Successfully reported this slideshow.
We use your LinkedIn profile and activity data to personalize ads and to show you more relevant ads. You can change your ad preferences anytime.

Vakcina1

14,169 views

Published on

  • Be the first to comment

  • Be the first to like this

Vakcina1

  1. 1. Управління охорони здоров’я Волинської облдержадміністрації Волинська обласна клінічна лікарня Луцька міська дитяча поліклініка ВАКЦИНАЦІЯ Методичні рекомендації для лікарів та середнього медичного персоналу установ охорони здоров’я області Луцьк 2009
  2. 2. 2 3 Укладач: Яковенко О.К. Лікар - імунолог, обласний позаштатний спеціаліст з імунології управління охорони здоров’я Волинської облдержадміністрації. Контактні телефони: 0332 793 934, 050 547 07 90 Рецензенти: 1. Лапій Ф. І., к.м.н., доцент кафедри дитячих інфекційних хвороб та дитячої імунології НМАПО ім. П.Л.Шупика. 2. Бондарчук О.Б., к.м.н., доцент кафедри фтизіатрії з курсом клі- нічної імунології та алергології ВНМУ ім. М.І. Пирогова, голо- вний позаштатний імунолог УОЗ Вінницької ОДА. Вакцинація: методичні рекомендації для лікарів та середнього медичного персо- налу установ охорони здоров’я області // Яковенко О.К., УОЗ Волинської ОДА, Луцьк, 2009 // 96 стор. Copyright © Олег Яковенко, 2009 ЗМІСТ 1. АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4 2. ЕПІДЕМІОЛОГІЯ ІНФЕКЦІЙНИХ ХБОРОБ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 2.1. Туберкульоз. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 2.2. Кашлюк. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 2.3. Дифтерія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 2.4. Правець . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10 2.5. Поліомієліт . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 2.6. Кір . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12 2.7. Епідемічний паротит. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13 2.8. Краснуха . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 2.9. Вірусний гепатит В . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16 2.10. Гемофільна інфекція типу b. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 3. ЗАКОН УКРАЇНИ “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22 4. ЗАКОН УКРАЇНИ “Про захист населення від інфекційних хвороб” . . . . . . . . . . . . 27 5. Наказ МОЗ України від 03.02.06 № 48 „Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів” . 36 6. Наказ МОЗ України від 17.02.08 №207 „Про затвердження змін до наказу МОЗ України від 03.02.06 № 48 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 7. Календар профілактичних щеплень в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 7.1. Щеплення за віком . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 7.2. Щеплення за станом здоров’я . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45 7.3. Щеплення, які проводяться на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показами . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48 7.4. Рекомендовані щеплення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51 8. Зміни до Наказу МОЗ України від 03.02.2006 N 48 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 52 9. Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень. . . . . . . . . . . . 57 10. Протипоказання до проведення щеплень. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59 11. Перелік медичних протипоказів до проведення профілактичних щеплень . . . . . . 61 12. Побічна дія вакцин. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63 13. Вірогідність післявакцинальних реакцій та ускладнень. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68 13.1. БЦЖ-вакцина . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68 13.2. АКДП (АаКДП) – вакцина проти кашлюку, дифтерії, правця. . . . . . . . . . . . . . 69 13.3. ОПВ (ослаблена жива поліовакцина).. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71 13.4. ІПВ (інактивована посилена поліовакцина) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71 13.5. Вакцина проти кору . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71 13.6. Вакцина проти епідемічного паротиту. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73 13.7. Вакцина проти краснухи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73 13.8. Вакцина проти гепатиту В . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 74 13.9. Вакцина проти гемофільної інфекції типу В . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 75 14. Організація епідеміологічного нагляду за побічною дією імунобіологічного препарату. . 76 15. Форма подачі інформації про випадок побічної дії (ускладнення) після застосуван- ня імунобіологічних препаратів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 79 16. Порядок відпуску громадянам медичних імунобіологічних препаратів . . . . . . . . . 81 17. Тактика вакцинації імуноскомпроментованих осіб. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 18. Перелік основних показань для направлення хворого на консультацію до лікаря- імунолога клінічного . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 88 18. Рекомендаційний лист із застосування комбінованих вакцин . . . . . . . . . . . . . . . . 89 19. Список використаної літератури. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 91
  3. 3. 4 5 АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ Всім відомий крилатий вислів – майбутнє медицини за медициною профілактич- ною, тому одним із основних і дуже важливих методів специфічної профілактики ін- фекційних хвороб донині залишається вакцинація. Віковий розвиток людства нероздільно пов’язаний з величезною кількістю епіде- мій та пандемій інфекційних захворювань, таких як чорна або натуральна віспа, диф- терія, грип тощо, що забирали мільйони життів та призводили до безлічі різноманіт- них каліцтв. Ще в античні часи було відмічено, що перенесення інфекційної хвороби може захищати від наступного захворювання – внаслідок формування набутого імуні- тету. Вдалі спроби із застосування профілактичних заходів у вигляді варіоляції (ме- тод щеплення з використанням матеріалу пухирців хворих на віспу людей, заражених від корів) у боротьбі з чорною віспою поклали початок вакцинації - революційній по- дії у боротьбі з інфекційними хворобами. Новий метод, який отримав таку назву (від латинського vacca – корова), підкорив увесь світ. Вакциною було названо препарат, що містить антиген (антигени) мікроорганізмів і після введення викликає специфічну імунну відповідь – набутий, активний післявакцинальний імунітет, який захищає лю- дину від зараження тим чи іншим мікроорганізмом. Нині вакцинація використовується не лише як метод імунопрофілактики інфек- ційної патології, але й як метод лікування гострих і хронічних захворювань органів дихання - йдеться про таблетовані та спрей- мінівакцини, проведення специфічної алергологічної вакцинації (специфічна імунотерапія алергенами) в лікуванні алерго- логічної патології, імунопрофілактика та вакцинотерапія онкологічної патології (вак- цинація проти вірусу гепатиту В, який викликає первинний рак печінки, та вакцинація проти папілома-вірусної інфекції, яка викликає рак шийки матки у жінок). Для когось це здається дивним, але з позиції імунології вакцинація є нормальним і позитивним явищем. Чим більше в організм потрапляє антигенів, тим краще працює імунна сис- тема, адже для підтримання нормальної „робочої форми”, нормального розвитку та функціонування потрібний постійний імунний стимул. Простими словами: щоб добре боротися з ворогом, його треба добре знати в обличчя! Крім того, з моменту народження дитини, організм людини щоденно зустрічається з величезною кількістю нових антигенів, на які його імунна система постійно формує та дає відповідь. Це різноманітні інфекційні антигени - мікроорганізми, неінфекцій- ні