на- вис чорний, гнітючий страх. Батько став погово-
  38. 38. 38 рювати про самогубство, йому здавалось, що усі наші біди пов’язані з його глухістю і що якщо він піде з життя, мама більш вдало вийде заміж і по- збудеться злиднів. Батько панічно боявся злид- нів. Він твердив, що наша родина знаходиться на краю загибелі. Ми дуже боялися, що наш батько може наслі- дувати приклад Герцля. Декілька місяців мама буквально ні на хвилину не залишала його одно- го, слідувала за ним всюди. Через деякий час роз- мови про самогубство припинились. Батько пере- конався, що Герцль виявив легкодухість, оскільки його смерть привела родину, яка залишилася без годувальника, у дуже тяжке становище. *** Після того, як дядько Шимшон відмовив нам щодо квартири, ми переїхали в невелику кімнату з маленькою кухонькою на розі вулиць Злотої і Легіонів, навпроти старого кладовища, на якому вже нікого не ховали. На його напівзруйнованих могилах збереглися старі, укриті мохом хрести. Вдень я не звертала уваги на кладовище, але вечо- рами воно зловісно чорніло на іншій стороні вулиці. У сусідньому будинку мешкала моя подружка Уля Шойхет. Я іноді приходила до неї гратися. Коли темнішало і нікого не було вдома, на Улю на- падав страх, вона запевняла, що бачить, як хрести на кладовищі рухаються. Мені теж здавалося, що хрести рухаються. Як страшно було потім йти повз
  39. 39. 39 кладовище додому! Я до цього часу пам’ятаю ці моторошні хвилини. Бідна подружка моя, Уля Шойхет. Не знала вона тоді, що боятися треба не цих хрестів над зотлілими в могилах мерцями, а хижо вигнутих хрестів-свастик на прапорах в Берліні, які при- несли смерть їй, її батькам, усім, хто жив тоді разом з нами, навколо нас. *** Будинок, у якому ми оселилися, був населе- ний мешканцями, як вулик – бджолами. З нашої кімнати двері вели до сусідньої квартири. Ми іноді їх відкривали і йшли в гості до сусідів прямо зі своєї кімнати. У цій сусідній кімнаті певний час мешкали молодята. Вона – вродлива, повна жінка, – часто співала та сміялась. У неї була дивовижна манера сміятися, її сміх був схожий на дзвін кришталевих дзвіночків, і стільки було в ньому радості і щастя... Вони загинули разом з усіма. Молодята прожили по сусідству з нами недовго. Після них оселилася родина. Жінка була вагітна і народила вдома. Увесь день вона без- перервно кричала. Цей крик вселяв жах. У ньому було щось тваринне і безутішне. Я благала маму допомогти їй чимось. Мама сказала, що так народ- жують усі жінки. Це була таємниця життя, до якої я вперше долучилась. Ця родина також загинула, як і усі.
