Successfully reported this slideshow.
We use your LinkedIn profile and activity data to personalize ads and to show you more relevant ads. You can change your ad preferences anytime.
ПОСТАТЬ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
В ЖИТТІ ТА ТВОРЧОСТІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА
Беззуб Юрій Віленович,
викладач кафедри методики
суспільно-г...
«Та й не лише томами, розвідками чи організованими ним
виданнями вимірюється внесок Б. Грінченка у розвиток української
ку...
Т.Г. Шевченко в епістолярії відділу
рукописів. – К., 1966. – 492 с. Упорядкували:
А.Г. Адаменко, М.П. Візир (керівник),
І....
«Кобзар» Т.Г. Шевченка 1860 р.,
який «зробив» з Б.Д. Грінченка національно свідомого діяча
Т.Г. Шевченко. «Кобзар».
Титуль...
Із листа Б.Д. Грінченка до І.Л. Липи, 9 лютого 1892 р.
«Все виховання наскрізь московське, навіть вороже до всього
українс...
Із листа Б.Д. Грінченка до К.Ф. Паньківського,
17 серпня 1892 р.
«Я чотирнадцятого року, бувши
школярем з третьої гімназіа...
Із листа Б.Д. Грінченка до М.М. Грінченко,
28 серпня 1883 p., Олексіївка
«… хочеться «душу розповити».
Еге, це казав Шевче...
Із листа Б.Д. Грінченка до М.М. Грінченко, 29 жовтня 1883 p., Олексіївка
«Зараз я прочитав у газеті, як стрівають Тургенєв...
Із листа Б.Д. Грінченка до В.Л. Беренштама, 16 вересня 1891 р.
«Справа з творами Шевченковими не єсть приватна справа, але...
Із листа Б.Д. Грінченка до В.Л. Беренштама, 16 вересня 1891 р.
«Помічається ще одна річ: Шевченкові твори видаються з чима...
Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну
справу. – Київ: Ін-т української археографії, 1994. – 189 с...
Б. Грінченко про Шевченкові національні переконання (ідеали)
1. Б. Грінченко спростовує думки, що нібито М. Костомаров та ...
Б. Грінченко про Шевченкові національні переконання (ідеали)
2. «Шевченко справді відмінив свої погляди на старшину козаць...
Б. Грінченко про Шевченкові національні переконання (ідеали)
3. «Шевченко своєю національною самосвідомістю є геній, а сво...
Б. Грінченко про Шевченкові національні переконання (ідеали)
5. «Поет гостро виступає проти всякого деспотства взагалі (ди...
Б. Грінченко про Шевченкові національні переконання (ідеали)
7. «А що таке національна самостійність? Шевченко розумів її ...
Висновки Б.Д. Грінченка
про національні думки Т.Г. Шевченка
«Як бачимо, і в них нема національного шовінізму, нема
галушко...
Висновки Б.Д. Грінченка
про національні думки Т.Г. Шевченка
«Таким побитом, ми бачимо, що Шевченко перший виразно висловив...
Урятування Б. Грінченком
знаменитої колекції В. Тарновського
«У колекції було зібрано безцінні національні клейноди – пред...
Праці Б. Грінченка про Т. Шевченка
Б. Грінченко залишив чимало виступів і статей про Т. Шевченка, які є вдячним матеріалом...
Праці Б. Грінченка про Т. Шевченка
4. Найпізніші відгуки і статті Б. Грінченка про Т. Шевченка припадають на період
револю...
Праці Б. Грінченка про Т. Шевченка
5. Б. Грінченко розвінчав поширене в його часи уявлення консервативних критиків про
Т. ...
