Successfully reported this slideshow.
We use your LinkedIn profile and activity data to personalize ads and to show you more relevant ads. You can change your ad preferences anytime.
Біографічні матеріали
як джерела з історії
українського національного
відродження
другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Без...
Біографічний метод: визначення та сутність
Біографічний метод – вивчення індивідуального шляху та
життєвого досвіду на різ...
Біографічний метод
передбачає використання
• автобіографічних методів і методик – вивчення історії життя
особистості (житт...
Біографічний метод:
відомий чи інноваційний?
• У 20-х роках ХХ ст. у Чиказькій школі США отримує наукове
обґрунтування нов...
Актуальність біографічного методу
• Гуманізація та демократизація сучасного українського суспільства зумовили
суттєві змін...
Актуальність біографічного методу
• Зростання уваги до біографічної складової історії педагогіки сьогодні є
цілком природн...
Функції біографічного методу
• До переліку тих підходів і методів, які дозволяють науковцю здійснити
системний аналіз істо...
Функції біографічного методу
• Критерії «вибору» тих постатей, які мають бути увіковічені у пам’яті
наступних поколінь, є ...
Біографічний метод в українській історичній науці 1920-х рр.
• Враховуючи етимологію слова «біографія» (яке походить від д...
Біографічні дослідження в українській історіографії 1920-х рр.
До досліджень та розвідок такого характеру відносимо праці
...
Пантелеймон Куліш –
один з ідеологів українського відродження
•Із кінця 1850-х рр. розвитком національної свідомості почал...
Національний ренесанс «хлопоманів»
в історії українсько-польських самовизначень 50-60-х рр. ХІХ ст.
• Процеси формування у...
Володимир Антонович –
ідейний натхненник і лідер хлопоманства
Студент-«хлопоман» Володимир Антонович
у селянському вбранні...
T. Маєргофер. Портрет В. Антоновича.
Автолітографія, кінець ХІХ ст.
Володимир Антонович, видатний український
історик і ку...
«Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и
М.Драгоманова». Том 1-2 (Київ, 1874-1875)
«Політич...
Із передмови М. Драгоманова до «Исторических песен
малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и
М.Драгоманова» (187...
«Хлопоман» Тадей Рильський
Тадей Рильський ще студентом
Університету Святого Володимира дійшов
висновку: «Ми не можемо лиш...
Пісні з Романівки
в записах Тадея Рильського та Миколи Лисенка
Тадей Рильський
Микола Лисенко, 1865 рік
•Мешкаючи майже по...
Тадей і Максим Рильський та Володимир Антонович у с. Романівці. 1900 р.
•У автобіографічному етюді «З спогадів» Максим Рил...
У поемі «Мандрівка в молодість» Максим Рильський ще раз описав атмосферу свого
дитинства в селі Романівці, озвучену народн...
Не менш легендарним, ніж сам Володимир Антонович, був його побратим-хлопоман Павло
Житецький, у майбутньому видатний украї...
Костянтин Петрович Михальчук
(за молодих років активний учасник «хлопоманського» руху)
Основоположник наукової української...
•Народився в м. Cтародубі Чернігівської губ. (нині
Російська Федерація) в дрібній шляхетській сім’ї. У 1859-
1861 рр. навч...