антигени - харчові алергени, алергени домашнього побуту та навколишнього серед- овища. Тому говорити про навантаження на імунну систему під час вакцинації навіть недоречно. Крім того, відсутні докази про підтвердження гіпотези про те, що вакцини, які нині застосовуються, ослаблюють або наносять шкоду імунній системі (15). Щодо знайомства з небезпечним інфекційним антигеном (вірус або бактерія), то тут усе здебільшого вирішує час. Після щеплення, з набуттям післявакцинального іму- нітету наступна зустріч зі збудником буде негайною. У разі відсутності імунологічної пам’яті розвивається хвороба зі своїми наслідками. Незважаючи на користь та переваги вакцинації як методу імунопрофілактики, в першу чергу інфекційних захворювань, в сучасному суспільстві панує справжня вак- цинофобія. Вона виникла, передусім, внаслідок недостатньої поінформованості насе- лення про щеплення та його переваги. Суттєву роль у цьому зіграла й надмірна кіль- кість суперечливих даних, що дискредитують саме поняття „щеплення”. Так, деякі «фахівці», Інтернет та засоби масової інформації, різноманітні релігійні течії, ґрунту- ючись на окремих випадках, весь час повторюють про побічні ефекти щеплення, про права людини та фармацевтичне лобі. Звісно, існують шляхи уникнення інфекційного захворювання: перший – повна ізоляція або карантин, другий – перехворіти, але ніх- то не знає, якими будуть наслідки; третій – зробити щеплення та не хворіти або пере- нести захворювання у легкій формі та без ускладнень. Для переконання мені хотілося б навести статистичні дані Всесвітньої організа- ції охорони здоров’я, які послужили поштовхом до створення розширеної програми з імунізації (РПІ) у світі 1974 року. За розрахунками ВООЗ, щорічно з 90 млн. дітей, які народжувались у розвинутих країнах, 5 млн. помирали від кору, дифтерії, кашлюку, правця, туберкульозу та поліомієліту, та близько 5 млн. ставали інвалідами внаслідок різних ускладнень від цих інфекцій. РПІ складалась диференційовано для кожної держави, відповідно до епідемічної ситуації, економічного стану країни та рівня розвитку її служби охорони здоров’я. На момент створення РПІ була направлена на профілактику шести інфекцій – кору, диф- терії, правця, кашлюку, поліомієліту та туберкульозу. Відтоді програма регулярно пе- реглядається та доповнюється. В Україні на сьогодні згідно з календарем щеплень за віком, проводиться вакцинація проти десяти небезпечних інфекцій, таких як туберку- льоз, кашлюк, дифтерія, правець, поліомієліт, кір, краснуха, епідемічний паротит, гепа- тит В та гемолітична інфекція типу В. У нашій державі діє календар профілактичних щеплень, затверджений наказом МОЗ України від 03.02.2006 року №48 “ Про порядок проведення профілактичних ще- плень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів” та наказом МОЗ України від 17.04.08 №207 „Про затвердження змін до наказу МОЗ Укра- їни від 03.02.06 № 48 для профілактики дифтерії, правця, кашлюку, поліомієліту, ге- патиту В та інфекцій, які викликаються Haemophilus influenzae типу b (далі – Хіб)”, які передбачають обов’язкове щеплення за віком, щеплення за станом здоров’я, щеплен- ня за епідемічними показами та рекомендовані щеплення для людей з групи ризику. Завдяки сучасним технологіям медицина не стоїть на місці. Сьогодні розробляються та
  4. 4. 6 7 продовжують впроваджуватись у практику комплексні вакцини, які дають змогу про- водити щеплення від декількох збудників однією ін’єкцією, що в свою чергу зменшує ризик фізичного та психологічного травматизму вакцинованих та інших побічних дій, пов’язаних з проведенням вакцинації. Проведення профілактичних щеплень з метою захисту від інфекційних захворю- вань - це пріоритетне та стратегічне завдання держави задля збереження та примно- ження всього населення нашої країни. Головна мета проведення масового щеплення – створити колективний імунітет (не менше 95% щеплених дітей) з метою захисту не лише однієї конкретної людини, а всього населення, аби повністю встановити контр- оль над інфекцією, як це було зроблено з натуральною віспою, поліомієлітом та част- ково з багатьма іншими небезпечними інфекційними хворобами. Імунізація вважаєть- ся одним із найбільш ефективних та економічно доцільних серед заходів медичного втручання в епідемічний процес, які існують на теперішній час. У зв’язку з різким зни- женням розповсюдженості захворювань, які запобігаються за допомогою вакцина- ції, за останні роки багато інфекційних захворювань відійшли у минуле. Специфічна імунопрофілактика сьогодні залишається єдиним та головним методом боротьби з ін- фекціями, та на жаль, все ще зберігаються спалахи захворюваності на інфекції, що в першу чергу пов’язано зі збільшенням кількості неімунного прошарку населення (не вакцинованих осіб). Вирішити цю проблему можна лише за умови, якщо займатись нею будуть не байдужі та компетентні в цьому питанні спеціалісти. Сподіваюсь, що дані методич- ні рекомендації допоможуть кожній медичній сестрі, кожному фельдшеру та лікарю у вирішенні складних організаційних та санітарно-освітніх питань у роботі зі своїми па- цієнтами та особливо з батьками, посилаючись у першу чергу на офіційні статистич- ні дані та на нормативно-правові документи, які регламентують проведення необхід- них специфічних профілактичних заходів згідно з чинним законодавством України. Від автора ЕПІДЕМІОЛОГІЯ ІНФЕКЦІЙНИХ ХБОРОБ Туберкульоз Туберкульоз — це інфекційна хвороба, збудником якої є мікобак- терія туберкульозу (M.tuberculosis, п.Коха) що передається від хво- рої людини повітряно-краплинним шляхом. Туберкульозна паличка може вражати всі органи і системи людського організму з переваж- ним ураженням органів дихання. Туберкульоз існує на світі приблизно так давно, як і людство: у кістках єгипет- ських мумій вчені завважували туберкульозні зміни. У XVII — XVIII ст. Тоді від цієї не- дуги гинуло більше людей, ніж від епідемій чуми, холери та військових дій. У квітні 1993 р. Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) констатувала, що серед причин смерті від окремого інфекційного агента туберкульоз займає перше міс- це, та що існує реальна загроза його глобального епідеміологічного поширення. За критеріями ВООЗ, якщо кількість хворих перевищує 0,5 % від загальної кількості насе- лення, то в державі існує епідемія цієї недуги. У 2007 р. на диспансерному обліку в протитуберкульозних закладах України пе- ребувало 498643 хворих, у тому числі хворих на активні форми туберкульозу – 93195 осіб. Захворюваність по Україні за 2008 рік в абсолютних числах склала – 35925 чол., в т.ч. дорослі – 34764 чол., діти – 590 чол., підлітки – 571 чол. Показник смертності від туберкульозу за 15 останніх років виріс у 2,9 рази. «Цей показник у 2005 р. стано- вив 25,6 на 100 тис. населення. У 2007 р., у порівнянні з попереднім 2006 р. також не мав тенденції до зниження і становив 22,6 на 100 тис. населення», - зазначено у пові- домленні МОЗ України. Сьогодні єдиним специфічним профілактичним методом запобігання розповсюдження туберкульозу залишається вакцинація. Вакцина БЦЖ (BCG) має достатньо високу профілактичну активність, яка при вак- цинації новонароджених становить 70-85%: дитина практично цілком захищена від генералізованих форм туберкульозу (наприклад, дисемінований туберкульоз та ту- беркульозний менінгіт), які без лікування зазвичай закінчуються летально. Але, на жаль, завдяки штучно створеній «вакцинофобії» лише за 2008 р. по Во- линській області рівень охоплення БЦЖ-вакцинацією новонароджених знизився до 74% , а повторна вакцинація (ревакцинація) становить 71,7%. Згідно з рекомендація- ми ВООЗ, імунізацію живою вакциною БЦЖ вважають одним з найбільш важливих за- ходів запобігання туберкульозу. Наразі БЦЖ-вакцинація є обов’язковою у 64 та офі- ційно рекомендована у 118 державах світу (1, 30, 41, 63).