  40. 40. 40 Навпроти будинку, в якому ми жили, стояв двоповерховий дім різника Біленка. На першому поверсі він тримав крамницю. Біленко мав багато дітей. Його старший син навчався разом зі мною. Він писав вірші, був гордістю батька. У своїй ро- дині він один був добре одягнений і мав окрему кімнату. Усі інші діти бігали по вулиці брудні, недоглянуті. Мені розповідали, що бачили Біленка в гетто ранньою весною 1942 року. Він зійшовся з дівчи- ною, з якою дружив до війни. Уся його родина загинула в листопаді 1941 року. Біленко сказав, що німці готують розстріл гет- то, але він не дозволить зарізати себе, як вівцю. Дівчину його заарештувало гестапо, невдовзі її розстріляли. Біленко загинув влітку 42-го року – чи то сам покінчив з собою, чи то був розстріляний під час ліквідації гетто. *** У той час, коли ми жили по сусідству з Біленком, я часто обмінювалась з ним книжками. Обоє ми любили читати і читали все підряд, без розбору. На початку тридцятих років і мої батьки захопилися читанням. На ідиш були перекладені багато шедеврів світової літератури: романи Толстого, Ромена Роллана, Гюго… Батьку з його слуховим апаратом, у якому раптом виникали шум і свист, було важко сприймати читання
  41. 41. 41 вголос зі сторони, тому, як правило, читав він. Я запам’ятала їх обох за столом при світлі гасової лампи. Батько читає, а мама сидить, підперши щоку рукою, і слухає. Батько був хорошим шахістом, і знайомі при- ходили до нього пограти. З шахами пов’язаний один мій дуже ранній дитячий спогад. Вечір, на столі горить гасова лампа, батько зі своїм другом Бушелем грає в шахи. Мені фігури видаються чо- мусь чорними пляшечками, нестримно тягне їх взяти. Нарешті я простягаю руку і розвалюю усі фі- гури на дошці. Батько ляскає мене по руці, і я реву. Це був єдиний випадок за все моє життя, коли батько вдарив мене. Він мене ніколи ні за що не сварив, доручивши моє виховання мамі. Вона теж мене жодного разу не вдарила, але коли бувала незадоволена мною, її сірі очі ставали холодними, і вона припиняла зі мною розмов- ляти. Мовчання мами було для мене набагато більш дієвим, ніж крик або рукоприкладство. *** У Рівному мешкало багато наших родичів. Мо- лодь зазвичай збиралася у нас вдома. Найближчою для мене була моя двоюрідна сестра Розочка. Вона працювала секретаркою-машиністкою. Її батько мешкав в Острозі. Розочка майже кожного вечора після роботи приходила до нас. Моя мама хвилювалася через те, що Розочка не виходить заміж. Гарненька, невеликого зросту,
  42. 42. 42 із кирпатим носиком і величезними зеленими очима, Розочка мріяла про шлюб по любові, але в довоєнній Польщі женихи шукали головним чи- ном наречених з приданим, а його не було, її батько був бідний, як церковна миша. Мама вирішила проявити ініціативу. У нашо- му домі з’явилася сваха, жінка високого зросту і невизначеного віку, у великих стоптаних чолові- чих черевиках і широчезній спідниці. Від неї не- стерпно несло часником. Ця сваха влаштувала Розочці побачення з женихом. Він прийшов до нас ввечері, маленький, лисуватий, з черевцем, що випирає, і невеликими швидкими очима. Оглянув кімнату, яка, мабуть, йому не дуже сподобалась, поважно всівся на сті- лець і став розповідати про себе, про свої справи, явно набиваючи собі ціну. При цьому він увесь час поглядав на мене, а на Розочку не звертав уваги. Мені було тоді 14 років. Розочка була старша за мене на десять років. Він був смішний, пихатий, і я бачила в очах Розочки веселі іскорки. Коли він пішов, ми довго сміялися. На другий день прийшла сваха і сказала, що жених згідний взяти мене дружиною. Він був такий карикатурний, що Розочка на- віть не образилась, а епізод цей був в родині при- водом для жартів. Сваха з нашого дому зникла. Коли Розочці виповнилося 26 років, батько вмовив її вийти заміж за сина власника крамниці з Острога. Чоловік цей був набагато старший за неї,
  43. 43. 43 неосвічений, а батьки його, разом з якими вона мала жити, не викликали симпатії. Розочка довго не давала згоди, але потім здалася. Шлюб виявився невдалим. Вона часто приїздила до нас з Острога, жалілася моїй мамі, плакала. На довершення всього вона народила глухонімого хлопчика. Коли німці зігнали євреїв Острога в гетто, Розочка повернулась додому, щоб взяти подушку для дитини. Її застрелили на вулиці. Про це сусіди- поляки потім розповіли моїй двоюрідній сестрі, яка встигла евакуюватись. Мій дядько і родина Рози були розстріляні під час ліквідації гетто. *** У розпал кризи, у 31-му або 32-му році, коли нам не стало чим платити за квартиру, мама поїхала в село до дядька Шимшона позичити гро- шей і взяла мене з собою. Дядько був крутий, скупий, копійку з рук не випускав. Мама звернулась до його дружини. Ми втрьох гуляли по селу, і мама вмовляла тітку по- зичити їй десять злотих. Розмова була важка, тітка вперто мовчала, а мама продовжувала гово- рити і упрошувати. Мені було боляче від того, що вона так принижувала себе. Я до цього часу не розумію, навіщо вона дозволила мені бути при- сутньою при цій розмові, можливо, вважала, що я ще маленька і нічого не зрозумію, але мені цей епізод запам’ятався на все життя.