Іван Нечуй-Левицький (у центрі) з членами «Старої громади»
Upcoming SlideShare
Loading in …5
×

Ю.В.Беззуб. Біографічні матеріали як джерела з історії українського національного відродження другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

801 views

Published on

Ю.В.Беззуб. Біографічні матеріали як джерела з історії українського національного відродження другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Published in: Education
  • Be the first to comment

  • Be the first to like this

Ю.В.Беззуб. Біографічні матеріали як джерела з історії українського національного відродження другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

  1. 1. Біографічні матеріали як джерела з історії українського національного відродження другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Беззуб Юрій Віленович, старший викладач кафедри методики суспільно-гуманітарної освіти та виховання ІППО Київського університету імені Бориса Грінченка
  2. 2. Біографічний метод: визначення та сутність Біографічний метод – вивчення індивідуального шляху та життєвого досвіду на різних стадіях. Біографічні дані в історії та соціології – основне джерело детальних і мотивованих описів «історії» окремої особистості. • Найчастіше джерелом біографічних даних стають особисті документи (мемуари, записки, щоденники і т. п.) або матеріали інтерв'ю і бесід. Лише в дуже рідких випадках дослідник має справу з життєписом, включає в себе всі події «від першого крику до останнього подиху». • Зазвичай основна увага приділяється конкретним аспектам чи стадіям життя – кар'єрі, міжособистісним відносинам і т. п. • Деякі автори навіть пропонують замість широко вживаних термінів «біографічний метод» або «історія життя» використовувати термін «історія окремого випадку».
  3. 3. Біографічний метод передбачає використання • автобіографічних методів і методик – вивчення історії життя особистості (життєвого шляху), автобіографій та ініційованих автобіографічних описів, сповідей, автобіографічних анкет тощо; • методів вивчення біографічних продуктів діяльності особистості – контент-аналіз листів, щоденників, сповідей; аналіз біографічних даних значущого кола спілкування особистості; • вивчення свідчень очевидців і близького оточення особистості – спогадів сучасників, опитувань близьких тощо.
  4. 4. Біографічний метод: відомий чи інноваційний? • У 20-х роках ХХ ст. у Чиказькій школі США отримує наукове обґрунтування новий метод соціологічного дослідження – біографічний, який пізніше набуває все більшої популярності і стає базисом цілого напряму біографічних досліджень у соціології в Польщі та психології в Австрії. • Уже через невеликий проміжок часу біографічна розвідка стає поширеним методом не лише у галузі соціологічного, психологічного знання, але й трансформується у ареал історичної, літературної, історико-педагогічної науки.
  5. 5. Актуальність біографічного методу • Гуманізація та демократизація сучасного українського суспільства зумовили суттєві зміни пріоритетів і цінностей у сучасній освіті. Ці процеси спонукають до переосмислення сучасного історико-культурного простору на основі дослідження ґенези національної думки у дискурсі її багатофакторного розвитку, з позицій синтезу різних методологічних підходів. • У цьому контексті набуває актуальності питання не лише про першоджерела української національної думки, а й про відповідний інструментарій їхньої репрезентацій в історичному науковому ареалі. • Для того, щоб персоніфіковано, системно окреслити розвиток національної думки як нелінійний, багатомірний процес якісних змін через творчі біографії діячів, чиї погляди, переконання, ідеї стали рушійною силою загального процесу розвитку національної думки необхідно мати відповідний інструментарій. • Звернення до вивчення творчих біографій видатних українських діячів (учених, мислителів, педагогів) та систематизованого висвітлення сукупності їхніх національних поглядів у контексті історичної епохи нині виступає популярним інструментом дослідження та реконструкції феноменів та фактів історії українського відродження.
  6. 6. Актуальність біографічного методу • Зростання уваги до біографічної складової історії педагогіки сьогодні є цілком природним, враховуючи ті зміни, що відбуваються як у науці в цілому, так і в сучасному соціокультурному середовищі: біографістика стає не просто однією з домінуючих тем в усіх мас-медіа, від телебачення до інтернету, а й справжнім символом розвитку демократії, ледь не головним пріоритетом якої є життя окремої людини, її унікальне і неповторне буття. • Тому закономірним явищем є той факт, що в більшості соціогуманітарних сфер (література, психологія, соціологія, політика, мистецтво, мас-медіа тощо) відмічається зростання інтересу до біографічних елементів історико- філософського процесу. • Біографічне знання є важливою частиною суспільно-політичного, інтелектуального, духовного життя соціуму, оскільки безпосередньо спирається на світоглядні, аксіологічні та ідеологічні засади його функціонування в часі та просторі. • Історико-біографічна інформація певного націосоціуму репрезентує вагомість його внеску у світову скарбницю цивілізаційних надбань, засвідчує ступінь розвитку соціальних структур в історичній ретроспективі, дозволяє визначити ідею пріоритетності ролі особи в історії людства.