  5. 5. 8 9 Кашлюк Кашлюк (Pertussis) – інфекційне захворювання, яке спричинене збудником – грам (-) паличкою B. Pertussis (паличка Борде-Жангу), яка викликає у дітей приступоподібний кашель, рвоту та кашлюко- ві репризи з тривалістю кашлю від одного до декількох місяців. Голо- вний патогенний фактор збудника – це антигени палички кашлюка, які схильні до ураження тканини головного мозку прямо та опосеред- ковано, внаслідок спільних антигенних детермінант між збудником та мозковими оболонками, які при інфікуванні й спричиняють вище перелічену симптоматику. Захворювання відноситься до повітряно- крапельних інфекцій, перебігає найбільш важко у грудних дітей та ді- тей раннього віку, з можливими ускладненнями у вигляді судомних при- падків, енцефалопатію та смертю. Дослідження з ефективності вакцинації показали, що після введення масової вак- цинації показники захворюваності та смертності різко знизились. Розробка та організа- ція випуску проти кашлюкової вакцини була здійснена під керівництвом М.С. Захарової. В державах колишнього Радянського Союзу масова вакцинація проти кашлюку була розпо- чата у 1957 році, коли число хворих становило 476622 людини (415 на 100 тис). В перші роки щеплення проводились кашлюковою та кашлюково-правцевою вакцинами, а з 1964- 65 рр. адсорбованою кашлюково-дифтерійно-правцевою вакциною (АКДП). Масова вак- цинопрофілактика кашлюка призвела до швидкого зниження захворюваності, яка у 70-і роки вже становила 5,8-17,7 на 100 тис. при зниженні летальності з 2,6 до 0,01 на 100 тис. Не дивлячись на це, кашлюк залишається ендемічним захворюванням з піками кож- ні 2-5 років в державах з високим покриттям вакцинації. На сьогодні кашлюкова інфекція не повністю під контролем. За рік у світі реєструється близько 50 млн. випадків кашлюку, 90% з яких у державах, що розвиваються. Щорічно кашлюк забирає близько 300 тис. жит- тів. Серед дитячих інфекційних хвороб, які можна запобігти вакцинацією, кашлюк як при- чина загальної смертності займає п’яте місце після гепатиту, кору, правця, та Ніб-інфекції. Не зважаючи на проведення масової вакцинації, лише у 1994 році в світі перехворі- ло близько 40 млн. чоловік, з яких 5 млн. перенесли пневмонію, 30 тисяч – отримали стій- кі неврологічні ускладнення, та 360 тисяч померло. В деяких популяціях (Австралія, Кана- да, Нідерланди, США) захворюваність кашлюком на протязі останніх років збільшилась. У США в 2001 р. на кашлюк перехворіло 7580 чоловік, що у 2,8 рази перевищує по- казник захорюваності 1991 р. (2719 чол.) та у 4 рази за показник 1980 р. (1730 чол.). У 2002 р. захворюваність далі збільшувалась - 8296 випадків. За 2 десятиліття у США збіль- шилась летальність від кашлюка – із 77 загиблих в 1980-1989 рр. до 103 - у 1990-1999 рр. Подібна ситуація прослідковується також в інших державах. У Росії кількість ви- падків захворювань на кашлюк у 2003 році склало 12523, що у 2,3 рази вище за показник 2002 року. В Україні в 2004 році у порівнянні з 2003 роком захворюваність на кашлюк зросла у 2, 8 рази. Захворіло 2241 осіб в тому числі 2142 дітей до 14 років. Показни- ки захворюваності становили відповідно 4, 96 та 1, 63 на 100 тис. населення. Серед за- хворілих дітей 42, 5% становлять діти від 0 до 2 років, 26, 9% - діти у віці від 3-6 років. Негативна епідеміологічна ситуація зумовлена передусім неповним залученням до вакцинації населення, в першу чергу завдяки відмові батьків від щеплення, котрі занепокоєні побічними діями вакцинації. Так у ФРН з 1979 по 1982 рр. після відмови від щеплення виникло(зафіксовано) 80 тис. випадків захворювання на кашлюк з різ- ним ступенем ускладнень та летальними наслідками. Дані втрати за 4 роки набагато перебільшили всі втрати, пов’язані з вакцинацією за всі роки її масового проведення. Подібна ситуація внаслідок відмови від щеплення проти кашлюку була відміче- на також і в інших державах, зокрема в 70-х роках у Японії (внаслідок двох летальних випадків протягом 24 годин після отримання АКДП-вакцини з цільноклітинним каш- люковим компонентом), коли після відміни АКДП вакцинації частота захворювань на кашлюк зросла з менш ніж 1000 до 13105 випадків на рік, з них 41- смертельний. Доведено, що щеплення дуже добре захищає від важких форм кашлюка. Дослі- дження проказали, що вакцина ефективна у 64% випадків проти легкої форми, у 81% проти пароксизмальної та в 95% проти важкої форми захворювання. Серед 197 дер- жав, які проводять вакцинацію АКДП, 129 розпочинають вакцинацію з 6 тижнів - 2 мі- сяців, з метою захисту дітей раннього віку, які найбільш вразливі від даної інфекції. Найбільший ефект від кампанії з вакцинації був зареєстрований у розвинутих дер- жавах, де захворюваність клінічно діагностованим кашлюком склала всього 3-10 випад- ків на 100 тис. населення, а в деяких державах Європи (Бельгія, Болгарія, Чехія, Ісландія, Люксембург, Португалія) даний показник був нижче 1 на 100 тис (28, 26, 43, 51, 58, 65, 67). Дифтерія Дифтерія (Diphtheria) – гостре інфекційне захворювання, викликане токсигенним штамом дифтерійної палички, яке характеризується фі- бринознимзапаленнямслизовихоболонокзіва,носа,гортанітатоксич- ним ураженням внутрішніх органів, зокрема серцево-судинної та нерво- вої системи. Збудник - дифтерійна паличка (Corinebacterium diphteriae), основні клінічні прояви якої зумовлені дією дифтерійного екзотокси- ну. Збудник передається повітряно-краплинним шляхом від хворих та від бактеріоносіїв, іноді через предмети побуту. Захворювання носить важкий характер, з частими ускладненнями та високою летальністю. В довакцинальний період у нашій державі захворювало на дифтерію від 40000 до 80000 тис. дітей щорічно, а летальність від даної патології складала майже 50% - від загальної кількості хворих помирала кожна друга людина.