Upcoming SlideShare
Loading in …5
×

Ю.В.Беззуб. Постать Тараса Шевченка в житті та творчості Бориса Грінченка

783 views

Published on

Published in: Education
  • Be the first to comment

  • Be the first to like this

Ю.В.Беззуб. Постать Тараса Шевченка в житті та творчості Бориса Грінченка

  1. 1. ПОСТАТЬ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА В ЖИТТІ ТА ТВОРЧОСТІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА Беззуб Юрій Віленович, викладач кафедри методики суспільно-гуманітарної освіти та виховання Інституту післядипломної педагогічної освіти Київського університету імені Бориса Грінченка
  2. 2. «Та й не лише томами, розвідками чи організованими ним виданнями вимірюється внесок Б. Грінченка у розвиток української культури. Так, за свідченням сучасників, він кореспондував мало не з усією Україною та з багатьма діячами за кордоном. Обсяг вцілілої його епістолярії склав би не менше восьми томів, і найосновніше, в чому вона переконує, це те, що Б. Грінченко був найдіяльнішим організатором загальноукраїнського літературного процесу, являв своєю особою один із провідних центрів культурно-громадського життя на Україні, до якого наприкінці XIX – на початку XX ст. стягувалися ледь не всі лінії й артерії. Маємо, по суті, справу зі своєрідною епістолярною історією культурних процесів та суспільних рухів на Україні на зламі двох віків». (Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Питання ідейно-естетичної еволюції. – К.: Либідь, 1990. – 232 с.). Епістолярна спадщина Б.Д. Грінченка
  3. 3. Т.Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. – К., 1966. – 492 с. Упорядкували: А.Г. Адаменко, М.П. Візир (керівник), І.Д. Лисоченко, Й.В. Шубинський. Збірник містить неопубліковані та маловідомі листи сучасників Т.Г. Шевченка, а також діячів науки і культури пізнішого періоду (1842-1917 pp.), у яких згадується про життя і творчість поета, його оточення, йдеться про історію окремих рукописів і видань творів, а також про боротьбу, що точилася навколо спадщини Т. Г. Шевченка Книга розрахована на наукових працівників, викладачів і студентів вузів, учителів. Опубліковані листи Б.Д. Грінченка про Т.Г. Шевченка
  4. 4. «Кобзар» Т.Г. Шевченка 1860 р., який «зробив» з Б.Д. Грінченка національно свідомого діяча Т.Г. Шевченко. «Кобзар». Титульна сторінка видання 1860 р. Платон Симиренко (1821-1863) – український потомствений цукрозаводчик, профінансував видання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка 1860 р.
  5. 5. Із листа Б.Д. Грінченка до І.Л. Липи, 9 лютого 1892 р. «Все виховання наскрізь московське, навіть вороже до всього українського та мужичого (незважаючи на вбожество, панські тенденції задержано). Але ще з часів давніх, дуже давніх, у батька збереглися переписані Гребінчині байки, і якимсь способом (випадком) до його потрапив «Кобзар» Семеренкового видання. «Кобзаря» батько ніколи не читав, але «Басни Гребенки» одного разу прочитав, себто власне не їх, але «Бороду та чуприну» Думитрашкову, що туди ж доточена була. Читаючи, сміявся з «москалів» (знов зауважую: він був ворожий цілком укр[аїнській] національній] ідеї). Це зосталося в мене в голові. Потім я стрів (у першому класі реальної школи бувши) «Енеїду» і читав її, трохи сміявся, але скоро забув. Я дуже любив книжки, і 12 років схотів до своєї хлоп’ячої бібліотеки купити «Т[араса] Бульбу». Я приручив се товаришеві, і він випадком купив мені його в укр[аїнському] перекладі. Це було мені горем, бо я зовсім такого не бажав, а бажав по-рос[ійськи] – я продав книгу. Але другої зими я, живучи на квартирі у московській (панській, звісно) сім’ї і чувши, як вона вихвалялася своєю Москвою та Калугою, випадком почув і друге: як одна панія, що жила в цій же господі, обороняла Україну, українську мову. Вона згадувала, хвалючи, про Шевченка. Поїхавши додому влітку, я прочитав батькового «Кобзаря» і 13 років зробився тим, чим я єсть. Я якось відразу і без ваганнів порвав з усіма московсько-патріотичними тенденціями шовіністичного кольору (а саме до цього я прихильний був), і Тарас зробивсь мені і до цього дня зостається ПРОРОКОМ. Я не шуткуючи кажу, що й досі я не можу думати про нього як про людину, — він і досі стоїть перед мене на такому високому п’єдесталі, що торкається головою до неба. Може, це наївна дитяча віра зробила, але я смію думати, що історія всесвітня не дає нам другого такого прикладу, як Шевченко: з мертвого він зробив живе – «Трупи встали і очі розкрили». [Т.Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. – К.: Наукова думка, 1966. – С. 142-143] Борис Дмитрович Грінченко Іван Львович Липа
  6. 6. Із листа Б.Д. Грінченка до К.Ф. Паньківського, 17 серпня 1892 р. «Я чотирнадцятого року, бувши школярем з третьої гімназіальної класи, прочитав Шевченка і з того часу почав писати по-вкраїнському (досі писав тільки по-московському). Ані «Енеїда», ані «Гребінчині байки» на мене не зробили впливу – я їх вважав за кумедійні жарти. Шевченко зробив з мене зараз українського націонала (хоч і чудно се казати про хлопця 13-14 років), – його поезія була вже мені не жартом, а його «Кобзар» зробився моєю євангелією». [Т.Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. – К.: Наукова думка, 1966. – С. 148] Борис Дмитрович Грінченко Кость Федорович Паньківський