  7. 7. Функції біографічного методу • До переліку тих підходів і методів, які дозволяють науковцю здійснити системний аналіз історичних явищ і феноменів певного часового проміжку слід віднести передусім біографічний метод, визначаючи його як такий спосіб опрацювання джерел, за якого біографія, особистість діяча виступає як чинником його творчості, так і віддзеркаленням або ж творцем епохи. • Провідною функцією цього методу в історичній науці є пошук причин появи й розвитку ідей у різних фактах біографії та розкриття тих сутнісних, «знакових» моментів, які допомагають виявити певні закономірності у нагромадженні емпіричних фактів життєдіяльності тієї чи іншої персоналії. • Загальновідомим є факт, що наукова біографія та творчий доробок будь-якого громадського діяча, просвітника виступає не лише адептом його наукових рефлексій, поглядів, а й свідченням світоглядних позицій, життєвої концепції, які є унікальним відбиттям соціальних процесів історичної епохи. • Відтак, виникає потреба систематизації, аналізу й узагальнення історичних досліджень, присвячених вивченню наукової біографії вітчизняних діячів культури та вчених в історичній ретроспективі з метою виявлення методологічних основ, провідних тенденцій та форм презентації.
  8. 8. Функції біографічного методу • Критерії «вибору» тих постатей, які мають бути увіковічені у пам’яті наступних поколінь, є різними для кожної нації, оскільки прямо пропорційно залежать від особливостей суспільно-історичного поступу народу, його світоглядних позицій тощо. • Проте вирішальним фактором визначення ролі та внеску персоналії у тій чи іншій сфері соціокультурного буття нації виступають передусім історично зумовлені ідеологічні засади, соціально-політичні та культурні чинники розвитку. • Початок ХХІ ст. позначено бурхливими соціально-політичними подіями, що змінили культурно-освітній простір України на засадах пріоритетності національного компонента в структурі історичної науки. Ці аспекти і стали причиною того, що ідея розвитку національної науки, культури і мистецтва, створення української школи, відродження українських традицій в усіх напрямах громадського життя набули пріоритетного значення для української творчої еліти.
  9. 9. Біографічний метод в українській історичній науці 1920-х рр. • Враховуючи етимологію слова «біографія» (яке походить від давньогрецьких слів «βίος», тобто «життя», та «γράφω», тобто «пишу» («писати»), «креслю» («креслити»), «малюю» («малювати»)), маємо змогу стверджувати, що тогочасні дослідники життєписів відомих громадських, культурно-освітніх діячів, педагогів минулого, передусім, прагнули якомога точніше описати суспільно-історичні умови, в яких жила та чи інша особа, та, виходячи із сукупності факторів формування її особистості та становлення її поглядів, окреслити основні надбання творчого спадку конкретної персоналії та охарактеризувати її вплив на подальший розвиток подій та появу певних явищ. • Вдале виконання цього завдання надавало змогу створити досить виразний «портрет на тлі», який створював можливість побачити максимально широкий спектр імовірних зв’язків (паралелі, перетини, асоціації, впливи тощо) та закономірностей, що залишало право інтерпретувати їх значущість наступним поколінням дослідників. • У фокусі їхньої наукової зацікавленості здебільшого перебували біографії діячів другої половини ХІХ ст., яка характеризується появою цілої плеяди видатних вітчизняних вчених, педагогів, просвітників, істориків, письменників тощо. Їхня багатогранна культурно-освітня спадщина і сьогодні не отримала свого вичерпного наукового розгляду, проте незаперечним залишається факт визначної ролі персоналій цього періоду в піднесенні української науки, освіти, літератури, мистецтва.