  6. 6. 10 11 В 1932 р. було розпочато масове проведення щеплень проти дифтерії, яке карди- нально змінило епідемічну ситуацію. Зі зниженням рівня захворюваності на дифтерію в населення виникло відчуття хибного спокою. До того ж наприкінці 80-х в пресі поча- ли з’являтись необґрунтовані заяви про недоцільність вакцинації, що вже все гаразд, тому щеплення не потрібні, що вони більше шкодять ніж допомагають… Батьки почали відмовлятись вакцинувати дітей, а дорослі взагалі майже не щепились (не проводили ревакцинацію). Наслідки зруйнованої системи імунізації проти дифтерії одразу стали відчутними в 90-х роках. Так, епідемія дифтерії в країнах СНД та в Україні зокрема в 90-і роки, яка досягла найвищого рівня у 1995 році, коли число випадків перевищило 50 000 осіб. Під час епідемії дифтерії в Україні у 1994-1996 роках на території більшості об- ластей реєструвалась підвищена захворюваність на дифтерію, навіть зі смертельними випадками - у 1995-1996 рр. від цієї хвороби померли 317 осіб, у тому числі 79 дітей. Основною причиною епiдемiї дифтерії були недолiки проведення iмунопрофi- лактики, внаслiдок чого при спорадичній захворюваностi, що виключала широку латент- ну імунізацію, колективний iмунiтет до дифтерiї знизився до критичного рівня. Про- ведення масової імунізації різних верств населення України проти дифтерії в період епідемії зумовило стрімке зменшення інтенсивності епідемічного процесу цієї інфекції. Відносно 1995 р. - піку епідемії - у 2002 р. захворюваність на дифтерію знизилась у 18 разів, токсигенного носійства - у 23 рази. Показники смертності зменшились у 20 разів. Вакцинація проти дифтерії призводить до утворення антитоксичних антитіл, за- хищаючи 95-100% вакцинованих. У випадку виникнення захворювання в вакцинова- ної особи, дифтерія перебігає легко, летальність від дифтерії у вакцинованих у 10 ра- зів менша, ніж у не вакцинованих, а параліч (одне з важких ускладнень) зустрічається в 5 разів менше (21, 40, 42, 65). Правець Правець (Tetanus) – гостре інфекційне захворювання, що зумов- лене дією на організм екзотоксину правцевої палички (облігатна анаеробна паличка Clostridium tetani, сімейства Bacillaceae), супро- воджується ураженням нервової системи і характеризується то- нічним напруженням поперечно-смугастих м’язів та генералізова- ними судомами з надзвичайно високою летальністю (85-95 %). Cl. tetani виробляє екзотоксин, який відноситься до одних із найсильні- ших отруйних речовин. Палочка знаходиться в кішківнику травояїд- них тварин. Потрапляючи в землю з випорожненнями утворює спо- ри, зберігаючи свою життєдіяльність. Зараження відбувається при потраплянні спор із землею через травмовану шкіру або слизові. Найбільше число захворювань спостерігалось у період війн, однак у мирний час захворювання на правець в деяких державах світу залишається актуальною пробле- мою. До проведення масових заходів вакцинації проти правця у світі щороку помира- ло близько 160000 чоловік. (Long и Sartwell, 1947). Особливою проблемою залишався правець новонароджених. Захворюваність правцем новонароджених у різних держа- вах коливалась до 10 % від числа новонароджених. Так у Радянському Союзі правець новонароджених становив 1,5-2% від усіх випад- ків правця. А серед загального числа хворих від 35% до 53% захворювання припадало на дітей дошкільного та шкільного віку. В новонароджених вхідними воротами є пуповина. Інфекція проникає в тих випадках, коли допомогу при родах надають порушуючи прави- ла асептики та антисептики. Найбільша летальність від правця спостерігається, якщо ін- кубаційний період становить менше 7 днів. За даними А. В. Мазурина (1964), летальність новонароджених становила 67% (із 133 новонароджених померло 89), при інкубаційно- му періоді більше 7 днів — 37% (серед 46 дітей померло 17). Активна імунізація населення України проти правця, яка проводиться з 1960 року, забезпечила зниження захворюваності в цілому у 8,5 рази. У 80-ті роки не відзнача- лося стійкої тенденції до подальшого зниження - щороку хворіло на правець від 90 до 110 осіб (0,18 - 0,2 на 100 000 населення). З 1993 року у зв'язку з напруженою епіде- мічною ситуацією в Україні з дифтерії значно активізувалася масова імунізація насе- лення проти дифтерії та правця, що зумовило відчутне зниження захворюваності на правець - до 41 випадку (0,08 на 100 000) у 1998 році, причому на вікову групу до 14 років прийшовся лише один випадок захворювання. У 2000-2002 рр. при відсутності захворювань серед дітей до 14 років показник серед дорослих старших вікових груп тримається на рівні 0,1 на 100 тис. населення (в середньому до 40 випадків у рік). Випадки захворювань реєструються щорічно майже у всіх областях України, АР Крим та м. Києві. Правець в Україні лишається і сьогодні значною медичною та соці- альною проблемою, оскільки займає за летальністю четверте місце після СНІДу, сказу та меліоїдозу. Активна планова імунізація проти дифтерії та правця (вакцини АКДП, АДП) дає змогу створити напружений популяційний імунітет в осіб з метою захисту дитячого та дорослого населення (42, 44, 56, 65). Поліомієліт Поліомієліт (від грец. πολίός — сірий і μυελός — спинний мозок, дитячий спинномозковий параліч) - гостра інфекційна хвороба, яку спричиняють поліовіруси типів 1, 2, 3, з діапазоном захворювань від неспецифічних симптомів до паралічів з наступною інвалідністю. "Підозрілим на поліомієліт" вважають гострий, тобто з швидким розвитком (протягом 1-3 днів) в'ялий параліч (ГВП), у тому числі синдром Гійєна - Барре, у дитини віком до 15 років або схоже з поліо- мієлітом паралітичне захворювання у людини будь-якого віку.
  7. 7. 12 13 Згідно з оціночними даними, у 1951-1955 рр. в державах Європейського регіону ВОЗ щорічно паралітичним поліомієлітом захворювало близько 28,5 тис. дітей. Впер- ше в Європі почали проводити імунізацію проти поліомієліту живою вакциною «Сол- ка» у Данії. Як наслідок, згідно зі статистичними даними, у 1961-1965 рр. в державах даного Європейського регіону ВОЗ щорічно захворювало в середньому 7700 дітей, що приблизно на 74% менше в порівнянні з кількістю хворих на початку 50-х років. У 1988 році Асамблея ВОЗ прийняла резолюцію про глобальну ліквідацію поліомі- єліту (знищення паралітичного поліомієліту та зупинку циркуляції дикого вірусу у гло- бальному масштабі) шляхом вакцинації оральної поліовірусної вакцини (ОПВ). В 2000 році циркуляція вірусу зупинена у 3 із 6 географічних регіонів. В Американському ре- гіоні останній випадок поліомієліту був зареєстрований в 1991 році. В Західному ти- хоокеанскому регіоні (37 держав, в т.ч. КНР) захворювання не реєструють з березня 1997 року, а в Європейському регіоні (51 держава) - з 1998 року. 21 липня 2002 р. на засіданні Європейської регіональної комісії по сертифікації лікві- дації поліомієліту в Копенгагені (Данія) було оголошено про повну ліквідацію поліомієліту в Європейському регіоні, в т.