  7. 7. Із листа Б.Д. Грінченка до М.М. Грінченко, 28 серпня 1883 p., Олексіївка «… хочеться «душу розповити». Еге, це казав Шевченко, і в його справді було повсякчас таке, що примушувало його розповити ту велику святу душу, душу, повну кохання до людей. В його була велика душа, і мав він через те право усе, що на душі у його було, перед людьми положити, бо не мали і не мають люде ані крихти братньої любові — отож і давав їм він на взір свою душу, повну тієї любові, душу, оповиту великою ідеєю». [Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. – К.: Наукова думка, 1966. – С. 75] Борис Дмитрович Грінченко – народний учитель. 1883 р. Дружина Б.Д. Грінченка Марія Миколаївна Гладиліна (Загірня)
  8. 8. Із листа Б.Д. Грінченка до М.М. Грінченко, 29 жовтня 1883 p., Олексіївка «Зараз я прочитав у газеті, як стрівають Тургенєва і які процесії мають зробити при його похороні. Я не знаю, може, ще вплив роздратованого почуття зробив те, що мене злість бере, мені тяжко читати це все. Тяжко, бо передо мною стоїть могила нашого народного поета, мученика ідеї, сина народа. Там, над Дніпром, стоїть вона, боки її пообвалювалися, хрест згори донизу списаний прізвищами тих, хто був на цій великій могилі, підгнив і впав. І не можна оправити могилу, не можна нового хреста поставити – поліціянти, маючи наказ «свыше», не дають і підходити до могили. Це вже більше не велика могила великого поета, до котрої сходилися поклонитися українці, – це вже тепер шпильок, потоптаний поліціянтськими ногами. Ти писала колись, що я помиляюсь в своєму погляді на Тургенєва, що я недбалим зостаюся до всього, що не українське. Що ж мені дорожче – Тургенєв чи Шевченко? Про кого ж я буду плакати: про Тургенєва, котрому царський похорон воздають, чи про Шевченка, на могилі котрого свині пасуться; що мені рідніше, що для мене важливіше: твори Тургенєва чи Шевченкові твори, котрих не то що друкувати, а й читати не дають. Ні, я плачу, та тільки плачу за своїх, бо у нас, українців, стільки того горя й муки, що нема змоги плакати по чужому горю. Ось де причина того, що я так приняв смерть Т[ургенє]ва». [Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. – К.: Наукова думка, 1966. – С. 75-76] Б.Д. Грінченко М.М. Грінченко (Загірня)
  9. 9. Із листа Б.Д. Грінченка до В.Л. Беренштама, 16 вересня 1891 р. «Справа з творами Шевченковими не єсть приватна справа, але ціловкраїнська. Тим я дозволяю собі балакати, не криючись ні з чим, певний, що так буде краще… Серед української інтелігенції існують тільки якісь непевні чутки про цю справу. Невідомо докладно, як вона стоїть, і ця невідомість викликала навіть питання в українській пресі. Кажуть, що власники на Шевченкові твори мають прибуток з виданнів (кажуть, напр., про 5000 руб. за останнє видання) і склали таким побитом деякий капітал. Але навіщо вживається той капітал, що мусить бути вкраїнською громадською власністю, про те нічого невідомо. Відомо тільки, що дещо тратиться на Шевченкову могилу та дещо на одного хлопця — родича Тарасового, але сі трати через лад малі, якщо порівняти до тих прибутків од видання. З другого боку, бачимо й той сумний факт, що твори нашого найбільшого поета зостаються досі народові невідомими. Не вважаючи на те, що твори ці мусять бути власністю не приватної людини, а усього вкраїнського народу, справа з їми стоїть так, як тільки може вона стояти з тими творами, що потрапляють до рук книгарям-спекулянтам. Видання цілого «Кобзаря» дуже дорогі. Пушкіна твори видаються всі за l 1/2 руб. (110-120 арк.); рахуючи по такій саме ціні твори Шевченкові, мусимо мати їх (30-35 арк.) не більш як за 50 к., а тим часом перше видання коштує 1 р. 25 к., друге – 75 к., а третє знов дорожче – 1 р. Видима річ, що така ціна народові неможлива. і доки ми видаватимем «Кобзаря» по рублю, доти народ читатиме Гауків чи Бов, а то й – хоч нічого і не тямлючи в їх – Пушкіна та Лермонтова, а не «Кобзаря». Коли вже не можна було дати дешевого «Кобзаря», то, здається, не було перешкод видати метеликами хоч найголовніші його твори, такі, що цензура їх пустила б. Опріч традиційного видання «Катерини» з «Перебендею» (часом за неможливу ціну – 20 к.) та двох пізніших (я кажу про 70-80 pp.) виданнів «Наймички» (за 10 коп.!!!), видали власними тільки чотири його твори: «Невольника», «М[оскалеву] криницю», «Княжну» та «Н[азара] Стодолю». А «Тополя», «Причинна», «Черниця Мар’яна», «Утоплена», «Варнак», «Марина». «Сотник», «Титарівна», «Петрусь», «Неофіти», «Відьма»? А збірнички дрібних його віршів? Не кажеться про історичні його поеми, хоча можна думати, що коли цензура дозволила «Невольника», то може й з їх що пустила б. Невже все це так і не треба народові читати? І хто має право спиняти розповсюджування цих творів серед народу? Хто має право перегороджувати цій течії світовій шлях до темної народної маси?». [Т.Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. – К.: Наукова думка, 1966. – С. 134-136] Б.Д. Грінченко Вільям Людвігович Беренштам