  44. 44. 44 *** Із будинку навпроти кладовища ми знову переїхали на вулицю Понятовського, у будинок старих Розенбоймів. Будинок цей стояв біля тро- туару, і ця обставина зіграла в нашому житті певну роль. Наша квартира складалась із кімнати, кухні і невеликої тераси. При цьому кухня розміщувалась позаду кімнати, у яку заходили з тераси. У 1937 році, а, можливо, трохи пізніше, «Товариство прикрашення міста» прийняло рі- шення, яке було підтримане магістратом, знести усі тераси, котрі нібито псували вигляд вулиць. Рішення це було прийняте очевидно від бажання дошкулити євреям, які складали близько 80 % жителів, і то – найбіднішим, бо ті, хто багатший, жили в цегляних будинках, а тераси зазвичай пристроювалися до дерев’яних будинків. Робітники, які прийшли ламати терасу, виба- чились перед мамою, допомогли винести речі. Вони були неприховано збентежені майбутньою операцією, розуміли її непотрібність і жорсто- кість, все повторювали слово «владза», «владза» – «влада», даючи зрозуміти, що вони з цією владою не згідні, але проти неї безсилі. Незручна і холодна, наша квартира після зносу тераси стала ще гіршою, оскільки двері з кімнати вели прямо на вулицю. Винайняти іншу квартиру у нас не було можливості, і ми прожили там до літа 1939 року.
  45. 45. 45 *** Мої батьки мріяли про те, щоб я вчилася в гімназії. Майже всі мої шкільні подруги перейшли після п’ятого класу «Бейт а сейфер» у перший клас гімназії. Платня за навчання в «Тарбуті» становила 48 злотих на місяць. Навіть значно менша сума при наших доходах було для нас надсильною. Я була знайома з дочкою викладача гімназії Штіфа, і вона попросила свого батька поговорити з директором гімназії Райзом, щоб мене взяли без оплати за навчання. Ніколи не забуду своєї першої зустрічі з Райзом. Це був високого зросту чоловік з блакит- ними очима і повним, дещо капризним ротом. Си- віючі скроні надавали його обличчю значущості і, як буває у нестарих чоловіків, прикрашали його. У нього була горда постава, а рот кривився глуз- ливою і злегка буркотливою посмішкою. Штіф разом зі мною увійшов в кабінет. Роз- мова була нетривалою. Говорив Штіф, Райз мов- чав і кривив рота принижуючою співрозмовника посмішкою. Потім перевів погляд у вікно і, не дивлячись на нас, сказав: «Гімназія – це цуке- рочка, а хто не може цукерки їсти, той не повинен в гімназії навчатись». Після невдалого візиту до Райза моїх батьків почали вмовляти, щоб вони відправили мене до ремісного училища «ОРТ», де готували кравців. Мама відмовчувалась. Вона бачила, як жила родина Гельманів: чудові кравчині, які не вила-
  46. 46. 46 зили зі злиднів. Мама навіть думки не припуска- лась, що я наслідую їхню долю. Я пішла навчатись у шостий клас «Бейт а сейфер», і мама заявила, що ні до кого по допо- могу не звернеться і нічиїх порад не потребує. Розмови про «ОРТ» припинились. Далекий родич моєї мами працював бухгал- тером у «Тарбуті». Він звернувся з клопотанням про мене до опікунської ради, і місячну платню знизили до 15 злотих. Так я із затримкою на рік потрапила в гімназію. Оплачувала навчання головним чином я сама, зайнявшись репетиторством. Давала приватні уро- ки спочатку учням початкових класів, потім стар- шим. За кожного учня отримувала 3–4 злотих на місяць. Батьку доводилось