ч. в Україні, хоча на сьогодні, все ще залишається ряд територій ендемічних по поліомієліту – держави Африки та Азії (Індія, Пакистан, Бангладеш тощо). Найефективнішим засобом профілактики поліомієліту є вакцинація, яку практи- кують у світі понад 40 років. Нині в багатьох країнах продовжують використовувати живу та інактивовану поліомієлітну вакцину. Завдяки їй вдалося подолати тяжкі епі- демії хвороби, що розпочалися у 40-50-х роках ХХ ст., коли лише в Україні реєстрували близько 3000 випадків захворювання на рік (14, 37, 45, 46, 57, 65). Кір Кір (Morbilli) – гостре інфекційне захворювання, викликане вірусом кору (Polinosa morbillarum, рід Morbillivirus), яке характеризується ви- раженою інтоксикацією, катаральними явищами з боку дихальних шля- хів, кон’юнктивітом, появою своєрідних плям на слизистій оболонці щоки і папульозно-плямистим висипом на шкірі. В більшості випадків кір протікає сприятливо, але при розвитку ускладнень - енцефаліту та менінгоецефаліту, пневмонії, ураження нирок, можливий леталь- ний кінець. Кір - висококонтагіозна інфекція, які швидко поширюються в дитячих неімунних колективах, легко поширюється в закритих кол- лективах повітряно-краплинним шляхом. Кір являється типовою “дитячою” інфекцією, та нажаль, зараз усе більше він реєстру- ється у дорослих. Пояснюється це тим, що сприйнятливість до цієї інфекції надзвичайно ви- сока, яка не залежить від віку, тому обов’язкові щеплення, що проводяться в ранньому ди- тячому віці, і наступні планові ревакцинації надійно захищають дітей, але не дорослих. Це в свою чергу спонукає проводити додаткові заходи вакцинації серед дорослого населення. До початку масової імунізації проти кору в 1965-1967 рр., в США, Англії, Франції, СРСР та в інших державах реєструвалось близько 130 млн. випадків захворювання на кір, та близько 8 млн. випадків захворювання закінчувалось летально. В довакциналь- ний період на території України на початку ХХ сторіччя протягом 15 років тільки від кору померло близько 500 000 дітей. В 1990 році охоплення вакцинацією завдяки РПІ ВОЗ досягло 80%, захворюва- ність знизилась на 78%. Незважаючи на багаторічну історію вакцинопрофілактики кору, дане захворювання залишається важливою проблемою охорони здоров’я для ба- гатьох держав світу. Оскільки охоплення вакцинацією проти кору не є високим у дея- ких державах, що розвиваються, не перевищує 50%, на сьогодні щорічно реєструєть- ся до 30 млн. випадків захворювання на кір, та помирає від 800 тис. до 1 млн. дітей. Так, у 1994 році від захворювання на кір померло більше дітей, ніж від всіх разом взятих інфекцій, які включені в розширену програму імунізації. До 98% летальності припадає на держави, що розвиваються, – Індія, Бангладеш, Нігерія, Заїр тощо. В Укра- їні передостанній спалах кору зареєстровано в 2001-2002 рр., під час якого захворіло понад 24000 тис. осіб. Найбільшу кількість випадків було зареєстровано також серед підлітків та дорослих внаслідок зменшення у попередні роки обсягу вакцинації, осо- бливо ревакцинації, порушення термінів проведення щеплень за календарем. Починаючи з другої половини 2005 року відбулося зростання захворюваності на кір. Всього було зареєстровано 2392 випадків кору. У 2006 році зареєстровано пік епі- демічного підйому захворюваності, коли захворіло 42724 осіб, що в 17,86 раз більше, ніж в попередньому році. За період спалаху кору в 2005-2006 рр. було зареєстрова- но 5 летальних випадків. Під час спалаху, кількість випадків кору в Україні становили 83% усіх випадків кору в Європейському регіоні ВООЗ, що об’єднує 53 країни. Згідно з резолюцією регіонального комітету ВООЗ, прийнятій в 2005 році, Україна повинна здійснити до 2010 року елімінацію кору (та краснухи), шляхом якісної планової вакцинації декретованих осіб згідно з календарем щеплень за віком, додатковою вакци- нацією серед підлітків та дорослого населення, з метою створення стійкого специфіч- ного популяційного імунітету та ефективним епідеміологічним наглядом (4, 5, 7, 55, 64). Епідемічний паротит Епідемічний паротит (Parotitis epidemica) «Свинка» – це гостре ін- фекційне захворювання, яке характеризується загальною інтоксикацією, ураженнямслиннихзалоз,рідше-іншихзалозистихорганівтанервовоїсис- теми. Викликається вірусом, який входить до сімейства Рагаmyxoviridae, роду Рагаmyxovirus, та передається повітряно-краплинним шляхом. Дане захворювання здавна вважали дитячою інфекцією. На дітей віком до 15 ро- ків припадало близько 95% випадків, найбільша захворюваність від 3 до 7 років. У те-
  8. 8. 14 15 перішніх умовах паротит «подорослішав». Юнаки хворіють у 1,5 раза частіше, ніж ді- вчата. Однак у віці 20 років та старше спостерігається незначне збільшення випадків серед жінок, можливо, через більш тісний контакт із хворими дітьми. Сприйнятливість до паротитної інфекції визначається індексом контагіозності. Дуже рідко хворіють діти першого року життя. Зазвичай неускладнений паротит протікає в легкій формі. Однак захворювання небезпечно своїми ускладненнями. До нього відносять ураження залоз організму – підшлункової, щитоподібної, статевих за- лоз та нервовової системи – серозний менігоенцефаліт. За висновками ВОЗ, епідемічний паротит нині включено до переліку інфекцій, які завдяки застосуванню засобів специфічної профілактики в перспективі можуть бути зведені до поодиноких випадків. Європейським регіональним бюро ВОЗ встановлена мета: скоротити захворюваність на паротит до 2010 року до рівня 1/100 тис. населення. Це важке, але реальне завдання, якщо вакцинацією охопити 95% дітей віком від 1 до 6 років. Прикладом залишається Фінляндія, в якій 2-разова вакцинація тривакци- ною з 1983 року з високим охватом призвела в 1999 році до нульової захворюванос- ті на епідемічний паротит. Пришвидшення процесу елімінації вірусу можливе лише за допомогою масової вак- цинації школярів та підлітків – всіх або тільки тих, хто отримав менше 2 щеплень від па- ротиту. Застосування комбінованих вакцин (наприклад, КПК) дозволить досягти бажаної мети у вирішенні даної проблеми, в т.ч. із іншими інфекціями, такими як кір та краснуха Багаторічна планова імунізація дитячого населення проти паротиту в Україні сприя- ла зниженню захворюваності в 3-5 разів. Основним протиепідемічним заходом визнано вакцинацію дітей. Згідно з наказом МОЗ СРСР, із 1980 року розпочато вакцинацію дітей проти паротитної інфекції живою паротитною моновакциною у віці 18 місяців. Нині в Україні для профілактики паротиту використовується тривакцина, до скла- ду якої, крім паротитної, входять коревий та краснушний компоненти. Ефективність вакцинації залежить від зменшення числа необгрунтованих протипоказів, створення належних умов транспортування та зберігання вакцин, епідеміологічного контролю щепленості дітей. В останні роки спостерігається деяка тенденція до зниження захво- рюваності на епідемічний паротит. Так, на епідемічний паротит серед всього населення України у 2006 р. хворіло 3726 осіб, у 2007 р. – 2920 осіб, в т.