  10. 10. Із листа Б.Д. Грінченка до В.Л. Беренштама, 16 вересня 1891 р. «Помічається ще одна річ: Шевченкові твори видаються з чималою недбалістю, бо становляться на їх московські заголовки, як на ілюстрованих «Гайдамаках» (це не дурничка – московський заголовок на укр[аїнському] творові, – це злочинство проти їх автора), повторюються з дивною необачністю в кожному новому виданню старі друкарські помилки: див., напр., в першому виданню в «Неофітах», «Привітай же благодушные», те ж і в другому, і тільки в третьому справлено, або у всіх трьох виданнях «Не журюся я, а не спиться», не вважаючи на те, що те «я» метр ламає, і що у Чужбинського, звідкіля ті вірші взято, виразно надруковано «не журюсь». Насмілююся думати, що так робити – не значить шанувати пам’ять поетову! Так ось що ми бачимо. Замість того, щоб з прибутків од виданнів Шевченкових творів мати вже цілий капітал великий і вживати його на видання усяких народних книжок, справджуючи Шевченків заповіт про «апостола правди і науки» та продовжуючи його спинену через смерть на «Букварі» народно-просвітну діяльність, – ми навіть і самих Шевченкових творів не маємо в народних виданнях, і які видаємо – видаємо недбало…». Все це вкупі примусило мене насмілитися – во ім’я Шевченкової пам’яті, во ім’я тих народно- просвітних ідеалів, що їм він служив, і, нарешті, во ім’я убогих Шевченкових родичів – запитатися власників на Шевченкові твори: чи краще було б, якби вони заспокоїли турботу серед укр[аїнської] інтелігенції, так чи інакше з’ясувавши те, як стоїть справа? Чи не думають вони, що мусять виявити щирішу діяльність, ніж досі, а якщо це їм через віщо- небудь неможливо, то чи не повинні вони зректися свого юридичного права на Шевченкові твори і зробити їх таким побитом цілогромадською власністю, щоб хоч книгарі, задля своєї спекулятивної мети розповсюдили в народі Тарасові твори, як то вони роблять тепер з творами Лермонтовими та Пушкіновими. Насмілююсь думати, що становити питання інакше їм не можна: або самим дати змогу Україні скористуватися з Шевченкового скарбу, віддати се діло до громадських рук». [Т.Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. — К.: Наукова думка, 1966. — С. 134-136] Б.Д. Грінченко Вільям Людвігович Беренштам
  11. 11. Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. – Київ: Ін-т української археографії, 1994. – 189 с. Уміщено: Листи Б. Грінченка «З України Наддніпрянської» (18 листів) та М.Драгоманова «Листи на Наддніпрянську Україну». Нині вони зібрані окремій книзі в повному обсязі. Листи в полемічній формі розкривають їхні погляди на різні проблеми тогочасного українського національно- культурного відродження. Одним з центральних сюжетів є оцінка постаті Тараса Шевченка в літературно-культурному процесі та формуванні української модерної нації. Книга розміщена на сайті «ІЗБОРНИК» – http://litopys.org.ua
  12. 12. Б. Грінченко про Шевченкові національні переконання (ідеали) 1. Б. Грінченко спростовує думки, що нібито М. Костомаров та П. Куліш «навчали» Шевченка, показували йому шлях: «себто: показували шлях тому, хто сам його знайшов і вторував». Наводить певні свідчення, що «Шевченко познайомився з Кулішем 1844р., а до сього року вже написані були такі речі, як «Перебендя», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Гайдамаки» та інші. «Хто не побачить у них широкого геніального помаху, хто не почує в них нового національного слова, той може бути певний, що він ніколи не розумів генія. Та й сам Куліш у передмові до «Хуторної поезії» каже, що Київська громада дивилась тоді на Шевченка як на якийсь небесний світильник, і самому Кулішеві сяйво його, Шевченкового, духа було чимсь надприродним. Ні, не Костомаров на Шевченка, а Шевченко на Костомарова впливав, Шевченко Костомарову сказав нове нечуване слово, Шевченко показав Костомарову шлях. Це саме каже й Костомаров у своїх «Воспоминаниях о двух малярах» («Основа». – 1861. – IV) про першу свою знайомість з Шевченком…». «Тарас Григорович попрочитував мені свої ненадруковані вірші. Мене обняв страх: враження, яке вони чинили, нагадало мені Шіллерову баладу «Запнутий саїський ідол». Я бачив, що муза Шевченкова роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і сп’яняюче було зазирнути туди!! Поезія завсігди йде попереду, завсігди зважується на сміливе діло; вже слідком за нею йдуть історія, наука та практична праця. Легше буває останнім, але важко першій. Дужі очі, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути або не впасти непритомним од раптового світу правди, приязно схованого від спокійного стовпища, що йде второваним шляхом проз таємничу завісу і не знає, що ховається за тією завісою! Тарасова муза прорвала якийсь попідземний закоп, що вже кілька віків замкнено його багатьма замками, запечатано багатьма печатями, засипано землею, навмисне зораною і засіяною, щоб сховати від потомків навіть згадку про те місце, де є попідземна порожність: Тарасова муза сміливо ввійшла в ту порожність із своїм невгасимим світом і зробила за собою шлях і соняшному промінню, і свіжому повітрю, і людському бажанню знати» (с. 49). Із Грінченкового погляду, «з цього видно, хто був батьком нашому національному самопізнанню, перед ким ми повинні схилятися, як перед недосяжним і досі генієм, чия колосальна постать знімається аж до неба, аж туди, де довічні зорі вінчають своїм осяйним вінцем чоло нашому пророкові».