  10. 10. Біографічні дослідження в українській історіографії 1920-х рр. До досліджень та розвідок такого характеру відносимо праці Г. Берло «З Київського життя 1880–1900 рр.» (1928), «Мої знайомства з деякими українськими діячами» (1929); М. Білінського «З минулого пережитого (1870–1888)» (1928); М. Возняка «З життя Чернігівської Громади в 1861-63 рр. Листи Л. Глібова і С. Носа до Ол. Кониського» (1927), «До історії місії М. Драгоманова» (1929), «Листування Панька Куліша з Олександром Кониським» (1923 ), «Іван Белей і Олександр Кониський: До зв’язків Галичини з Наддніпрянщиною в 80-х рр. ХІХ ст.» (1928), «Тринадцять листів І. Франка до О. Кониського» (1927) та ін.; С. Глушка «Драгоманов і недільні школи» (1924); М. Гніпа «Громадський рух 1860 рр. на Україні» (1930); Д. Граховецького «Перші недільні школи на Полтавщині та їх діячі (1860–1862 рр.)» (1928); І. Житецького «Київська громада за 60-х років», «О.О. Потебня і Харківська Громада (Із щоденника та листування В.С.Гнилосирова)» (1927), «Шевченко і харківська молодь» (1925); В. Міяковського «Киевская Громада» (1924), «В.П.Науменко» (1919–1920 рр.), «Нові сторінки з автобіографії В. Б. Антоновича» (1924), «Костомаров у Рівному» (1925), «Люди 40-х років (Кирило- мефодіївці в їх листуванні)» (1928); К. Студинського «До історії взаємин Галичини з Україною рр. 1860–1879» (1929) та багато інших. •Основними джерелами цих досліджень виступають наукові, публіцистичні, історичні праці, архівні матеріали (зокрема листування, щоденники, автобіографії ) та інші історичні джерела, які несуть автентичне інформаційне та змістове навантаження досліджуваного періоду. •У поле наукових зацікавлень біографів-публіцистів 20-х років ХХ ст. також включено статті, популярні видання, в яких аналізувалися історичні явища і процеси минулого у зв’язку з відповідними подіями в культурі, освіті, житті суспільства в цілому.
  11. 11. Пантелеймон Куліш – один з ідеологів українського відродження •Із кінця 1850-х рр. розвитком національної свідомості почали опікуватися українофіли. Саме так спочатку в урядових колах із певним негативним відтінком називали національно свідомих українців. Згодом і самі діячі національно-культурного руху, яких цікавили проблеми історії, культури, мови, літератури, етнографії почали називати себе українофілами. Українофільство стало специфічним проявом інтелектуального та духовного розвитку еліти, до якого прилучалося й студентство. •Опір асиміляторській і уніфікаторській політиці та практиці становили суть українського руху, творили його протестний характер. •Наприкінці 1858 р. П. Куліш писав слов'янофілу С. Аксакову, що українці більше, ніж будь-який інший народ імперії, позбавлені свободи слова. «Ми маємо проти себе не один уряд, але й вашу громадську думку, – констатував П. Куліш. – Ми маємо проти себе навіть власних земляків-недоумків. Нас жменька тих, хто зберігає віру у своє майбутнє, яке, на наше глибоке переконання, не може бути однаковим з майбутнім великоросійського народу». •Із цих слів було зрозуміло, що українофільство самоусвідомлювало себе, не лише переборюючи урядові бар’єри та різні утиски, а й земляків із малоросійською ідентичністю. Портрет П. Куліша. Тарас Шевченко. (1843–1847 рр.)