ч. серед дорослого населення за 11 місяців у 2006 р. хворіло 1388 осіб, за 11 місяців 2007 р. – 1154 особи. Незважаючи на таку загальну тенденцію, подекуди виникають групові спалахи цього захворювання. До 2005 року більше 120 держав у всьому світі включили вакцинацію проти епіде- мічного паротиту в свої національні програми імунізації. В переважній більшості дер- жав, вакцина проти паротиту входить до складу комбінованої тривакцини (КПК - кір, краснуха, паротит), однак більшість держав в Африканському регіоні не включили в календар щеплень вакцини проти паротиту, краснухи, а рівень охоплення вакцинації проти кору навіть не перевищують 60 %. Як наслідок, в цьому регіоні реєструється висока захворюваність та летальність від даних інфекцій (2, 7, 36, 59). Краснуха Краснуха (Rubeolla) – гостре інфекційне захворювання, виклика- не вірусом сімейства Togaviridae (рід Rubivirus), яке характеризуєть- ся п’ятнисто-папульозним висипом на шкірі, катаральними явищами зі сторони дихальних шляхів та лімфаденопатією (збільшенням перифе- рійних лімфатичних вузлів, особливо потиличних). Захворювання пере- дається повітряно-краплинним шляхом та трансплацентарно. Хво- ріють як діти так і дорослі, але серед хворих 90% припадає на дітей. Діти до року хворіють рідко в зв’язку з наявним імунітетом, отриманим від мами вну- трішньоутробно. Якщо мати не хворіла або не була вакцинована, дитина може захворіти на першому році життя. Краснуху прийнято вважати легким захворюванням, однак у дорослих перебіг більш важкий. Серед ускладнень зустрічаються серозний менінгоенцефаліт (час- тота від 1:4000 до 1:13000), поліневрити, тромбоцитопенія, суглобовий синдром тощо. Од- ним із важких ускладнень, викликаних вірусом краснухи, є синдром вродженої краснухи. В 1941 році австралійський офтальмолог Н.Грег вперше встановив етіологічний та тератогенний зв'язок між краснухою у вагітних на ранніх строках вагітності та множин- ними вадами розвитку (вроджена катаракта, вади серця, глухота – класична тріада Грег- га) у дітей, які народились від цих жінок. (Gregg N.M., 1941, 1956). При інфікуванні жін- ки на першому тижні вагітності ураження плоду виникає у 75-80% випадків, на 2-4-му тижні - в 61%, на 5-8-му тижні - в 26-30% та на 9-12-му тижні - в 8%. При інфікуванні на 4 місяці вагітності вади розвитку формуються в 1,4-5,7% випадків, на 5 місяці та пізні- ше - в 0,4-1,7%. Внутрішньоутробне інфікування також призводить до спонтанних абор- тів та мертвонародження (до 40% при зараженні в перші 8 тижнів). Діти, які народились, мають множинні вроджені вади розвитку, іноді не сумісні з життям. Так у 75% випадків синдрому вродженої краснухи зустрічається поєднання двох та більше дефектів розвитку. Встановлено, що при даній патології можуть виникати такі пізні ускладнення, як паненцефаліт, цукровий діабет, тиреоїдит тощо. Синдром вро- дженої краснухи становить близько 10% від загальної кількості вроджених аномалій. Соціальне значення проблеми краснухи стало зрозуміле в період пандемії у 1963- 1965 рр. Особливо важка за своїми наслідками була епідемія в США у 1964-1965 рр., з якою пов’язують народження близько 30 тис. дітей з синдромом вродженої красну- хи. За даними офіційної статистики, рівень захворюваності у світі на краснуху варіює в різні роки від 336,0 до 100,0 на 100 тис. населення. За даними ВООЗ, 83 % всіх випад- ків краснухи, що реєструється у Європі, припадає на держави СНД.
  9. 9. 16 17 Основне джерело даної інфекції – діти шкільного віку від 7 до 14 років (реєстру- ється максимальна захворюваність серед дитячого населення). Особливу занепокоєність викликає ріст захворювання серед дорослого населен- ня та, як наслідок, – збільшення числа синдрому вродженої краснухи. Всього, за дани- ми ВООЗ, щорічно у світі краснуха нівечить близько 300000 тис. дітей В Україні спостерігається постійно високий рівень захворюваності на краснуху. Останніми роками реєструється понад 15 тис. випадків щороку, при тому, що у краї- нах Скандинавії спостерігаються поодинокі, в основному, завізні випадки. В Україні не налагоджена система епіднагляду за синдромом вродженої краснухи, захворюваність на який в світі становить 0,6-2,2 на 1000 живонароджених під час спалаху. Вирішення проблеми даної інфекції можливе тільки за допомогою вакцинації. Досвід багатьох держав показав, що при реалізації програми вакцинації в повному обсязі захворюваність на краснуху знижується до спорадичних випадків, а синдром вро- дженої краснухи практично зникає. На 48-й сесії Європейського бюро ВООЗ в 1998 році краснуха була включена в число інфекцій, боротьба з якими буде визначатись метою програми «Здоров’я для всіх у 21 столітті»: зниження частоти синдрому вродженої крас- нухи до рівня 0,01/1000 живих новонароджених. ВООЗ рекомендує вакцинацію про- ти краснухи обов’язково включати в національні календарі профілактичних щеплень. Україна, як країна – член ВООЗ, підтримала резолюцію з метою здійснення до 2010 елі- мінації краснухи та запобігання синдрому вродженої краснухи (6, 27, 55, 65, 66). Вірусний гепатит В Вірусний гепатит В – гостре або хронічне інфекційне захворюван- ня печінки, яке викликається ДНК–вірусом. Характеризується по- вільним розвитком захворювання, високим рівнем хронізації проце- су з подальшим розвитком у цироз та первинний рак печінки. Вірус гепатиту В відноситься до категорії найбільш розповсюджених антропоноз- них вірусних інфекцій, що займає одне з провідних місць в зараженні людської попу- ляції. На долю гепатиту В припадає близько половини всіх клінічних гепатитів, та ле- тальність від гострого гепатиту В становить приблизно 1%. Єдиним джерелом інфекції є людина, хвора на гостру або хронічну форми захворювання, а також «здорові» віру- соносії. Виділення вірусу з різними біологічними секретами (кров, слина, сеча, жовч, сльози, грудне молоко, сперма тощо) визначає багатогранний шлях зараження. Однак тільки кров, сперма та слина створюють найбільшу епідеміологічну небез- пеку, враховуючи високу концентрацію вірусу у даних біологічних рідинах. Слід за- значити, що при високій концентрації вірусу (10*12 вірусу в 1 мл та більше) всього не- обхідно 0,0001 мл крові для зараження. Окрім того, вірус гепатиту В володіє високою життєздатністю, яка в 100 разів більша за вірус СНІДу. Захворювання передається переважно парентеральним шляхом при переливанні крові та кровозамінників, при використанні нестерильного медичного інструментарію - ін’єкції, стоматологічні процедури, при нанесенні татуювання та пірсингу, інших маніпуля- цій в косметичних салонах. Серед природних шляхів передачі збудника зараження відбу- вається статевим шляхом, через різні контаміновані предмети побуту (бритви для гоління, зубні щітки, полотенця), при проникненні вірусу крізь мікротравми на шкірі та слизових. Останнім часом велику увагу приділяють контактно-побутовому шляху заражен- ня – інфікування в середині родини, інфікування в організованих колективах дітей та дорослих при тісному спілкуванні носіїв у даних колективах, особливо з цілодобовим перебуванням дітей у будинках дитини, дитячих будинках та інтернатах. На долю природних шляхів зараження припадає близько 30-35% та має тенден- цію до росту. Частота інфікування дітей раннього віку в сім’ях, де немає хворих, ста- новить в ендемічних регіонах близько 10%. Якщо