  13. 13. Б. Грінченко про Шевченкові національні переконання (ідеали) 2. «Шевченко справді відмінив свої погляди на старшину козацьку, на гетьманів (хоча і не всіх), але завсігди був він прихильний до гетьманщини як до автономної форми політичного життя вкраїнського; а ще більш прихильний він був до народних козацьких рухів, хоча завсігди розумів і все те зло, яке повставало з них (див. хоч «Гупалівщину» в «Гайдамаках»). «Таким чином, Шевченко ніколи не зрікався своєї старовини, він своїм геніальним оком уздрів той пункт, з якого треба було дивитися на нашу минулість, і став на ньому. Його геній наштемповує ганебним клеймом тих, хто був «гряззю Москви» та «варшавським сміттям», ганить людей, але він цілком обстає за загальним національним рухом, що мав своєю метою загальнолюдську та національно-українську волю. Він не продає цих святощів за «шмат гнилої ковбаси», який здався декому «вищою культурою»; він виявів народної волі та національної самосвідомості (виявленої хоч би і в такій недосконалій формі, як гетьманщина, Січ) не зрікається задля руйнівничого деспотизму того «Первого» і тієї «Второї», про яких він каже у своїм «Сні» і до яких ми літ з десяток назад прочитали (ой сором!) по-вкраїнському написані грубо-підлесливі оди, що нагадали нам старі панегірики українським панам або «Оду до князя Куракіна». «Ні, Шевченко не відривається від нашого історичного ґрунту, бо знає, що сього не можна робити, бо бачить добре свій національний стяг тоді, як його ніхто ще не бачить; бо він, Шевченко, є фокус (світозбір), що в ньому зійшлися всі промені народного розуму, почування та сподівання; бо він є той, що сам один у своїй душі містив усе те, що містили мільйони намученого неволею вкраїнського народу, бо він є той, кого ми звемо – геній».
  14. 14. Б. Грінченко про Шевченкові національні переконання (ідеали) 3. «Шевченко своєю національною самосвідомістю є геній, а своєю незмірною вагою, значенням у справі національного відродження свого рідного краю є з’явищем феноменальним, єдиним, може, на світі. В той час, як його попередники ледве насмілювались у своїх творах згадувати про вкраїнську самостійність, а коли й згадували, то розуміли її не як самостійність нації, а як самостійність (дуже невелику) частини «єдиного и неделимого русского народа», самостійність з ласки сього «єдиного» народу, чи тобто «старшого брата», – Шевченко виразно становить у своїх творах самостійність нашу як нації». 4. «Він спершу обнімає оком усі слов’янські народи і розуміє їх як одну сім’ю, народи ті вважає за братів і плаче гіркими сльозами, бачачи, як вони роз’єднались, як «старих слав’ян діти впились кров’ю» («Гайдамаки»). Він дякує Шафарикові за те, що той звів «в одно море слав’янськії ріки», – показав їм шлях до єднання, до спільної діяльності, показав їм спільну мету. Нема чого доводити, що Шевченко признає за кожним слов’янським народом право на цілковиту національну самостійність і насамперед признає її за вкраїнсько-руським народом. Він гостро береже цю самостійність од усяких заходів чи з польського, чи з московського боку і зовсім не спиняється перед марою того «єдиного неделимого». Бувши прихильником цілослов’янського єднання та братання, він скоро забачає, що таке єднання з одним братом, з москалем, стає вже не братанням, а неволею, – зараз же повстає проти всяких «единств та неделимостей» і не вагається обвинуватити Богдана Хмельницького за те, що підхиливсь він під московську руку».