  12. 12. Національний ренесанс «хлопоманів» в історії українсько-польських самовизначень 50-60-х рр. ХІХ ст. • Процеси формування української та польської нації тісно пов’язані, бо достатньо тривалий час відбувалися на спільній території. Справедливо буде зауважити, що епохальністю для обох націй відзначалося ХІХ ст., а точніше – друга його половина. • Саме в цей час, під пресингом імперських режимів Романових і Габсбургів, українська та польська інтелігенція інтенсивно працювали над оформленням своїх «національних проектів», намагалися знайти їм легітимний (так само, як і нелегальний) шлях до реалізації. Основною проблемою тогочасного націотворення і українців, і поляків був пошук етнонаціональних ідентантів, які б послужили базою їхніх національних проектів. • Серед таких ідентантів виділялися віра, етнічне та соціальне походження, мова, територія тощо. Історичні реалії зумовлювали внутрішню боротьбу, унаслідок чого виникла поліфонія критеріїв ідентичності. • Регіоном, де ідентанти мали особливу й принципову вагу, було Правобережжя України (українці втратили його під час «руїни» держави Б. Хмельницького, а поляки – внаслідок поділів Речі Посполитої в останній третині ХVІІІ ст.). • Саме на Правобережжі виникло достатньо своєрідне явище – «хлопоманство». Воно має свою історію, висвітлити яку допомагає достатньо широка джерельна та історіографічна база, залишена нам «хлопоманами» Володимиром Антоновичем, Борисом Познанським, Тадеєм Рильським, а також дослідниками, які студіювали цю проблему.
  13. 13. Володимир Антонович – ідейний натхненник і лідер хлопоманства Студент-«хлопоман» Володимир Антонович у селянському вбранні. Світлина 1860 р. Духовне формування юнака В. Антоновича відбувалося під впливом романтичного ставлення до старовини. Вибір шляху українського вченого і громадського діяча почався у В. Антоновича з мовно-національного вибору. Родинною мовою була польська, але мовою душі врешті стала українська. Саме сила української селянської стихії спонукала його зробити свідомий український вибір, зауважений у «Моїй сповіді» (1862). Наприкінці 1850-х рр. він стає очільником угруповання хлопоманів, організатором і провідником київської Старої громади. Порвавши із шляхетським станом, разом із своїми однодумцями почав творити третю, після російського чиновника й польського пана, суспільну силу в Наддніпрянській Україні – українську інтелігенцію. Саме з його іменем пов’язане хлопоманство – щирий вияв прагнення неофітів свідомого українства наблизитися до народу й пізнати його. Своєму кредо народолюбця він залишався вірним до кінця життя. Як ідеолог Старої громади – цього провідного українського інтелектуального осередку, – він був мозковим центром із конструювання Нової України. З кінця 1850-х і до початку 1890-х рр., коли закінчився українофільський період національного руху, слово В. Антоновича було найавторитетнішим дороговказом для старогромадівського середовища.
  14. 14. T. Маєргофер. Портрет В. Антоновича. Автолітографія, кінець ХІХ ст. Володимир Антонович, видатний український історик і культурний діяч, один із засновників і найбільш знакових постатей «Старої громади», у «Моїй сповіді» пояснив свій перехід на бік українства так: «Волею долі я народився в Україні шляхтичем, у дитинстві мав усі звички паничів, і довго поділяв усі станові та національні упередження людей, в колі яких я виховувався; але коли настав для мене час самоусвідомлення, я холоднокровно оцінив своє становище в краї, я зважив його недоліки… і побачив, що його становище в краї морально безвихідне... Я побачив, що поляки-шляхтичі, що живуть в Південноросійському краї, мають… тільки дві вихідні точки: або полюбити народ, серед якого живуть, перейнятися його інтересами, повернутися до народності, колись покинутої їхніми предками, і невсипущою працею й любов’ю мірою своїх сил загладити все зло, заподіяне ними народові, що вигодував багато поколінь вельможних колоністів.., – або ж, якщо для нього забракне моральної сили, переселитися в землю польську, заселену польським народом… Звичайно, я зважився на перше».