дитина раннього віку захворіла на гепатит, то, як правило, протягом 5 років його життя інфекція виноситься за межі сі- мейного кола. Можлива також вертикальна передача збудника від HBsAg (або HBеAg) - позитив- ної мами. Зазвичай зараження відбувається під час пологів, однак інфікування плоду можливе у матці при розриві плаценти. Окремою групою ризику є медичні працівники, які в процесі своєї професійної ді- яльності контактують з кров’ю та її препаратами (хірурги, стоматологи, працівники відді- лень гемодіалізу та лабораторій, маніпуляційні медичні сестри тощо). Також загроза за- раження існує у працівників, котрі доглядають та лікують хворих на вірусний гепатит В. Окрему групу ризику становлять наркомани, які інфікуються при користуванні спільним шприцом. Актуальною проблемою також залишається інфікування дітей в юнацькому віці статевим шляхом. Наприклад, діти старшого віку та дорослі молоді люди у США станов- лять 90% від усіх хворих на гострий гепатит В, що зумовлено дуже високою сексуаль- ною активністю серед цієї вікової групи. За офіційною статистичною інформацією ВООЗ, у світі близько у 2 млрд. людей виявляють маркери вірусу гепатиту В (HBV). Серед них близько 350 млн. - хронічні ві- русоносії, кожен з яких в епідемічному плані несе небезпеку для оточуючих. Близь- ко 15 млн. з цих хворих інфіковані також вірусом гепатиту дельта, який, приєднуючись до вірусу гепатиту В, призводить до швидкого розвитку важких ускладнень, хроніза- ції процесу з раннім формуванням цирозу печінки. Також при формуванні первинного раку печінки відіграє етіологічний зв'язок між вірусом гепатиту В та С. Носії НBsAg в 12-300 разів частіше хворіють на рак печінки, ніж інше населення. Близько 1 млн. ві- русоносіїв помирають щорічно від ускладнень, цирозу або раку печінки. Навіть у дер- жавах, де рівень розповсюдженості HBV інфекції нижчий за середній, залишаються
  10. 10. 18 19 невирішені проблеми, пов’язані з даним захворюванням. Так у США проживає близько 1,25 млн. вірусоносіїв, з яких 4000-5000 щороку помирають. Вкрай неблагополучною залишається епідемічна ситуація з гепатиту В в Україні. Рівень захворюваності на гепатит В, що реєструється, залишається досить високим і становить за останні 5 років (2002 – 2006 рр.) в середньому 12,25 на 100 тис. населен- ня, при цьому абсолютна кількість хворих на гострий гепатит В коливається від 8919 у 2002 р. до 3663 у 2006 р. Для порівняння слід відзначити, що показники захворюваності на гепатит В у США та країнах Європейського союзу останніми роками не перевищують 1,0 – 3,0 на 100 тис. населення. Дійсна кількість захворювань на гострий гепатит В в Україні у 5-6 і більше ра- зів перевищує дані офіційної статистики, оскільки хворі на безжовтяничні і субклінічні форми інфекції, як правило, залишаються нерозпізнаними, що, в свою чергу, призводить до збільшення числа ускладнень. До офіційної звітності у більшості випадків не потра- пляють також хворі на різні форми хронічного гепатиту В і вірусоносії. За експерними оцінками, кількість носіїв вірусу гепатиту В в Україні перевищує 1 млн. осіб. При поглибленому обстеженні таких осіб у більшості з них виявляються ознаки хро- нічного гепатиту з мінімальною або слабкою активністю запального процесу. Про широке розповсюдженнягепатитуВвкраїнісвідчатьрезультатисероепідеміологічнихдосліджень, проведених в ДУ “Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В.Громашевського АМН України”. Частота виявлення суми серологічних маркерів гепатиту В (HBsAg та анти- НВс) серед найбільш вражених груп населення становила: у медичних працівників – 32,2 %, пацієнтів лікувальних закладів – 28,1 %, хворих на шкірні та венеричні хвороби – 37,5 %, ін‘єкційних споживачі наркотичних препаратів – 68,2 %, а серед донорів крові – 15,3 %. Основним заходом запобігання епідемії вірусного гепатиту В залишається вакцина- ція. Однак перша стратегія по імунізації людей лише з групи ризику не принесла очіку- ваних результатів, оскільки виявлення осіб з групи ризику з наступною вибірковою іму- нізацією було практично складним завданням. Тому протягом першого десятиліття після розпочатої кампанії масової імунізації проти гепатиту В зниження показників захворю- ваності не відбулось. Після цього прийшли до висновку, що найбільш економічно вигід- ною та ефективною в епідемічному плані є універсальна імунізація новонароджених. Доцільність вакцинації дітей обумовлюється також тим, що існує велика різниця між дітьми та дорослими відносно частоти переходу гострого захворювання в хроніч- ну форму. До 90% новонароджених дітей, які були заражені вірусом гепатиту В у пре - або перинатальному періоді, стають хронічними носіями вірусу. Однак рівень хроні- зації процесу з віком знижується. Так в 4 роки частота переходу в хронічну форму зни- жується на 10%. Для дорослих цей показник становить від 1 до 4%. Окрім того, експерти ВООЗ в 1992 році прийшли до висновку, що дана стратегія по- винна застосовуватись не лише в гіперендемічних державах (>8% носіїв), але й в дер- жавах з низькою ендемічністю (<2% носіїв HBsAg). Наприклад, на території Італії, гі- перендемічній по гепатиту В (Південна Італія, Afragola), внаслідок реалізації програми з вакцинації усіх новонароджених, захворюваність на гепатит В, яка становила у 1987 році 63/100 тис. чоловік, за 5 років після розпочатої масової вакцинації – знизилась до 1/100 тис. чоловік, а в подальшому випадки гострого гепатиту В не були зареєстровані. Частота виявлення HBsAg та анті-HBs в популяції у 1978 році становила 13,4% та 66,9%, а у 1999 році - 1,85% та 22,8% відповідно. Зниження частоти носійства HBsAg вини- кло у всіх групах населення, що в свою чергу привело до зниження ризику зараження невакцинованих осіб внаслідок різкого зменшення потенційного джерела HBV інфек- ції. Особлива увага на сучасному етапі приділяється вакцинації дітей, які народились від HBsAg, а особливо HBeAg - позитивних матерів. Встановлено, що такі діти повинні отримати щеплення протягом перших 12 годин після народження, але не пізніше 7 днів. Протягом останнього десятиліття у світі було вакциновано більше 100 млн. чо- ловік, що дозволило не лише різко зменшити захворюваність на гепатит В, а й суттє- во вплинути на рівень хронічних носіїв у популяції багатьох держав. Більшість країн запровадили в свої програми вакцинації імунізацію новонароджених та/або підлітків проти гепатиту В. Практичний досвід доводить, що проведення вакцинації призводить до зниження захворюваності в 10-12 разів, а зменшення хронічного носійства вірусу гепатиту В в популяції з 9-12 до 1% (8, 12, 19, 31, 35, 38). Гемофільна інфекція типу b Гемофільна інфекція - група гострих інфекційних захворювань, з переважним ураженням органів дихання, центральної нервової сис- теми та утворенням гнійних вогнищ у різних органах, викликаних бактерійним збудником – Haemophilus influenzae типу "b" (палоч- ка інфлюенци, палочка Пфайфера). Гемофільна паличка типу "b" викликає небезпечні та клінічно поліморфні інфек- ційні хвороби: менінгіт, пневмонію, септицемію, епіглотит, остеомієліт, септичний ар- трит, гострі респіраторні інфекції (бактеріальні ГРІ) та інші захворювання, які станов- лять загрозу для життя дітей раннього віку. Хіб-інфекції характеризуються важкими генералізованими формами з летальністю до 50%, численними ускладненнями та стій- кою інвалідизацією до 20% випадків. У 1/3 дітей, що перехворіли на Хіб-менінгіт, ви- никають такі порушення, як параліч, розумова відсталість, туговухість. Хіб-інфекція належить до 5 провідних причин смерті дітей віком від 1 місяця до 5 років від інфек- ційних хвороб. За оцінками ВОЗ, Хіб-інфекція щороку у світі обумовлює 3 млн. випад- ків важких інфекцій, займаючи друге місце після летальних випадків від кору. Вперше дана інфекція була виділена Ріхардом Пфайффером під час пандемії грипу в 1889 році, яка була помилково прийнята за етіологічну причину грипу під назвою - ба-