  15. 15. Б. Грінченко про Шевченкові національні переконання (ідеали) 5. «Поет гостро виступає проти всякого деспотства взагалі (див. «Царі» та ін.) і проти деспотства тодішнього російського режиму – зосібна. Він малює нам образ цього деспотства в своїй поемі «Сон», оповідає про страшні кривди, які вчинено Вкраїні, і виразно бажає, щоб вернули їй природжені її права як нації. Він бачить, що до такого становища, в якому стоїть Україна, довели її власні ледачі проводирі, і не вагається здатися непатріотичним…» 6. «Поета не одуриш ніяким позверховним патріотизмом. Галушковим патріотам, велико йому ненавидним, він одмовляє гостро не один раз, нарешті малює їм такого «патріота»: «Потомок гетьмана дурного, / І презавзятий патріот; / Та й християнин ще до того. / У Київ їздить всякий год. / У свиті ходить меж панами, / І п’є горілку з мужиками, / І вольнодумствує в шинку. / Отут він ввесь, хоч надрукуй! / Та ще в селі своїх дівчаток / Перебирає. Та спроста / Таки своїх байстрят з десяток / У год подержить до хреста. / Та й тілько ж то. / Кругом паскуда! («П.С.»). Ні, галушкового патріотизму, того, що так багато було його в перших наших письменників, Шевченкові мало, навіть зовсім не треба, іншого вимагає він од українців: Розкуйтеся! Братайтеся! – каже він. «Розкуйтеся» – себто киньте бути «гряззю Москви» чи «варшавським сміттям», дійдіть до свідомості, що ви є сини великої самостійної нації, не хиліться ні перед Москвою, ні перед Варшавою, дбайте про те, щоб досягти національної самостійності».
  16. 16. Б. Грінченко про Шевченкові національні переконання (ідеали) 7. «А що таке національна самостійність? Шевченко розумів її цілком оригінально і – се найважливіше – не помилявся, так її розуміючи. Нація була в його розумінні сім’єю з рівних людей-братів, і тільки тоді, коли всі люди (а не деякі тільки), будуть справді вільні, коли тільки тоді можна назвати націю вільною. Ось через віщо поет, закликаючи «не забувати Матері», кличучи небесні кари на перекиньчиків, на тих, хто продає своїх дітей у різниці москалеві («За думою дума»), – вкупі з тим повстає проти всіх вигаданих проміж людьми загородок... Тільки тоді, як не буде ні пана, ні мужика, а буде одна цілонародна освічена вкраїнська сім’я, тільки тоді можлива національна самостійність українська... Такий шлях показує поет своїм землякам до національної волі: широка реформа межилюдських відносин – ось єдиний спосіб здобутися її». 8. «Ніщо не мусить спиняти таку реформу межилюдських відносин на Україні, – навіть те, що найглибше завсігди пускає своє коріння у народну душу, – церква мусить бути реорганізована. Тому Богові, якого виявляють попи, Шевченко не хоче вірити, тієї церкви, яку ті попи заснували… Сьогочасна «церква-домовина» мусить бути розвалена, щоб замість неї стала інша, вільна церква… І ось тільки тоді, коли люди зробляться вільними братами, коли неправда не пануватиме на нашій землі, коли пан та мужик. зникнуть — тільки тоді й можлива національна воля на Вкраїні. З сього, звісно, виразно виходило, що коли хочемо визволитись з національної неволі, то мусимо працювати на користь темного народу, пригніченого лихою долею, а коли сього не робитимем, то з усієї нашої роботи нічого не вийде, опріч порожнього галушкового патріотизму».
  17. 17. Висновки Б.Д. Грінченка про національні думки Т.Г. Шевченка «Як бачимо, і в них нема національного шовінізму, нема галушкового патріотизму, але також нема й трішки того рабського духу, який добачали ми в його попередників. Завсігди і скрізь у Шевченка український народ — самостійна вкраїнська нація, і він вимагає їй всіх тих прав, які звичайно належать кожній нації. І ось ця поетова самостійність, оця його ворожість до рабства примушує його ненавидіти се рабство всюди, де він його бачить, – хоч би в рабстві був і його ворог. Тим у Шевченка нема й крихти національного ворогування ні до москалів як до нації, ні до ляхів. Він повстає проти московського гніту, але не проти московської нації. Він повстає проти польського гніту в минулості, але знов не проти польської нації».