  15. 15. «Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М.Драгоманова». Том 1-2 (Київ, 1874-1875) «Політичні пісні Українського народу XVIII-XIX ст.». Частина І, розділ 1-2 (Женева, 1883-1885) В.Б. Антонович М.П. Драгоманов
  16. 16. Із передмови М. Драгоманова до «Исторических песен малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М.Драгоманова» (1874) «Благодаря собраниям Цертелева (1819), Максимовича (1827, 1834, 1849), Срезневского (1833-38), Лукашевича (1836), Метлинского (1854), Кулиша (1856, 57), Костомарова (1859) и др. в России и Вацлава з Олеска (1833), Паули (1839-40), М. Шашкевича (1837), Головацкого (1863-72) и др. в Галичине, Буковине и Венгрии давно уже обращено внимание на малорусские народные песни и давно уже рядом с эстетическими достоинствами лирических песен высоко оценен знатоками исторический характер многих малорусских дум и песен. Относительная многочисленность в таком смысле исторических песен в ряду других уже сама по себе составляет одну из характерических особенностей устной поэзии малорусского народа. Для полноты оценки таких песен чувствуется потребность систематического их свода, тем более необходимого, что они печатались в течение более чем 50 лет в разных изданиях, из коих иные теперь стали библиографическою редкостью. Необходимо свести тексты и варианты песен, необходимо затем объяснить их, сообразно той степени, на которую теперь поднялась наука истории малорусской; необходимо, наконец, и отделить, что есть подлинного, народного в том, что принималось и выдано за таковое в прежние, менее разборчивые времена, а что поддельного. Только после такой работы историческая поэзия малорусского народа станет вполне понятна и станет сама надежным источником для истории народа, а затем может быть верно оценена и творческая сила самого народа, ее произведшего и удержавшего в памяти в течение веков. Настоящее издание есть опыт такого полного и критического сборника исторических песен малорусского народа». М.П. Драгоманов
  17. 17. «Хлопоман» Тадей Рильський Тадей Рильський ще студентом Університету Святого Володимира дійшов висновку: «Ми не можемо лишатись колоністами, якщо хочемо бути корисними народові». Так, шляхтич-католик Т. Рильський, котрий майже 40 років прожив у с. Романівці (сучасна Житомирщина), відкрив зразкову народну школу, в якій сам учителював. У власному господарстві він використовував агрономічні досягнення та технічні новинки, надавав односельцям допомогу в розв’язанні їхніх повсякденних проблем.
  18. 18. Пісні з Романівки в записах Тадея Рильського та Миколи Лисенка Тадей Рильський Микола Лисенко, 1865 рік •Мешкаючи майже постійно в с. Романівці, Тадей Рильський нагромадив чимало спостережень про побут, світогляд та творчість українського народу і виклав їх у великій праці «К изучению украинского народного мировоззрения», що друкувалася в журналі «Киевская старина» (1888, XI; 1890, IX, X, XI; 1903, IV, V). •Тут зустрічаємо цікаві дані про народні вірування і поняття, змішування власне народних обрядів із церковними, погляди на природу, сімейні відносини, суспільні та економічні питання, які хвилювали селян, і подібне. Висвітлюючи життя народу, його характер, світогляд, Тадей Рильський наводить величезну кількість пісень, переказів, прислів’їв тощо. Характерно, що він відзначає як типову рису мислення селян – схильність до гумору і критичного сприйняття оточуючого. «Схильність ця, – пише Т. Рильський, – звичайно, зовсім не виключає ні сердечної теплоти, ні глибини почуття – досить згадати народну українську пісенність і вірного, блискучого її продовжувача в письмовій формі – Шевченка».