  11. 11. 20 21 цила Пфайффера. За її особливість розмножуватись в кров’яному середовищі (при наяв- ності еритроцитарних факторів) вона була названа Haemophilus (« що любить кров»). В 1933 році було відкрито вірусну природу грипу, однак назва «influenzae» була збережена. Штами гемофільної палички, які не мають капсули, поражають лише слизові. Системні захворювання викликають лише збудники, які мають полісахаридну капсулу (в 95% випад- ків це Haemophilus influenzae типу b). Завдяки властивостям ухилення від імунної відпові- ді, збудник може декілька діб персистувати в кров’яному руслі доти, доки маса мікробних тіл не досягне критичного рівня, з подальшим бурхливим розвитком гнійно-септичного за- палення, проникаючи в ЦНС через хороїдальні сплетення, викликаючи інфільтрацію та за- палення мозкових оболонок тощо. Полісахариди капсульної оболонки збудника індукують слабку імунну відповідь. Крім того, внаслідок пригнічення фагоцитозу, продукція антитіл В-лімфоцитами активується без участі Т - хелперів, тому відповідь на дану інфекцію недо- статня та неефективна. Особливо це стосується дітей в віці до 18 місяців, коли відмічаєть- ся слабка Т – незалежна продукція специфічних антитіл. Джерелом інфекції є тільки людина. Шлях розповсюдження – повітряно- краплинний. Збудник локалізується на слизовій верхніх дихальних шляхів. H.influenzae можно виділити із носоглотки у 90% здорових людей, з яких близько 5% припадає на вірулентний тип b. Найбільш часто хворіють діти у віці від 6 до 48 міся- ців, рідше новонароджені, діти старшого віку та дорослі. Групи ризику для даного за- хворювання - це похилі люди та діти до 2 – х років, особливо ті, які відвідують колек- тивні дитячі заклади (резервуар колективної інфекції). Так рівень носійства Haemophilus influenzae типу "b" серед вихованців будинків дитини, дитячих дошкільних закладів доволі високий – 20-25%, який корелює з часто- тою гострою респіраторною інфекцією в даних закладах. Серед збудників гострого гній- ного менінгіту бактерії H. influenzae тип b складають від 15 до 64% в залежності від віку дитини та географічного ареалу, де проводились дослідження. За даними ВООЗ в Центральній та Південній Америці, Західній Європі, Середземному регіоні, на Близькому Сході захворюваність на менінгіт, що викликаний даною інфекцією, в межах 15-29/100 тис. дітей. На кожен випадок менінгіту припадає 3-5 випадків пневмонії. Для держав, які ще не проводили масової вакцинації, захворюваність коливаєть- ся в 100-200/100 тис.дитячого населення. До 90% хворих гнійним менінгітом, викли- каним даним збудником, є діти до 5 років. В етіологічній структурі гнійних менінгітів у таких дітей H. influenzae типу "b займає, як правило, друге місце (10-50% випадків) після менінгококових менінгітів, та ускладнення від інфекції H. influenzae типу "b , що призводять до інвалідності, розвиваються в два рази частіше, ніж при менінгококовій інфекції.Згідно з оцінками ВООЗ, за рік H.influenzae викликає мінімум 3 млн. випад- ків важкої інфекції та від 400 до 700 тис. летальних випадків у дітей раннього віку. Інфекція, викликана H.influenzae, вважається важливою та невирішеною проблемою охорони здоров’я України внаслідок складності клінічної та бактеріологічної діагнос- тики та низьким охватом профілактичних щеплень. За офіційними статистичними даними МОЗ, в нашій країні щороку реєструється до 2 тис. випадків захворювань на бактеріальні менінгіти. На гострі пневмонії в Україні щорічно хворіє біля 80 000 дітей. З них більше половини випадків пневмонії (43 744 випадки у 2005 р.) припадає на дітей віком до 6 років. На сьогодні пневмонія все ще може загрожувати життю дитини, не зважаючи на використання сучасних антибіоти- ків. Щорічно пневмонія забирає життя більше, ніж у 100 дітей віком до 1 року. Протя- гом останніх років спостерігається тенденція до зростання випадків захворювань ді- тей на пневмонію. Так, за останні три роки захворюваність на пневмонію серед дітей зросла в 1,3 рази. Майже 250 немовлят проходять лікування в стаціонарах України з приводу захворювання на септицемію, п'ята частина яких – помирає. На сьогодні єди- ним специфічним методом профілактики даної інфекції є вакцинація. За даними ВОЗ, широке використання вакцин проти H.influenzae в розвинутих держа- вах призвело до значного зменшення хвороб, пов’язаних з гемофільною паличкою типу b. Так в Ісландії програма вакцинації проти ХІБ – інфекції була розпочата в 1989 році, що за три роки призвело до зникнення захворюваності. Проведенні в Німеччині (Земля Рейн- Майн) дослідження виявили значну тенденцію до зниження захворюваності всіма фор- мами ХІБ – інфекції у дітей від 0 до 4 років. Показники знизились з 33 до 6 на 100 тис. протягом 24 міс. (на 94%). Подібна ситуація відмічена в Голландії, де захворюваність на сьогодні становить 0,3 на 100 тис. В той же час, у державах, де відсутня вакцинація, за останнє десятиліття померло лише від пневмонії близько 4,5 млн. дітей (400-500 тис./рік). Згідно з досвідом закордонних колег, планова імунізація проти гемофільної ін- фекції значно знижує частоту генералізованих форм захворювання. Відповідно до міжнародних рекомендацій з вакцинопрофілактики ці інфекції H. Influenzae, пріори- тетним контингентом у віковій групі від 3 місяців до 5 років включновважаються діти з хронічними захворюваннями, схильні до захворювань діти, діти, яі знаходяться на штучному вигодовуванні, діти із соціально неповноцінних сімей, та діти, які перебува- ють в умовах колективу (будинки дитини, дитячі будинки). Також вакцинації підлягають хворі з вродженими імунодефіцитами системи компле- менту та пацієнти після спленектомії. Посилаючись на високу ефективність профілактич- них даних щеплень, ВОЗ в 1997 році рекомендувала включити універсальну імунізацію всіх дітей першого року життя в національні календарі вакцинації у всіх державах світу, в яких захворюваність залишається актуальною проблемою. Сучасні кон’юговані ХІБ -вак- цини вважаються безпечними та високоефективними, які захищають від бактерійних ме- нінгітів, пневмоній, епіглотитів (запалення надгортанника) та інших складних інфекцій- них захворювань, викликаних H. influenzae типу b (9, 22, 23, 32, 33, 47, 53).

×