  18. 18. Висновки Б.Д. Грінченка про національні думки Т.Г. Шевченка «Таким побитом, ми бачимо, що Шевченко перший виразно висловив ідею повної незалежності української яко нації і вкупі з тим зостався завсігди і всюди толерантним до інших націй себто: висловив дещо зовсім нове, зовсім нечуване з уст у його попередників, українських письменників. Своїм словом поет розвіяв ту темряву з усякої неправди, яка обіймала досі питання про нашу національність, і поставив замість тієї темряви своє світло. Він був перший українець з правдивою національною свідомістю, і ніхто не пособив так, як він, вироблятися доброму вкраїнському національному світоглядові. Яке велике є те діло, що він зробив, можна зрозуміти тільки тоді, коли ми зрозуміємо, яка темрява царювала в нас до Шевченка». «… Шевченко з трупів поробив живих людей, бо що таке до нього були українські інтелігенти як українці, коли не трупи? За це ми й звемо його нашим національним пророком, тим ми й бачимо в ньому феноменальне, може, єдине з’явище у всесвітній історії. Ми певні, що в українській літературі з’явиться ще багато діячів, рівних Шевченкові талантом, але не буде вже ні одного рівного йому своїм значенням у справі нашого національного відродження: будуть великі письменники, але не буде вже пророків».
  19. 19. Урятування Б. Грінченком знаменитої колекції В. Тарновського «У колекції було зібрано безцінні національні клейноди – предмети козацької старовини, рукописи, картини й особисті речі Т. Шевченка, інших діячів української історії та культури. Саме Б. Грінченку випало запобігти біді, в яку потрапили ці безцінні коштовності: прибувши у 1899 р. до «Київського товариства старовини і мистецтв», він виявив, що експонати (всього, як зазначав письменник, нараховувалося їх «не менше як вісім тисяч нумерів») були у безладді розкидані та цвіли від вогкості. Частина Шевченкових речей, писав він дружині, валялася «серед усякого мотлоху й дрантя у якійсь комірчині – там, де сторожі мітли ставляють і ганчірки складають». Інший лише забив би з цього приводу тривогу, закликав би втрутитися якісь «інстанції». Б. Грінченко ж зі словами: «Знаю, що нікому тут се зробити» та «сей музей – не чернігівського земства власність, а всього вкраїнського народу», – надовго відклавши творчі справи, власноруч узявся до кількамісячної праці. І ось один з його листів до М. Загірньої: «Везтиму з собою (у Чернігів. – А. П.) Шевченкові речі, хочу, щоб хоч найголовніші з їх були перед моїм оком увесь час, і через те везтиму їх у кошиках при собі, а як у вагон не дозволять узяти кошиків стільки [...], то мушу їхати пароходом». Напрочуд зримо вимальовується з цих рядків образ людини, котра зробила для рідної культури неоціненну послугу. Вагон потяга чи палуба пароплава – і Грінченко, котрий обставився кошиками з унікальним вантажем! А через якийсь час з’явився Грінченків «Каталог музея украинских древностей В.В. Тарновского» – ще один том письменникової спадщини, згадується про який нечасто. Одних лише Шевченкових експонатів описано тут 758 – стільки дорогих речей пройшло крізь його руки. Над розбором та описом колекції Тарновського, згадував сучасник, подружжя Грінченків цілком безкоштовно «півроку працювало і вдень і ввечері майже без спочину». (Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Питання ідейно-естетичної еволюції. – К.: Либідь, 1990.
  20. 20. Праці Б. Грінченка про Т. Шевченка Б. Грінченко залишив чимало виступів і статей про Т. Шевченка, які є вдячним матеріалом для характеристики як Грінченкової еволюції, так і засад, яких він дотримувався в тогочасній літературній боротьбі. 1. Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської // Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. – К.: Ін-т української археографії НАН України, 1994. 2. У доповіді 1895 р. «Нова сім’я» Б. Грінченко трактує Т. Шевченка як «найбільшого поета і борця за людську волю», а його слово ставить у зв’язок із «мужицьким рабством», яке, «хоч і в іншій формі, живе ще й досі», та з «неминучою реформою соціально-економічною», мета якої сотворити такі обставини, які б забезпечили можливість побудувати «сім’ю вольну, нову», тобто з загальнодемократичними перетвореннями в країні. (Грінченко Б. Нова сім’я // Народ. – 1895. – № 7. – С. 97–101). 3. Ґрунтовно осмислює Б. Грінченко Кобзаря й у просторій розвідці «Шевченко», яка зберігається в Інституті Рукопису НБУВ (Ф. І. – Од. зб. 31455). За словами А.Г. Погрібного, у ній він змальовується як «найбільший український поет і один з найпершокласніших поетів слов’янства», котрий започаткував «нову епоху» в історії української літератури. У творах його критик відзначає «силу і сміливість виразу, що дихає вогнем», небувалу «яскравість і вражаючу силу виразу при дивовижній витонченості форми» Свою увагу він звертає насамперед на громадсько-політичну поезію Кобзаря, котрий постає як борець проти «сучасного йому ладу кріпацької Росії, – він його таврує в цілому ряді пристрасних і різких віршів, плачучи кривавими слізьми над сучасним йому болісним становищем рідного народу, шмагаючи жорстокими ударами сучасне йому панство, яке прогнило болячкою кріпацтва і всього з ним пов’язаного». (Цит. за: Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Питання ідейно-естетичної еволюції. – К.: Либідь, 1990. – С. 202)