додавати не більше 5–7 злотих. Приватні уроки я давала до весни 1939 року. Учнів за ці роки було у мене багато, деяких з них я запам’ятала особливо. Я допомагала готувати уроки другокласниці Брайман. Її брат навчався зі мною в одному класі гімназії. Браймани були нуворишами. Вони швид- ко збагатилися, побудували на Волі гарний дво- поверховий особняк, їм належав великий млин. Браймани займали весь другий поверх бу- динку. У моєї учениці була окрема кімната. Щоб потрапити до неї, потрібно було пройти через вітальню, де стояв рояль, на якому ніхто не грав. Мадам Брайман була малоосвіченою жінкою. Ба-
  47. 47. 47 гатство, яке на неї раптово звалилося, не допо- могло її розвитку. Льоня ледь міг впоратись із навчальною програмою, а дівчинка навіть з моєю допомогою важко долала премудрість другого класу. Рояль був куплений для престижу. Роялем претензії мадам Брайман на зараху- вання до клану еліти не закінчились. У будинку було два входи: парадний і чорний. Мені було на- казано ходити через кухню, щоб підкреслити, що я їм не рівня. Жінку цю я дуже не любила за її скупість. У гімназії було правило: учень, який своє- часно не заплатив за навчання, видалявся з уроків. Не пам’ятаю випадку, щоб мадам Брайман розпла- тилася зі мною вчасно, і якщо у батька не було грошей, я по декілька днів залишалася вдома. З дочкою Брайманів я займалась декілька ро- ків. Вона була найтупішою з усіх моїх учнів, а її мати – єдина у своєму роді з усіх моїх роботодавців. У Рівному були репетитори дорослі, з ім’ям, які блискуче закінчили гімназії, вони давали уроки в заможних родинах учням старших класів. Такій дрібноті серед репетиторів, як я, діста- валися найдешевші уроки. Не пам’ятаю, щоб хто-небудь з батьків моїх учнів, окрім мадам Брайман, мене принижував, але бігати по уроках було нелегко. Свої власні завдання я готувала пізно ввечері. Підручники в Польщі коштували дорого, і не всі учні мали мож- ливість їх придбати, доводилось позичати, що теж забирало багато часу.
  48. 48. 48 *** Наша гімназія знаходилась на вулиці 13-ї Дивізії. Це була триповерхова будівля, до якої прилягала гімнастичний зала. Гімназисти носили темно-синю форму. Вбран- ня учениць: темно-синя вовняна спідниця у збор- ки, кофта з напуском з того ж матеріалу і чорний фартух. На голові берет. Усі, незалежно від статі, зимою носили спортивні черевики фірми «Батя» – так звані бутси. Якби не було єдиної форми, при помітній різниці в матеріальному становищі бать- ків проблема одягу могла б бути джерелом усіля- ких неприємностей і причиною комплексів у дітей. У нашому класі було 35 учнів. Після війни нас залишилось семеро, усі інші загинули. Із старших випусків живими також залишились одиниці. Переважно вся школа загинула. *** Кращою ученицею у нашому класі була Еся Савицька, висока, дебела дівчина з блакитними очима, кирпатим носиком і дрібнокучерявим золо- тистим волоссям, схожа на полячку. У неї було четверо братів, вона – наймолодша. Два її брати жили в Радянському Союзі, обидва – кандидати наук. Один брат жив в Аргентині, у Рівному зали- шався молодший з братів, Соломон. Він грав у футбол в єврейській команді «Асмонеї». Одного разу під час матчу він випадково травмував поль- ського воротаря. Поляки погрожували його вбити.

×