  19. 19. Тадей і Максим Рильський та Володимир Антонович у с. Романівці. 1900 р. •У автобіографічному етюді «З спогадів» Максим Рильський відзначив, що він «успадкував від батька і братів замилування в народній пісні» і цю любов до невмирущої народної поезії, зміцнену авторитетом та впливом «рицаря української пісні, прекрасного композитора і піаніста» Миколи Лисенка, проніс через все життя. •Атмосфера дитинства поета, що проходило в с. Романівці Сквирського повіту Київської губернії (нині – Житомирщина), справді була напоєна, за свідченням Максима Тадейовича, і «вечірніми дівочими співами, що солодкою луною пливуть у далечінь», і «парубочими розгонистими піснями», і дружбою з селянським хлопцем Яськом Ольшевським, з яким, – згадує поет, – «ходили ми ввечері, постаршавши, на вулицю і, певні у власній непереможності, виспівували зовсім «по-парубочому»: «Ой зацвіла черешенька у саду...».
  20. 20. У поемі «Мандрівка в молодість» Максим Рильський ще раз описав атмосферу свого дитинства в селі Романівці, озвучену народними піснями. Не випадково романівські пісні, записані його батьком Тадеєм Рильським, були одним із джерел для обробок і публікацій у виданнях М. Лисенка. Завдяки дружбі обох діячів з’явилися пісні: про Кармелюка «За Сибіром сонце сходить», записана в с. Романівці од Григорія Хурмана, «Ой ти, зіронько та вечірняя», «Ой хмариться, дощ буде». Проте це тільки невеличка частина з тих матеріалів, які одержав М. Лисенко від Т.Рильського. Як з'ясував дослідник Олексій Дей («Сторінки з історії української фольклористики»), в архіві композитора зберігається невеликий зшиток пісень з Романівки, в переважній більшості не друкованих. Збірка написана рукою Т. Рильського і надіслана М.Лисенкові. Вона відноситься до 1896 р., коли Максимові пішов ще тільки другий рік. І якщо поет Максим Рильський в етюді «Із спогадів» писав, що «з любов’ю до народної творчості я, здається, і вродився», то він аж ніскільки не перебільшував: в його перші життєві враження входили народні пісні, які співав батько і для себе, для душі, і для запису М.Лисенкові. Що це так, свідчать не тільки публікації пісень з Романівки (іноді М. Лисенко зазначав «З Сквирщини»), а й Лисенкові записи мелодій до збірничка пісень, написаного рукою Т. Рильського. Усього у збірнику 31 пісня, із них – 22 календарно-обрядові (5 веснянкових, 15 петрівчаних та купальських, 2 жниварські), 7 родинно-побутових та 2 соціально-побутові. Всі вони дуже популярні в другій половині XIX ст. у Центральній Україні. Цінність записів – у наявності комплексу слова та мелодії. З веснянок Т. Рильський записав такі, як «Ой ми поле зоремо, зоремо», «Ой млин меле, вода рине та й стелиться листом», «Ой диво, ой чи не диво: пішли дівки на войну», пісню до гри «До нори, мишка, до нори» тощо; з купальських – переважно жартівливі («Ой чий ти, Іване», «Волошину, вражий сину», «Скакала жабка під гречкою» та ін.), з жниварських – «Ой летіла перепілка по полю» та «А вже сонце котиться». З соціально- побутових пісень у збірнику виявилося дві – «Не жур мене, стара нене» і «Соцький». Остання записана від лірника. Це – гостро-сатирична викривальна пісня, що висміює представників влади, які допікали народові, – соцьких, старшин та приставів. Родинно-побутові пісні представлені у записах Т. Рильського темами нещасливого або невірного кохання, зведення дівчини: «Ой здоров, здоров, товаришу мій», «Жито, мати, жито, колос похилився», «Суди, боже, неділі діждати», «Червоная, ой да калиночка, да на яр- море похилилася», «Ой у полі могила та з вітром говорила», «Ой сама я на чужині, як билиночка в полі», «Тихо, тихо Дунай воду несе», та «Ой Марку мій, Марку». Емоціональна напруженість сюжетів, що відтворюють життєві конфлікти, колоритні мелодії і тонка психологічна настроєність образів та картин – це ті риси вищеназваних пісень, що забезпечили їм широку популярність. М.В. Лисенко – видатний український композитор