  21. 21. Праці Б. Грінченка про Т. Шевченка 4. Найпізніші відгуки і статті Б. Грінченка про Т. Шевченка припадають на період революції 1905-1907 рр., коли боротьба за поетову спадщину набула ще більшого політичного звучання. З’ясовуючи участь Б. Грінченка у цій боротьбі, дослідники посилаються на статті «Шевченкові роковини» та «Двоє рідних» (написані та надруковані в лютому 1906 р.). У першій Б. Грінченко констатує, що «найменший брат» випередив інтелігенцію, ставши провідною суспільно-перетворюючою силою, і щоб не лишитися осторонь великих подій, інтелігенція мусить «свій розум, свою науку, свій хист покласти на те, щоб пригорнути до себе того, хто був досі «найменшим братом» – робочого чоловіка, щоб стати з ним однією освіченою сім’єю та гуртом доходити собі щасливого людського життя». Тобто з симпатією відгукуючись про «робочого чоловіка», критик закликає чесну інтелігенцію підпорядкувати свою діяльність його інтересам. У другій, на думку А.Г. Погрібного, Б. Грінченко чітко сформулював свої висновки про значення творчості Т. Шевченка в революційних умовах. «Тут він підноситься до такого широкого розуміння Кобзаревого слова, як у жодній з попередніх праць. У центрі його уваги – головне, що характеризувало поета-революціонера: Т. Шевченко як непримиренний борець з будь-яким гнобленням, послідовний демократ, поет світової величі. Ці риси письменник розкриває то на співставленні, то на протиставленні Т. Шевченка з Г. Гейне. Зауважимо, що паралелі проведені настільки глибоко і влучно, що без суттєвих застережень вони цілком прийнятні і сьогодні. Якщо Т. Шевченка він визначає як «кріпацького сина, демократа цілою своєю істотою, всім своїм життям», «як пророка і борця», кожне слово якого «говорилося во ім’я того ідеалу», що за нього «він боровся все своє життя», то Г. Гейне вимальовується перед ним як «епікуреєць з натури», як «автор граціозних як метелики і як метелики пустотливих пісень». Правильно визначаючи, що «Гейневе немилосердне глузування і досі кладе печать ганьби й огиди на обличчя нікчемників і утисників», письменник говорить про нестійкість його переконань, нечіткість позицій. Шевченко ж був «гордий, непохитний у найбільших нещастях – сталь, яку можна зігнути, але не можна зламати». (Грінченко Б. Шевченкові роковини // Громадська думка. – 1906. – № 45, Грінченко Б. Двоє рідних // Твори: В 2 т. / Упоряд. І.І. Пільгука, В.В. Яременка. – К., 1963. – Т. 1. – С. 563–565).
  22. 22. Праці Б. Грінченка про Т. Шевченка 5. Б. Грінченко розвінчав поширене в його часи уявлення консервативних критиків про Т. Шевченка як про «співучого мужичка», «найвищою якістю» якого деякі критики вважали те, що він – «поет із народу», що часто означало – «позбавлений будь-якої систематичної освіти, відірваний від досягнень світової культури». Так з’явилася стаття «Шевченків «Кобзар» на селі» (1906), вміщена з деякими змінами під заголовком «Тарас Шевченко» у книзі «Перед широким світом» (Грінченко Б. Перед широким світом. – С. 120-123, 142-144). У подібних твердженнях Б. Грінченко помітив обмежено-примітивне уявлення про Шевченка, недооцінку його як геніального, яскраво-індивідуального поета. Він повстає проти костомарівського розуміння народності Шевченка, який нібито співав так, «як співав сам народ, тільки ще наперед поступивши». У кінці XIX – на початку XX ст. концепція М.Костомарова потребувала поправок, оскільки Шевченкова творчість виступала безпосереднім виявом його оригінальної і сильної особистості. Аналогічне стверджував і Б. Грінченко, і саме в цьому полягає пафос його полеміки. Письменник дійшов висновку, що Т. Шевченко «був не тільки величезний талант, але й дуже виразна, міцна індивідуальність, яка змагалася виявити і виявляла завсігди себе саму, всю повню своїх власних індивідуальних сил». Останнє ж «становить Шевченка не в гурт безіменних народних творців, а в товариство інших світових поетів» – таких, як Шіллер, Гомер та інші. «Нема чого нам тішитися, що ось, мовляв, маємо такого великого поета, що його в кожній мужичій хаті розуміють... Ми справді маємо великого поета, але в мужичій хаті його ще не знають або мало розуміють, – застерігав Б. Грінченко. – Зробімо ж, щоб люде з тії хати піднялися духовно стільки, щоб справді могли його зрозуміти»

×