  21. 21. Не менш легендарним, ніж сам Володимир Антонович, був його побратим-хлопоман Павло Житецький, у майбутньому видатний український мовознавець
  22. 22. Костянтин Петрович Михальчук (за молодих років активний учасник «хлопоманського» руху) Основоположник наукової української діалектології. Член-кореспондент Імператорської Санкт-Петербурзької АН. У1859-61 рр. навчався на історико-філологічному ф-ті Університету св. Володимира, де 1861 р. разом з В.Антоновичем і Т.Рильським заснував Українську громаду. Змушений покинути навчання, жив на Житомирщині, кілька разів був заарештований за просвітницько-агітаційну діяльність серед селянства і зв’язки з польськими повстанцями (1863-1864). 1869-73 – бухгалтер цукроварні Т-ва «Яхненко – Симиренко» в містечку Городище. Від 1873 – у Києві, гол. бухгалтер і зав. гол. контори Т-ва Київ. пивоварного заводуду (до 1914). Активний діяч Старої громади. 1873-76 – член Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Член філологічної секції і голова комісії мови Українського наукового товариства в Києві, 1908-14 – відповідальний редактор «Записок Українського наукового товариства в Києві» (т. 1-13). Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка у Львові (з 1893). Був також членом Історичного товариства Нестора-літописця, Київського літературно-артистичного товариства, Київ. т-ва заохочення мистецтв, Київського товариства старожитностей і мистецтв. Публікувався з поч. 1860-х рр. Писав до періодичних видань «Curjer Wilenski», «Gazeta polska», «Киевский телеграф», «Зоря», «Рада», «Діло», «Правда». Брав участь у підготовці Російсько-укр. словника і «Української граматики» Є.Тимченка, «Словаря української мови» Б. Грінченка. Уперше розробив класифікацію української мови на основі визначення мовних ознак її різновидів і описав їх, 1871 р. склав першу мапу діалектів. 1899 р. уперше створив програму для збирання українських діалектологічних матеріалів. Протистояв великодержавницькій концепції щодо великоросійського походження Київської Русі, за якою українська мова визнавалася лише наріччям російської, обґрунтував її самостійність і генезис, вплив на мови ін. народів. Михальчук Костянтин Петрович (1841 –1914) – мовознавець, публіцист, громадський діяч
  23. 23. •Народився в м. Cтародубі Чернігівської губ. (нині Російська Федерація) в дрібній шляхетській сім’ї. У 1859- 1861 рр. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. •У студентські роки належав до гуртка «хлопоманів», пізніше увійшов до складу Київської Cтарої громади. Після закінчення університету вчителював у селах Київщини і в м. Катеринославі, де був заарештований і висланий до м. Острогозька Воронезької губ. із забороною жити в українських губерніях. Живучи в Острогозьку, пізніше – на Північному Кавказі (до кінця життя), проводив етнографічні дослідження серед місцевого українського населення. Друкувався в журналах «Основа», «Киевская старина», «Зоря», «Вестник Европы». •Як етнограф досліджував український народний побут – «Одяг малоросів» (1905), окремі твори фольклору – «Дві старі українські пісні і з приводу їх» (1885); «З приводу статті Неймана про Бондарівну» (1902); народні історичні оповідання – «Cпогади про польське повстання в Україні 1863 р.» (1885); «Cпогади про некрутчину за колишнього ладу» (1889). •В історичних розвідках звертався переважно до історії Києва та Київщини XIX ст. Виступав також із художніми творами – оповідання та повісті «Що чулося й що бачилося» (1886); «Полячка» (1890); «Попок» (1894); «Cімсот первий і сімсот вторий закон», «Картинки сучасного селянського побуту», (обидва – 1900). Залишив спогади «Картини мого минулого» (1892). Познанський Борис Cтаніславович (1841-1906) – етнограф, історик, письменник, громадський діяч.
  24. 24. Іван Нечуй-Левицький (у центрі) з членами «Старої громади»

×